ЄВРЕЇВ

ВСТУП

Послання до Євреїв є дуже визначальною частиною новозавітного канону. У цілком незвичний спосіб тут возвеличується особа і діяння Господа Ісуса Христа. Саме тому це послання робить вкрай важливий внесок у вчення про Його втілення в чоловіка, Його жертовну смерть за людей і Його священство. До інших істин, які тут також яскраво засвідчені, належать: взаємозв’язок між Старим Завітом і Новим, тлумачення Старого Завіту та життя у вірі. Церква й справді надзвичайно б збідніла без вчень цієї натхненної Святим Духом книги.

Та незважаючи на безперечну цінність Послання до Євреїв, дуже небагато є конкретних відомостей стосовно приводу для написання цього послання, передумов його створення й того, хто є його автором. Однак незнання цих деталей не чинить якийсь значний вплив на розуміння послання цього листа. Воно залишається вічним і доречним, незалежно від обставин, за яких і через які створювалося.

Час написання.  Розглядаючи передумови створення Послання до Євреїв, варто розпочати з питання часу його написання. Його можна визначити доволі точно. Дане послання навряд чи було створене пізніше 95 року н.е., оскільки про нього знав Климент Римський і цитував його в своєму Першому Посланні Климента. Окрім того, його важко датувати роками після 70 року н.е, оскільки тут жодним чином не згадується руйнування єврейського храму в Єрусалимі. Якби ця подія вже трапилася, це дало б автору безумовний привід для касації старозавітної системи жертвоприношень. А в даному посланні він розглядає цю систему як іще дієву (див. 8:4, 13; 9:6-9; 10:1-3).

Тут немає жодної підстави розглядати 2:3 у стосунку до християн другого століття. А також це послання, поза всяким сумнівом, було написане тоді, коли Тимотей, якого автор добре знав (13:23), був іще живий. Якщо автором не є Павло (і загалом він, скоріш за все, й справді не писав цей лист; див. розгляд цього питання у підрозділі “ Автор ”), тоді з 13:23 можна зробити висновок, що на той час він уже помер. В іншому випадку можна було б сподіватися, що Тимотей приєднається до Павла після його звільнення з в’язниці. В результаті найбільш імовірним часом написання є 68 чи 69 рік н.е..

Автор . Вже чимало імен називалося у стосунку до автора Послання до Євреїв, однак це питання й досі залишається відкритим. Звичай називати його автором Павла походить здавна, і його ніколи остаточно не могли спростувати. З часів Пантена (який помер приблизно у 190 році н.е) в Александрії прийнято було вважати, що дане послання належить тим чи іншим чином Павлові. Климент Александрійський гадав, що Павло спершу написав його давньоєврейською мовою, а потім Лука переклав його на грецьку.

Відштовхуючись від стилю написання даного послання, Оріген сумнівався, що автором є Павло, однак не бажав порушувати звичай. В одному своєму дуже відомому висловлюванні він зазначив, що лише Бог знає, хто написав цю книгу.

Спершу віра в те, що Послання до Євреїв написав Павло, належала, головним чином, Сходу. Однак Єронім та Августин популяризували цю думку на Заході. В наш час дослідження стилю написання та внутрішніх характерних ознак Послання до Євреїв свідчить про те, що, скоріш за все, Павло не писав його. Однак доводи, які ґрунтуються на таких дослідженнях, є все ж суб’єктивними й використовувалися для доведення зовсім неправдоподібних припущень. І все ж слід визнати, що коли це послання читати грецькою мовою і порівнювати з відомими листами Павла, складається загальне враження, наче автор цілковито відтворює духовні роздуми Павла і лиш з незначними відмінностями. Однак таке суб’єктивне враження не сформувалося б, якби згідно передань ранньої церкви автором називали лише Павла.

Насправді рання церква автором даного послання також називала колишнього товариша Павла у його місіонерських подорожах Варнаву. Ця думка спершу з’явилася на Заході у Тертулліана (приблизно 160/170-215/220). Полемізуючи, він наводив цитати з Послання до Євреїв і приписував їх посланню Варнави. Більше того, він говорив про це так, наче то була не лише його думка, а цілком очевидний факт, який його читачі і так знатимуть. Думка про те, що Варнава написав Євр., також озвучувалася згодом у творах Єроніма, а потім у Григорія Ельвірського та Філастрія, письменників четвертого століття. Є підстава вважати, що в стародавньому переліку канонічних книг, віднайденому у Західному рукописі, що називається Клермонтським кодексом, Книга Євреїв знаходилася під назвою Послання Варнави.

Хоча свідчень і небагато, однак той факт, що це послання прийшло із Заходу є, вочевидь, беззаперечним. Єдине географічне посилання у Євр. стосується Італії (13:24). Тож якщо думка про те, що дане послання написав Варнава, вірна, то не дивно, що воно з’явилося десь у тій частині світу. З іншого ж боку, Варнава чудово відповідає вимогам до автора даного послання. Оскільки він був левітом (Діян. 4:36), то зацікавленість системою левітів, яку продемонстрував автор Євр., була для нього природною. А оскільки він був доволі близький із Павлом, подібність думок, висловлених в Євр., на роздуми Павла, можна легко пояснити. Більше того, Тимотей був у тих краях навернений під час першої місіонерської подорожі Павла (Діян. 16:1-3), а, отже, міг бути знайомий із Варнавою. Якщо на момент написання Євр. Павло був уже мертвий, то не дивно, що Тимотей мав приєднатися до колишнього співпрацівника Павла (Євр. 13:23). Суперечка, яка трапилася між Павлом і Варнавою (Діян. 15:37-39) вже давно була позаду, і згодом Павло доволі схвально відзивався про брата Варнави Марка (див. Кол. 4:10; 2 Тим. 4:11).

Звісно ж, довести, що автором був саме Варнава неможливо, тоді як спростувати припущення, що автором Євр. є хтось інший, а не Павло, можна. Однак думка, що автором є Варнава, найбільш імовірна з-поміж інших припущень. Тут варто згадати, що в той чи інший час авторами Євр. називали Климента Римського, Луку, Сильвана, Филипа Євангелиста, Прискиллу та Аполлоса. Цікаво, що серед сучасних письменників найбільшою прихильністю користується ім’я Аполлоса. Думка про те, що автором є саме він, належить, скоріш за все, Мартіну Лютеру. Однак його свідчення невичерпні і не підтверджені ранніми переданнями, тоді як думка, що це Варнава написав Євр., усе це має. В результаті це припущення видається найкращим. Якщо Євр. і справді написав Варнава, тоді це послання можна назвати апостольським писанням, адже Варнаву називали апостолом (Діян. 14:4, 14). Тож у будь-якому разі це послання має божественне походження.

Передумови написання і перші читачі.  Визначити, кому ж перш за все призначалося дане послання, так само важко, як і те, хто є його автором. Тим не менш, це, вочевидь, були люди, які входили до певної спільноти, на що вказує декілька свідчень. Читачі уже мали певну передісторію, адже автор нагадав про їхні “перші дні” (Євр. 10:32-34). Він знав про їхню колишню і поточну великодушність до інших християн (6:10). Він міг з певністю говорити про їхнє поточне духовне становище (5:11-14). Більше того, автор мав певні зв’язки з ними і висловив своє бажання навідати їх, можливо, разом із Тимотеєм (13:19, 23). Він також просив їх молитися (13:18).

Зважаючи на все, читачі даного послання були, головним чином, єврейського походження. Хоча ця думка часом ставиться під сумнів, зміст послання засвідчує слушність даного твердження. Звісно ж, стародавній заголовок “До Євреїв” міг бути вигаданий, але він зрозумілий. Хоча дехто може стверджувати, що все написане у даному посланні призначалося язичникам, той факт, що автор тут наголошував, головним чином, на звичаях євреїв, а також палко закликав не дотримуватися Левитської системи жертвоприношень, найлегше пояснити, визнавши, що дане послання адресувалося євреям, які могли знову повернутися до своєї старої віри. А також неодноразове посилання на Старий Завіт Святого Письма свідчило про те, що читачі добре його знали.

Стосовно місця знаходження цих читачів — важко сказати щось напевне. Припущення про те, що Аполлос написав цей лист церквам Лікійської долини (де знаходиться місто Колосси) або ж у Корінт, пов’язане виключно з тією думкою, що автором був саме Аполлос. Теорія, що читачі складали певну замкнуту групу єврейських християн у церкві в Римі, також має своїх прихильників. Та окрім фрази “ті, що в Італії” (13:24), тут ніщо не вказує на Рим. Якщо ж припустити, що автором був Варнава, тоді ймовірним місцем знаходження перших читачів був Кіпр, оскільки Варнава був кіпріотом. Однак довести жодне з цих припущень неможливо.

Думка про те, що дане послання адресувалося християнам Палестини, нещодавно була підкріплена зауваженням, що полемічні роздуми автора найлегше пояснити, якщо розглядати їх як такі, що були спрямовані супроти сектантської форми юдаїзму, віднайденої у Кумрані. Багато із можливих відповідностей є і цікаві, і вражаючі. Про них буде йти мова дещо далі. Зокрема, бажання автора показати, що блукання давніх ізраїльтян пустелею був часом зневіри і падіння, можна розглядати як зумисно адресоване сектантам, таким як-от в Кумрані, які ідеалізували перебування у пустелі. Хоча далеко не всі однаково вражені даними, що пов’язують Євр. із сектантами, все ж чим далі, тим більше людей підтримує думку, що дане послання призначалося читачам саме з Палестини.

Однак і тут не все так просто. По-перше, звертання до читачів, які отримували свої знання про Господа від тих, які особисто Його чули (2:3), видається більш вірогідним для людей, які проживали на шляху подорожей місіонерів. А в Палестині, й особливо у Єрусалимі, багато читачів могли чути Христа особисто. Окрім того, згадка про великодушність читачів до нужденних святих (6:10) не може стосуватися мешканців Єрусалиму, оскільки злидні настали там пізніше (див. Діян. 11:27-29; Гал. 2:10). Якщо твердження із вірша Євр. 12:4 означає, що у спільноті, до якої звертався автор, ніхто ще не помер мученицькою смертю, тоді Палестина, або ж принаймні Єрусалим виключався. Однак автор міг просто мати на увазі, що безпосередньо ці його читачі ще так собою не жертвували.

Якщо автором даного послання є Варнава, одним із найбільш імовірних місць, яке якнайкраще відповідає усім вимогам, є стародавнє лівійське місто Кирена, що в Північній Африці. Кирена була заснована як грецька колонія приблизно у 630 році до н.е., та в період розквіту Римської імперії тут сформувалася велика і дуже впливова єврейська спільнота. Християнство з’явилося там доволі рано, адже церква у Антіохії Сирійській була заснована місіонерами з Кіпру та Кирени (Діян. 11:20). Зв’язок між Кіпром і Киреною у тій згадці є доволі цікавим, адже Варнава походив із Кіпру. Двоє з чоловіків, з якими Варнава згодом проповідував у антіохській церкві, називалися “Симон, прозваний Ніґер” та “Лукій Киренейський” (Діян. 13:1). Оскільки друге ім’я Симона “Ніґер” означає “чорний”, він міг походити з Північної Африки, як і його співпрацівник Лукій. Достеменно невідомо, чи був цей Симон тим чоловіком, який також називався Симон і ніс хрест Ісуса (Лк. 23:26), однак він теж походив з Кирени. Цей другий Симон мав двох синів, Олександра і Руфа (Мк. 15:21), яких могли знати у римській церкві, якщо це саме те місце, де Євангелія вперше була опублікована. Та у будь-якому разі взаємозв’язки між християнами з лівійського міста Кирена, і тими, що походили з Риму та Італії, були цілком можливими, що й пояснює згадку про італійців у Євр. 13:24.

Якщо ж взяти до уваги припущення, що дане послання адресувалося пустельним євреям-сектантам, тоді той факт, що місто Кирена межувало з пустелею, де кочівний спосіб життя був цілком звичний, також може мати неабияке значення. Грецьке слово оікоумене  (перекладене як “світ” в 1:6 і 2:5), яке використав автор, мало особливе значення для киренейців. У них це слово зазвичай позначало Римську імперію, і межі цього Римського оікоумене  з південного боку були зовсім недалеко від міста Кирена. Оскільки малоймовірно, що бажання покинути міське життя та загниваючу єврейську спільноту було лише у палестинців, не дивно, що пустельні замкнуті групи сектантів також існували у пустелі Киренеї. Про те, що аскетична секта євреїв мешкала на берегах озера поблизу Александрії Єгипетської, відомо з творів Філона.

Однак загалом найбільш вірогідною читацькою аудиторією Послання до Євреїв була християнська церква, серед членів якої було багато євреїв і яка знаходилася у такому місті, як-от Кирена. Під постійним тиском своїх невіруючих земляків євреїв вони піддавалися спокусі покинути християнство і поверталися до віри своїх предків. Якщо форма цієї віри нагадувала сектантство, подібне не те, що в Кумрані, тоді прохання автора були особливо доречними, що й спробують показати ці коментарі. Спокуса втекти від цивілізації у пустелю є саме тією спокусою, супроти якої автор даного Послання до Євреїв і застерігає.

Призначення Господа Ісуса — правити цим світом ( оікоумене , 2:5), а ті, хто віддано слідує за Ним, розділять із Ним це правління (див. 12:28). Тому вони повинні міцно триматися своєї християнської віри.

Однак, загалом, ні те, кому чи куди адресувалося дане послання, ні те, хто є його автором, не має великого значення. Незважаючи на те, хто його написав чи куди воно спершу було надіслане, християнська церква правомірно вважала його впродовж багатьох віків надзвичайно важливим і могутнім посланням від Бога, який промовляв через Свого Сина.

ПЛАН

І. Пролог (1:1-4)

ІІ. Частина І: Божий Син-Цар (1:5-4:16)

А. Возвеличення Сина-Царя (1:5-14)

Б. Перше застереження (2:1-4)

В. Син-Цар як досконалий Правитель (2:5-18)

1. Призначення Правителя (2:5-9)

2. Взаємозв’язок Правителя зі Своїми послідовниками (2:10-18)

Г. Друге застереження (част. 3-4)

1. Заклик до відданості (3:1-6)

2. Застереження супроти падіння ізраїльтян (3:7-4:11)

3. Боже Слово і престол благодаті (4:12-16)

ІІІ. Частина ІІ: Божий Син-Первосвященик (част. 5-10)

А. Вступ: Зразковий Первосвященик (5:1-10)

1. Загальні вимоги до первосвященика (5:1-4)

2. Покликання Сина бути Священиком (5:5-10)

Б. Третє застереження (5:11-6:20)

1. Проблема незрілості (5:11-14)

2. Вирішення проблеми (6:1-3)

3. Альтернатива розвитку (6:4-8)

4. Заключне заохочення (6:9-20)

В. Величний Священик і Його величне служіння (7:1-10:18)

1. Досконалий Священик (част. 7)

а. Велич Мелхиседека (7:1-10)

б. Нове священство витісняє старе (7:11-19)

в. Досконалість нового Священика (7:20-28)

2. Досконала служба (8:1-10:18)

а. Вступ до досконалої служби (8:1-6)

б. Бездоганний завіт (8:7-9:15)

в. Бездоганна жертва (9:16-28)

г. Бездоганний вплив нового священства (10:1-18)

Г. Четверте застереження (10:19-39)

1. Головне зауваження (10:19-25)

2. Оновлене застереження (10:26-31)

3. Оновлене заохочення (10:32-39)

IV. Частина ІІІ: Зразкова віра (част. 11-12)

А. Життя у вірі (част. 11)

1. Пролог (11:1-3)

2. Божественне засвідчення віри (11:4-16)

3. Різні приклади віри (11:17-40)

Б. Останнє застереження (част. 12)

1. Вступне зауваження (12:1-2)

2. Нагадування про те, що все не так погано, як здається (12:3-11)

3. Заклик до оновленого духовного життя (12:12-17)

4. Озвучене останнє застереження (12:18-29)

V. Епілог (част. 13)

КОМЕНТАРІ

І. Пролог (1:1-4)

У величному вступному уривкові автор відразу познайомив своїх читачів з неперевершеною величчю Господа Ісуса Христа. Як він заявив, Син є досконалим знаряддям для Божого об’явлення. Засвідчуючи це, він опосередковано порівняв Його з пророками минулого і прямо — з ангелами.

1:1-2а.  Головне твердження Прологу подано тут. Хоча Бог “багаторазово й багатьма способами” ( полимерос каі политропос ) об’являв Себе “колись”, старозавітні пророчі одкровення лиш “за останніх же оцих днів” сягнули своєї кульмінаційної вершини “через” Божого “Сина”. Однак, як би сильно не цінували читачі колишні одкровення, автор дає зрозуміти, що тепер вони повинні більше слухати Сина.

1:2б-4. За допомогою низки підрядних речень, які є частиною одного речення в оригіналі грецькою мовою, автор описав усю велич Сина. У НМВ об’єднана будова цього речення автора залишається поза увагою, адже там воно поділене на декілька менших речень. Отож, перш за все (вірш 2б), Син є призначеним “Спадкоємцем усього”. І це очевидно, адже Він також є Творцем усього — Тим, “Яким Бог створив віки ( тоус аіонас ; перекладене як “світ” в 11:3)”. Згадка про те, що Син є спадкоємцем, відразу наштовхує на думку про Його майбутнє правління, про яке автор говоритиме чимало.

Однак Той, Хто є і Творцем, і Спадкоємцем, є також досконалим відображенням (“відблиск”) Бога, який промовляв через Нього. Більше того, Його слово настільки могутнє, що усе сотворене Ним підтримується цим Словом. І це саме Він “здійснив очищення гріхів і возсів праворуч Величі на вишині” (див. 8:1; 10:12; 12:2). Вчинивши так, Він показав, що сягнув висот, які навіть ангелам не до снаги.

Як і можна було передбачити, автор озвучив у Пролозі головні теми, які детально розглядатиме в тексті послання. Він дав зрозуміти, що Боже об’явлення в Сині має таку особливість, якої бракувало усім попереднім об’явленням. Більше того, жертва за гріхи, яку Він віддає, має бути значно більшою за усі інші види пожертв. Зрештою велич Сина робить роздуми про велич ангелів цілком непотрібними. І хоча у Пролозі не міститься жодних застережень, воно передає опосередковане зауваження: Це — найвеличніший Божий Син: слухайте Його! (див. 12:25-27)

ІІ. Частина І: Божий Син-Цар (1:5-4:16)

Перша велика частина даного послання розпочинається саме тут і завершується дуже напруженим проханням автора до своїх читачів (4:14-16) збагатити себе благами, що стають їм доступні, коли вони підходять “до престолу благодаті” (4:16). Головною темою усієї цієї частини є те, що Ісус Христос — Божий Син, якого автор вважав Царем правонаступником згідно Божого Завіту з Давидом.

А. Возвеличення Сина-Царя (1:5-14)

Ґрунтовно опираючись на свідчення старозавітних одкровень, автор продемонстрував усю надзвичайність Сина. Сам термін “Cин”, як і всі привілеї, що з цього випливають, підносить Його незрівнянно вище всіх ангелів. Прихильники взаємозв’язку Євр. із сектантським юдаїзмом згадують дуже розвинене вчення про ангелів, яке було у членів секти Мертвого моря. У цих же віршах яскраво засвідчено, що не можна надавати надмірної величі ангелам.

1:5.  Два запитання, озвучені у цьому вірші, показують, що ймення “Син” належить Месії, і в такому розумінні, в якому воно ніколи не належало ангелам. Очевидно, що “Син” — це досконале ім’я, яке “успадкував” (вірш 4) Ісус. Однак тут також зрозуміло, що особливе значення цього ймення, а саме у стосунку до царювання, хвилює автора найбільше.

Цитату з вірша 5а взято з Пс. 2:7, тоді як цитату з 1:5а — або з 2 Сам. 7:14 або 1 Хр. 17:13. Пс. 2 — це псалом коронування, у якому Бог приймає Давидового Царя як Свого Сина. Той факт, що саме так це розумів автор Євр., засвідчено у Євр. 1:5а цитатою з Завіту із Давидом. Немає жодного сумніву, що слово “сьогодні” у фразі “Я сьогодні породив тебе” автор Євр. розумів у стосунку до місця, яке праворуч від Бога займає Месія (див. вірш 3).

