ГАЛАТІВ

ВСТУП

Значення Послання.  Хоча Послання до Галатів є одним із найкоротших послань Павла, все ж воно високо цінується і вважається одним з найкращих і найбільш впливових. Оскільки і в Посланні до Римлян, і в Посланні до Галатів розглядається вчення про виправдання через віру, дехто стверджує, що Послання до Галатів є продовженням Послання до Римлян, а тому його часом називають “Коротким Посланням до Римлян”.

Як і в 2 Кор., в Посланні до Галатів красномовно засвідчено апостольську владу Павла і підсумовано все те, чому апостол навчав. Та, головним чином, тут міститься пряме твердження про те, що виправдання можливе через віру, і саме на цьому ґрунтуються свідчення на захист християнської свободи супроти будь-якої форми легалізму.

В часи ранньої церкви, коли відбувався розподіл на юдаїзм і християнство, послання до Галатів, поза всяким сумнівом, допомогло пролити світло на цей розкол. Багато століть по тому воно відіграло таку важливу роль в період Реформації, що його тоді назвали “наріжним каменем Протестантської Реформації”. А все тому, що твердження Павла про те, що порятунок можна отримати завдяки Божій благодаті і лише через віру, було головною темою проповідувань Реформаторів. Лютер був дуже прив’язаний до Галатів і називав це послання своєю дружиною. Він усюди розповідав людям про цю книгу, а його “ Коментарі до Галатів ” читало багато пересічних людей.

Це невелике послання і далі здійснює неабиякий вплив. Воно і справді є “Великою хартією християнської свободи”, у якій сучасним поколінням проголошується звістка про те, що спасіння від покарань і влади гріха можна отримати не за діяння, а завдяки ласці Божій лише через віру.

Автор . Той факт, що автором Послання до Галатів є Павло, загальновизнаний, окрім думки кількох радикальних критиків. Навіть коли вищезгадані критики 19-го століття у Німеччині заперечували, що автором даної книги є Павло, Тюбінгенська школа вважала автором саме його. Адже це доводять і внутрішні, і зовнішні свідчення. Примітно, що автор цих послань називає себе Павлом і у вітанні (1:1) і згодом у самому листі (5:2). Більшість інформації з 1 та 2 частин є автобіографічною. Вона послідовно узгоджується з подіями із життя Павла, що занотовані у Діяннях. Теологія Галатів є теологією Павла, якої він навчав і в своїх інших посланнях, наприклад, до Римлян.

Зовнішні свідчення того, що автором Гал. є Павло, також переконливі. У другому і третьому століттях автором послання до Галатів називали Павла. Його цитували Іриней, Климент Александрійський та Оріген. Навіть єретики тих часів, в тому числі Маркіон, вважали, що автором даного послання є Павло.

Тому варто підсумувати, що оскільки в часи ранньої церкви не було жодної вагомої підстави вважати автором Послання до Галатів когось іншого, окрім Павла, то й у наші часи не слід шукати таких підстав.

Перші читачі. Послання до Галатів адресувалося “Церквам Галати” (1:2). Де ж знаходилася ця Галата і ким були ці галати? (див. 3:1). Дати однозначну відповідь на це запитання доволі важко, адже коли це послання створювалося, існувало дві Галати. Перша Галата знаходилася у Малій Азії, де осіли гали після того, як перебралися сюди із західної Європи через Італію та Грецію. Територія цієї Галати займала північно-центральні і східно-центральні землі Малої Азії, і її головними містами були: Анкара, Пессінунт і Тавіум. Але в 25 році до н.е. це царство стало римською провінцією, і його територію було додано до південних земель Римської імперії, в тому числі такі міста як Антіохія, Іконія, Лістра і Дерба.

Впродовж багатьох століть точаться суперечки стосовно того, чи Павло написав своє Послання до Галатів християнам, які мешкали у північній Галаті чи у південній. Прихильники того, що апостол написав це послання до мешканців Північної Галати наводять як доказ той факт, що Павло відвідував північний географічний регіон Галати і саме там заснував церкви, що трапилося під час другої місіонерської подорожі Павла, після того, як він залишив південний регіон Галати і перед тим, як прибув у Троаду (див. Діян. 16:6-8). Вочевидь, саме другий візит Павла у північні землі описується в Діян. 18:23.

Теорію про те, що це послання адресувалося християнам Південної Галати, висунув сер Вільям Рамсей. На його думку, церкви, про які йде мова у Гал. 1:2, це церкви в Дербі, Лістрі, Іконії та в (Пісідійській) Антіохії, тобто у містах, які Павло відвідав під час своєї першої місіонерської подорожі (див. Діян. 13-14). Отож, тим часом як у Святому Письмі немає жодної згадки про церкви, засновані у Північній Галаті, навіть під час другої місіонерської подорожі Павла, у Діяннях таки розповідається про церкви, засновані ним у Південній Галаті.

Іншими підставами стверджувати, що це послання адресувалося віруючим людям Південної Галати, є те, що головні дороги, які вели з рідного міста Павла Тарса, проходили прямісінько повз міста Південної, а не Північної Галати. Юдеї не мали звички оминати південні міста, щоб піти у північні. Окрім того, в південних містах мешкало дуже багато юдеїв, та й представника з Північної Галати, який би супроводжував збірку для бідних у Єрусалимі не було, тоді як з Південної Галати був (див. Діян. 20:4). А також Варнаву, якого згадано, але не представлено (див. Гал. 2:1, 9, 13), віруючі люди з північних міст могли й не знати, оскільки він подорожував разом з Павлом лише під час його першої місіонерської подорожі. Опираючись на ці та інші підстави, багато сучасних науковців, які вивчають Новий Завіт, схиляються до думки, що Павло написав своє Послання до Галатів християнам, які мешкали у Південній Галаті.

Час та місце написання.  Прихильники теорії, що Послання до Галатів адресувалося віруючим людям південних міст Галати, зазвичай вважають, що Павло писав це послання у Сирійській Антіохії приблизно у 48 році н.е. саме перед засіданням Єрусалимського Собору (Діян. 15). Хоча деякі хронологічні проблеми й виникають, якщо дотримуватися цієї думки, все ж це, мабуть, найкраще з існуючих припущень. Після першої місіонерської подорожі Павло і Варнава повернулися в Антіохію. Петро прийшов провідати їх із Єрусалиму, після чого знову залишив християн-язичників, за що Павло привселюдно дорікнув йому у непослідовній поведінці. Тим часом, у церквах Галати з’явилися юдейські лжевчителі, які заперечували той факт, що Павло має владу апостола, і навчали, що обрізання є необхідною умовою отримання спасіння. Реагуючи швидко і палко на дії Петра та загрозу негативного впливу лжеапостолів на церкви Галати, Павло написав цей сильний лист ще до того, як відвідав Єрусалимський Собор.

Мета Послання.  Юдеї у Галаті, з одного боку, знеславлювали Павла, а з іншого, проповідували неправдиву Євангелію. Тож Павло був змушений засвідчити своє апостольство і свою звістку. Саме це він і зробив у перших двох частинах. У цих автобіографічних частинах Павло переконливо показав, що його апостольство і його звістку засвідчено об’явленням воскреслого Христа. У 3 і 4 част. Павло обґрунтував істинність свого вченням про благодать, а саме про те, що виправдання можливе лише через віру. Зрештою, для того, щоб показати, що християнська свобода не є вседозволеністю для християнина, у част. 5 та 6, він пояснив, що християнин має жити силою святого Духа, бо коли він так робитиме, то проявить у своєму житті не діяння плоті, а плоди Духу.

Послання до Галатів було написано для того, щоб якось виправити цей жахливий стан справ, щоб знову повернути перших християн від Закону Мойсея до благодаті, від легалізму до віри. Це — дуже сильне послання про спасіння через віру, а не діяння. І воно є таким же актуальним в наш час, як і тоді, коли було написане.

ПЛАН

І. Вступ (1:1-10)

А. Вітання (1:1-5)

Б. Напоумлення (1:6-10)

ІІ. Стосовно себе: Засвідчення повноважень Павла (1:11-2:21)

А. Він — незалежний апостол (1:11-24)

1. Теза: добра новина Павла була об’явленням (1:11-12)

2. Події до навернення Павла (1:13-14)

3. Події під час навернення Павла (1:15-16а)

4. Події після навернення Павла (1:16б-24)

Б. Його визнають інші апостоли (2:1-10)

В. Він дорікає головному апостолові (2:11-21)

ІІІ. Стосовно вчення: Засвідчення виправдання через віру (част. 3-4)

А. Підтвердження вчення (част. 3)

1. На основі досвіду галатів (3:1-5)

2. На прикладі Авраама (3:6-9)

3. На підставі дії Закону (3:10-12)

4. На основі діянь Христа (3:13-14)

5. На підставі постійності віри (3:15-18)

6. Виходячи з мети Закону (3:19-25)

7. З огляду на поточне становище віруючих людей (3:26-29)

Б. Пояснення вчення (част. 4)

1. Офіційне пояснення (4:1-7)

2. Особисте прохання (4:8-20)

а. Заклик не повертатися до легалізму (4:8-11)

б. Заклик пам’ятати про їхні стосунки (4:12-16)

в. Заклик замислитися над ставленням Павла до них (4:17-20)

3. Приклад із Біблії (4:21-31)

а. Історичні факти (4:21-23)

б. Алегоричне тлумачення (4:24-27)

в. Особисте застосування (4:28-31)

IV. Стосовно практичного застосування: Засвідчення християнської свободи (5:1-6:10)

А. Життя без Закону (5:1-12)

1. Повернення до Закону знищує благодать (5:1-2)

2. Повернення до Закону робить людину його боржником (5:3)

3. Повернення до Закону — це відлучення від благодаті (5:4-6)

4. Повернення до Закону перешкоджає росту віруючих людей (5:7-10)

5. Повернення до Закону нівелює здійснення злочину на Хресті (5:11-12)

Б. Життя без вседозволеності (5:13-15)

В. Життя згідно Духу (5:16-26)

1. Обіцянка перемоги над гріхом (5:16-18)

2. Умови перемоги над гріхом (5:19-21)

3. Сила для перемоги над гріхом (5:22-23)

4. Запорука перемоги над гріхом (5:24-26)

Г. Життя в служінні (6:1-10)

1. Грішному християнинові (6:1)

2. Обтяженому християнинові (6:2-5)

3. Пастору-учителю (6:6-9)

4. Усім людям (6:10)

V. Підсумок (6:11-18)

А. Автограф Павла (6:11)

Б. Супротивники Павла (6:12-13)

В. Предмет гордощів Павла (6:14-16)

Г. Благословення Павла (6:17-18)

КОМЕНТАРІ

І. Вступ (1:1-10)

А. Вітання (1:1-5)

1:1.  Вступ до Послання до Галатів є і звичним, і незвичним. Хоча вітання містять і звичне зазначення автора та адресата, а також традиційне привітання, тут немає ні звичного вияву подяки, ні похвали віруючих людей. До того ж, вступні слова тут дуже раптово і доволі швидко знайомлять читача з предметом головного занепокоєння Павла, а саме з тим, що його апостольські повноваження поставлено під сумнів. Хоча Павло і не був одним із перших Дванадцятьох апостолів, все ж він називав себе апостолом. Слово апостолос  має стосунок до певних повноважень і застосовується до особи, яка має право промовляти від імені Бога як Його представник чи посланець.

Апостольство Павла було “не від людей”, тобто його не призначали апостолом жодні офіційні органи, тобто очільники з Єрусалиму чи Антіохії. І не було його апостольство “через посередництво чоловіка”, навіть такого поважного, як Ананія, який допомагав Павлові у Дамаску (див. Діян. 9:10-17), чи Варнави, який відіграв стратегічну роль у створенні можливостей для Павла проповідувати у Єрусалимі та в Антіохії (див. Діян. 9:27; 11:25-26). Замість цього Павло відважно заявив, що його покликання сходило з небес, “через Ісуса Христа і Бога Отця”. Це — єдине місце, де прямо згадується воскресіння Христа у посланні. Воно підкреслює важливість даної події для апостольства Павла, бо він був покликаний служити апостолом не під час земної проповідницької діяльності Господа, а вже воскреслим Христом.

1:2. До вітань приєднувалися, хоча й не до самого написання листа, “всі брати, що” були з Павлом. Це були співробітники апостола, напевно, Варнава, а також пророки і вчителі, з якими Павло проповідував в Антіохії (див. Діян. 13:1). Згадка про них вказує на те, що вони усі разом розділяли вчення даного послання, а не виключно сам Павло.

Отримувачами цього послання були церкви Галати. (Див. карту перед Рим.) Даний лист, вочевидь, мав потрапити до усіх по черзі церков, які Павло заснував під час своєї першої місіонерської подорожі і які знаходилися в Дербі, Лістрі, Іконії та (Пісідійській) Антіохії.

1:3.  Павло завжди використовував традиційні грецькі і давньоєврейські форми вітання (“благодать вам і мир), з надією на те, що щоденна частка цих благословень зміцнить його віруючих читачів. Ця благодать і мир сходять від “Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа”. (Див. таблицю “Вступи Павла до його послань” біля Рим. 1:1-7.)

1:4-5.  Павло завершив своє вітання чудовим реченням про діяння Христа на хресті і їх спасенну силу. Саме це є ще однією темою даного послання. Христос “дав Себе Самого за гріхи наші” (див. 1 Тим. 2:6; Тит. 2:14; 1 Пт. 3:18). Його смерть була добровільною і остаточною. Вона задовольнила праведні вимоги Бога стосовно грішників, примирила людей із Богом і відкупила їх. Метою смерті Христа було також “визволити нас від цього віку злого”. Добра новина є звісткою про відкуплення. Владою Христа вона звільняє віруючих грішників з-під влади теперішнього світу так само певно, як усуває від них вічне майбутнє покарання. Чи вказував тут Павло на те, що старозавітний Закон, який так наполегливо проповідували юдеї Галати, неспроможний дати людям такі величні здобутки?

Відкупивши людей, Христос діяв “за волею Бога” (Гал. 1:4в; див. Євр. 10:7-10). До того ж, таким чином Спаситель прославив самого Бога (Гал. 1:5); див. Йн. 17:1). А Його відкуплені святі прославлятимуть Бога вічно (“на віки вічні”).

У такий спосіб Павло торкнувся двох важливих тем. Він засвідчив своє апостольство і проголосив, що в основі спасіння людства є виключно діяння Христа, а не діяння людей.

