2 ПЕТРА

ВСТУП

Даному посланню можна також дати іншу назву — “Випробування віруючих людей наприкінці часів”. Апостол розпочав і завершив 2 Пт. темою перемоги. Однак впродовж усього послання його увага була прикута, головним чином, до того, як правильно жити в умовах різноманітних труднощів та випробувань наприкінці часів. Змалювавши яскраву картину (у 2:1-3:10), сповнену лжевчителями, грішними ангелами, жахливої аморальності і тотальної безбожності, Петро закликав своїх читачів “бути святими у всім вашім житті та в побожності, очікуючи і прискорюючи день Божого приходу” (3:11-12). Життя у вірі за скрутних часів — ось урок, який, згідно задуму Петра, мали засвоїти віруючі люди з цього сповненого спонук до духовного зростання листа.

Авторство і канонічність.  За більш, як 17 століть це коротке, але дуже зворушливе послання витримало чималу кількість нападів науковців-скептиків, які категорично заперечували автентичність твердження, що це Петро написав дане послання. Вже у першому вірші сказано, що автором є Симон Петро, який разом з Яковом та Йоаном був свідком Переображення Христа (1:17-18; див. Мк. 9:2-7). Цей Петро, який вже написав 1 Пт. (1 Пт. 1:1), тепер звертався до тих самих читачів (2 Пт. 3:1). Він входив до числа Дванадцяти апостолів (1:1; 3:2) і знав апостола Павла як любого брата (3:15). Господь якось передбачив, якою буде смерть Петра, коли вони разом ішли вздовж берега Галилейського моря (1:14; див. Йн. 21:18). І все ж, незважаючи на це внутрішнє свідчення, ще в третьому столітті Оріген (який помер приблизно у 253 році) зауважив, що стосовно того, хто є автором 2 Пт., існують певні сумніви.

У четвертому столітті визначний церковний історик Євсевій (260?-340?) відносив 2 Пт. разом із 2 і 3 Йн. та Як. до антилегомен, книг, канонічність яких коли-небудь була під сумнівом. Євсевій зазначав, що було зовсім небагато церковних свідчень, які б підтверджували автентичність 2 Пт..

Єронім (346-420) включав 2 Пт. у свій загальновідомий переклад Біблії, Латинську Вульґату. Та хоча Єронім визнавав автентичність цієї книги, він все ж зазначав, що багато хто сумнівався в тому, чи вона належала перу Петра, бо між 1 Пт. і 2 Пт. існує чимало характерних стилістичних розбіжностей.

Впродовж наступних століть науковці озвучували чимало нових доводів на користь того, що Петро не був автором даної книги. Дехто відносить 2 Пт. до апокрифічних писань або таких, що були написані під псевдонімом, наче від апостола Петра (наприклад, Апокаліпсис Петра, Євангелія від Петра і Діяння Петра). Також додає сумнівів той факт, що між Юд. і 2 Пт. є чимало подібностей.

Інші зазначали, що згадка про писання Петра (3:16) та проблеми, які піднімали лжевчителі (особливо щодо відстрочення повернення Господа [3:4]), вказують на те, що дане послання було написано іншим автором, який жив у другому столітті, задовго після смерті Петра. Внаслідок цих та інших доводів більшість неконсервативних науковців заперечують, що автором 2 Пт. є дійсно Петро.

І все ж, в той час як багато наших сучасників можуть не приймати думку консервативних науковців і вважати, що автором 2 Пт. не був Петро, усі їхні доводи можна спростувати, а заперечення — заперечити.

Зовнішні свідчення.  Церковна література другого століття не містить прямих згадок про 2 Пт.. Зважаючи на це, критики заявили, що 2 Пт. має менше зовнішніх свідчень, аніж будь-яка інша книга Нового Завіту. Однак відсутність таких підтверджень не свідчить ні на користь, ні супроти авторства Петра. Це послання доволі коротке, а тому могло не бути широко розповсюдженим. Окрім того, його могли не відразу включити до канону через те, що рання церква дуже підозріло ставилася до листів, підписаних іменами апостолів. Обсяг таких фальшивих листів був чималий, адже навіть Павло закликав бути пильними стосовно несправжніх листів (2 Сол. 2:2). А також, через те, що 2 Пт. було написано майже перед самою смертю автора, він не міг особисто залишити багато свідчень на користь його автентичності. Тому відсутність згадок про 2 Пт. в текстах авторів другого століття не означає, що церква не приймала 2 Пт..

У третьому столітті троє людей безпосереднього згадували 2 Пт. як писання апостола Петра. Мефодій Олімпійський, який помер мученицькою смертю за часів переслідувань Діоклетіана, процитував 2 Пт. 3:8 на підтвердження своєї думки у творі “Про воскресіння”. Він цілком очевидно дав зрозуміти, що апостол Петро є автором даної книги. Фірміліан, єпископ Кесарії Каппадокійської, згадував про те, як апостол Петро засуджував лжеучителів. У Першому Посланні Петра про лжевчителів взагалі не йдеться, а ось у Другому Посланні цій темі присвячено цілу частину. Отож, Фірміліан таким чином засвідчив, що саме Петро є автором 2 Пт.. І, зрештою, Оріген, який хоча й зазначав, що існують певні сумніви щодо автора 2 Пт., все ж, як можна судити зі змісту та частих посилань у його власних писаннях, він таки визнавав 2 Пт. як книгу апостола Петра. Хоча перші занотовані сумніви в тому, що автором 2 Пт. є саме Петро, з’явилися у третьому столітті, і Мефодій, і Фірміліан свідчили на користь авторства апостола Петра, та й Оріген, скоріш за все, робив те саме.

У четвертому столітті той факт, що автором 2 Пт. є саме Петро, було вже широко засвідчено. Два великих теологи ранньої церкви, Афанасій та Августин, вважали 2 Пт. канонічною книгою. Лаодікійський Собор (372 рік н.е.) включив дане послання в канон Святого Письма. Єронім помістив 2 Пт. в Латинську Вульґату (приблизно 404 рік н.е.). А також великий третій Карфагенський Собор (397 рік н.е.) визнав автентичність та цінність 2 Пт. й офіційно засвідчив, що дане послання було написане апостолом Петром.

Хоча 2 Пт. є найменш засвідченою книгою Нового Завіту, її зовнішні свідчення значно перевершують кількість таких свідчень багатьох інших біблійних книг. Відсутність усних переказів 2 Пт. у ранній церкві можна пояснити стислістю даного послання, а також дуже обмеженим спілкуванням між християнами в часи суворих переслідувань. Отож, відсутність свідчень у другому столітті та обережні спогади про 2 Пт. у третьому столітті не стали перепоною для науковців четвертого століття, які офіційно визнавали це послання на канонічних соборах.

Внутрішні свідчення . Питання стилістичних розбіжностей між 1 Пт. і 2 Пт. обговорюється ще з часів Єроніма, який вперше озвучив цю проблему ще в далекому четвертому столітті. Сам Єронім пояснював, що таку відмінність у стилі написання можна без проблем віднести до того факту, що тоді Петро, скоріш за все, користувався послугами іншого секретаря, а не Сили, який допомагав йому у написанні першого послання (1 Пт. 5:12). Якщо Єронім правий, відмінності у стилі написання є не більшими, аніж можна було б сподіватися, зважаючи на відмінні теми та завдання двох послань.

Подібності у стилі написання між цими двома книгами є такими ж разючими, як і відмінності. Обидві книги рясніють hapax legomena, словами, які зустрічаються в Новому Завіті лиш один раз. З 686 hapax legomena в 1 Пт. міститься 62, а в 2 Пт. 54 — це пропорційно більше, ніж у більшості новозавітних книг того ж розміру. Значні розбіжності існують не між двома посланнями Петра, а між цими посланнями і рештою Нового Завіту. Велика кількість hapax legomena в обох цих книгах може слугувати засвідченням того, що в них спільний автор, який мав великий запас слів та неабиякий талант до яскравих і творчих висловлювань.

Отож, той факт, що багато слів та фраз зустрічаються лише в цих двох посланнях, не слід вважати чимсь дивним. Обидві книги містять незвичне привітання: “Благодать і мир вам хай помножиться” (1 Пт. 1:2) та “Благодать вам і мир хай збільшується” (2 Пт. 1:2). Слова аретас (“похвали”) в 1 Пт. 2:9 і арете (“силою”) в 2 Пт. 1:3 є формами одного і того ж слова, яке має стосунок до духовної досконалості та сили Бога. Слово апотхесіс зустрічається в Новому Завіті лише в 1 Пт. 3:21 і 2 Пт. 1:14, де перекладається як “позбуття” і “покинути” відповідно. Фраза амомоу каі аспілоу, яка використовується в 1 Пт. 1:19 у стосунку до безгрішності Христа як “непорочного й чистого”, майстерно перефразована в 2 Пт. 2:13 й звучить як спілоі каі момоі (“брудні й мерзенні”) та стосується лжевчителів. Дана фраза зустрічається знову у 3:14, аспілоі каі амометоі (“безплямних і бездоганних”), де автор закликає християн до духовної досконалості з огляду на повернення Христа. Використання цих та інших унікальних слів та фраз у даних двох посланнях надає дійсно переконливе засвідчення того, що автор у них один.

У Другому Посланні Петра також є слова, які були присутні лише у проповідях Петра, занотованих у Книзі Діянь Апостолів. Одним із найкращих прикладів цього є дієслово коласонтаі (“покарати”), присутнє лише в Діян. 4:21, і похідний від нього іменник колазоменоус (“кари”) в 2 Пт. 2:9. Існують також інші подібності між Діян. і 2 Пт., серед яких: слова “сила” і “силою” в 2 Пт. 1:3 та Діян. 3:12 відповідно, й фрази містхон адікіас, досл., “плата за гріховність”, і тістхоу тес адікіас, досл., “винагорода за гріховність” в 2 Пт. 2:13, 15 та Діян. 1:18 відповідно.

Хоча між 1 Пт. і 2 Пт. є певні відмінності у стилі написання, все ж неодноразове використання hapax legomena, унікальної лексики, яка міститься лише в цих двох книгах, а також неабияка подібність між словами в 2 Пт. та словами з промов Петра, занотованих в Діяннях, переконливо свідчать про те, що автором 2 Пт. був саме апостол Петро.

Той факт, що Петро вказувався автором багатьох апокрифічних писань, а також автором творів, написаних під його псевдонімом, спонукав чималу кількість науковців заперечувати автентичність 2 Пт. І справді, як уже зазначалося, рання церква не поспішала приймати 2 Пт. через те, що на той час існувало чимало несправжніх його послань. Дехто, однак, намагався переконувати, що використання псевдонімів було широко розповсюдженим в літературі другого століття. Однак той факт, що 2 Пт. було зрештою прийнято, а Апокаліпсис Петра, Євангеліє від Петра і Діяння Петра було відкинуто як не його пера книги, чітко вказує на те, що на той час не схвалювали твори, написані під псевдонімом. Рання церква визнала самобутній характер та автентичність 2 Пт., на відміну від творів гіршої якості, які лише відтворювали думки Петра, поєднували їх з останніми міркуваннями євреїв та язичників і додавали виразно докетичний погляд на особу Христа (наче то лише здавалося, що Він мав людське тіло).

Хоча зовнішні та внутрішні свідчення зазнавали й зазнають чимало критики, вони все ж витримали перевірку часом. Жоден з аргументів супроти авторства Петра не є доведений, і жодне нове свідчення не спромоглося спростувати твердження, яке міститься у самому посланні, стосовно того, що його автором є сам апостол Петро.

Взаємозв’язок з Посланням Юди. Навіть побіжний огляд 2 Пт. 2 та Юд. 4-18 засвідчує їхню разючу подібність. Однак точна причина такої взаємозалежності, а також вплив цієї залежності на їхню канонічність та автентичність й досі залишається предметом гострих дискусій. Рання церква вважала, що спершу було написано 2 Пт., а потім Юда запозичив з цього послання певні думки. Існує ще одне припущення, а саме що автори 2 Пт. і Юд. користувалися спільним третім джерелом. Насправді, усі ці припущення важко довести.