Звісно ж, Господь Ісус Христос завжди був відвічним Божим Сином. У певному збірному значенні у Старому Завіті говориться, що ангели — Божі сини (Іов. 38:7), але тут автор розглядав термін “Син” у стосунку до Спадкоємця Давида, який мав безпосереднє право просити у Бога влади над усією землею (див. Пс. 2:8). У цьому розумінні дане звання належить виключно Ісусові, а не ангелам.

1:6. Розгляд привілеїв Того, Хто носить таке надзвичайне звання, розпочинається вже у цьому вірші. Фразу “Коли ж знов уводив Первородного у світ ...” варто було перекласти наступним чином: “Коли ж знов уведе Первородного у світ ...” Адже вона стосується Другого Пришестя, коли царські привілеї Сина визнають усі ангели, поклоняючись Йому (див. Пс. 97:7, де переклад LXX “ангели” правильно передає зміст тексту).

1:7-9. Навівши дві цитати, автор протиставив служіння “ангелів” (вірш 7) вічному правлінню “Сина” (вірші 8-9). Існує ймовірність, що з огляду на одне зі стверджень євреїв стосовно ангелів (див. 2 Езр. 8:21-22), автор розумів текст Пс. 104:4 (процитований у Євр. 1:7), як такий, що засвідчує мінливу природу ангелів, які можуть ставати то вітрами (“вітри”), а то полум’ям (“полум’я вогненне”) відповідно до завдань, які Бог дає їм виконувати. Та на відміну від цієї мінливості, “престол” Сина — “віковічний” і незмінний (вірш 8).

Цитату, озвучену у віршах 8-9, взято з Пс. 45:6-7, де описується кінцева перемога Божого Месії-Царя. Ця цитата більша, аніж попередня і, поза всяким сумнівом, тому, що присутні тут твердження псаломщика дуже вигідно підкреслювали істини, на яких автор Євр. хотів зупинитися. Цар, якого описав псаломщик, “полюбив справедливість і зненавидів беззаконність”, а це свідчить про святість і послух Христа тоді, коли Він перебував на землі, про що не один раз буде йти мова далі (див. Євр. 3:1-2; 5:7-8; 7:26; 9:14). І хоча за це цей Цар заслужено помазаний “єлеєм радости”, все ж Він має “співучасників” у тій радості. Тема “співучасників” також має велике значення для автора. Те саме слово меточоі  (“співучасники або пайовики”) зустрічається й у 3:1, 14 стосовно християн (воно також є у 12:8). Оскільки Цар здобув Свою радість і правління праведним життям, можна зробити висновок, що Його співучасники розділять з Ним все вищезгадане, якщо також вестимуть праведне життя. Цей висновок згодом стане цілком очевидний (див. 12:28).

1:10-12.  Незмінність Сина-Царя знову підкреслюється твердженнями, процитованими тепер з Пс. 102:25-27. Просте слово “і” ( каі ; в НМВ воно дещо замасковане фразою “Він також каже”) пов’язує цитату, озвучену у цих віршах, з цитатою із Євр. 1:8-9. Те, що автор адресував ці слова із Пс. 102 також Синові, неможливо обґрунтовано заперечити. Отож, Син і є Господь, який створив і “землю і небеса” (див. Євр. 1:2). Та навіть коли поточне створіння зноситься, немов стара “одежа”, і буде замінене на нове, Син залишиться незмінний. Мова тут, звісно ж, іде про переміну неба і землі, що трапиться після тисячолітнього правління Христа і матиме вже вигляд як у вічності (2 Пт. 3:10-13). І все ж навіть після цих катастрофічних подій “літа” Сина “не скінчаться”. Це, безумовно, вказує на його особисту вічність. Однак існує також імовірність, що слово “літа” стосується усіх років, куди входять і роки правління Сина, і безкінечна радість, яку Він ділитиме зі Своїми співучасниками. Автор тут, поза всяким сумнівом, навчав, що царство Месії існуватиме і після того, як створіння востаннє “захитається” (див. Євр. 12:26-28).

1:13-14.  Автор потужно завершив дану частину останньою старозавітною цитатою, яка є справді визначальною для усього послання. ЇЇ взято з Пс. 110. До цього псалму автор знову повернеться згодом, коли розглядатиме священство Мелхиседека у стосунку до Господа Ісуса. Тут же він процитував вірш 1 із цього псалма, щоб підкреслити остаточну перемогу Сина над Своїми ворогами. Якщо Син має посісти на відвічний престол (Євр. 1:8), така перемога, звісно ж, на Нього очікує. Однак це — перемога Його, а не ангелів. На відміну від Христа, “всі вони служебні духи”. І їхнє завдання — служити “тим, які мають успадкувати спасіння”.

Проте відразу слід зауважити, що “спасіння”, про яке тут іде мова, не стосується колишнього переродження віруючих людей. Навпаки, тут йдеться про майбутнє, на що вказує і контекст, і слова “мають успадкувати”. Як і завжди, поточну думку автора Євр. слід розуміти як таку, що відображає погляди Старого Завіту, особливо тут, де низка посилань на нього формує основу доводів автора. І саме текст Псалмів, з яких він навів не одну цитату в цій частині, вказує на те, що термін “спасіння” слід розуміти саме так. У Псалмах цей термін неодноразово зустрічається і щоразу описує звільнення Божих людей з-під гніту їхніх ворогів і їхню наступну участь у Божих благословеннях. У Септуаґінті, тобто у грецькій Біблії, яку автор добре знав, слово “спасіння” ( сотеріа ) саме в цьому розумінні було використане у Пс. 3:2, 8; 18:2, 35, 46, 50; 35:3; 37:39; 71:15; 118:14-15,21; 132:16 тощо. Тож саме це значення слова “спасіння” є тут найбільш слушним, адже щойно йшла мова про власну перемогу Сина над ворогами.

Той факт, що читачі знаходилися під тиском, не залишає жодних сумнівів. У минулому вони зазнавали чимало переслідувань, а тепер їх закликали не здаватися (Євр. 10:32-36). Тут автор нагадав їм, що остаточну перемогу над усіма ворогами здобуде Божий Цар, а ангели тим часом служать тим, кому призначено розділити цю перемогу, тобто “успадкувати спасіння”.

Б. Перше застереження (2:1-4)

Далі автор звернувся до своїх читачів із першим із п’яти нагальних застережень. (Інші подано у част. 3-4; 5:11-6:20; 10:19-39; 12.) Дане застереження є найлаконічнішим та найстриманішим з усіх, однак при цьому і дуже урочистим.

2:1. Щойно оголошена автором Євр. істина мала дуже важливий підтекст. Слово “тому” показує, що це зауваження є прямим наслідком попереднього тексту. Оскільки Син є настільки великим і Йому призначено отримати остаточну перемогу над ворогами, читачі мають “вважати дуже пильно на” все це. Небезпека полягає в тому, що коли вони не робитимуть цього, то можуть піти невірною дорогою (“знесло з дороги”, парариомен ; це слово зустрічається в НЗ лиш тут). Читацька аудиторія автора була ще незрілою і духовно млявою (див. 5:11-12). Не позбувшись цих рис, вони могли спіткнутися та відійти від того, “що почули”. Автор, мабуть, мав на думці переклад Прип. 3:21 у Септуаґінті, де слово парариомен (“знесло з дороги”) також присутнє: “Мій сину! Не зійди з дороги! Бережи розум і обачність”.

2:2-4. Оскільки згідно Старого Завіту, який було укладено через посередництво ангелів (Гал. 3:19), будь-які порушення суворо каралися, читачі не могли собі уявити, що за порушення Нового Завіту їх карати не будуть. Тому автор тут спитав: “То як утечемо ми (див. Євр. 12:25), коли занедбаємо таке велике спасіння?” Якщо його читачі забули про остаточну перемогу та звільнення, обіцяне їм у зв’язку з власною остаточною перемогою Сина, тоді вони очікуватимуть на покарання. Автор не уточнював тут, яким саме воно буде, однак стверджувати, що він мав на увазі пекло, не можна. Слово “ми”, яке неодноразово зустрічається у цій частині, показує, що автор включав і себе до числа тих, хто мав пильно вважати на ці істини.

Слово “спасіння” використано тут, звісно ж, у тому самому значенні, що й у 1:14 (див. коментарі там) і вказує на можливу участь читачів у переможному правлінні Сина, де Він має “співучасників” (див. 1:9). Сам Господь Ісус, поки перебував на землі, чимало говорив про Своє майбутнє царство і участь в управлінні ним Його відданих послідовників (див., наприклад, Лк. 12:31-32; 22:29-30). Це “велике спасіння”, яке “спочатку проповідане (було) Господом”, також отримало підтвердження через різноманітні дива і знаки Духа, які виявлялися через тих, “що його чули”. Говорячи так, автор Євр. ставився до цих див, як до сил майбутнього віку (див. Євр. 6:5), та, як і перші християни у Книзі Діянь, вважав їх виявом верховенства Того, Хто відійшов, щоб сісти праворуч Бога (див. слова “знаки”, “чудеса” і/або “чуда” у Діян. 2:43; 4:30; 5:12; 6:8; 8:6, 13; 14:3; 16:12; також див. 2 Кор. 12:12). Те, що автор і справді тут думав про “світ майбутній”, стає зрозуміло з Євр. 2:5.

В. Син-Цар як досконалий Правитель (2:5-18)

Тут автор повернувся до своєї головної думки, а саме до призначення Ісуса у майбутньому світі. І тепер на перший план вийшли стосунки Ісуса з тими, хто розділить із Ним Його царство у майбутньому, через те, що Він став людиною.

1. ПРИЗНАЧЕННЯ ПРАВИТЕЛЯ (2:5-9)

2:5. Як заявляли деякі науковці, сувої Мертвого моря свідчать про те, що сектанти Кумрану вірили у майбутнє правління Михаїла і його ангелів-помічників. Твердження ж, озвучене тут автором Євр., цілковито спростовує цю думку. Не ангели, а люди отримають змогу правити в майбутньому світі. Той факт, що автор тут не вперше говорить про майбутній світ, засвідчено фразою “про який ми говоримо”. Стає зрозуміло, що перша частина, де йде мова про царство і майбутнє правління Сина, стосується саме цієї теми.

2:6-8а.  Тепер автор процитував частину Пс. 8. Хоча цей псалом часто зачитують як загальне твердження про роль людини в Божому Створінні, з огляду на Євр. 2:5 та вірші 8б-9 стає зрозуміло, що автор Євр. розглядав його у стосунку до Месії. Таким чином він показав, що Старий Завіт прямо пов’язаний із Новим, про що власне говорив і Сам Ісус (див. Лк. 24:25-27, 44-45).

2:8б-9.  Незважаючи на те, як Пс. 8 стосується поточного становища людини в світі, на думку автора Євр. тут йдеться не про сучасний стан справ. Тому він і зауважив: “Та нині ще не бачимо, щоб Йому все було підкорене.” В центрі уваги автора був, головним чином, Ісус (Євр. 2:9). Немає жодного сумніву, що саме знайома фраза “Син Чоловічий” (вірш 6) й наштовхнула його на таке розуміння даного псалма. Отож, як він зазначив, поки цілковите правління над усім сотвореним ще не належить Ісусові, Його все ж принаймні “бачимо” увінчаного “славою і честю” за те, “що перетерпів смерть”. Той, Хто так увінчаний, “на малу хвилину був нижче ангелів” заради самої смерті, тобто “щоб благодаттю Божою зазнати за всіх смерти”. Це останнє твердження найкраще тлумачити у стосунку до мети, з якою Господь став нижчий за ангелів, воплотившись в чоловіка. Частина речення, яка розпочинається словом “увінчаний” і завершується словом “смерти”, є вставною, однак це легше помітити в оригінальному тексті, написаному грецькою мовою. Незважаючи на те, що у даному реченні говориться про теперішню славу Ісуса, головна думка тут насправді полягає в тому, що Він став чоловіком задля того, щоб померти.

2. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПРАВИТЕЛЯ ЗІ СВОЇМИ ПОСЛІДОВНИКАМИ (2:10-18)

У цій частині автор Євр. вперше використав грецьке слово арчегос  у стосунку до Ісуса (автор ще раз використав це слово у 12:2). Дане слово можна перекласти як “Лідер”, “Заcновник”, “Творець”. У певному розумінні воно є майже тотожним слову “Першовідкривач”. Однак у 2:17 його перекладено як Архієрей. Отож, тут автор спробує показати, що Господь Ісус є Архієреєм, тобто Правителем відданої групи людей, яких Бог призначив для прославлення.

2:10. У даному вірші автор продовжив свої роздуми над Пс. 8, на що вказує слово “все” (див. Євр. 2:8). Тому слава, про яку він тут згадав, це та слава, про яку йдеться у псалмі, тобто слава правління над усім сотвореним (див. Євр. 2:7-8). Навіть вислів “багато синів” є наслідком того, що у псалмі згадується Син Чоловічий. Це також вказує на те, що автор Євр. надавав тут цьому вислову колективного значення. Ісус — Син Чоловічий, а Його брати і сестри — люди, які пов’язані з Ним “стражданням” та майбутньою славою. Вони стануть “співучасниками” Царя і розділять з Ним радість у майбутньому світі (див. 1:9).

У 2:9 автор вперше згадав про смерть Ісуса. Тепер же він засвідчив, що такі страждання годяться Тому, Хто мав служити як Правитель над багатьма синами. Перш ніж Він відповідним чином зміг би повести їх до спасіння, яке для них передбачив Бог (тобто “у славу”), Він повинен був стати досконалим через страждання. Оскільки Його брати мають страждати, то і Він мав, якщо Йому було призначено стати Правителем, якого вони потребували. Вчинивши так, тепер Він і справді може надати їм необхідну допомогу (див. вірш 18).

2:11-13.  Тому між Сином і багатьма синами існує тісний взаємозв’язок. Своєю смертю Він “освячує” їх, а “ті, що освячуються, всі від одного”. Те, що автор тут думав про жертву Христа як засіб, з допомогою якого багато синів остаточно освячується, стає зрозуміло з 10:10, 14 (див. коментарі там). Отож, як і передбачено у Пс. 22:22 (процитованому в Євр. 2:12), Ісус може “називати їх братами”. Він також може розповідати їм про Свою власну надію на Бога (вірш 13а, цитата з Іс. 8:18). Неначе старший брат поміж молодшими своїми братами, Правитель, що веде їх до спасіння, може давати їм й уроки віри на шляху страждань.

2:14-15. Однак ці діти колись були рабами свого ворога, сатани. Оскільки вони були людьми, то і їхній Правитель мав стати людиною і померти за них, щоб порятувати. І чинячи так, Він також міг “знищити ... диявола”. Автор не мав на увазі, що сатана перестав існувати чи діяти. Скоріш, слово катаргесе , яке він використав у значенні “знищити”, вказує на відміну його влади над тими, кого Христос відкупив. Говорячи про те, що диявол “мав владу смерти”, автор мав на увазі, що сатана використовує “страх смерти” людей, щоб підкорити їх своїй волі. Адже люди часто приймають помилкові рішення, щосили турбуючись про самозбереження. Автор тут нагадав читачам, що вони вже більш не підвладні дияволу і що вони можуть дивитися у вічі смерті, покладаючись на Бога так, як зробив це їхній Правитель.

2:16-18. Якими б не були їхні потреби чи випробування, їхній Правитель може їм допомогти, адже Він служить “потомству Авраама”, а “не ангелам”. Вислів “потомству Авраама” (досл., “сімені Авраама”) може вказувати на те, що серед читацької аудиторії автора було багато євреїв, однак навіть віруючі язичники могли називатися потомством Авраама у духовному розумінні цього слова (Гал. 3:29). Допомога, яку Правитель надає Своїм послідовникам, знову наштовхує на думку про те, що Він “в усьому подібний до братів” (Євр. 2:17), тобто і тим, що воплотився в чоловіка, і тим, що страждав. Тут автор вперше назвав Його “Архиєреєм”, тобто Верховним Священиком, однак детально на цьому зупинився лиш згодом. А зараз він мав намір засвідчити, що Його тотожність із братами зробила Його “милосердним та вірним Архиєреєм у справах Божих”, щоб Він зміг виконати Своє головне призначення: спокутувати гріхи “народу”. Автор ще говоритиме про це далі, однак зараз він вирішив завершити цю частину дуже обнадійливим твердженням про те, що Правитель, виконуючи Свою функцію Священика, “може допомогти тим, що проходять через пробу” (вірш 18), адже Сам вистояв перед усіма спокусами, на які Його штовхали страждання. Хоча на цьому огляд даних тем не завершується, автор уже дав зрозуміти, що Правитель і справді зробився досконалий, щоб вести людей до участі у Своїй майбутній славі.

Г. Друге застереження (част. 3-4)

Тут автор знову перейшов до своїх застережень і озвучив друге з них. Це застереження більш розгорнуте і деталізоване, аніж перше, що в 2:1-4. Справжня причина його занепокоєння своїми читачами стає тут зрозумілішою, як і та незчисленна втрата, якої вони зазнають, якщо не дослухаються до його слів. У даній частині автор відштовхувався від віршів Пс. 95:7-11, які він процитував (Євр. 3:7-11) і роз’яснив наприкінці част. 3 та в 4:1-11. Частина завершується нагадуванням про осудливу силу Божого Слова (4:12-13) і закликом шукати допомогу, доступ до якої можна отримати лише через великого Первосвященика (4:14-16).

1. ЗАКЛИК ДО ВІДДАНОСТІ (3:1-6)

3:1.  Тепер автор звернувся до читачів словами “святі брати, учасники небесного покликання”. Ця форма звертання є цілком зрозумілим наслідком істини, розкритої автором у част. 2. Вони і справді були братами (див. 3:12; 10:19), і не лише між собою, а й зі своїм Правителем (2:11-12). І вони були “святі”, бо Він їх зробив такими (2:11). Вони і справді ділили з Ним небесне покликання, адже Бог вів їх “у славу” (2:10). Слово “учасники” перекладено як “співучасників” в 1:9 ( меточоі ; це грецьке слово також зустрічається у даному посланні у 3:14; 6:4; 12:8). Автор роздумував, головним чином, над тим, який це великий привілей — отримати змогу розділити майбутнє правління і радість із Божим Сином-Царем.

Тому люди власне й зобов’язані зосередити свою увагу на Тому, Хто є і Апостолом, і Архиєреєм їхньої християнської спільноти. Перше звання із цих двох, вочевидь, вказує на те, що сам Бог послав Господа Ісуса на землю як верховного Об’явителя Отця (див. 1:1-2), тоді як друге — на ту роль Христа, про яку щойно йшлося у віршах 2:17-18.

3:2. У НМВ це речення відокремлено від попереднього. Тож воно сприймається як самостійне. Однак, якщо об’єднати його з віршем 1, як подано в оригіналі, тоді воно звучатиме наступним чином: “... вважайте на ... Ісуса, вірного Тому, Хто Його настановив.” Таким чином автор закликав читачів споглядати особу Христа, який навіть зараз вірний Богові. Лиш тоді вони матимуть зразок щирої відданості. До того ж, вірність Христа нагадує відданість Мойсея зі Старого Завіту.

Згадка про те, що Мойсей був вірний “у всім Його (Божім) домі”, слугує посиланням на Чис. 12:7, де йдеться про священний намет. Отож, Божим домом за часів Старого Завіту слугував намет, який поставив Мойсей, суворо дотримуючись божественних настанов. Це було пророче свідчення того, “що мало бути сказане” (Євр. 3:5).

3:3-6а.  Однак Ісус, як “Будівничий”, має “більшу честь”, оскільки Мойсей був лише слугою, який виконував вказівки. Насправді, Ісус “збудував усе”, бо Будівничим усього є Бог. Тож тут міститься вказівка та те, яку роль відіграв Син у Створінні (див. 1:2, 10), зважаючи на Його тотожність Богові (див. 1:8). Однак за цим усім проглядається думка, що Божий дім, у якому Мойсей “був вірний”, слугував мініатюрою всього, тобто великого дому, над яким головує Син, сидячи праворуч Бога на небесах (див. 1:3 та 4:14). Святая святих у Його домі на землі була лиш тінню небес, куди пішов Христос “щоб тепер з'явитися за нас перед обличчям Божим” (9:24). Відданість Мойсея проявилася у тому, що він звів цей Божий дім на землі, щоб той зміг відповідним чином послужити зразком майбутнього порядку священницької діяльності, яка тепер охоплює ввесь світ. Саме у такому світі возвеличений Христос діяв колись і діє тепер, “як Син у Своїм домі” (3:6а).