Б. Напоумлення (1:6-10)

Не можливо не помітити, що тут відсутній звичний вияв подяки Павла Богові за читачів. Натомість він висловив своє здивування і гнів стосовно відступництва галатів. Якщо порівняти даний вступ із вступом до 1 Кор., то він є навіть більш вражаючий, адже не зважаючи на докір, який Павло висловив корінтянам стосовно їхнього морального відступництва, він все ж їх похвалив. А тут він жодним чином не дякував, чим підкреслив ще більшу серйозність їхнього відступництва від християнської науки.

1:6-7.  Павло був здивований майже немислимим поворотом подій — віруючі галати відверталися (“покинули”, метатітхестхе , як військові дезертири) від істини. Частково Павла бентежило і те, що усе це трапилося “так швидко” після його останнього до них візиту, або ж так швидко після того, як лжеапостоли розпочали свої підступні діяння. Галати відвернулися не просто від даної богословської системи, а від Самого Бога, “Того, Хто ... покликав (їх) Христовою благодаттю” (домінуюча тема даного послання). Натомість вони “перейшли на іншу євангелію”, яка є хибною. Павло наполягав, що євангелія, яка закликає до легалізму і стверджує, що окрім віри потрібні і певні діяння, — це не та Євангелія, яку проповідував він і через яку вони отримували спасіння. Насправді, це була спроба “перемінити Євангелію Христову”. І Павло добре знав, що в той час, як він писав це послання, лжевчителі підступно діяли серед галатів, вносячи хаос поміж них (“баламутять вас”; див. Діян. 15:24; 20:29-30).

1:8. Щоб наголосити, що істинну Євангелію Божої благодаті не можна змінювати, Павло навів гіпотетичну ситуацію. “Коли б” він (Богом покликаний апостол) чи “ангел” (небесний посланець”) захотів би змінити добру звістку, що справді неймовірно, то хай би був проклятий навічно (“нехай буде анатема”).

1:9. Здається, наче в даному вірші Павло повторив свою думку, але насправді він її продовжив. Павло і Варнава уже застерігали галатів про покарання, коли проповідували у них. Тепер Павло знову повторив це. Будучи завзятим поборником чистоти Євангелії, Павло ще раз сказав: “Коли хтось вам проповідує іншу Євангелію, ніж ту, що ви прийняли, — нехай буде анатема!” Тобто Павло застерігав, що такі люди зазнають вічної Божої кари. Насправді, неважко зрозуміти, чому Павло так різко реагував, адже юдеї заперечували значення Хреста, і якщо для отримання спасіння потрібні якісь діяння, тоді смерті Христа недостатньо (див. 2:21). До того ж, люди тоді перебувають у великій небезпеці. Коли добра новина спотворена, а шлях до спасіння незрозумілий, люди можуть втратити можливість отримати спасіння й через це ніколи не матимуть вічного життя.

1:10.  Вочевидь, юдеї обвинувачували Павла у тому, що він навчає бути вільним від Закону з метою здобути прихильність язичників. Але сам характер даного листа, особливо різкі слова Павла, важко назвати приємними. Тому очевидно, що Павло не ставив собі за мету “людям подобатися”. Бо хто цього бажає, той не виголошує прокльонів ( анатем ) супроти тих, хто проповідує хибні євангелії. Навпаки, якби апостол “людям хотів подобатися”, він би залишався завзятим фарисеєм і проповідником Закону, а не “був би Христовим слугою”. Павло вже якось казав, що його метою є подобатися Богові, а не людям (див. 6:12; 1 Сол. 2:4).

                  

ІІ. Стосовно себе: Засвідчення повноважень Павла (1:11-2:21)

                          

Тепер Павло детальніше розглянув обвинувачення у тому, що він не є істинним апостолом. Тож чи був він самопроголошеним самозванцем? Спираючись на різноманітні автобіографічні дані, Павло заявив, що (а) він став апостолом до того, як зустрівся з іншими апостолами; (б) коли він таки зустрівся з ними, то був прийнятий як рівний їм; (в) він навіть відчував потребу висловити докір Петрові, шанованому очільникові апостолів.

А. Він — незалежний апостол (1:11-24)

1. ТЕЗА: ДОБРА НОВИНА ПАВЛА БУЛА ОБ’ЯВЛЕННЯМ (1:11-12)

1:11-12.  По-перше, Павло засвідчив, що Євангелія не має людського походження. Створені людьми релігії наголошують на необхідності заслужити спасіння певними людськими діяннями. Звістка Павла була іншою. По-друге, апостол заявив, що “не прийняв” добру новину від жодної “людини”. Хоча він чув проповіді Стефана й особисто знав Ананію та Варнаву, він не вважав, що саме вони були джерелом його знань про духовну істину. По-третє, Павло засвідчив, що не отримував добру новину, яку проповідував, як якесь навчання (“ані навчився від людей”). І хоча саме так галати отримували знання про добру новину (коли Павло їх научав), сам апостол отримав Євангелію “через об'явлення Ісуса Христа”. А Він був найвищою владою. То як могли галати ставити під сумнів його владу і послання? І як вони насмілювалися відвертатися від Богом об’явленої істини?

2. ПОДІЇ ДО НАВЕРНЕННЯ ПАВЛА (1:13-14)

1:13-14.  Розповівши про своє колишнє життя, Павло засвідчив, що не навчився своєї доброї новини у людей. Згадавши про часи ще до свого навернення, Павло показав, що з церквою його пов’язувало лиш те, як він фанатично переслідував її членів. Перед Іродом Агриппою ІІ Павло визнав, що несамовито ставився до християн (див. Діян. 26:9-11). Разом з цим він був також “запеклим прихильником” юдаїзму і “перевищував” у цьому “багатьох ровесників” зі свого “роду”. Він любив Закон і був відданим послідовником “передань ... (своїх) предків”. Він, поза всяким сумнівом, присвятив чимало свого часу вивченню Закону Мойсея і супутніх рабинських звичаїв. Тож як можна було звинувачувати Павла у незнанні юдаїзму, якщо він знав цю релігію краще, ніж вони?

3. ПОДІЇ ПІД ЧАС НАВЕРНЕННЯ ПАВЛА (1:15-16а)

1:15-16а.  Характер цих віршів дуже сильно відрізняється від попереднього, а все тому, що тут описується втручання Бога у життя Павла із Тарсу. Про цей випадок найбільше інформації є в Діян. 9. Тут Павло лиш перерахував три речі, як Бог зробив стосовно нього. По-перше, Бог “вибрав” його “вже від утроби”. Павло знав, що Бог Своїм провидінням вибрав його ще від самого народження, і що все його життя до цього моменту готувало його до діяльності проповідника Євангелії Божої благодаті. По-друге, Бог “покликав (його) Своєю благодаттю”. А це вже має стосунок до спасіння Павла. Він відповів на Боже покликання і прийняв Ісуса Христа як Спасителя. В Рим. (8:30) Павло описав послідовність Божих діянь стосовно спасіння: “Яких же наперед призначив, тих і покликав; а яких покликав, тих оправдав; яких же оправдав, тих і прославив.” По-третє, Бог “зволив об'явити ... Сина свого” у Павлові. Коли Павло був сліпим і не бачив божественності Ісуса Христа та гадав, що Назарянин був шахраєм, Бог дав йому видіння Христа по дорозі у Дамаск, а згодом і внутрішнє об’явлення стосовно повного значення особи і діянь Спасителя. А все для того, щоб Павло “проповідував Його між поганами”. У Книзі Діянь доволі детально описується проповідницька діяльність Павла серед неєвреїв під час його місіонерських подорожей. Його усі знали як апостола серед язичників (див. Діян. 9:15; 13:46-47; 26:20; Рим. 11:13; 15:16; Еф. 3:8; 1 Тим. 2:7). Тому Павло і наголошував, що і його навернення, і його доручення сходили не від людей, а лише від Бога. Як іще можна було б пояснити таке дивовижне перетворення запеклого переслідувача християн на щирого проповідника?

4. ПОДІЇ ПІСЛЯ НАВЕРНЕННЯ ПАВЛА (1:16б-24)

1:16б-17. Павло вже наголошував, що не отримував своєї звістки від людей ні до, ні під час свого навернення. Тепер він заявив, що був вільний від будь-якого впливу людей і після навернення. Хоча Павло і зустрічав інших християн після свого навернення, він “ні з ким” не радився стосовно християнського вчення. Якби він мав якісь сумніви стосовно доброї новини, то пішов би “в Єрусалим”, щоб навчатися в апостолів, але він цього не зробив. Натомість він відразу “пішов в Арабію”. Малоймовірно, що він подався туди, щоб проповідувати. Скоріш за все, він просто хотів побути якийсь час там, де немає людей, і наодинці з Господом для особистого у Нього навчання, роздумів та наступного об’явлення. Цей запеклий учень Закону тепер осягав значення свого навернення і шукав інформацію про Христа у Старому Завіті (див. Лк. 24:27). Результатом цих днів, проведених у Арабії, стала християнська теологія, яку Павло пояснив у своєму Посланні до Римлян.

Твердження Павла є зрозумілим. Він сформував свою теологію, не шукаючи порад у інших людей, а незалежно від усіх, лише під проводом Бога.

1:18-20.  Потім Павло підкріпив своє попереднє твердження згадкою про той факт, що лише “по трьох роках” він “пішов ... у Єрусалим”. І ці три роки він провів у Арабії та Дамаску (вірш 17). Невже він би так довго чекав на зустріч з апостолами, якби потребував їхніх теологічних знань? Навіть коли він і подався у Єрусалим, то лише для того, щоб “відвідати Кифу” (Петра), тобто це був лише особистий візит, який тривав “п’ятнадцять день”. Потім Павло пішов з Єрусалиму через змову, яка загрожувала його життю (див. Діян. 9:29). Тож Павло якийсь час таки пробув у компанії Петра, але ніде немає інформації про те, що Петро навчав Павла чи уповноважував його проповідувати. З інших апостолів Павло зустрічав лиш “Якова, брата Господнього”, головуючого церкви в Єрусалимі (див. Діян. 12:17). Щоб засвідчити істинність усього того, про що він щойно говорив — безумовно, з огляду на обвинувачення юдеїв у тому, що він приховує свої справжні стосунки з апостолами — Павло заприсягся, прикликавши Бога бути його свідком у тому, що він говорить правду.

1:21-22. Після свого нетривалого візиту у Єрусалим Павло “пішов у сторони сирійські та кілікійські”, де й проповідував чимало часу. Саме тому “Церкви Юдеї” не знали його особисто (див. Діян. 9:30; 11:25). Апостоли не уповноважували його на цю проповідницьку діяльність, та й через немалу відстань між ним і Єрусалимом Павло не міг перебувати під їхньою владою чи під їхнім наглядом.

1:23-24. До того часу церкви Юдеї вже майже забули Павла. Все, що “вони ... чули” про нього, так це те, що “той, хто колись гонив ... (церкву), тепер проповідує ту віру, яку колись руйнував”, в тому числі звістку про те, що виправдання можна отримати через віру, а не завдяки обрізанню чи певним діянням. Зважаючи на це, юдейські віруючі люди “прославляли ... Бога” за Павла. Ось якою була відповідь Павла лжеапостолам. Юдейські християни проповідували ту Євангелію, яку ці юдейські прихильники Закону хотіли заперечити.

                          

Б. Його визнають інші апостоли (2:1-10)

Хоча у част. 2 Павло й продовжує засвідчувати свою апостольську владу і Євангелію, яку проповідує, та все ж акцентує тут увагу не на джерелі своєї звістки, а на її змісті. До того ж, тоді як у част. 1 він наголосив, що незалежний від інших апостолів, тут він показав, що між ними і ним існує єдність.

2:1.  Точиться немало суперечок довкола того, що ж це була за подорож Павла “у Єрусалим з Варнавою”, віруючим євреєм, і Титом, віруючим язичником. У Книзі Діянь згадуються п’ять візитів Павла у Єрусалим після його навернення: (1) візит після того, які він покинув Дамаск (Діян. 9:26-30; Гал. 1:18-20); (2) відвідини під час голоднечі (Діян. 11:27-30); (3) візит з метою відвідати Єрусалимський Собор (Діян. 15:1-30); (4) відвідини наприкінці його другої місіонерської подорожі (Діян. 18:22); (5) останній візит, під час якого Павла було ув’язнено (Діян. 21:15-23:35). Науковці розходяться в думках, головним чином, з приводу того, чи Гал. 2:1 має стосунок до відвідин під час голоднечі чи до візиту у Єрусалимський Собор. Однак з огляду на контекст, в якому Павло перераховує усі свої контакти з владними людськими структурами, навіщо йому було опускати згадку про свою другу подорож у Єрусалим? А якщо тут іде мова про Собор з Діян. 15, то чому апостол не згадує про його постанови? Тому, скоріш за все, тут іде мова саме про відвідини під час голоднечі.

2:2.  Павло пішов у Єрусалим із другим візитом “за об’явленням”, тобто тому, що це Бог спрямував його туди, а не тому, що єрусалимські лідери викликали його, щоб поспілкуватися стосовно його проповідувань “між поганами”. Тут, можливо, йдеться про пророцтво Агава стосовно голоднечі, яке власне й спонукало Павла і Варнаву податися в Єрусалим з метою допомогти (див. Діян. 11:27-30). Павло скористався цією нагодою ще й для того, щоб поспілкуватися з іншими апостолами стосовно звістки, яку він проповідував серед язичників. Це не означає, що він шукав їхнього схвалення стосовно істинності його звістки і її точності, бо він отримав цю добру новину від Самого Бога через об’явлення. Скоріш за все, він хотів, щоб вони розглянули, наскільки вона співпадає з тим, що проповідують вони. Однак, якби єрусалимські лідери наполягали б на обрізанні та інших вимогах Закону для навернених язичників, тоді б праця Павла серед язичників була б марною (“чи, бува, не дарма труджуся чи трудився”). Тож апостол не мав ніяких сумнівів стосовно Євангелії, яку проповідував впродовж 14 років (Гал. 2:1), а, скоріш, боявся, що його колишня і теперішня праця проповідника може виявитися даремною через прихильників Закону.

