1 ТИМОТЕЯ

ВСТУП

Пастирські листи. “Пастирськими листами” називають два послання апостола Павла до Тимотея і одне до Тита. Від інших його послань їх відрізняють три характерні особливості: (1) Вони належать до творів Павла, які він написав чи не останніми, і відображають думки апостола, що непокоїли його наприкінці проповідницької діяльності. (2) Вони начебто адресовані не пастві, а двом молодим чоловікам, які виконували обов’язки пастирів. Це, звісно ж, не означає, що ці листи не зачитувалися перед паствою. Дані послання містять переконливі свідчення того, що їхній автор замислював їх загальнодоступними. Це також не значить, що ці листи є лиш довідниками, в яких перелічено обов’язки пастирів, бо вони мають велике значення й для широкого загалу. Та все ж Перше та Друге Послання до Тимотея і Послання до Тита відрізняються від решти листів Павла. Вони є дуже особистими, практичними і неструктурованими за своїм характером. І вони стосуються тем порядку ведення зібрань у церкві, які Павло досі не розглядав, хіба що побіжно. Зростаюча потреба у певному порядку у церквах разом із усвідомленням Павла, що незабаром він сам уже не зможе його забезпечувати, власне й спонукали його звернутися до певних церковний і пастирських тем, що відтоді принесло церкві безмірну користь.

Авторство . Кожне з пастирських листів розпочинається чіткою вказівкою на те, що автором є апостол Павло. Донедавна ніякі авторитетні особистості не ставили його авторство під сумнів. Однак на початку 19-го століття ліберальні науковці почали заперечувати автентичність пастирських листів, і цей рух набрав чималих обертів з того часу. В наш час переважна більшість ліберальних науковців дотримуються думки, що пастирські листи написав не Павло, а його послідовник, що був на одне чи два покоління молодший за апостола. Згідно з цією теорією пастирські листи фактично описують церкву початку другого століття, а не середини першого століття і, що більш важливо, відтворюють думки послідовників апостола, а не його власні.

Той факт, що автором пастирських листів є саме Павло, оскаржується в чотирьох напрямках: історичному, стилістичному, церковному і теологічному.

1. Історичні доводи.  Історичні доводи ґрунтуються на тому факті, що посилання на певні події у пастирських листах не відповідають історичному тексту Книги Діянь. Це, певною мірою, доволі дивний аргумент, оскільки ліберальні науковці зазвичай оскаржують і хронологічну та історичну достовірність Діянь. Чому ж тоді вони використовують Книгу Діянь як історичний документ, що заперечує автентичність пастирських листів? І все ж, зважаючи на цю очевидну непослідовність у судженнях ліберальних науковців, для людей, які вірять в історичну достовірність Діянь, й у те, що автором пастирських листів є саме Павло, це створює справжню проблему.

Деякі науковці робили спроби узгодити пастирські листи із хронологією подій, поданою в Діяннях, однак історичні перешкоди для цього, вочевидь, є нездоланними. Тому й багато ліберальних науковців запропонувало своє рішення цієї дилеми, припускаючи, що ці листи було написано набагато пізніше, а посилання на певні події вигадано, щоб була можливість видати їх за листи Павла. Подібною на цю є теорія, згідно якої у пастирських листах містяться певні фрагменти, які й справді були написані Павлом, однак їх було розбавлено текстом, автором якого є його пізніший послідовник. Як би там не було, хронологічна віддаленість від згаданих подій вважається ознакою відсутності історичної “відповідності” Книзі Діянь.

Більш кращим рішенням даної дилеми є припущення, що пастирські листи взагалі не узгоджуються з Книгою Діянь, бо в них описуються події, які відбулися вже після завершення Книги Діянь, що власне припадає на той період часу, коли Павло був ув’язнений в Римі (61-62 роки н.е.). Звісно ж, якби тоді Павла було страчено наприкінці його ув’язнення, Лука згадав би про це. З іншого ж боку, цілком імовірно, що Павла тоді звільнили (62 рік н.е.), можливо, через брак доказів, завдяки чому він зміг і далі проповідувати. Згідно з цим припущенням (яке є доволі правдоподібним) Павло чимало мандрував впродовж 62-67 років і зрештою знову був схоплений, судимий і страчений у Римі в 67 році. За цей час він міг написати Перше Послання до Тимотея та Послання до Тита, а під час свого останнього ув’язнення — Друге Послання до Тимотея. Якщо усе це й справді було так, тоді не варто очікувати, що пастирські листи узгоджуватимуться з хронологією подій, відтворених у Діяннях, які завершуються з його першим ув’язненням в Римі. Тоді історичні доводи супроти автентичності пастирських листів втрачають свою силу.

2. Стилістичні доводи.  Наступна низка доводів супроти автентичності пастирських листів є наслідком детального вивчення їхньої лексики. Присутність надзвичайно великої кількості слів, які зустрічаються у Новому Завіті лиш раз (однак доволі часто використовувалися письменниками другого століття), слів, що є в писаннях інших новозавітних авторів, але більш ніде не зустрічаються у творах Павла, та відсутність або ж відмінне використання характерних саме для Павла слів — усе це слугує певним свідченням того, що стиль написання цих листів не відповідає стилю Павла, а, отже, їх автором є хтось інший.

Однак такий підрахунок слів не можна використовувати як переконливий доказ для остаточних висновків критиків. По-перше, увесь цей процес є недолугим з наукової точки зору, адже наявних зразків тогочасної літератури є настільки мало, що такий підрахунок є статистично недостовірний. По-друге, такі дослідження цілковито нехтують тим фактом, що інша тема, інший життєвий досвід, вік, зміни в оточенні та намірах — усе це й багато чого іншого здійснює безпосередній вплив на запас слів автора. Якщо той самий метод з підрахування слів застосувати до інших послань Павла, де його авторство не ставиться під сумнів, результат буде подібний. Отож, автентичність не можна визначити, лише підраховуючи використані слова.

3. Церковні доводи. Усі церковні доводи супроти того факту, що автором пастирських листів є Павло, зводяться тим чи іншим чином до того, що даної структурованості церкви та порядку її функціонування, які засвідчені у цих листах, не було аж до другого століття, коли Вік Апостолів уже минув. Насправді, багато хто стверджує, що оскільки в інших писаннях Павла немає жодного свідчення його зацікавленості у способах правління в церкві, настанови щодо цього у пастирських листах зовсім йому не відповідають.

І знову аргументи критиків є суперечливими. Структура церкви, яка розглядається в пастирських листах, насправді дуже відрізняється від тієї, яка була в церкві у другому столітті, коли “єпископи” ( епіскопоі ), подібні на Ігнатія, почали вважатися вищими за старших церкви ( пресбитероі ). У пасторських листах про це не йдеться. Ці два терміни є взаємозамінними у пастирських листах (див. Тит. 1:5-7), що цілком відповідає стилю Павла (див. Діян. 20:17, 28). Цілком імовірно, що посади старших, чи то єпископів, а також дияконів вже були за часів Павла (див. Флп. 1:1), й, поза всяким сумнівом, належали його ініціативі. Тому ніщо стосовно цих посад, які згадуються у пастирських листах, не свідчить про те, що ці послання було написано у другому столітті.

Те саме можна сказати стосовно так званого “порядку вдів”. Тоді як у церкві другого століття і справді з’явилося майже ціле “відділення” в церкві для вдів, перелік вдів, що згадується в 1 Тим., не свідчить про таке вже офіційне їх становище. Від самого початку існування церкви йшлося про відповідальне ставлення церкви до потребуючих вдів (див. Діян. 6:1-6), тож настанови, озвучені у пастирських листах, не є чимсь таким, чого не можна було б сподіватись віднайти в листі апостола, датованого другою або третьою декадою від моменту заснування церкви.

4. Теологічні доводи. Існує два теологічні заперечення авторства Павла. По-перше, критики стверджують, що єресь, супроти якої виступає автор пастирських листів, — це вже добре сформований гностицизм другого століття. І, по-друге, теологічні судження автора, хоча й можливо в цілому притаманні Павлові, певною доволі значною мірою не відповідають великому апостолові, а скоріш, належать його послідовнику, який жив у другому столітті.

Щодо першого із цих заперечень, то вже доведено і широко визнано, що той єретичний рух, який повноправно було названо гностицизмом у другому столітті, вже був зародився ще в роки проповідницької діяльності Павла. Він часто зустрічався і мав справу з гностичними нахилами своїх сучасників, й, головним чином, у місті Колосси. А тому той факт, що в пастирських листах присутній осуд лжевчення, яке містить натяки на гностичний дуалізм та аскетизм, не є свідченням того, що їх було написано у другому столітті. Більше того, за більш прискіпливого розгляду, помилкове вчення, про яке йдеться у пастирських листах, все менш і менш нагадує добре сформований гностицизм. Лжеучителі, опис яких є в пастирських листах, насправді демонструють певні еклектичні нахили, в тому числі через вплив юдеїв (див. 1 Тим. 1:7; Тит. 1:10, 14; 3:9). До того ж, головна небезпека того помилкового вчення, про яке йдеться в пастирських листах, здається, полягає в його невідповідності та даремності, а це не могло стосуватися цілком сформованого гностицизму другого століття. Отож, заперечення авторства Павла, яке ґрунтується на імовірних у тексті згадках про вже цілковито сформований гностицизм, не витримують прискіпливої перевірки.

Щодо теологічного заперечення стосовно того, що теологія автора певною мірою не відповідає Павлові, можна сказати те саме. Воно також не витримує прискіпливої перевірки.

Згідно з цією теорією критиків пастирські листи не зовсім відповідають поглядам Павла. Прихильники цього припущення кажуть, що текст цих листів не суперечить Павлові і не є цілковито відмінним від того, про що говорив він, а лиш певною мірою не відповідає його поглядам, або ж, якщо й відповідає, то лиш наполовину. Замість того, щоб спростувати хибне вчення, автор лиш засудив його. Замість того, щоб і надалі розкривати істину, автор мав намір лиш зберегти й убезпечити її. Його більше турбувала релігія, а не теологія, ортодоксальність, а не творчий підхід. Правильності віри приділяється забагато уваги. Власне це й слугує тут доводом. Вони стверджують, що Павло ніколи б таке не написав. Отож, якщо поєднати це з тим, що в пастирських листах відсутні, знехтувані або видозмінені деякі улюблені теми Павла (наприклад, стосовно діяльності Святого Духа, благодаті, загадкового перебування віруючих людей у Христі), згідно з думкою критиків висновок є очевидний: Павло не писав пастирські листи.

І все ж такий радикальний висновок є безпідставний. Усі улюблені теми Павла насправді присутні у пастирських листах, а будь-які відмінності у їх використанні, можна легко пояснити тим, що пастирські листи мають свої характерні особливості. Ці послання було написано за унікальних обставин, вони адресувалися унікальним людям (першочергово й головним чином Тимотеєві і Титу), та мали унікальні цілі. Тож не варто очікувати, що вони звучатимуть так само, як і інші послання Павла. Доводи, що ґрунтуються на таких непевних і зрештою непереконливих свідченнях, не можуть слугувати доказом того, що пастирські листи було написано у другому столітті.

Звісно, пастирські листи таки відображають щиру турботу апостола вберегти істину. Адже Павло і справді був “консерватором” у кращому розумінні цього слова. Зробивши все можливе для поширення й навчання істин Євангелії за роки своєї проповідницької діяльності, він непокоївся наприкінці свого життя про те, щоб його вірні учні не змінювали їх, а передавали їх іншим відданим християнам, які у свою чергу передаватимуть їх іншим. Він вважав ці істини настановами від Бога, які слід дуже дбайливо берегти. Й оскільки така правда вела до побожності, навертаючи людей до Ісуса Христа, вона була найціннішим із усіх скарбів. Їй мали віддано навчати, а будь-яким спробам змінити її, споганити чи спаплюжити мали жорстко опиратися.

Такий погляд на об’єктивну пропозиціональну правду доволі яскраво суперечить сучасним екзистенціальним поглядам. Отож, не дивно, що критики намагаються дистанціювати її від Павла і приписати його послідовникам другого століття. І все ж, хто так робить, той приймає апріорі необґрунтоване припущення стосовно погляду апостола на правду. Більш об’єктивною є думка, що в теології пастирських листів немає нічого такого, що змушувало б стверджувати, наче їх було написано у другому столітті, чи що б не можна було пояснити тим фактом, що ці послання відтворюють останні настанови Павла своїм двом відданим представникам, Тимотею і Титу.

Час написання.  Павло здійснював свої місіонерські подорожі приблизно в 48-56 роках н.е.. У 56-60 роках Павло повільно проходив різні римські суди, після яких зрештою прибув у Рим. Впродовж двох років (61-62) Павло перебував під домашнім арештом, наприкінці якого, як можна здогадатись, був звільнений. У 62-67 роках він більш-менш вільно мандрував, залишивши Тимотея в Ефесі, а Тита на Криті, а потім написав до кожного з них листа. Отож, орієнтовним часом написання Першого Послання до Тимотея і Послання до Тита є, вочевидь, 63-66 роки н.е.. Після того, як його знову було схоплено і ще раз ув’язнено, Павло написав Друге Послання до Тимотея. Тому 2 Тим., яке датується приблизно 67 роком н.е., є останнім посланням Павла.