3:6б.  Використавши звичайний семантичний перехід від грецького слова зі значенням “дім”, автор перейшов від згадки про дім, де здійснюється священницька діяльність, до згадки про “дім”, який складається із багатьох людей, що долучаються до цієї діяльності. Як зазначив автор, його читачі утворюють Його (Сина) “дім”, однак це можливо лише за однієї умови: “якщо” вони дотримають “до кінця непохитне довір'я ( парресіан ; в Євр. зустрічається чотири рази: тут та в 4:16; 10:19, 35) і похвалу надії”. Як і в минулому уривку, де автор озвучив своє перше застереження (2:1-4), тут він також використав слово “ми” й таким чином включив себе до числа тих, кому це застереження адресувалося. Як він невдовзі коротко зазначить (3:12), він непокоївся про те, щоб ні в кого з його віруючих братів “не було серця лукавого в невірстві і щоб воно не відступило від живого Бога”. Якщо ж це трапиться, то йому чи їй вже не буде місця у домі Сина, який будується виключно на міцній вірі християн (див. також вірш 14 і 10:23-25, 35-36). Звісно ж, автор не мав на увазі, що його читачі можуть втратити своє вічне спасіння. Хто ототожнює слово “дім” із тілом Христа, усією всесвітньою церквою, той помиляється. Як свідчить контекст і посилання на Старий Завіт, автор говорив тут про те, що Син головує над усім духівництвом, яке здійснює свою діяльність у нашій реальності. Поки читачі міцно притримуються своєї християнської відданості, доти вони можуть діяти в межах цього духовного дому. Однак так, як і колись, за часів Мойсея, існувала можливість відлучення від прислуговування у священному наметі істинного левіта, хоча він і залишався таким з огляду на своє походження, так і той, хто став справжнім християнином через переродження, може бути відлучений від духовної діяльності у домі. Саме це непокоїло автора, і в даному уривку, де озвучено його застереження, і в наступних.

2. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СУПРОТИ ПАДІННЯ ІЗРАЇЛЬТЯН (3:7-4:11)

3:7-11.  Щоб привернути увагу до свого заклику залишатися відданим і застерегти щодо наслідків невірства, автор згадав про відомий факт падіння ізраїльтян у Кадеш-Барнеа, внаслідок чого вони 40 років блукали пустелею. Це був далеко не зразковий період часу в історії ізраїльтян, хоча деякі сектанти так не вважають. А також це був час трагічних втрат і поразок. Читачі не повинні були повторити таку помилку у своєму житті.

Текст, який автор обрав для того, щоб надати своїм словам більш переконливого звучання, взято з Пс. 95. Вірші 7-11 із того псалма процитовано тут. Вибір саме цього псалма є дуже вдалим для даного контексту, де йдеться про поклоніння і священницьку діяльність, бо насправді Пс. 95 є, головним чином, закликом до поклоніння (див. Пс. 95:1-7). У ньому псаломщик закликає: “Ходіте, поклонімся і ниць припадім; припадімо на коліна перед Господом, Творцем нашим! Бо він наш Бог, і ми народ Його пасовиська, і Його руки отара” (Пс. 95:6-7). Ці слова бездоганно передавали думку автора у стосунку до його читачів. Текст, процитований тут в Євр., є безпосереднім продовженням цих слів, а тому його слід тлумачити з огляду на них.

3:12-13.  Фразою “Глядіть же, брати” автор закликав своїх читачів-християн бути пильними. Ні тут, ні деінде у даному листі він не виявляв ані найменшого натяку на те, що серед його читацької аудиторії могли бути несправжні християни. Навпаки, усіх своїх читачів автор називав братами (як і тут) або ж святими братами, учасниками “небесного покликання” (вірш 1). Чимало хто гадає, що автора непокоїли лише проповідники віри, а не всі щиро віруючі люди, однак ця думка не знаходить свого підтвердження у тексті.

Отож, кожному віруючому братові слід бути дуже пильним, щоб не мати “серця лукавого в невірстві”, що обраний Божий народ власне й продемонстрував у пустелі, і “щоб воно не відступило від живого Бога”. Одним із запобіжних заходів супроти такої небезпеки могла стати взаємотурбота і взаємонапоумлення серед братів-християн. А тому їм слід було підбадьорювати “щодня один одного”, щоб жоден з них “не став запеклим через обманство гріха” (вірш 13). Цей заклик все ще актуальний для будь-якої місцевої спільноти наших днів, де лише щира турбота братів-християн може протистояти обманству гріха. Вислів “доки триває те «сьогодні»” слугує посиланням на слово “сьогодні” у Пс. 95:7 й означає щось на кшталт “допоки у вас ще є можливість”.

3:14.  В оригіналі у фразі “ми стали учасниками Христа” перед словом “Христа” стоїть означений артикль. Вочевидь, автор хотів тут підкреслити, що Христос — це Месія. Слово “учасниками” є перекладом до грецького слова меточоі , про яке вже йшлося і яке зустрічається також в 1:9 і 3:1 у стосунку до співучасників Царя-Месії. Тут автор знову звертає увагу на надзвичайний привілей перебувати серед багатьох синів, яких Бог веде у славу спільного правління над усім сотвореним, де Христос має бути Царем. Але знову ж таки, як і привілей служити у святому домі (вірш 6), тут усе залежить від стійкості віри: “... якщо додержуємо аж до кінця твердо нашу віру, як напочатку.” У зв’язку з цим на думку спадає Одкр. 2:26-27: “Переможному, і хто зберігає до кінця діла Мої, — дам тому владу над язичниками, і пастиме їх жезлом залізним.”

3:15.  Цитата частини тексту з Пс. 95 тут поєднується з нещодавно озвученим віршем Євр. 3:6. Читачі мають твердо триматися своєї віри аж до кінця і не твердіти “серцями”, як ізраїльтяни “на місці бунту”.

3:16-19. Знову озвучивши уривок, на якому бажав зупинитися, автор перейшов до його тлумачення. Запитання у вірші 16 краще, мабуть, читати як твердження: “Тут були ті, що почувши, збунтувалися. Всі ті, що вийшли з Єгипту під проводом Мойсея.” Автор добре знав, що тут не йшлося про Ісуса Навина та Калеба, які не брали участі у бунті. Тому надалі він спитав: “На кого Він (Бог) гнівався сорок років?” Відповідаючи сам на своє запитання, автор зазначив, що Бог гнівався “на тих” людей у пустелі, “що згрішили” і померли в тій “пустині”. Вони виявили непослух, відмовившись увійти в Обіцяну Землю. Через це Бог поклявся, що вони ніколи “не ввійдуть у Його відпочинок”. Це, звісно ж, означало, що люди, які згрішили у пустелі, були назавжди позбавлені свого спадкоємства у Ханаані. Тут не йшлося ні про яке пекло. Тому помиляються ті, що вважають, наче усе покоління ізраїльтян, про яких іде мова у Виході, не було перероджене. Усунення ж від спадкоємства у Ханаані стало наслідком їхньої невіри в те, що Бог спроможний привести їх до перемоги над ворогами. Саме про це мали згадати читачі Євр., якщо забули про остаточну майбутню перемогу Месії над Своїми і їхніми ворогами (див. 1:13-14). Автор дуже хотів, щоб його читачі завжди пам’ятали, що саме “невірство”, відсутність певності у силі Бога, стала причиною того, що Божий народ не ввійшов у свою землю.

4:1.  Зважаючи на цей трагічний приклад в історії ізраїльтян, християни мають також бути пильними. Адже “обітниця ввійти в Його відпочинок” залишається в силі. У НМВ другу частину вірша перекладено наступним чином: “будьмо ж пильними, щоб не виявилося, що хтось із вас її позбавлений”. Такий переклад можливий, однак слово “виявилося” приховує трудність у тлумаченні підтексту слова, перекладом до якого воно є, і яке в оригіналі передає значення “видаватися” або “ввижатися”. Деякі сучасні автори (Монтефіоре, Герінг) надають перевагу наступному перекладу: “будьмо ж пильними, щоб жодному з вас не здавалося, що він її позбавлений.” Оскільки наступний текст, вочевидь, присвячений засвідченню того, що Божий відпочинок усе ще доступний усім, цей переклад таки кращий.

Розуміння автором слова “відпочинок” слід розглядати у стосунку до Старого Завіту. У Септуаґінті є доволі відомі уривки, в яких слово зі значенням відпочинок ( катапаусіс ) у зв’язку з володінням землею ізраїльтянами є аналогічним слову зі значенням спадкоємство ( клерономіа ). Мойсей відверто показав (Втор. 3:18-20; 12:9-11), що для ізраїльтян відпочинком буде їхнє спадкоємство. Тому слушно буде припустити, що для автора Євр. термін “відпочинок” слугував еквівалентом до спадкоємства християн. Він уже казав, що християни є спадкоємцями (Євр. 1:14), і говоритиме про це знову (6:12, 17; див. 9:15). Як саме він розумів їхній стосунок до цього спадкоємства — буде розкрито далі. Однак саме по собі спадкоємство навряд чи можна відділити від царства Месії і долі Його співучасників у ньому. Про слушність цієї думки свідчить 12:28.

Якщо, як щойно було зазначено, автор непокоївся про те, щоб жоден із його читачів не думав, що позбавлений спадкоємства-відпочинку, тоді цілком можливо, він був певен у тому, що Друге Пришестя Христа настане вже зовсім скоро. Про це сам Павло вже писав у Посланні до Солунян. Наступний заклик автора до читачів бути терпеливими для того, щоб вони “одержали обітницю”, супроводжується такими словами: “Ще бо трохи, дуже мало часу, і Той, Хто має прийти, прийде, не забариться” (10:36-37). Гадаючи, що так все має й бути, автор відчував нагальну потребу показати, що цей обіцяний “відпочинок” все ще доступний.

4:2.  Тут автор сказав, що “ми, так само як вони, одержали гарну новину”. Однак ця добра новина не завжди стосується спасіння від гріха. У певних колах слово “Євангелія” набуло надто спеціального, вузького значення, однак воно чудово узгоджується з тутешніми роздумами автора. Цілком зрозуміло, що колись ізраїльтянам проповідувалася Божа обітниця відпочинку. Саме це, звісно ж, і було гарною новиною для них, так як і для людей сучасності. Однак тут не йдеться про те, що люди у наш час розуміють під словом “Євангелія”. Грецьке слово еуангелізомаі , яке неодноразово використовувалося, цілком могло мати неспеціальне значення у Новому Завіті (див. його використання у Лк. 1:19; 1 Сол. 3:6), однак зрозуміло, що тут автор не проводив чіткої межі між гарною новиною стосовно відпочинку, яку чули його читачі, і доброю новиною у тому розумінні, в якому зараз прийнято застосовувати термін “Євангелія” (див. 1 Кор. 15:1-4). Та, як засвідчує увесь контекст, автора головним чином непокоїла гарна новина стосовно майбутнього відпочинку Божих людей (див. Євр. 4:10), а не основоположні факти, які розглядав Павло в 1 Кор. 15.

Як уже зазначалося, для ізраїльтян “слово, яке вони чули (про відпочинок), не було їм корисне, бо вони не” вірили (див. Євр. 3:19). Тож можна сказати, що саме через своє невірство вони не змогли скористатися Божою обітницею відпочинку. Звідси випливає, що коли читачі бажають отримати користь від цієї обітниці, вони повинні вірити.

4:3.  Саме це автор далі і засвідчив. Слова хоі пістеусантес  слід перекладати як “ми ж, які віруємо”, а не “ми ж, які увірували”. Автор звертав тут увагу не на те, що вони колись увірували, а на необхідність стійкості у вірі (див. 3:6, 14). Віра залишається головною умовою входу у цей відпочинок, оскільки Бог сказав колись ізраїльтянам, які продемонстрували своє невірство, що “вони не ввійдуть у ... (Його) відпочинок”. Таке відлучення було остаточним, незважаючи на той факт, що цей відпочинок з’явився тоді ж, коли й саме Створіння.

4:4-5.  Розвиваючи свою думку далі, автор пов’язав Божий відпочинок “сьомого дня” під час створення світу з відпочинком, якого ізраїльтяни були позбавлені в пустелі. Бог “відпочив”, коли завершив Свою творчі діла, і з того часу усі люди мають змогу увійти у цей відпочинок, завершивши всі діла свої (див. вірш 10). Якщо ж, як у випадку з людьми в пустелі, діла будуть незавершені, тоді Бог зможе сказати: “Вони не ввійдуть у мій відпочинок.”

4:6-7.  Однак падіння ізраїльтян не скасовує істину про те, що “деякі у нього ввійдуть”, а тому Бог повторив свою обітницю (в Пс. 95) в часи Давида. Тоді Бог знову призначив “якийсь день” і назвав його “сьогодні”. Тим самим Він дав можливість увійти в цей відпочинок усім читачам даного псалма, для яких “сьогодні” стає їхнім власним сьогоднішнім днем. Автор уже застосовував це “сьогодні” до своїх читачів (див. Євр. 3:14-15).

4:8-10. Однак читачі не повинні були думати, що обітниця відпочинку здійснилася в часи Ісуса Навина. Тут автор продемонстрував своє цілковите усвідомлення того факту, що Старий Завіт могли цитувати з метою засвідчити, наче люди увійшли у “відпочинок” вже давно, а саме тоді, коли захопили землю за часів Ісуса Навина (див. ІсНав. 22:4; 23:1). Вочевидь, саме таку цитату чули його читачі. Однак спростування, озвучене автором Євр., було простим і вичерпним: якби це дійсно було так, тоді Бог “не говорив би” згодом “про інший день”. Отож, сам псалом заперечує слушність думки про те, що люди вже увійшли у відпочинок і до нього доступу більше нема.

В основі даного доводу лежить беззаперечний факт, що перемога в часи Ісуса Навина не гарантувала постійної приналежності тієї землі ізраїльтянам. Таке довічне володіння своїм обіцяним спадкоємством стало для юдеїв надією, що здійсниться лише за часів тисячолітнього правління Месії. Це принаймні справджувалося стосовно традиційного юдаїзму, хоча цю думку могли розділяти й деякі сектанти. Можна зробити висновок, що тут автор виступав проти певної форми “здійсненої есхатології”, яка заперечувала майбутнє здійснення цієї надії. (Див. подібну думку стосовно воскресіння віруючих людей, яку заперечив Павло, 2 Тим. 2:17-18). Якщо це дійсно так, тоді автор Євр. розглядав Пс. 95, як спосіб усунути таке спотворене розуміння істини. Відпочинок — співучасть із Месією — це й справді ще майбутня перспектива: “Отже, для Божого народу збережено відпочинок.”

Тепер варто прямо сказати, що входження у Божий “відпочинок” означає, що людина зможе відпочити “від своїх діл, як і Бог від Своїх власних”. Це твердження слугує і запевненням, і зауваженням. З одного боку, воно випливає із висновку автора (Євр. 4:9) про те, що до такого відпочинку ще є доступ. Але з іншого — воно нагадує читачам, що увійти у нього вони зможуть лише тоді, коли виконають своє завдання, так як зробив це Бог, створюючи світ. У фразі “відпочине також від своїх діл, як і Бог від Своїх власних” автор використав певну гру слів, адже дієслово “відпочине” передбачає припинення якоїсь роботи, що з огляду на Божі власні діла, прямо говорить про успішне завершення справ. Саме це мав на увазі автор від самого початку даної частини. Читачі мають наслідувати своїм життям Ісуса Христа, який був вірний “Тому, Хто Його настановив” (3:2), а також зобов’язані бути пильними і додержувати “аж до кінця твердо нашу віру, як напочатку” (3:13; див. 3:6). Лише тоді вони зможуть відпочити від власних діл у радісному володінні своїм спадкоємством у царстві Месії .

4:11. З цього логічно випливає, що читачі разом із автором (зауважте, “Намагаймося”) повинні докладати усіх зусиль, щоб “увійти до того відпочинку”. На відміну від запевнення, що усі християни вже мають вічне життя і згодом воскреснуть, щоб радіти йому у присутності Бога (див. Йн. 6:39-40), співучасть з Месією в управлінні всім сотвореним можна отримати, лише виконавши Його волю до кінця (Одкр. 2:26-27). Тому читачі повинні пам’ятати про падіння ізраїльтян у пустелі і пильно стежити за тим, щоб не наслідувати “приклад невірства” ізраїльтян.

3. БОЖЕ СЛОВО І ПРЕСТОЛ БЛАГОДАТІ (4:12-16)

Завершивши розгляд Пс. 95, падіння ізраїльтян та їхнє відлучення від відпочинку, автор підбив підсумок цієї частини із застереженням, який, з одного боку, змушує замислитись, а з іншого — втішає. Слово Боже є безумовним знаряддям божественного суду, та при цьому Його престол — і благодатний, і милостивий.

4:12. Урок, який щойно дав автор зі Старого Завіту Святого Письма, не був лише цікавою історією. Навпаки, як свідчить усе сказане тут автором, він мав безпосередній стосунок до його читачів. “Бо Слово (Боже) — живе ( зон ) й діяльне ( енергес ).” Окрім того, його всюди проникаюча сила гостріша “від усякого двосічного меча” і сягає найпотаємніших куточків людської душі так, що навіть “розрізняє чуття та думки серця”. Чинячи так, воно спроможне успішно виявити, що в людині і справді духовне (“воно проходить аж до розділу душі й духа”), а що лиш тілесне, і робить це навіть тоді, коли ці часто взаємосуперечливі внутрішні переплетіння такі тісні, неначе у “суглобів та костяного мозку”. Внутрішнє життя християнина — це часто дивна суміш спонук, які є і справді духовними, і цілковито тілесними. Й лише такий надзвичайний розрізняючий фактор як Боже Слово може відділити одне від іншого і показати, що є тілесним. Читачі можуть думати, що обмірковували свої певні кроки, виходячи виключно з чистих духовних спонук, тоді як Боже Слово спроможне показати їм, що насправді вони діяли в невірстві, як колись ізраїльтяни.

4:13.  Тому їм не слід гадати, що їхні справжні спонуки можуть залишитися непоміченими, адже нема нічого “скритого від Нього”. Навпаки, “все оголене і явне перед” Богом. Кажучи це, автор нагадав своїм читачам, що вони, як і всі християни, одного дня постануть перед судним престолом Христа, де даватимуть “звіт” про своє життя перед Богом (див. Рим. 14:10-12; 2 Кор. 5:10). Якщо на той час їхнє життя характеризуватиметься падінням, супроти якого вони отримували застереження, то, як опосередковано зазначив тут автор, через це вони втратять свою винагороду (див. 1 Кор. 3:11-15). В даному контексті вони втратять своє спадкоємство.

4:14.  Але цього не має трапитися. Адже вони мають усе для того, щоб триматися “твердо віровизнання” з огляду на той факт, що великий Архиєрей віруючих людей “вже пройшов небо”. У попередньому тексті автор лиш один раз відкрито сказав про Ісуса як Священика, хоча й мав це на увазі у вірші 1:3. Тепер же він збирався детально зупинитися на цій істині. Однак перш ніж це робити, він хотів показати її безпосередній стосунок до його читачів, яких він закликав міцно триматися віри. Вони мали знати, що той факт, що Господь був Священиком, давав їм усі необхідні ресурси.

4:15. Той, Хто служив як Великий Архиєрей задля них, був там, де були вони, і “зазнав усього”, що й вони. Та, на відміну від них, Він був без “гріха” (див. 7:26; 2 Кор. 5:21; 1 Йн. 3:5) і ніколи не піддавався спокусам (що власне й не міг зробити, адже був Богом), хоча, як чоловік, Він міг відчувати їхній реальний вплив (як-от незворушний валун може відчувати силу ударів від хвиль бурхливого моря), а тому був спроможний “співчувати” ( симпатхесаі , досл., “співчувати або співстраждати”) їхнім і “нашим недугам”. І справді, лише Той, Хто вистояв перед усіма спокусами, може знати усю силу їхнього впливу. Тому безгрішний Архиєрей може й справді щиро співчувати і при цьому значно сильніше, аніж будь-який інший товариш у гріху.