2:3-5. Тепер стає зрозуміло, чому Павло взяв з собою Тита у Єрусалим. Він став для них певною перевіркою. Тож чи змусять єрусалимські апостоли обрізатися віруючого язичника, чи ні? Павло знав, що через віру у Христа Бог приймав і євреїв, і язичників, не ставлячи для цього жодних інших умов, і що церква має робити так само. Тому апостол заявив, що саме ця істина підтвердилася у Єрусалимі, адже “Тит, ... бувши греком, не був примушений до обрізання.” Але ця перемога далася нелегко через “облудних братів влазнів”, які наполягали, щоб Тит обрізався (див. 2 Пт. 2:1). Немає жодного сумніву, що це були прихильники Закону, головним гаслом яких слугували слова з Діян. 15:1: “Коли ви не обріжетеся за звичаєм Мойсея, не зможете спастися.” Ці облудні брати діяли немов шпигуни, які вишукували слабкі місця своїх супротивників. Саме в цьому розумінні слід тлумачити фразу “які крадькома пролізли” ( пареіселтхон ; зустрічається лиш тут та в Рим. 5:20), тобто вони втручалися без запрошення у приватні засідання апостолів. Їхня мета було двоякою: по-перше, “щоб підглядати ( катаскопесаі , в НЗ зустрічається лиш тут) ... свободу, що її маємо в Ісусі Христі”. Маючи ворожі наміри, вони хотіли побачити, якою є свобода апостолів від Закону Мойсея і від легалізму його послідовників. По-друге, вони мали намір “поневолити” християн. Вони хотіли повернути віруючих людей назад у рабство, поневолити їх правилами та звичаями Закону. Саме тому вони так наполягали на обрізанні Тита. Але Павло був незворушний, “щоб правда Євангелії залишилася у” галатів й усій християнській Церкві. Якби вони дозволили обрізати Тита, то цим би заперечили той факт, що спасіння можливе лише через віру, і засвідчили б, що Бог приймає людей лише тоді, коли окрім віри вони ще й слідують Закону. Отож, тут розглядалася сама суть доброї новини. І Павло не мав наміру поступатися “ні на хвилину”.

2:6.  Завершивши свою оповідь про Тита, Павло підсумував свою зустріч з апостолами в Єрусалимі і заявив, що вони “нічого не добавили” до його послання. Вони не виправляли і не змінювали звістку Павла, але визнали божественне джерело її походження і засвідчили її істинність та довершеність. Але чому апостол говорив так доволі зневажливо про певних єрусалимських лідерів? У вірші 2 Павло назвав їх “особливо знатнішими”, у вірші 6 він описав їх як тих, “які вважалися за знатних”, а у вірші 9 він зрештою назвав їх по-імені “Яків, Кифа (Петро) та Йоан” і додав, що вони “вважалися стовпами”. З огляду на те, що у цій частині Павло ставив собі за мету показати єдність, яка існувала між ним і апостолами, мабуть, варто розуміти ці алюзії як такі, що є засвідченням факту перебування багатьох послідовників Закону серед єрусалимських лідерів, які будь-що прагнули знеславити Павла. Хоча Павло, можливо, тут іронізував, все ж він заявив, що не тріпотів від страху перед Яковом, Петром та Йоаном. Вони прийняли його як рівного собі і схвалили його звістку.

2:7-9.  Потім Яків, Петро та Йоан визнали, що Павло отримав божественне доручення проповідувати Євангелію “для необрізаних”, як Петро “для обрізаних”. Тому Павло з усією певністю і заявив своїм супротивникам, що єрусалимські лідери схвалювали його діяльність серед язичників.

Варто, однак, зазначити, що Петро і Павло не проповідували дві різні Євангелії, як можна припустити з перекладу в БКЯ, де є фрази “Євангелія необрізаних” і “Євангелія обрізаних”. Існує лише одна Євангелія, хоча її проповідували різні апостоли двом різним групам людей. Апостоли дійшли висновку, що доручення Павла було подібним на доручення Петра, завдяки тому, що Бог зробив успішною діяльність і одного, і іншого. Це засвідчили Яків, Петро і Йоан, коли “на знак єдности” подали Павлові і Варнаві “правиці”. Цей жест символізував згоду і довіру, а також показав усім присутнім, що вони розділяють між собою обов’язки стосовно служіння, а саме те, що єрусалимські апостоли покликані проповідувати добру новину серед євреїв, а Павло “між поганами”.

2:10.  Єрусалимські лідери лиш попрохали Павла, щоб він завжди “про вбогих” пам’ятав. Та Павло і сам це повсякчас “намагався робити”. Саме турбота про бідних спонукала Павла прийти в Єрусалим і фінансово їм допомогти (див. Діян. 11:29-30). І це ж стало підставою для його третьої місіонерської подорожі, коли він поставив собі за мету зібрати пожертви для потребуючих християн у Єрусалимі (див. 1 Кор. 16:1-3). Такі пожертви зменшили б страждання людей, і також показали б щиру турботу християн-язичників про християн-євреїв. А це в свою чергу допомогло б зміцнити єдність і любов між віруючими людьми й уникнути різноманітних непорозумінь, які власне й бентежили церкви у Галаті.

В. Він дорікає головному апостолові (2:11-21)

У цьому останньому історичному епізоді Павло згадав про те, як відчув потребу дорікнути навіть Петрові, шанованому очільникові апостолів, в тому, що його поведінка могла скомпрометувати добру новину. Відмінність від попередньої частини тут разюча.

2:11. Коли Павло прийшов в Єрусалим, Петро (та інші) подали йому “правиці”, але коли Петро “прийшов в Антіохію”, Павло “виступив одверто йому в вічі”. Точний час візиту Петра в Антіохію невідомий. Про це немає жодної згадки в Книзі Діянь. Однак, можливо, це трапилося незадовго після того, як Павло, Варнава і Тит повернулися в Антіохію з Єрусалиму. Та як би там не було, поведінка Петра в Антіохії викликала невдоволення Павла. Він відчув необхідність дорікнути Петрові і засудити його дії, заступаючись за Євангелію. Й таким чином показав свою незалежність і рівність Петрові.

2:12.  Прибувши в Антіохію, Петро побачив, що єврейські і язичницькі християни разом їли за столом, не слідуючи єврейським щодо цього законам. З огляду на видіння, яке Петро отримав у будинку гарбаря Симона (Діян. 10:9-15, 28), він відчув, що і сам може їсти “з поганами”, що власне й чинив неодноразово. Цим самим він дуже красномовно показав єдність між євреями і язичниками у Христі. Та все змінилося, коли в Антіохію прибула делегація з Єрусалиму. Їх дуже вразила поведінка Петра, бо ці “деякі від Якова” належали до “обрізаних”. Проте, насправді, дуже сумнівно, що їх послав саме Яків. Тим не менш, їхня присутність вплинула на поведінку Петра, і він “почав таїтися та відлучатися” від язичників. Часові дієслівні форми тут свідчать про те, що усе це відбувалося поетапно. Можливо, одного дня Петро не приєднався до однієї спільної трапези, а іншого вже до двох. Або ж, імовірно, він розпочав трапезу з язичниками, а завершив лише з єврейськими християнами. Ці вчинки Петра свідчили про те, що існує два тіла Христа: єврейське і язичницьке. А це було єрессю. То чому ж тоді Петро так чинив? Поза всяким сумнівом, не тому, що відбулися якісь зміни у його теології, а тому, що просто боявся. Якось, після проповідування доброї новини язичникові Корнилію, Павло сміливо виступив перед єрусалимськими лідерами (див. Діян. 11:18), та цього разу він злякався своїх єврейських товаришів.

2:13.  Така поведінка Петра дуже швидко вплинула й на інших юдеїв, і навіть на Варнаву. Тиск на них був, мабуть, дуже великий, якщо навіть Варнава не витримав. Сам він був із Кіпру, осередку язичництва, і проповідував добру новину разом з Павлом серед язичників. Усі вони — Петро, інші єврейські християни і Варнава — “лицемірили”, бо хоча й свідчили та навчали, що є одним цілим з язичниками у Христі, їхня поведінка не узгоджувалася з їхніми словами.

2:14. Реакція Павла була доволі різкою. Поведінка Петра спровокувала заворушення серед людей, а тому й заслуговувала на привселюдний докір. Петро та його товариші не діяли тут “право за євангельською правдою” і цим самим заперечували істину про те, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа Бог однаково приймає і віруючих євреїв, і віруючих язичників. Тому Павло і запитав Петра перед усіма: “Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то як ти можеш силувати поган, щоб жили по-юдейському?” Цей докір був дуже уїдливим. Але відповідь Петра тут не занотована. Павло його привселюдно засудив, бо він і справді діяв усупереч власним переконанням, зраджував християнській свободі, ще й принизив інших віруючих людей. Тож така його поведінка і дійсно заслуговувала на догану.

2:15.  Якими ж словами завершується докір Павла? Точиться чимало суперечок довкола питання стосовно того, чи прямі зауваження Павла Петрові завершуються у вірші 14, чи ж, як і в НМВ, продовжуються аж до кінця даної частини. Хоча про це важко говорити напевно, все ж видається, що Павло промовив більш, ніж одне речення, докоряючи Петрові. У наступних віршах даної частини розкривається невідповідність поведінки Петра його віруванням. В той же час ці вірші формують плавний перехід і вступ до част. 3 та 4, у яких Павло захищав ключове вчення про виправдання через віру.

Тут Павло звертався до юдеїв за походженням, маючи на увазі Петра і себе, які порятувалися “через віру”. Навіщо ж зобов’язувати “грішників поган” (промовлено з іронією через дії Петра) слідувати Закону, якщо вони уже порятовані через віру у Христа?

2:16. У цьому вірші, який є одним з найважливіших в усьому посланні, слово “ оправдується ” з’являється вперше. Це — юридичний термін, запозичений із судової термінології, який означає “проголошувати невинним”. Він є антонімом до слова “засуджувати”. Люди є засудженими грішниками, а Бог — святий. Як же тоді люди можуть виправдатися? Відповідаючи на це запитання, апостол урочисто заявив, що грішна “людина оправдується не ділами Закону, а через віру в Ісуса Христа”. Далі Павло зазначив, що особисто перевірив і підтвердив слушність цього вчення (вірш 16б). Зрештою, у вірші 16в, апостол знову засвідчив, що виправдання можливе через віру, а “не ділами Закону” (див. Бут. 15:6).

2:17-18. Однак супротивники Павла заперечили, що оскільки виправдання через віру усувало Закон, це спонукало людей до грішного життя. Людина може вірити у спасіння через Христа, і при цьому чинити так, як бажає, не відчуваючи потреби робити добрі вчинки. Павло гаряче заперечив дане обвинувачення, зауваживши, що тоді “Христос — служитель гріха”. При цьому він зазначив, що навпаки, саме коли віруюча людина повертається до Закону після того, як увірувала у спасіння лише через Христа, сам Закон показує, що вона грішна і є “переступником”. Хоча Павло тут використав першу особу, він, безумовно, мав на увазі Петра, який, уникаючи товаришування з язичниками, повертався до Закону.

2:19-20.  Тепер Павло говорив лише про себе і протиставив свої діяння стосовно Закону діянням Петра. Павло тут описав перетворення, які відбуваються в людині, коли вона приходить до Бога через віру в Ісуса Христа завдяки його смерті і воскресінню. Дана думка повторюється в обох віршах, і в обох віршах є згадка про єдність віруючої людини з Христом у Його смерті і воскресінні. Спершу Павло зазначив, що він “через Закон для Закону вмер”. Закон вимагав смертної кари для тих, хто його порушував, і Христос заплатив цю ціну, віддавши життя за усіх грішників. Таким чином Закон убив Його і тих, хто приєднався до Нього через віру, звільняючи їх для того, щоб вони могли “для Бога жити” (див. Рим. 7:4).

В Гал. 2:20 Павло пояснив значення вірша 19. Він “для Закону вмер”, бо був “розп’ятий з Христом”. Він міг “для Бога жити”, бо Христос жив у ньому. Головним для розуміння даного вірша є значення єдності з Христом. Дане вчення ґрунтується на таких уривках, як Рим. 6:1-6 та 1 Кор. 12:13, де пояснюється, що віруючі люди охрещуються Святим Духом у Христа і в церкву, тіло усіх істинно віруючих людей. Об’єднавшись таким чином з Христом, віруючі люди розділяють Його смерть, поховання і воскресіння. Саме тому Павло зміг написати: “Я — розп’ятий з Христом” (досл., “Я був і є зараз розп’ятий з Христом”). Саме тому він “для Закону вмер”, що й спонукало до змін у його особистості. Самодостатній, егоїстичний Савло помер. До того ж, смерть з Христом завершила самовозвеличення Павла. Він перестав возвеличувати себе і почав возвеличувати Христа. Однак Павло міг вести християнське життя не завдяки своїй власній силі, а завдяки тому, що у ньому мешкав Христос. Однак для того, щоб Христос повсякчас діяв у душі людини, їй слід жити новим життям, “вірою в Божого Сина”. Отож, саме віра, а не діяння чи послух Законові дає божественну силу, щоб жити життям християнина. Як зазначив Павло, ця віра ґрунтується на жертві Христа, “який полюбив” нас і “видав Себе” за нас. По суті, Павло тут сказав наступне: “Якщо Він настільки любив мене, що віддав Себе за мене, тоді він достатньо мене любить для того, щоб жити у мені.”

2:21. Підсумовуючи своє ставлення до вчинку Петра, Павло заявив: “Я не відкидаю Божої благодаті.” Таким чином він дав зрозуміти, що Петро та інші, які слідували його прикладу, відкидали Божу благодать. Суть Божої благодаті полягає в тому, що Він дає людям те, чого вони не заслужили (див. Рим. 4:4). Хто наполягає на виправданні та освяченні за певні діяння, той нівелює Божу благодать. До того ж, така переконаність у необхідності слідувати Закону також означає, що “Христос умер даремно”. Якщо праведність можлива лише через дотримання приписів Закону, тоді смерть Христа є марною і найбільшою помилкою у всесвіті.

                          

ІІІ. Стосовно вчення: Засвідчення виправдання через віру (част. 3-4)

У перших двох частинах послання Павло засвідчив божественне походження свого апостольства і своєї звістки. Потім він звернувся до галатів, яких спонукали діяти згідно Закону, а не лише вірити у Христа, через якого Бог приймає людей. Юдеї-послідовники Закону вірили, що християни Галати отримають більш повне спасіння і більше освячення, якщо слідуватимуть Закону. Але Павло зазначив, що той, хто ставить ще якісь умови крім віри у смерть Христа, той витісняє Його. Існує лише один шлях до спасіння, і це лиш через віру у Христа.

А. Підтвердження вчення (част. 3)

1. НА ОСНОВІ ДОСВІДУ ГАЛАТІВ (3:1-5)

3:1.  Павло говорив прямо і суворо, коли напоумлював своїх читачів: “О, нерозумні галати.” Хто приймав вчення, яке проголошувало, що смерть Христа є марною, той діяв нераціонально (див. 2:21). Тому Павло і заявив, що галатів хтось “зачарував”, наклав якесь зловісне прокляття. І тим не менш, це не виправдовувало їх перед Спасителем, який “перед очима” в них “був зображений ( проеграпхе ; досл., “писати для широкого загалу” як, наприклад, розміщати загальнодоступну об’яву) ... розп’ятий”. Павло дуже яскраво і детально описав Христа галатам. Та все ж вони відвернулися від Христа і навернулися до Закону. Виправдання їм не було.

