ВСТУП

Перше Послання Йоана — це дуже змістовний і життєво практичний лист, адресований християнам. Воно застерігає читачів супроти небезпек лжевчень, закликає жити у послуху до Бога і любити своїх братів та сестер. Його основна тема — це стосунки віруючих людей із Богом Отцем і Його Сином Ісусом Христом (1:3).

Автор . Автором даного послання прийнято вважати апостола Йоана. Однак імені апостола в посланні немає. Та вже з самого характеру даного листа стає зрозуміло, що його автор був великим духовним авторитетом. Більше того, він зазначив, що особисто був свідком земного життя Господа Ісуса (1:1-2). Перші християнські письменники, в тому числі Іриней, Климент Александрійський і Тертуліан, цитували це послання як від Йоана. Отож, не існує жодних підстав заперечувати традиційне вірування в те, що автором даного листа є саме апостол Йоан.

Передумови . У цьому посланні не міститься жодної вказівки на те, до кого конкретно писав автор, і не зазначено місце перебування цих читачів. Та оскільки згідно переказів ранньої церкви Йоан проживав у римській провінції Азія (у західній Туреччині), багато хто вважає, що читачі Йоана мешкали саме там. Це припущення і дійсно може бути вірним, оскільки його засвідчують 2 і 3 частини Одкровення.

Читачі Йоана змушені були протистояти лжевчителям, яких апостол називав антихристами (1 Йн. 2:18-26). Існує чимало припущень стосовно цих лжевчителів. Багато хто переконаний, що це були гностики, які сповідували суворий дуалізм, за якого духовне і матеріальне чітко розмежовувалося. Інші вважають, що даний лист спрямований супроти докетизму, вірування про те, що насправді Ісус не мав людського тіла — це лиш всім здавалося. Також існує твердження, що Йоан тут спростовував єресь Керінта. Згідно церковних переказів Керінт мешкав у римській Азії і сильно протидіяв апостолу Йоану. Керінт навчав, що Ісус був просто людиною, а божественний Христос зійшов на Ісуса під час хрещення і вийшов з Нього перед Розп’яттям.

Важко точно встановити характер лжевчень, супроти яких виступав Йоан у даному листі. Єдиними точними даними є лиш ті, які можна віднайти в самому посланні. Цілком зрозуміло, що антихристи заперечували той факт, що Ісус — це Христос (2:22). Твердження із вірша 5:6 можна розглядати на фоні такого вчення, як-от у Керінта. Переконливі свідчення про дійсну реальність Втілення в 1:1-2 будуть слушними, якщо розглядається докетизм. Наголос на спізнанні Бога може вказувати на єретиків, які заявляли, наче мають особливі “знання”, як і гностики. Однак гностицизм відомий, головним чином, із джерел, написаних значно пізніше 1 Йн.. Окрім того, багато характерних особливостей пізнього гностицизму не відтворено в посланні.

Вочевидь, спроба систематизувати погляди єретиків, які Йоан спростовував у даному листі, також є помилковою. Згідно його власних зауважень, він мав на увазі багатьох лжевчителів (2:18; 4:1). Й усі вони притримувалися різних поглядів. Стародавній греко-римський світ характеризувався какофонією релігійних голосів. А тому цілком імовірно, що читачам Йоана доводилося протистояти багатьом невірним твердженням. І все ж, загалом, усі єретики заперечували особу Христа, хоча й робили це по-різному. На підставі 2:19 можна припустити, що вони походили, головним чином, з Юдеї (див. коментарі до 2:19). Та окрім цього мало є відомостей про точний зміст цієї єресі чи єресей, які власне й спонукали Йоана написати даний лист.

Те, що першими читачами були й справді християни, засвідчено в 2:12-14, 21, а також у 5:13. Згадка про “помазання”, яке вони прийняли (2:20, 27), тобто про Святого Духа, може також вказувати на те, що даний лист адресувався головним чином очільникам церкви чи церков. У Старому Завіті лідерів ізраїльського народу — пророків, священиків і царів — помазували на їхню посаду. І хоча цілком імовірно, що в 1 Йн. 2:20 і 27 йде мова про помазання, яке справджується стосовно всіх християн, така думка рідко звучала у Новому Завіті. Навіть в 2 Кор. 1:21 йде, скоріш за все, мова про помазання Павла на посаду апостола. Отож, можливо, в 1 Йн. 2:20 і 27 автор хотів засвідчити обізнаність церковних лідерів у духовному спізнанні, а, отже, підкреслити, що вони володіють більшим авторитетом, аніж лжевчителі. Духовні лідери не потребували науки від учителів-людей, оскільки вони отримували спізнання через “помазання”, тобто через Святого Духа.