4:16. Звідси випливає, що, маючи такого Архиєрея, віруючим людям слід приступити “з довір'ям ( парресіас ; див. 3:6; 10:19, 35) до престолу благодаті”. У книзі, сповненій чудовими і захопливими мовними зворотами, небагато з них може перевершити пам’ятну фразу “престолу благодаті”. Таке розуміння присутності Бога, до якого у будь-який час можуть прийти християни, передбачає і верховенство Того, до кого вони йдуть (оскільки вони йдуть “до престолу”), і Його доброзичливість. В такий момент контакту з Богом християни можуть з усією певністю очікувати, що отримають “милость” і віднайдуть “благодать на своєчасну поміч”.

ІІІ. Частина ІІ: Божий Син-Первосвященик (част. 5-10)

У першій великій частині даного послання (1:5-4:16) автор озвучив дві надзвичайно важливі істини: (1) прославлення й призначення Того, Хто є єдиним Божим Сином-Царем, і (2) спасіння-спадкоємство тих, хто щиро вірує в Нього. Під час розгляду цих тем було проголошено урочисті застереження, щоб читачі не занехаяли і не втратили своє спадкоємство, яке Його прославлене місцезнаходження робить доступним. Отож, в центрі усієї цієї дискусії було майбутнє царство Сина.

В той же час було чітко показано, що Син-Цар є також Первосвящеником. Важливе значення цієї істини вже коротко зазначалося. Однак тепер автор детально зупиниться на цьому і, як зазвичай, додасть свої заклики та застереження.

А. Вступ: Зразковий Первосвященик (5:1-10)

Перш ніж зупинитися на детальному розгляді того факту, що Христос є Первосвящеником, автор продемонстрував, наскільки зразково Христос відповідає усім вимогам до такої високої посади. Хоча той факт, що Він — Первосвященик, вже було озвучено, тепер це слід було довести, щоб зауваження, які ґрунтуються на цьому, набули необхідної ваги.

1. ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО ПЕРВОСВЯЩЕНИКА (5:1-4)

5:1. Тлумачення поняття “архиєрей” можна з легкістю віднайти у Старому Завіті, який читачі добре знали. Його обирають з числа людей: він “узятий з-поміж людей” і є їхнім представником “у справах Божих”, щоб від імені людей приносити “дари ( дора ) та жертви ( тхисіас ) за гріхи” (див. 8:3; 9:9).

5:2-3.  Архиєрей також має вміти “співчувати” ( метріопатхеін ). Така риса передбачає спроможність вгамовувати свої почуття з метою уникати крайностей у вигляді повної байдужості чи некерованого смутку. Для звичайного первосвященика зі Старого Завіту ця співчутливість ґрунтувалася на усвідомленні того, що “й сам він неміччю охоплений” та може помилятися. А тому, приносячи жертви Господеві, він має робити необхідні підношення і “за самого себе”, і “за гріхи” людей. Лише в цьому, як автор покаже згодом (див. 7:27), Христос не відповідав абсолютно всім вимогам до первосвященика, описаним тут, адже Він був без “гріха” (4:15). Однак також існує ймовірність, що в цих віршах автор хотів підкреслити той факт, що співчутливість Сина-Первосвященика значно перевищує стриману співчутливість, якою мали володіти інші первосвященики.

5:4.  Проте одна умова є беззаперечною. Первосвящеником може стати лише той, кого сам Бог призначив на цю посаду, а не той, хто просто забажав цієї “чести”. “Як Аарон”, цей Первосвященик має бути “покликаний Богом”.

2. ПОКЛИКАННЯ СИНА БУТИ СВЯЩЕНИКОМ (5:5-10)

5:5-6.  Як зазначив автор, ніхто не повинен думати, що Христос став Архиєреєм без відповідного покликання від Бога. Навпаки, Той, Хто проголосив Христа Сином-Царем, проголосив Його також Священиком “навіки за чином Мелхиседека”. Об’єднавши тут текст з Пс. 2:7, який процитував раніше (Євр. 1:5), з текстом Пс. 110:4, автор дуже вправно поєднав дві великі істини про Месію, які лежать в основі даного послання. У Пс. 2 Його було проголошено Нащадком Давида, призначення якого — правити народами (див. Пс. 2:8). У Пс. 110 йдеться про те саме (див. Євр. 1:13). Тут, однак, процитовано інше твердження із цього псалма, щоб показати, що майбутній Переможець також є Первосвящеником особливого чину. У такий спосіб автор поєднав в особі Христа і Первосвященика, і Царя. Роблячи це, автор, вочевидь, свідомо спростовував одне з переконань сектантів, яке існувало, скоріш за все, і в Кумрані, про те, що в майбутньому з’являться обоє: і Месія-Цар, і Месія-Первосвященик. Та як би там не було, ці дві цитати з Пс. 2:7 і 110:4, озвучені тут, передають всю суть уявлення автора про Господа Ісуса Христа. Цілком можливо, що, на думку автора, обидва ці псалми було виголошено в той момент, коли Син “возсів праворуч Величі на вишині” (Євр. 1:3).

5:7.  Однак Ісус і в інших справах відповідав посаді Первосвященика. Якщо розглянути питання підношень (див. вірш 1), то можна відразу вказати на те, що поки Ісус був на землі, Він чимало “приніс був молитви й благання”. У вислові “приніс був” автор використав те саме дієслово ( проспхеро ), що й у вірші 1. Доданий ним опис — “з великим голосінням та слізьми до Того, який міг Його спасти від смерти” — часто розглядають у стосунку до подій в Гетсиманському саду. Оригінальний текст грецькою мовою, здається, відтворював текст Пс. 22:24 із Септуаґінти. Оскільки, на думку автора (див. Євр. 2:12), даний псалом стосується Месії, цілком можливо, що він і справді мав на увазі страждання Христа, як і у даному псалмі. Це припущення дійсно є слушним, оскільки голосіння Спасителя тоді прямо поєднується з Його жертовними ділами.

Той факт, що Бог приймав Його голосіння і сльози, засвідчено фразою “і Він був вислуханий за богобоязність ( еулабеіас )”. На це також є посилання у Пс. 22, де в його другій частині йдеться про Того, Хто переможцем вийшов зі страждань і вихваляє Бога за це (див. Пс. 22:22-31). Насправді, про перемогу, озвучену у даному псалмі, вже згадувалося в Євр. (тобто Пс. 22:22 у Євр. 2:12). Отож, богобоязний Страждалець і дійсно був порятований від смерті через воскресіння. А тому Воскресіння слугує ще одним переконливим доказом того, що Бог приймав жертовні дари Ісуса.

5:8-10.  Все те, про що тут щойно говорилося, слугувало певною наукою для Ісуса, щоб Він міг досконало служити Своєму страждаючому народові. Незважаючи на Його особливий стосунок до Бога (“хоч був Сином”), Він мав спізнати справжнє “значення послуху” через страждання, які супроводжували його. Вчинивши так, Він став “досконалим” для посади Правителя і Первосвященика Свого народу. Тут, звісно ж, не варто заперечувати присутність певного елементу загадки в усьому цьому, та він не більший, аніж той, що міститься в словах Луки: “Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей.” Хоча це й важко осягнути і цілковито зрозуміти, та все ж, воплотившись у чоловіка, уже нескінченно мудрий і досконалий Божий Син отримав людський досвід і знання того, як це — бути людиною. Таким чином страждання стали для Нього реальністю, яку Він на Собі відчув і завдяки чому тепер може глибоко співчувати Своїм послідовникам. (В оригіналі грецькою мовою тут міститься цікава гра слів із дієсловами “навчився” [ ематхен ] та “витерпів [ епатхен ]”.)

Ось що мав на увазі автор, коли казав, що Він “спричинився до вічного спасіння всім, які Йому слухняні”. Спасіння, про яке тут йдеться, не варто розглядати окремо від спадкоємства (Євр. 1:14). Його слід розуміти, як вічне спадкоємство, що згадується у вірші 9:15. Окрім того, це спасіння не треба плутати з вічним життям, умовою отримання якого є не послуг, а віра (див. Йн. 3:16, тощо). Отож, вже вкотре автор мав на думці остаточне звільнення від усіх ворогів і перемогу над ними, а також наступне прославлення багатьох синів і доньок. Цей вид спасіння цілковито залежить від послуху, зразком якого слугує поведінка Ісуса, який також страждав. Таким чином усе це дуже нагадує слова Господа, коли Він проголосив: “Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе” (Мк. 8:34-35).

Первосвященик став Джерелом такого спасіння для тих, хто бажає жити слухняно. Описуючи Його в такий спосіб, автор думав, головним чином, про те, що дали діла Христа як Священика для того, щоб християнське життя у послусі стало можливим. Яким би не було страждання християнина, Первосвященик розуміє його, співчуває і робить доступними “благодать” та “милость”, необхідні для успішного проходження даного страждання. Як згодом зазначив автор: “і тому (Він) може спасти повіки тих, які через Нього до Бога приступають, бо Він завжди живий, щоб за них заступатися” (Євр. 7:25). З думкою саме про таке завершення Бог власне й “назвав Його (Христа) Архиєреєм за чином Мелхиседека.”

Б. Третє застереження (5:11-6:20)

Автор ледь розпочав свої роздуми на тему того, що Христос став Архиєреєм за чином Мелхиседека, як відчув, що має зупинитися та озвучити ще одне застереження, перш ніж оповідати далі. А все через незрілість і млявість читацької аудиторії, яка змушувала його думати про те, скільки ж міркувань їм під силу. Немає жодного сумніву, що він хотів заохотити їх уважніше ставитися до істини, яку власне збирався тут озвучити. Та в той же час він хотів, щоб вони усвідомили усю небезпечність відсутності розвитку, оскільки це могло привести їх до трагічного поступу назад.

1. ПРОБЛЕМА НЕЗРІЛОСТІ (5:11-14)

5:11-12. Кажучи, що “про те ми мали б багато сказати”, автор мав на увазі призначення Ісуса за чином Мелхиседека. Як виявилося згодом, його наступні міркування і справді були чималі (7:1-10:18) та глибокі. Тому він і передбачив, що “висловити” їх буде “трудно”, бо його читачі “на розум недолугі”. Він нагадав їм, що вони давно вже християни і мали б “вже бути вчителями”. Інші люди, які перебували у вірі менше часу, ніж вони, мали б черпати щось корисне з їхніх научань. Та замість цього вони самі потребували, щоб знову “хтось учив” їх основам.

Використавши фразу “перших засад Божого вчення”, автор хотів показати, що мав їх знову навчати дуже елементарному, як-от школярів літерам алфавіту. Його докір можна перефразувати наступним чином: “Вам треба знову повторювати абетку.” Однак при цьому він не мав наміру вивищити себе (6:1). Автор тут мав на увазі, головним чином, те, що їхній нестійкий розум може піддатися негативному впливові ззовні, який віднадить їх від віри. Бо коли їх спонукали — чи то сектанти, чи ще хтось інший — покинути свою віру у Христа, тоді ставилися під сумнів основоположні істини, яких вони мали стійко дотримуватися. Виходило, що вони потребували “ще молока, а не твердої страви”! А те, що автор мав намір невдовзі їм запропонувати, було й справді твердою їжею, з допомогою якої він сподівався розкрити їм глибші християнські знання.

5:13-14. Недостатньо залишатися немовлям у духовних справах, бо “немовлятко”, яке “ще молоко вживає”, недосвідчене (“не досвідчений”, апеірос ) і не може навчати “правди”. Справа не в тому, що немовляті бракує інформації — хоча на початку так і є, — а, скоріш, у тому, що воно ще не навчилося ефективно навчати правді. Йому бракує вміння, що приходить з досвідом і яке допомагає робити правильний вибір стосовно моралі. Таким умінням володіють ті, які навчилися “розрізняти добро від зла”. Лиш така людина може справитися із твердою стравою.

Тут автор знову виявив своє занепокоєння змогою своїх читачів відкидати хибні ідеї, які здатні нашкодити їм. Якби вони були достатньо зрілі, то могли б відрізнити ідеї, що виступають злом супроти істин, які, як вони мали знати, були добром. Та автор боявся, що цієї змоги в них іще нема, тому й мав намір зробити все можливе, щоб зростити її в них.

2. ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ (6:1-3)

6:1-2. Дещо дивно, що, незважаючи на свою оцінку їхнього духовного стану, автор не звернувся до основ. Замість цього він спонукав їх “лишивши початкове вчення про Христа”, звернутися “до досконалішого”. Якби він знову навчав їх підвалинам, то вони б залишилися на тому ж рівні, що й були. Автор надавав перевагу радикальним крокам і вирішив тут занурити їх відразу в головне. І справді, лише так можна було вирішити їхню проблему. Якщо їхній поступ далі буде відповідний, вони зможуть уникнути необхідності знову братися за укладання основ. Якщо ж, як надалі застерігали вірші 4-6, вони схиблять, тоді доведеться укладати підвалину для нового покаяння, а це “неможливо” (див. вірші 4, 6). Тому подальший розвиток був для них єдиною можливість не відпасти (“відпали”).

Фраза “в ділах мертвих” ще раз зустрічається в тексті послання, де, скоріш за все, стосується певного обряду левітів (9:14). Тут воно, вочевидь, має те саме значення, адже багато читачів навернулося до християнства з юдаїзму. Обряди, які вони залишили в минулому, були неживі і не могли надати того досвіду життя, яке вони віднайшли у Христі. Автор дав тут зрозуміти, що їм не слід повертатися до цих мертвих діл у будь-якій їхній формі, оскільки той, хто так робитиме, створюватиме таким чином підстави для покаяння в них, а таке покаяння нелегко здобути, яким би правильним воно не було.

Підвалина, яку їм доведеться покласти, якщо вони схиблять, містить і інші фундаментальні істини. Вони будуть “про віру в Бога, про навчання хрищення та про рукоположення, про воскресіння мертвих та суд вічний”. Автор чітко дав зрозуміти, що все це належить до початкових “засад Божого вчення” (5:12), в яких читачі демонстрували свою нестійкість. Звідси випливає, що кожна з цих істин тим чи іншим чином ставала предметом протистоянь читачів з людьми інших віросповідань. Повернення до колишніх звичаїв традиційного чи сектантського юдаїзму було б лиш поверненням до мертвих діл. Людина, що зробила такий крок назад, буде зобов’язана знову всьому вчитися, й, головним чином, того, що доступ до Нього можливий лише через “віру в Бога”, а не якісь обряди чи діла.

Більше того, їм доведеться знову вивчати значення різноманітних хрещень, відомих у християнстві (хрещення Йоана, власне хрещення християн чи навіть хрещення Духом), а також головні приклади “рукоположення”. Згадавши про все це, автор, скоріш за все, свідомо спростовував сектантські вчення, які передбачали своє власне хрещення і рукоположення. Якщо ж сектанти чи хтось інший, окрім запровадження своїх власних обрядів посвячення, ще й заперечуватиме традиційні християнські есхатологічні сподівання (див. коментарі до 4:1, 8-10), тоді основоположні вчення “про воскресіння мертвих та суд вічний” також стануть темою для повторного вивчення. Хто покине свою християнську віру і відпаде (“відпали”, 6:6), той покине й усі ці вчення, через що здобуті знання виявляться марними. Саме тому це стане підставою для повторного освоєння їх усіх, хоча автор, як свідчать його наступні твердження, дуже сумнівався, що це взагалі можливо.

6:3. Автор хотів від своїх читачів лише поступу вперед. Але він чудово розумів, що тут потрібне щось більше, ніж лише його власні спроби заохотити читачів до розвитку. Бог має втрутитися, бо лиш Він може допомогти їм сягнути цих цілей. Автор сказав: “... звернімся до досконалішого” (вірш 1). А потім, розуміючи, що все залежить від Бога, додав: “Ми зробимо й це, якщо Бог дозволить.”

3. АЛЬТЕРНАТИВА РОЗВИТКУ (6:4-8)

Висловлюючись дуже урочисто, автор тоді показав, якою буде трагічна альтернатива розвитку, тобто якими жахливими будуть наслідки для читачів, якщо вони не дослухаються закликів автора і не прагнутимуть розвитку. Якщо вони не йтимуть вперед, то ступатимуть назад і самі накличуть на себе біду.

6:4-6.  Існує чотири різні тлумачення даного уривку: (1) Тут говориться про те, що християнин може втратити своє спасіння. Це тлумачення відразу відкидають, адже у Біблії чітко зазначено, що спасіння — це діяння Бога, яке неможливо забрати назад чи повернути. (2) Тут йдеться про віру, яка не передбачає спасіння або ж надає лиш часткову участь у спасінні ( The New Scofield Reference Bible , p. 1315); (3) Тут йде мова про те, що навіть якщо гіпотетично припустити, що християнин може втратити своє спасіння, нової можливості покаятися не буде ( The Ryrie Study Bible , p. 1843); (4) Тут оповідається про те, що християнин може відійти від істинної віри і християнського життя настільки, що стане непридатним для подальшого служіння (1 Кор. 9:27) та не зможе успадкувати славу тисячолітнього царства. В даному тексті за основу взято останнє тлумачення. Усі ці вірші разом утворюють одне довге речення, як і в оригіналі та в НМВ. Центральним твердженням є наступне: “Воно бо неможливо тих ... знов оновлювати до покаяння.” Після слова “тих” іде опис людей, яких, як вважає автор, неможливо повернути до стану покаяння. І має він тут на увазі саме християн.

Спершу автор описав їх як осіб, “які раз просвітились були”. Так зазвичай називали момент навернення (див. 2 Кор. 4:3-6). Автор ще раз використав це дієслово “просвітились” у Євр. 10:32, де важко не зауважити вказівку на саме цей момент в житті християн. Назвавши їх також людьми, “що скуштували небесного дару”, автор знову використав знайомі поняття, які стосуються навернення (див. Йн. 4:10; Рим. 6:23; Як. 1:17-18). Спроба заперечити даний факт, вбачаючи у слові “скуштували” щось менше, аніж повну участь, зазнає невдачі, адже тоді — з огляду на особисте використання цього слова автором (Євр. 2:9) — з його допомогою не можна було б описати смерть Христа. Тут також варто пригадати 1 Пт. 2:3, де процитовано Пс. 34:8.

Опис продовжується фразою “й стали учасниками Святого Духа”. Тут знову використано грецьке слово меточоі , яке є і в Євр. 1:9, де говориться про співучасників Царя-Месії, і в 3:1, 14, де йдеться про віруючих читачів (а також у 12:8). Попередній вислів, вочевидь, спонукав автора замислитися над тими, хто отримав дар Духа внаслідок навернення. Зрештою, також є ті, що “скуштували доброго Божого Слова й сил майбутнього віку”. Тут, звісно ж, на думку відразу спадають новонавернені християни, яким навчання Божого Слова дало розуміння його доброти і які також спізнали справжність див. Слово, яке тут перекладено як “сил” ( динамеіс ), у Новому Завіті зазвичай передає значення “див” і слугує безумовним посиланням на 2:4. Отож, у будь-якому разі тут усе наштовхує на думку про істинних християн. Спроба побачити у даному уривку лиш опис проповідників віри, які діють супроти істинних навернених християн, є дещо вимушеною.

Далі, однак, йде доволі сумний вислів “та й відпали”. Як засвідчує оригінал, ця фраза не є окремим реченням, ще й умовним, як подано в деяких перекладах Біблії. Грецьке слово парапесонтас  є, насправді, частиною звороту, до якого належать і інші описові фрази. Отож, точний переклад має наступний вигляд: “Воно бо неможливо тих, — які раз просвітились були, що скуштували ... й стали учасниками ... скуштували ... та й відпали — знов оновлювати до покаяння.” Не замислюючись над гіпотетичним значенням цих слів, можна з певністю сказати: автор знав, про що говорив.

Звісно ж, слово “відпали” не можна відносити до втрати вічного життя, яке, як Євангеліє від Йоана дає чітко зрозуміти, є невід’ємним надбанням тим, хто вірує в Христа. Автор, вочевидь, мав тут на увазі відхід від віри, тобто відступництво від “довір'я” і “надії” на Христа (див. Євр. 3:6, 14; 10:23-25, 35-39). Твердження про те, що таке падіння неможливе для переродженої людини, є теологічним припущенням, якому немає підтверджень у Новому Завіті. Павло знав, яку небезпеку складає лжевчення для християнської віри, і розповідав про Гіменея та Філіта, які казали, “мовляв, воскресіння вже було, і тим” руйнували “віру в деяких” (2 Тим. 2:17-18). Автор Євр. був переконаним реалістом, який сприймав негативні випади супроти віри своїх читачів дуже серйозно. І він застерігав, що люди, які піддаються їм, тобто відпадають після того, як вже отримали такі великі духовні привілеї, не можуть бути знову оновлені “до покаяння”.