Якщо Юд. було написано першим, сумнівно, що такий апостол як Петро взяв таку кількість запозичень з книги менш відомого автора. Однак Петро міг розглядати застереження Юди супроти лжевчителів достатньо важливою підставою для того, що іще раз звернути на це увагу віруючих людей і підсилити значущість даного застереження своїм авторитетом. Імовірність, що Юд. було написано перед 2 Пт., не ставить під сумнів той факт, що автором 2 Пт. був Петро, оскільки його написано не пізніше 68 року н.е., коли, як прийнято вважати, помер мученицькою смертю Петро. Однак Книга Юди не дає вичерпних свідчень щодо точної дати її створення.

Якщо ж першим було написане Друге Послання Петра, тоді виникає питання, чому Юда вирішив просто повторити те, що уже було сказано, і додав так мало нового матеріалу. Однак Юда міг просто скоротити й зробити більш зрозумілим текст листа Петра або якогось невідомого спільного джерела, щоб задовольнити особливі потреби церков, які ще не отримували попереднє послання. Черговість написання 2 Пт. і Юд. жодним чином не впливає на їхню автентичність, питання авторства чи натхнення. Свідчення є недоказовими, і все ж кожне з цих припущень узгоджується з визнаним фактом щодо джерела натхнення та авторитетності Святого Письма.

Час і місце написання.  Оскільки Петро згадує писання Павла і розглядає питання стосовно повернення Господа, дехто вважає, що дана книга могла бути написана лише у другому столітті, а, отже, не є творінням апостола Петра.

Згадка про листи Павла у 2 Пт. 3:16 дала підстави для припущення, наче автор посилався на цілу збірку послань, які церква визнавала високоавторитетними. Однак твердження Петра (2 Пт. 3:16) могло не стосуватися усіх писань Павла, а лише тих листів, які були відомі Петрові. Звісно ж, Петро, який жив впродовж останніх декількох років свого життя в Римі, міг мати змогу прочитати кілька листів Павла, які передавалися від однієї церкви до іншої по всій Римській імперії.

Два посилання в 2 Пт. дають певну вказівку на час написання даного послання. В 2 Пт. 1:13-15 Петро зазначив, що час його смерті вже близько. Прийнято вважати, що Петро помер наприкінці 67 року або на початку 68 року н.е.. Посилання на листи Павла в 3:16 вказує на те, що 2 Пт. створювалося вже після 60 року н.е.. Оскільки 1 Пт. зазвичай датують приблизно 64 роком н.е., часом написання 2 Пт. можна вважати роки після написання 1 Пт. і перед смертю Петра, тобто десь між 64 і 68 роками н.е..

Текст 2 Пт. не містить жодних вказівок на місце його створення. Однак, оскільки 1 Пт. було написано в Римі, і Рим прийнято вважати місцем розп’яття Петра, слушно буде припустити, що місцем створення 2 Пт. також був Рим.

Призначення.  Петро писав християнам (1:1), тим, яким колись уже писав (3:1). Якщо 2 Пт. 3:1 стосується 1 Пт., тоді він писав змішаним єврейсько-язичницьким церквам “Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії” (1 Пт. 1:1). Однак, якщо Петро мав тут на увазі послання, яке не дійшло до наших днів, тоді точне призначення 2 Пт. неможливо встановити.

Підстава для написання і мета.  Петро був і старанним служителем, і поборником теологічної ортодоксальності. Цей останній палкий заклик до християн зростати у духовній досконалості і бути пильними стосовно лжеучителів був наслідком того, що Петро відчував неминуче наближення Своєї смерті (1:13-15), а також передбачав небезпеки, які вже чигали на ці пастви (2:1-3). Він бажав освіжити їхню пам’ять (1:13) та спонукати до відповідних міркувань (3:1-2), щоб вони завжди пам’ятали його вчення (1:15). Він детально описав характерні риси зрілих віруючих людей і закликав їх робити все можливе для того, щоб і далі зростати в мирі та спізнанні (1:3-11). Петро запевнив християн у слушності вірити істинним вчителям, завдання яких було допомагати читачам розуміти Боже Слово (1:12-21). Петро застеріг віруючих людей супроти лжевчителів і детально описав їхні характерні гріховні особливості (част. 2). А також він підбадьорив своїх читачів непорушною певністю у тому, що Христос повернеться (3:1-16).

Метою створення 2 Пт. було закликати християн до духовного зростання, щоб вони могли протистояти віровідступництву, очікуючи повернення Господа.

ПЛАН

І. Вступ (1:1-2)

А. Вітання (1:1)

1. Автор (1:1а)

2. Читацька аудиторія (1:1б)

Б. Благословення (1:2)

ІІ. Природа християн: діяння Бога (1:3-11)

А. Факт існування божественної природи (1:3-4)

1. Божественна сила (1:3)

2. Божественні обітниці (1:4а)

3. Божественна участь (1:4б)

Б. Діяльність божественної природи (1:5-9)

1. Характерні особливості діяльності (1:5-7)

2. Наслідки діяльності (1:8)

3. Протиставлення діяльності (1:9)

В. Довершеність божественної природи (1:10-11)

1. Емпірична довершеність (1:10)

2. Вічна довершеність (1:11)

ІІІ. Навчання християн: Слово Боже (1:12-21)

А. Пригадування Божого Слова (1:12-15)

Б. Велич Божого Слова (1:16-18)

В. Значення Божого Слова (1:19-21)

IV. Боротьба християн: напади лжеучителів (част. 2)

А. Звільнення від лжеучителів (2:1-9)

1. Викриття лжеучителів (2:1-3)

2. Приклади покарання (2:4-6)

3. Роз’яснення божественного звільнення (2:7-9)

Б. Характеристика лжеучителів (2:10-16)

1. Вони — бунтівні (2:10-12а)

2. Вони — твариноподібні (2:12б)

3. Вони — підступні (2:13)

4. Вони — невиправні грішники (2:14)

5. Вони — корисливі (2:15-16)

В. Руйнівний вплив лжеучителів (2:1-16)

1. Цілі руйнівного впливу (2:17-18)

2. Методи руйнівного впливу (2:19)

3. Припинення руйнівного впливу (2:20-22)

V. Надія християн: повернення Господа (3:1-16)

А. Віруючі люди пам’ятають про це (3:1-2)

Б. Насмішники глузують з цього (3:3-7)

В. Бог гарантує це (3:8-9)

Г. Петро описує це (3:10-13)

Д. Поведінка змінюється через це (3:14-16)

VI. Підсумок (3:17-18)

КОМЕНТАРІ

І. Вступ (1:1-2)

А. Вітання (1:1)

1. АВТОР (1:1а)

1:1а.  Автор назвав себе “Симон Петро”. Яка ж іронія в тому, що цей лист, щодо авторства якого так багато дискутують, розпочинається з проблеми написання імені автора. В деяких рукописах це ім’я написано грецькою мовою ( Симон ), тоді як в інших подано пряму транслітерацію з давньоєврейської мови ( Симеон ). Найкраще текстове свідчення підтверджує менш звичну форму написання, а саме транслітерацію з давньоєврейської, яка також зустрічається в Діян. 15:14. Ця деталь свідчить на користь авторства Петра, бо самозванець, скоріш за все, використовував би більш поширену форму написання даного імені.

“Петро” — це переклад грецькою мовою імені “Кифа”, яке дав Симонові Ісус. Про це йдеться у Вступі  до 1 Пт. (див. також 1 Пт. 1:1).

Той факт, що Петро поєднав ці два імені, грецьке і давньоєврейське, може слугувати вказівкою на те, що серед читачів, до яких він звертався, було багато і євреїв-християн, і язичників-християн.

Петро додає тут до свого звання “апостол Ісуса Христа” (див. Рим. 1:1; Тит. 1:1) слово “слуга” ( доулос , досл., “раб”; див. Мт. 23:11). Наприкінці свого життя, на вершині своєї апостольської влади, він був, перш за все, слугою Христа, а вже потім Його апостолом.

2. ЧИТАЦЬКА АУДИТОРІЯ (1:1б)

1:1б. Петро описав читачів даного листа лише загалом (див. 3:1). Це ті люди, “які ... отримали, рівноцінну нашій, віру”. Слово “отримали” є перекладом до незвичного дієслова ланчано , “отримувати згідно жеребу” (див. Лк. 1:9; Йн. 19:24). Воно вказує на те, що це був верховний вибір Бога, а не щось, що можна було заробити чи заслужити своїми ділами. Слово “рівноцінну” є перекладом до грецького збірного слова ісотімон , яке зустрічається в Новому Завіті лиш тут. Воно походить від слів ісос  (“рівний”) і тіме  (“шана, цінність”). Слово ісотімон  використовували до чужоземців, яким надавали привілеї громадянства, рівноцінні тим, якими володіли корінні жителі тих земель. Віра, дарована їм Богом, була рівноцінною шаною чи привілеєм, що і віра апостолів. Тут Петро певним чином зазначив мету свого послання, наголосивши, що віра апостолів не відрізнялася від віри віруючих людей. Це суперечило передгностичним вченням лжевчителів, які говорили про особливі знання, досяжні і доступні лише привілейованим особам.

Слово “віру” ( пістін ) використовується в оригіналі грецькою мовою без артикля, з огляду на що воно може стосуватися або об’єктивного змісту віри (див. Юд. 3), або ж, що більш імовірно, суб’єктивної змоги вірити. Ця віра надається “через (або на підставі) справедливість ( дікаіосине , “правосуддя” або “чесність”) Бога нашого і Спаса (Петро називав Ісуса Спасом [Діян. 5:31]) Ісуса Христа”. Граматична форма даної фрази безумовно свідчить про те, що Бог і Спас є однією Особою, не двома (тобто в оригіналі грецькою мовою перед двома іменниками стоїть один артикль). Даний уривок прирівнюється до найвеличніших христологічних новозавітних уривків, де чітко зазначено, що Ісус Христос є рівний за Своєї природою Богові Отцеві (див. Мт. 16:16; Йн. 1:1; 20:28; Тит. 2:13). Слово “Спас” у стосунку до Христа зустрічається у цьому короткому посланні аж п’ять разів (2 Пт. 1:1, 11; 2:20; 3:2, 18).

Б. Благословення (1:2)

1:2. Перша частина даного вірша цілковито відповідає 1 Пт. 1:2б: “благодать вам і мир” ( чаріс ... каі еірене ; див. застосування цієї фрази Павлом в Рим. 1:7; 1 Кор. 1:3; 2 Кор. 1:2; тощо). Дана фраза була звичним вітанням у греків та євреїв ( еірене  — це переклад грецькою мовою єврейського слова шалом ). Фраза “хай збільшується” ( плетхинтхеіе ; також зустрічається в 1 Пт. 1:2; Юд. 2) підкреслює щире молитовне побажання Петра своїм читачам.

Таке благословення благодаттю і миром є дещо більше, аніж проста та звична форма вітання. Ці чесноти приходять “через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого”. У кожному зі своїх перших двох віршів Петро згадував Бога та Ісуса як рівних. Слово “спізнання” ( епігносеі , “повне [ епі , додаткове] знання”) передбачає глибоко особисті стосунки. Це те, з допомогою чого можна отримати та осягнути Божу благодать і мир. Петро знову використав це слово епігносіс  в 2 Пт. 1:3, 8, а також в 2:20. Коротка форма цього слова ( гносіс ) зустрічається в 1:5-6 і 3:18. Отож, Петро тут заохочував християн послуговуватися цим спізнанням, яке завжди їм доступне через Христа Ісуса (в 2 Пт. слово епігносіс  щоразу стосується Христа). Завдяки цьому вони могли протистояти лжевчителям, які заявляли, наче мають особливі знання ( гносіс ), але діяли відверто аморально (див. як Павло застосовував слово епігносіс  супроти гностицизму, який щойно зароджувався: Кол. 1:9-10; 2:2; 3:10).

ІІ. Природа християн: діяння Бога (1:3-11)

Петро заохочував віруючих людей якнайбільше послуговуватися божественною силою та обітницею Бога, які давали їм змогу бути співучасниками  Його божественної природи, а, отже, і долати духовне загнивання через гріховні бажання (вірші 3-4). Ґрунтуючись на цій обіцяній силі, Петро і далі закликав християн практикувати  характерні риси божественної природи, щоб вони змогли отримали певність у вічних винагородах (вірші 5-11).