Перші читачі. 1. Тимотей.  Тимотей був сином грека і єврейки (Діян. 16:1). Ніде не згадується, що його батько був християнином, а ось його мати Евніка і бабуся Лоїда були всім відомі своєю щирою вірою (2 Тим. 1:5). Тимотей, поза всяким сумнівом, проживав у Лістрі, коли Павло навідався в це місто під час своєї першої місіонерської подорожі (див. Діян. 14:6; 16:1). Важко сказати напевно, що це Павло привів Тимотея до Христа. Та у будь-якому разі Тимотей вже мав віру в Бога і знав Старий Завіт Святого Письма завдяки своїй матері та бабусі (див. 2 Тим. 3:15), і Павло взяв його до себе як дуже перспективного учня. Отож, Павло став таким собі духовним отцем для цього молодого чоловіка, якого називав правдивим сином “у вірі” (1 Тим. 1:2) та любим сином (2 Тим. 1:2; див. Флп. 2:22).

Про те, що Тимотей буде хорошим проповідником, Павло вже знав (1 Тим. 1:18; 4:15; 2 Тим. 4:5).Тому і взяв його собі за помічника, який невдовзі став найнадійнішим співпрацівником апостола (див. Рим. 16:21; 1 Кор. 16:10; Флп. 2:19-2; 1 Сол. 3:2). Він також був відданим представником Павла та його посланцем (Діян. 19:22; 1 Кор. 4:17; 2 Кор. 1:9; Флп. 2:19; 1 Сол. 3:2, 6). У шести посланнях Павла міститься вітання і від Тимотея (2 Кор. 1:1; Флп. 1:1; Кол. 1:1; 1 Сол. 1:1; 2 Сол. 1:1; Флм. 1; див. таблицю “Вступи Павла до його послань” поблизу Рим. 1:1). Павло так полюбив Тимотея, що у своєму найпізнішому посланні озвучив зворушливе прохання, щоб той приєднався до нього в останні дні ув’язнення (2 Тим. 1:4; 4:9, 21).

Після звільнення від першого ув’язнення в Римі Павло разом із Тимотеєм знову, скоріш за все, навідалися у церкви Азії, в тому числі в ефеську церкву. Покидаючи Ефес, Павло залишив Тимотея там, щоб той і надалі головував у місцевій церкві. За якийсь час по тому Павло написав Тимотеєві листа, Перше Послання до Тимотея, спонукаючи його й надалі проповідувати.

Мабуть, Тимотей був за характером дещо пасивний, сором’язливий, схильний до усамітнення і боязкий (див. 2 Тим. 1:7). Тому Павло щоразу спонукав його до рішучих дій (1 Тим. 1:3; 4:11; 5:7; 6:2; 2 Тим. 3:14; 4:2, 5). Він не повинен був дозволяти нічому, в тому числі своєму молодому вікові (1 Тим. 4:12), перешкоджати здійсненню своїх зобов’язань (2 Тим. 2:1-7; 4:5). Як добрий воїн, він мав боротися “доброю боротьбою” (1 Тим. 1:18; 6:12), енергійно захищати й розповсюджувати добру новину, використовуючи усі наявні для цього дари (1 Тим. 4:14; 2 Ти. 1:6).

2. Тит.  Про Тита є значно менше відомостей, аніж про Тимотея. Як і Тимотей, він був одним із новонавернених апостола Павла, або ж принаймні його хорошим помічником (див. Тит. 1:4), однак коли і де він став віруючою людиною — невідомо. Також немає жодної інформації про його сім’ю чи зростання, окрім того, що він був язичником (Гал. 2:3).

Однак, цілком зрозуміло, що він був надійним співпрацівником Павла. Апостол дав якось Титові одне з найскладніших і найделікатніших завдань — представити його у неспокійному Корінті (2 Кор. 2:13; 7:6-7, 13-15; 8:6, 16-17). За той період часу, який минув між його двома ув’язненнями, Павло разом із Титом відвідав Крит, де він його і залишив, щоб той продовжував справу, розпочату ними обома (див. Тит. 1:5). Невдовзі після того, під час другого ув’язнення Павла, Тит покинув Крит та подався у Далматію (2 Тим. 4:10), скоріш за все, з метою подальшого розповсюдження Євангелії.

ПЛАН

І. Вітання (1:1-2)

ІІ. Вказівки стосовно лжеучителів (1:3-20)

А. Застереження супроти лжеучителів (1:3-11)

Б. Благодать в житті Павла (1:12-17)

В. Наказ Павла Тимотеєві (1:18-20)

ІІІ. Вказівки стосовно поведінки в церкві (2:1-3:13)

А. Вказівки стосовно молитви (2:1-7)

Б. Вказівки стосовно чоловіків і жінок (2:8-15)

В. Вказівки стосовно старших і дияконів (3:1-13)

IV. Вказівки стосовно убезпечення правди в церкві (3:14-4:16)

А. Церква та її правда (3:14-16)

Б. Передбачення відступництва (4:1-5)

В. Зобов’язання доброго слуги Христа (4:6-16)

V. Вказівки стосовно різних людей у церкві (5:1-6:10)

А. Стосовно людей різного віку (5:1-2)

Б. Стосовно вдів (5:3-16)

В. Стосовно старших (5:17-25)

Г. Стосовно рабів і панів (6:1-2)

Ґ. Стосовно єретиків і багатіїв (6:3-10)

VI. Останній наказ Тимотеєві (6:11-21)

А. Заклик до побожності (6:11-16)

Б. Вказівки для багатих (6:17-19)

В. Заклики залишатися вірним (6:20-21)

КОМЕНТАРІ

І. Вітання (1:1-2)

1:1. Зазвичай, вітання Павла містять вказівку на особу, яка є автором, та на тих осіб, яким даний лист адресується, а також більш чи менш звичні фрази. Тут, як і в інших своїх посланнях, окрім 2 Сол. та Флм., Павло зазначив, що він є апостолом “Христа Ісуса”. Він, поза всяким сумнівом, використав тут слово “апостол” у його вужчому значенні, тобто стосовно тих людей, яких призначив на службу воскреслий Христос особисто (див. 2 Кор. 8:23 та Флп 2:25, де це слово використано у його ширшому значенні). Павло не робив спроб стати апостолом. Ця вказівка прийшла до нього з небес (Гал. 1:11-2:2; див. 1 Тим. 2:7). У декількох своїх інших посланнях Павло також про це згадав, наголошуючи, що його покликання було Божою волею (1 Кор. 1:1; 2 Кор. 1:1; Еф. 1:1; Кол. 1:1; 2 Тим. 1:1). Адже Павло не один раз змушений був доводити, що має владу від Бога Отця і Бога Сина. Фраза “Бога, Спаса нашого” є характерною для Старого Завіту, однак вона також є звичною для пастирських листів (див. 1 Тим. 2:3; 4:10; Тит. 1:3; 2:10; 3:4). Апостол назвав тут Ісуса нашою надією (“нашої надії”), яка привертає увагу читачів до того факту, що саме через Христа сповнюється задум Бога щодо спасіння людства (див. Кол. 1:27).

1:2.  Хоча цілком зрозуміло, що даний лист замислювався Павлом для читання перед усією паствою в Ефесі та іншими, апостол адресував його Тимотеєві. Цей молодий чоловік був істинним та правдивим сином Павла “у вірі”, тож ніхто не сумнівався в тому, яке велике значення він мав для Павла. (Тут уперше з 19 разів Павло використав грецьке слово пістіс , “віра”, в 1 Тим.) Апостол, вочевидь, не приводив його до Христа (див. 2 Тим. 1:5; 3:5), та саме він спонукав Тимотея до проповідницької діяльності (2 Тим. 1:6) і мав велику певність у ньому. Павло адресував Тимотеєві своє доволі звичне вітання: “благодать, милосердя, мир.”

ІІ. Вказівки стосовно лжеучителів (1:3-20)

А. Застереження супроти лжеучителів (1:3-11)

1:3.  Достеменно невідомо, коли саме Павло “просив” Тимотея “зостатися в Ефесі”. Можливо, коли покидав Ефес, “йдучи в Македонію”. А, можливо, ще до свого відбуття із цього міста. Останнє припущення є, вочевидь, кращим. Тут Павло знову закликає Тимотея, вже вдруге, “зостатися” в Ефесі, й це свідчить, мабуть, про те, що Тимотей уже мав намір полишити свою проповідницьку діяльність у тому місті, напевно для того, щоб приєднатися до Павла. Залишаючись у Ефесі, він мав зупинити певних людей у пастві “вчити іншого (див. 6:3) навчання”, тобто не такого, якому навчав Павло (див. 1:11).

1:4.  Ці лжеучителі виголошували “байки” ( митхоіс , див. 4:7) й наводили “безкінечні родоводи”. Важко сказати, що ж входило до цих байок та родоводів. Вони могли відтворювати вже деякі гностичні погляди, та в основному мали єврейське коріння (див. Тит. 1:14). Та що б це не було, воно могло знецінити духовне життя людей і викликати “суперечки”, запитання й бажання довести свою правоту. Таких суперечок слід було уникати, бо вони не сприяли здійсненню Божого задуму, який можна осягнути і втілити не за допомогою людської уяви, а “через віру”. На відміну від цього суперечки людей спонукають їх втрачати розуміння Божої істини та перекручувати її.

1:5.  Замість того, щоб безцільно сперечатися, Павло закликав Тимотея до вияву і пропагування любові, найчистішої з усіх її форм. Така любов природним чином виливається “із щирого серця (див. 2 Тим. 2:22), з доброго сумління та невдаваної ( анипокрітоу , “нелицемірної”; див. 2 Тим. 1:5) віри”. Усе це засвідчує чистоту та чесність, що веде до якнайкращого вияву безкорисливою любові, якою у своєму найвищому прояві є Божа любов. Тоді як спонукою лжеучителів була нічого не варта цікавість, вказівки Павла закликали до вияву найдосконалішої з усіх чеснот за рахунок збереження чистоти навчання в церкві. Божа правда завжди очищує людський дух, тоді як лженаука знищує його.

1:6. Павло безумовно вірив, що така любов має бути ціллю усього християнського служіння (див. 1 Кор. 13:1-3). Та все ж, як не прикро, деякі учителі в ефеській церкві, хоча й мали це розуміти, втратили бачення такої величної мети та “відхилились (див. 1 Тим. 6:21; 2 Тим. 2:18) і попали у пустословство”. Їхня наука була матаіологіан , тобто пустою, даремною, нікчемною і нічого не вартою.

1:7. Якщо бути більш точним, то проблема цих лжеучителів полягала, як це часто буває, в їхньому его. Вони хотіли стати шанованими “законовчителями”. Та все ж були цілковито неспроможні цього досягти. Однак, замість того, щоб визнати свої помилки й мовчати, вони продовжували говорити “з певністю” про те, що ніколи не розуміли (Закон), і навіть не розуміли того, про що самі ж і твердили.

1:8.  Павло хотів бути певен, що його правильно зрозуміли. Він не зневажав Закон. Павло вже казав, що Закон “святий, і заповідь свята, і праведна, і добра” (Рим. 7:12). А тут він більш детально пояснив, що “Закон добрий” лишень тоді, коли його застосовують відповідно. Існує неправильне, легалістичне використання Закону, чого Павло не схвалював. Однак також є і правильне, відповідне його застосування, що Павло власне і вітав (див. Гал. 3:19, 24).

1:9-10.  Закон “дано” для того, щоб показати людям їхню гріховність. А, отже, він не призначається людині, яка вже визнала свій гріх і навернулася до Христа. Така людина вже більш не знаходиться під владою Закону, а має ходити “Духом” (Гал. 5:13-26). Закон же залишається в силі для тих, хто не хоче визнати свою гріховність.

Павло навів дивовижну низку прикладів, які наче зумисно ґрунтуються на Десяти Заповідях (див. Вих. 20:3-17). Даний перелік розпочинається трьома парами слів, що стосуються заповідей із першої  таблиці, а, отже, є злочинами супроти Бога. Отож, Закон дано для: (1) “беззаконних, непокірних”, (2) “безбожних, грішників”, (3) “нечестивих ( аносіоіс ; див. хосіоус  в 1 Тим. 2:8) та нечистих ( бебелоіс ; див. 4:7; 6:20; 2 Тим. 2:16)”. Потім Павло перелічив порушників перших п’яти заповідей із другої  таблиці Декалогу. Фраза “батьковбивців та матеревбивців” стосується крайнього порушення п’ятої заповіді, а слово “душогубців” — шостої. Фраза “розпусників, мужоложців” має стосунок до сьомої заповіді, яку загалом тлумачать у широкому її значенні, куди входять усі форми статевих гріхів. Слово “людокрадів” може стосуватися восьмої заповіді, оскільки викрадання людей вважалося найбільшою крадіжкою (Вих. 21:16; Втор. 24:7). Фраза “забріханців, кривоприсяжників” прямо вказує на порушення дев’ятої заповіді. Лише десята заповідь (“Не пожадай!”) тут не згадується (однак див. Рим. 7:7). Павло завершив даний перелік грішників згадкою про всіх людей, “що противляться здоровому навчанню” (див. 2 Тим. :13), до числа яких, поза всяким сумнівом, входять самі лжеучителі. Слово “навчанню” є перекладом до грецького слова дідаскаліа , “вчення”, “змістовний виклад”, і зустрічається у даному посланні сім разів: 1 Тим. 1:10; 4:1, 6, 13, 16; 5:17; 6:1.