Причину цього автор пояснив, зазначивши, що таким чином вони “знову собі самим розпинають Божого Сина і прилюдно зневажають”. Хто зрікається своєї християнської віри, той своєю поведінкою й ставленням до інших демонструє, що наче знову привселюдно зрікається Христа. Коли люди вперше повірили у Нього, то тим самим визнали, що Його розп’яття було ганебним вчинком, внаслідок якого грішники зреклися свого Спасителя. А тепер, відкидаючи все це, вони засвідчували, що вчинок ворогів Ісуса був правильним та що Він і дійсно заслуговував померти на хресті. Саме так слід тлумачити фразу “знову ... розпинають Божого Сина”. Оскільки саме Розп’яття було діянням єврейського народу, то дані слова автора мають дуже глибокий підтекст, адже серед його читачів, скоріш за все, було чимало євреїв, які знову потрапляли в тенета релігії своїх предків. Їхнє відступництво було немовби кроком назад у минуле, за якого вони засвідчували солідарність зі своїми земляками, що бажали розіп’яти Ісуса. А це, як наголошував автор, була дуже серйозна хиба. Таких людей неможливо оновити до покаяння, яке характеризувало їхнє навернення до Христа. Кажучи це, автор мав на увазі, що через таке відступництво їхні серця затверділи настільки, що будь-які спроби повернути їхню християнську відданість — а не просто знову навернути — є марними.

6:7-8.  Щоб підкреслити слушність своїх слів, автор навів приклад із природи. Коли земля, “що п’є дощ”, є родючою, вона “приймає від Бога благословення”. Тут автор порівняв духовні привілеї, щойно перераховані (вірші 4-5), з небесним дощем, “який падає” на життя християнина. Очікуваним результатом є “зілля добре для тих, що її обробляють”. Тут автор мав на увазі, мабуть, те, яку користь інші християни можуть отримати від життя таких плідних віруючих людей (див. вірш 10). Адже така продуктивність приносить ще більше божественних благословень у життя плідних християн.

Однак зовсім інша ситуація, коли земля, на яку падає дощ, не є родючою. Хоча у НМВ у вірші 8 вдруге використано слово “земля”, в оригіналі мова йде, скоріш за все, про ту саму землю, що згадується у вірші 7. Кращим перекладом буде наступний: “Та коли (якщо) вона приносить терня і будяки ... .” Головна думка тут полягає в тому, що коли певна ділянка землі, щедро полита дощем, гарно родить, Бог її благословляє. Та якщо вона “приносить” лиш “терня і будяки”, то вона “непотрібна ( адокімос ; див. 1 Кор. 9:27), близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять.” Дана метафора перегукується з прокляттям, яке Бог вже насилав колись на землю (Бут. 3:17-19), і дає зрозуміти, що непродуктивне життя християнина підпаде зрештою (“кінчається тим”) під суворе Боже прокляття, суд і “вогонь помсти палаючий” (Євр. 10:27).

Зрозуміло, що використане тут слово “спалять” багатьох наштовхує на думку про пекло, однак у даному тексті про це не йдеться. У Старому Завіті Божий гнів на Його неслухняних людей часто уподібнюється палаючому вогню (див., наприклад, Іс. 9:18-19; 10:17). Навіть автор Євр. якось сказав, висловлюючись дуже метафорично: “Бог наш — вогонь, що пожирає” (Євр. 12:29). Насправді, той, хто думає тут про пекло, нехтує образами, які у даному тексті використав автор Євр.. У стародавні часи часто спалювали поля, на яких ріс непотріб, і не для того, щоб знищити саме поле (чого вогонь, звісно ж, зробити не міг), а щоб позбутися небажаної рослинності на ньому. Адже після цього на цій же землі можна було вирощувати щось потрібне.

Обравши таку метафору, автор показав, що ще не цілком втратив надію на тих, хто зробив крок назад, супроти якого автор і застерігав. Відверто кажучи, принаймні, стосовно часу перед суворим Божим судом, усі спроби знову навернути таких людей до християнської віри є марними (6:4-6), але ніхто не може сказати, що це цілком неможливо для Самого Бога. Автор, вочевидь, хотів тут сказати, що ніщо не може спинити відступника і запобігти його поступу до вогненної відплати, однак коли його “землю” спалять, все може змінитися. Павло вірив, що людей, які “відпали від віри”, може виправити покарання, яке вони внаслідок цього однозначно отримають (1 Тим. 1:19-20). Однак автор Євр. дуже стримано ставився до можливості їх наступного оновлення. Вочевидь, він думав про те, що покарання може й не змінити відступника. Тому він, головним чином, намагався застерегти інших супроти вчинків, що ведуть до такого страшного Божого суду. Тим не менш, його вдалий вибір образу землі дає зрозуміти, що “спалення” є тимчасовим і залишає надію на краще.

4. ЗАКЛЮЧНЕ ЗАОХОЧЕННЯ (6:9-20)

Автор знав, що його слова є і важкими для сприйняття, і доволі урочистими, та все ж не такими, як наступні його роздуми. Тому відчував, що зобов’язаний підбадьорити своїх читачів. Даний прийом — суворе застереження і турботливу підтримку — автор уже використовував у своїй попередній частині-застереженні (3:1-4:16), яка завершилася дуже обнадійливо (4:14-16). Подібним чином автор і цю частину-застереження завершив, підкресливши, що надія ще жива.

6:9.  Автор не хотів, щоб його читачі думали, наче він розчарувався в них. Адже, насправді, він був кращої думки про них. Даний вірш нагадує слова пастиря, який, після того як застеріг свою паству від невірних вчинків, каже: “Але я, люди, певен, що ви ніколи так не вчините!” Ці слова не є теологічним припущенням, як дехто вважає, а виявом надії. Те “краще”, стосовно чого автор був певен, було “те, що торкається спасіння”. Слово “спасіння” слід тлумачити з огляду на його значення у 1:14. Це та перемога і слава, що успадкують віддані послідовники Царя. А також це спадкоємство-відпочинок, до якого отримають доступ лише віддані. Автор показав тут свою глибоку надію на те, що його читачі аж до кінця будуть віддані і за це отримають благословення, хоча й при цьому він відчував себе зобов’язаним застерегти їх супроти відступництва.

6:10. Автор знав, що “Бог не є несправедливий”. Він не покине читачів. Бог пам’ятатиме їхні “діла й любов”, яку вони виявляли до Нього, допомагаючи іншим віруючим людям. Слова автора дуже вправно торкалися найпотаємніших куточків душі кожного християнина. Говорячи про них, він нагадав своїм читачам про те, що вони вже зробили для інших християн і робили надалі. Таким чином автор заохотив їх продовжувати таку свою діяльність і в той же час запевнив, що Бог знає про їхню допомогу іншим і може допомогти їм у будь-який необхідний для них спосіб.

6:11-12. Якщо вони лиш будуть виявляти “таку саму старанність” у подальшому своєму поступі до Бога, яку вже демонстрували — і про яку Бог чудово знав, — то гарантовано отримають надію, що дарується лиш тим, хто й справді старанний. Автор додав: “... щоб ви не стали недбайливі.” Слово “недбайливі” ( нотхроі ) — це те саме слово, яке у 5:11 перекладено як “недолугі” у фразі “на розум недолугі”. Млявості, яка характеризувала їхню незрілість, слід було позбутися. (Грецький текст даного вірша може означати: “Ми бажаємо, щоб ви не були  недбайливі”, а не “щоб ви не стали  недбайливі”.) Їхньою справжньою метою має бути спадкоємство, яке вже очікує на них. А для цього їм слід “наслідували тих, які вірою і витривалістю успадковують (Божі) обітниці”.

6:13-15.  Якщо читачі шукали для себе зразок для наслідування, їм варто було пригадати Авраама, який отримав від Бога “обітницю”, що гарантувала йому помноження його нащадків. У відповідний час терпіння Авраама було винагороджено тим, що Бог дав (“учиняв”) йому “обітницю”. Оскільки тут іде мова про обітницю, озвучену у Бут. 22:17 після підношення Ісаака, автор, вочевидь, думав про те, що сама обітниця і була винагородою. В даному випадку головна думка полягає в тому, що через те, що Авраам виявив неабияке терпіння (пройшовши випробування з Ісааком), він власне й отримав обітницю. Фраза “довгій терпеливості” є перекладом до грецького слова макротхимесас , яке пов’язане зі словом макротхиміас , що в Євр. 6:12. Це слово, яке доволі часто зустрічається у Новому Завіті, стосується змоги володіти своїми почуттями і не бажати при цьому помститися іншим (див., наприклад, Кол. 1:11; 3:12; Як. 5:7-8, 10). Синонім хипомоне , “витривалість, непохитність” характеризує здатність залишатися стійким під тиском несприятливих обставин (див. Кол. 1:11; Євр. 12:1-3, 7; Як. 5:11).

6:16-18. У цих віршах автор вже не говорив про Авраама, як про зразок. Він звернув тут увагу на те, що обітниця, яку Бог дав йому, є корисною усім християнам загалом. Про те, що обітниця, озвучена в Бут. 22:18, стосується Месії, стає зрозуміло з наступних слів: “У твоєму потомстві благословляться всі народи землі.” Потім автор Євр. засвідчив, що надія, яку давала обітниця, гарантувала не лише Авраамові, а й усім християнам спадкоємство у тому, що було обіцяно. Оскільки у справах людей клятва спиняє усі “суперечки”, щодо Божої обітниці також не може бути ніяких сумнівів, адже Він “вжив клятви”. Якщо хто-небудь, наприклад, член якоїсь секти, заперечуватиме це есхатологічне сподівання, то ставитиме під сумнів найсильнішу з усіх можливих гарантій: Божий “доказ”. І справа не лише у тому, що “неможливо, щоб Бог казав неправду”, а й у тому, що вічно правдиве Боже слово було підкріплене тут Його клятвою. Саме це автор назвав “двома незмінними речами”, які слугують заохоченням для тих, “що прибігли прийняти надію”.

6:19-20.  Образ, розкритий у вірші 18 словами “що прибігли прийняти надію”, передбачає наявність укріпленого й захищеного дому. Швидко перейшовши до наступного образу, автор описав гавань, де будь-яка душа безпечно може кинути “якір”. Той якір може дістатися найбезпечнішого місця — “аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус”. Грецьке слово продромос  (“предтеча”) говорить про Того, Хто йде попереду всіх, і якщо взяти до уваги образ гавані, воно перегукується з роллю, яку відіграють моряки, коли залишають свій корабель і на маленькій шлюпці доправляють якір у місце, де є змога міцно закріпити його. Так само і Господь Ісус, увійшовши у небесне святилище і “ставши Архиєреєм повіки”, дав християнам надію закріпитися там, де ніхто і ніщо вже їх не похитне. Оскільки, зважаючи на це, надія читачів була певною, вони могли міцно триматися за неї аж до самого кінця.

В. Величний Священик і Його величне служіння (7:1-10:18)

Тут розпочинається найдовша частина даного послання, що свідчить про її дуже важливе значення. Тема, що розкривається тут, є головною у Євр.. Справжнім Джерелом мудрості читацької аудиторії посеред усіх утисків є саме Первосвященик Христос. Вони повинні усвідомлювати всю велич діяльності такого Священика, її вищість над постановами левітів і те, який бездоганний доступ до цього отримали вони через смерть Христа.

1. ДОСКОНАЛИЙ СВЯЩЕНИК (част. 7)

Тут автор повернувся до теми, яку розпочав у 5:1-10, але мав сумнів, що його читачі зможуть її осягнути (див. 5:11). Підсумовуючи своє нещодавнє застереження (5:11-6:20), автор знову підняв тему священства Мелхиседека (6:19-20). У даній частині власне й подано його роздуми про це.

а. Велич Мелхиседека (7:1-10)

7:1-3.  Спершу автор описав усю велич такої визначної особи зі Старого Завіту, як Мелхиседек. Як прообраз Самого Христа, Мелхиседек був і царем, і священиком. Він благословив Авраама і отримав його “десятину”. Ім’я Мелхиседека та його звання передбачають наявність у нього таких рис, як справедливість і бажання миру. Як свідчить текст Старого Завіту, він ріс “без батька, без матері, без родоводу” і не мав “ні початку днів, ні кінця життя”. Зважаючи на ці слова, багато хто вважає, наче автор хотів тут підкреслити, що Мелхиседек слугував прообразом “Божого Сина”. Та хоча це й не виключено, все ж присутній тут текст має інше значення, зокрема твердження автора, що Мелхиседек “зостається священиком повіки”. Слово “повіки” є перекладом до фрази еіс то діенекес , яка зустрічається лише в Євр. (тут і в 10:12, 14) та означає “постійно” або “безперервно”.

Автор, скоріш за все, звертав тут увагу на те, що Мелхиседек належав до чину духовних осіб, священство яких ніколи не завершиться. (У 7:8 він сказав, що Мелхиседек, як “свідчать”, ще “живе”.) Якщо це вірно, тоді Мелхиседек міг бути ангельським створінням, яке царювало певний час у Салемі, тобто у Єрусалимі. Коли так, тоді твердження, що він не мав “ні початку днів”, не означатиме, що він існував вічно, а лиш те, що він був дочасного походження. Однак припущення, що Мелхиседек був ангелом, не підносить його до рівня Божого Сина, оскільки автор старанно доводив вищість Сина над ангелами (1:5-14). І справді існує свідчення, що в Кумрані Мелхиседека вважали ангелом. Якщо в Євр. йдеться саме про це, тоді Син Божий є Первосвящеником  у чині духовних осіб, де Мелхиседек був просто священиком.

7:4-10. Особиста вищість Мелхиседека над патріархом Авраамом засвідчена тим фактом, що “Авраам відділив (йому) десятину з усього”. І хоча Мелхиседек не має стосунку до чину левітів, все ж він отримав від Авраама десятину і “благословив його”. І саме це благословення ще раз підкреслює його вищість над патріархом. Більше того, він був вищим і за левітів, які збирали десятини та все ж були смертними. На відміну він них, у Авраама взяв десятину “той, про кого свідчать, що живе”. До того ж, в певному сенсі і Леві “дав” йому “десятину через Авраама, бо він ще був у бедрах свого прабатька”. Фразою “так би мовити” автор показав свою обізнаність у тому, що Леві насправді не давав десятину Мелхиседеку, але з огляду на те, що прабатько є більшим за своїх нащадків, вчинок Авраама засвідчив вищість Мелхиседека навіть над священиками-левітами. Таким чином Мелхиседек має велич, яку текст Старого Завіту безумовно засвідчує.

б. Нове священство витісняє старе (7:11-19)

Засвідчивши велич Мелхиседека і особисто, і в порівнянні з Авраамом та Леві, автор був готовий перейти до наступної важливої думки. Йому просто необхідно було показати цю вищість, адже Закон уже не мав сили. Його неефективність та невідповідність системи левітів потребували якісної заміни.

7:11-12.  Тут автор дуже простими словами описав недосконалість левітського священства з огляду на Божу обіцянку (занотовану у Пс. 110:4) того, що з’явиться новий Священик, який належить до чину відмінного від чину Аарона. Оскільки в той час мінялося “священство”, уся система законів, на яку опиралися левіти, також мала змінитися. У цих віршах автор фактично засвідчив істину Павла про те, що люди “не під Законом” (Рим. 6:14), хоча й підійшов до цього з іншого боку.

7:13-14.  Левітське священство було витіснене, про що свідчить той факт “що наш Господь походить від Юди”. Це “покоління” не мало стосунку до левітів, а те, що Бог говорив про нового Священика, безпосередньо торкалося нащадка “Юди”. Ось це й доводило той факт, що відбулися зміни.

7:15-19.  Наступний доказ (“Це стає ще яснішим”) ґрунтується на твердженні про те, що новий Священик має нетлінне (“нетлінного”, акаталитоу ) життя. Тут знову процитовано 110:4 з метою показати, що таке безкінечне життя є невід’ємною частиною чину Мелхиседека. (Автор мав, скоріш за все, саме цей текст на думці, коли озвучував своє твердження про Мелхиседека у Євр. 7:8.) Отже, новий Священик приступив до цієї посади “не за Законом тілесної заповіді”. Тут автор, вочевидь, мав на увазі те, що Закон, який регулював діяльність священиків і призначення на ці посади був “плотським” або “тілесним”, але не в тому розумінні, що був грішним, а в тому, що стосувався плоті смертних людей. Однак та “перша заповідь” була “скасована” через свою “неміч і безкорисність”. Її замінило нове священство, яке давало “кращу надію, яка зближає нас до Бога”. Таким чином автор тут засвідчив, що Закон, який “не зробив нічого досконалим”, було замінено на священство, яке може  здійснювати все задумане у тих, хто прямує до Бога через нього.

в. Досконалість нового Священика (7:20-28)

Якщо, як показав автор, Мелхиседек і дійсно більший за Леві (вірші 4-10), а нове священство неодмінно замінює старе (вірші 11-19), тоді новий Священик має бути більшим за священиків-левітів.

7:20-22. Священство Христа дуже помітно відрізняється від священства левітів і головним чином тому, що Він “мав клятву”, тоді як нащадки Аарона “настановлялися священиками без клятви”. Потім автор знову процитував божественну клятву із Пс. 110:4, яка вже лиш своєю надзвичайною урочистістю вказує на перевагу нового Священика, який справді дуже велично був призначений на Свою посаду. Більше того, саме завдяки цій клятві “Ісус став запорукою ( енгиос , у НЗ зустрічається лиш тут) кращого союзу”. Ісус Своєю власною особою гарантував вищість нового порядку над старим, бо Його клятва була беззаперечною запорукою того, що Він — Священик повіки.

7:23-25.  Жоден старозавітній священик не міг діяти вічно, “бо смерть не дозволяла їм зоставатися”, тоді як “непроминальне” священство Ісуса дає Йому змогу довести Своє завдання зі спасіння людей до повного завершення. Коли автор зазначив, що Він “може спасти повіки”, то продовжував міркувати про спасіння-спадкоємство, що вперше згадується у 1:14. Читачі мали міцно триматися своєї віри і повсякчас відносити себе до “тих, які через Нього до Бога приступають”, пам’ятаючи, що Він може провести їх через усі випробування і труднощі, які траплятимуться на їхньому шляху, “бо Він завжди живий, щоб за них заступатися”. Озвучивши це, автор знову пригадав істину, яку виголосив дещо раніше (4:14-16), коли закликав читачів “з довір’ям” приступити до милості і благодаті, що стали їм доступні завдяки священству Ісуса. Якщо вони так робитимуть, то побачать, що їхній Правитель і Первосвященик може здійснити все! Він міг переможно повести їх у славу багатьох синів. І саме в цьому розумінні Він спасає “повіки”.

7:26-28. Зрештою, Він саме такий Первосвященик, який дуже потрібен людям: непорочний, відлучений “від грішників” і вищий “за небеса”. Завдяки цьому Він “не має потреби” як священики-левіти, “щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу”. На перший погляд може видатися, що у віршах 27-28 йде мова про жертвоприношення в День великого відпусту (Лев. 16), однак вони мали місце щороку, а не “щодня”. Імовірно, у цих віршах описується обряд жертвоприношення, який слід було виконувати день у день, що, як засвідчують певні єврейські перекази, і справді очікували від священиків. Про це також йде мова у Лев. 6:12-13.

У будь-якому разі новий Священик не мав потреби приносити ні жертви за Себе, ні повторні жертви за інших. Достатньо було лиш одного акту жертвоприношення. Даний факт більш детально розглядається в Євр. 9 та 10. Тут же автор мав на меті показати, що, на відміну від священиків-левітів, Син є досконалим Первосвящеником. Згадка про те, що Він став “навіки досконалий”, перегукується з текстом 5:8-10. Страждання Сина, про які тут говориться, що “Він зробив це раз ( епхапакс , див. 9:12; 10:10; також див. хапакс  у 9:26, 28), принісши Себе Самого в жертву”, і зробили Його досконалим, щоб у присутності Бога Він мав змогу заступатися за Своїх послідовників. Отож, Закон настановляв “архиєреями людей, немочі підлеглих, а слово клятви, що було після Закону”, настановило досконалого Священика. Тому читачі можуть приходити до Нього завжди і з усією певністю на те, що Він цілком спроможний задовольнити будь-яку їхню потребу.