А. Факт існування божественної природи (1:3-4)

1. БОЖЕСТВЕННА СИЛА (1:3)

1:3. “Божа сила” Христа “дала” віруючим людям “усе до життя та побожности”. Слово “Божа” є перекладом до грецького слова тхеіас , яке походить від тхеос (“Бог”) та зустрічається в Новому Завіті лише три рази (тут та в Діян. 17:29; 2 Пт. 1:4). Слово “сила” ( динамеос ) є одним із найулюбленіших слів Петра (див. 1 Пт. 1:5; 3:22; 2 Пт. 1:16; 2:11). Все, що віруючим людям потрібно для духовного життя й “побожности” ( еусебеіан ; див. коментарі до 1:6; 3:11), є досяжним “завдяки спізнанню ( епігносеос ; див. 1:2)” Христа. Глибоке особисте спізнання Христа власне і є джерелом духовної сили та зростання (див. Флп. 1:9; Кол. 1:9-10; 2:2).

Христос “покликав” (див. 1 Пт. 1:15) нас до цього побожного життя “Своєю славою та силою ( арете , “духовна досконалість”; перекладено як “похвали” в 1 Пт. 2:9 і “чесноту” в 2 Пт. 1:5)”. Христос вабить до Себе людей, поневолених гріхом (див. 2:19), Своєю власною духовною досконалістю і неабияким впливом Своєї прославленої Особи.

2. БОЖЕСТВЕННІ ОБІТНИЦІ (1:4а)

1:4а.  “Завдяки їм”, тобто Христовій славі та силі (вірш 3), віруючим людям “були даровані цінні й превеликі обітниці”. Фраза “були даровані” є перекладом до грецького дієслова дедоретаі, яке означає   “обдаровувати, наділяти”, тобто передає поняття дару. Петро використав те саме дієслово у вірші 3. У Мк. 15:45 дане слово використовується для опису того, як Пилат “видав” тіло Христа Йосифові Ариматейському.

Слово “обітниці” ( епангелмата , від епангелло ; зустрічається лише у 2 Пт. 1:4 і 3:13) стосується привселюдно проголошених обіцянок. Ці обіцянки дуже вдало охарактеризовані як “цінні ( тіміа , від тіме , “цінність”) й превеликі”. Петро використовував слово “цінна” або “цінні” для опису віри Христа (1 Пт. 2:7; 2 Пт. 1:1), крові Христа (1 Пт. 1:19) та обітниць Христа (тут). Обітниці, про які Петро писав раніше, стосувалися спадщини віруючої людини (1 Пт. 1:3-5), а також повернення Христа (1 Пт. 1:9, 13).

3. БОЖЕСТВЕННА УЧАСТЬ (1:4б)

1:4б.  Ці обітниці дають змогу християнам стати “учасниками Божої природи”. Фраза “стали учасниками” дослівно перекладається як “стали партнерами” ( генестхе ... коіноноі ). Фраза “берете участь” в 1 Пт. 4:13 і слово “співучасник” в 1 Пт. 5:1 походять від одного і того ж грецького слова коіноноі  (“партнери” або “співучасники”). Слово “Божої” є перекладом до слова тхеіас , яке також зустрічається в 2 Пт. 1:3. Отож, віруючі люди набувають Божої природи, завдяки чому кожен з них стає новим створінням (2 Кор. 5:17).

Оскільки християни є співучасниками Божої природи, вони можуть розділяти з Ним Його духовну перемогу над гріхом у цьому житті, а також Його славну перемогу над смертю у вічному житті. Завдяки обітниці відродження (1 Пт. 1:3), обітниці Божої оберігаючої потуги (1 Пт. 1:5) та обітниці Божої допомагаючої сили (2 Пт. 1:3) віруючі люди можуть стати “учасниками Божої природи”, тобто стати більш подібними на Христа (див. Рим. 8:9; Гал. 2:20). Окрім цього, вони можуть уникнути “зіпсуття ( пхтхорас , “моральне загнивання”), яке пожадливістю ( епітхиміа ) розповсюднилось у світі (див. 2 Пт. 2:20; 1 Йн. 2:15-17)”.

У 2 Пт. 1:3-4 Петро використав слова, запозичені у лжевчителів, супроти яких власне й застерігав. Його мова мала захопити увагу читачів вже тим, що він використовував слова язичницького й філософського світів і надавав їм нового християнського значення: “побожність” ( еусебеіа ), “сила” ( арете ), “природа” ( пхисіс ) і “зіпсуття” ( пхтхорас ).

Б. Діяльність божественної природи (1:5-9)

У цьому й справді прекрасному уривку Петро озвучив оду добродійству. Він закликав віруючих людей долучити до своєї віри сім християнських чеснот, які, однак, перелічив без жодних пояснень чи описів. Хтивий християнин — “сліпий, короткозорий” (вірш 9), тоді як духовний християнин не залишається “без діла й без плоду” (вірш 8) у своєму спізнанні Господа Ісуса і застосуванні біблійних принципів в щоденному житті.

1. ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ (1:5-7)

1:5-7.  Петро знову звернувся до Божої природи, розпочинаючи новий уривок словами “і тому саме”. Фраза “докладіть усі ваші старання” є перекладом до дієприслівника пареісененкантес  (“використовуючи, застосовуючи”; зустрічається в НЗ лиш тут) і фрази споуден пасан  (“усі старання” або “увесь запал”; споуде  в Рим. 12:11 перекладено як “в ревності”). Отож, необхідно, щоб християнин прикладав усі свої старання та зусилля й послуговувався помічною силою Святого Духа, якщо він бажає уникнути “зіпсуття, яке пожадливістю розповсюднилось у світі” (2 Пт. 1:4) і додати до своєї віри християнські чесноти. Він має дуже старатися й важко трудитися, щоб зростити в собі сім особливих рис, які Петро перелічив у віршах 5-7. Коли ж християнин це робить, він стає ще більш подібним на Христа і ще більш повноцінним учасником Божої природи.

Слово “докладіть”, використане тут в наказовому способі, є перекладом до грецького слова епічорегесате , від якого походять слова “хор”, “хореограф” та “хореографія”. В стародавній Греції хор призначала держава, але всі видатки на тренування хору брав на себе спонсор, чорегис . Згодом це слово почали застосовувати до людини, яка допомагає іншим, надаючи щось у доволі великій кількості. Отож, віруюча людина має сама долучати або докладати в своє життя ці чесноти. (Те саме слово перекладено як “достачає” в 2 Кор. 9:10 і “зміцнене” в Кол. 2:19. Петро знову його використав в 2 Пт. 1:11, яке в НМВ перекладено як “отримаєте”.)

Віра в Ісуса Христа — ось що відділяє християн від інших людей. Пістіс , віра у Спасителя, яка робить людину членом великої Божої сім’ї, є основою всіх інших християнських рис у житті віруючої людини.

1. До своєї віри кожна віруюча людина має докласти “чесноту” (досл., “духовну досконалість”). Це слово ( аретен ) Павло також використав наприкінці вірша 3 та в 1 Пт. 2:9 (“похвали”).

2. “Пізнання” ( гносін ; див. 2 Пт. 1:2; 3:18) приходить не через гонитву за академічними знаннями, а є духовним спізнанням, яке дає людині Святий Дух і яке стосується виключно людини та Божого Слова.

3. Віри, чесноти та духовного пізнання не достатньо для християнського поступу. Віруюча людина має також докладати зусилля, щоб розвивати в собі “стриманість” ( енкратеіан ; зустрічається в НЗ ще лиш двічі: в Діян. 24:25 та Гал. 5:23). Ця риса передбачає контроль над власними бажаннями і яскраво протиставляється анархії й відсутності контролю з боку лжевчителів, яких Петро власне й викривав (част. 2). В сучасному анархічному суспільстві християни чинять вірно, коли долучають до свого життя “стриманість”.

4. Віруючі люди тих часів, яких так часто оточували безбожники й лжевчителі, також потребували терпеливості. Слово “терпеливість” є перекладом до грецького слова хипоменен , яке в Новому Завіті часто використовується у стосунку до постійності і стійкості в умовах несприятливих обставин, де немає місця зраді й компромісу (див. Рим. 5:3-4; 15:4-5; 2 Кор. 1:6; 6:4; Кол. 1:11; 1 Сол. 1:3; 2 Сол. 1:4; Як. 1:3).

5. Слово “побожність” ( еусебіан , також зустрічається в 2 Пт. 1:3 і 3:1 та 10 разів [в оригіналі грецькою мовою] в Пастирських посланнях) стосується благоговіння людини перед Богом й глибокої пошани до Нього. Це чудове грецьке слово є іменем видатного історика четвертого століття — Євсевія. Як шкода, що такі слова як “побожність” і “благочестивість” нечасто використовувалися у ті важкі часи.

6. Перші п’ять чеснот стосуються внутрішнього життя людини і її стосунків з Богом. Останні дві — стосунків з іншими людьми. Слово “братолюбство” є перекладом до грецького слова пхіладелпхіан , яке означає “завзята турбота про інших” (1 Йн. 4:20). Петро вже закликав своїх читачів до цієї чесноти у своєму першому посланні (1 Пт. 1:22; див. Рим. 12:10; 1 Сол. 4:9; Євр. 13:1).

7. Тоді як “братолюбство” є турботою про потреби інших, “любов” ( агапен ) є побажанням найбільшого добра іншим. Саме таку любов Бог виявляє до грішників (Йн. 3:16; Рим. 5:8; 1 Йн. 4:9-11).

Цікаво, що даний перелік християнських чеснот розпочинається з віри і завершується любов’ю. Будуючись на вірі у Христа, віруючі люди власне й мають демонструвати свою подібність на Христа з допомогою цих семи чеснот, вершиною яких є любов до інших (див. віра та любов в Кол. 1:4-5; 1 Сол. 1:3; 2 Сол. 1:3; Флм. 5).

2. НАСЛІДКИ ДІЯЛЬНОСТІ (1:8)

1:8. Духовний ріст (вірші 5-7) християн веде їх до ефективності і продуктивності. Фраза “буде у вас” є перекладом до грецького слова хипарчонта  (досл., “володіючи”), яке власне й підкреслює, що ці духовні риси вже “належать” християнам. Однак християни мають не лише ними володіти, а й ефективно їх застосовувати. Духовність стає ефективною і продуктивною тоді, коли цих чеснот “буде ... багато”. Отож, у благодаті слід зростати. Віруюча людина, яка не розвивається у цих семи чеснотах, залишиться “без діла ( аргоус , “лінивою” або “марною”) й без плоду (досл., “непродуктивною”) для глибшого пізнання ( епігносін , “повне особисте спізнання”; див. вірші 2-3; 2:20) Господа нашого Ісуса Христа”. На жаль, багато християн знає, що Господь — це спасіння, але не дає плоду Духа і не росте духовно. Вони залишаються немовлятками у Христі (1 Кор. 3:1), які все ще потребують духовного молока (Євр. 5:12-13). Та, як закликав Петро, віруючі люди мають завжди рости “у благодаті та спізнанні ( гносеі ) Господа нашого і Спаса Ісуса Христа” (2 Пт. 3:18).

3. ПРОТИСТАВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ (1:9)

1:9.  На відміну від віруючої людини, яка духовно зростає, християнин, який орієнтується лише на свої тілесні бажання, — “сліпий” ( типхлос ) і “короткозорий” ( миопазон ). (В НМВ ці два слова йдуть у зворотньому порядку, тоді як в оригіналі грецькою мовою слово “сліпий” згадується першим.) Слово миопазон  (від якого походить слово “міопія”) зустрічається в Новому Завіті лиш тут. Віруюча людина з духовною сліпотою не збільшує благодать Христа. А оскільки в її житті не засвідчуються християнські риси, перелічені у віршах 5-7, вона видається духовно сліпою (або непорятованою) людиною (2 Кор. 4:4; див. Йн. 9:39). Така людина забула “про очищення від своїх колишніх (до навернення) гріхів”. Деякі тлумачі стверджують, що дана фраза стосується невіруючих людей. Однак все ж краще вважати, що тут Петро говорив про християн, які були духовно незрілими. Хоча вони й очистилися від своїх гріхів (див. Тит. 3:5), та все ж не росли духовно.

В. Довершеність божественної природи (1:10-11)

Щоб бути ефективним і продуктивним християнином без духовної сліпоти, віруючій людині слід бути певній, що вона і справді порятована, та демонструвати це своїм новим життям у Христі, яке власне й засвідчує, що вона таки дійде до своєї вічної домівки.