1:11. Павло судив про те, що було здоровим навчанням, а що — ні, ґрунтуючись, звісно ж, на звістці про добру новину Бога у Христі, яку йому “довірено було” (див. 1 Сол. 2:4; Тит. 1:3) і яку він віддано проповідував у Ефесі (див. Діян. 20:17-27).

Б. Благодать в житті Павла (1:12-17)

1:12.  У цей момент перелік грішників Павла, серед яких він, як чудово знав, був чи не головним, та згадка про Євангелію, довірену йому, спонукали апостола до яскравого вияву вдячності. На слові “дяку”, яким розпочинається цей вірш, зроблено особливий наголос. Вдячність Павла ґрунтувалася на тому, що Бог зі Своєї благодаті допомагав йому в усьому (див. Флп. 4:13) і, визнавши його “вірним”, поставив “на службу”.

1:13.  Причиною того, що для апостола це стало чимсь неймовірним, було те, що він добре знав, яким був до свого навернення до Христа. Коли він казав, що “був блюзніром, гонителем і знущателем”, то не перебільшував з метою вразити своїх читачів (див. Діян. 22:4-5, 19-20; 26:9-11.) Та все ж його було “помилувано”, бо він “діяв у невірстві”. Божий гнів викликає зумисна непокора (див., наприклад, Чис. 15:22-31; Євр. 10:26). Але Бог поблажливий до тих, хто не відає правди чи введений в оману (Євр. 5:2). Німецький філософ Ніцше якось сказав: “Якби ви могли довести мені існування Бога, я б вірив у Нього ще менше.” Однак невіра Павла не була зумисною.

1:14. Саме тому на апостола вилилася милість Божа, а не гнів. Більше того, “благодать” Бога зійшла на Павла “надмірно”, тобто за обсягом перевершила його гріхи. Де була невіра, Бог вилив віру, “що в Христі Ісусі”. Де була ненависть до Бога і Його людей, Бог вилив любов Христа. (Див. коментарі до 2 Тим. 2:10). Все, чого так бракувало Павлові, Божа благодать сповнила більш ніж досить. (Дієслово хипереплеонасен , яке зустрічається в НЗ лиш тут, означає “знаходитися у великому або ж надзвичайному достатку”.) Таким чином можна зрозуміти, який обсяг сили мав на увазі Павло, коли говорив про те, що сповнювало його проповідницьку діяльність у Христі (1 Тим. 1:12).

1:15.  Головна істина ліричного відступу Павла, який розпочався у вірші 12, тепер стає зрозумілою. Це — засвідчення мети втілення Христа. “Ісус прийшов” не лише для того, щоб залишити зразок гідної поведінки чи показати, що Йому небайдуже. Він прийшов, щоб “спасти грішних” від духовного убозтва, “з яких” Павло, як він сам сказав, був “перший”. Однак тут не слід висувати якихось додаткових чи невірних здогадок стосовно цієї фундаментальної істини, бо “вірне це слово й повного довір'я гідне”. (Ця фраза присутня ще у чотирьох віршах: 3:1; 4:9; 2 Тим. 2:11; Тит. 3:8.)

1:16.  Насправді, саме з цією метою — продемонструвати Божий задум порятувати грішних — Павла і було порятовано. Як найперший грішник (див. інші описи Павла самого себе в 1 Кор. 15:9; Еф. 3:8), Павло слугує унікальним прикладом. Якщо Бог був достатньо терпеливий і милосердний до Павла, то Йому вистачить довготерпеливості й милосердя, щоб спасти ще й інших. Усі віруючі люди можуть споглядати “приклад” ( хипотипосін ; див. 2 Тим. 1:13) Павла. Найбільший грішник став найбільшим святим. Найбільший ворог Бога став Його найкращим слугою. Десь посеред цих двох крайностей і знаходяться всі інші. Отож, навчаючись на прикладі Павла, християни можуть ще більше довідатись про себе.

1:17.  Це споглядання Божої благодаті у власному житті спонукало Павла до виголошення однієї зі своїх вже звичних доксологій, яка сповнена благоговіння перед Богом та любові до Нього. Фраза “Цареві ж віків” підкреслює той факт, що Бог є Всевишнім і має владу над плином історії людства. Слова “нетлінному, невидимому” засвідчують дві характерні особливості Бога: Його вічність і Його духовну сутність. Фраза “єдиному Богу” підкреслює Його винятковість у суто єврейському монотеїстичному стилі. І лише одному цьому Богові має належати уся “честь і слава” на віки віків. “Амінь” (див. 6:16).

В. Наказ Павла Тимотеєві (1:18-20)

1:18. Завершивши короткий ліричний відступ (вірші 12-17), Павло повернувся до своїх вказівок Тимотею, який перебував у Ефесі, і знову озвучив свій наказ, початок якого знаходиться у вірші 3. Фраза “такий наказ” (те саме слово парангеліан  перекладено як “веління” у вірші 5) стосується вказівок стосовно лжеучителів, про яких йдеться у вірші 3. Ці вказівки узгоджувалися “з пророцтвами, що раніше були виголошені” щодо покликання й придатності Тимотея для служби в Ефесі. Можна лише здогадуватися, коли і ким було зроблено ці пророцтва. Проте, поза всяким сумнівом, ці пророцтва ще більше переконали Павла в тому, що Тимотей був у змозі протистояти хибному вченню в ефеській церкві (див. 6:12; 2 Тим. 4:7). Тимотей мав пригадати ці пророцтва і надихатися ними у своїй боротьбі.

1:19.  Тоді як в Еф. 6:10-17 Павло детально описав усе, що потрібно християнам для духовного добробуту, тут він озвучив лише два пункти: “віру й добре сумління”. Ці два феномени, здається, завжди йдуть поруч. Сила однієї людини завжди притягує до себе силу іншої людини, як і слабкість притягує слабкість. Отож, той, хто відкинув (“відкинувши”, апотхео ; зустрічається деінде у НЗ лише в Діян. 7:27; Рим. 11:1-2) “добре сумління”, той і “віру” свою зруйнував (див. 1 Тим. 4:1; 6:10). Теологічні помилкові судження часто стають наслідком морального падіння.

1:20. Прикладом слушності даного принципу слугують двоє чоловіків із Ефесу: “Гіменей (див. 2 Тим. 2:17) та Олександер”. Важко сказати, чи це той самий Олександер, про якого йдеться у Діян. 19:33 і 2 Тим. 4:14. Мабуть, що ні. Павло “передав” цих двох богохульників “сатані”. Дана фраза, вочевидь, має стосунок до виключення з церковної спільноти (див. 1 Кор. 5:1-5) та повернення до царства, контроль над яким має сатана (2 Кор. 4:4). Павло вважав, що церква є неначе небеса, без захисту яких віруючі люди зазнають болі і страждань. Отож, вигнання з церковної спільноти стало покаранням для двох віровідступників. І все ж головною метою Павла було виховання, а не карання (див. 2 Кор. 2:5-8; 2 Сол. 3:14-15).

ІІІ. Вказівки стосовно поведінки в церкві (2:1-3:13)

А. Вказівки стосовно молитви (2:1-7)

2:1.  Від свого занепокоєння вченням та поведінкою лжеучителів Павло перейшов до питань поведінки в церкві загалом (див. 3:14-15). Він розпочав з того, що вважав найважливішим: молитви. Що дуже часто було в церкві на останньому місті — мало бути на першому. Не слід надто думати про відмінності, які мають “прохання, молитви, благання”. Адже тут Павло їх використав, як синоніми, щоб підкреслити важливість цих дій загалом. Однак слід зауважити, що “подяки” мають складати чи не найголовнішу частину церковного молитовного життя.

2:2.  Ефеська церква мала молитися “за всіх людей” (вірш 1), і особливо за “тих, що стоять при владі”. Павло тут не уточнював, яким має бути зміст цих молитов, та майже напевно він мав на увазі, що слід молитися за спасіння людей та їхніх “царів”. Про це переконливо свідчать наступні вірші. Зважаючи на зростаюче незадоволення Нерона християнським рухом, що набуло своєї найбільшої сили після пожежі в Римі у 64 році н.е., та розпад Римської імперії у цілому через марнотратство Нерона, римські провладні структури почали переслідувати християн. Будучи нещодавно звільненим з римського ув’язнення, Павло чудово знав про погіршення політичного стану справу в імперії. Тому він і закликав до молитви за усіх людей, й особливо за правителів, щоб повернулася колишня стабільність, яка характеризувалася невтручанням політики у релігію. Адже це було необхідною умовою для того, щоб християни могли “тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю”. (Тут Павло вперше з 10 разів використав слово еусебіа , “побожністю”. Усі 10 разів це слово зустрічається в пастирських листах у наступних віршах: 2:2; 3:16; 4:7-8; 6:3, 5-6, 11; 2 Тим. 3:5; Тит. 1:1. І ще п’ять разів в Діян. 3:12; 2 Пт. 1:3, 6-7; 3:11.) Час політичних та соціальних переворотів є чудовою нагодою померти за Христа, однак чи не найгіршою можливістю жити задля Нього.

2:3.  Як і в наші часи, серед членів ефеської церкви були люди, які ставили під сумнів доцільність молитви за спасіння усіх людей. Тому Павло, щоб обґрунтувати свої вказівки, зазначив, що “це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога” (див. 1:1). Дослівно в оригіналі грецькою мовою тут говориться, що така молитва є “прийнятною перед” Богом (у Його присутності). Багато молитов є неприйнятними для Бога, але не ця.

2:4. Підставою для того, що ця молитва є прийнятною для Бога, слугує те, що це “згідне з Його волею” (1 Йн. 5:14). Бог, який за Своєю суттю є Спасителем, “хоче, щоб усі люди спаслися”. Фраза “усі люди” також зустрічається в 1 Тим. 2:1, 3, 6, і щоразу грецьке слово пас  (“усі”) стосується однієї і тієї ж групи людей (див. 4:10). Бог “не хоче, щоб хтось загинув” (2 Пт. 3:9), а бажає, щоб уся людська раса прийшла до спізнання істини через особисті стосунки з Ісусом Христом, який і є “Істина” (Йн. 14:6). (Звісно ж, не усі люди отримують спасіння. Павло не навчав універсалізму.)

2:5-6.  Щоб іще більше підкріпити слушність своїх вказівок, Павло процитував загальновідомі істини про Бога і Його діяння у Христі. Вірші 5-6 можуть слугувати показником того, у що вірили усі християни першого століття. Отож, тут апостол озвучив такі незаперечні істини з Євангелії: (1) Є лише “один ... Бог”. (2) Є лише один спосіб, в який люди можуть прийти до Нього — через чоловіка, Бога у плоті, Христа Ісуса. (3) Цей Ісус “дав Себе самого як викуп ( антілитрон ; див. литрон , “викуп” чи то за раба, чи за в’язня, в Мт. 20:28; Мк. 10:45) за всіх” і помер на хресті за все людство. (Див. таблицю “Слова Нового Завіту зі значенням викупу” поблизу Мк. 10:45.) Цей вчинок і є пряме “свідоцтво свого часу” (Гал. 4:4-5; Євр. 1:1-2), що Бог бажає спасти “всіх” людей (див. Тит. 1:3).

2:7.  Певні члени ефеської церкви, вочевидь, вірили, що добра новина призначена лише для євреїв. Ця проблема була доволі поширеною, як свідчить, наприклад, поведінка Петра (див. Діян. 10:9-43; Гал. 2:11-13). Тому Павло й підкреслив, що він “був поставлений ... апостолом ... поган”, й це мало послугувати переконливим доводом. Павло був також “поставлений проповідником” ( керикс , “посланцем”; див. 2 Тим. 1:11) і мав донести Євангелію до широкого загалу людей, яких євреї вважали недостойними цього. Отож, як Павло вже пригадав ефесянам, Бог хоче, щоб спаслися усі. Про певність Павла у правдивості своїх слів свідчать стилістичні засоби, які він використав, щоб підкреслити надзвичайне значення своєї думки (див. Рим. 9:1; 2 Кор. 11:31; Гал. 1:20).

Б. Вказівки стосовно чоловіків і жінок (2:8-15)

2:8. Немає жодного сумніву, що Павло хотів, щоб усі християни молилися за духовне пробудження людей, й особливо правителів. Та все ж він уточнив, що “мужі” ( андрас , досл., “чоловіки”) мають молитися “на всякому місці” і вести в цьому за собою усіх християн. Більше того, ці молитви слід було виголошувати, “зводивши до неба чисті руки”. Таким був звичай у часи Старого Завіту (див., наприклад, 1 Цар. 8:22; 2 Хр. 6:13; Ез. 9:5; Пс. 28:2; 141:2; ПлЄр. 2:19), і так молились язичники першого століття своїм богам та члени ранньої церкви. Таку позу зображено й на малюнках, що на стінах катакомб у Римі. Руки мали бути “чисті” ( хосіоус , “побожні, незаплямовані”), що засвідчувало внутрішню чистоту з боку цих духовних лідерів. До того ж, такі лідери мали бути людьми гідної поведінки, “без гніву ( оргес , “вибухів люті”) й суперечки ( діалогісмоу )”. Негідні стосунки між людьми чинять безпосередній вплив на спроможність молитися (див. Мт. 5:22-24; 6:12; 1 Пт. 3:7), а, отже, й вести за собою людей у молитві.

