2 СОЛУНЯН

ВСТУП

Автор Послання. Прийнято вважати, що автором даного листа є Павло, який написав 1 Сол. під впливом Святого Духа (див. 1 Сол. 1:1). Жодні писання отців ранньої церкви, які жили в часи Павла та після його смерті, не ставлять під сумнів цей факт. Більше того, навіть декілька отців безпосередньо вказали у своїх писаннях на те, що саме він є автором 2 Сол.. Питання щодо його авторства виникли аж у 19-му столітті. Послідовники критичного раціоналізму, які відмовлялися визнавати той факт, що Біблію написано під впливом Святого Духа, першими поставили під сумнів авторство Павла. Однак їхні доводи не були переконливими, адже автентичність цієї та інших новозавітних книг засвідчена віками.

Місце написання. Майже усі консервативні науковці, які вивчають Біблію, вважають, що Павло написав 2 Сол. у Корінті. Підґрунтям для такої думки слугує той факт, що Павло, Сила і Тимотей були разом у Корінті (Діян. 18:5). У Біблії більш ніде не говориться, що в якомусь іншому місті вони були разом, хоча це й не виключено. Позаяк 1 Сол. було написано у Корінті (див. Вступ  до 1 Сол.) й оскільки теми, що піднімаються у другому посланні, здається, з’явилися внаслідок тих ситуацій, про які йшлося у першому посланні, та відображають дуже подібне становище солунської церкви, цілком логічно, що саме Корінт і справді є місцем створення даного послання.

Час написання. З причин, зазначених вище, виходить, що 2 Сол. було написано невдовзі після 1 Сол., мабуть, впродовж 12 наступних місяців. Звідси часом створення даного послання можна вважати початок 50-х років, а, отже, це писання є третім канонічним твором Павла (якщо прийняти той факт, що Послання до Галатів було першим).

Привід для написання Послання і мета. У даному листі містяться свідчення, що Павло нещодавно отримав новини про стан справ у солунській церкві. Ймовірно, ця інформація надійшла від того, хто доставляв 1 Сол. і повернувся у Корінт. Напевно, й інші люди, які знали про становище тамтешньої церкви, розповідали про все трьом місіонерам (Павлові, Силі й Тимотею). Певні новини були хорошими: солуняни продовжували зростати у вірі і залишалися відданими Христові попри будь-які переслідування. Але й були погані: лженаука стосовно Господнього дня ширилася церквою і спричиняла плутанину, через що деякі християни покинули свою роботу в очікуванні повернення Господа.

З огляду на такий стан справ Павло відчув необхідність написати це послання. Він похвалив своїх дітей у вірі за їхнє зростання, пояснив помилковість їхніх знань про Господній день і застеріг щодо можливих наслідків.

ПЛАН

І. Вітання (1:1-2)

ІІ. Похвала за минулі досягнення (1:3-12)

А. Виголошення подяки за зростання (1:3-4)

Б. Заохочення старатися й надалі (1:5-10)

В. Молитва за їхні успіхи (1:11-12)

ІІІ. Роз’яснення помилковості певних знань (2:1-12)

А. Початок Господнього дня (2:1-5)

Б. Тайна беззаконня (2:6-12)

IV. Виголошення подяки і молитва (2:13-17)

А. Виголошення подяки за покликання (2:13-15)

Б. Молитва за силу (2:16-17)

V. Заклики до майбутнього зростання (3:1-15)

А. Молитва за апостолів (3:1-2)

Б. Певність апостолів (3:3-5)

В. Ставлення до безладу (3:6-10)

Г. Настанови ледарям (3:11-13)

Ґ. Напоумлення непокірних (3:14-15)

VI. Підсумок (3:16-18)

КОМЕНТАРІ

І. Вітання (1:1-2)

1:1.  Дане послання розпочинається із зазначення імен тих самих чоловіків, про яких йшлося в Сол. 1:1. Як і в 1 Сол., Павло був автором цього листа (на написання якого його надихав Святий Дух), адже говорив тут про себе від першої особи (2 Сол. 2:5; 3:17). А “Сильван (Сила) та Тимотей” приєдналися до нього в надсиланні даного послання (Павло часто використовував займенник “ми”; 1:3-4, 11-12, тощо). Щодо більш розгорнутої інформації про цих трьох чоловіків див. коментарі до 1 Сол. 1:1.

Ці обидва листи адресувалися одній і тій же християнській спільноті. Описуючи солунську церкву, Павло додав: “що в Бозі, Отці нашім, і Господі Ісусі Христі”. Як і в багатьох інших новозавітних посланнях, тут Ісус Христос прирівнюється до Бога Отця. Бог є Отцем кожного зокрема християнина, об’явлення чого вперше дав Ісус Христос (Мт. 6:9). Церква — це спільнота віруючих людей, які перебувають у Христі через віру у Його відкупну смерть, а, отже, є Божими дітьми.

1:2.  Даний вірш слугує привітанням. Павло тут нагадав своїм читачам, що “від Бога” на них сходять “благодать і мир”, і хотів, щоб вони сповна відчули ці благословення на собі. “Благодать” — це Божі багатства, які сходять на людей завдяки жертві Христа, це Божа ласка, дарована людям не за якісь заслуги, а за віру в Ісуса Христа, Його відкупну смерть на хресті. Бог дає людям цілком протилежне тому, на що вони заслуговують: благословення замість осудження. І в цьому милість Божа. “Мир” — це кінець ворожості, який став можливим завдяки смерті Христа. Бог і люди змогли примиритися, адже Христос заплатив за гріхи людей. Християни мають мир з  Богом через смерть Христа. А також мають мир від  Бога внаслідок діянь Христа.

Християни здатні перебувати в мирі навіть під час випробувань та переслідувань. Ось чого Павло бажав солунянам. І благодать, і мир — це дари від Бога, які сходять на віруючих людей через Господа Ісуса Христа.

В обох посланнях до солунян міститься вітання Павла “благодать вам і мир”, однак тут (в 2 Сол.) він додав: “від Бога Отця і Господа Ісуса Христа.”

ІІ. Похвала за минулі досягнення (1:3-12)

У цій частині відбувається плавний перехід від однієї теми до іншої так, наче це звичайна розмова. Павло розпочав із подяки Богові за духовне зростання віруючих солунян. Це спонукало його заохотити їх старатися й надалі залишатися непохитними. А потім апостол пояснив, що він і його товариші моляться за їхні духовні успіхи.

А. Виголошення подяки за зростання (1:3-4)

У даних віршах роз’яснюється характер, підстави та наслідки подяки апостола.

1:3.  Павло і його друзі-місіонери мали чимало підстав “дякувати Богові” за солунську церкву, що вони й робили “повсякчас” (див. 1 Сол. 1:2). Така подяка була цілком виправданою, адже за цих віруючих людей і справді варто було дякувати. Насправді, Павло відчував себе просто зобов’язаним виголошувати за них подяку і робив це з радістю. Їхня “віра” й надалі зростала (“зростає”, хиперауксанеі , “дуже зростає”; слово ауксано  використовувалося в Євангеліях стосовно росту рослин і дітей, а в посланнях — стосовно духовного росту [наприклад, Еф. 4:15; Кол. 1:6, 10], однак слово хиперауксанеі зустрічається в НЗ лиш тут.) Віра християн має зростати впродовж усього їхнього життя. Вони мають ще глибше і ще повніше довіряти Богові, продовжуючи свій поступ і зростання у Христі. Віра в Бога — це не якесь статичне явище. Позаяк це віра в Особу, вона завжди або збільшується, або зменшується. Зростаюча віра засвідчує ріст християнина.