1. ЕМПІРИЧНА ДОВЕРШЕНІСТЬ (1:10)

1:10.  Хто старається (“старайтесь”, споудасате , також зустрічається у віршах 1, 15; 3:14; див. споуден  в 1:5) “утвердити” своє “покликання і вибрання”, той власне й засвідчує свою певність християнина стосовно поступу з Богом. На відміну від Бога віруюча людина не має змоги довести це іншим чином. Грецьке слово бебаіан  (“утвердити”) зазвичай використовувалося щодо гарантій або ордерів, подібних до тих, які мають сучасні люди на свої будинки чи іншу власність. Побожна поведінка християнина власне і є його гарантією того, що Ісус Христос очистив його від колишніх гріхів, а, отже, він був і справді покликаний та вибраний Богом. Слово бебаіан  також зустрічається в Євр. 3:14; 6:19; 9:17; Рим. 4:16; 2 Кор. 1:7; тощо.

Слово “покликання” стосується Божого спасіння (див. Рим. 1:7; 8:30; 1 Кор. 1:9), а слово “вибрання” — Божого відбору окремих грішників (завдяки Його благодаті, а не їхнім заслугам) для цього спасіння (Рим. 8:33; Еф. 1:4; Кол. 3:12; 1 Пт. 1:1). Відбір, звісно ж, передує покликанню. Віруюча людина показує своїм побожним життям і своїм зростанням у чеснотах, перелічених в 2 Пт. 1:5-7, що вона є однією із Богом вибраних людей. Така віруюча людина не спотикнеться (“не спотикнетеся”, птаісете ). Звісно ж, людина, яка зростає у Христі, не робитиме так багато помилок у своєму духовному житті, як незріла та сліпа людина.

2. ВІЧНА ДОВЕРШЕНІСТЬ (1:11)

1:11. Найвищою нагородою за зростання й життя у шані до Христа є “відкритий (Спасителем) вхід” у Його царство. Стефан відчув це на собі (Діян. 7:56), Павло знав, що це трапиться з ним (2 Тим. 4:7-8, 18), і кожна віруюча людина особисто стане свідком цього, коли входитиме у присутність Господа у небі. “Широко буде вам відкритий вхід ... .” Слово “відкритий” походить від грецького слова епічорегео , яке в 2 Пт. 1:5 перекладено як “докладіть”. Вхід “у вічне Царство Господа нашого і Спаса Ісуса Христа” буде широко відкритий. Ця чудова домівка щиро вітатиме Богом вибраних людей.

ІІІ. Навчання християн: Слово Боже (1:12-21)

Переходячи від розгляду Божих діянь у житті віруючих людей (вірші 3-11) до Божого Слова як виховного засобу (вірші 16-21), Петро розпочав зі вставного особистого зауваження щодо потреби читачів пригадати, про що він вже писав раніше (вірші 12-15). Вершиною його оповіді про Боже Слово є беззаперечне твердження про одкровення і натхнення, що досягає своєї кульмінаційної точки у вірші 21, де Петро визнає роль Святого Духа у Богом натхненному Святому Письмі.

А. Пригадування Божого Слова (1:12-15)

1:12. Знаючи, що невдовзі помре, Петро дуже хотів, щоб його читачі добре пам’ятали все те, про що він писав у даному посланні. Він тричі про це говорив: “Я повсякчас дбатиму, щоб пригадувати вам ці речі” (вірш 12), “Вважаю за справедливе ... розбуджувати вас цими попередженнями” (вірш 13), “Буду ... намагатися, щоб ви завжди ... тримали в пам'яті ці речі” (вірш 15; див. 3:1).

У другій частині 1:12 Петро наче вибачався. Він не хотів, щоб читачі невірним чином зрозуміли його бажання. Він не критикував їх і не твердив, що вони нестійкі. Навпаки, він казав, що вони вже знали істини, про які він писав, і йому було відомо, що вони “утверджені в теперішній правді”. Він просто хотів, щоб вони такими й залишалися. (Слово “утверджені” походить від стерізо , що означає “зміцнювати” або “бути непохитним”; див. 1 Сол. 3:2, 13; 2 Сол. 2:17; 3:3; 1 Пт. 5:10). Проблема багатьох сучасних церков полягає не в тому, що віруючі люди не знають, чого саме Бог очікує від них, а в тому, що вони або забули (див. 2 Пт. 1:9), або просто не бажають жити згідно істин, які вони тепер мають.

1:13-14. Передбачаючи, що “незабаром” буде з Господом, Петро хотів розбудити (досл., “розбуджувати”, теперішній час) спогади своїх читачів, “доки” ще Господь життя дозволяв йому бути “в цім тілі” (див. 2 Кор. 5:1, 4). Петро мав невдовзі “покинути” своє “тіло”, як Господь йому “це об’явив”. Тут може йтися про слова Ісуса, адресовані Петрові, щодо його смерті через розп’яття (Йн. 21:18-19), або ж його усвідомлення того, що через його вже літній вік чи через переслідування його життя добігає кінця. Образ такого земного тіла, яке він незабаром покине, чудово узгоджується з темою паломництва Петра (1 Пт. 1:1, 17; 2:11).

1:15. Тут Петро зумисне повторив свої слова, ймовірно, для того, щоб іще раз на них наголосити: “Буду ... намагатися.” Ці слова є перекладом до одного грецького слова споудасо , яке також зустрічається у вірші 10 (“старайтесь”) і в 3:14 (“старайтеся”). Хоча слово “відході” ( ексодон ) не є звичним словом зі значенням “смерть”, воно не приховує змісту думки Петра, а саме, що він невдовзі помре. На Горі Преображення Ісус, Мойсей та Ілля говорили про “смерть” ( ексодон , досл., “відхід”; Лк. 9:31) Ісуса. Цікаво, що цей відхід чи вихід з тіла є прямим протиставленням входу (“вхід”, еісодос ) віруючої людини в Боже царство (2 Пт. 1:11).

Як Петро міг бути певен, що після його смерті його ж читачі “завжди” триматимуть “в пам'яті ці речі”? Дехто припускає, що тут міститься непряма вказівка на те, що Петро допомагав у створенні Євангелія від Марка, однак це лише припущення. Скоріш за все, він просто намагався завершити це друге послання, щоб воно укупі з першим утворило вічне письмове свідчення таких близьких його серцю істин. Однак, існує також ймовірність, що Петро говорив тут про своє власне життя і проповідницьку діяльність, продовжувати яку будуть інші люди, такі як Сила та Марко, навіть після його смерті. Одне тут цілком зрозуміло — Петро хотів бути певен, що люди Господа не забудуть Божі діяння і Боже Слово.

Б. Велич Божого Слова (1:16-18)

1:16.  Необхідно розрізняти написане Слово (Біблія) і втілене Слово (Христос). І те, і інше є надзвичайно важливим засобом Божого одкровення (див. Пс. 19:7-11; Йн. 1:18; Євр. 1:2), а, отже, і те, і інше є в центрі уваги даної частини. Віра християн ґрунтується не на мудрих байках (“байками”, митхоіс ), на відміну від учень лжевчителів, яких Петро засуджував (2 Пт. 2). В її основі — історичні факти, підтверджені “наочними свідками”. Тут Петро знову нагадав про повернення Господа: “.. потугу й прихід Господа нашого Ісуса Христа.” Апостол вже згадував про вхід у вічне царство (1:11) і писав про власний відхід із цього життя, а тепер пригадав і повернення Христа. Його вчення про Друге Пришестя ґрунтується на тій події, свідком якої він особисто став на Горі Преображення, коли побачив, якою дійсно є велич Христа. У своєму попередньому посланні він декілька разів говорив про повернення Христа (1 Пт. 1:5, 13; 4:14). Тож, безумовно, Петро вважав це вчення надзвичайно важливим, і його читачі мали завжди тримати це в пам’яті.

Але яким чином Преображення засвідчує повернення Господа в потузі? Преображення мало на меті показати трьом апостолам — Петрові, Якову й Йоану, — яким буде Христос в Своїй славі і яким буде Його царство (див. Мт. 16:28-17:2; Мк. 9:1-8; Лк. 9:28-36). Таку величну подію вони б ніколи не змогли забути.

1:17-18. Вишукана мова Петра може бути наслідком його палкого бажання описати істинну велич Спасителя, якого він, як один із найближчих Його учнів, мав змогу особисто споглядати. Петро хотів, щоб його читачі замислювалися на лише над Його першим приходом, а й міркували про Його повернення з тією ж величною славою, яку Він продемонстрував на горі. В часи існування ранньої церкви Петро часто проповідував про Друге Пришестя Христа (Діян. 2:23-33, 36; 3:16, 20-21).

Цікаво, що Петро був більше вражений тим, що чув, аніж тим, що бачив “на святій горі”. “Голос”, який “сходив з неба”, голос Бога Отця, якого Петро назвав тут Величною Славою (незвична назва для Бога), схвально говорив про Сина.

В. Значення Божого Слова (1:19-21)

1:19.  Коли Петро писав про таку незабутню подію, як Преображення, він пригадав ще одну форму Божого Слова — написане пророками Слово. Насправді, Божий голос на горі зробив “пророче” слово “ще сильніше” ( бебаіотерон ; див. бебаіан , вірш 10), бо Преображення стало здійсненням цих слів. І пророки, і Преображення вказували на царство Ісуса на землі.

Далі Петро оповів про те, як правильно тлумачити Боже Слово, “вважаючи на нього як на Світильник”. Як Світильник, Боже написане Слово має чинність і владу. В сучасному орієнтованому на власний досвід суспільстві багато людей, в тому числі християни, намагаються встановити істину або оцінити її, опираючись на те, як діяння Бога проявляються в їх власному житті. Однак для Петра його власний величний досвід (в тому числі споглядання Христа під час Преображення) не мав такого великого значення, як написані пророками одкровення.

Апостол писав про освітлення (вірш 19), одкровення (вірш 20) і натхнення (вірш 21). Старозавітне пророцтво є світлом в порівнянні з темрявою убогої кімнати. Боже пророче Слово — це “Світильник ( лично , “олійна лампа”; див. Пс. 119:105), який світить у темнім місці”. Хоча світ і перебуває в темряві гріха (див. Іс. 9:2; Еф. 6:12), Боже Слово, що вказує на майбутнє, освітлює віруючим людям Його шляхи. Невдовзі “почне розвиднятись”, й Христос прийде (Рим. 13:12). В денний час зникає потреба в лампах. Бо звичайна лампа — ніщо у порівнянні з Ранньою Зорею (“рання зоря”, пхоспхорос , “Той, Хто приносить світло”; зустрічається в НЗ лиш тут). Як нічна лампа передує яскравій вранішній зорі, що сяйвом своїм перевершує її, так і пророцтва Старого Завіту передвіщали прихід Христа, який, мов “ясна Зоря Досвітня” ( астер ; Одкр. 22:16), перевершує Собою все. До Його приходу віруючі люди мають дозволяти Святому Письму освітлювати їхні серця (хоча світло, яке воно дає, колись буде значно перевершене спізнанням, що “зійде” в їхніх “серцях”).

1:20.  Далі Петро написав про одкровення: “Ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення.” Це твердження апостола трактують по-різному: (1) Святе Письмо слід тлумачити лише в контексті, тобто не варто розглядати якесь одне пророцтво окремо від всіх інших пророцтв, які власне й допомагають правильно його зрозуміти. (2) Святе Письмо не можна тлумачити згідно вподобань якоїсь однієї людини. (3) Святе Письмо неможливо правильно розтлумачити без Святого Духа. (4) Пророцтва не є плодом витвору пророків. Слова епілисеос  (“тлумачення) та гінетаі  (“припускає”) свідчать на користь останнього пояснення. Святе Письмо не є лиш витвором самих пророків. Їхні писання йшли від Бога. Отож, у вірші 20 йдеться не про тлумачення, а про одкровення як джерело походження Святого Письма.

1:21.  Цей вірш також підтверджує думку, що у вірші 20 Петро писав про те, що пророцтва йдуть від Бога, а не є плодом витвору самих пророків. “Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога.”