2. ДОСКОНАЛА СЛУЖБА (8:1-10:18)

У частині 7 автор розглянув досконалість нового священства. Однак таке досконале священство потребує досконалої служби. Саме про це йде мова у даній частині, де також розкривається той факт, що основою такої нової служби слугує Новий Завіт.

а. Вступ до досконалої служби (8:1-6)

8:1-2.  Автор Євр. розпочав дану частину із фрази-зв’язки: “Головна ж річ нашої бесіди та ...” Він хотів тут підсумувати усе, чому навчав до цього моменту, а також озвучити свої нові думки. Назвавши Господа Ісуса Архиєреєм, “який возсів на небі по правиці престола Величі”, він використав слова з вірша 1:3 (див. 10:12; 12:2). Цілком зрозуміло, що саме автор мав тут на увазі, однак більш детально він зупиниться на цьому згодом. Фразою “служителя святині й справжнього намету” він торкнувся істин, які були вже озвучені вище, та все ж описав їх іншими словами. Поняття служіння ( леітоургос , “служба” у священиків) є, насправді, новою темою. А справжній намет — це небесне місце, де таке служіння відбувається.

8:3-6.  Тут подано початковий, попередній огляд нової теми. Оскільки до обов’язків священика входить “приносити дари ( дора ) й жертви ( тхисіас ; див. 5:1; 9:9)”, то цей новий Первосвященик “мусить щось мати, щоб принести”. Тим не менш, Його служба не могла відбуватися на землі, оскільки левітські обряди жертвоприношень все ще мали місце. (Ці слова вказують на те, що Єрусалимський храм ще стояв.) Однак святиня, яку для цього використовували, слугує лише “образу ( хиподеігматі ; див. 9:23-24) й тіні ( скіа ; див. 10:1) небесної святині”, в якій служить новий Священик. Даний факт було засвідчено ще тоді, коли Мойсей будував “намет” (прототип храму) “згідно зо” суворими божественними настановами (8:5). Служба Ісуса перевершує службу священиків-левітів, як і Завіт, Посередником якого Він є, перевершує їхній завіт. (Автор використав слово “Посередник” у стосунку до Ісуса тричі: 8:6; 9:15; 12:24.) Слово “служіння” ( леітоургіа , див. 8:2) знову є тут осьовим, однак тепер додається зауваження, що досконалість нового служіння пов’язана із кращим завітом, який у свою чергу “заснований на кращих обітницях”. Що ж, далі розглядатимуться і завіт, і його обітниці.

б. Бездоганний завіт (8:7-9:15)

8:7.  Той факт, що обітниця Нового Завіту вже існувала, автор лаконічно доведе цитатою з Єр. 31:31-34. Тим самим він покаже, що вже сама ця обітниця засвідчує недосконалість старого завіту.

8:8-12. Як зазначив автор, обітницю Нового Завіту було озвучено в уривку, де Бог докоряв Своєму обраному народові. Старий Завіт відпав через гріховність людей, подужати яку йому було не під силу. Однак Новий Завіт міг це зробити.

У процитованому уривку спершу подано передбачення про те, що Новий Завіт таки буде укладено (вірш 8), а потім — величне проголошення, що він буде відрізнятися від старого (вірш 9). Далі (вірші 10-12) йде опис надзвичайних здобутків чи то переваг обіцяного завіту. Серед них: (1) внутрішнє бажання дослухатися Його настанов (Бог покладе Свої “закони їм в ум” і напише “їх у них на серці”), (2) міцні стосунки з Богом (“буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом”), (3) знання Бога (“Усі бо вони ... будуть Мене знати”) і (4) відпущення гріхів (“Я бо буду милостив супроти їхньої несправедливости, і їхніх гріхів не буду згадувати більше”). Ось такими є кращі обітниці, що згадуються у вірші 6.

Цілком зрозуміло, що усі ці переваги доступні, фактично, усім переродженим людям усіх віків, починаючи від Розп’яття. І хоча у Новому Завіті йде мова, головним чином, про ізраїльтян (див. “з домом Ізраїля” і “з домом Юди” у Єр. 31:31), цілком очевидно, що християни наших днів також підпадають під ці благословення (див. Лк. 22:20; 1 Кор. 11:25; 2 Кор. 3:6). Даний факт не веде до плутанини між ізраїльтянами та церквою. Новий Завіт — це Богом призначений механізм для здійснення благословень, які Він колись пообіцяв ізраїльтянам через Авраама. Однак завіт із Авраамом передбачав благословення й для інших народів і для всіх людей загалом. Тому Новий Завіт також стає Божим механізмом для спасіння усіх віруючих людей від моменту Розп’яття. Все сказане тут цілковито відповідає словам Ісуса, коли Він проголосив: “Від юдеїв бо й спасіння” (Йн. 4:22). Та як би там не було, даний факт не повинен ставати завадою для сприйняття християнської церкви як єдиного тіла, яке діє між двома пришестями Христа, тісно пов’язане з Ним, немов Його наречена, і помітно відрізняється від ізраїльського народу. Та оскільки спасіння приходить через Розп’яття Христа, воно отримується і через кров Нового Завіту.

8:13.  Відштовхуючись від щойно процитованого старозавітного пророцтва, автор дуже слушно підсумував, що Старий Завіт — це щось уже “передавнене ( палаіоуменон ) й застаріле”, а тому невдовзі зникне. Обряди, які все ще проводилися згідно нього (див. вірші 4-5), були духовно хибними. Ці слова автора наштовхують на думку, що він тут мав на увазі пророцтво Ісуса про руйнування Єрусалимського храму (Мт. 24:1-2). Можливо, це пророцтво здійснилося невдовзі після написання Євр.. Якщо це дійсно так, тоді ця подія стала драматичним засвідченням тезису автора про Старий Завіт.

9:1-5.  З огляду на “вік” Першого Завіту автор хотів розглянути завітні “установи щодо служби і святиню земну”. А все для того, щоб протиставити їх досконалішим характеристикам новозавітного служіння. Автор показав, якою земною (“земну”, космікон , вірш 1) чи то мирською була перша святиня, описавши матеріальні речі, що мали до неї стосунок. Усі ці речі володіли певною типологічною цінністю, однак автор не міг “говорити докладно” про них у той час (вірш 5). Тому він обмежився головними характеристиками, які й використав для порівняння, що хотів провести.

9:6-10.  “Установи щодо служби”, які згадувалися у вірші 1, тепер були представлені так, що лиш підкреслювали недосконалість старозавітного служіння. Тоді як у “перший намет” могли “завжди” входити “священики, виконуючи служби”, у День великого відпусту (див. Лев. 16) “лиш архиєрей” міг увійти “в другий” (тобто у святая святих), “і то не без крови, що її він приносить за свої і людські провини”. Такий обмежений доступ чітко засвідчував факт, що “дорога” у Божу присутність (яку власне й символізувала святиня) “ще не відкрита”. Саме це й показав “Святий Дух”. Сама левітська система служінь передавала ідею того, що істинний шлях до Бога лежить не через неї. І для “теперішнього часу” це ще раз засвідчує, що старозавітна система жертвоприношень не задовольняє потреби людей на найглибшому рівні, бо вона не може “у сумлінні зробити досконалим того, хто служить”. Отож, установи, які складали помітну частину служіння прихильників цієї системи, стосувалися, головним чином, тілесного життя, а тому їх слід було застосовувати лише “до часу їх виправлення”.

Текст вірша 9:10 стосується, скоріш за все, сектантів, для яких “установи щодо страв, напоїв та різних обмивань” мали велике значення. Читачі ж повинні пам’ятати про тимчасову природу цих речей, які діяли за “старого” завіту, щоб не повертатися до них.

9:11-12.  Тут автор дуже вдало підсумував обговорення, розпочате у 8:7. Він показав, що Старий Завіт передбачав появу Нового Завіту (8:7-13) і що саме служіння Старому Завітові, яке здійснювалося у земній святині, вказувало на його недосконалість (9:1-10). Далі автор продемонстрував досконалість служіння Христа як Посередника Нового Завіту (вірші 11-15).

Переклад вірша 11 в НМВ є сумнівним. Навряд чи автор хотів тут сказати, що “Христос пройшов через більший і досконаліший намет”, оскільки важко тоді зрозуміти різницю між ним і святинею, в яку Він увійшов згідно вірша 12. Вочевидь, краще взяти з оригіналу грецьке слово діа , яке тут перекладено як “через”, і приєднати його до фрази “з'явившись як Архиєрей майбутніх благ”. У такому разі це слово можна перекласти як “у зв’язку з”, й усе речення передаватиме думку про те, що священство Христа пов’язане з більшим і досконалішим наметом, а не з земним, про який ішла мова вище (вірші 1-5).

Коли Христос увійшов “раз назавжди” у святиню “з власною кров'ю (вірш 12; див. вірш 14; 10:19, 29; 13:20)”, а не з кров’ю тварин, Він тим самим засвідчив досконалість Свого служіння, бо, віддавши Свою кров, Він “знайшов вічне відкуплення”. Отож, цінність Його пожертви є незрівнянно більшою за жертвоприношення тварин згідно системи левітів. Ціна відкуплення, яку Він заплатив за людей, є досконалою, бо оскільки її більш платити не треба (даний акт жертвоприношення був “раз назавжди”, епхапакс ; див. 7:27; 10:10), це відкуплення є вічним.

9:13-14.  Це “вічне відкуплення”, через яке благословення Нового Завіту (див. 8:10-12) зійшли на усіх віруючих людей, має бути визначальним фактором у їхньому служінні Богові. Старозавітні обряди слугували для очищення “нечистих” і давали їм лиш “чистоту тіла”, тоді як “кров Христа” може дати набагато “більше”. Його пожертва має надзвичайну цінність, адже Він “Духом вічним приніс Себе Самого Богові непорочним”. Використавши таке чудове твердження, автор Євр. задіяв усіх трьох Осіб Святої Трійці у пожертві Христа, що лиш збільшує велич Його відкупної жертви. Слово “непорочним” ( амомон ) дуже вдало характеризує досконалість Христа (див. 4:15; 7:26), адже його також використовували стосовно бездоганних тварин, яких приносили в жертву.

Лиш такий величний вчинок “очистить наше сумління від мертвих діл”. У даному контексті фраза “мертвих діл” стосується, скоріш за все, левітських обрядів, які, на відміну від діяння Христа, ніколи не можуть надати духовне життя. Як і в 6:1, де також іде мова про мертві діла, тут автор хотів, щоб його читачі покинули всі думки про повернення до старозавітних обрядів. Їхнє сумління мало бути цілковито вільне від найменшої потреби знову долучитися до цього, і, зберігаючи свою певність у досконалій силі Розп’яття, вони зобов’язані були міцно триматися своєї віри “на служіння Богові живому” згідно новозавітних установ.

9:15. Хто чинить так, той зберігає надію на вічне спадкоємство (див. “вічне відкуплення” у вірші 12 і “Духом вічним” у вірші 14), яке було обіцяне отримувачам новозавітного життя. Христос “є Посередник” (див. 8:6; 12:24) такого “завіту”. Саме завдяки Йому до спадкоємства мають доступ “вибрані”, оскільки смерть Посередника звільнила їх від будь-яких “гріхів першого завіту”.

Тут автор, вочевидь, спростовував заяви сектантів чи когось іншого стосовно того, що відчуття провини повинно повсякчас супроводжувати тих віруючих у Христа євреїв, яких часто звинувачували у відступництві від віри своїх предків. Адже кров Христа мала заспокоїти їхнє сумління назавжди і повеcти їх до “вічного спадкоємства”, яке давали їм новозавітні стосунки. Звісно ж, автор мав тут на увазі, як і деінде, що лише “вірою і витривалістю” читачі “успадковують обітниці” (6:12). Якщо вони покладають своє сумління на Розп’яття, то зможуть безперешкодно увійти у своє спадкоємство.

в. Бездоганна жертва (9:16-28)

Автор чітко дав зрозуміти, що смерть Христа поклала початок кращому завітові (вірші 11-15), який є вищий за завіт, де передбачено жертвоприношення тварин (вірші 12-14). Однак потребу у такій пожертві все ще слід було дослідити. Отож, ключовим словом у даному підрозділі є ананке  (“треба”, вірш 23; або “мусить”, вірш 16). Досліджуючи дану тему, автор прямо наголосив, що жертовна смерть Христа є незрівнянно вищою за будь-які інші пожертви.

9:16-17. Розпочинаючи нову думку, автор використав цікавий семантичний перехід, при якому грецьке слово “завіт” ( діатхеке ) тлумачиться як “воля”. Хоча “завіт” і “воля” не є зусібіч тотожними, автор мав на увазі, що за прискіпливого вивчення Нового Завіту стає зрозуміло, що це, насправді, завітне розпорядження Бога, а, отже, Його воля. Як і воля людей, усі постанови визначає “заповітник”, тоді як інша сторона має просто прийняти ці умови.

Розглядаючи Новий Завіт із цього боку, автор засвідчив, що він набуває “силу” лиш тоді, коли, як і у випадку з людьми, заповітник помирає.

9:18-21. Старий Завіт також “був освячений кров'ю”. Опираючись на дані, які були почерпнуті, мабуть, із відомих авторові переказів, а не зі Старого Завіту, він написав, що Старий Завіт набув чинності, коли під час певної обрядової церемонії було пролито жертовну кров.

9:22.  Даний вірш стосується старозавітних установ, а фраза “майже все” залишає місце для роздумів про пожертви, які могли піднести за свій гріх бідні ізраїльтяни (Лев. 5:11-13). Однак тут автор роздумував про цю систему загалом, а також про обряд у День великого відпусту, який мав стосунок до загальної гріховності ізраїльського народу і який демонстрував, що “без кровопролиття відпущення немає”. Ці слова описують принцип, який справджується і стосовно Нового Завіту.

9:23. У даному вірші автор проголосив головний принцип Нового Завіту: смерть Христа була необхідною. Звичайні “подоби ( хиподеігмата ; див. 8:5; 9:24) речей небесних очищувались” принесенням в жертву тварин, та “самі небесні речі” потребували чогось більшого. Під висловом “небесні речі” автор мав на увазі нові священницькі установи загалом, головною метою яких є небеса. Ці постанови стосуються гріховності людей і мали, отже, передбачати освячення жертвою, яка здатна “знищити гріх” (див. вірш 26). Смерть Христа власне й була такою жертвою.

9:24-26. Христос був призначений Первосвящеником Нового Завіту, щоб захищати інтереси грішних людей на небесах (“в саме небо”), тобто у присутності Бога. Тому Його жертва мала бути більшою за ту, яка лиш дозволяла увійти у “рукотворну святиню, яка була подобою ( антітипа ) правдивої”. Окрім того, Христос не міг запропонувати жертву, яку слід було приносити більш, аніж один раз, як це було прийнято у левітській системі, адже тоді Йому довелося б приносити “Себе Самого ... у жертву ... багато разів ... від заснування світу”. Замість цього небесне служіння Христа вимагало від Нього єдиної досконалої жертви. Саме тому Він “раз назавжди ( хапакс , див. вірш 28; також див епхапакс  у 7:27; 9:12; 10:10) з'явився на кінці віків, щоб знищити гріх Своєю жертвою”, чого священики старого порядку зробити не могли. Під фразою “на кінці віків” автор, вочевидь, мав на увазі кінець доби Старого Завіту, а також неминучість кінця усіх речей. Невдовзі він згадає і про Друге Пришестя Христа.

9:27-28. З огляду на все вищесказане в центрі уваги тепер знаходяться есхатологічні реалії. Люди є грішними створіннями, яким “призначено ... раз умерти, потім же суд”. Однак цю небезпеку було усунуто тим, що “Христос лише один раз ( хапакс , див. вірш 26)” приніс Себе у жертву, “щоб узяти на Себе гріхи багатьох”. Неодноразове використання слова “раз” (7:27; 9:12, 26, 28; 10:10) підкреслює завершеність і одноразовість жертовного вчинку Христа на противагу численним жертвоприношенням левітів. До того ж, “разова” жертва Христа (вірші 26, 28) прирівнюється до “разової” смерті кожної людини зокрема (вірш 27). Тепер ті, “що очікують” ( апекдечоменоіс ; зустрічається у НЗ сім разів стосовно повернення Христа: Рим. 8:19, 23, 25; 1 Кор. 1:7; Гал. 5:5; Флп. 3:20; Євр. 9:28) на Нього, можуть робити це без страху суду, а з надією “на спасіння”.

Христос прийшов на землю перший раз, “щоб узяти на Себе гріхи багатьох”, але “вдруге” Він прийде “не заради гріха”.

Автор тут дуже вправно показав, що ті, “що очікують Його”, складають лиш невелику частину тих, кого Його смерть порятувала. Вони, як показують усі його попередні заклики, є тими людьми, які додержують “аж до кінця твердо ... віру, як напочатку” (3:14). “Спасіння”, яке Він їм подарує за Свого Другого Пришестя, — це вічне спадкоємство, яке вони отримають, як дійсні спадкоємці (див. 9:15; 1:14).

г. Бездоганний вплив нового священства (10:1-18)

Це останній підрозділ частини тлумачень автора, яка розпочалася віршем 7:1. У част. 7 автор показав вищість Христа, як Первосвященика за чином Мелхиседека, над священиками-левітами. У 8:1-10:18 він описав досконалість священства Христа, яка ґрунтується на бездоганному завіті (8:7-9:15) і бездоганній жертві (9:16-28). Тепер же він зазначив, що бездоганна жертва робить досконалими тих, хто вірує у Новий Завіт.

10:1.  Саме тому, що Закон був лиш тінню “майбутніх благ”, він “ніколи не може ... зробити досконалими тих, які приступають до Бога”. Під фразою “зробити досконалими” автор не мав на увазі безгрішну досконалість. Як показують наступні вірші, його цікавило остаточне усунення провини, що робить можливим вільний доступ до Бога для людей, які вірять в достатність Розп’яття.

10:2-4.  Те, що пожертви згідно старого порядку “приносяться щороку” (вірш 1), лиш засвідчує неспроможність Закону зробити досконалими тих, “що служать”. Замість того, щоб допомогти їм досягти змоги постати перед Богом, не маючи “більше ніякої свідомости гріхів”, щорічні обряди (в День великого відпусту) щоразу нагадували їм про “гріхи”, оскільки кров тварин не могла їх усунути.

10:5-7.  Саме з цієї причини у Старому Завіті міститься пророцтво (Пс. 40:6-8), що стосується Особи, яка виконає те, чого Бог насправді хотів. Цей псалом містить слова, які Христос промовляв за Свого Першого Пришестя. Фраза “Ти ... приготував єси тіло мені” є перекладом у Септуаґінті давньоєврейського вислову “Ти викопав вуха Мені”. Грецький перекладач, чий варіант перекладу використав автор Євр. (і який, безумовно, діяв під впливом Святого Духа), розглядав цей уривок давньоєврейською мовою як певний мовний зворот (так звану синекдоху), де частина виконує роль цілого. Якщо Бог “викопав вуха”, то й “приготував тіло”. Такий переклад є слушним і вірним, що власне й доводить його згадка у Євр.. Перебуваючи у тілі, яке отримав, воплотившись в чоловіка, Христос міг тепер сказати, що прийшов “у світ”, щоб досягти того, чого неможливо було досягти старозавітними жертвоприношеннями, а саме зробити досконалими людей, які вірують у Новий Завіт. У цьому розумінні Він виконав Божу волю.

10:8-10. Далі автор розтлумачив текст, який щойно процитував. Під словами “Касує, отже, перше, щоб установити друге” (вірш 9) автор мав на увазі скасування старозавітних пожертв, які не задовольняли цілковито Бога. Те, що прийшло на зміну, було волею Бога, і саме “силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди ( епхапакс ; див. 7:27; 9:12)”.