Однак розвивалися не лише стосунки солунян із Богом, але й також їхні взаємозв’язки з іншими людьми. Щиру віру в Бога завжди супроводжує любов до інших (Як. 2:14-17). Віра — це коріння. Любов — це плоди. “Любов” солунян “до інших” продовжувала збільшуватися (“збільшується”, плеонаксеі ). В 1 Сол. 3:12 Павло висловив бажання, щоб їхня любов зростала, а тепер, на щастя, засвідчував, що вона й справді  зростала. І їхня віра, і любов зростали так швидко й плідно, що навіть Павло на таке не сподівався. Це була унікальна церква.

1:4.  Зважаючи на таке зростання, апостоли часто хвалилися ними “по Церквах Божих” і ставили їх у приклад. Зокрема, неодноразово хвалилися надзвичайною “витривалістю” ( хипомонес ; див. 1 Сол. 1:3; 2 Сол. 3:5) солунян “в усіх переслідуваннях та напастях”. Солуняни не реагували на незручності так, як це робило багато інших християн, і не тікали від труднощів. Вони вважали їх волею Бога, а тому лиш міцніли під тиском несприятливих обставин. Однак вони не покладалися виключно на свої власні сили. Вони мали віру в Бога і взивали до Нього, прохаючи милості, яка б дозволила їм стійко зносити усе, а також приймали всі обставини, як умови досягнення святості, трапитись яким дозволив сам Бог. Вони демонстрували неабияку “витривалість ... в усіх переслідуваннях” ( діогмоіс ) з боку ворогів доброї новини, які виявляли глибоку ворожість до них (див. 1 Сол. 3:3-4), а також “у напастях” ( тхліпсесін , “труднощах, утисках”; див. 2 Сол. 1:6-7) з боку своїх знайомих, серед яких були і євреї, і язичники (див. 1 Сол. 1:6; 2:14; Діян. 17:5-9). Цих переслідувань та випробувань було чимало. І все ж, незважаючи на них, солуняни продовжували міцно й непохитно стояти у своїй вірі.

Б. Заохочення старатися й надалі (1:5-10)

Павло не переставав живити своїм словом душі цих переслідуваних святих, щоб вони могли й надалі міцно стояти під тиском різноманітних спокус.

1:5. Ті поточні несприятливі обставини, на які Павло їм вказав з метою підбадьорити, були знаком “справедливого суду Божого”, тобто того, що Бог є справедливий.

Коли Бог судитиме солунян, він проголосить їх “гідними Царства Божого”. Стійкість у випробуваннях не робить людину гідною неба. Ніхто не може стати гідним небес, заслуживши це своїми стражданнями. Однак непохитність за несприятливих обставин і справді демонструє  той факт, що людина гідна. Християнин стає гідним завдяки Божій милості, яку він отримує як дар за віру в Ісуса Христа. Його випробування просто допомагають проявитися тому, що вже є. А оскільки характер, який стійко витримав різноманітні труднощі, є даром від Бога, той уся слава належить Йому. Божа милість, яка допомагає християнинові вистояти там, де загине нехристиянин, є єдиною підставою називатися гідним Божого царства. Царство Боже стосується Божого правління над усім, що християни ділять разом з Ним як Його діти.

Метою страждань солунян було прославити Бога, продемонструвавши усім Його милість в тому, як вони зносили свої випробування. Їхні страждання засвідчували, що вони гідні Божого царства. Іншими словами, вони страждали як воїни Христа.

1:6.  Павло пояснив, яким саме чином страждання солунян засвідчували Божу “справедливість”. Тут він уперше озвучив велику істину, якої навчають усі біблійні книги від Буття й до Одкровення: Бог — справедливий. Бог усе приводить в рівновагу. Він відплатить “утисками” ( тхліпсін ; див вірш 4) всім, хто утискав (“утискають”, тхлібоусін ) солунян (див. Гал. 6:7).

1:7-8а.  З іншого ж боку, Бог дасть “відпочинок” від “утисків” тим, кого несправедливо переслідували (див. вірші 4, 6) їхні вороги. Солуняни, апостоли та інші християни, які зносили чи зносять усе це, можуть бути певні, що так воно і буде. “Відпочинок” ( анесін ; зустрічається в НЗ лиш 5 разів: тут та в Діян. 24:23; 2 Кор. 2:13; 7:5; 8:13) настане з приходом Ісуса Христа. Тут Павло додав, що “Господь Ісус” — Чоловік “з неба” — “з'явиться ... у вогні полум'янім” (див. Вих. 3:2; 19:18; 24:17; Пс. 18:12; Іс. 30:27-30; 66:15; Дан. 7:9-10). І тоді Він скористається Своєю владою так, як переслідувачі християн усіх часів. Прийде Він не сам, а “з ангелами Своєї сили”, щоб Його небесні слуги виконали усі Його розпорядження. Якби Церкву було вхоплено на небо за часів Павла, тоді б вороги віруючих солунян були б невдовзі (через сім років) покарані, за Другого Пришестя Христа.

1:8б.  В той час Господь Ісус Христос відплатить і “тим, які не знають Бога “ (Рим. 1:18-32), і “тим, які ... не коряться Євангелії” (див. Йн. 3:36). Провина останніх є більшою, бо їм було відкрито знання. Божий суд є досконалим і справедливим. Хто ж зрікається Божого одкровення, той виявляє зневагу до самого Бога.

1:9. У даному вірші описується кара, яка зійде на людей, про яких іде мова вище. Фразу “вони зазнають кари” можна дослівно перекласти як “вони заплатять штраф” ( дікен тісоусін ). За зречення від Божої благодаті вони зазнають “вічної погибелі” ( олетхрон аіоніон ). Це “найбільш експресивне зауваження в посланнях апостола Павла стосовно вічного майбутнього покарання” (Edward Headland and Henry B. Swete, The Epistle to the Thessalonians , London: Hatchard, 1863, p. 137). Покарання грішників не буде тимчасовим, і не буде воно цілковитим знищенням. Воно триватиме всю вічність, а покарані будуть усе усвідомлювати. Це — вічна смерть, як протилежність до вічного життя (Мт. 25:46). Характер цієї кари розкривається в наступній фразі.

Віддаленість “від обличчя Господа” і є самою суттю вічної кари. З іншого ж боку, перебування в присутності Господа власне й робитиме небеса небесами. Будь-який християнин надіється побачити Господа і перебувати з Ним. Однак покарані невіруючі люди вічно будуть неспроможні перебувати поруч з Ним (див. Рим. 1:18; 2:5-9; 6:21; Флп. 3:19; 1 Сол. 1:10; 4:17).

Його слава й могутність будуть видимими свідченнями присутності Господа. Господня слава проявиться в Його могутності (див. Одкр. 19:11-16). Проте невіруючі люди будуть навічно “віддалені” від присутності Господа і Його слави.