2:9.  Потім Павло звернувся до жінок церковної спільноти. Прикрашаючи себе, їм слід підкреслювати не зовнішнє, а внутрішнє, одягатися скромно і пристойно (див. вірш 15). Тут не стільки йде мова про відсутність натяків на щось непристойне стосовно протилежної статі, хоча це й не виключено, як про скромність, простоту і поміркованість у прикрасах та відсутність будь-яких хвастощів. Ті конкретні речі, про які згадав тут Павло (“заплітуванням волосся, не золотом чи перлами, чи шатами дорогоцінними”) не були гріховними самі по собі, однак стають такими, коли не відповідають ситуації чи місцю (див. 1 Пт. 3:3). В ефеській церкві такий зовнішній вигляд міг асоціюватися з місцевими храмовими блудницями. Тому християни мають бути пильні, щоб язичницька культура не здійснювала на них вплив.

2:10.  Замість того, щоб підкреслювати зовнішню красу згідно зі стандартами цього світу, християнські жінки мають демонструвати інші цінності. Їм слід прикрашати себе “ділами добрими” та покладатися на те, що їхня віддана служба Христові зробить їх привабливими для інших. Тут не йшлося про те, що жінки мають робити себе непривабливими. Це був лиш заклик не оцінювати красу за стандартами цього світу, а брати за зразок стандарти небес (1 Сам. 16:7), бо лиш “це годиться жінкам, що визнають благочестя”.

2:11-12. Підкреслюючи необхідність побожної поведінки жінок, Павло наголосив, як і Петро, що справжня краса “в середині людського серця, в нетлінності душі, лагідної та мовчазної: це многоцінне перед Богом” (1 Пт. 3:4). Жінкам у церкві слід приймати навчання від чоловіків, які ведуть за собою, “мовчки, в повній покорі”. Вони не повинні боротися за право бути духовними учителями чи мати більшу владу за чоловіків (“ані коверзувати чоловіком”). “Жінці” слід буквально “бути тихомирною”. Слово хесичіа , яке в 1 Тим. 2:11 перекладено як “мовчки”, а у вірші 12 “тихимирною”, не передбачає цілковитої мовчазності чи жодного права голосу. Деінде (Діян. 22:2; 2 Сол. 3:12) воно цілком зрозуміло передає значення “розсудливості, покірності та витриманості”. Інше слово ( сігао ) означає “мовчати, нічого не говорити” (див. Лк. 18:39; 1 Кор. 14:34).

2:13.  Чому ж така тиха і покірна душа є многоцінною “перед Богом”? (1 Пт. 3:4) Бо вона демонструє розуміння і прийняття Його задуму щодо людства. Як і деінде (див. 1 Кор. 11:8-10), Павло тут озвучив свій погляд на відповідну поведінку чоловіків і жінок у церкві, ґрунтуючись на оповіді про створення світу у Бут. 2. Він ніколи й за жодних обставин не згадував так зване “прокляття” з Бут. 3:16. Павло, скоріш, озвучив тут ролі, які відповідали Божому основоположному задумові, згідно якого “Адам ... спершу був створений, а Ева потім” (див. Бут. 2:7-25). Тут йдеться про дещо більше, аніж лише про першість появи чоловіка. Павло вважав, що ця першість у часі слугує показником того, що роль бути лідером Бог надав чоловікові, а жінка, “поміч ... [відповідна] для нього” (Бут. 2:18), має і визнавати, і приймати це.

2:14.  Потім Павло порівняв вчинки Адама і Єви. “Адам не був зведений, жінка ж, зведена, завинила.” Деякі шовіністи вважають, наче Павло тут стверджував, що жінки, уособленням яких є Єва, більш легковірні, а, отже, схильні більше помилятися, аніж чоловіки. Тому вони й кажуть, що жінки не повинні навчати у церкві чи мати там якусь владу. Інші ж вважають, що Павло тут насправді говорив наступне: “Дивіться, що коїться, коли змінюється порядок Створіння, і чоловік відмовляється від ролі лідера на користь жінки.” Та у будь-якому разі Павло не виправдовував і не звільняв Адама від провини у Падінні. В іншому своєму писанні він прямо поклав відповідальність за це на Адама (див. Рим. 5:12-21).

2:15. Цей вірш є одним із найскладніших у Новому Завіті для тлумачення. Неоднозначна фраза “вона спасеться, народжувавши дітей” стала підставою для виникнення кількох дуже відмінних тлумачень: (а) залишиться живою (тілесно) після важкого і небезпечного процесу народження дитини; (б) отримає відповідну ціль в житті, коли почне виконувати свою роль жінки у сім’ї; (в) спасеться через народження Ісуса Христа, Спасителя (непряме посилання на Бут. 3:15) і (г) порятується від загнивання суспільства, залишаючись вдома і виховуючи дітей. Тлумачення даного вірша стає ще більш утрудненим через речення умови наприкінці: “... якщо (жінка) перебуватиме у вірі, любові та святості зо скромністю.” Тоді як першу частину речення можна вважати стверджувальною, то друга дає зрозуміти, що все залежить від бажання жінки дотримуватися цих чотирьох чеснот. Жінка віднайде своє найбільше задоволення і сенс життя не у спробах виконувати роль чоловіка, а у здійсненні Божого задуму щодо неї як жінки і матері “у вірі, любові та святості зо скромністю” (тобто стриманістю; див. 1 Тим. 2:9).

В. Вказівки стосовно старших і дияконів (3:1-13)

3:1. Продовжуючи низку своїх вказівок стосовно відповідної поведінки в церкві, Павло перейшов до надзвичайно важливого питання щодо посад очільників церкви. Він хотів, щоб паства шанувала своїх духовних лідерів, а тому процитував відомий вислів і засвідчив його слушність. Тут йдеться про наступне: (1) є слушність у тому, щоб прагнути стати очільником церкви, і (2) очільник церкви виконує добру справу. Слово епіскопос, яке часом перекладають як “єпископ” — це лиш одне із декількох слів, які використовуються у Новому Завіті для опису церковних лідерів. Слово пресбитероі  (“старші”) є значно більш поширеним. Інші терміни, як-от проістаменоі  у значенні “правителі” (Рим. 12:8; 1 Сол. 5:12), хегоуменоіс  у значенні “наставники” (Євр. 13:17) та поіменас  у значенні “пастирі” (Еф. 4:11; див. також Діян. 20:28; 1 Пт. 5:2) також зустрічаються. Хоча кожен із цих термінів може описувати якусь окрему рису лідерів, вони усі є синонімами у Новому Завіті та слугують позначенням одного і того ж: вищого керівництва в церкві, відмінного від дияконства (див. коментарі до 1 Тим. 3:8).

3:2. Щоб бути єпископом, недостатньо лиш самого бажання служити. У віршах 2-7 Павло перелічив 15 вимог до очільника церкви: (1) Він має бути бездоганним, тобто поводитися виключно відповідно. Це грецьке слово анепілемптон , “бездоганним”, зустрічається у Новому Завіті лише у даному посланні (вірш 2; 5:7; 6:14). Воно означає відсутність чогось такого у поведінці лідера, що можна було б розтлумачити як невідповідне й на основі цього засудити або обвинуватити. Воно дещо відрізняється за своїм значенням від синоніму аненклетос  в 3:10 (див. коментарі там). (2) Він має бути чоловіком “однієї лише жінки”. Цю неоднозначну, але дуже важливу фразу тлумачать по-різному. Питання полягає в тому, наскільки ж суворі вимоги ставив Павло перед церковними лідерами. Майже усі тлумачі погоджуються, що дана фраза забороняє і багатоженство, і розпусту, що є недопустимим для духовних лідерів у церкві. Багато вчених, що вивчають Біблію, каже, що фраза “однієї лише жінки чоловіком” свідчить про те, що старші церкви мають любити виключно своїх жінок. Однак є багато таких, які стверджують, наче дана фраза ще й забороняє розлученим і повторно одруженим чоловікам ставати єпископами. Підґрунтям для такої думки слугує те, що розлучення — це поразка у сім’ї. І хоча такий чоловік може отримати прощення за будь-який гріх, він залишається непридатним для управління паствою (див. вірші 4-5; 1 Кор. 9:24-27). Найсуворіше тлумачення і найпоширеніше серед перших коментаторів (другого і третього століть) включає усе вищесказане і додає заборону будь-якого повторного шлюбу, навіть між вдівцем і вдовою. Вони пояснюють це тим, що у першому столітті другий шлюб вважався свідченням самодогоджання. І хоча Павло шанував шлюб, він також цінував духовні переваги целібату (1 Кор. 7:36-38), навіть для тих, хто втратив свою половинку (1 Тим. 5:3-14). Отож, він вважав целібат гідною метою для тих, хто виявляв стриманість і бажання не одружуватися знову. Згідно з цим суворим тлумаченням Павло вважав другий шлюб вдівця, хоча й цілком можливим, але таким, що засвідчує відсутність стриманості і самоконтролю, необхідних для духовного лідера. Так само і вдови, які вели орієнтований на самодогоджання спосіб життя, виключалися з переліку потребуючих вдовиць (5:9). Церковний лідер має також бути: “тверезим” ( непхаліон , “врівноваженим”; зустрічається деінде лиш у 3:11; Тит. 2:2), (4) “розважливим” ( сопхрона , також зустрічається в Тит. 1:8; 2:5), (5) “чесним” і (6) “гостинним”. Такі характеристики є необхідними для тих, хто вестиме за собою інших до цих важливих християнських чеснот. Фраза “здібним навчати” свідчить про спроможність очільника трактувати Святе Письмо. Він повинен мати змогу і розуміти істину, і навчати їй інших, а також спростовувати свідчення тих, хто перекручує її (див. Тит. 1:9). Звісно ж, не усі мають це робити публічно. Дехто може здійснювати цей аспект свого служіння неформально, через приватні бесіди. Та все ж усі очільники зобов’язані володіти здатністю вправно доносити Слово Боже до інших.

3:3.  Далі говориться про те, що духовний лідер повинен бути: (8) “не п’яницею” (див. Тит. 1:7) і (9) “не розбишакою”. Його самоконтроль (1 Тим. 3:2) має поширюватися і на його бажання, і на його гнів. А також очільник церкви має бути “сумирним”, тобто терплячим до обставин і до інших людей. (Це слово епіеіке  також зустрічається у Флп. 4:5; Тит. 3:2; Як. 3:17; 1 Пт. 2:18). На відміну від лжеучителів успішний церковний лідер є (11) “не сварливим” (див. 1 Тим. 6:4) та (12) “не грошолюбом” (див. 6:5; Тит. 1:11). Він не отримує задоволення від протиборства з іншими і не переслідує корисливих цілей у своєму служінні (див. 1 Пт. 5:2).

3:4.  Очільник церкви має (13) добре правити “власним домом”. Тут Павло привернув увагу до дітей. Найнадійнішим способом (хоча й не безпомилковим) визначити потенційну здібність до лідерства певного чоловіка є вивчення поведінки його дітей. Чи достатньо вони поважають свого батька, щоб коритися його вказівкам? Однак фраза “з усякою повагою” (досл., “ з усією серйозністю”) може стосуватися не послуху дітей, а способу, за допомогою якого батько застосовує свою владу, а саме без надмірної метушні чи крику.

3:5.  Риторичне запитання слугує доказом слушності попередніх зауважень щодо здатності бути церковним лідером. Тут Павло провів аналогію між управлінням “власним домом” та управлінням церквою (Еф. 2:19; 1 Тим. 3:15). Адже багато спільних умінь та здібностей потрібно для цього. Успішність у сім’ї може свідчити про потенційну успішність в церкві. І навпаки, неуспішність в домі може засвідчувати неспроможність бути хорошим духовним лідером.

3:6.  Очільник церкви має бути (14) “не новонавернений” ( неопхитон , “неофіт”), щоб його швидке становлення очільником не сповнило його надмірної гордості та пихи і щоб він “не потрапив” під такий же “осуд”, що і диявол за свою гординю.

3:7. Духовний лідер повинен (14) мати “гарне свідчення і від тих, що зовні” (див. Кол. 4:5; 1 Сол. 4:12). Тут Павло мав на увазі, що церковні лідери, будучи представниками пастви, повсякчас перебувають у небезпеці потрапити в одну з пасток диявола (див. 2 Тим. 2:26). Сатана ніщо так не любить, як ганьбити Божі діяння та Божих людей, заманюючи очільників церкви у тенета гріха на очах в усього світу. Отож, дуже важливо, щоб очільники церкви мали добру репутацію і серед невіруючих людей та зберігали її.

3:8.  Як і церковні очільники, “диякони” (див. Флп. 1:1) також мають бути достойними людьми, хоча й виконують у пастві зовсім інші функції. Слово діаконос , яке тут перекладено як “диякон”, дослівно означає “покірний слуга”. До обов’язків диякона входить догляд за функціонуванням церкви, звісно ж під наглядом старших, щоб вони могли приділяти увагу більш важливим речам. (Див. Діян. 6:1-6 щодо прототипу тієї посади, яку згодом почав займати диякон в церкві.) Вимоги до дияконів є майже такими ж суворими, як і до старших, бо їх та їхню роботу завжди споглядають інші, а це вимагає чималої зрілості і благочестя. Отож, диякони мають бути “поважні”, тобто серйозні люди, а не блазні. (В 1 Тим. 3:11 те саме грецьке слово використано стосовно жінок.) Вони також мають бути “не двоязичні” ( ме ділогоус ), тобто чесні та нелицемірні. Як і очільники церкви (вірш 3), диякони не повинні вживати “вина багато” чи бути “віддані брудному зискові”.