Важко стверджувати щось напевно. Йоан безперечно знав, кому пише, коли створював це послання. Навіть якщо головним чином він мав на думці очільників церкви чи церков, зрозуміло, що даний лист призначався для прочитання перед усією паствою чи паствами, оскільки лише за такої умови воно могло досягти свої мети, а саме засвідчити авторитет вчителів. В такий спосіб віруючі люди отримували і необхідні вказівки, що містилися в даному листі, і заохочення покладатися на своїх лідерів, яких навчав сам Святий Дух. В часи ранньої церкви одним із першочергових зобов’язань старших було оберігати отару від духовних вовків (Діян. 20:28-29; Тит. 1:9-11). Якщо лжевчителі кидалися гучними заявами стосовно своєї духовної мудрості й духовного авторитету, цілком очевидно, що автор даного листа, на написання якого апостола надихав сам Святий Дух, мав бажання засвідчити свою певність у поточних церковних лідерах. Це мало допомогти їм разом зі своїми паствами стійко протистояти навалам єретичних переконань.

Однак, можна припустити, що такі слова як “дітоньки”, “батьки” і “юнаки” (1 Йн. 2:12-14) вказують на читацьку аудиторію людей різних рівнів духовного спізнання. Якщо це дійсно так, тоді важко сказати, що даний лист адресується виключно церковним лідерам. З іншого ж боку, автор до всіх читачів звертався словом “дітоньки” (наприклад, 2:1, 18), і слова, використані в 2:12-14, можуть слугувати просто різними звертаннями до одних і тих же людей. (Щодо подальшого розгляду даного питання див. коментарі до тих віршів.)

Та як би там не було, цей лист, поза всяким сумнівом, замислювався як застереження і настанова усій церкві чи церквам, до яких надсилався. А його істини розмаїто стосуються усіх сфер життя християнина.

Час написання.  Насправді, ніщо у цьому посланні не вказує на точний час чи період написання даного листа. Багато консервативних науковців припускають, що його було написано наприкінці першого століття н.е., приблизно у той самий час, що і Євангеліє від Йоана, або невдовзі після його створення. Оскільки прийнято вважати, що Євангеліє від Йоана написано десь перед 70 роком н.е., то не існує ніяких обґрунтованих підстав заперечувати, що 1 Йн. було написано приблизно у цей самий час. Якщо припустити, що в 2:19 говориться про вихід лжевчителів з палестинських церков, якими опікувався апостол, тоді це можна розглядати як вказівку на часи ще до єврейського повстання супроти римлян у 66-70 роках н.е.. Адже після цього вплив (і хороший, і поганий) палестинського християнства на язичницькі церкви значно зменшився. Отож, якщо в 2:19 і справді йдеться про палестинців, тоді Йоан міг писати з Єрусалиму, коли заявляв: “З-поміж нас вийшли.”

Ці дедуктивні міркування є далеко не певними, однак їх можна взяти до уваги, й тоді часом написання даного послання будуть 60-65 роки н.е.. Однак слід визнати, що не можна виключати й більш ранній період написання. Проте не залежно від того, коли точно було створено дане послання, воно містить істини, які мають необмежену часом цінність для усіх християнських церков.

ПЛАН

До Першого Послання Йоана надзвичайно важко скласти план. Тому для цього було залучено багато різних методик. Виправдання наступного плану слід шукати у тлумаченнях, що містяться у коментарях.

І. Пролог (1:1-4)

ІІ. Вступ: основні принципи (1:5-2:11)

А. Основні принципи спільності (1:5-2:2)

Б. Основні принципи спізнання Бога (2:3-11)

ІІІ. Мета послання (2:12-27)

А. З огляду на духовний стан читачів (2:12-14)

Б. З огляду на зваби світу (2:15-17)

В. З огляду на омани останньої години (2:18-23)

Г. З огляду на зобов’язання читачів перед помазанням (2:24-27)

ІV. Зміст послання (2:28-4:19)

А. Тема (2:28)

Б. Діти Божі (2:29-3:10а)

В. Братолюбство (3:10б-23)

1. Якою любов не є (3:10б-15)

2. Якою любов є (3:16-18)

3. Що любов робить для віруючих людей (3:19-23)

Г. Бог всередині (3:24-4:16)

1. Дух правди (3:24-4:6)

2. Бог любові (4:7-16)

Д. Висновки (4:17-19)

V. Підсумок (4:20-5:17)

А. Чистота любові (4:20-5:3а)

Б. Сила любові (5:3б-15)

В. Дія любові (5:16-17)

VI. Епілог (5:18-21)

КОМЕНТАРІ

І. Пролог (1:1-4)

Пролог формується з перших чотирьох віршів. У ньому автор засвідчив дійсність втілення Христа і зазначив, що головними цілями його листа є спільність та радість.