1:10.  Ця кара зійде тоді, коли Господь повернеться на землю і прославиться в житті віруючих людей, яких Він із грішників зробив святими. Тут йде мова не про вхоплення Церкви на небо живою (1 Сол. 4:13-18; Йн. 14:2-3), адже тоді не буде жодних покарань, а про об’явлення Ісуса Христа в могутності й великій славі (Пс. 2:1-9; Мт. 25:31), коли Він прийде, щоб заснувати Своє царство на землі (Одкр. 19:11-20:4). Повернувшись, Він знищить війська Армагеддону, що зберуться супроти Нього (Одкр. 16:12-16; 19:19-21), а тоді судитиме ще живих євреїв (Єз. 20:33-38) і живих язичників (Мт. 24:31-46). Саме їх мав на увазі Павло у попередньому вірші (2 Сол. 1:9).

Звісно ж, точний час Його повернення невідомий, але цей день стане днем суду для невіруючих людей і днем слави та див для віруючих. Христос прославиться “у Своїх святих”, тобто Його слава віддзеркалиться у них. Для християн цей день буде днем див, бо вони дивуватимуться тому, що Він зробив у них. Усі віруючі люди дивуватимуться, і не лише ті, які ще житимуть на землі, і ті, що воскреснуть з поверненням Христа, а й ті, що повернуться на землю разом з Ним, хто був вхоплений на небо разом з усієї Церквою для перебування із Господом перед Періодом Великих Страждань.

Серед них, як зазначив Павло, будуть і віруючі солуняни, до яких апостол й написав дане послання. Позаяк вони “увірували ... свідченню” Павла, то й розділять з Ним радість цього дня. Така надія має зміцнювати кожну віруючу людину, якій здається, наче вона більш не має сили зносити утиски та переслідування з боку невіруючих людей (вірш 4). Цей погляд у майбутнє, поза всяким сумнівом, справді надихав читачів Павла. Та й у наш час він допомагає віруючим людям у скрутних обставинах.

В. Молитва за їхні успіхи (1:11-12)

Попереднє одкровення спонукало Павло помолитися за своїх солунських братів та сестер, щоб вони вели такий спосіб життя, який цілковито відповідає їхньому покликанню і долі.

1:11.  Павло та його співпрацівники “повсякчас” молилися за солунян, адже турбувалися про їхній духовний добробут.

У своїх молитвах вони просили, щоб Бог (апостолів і солунян) вважав чи проголосив їх “гідними (свого) покликання” прийти до Бога через віру в Ісуса Христа (див. Рим. 8:30; Еф. 4:1; 1 Сол. 4:7). Павло повсякчас робив те, що Бог зробив для віруючих людей основою його звернень, щоб вони жили відповідно до своєї долі. Християни живуть гідно не для того, щоб здобути спасіння, а тому, що їм уже це спасіння даровано.

Друге прохання Павла полягало в тому, щоб Бог “силою наповнив усю ... відданість (солунян) доброті та ділу віри”, що зрештою прославить Його. Адже джерелом відповідних спонук та вчинків є сам Бог (Флп. 2:13), і здійснюються вони з допомогою Його сили.

1:12. Найголовнішою метою даної молитви є прославлення Бога. В даному випадку, щоб Божа слава проявилася у солунянах та через них, і в ті часи (вірш 12), і за повернення Ісуса Христа (вірш 10). Коли це трапиться, люди, через яких проявиться ця Божа слава, звеличаться й прославляться разом із Ним. У Біблії словом “ім’я” позначають людину, яка носить певне ім’я, її характер, поведінку, репутацію та все, що стосується саме її. Отож, у цій молитві Павло просив, щоб Бог всією повнотою прославив Ісуса Христа у цих святих. Адже це узгоджується із Божою “благодаттю” та слугує природним наслідком цієї благодаті, що сходить, як зазначив Павло, від “Бога нашого”, а також від “Господа Ісуса Христа”, який є рівнею Богу (див. вірш 1; 1 Сол. 1:1). Відповіді на молитви залежать від Божої благодаті і простежуються завдяки їй. А такі великі прохання, як ці, можуть сповнитися виключно з Божої благодаті.

ІІІ. Роз’яснення помилковості певних знань (2:1-12)

Дана частина віршів містить істини, яких у Біблії більш ніде немає. Це — ключ до розуміння майбутніх подій, і це є головним у даному посланні. Тут Павло мав справу з догматичною помилкою стосовно есхатології (подій кінця світу), яка ширилася серед віруючих солунян. У част. 2 він говорив про теологічну помилку, а в част. 3 — про практичні проблеми в церкві, які проростали з тієї помилки.

А. Початок Господнього дня (2:1-5)

Коли Павло був у Солуні, він особисто навчав солунян про Господній день, ґрунтуючись на старозавітних пророцтвах. День Господній, який неодноразово згадується у Старому Завіті, буде часом, коли Бог судитиме людей на землі і благословлятиме ще безпосередніше, драматичніше і рішучіше, аніж будь-коли до того (див. Іс. 13:6, 9; Зах. 1:14-16). З іншого, вже новозавітного одкровення стосовно цього періоду часу стає зрозуміло, що він розпочнеться після того, як Церкву буде вхоплено на небо живою, й включатиме Період Великих Страждань та тисячолітнє правління Христа.

У своєму першому листі до солунян Павло навчав їх, що день Господній прийде, як злодій серед ночі (1 Сол. 5:2). Це змусило неабияк замислитися його читачів. Здається, деякі з них навіть подумали, що день Господній вже настав. Зрештою, переслідування, яких вони зазнавали, дуже нагадували їм те, що передбачали пророки, коли писали про великі нещастя, які зійдуть на Божих людей і світ у Господній день. Вочевидь, інші вчителі казали солунянам, що вони й справді уже зазнають кар Господнього дня, тобто Періоду Великих Страждань. Однак, якби це дійсно було так, то не справджувалося б попереднє вчення Павла про те, що вони будуть вхоплені на небо й уникнуть гніву Божого, який виливатиметься на землю. Тому Павло й написав цю частину (2 Сол. 2:1-5), щоб прояснити солунянам дану ситуацію.

2:1.  Попередні коментарі стосовно приходу Христа (1:5-10) уже спонукали читачів замислитися над цим питанням, але тепер Павло зупинився на ньому детальніше. Прихід (“приходу”, пароусіас , “присутність”) “Господа нашого Ісуса Христа — коли ми зберемось до Нього” стосується вхоплення Церкви на небо живою. Слово “благаємо”, хоча й менш уживане, все ж, вочевидь, краще, аніж слово “просимо” ( еротомен ), передає тут теплі почуття Павла до солунян. Він освітив їхній дух згадкою про те, що його читачі — це його “брати” та сестри у вірі. А також апостол використав тут повну назву Божого Сина — “Господа нашого Ісуса Христа,” — щоб, мабуть, додати більш урочистого звучання своїм словам.

2:2.  Павло застеріг своїх читачів супроти надто довірливого ставлення до лжеучителів і закликав не вірити їхній лженауці, яка вносить сум’яття в їх духовний спокій, виводить з рівноваги і пробуджує страхи. Вочевидь, інформація про те, що “день Господній уже настає”, надходила до них із декількох джерел (пророцтва, слова, листи), що спонукало солунян приймати усе це з більшою довірою. Хтось казав, що це їм об’явив сам Господь. А хтось — що про це їм розповіли інші. Окрім того, солуняни отримали листа, який був начебто від Павла, про те, що і справді Господній день уже настав (див. 3:17). Тож не дивно, що новонавернені солуняни почали вагатися.