Слово “освячені” є перекладом до грецького слова хегіасменоі  (див. 10:14, 29). Тут його вжито у часі, який безпосередньо засвідчує, як і решта даного речення, те, що це освячення уже відбулося. У Євр. автор ніколи не говорив про “поступове освячення” життя віруючої людини. Для нього поняття освячення є тотожним поняттю виправдання, про яке часто говорив Павло. З допомогою освячення, яке здійснилося через смерть Христа, віруючі у Новий Завіт люди зробилися досконалими для вільного від провини служіння Богові (див. 2:11).

10:11-14.  Щойно озвучена істина набуває ще більшої ваги завдяки протиставленню священству левітів. Робота священиків-левітів ніколи не завершувалася, оскільки їхні пожертви ніколи не були завершеними, тоді як сам факт того, що Христос сидить “по правиці Бога” (див. 1:3; 8:1; 12:2), свідчить про довічність Його разової жертви і про те, що тепер Він може з упевненістю очікувати остаточної перемоги над Своїми ворогами. Слово “назавжди” ( еіс то діенекес ) також зустрічається у вірші 14 (див. коментарі до 7:3). Отож, Своєю разовою жертвою (“одну ... жертву”, 10:12, 14), що протиставляється багатьом пожертвам священиків, які приносили їх “часто” і “щодня”, Він “удосконалив назавжди тих, що освячуються”. Фраза “що освячуються” наче свідчить про тривалий процес. Однак тут не слід нехтувати значенням слова “освячені”, що у вірші 10. Тому кращим перекладом є наступний: “... тих, що освячені” ( тоус хагіазоменоус ; див. вірш 29). “Освячені” є досконалими (див. 11:40; 12:23) у Божій присутності у тому розумінні, що коли вони приходять до Бога, Він їх цілковито приймає завдяки смерті Христа (див. 10:19-22).

10:15-18. Повертаючись до розгляду переваг Нового Завіту (див. 8:8-12), автор знову процитував певні з них (у 10:16 він процитував Єр. 31:33; у Євр. 10:17 — Єр. 31:34), щоб краще розкрити свою думку. Даний текст є свідченням Божого Святого Духа і показує, що остаточне “прощення гріхів”, обіцяне у Новому Завіті, означає відсутність подальшої потреби приносити пожертви “за гріхи”. Як невдовзі зазначить автор, особа, яка відвертається від разової і самодостатньої жертви Христа, не має жодної дійсної жертви, до якої могла б навернутися (див. Євр. 10:26).

Г. Четверте застереження (10:19-39)

У певному сенсі ця частина-застереження є найрізкішою і найсуворішою з усіх. А також вона є справді драматичною. Дана частина є наступною після дуже важливих тлумачень автора послання стосовно діяльності та служби Ісуса Христа як Первосвященика. Отож, тут розкривається увесь можливий підтекст цих істин і знову засвідчується їхнє надзвичайне значення. Проте, як і зазвичай, автор додав до свого урочистого застереження слова втіхи й заохочення.

1. ГОЛОВНЕ ЗАУВАЖЕННЯ (10:19-25)

10:19-22. Головне твердження цих віршів міститься в наступних словах: “Отож, брати (див. 3:1, 12), ... приступаймо” до Бога. Вставні фрази, які розпочинаються словом “маючи”, розкривають підстави для заклику автора йти до Бога. Читачі є людьми Нового Завіту (“брати”), які мають “у повноті віри” ( парресіан ; див. 3:6; 4:16; 10:35) іти до присутності Бога. Цю думку автор ще краще розкрив, коли використав старозавітні образи, серед яких: Божа присутність у “святині” і завіса (“завісу”), яка колись відділяла людей від Бога, а тепер вже ні. Вона символізувала тіло (“тілом”) Христа, тому автор, вочевидь, мав на думці момент, коли в час смерті Христа завіса у храмі розірвалася (Мт. 27:51). Та як би там не було, Його смерть дала віруючим людям необхідний доступ і дорогу до Бога, яку автор дуже влучно назвав “новою ( проспхатон , “нещодавньою”, зустрічається в НЗ лиш тут) і живою”, тобто такою, яка стосується плоті і робить живими реалії Нового Завіту.

Та, окрім цього, заклик приступити до Бога є відповідним, адже люди мають “великого Священика над Божим домом”, що дає їм усе те, про що автор розповідав вище. Тому віруючі люди мають іти до Бога “з щирим ( алетхінес, “правдивим, надійним”, від алетхеіа , “істина”) серцем, у повноті віри” . Не повинно бути жодних сумнівів стосовно цих надважливих реалій. Навпаки, кожна віруюча у Христа людина має приступати до Бога з радісним усвідомленням того, що вільна від провини (“очистивши серця від лукавої совісти”), і з відчуттям особистої святості, яку жертва Христа зробила можливою (“омивши тіло чистою водою”). Вочевидь, слова автора слугують закликом свідомо покластися на очищення, яке віруючі люди отримали через Розп’яття Христа, і приступити до Бога, радіючи новим здобуткам та відкидаючи внутрішні провини і зовнішню нечистоту. Ці вірші нагадують 1 Йн. 1:9.

10:23-25. Такий сповнений упевненості доступ до Бога передбачає “непохитне визнання надії” на здійснення Божих обіцянок. У даних віршах автор показав, що його занепокоєння стійкістю віри не є чимсь абстрактним, а цілком виправданою протидією реальній небезпеці. Саме тому було вкрай необхідно, щоб віруючі люди з церкви, до якої писав автор, виявляли взаємотурботу і взаємозаохочення (“до любови й до діл добрих”). Його читачі не повинні були полишати “своїх сходин”, як дехто вже робив. Там, вочевидь, були вже випадки, коли священики покидали свої посади, хоча ці слова автора можуть стосуватися інших церков, де це траплялося. Та у будь-якому разі така взаємопідтримка має бути ще більшою, бо “зближається День” (див. вірш 37; тут присутня відома тріологія НЗ: віра, вірш 22; надія, вірш 23; любов, вірш 24).

Знову згадуючи про Друге Пришестя, автор висловив занепокоєння тим, що істинно віруючі люди можуть втратити надію на прихід Господа і піддатися спокусі покинути свою віру у Христа (див. коментарі до 1:13-2:4; 6:9). Вони мають ставитися до своїх майбутніх очікувань як до чогось цілковито певного (“бо Той, Хто обіцяв, вірний”). Якщо вони лиш поглянуть угору, то зможуть побачити, “як збижається День”.

2. ОНОВЛЕНЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ (10:26-31)

10:26-27.  Фраза “бо коли ми ... грішимо добровільно”, що у БКЯ, є кращим перекладом, аніж фраза “бо коли ми продовжуємо добровільно грішити”, що у НМВ, бо перекладене слово “продовжуємо” передає дещо ширше значення, аніж в оригіналі. Як показує контекст (див. вірш 23), тут та й в усьому посланні автор непокоївся про реальність небезпеки відступництва від віри. Більшість грішних вчинків є добровільними, однак автор тут керувався старозавітним вченням про гріхи (див. Чис. 15:29-31), які неможливо відкупити жертвоприношеннями, передбаченими Законом. Відступництво від віри буде добровільним вчинком, а тому для тих, хто так чинить, “вже немає за гріхи жертви” (див. Євр. 10:18). Коли людина зреклася єдиної діючої жертви Христа, тоді, оскільки не існує іншої жертви, яка могла б її захистити, на неї чекає страшний Божий суд “й вогонь помсти палаючий”. Християни, які покидають віру, що мали “напочатку” (3:14), переходять на бік ворогів Бога і, як автор уже казав, насправді “знову ... розпинають Божого Сина і прилюдно зневажають” (6:6). Така недостойна поведінки навряд чи вартує чогось більшого, аніж Божого обурення й відплати. Однак, тут, як уже зазначалося вище (див. коментарі до 6:8), не йде мова про пекло (див. коментарі до 10:29).

10:28-29. Згідно Старого Завіту, якщо ізраїльтянин якимсь чином зневажив Закон Мойсея і принаймні два чи три свідка підтверджували це, його карали смертю. І це ще більше справджувалося стосовно Нового Завіту, як зазначив автор. Якщо зневага нижчого завіту так суворо каралася, то наскільки ж більше каратиметься зневага Нового Завіту, який значно вищий за Старий.

Маючи на меті показати, що так воно і буде, автор зобразив відступництво від віри, як надзвичайно ганебний вчинок. Відступник від Нового Завіту “потоптав Божого Сина й уважав кров завіту (“кров'ю вічного завіту”, 13:20), якою освятився, за звичайну”. Слово “освятився” стосується істинних християн. Їх автор Євр. вже описував як освячених “приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди” (10:10), а також як удосконалених “назавжди” цим освяченням (вірш 14). Дехто намагається уникати такої думки, стверджуючи, що слово “освятився” стосується тут самого Христа або що людина сама себе називає освяченою. Однак не це мав на увазі автор. Таке твердження є настільки вимушеним, що його зовсім неважко спростувати. Автор хотів тут, головним чином, показати усю серйозність такого ганебного вчинку, як відступництво від віри. Вважати “кров завіту (яка власне й освячує віруючих людей) ... за звичайну” ( коінон ) і зрікатися її дієвості — це, отже, вчиняти настільки ганебний гріх, який навіть перевершує зневагу до Старого Завіту. До цього усього відступник ще й додає зневагу “Духа благодаті”, який власне і привів його колись до віри у Христа. Такий духовний бунт однозначно заслуговує на значно більше покарання, аніж смертна кара, яку призначали за зневагу до Закону Мойсея.

Але знову автор тут не думав про пекло. На життя християнина може зійти багато різних видів божественної відплати, які є навіть гіршими за миттєву смерть. Насправді, Єремія скаржився саме на таке покарання, що зійшло на Єрусалим (ПлЄр. 4:6, 9). Тут також можна пригадати царя Саула, останні дні якого були обтяжені таким розумовим та емоційним сум’яттям, що смерть стала для нього полегшенням.

10:30-31.  Ніхто не повинен нехтувати цим застереженням. Сам Бог говорив, що Йому “належить відплата” і Він “судитиме народ Свій”. Кажучи це, автор двічі процитував Втор. (32:35-36), а саме частину, що найбільш яскраво описує страждання Божого народу, які зазнавали Божої відплати та покарань (див. особливо Втор. 32:19-27). Хто знайомий із цим текстом, як і з іншими описами Божого гніву, що сходив на Його народ, той погодиться: “Страшно впасти в руки Бога живого!”

3. ОНОВЛЕНЕ ЗАОХОЧЕННЯ (10:32-39)

Тут автор, як і зазвичай, підсумував своє застереження заохоченням.

10:32-34. Найефективніший спосіб укріпити людей супроти майбутніх випробувань — це нагадати їм про мужність, яку вони вже колись демонстрували. Саме це й зробив автор. Його читачі уже знали, як “терпляче” ( хипемеінате , див. вірш 36) зносити “таку велику боротьбу страждань”. Вони знали, що таке привселюдні “зневаги ... знущання” і переслідування, а також відали, як допомагати тим, хто цього зазнавав (вірш 33). Вони виявляли співчуття до ув’язнених братів і знали про “грабунок ... майна”, та все “з радістю приймали”, бо були певні, що отримають на небесах “велику нагороду” (вірш 34). Тож тепер їм варто лише пригадати, якою колись була їхня міць. З чим би їм не доводилося мати справу — а, як вважав автор, вони уже чимало знали, — їм буде надано допомогу, якщо вони лиш згадають “перші дні”, коли стали “просвітлені” (див. “одержавши повне спізнання” у вірші 26 та “просвітились” у вірші 6:4).

10:35-36. Саме тому їм не слід покидати “довір’я” ( парессіа , див. 3:6; 4:16; 10:19). Як свідчать тлумачення автора про вічне спасіння — прославлення багатьох синів, — коли це довір’я збережене, “воно має велику нагороду”. Отож, як автор неодноразово казав і до чого закликав, читачам лиш “треба терпеливости ( хипомонес ечете чреіан )”, щоб, виконуючи таким чином “Божу волю” (див. вірш 9), вони “одержали обітницю”. Як і всі інші заклики автора, цей заклик є осьовим у Посланні до Євреїв.

10:37-38. Якщо вони хвилювалися, що Друге Пришестя ніяк не настає, то їм варто було просто повірити, що “ще бо трохи, дуже мало часу, і Той, Хто має прийти, прийде, не забариться”. Ці слова, як і наступні, автор взяв із Септуаґінти, а саме з Іс. 26:21 та Ав. 2:3-4. Однак тут він передав їх довільно, не намагаючись точно процитувати. У фразі “а праведник Мій” (лише у декількох грецьких рукописах присутнє слово “Мій”) автор запозичив у Павла опис людини, виправданої за віру. Скоріш за все, автор Євр. розумів це подібним чином. Виправдана людина має жити “з віри”. Саме до цього автор Євр. і закликав своїх читачів. Однак, “коли ж” хтось “відступить”, тобто якщо “праведник” стане відступником і почне заперечувати християнську віру, Божого “вподобання” не буде у його житті. Підкресливши усю серйозність наслідків, автор дещо пом’якшив напруженість тексту, щоб у наступному вірші заохотити своїх читачів до вірних дій.

10:39.  Отож, далі він зазначив: “Та ми не з тих, що відступають собі на погибель.” У тексті оригіналу слово “ми” наголошено. Окрім того, цей займенник автор часто використовував у значенні “редакторського ми” (див. 2:5; 5:11; 8:1; тощо), тобто говорив про себе у множині. Зважаючи на це, він тут наче казав наступне: “Оскільки мене це непокоїть, я вирішив не відступати і не зазнавати погибелі як Божої за це кари.” Слова “на погибель” є перекладом до грецького слова аполеіа , яке може стосуватися або тимчасової, або ж вічної погибелі. У даному контексті перше припущення є вірним. Замість того, щоб накликати на себе погибель, як робить це відступник, автор мав намір бути серед “тих, що вірують, щоб врятувати душу”. В НМВ тут подано дещо інший переклад: “тих, що вірують і спаслися”. Однак тут не йде мова про навернення, адже автор не використовував у даному вірші звичне слово зі значенням спасіння. Слово “спаслися” є лиш дещо вільним перекладом фрази еіс періпоіесін псичес . Тому кращим перекладом все ж буде “... щоб врятувати душу” (див. коментарі до 1 Пт. 2:9). Однак слово “душу” тут слід розуміти у староєврейському значенні, тобто стосовно самої людини чи її життя, а в даному контексті стосовно того, як стійкість у вірі захищає людину від нещасть, які є безумовним наслідком відступництва. Навіть якщо автор говорив тут про своє власне бажання, цілком зрозуміло, що він був би радий, якби його читачі розділили це бажання з ним. Отож, завершальне твердження цієї частини-застереження (10:19-39) слугує закликом до стійкості і терпеливості.

IV. Частина ІІІ: Зразкова віра (част. 11-12)

Ця частина — остання велика і дуже важлива частина послання — є, фактично, закликом зробити єдино правильний вчинок, а саме повірити в усе, що написав тут автор. Хоча велике значення віри уже було засвідчено, думка автора залишається ще незавершеною, допоки ще глибше не буде розглянуто безмежну цінність віри. Як і до цього, за присутніми тут тлумаченнями автора (част. 11) слідує застереження та заклик (част. 12).

А. Життя у вірі (част. 11)

Завершуючи попередню частину-застереження, автор торкнувся теми життя у вірі (див. 10:37-39). Далі він пояснив своїм читачам, про що власне тут іде мова, використавши зрозумілі їм образи, адже саме віра лежить в основі діянь старозавітних визначних постатей. Оскільки ці люди стійко трималися віри, то й читачі можуть це робити.

1. ПРОЛОГ (11:1-3)

11:1-3.  У короткому пролозі автор озвучив три свої основоположні міркування про віру: її істинну природу, шану, що асоціюється з нею, і про неї як спосіб осягати все інше. За своєю суттю віра “є запорукою того, чого сподіваємося ( хипостасіс , перекладено як “істоти” у стосунку до Бога в 1:3), — доказ ( еленчос , від слова еленчо , “доводити або переконувати”) речей невидимих”. Той факт, що її дуже шанували, видно вже з того, що “через неї предки були добре засвідчені”. Віра — це також спосіб пізнати все інше, адже саме завдяки їй віруючі люди знають, “що світ ( тоус аіонас , досл., “віки”, див. 1:2) сотворений” Богом.

2. БОЖЕСТВЕННЕ ЗАСВІДЧЕННЯ ВІРИ (11:4-16)

Перш за все автор вирішив зупинитися на тлумаченні теми, озвученої у вірші 2. Завдяки вірі Бог приймає віруючих людей і винагороджує їх.

11:4. Авель символізує собою праведника, про якого йшлося у вірші 10:38. Бог прийняв його, бо він “приніс ... кращу ... жертву”. Як і Авеля, Бог приймає читачів з огляду на кращу жертву Нового Завіту, тоді як їхні невіруючі брати, як, наприклад, Каїн, не отримують такого схвалення від Бога. Більше того, навіть смерть не зменшує засвічення такого чоловіка, як Авель.

11:5-6.  Інший чоловік, Енох, вів таке життя, яке справді було вгодне Богові, адже його поступ з Богом був сповнений віри (так само мають чинити і читачі). Якби Христос прийшов в час їхнього життя (див. 10:37), тоді читачі також не зазнали б смерті. Та у будь-якому разі вони могли догодити Богові лише своєю повсякчасною певністю у те, що “Він існує і дає нагороду тим, які Його шукають”.

11:7. Той факт, що Бог таки винагороджує тих, хто Його шукає, засвідчено випадком із Ноєм, який став “спадкоємцем праведности” через віру і успадкував новий світ після Потопу. Так і читачі можуть успадкувати “світ майбутній” (див. 2:5). Фраза “щоб спасти дім свій” нагадує слова автора про спасіння-спадок християнина. Особиста віра людини може принести користь усій сім’ї, якщо вони також повірять.

11:8-10.  Читачі мають очікувати на “світ майбутній” і розглядати своє поточне життя як паломництво так, як робив це Авраам. Цей великий патріарх жив, немов чужинець, у землі, яку згодом успадкує. Так і читачі отримають свій спадок, якщо чекатимуть “міста з непохитними основами”, тобто небесного і вічного Єрусалиму (див. Одкр. 21:2, 9-27).

11:11-12.  В НМВ у даних віршах присутнє слово “Авраам”. Однак все ж краще перекладати їх дослівно: “Вірою і сама Сара дістала силу прийняти насіння, дарма що вже була похила в літах ... .” Переклад, який подано в НМВ, ґрунтувався на думці, що фразу “ставати батьком” ( еіс катаболен сперматос ) можна відносити лише до батька, однак це не обов’язково. Автор вирішив згадати тут першу героїню, яка щиро вірила і здатна була знехтувати тілесними обмеженнями, які накладали на неї її роки та робили вже неспроможною зачати. Оскільки вона “вважала вірним Того, Хто дав обітницю” (НАСБ), то і читачі мали так вважати (див. 10:23). Насправді, в тому числі й завдяки її вірі сталося так, що в них із чоловіком народилося багато дітей, хоча тіло в Авраама вже було, як в “омертвілого”.

11:13-16.  Яскраво підсумовуючи свої поточні роздуми на задану тему, автор зазначив, що люди можуть перебувати “у вірі” й тоді, коли “померли”, навіть якщо до того часу не отримали “здійснення обітниць”. Завдяки вірі літні святі бачили обіцяні реалії “здалека” і наполегливо продовжували своє паломництво, шукаючи “батьківщини” й відмовляючись повертатися у землю, “з якої вийшли”. Так і читачі зобов’язані покинути будь-які спроби повернутися до якоїсь із форм релігії своїх предків й замість цього прагнути “кращої” землі, “тобто небесної”. Якщо вони робитимуть так, як чинили патріархи, Бог не посоромиться “зватися їхнім Богом”.

3. РІЗНІ ПРИКЛАДИ ВІРИ (11:17-40)

Тут розпочинається новий виток тлумачень автора стосовно життя у вірі. Існує чимало прикладів, за яких віра залишалася визначальним фактором в житті людей і їхньому розумінні цього життя, адже саме віра формує істинно християнське світосприйняття (див. вірш 3).

11:17-19. Тут, коли автор знову повернувся до Авраама, піднімається тема випробування. Читачі можуть чимало засвоїти із такого надзвичайного випробування, за якого патріарх мав “принести у жертву ... сина”. Хоча це наче суперечить обітниці Бога, Авраам спромігся піднятися над цим випробуванням і повірити у силу воскресіння Бога. Так і читачі-християни повинні часом дивитися далі, аніж дає можливість це життя, за якого Божі обітниці здаються нездійсненними, і розуміти, що коли вони воскреснуть, усі ті обітниці здійсняться.