3:9.  Що найважливіше — диякони мають бути глибоко духовними людьми (див. Діян. 6:3). Вони мають розуміти та берегти “тайну віри”. Під фразою “в чистім сумлінні” (див. “доброго сумління” в 1 Тим. 1:5) Павло мав на увазі, що у поведінці цих людей не повинно бути нічого такого, щоб могло не відповідати їхньому віросповіданню. Іншими словами, вони не повинні сповідувати одне, а чинити інше.

3:10.  Більше того, як і очільники церкви, які мають показати свою зрілість перед призначенням на посаду єпископа (вірш 6), дияконів також “спочатку слід поставити на пробу”. Тут Павло не вимагав якоїсь конкретної формальної процедури перевірки, а, скоріш, говорив про те, що ці люди мають “довести” свою відповідність даній посаді за час свого звичного життя та служби. Коли вони доведуть, що “бездоганні”, тоді “нехай служать”. Фраза “якщо будуть бездоганні” є перекладом до грецьких слів аненклетоі онтес , “якщо будуть вільні від обвинувачень”. Слово аненклетос  зустрічається в Новому Завіті лише у писаннях Павла (1 Кор. 1:8; Кол. 1:22; 1 Тим. 3:10; Тит. 1:6-7). Воно характеризує людину, яку ні в чому не звинувачують, тобто яка вільна від будь-яких обвинувачень. Отож, від дияконів вимагається поведінка, що уподібнює людину Христові. (Див. коментарі щодо синоніму анепілемптон  у 1 Тим. 3:2.)

3:11. Подібним чином і гинаікас  (“жінки” чи дружини) мають бути “поважні”, тобто гідні (те саме слово семнас  використовується у стосунку до дияконів у вірші 8), “не обмовливі” ( діаболоус , від діабалло  “обмовляти”; саме від цього слова походить іменник “диявол”, найбільший наклепник), а “тверезі” ( непхаліоус , “врівноважені”; див. вірш 2; Тит. 2:2) та “вірні в усьому”. То хто ж такі ці гинаікас , до яких звертався Павло? Вони, майже напевно, не були просто жінками у пастві, а були, скоріш за все, дружинами дияконів або групою дияконів-жінок (див. Фива, Рим. 16:1). Обидва припущення можливі, однак деяка перевага все ж на боці першої думки. Проте, зважаючи на екзегетичні дані, стверджувати однозначно, що це саме так, неможливо.

3:12.  Як і старші, диякон має бути “лиш однієї жінки чоловіком” (див. вірш 2) і вправний голова своєї сім’ї. Важливість цього Павло пояснив у віршах 4-5.

3:13.  Хоча посада диякона видається згідно зі світовими стандартами непривабливою й такою, що вимагає фізичної праці та прислуговування, для щирих послідовників Ісуса Христа вона виглядає зовсім по-іншому (див. Йн. 13:11-17; Мк. 10:42-45). Хто вірно виконує свою роль слуги, той здобуває “собі” дві речі: по-перше, “почесний ступінь” перед іншими християнами, які розуміють і цінують красу покірності, самовідданості та служіння, як Христа; і, по-друге, “велику сміливість ( парресіан , “впевненість, відважність”) у вірі в Христа Ісуса”. Покірна служба, яка не передбачає усі тих нагород, які за світовими стандартами рахуються важливими, стає справжньою перевіркою істинних спонук людини. Так сама людина дізнається, чи її зусилля й справді походять від бажання безкорисливо служити, як Христос. Коли диякон і дійсно добре служить, його діяльність дає йому певність у щирості його власної віри у Христа та його нелицемірного ставлення до Бога (див. Еф. 3:12; Євр. 10:19).

IV. Вказівки стосовно убезпечення правди в церкві (3:14-4:16)

А. Церква та її правда (3:14-16)

3:14.  Коли Павло залишив Тимотея в Ефесі проповідувати в церкві (див. 1:3), то все одно сподівався, що невдовзі знову приєднається до нього. Тим часом, з огляду на неможливість відразу це здійснити, Павло хотів, щоб ефеський пастир і його паства отримали від нього ці вказівки. Слово “це” тут, поза всяким сумнівом, має стосунок до вже озвучених вказівок, а також до наступних закликів.

3:15.  У даному вірші Павло прямо зазначив, що метою його вказівок була необхідність поінформувати ефеську паству щодо того, “як слід поводитися в домі Божім”. І знову апостол використав аналогію з домом (“домі”, оікос ) у стосунку до церкви (“Церква”, екклесіа ; див. вірш 5), яка, як він сказав, є “стовп та основа правди”. Думка, що церква є “будівлею”, призначеною для “Бога живого”, цілком притаманна Павлові (див. 1 Кор. 3:16-17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:20-22). Деякі люди навчають, що церква, як “основа правди”, є джерелом  Божої правди і що спізнати правду неможливо, якщо не покладатися на вчення певної церкви чи церковної групи. Однак Павло тут просто зазначив, що всесвітня церква відіграє надзвичайну роль як опора і оплот — не джерело — Божої правди. Тож не слід його слова тлумачити по-іншому.

3:16.  Павло розглядав відповідну побожну поведінку в церкві, яка в усьому має узгоджуватися з правдою і не суперечити “здоровому навчанню” (1:10). У 3:16 він озвучив просту думку, яка стає складною лише через те, що є дуже лаконічною. Той факт, що побожність є тайною, означає, що колись це було приховано, а тепер об’явлено. Ця тайна — “велика” ( мега , “важлива, величезна”) у тому розумінні, що вона надзвичайно велика за обсягом та неймовірно важлива за значенням (див. Еф. 5:32). Павло описав зміст цієї правди у формі уривку з першого гімну про Христа, який і є суть тайни (Кол. 1:27). Існує чимало суперечок стосовно того, чи варто ділити цей вірш на дві, а чи на три частини. Та що б хто не обрав, шістьма складовими даного уривку є наступні: (1) Фраза “явився в тілі”, яка має стосунок до Інкарнації Христа. (2) Фраза “засвідчений у Дусі” стосується Божого об’явлення через Воскресіння (див. Діян. 2:24-36) і Святого Духа (див. Рим. 8:11), і те, що розп’ятий Ісус — це Господь і Месія. (3) Фраза “показався ангелам” відноситься до Його прославлення перед небесним царством (див. Флп. 2:9-11; Кол. 2:15; Євр. 1:6). (4) Фрази “проповідуваний поганам” (див. Кол. 1:23) та (5) “увіруваний у світі” мають стосунок до поступового здійснення Божого задуму щодо спасіння людства наперед Ним визначеними засобами (див. 1 Кор. 1:18-2:5). (6) Фраза “вознісся у славі” стосується Вознесіння (Еф. 4:10).

Б. Передбачення відступництва (4:1-5)

4:1. Як вмістилище та вартова правди, церква має знати про задуми її ворогів. Тому дуже важливо, щоб церква розуміла, що саме Бог об’явив стосовно цих ворогів (див. 1 Пт. 4:1-18; Юд. 17-18). Під фразою “Дух виразно каже” Павло не мав на увазі якесь конкретне об’явлення, а загалом вчення про Господа (наприклад, Мк. 13:22), яке не один раз проповідували інші апостоли (наприклад, 2 Пт. 3:1-18) і він сам (наприклад, Діян. 20:29; 2 Сол. 2:1-12). Згідно із цим вченням ситуація погіршуватиметься з наближенням повернення Христа. “За останніх часів” (див. 2 Тим. 3:1 щодо синоніма), які Павло вважав ще майбутньою перспективою, однак відлуння яких є вже тепер, “деякі (люди) відступлять від віри (див. 1 Тим. 1:19) і пристануть до (лжевчення) духів обманних і ... бісівських”. Духовна хиба лиш зрідка є наслідком невинних помилок. Частіше це через добре продумані стратегії духовних ворогів Бога (див. Еф. 6:12). Навчання (“навчань”, дідаскаліаіс ) бісівське — це лжевчення, якому навчають люди, що помиляються і на думку яких безпосередньо впливають демони.

4:2. Однак духовні вороги Бога не прямо спонукають своїх жертв до хиб, а опосередковано, через лицемірних брехунів. Це стандартна схема дій сатани (див. 2 Кор. 11:13-15). Він обирає підхожих представників та зводить їхній розум (див. Еф. 4:19) та сумління, тавруючи (“таврованим”, від каустеріазо , “клеймити”) їх. За таких обставин вони готові виконувати усі розпорядження сатани.

4:3. Лжеучителі, які отруювали ефеську церкву, були попередниками гностиків другого століття. Навіть на цьому ранньому етапі чітко проявляється сильний дуалізм гностиків: духовне — добре, матеріальне — погане. Вони вважали, що усі бажання тіла є грішними, а тому їх слід позбуватися, в тому числі природного бажання любити осіб протилежної статі та їжу. Тому лжеучителі забороняли “одружуватися” і веліли “стримуватись від” певних страв (див. Кол. 2:21). Однак Павло розвіяв цю дуалістичну хибу, зазначивши, що матеріальне за своєю суттю не гріховне, а є частиною того, що “Бог створив” (див. 1 Тим. 6:17б). А тому віруючі люди, “які спізнали правду”, можуть з вдячністю (див. 4:4) приймати і використовувати усе, що Бог створив для того, “щоб ... споживати” ( еіс металемпсін ).

4:4.  На відміну від хибного вчення лжеучителів, правда полягає в тому, що “всяке Боже створіння — добре”. Тут Павло повторив власне судження Бога (Бут. 1:31). Тоді як лжеучителі хотіли забороняти і стримувати (1 Тим. 4:3), Павло говорив, що “не слід нічого відкидати” — нічого, що створив Бог. Людина може зганьбити те, що створив Бог, як, наприклад, перелюб чи обжерливість. І цього таки слід уникати. Але самі по собі усі Божі створіння є хороші, і їх слід приймати “з подякою”, а не з різноманітними табу.

4:5.  Усі речі в житті, які на перший погляд здаються звичайними, можуть стати надзвичайними, якщо освячуються “словом Божим і молитвою”. У світлі Святого Письма християнин впізнає добрий намір Бога абсолютно у всьому і дякує за це Господеві. В такий спосіб звичайні речі, які так легко приймаються як належні (деякі з яких забороняються лжеучителями), стають освяченими, а, отже підставою для поклоніння та хвали.

В. Зобов’язання доброго слуги Христа (4:6-16)

4:6.  Від застереження супроти майбутнього відступництва Павло перейшов до Тимотея і закликав його передати ці застереження іншим віруючим людям у церкві. “Добрий слуга Христа Ісуса” завжди є відданим проповідником правди серед християн (див. 2 Тим. 2:2). Однак, щоб стати таким, Тимотей мав спершу сам освоїти цю правду, тобто бути “годований словами”: (а) “віри”, яка, як зазначено в Юд. 3, “раз назавжди ... (передана) святим”, і (б) “доброї науки, якій ... (він) був завжди вірним”. Ця остання фраза, напевно, стосується вказівок Павла своєму молодому учневі, які Тимотей віддано виконував ( дідаскаліа , “науки”, також зустрічається в 1 Тим. 1:10; 4:1, 13, 16; 5:17; 6:1).

4:7. Оскільки Тимотей зобов’язаний був передавати Божу правду іншим, він мав остерігатися “нечистих, бабських байок”. Безбожні ( бебелоус , “нечестиві”) люди завжди товаришують з нікчемними (див. 1:9; 6:20; 2 Тим. 2:16), і їх слід уникати. Тимотей же мав присвятити себе значно більш мужнім заняттям. Павло тут використав спортивний термін “вправляйся”, який є перекладом до грецького слова гимназе , від якого власне й походить слово “гімназія”. Однак Тимотей мав вправлятися “у благочесті” (див 1 Тим 2:2), а не, наприклад, у тілесній вправності. Павло часто використовував спортивні аналогії, щоб підкреслити необхідність духовної самодисципліни (див. 1 Кор. 9:24-27).

4:8.  У порівнянні з тілесною вправою (“вправа”, гимнасія ; зустрічається в НЗ лиш тут), духовна вправність (яку Павло дуже цінував) або побожність є значно важливішими. Тілесна вправність лиш “для дечого ... корисна”, тоді як “благочестя на все корисне”, і не тільки в житті теперішньому, а й у майбутньому, тобто у вічності. Благочестя прикрашає усі аспекти дочасного і вічного життя та благословляє усе, чого дотикається.

4:9. Фраза “Вірне це слово” може стосуватися і наступних слів, як у 1:15, і попередніх, як у Тит. 3:8. Тут воно, скоріш за все, слугує підсиленням попередніх слів Павла, озвучених у 1 Тим. 4:8 (усупереч НМВ).