Помилкова звістка, яка ширилася лжеучителями, була однозначною: день Господній вже настав, і солуняни були в ньому. Тому віруючі люди, допускаючи, що така інформація і дійсно може бути правдивою, почали сумніватися в правдивості слів Павла, який говорив, що Господь повернеться до настання Господнього дня (1 Сол. 1:10) і що вони не будуть свідками Божого гніву (1 Сол. 1:10; 5:9). Цілком зрозуміло, що Павло навчав їх тому, що Церкву буде вхоплено на небо до Періоду Великих Страждань. Окрім того, сум’яття віруючих солунян зростало ще й тому, що вони не знали, як відрізнити поточні свої нещастя від тих, які виллються на людство у Господній день.

2:3.  Озвучивши проблему, а також її можливі джерела, Павло продовжив навчати своїх читачів, як не дати себе ввести в оману. Солуняни не повинні вірити неправдивим словам жодної людини, без огляду навіть на те, яким авторитетом вона начебто володіє чи що її слова сходять від самого Бога, чи від побожних людей. Новонавернені християни є довірливими, адже вони іще не вкорінилися в істині Божого Слова (див. Еф. 4:14). Проте усі християни можуть дати себе ошукати, якщо на них здійснюють вплив яскраві особистості та захопливі слова. Ліками від такої отруйної єресі є істина, якої навчав Павло.

Він згадав три події, які мають трапитися перед тим, як на землю зійдуть кари Господнього дня, а саме: настане “відступство” (2 Сол. 2:3), виявиться “чоловік безбожний” (вірші 3-4, 8), усунеться той, хто стримує безбожність (вірші 6-7). (Усе це не обов’язково трапиться саме в такому порядку. Див. наступні коментарі до віршів 3 та 7.)

Однією з найбільших визначних подій буде “відступство” (досл., “падіння”, хе апостасіа ). Це — бунт, відхід, зречення того, у що людина колись вірила. Цей бунт у церкві буде відходом від істини, яку Бог об’явив у Своєму Слові. І справді, відступництво супроводжує церкву майже від самого початку її заснування, однак Павло говорив про особливе відступництво, яке ні з чим не сплутаєш і яке настане у майбутньому (див. 1 Тим. 4:1-3; 2 Тим. 3:1-5; 4:3-4; Як. 5:1-8; 2 Пт. 2; 3:3-6; Юд.). Він уже казав своїм читачам про це (2 Сол. 2:5).

Деякі тлумачі вирішили, що слово “відступство” стосується вхоплення Церкви на небо живою (наприклад, E. Schuyler English, Rethinking the Rapture , New York: Loizeaux Brothers, 1954, pp. 67-71), однак це малоймовірно. Сам Д. Едмонд Гіберт спростовує думку, що слово апостасіа  тут має стосунок до вхоплення Церкви на небо живою ( The Thessalonian Epistles , p. 306). Деякі науковці, які вивчають Біблію, вважають, що це відступництво трапиться тоді, коли люди відвернуться від Божої істини та почнуть поклонятися Антихристові, який займе місце у Божому храмі і проголосить себе Богом (вірш 4). Якщо це дійсно так, тоді кари Господнього дня виллються на людство у другій половині семирічного періоду часу, який передуватиме Другому Пришестю Христа.

Іншою подією, яка має трапитися до того, як кари Господнього дня зійдуть на землю, стане виявлення безбожного чоловіка ( хо антхропос тес аноміас ). Час слова “виявиться”, яке Павло тут використав, засвідчує той факт, що це виявлення стане вирішальним і трапиться у точно визначений момент у майбутньому (див. вірші 6, 8). Безбожність (або “гріх”, як зазначено у деяких рукописах та БКЯ) не лише його характеризуватиме, він стане абсолютним її втіленням. Павло також описав його як “син погибелі”. Руйнування та знищення, з яких складається його призначення, цілковито протилежні спасінню. Це — вічні муки. Здається, цього сина погибелі деякі люди зможуть упізнати, коли він укладе союз з Ізраїлем на початку 70-го тижня (останньої седмиці) Даниїла (Дан. 9:27а), а коли він порушить цей союз через три з половиною роки по тому (Дан. 9:27б), то вже багато людей зрозуміє, ким він насправді є (Charles C. Ryrie, First and Second Thessalonians , p. 104). Мабуть, саме цю останню подію Павло мав на увазі, коли казав, що чоловік безбожний “виявиться”.

2:4.  Далі Павло назвав цього чоловіка супротивником Бога. Адже він робитиме усе можливе, щоб люди перестали поклонятися істинному Богові й усім лжебогам, і почали поклонятися лише йому, та “видаватиме себе за Бога”. Цей звір не терпітиме поклоніння нікому і нічому іншому, окрім поклоніння йому (див. Одкр. 13:5-8). Він “сяде сам у храмі Божім”. Тут, вочевидь, іде мова про реальний храм, хоче дехто вважає, наче Павло таким чином образно змалював те, як цей чоловік займе найсвятіше місце у поклонінні людей, яке по праву належить лише Богові. Отці ранньої церкви і деякі шановані сучасні тлумачі дотримуються першої думки. У Біблії існують різні описи цього чоловіка, наприклад: звір, що виходив з моря (Одкр. 13:1-10), багряний звір (17:3) і просто звір (17:8, 16; 19:19-20; 20:10). Це і є Антихрист (1 Йн. 2:18), несправжній Христос, ворог Спасителя. І ним буде справжня людина, а не якийсь принцип чи система, чи низка окремих людей. Така людина ще не з’являлася в історії людства.

2:5.  Солуняни вже знали все це, адже Павло навчав їх про Господній день, коли був поміж ними у Солуні. Тож він закликав їх пригадати ці уроки. Тут Павло вперше у даному посланні написав, що особисто їх навчав. Він сказав це, щоб підкреслити правдивість своєї звістки, адже саме він був головним промовцем у Солуні. Павло не вважав, що пророчі істини є надто важкими, неважливими чи суперечливими для новонавернених християн. Він вірив, що вони складають надзвичайно важливу частину усієї Божої звістки. Тож навчав їм без жодних вагань чи виправдань.

Б. Тайна беззаконня (2:6-12)

Апостол Павло продовжив навчати солунян, розповідаючи їм ще більше фактів про безбожного чоловіка у стосунку до того, як буде усунуто Того, хто тепер частково стримує безбожність та беззаконня. Це усунення буде третьою подією, яка, як зазначив Павло, передуватиме Господньому дню. Тема беззаконня є головною в усій цій частині послання.

2:6.  Слово “і” ( каі ) пов’язує те, про що йшла мова до цього моменту, з тим, що слідує далі. Тема тут та сама, однак акцент зміщується в бік того, а що ж саме стримує виявлення безбожного чоловіка. Павло сказав, що солуняни знали, хто це, але сам він не назвав його тут. Ймовірно, він сказав їм про це особисто. Щось або Хтось стримує крайній вияв беззаконня, й частково для того, щоб син погибелі не виявився передчасно.