Щоб переконливо засвідчити, що лише віра має значення для Бога, апостол поставив чотири запитання.

3:2.  (1) Як   ви прийняли Духа Святого? Це риторичне запитання стосується часу їхнього навернення, тобто моменту, коли вони отримали Святого Духа (див. 4:6). Отож, Павло не ставив під сумнів їхнє спасіння, а спонукав їх замислитися на тим, чи вони були порятовані й отримали Духа через віру, чи за діла. Звісно ж, через віру, в той момент, коли повірили у добру новину, яку проповідував Павло. Та й будь-якому разі, будучи, по суті, язичницькою церквою, вони не мали Закону Мойсея.

3:3. (2)  Як ви будете освячені?  Передбачаючи відповідь галатів стосовно того, що вони стали християнами через віру, Павло запитав, чи були вони “такі безглузді”, що вірили у те, наче можуть розпочати життя християнина в один спосіб (через віру) і при цьому здобути духовну зрілість в інший (ділами). Саме це проголошували прихильники Закону (див. 4:10; 5:2; 6:13), однак, спосіб виправдання і освячення був (і є) тим самим. У Законі не було положення про те, що Святий Дух має дарувати освячення за діла. Віруючі галати, імовірно, думали, що виконання приписів старого Закону допоможе їм у їхньому духовному житті, але, насправді, це лиш заважало.

3:4.  (3) Невже ви страждали даремно? Третє запитання стосується переслідувань апостолів і новонавернених людей у краях Галати. Коли Павло і Варнава поверталися назад тим же шляхом наприкінці своєї першої місіонерської подорожі, то застерегли віруючих галатів, що вони страждатимуть так, як і християни (Діян. 14:21-22). Невдовзі й дійсно були переслідування. Тож Павло нагадав їм, що коли вони відвертаються від благодаті і навертаються до Закону, то визнають, що зробили помилку, а, отже, “натерпілися марно”. Та апостол відмовлявся вірити, що так воно й було.

3:5.  (4) На підставі чого Бог творить чудеса?  Про те, що серед галатів здійснювалися “чудеса” за допомогою божественної сили, зазначено у Книзі Діянь (14:3, 8-11). До того ж, було очевидно, що ці надприродні діяння не були “завдяки ділам Закону”, а завдячуючи тому, що, почувши проповідь, вони увірували. Галати не знали Закону. Звістка ж Павла була про виправдання через віру.

2. НА ПРИКЛАДІ АВРААМА (3:6-9)

3:6. Прихильники Закону заявляли, що Старий Завіт свідчить на їхню користь, і називали Мойсея своїм учителем. Але Павло заглянув у далеке минуле і спонукав галатів пригадати Авраама. Як він, батько всіх євреїв, отримав “оправдання”? Відповідь була простою і прямою. Маючи на увазі Бут. 15:6, Павло заявив, що Авраам “увірував у Бога, і це було зараховано йому за оправдання”. Віра Авраама у спроможність Бога здійснювати Свої обіцянки і була зарахована йому “за оправдання”. Отож, патріарх був виправданий ще до того, як був обрізаний (див. Бут. 17:24). На якій же тоді підставі прихильники Закону могли стверджувати, що обрізання є необхідною умовою отримання спасіння?

3:7-8.  Упевнено відповідаючи на заяви прихильників Закону, Павло пов’язав минуле з теперішнім і сказав, що саме так, як Авраам отримав спасіння через віру, так його отримають і ті, хто називав себе його синами (“сини”, хуіоі ). Авраам та усі його духовні нащадки — і євреї, і язичники — отримали виправдання через віру. Більше того, цей висновок цілковито узгоджується зі Святим Письмом, де говориться, що через Авраама “будуть благословенні всі народи” (див. Бут. 12:3). Отож, виправдання необрізаних язичників вже було передбачено Завітом з Авраамом, коли Бог дав “Авраамові цю добру звістку”. Цікаво, що Павло тут цитував Святе Письмо так, наче це Сам Бог говорить. Тому з усією певністю можна стверджувати, що те, що говорить Біблія, говорить Бог. Цей та подібні вірші (наприклад, Йн. 10:35б; 2 Тим. 3:16; 2 Пт. 1:20-21) доволі сильно підкріплюють віру в абсолютне і цілковите божественне походження і владу Святого Письма.

3:9.  Апостол підсумував цю низку своїх доводів заявою про те, що хоча “всі народи” (вірш 8) могли б отримати благословення й виправдання, та їх отримають лиш “ті, що вірують”. І в такий спосіб Павло показав відмінність між тим, чого б бажав Сам Бог, і тим, на що заслуговували люди.

3. НА ПІДСТАВІ ДІЇ ЗАКОНУ (3:10-12)

Засвідчивши той факт, що виправдання можливе лише через віру на основі досвіду галатів і на прикладі Авраама, Павло тепер показав відсутність логіки у тих, хто покладався на Закон.

3:10-11.  Усупереч тому, чому навчали прихильники Закону, сам Закон не виправдовував. Він міг лише засудити. Павло процитував Втор. 27:26, щоб показати, що Закон вимагав досконалості і що “проклят усякий” був, хто порушив хоч якийсь його припис. Порушення лише однієї заповіді лише один раз накликало на людину прокляття. А оскільки усі коли-небудь помиляються, то прокляті були усі. Тож твердження про те, що Бог може прийняти людину за діла, зазнає таким чином цілковитого краху. Знову цитуючи Старий Завіт, Павло показав, що навіть ті, хто намагається в усьому слідувати приписам Закону, не буде оправданий “перед Богом”, бо, як написав пророк Авакум, “праведний з віри буде жити” (Ав. 2:4).

3:12.  Та, можливо, віру і Закон можна об’єднати? Можливо, і те, і інше потрібне? Знову цитуючи Старий Завіт, Павло довів, що це цілковито неможливо. Закон і віра є взаємовиключними. Головний принцип Закону озвучено в Лев. 18:5: “Хто чинитиме його приписи, той буде ними жити.” Отож, згідно Закону, лише досконале виконання усіх приписів могло допомогти людині отримати божественне схвалення. Та оскільки така умова була недосяжною, Закон міг лише засудити людину (див. Як. 2:10) і спонукати її покластися на Бога через віру.

4. НА ОСНОВІ ДІЯНЬ ХРИСТА (3:13-14)

3:13.  У даному вірші Павло наголосив, що завжди існує надія для тих, хто порушив Закон і через це є проклятим. Та надіятися треба не на людей, а на Христа, який “нас викупив від прокляття Закону”. Але ж як саме Христос викупив ( ексегорасен ; див. 4:5; див. таблицю “Слова Нового Завіту зі значенням викупу” у Мк. 10:45) людей? Відповідь: “Ставши за нас прокляттям.” Тут прямо говориться про те, що Христос взяв на Себе покарання, яке загрожувало усім порушникам Закону, і цим самим відкупив людей від прокляття. У такий спосіб “прокляття Закону” перейшло від грішників до безгрішного Христа (див. 1 Пт. 3:18), і Він звільнив людей від нього. Наступна цитата з Втор. 21:23 стосується того факту, що у часи Старого Завіту злочинців страчували (зазвичай через побиття камінням), а тоді вішали на палі чи стовпі, щоб усім продемонструвати, що Бог їх зрікся. Коли Христа розіп’яли, це було свідченням того, що Бог його прокляв. Той спосіб, у який помер Христос, був для євреїв справжньою перешкодою до щирої віри, допоки вони не усвідомили, що прокляття, яке зійшло на Нього, було їхнім (див. Іс. 53).

3:14.  Тут Павло назвав дві цілі, яких Христос досяг Своєю відкупною смертю. Зазначення кожної з них розпочинається грецьким словом хіна , “для того щоб” (див. 4:5). Отож, Христос помер, (1) “щоб благословення Авраама перейшло ... на поган”. Як уже зазначалося (3:8), тут іде мова не про благословення для окремої людини чи народу, а про обіцяне благословення через виправдання незалежно від діл Закону, що тепер стало доступне усім віруючим людям. Ісус прийняв смерть ще й для того, (2) щоб віруючі люди “вірою прийняли обіцяного Духа”, тобто Святого Духа, який був людям обіцяний (див. вірш 2). Тож знову апостол наголосив на тому факті, що спасіння і освячення можливе лише через віру, а не за діла.

5. НА ПІДСТАВІ ПОСТІЙНОСТІ ВІРИ (3:15-18)

3:15-16. Навіть якби опоненти Павла визнали, що Авраам отримав виправдання через віру, вони б заперечили, що Закон, який з’явився пізніше, цілковито змінив умови отримання спасіння. Щоб це спростувати, Павло заявив, що так, як і відповідним чином укладений римський заповіт (чи веління) ніхто “не може скасувати” чи змінити (вочевидь, тут іде мова про стародавні грецькі закони), обіцянки Бога є теж незмінними. До того ж, “обітниці”, які “були дані Авраамові та його потомкові” не були здійснені до появи Закону. Вони здійснилися через Христа і є дійсними повіки. А тому виправдання через віру є постійним, і цього не може змінити Закон. Наголос на слові “потомкові” (див. Бут. 12:7; 13:15; 24:7), а не “потомках”, було зроблено для того, щоб нагадати читачам, що віруючі ізраїльтяни завжди розуміли: благословення зрештою зійдуть через одну особу, Месію (див. Гал. 3:19). Сам Матей назвав Христа Сином Авраама і дійсним Нащадком обітниць Першого Завіту (Мт. 1:1).

3:17-18. Тут Павло засвідчив принцип постійності віри, заявивши, що завіт, який було колись укладено, неможливо змінити Законом, який з’явився пізніше. Закон “надійшов по чотириста тридцятьох роках” після укладення завіту. Коли ж розпочався цей період часу? Дехто вважає, що відлік іде з часів Авраама. В такому випадку у ці 430 років включено близько 200 років перебування ізраїльтян в Ханаані та близько 200 років в Єгипті. У Септуаґінті ця думка є визнаною, однак вона суперечить твердженню з Вих. 12:40 про те, що в Єгипті ізраїльтяни жили 430 років. Прихильники іншої думки стверджують, що цей період розпочався із засвідчення Завіту Авраама Якову (Бут. 35:9-12).

Третьою і, вочевидь, найкращою є думка, що цей період часу розпочався остаточним засвідченням завіту Якову (Бут. 46:1-4). Відповідно ці 430 років є проміжком часу між завершенням одного віку (Віку Обітниці) і початком наступного (Віку Закону). Це, мабуть, якнайкращим чином узгоджується з Вих. 12:40. (у Бут. 15:13 та Діян. 7:6, де йде мова про 400 років перебування ізраїльтян в Єгипті, мабуть, використано заокруглені числа.)

Впродовж цього доволі довгого періоду часу Бог благословляв патріархів лише через віру, і поява Закону жодним чином не могла цього змінити. Окрім того, Закон не міг змінити діянь Бога у стосунку до Авраама, які ґрунтувалися на “обітниці”, бо одне цілковито відрізнялося від іншого. Їх неможливо поєднати. До того ж, “спадщина” (тобто виправдання через віру) була безумовним даром Божим тим, хто вірує. Тож, усупереч твердженням прихильників Закону, послух Законові не є необхідною умовою отримання цієї спадщини. Своєю милістю Бог завжди дарував і дарує спасіння лише через віру.

6. ВИХОДЯЧИ З МЕТИ ЗАКОНУ (3:19-25)

3:19. Безумовно, обурені прихильники Закону відповіли б запереченням на твердження Павла про те, що Закон не може дати Святого Духа (вірші 1-5), не може дати виправдання (вірші 6-9), не може змінити постійність віри (вірші 15-18), але накликає прокляття (вірші 10-12). “А що ж тоді Закон?” Для чого ж він був даний людству? Відповідаючи, Павло чітко зазначив і мету, і характер Закону. По-перше, його було “додано із-за переступів”, тобто Закон слугував засобом контролювати гріховність людей. Він обмежував ганебні вчинки людства, демонструючи, що вони є переступами Божого Закону, а, отже, накликають Божий гнів (див. 1 Тим. 1:8-11). По-друге, Закон був тимчасовий і слугував, “доки” не з’явилося “Потомство” (Месія; див. Гал. 3:16), після чого він уже був непотрібний. По-третє, Закон був менш вагомий, зважаючи на те, як його було дано. Тоді, як з Авраамом Бог уклав обітниці безпосередньо, Закон було дано “через посередника”. Фактично, було два посередники: ангели, які представляли Бога, і Мойсей, як представник людей.

3:20.  Цей вірш дуже тісно пов’язаний з останньою частиною вірша 19. Слово “посередник”, зазвичай, передбачає, що угода укладається між двома сторонами, кожна з яких має тепер певні зобов’язання. Й це справджується стосовно Завіту Мойсея. З іншого ж боку, “Бог один”, тобто “обітниця” (вірш 19) була односторонньою і була дана людству безпосередньо, тобто без посередника. А тому лише Бог несе відповідальність за її здійснення.

3:21-22. Тут озвучено ще одне запитання: “То хіба Закон проти обітниць Божих?” — на що апостол відповів: “Зовсім ні!” ( ме геноіто ) Бог дав і Закон, і обітниці, але з різною метою. І метою Закону не було “оживляти”. Теоретично люди могли б отримати спасіння, якби могли досконало йому слідувати, але вони не могли (Рим. 8:3-4). Життя, обіцяне тим, хто намагався слідувати усім приписам Закону, стосується тимчасового благословення на землі (Втор. 8:1).

Та якщо Закон не “проти” обітниць, якщо між ними немає суперечностей, то як цю гармонію показати? Лиш визнавши, що хоча Закон і не може виправдати чи дати життя, він таки готує шлях для доброї новини. Що ж саме для цього зробив Закон? Він проголосив, що ввесь світ замкнуто “під гріхом”. Маючи, вочевидь, на увазі Пс. 143:1-2 чи Втор. 27:27, Павло заявив, що увесь світ знаходиться у пастці і під владою гріха (див. Рим. 3:9, 23). Коли люди визнають це і покинуть свої спроби догодити Богові своїми ділами, їм відкриється шлях до отримання спасіння “завдяки вірі в Ісуса Христа”.