Коли автори Святого Письма писали свої пророцтва, їх надихав або ними керував Божий Дух. Отже, все, про що вони писали, — “надхненне Богом” (2 Тим. 3:16). Слово “ведені” або “керовані” є перекладом до грецького слова пхероменоі . Лука використовував це слово в описі корабля, гнаного вітром (Діян. 27:15, 17). Пророки і справді писали Святе Письмо, але ними керував божественний Автор, Святий Дух. І все ж пророки цілком усвідомлено долучалися до створення Святого Письма. Вони не писали під диктовку і не перебували в якомусь стані збудження. Тож не дивно, що віруючі люди мають справді переконливі пророцтва. І не дивно, що процес виховання християн має в усьому покладатися на Святе Письмо. Бо це слова Самого Бога!

IV. Боротьба християн: напади лжеучителів (част. 2)

Коли у 313 році н.е. було видано Міланський едикт, церква отримала змогу вільно існувати у світі та легально й відкрито проповідувати свої вчення. Однак в той же час світ почав втручатися у справи церкви й видозмінювати її послання впродовж наступних 1200 років аж до початку Реформації. Проте з 2 Пт. 2 стає зрозуміло, що світ уже неабияк втручався в діяльність церкви ще до часів імператора Костянтина. Віруючі люди усіх віків мають завжди бути пильні стосовно таких нападів.

А. Звільнення від лжеучителів (2:1-9)

Слово “вирятував” (вірш 7) або “визволяти” (вірш 9) свідчить про бажання Бога і Його реальну змогу звільнити Своїх людей від різноманітних труднощів та небезпек, навіть коли вони самі (як Лот) відкрито не шукають звільнення. Однак хто покладається на змогу Господа порятувати, не повинен байдикувати й уникати боротьби супроти лжевчителів та лжепророків.

1. ВИКРИТТЯ ЛЖЕВЧИТЕЛІВ (2:1-3)

2:1.  Помічники сатани завжди готові до підступних дій. Вони з’явилися в Ізраїлі в часи пророків, про яких йшлося в 1:19-20, і вони були у церкві першого століття. Хоча Петро згадав тут і неправдивих пророків минулого, і ложних вчителів теперішнього, їхнє вчення було одне і те ж — єресь. Лжепророки часто були вихідцями з ізраїльтян (див. Єр. 5:31; 23:9-18), а не з довколишніх народів. Подібним чином і лжевчителі з’явилися в самій церкві, де й “введуть погубні єресі”. Слово “ведуть” є перекладом до грецького слова пареісаксоусін , “вводити” (див. слово “влазнів”, яке є перекладом до похідного іменника пареісактоус , Гал 2:4). Слово “єресі” — це транслітерація грецького слова хаіресеіс , яке зазвичай слугувало позначенням філософських шкіл. Однак автори Нового Завіту використовували його для опису релігійних угруповань чи сект (наприклад, садукеї [Діян. 5:17] або фарисеї [Діян. 15:5]), або організацій, що проголошували лжевчення (див., наприклад, 1 Кор. 11:19, “єресі”). Такі єресі “погубні”, бо вони відвертають людей від Христа, а, отже, сприяють їх духовній погибелі (“погибель”, аполеіас ).

Головним об’єктом їхньої єресі був Владика, Христос, якого вони заперечували (див. Юд. 4). А це в свою чергу призводило до їх власної духовної погибелі чи руйнування ( аполеіан ; див. 2 Пт. 2:3; 3:16), що мало трапитися вже скоро (“скору”, тачінен , “раптово”; див. 1:14). Але як могли ці лжевчителі, які “були в народі” і яких Бог “відкупив” ( агорасанта ), зазнати духовної погибелі?  Вони були відкуплені у тому розумінні, що Христос заплатив за їхнє спасіння відкупну ціну, але вони не визнавали цього, а тому й не були порятовані. Смерті Христа достатньо для всіх (1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Йн. 2:2), однак вона дає спасіння лише тим, хто вірує. Цей вірш є переконливим свідченням безмежності спокутної жертви Христа (тобто що Він помер за всіх) і запереченням обмеженості цієї Його жертви (тобто що Христос помер лише за тих, яким згодом дарує спасіння).

2:2.  Сумним фактом стосовно лжевчителів є те, що вони таки досягають свого — люди слухають їх і слідують за ними, через що, як сказав Петро, “дорога правди буде зневажатися” ( аселгеіаіс ; Петро також використав це слово в 1 Пт. 4:3; 2 Пт. 2:7, 18). (Див. аселгеіа  в Рим. 13:13; 2 Кор. 12:21; Гал. 5:19; Еф. 4:19; Юд. 4.) Тут ідеться про розбещеність.

2:3.  Урядові шахраї часто непокоять Боже стадо. “У зажерливості” (див. вірш 14) вони використовують інших задля своїх меркантильних цілей і перетворюють церкву на брудне місце торгів. Слово “торгуватимуть” є перекладом до грецького слова емпореусонтаі  (див. емпореусометха , “торгувати”, Як. 4:13). Фраза “оманними словами” — це переклад до грецького словосполучення пластоіс  (звідси слово “пластик”) логоіс . Ці слова вигадані і не мають жодного стосунку до правди, через що “на них” очікує лиш “засуд” ( кріма , “покарання”) і “погибель” ( аполеіа ; зустрічається також в 2 Пт. 2:1 і 3:16). Їх спіткає така ж доля, яку Бог замислив і для інших порушників правди та праведності (як зазначив Петро у віршах 4-6). Їхня погибель “не бариться” ( оу нистазеі , зустрічається в НЗ ще лиш раз у притчі про задрімавших дів у Мт. 25:5). Боже правосуддя ніколи не спить і ніколи не бариться.

2. ПРИКЛАДИ ПОКАРАННЯ (2:4-6)

У віршах 4-10а Петро навів декілька прикладів, щоб проілюструвати Господні покарання та звільнення. Розглянувши три приклади покарання (вірші 4-6), Петро зупинився на випадку звільнення (Лот, вірш 7). Насправді, вірші 4-9 — це одне велике речення, яке також є одним із найдовших в Новому Завіті. В такий спосіб Петро хотів показати, що Бог безумовно покарає лжевчителів та інших людей, які грішать супроти Нього і Його Слова. Історія, як зазначив Петро, дає чимало підтверджень цій істині.

2:4. Спершу Петро згадав грішних ангелів. Тут ідеться або про випадок, коли вони приєдналися до бунту сатани супроти Бога (Єз. 28:15), або ж до гріха ангелів у Бут. 6:1-4. Оскільки Петро взяв два наступні приклади з Буття (част. 7; 19), імовірно, цей приклад також був звідти, хоча підтвердити це важко. Якщо Бог, здійснюючи Своє правосуддя, покарав ангелів, то Він, безумовно, не вагатиметься, коли дійде справа до покарання людей. Він “кинув” ангелів “у пекло”, дослівно “у тартар”, “до темної безодні”, тобто у в’язницю, де вони перебуватимуть з моменту покарання і до того часу, як зрештою потраплять у вічне озеро вогню. Іншого суду не буде, бо їхня доля вже вирішена. Як зауважив Петро, лжепророки зазнають того ж покарання, що й бунтівні ангели.

2:5.  Петро був дуже вражений Потопом, адже в своїх двох посланнях він тричі про нього згадав (1 Пт. 3:20; 2 Пт. 2:5; 3:6). Бог “зберіг вісім душ, з яких був Ной”, його дружина, троє синів (Сем, Хам і Яфет) та їхні жінки (Бут. 6:10, 18). Ной був праведним чоловіком (Бут. 6:9) і слухняним слугою Бога, а також кораблебудівником (Бут. 6:13-22). Петро додав, що він ще й був проповідником (“цей проповідник”, керика ) “правди”, яку виголошував, незважаючи на панування аморальності й духовного гниття довкола себе.

Головною темою 2 Пт. 2:5 є здійнята рука Бога над допотопною цивілізацією людей (“старовинний світ ... безбожних”). Невже лжевчителі гадають, що зможуть уникнути Божого суду завдяки своїй великій чисельності? Петро нагадав їм та людям, які стають жертвами їхніх облуд, що Бог може покарати зло, навіть коли воно охоплює все людство (за виключенням лише восьми людей). Слово “навів” ( епаксас , від епаго , “наводити”) свідчить про раптовість такої Божої кари, як Потоп. Петро використав те саме дієслово у вірші 1, де розповідав про єретиків, які наводять на себе погибель.

2:6. Те, як Бог знищив міста Содом і Гомора, спопеливши їх, є класичним прикладом знищення безбожників (Бут. 10:15-29). Слово тепхросас  (“обернув у попіл”) зустрічається в Новому Завіті лиш тут й означає “спопелити” або “покрити попелом”. У цьому вірші Петро озвучив ще й мету всього цього: “... щоб дати приклад ( хиподеігма , “зразок”) безбожникам майбутнім” (див. Юд. 7). Апостол хотів тут засвідчити історичний випадок Божої кари, але не мав намір вказувати на причину такої суворої погибелі. Проте аморальність, яка в наш час так широко розповсюджена у західній культурі, нагадує ту ж безсоромну поведінку, що процвітала в цих двох стародавніх містах (Бут. 19:4-5; див. Бут. 13:13; Рим. 1:27).

3. РОЗ’ЯСНЕННЯ БОЖЕСТВЕННОГО ЗВІЛЬНЕННЯ (2:7-9)

2:7-9. У вірші 5 Петро вже розповів про один випадок звільнення (Ноя і його сім’ї). Тут же він навів інший приклад звільнення, а саме Божий порятунок Лота, і знову дав дуже цікавий коментар до відомого старозавітного уривку (див. коментарі до вірша 5). Виходячи з контексту Бут. 19, Лота важко назвати праведним. Побожність не була характерною рисою його щоденної поведінки, але перед Богом він був виправданий ( дікаіон , “праведний”; зустрічається в 2 Пт. 2:7-8 тричі). Даний факт засвідчено тим, що Лота “пригнітала” ( катапоноуменон , “був пригнічений”; зустрічається в НЗ тут та в Діян. 7:24) та мерзотна безбожність, яка коїлася довкола. Людям цих двох міст була притаманна “розбещена поведінка ( ен аселгеіа , “розбещеність”; див. 2 Пт. 2:2) беззаконників” ( атхесмон , “безпринципна людина”; зустрічається в НЗ лиш двічі: тут і в 3:17), і “вчинки” їхні були беззаконні (“беззаконних”, аномоіс , “без жодних правил чи законів”). Окрім того, що Лот був пригнічений, він також “мучився” ( ебасанізен ; див. Мт. 8:29) своєю “праведною душею”. Споглядаючи і слухаючи про всю ту мерзоту “день-у-день”, Лот був настільки пригнічений, що серце його розривалося й мучилося.

У 2 Пт. 2:9 розкривається сенс слів Петра із віршів 4-9. “Господь знає, як визволяти побожних” і карати “неправедних”. Той факт, що Бог може визволити “побожних від спокуси” є джерелом справжньої втіхи для віруючих людей, прикладом для яких слугують Ной і його семеро членів сім’ї, а також Лот, його дружина і доньки. З іншого ж боку, Бог притримує (“тримати”, тереін , “тримати під вартою”) “неправедних ..., призначених для кари, ... на день суду” (див. 3:7) перед великим білим престолом і для озера вогню (Одкр. 20:11-15). Однак при цьому Бог карає їх і в цьому житті (див. Рим. 1:27б), і каратиме у пеклі після смерті (Лк. 16:23). Слово “кари” — це переклад до грецького слова колазоменоус , яке є одним зі слів Петра, що зустрічаються в Новому Завіт лиш один раз.

Б. Характеристика лжеучителів (2:10-16)

Бог, поза всяким сумнівом, покарає лжевчителів так, як колись покарав ангелів, світ за часів Ноя і грішників Содому та Гомори. У віршах 10-16 (також вірш 17) Петро описав істинну природу лжевчителів, які заполонили церкву у першому столітті.