2:7. У даному вірші пояснюється й доповнюється те, про що йдеться у вірші 6. Павло нагадав своїм читачам, що “тайна беззаконня орудує вже тепер”. Фраза “тайна беззаконння” ( мистеріон , звідси “містерія”) є однією з тайн Нового Завіту (Рим. 16:26; 1 Кор. 2:6-12; Еф. 1:9; 3:3-5; Кол. 1:25-27). Тайною у Новому Завіті є якась певна нова істина, яка колись була невідома, але тепер об’явлена. В даному випадку тайною є об’явлення майбутнього крайнього беззаконня в світі. І тоді, й тепер присутня протидія божественному законові під проводом самого сатани. Однак зараз її якось вдається стримувати, й так буде доти, допоки не настане призначений час виявлення людини гріха та крайнього беззаконня.

То хто чи що стримує протидію сатани божественному законові й відкладає виявлення людини гріха? Дехто вважає, що це Римська імперія. Але ця імперія давно вже зникла, а сина погибелі ще не виявлено. Іншим припущенням є те, що це сам сатана, однак важко пояснити, навіщо йому стримувати гріх. Ще інші гадають, що це людські уряди стримують гріх та виявлення Антихриста. Але людські уряди не будуть усунуті до того, як виявиться Антихрист. Та й узагалі, далеко не всі уряди стримують гріх, є й такі, що до нього лиш заохочують!

Святий Божий Дух — це єдина Особа, яка спроможна (має вдосталь надприродної сили) виконувати цю роботу. Дехто заперечує, що тут йдеться саме про Святий Дух, обґрунтовуючи свою думку тим, що фраза то катечон  у 2 Сол. 2:6 середнього роду (“ що  саме стримує”). Однак такий довід не є слушним з двох причин: (а) Середній рід часом використовується стосовно Святого Духа (Йн. 14:26; 15:26; 16:13-14). (б) В 2 Сол. 2:7 слова вжито у чоловічому роді: хо катечон , “той, хто його стримує”. То ж як Він це робить? Через християн, в яких перебуває і через яких діє у суспільстві так, що це стримує безбожність й беззаконня у житті людей. А як Він “буде усунений”? Коли Церкву буде вхоплено на небо живою, Святий Дух “буде усунений” в тому розумінні, що його діяльність, спрямована на стримування беззаконня, яку він виконує через Божих людей, завершиться (див. Бут. 6:3). Усунення Того, Хто стримує беззаконня, в момент вхоплення Церкви на небо живою має, безумовно, відбутися перед днем Господнім. Виходить, доводи Павла беззаперечно засвідчують той факт, що Церкву буде вхоплено на небо до Періоду Великих Страждань. Тому солуняни не могли жити в Період Великих Страждань, адже вхоплення Церкви на небо живою ще не було.

2:8.  Після усунення Того, Хто стримує безбожність, світ накриє всеохоплююче беззаконня, і людина гріха виявиться (див. коментарі до вірша 3). Ім’я цього чоловіка жодного разу не озвучено в Біблії, але його впізнають за його вчинками. Саме про нього йдеться й у вірші 3. Також про нього говориться у Дан. 9:26-27 та 11:36-12:1. Павло розумів, які сили підтримують цього чоловіка, і саме тому описав його виявлення як щось, що трапиться з волі когось іншого, а не його.

Цього надзвичайно сильного чоловіка буде знищено лише “духом уст” Господа Ісуса. Антихрист може керувати людьми, але він не рівня Месії. Ісус є справжнім Господом. “Сам подих прославленого Ісуса знищить беззаконного так, неначе вибух палаючої печі” (Hiebert, The Thessalonian Epistles , p. 315). Його буде вбито, а його діяння цілковито знищено. Сяйво “приходу” Христа на землю запустить процес знищення Антихриста так само певно, як і об’явлення прославленого Христа по дорозі у Дамаск спинило задуми Савла й поклало край його боротьбі супроти Бога.

Даний вірш (2 Сол. 2:8) охоплює ввесь семирічний період правління Антихриста, починаючи з того, як він укладе союз з Ізраїлем невдовзі після вхоплення Церкви на небо живою, і до того часу, як Христос “знищить” його за Свого Другого Пришестя наприкінці Періоду Великих Страждань.

2:9. Прихід до влади цього беззаконного правителя більш детально описано у віршах 9-12. Йому в усьому допомагатиме сам сатана (див. Одкр. 13:2б), а тому усі його діяння будуть оманливими і фальшивими. Бажання сатани сфальшувати Божі чуда в світі засвідчено в усій Біблії: від Буття й до Одкровення. Павло використав три слова для опису надприродної сили, яку цей чоловік демонструватиме. Фраза “з усякого роду силою” ( динамеі ) характеризує силу, з якою здійснюватимуться усі його діяння. Фраза “із знаками” ( семеіоіс ) стосується того факту, що вони матимуть певне значення. Фраза “з ... чудами” ( терасін ) вказує на те, що люди, які стануть їх свідками, будуть відчувати благоговіння. Якщо сказати коротко, то він здійснюватиме такі надзвичайно могутні чуда, що усі відразу зрозуміють: він володіє надприродною силою. І люди почнуть поклонятися йому. Одне таке чудо й благоговіння людей згадуються в Одкр. 13:2б-4 і 17:8.

2:10.  Не лише його чуда змусять людей повірити в те, наче він володіє божественною силою. Все, що він робитиме, буде “брехливим оманом”, й особливо матиме вплив на тих людей, чий розум затьмарить лжеправда про те, ким він є і що він робить, бо вони не віритимуть Божому Слову. Цей вірш дає зрозуміти не те, що люди будуть сприймати всі його діяння як оманливі, а те, що по своїй суті вони саме такими й будуть, бо спотворюватимуть правду і відвертатимуть людей від поклоніння Богові. Ті самі три слова, які використані для опису його чуд у вірші 9 (сили, знаки, чуда), зустрічаються також в описі чуд Ісуса Христа (Діян. 2:22) та апостолів (Євр. 2:4). Невіруючим людям, які житимуть у той час на землі, здаватиметься, що він і справді Бог. Він зможе видавати себе за Бога і йому будуть поклонятися, як Богові.

Усі, кого чоловік гріха введе в оману, загинуть (“гинуть”, аполлименоіс ; іменник “погибелі” [ аполеіас ] в 2 Сол. 2:3 прямо пов’язаний із цим словом), “бо вони не прийняли любови правди” Божої і Його дар спасіння. Їхній власний вибір стане для них прокляттям. Незважаючи на всю привабливість спасенної істини Євангелії, ці невіруючі люди зреклися її. Фраза “любови правди” передбачає щире прийняття доброї новини та відданість їй. Ніякої більшої вимоги, лиш як просто вірити, немає. Правда в усьому відрізняється від брехні чоловіка гріха. Адже наслідком віри й любові до правди є спасіння. Однак людина має приймати добру новину усім своїм серцем (любити всією душею), а не лише головою (розумом).

2:11.  Бог бажає, щоб усі порятувалися і спізнали правду (1 Тим. 2:4-6). Однак коли люди відмовляються приймати істину, Він дає їм спізнати й відчути на собі всі наслідки брехні (див. Рим. 1:18-25). Насправді Бог, як Верховний Суддя над людьми, починає здійснювати покарання в момент бунту і “посилає їм силу, яка зводить їх вірити неправді” ( енергеіан планес ), бо вже на початку вони обрали брехню, а не правду. Тож таке покарання від Бога є цілком справедливим, адже рішення зректися істини належало їм. Неправда — це твердження безбожного чоловіка, що він є Бог.