3:23-25. Продовжуючи коментувати мету Закону, Павло використав два мовні звороти, порівнявши Закон з в’язницею і зі стосунками між дітьми та їхнім вихователем. Фраза “раніш, ніж прийшла віра” означає “перед появою віри в Ісуса Христа” (див. вірш 22). Віра у виправдання існувала у Старому Завіті, але віри в особу і діяння Христа не було, аж допоки Він не об’явив Себе. До того часу Ізраїль знаходився під турботливою опікою Закону, й таким чином Бог оберігав Свій народ від гріховних язичницьких звичаїв. До того ж, Закон був “вихователем” (НАСБ). Слово паідагогос  важко точно перекласти, адже у сучасному суспільстві йому немає відповідників. Цим словом називали раба, якому поручали свого сина з шести чи семи років і до статевого дозрівання. Ці раби були дуже суворими вихователями і мали за обов’язок оберігати дітей від гріхів суспільства та давати їм моральну освіту. Подібним чином слугував і Закон, допоки не прийшов Христос і люди не змогли отримати виправдання через віру у Нього. Отож, Закон слід розглядати не як такий, що не  веде нас  до Христа, а як такий, що слугував вихователем до того часу, як  прийшов Христос. Бо тоді правління Закону завершилося, адже віра у Христа звільнила віруючих людей з-під варти в’язниці і суворої дисципліни цього вихователя.

7. З ОГЛЯДУ НА ПОТОЧНЕ СТАНОВИЩЕ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (3:26-29)

Засвідчення Павлом вчення про виправдання через віру досягло у цій частині своєї кульмінації, коли він порівняв становище виправданого грішника з тим, ким він був під владою Закону, й озвучив три істотні відмінності.

3:26-27.  По-перше, “всі” віруючі люди у Христа є “сини Божі”. Зміна першої особи на другу (“ви”) вказує на те, що Павло вже не говорив про Ізраїль як народ, а звертався до віруючих галатів. Як видно з вірша 24, Закон був суворим вихователем, а ті, хто був під його наглядом, вважалися дітьми. Однак тепер, коли прийшов Христос, віруючі галати стали дорослими синами “через віру” і більш не були під наглядом юдейського раба-вихователя. Чому ж тоді вони хотіли повернутися до гіршого становища? Високе становище синів Божих, як зазначено у вірші 27, є наслідком єдності з Христом, яка стала можливою, коли вони “у Христа христилися”. Це є хрещення Святим Духом або у нього, яке, як зазначив Павло (1 Кор. 12:12-13), об’єднує усіх віруючих у Христа і єднає їх у церкві, тілі Христа. Бути в єдності з Христом — це, отже, бути одягненим “у Христа”. У римському суспільстві існував звичай, згідно якого парубку, який уже вийшов з юнацького віку, давали мантію, яка засвідчувала його вступ у повні права стосовно сім’ї і держави, а також демонструвала усім, що тепер він дорослий син. Так і віруючі галати зняли з себе стару мантію Закону й одягли мантію праведності Христа, завдяки чому Бог їх прийняв. Хто ж тоді бажатиме знову одягти свою стару одежу?

3:28.  По-друге, “всі” віруючі люди “одно у Христі Ісусі”. Й оскільки усі віруючі люди стали одним цілим, їхні відмінності уже не мають значення. Ніхто не є вищим за іншого у духовному плані, тобто віруючий єврей не має більших привілеїв перед Богом, аніж віруючий язичник (слово “грека”, як протиставлення до слова “юдея”, слугує позначенням усі язичників; див. Кол. 3:11). Віруючий невільник не є вищим за віруючого “вільного”. Віруючий чоловік не кращий за віруючу жінку. Декотрі євреї у своїх молитвах промовляли: “Дякую тобі, Боже, що Ти не сотворив мене ні язичником, ні невільником, ні жінкою.” Павло відкинув ці розбіжності і заявив, що їх немає у тілі Христа, оскільки духовні привілеї і становище тут значення не мають. Та якось, засвідчуючи рівність чоловіка і жінки у Христі, Павло тим не менш дав зрозуміти, що чоловік все ж головує над жінкою (див. 1 Кор. 11:3) й що існують певні відмінності у сфері духовної служби (див. 1 Тим. 2:12).

3:29.  По-третє, віруючі у Христа люди є потомством Авраама. Як Павло вже зазначав, Христос є Потомком Авраама (вірші 16, 19). А тому перебування у Христі робить віруючого частиною потомства Авраама, і, отже, спадкоємцем “за обітницею”. Розглядаючи нащадків Авраама, слід перш за все брати до уваги його фактичне потомство, нащадків Якова, які утворили 12 племен. Серед цих потомків є і віруючі євреї, які одного дня успадкують обітниці Авраама, що призначаються саме їм (див. Рим. 9:6, 8). Однак існує і духовне потомство Авраама, неєвреї. Ними є віруючі язичники, які стали духовними нащадками Авраама. Вони успадкували обітницю виправдання через віру, що Павло вже пояснив (див. Гал. 3:6-9). Якщо припускати, як роблять амілленаристи, що віруючі язичники успадкували обіцянки, які Бог дав віруючим євреям, тобто що церква таким чином витісняє Ізраїль чи є “новим Ізраїлем” — це, отже бачити у цих віршах те, чого тут немає.

                          

Б. Пояснення вчення (част. 4)

1. ОФІЦІЙНЕ ПОЯСНЕННЯ (4:1-7)

4:1-2. Щоб показати відсутність духовної зрілості у тих, хто живе згідно Закону Мойсея, Павло нагадав віруючим галатам про певні ознаки того, що “спадкоємець малоліток ( непіос , “дитя, мала дитина”, а не хуіос , “син”, як у 3:7, 26)”. Хоча за правом від народження він і “пан усього”, тим не менш, його тримали у підкоренні, як слугу, оскільки він не мав свободи і не міг приймати рішення. Фактично, такий малолітній нащадок перебував “під опікунами” ( епітропоус , а не паідагогос , як у 3:23-25), які наглядали за ним, і “домоправителями”, які захищали його майно. Усе саме так і було, допоки парубок не виходив з юнацького віку. Час дорослішання у євреїв, язичників і римлян був різний. Згідно римських законів час дорослішання своєї дитини призначав сам батько. Тоді відбувалася відповідна церемонія, під час якої парубкові передавали мантію ( тога віріліс ) і привселюдно проголошували дорослим сином та спадкоємцем.

4:3.  Павло навів цей приклад, щоб показати відмінність між колишнім становищем віруючих людей і тим, що даровано їм було зараз. Колись, перебуваючи у стані духовної незрілості (“Отак і ми, як були малолітками”, непіоі ), вони були немов слуги (“були підневолені первням [ стоічеіа, “елементами”] світу”). Хоча ці слова часто тлумачать у стосунку до Закону Мойсея, такий погляд не відповідає галатам, більшість з яких була язичниками до навернення і ніколи не була під владою Закону. Мабуть, краще розуміти ці “основоположні принципи” у стосунку до перших кроків їх релігійного досвіду, чи то євреїв, які перебували під тиском Закону, чи то язичників, які були рабами своїх язичницьких релігій (див. “немічних та вбогих первнів” у вірші 9 і “стихій світу” у Кол. 2:20). Отож, усі були рабами, допоки Христос не звільнив їх.

4:4. Бог втрутився у життя людей і приніс їм надію та свободу. Як земний батько обирав час дорослішання свого сина, так і небесний Отець обрав “час” приходу Христа, щоб люди змогли звільнитися із рабства перед Законом і стати Його духовними синами. Цей “час” настав, коли римська цивілізація встановила мир і створила систему доріг, які робили подорожі зручними; коли грецька цивілізація дала мову, яка стала спільною для мешканців усієї імперії; коли євреї проголосили монотеїзм і надію на Месію в синагогах Середземноморського світу. Саме тоді Бог “послав Свого Сина”, який ще до того існував на небі, на землю з божественною місією. “Син” не був лише Божеством. Він також був людиною, на що вказує фраза “що народився від жінки”. Згадка про Його матір цілковито узгоджується з вченням про непорочне зачаття, про яке йдеться у Євангеліях (див. Мт. 1:18). Окрім того, Христос “народився під Законом” як єврей. Він досконало слідував Закону, виконував його (див. Мт. 5:17) і зрештою заплатив за його прокляття (див. Гал. 3:13).

4:5.  “Бог послав Свого Сина” для того, “щоб” (і знову мета тут зазначається з допомогою слова хіна , “для того щоб”; див. 3:14), по-перше, “викупити ( ексагорасе ) тих, які під Законом”. Тут не йде мова про викуп з-під прокляття Закону (як у 3:13), а з рабства перед усією системою Мойсея. Наголос тут зроблено не на покаранні, яке тягне за собою порушення Закону, як у 3:13, а на поневоленні ним. Христос уже викупив і звільнив тих, хто перебував під гнітом Закону. То навіщо наверненим язичникам бажати потрапити в залежність від цього Закону? По-друге, Бог послав Свого Сина, “щоб” через Його народження і смерть “ми прийняли усиновлення”. Усі радощі і привілеї дорослого сина у сім’ї належать тим, хто приєднався до тих переваг, які дала людям відкупна діяльність Христа.

4:6. Бог Отець не лише “послав Свого Сина”, Він також послав Духа. Таким чином усі три Особи Святої Трійці залучені до спасіння людства. Дух Святий є даром Бога кожному віруючому, який став Його сином. Усі сини і доньки Божі мають Духа. До того ж, Він присутній у серці кожної віруючої людини, чим засвідчує її становище у Божій сім’ї. Дух спонукає віруючу людину молитися Богові і взивати до Нього: “Авва, Отче!” (див. Рим. 8:15). Слово “Авва” з арамейської означає “Отець”. Так зазвичай зверталися малі діти до своїх батьків. Те, що Христос використав це слово (див. Мк. 14:36), свідчить про Його близькість і довіру до Бога, як протиставлення формальному легалізму.

4:7.  Підсумовуючи, Павло заявив, що галати “вже не” були рабами, а синами і спадкоємцями. Множину у вірші 6 замінює однина у вірші 7, таким чином роблячи дане звертання до читача більш особистим і безпосереднім. У Божій сім’ї син (чи донька) є завжди спадкоємцем (див. Рим. 8:17).

2. ОСОБИСТЕ ПРОХАННЯ (4:8-20)

Тут Павло перейшов від офіційного пояснення до особистого прохання, адресованого галатам, стосовно того, щоб вони не поверталися в рабство, яке нагадувало їхнє колишнє поневолення язичницькими релігіями.

а. Заклик не повертатися до легалізму (4:8-11)

4:8-9.  До свого навернення галати, не знаючи про існування єдиного істинного Бога, були в рабстві у хибних богів, таких як Зевс та Гермес (див. Діян. 14:11-13). Але відбулися великі зміни, і вони “спізнали Бога (спасіння з точки зору людини), чи радше ... Бог спізнав” їх (спасіння з точки зору Бога). Та все ж вони, навіть спізнавши ( гнонтес , від гіноско , досл., “пізнавати дуже близько й особисто”) істинного Бога, “поверталися” назад. Павло був здивований та обурений. Чи розуміли вони, що в такий спосіб повернуться до стану релігійного рабства? Невже вони цього хотіли? Якщо так, то що ж їх так приваблювало у цій немічній (вона не могла дати виправдання чи силу жити побожним життям) та вбогій (вона не могла дати спадок) системі. Первні (“первнів”, стоічеіа ) тієї системи є від “світу”, як Павло уже казав у вірші 3.

4:10.  Під впливом юдейських прихильників Закону галати розпочали, щонайменше, слідувати календарю Мойсея. Вони “пильно” вважали “на дні (суботи), на місяці (новий місяць), на пори (сезонні свята, такі як Пасха, День П’ятидесятниці, Свято кучок) та на роки (святкові та ювілейні роки)”. (Див. Кол. 2:16). Вони дотримувалися цих особливих дат, гадаючи, що це допоможе їм здобути додаткову ласку в Бога. Але Павло вже пояснив, що діла, на відміну від віри, не є підставою ні для виправдання, ні для освячення.

4:11.  Турбуючись про галатів, Павло сказав, що боїться, чи “не трудивсь” ( кекопіака , досл., “я трудився аж до виснаження”) він біля них “даремно” ( еіке , “марно”; див. те саме слово, перекладене як “марно” у 3:4, “Невже стільки ви натерпілися марно?”), якщо вони і далі були прив’язані до легалізму. Ці слова Павла показали, наскільки сильною є його антипатія до легалістичної релігії.

б. Заклик пам’ятати про їхні стосунки (4:12-16)

4:12.  Підсилюючи своє прохання, Павло звернувся до галатів із закликом: “Благаю вас, брати, будьте як я, бо й я такий, як ви.” Цим звертанням він наче казав: “Звільніться від Закону, як і я, бо після свого навернення я став немов язичник і більш не живу під верховенством Закону.” Однак вся іронія тут у тому, що галати-язичники підпорядковували себе Законові вже після навернення.

4:13-14.  Останнє речення вірша 12 належить разом з цими та наступними віршами до спогадів Павла стосовно того, як галати прийняли його під час його першого до них візиту (див. Діян. 13-14). В той час він трудився, будучи хворим, та все ж “звістував” їм “Євангелію”. І галати, незважаючи на його недугу, “не погордували” ним, “ані відіпхнули”, а прийняли, наче “ангела Божого”, чи навіть “Христа Ісуса”.

4:15-16.  Вони прийняли його з охотою, щиро радіючи тому, що апостол серед них проповідував. Їхнє щастя не мало меж. Вони навіть були готові пожертвувати “свої очі” Павлові. Хоча дехто вважає, що це є прямою вказівкою на проблеми із зором у Павла (його колючка в тілі, 2 Кор. 12:7), це свідчення не є переконливим. Це може бути звичайний мовний зворот, який допоміг Павлові показати, наскільки високо галати його цінувати, адже готові були віддати йому найдорожче.

Але все змінилося. Вони уже не вважали, що його перебування серед них — це “щастя”. Навпаки, вони тепер поводилися так, начебто він став їхнім “ворогом”, і лиш тому, що він казав їм “правду”. Якими ж непостійними були ці галати! Вони відверталися від Господа, Євангелії благодаті і посланця, який приніс їм звістку про виправдання через віру.

в. Заклик замислитися над ставленням Павла до них (4:17-20)

4:17-18.  Петро був щирим із галатами, тоді як прихильники Закону мали корисливі спонуки. Апостол говорив їм правду (див. вірш 16), а юдеї лестили. Лжеапостоли хотіли “відсторонити” ( екклеісаі , досл., “заблокувати”) галатів від Павла і його вчення, щоб прив’язати їх до себе і здійснювати на них виключний вплив. Апостол пояснив, що хоча це і добре когось добиватися, “але у добрім”, тобто з добрими намірами. Та у випадку з лжеапостолами цього не було.