1. ВОНИ — БУНТІВНІ (2:10-12а)

2:10-12а.  Апостоли і вчителі наголошували на великому значенні чистоти й безплямності перед Богом, тоді як лжевчителі, які були в церкві і заперечували ці чесноти, демонстрували бажання задовольняти похоті тіла (“лише шукають брудних [ міасмоу , “забруднення, осквернення”] похотей тіла”), як робили це люди Содому та Гомори, і таким чином зневажали “Всевладу” (див. Юд. 16, 18). Тут йдеться не про звичайну чи будь-яку владу. Ці нечестивці зневажали (“зневажають”, катапхроноунтас ) верховну владу. Слово Киріотетос , “Всевладу”, стосується тут або ангельських сил (Еф. 1:21; Кол. 1:16), або, що більш імовірно, влади Самого Господа ( киріос ; див. 2 Пт. 2:1). Такі “зухвалі ( толметаі , “самовпевнені”) та нахабні ( аутхадеіс , “свавільні”; див. Тит. 1:7)” люди і справді “не бояться кидати наклепи” ( бласпхемоунтес ) навіть “на величчя” ( доксас , імовірно, грішних ангелів). Вочевидь, їхніми наклепами було вчення про те, що задоволення похотей притаманне навіть ангелам і що Бог бажає, або люди жили без жодних обмежень.

Лжевчителі робили те, чого навіть ангели не робили, а саме зводили наклепи на грішних ангелів. Можна було б сподіватися, що “силою і міццю більші” створіння (добрі ангели) критикуватимуть менш сильних створінь (грішних ангелів), але таке просто неприпустимо “перед Господом” (див. Юд. 8-9). Однак пиха наклепників була такою великою, що в своєму нападі на тих, хто не погоджувався з їхніми вченнями, вони не знали меж. Більше того, вони зводили наклепи на те, чого зовсім не відали (2 Пт. 2:12а; див. Юд. 10).

2. ВОНИ — ТВАРИНОПОДІБНІ (2:12б)

2:12б.  Лжевчителі першого століття діяли, як нерозумні тварини. Вони керувалися інстинктами своєї грішної природи, а не раціональним вибором. Фраза “що з природи” є перекладом до грецького слова пхисіка , “той, що належить до природи”. Вони прагнули задоволення своїх тілесних пожадань. Єдина цінність такої людини, що мов тварина в лісі, полягала в тому, “щоб її ловили й нищили” (див. Юд. 10). Такі різкі зауваження Петра засвідчують те, що апостол дуже серйозно ставився до єресі. Як і тварини, вони “у тлінні ( пхтхора ) своїм будуть знищені ( пхтхаресонтаі )” (гра слів; див. слово “розтлівають” в Еф. 4:22). Слово “тлінні” тут, скоріш за все, стосується вічної кари.

3. ВОНИ — ПІДСТУПНІ (2:13)

2:13. Гра слів, яка розпочалася у вірші 12б, продовжується й у вірші 13а, де говориться, що лжевчителі потраплять у свої власні сіті. “Вони ... зазнають кари ( адікоуменоі , “будуть знищені” або “зазнають несправедливого ставлення”) як відплати ( містхон , “плати”) за несправедливість ( адікіас , “несправедливість” або “грішність”; див. вірш 15)”. Бог дасть їм те, що вони давали іншим (див. Гал. 6:7). Хоча лжевчителі називали себе духовними лідерами, які володіли особливими знаннями, вони навіть не приховували своїх оргій під покривалом темряви, “бенкетуючи собі” щодня й насолоджуючись “у своїх облудах” ( апатаіс ). Те саме вони робили й під час церковних свят (див. Юд. 12). Вони були “брудні ( спілоі ) й мерзенні ( момоі ; див. 2 Пт. 3:14)”. Неначе пляма на чистій сорочці чи подряпина на вишуканій каблучці, вони опоганювали Тайну Вечерю вже лиш своєю присутністю. Та це лиш один вияв зла, яке вони чинили у стосунку до інших.

4. ВОНИ — НЕВИПРАВНІ ГРІШНИКИ (2:14)

2:14.  Тут з-під пера Петра полилася справжня лайка, коли він фраза за фразою засуджував єретиків. Якщо до цього часу ще хтось мав якісь сумніви щодо спасіння цих лжевчителів, Петро їх вщент розвіяв, вказавши, що вони — невиправні грішники, а “очі” їхні “безнастанно” прагнуть гріха. Фраза “очі в них сповнені перелюбом” вказує на те, що коли вони бачать жінок, то мислять лише про перелюб. Фраза “грішать безнастанно” дослівно звучить як “безупинно перебувають в гріху”. Тут, мабуть, йдеться про гріховність їхніх хтивих поглядів (Мт. 5:28). Хто вважає цих єретиків віруючими людьми, той цілковито суперечить твердженню Йоана про те, що повсякчасна гріховність не притаманна людям, народженим від Бога (1 Йн. 3:9).

Своєю облудою вони “зваблюють (від делеазо , “заманювати, спокушати”; зустрічається лиш тут та в 2 Пт. 2:18) нестійкі душі” (див. 3:16), адже справді стали вправними у пожадливості (див. 2:3; досл., “серце в них до зажерливости вправне”, гегимнасменен , звідси походить слово “гімназія”)”. Вони вправні у жадобі, бо щодня тренують і покращують свої хтиві вміння. Їм завжди мало. Не дивно, що Петро назвав їх дітьми “прокляття” (цей гебраїзм позначає факт погибелі від Божої руки). Розбещеність, підступність і жадоба — все це заслуговує на Божий гнів.

5. ВОНИ — КОРИСЛИВІ (2:15-16)

2:15-16. Тут Петро навів четвертий приклад зі Старого Завіту, однак цього разу він взяв його не з Буття, а з Чисел (част. 22-24). Ці лжепророки були немов тварини (2 Пт. 2:12). Навіть їхній прообраз Валаам, син Беора, був осуджений твариною (Чис. 22:28, 30). На додаток до своєї корисливості (“милувався у неправедній [ адікіас ] заплаті [ містхон ]”; див. ті самі грецькі слова в 2 Пт. 2:13), Валаам фактично змусив моавитян хитрістю спонукати чоловіків Ізраїлю вступити у недозволені стосунки з моавитянками, чим вони й осквернили свій народ (Чис. 31:16; див. Чис. 25:1-3; Одкр. 2:14). “Ослиця ... заговорила” ( пхтхенксаменон , “подала звук”; також зустрічається в 2 Пт. 2:18), спиняючи “безум ( парапхроніан , досл., “стан, далекий від раціонального мислення”; зустрічається в НЗ лиш тут) пророка”. Звичайна ослиця, мовчазна тварина, виявилася розумнішою за Валаама! Лжевчителі, як і той Валаам, грішили так довго і так уперто, що їхній гріх набув уже вигляду безумства. Так і люди наших днів, які повсякчас віддаються пожадливості та розпусті, перетворюють своє життя на духовне безумство. Гроші і розпуста (навіть в ім’я релігії) продовжують духовно руйнувати багатьох людей. А це — “обман Валаама” (Юд. 11), його неправильний шлях, на який він зійшов, “покинувши просту дорогу”.

В. Руйнівний вплив лжеучителів (2:1-16)

Хоча єретики у будь-якому разі будуть покарані, Петро продовжував про них писати, адже вони й далі шкодили церкві. Певні люди наче зумисно було відібрані лжевчителями для відступництва. Роз’яснивши шляхи Божого звільнення  від безбожників і запропонувавши яскравий опис  характерних рис лжевчителів, Петро спинився на руйнівному впливові цих лжевчителів на церкву.

1. ЦІЛІ РУЙНІВНОГО ВПЛИВУ і(2:17-18)

2:17-18.  “Діти прокляття” (вірш 14) спроможні впливати на інших, бо методи їхні дуже підступні, а цілі — вразливі. Лжевчителі — “джерела безводні, хмари, хуртовиною гонені” (див. Юд. 12-13). В обох випадках людина шукає якогось порятунку чи благословення (прохолодної води із джерела; освіжаючого дощику із неба), та знаходить лиш розчарування. Дійсна природа лицемірства полягає в тому, що такі люди лиш вдають, що мають щось, тоді як не мають нічого. І знову (див. 2 Пт. 2:1, 3, 9, 12-13) Петро написав про їхній неминучий осуд: “Для них приготована (див. Юд. 13) чорна пітьма (досл., “чорнота” або “похмурість” [ зопхос ; див. вірш 4] темряви).” Тут, вочевидь, йдеться про пекло. Під час розповсюдження єретичних вчень лжевчителі використовують найсильніший інструмент впливу на своїх жертв, а саме людську мову: “Верзуть ( пхтхенгоменоі , “видавати звук”; також зустрічається в 2 Пт. 2:16) вони пусті ( матаіотетос , “марні, даремні, безрезультатні”; див. Еф. 4:17) нісенітниці ( хиперонка , “роздуті” [ще одне hapax legomenon  Петра] слова).” В такий спосіб лжевчителі намагаються ввести людей в оману, обіцяючи те, чого нема. Їхні балачки нагадують пустопорожні звуки, які видає осел! Однак цього їм вистачає, аби принадити (“приваблюють”, делеазоусін ; також зустрічається в 2 Пт. 2:14) нестійких у вірі людей “розбещеними ( аселгеіаіс ; див. вірш 7) похотями тіла”. Лжевчителі самі були розпусні і намагалися заохотити до цього християн.

Такі розмови і вседозволеність здійснюють найбільший вплив на тих людей, які лиш вивчають Євангеліє та вчаться застосовувати нові знання у своєму житті. Зваблені люди, “які ледве що втекли від тих, які проводять життя у блуді”, — це невіруючі люди, як зазвичай твердять тлумачі. Однак деякі науковці, які вивчають Біблію, стверджують, що тут йдеться хоча і про зваблених єретиками, та все ж про уже навернених до Христа людей, які завдяки своєму нещодавньому наверненню власне й змогли втекти від своїх колишніх друзів-язичників, що жили у брехні.

2. МЕТОДИ РУЙНІВНОГО ВПЛИВУ (2:19)

2:19. Методи, які використовували лжевчителі, здійснювали вплив лише на наївних людей, адже єретики були подібні до чоловіка, вага якого складає 130 кілограм, а він продає книгу по дієтології — “вони обіцяють ... волю”, в той час як “самі раби зіпсуття” (Йн. 8:34-36). Їхні пусті й хвалькуваті обіцянки свободи нагадують слова сатани, адресовані Єві (Бут. 3:5). Рабство — це не лише тілесна приналежність панові, а й підпорядкування волі, власних міркувань та вчинків (Рим. 6:16; 1 Кор. 6:12б).

3. ПРИПИНЕННЯ РУЙНІВНОГО ВПЛИВУ (2:20-22)

Про кого йде мова в цих віршах?

Дехто припускає, що слово “ті” стосується лжевчителів, а не жертв їхнього нападу  Однак взаємозв’язок між закінченням вірша 18 (“людей, які ледве що втекли від тих, які проводять життя у блуді”) і початком вірша 20 (“ті, що ... втекли від погані світу”), скоріш за все, вказує на нестійких, непорятованих людей, які лиш вивчають Євангеліє (вірш 18). Ще одним припущенням є те, що Петро тут застерігає нових  віруючих людей супроти “хтивого життя ..., яке, як виявляється, приносить навіть менше задоволення, аніж їхнє життя до навернення”

2:20-21. Незалежно від того, чи слово “ті” у вірші 20 стосується лжевчителів чи їхніх жертв, усі вони мали доступ до знань про Ісуса Христа, яке може дати і свободу, і життя. Та хто зрікається цього знання, той ще більше зіпсований (“знов обплутані нею, їй улягають”), за що й понесе, скоріш за все, суворіше покарання. І справді, “ліпше було б їм” ніколи не чути про Євангелію і “дороги справедливости не спізнати, аніж, спізнавши, (зумисне) відвернутися від переданої їм святої заповіді (тобто апостольської звістки)”.

2:22.  Євреї вважали свиней і собак найнижчими створіннями (див. Мт. 7:6). Саме тому Петро обрав цих тварин для опису людей, які знали істину, та відвернулися від неї. Першу приповідку — “Пес повернувся до своєї блювотини” — взято з Прип. 26:11. Друга приповідка — “Свиня, вимита, качається у грязюці” — була, імовірно, дуже поширена серед євреїв першого століття. Підтекст цих обох приповідок єдиний: ці відступники (чи то лжевчителі, чи їхні жертви, чи вони усі разом) ніколи не були тими, за кого себе видавали, а тому й повернулися до таких, якими були ввесь час. І собак, і свиней можна відмити, але вони не довго залишатимуться чисті, бо така їхня справжня природа — повертатися до брудного життя. Такі відступники перебувають у більшому рабстві, вони знаходяться ще далі від істини, і потопають у духовному бруді більш, аніж колись.