4:10.  “На це бо, — як сказав Павло, — й трудимося та боремося.” А саме, щоб розвивати благочестя, про яке йде мова у вірші 8. Слово “боремося” є перекладом до грецького слова агонізометха  (“Я борюся”), яке є ще одним спортивним терміном. Павло сам робив те, про що тут писав Тимотеєві (див. Кол. 1:9). Фраза “ми поклали нашу надію” є перекладом до грецького слова елпікамен , доконаний час якого вказує на вже виконану дію, яка, однак, має тривалі наслідки. Отож, тут підкреслюється постійність певності Павла. Апостол знав, що його боротьба варта того, бо його надія була певною, і не на самого себе, якусь філософію життя, інших людей чи якихось неіснуючих богів — а на “живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних”. Згадка про “живого” Бога нагадує вірш 1 Тим. 3:15, а наголос на тому, що Бог є “Спасителем”, — вірші 1:1 і 2:3. І знову Павло зазначив, що Бог є Спасителем “усіх людей” (див. 2:2, 4, 6), оскільки бажає, щоб усі спаслися, і дав Христа у викуп (2:6) за них, щоб це спасіння стало можливим. Та все ж Бог є Спасителем “особливо” тих, хто вірить, адже лише в них Його бажання, щоб вони спаслися, може здійснитися.

4:11.  Тимотей, який був, мабуть, чоловіком не дуже впевненим в собі, часто виявляв сором’язливість і страх (див. 1 Кор. 16:10-11). Тому Павло закликав його: “Це наказуй ( парангелле , “на цьому наполягай”) і навчай.” Під словом “це” Павло зазвичай мав на увазі свої вказівки у їхньому прямому значенні, однак тут воно, наче зумисно, звучить неоднозначно (див. 1 Тим. 3:14; 4:6, 15; 5:7, 21; 6:2, 11). Павло спонукав Тимотея виявляти стійкість і мужність у своїй проповідницькій діяльності. Те саме грецьке слово парангелле  він використав і в 5:7, і в 6:13.

4:12. Спершу вказівка Павла, щоб Тимотей не дозволяв нікому зневажати себе через молодий вік, видається не дуже здійсненною, адже Тимотей не міг контролювати ставлення до себе інших. Та все ж, у поєднанні з наступною частиною вірша, підтекст цієї вказівки Павла стає зрозумілим. Тимотей не повинен був боятися свого відносно молодого віку чи того, що про нього подумають інші. Замість цього він мав демонструвати свою зрілість своїм побожним життям, яке б могло стати “зразком” для інших християн в усіх сферах життя: “у слові, поведінці ( анастропхе ; див. 3:15), любові, вірі й чистоті”. Слово “чистоті” ( хагнеіа , “моральна чистота”) зустрічається лиш тут та в 5:2.

4:13.  Знову озвучивши свій намір прийти (див. 1:3; 4:14-15), Павло закликав Тимотея подбати про свою проповідницьку діяльність серед людей та про своє приватне життя. Його проповідницька діяльність серед людей мала включати щонайменше три пункти: (1) Читання людям Святого Письма. Божі люди завжди читали Слово Боже вголос перед паствою (наприклад, Вих. 24:7; Втор. 31:11; ІсНав. 8:35; 2 Цар. 23:2; Неєм. 8:7-8; Лк. 4:16; Діян. 15:21; Кол. 4:16; 1 Сол. 5:27). (2) Умовляння. Краще, мабуть, сказати “напоумлення” ( параклесеі ). Це слово передбачає і тлумачення, і застосування прочитаних уривків. (3) Навчання. Відмінність між цим словом і попереднім є доволі чіткою. Так, значення у них подібні, але слово “навчанню” ( дідаскаліа ; див. 1 Тим. 1:10; 4:1, 6, 16; 5:17; 6:1) може стосуватися, головним чином, більш катехитичного ставлення до істин християнської віри. Обидва слова зустрічаються в Рим. 12:7-8 і стосуються там духовних дарів.

4:14.  Тимотей, вочевидь, не вважав себе справжнім проповідником. Тому Павло й нагадав йому про той факт, що сам Бог дав йому усі необхідні здібності для служіння. Тимотей не повинен був нехтувати ними чи занедбувати їх (див. 2 Тим. 1:6) Якщо інші не дивилися на Тимотея зі зневагою, то й він не мав права дивитися на себе так. Його дар “був даний” йому “через пророцтво”, зроблене в момент його висвячення. Згадка про це пророцтво мала зміцнити впевненість Тимотея в собі. Фраза “з накладанням рук” зазвичай позначає у Біблії тривале правління (див. Чис. 27:18-23; Втор. 34:9; Діян. 6:6; 8:18; 13:3; Євр. 6:2), а фраза “збору пресвітерів” є перекладом до грецького слова пресбитеріоу , яке слугує позначенням для групи старших. Разом ці люди утворюють біблійно визнану групу людей. У Біблії ніде не говориться про аналогічну групу дияконів. Поняття “збору” дияконів жодного разу не з’являлося у Біблії.

4:15.  Тут Павло говорив вже не заперечно (“не занедбуй”), як у вірші 14, а ствердно. Заклик “про це міркуй” ( мелета , від мелетао , “добре подумати про”) є конверсією до заклику з попереднього вірша ( амелеі , від амелео , “не думати про”). Тимотей мав добре поміркувати над вказівками Павла. Насправді, він мав бути “ввесь у цьому” (або, як зазначено в НМВ, цілковито віддатися їм). Коли він це робитиме, то його “поступ” буде “очевидний” усім людям, і його проблема низького авторитету, про що можна здогадатися з даної частини, стане меншою.

4:16. Речення “пильнуй себе самого та навчання (див. 1:10; 4:1, 6, 13; 5:17; 6:1)” підсумовує 4:6-16. Впродовж усього цього послання Павло давав поради Тимотеєві стосовно його особистого життя та публічної проповідницької діяльності. Він мав пильнувати і те, і інше, суворо дотримуючись вказівок, які залишив йому Павло стосовно цих двох сфер життя. Як сказав йому Павло: “Робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе.”. Звісно ж, лиш Бог може дарувати спасіння. Та все ж, у Новому Завіті побіжно говориться й про те, що людина сама працює “над спасінням” своїм (Флп. 2:12) та інших (Як. 5:19-20; Юд. 23). Слова Павла є прямою вказівкою на те, що духовні очільники пастви несуть дуже великий і надзвичайно важливий тягар відповідальності.

V. Вказівки стосовно різних людей у церкві (5:1-6:10)

А. Стосовно людей різного віку (5:1-2)

Від вказівок стосовно того, як Тимотеєві слід вести своє особисте життя та проповідницьку діяльність, Павло перейшов до порад про те, як успішно співпрацювати з окремими людьми, які входять до різних груп у церкві. Загальною порадою Павла стосовно того, як ставитися до людей різного віку, була рекомендація поводитися з ними так, як він би поводився з відповідними членами своєї власної сім’ї.

5:1-2. Слово “старшим” є перекладом до грецького слова пресбитерос , яке в 4:14 перекладено в множині як “пресвітерів”. Однак тут Павло не мав на увазі очільників церкви. В даному випадку це слово позначає старших за віком людей, як протилежність до “молодших” (див. Тит. 2:2-3, де з допомогою цього слова протиставляються “старі” чоловіки і “старі жінки”). Тимотей мав ставитися до старших людей, як до свого “батька”, — не дорікати, а “радше” вмовляти, а до “молодших” — по-братськи, наче вони й справді були рідними братами Тимотея. До “старших жінок” Тимотей мав відноситися з усією повагою, з якою звертався б до своєї матері Евніки (2 Тим. 1:5), до “молодих” — також з повагою і “з усякою чистотою” ( хагнеіа ; див. 1 Тим. 4:12), немов до своїх власних “сестер”. Це мало захистити молодого проповідника від докорів людей.

Б. Стосовно вдів (5:3-16)

Далі Павло озвучив вказівки стосовно того, як Тимотеєві слід поводитися з вдовами у пастві. І в Старому, і в Новому Завітах вдови, а також мандрівники та сироти, вважалися об’єктами особливої Божої ласки. А тому їх слід було у пастві опікати (див. Втор. 10:18; 14:29; 24:17-21; Діян. 6:1-7; Як. 1:27). Ще в Діян. 6 говориться, що в церкві було засновано благодійну допомогу вдовам. А тепер, близько 30 років по тому, допомога вдовам, яких, безумовно, було дуже багато, вже мала ознаки чи не головного тягаря для пастви. Тому у даній частині Павло спонукав розрізняти тих удовиць, які насправді не потребували допомоги пастви, щоб залишилось достатньо коштів для тих удів, яким вони й справді були дуже потрібні.

5:3-4.  Тимотей отримав вказівку від Павла шанувати “удовиць, тих що справді вдови”, тобто тих, які дійсно перебували у нужді. Апостол протиставив цих удовиць тим, які втратили своїх чоловіків, але мали ще живих “дітей або внуків”. Оскільки згідно Божого порядку відповідальність за турботу про нужденних спершу лягала на “родину” (не церкву і, більш того, не на державу), ці члени сім’ї мали “насамперед” навчитися “шанувати власну родину”. Таким чином вони віддячували своїм предкам ( прогоноіс ; див. 2 Тим. 1:3) за те, що ті робили колись для них. І “це (така взаємотурбота) вгодно Богові”. Такою і є “благодійність” згідно задуму Бога.

5:5.  “Справжня вдова й самотня” не має в кого шукати допомоги, окрім як у Бога і Його людей. Отож, однією з характерних ознак дійсно потребуючої вдови є те, що вона “на Бога покладає надію і перебуває день і ніч у молитвах та благаннях”. Така побожна жінка, яка після смерті свого чоловіка присвятила себе служінню Господеві, гідна глибокої пошани (див. опис удовиці-пророчиці Анни, Лк. 2:37) і заслуговує на підтримку церкви.

5:6.  Звісно ж, не усі жінки, які ставали вдовами, віддавалися такому побожному служінню. Деякі з них використовували своє вдівство як спосіб отримати чуттєві задоволення (“розкошує”, спатало ; зустрічається у НЗ ще лиш у Як. 5:5). Деякі тлумачі вбачають тут навіть натяк на блуд. Та у будь-якому разі Павло у даному вірші зазначив, що життя у погоні за розкішшю та різноманітними задоволеннями жодним чином не узгоджується з побожним життям, опис якого подано в 1 Тим. 5:5, а тому така жінка ще “живою вмерла” (див. Рим. 8:6; Одкр. 3:1). Кожен може засвідчити духовну пустку у серцях людей, які обрали такий марнотратний спосіб життя, а тому думка Павла цілком зрозуміла. Таку жінку не можна зараховувати до переліку справжніх удовиць.

5:7-8.  У 4:11 Павло дав вказівку Тимотеєві наказувати “це” ( парангелле таута ). Тепер, додавши нові настанови, Павло знову повторив ті ж слова: “Це ти їм наказуй.” Апостол хотів, щоб Тимотей передав своїй пастві ці вказівки стосовно вдів, щоб ті “були бездоганні”. Ці слова є дещо неоднозначними, однак вони, скоріш, стосуються вдовиць у церкві. Якщо невідповідні жінки будуть знаходитися у переліку потребуючих вдів, їхній орієнтований на отримання задоволення спосіб життя (див. 5:6) накличе осуд на усю спільноту. Однак ці слова Павла можуть також адресуватися іншим членам родини вдови. “Коли хтось ... не дбає ( проноеі , “думати наперед, передбачати потреби і задовольняти їх”)” про “домашніх”, той лукавить, стверджуючи, що знає Бога (див. Тит. 1:16), бо насправді він “віри відцурався”. І дійсно, такий член родини “гірший, ніж невірний”, оскільки навіть багато нехристиян розуміє та виконує свої родинні зобов’язання.

5:9-10.  Тут більш детально описується “справжня вдова”, про яку йде мова у вірші 3. До переліку потребуючих удовиць слід включати лише тих жінок, які відповідають трьом головним умовам. Слово “вибирати” може стосуватися і офіційного призначення на службу у пастві. Однак, більш імовірно, тут йдеться саме про перелік вдів, які мали право отримувати допомогу від церковної спільноти. У будь-якому разі така жінка мала відповідати трьом вимогам: (1) Їй мало бути “не менш, як” 60 років. Хоча в ті часи багато жінок доживало до такого віку, Павло мав свої підстави не включати молодших вдовиць до переліку потребуючих (див. вірші 11-15). (2) Вона мала бути жінкою “одного тільки чоловіка”. Подібним чином чоловіком лиш однієї жінки мав бути очільник церкви (див. 3:2; Тит. 1:6) та диякон (1 Тим. 3:12), і з тієї ж причини (див. коментарі до 3:2). У НМВ тут присутня фраза “бути вірною своєму чоловікові”, однак такий переклад передбачає лиш заборону розпусної поведінки. (3) Вона повинна була мати “гарне ім'я в ділах добрих”. Розкриваючи те, що у нього на той час було на думці, Павло навів п’ять прикладів, які характеризували побожних жінок (див. 1 Тим. 2:10). Ці приклади стосуються родинного, церковного та суспільного життя і включають наступне: виховання дітей, гостинність, омивання ніг “святим” (покірне служіння; див. коментарі до Йн. 13:1-15), поміч “тим, які в горю” та “всяке добре діло”. Вдови з переліку потребуючих мали бути усім відомі своїм побожним життям.

5:11-12.  “Молодих же вдовиць” не слід було включати до переліку потребуючих. Павло навів дві підстави для такої своєї вказівки. По-перше, на відміну від старших жінок, у яких вже немає статевого потягу до протилежної статі, молодші жінки можуть піддаватися пристрастям, які перевершують їх відданість Христові. Внаслідок цього вони можуть забажати знову вийти “заміж ...., стягаючи (цим) на себе осуд, бо відкинули першу віру”. Під першою вірою Павло тут, вочевидь, мав на увазі більш чи менш формальне зобов’язання, яке брали на себе вдови, коли їх включали до переліку потребуючих, і яке передбачало обіцянку служити лише Христові без будь-якої думки про повторний шлюб. В такому випадку вдовиця могла присвятити себе виключно Господеві (див. 1 Кор. 7:34-35), і її ніщо від цього не відволікало, тоді як новий шлюб міг призвести до порушення такої обітниці, що загрожувало осудом (див. Чис. 30:2; Втор. 23:21; Проп. 5:4-5).