2:12. Метою таких діянь Бога є необхідність чинити справедливо (див. 1:6). Вічне прокляття очікує на тих, хто, з одного боку, обрав не вірити “в правду”, а з іншого — радіє “з неправедності”. “Ті, які не увірували в правду, ... милуються з неправедности.” Духовне рішення веде до відповідної поведінки. Й це стосується усіх невіруючих в Євангелію людей. Звісно ж, тут у центрі уваги Павла перебувають невіруючі люди, які житимуть тоді, коли чоловік гріха виявиться. Однак ці принципи Божого суду й покарання справджуються в усі віки, і навіть в нашому столітті.

То чому ж навчає дана частина послання Павла? Тому, що люди, які не віруватимуть в добру новину до виявлення чоловіка гріха — а тому не будуть вхоплені на небо для зустрічі із Господом, як Церква, і все ще житимуть на землі — не зможуть отримати спасіння після того, як цей чоловік беззаконня виявиться? Чи тому, що люди, які визнаватимуть, але свідомо зрікатимуться правди Євангелії до вхоплення Церкви на небо живою, все ж зможуть якимсь чином отримати спасіння після вхоплення Церкви на небо? Той факт, що Бог пошле їм “силу, яка зводить ... вірити неправді” (вірш 11), свідчить про те, що мало хто, а то й ніхто з людей, які тоді житимуть на землі, не отримає спасіння після вхоплення Церкви на небо. Це буде особливе Боже покарання, яке зійде на людей в той час. Багато святих, які, як зазначено в Книзі Одкровення, житимуть на землі в Період Великих страждань, — це, вочевидь, люди, які не чули і не зрікалися доброї новини до моменту вхоплення Церкви на небо живою (див. Одкр. 7:4).

Підсумовуючи цю частину, Павло нагадав своїм читачам, що випробування та переслідування, яких вони зазнавали (1:4), не є свідченням того, що на них сходять кари Господнього дня. Вхоплення Церкви на небо живою їх не оминуло. Більше того, перед карами дня Господнього мають трапитися певні визначальні події. Це: відступництво (масове відвертання від Божої правди), усунення Того, Хто стримує беззаконня (Святого Духа, який стримує зло у світі, діючи через віруючих людей, в яких перебуває), та виявлення Антихриста, чоловіка беззаконня. Позаяк цих подій ще не було (та й зараз немає), солуняни не зазнавали кар Господнього дня.

IV. Виголошення подяки і молитва (2:13-17)

Ця частина слугує перехідною сполучною ланкою між вченням Павла про день Господній (2:1-12) та його закликами жити з огляду на цей день (3:1-15).

А. Виголошення подяки за покликання (2:13-15)

У даних віршах розкривається характер, підстави й підтекст подяки, виголошеної Павлом.

2:13.  На відміну від невіруючих людей, про яких щойно йшла мова, солуняни були джерелом радості для апостолів. Павло й справді відчував себе зобов’язаним повсякчас “дякувати Богові” за них. Вони були його братами (див. вірші 1, 15) і сестрами у вірі, “улюблені Господом”, хоча й ненависні та переслідувані своїми безбожними ближніми.

Підставою для радості апостолів і глибокої вдячності Богові було те, що Він обрав солунських віруючих людей для вічного спасіння. “Бог вибрав ( хеілато , минулий час від аірео , “брати, обирати”, зустрічається лиш тут та у Флп. 1:22) ... від початку (див. “перед заснуванням світу”, Еф. 1:4)” їх, і не тому, що вони любили Його чи якось це заслужили, а тому, що Він любив їх (див. 1 Сол. 1:4). Павло завжди навчав, що ініціатива стосовно спасіння сходить від Бога, а не людини. І робить Він це з допомогою Свого Святого Духа, який відокремлює обраних людей для святого життя й відділення від гріха (див. Йн. 16:7-11). Святий Дух перероджує, поселяє й охрещує християн у тіло Христа. З боку людини вимагається лиш віра “в правду”, у Євангелію. Тоді Святий Дух, використовуючи Слово Боже, очищає життя віруючої людини (Йн. 17:17).

Те, що Бог обирає для спасіння лиш певних людей, хоча любить усіх, і має спонукати віруючих людей дякувати Богові за те, що Він їх обрав.

2:14.  Бог “покликав” читачів до спасіння, використовуючи добру новину, яку проголошували місіонери у Солуні, бо хотів зробити так, щоб віруючі люди “придбали славу Господа нашого Ісуса Христа”, яку Він має вже зараз, коли сидить праворуч від Отця (див. 1:10-12).

2:15. З огляду на це покликання віруючі солуняни мали берегти свою віру в Бога, турбуватися про своїх братів і надіятися на неминуче повернення Ісуса Христа (див. 1 Сол. 1:3). Вони мали міцно стояти (“стійте”, стекете ; див. 1 Кор. 16:13; 1 Сол. 3:8). Адже християни перебувають у постійній небезпеці бути поглинутими безбожними культурами. Вони також схильні забувати цінність їм відомих істин і стосунків з Богом. Тому вони повинні наполегливо триматися “передань, яких ... навчилися” від Божих слуг. Солуняни могли втратити зв’язок із вченнями апостолів, які вони отримували (див. 2 Сол. 3:6) “чи то усно, а чи листовно”. Бо й справді існувала небезпека того, що вони відвернуться від християнства через тиск випробувань та щоденний негативний вплив світу, плоті і диявола.

Б. Молитва за силу (2:16-17)

З огляду на потребу солунян бути стійкими Павло молився за те, щоб Бог дав їм для цього силу (див. 1 Сол. 3:2, 13; 2 Сол. 3:3).

2:16.  Хоча у даному вірші згадуються і Син, і Отець, Вони виступають тут Одним цілим. Божа любов і благодать лежать в основі вічної (тобто безкінечної) втіхи (“втіху вічну”, параклесін аіоніан ) за будь-яких дочасних теперішніх нещасть. А також Бог дає “надію” на майбутнє. І ця надія є доброю (“добру”, агатхен , “корисну”), адже дає певність віруючим людям в тому, що їхній переможний Спаситель повернеться.

2:17. Павло мав два бажання стосовно солунян: (а) Солуняни потребували утішання й підтримки (дієслово “врадує” [ паракалесаі ] передбачає і “втіху”, і “підтримку”; іноді воно має значення “спонукати”, як в 1 Сол. 4:1, 10; 2 Сол. 3:12) з огляду на ту тривогу, яка з’явилася в їхніх серцях через неправдиву інформацію про Господній день. (б) Вони потребували Божої благодаті, яка б зробила їх міцними й непохитними (“зміцнить”, стерізаі , також зустрічається в 1 Сол. 3:2, 13) “у всякім ділі й добрім (у тому розумінні, що наче для Господа) слові”, яке промовляється на захист і засвідчення доброї новини.

V. Заклики до майбутнього зростання (3:1-15)

Ця остання велика частина послання закликає читачів жити у світлі правди, яка вже була їм об’явлена, і з допомогою благодаті, яку Павло щойно просив у Бога.

А. Молитва за апостолів (3:1-2)

Павло і його співпрацівники просили своїх солунських братів, за яких повсякчас молилися, також молитися за них.