Віруючі люди наших часів чинять добре, коли слухають застереження Петра супроти лжевчителів, вивчають, як визначити, що є правдою, і навчають цьому інших. Лжевчителі самі загинуть і потягнуть туди ж за собою інших. Але християни можуть ще ефективніше боротися супроти цього, якщо знатимуть своїх духовних ворогів, методи, які вони використовують, та наслідки їхньої облуди.

V. Надія християн: повернення Господа (3:1-16)

Небагато є людей охочих чекати, та саме до цього Бог закликає християн у стосунку до повернення Господа. Тричі слово просдокао , “очікуючи, очікуємо”, з’являється у даній частині (вірші 12-14), а також зустрічається в Лк. 12:46. Однак чекаючи, слід бути пильним.

Християнам першого століття були відомі старозавітні пророцтва про Друге Пришестя Христа. Проте до всього цього ще й додалися обітниці Самого Господа та постійні нагадування про це від апостолів, таких як Петро, у листах, такому як цей. У 2 Пт. 3:1-16 зафіксовано п’ять фактів стосовно повернення Господа.

А. Віруючі люди пам’ятають про це (3:1-2)

3:1. Звертаючись до своїх читачів словом “любі” ( агапетоі ; в даній частині це слово зустрічається чотири рази: вірші 1, 8, 14, 17; див. Юд. 17-18), Петро зазначив, що це вже “друге ... послання” до них і сказав, що обидва ці листи є “попередженням” і нагадуванням. Багато науковців припускає, що першим посланням Петра було 1 Пт.. Але дехто вважає, що слово “попередженням” не відповідає його змісту. Як би там не було, більш важливим тут є завдання Петра: “... я розбуджую у вас здорову думку.” Фраза “попередженням я розбуджую у вас” є перекладом до тих самих грецьких слів, що і фраза “розбуджувати вас цими попередженнями” в 2 Пт. 1:13. Словосполучення еілікріне діаноіан  (“здорову думку”) можна також перекласти як “щиру думку” або “чисту природу”. (Слово еілікрінес  зустрічається в НЗ ще лиш у Флп. 1:10, де його перекладено як “чисті”.) Дослівно воно перекладається як “випробувані сонцем”. Деякі гончарі часто використовували віск, щоб приховати тріщини й недосконалості своїх виробів. Таке покриття можна було помітити, лише піднісши виріб до сонця. Якщо ж на сонці не було помічено ніяких вад, тоді такий виріб називали “випробуваний сонцем”. Отож, Бог хотів, щоб Його люди мали випробуваний сонцем розум, а не такий, який приховує всі грішні плями.

3:2.  Петро знову нагадав своїм читачам про необхідність пам’ятати і “пригадувати” істину (див. 1:12-15). Інші духовні лідери, такі як Петро, посилалися на “слова, що їх святі пророки (див. Лк. 1:70; Діян. 3:21; Еф. 3:5) були наперед сказали” про день Господній та супутні теми. Фраза “заповідь Господа і Спаса” стосується Його вчень, які проголошувалися апостолами (див. Юд. 17). Той факт, що Петро пов’язав між собою пророків та апостолів, засвідчує їх знаходження на одному щаблі влади (див. Еф. 2:20). Це також відповідає попередній меті Петра показати відмінність між справжніми і несправжніми слугами Господа. Отож, віруючі люди добре чинять, коли пригадують писання обох Завітів щодо повернення Господа.

Б. Насмішники глузують з цього (3:3-7)

3:3.  Петро усвідомлював, що він та його читачі живуть “за останніх днів”, в часи між Першим і Другим Пришестям Христа. Слово “насамперед” (див. 1:20) підкреслює те неабияке значення, яке мають наступні слова. “Глузливці” — це лжевчителі, які заперечують Ісуса Христа (2:1) і Його повернення (3:4). Ісус казав, що ці єретики прийдуть (Мт. 24:3-5, 11, 23-26), і Павло писав про це (1 Тим. 4:1-3; 2 Тим. 3:1-9). Петро повторив це попередження та додав, що прийдуть вони “із насмішками” і “житимуть у своїх похотях” ( епітхиміас , також зустрічається в 2 Пт. 1:4; 2:10, 18; Юд. 16, 18). Зухвалий снобізм і презирство до майбутнього суду власне й призводять до розбещеності.

3:4.  Їх глузування набуло форми в’їдливого запитання: “Де той обіцяний Його прихід?” Відкидання обітниці, яка так часто звучить у Новому Завіті (Йн. 14:1-3; Діян. 1:11; 1 Кор. 15:23; 2 Кор. 1:14; Флп. 1:6; 1 Сол. 3:13; 4:14-18; 2 Сол. 1:10; 2:1; 1 Тим. 6:14; 2 Тим. 4:8; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Як. 5:7), ґрунтується на принципі уніформізму. Це — гіпотеза, згідно якої комічні процеси теперішнього і майбутнього можна тлумачити виключно на основі того, що відбувалося в космосі в минулому. Це майже початковий деїзм, який виключає втручання Бога у порядок існування всесвіту. Як твердять насмішники, у всесвіті, де панують закони природи, немає місця чудам. А тому, на їхню думку, Ісус Христос не може прийти знову.

У своїх доводах насмішники опиралися навіть на своїх предків (“батьки”; тут, вочевидь, йдеться про старозавітних патріархів: Йн. 7:22; Діян. 3:13; 13:32; Рим. 9:5; 11:28; Євр. 1:1) і на початок “сотворення”. Оскільки, як заявляли насмішники, нічого не трапилося за ввесь цей час, то й чекати повернення Господа не має сенсу.

3:5-6. Петро відповів на такі зауваження насмішників екскурсом в стародавню історію людства. Як вода колись за наказом Бога відіграла надзвичайну роль у створенні землі, так вона потім стала засобом знищення землі, й також за наказом Бога. Фраза “небо було здавна” стосується небес, створених на другий день Сотворення (Бут. 1:6-8). А фраза “земля з води постала й через воду” має стосунок до землі, яка з’явилася з води на третій день Сотворення (Бут. 1:9-10).

Бог-Творець — це також Бог-Суддя. Згідно Його всевишньої волі можуть відбуватися будь-які зміни у будь-який час, адже це Він замислює “природні” явища й керує ними. Насмішники “самі ... хочуть” ( тхелонтас, “ добровільно ) забути про Боже Сотворення світу і Потоп. Яке разюче протиставлення постійному закликові Петра до своїх читачів пам’ятати (2 Пт. 1:12-13, 15; 3:1-2, 8)! Насмішники зумисне відкидають Боже Слово, а тоді скаржаться, що Бог нічого не робить. Цікаво, що Петро вірив і в сотворення Богом світу, і у всесвітній Потоп (див. інші його спогади про Потоп: 1 Пт. 3:20; 2 Пт. 2:5).

На початку 3:6 є фраза “тим то”, яка дослівно перекладається як “через що”. Вона може стосуватися попередніх слів “Словом Божим” (що в кінці вірша 5) або ж і Божого Слова, і води. Однак той факт, що Бог використав воду і для Сотворення, і для знищення, свідчить на користь думки, що тут йдеться виключно про воду. Під словом “світ” ( космос ) Петро мав на увазі усіх його мешканців, оскільки сама земля не була знищена Потопом. Подібним чином в Йн. 3:16 слово “світ” ( космос ) позначає його мешканців (див. Йн. 1:9; 3:17, 19; 4:42; 6:33; 7:7; 15:18-19; 17:14, 21, 23, 25; 1 Йн. 2:2; 3:13; 4:14).

3:7.  Вірші 7, 10 і 12 — єдині в усьому Новому Завіті, де описується майбутнє знищення світу вогнем. У минулому світ було знищено Потопом, тобто водою згідно Божого Слова. А в майбутньому його буде знищено “тим самим Словом” і вогнем. Прийнявши рішення покарати світ (див. 2:3-4, 9, 17), Бог зберігає (“зберігаються”, тероуменоі , досл., “зберігаються під вартою”) “заховані” ( тетхесаурісменоі , “заховані немов скарби”) небо й землю “для вогню на день суду”. Ісая (66:15-16) та Малахія (4:1) ототожнювали вогонь з поверненням Господа. Посилання на це також міститься у літературі Кумрану (Сувої Мертвого моря) та в інших джерелах, написаних незадовго до народження Христа і невдовзі після цього. “День ... Господній” (2 Пт. 3:10) включає Період Великих Випробувань, суд біля великого білого престолу та знищення теперішнього неба і землі. Після другого пришестя Христа, біля великого білого престолу “безбожних людей” (тобто грішних мертвих) буде засуджено і вкинуто у озеро вогню (Одкр. 20:11-15). Саме це, як написав Петро, стане днем “суду (див. 2 Пт. 2:9) і погибелі”. Після того, як їх буде вкинуто у вогонь, вогнем буде знищено небо і землю. Бог уже втручався таким могутнім чином у життя людей в минулому (Потоп), і зробить це знову.

В. Бог гарантує це (3:8-9)

3:8-9.  Чому Господь так довго не приходить? Петро дав дві можливі відповіді. По-перше, Бог відраховує час не так, як люди. І знову Петро закликав читачів пригадати (“нехай не буде заховане від вас”) те, що було їм уже відоме. Насмішники забували про це (вірш 5), тоді як віруючим людям цього робити не слід. Згідно задуму Петра, християни мали пригадати Пс. 90:4, який він тут власне й процитував. Люди відраховують час, відштовхуючись від іншого часу. Бог же відраховує час з огляду на вічність. Насправді, час лише здається довгим через обмеженість життя людей на землі. Та “один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день.”

Дехто припускає, наче це твердження суперечить теорії премілленаризму. Прихильники цієї думки зазначають, що фразу “тисяча літ” не слід розуміти буквально, оскільки її подано тут лише для порівняння. Однак тисяча років людям, в тому числі насмішникам, може видаватися довгим періодом часом, для Бога є дуже коротким. На думку Бога, теперішній Вік Церкви проіснував поки що всього лиш два дні!

Друга причина такої затримки у поверненні Господа полягає в тому, що Бог бажає, аби спаслося якнайбільше людей (2 Пт. 3:9). “Не зволікає Господь з обітницею”. Слово “зволікає” є перекладом до грецького слова брадинеі  (“вагатися, баритися, відкладати”) та зустрічається в Новому Завіті лиш тут. І знову Петро порівняв людей із Богом (див. вірш 8). Так звана “повільність” Бога розглядається окремими людьми (“як деякі вважають це за зволікання”) як відтермінування з огляду на їхні плани дій, а не Його. Але, насправді, це Він визначає, що й коли буде, а Його плани дій залежать від Його “довготерпіння”, що є чи не найхарактернішою рисою небесного Отця (див. вірш 15; Рим. 2:4; 9:22).

Фраза “не хоче ( ме боуломенос ), щоб хтось загинув” не означає, що Бог забажав, аби всі спаслися. У Біблії не йдеться про всесвітнє спасіння. Ці слова описують лиш Його побажання, бо й справді Він хотів би, щоб усі спаслися (див. 1 Тим. 2:4), але й знає, що багато людей зречеться Його.

Г. Петро описує це (3:10-13)

3:10.  Коли Господь таки “прийде”, це буде і несподівано, і неймовірно водночас. “День же Господній прийде, як злодій.” Дане порівняння використав спершу Ісус (Мт. 24:42-44), а за ним і інші (1 Сол. 5:2; Одкр. 3:3; 16:15). Фраза “день ... Господній” характеризує події кінця світу, які розпочнуться після вхоплення церкви на небо живою і завершаться початком вічності. А посеред 70-ї седмиці (тижня) Даниїла супроти Божих людей постане у всій своїй люті Антихрист (Дан. 9:24-27; див. коментарі до 1 Сол. 5:2; 2 Сол. 2:2-12).