5:13-15.  По-друге, молодшим і активнішим вдовицям важче опиратися спокусі ледарювати. Якщо паства буде їм матеріально допомагати, вони матимуть багато вільного часу, який в іншому випадку присвятили б необхідності забезпечувати себе. Замість того, щоб приділяти свій час служінню Христові, молодші вдови більш схильні “бездільно по хатах тинятися, і не тільки нічого не” робити, а ще й розповсюджувати різноманітні чутки (“цокочуть”, пхлиароі , зустрічається в НЗ лиш тут; слово пхлиарео  використано в 3 Йн. 10) та говорити про те, “що не личить”. Надто багато часу і надто мало роботи створюють небезпеку для будь-якої людини, окрім людей, які вже надто старі, щоб активно працювати. Отож, Павло радив молодшим вдовицям не давати обітниць і не вимагати включення в перелік потребуючих. Замість цього їм слід було знову вийти “заміж”, народити “дітей”, доглядати дім і тим самим не давати “противникові ніякої зачіпки для лихомовства”.

Під словом “противникові” Павло міг мати на увазі ворогів церкви, які шукали найменшої можливості осоромити її членів (див. 1 Кор. 16:9), або ж самого диявола (див. 1 Тим. 5:15). Мабуть, Павло не бачив великої між ними різниці (див. 4:1). Важливе значення поради Павла було підкріплене тим фактом, що “деякі вже пішли слідом за сатаною”. Немає жодного сумніву, що Павлові були відомі конкретні випадки, коли церква включала молодших жінок у перелік потребуючих вдів, а потім вони порушували свої обітниці.

5:16. Павло хотів бути певен, що його вказівки, озвучені у вірші 8, правильно тлумачили, а саме, як такі, що стосуються і заможних жінок, і чоловіків. У вірші 8 Павло найбільш очевидно звертався саме до чоловіків, а не до жінок. А тому, на завершення своїх вказівок стосовно “вдовиць”, Павло уточнив, що будь-яка “віруюча” жінка, яка має вдосталь коштів, так само несе відповідальність за вдів у своїй родині, як і чоловік за подібних обставин. Це звільнить паству від необхідності матеріально їх підтримувати, і дозволить церкві “справжнім удовам помагати”.

В. Стосовно старших (5:17-25)

5:17.  “Пресвітери” ( пресбитероі ), про яких йдеться у даному вірші, це не лише старші чоловіки (див. вірш 1), а й ті, які займають найвищі посади у церкві (див. 3:1-7; Тит. 1:5-9; Діян. 20:17-38). Завдання старших полягає у головуванні церквою. Вони мають наглядати за справами у пастві, а диякони — їм допомагати, коли потрібно. За головування усі старші отримують певну грошову винагороду, однак ті, які “добре головують, гідні подвійної пошани” або ж подвійної винагороди. Й особливо це стосується тих пресвітерів, “що працюють словом і навчанням”. Хоча очільники церкви мають значно більше зобов’язань у пастві, аніж щойно згадані, все ж ці обов’язки лежать в основі служіння і є, мабуть, найважливіші, за що паства має вигороджувати їх подвійною мірою.

5:18.  Щоб засвідчити слушність своєї думки стосовно того, що старших слід винагороджувати, а окремих з них й у подвійному розмірі, Павло зацитував два уривки зі Святого Письма: (1) “Не зав'язуй рота волові, що молотить” (Втор. 25:4; див. також 1 Кор. 9:9). (2) “Робітник — гідний своєї нагороди.” Дана фраза, вочевидь, слугує посиланням на такі уривки, як-от Лев. 19:13 і Втор. 24:15, або ж на вчення самого Господа Ісуса (див. Мт. 10:10; Лк. 10:7). Хоча сам Павло зберігав за собою право не приймати допомогу від церковних спільнот (див. 1 Кор. 9:15-23; 1 Сол. 2:9), він однозначно вірив і неодноразово навчав, що паства не має права не пропонувати її (див. Гал. 6:6; 1 Кор. 9:14).

5:19-20.  Павло чудово знав про протидію церкві. Він вже говорив про необхідність стежити за тим, щоб наклепники не мали в чому дорікнути пастві (див. 3:2, 7), і говоритиме про це знову (6:1). Тут апостол озвучив, як саме відрізняти чинні обвинувачення від хибних. Цей метод широко застосовувався і в Старому Завіті (див. Втор. 19:15), і в Новому (див. Мт. 18:16; Йн. 8:17; 2 Кор. 13:1), за якого “скарги” можна було приймати лиш “при двох або трьох свідках”. Якщо було доведено, що такі обвинувачення і дійсно правдиві, Тимотей мав картати порушників “перед усіма”, тобто перед усією паствою. В такому випадку інші члени мали б “страх” супроти цього. Страх Божої кари, яка в даному випадку сходить через паству, позитивно впливає на християн, особливо на тих, що займають посади очільників церкви. Сучасні пастви, які нехтують виховними методами у церкві, наражають таким чином на небезпеку і порушника, і самих себе.

5:21. Чому Павло не просто просив Тимотея виконувати ці вказівки, а заклинав (“заклинаю”) — можна лише здогадуватися. Можливо, Тимотей неодноразово намагався уникати неприємних ситуацій, або ж щодо одних питань виявляв стійкість, а щодо інших — ні. Та якими б не були для цього підстави, Павло суворо наказав молодому проповідникові “берегти” ці вказівки “безсторонньо (“неупереджено”, зустрічається у НЗ лиш тут), не робивши нічого з нахилу до когось ( просклісін , зустрічається в НЗ лиш тут)”. Павло також підсилив свій заклик звертанням до влади Бога та Ісуса Христа (див. 2 Тим. 4:1), а також вибраних ангелів, які без виключення ототожнюються зі справедливим судом (див. Мт. 25:31; Мк. 8:38; Лк. 9:26; Одкр. 14:10).

5:22.  Одним із способів уникнути неприємних ситуацій із виховними заходами стосовно старших є неквапливість у висвяченні очільників. Таким чином Павло радив Тимотеєві бути розсудливим і не класти “поквапно” на когось руки (див. 4:14; 2 Тим. 1:6). Фраза “і не робися причетним до гріхів інших” може бути лиш порадою Павла Тимотеєві пильнувати свою власну поведінку загалом (див. 1 Тим. 4:16; Діян. 20:28), та, скоріш за все, з огляду на даний контекст, це застереження стосується можливих наслідків поспішних висвячень. Хто долучається до передчасного висвячення старшого із певними хибами, бере на себе частину провини за негативні наслідки, які це може мати для церкви. Та як би там не було, Тимотей мав берегти “себе” від будь-якого гріха. Адже жодна людина не може впоратися із гріховністю інших, якщо її власне життя не є “чистим” ( хагнон ).

5:23. Даний вірш може слугувати лише вставною особистою рекомендацію Павла Тимотеєві або ж може бути продовженням теми чистоти, про яку йдеться у вірші 22. Вочевидь, Тимотей був схильний до аскетизму, за якого чистота ототожнювалася з повним утриманням від їжі та інших потреб (див. 4:3-5), що в свою чергу призвело до проблем зі шлунком та “частих недуг”, скоріш за все, через низьку якість питної води. Тому Павло, закликаючи до чистоти, спонукав Тимотея вживати “вина трохи ( оіно оліго ) з-за шлунку” та “частих недуг”. Звісно ж, ця рекомендація стосується використання вина лише у лікувальних цілях, а тому не є якоюсь значною підставою для дискусій стосовно того, чи можна вживати вино як звичайний напій.

5:24-25.  Значення цих двох віршів, хоча і є на перший погляд дещо незрозумілим, за більш прискіпливого вивчення стає цілком ясним. Вірш 23 є вставним, а вірш 24 слугує продовженням рекомендацій, озвучених у вірші 22. Усі люди прямують до суду — хтось із багажем гріхів, а хтось із добрими ділами. В одних “гріхи” або “добрі діла” стають явними “ще перед судом” й очевидними для інших, а “в інших виявляються опісля”, бо були приховані і стали відомими лише після смерті. Таким чином Павло наголосив на тому, як важко обрати відповідних кандидатів для висвячення. Квапливість, поверхневі оцінки, чи то позитивні, чи негативні, є часом неточними, що призводить до висвячення негідних людей і до усунення гідних, заслуги яких менш очевидні. З плином часу, однак, істина проявиться, і люди все зрозуміють. Отож, проникливі зауваження, озвучені у віршах 24-25, підсилюють застереження з вірша 22: не поспішай когось висвячувати.

Г. Стосовно рабів і панів (6:1-2)

6:1.  За звичних обставин раби і пани мало контактували поза межами інституції рабства. Однак з появою доброї новини ці дві групи людей почали по-новому взаємодіяти у церковній спільноті, через що виникали певні проблеми, до яких апостоли були змушені неодноразово звертатися (див. 1 Кор. 7:20-24; Гал. 3:28; Еф. 6:5-9; Кол. 3:22-25; Флм.; 1 Пт. 2:13-25). Тутешні вказівки Павла цілковито узгоджуються з тим, чому навчає Новий Завіт стосовно цієї теми, за одним немаловажним виключенням: в даному уривку він звертається лише до рабів. Зазвичай його заклики підкорятися владі панів відразу супроводжувалися застереженням для панів супроти зловживання їхньою владою (див. Еф. 6:5-9; Кол. 3:22-4:1).

Питання використання і зловживання владою є насамперед проблемою ставлення до інших людей. Тому Павло неодноразово писав про те, як раби та пани мають ставитися і до себе, і до інших. Тут він, написав, що раби мають вважати “своїх панів достойними всякої поваги ( тімес )”. Те саме слово використовується у стосунку до Бога в 1 Тим. 1:17 та 6:16 і стосовно старших у 5:17. Така шана чи повага до панів потрібна для того, “щоб не зневажалось (досл., “не ганьбилося”) ім'я Боже й (християнська) наука ( хе дідаскаліа ; див. 1:10; 4:1, 6, 13; 5:17)”. Соціальні цілі завжди повинні підпорядковуватися духовним цінностям.

6:2. Думка Павла, озвучена у даному вірші, цілком непритаманна тогочасному світові. ЇЇ можуть відповідно оцінити лише люди, які дивляться на своє життя очима Ісуса Христа (див. Мк. 10:42-45). Віруючі раби, які служать у віруючих “панів”, мають удвічі краще їм служити, а не зловживати цим. Таке бажання має ґрунтуватися виключно на розумінні того, що людина, яка отримує винагороду, є улюбленим братом або сестрою у Христі. Ставлення, про яке йде мова у даному вірші, видається цілковитою нісенітницею людям, які не розуміють Господа Ісуса, але є необхідним для уподібнення Христові і слугує невичерпним джерелом усього сенсу та радості життя для тих, хто здатен його осягнути (див. Йн. 13:4-17; 15:9-14). Тому Павло ще раз наголосив Тимотеєві: “Цього навчай і умовляй” (див. 1 Тим. 4:6, 11; 5:7).

Ґ. Стосовно єретиків і багатіїв (6:3-10)

6:3.  Наостанок Павло розглянув людей, з яких власне й розпочав (див. 1:3-11): лжеучителів. Тут він, немов лікар, який ставить діагноз хворому пацієнтові, озвучив характерні ознаки їхньої хвороби, а саме три симптоми, які накладаються один на одного: (1) “коли хтось навчає інакше” (в 1:3 присутнє те саме слово); (2) “не притримується здорових слів ( хигіаіноусін логоіс ), слів Господа нашого Ісуса Христа”; використавши слово “здорових”, Павло знову провів аналогію з медициною (див. також 2 Тим. 2:17); (3) “та побожної науки” (досл., “науки, яка узгоджується з побожністю”, те кат’ еусебіан дідаскаліа ). Взаємозв’язок між істиною і побожністю, між хибою і моральним загниванням є однією з неодноразово озвучуваних тем у пастирських листах.

6:4-5. Хибне вчення лиш зрідка є невинною помилкою. Практично завжди тут присутня значна міра винуватості. Лжеучителі в Ефесі були засліплені “гордістю” (див. 1:7), а така людина “нічого не розуміє”. Використавши вкотре аналогію з медициною, Павло додав, що вона також хвора (“хворий”, носон пері ) “на пусті змагання ( зетесеіс , “дебати”, ймовірно з приводу теологічних проблем; див. 2 Тим. 2:23; Тит. 3:9) та словесні суперечки ( логомачіас , “словесні бої”)”, з чого “виникають” лише “заздрість, сварка, зневаги, лукаві підозри, постійні спори”. Усе це яскраво контрастує з телос  або завершенням вказівки Павла (1 Тим. 1:5; див. також подібне протиставлення у Гал. 5:16-24). Такі плоди гріха є неминучими наслідками впливу лжеучителів. І це стає зрозуміло кожному, хто врешті осягає їхні істинні спонуки (Мт. 7:13-23). Вони є людьми: (1) “із зіпсованим розумом” (див. 2 Тим. 3:8); (2) яких сатана позбавив “правди” (див. Лк. 8:5, 12, бо вони були зерном, що впало “край дороги”, а не на “добру землю”); (3) які “гадають ..., що побожність то засіб зиску”. Жадоба була їхнього головною спонукою (див. Тит. 1:11; Юд. 12). У ті часи грошова винагорода за проповідницьку діяльність складала доволі привабливу суму, через що навіть найкращих проповідників слід було застерігати супроти спокуси дозволити бажанню особистого збагачення стати своєю спонукою (див. 1 Пт. 5:2). Очільників пастви мали обирати серед тих людей, які не були грошолюбами (див. 1 Тим. 3:3, 8; Тит. 1:7). Однак моральне загнивання, яке так часто ототожнювалося з лжевченням (див. Юд. 4:16 щодо найяскравішого опису цього в НЗ), призводило до цілком протилежного.