3:1. Фразою “а втім” розпочинається остання велика частина даного листа. Солуняни потребували, щоб за їхніх повсякчасних спокус за них молилися, проте й самі мали молитися за інших. Коли людина бере на себе тягар молитви за інших, вона тим самим полегшує свій власний тягар. Апостоли також перебували у нужді. Й молитва солунян була їм потрібна з двох причин. Апостоли визнавали, що успішністю своєї місіонерської дільності вони завдячували Божому благословенню Свого Слова, коли його проповідували. Бо розповсюдження доброї новини було діянням Бога, а люди, які її чули, приймали її, бо вже мали Ним підготовлені серця. Солуняли вже з власного досвіду знали, як саме Бог діє в серцях людей, готуючи їх до прийняття доброї новини. Тож вони з певністю могли молитися за те, щоб Його Слово “звеличувалося” через людей, які, почувши його, увірували.

3:2.  Друге прохання стосувалося звільнення від ворогів доброї новини. Позаяк місіонери мандрували з одного міста в інше, противники християнства намагалися щоразу зводити нанівець їхні зусилля. Й солуняни добре про це знали (Діян. 17:5-9). Вороги Євангелії робили щось цілковито нелогічне, а саме опиралися Божому дару і руйнували духовний добробут інших. Ці люди були такими ворожими до християн, бо не мали віри у звістку про спасіння, і через це належали до “безпутніх ( атопон , “що мають викривлені знання”) та поганих ( понерон , “що активно шкодять”) людей”. У віршах 1 і 2 показано позитивну й негативну реакцію людей на проповідування доброї новини.

Б. Певність апостолів (3:3-5)

Апостоли не гнівалися з того, що відбувалося у солунській церкві, бо були певні, що все буде добре.

3:3.  Підставою для такої певності слугувала не поведінка солунян, а вірність Бога. Сама природа Бога має бути основою для певності християн. Позаяк Бог дав обітницю задовольняти потреби віруючих людей, Павло міг бути спокійний і цілковито певний у тому, що Бог дасть їм необхідну силу (див. 1 Сол. 3:2, 13; 2 Сол. 2:17), щоб вистояти у спокусах та випробуваннях, й захистить від ворогів та їхніх шпигунів (див. Флп. 1:6; 1 Сол. 5:24). (Див. “поганих людей” у 2 Сол. 3:2 та “злого” у вірші 3).

3:4.  Ще однією підставою для певності була переконаність у тому, що солуняни й “далі” будуть виконувати вказівки Павла і його співпрацівників, озвучені у даному листі. Місіонери не покладалися на те, що їхні читачі мають удосталь своєї внутрішньої сили робити те, що гідне. Їхня певність ґрунтувалася на тому, що оскільки віруючі люди перебували у Христі, Господь діятиме в них так, що вони приймуть це послання відповідно.

3:5.  У цій молитві-побажанні апостол озвучив своє прохання, щоб Ісус Христос направив “серця” читачів до послуху, який є наслідком зростаючої вдячності за “любов Божу” до них і їхньої любові до Бога, а також все більшої змоги віруючих людей стійко зносити усі випробування, прикладом чого слугує Христова “терпеливість” ( хипомонен ; див. 1 Сол. 1:3; 2 Сол. 1:4; Євр. 12:1-2). Роздуми про Божу любов і терпеливість Христа спонукають християн слухати Його Слово і стійко зносити випробування. Слово “направить” ( катеутхинаі ) можна перекласти як “усуне перешкоди”. Воно також зустрічається в 1 Сол. 3:11.

В. Ставлення до безладу (3:6-10)

Помилка у вченні про Господній день призвела до безладу у церкві. Тож у даній частині Павло рішуче звернувся до цієї проблеми. Він не казав прямо, що між безладом і помилковим вченням існує безпосередній зв’язок, але саме це мав тут на увазі.

3:6. Той факт, що певна кількість віруючих солунян поводилася невідповідно, здається очевидним, адже тут Павло закликав своїх читачів до певних виховних дій стосовно братів, які роблять помилки. Уся серйозність даного обвинувачення стає зрозумілою вже з того, що Павло тут звернувся до “ім'я Господа нашого Ісуса Христа”. В ім’я всього, що є Ісус Христос, вони мали робити те, що казав Павло. Це — наказ, а не рекомендація. Попередній раз, коли Павло писав до цієї церкви, то казав їм: “карайте ледачих” (1 Сол. 5:14).

Вочевидь, вони тоді не виконали цієї настанови Павла. Тож тепер він наказував їм діяти жорсткіше. Вони повинні були “сторонитися кожного брата, який живе в ледарстві” і безладі. Можливо, для цього треба було навіть виключити їх з життя церкви і не дозволяти їм брати участь у зібраннях (див. 1 Кор. 5:11). Такий виховний захід мав показати, якою великою є духовна прірва між відповідною і невідповідною поведінкою християн. Злочином у даному випадку було ледарство, зумисне неробство, яке призводило до того, що вони ставали тягарем для інших, очікуючи, що ті будуть задовольняти їхні потреби (2 Сол. 3:11, 12). Така поведінка цілковито суперечила вченням апостолів.

3:7.  Тут Павло нагадав солунянам, що самі місіонери залишили їм приклад для наслідування, поки навчали їх у Солуні (вірші 7-10). Апостол хвалив віруючих солунян за те, що ті наслідували їх (1 Сол. 1:6), однак, коли йшлося про роботу, деякі з них поступали зовсім іншим чином. Цілком зрозуміло, що Павло вважав поведінку апостолів надійним прикладом для наслідування серед новонавернених. Їм слід було чинити так, як чинили апостоли, та вірити їхнім ученням. Адже Павло і його співпрацівники ніколи не були ледарями.

3:8. Вони не розраховували на інших. Павло не казав, що вони ніколи не приймали дарів чи їжі від інших людей, однак підкреслював, що вони самостійно забезпечували себе. Вони своєю працею заробляли собі на хліб (див вірш 12). Насправді, вони працювали “тяжко та гірко”, щоб “не утруднювати ... нікого” з солунян (див. 1 Сол. 2:9).

3:9.  Апостол поступав таким чином для того, щоб залишити своїм новонаверненим “зразок” ( типон ; див. 1 Сол. 1:7), як саме жертвувати собою заради добра інших. Апостоли мали повне право приймати матеріальну допомогу за свою духовну працю (див. 1 Кор. 9:3-14; 1 Тим. 5:18). Однак вони обрали відмовитися від цього права, щоб навчати, яке велике значення має жертовна любов та праця. Павло не мав тут на увазі, що завжди слід жертвувати таким своїм правом. В інших своїх писаннях він навчав, що духовні вчителі мають на це право і що людям, яких вони навчають, слід підтримувати своїх учителів (Гал. 6:6). Однак тут він звертав увагу на наступне: християни загалом не повинні очікувати, що інші люди турбуватимуться про них, їм слід забезпечувати себе самостійно настільки, наскільки це можливо.