4:19-20. Сам апостол завжди мав лиш добрі наміри стосовно галатів. Звертаючись до них ласкаво (“О, мої дітоньки”, текна моу;  у посланнях Павла цей вислів зустрічається лиш тут), Павло порівняв себе з матір’ю, яка народжує “в муках”. Він уже це пережив, коли вперше проповідував їм про спасіння. А тепер йому “знову” доводилося це робити, щоб порятувати галатів від лжевчителів.

В останній частині вірша 9 відбулася раптова зміна у метафоричному мовленні Павла, коли він додав фразу “доки Христос вообразиться у вас”. Павло дуже хотів, щоб ці віруючі люди стали подібними ( морпхотхе , досл., “набули вигляду, форми”; див. морпхе  у Флп. 2:6-7) на Христа. Цей вислів характеризує життя християнина як певну реінкарнацію Христа у житті віруючої людини. В цьому, насправді, й полягає задум Бога, а саме щоб Христос прожив Своє життя у кожній віруючій людині, а потім через неї прийшов у життя інших людей (див. Гал. 2:20). І все ж апостол був збентежений і не знав, що “робити” з галатами, адже відчував, що їхній духовний розвиток спинився. Він мав велике бажання “бути серед” них, щоб висловити їм ласкаво, хоча й наполегливо, своє занепокоєння їхнім поточним становищем.

3. ПРИКЛАД ІЗ БІБЛІЇ (4:21-31)

Використавши доволі майстерний прийом, апостол навів приклад зі Святого Письма, який засвідчував слушність його вчення про виправдання через віру. Старозавітна історія з життя Авраама допомогла Павлові підсумувати все те, що він уже розповів стосовно відмінностей між Законом Мойсея та благодаттю, між ділами та вірою. Це також дало змогу апостолові звернутися до галатів із закликом прогнати прихильників Закону (див. вірш 30).

а. Історичні факти (4:21-23)

4:21.  Галати ще не були у рабстві перед Законом, але вже хотіли цього. Павло відчайдушно намагався їх спинити і повернути назад до життя у благодаті. Переходячи до наступних своїх доводів, апостол закликав галатів замислитися над тим, що ж насправді говорить Закон.

4:22.  Знову пригадавши Авраама (Бут., оскільки одна з Книг Мойсея вважалася частиною Закону), Павло навів для прикладу засновника єврейського народу, нащадки якого власне й успадкували його благословення. Однак Йоан Христитель та Ісус заявляли, що бути прямим нащадком Авраама замало, щоб отримати ці духовні благословення (див. Мт. 3:9; Йн. 8:37-44). Павло нагадав своїм читачам, що “Авраам мав двох синів” (ті, що народилися пізніше, не мають стосунку до цього прикладу), і що їм слід замислитися над тим, на кого з них двох вони більше подібні. Один син, Ісаак, народився від Сари, “вільної” жінки, інший, Ізмаїл, — від Агар, “рабині”. Відповідно до стародавніх законів і звичаїв статус матері мав безпосередній вплив на статус її сина.

4:23 . Друга відмінність полягала у способі, з допомогою якого ці сини народилися. Ізмаїл “народився за тілом”, тобто природно, без будь-якого чуда і обіцянки Бога. Ісаак же народився “за обітницею”. Авраам і Сара були вже похилого віку, але Бог дивовижним чином виконав Свою обітницю і зародив життя у лоні Сари, яка вже не могла мати дітей (див. Рим. 4:18-21).

б. Алегоричне тлумачення (4:24-27)

З метою підкреслити відмінності між Законом і благодаттю Павло тут розкрив алегоричний зміст вищезазначених історичних подій і образно ( аллегороумена ) описав двох матерів. Він у будь-якому разі не заперечував буквального значення оповіді про Авраама, але заявив, що ця історія, особливо в тому, що стосується народження двох синів, має ще одне “значення”. Отож, він порівняв конфлікт між двома матерями з конфліктом між юдаїзмом та християнством.

(Ця алегорія слугує своєрідним прототипом для практики алегоричних тлумачень, якою послуговувалися Оріген, Августин та багато інших письменників, як минулих, так і наших часів. Така алегорія привертає увагу до на перший погляд менш вагомого і мало пов’язаного з текстом прихованого значення, яке насправді є набагато більш важливим.)

4:24. По-перше, апостол згадав про “два завіти”. Один — Завіт Мойсея — походить із “гори Синаю”. Хто слідував вимогам цього Завіту, був рабом. Як і Агар, яка народила раба, так і Закон породжував рабів. Тут читач має додумати те, чого не договорив, але мав на увазі Павло: Завіт Авраама — це благодать, і її символізувала Сара, яка завдяки божественній обітниці народила вільних дітей.

4:25-26. Далі Павло вказав на два Єрусалими. Агар тут представляла місто Єрусалим першого століття, яке було поневолене Римом і перебувало у рабстві перед Законом. Сара ж символізувала “вишній Єрусалим”, “мати” усі дітей благодаті. Це небесне місто, яке одного дня зійде на землю (див. Одкр. 21:2), є тепер містом живого Бога (див. Євр. 12:22), домівкою для усіх померлих віруючих людей.

4:27.  Цитата з Іс. 54:1 пророкує мінливу долю Ізраїлю, яку Павло показав на прикладі Сари. Ізраїль до Вавилонського полону порівнювався з жінкою, яка “має чоловіка”. Неплідною жінкою був Ізраїль у Полоні. Жінка, яка має “більше дітей”, може символізувати ізраїльтян, які повернулися на свою землю після Полону, але, скоріш за все, вона зображує його тисячолітні благословення. Павло тут мав на увазі Сару (хоча й не стверджував, що все уже здійснилося), яка хоча й була колись безплідна, згодом отримала благословення та зачала дитину, і зрештою народила ще більше дітей, аніж Агар.

в. Особисте застосування (4:28-31)

Виходячи з даного біблійного прикладу, Павло озвучив три наступні порівняння.

4:28. По-перше, Павло порівняв народження Ісаака з появою християн. Як і Ісаак, який з’явився внаслідок надприродного зачаття і завдяки обітниці, так і кожна віруюча людина отримує надприродне народження (Йн. 3:3, 5) завдяки обітниці спасіння (Гал. 3:9,22, 29). Як “діти обітниці” християни формують окрему групу людей і вже не повинні жити як діти-невільники.

4:29. По-друге, апостол порівняв те, як Ізмаїл переслідував Ісаака, з тим, як лжевчителі протидіяли віруючим людям. Авраам відсвяткував відлучення Ісаака від грудей гучним бенкетом. З приводу цього Ізмаїл кепкував над Ісааком, насміхався над молодшим звідним братом, оскільки Ізмаїл був старшим сином Авраама і гадав, що саме він стане спадкоємцем свого батька (див. Бут. 21:8-9). Ця ворожнеча була увічнена у двох народах, які стали нащадками двох синів Авраама, і є очевидною на прикладі поточного напруження між арабами та ізраїльтянами. Павло порівняв прихильників Закону з Ізмаїлом, бо вони з’явилися завдяки легалістичним зусиллям. Він обвинуватив їх у тому, що вони продовжували переслідувати істинно віруючих людей, які народилися “за Духом”. Окрім декількох випадків, Павло зазнавав переслідувань саме від юдеїв, людей, які перебували у рабстві перед Законом.

4:30. По-третє, Павло порівняв вчинок Авраама з обов’язком галатів. Коли Сара побачила, що Ізмаїл насміхається над Ісааком, то попросила Авраама прогнати “рабиню та її сина”, щоб Ізмаїл не став спільним з Ісааком спадкоємцем. І Бог задовольнив прохання Сари (див. Бут. 21:10, 12). Це нагадує читачам про те, що слідування приписам Закону не дає спадкоємства у Божій сім’ї і що їм слід також прогнати прихильників Закону та інших людей, які прийняли їхні хибні вчення. Адже Закон і благодать, як і релігія, що ґрунтується на ділах, і релігія, що ґрунтується на вірі, докорінно несумісні.

4:31. На завершення Павло засвідчив, що він і віруючі галати були синами “не рабині”, яку зрештою прогнали і не дали їй частку у спадку, а діти “вільної” жінки, “спадкоємці ... Божі” і “співспадкоємці Христа” (Рим. 8:17).

                          

IV. Стосовно практичного застосування: Засвідчення християнської свободи (5:1-6:10)

                          

Засвідчивши істинність свого апостольства та своє вчення про виправдання через віру, Павло тепер вирішив засвідчити християнську свободу. Чи поведе галатів вчення апостола до беззаконня чи до побожності? Життя християн тут описується як життя без Закону, без вседозволеності, згідно Духу, у служінні.

А. Життя без Закону (5:1-12)

1. ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАКОНУ ЗНИЩУЄ БЛАГОДАТЬ (5:1-2)

5:1.  Даний вірш підсумовує част. 4, де головною темою є рабство та свобода. Він також слугує вступом до част. 5. Павло заявив, що Христос був великим Визволителем, який “визволив” віруючих людей із рабства. А потім апостол закликав галатів бути стійкими (“тож стійте”; див. 1 Кор. 16:13; Флп. 1:27; 4:1; 1 Сол. 3:8; 2 Сол. 2:15) у цій свободі, бо, звільнившись від “рабства” язичницьких релігій, вони могли потрапити в залежність від Закону Мойсея.

5:2. Згадавши про обрізання, Павло суворо застеріг галатів, щоб вони і не думали здійснювати цей обряд на собі. Якщо ж вони це робитимуть, сподіваючись, що такими ділами здобудуть праведність, то, як заявив Павло, вони мають знати, що Христос їм “ні в чому не допоможе”. Ці слова апостола не свідчили про те, що він засуджував сам обряд обрізання, адже він спонукав обрізатися Тимотея (у Галатії), щоб той мав змогу проповідувати серед більшої кількості людей (Діян. 16:1-3). Але Павло цілковито заперечував теологію прихильників Закону, які наполягали, що обрізання є необхідною умовою отримання спасіння. Кожен, хто обрізався з цієї причини, додавав діла до віри, чим засвідчував, що не вірить у спасіння лише через віру у Христа.

2. ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАКОНУ РОБИТЬ ЛЮДИНУ ЙОГО БОРЖНИКОМ (5:3)

5:3.  Окрім того, що повернення до Закону знищує благодать, це також створює цілковито нове зобов’язання: людина тоді “мусить увесь Закон чинити”. Закон — це нероздільне ціле. Тому, якщо людина підпорядковується якійсь його частині, сподіваючись отримати виправдання, то стає боржником (БКЯ) усього Закону з усіма його вимогами, приписами і його прокляттям (див. 3:10; Як. 2:10).

3. ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАКОНУ — ЦЕ ВІДЛУЧЕННЯ ВІД БЛАГОДАТІ (5:4-6)

5:4.  Повернення до Закону та обрізання мають наступні зловісні наслідки, над якими галатам слід було замислитися. Хто шукає виправдання “в Законі”, той відлучився (“відлучилися”, катергетхете ) “від Христа”, тобто така людина не житиме там, де є Христос. Окрім того, як сказав Павло, вона відпала “від благодаті”. Однак мова тут іде не про те, що така людина втрачає спасіння, бо “благодать” слід розуміти не як саме спасіння, а як метод спасіння (див. 2:21, де Закон згадується як недієвий метод приходу до Христа). Якщо галати приймуть обрізання як необхідну умову отримання спасіння, то відвернуться від благодаті й навернуться до усієї системи Закону Мойсея. Ту саму помилку роблять віруючі люди наших днів, коли полишають церкву, яка стверджує, що спасіння можливе лише як благодать за віру, і приєднуються до тих, хто навчає, що спасіння залежить від розкаяння, сповіді, віри, хрещення і відповідного членства.

5:5.  На відміну від прихильників безумовного дотримання усіх приписів Закону, істинні віруючі люди “з віри” (не діянь) очікують (“очікуємо”, апекдечометха ; у НЗ зустрічається сім разів стосовно повернення Христа: Рим. 8:19, 23, 25; 1 Кор. 1:7; Гал. 5:5; Флп. 3:20; Євр. 9:28) остаточного спасіння (див. Рим. 8:18-25). Тоді надія на “оправдання” цілковито сповниться (див. 1 Пт. 1:3-4, 13). Перед приходом Христа віруючі люди сповна відповідатимуть усім вимогам Божої волі. Внутрішня і судова праведність, яка з’явилася під час виправдання, стане зовнішньою праведністю в момент освячення. Згідно Божої волі тоді привселюдно буде визнано, що Бог повністю прийняв усіх віруючих людей.

5:6.  Для тих, хто “у Христі Ісусі, ... ні обрізання, ні необрізання” не має ніякого значення (див. 3:28; 6:15). Визначальною є “віра”, а не діла, яка є дійсно щирою і “чинна любов’ю” (див. Еф. 2:10; Як. 2:14-18).

4. ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАКОНУ ПЕРЕШКОДЖАЄ РОСТУ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (5:7-10)

5:7.  Використовуючи метафору, що Павло дуже любив, апостол назвав шлях християн-галатів бігом (див. 1 Кор. 9:24-26; 2 Тим. 4:7). Спершу вони “бігли добре”, але хтось їм “став на перешкоді” і змусив спотикатись. Хоча багато лжевчителів вносили сум’яття у життя галатів, дане запитання вказує на те, що тут іде мова про очільника прихильників Закону. В результаті віруючі галати перестали слідувати “правді”, а намагалися завершити свій біг з допомогою легалістичних діянь, а не віри.

5:8-10.  Така хибна наука, яку власне почали освоювати галати, не є від Бога, який їх покликав (див. 1:6). Він покликав їх благодаттю і в благодать. А тепер їх спокушали повірити у хибну Євангелію. І щоб ніхто не міг сказати, що він перебільшує, апостол зацитував приказку (5:9) і таким чином показав, що лженаука, як закваска, швидко поширюється й усюди проникає. Навернених у цю науку може бути небагато, але віруючим людям слід бути пильними, щоб їхні помилки не вплинули на усю церкву. Павло тут також міг мати на увазі, що навіть найменше відхилення від істини може зруйнувати усю систему. Якщо, наприклад, обрізання робилося з думкою, що воно є необхідною умовою отримання спасіння, уся система благодаті могла зазнати краху. Але Павло оптимістично дивився у майбутнє. Він був “певний”, що галати підтримають його погляди, і що очільник лжеучителів, якого Павло особисто не знав, зазнає заслуженого покарання.

5. ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАКОНУ НІВЕЛЮЄ ЗДІЙСНЕННЯ ЗЛОЧИНУ НА ХРЕСТІ (5:11-12)

5:11. Вочевидь, Павла обвинувачували, що він усе ще проповідував “обрізання”. Безумовно, до свого навернення, він і справді ревно проповідував обрізання та Закон, оскільки доволі легко зрозуміти, яким тоді було його ставлення до обрізання. Павло відповів на це простим запитанням: Чому ж тоді його вже “ще гонять” прихильники Закону, якщо він проповідував ту саму звістку, що й вони? Якщо Павло проповідував обрізання, тоді він цілковито нівелював здійснення злочину на Хресті (“кінець отій соблазні”, скандалон , “камінь спотикання”; див. 1 Кор. 1:23). Але цього не було, бо люди все ще вороже ставилися до його звістки про добру новину, згідно якої людина нічого не могла додати до свого спасіння, окрім віри у Христа. Тож Хрест ознаменував завершення системи Закону і зробив обрізання та послух Законові Мойсея непотрібними.

5:12.  Глибоко турбуючись про Євангелію Божої благодаті, Павло промовив сильні слова. Він побажав, щоб прихильники Закону, які так ревно обстоювали обрізання, “покалічили себе”, тобто кастрували, як робили язичницькі священики з культу Сивіли у Малій Азії. Вочевидь, фактична імпотенція символізувала для Павла неспроможність робити новонавернених. Хоча колись обрізання було символом Божого Завіту з Ізраїлем, воно вже більш не мало ніякого релігійного значення, як і інші обряди різання та клеймування у стародавніх язичників.

Б. Життя без вседозволеності (5:13-15)

5:13-14. У вірші 1 Павло говорив про християнську свободу і застеріг про небезпеку потрапити у рабство. Тут апостол знову нагадав читачам про їхню свободу у Христі і застеріг уже від вседозволеності, а саме закликав галатів не використовувати свою свободу як виправдання гріха. Замість того, щоб застосовувати християнську свободу для задоволення усіх своїх хтивих бажань, галати мали пам’ятати, що її істинною ціллю є любов. Замість того, щоб бути рабом Закону чи “тілесности”, галати мали служити “один одному”. (Слово “тілесности” є перекладом до грецького слова саркс , яке Павло використав у цьому значенні сім разів у Гал. 5:13, 16-17 [тричі], 19, 24; 6:8.)

Назвавши вищезгадані дві форми рабства обтяжливими і неприйнятними, апостол звернув увагу на ще одну її форму — рабство взаємної любові. Щоб засвідчити слушність своєї думки, що це — єдина форма рабства, у якій християнам слід перебувати, Павло процитував Лев. 19:18 і зазначив, що “увесь ... Закон” можна підсумувати однією заповіддю: “Люби ближнього твого, як себе самого.” Ісус навчав тій же істині (Мт. 22:39; Лк. 10:25-28). Павло також хотів показати, що християнська любов є “здійсненням” чи то “виконанням” Закону. Він детально розглянув це питання в Рим. 13:8-10.

5:15.  Тут стає зрозуміло, що така любов має бути взаємною у церквах Галати. Внаслідок втручання лжеапостолів церква розділилася, і її члени почали “між собою” дуже сваритися. Маючи на увазі послідовників прихильників Закону і тих, хто залишався непохитним, Павло тут зазначив: “Ви ... гризетеся та їсте один одного”. Така атмосфера жодним чином не відповідала біблійному ідеалу, згідно якого віруючі люди мали жити у злагоді та мирі, формуючи люблячу спільноту. Вона загрожувала зруйнувати церкви, тобто вони могли втратити свої індивідуальні та спільні характерні ознаки.

В. Життя згідно Духу (5:16-26)

1. ОБІЦЯНКА ПЕРЕМОГИ НАД ГРІХОМ (5:16-18)

5:16.  У даному вірші Павло показав, як галатам уникнути сварок, описаних у попередньому вірші, і закликав: “Духом ходіте.” Дієслово періпатеіте  має наказову форму в теперішньому часі і дослівно перекладається як “продовжуйте ходити”. Віруюча людина, крокуючи своїм життям, має покладатися на Святого Духа, який мешкає у ній, на його провід і силу. Але Дух не діятиме у ній, допоки вона не покладеться на нього. Коли християнин підпорядковує себе Духові, тоді він “тіла пожадливостей не ( оу ме ) будете чинити ( телесете , “здійснювати”)”. Отож, хоча жодна віруюча людина у цьому житті ніколи не буде цілковито вільною від гріховних бажань, які породжує її грішна людська природа, вона не повинна здаватися їм, бо може отримати над ними перемогу з допомогою Духа.

5:17. Потім Павло пояснив потребу у житті, яким керує і якому дає силу Дух. Його пояснення ґрунтується на тому факті, що кожен християнин має дві природи: гріховну (“тіло”), яку отримує від народження, що успадкована від грішного Адама, і нову природу (“дух”), яку отримує в момент переродження, коли, як християнин, стає частиною божественної природи (див. 2 Пт. 1:4). Обидві ці його природи мають бажання, одна — гріховні, інша — духовні, спрямовані до святості. Тому вони “суперечать одне одному”, внаслідок чого віруюча людина не робить те, що могла б зробити. Іншими словами, Святий Дух блокує, якщо Йому дозволено, гріховні пожадання плоті. (Дехто дотримується думки, що віруюча людина є  новою особою, яка все ще має грішну людську природу, але не має нової природи. Інші вважають, що “природа” — це певна схильність, а , отже, колишня природа — це схильність служити гріхові та собі, а нова природа — це схильність служити Богові та праведності.)

5:18. Підсумовуючи, Павло наголосив, що побожне життя — це не життя “під Законом”, а “коли Дух ... водить”. Галатам важливо було знати, що не лише виправдання неможливо отримати за діла, а й освячення неможливо здобути власними людськими зусиллями. Це, звісно ж, не означає, що християнинові нічого не треба робити, бо в обох випадках необхідною є віра — віра у спасіння через Христа і в освячення через Святого Духа.

2. УМОВИ ПЕРЕМОГИ НАД ГРІХОМ (5:19-21)

Оскільки християнин має ту ж гріховну природу, яку мав до спасіння, він може стати жертвою гріхів, які та природа продукує, якщо не житиме згідно Духу.

5:19.  Апостол заявив, що гріхи плоті “явні”, маючи на увазі, як дехто вважає, що вони є привселюдними і їх неможливо приховати, або ж те, що оскільки деякі з гріхів є особистими, то вони походять від гріховної природи (“тіла”), а не від нової природи, коли в людині вже перебуває Святий Дух. Перелічені гріхи зазвичай ділять на чотири категорії. До першої категорії належали три перші. Слово “розпуста” ( порнеіа ) часто перекладають як “блуд”. Саме від цього слова походить термін “порнографія”. Порнеіа  має стосунок до усіх форм незаконних статевих зв’язків. Термін “нечистота” ( акатхарсіа ) є доволі широким і стосується моральної нечистоти в думках, словах і вчинках (див. Еф. 5:3-4). Слово “розгнузданість” ( аселгеіа ) означає відкрите, безсоромне, нахабне демонстрування цих гріхів (див. 2 Кор. 12:21, де зустрічаються ті ж слова; аселгеіа  є також в Рим. 13:13).

5:20.  Далі Павло назвав два релігійні гріхи. “Ідолослужба” стосувалася поклоніння язичницьким богам, коли люди кланялися ідолам. А оскільки цей гріх згадується відразу після переліку статевих гріхів, то сюди, вочевидь, входила також чоловіча і жіноча проституція, яка часто була частиною язичницьких релігій. “Чари” — це слово є перекладом до грецького пхармакеіа , від якого власне походить термін “фармація”. У стародавні часи поклоніння злим силам часто супроводжувалося використанням різних наркотичних засобів, з допомогою яких вводили у транс. Цей гріх також буде широко поширений у Період Великих Страждань (див. Одкр. 9:21; 18:23).

Потім перелічуються вісім соціальних гріхів (останній у Гал. 5:21). “Ворогування” ( ечтхраі ) стосується, головним чином, ворожнечі між окремими групами людей. “Свари” ( еріс ) є природнім наслідком “ворогування”, які, поза всяким сумнівом, були присутні у церквах Галати. “Заздрість” ( зелос ) має стосунок до гріховної й егоїстичної поведінки людини. (Ці два слова, еріс  та зелос , також зустрічаються у Рим. 13:13.) “Гнів” ( тхимоі ) або вибух гніву часто є очевидним наслідком заздрості. “Суперечки” ( ерітхеіаі ), “незгоди” ( дічостасіаі ) та “єресі” ( хаіресеіс )   описують те, що трапляється, коли люди сваряться через щось або когось, в результаті чого зазнають болючого розставання.

5:21.  “Зависті” ( пхтхоноі ) — це гріховне відчуття, неправомірне бажання мати те, що належить комусь іншому. Тому саме гріховна природа призводить до руйнування міжособистісних стосунків в домівках, церквах й загалом у суспільстві.

Двоє гріхів, які мають стосунок до алкоголю, відносять до четвертої категорії гріхів. “Пияцтво” ( метхаі ) — це надмірне споживання міцних напоїв окремими людьми. “Гульня” ( комоі ), вочевидь, стосується п’яних бенкетів, які зазвичай відбувалися під час поклоніння Бахусу, богові вина. Зрештою, щоб показати, що цей перелік є приблизним, а не вичерпним, Павло додав фразу “і таке інше”.

Потім апостол урочисто застеріг галатів так, як він уже колись робив, коли був серед них, і сказав, що “ті, що таке чинять”, хто повсякчас піддається таким гріхам плоті, “царства Божого не успадкують”. Тут не йде мова про те, що християнин утратить своє спасіння, якщо вчинить гріх плоті, а про те, що людина, яка повсякчас перебуває на рівні такого морального загнивання, засвідчує, що не є Божим дитям.

3. СИЛА ДЛЯ ПЕРЕМОГИ НАД ГРІХОМ (5:22-23)

5:22-23. Тут видно цілковите протиставлення. У вірші 16 зазначено, що віруюча людина не зобов’язана демонструвати діла плоті. Натомість, за допомогою сили Духу вона може показати дев’ять благодатей, які тут перелічено. Однак важливо пам’ятати, що “плід”, про який тут іде мова, не є заслугою віруючої людини, а Святого “Духа”, що діє через християнина, який перебуває у постійному союзі з Христом (див. Йн. 15:1-8). Слово “плід” тут використано в однині, і це вказує на те, що ці якості формують єдине й нероздільне ціле й усі вони мають бути у віруючої людини, яка живе під керівництвом Духа. У своєму найвищому значенні цей “плід” — це життя Христа, яке Він проживає у християнинові. Він також вказує на метод, з допомогою якого Христос формується у віруючій людині (див. 2 Кор. 3:18; Флп. 1:21).

Перші три чесноти — це якості розуму, джерелом яких є Бог. “Любов” ( агапе ) зазначено першою, бо це основа усіх інших благодатей. Бог — це любов, і Він любить світ (див. 1 Йн. 4:8; Йн. 3:16). Така самовіддана любов, з огляду на яку Він послав Свого Сина Христа на смерть за грішників, і є тією любов’ю, яку мають виявляти віруючі люди, життям яких керує Дух. “Радість” ( чара ) — це глибоке і постійне відчуття задоволення, яке було обіцяне тим людям, які перебувають у Христі (див. Йн. 15:11). Це відчуття не залежить від обставин, бо це Бог верховним чином управляє абсолютно всім (див. Рим. 8:28). “Мир” ( еірене ) — це знову ж таки дар Христа (див. Йн. 14:27). Це — внутрішній спокій і тиша, навіть за не дуже сприятливих обставин. Цей стан не піддається людському розумінню (див. Флп. 4:7).

Наступні три чесноти підкріплюються любов’ю, радістю і миром. “Довготерпіння” ( макротхиміа ) — це сила витримки за несприятливих умов (див. 2 Кор. 6:6; Кол. 1:11; 3:12). Довготерпелива людина не має жодних думок про помсту, навіть будучи скривдженою. “Лагідність” ( хрестотес ) — це добросердність у вчинках, така, яку продемонстрував сам Бог у стосунку до людей. Оскільки Бог лагідний до грішників (див. Рим. 2:6; Еф. 2:7), християнин має виявляти ту ж чесноту (див. 2 Кор. 6:6; Кол. 3:12). “Доброта” ( агатхосине ) може розглядатися і як праведність душі, і як вчинок, коли людина робить добро іншим, навіть якщо вони на це не заслуговують.

Останні три чесноти стосуються звичної поведінки віруючої людини, яку веде Дух. “Вірність” ( пістіс ) — це риса, притаманна людині надійній і покладистій, як, наприклад, вірному слузі у Лк. 16:10-12. “Тихість” ( праутес ) характеризує людину, яка з покірністю приймає Слово Боже (див. Як. 1:21) і є тактовною з іншими, навчаючи або виховуючи їх (див. Гал. 6:1; 2 Тим. 2:25; 1 Кор. 5:21; Еф. 4:2; Кол. 3:12; 1 Пт. 3:16). “Здержливість” ( енкратеіа ; в НЗ цей іменник зустрічається лиш тут та в Діян. 24:25; 2 Пт. 1:6) — це самовладання. Не має жодного сумніву, що це слово має стосунок до приборкання тілесних бажань, про які дещо вище ішла мова. Цю рису важко набути без сили Божого Духу (див. Гал. 5:16). Підсумовуючи усе сказане, Павло заявив, що немає жодних заборон стосовно цих чеснот (досл., “На тих то нема закону”). Таким чином апостол запевнив своїх читачів, що ніхто не створюватиме закони супроти людей, які живуть відповідно до цих чеснот.

4. ЗАПОРУКА ПЕРЕМОГИ НАД ГРІХОМ (5:24-26)

5:24.  Тут Павло пояснив, що віруючі люди (досл., “ті ж, що є Ісус-Христові”) мають бути чуйні до своєї гріховної природи (“тіло”), бо вони “розп’яли” її. Тут не йде мова про саморозп’яття чи самогубство, а про те, що через хрещення Святим Духом християни ототожнилися з Христом у Його смерті і воскресінні. Павло запевнив своїх читачів, що саме це з ним і трапилося (див. 2:20) і що це трапилося з усіма віруючими людьми (див. Рим. 6:1-6; Кол. 2:11; 3:9). Хоча співрозп’яття потенційно і відбулося на хресті, воно набуває чинності для віруючих людей, коли вони навертаються. Це не означає, що їхня гріховна природа в той момент цілковито викорінюється чи навіть стає нечинною, а лиш те, що тепер вона підлягає осуду. Саме це віруючі люди мають враховувати, бажаючи стати праведними (див. Рим. 6:11-12). Тому перемогу над гріховною природою, над тілесними “пристрастями та пожадливостями” дав людям Христос, коли помер на Хресті. Віра у це має повсякчас супроводжувати цю істину. В іншому ж випадку віруюча людина матиме спокусу здобути цю перемогу власними силами.