У неймовірній пожежі наприкінці світу  “небо (атмосфера землі та зоряне небо, а не місце проживання Бога) з шумом перейде”, палаючи в вогні (2 Пт. 3:7, 12). “Первні ( стоічеіа , зірки або певні матеріальні елементи, з яких складається всесвіт), розпалені, розтопляться (вірш 12), і земля з ділами, що на ній, розпадеться ( еуретхесетаі )”. Це грецьке слово еуретхесетаі може означати, що усе проявиться таким, яким є насправді. Або ж воно може передавати запитання: “Земля з ділами, що на ній — чи будуть вони?” Інші науковці (на підставі деяких грецьких рукописів; НМВ, примітки) кажуть, що слово еуретхесетаі  слід замінити словом катакаесетаі , “згорить”. Мабуть, перший варіант перекладу все ж кращий.

3:11.  Петро розглядав усі ці очікувані в майбутньому переміни як потужну спонуку до святого життя. Його запитання тут риторичне: “Якими ж слід вам бути ...?” Однак, щоб ніхто не сумнівався, якою має бути відповідь, Петро сам відразу ж відповів на своє запитання: “... святими у всім вашім житті та в побожності.” Фраза “святими” ( ен хагіаіс анастропхаіс , досл., “у святому поводженні”) стосується освячення християн і відокремлення їх від світу для Бога. Слово “побожності” ( еусебеіаіс ; також в 1:3, 6-7) має стосунок до благочестя перед Богом. Фраза “у всім вашім житті ( хипарчеін )” вказує на те, що ці риси мають бути притаманні християнам ввесь час з огляду на повернення Господа. Насмішники, які ставлять під сумнів прихід Господа та Його наступний суд над ними, ведуть безбожне життя (2:7, 10, 12-15, 18-20; 3:3). Та на відміну від них послідовники Ісуса, які очікують Його повернення, мають бути побожними (вірш 14; див. Тит. 2:12-13; 1 Йн. 3:3).

3:12. Святість та побожність (вірш 11) допомагають Божим людям відповідним чином жити, і не лише “очікуючи” (від просдокао , “очікувати і сподіватися”; див. вірші 13-14) повернення Господа, але й також “прискорюючи день Божого приходу”. Як же віруючі люди роблять це? Побожне життя людей Господа, їхні молитви та їхні свідчення допомагають розкаятися іншим. Далі Петро знову наголосив на тому факті, що на початку вічності (в “день Божого приходу”) “небо, палаюче, розтане і первні, розпалені, розтопляться” (див. коментарі до вірша 10). Саме цією подією довершиться “день ... Господній” і розпочнеться “день Божого приходу”.

3:13.  Замість колишніх неба і землі з’являться нові небо та земля. І саме цього очікують (див вірші 12, 14) віруючі люди, а не руйнування землі. Нове небо і нова земля, даровані “згідно з Його (Бога) обіцянкою”, стануть врешті тим місцем чи тією домівкою, де “справедливість перебуває” (досл., “в яких справедливість перебуває постійно”). Це буде помешкання праведності, бо сам Праведний буде там (Єр. 23:5-7; 33:16; Дан. 9:24; Одкр. 21:1, 8, 27). Як же сильно це відрізнятиметься від неправедності світу!

Д. Поведінка змінюється через це (3:14-16)

3:14.  Щоб показати, що поведінка людини пов’язана з її очікуванням приходу Господа, Петро розпочав даний уривок із слова “тому” ( діо ). Якими ж саме мають бути віруючі люди? Святими і побожними (вірш 11). А також вони мають старатися (“старайтеся”, споудасате ; див. 1:10, 15; також див. споуден , 1:5), “щоб Він знайшов ... (їх) безплямних ( аспілоі , також зустрічається в 1 Тим. 6:14; Як. 1:27 [“чиста”]; 1 Пт. 1:19 [“чистого”, у стосунку до Христа]) і бездоганних ( амометоі , “без [духовних] вад”, як бездоганна жертовна тварина; зустрічається також в Еф. 1:4; 5:27; Флп. 2:15; Кол. 1:22; Євр. 9:14; 1 Пт. 1:19; Юд. 24; Одкр. 14:5) у мирі (див. Рим. 5:1)”. Лжевчителі, як сказав Петро, “брудні ( спілоі ) й мерзенні ( момоі )” (див. 2 Пт. 2:13), однак віруючі люди мають все робити для того, щоб залишатися духовно чистими (див. 1:4), як непорочний і чистий Христос (1 Пт. 1:19). Це цілком очікуваний результат від того, що членів Божої сім’ї наділено божественною природою (2 Пт. 1:4). Й саме таким є вінець добродійства, розглянутого в 1:5-7.

3:15.  “Довготерпеливість Господа” є ознакою того, що Він і справді хоче, щоб якнайбільше людей прийшло до “спасіння” (див. вірш 9). Таке начебто зволікання із Другим Пришестям аж ніяк не свідчить про бездіяльність Бога. Навпаки, це вияв Його макротхиміан  (“довготерпеливості”). Зараз світ має час, щоб покаятися, але його не буде, коли настане “день суду” (2:9; 3:7). Терпеливість Господа веде до розкаяння. Саме про це говорив “Павло” в Рим. 2:4, хоча Петро міг і не мати цей вірш апостола Павла на думці (див. коментарі до 2 Пт. 3:16). Цікаво, що Петро назвав Павла “любий ( агапетос ; див. вірші 1, 8, 14, 17) наш брат”. Колись давно Павло суворо дорікав Петрові (Гал. 2:11-14), але це не применшило їхньої любові і поваги один до одного.

3:16. Петро сказав, що Павло писав “в усіх листах” про одне і те ж. Хоча й написані з Божою “мудрістю” (вірш 15), ці листи містять “дещо трудне до зрозуміння” ( дисноета ). Грецьке слово дисноета , яке в НЗ зустрічається лиш тут, у світській грецькій літературі часом використовували для опису пророцтв, які були неоднозначні і незрозумілі. Сам Петро, як і інші “люди без освіти” ( аматхеіс , “невчені”), що були новачками в осягненні вчень Нового Завіту, вважали деякі твердження Павла незрозумілими. Ці важкі для “зрозуміння” частини (які саме — Петро не уточнював) спричинили до того, що “не зміцнені у вірі” ( астеріктоі ; див. 2:14) люди перекручували (“перекручують”, стреплоусін ; це ще одне слово, яке зустрічається в НЗ лиш тут) їх дійсне значення. Однак цього можна було й очікувати, адже вони так само робили і з іншими писаннями.

Той факт, що Петро згадав тут про листи Павла, а потім і про “інші писання”, свідчить про те, що на той час писання Павла вже були включені у Святе Письмо. Поведінка ж незміцнених людей, які перекручували Святе Письмо згідно власних цілей, заслуговує на Боже покарання. В даному випадку ці нерозумні люди самі накликали на себе “погибель” ( аполеіан ; див. 2:1, 3). Віруючі люди можуть не до кінця розуміти усе Святе Письмо, але вони, звісно ж, ніколи не перекручують те, що очевидно й зрозуміло.

VI. Підсумок (3:17-18)

3:17.  У дуже зворушливий і люблячий спосіб (“ви ж, любі”; ця фраза звучить у даній частині вже вчетверте; див. вірші 1, 8, 14) апостол Петро завершив це публічне і водночас дуже особисте послання й насамкінець озвучив слова застереження (вірш 17) та слова заохочення (вірш 18). І те, і інше ґрунтується на безумовному припущенні, що його читачі про це вже знають. Фраза “ви ж ... знаючи це наперед” є перекладом до грецького слова прогіносконтес , звідки й походить слово “прогноз”. Коли роблять медичний прогноз, пацієнт має змогу краще підготуватися до того, що на нього очікує, а також, якщо це можливо, змінити щось. Коли лікар каже: “Якщо ви й надалі будете їсти так багато, як зараз, за кілька років у вас будуть серйозні проблеми з серцем,” — пацієнт знає про “це наперед”, а, отже, може змінити своє життя відповідно до наявної інформації.

Потім Петро застеріг: “Бережіться” ( пхилассестхе ). Якби Петро писав у наш час, він міг би сказати: “Не кажіть, що я вас не застерігав.” Його читачі мали бути пильні, “щоб не датися збаламутити блудом беззаконних ( атхесмон ; див. 2:7)”. Фраза “датися збаламутити” ( синапачтхентес ; перекладено як “був зведений” в Гал. 2:13) передбачає вплив на цілу групу людей. Лжевчителі не вдовольнялися зведенням однієї людини чи двох, десь там і колись. Вони бажали віднадити якнайбільше людей від правильного вчення про Христа. Хто товаришує з такими людьми, той перебуває у повсякчасній небезпеці бути зведеним (див. 2 Пт. 1:10; Гал. 5:4). Тут, однак, не йдеться про втрату людиною спасіння. З іншого ж боку, люди, які з належною увагою ставляться до застережень та старанно слухають прогнози, мають змогу “не відхилитися від своєї непохитности” і віри в правду. Слово “непохитности” є перекладом до грецького слова стерігмоу  (“тверда позиція”; див. прикметник астеріктос , “нестійкі” в 2 Пт. 2:14; 3:16, а також дієслово стерізеі , “робити сильним або міцним” в 1 Пт. 5:10).

3:18.  Фраза “ростіть у благодаті” стосується не лише власного досвіду та емоційних переживань. Вона безпосередньо пов’язана з ключовим словом Петра “пізнання або спізнання” (див. 1:2-3, 5-6, 8, 20; 2:20-21 [двічі у вірші 21]; 3:3). Дієслово “ростіть” можна також перекласти як “безупинно ростіть”. Отож, віруючі люди мають повсякчас рости “у благодаті”, тобто у Богом дарованій ласці та в добродійстві, яке Петро розглянув в 1:5-7. Цей процес духовного росту розпочинається з першого спізнання Христа в момент духовного переродження (див. Йн. 17:3) і продовжується, коли людина зміцнює свої стосунки з Ним (Еф. 4:15; Флп. 3:10; 1 Пт. 2:2). І те, і інше є необхідним. Без першого спізнання не існує жодної можливості для росту. Однак, коли є лиш це перше спізнання, новонавернений християнин забуває “про очищення від своїх колишніх гріхів” (2 Пт. 1:9).

Тепер апостол, який колись почувався більш комфортно в умовах керування кораблем, аніж з пергаментами біблійних текстів, засвідчив єдність Отця і Сина у чудовій доксології. Той, Хто є нашим Господом, є також нашим Спасом. А слава, яка належить лише Богові (Іс. 42:8), належить і Синові (див. 2 Пт. 1:17). Фраза “Йому слава” — це і молитовне звернення Петра, і його слова возвеличення (див. 2 Тим. 4:18). Слава відкуплення, слава духовного росту, слава вияву добродійства, слава порятунку від лжевчителів і слава Його величного повернення — уся  ця слава належить Ісусові. І Він отримує цю славу “і тепер, і по день вічний”, тобто від моменту Розп’яття, впродовж часів Нового Завіту, впродовж історії існування церкви й аж до наших часів та цілої вічності! Не дивно, що Петро завершив цю останню свою фразу словом “Амінь”.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barbieri, Louis A., Jr. First and Second Peter . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1977.

Barnes, Albert. Barnes’ Notes on the New Testament . 1962. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1966.

Bigg, Charles. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles of St. Peter and St. Jude . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1901.

Blum, Edwin A. “2 Peter.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 12. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Calvin, John. “Commentaries on the Second Epistle of Peter.” In Calvin’s Commentaries , vol. 22. Translated by John Owen. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

DeHaan, Richard W. Studies in 2 Peter . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1977.

Demarest, John T. Commentary on the Second Epistle of the Apostle Peter . New York: Sheldon & Co., 1862.

Green, Michael. The Second Epistle of Peter and the General Epistle of Jude . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1968.

James, Montague Rhodes. The Second Epistle General of Peter and the General Epistle of Jude . Cambridge: At the University Press, 1912.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of the Epistles of St. Peter, St. John and St. Jude . Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1966.

Lillie, John. Lectures on the 1st and 2nd Epistles of Peter . Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Mayor, Joseph B. The Epistle of St. Jude and the Second Epistle of St. Peter , London: Macmillan & Co., 1907. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Moffatt, James. The General Epistles: James, Peter, and Judas . New York: Harper & Bros. Publishers, n.d.

Reicke, Bo. The Epistles of James, Peter and Jude . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1964.

Ward, J.W.C. The General Epistles of St. Peter and St. Jude . Westminster Commentaries. London: Methuen & Co., 1934.

Wuest, Kenneth S. In These Last Days . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1954.