3:10.  Місіонери навчали солунян бути працьовитими і слугували їм у цьому хорошим зразком. Павло хотів, щоб віруючі люди завжди пам’ятали, що саме апостоли “наказали” їм стосовно ледарювання: “Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть.” Це правило християни не повинні порушувати, бо їхня поведінка має бути відповідною. Дану фразу Павло або за кимось дослівно повторив, або ж це було його власне лаконічне узагальнення попередніх настанов. Тут іде мова не про тих людей, які не могли, а про тих, які не хотіли “працювати”. Інші християни не повинні їм допомагати, адже благодійність не має з лінощами нічого спільного. Хто хоче виявити любов до цих ледарів, то має дати їм пожити впроголодь, щоб саме життя змусило їх вчинити правильно і піти працювати. Жоден християнин, який може, але не хоче працювати, не повинен отримувати допомоги від інших, які трудяться на його користь.

Г. Настанови ледарям (3:11-13)

Згадавши про приклад працьовитості, яким слугувала поведінка апостолів, та озвучивши загальне правило для наслідування, Павло зосередив свою увагу на конкретній проблемі в церкві.

3:11. Апостоли не один раз чули (на що вказує теперішній час дієслова акоуомен , “чуємо”), що деякі члени солунської церкви не працювали і фінансово не забезпечували себе. Вони жили “у ледарстві” і “нічого” не робили. Замість того, щоб займатися ділом і самостійно заробляти собі на життя, вони використовували плоди праці інших (див. 1 Тим. 5:13).

3:12. Павло і його співпрацівники разом наказували (“наказуємо”, парангелломен ) і веліли (“велимо”, паракалоумен ) “Господом ... Ісусом Христом” таким ледачим людям працювати, тобто зверталися навіть до їхнього союзу із Христом. Зі спокійним і тверезим розумом, з огляду на те, що вже було сказано про Господній день, вони мають “спокійно працювати” (не в безладі чи гаморі, хесичіа ; див. Діян. 22:2; 1 Тим. 2:2, 11; і див. коментарі до 1 Сол. 4:11) і постійно заробляти собі на життя. Тоді вони зможуть “споживати хліб, що самі заробили”, а не забирати його в інших. Павло вже якось казав їм про це (1 Сол. 4:11), але через те, що дехто не послухав його, цього разу він дав суворішу настанову.

3:13.  Звертаючись до відданої більшості, Павло закликав їх продовжувати робити те, що, як вони знали, було правильним, незважаючи на лінощі інших. Коли одні християни обирають невідповідні шляхи і начебто досягають успіху при цьому, іншим легко втратити впевненість у вірності своїх шляхів та спокуситись приєднатися до них. Проте, хоча людина може і втомитися, роблячи добро, вона ніколи не повинна втомлюватися робити те, що правильно. Звертаючись до вірних словом “брати”, Павло дав зрозуміти, що ті віруючі люди, які не слухають це слово, що від Бога, відділяють себе від Нього і від інших своєю поведінкою.

Ґ. Напоумлення непокірних (3:14-15)

У цих віршах містяться ще суворіші настанови стосовно ледарів. Саме так мали поводитися інші члени церкви у стосунку до них, допоки вони не покаються.

3:14.  Отримавши два попередження (1 Сол. 4:11; 5:14), людина, яка виявляє непослух, заслуговує на суворе до себе ставлення, допоки не покається. Павло знав, що його писання мають неабияку вагу для церкви. Вони мали слухати його, бо він був апостолом, а його натхненні слова були Божим Словом. Отож, члени церкви зобов’язані були визнати таку людину ледарем (“затавруйте”) і відмежуватися (“не приставайте”) від неї. Однак тут, скоріш за все, йде мова про те, що має робити кожен відданий брат зокрема. Адже жодної згадки про привселюдне таврування і покарання у церкві немає (2 Сол. 3:14-15).

Вірні християни мали уникати соціальних контактів з ледарями, допоки ті не розкаялись. Метою такого остракізму була необхідність змусити ледаря відчути “застидження” і покаятися. Божественні виховні заходи завжди спрямовані на те, щоб людина зрештою розкаялася, а не щоб цілковито відкинути її. Соціальний тиск може й справді допомогти людині, яка помиляється, прийти до усвідомлення своєї помилки. Саме про це у даному випадку й говорив Павло. Остракізм від тіла віруючих людей має допомогти такій людині відчути свою неправоту й усвідомити, що це відділяє її від Голови тіла, Ісуса Христа.

3:15. Турбуючись про те, щоб солуняни не сприйняли його слова надто буквально, Павло відразу нагадав їм, що вони мають ставитися до ледаря, як до “брата”, а не “ворога”. Підстава для виховних заходів не повинна ставати підставою для непослуху тих, хто здійснює ці виховні заходи. Їм не слід було розглядати ледаря як свого особистого супротивника, і не варто було виявляти ворожість до нього. Той факт, що вони пов’язані із ним й що він є їхнім братом у Христі, мав бути визначальним у їхньому ставленні до нього і їхніх вчинках стосовно нього. Їм слід було уникати будь-яких суб’єктивних негативних почуттів, які могли виникати через його ледарство. Вони мали напоумлювати (“напоумте”, ноутхетеіте ) його, а не засуджувати. І хоча їм треба було уникати соціальних контактів із ним, все ж вони не повинні були розривати з ним цілком усі  контакти, а терпеливо спонукати його визнати помилковість своїх шляхів.

VI. Підсумок (3:16-18)

Дане послання завершується молитвою, заключним вітанням і благословенням.

3:16.  Це вже четверта молитва Павла за солунян у цьому посланні (див. 1:11-12; 2:16-17; 3:5). Від напоумлення Павло перейшов до клопотання, бо без втручання Господа усі заклики будуть марними. Павло непокоївся про “мир” у церкві, який був можливий, лише коли всі члени церкви разом дослухалися правди. Господь є джерелом миру (див. 1 Сол. 5:23). Тому Павло й просив Його, щоб Він обдаровував цим миром християн у Солуні. Християнин і церква можуть мати мир, коли правильним чином виконують волю Бога. Павло ж молився, щоб “мир завжди” був з солунянами, незалежно від обставин й навіть переслідувань.

Прохаючи у своїй молитві, щоб Господь був із ними “усіма”, Павло не мав на увазі, що Бог перебуває з християнами лиш час від часу (див. Мт. 28:20). Він тут молився за те, щоб дружні стосунки з Христом (які можливі лише за умови, що християни слухають Його Слово) були у кожної віруючої людини, і не лише у тієї, яка виявляє послух, але й також у тієї, яка наразі чинить непослух і живе, ледарюючи.

3:17. Існує чимало свідчень того, що Павло диктував свої послання секретареві, який і занотовував їх замість нього (див. Рим. 16:22; 1 Кор. 16:21; Кол. 4:18). Однак тут Павло написав “привіт” своєю власною “рукою”. Напевно, він не один раз писав дещо сам у своїх листах для того, щоб засвідчити їх автентичність перед отримувачами. У даному випадку таке особисте вітання було й справді дуже потрібне (див. 2 Сол. 2:2). Його почерк, поза всяким сумнівом, відрізнявся від почерку його секретаря, і його читачі, скоріш за все, могли упізнати його.

3:18.  У даному вірші Павло озвучив те саме благословення, що й у 1 Сол. 5:28, за винятком того, що тут він додав слово “усіма”, яке звучить неначе завершальний заклик апостола до єдності в церкві через послух кожного зокрема християнина до його настанов і повчань. Така єдність може настати лише завдяки благодаті “Господа нашого Ісуса Христа”.

БІБЛІОГРАФІЯ

Див. Бібліографію  до 1 Послання до Солунян.