6:6. Поєднавши слова “побожність” і “зиск”, Павло, у притаманний саме йому спосіб (див. 1 Кор. 2:5-6 щодо подібного переходу) обернув негативне значення останнього слова на позитивне. “Побожність” не дає  матеріального зиску (1 Тим. 6:5). Вона сама по собі є  зиском, коли поєднується із почуттям вдоволеності. Слово “вдовілля”, аутаркеіас , дослівно перекладається як “самодостатність”. Однак така самодостатність можлива лише за рахунок самодостатності Бога (див. 2 Кор. 9:8; Флп. 4:11, 13, де це слово також зустрічається). Побожність у поєднанні з тією внутрішньою Богом дарованою самодостатністю, яка не залежить від матеріальних обставин (на противагу жадобі лжеучителів), і справді є великим зиском.

6:7-8. Павло підкріпив свої слова звичним єврейським і християнським поняттям (див. Іов. 1:21; Проп. 5:15; Лк. 12:16-21) швидкоплинності всього матеріального. До речей не варто прив’язуватися, їх слід вільно і з радістю використовувати на славу Бога, якщо людина їх має (див. 1 Тим. 4:3-4; 6:17), але вони нічого не додають до побожності. Звісно ж, християни й справді мають базові матеріальні потреби в їжі та одежі (“поживу та одежу”), як і всі інші люди, однак коли ці потреби задоволено, побожний християнин відчуває вдоволеність (див. Євр. 13:5-6). Павло знав, про що говорив (Флп. 4:10-13).

6:9-10.  Тут Павло протиставив відповідне почуття вдоволеності невідповідним бажанням. Жадоба збагачення (“хочуть багатіти”) і “грошолюбство” є двома сторонами однієї і тієї ж проблеми. Історія розвитку людства, і, ймовірно, головним чином саме західний світ, якнайкраще засвідчує слушність думки Павла. Хто хоче “багатіти”, той впадає: (1) “у спокусу”, (2) “в тенета”, (3) “і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель”. Хоча жадоба — це ще не кінець, але це “корінь усього лиха”. Це — величезна прірва, з якої на світ з’являється чимало інших пороків. З метою більш доступно пояснити свою думку Павло опосередковано згадав про людей, яких Тимотей, безумовно, знав і які потрапили у пастку, про яку говорив тут Павло. Палаючи любов’ю до грошей, вони “від віри відбились”. Тут може йтися про їхнє захоплення єретичними вченнями (див. 2 Тим. 2:17-18) або ж просто про те, що їхній духовний плід був придушений жадобою збагачення (див. Лк. 8:14). У будь-якому разі вони чимало через це страждали і прошивали (“прошили”) “себе численними болями”.

VI. Останній наказ Тимотеєві (6:11-21)

А. Заклик до побожності (6:11-16)

6:11.  Павло розпочав цю завершальну частину послання прямим звертанням до Тимотея. Слова “ти ж” протиставляють те, про що буде йтися далі, тому, що передувало і стосувалося деяких (вірш 10) людей, які прагнули збагачення. Тимотей, як Божий чоловік, мав діяти зовсім іншим чином, а саме утікати (“утікай”) “від цього” і прагнути особистих чеснот, які мають вічну цінність. Отож, Павло закликав Тимотея: “Шукай праведности, побожности ( еусебіан ; див. 2:2; 3:16; 4:7-8; 6:3, 5-6; 2 Тим. 3:5; Тит. 1:1), віри, любови, терпеливости ( хипомонен , “стійкість за несприятливих умов”), лагідности.” Даний перелік можна порівняти із плодом Духа (Гал. 5:22-23) та з необхідними рисами старших (1 Тим. 3:1-3).

6:12.  Використавши фразу “змагайся добрим змагом”, Павло провів аналогію зі спортом. Подібною до цієї є фраза “боровся доброю боротьбою” (1:18), однак вона вже має стосунок до військової тематики. Тимотей мав якнайкраще старатися, змагаючись за подальше розповсюдження та зміцнення “віри”. Для цього йому слід було “осягнути життя вічне” (див. вірш 19), яке у нього вже було. (Ці слова Павла жодним чином не свідчать про те, що Тимотей міг своїми власними зусиллями досягти вічного життя.) Павло був переконаний, що кожен християнин перебуває у Христі, і не десь колись у вічності, а вже зараз (див. 2 Кор. 4:10-12). Саме до цього нового життя у Христі (2 Кор. 5:17) кожен християнин і “покликаний” та визнає його хрещенням (Рим. 6:4) і словом (Рим. 10:9-10). Той факт, що Тимотей “був склав гарне визнання віри перед багатьма свідками” може стосуватися його висвячення, але, скоріш за все, тут йдеться про його хрещення.

6:13.  У даному листі Павло неодноразово звертався до Тимотея із особистими закликами, другий за значенням з яких знаходиться у 5:21. В даному ж вірші присутній найбільший за значенням заклик Павла і найурочистіший з усіх (“Благаю тебе”, парангелло ; див. 1:3; 4:11; 5:7; 6:14). Тут пригадуються слова, які люди промовляють під час хрещення, на що також наштовхує текст вірша 12. Фразу “який при Понтійському Пилаті склав добре визнання” дехто перекладає як “який склав добре визнання за часів Понтія Пилата”. Якщо приймати цей варіант перекладу, тоді метою даного речення є вказівка на час Розп’яття, як і в Апостольському символі віри. Обидва варіанти перекладу можливі.

6:14.  Заклик Павла полягав в тому, щоб Тимотей “зберігав заповідь без плями, без догани”. Слово “заповідь” тут, скоріш за все, має ширше значення, аніж лише у розумінні окремо взятої однієї заповіді. Воно має стосунок до всієї правдивої науки, якій навчав Павло у даному листі. Тимотей з допомогою свого власного побожного життя та своєї відданої служби мав захищати цю істину від ганьби і докорів “аж до появи (див. 2 Тим. 1:10; 4:1, 8; Тит. 2:13) Господа нашого Ісуса Христа”. Тоді й лише тоді бій буде завершено (1 Тим. 6:12).

6:15-16.  На початку своєї проповідницької діяльності Павло був переконаний, що Христос незабаром повернеться. Тепер, наприкінці свого служіння, він демонстрував розуміння того, що Христос може й не повернутися до його смерті, а також бажання спонукати Тимотея залишити час Його величного повернення на волю Господа. Тому Павло й наголосив, що Бог “з’явить” повернення Христа “Свого (або свого) часу”. Дана частина завершується натхненною доксологією Богові, який є першопричиною і наслідком усього: “блаженний і єдиний Володар, Цар царів і Владика владик” (див. Одкр. 17:14; 19:16). Він “єдиний, що безсмертя має” і живе там, де людині не вижити, куди їй не дійти і що їй навіть не побачити (див. Йн. 1:18). Такий Господь заслуговує на шанобливе поклоніння і цілковиту покірність (див. Іов. 42:1-6). “Йому честь і влада вічна! Амінь” (див. 1 Тим. 1:17).

Б. Вказівки для багатих (6:17-19)

6:17. У попередніх віршах Павло говорив про людей, які не мали статків, але дуже прагнули їх мати (вірші 3-10). Тепер він звернувся до людей, які їх мали, і залишив їм вказівки стосовно відповідного ставлення до них. Вони не повинні бути зарозумілими (“щоб не неслись думками вгору”), неначе їхнє багатство є виключно їхньою заслугою (1 Кор. 4:7-8; 1 Сам. 2:7). А також їм не слід надіятися “на нетривке (непевне і швидкоплинне) багатство”. Це, мабуть, найбільша спокуса для заможних християн, до числа яких входить дуже багато віруючих людей Заходу. Християни ж мають покладати надію “на Бога”, який і є Джерелом усіх матеріальних речей. Окрім того, слід завжди пам’ятати, що матеріальні статки належать до тих речей, які Бог дав людям “для вжитку”.

6:18-19. І все ж християни не повинні бути егоїстичними у використанні цих матеріальних надбань. Ними слід ділитися із тими людьми, які мають менше. Тому Тимотей зобов’язаний був закликати заможних людей чинити “добро” і багатіти “добрими ділами”. Багаті люди мають бути “щедрі” і “ділитися радо”. Якщо вони так робитимуть, то зможуть назбирати “собі скарб” на небі. Тут, поза всяким сумнівом, іде мова про висловлювання Ісуса (див. Мт. 6:19-21; Лк. 12:33-34; 18:22), в яких Він закликає замінити дочасне на вічне. Такий вічний скарб слугує доброю підвалиною “на майбутнє”, що перегукується зі змішаною метафорою іншого повчального висловлювання Господа (див. Мт. 7:24-27; Лк. 6:47-49). Заможні християни мають вкладати своє багатство у вічне. “Не дурень той, хто дає, що не може втримати, щоб отримати те, чого не може втратити” (Джим Елліот). Як би не парадоксально це звучало, саме у такому даванні своїх матеріальних надбань, які у цьому світі вважаються ключем до доброго життя, християнин може осягнути (див. 1 Тим. 6:12) “життя правдиве”. Такі привабливі, але марні та скороминучі підміни життя разом із нездоровою прив’язаністю до матеріальних речей марніють і цілковито знецінюються у порівнянні з життям, яке людина віднаходить в Ісусі Христі (див. 16:24-26), який сам є Життя (Йн. 14:6) і спізнання якого є вічним життям (Йн. 17:3).

В. Заклики залишатися вірним (6:20-21)

6:20-21.  Ще один останній раз Павло закликав Тимотея берегти (див. пхилаксон , “берегти” у 5:21) “передання” ( паратхекен , зустрічається ще лиш у 2 Тим. 1:12, 14), що має стосунок до Христової істини, яка тим чи іншим чином піддавалася нападам у Ефесі. Павло непокоївся про те, щоб Тимотей цілковито віддавав себе цій істині і давав відсіч навіть найменшим хибним нападам. Тому Тимотеєві слід було уникати “світського пустословства (див. 2 Тим. 2:16) та суперечностей ( антітхесеіс , “протилежних тверджень”) неправильного знання”. Саме таке знання стало імовірним ключем до загадкових релігій, які вже зароджувалися і сформувалися у цілком зрілий гностицизм впродовж наступного століття. Їхній вплив уже був відчутний у Ефесі настільки, що Павло зміг сказати: “... деякі (люди) визнаючи (їх), відхилилися від віри (досл., “стосовно віри відхилися від цілі”; див. 1 Тим. 1:6; 2 Тим. 2:18).” Тут не йдеться про те, що істинно віруючі люди втрачають через це своє спасіння, а про те, що деякі віруючі навертаються до хибних учень, відвертаючись при цьому від суті своєї віри. Із цими закликами Павло, здається, завершив повний цикл своїх вказівок, що стосуються його занепокоєння, озвученого в 1 Тим. 1:3-6.

Павло закінчив свій лист лаконічним благословенням: “Благодать з вами!” Однак той факт, що слово “вами” вжито у множині, поза всяким сумнівом вказує на те, що Павло знав: даний лист буде зачитуватися у церквах перед великою кількістю віруючих людей (жив. Кол. 4:18; 2 Тим. 4:22; Тит. 3:15).

БІБЛІОГРАФІЯ

Barrett, C.K. The Pastoral Epistles . Oxford: Clarendon Press, 1963.

Blaiklock, E.M. The Pastoral Epistles . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1972.

Dibelius, Martin, and Conzelmann, Hans. The Pastoral Epistles . Translated by Philip Buttolph and Adela Yarbro. Edited by Helmut Koester. Philadelphia: Fortress Press, 1972.

Getz, Gene A. A Profile for a Christian Life Style: A Study of Titus . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.

Guthrie, Donald. The Pastoral Epistles . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1957.

Hendriksen, William. Exposition of the Pastoral Epistles . New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1957.

Hiebert, D. Edmond. First Timothy . Chicago: Moody Press, 1967.

______. Titus and Philemon . Chicago: Moody Press, 1957.

Jensen, Irving L. 1 and 2 Timothy and Titus: A Self-Study Guide . Chicago: Moody Press, 1973.

Kelly, J.N.D. A Commentary on the Pastoral Epistles . London: Adam and Charles Black, 1963. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Kent, Homer A. The Pastoral Epistles . Chicago: Moody Press, 1958.

Knight, George W. The Faithful Sayings in the Pastoral Epistles . Grand Rapids: Baker Book House, 1979.

Lock, Walter. A Critical and Exegetical Commentary on the Pastoral Epistles . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1924.

Stott, John R.W. Guard the Gospel: The Message of 2 Timothy . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1973.

Wiersbe, Warren W. Be Faithful . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1981.