1:1.  Апостол заявив, що предметом його розгляду є те, “що було споконвіку”. Багато хто гадає, наче тут він мав на увазі абсолютний початок, опис якого подано в Бут. 1:1 та Йн. 1:1.. Це цілком можливо, однак з огляду на занепокоєність автора у даному посланні перекрученням звістки про Ісуса Христа, він, скоріш за все, говорив тут про початок проголошення Євангелія. Якщо це так, тоді у цьому вірші йдеться про те ж, що і в 1 Йн. 2:7, 24, а також 3:11. Далі автор запевнив, що ним проголошувана звістка є дійсно правдою про Божого Сина, яка була засвідчена апостолами, що безпосередньо контактували з Ним. Зараховуючи себе до цих свідків, автор написав, що це проголошення є таким, “що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися”.

Цими вступними словами апостол відразу почав спростовувати єресь, що непокоїла його. Антихристи проповідували нові погляди, не ті, що були від початку доби Євангелія. Більше того, це заперечення життя Христа в людському тілі могли спростувати свідки, чиї доводи ґрунтувалися на тому, що вони чули, бачили і чого торкалися (див. “гляньте” і “доторкніться” в Лк. 24:39). Звістка Йоана ґрунтується виключно на історичній дійсності.

Точне значення вислову “про Слово життя” неможливо встановити. Той факт, що термін “Слово” написано з великої букви, свідчить про те, що тут йдеться про Господа, як і в Йн. 1:1, 14. Але там це звання не містить пояснювального слова “життя”, як тут. Тому, мабуть, все ж краще розуміти цю фразу у значенні “звістки про життя”, з якою проведено паралель в Флп. 2:16 (див. також Діян. 5:20). І справді, як показує 1 Йн. 1:2, “життя”, а не “слово” є персоніфікованим. Отож, Йоан тут казав, що предметом його послання є перші і всебічно засвідчені істини стосовно “звістки про Життя”, тобто про Божого Сина, який і є Життя (див. 5:20).

1:2.  “Життя”, яке проповідували апостоли, має безпосередній стосунок до всього людського. Воно не лише “об’явилось”, воно і є те “життя вічне, що в Отця перебувало й ... явилося” людям. Тут, безумовно, йде мова про втілення Христа.

1:3.  Розглядаючи ці надзвичайно важливі факти, Йоан мав на меті зробити так, “щоб і ви”, читачі, “мали спільність із нами”, тобто з апостолами. Оскільки згодом, у 2:12-14, він чітко дав зрозуміти, що ставиться до своїх читачів як до щирих християн, його метою, звісно ж, не було їхнє навернення. Помилково вважати, що термін “спільність” означає щось інше, окрім як “бути християнином”. Читачі уже були порятовані, але їм потрібен був цей лист, якщо вони хотіли перебувати у спільності з апостолами, до яких належав автор і які в свою чергу перебували у спільності “з Отцем і з Його Сином Ісусом Христом”.

Імовірно, лжевчителі заперечували той факт, що читачі вже мали вічне життя (див. коментарі до 2:25; 5:13). Якщо це так і якщо читачі почнуть сумніватися щодо Божих обітниць стосовно цього, їхня спільність з Отцем і Сином буде в небезпеці. Це, звісно ж, не одне і те ж, що сказати, наче їхнє спасіння перебуває в небезпеці. Як віруючі люди вони ніколи не могли втратити дар життя, яке Бог дарував їм (див. Йн. 4:14; 6:32, 37-40), однак їхні стосунки з Богом таки залежали від їхнього поступу у світлі (1 Йн. 1:7). Небезпеку для читачів складала можливість потрапити у пастку темряви через оманливі твердження антихристів. Якими дійсно спокусливими були безбожні заклики лжевчителів стає зрозуміло завдяки даному листові. Тому Йоан ставив собі за мету зміцнити своїх читачів необхідним і переконливим засвідченням базових істин їхньої віри, щоб їхня спільність з Богом була у безпеці.

1:4.  Йоан завершив пролог зворушливим особистим зауваженням. Якщо цей лист успішно сягне свої цілі в серцях читачів, автор сам особисто (як і його товариші апостоли) матиме повну духовну “радість”. “І це ми вам пишемо, щоб наша радість була повна.” Це речення подібне на те, яка міститься в 3 Йн. 4: “Більшої радости не маю від тієї, як довідатися, що мої діти живуть у правді.” Апостоли ділили серце Христа з Його людьми настільки, що їхня власна радість була безпосередньо пов’язана з духовним добробутом тих, кому вони проповідували. Якби читачі змогли зберегти свою істинну спільність із Богом та Його апостолами, Йоан був би найщасливіший з усіх.