11:20-22.  Патріархи, про яких тут іде мова, також дивилися в “майбутнє” з вірою. Ісаак, повіривши, що Бог здійснить обітниці, які дав Авраамові і його нащадкам, “благословив” своїх двох синів “Якова та Ісава на майбутнє”. Так вчинив і Яків стосовно синів Йосифа, що стало для нього актом віри “перед смертю”. Читачі також мають поклонятися аж до кінця життя, віруючи у майбутнє життя, яке Бог провістив. Йосиф, “вмираючи”, висловив певність у тому, що Бог у майбутньому звільнить “синів Ізраїля” від єгиптян. Подібним чином усі віруючі люди мають щиро вірити в обіцяне майбутнє Божих людей.

11:23.  Перейшовши до життя Мойсея, автор зосередив увагу на тому, як саме віра протидіє невірству та ворожості, з чим читачі Євр. неодноразово стикалися. Саме “вірою батьки Мойсея ... три місяці його ховали”, що власне й зберегло йому життя. У фразі “бо бачили красу дитини” слово “красу” є перекладом до грецького слова астеіон , яке зустрічається в НЗ лиш тут та в Діян. 7:20, де також стосується Мойсея. Зрадівши неоціненному Божому дарові, тобто сину, його батьки повірили, що Бог приготував щось краще цій чудовій дитині, аніж смерть. Не злякавшись “наказу” фараона, вони залишили його живим, і Бог винагородив їхню віру славетним життям Мойсея.

11:24-26. Тут автор показав, як “вірою” великий патріарх обрав “страждати разом з людом Божим, ніж дознавати дочасної гріховної втіхи”, чим засвідчив, що Мойсей є справжнім героєм віри, який дуже розумно ставився до есхатологічних сподівань ізраїльського народу. Читачі також мали прийняти страждання і відкинути гріховну втіху. Й це вони зможуть зробити, якщо, як і Мойсей, очікуватимуть вічної нагороди.

11:27-28.  Більше того, під час Виходу Мойсея не стримував страх “царського гніву”. А відсвяткувавши “Пасху й скроплення кров'ю”, народ зміг уникнути Божої кари. В такий самий спосіб читачів не має спиняти людський гнів. Їм слід міцно триматися віри і відокремлювати себе від гріховного навколишнього світу, поклоняючись Богові через кров Нового Завіту. Якщо вони так чинитимуть, то не зазнають Божої кари (див. 10:19-31).

11:29-31.  Читачі також можуть очікувати на перемогу над ворогами (див. 1:13-14). Їм слід пам’ятати, як “єгиптяни потопились” і “вірою єрихонські мури ... впали”. Ось яку перемогу може здобути віра над супротивниками. Якщо серед отримувачів даного листа було декілька язичників, що цілком імовірно, їх мала втішити згадка про блудницю Рахав, яка “не загинула”, коли було захоплено Єрихон.

11:32-35а.  Що ж, прикладів віри було чимало, та автор не міг детально зупинитися на кожному з них. Тому він доволі побіжно, та все ж згадав різноманітні досягнення декількох з героїв віри. Наприкінці даного переліку згадано жінок, які “діставали назад своїх померлих, які воскресали”, що засвідчувало справді надзвичайну перемогу віри, яка навіть смерті не давала можливості подолати її (див. 1 Цар. 17:17-24; 2 Цар. 4:17-37).

11:35б-38.  Тут автор перейшов від прикладів очевидної перемоги віри до того, що могло видатися її поразкою. Та ці видимі поразки не були справжніми поразками. Ті, що “загинули в муках, відкинувши визволення”, вчинили так, бо знали: їхні страждання приведуть їх до багатшого і кращого “воскресіння”. Тому читачі можуть також стійко зносити страждання й очікувати винагороди у майбутньому житті. А й справді, люди віри зазнавали усіх можливих тілесних страждань (у віршах 36-37, 38б озвучено цілу низку різноманітних страждань), в тому числі вигнання зі своїх домівок і країн. Читачам, мабуть, також доводилося це відчути на собі. Та у дуже зворушливий спосіб автор зазначив, що “світ був невартий” тих, кого відцурався.

11:39-40. Підсумовуючи свої роздуми на дану тему, автор зазначив, що славетні герої віри, про яких тут ішлося, ще “не одержали обіцяного”, тобто їхні есхатологічні сподівання ще не здійснилися. Даний факт показує, що “Бог зберіг ... щось краще” нам і їм. А й справді, для нас краще, що майбутні сподівання, яких вони прагнули, ще не здійснилися, адже це дає можливість віруючим людям усіх віків стати співучасниками Месії, який веде їх у славу. Саме тому вдосконалення (див. 10:14; 12:23) видатних особистостей Старого Завіту — тобто здійснення їхніх сподівань — очікує на вдосконалення усіх віруючих людей.

Б. Останнє застереження (част. 12)

Автор підсумував головну думку даного послання завершальним зауваженням і застереженням. Як і зазвичай, у своїй повчальній частині він підбив підсумок усьому, про що говорив вище. Розглядаючи життя у вірі, автор відчув необхідність закликати своїх читачів до витривалості.

1. ВСТУПНЕ ЗАУВАЖЕННЯ (12:1-2)         

12:1-1.  Життя у вірі мало “навколо себе ... велику хмару свідків” зі Старого Завіту. (Це не означає, що вони зараз спостерігають за віруючими людьми.) Тому віруючі люди мають бігти “витривало ( хипомонес ; див. 10:32, 36; 12:2-3, 7)”, змагаючись за істинно християнське життя, й при цьому відкидати “всякий тягар і гріх, що так легко обмотує ( еуперістатон , “несподівано захоплює або оточує”). Якими б чудовими не були старозавітні герої віри, найкращим прикладом такого життя є Сам Ісус. Він і Засновник, і Завершитель віри. Слово “Засновник” ( арчегон ) також зустрічається у 2:10 (див. коментар там) і засвідчує, що саме Ісус проклав “шлях віри”, яким усі християни мають іти. Він також вдосконалив цей шлях віри, оскільки успішно дійшов до кінця, бо “пильно” вдивлявся в ту радість, “що перед Ним була”. Слово “радости” нагадує текст вірша 1:9, де йде мова про Його помазання на вічний престол. Віруючі люди мають також завжди пам’ятати, що їм призначено розділити цю радість із Ним. Витерпівши (“витерпів”, хипемеінен , від хипомоне , що в 12:1; див. вірші 3, 7) “хрест, на сором не звертаючи уваги”, Ісус “возсів праворуч Божого престолу” (див. 1:3; 8:1; 10:12), передбачивши таким чином остаточну перемогу Свою і віруючих людей (див. 1:13-14).

2. НАГАДУВАННЯ ПРО ТЕ, ЩО НЕ ВСЕ ТАК ПОГАНО, ЯК ЗДАЄТЬСЯ (12:3-11)

Люди завжди схильні перебільшувати нестерпність своїх страждань. Автор же не хотів, щоб його читачі так робили.

12:3-4.  Коли вони думатимуть про великий спротив “грішників”, який “витерпів” ( хипомеменекота ; див. вірші 1-2, 7) і якому протистояв Ісус, то не впадуть “духом”. Зрештою, на відміну від Нього, вони “ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха”. Під словом “гріха” автор, головним чином, мав на увазі гріхи “грішників”, що протидіяли їм, а також, поза всяким сумнівом, їхні власні гріхи, яким вони мали опиратися, щоб продовжувати свій витривалий поступ у християнській вірі.

12:5-8.  Читачі, вочевидь “забули попередження”, що міститься у Прип. 3:11-12, де говориться, що кара Божа є свідченням Його любові. Тому їм не слід падати “духом” (див. Євр. 12:3) чи легковажити “Господнім каранням”, а терпіти (“терпите”, хипоменете ; див. вірші 1-3) його як “науку” і як засвідчення того, що вони є “синами” Божими й що їх таким чином виховують для слави багатьох синів (див. 2:10 і коментарі там). Адже Бог виховує усіх Своїх дітей. У реченні “Хіба є такий син, що його батько не карає” автор востаннє використав грецьке слово меточоі  (“співучасники або пайовики”), яке також зустрічається в 1:9; 3:1, 14; 6:4. Говорячи про тих, яких “виховано без картання”, і які, отже, є “незаконновроджені”, автор, вочевидь, думав про християн, чиє відступництво від віри призвело до того, що вони втратили своє спадкоємство (тобто винагороду), яке отримає багато синів і дочок. (У римлян “незаконновроджені” діти не мали жодного права на спадок.) Натомість такі християни, як показав автор, зазнають суворого покарання. З іншого ж боку, віруючі люди, які терплять Боже “картання”, стають завдяки такому виховному процесові (“виховано”, паідеіа , досл. “виховання дітей”; див. Еф. 6:4) готовими до винагороди у тисячолітньому царстві Христа.

12:9-11. Провівши аналогію з вихованням “батьків тілесних”, автор закликав до покірності вихованню “Отцеві духів”, бо воно зберігає життя (“і будем жити”) і зрештою зробить віруючих людей “учасниками святости” та принесе “мирний плід праведности”. Але християни мають дозволити такій карі цілковито сповнитися, щоб вона пішла їм “на користь”.

3. ЗАКЛИК ДО ОНОВЛЕНОГО ДУХОВНОГО ЖИТТЯ (12:12-17)

12:12-13. Автор відчував, що його читачі можуть бути духовно слабкими, а тому з огляду на істини, які тут уже було озвучено, закликав їх оновити свої сили. Коли вони це зроблять і підуть простими стежками, якими власне й веде істинна праведність, то найслабші серед них (“кульгаве”) не зазнають ще більшого каліцтва, “а радше” видужають. Їхня власна сила стане у нагоді слабшим християнам.

12:14.  Слід прагнути миру з усіма, а також святості (“святість”, хагіасмос ), оскільки без неї “ніхто Господа не побачить”. Оскільки перед Богом не може вистояти жоден гріх, християни повинні бути — та й будуть — безгрішними, коли побачать Господа (див. 1 Йн. 3:2). Така перспектива власне й спонукає прагнути святості тут і зараз. Однак автор тут також міг мати на увазі, що людина сприймає Бога так, як дозволяє їй її міра святості (див. Мт. 5:8).

12:15-17. Прагнучи нагадати своїм читачам, що може трапитися з віруючими людьми, автор застеріг їх, сказавши, що той, хто “залишився без Божої благодаті”, може стати як “гірке коріння”, тобто його віроломство може вразити інших. Тут автор мав на думці Втор. 29:17, де старозавітного відступника назвали корінням, “що плодить отруту й полин”. Така людина буде нечестивою (“нечестивця”, бебелос ), “як Ісав”, брат Якова, чия розпусна і нечестива поведінка призвела до того, що він “запродав власне первородство” за “одну лиш страву”. Автор застеріг читачів не піддаватися тискові чи спокусам, і не втрачати своє спадкоємство. Коли хтось так вчинить, то зрештою пошкодує, та стане вже пізно, бо його спадкоємство буде вже безповоротно втрачено, як і у випадку з Ісавом. Це, звісно ж, і справді очікує на християн, які відступилися від віри, супроти чого автор повсякчас і застерігав.

4. ОЗВУЧЕНЕ ОСТАННЄ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ (12:18-29)

12:18-21.  Тут автор дуже мальовничо описав дивовижну і доволі лячну ситуацію на горі Синай, де людство отримало Старий Завіт (див. Вих. 19:9-23; Втор. 9:8-19).

12:22-24.  Реалії, які стосуються новозавітних людей і до яких вони “приступили”, є навіть більш вражаючими, бо належать “до небесного”. Тут знаходиться не лише небесне місто, але й також небесні істоти, серед яких — і ангели, і люди, рівні їм. Фраза “до церкви первородних” може мати стосунок до групи людей, які вже здобули право на спадкоємство (оскільки згідно старозавітного Закону первісток був першочерговим спадкоємцем; див. вірш 16). Вони уже потрапили у небеса, де перебувають ангели. Та перш за все, вони “приступили ... до Судді всіх — Бога”. Там також є ті, хто й справді може витримати Його прискіпливу оцінку їхнього життя (“до духів праведників, що вже дійшли до досконалости”; див. 10:14; 11:40), і Сам Ісус, Посередник (див. 8:6; 9:15) Нового Завіту, чия кров “очищення ... промовляє краще, ніж кров Авелева”, бо гарантує, що Бог прийме усіх новозавітних людей.

Коли лиш читачі замисляться на всім оцим, то відчують благоговіння і з більшою охотою йтимуть за своїм покликанням до найвищих привілей, які дає їм Новий Завіт.

12:25.  Протиставлення між двома завітами подано тепер у вигляді протиставлення між застереженням, яке було промовлене “на землі”, і застереженням, яке сходить із самого “неба”. Оскільки відступники від Старого Завіту “не уникнули кари”, то відступники від Нового Завіту не зможуть цього зробити і поготів (див. 2:3). Немає жодного сумніву, що автор тут думав про “Того, Хто говорить з неба”, як про Засновника Нового Завіту, який тепер сидить “праворуч Величі на вишині” (1:3).

12:26-27.  Це божественний “голос ... колись був захитав землю”, та зрештою він захитає “не лиш землю, але й небо”. Автор розумів посилання на Аг. 2:6, як вказівку на переміну неба і землі після тисячолітнього правління Христа (див. Євр. 1:10-12). Після цих неймовірних змін залишиться лиш вічне.

12:28-29.  Саме таким є “царство”, яке “ми приймаємо”. Фраза “зберігаймо благодать” ( ечомен чарін ) є, мабуть, завершальною згадкою про дар, отриманий від великого Первосвященика (див. 4:14-16), а слова “то й” (досл., “через яку”,  ді’ ес ) нагадують читачам, що вони отримали цю благодать для того, щоб нею служити (“служімо”, латреуомен , також зустрічається у 8:5; 9:9; 10:2; 13:10) “довподоби Богові” серед послідовників Нового Завіту. А щоб раптом хтось не забажав знехтувати такою службою, автор озвучив свою завершальну урочисту думку: “Бо Бог наш — вогонь, що пожирає” (див. 10:26-27). Віруюча людина, яка відвертається від своїх надзвичайних привілей, й справді заслуговує на Божу кару.

V. Епілог (част. 13)

Епілог доволі легко відрізнити від решти послання вже тому, що у посланні подано лиш широкі, загальні зауваження, тоді як в епілозі — конкретні. Певною мірою ці конкретні настанови показують, як саме служити “довподоби Богові” (див. 12:28). Епілог також містить особисті коментарі автора, адресовані його читачам, а ще його слова прощання.

13:1-6.  Перша частина епілогу містить настанови читачам, які стосуються моралі і які спрямовані на те, щоб прищепити віруючим людям “любов” до братів (вірш 1), до мандрівників (вірш 2) та “в’язнів” (вірш 3). Потім автор закликав до чистоти статевих стосунків, за яких “подружжя” завжди “буде в пошані” (вірш 4). Читачі мали також уникати грошолюбства і задовольнятися “тим, що” вже у них було (вірш 5; див. Лк. 12:15; Флп. 4:11; 1 Тим. 6:6-10). Навіть якщо у матеріальному плані вони мали небагато, вони завжди могли розраховувати на Господа (Євр. 13:5) і Його допомогу (вірш 6).

13:7-8. Після настанов стосовно моралі автор озвучив настанови релігійні. Дана частина епілогу завершується аж віршем 17. Заклик “Пам'ятайте про наставників ваших”, вочевидь, стосується колишніх релігійних лідерів, які вже відійшли. “Кінець їхнього життя” міг бути добрим прикладом для читачів. Тому вони й мали наслідувати “їхню віру”. Ті наставники уже померли, але Ісус Христос, про якого вони розповідали, “той самий навіки”.

13:9.  Ось чому науки, які суперечать незмінній звістці про Ісуса Христа, слід відкидати. Під фразою “різним і чужим наукам” автор, скоріш за все, не мав на увазі юдаїзм, а якийсь сектантський різновид цієї релігії, якому мали протистояти читачі (див. коментарі у підрозділі “Передумови написання і перші читачі” у Вступі  до Євр.).

13:10-14.  Оскільки серед тих, хто протистояв “чужим наукам”, могли бути люди, які ідеалізували життя в пустелі та намет, автор тут висловив своє зауваження щодо цього. Християнин має особливий “жертовник” (це, мабуть, образний опис жертви Христа), з якого черпає духовну підтримку. “Ті, що при наметі служать”, не мали змоги споживати таку духовну їжу. Тож, якщо дехто віддає перевагу відлюдному способові життя і вважає, що таким чином служить при наметі, той, як зазначив автор, не має доступу до християнських привілей. Згідно старозавітної постанови “кров” тварин, яку жертвували в День великого відпусту, заносили “у святиню за гріхи”, а “м’ясо” спалювали “за табором” (вірш 11), тобто у місці, яке за часів блукань пустелею вважалося нечестивим. Та Ісус також “страждав поза містом” (тобто Єрусалимом), однак для того, “щоб освятити народ власною Своєю кров'ю”. Отож, читачі, які ототожнювали себе з Ним, не були нечестиві, як вважають деякі невіруючі юдеї, а навпаки — святі (або освячені; див. 2:11; 10:10, 14), а тому повинні не вагаючись ділити з Ним “наругу Його” (див. 12:2), покинувши “табір” юдаїзму і ототожнивши себе з Ним. Якщо читачі бачили певні сектантські табори у своїх краях, цей заклик набував особливого значення. Істинною домівкою читачів був не табір і не місто, яке тоді існувало, а місто “майбутнього” (див. 11:10, 16; 12:22).

13:15-16.  Завдяки смерті Ісуса відпала необхідність у будь-яких кровних жертвах. Однак жертва “хвали, ... добродійства та взаємної допомоги” і справді є любою Богові (див. 10:25).

13:17. Якщо колишніх наставників слід було пам’ятати, а їхню науку зберігати (вірші 7-8), то ще живих наставників слід було слухати. Варто розуміти, що за це вони відповідальні перед Богом, і, отже, не обтяжувати їхню роботу непослухом.

13:18-19.  Із тією самою духовною покірністю, яка спонукала автора використовувати слово “ми” і його похідні у більшості частин-застережень, у цих віршах він просив своїх читачів молитися за нього, й особливо за те, щоб його “якнайскоріше” було їм “повернено”. Він дуже непокоївся про них і справді хотів знову їх побачити.

13:20-21. У чудовому благословенні, яке охоплює чимало важливих тем послання (наприклад, мир, кров, завіт, Воскресіння, Пастир, робити “здібними”), автор висловив певність у нашому Господі Ісусі, як у великому Пастиреві новозавітних людей, через якого Бог зміг здійснити Свою волю (“зробить вас здібними”, катартісаі ; див. Еф. 4:12) у читачах і в самому авторові. Саме про це він просив, коли молився за своїх читачів.

13:22-25.  Знову закликаючи читачів прийняти “це слово попередження”, автор висловив надію на те, що він і Тимотей “скоро” їх побачать. Озвучивши вітання, він щиро їх благословив.

БІБЛІОГРАФІЯ

Bruce, F. F. The Epistle to the Hebrews: The English Text with Introduction, Exposition and Notes . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1964.

Griffith Thomas, W.H. Hebrews: A Devotional Commentary . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., n.d.

Hering, Jean. The Epistle to the Hebrews . Translated by A.W. Heathcote and P.J. Allcock. London: Epworth Press, 1970.

Hewitt, Thomas. The Epistle to the Hebrews: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testment Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1961.

Hughes, Philip Edgcumbe. A Commentary on the Epistle to the Hebrews . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1977.

Kent, Homer A., Jr. The Epistle to the Hebrews: A Commentary . Grand Rapids: Baker Book House, 1972.

Montefiore, Hugh. A Commentary on the Epistle to the Hebrews.  London: Adam & Charles Black, 1964.

Newell, William R. Hebrews Verse by Verse . Chicago: Moody Press, 1947.

Pfeiffer, Charles F. The Epistle to the Hebrews . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1968.

Westcott, Brooke Foss. The Epistle to the Hebrews: The Greek Text with Notes and Essays . London: Macmillan & Co., 1892. Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1974.

Wiersbe, Warren W. Be Confident.  Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1982.