5:25-26. І знову Павло нагадав галатам, що окрім божественного осуду грішної природи існує також божественна підтримка в особі Святого Духа. Саме Він дав людині життя через переродження (див. Йн. 3:5-6). А тому апостол закликав усіх віруючих людей: “Коли ми живемо Духом, то Духом і ходімо” ( стоічомен , перекладено як “поступають” у Гал. 6:16). Кожен крок християнина має бути згідно проводу і з допомогою Духу, щоб віруючі люди не стали “марнославні, задерикуваті між собою, завидущі одні одним”. Бо ці якості притаманні життю згідно пожадань тіла (див. 5:19-21), і саме вони могли стати причиною розколу у церквах Галати через шкідливий вплив на них прихильників Закону (див. вірш 15).

Г. Життя в служінні (6:1-10)

Віруюча людина вільна від Закону Мойсея і має свободу у Дусі, але вона зобов’язана дотримуватися закону Христа, а це можливо лише із силою Духу. Таке життя передбачає жертовне служіння грішним християнам, обтяженим християнам, пасторам-учителям та усім людям.

1. ГРІШНОМУ ХРИСТИЯНИНОВІ (6:1)

6:1.  У цьому вірші Павло розглянув гіпотетичний випадок з християнином, який “попав ( пролемпхтхе ) у якусь провину”, або, простіше, впав у гріх. Тут іде мова про людину, яка тікає від гріха, але гріх, будучи швидшим, наздоганяє її і ловить у свої сіті. Два уривки показують, як прихильники Закону реагували на подібні випадки (див. 8:3-5; Діян. 21:27-29). Але християнин має допомогти такій людині (“такого наставляйте”, катартізете ; це слово використовувалося у грецькій мові для позначення процесу зіставлення поламаних кісток, а в НЗ — лагодження риболовецьких сітей). Цю допомогу мають надавати не новонавернені, а люди “духовні”, тобто ті, які ходять Духом (див. Гал. 5:16) і є зрілими у вірі (див. 1 Кор. 2:15; Євр. 5:13-14). До того ж, цю делікатну роботу слід робити лагідно (“лагідности”, праутетос ; див. Гал. 5:22) і з розумінням того, що кожен може впасти у гріх (див. 1 Кор. 10:12).

2. ОБТЯЖЕНОМУ ХРИСТИЯНИНОВІ (6:2-5)

6:2.  Християнин, який служить, допомагає ближньому носити важкі “тягарі” ( баре ; див. коментарі до вірша 5). Хоча це правило стосується усіх тягарів, в даному контексті іде мова про важкий і гнітючий тягар спокуси та духовного падіння. В той час як “духовні” люди наставляють грішника, усі віруючі люди мають за нього милитися і підтримувати його. Це допоможе їм, як написав Павло, виконати (“виконаєте”, анаплеросете ) “закон Христа”, тобто, правило любові (див. 5:14; Йн. 13:34).

6:3-4.  Коли віруюча людина допомагає грішникові нести тягар гріха, вона повинна забути про пиху, бо це відчуття породжує нетерпимість до помилок інших і спонукає думати, що вона ніколи не помилиться сама. Засіб, який допомагає позбутися цієї пихи, озвучено у вірші 4. Тут Павло рекомендує кожному перевіряти (“перевіряє”, докімазето ; див. 1 Пт. 1:7) “своє діло”. Тобто замість того, аби порівнювати себе з іншими, віруюча людина об’єктивно оцінює себе та свої досягнення. Лишень тоді християнин може “хвалитися перед самим собою” тим, що Бог зробив в його житті і через нього (див. Рим. 12:3). Грецьке слово каучема , яке тут перекладено як “хвалитися”, використано у значенні самоторжества, а не в негативному значенні грішної пихи.

6:5. Насправді, християнин перевіряє себе, оцінюючи свій “власний тягар”. Цей вірш не суперечить віршеві 2, бо там іде мова про важкі і нищівні тягарі ( баре ), які людині важко нести без допомоги. У даному ж вірші використано інше грецьке слово ( пхортіон ), яке слугувало позначенням для пакунку, який зазвичай ніс з собою воїн. Саме такий тягар несуть послідовники Ісуса (див. Мт. 11:30). Існують певні християнські зобов’язання і тягарі, які кожна віруюча людина мусить нести сама, без допомоги інших. Та Ісус запевнив Своїх учнів, що такі тягарі легкі.

                          

3. ПАСТОРУ-УЧИТЕЛЮ (6:6-9)

6:6. Одним із обов’язків кожної віруючої людини є фінансова підтримка пасторів-учителів у церкві. Напевно, прихильники Закону якимсь чином спонукали віруючих галатів не підтримувати своїх церковних учителів, які формували окрему групу людей і віддавали увесь свій час служінню, а за свою працю отримували винагороду від віруючих людей (див. 1 Кор. 9:7-14). Таке поняття добровільної фінансової підтримки Господніх слуг було на той час цілковито новим, адже юдеї зобов’язані були сплачувати податок, щоб фінансово підтримувати своїх священиків, та й язичники сплачували певні обов’язкові внески, обкладали себе обітницями, тощо на користь своїх релігій. Вказівка Павла тут цілком зрозуміла: учитель, який “навчає Слова” Божого, добровільно ділиться доброю новиною з іншими людьми, а тому вони у відповідь мають ділитися “всяким добром” із своїми пасторами-учителями.

6:7-8.  Ці вірші є продовженням попереднього заклику. По-перше, тут прозвучало урочисте застереження: “З Богом жартувати не можна.” Жодна людина не може бути зарозумілою ( миктерізетаі , досл., “задирати ніс”) у стосунку до Бога, адже Його правило — “Що хто посіє, те й жатиме” — є незмінним. Кожен сіяч сам визначає, яким буде його врожай. Якщо людина “для свого тіла сіє”, тобто якщо витрачає свої гроші на задоволення плоті, то “пожне зотління”, тобто смерть. Однак, якщо вона використовує свої статки для допомоги Господній праці, тобто “сіє для Духа” і забезпечує цим свій духовний ріст, то “пожне життя вічне”. Хоча даний принцип можна тлумачити й у ширшому розумінні, все ж тут Павло, скоріш за все, мав на увазі саме питання фінансової допомоги християнам-учителям у церквах Галати.

6:9.  Однак християни можуть втомитися процесом духовного засівання, адже такі жнива зазвичай настають не скоро. З огляду на це апостол закликав галатів робити “добро без утоми” і не здаватися, бо врожай однозначно буде. (Павло тут, безумовно, мав на увазі і себе, адже він неодноразово міркував над тим, що його праця серед галатів є безрезультатною.) Врожай можна буде зібрати у відповідний час, встановлений лиш Богом. У цьому житті він буде частковий, тоді як за часів, коли на судний престол посяде Христос, — повний.

4. УСІМ ЛЮДЯМ (6:10)

6:10.  Християни мають зобов’язання робити “добро всім” людям щоразу, коли для цього з’являється нагода. Коли Ісус нагодував 5000 чоловік, серед них були і порятовані, і непорятовані. Тож добросердність християн не повинна обмежуватися добродійністю лиш у стосунку до своїх. Однак, як і у сім’ї, спершу треба задовольнити потреби її членів, а потім допомагати іншим.

Отож, даний уривок стосується соціальної відповідальності християн у цілому, однак слід мати на увазі, що Павло адресував ці слова й до кожної віруючої людини зокрема. Сама по собі церква не займається соціальною роботою, але кожен зокрема християнин має служити таким чином іншим, щойно з’являється змога і можливість (див. Рим. 12:17-21).

V. Підсумок (6:11-18)

Оскільки Павло уже завершував своє Послання до Галатів, він знову підкреслив декілька важливих моментів, розглянутих у даному листі. Цей підсумок містить і короткий перелік його основних тем, і заключну думку апостола стосовно цих важливих для нього питань.

А. Автограф Павла (6:11)

6:11.  У цей момент Павло взяв ручку у свого літописця і написав решту послання сам. Цей прийом він використовував неодноразово (див. 1 Кор. 16:21; Кол. 4:18; 2 Сол. 3:17). Під фразою “якими буквами” Павло мав на увазі не що він писав, а як він писав, тобто розмір букв. Існує вірогідність, що Павло написав завершення даного листа великими літерами, тоді як усе послання було написано малими. Хоча багато хто стверджує, що він це зробив, бо мав поганий зір, та, скоріш за все, таким чином він створив певний настрій для даного Послання і вкотре довів, що його звістці можна вірити.

Б. Супротивники Павла (6:12-13)

6:12-13. Прихильники Закону, які наполягали, що обрізання є необхідною умовою спасіння (див. Діян. 15:1), у підсумку: (1) хотіли лиш “показатися гарним тілом”, тобто сподобатися людям (див. Гал. 1:10); (2) боялися “переслідування” (6:12б); (3) бажали “хвалитися” кількістю галатів, яких вони спонукали обрізатися з думкою про отримання за це певних привілеїв (вірш 13). Прихильники Закону знали, що їхній злочин на Хресті не буде вважатися вже аж надто важким, якщо вони відкрито проголошуватимуть, що для отримання виправдання потрібні і віра, і діла (тобто обрізання), і якщо зможуть переконати у цьому віруючих людей Галати.

В. Предмет гордощів Павла (6:14-16)

6:14.  У даному вірші Павло протиставив себе прихильникам Закону і заявив, що може хвалитися лише “хрестом Господа нашого Ісуса Христа”. Для поборників Закону Хрест був предметом сорому, а для Павла — прославлення. Вони прославлялися в тілі, а він — у Спасителеві. Слово “хрестом” тут має значення спокутної жертви Христа, з якою Павло себе ототожнював (див. 2:20) та через яку “світ” був розіп’ятий “для” нього, а він — “світові”. Цей світ з усіма його принадами, демонструванням тіла та релігіями, що ґрунтувалися на ділах людей, Павло цілковито відкидав. Він дивився на світ так, наче той був на хресті, — і світ дивився на Павла так, немов би апостол був на хресті.

6:15.  З огляду на Хрест Христа та нове становище віруючої людини у світі, жоден зовнішній релігійний символ чи відсутність такого не має ніякого значення, не “є щось” для спасіння (див. 5:6). Єдине, що дійсно має вагу, так це те, що людина стала новим створінням завдяки переродженню (див. 2 Кор. 5:17).

6:16.  Бог дає “мир ... і милосердя” тим, хто поступає “за цим правилом”, тобто згідно цієї звістки про отримання спасіння завдяки Божій благодаті лише через віру. Павло виголосив це благословення стосовно і віруючих галатів, і віруючих юдеїв. (У НМВ тут подано помилковий переклад: “і навіть на Ізраїля Божого,” тоді як в НАСБ переклад вірний: “а й на Ізраїля Божого”.) Хоче дехто вважає, що фраза “Ізраїля Божого” стосується церкви, наступні факти не свідчать на користь цієї думки. По-перше, повторення прийменника “на” вказує на те, що тут йдеться про дві групи людей. По-друге, усі інші 65 разів, коли в Новому Завіті використовувалося слово “Ізраїль” чи “Ізраїля”, воно мало стосунок до юдеїв. Отож, було б дивно, якби Павло застосував слово “Ізраїля” до християн-язичників. По-третє, Павло вже якось ділив ізраїльтян на віруючих юдеїв і невіруючих юдеїв (див. Рим. 9:6). Якщо не думати про те, що Павло був антисемітом, то стає зрозуміло, що тут апостол продемонстрував свою глибоку любов і турботу про істинних ізраїльтян, тобто юдеїв, які навернулися до Христа.

Г. Благословення Павла (6:17-18)

6:17.  Прихильники Закону ставили під сумнів істинність апостольства Павла та його звістки. Тож тут Павло закликає припинити завдавати йому “клопоту” і сказав, що як доказ помилковості свідчень його супротивників, він носить на своєму “тілі рани Ісуса”. Ці “рани” ( стігмата ) були знаками приналежності, як тавро на рабах чи худобі. І Павло тут мав на увазі рубці на своєму тілі, які з’явилися через переслідування за віру у Христа (див. 1 Кор. 4:11; 2 Кор. 4:10-11; 6:5, 9; 11:24-25), адже вони демонстрували, що він — слуга Христа, а не людей.

6:18.  Останні слова благословення, які виголосив Павло, вартують особливої уваги. В той час як жодні привітання чи особисті звертання не затьмарюють урочистості послання, апостол завершив його так, як і розпочав, — висловлюючи щире бажання, щоб “благодать” Божа зійшла на них усіх (див. 1:3). І на відміну від своїх інших послань, тут Павло завершує словами, що засвідчують його глибоку любов до галатів, і називає їх: “Брати!” Тож як могли галати не відповісти послухом на переконливе і надзвичайно любляче прохання апостола, виголошене у даному листі?

БІБЛІОГРАФІЯ

Boice, James Montgomery. “Galatians.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 10. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1976.

Bruce, F.F. The Epistle to the Galatians . The New International Greek Testament Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Burton, Ernest DeWitt. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle to the Galatians . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1921.

Cole, R.A. The Epistle of Paul to the Galatians . Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1965.

Gromacki, Robert G. Stand Fast in Liberty: An Exposition of Galatians . Grand Rapids: Baker Book House, 1979.

Ironside, H.A. Expository Messages on the Epistle to the Galatians . New York: Loizeaux Brothers, 1941.

Lightfoot, J.B. The Epistle of St. Paul to the Galatians.  Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1957.

Luther, Martin. A Commentary on St. Paul’s Epistle to the Galatians . Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1979.

Stott, John R.W. The Message of Galatians . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1968.

Strauss, Lehman. Devotional Studies in Galatians and Ephesians . New York: Loizeaux Brothers, 1957.

Tenney, Merrill C. Galatians: The Charter of Christian Liberty . Revised. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1960.

Vos, Howard F. Galatians: A Call to Christian Liberty . Chicago: Moody Press, 1970.

Wuest, Kenneth S. Galatians in the Greek New Testament for the English Reader . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1944.