ІІ. Вступ: основні принципи (1:5-2:11)

Оскільки спільність є предметом даного листа Йоана, цілком зрозуміло, чому саме він розпочав з його розгляду. Отож, у 1:5-2:11 він виклав деякі фундаментальні принципи, які лежать в основі дійсно щирої спільності з Богом. Ці принципи мають надзвичайну практичну цінність для щоденного життя усіх християн. З допомогою цих принципів віруючі люди можуть перевірити дійсність своїх особистих стосунків з Богом. А також можуть зрозуміти, чи вони й справді спізнали Бога, з яким перебувають у спільності.

А. Основні принципи спільності (1:5-2:2)

1:5. У пролозі автор запевнив, що пише про те, що чув, бачив і чого торкався. Тут він почав розповідати про те, що чув. “А ось та звістка, що ми від нього чули й звістуємо вам.” Під словами “від Нього” Йоан, безумовно, мав на увазі “від Господа Ісуса Христа”, про втілення якого він щойно згадував (вірші 1-2). Зміст цієї звістки, як пояснив Йоан, полягає в тому, що “Бог — Світло, й ніякої у Ньому темряви немає”. Саме цього вислову немає серед занотованих слів Ісуса, але автор був апостолом, який чув значно більше, аніж було записано (див. Йн. 21:25). Немає жодних підстав вважати, що Йоан не мав тут на увазі те, про що писав. Це — та істина, яку він дізнався від Господа.

Описуючи Бога як Світло, що Йоан частенько робив (Йн. 1:4-5, 7-9; 3:19-21; 8:12; 9:5; 12:35-36, 46; Одкр. 21:23), він, звісно ж, думав про Бога як Викривача слави. Обидві сторони божественної природи розглядаються в описі гріха та спільності в 1 Йн. 1:6-10. Як Світло Бог і викриває людський гріх, і засуджує його. Якщо хтось ходить у темряві, то він ховається від правди, що Світло власне й викриває (див. Йн. 3:19-20). Тому слова зі значенням викриття, такі як “правда”, “Його Слово”, мають особливе значення в 1 Йн. 1:6, 8, 10.

Примітно, що Йоан мав намір оголосити своїм читачам саме ту звістку, яку чув від Господа (“ми ... звістуємо вам”). Деякі науковці вважають, що хибні твердження, які засуджуються у віршах 6, 8 і 10, належать лжевчителям або антихристам, про яких Йоан писав дещо згодом. Але доказів цьому немає. Автор й надалі використовував слово “ми” так, наче мав на увазі саме себе і своїх читачів. Якщо уважно подумати, то твердження, які Йоан спростовував, є точно такими ж, які могли б зробити християни, що втратили зв’язок з духовними реаліями і з Богом. Спроба віднайти у віршах 6-10 вчення про вірування єретиків не має виправданого й достовірного підґрунтя.

1:6. Оскільки “Бог — Світло”, то християнин, який живе у темряві, не може твердити, що має “з Ним спільність”. “Коли ми кажемо, що маємо з Ним спільність, а ходимо в темряві, то ми говоримо неправду й не чинимо правди.” Йоан знав, як і кожен проникливий пастор, що іноді християни вдають духовність, в той час як беруть участь у ділах непослуху. Апостол Павло був змушений розглянути випадок кровозмішення в корінтській спільноті (1 Кор. 5:1-5) й озвучив перелік гріхів, за які церква мала карати своїх членів (1 Кор. 5:9-13). Неправдиві заяви про спільність із Богом були й справді сумною реальністю впродовж усієї історії існування церкви.

Християнин, який заявляє, що перебуває у спільності з Богом (який є “Світло”), але виявляє непослух до Нього (ходить “в темряві”), обманює (див. 1 Йн. 2:4). Йоан використав слово “темрява” у стосунку до гріха аж десять разів (Йн. 1:5; 3:19; 12:35 [двічі]; 1 Йн. 1:5-6; 2:8-9, 11 [двічі]).

1:7.  Дійсна спільність із Богом можлива лише у світлі. Тому Йоан і показав, що лиш там християнин може віднайти щиру спільність: “А коли ходимо у світлі, як Він сам — у світлі, ми маємо спільність один з одним.” Дивно, що багато тлумачів розуміє фразу “один з одним” у стосунку до спільності з іншими християнами, адже автор зовсім не це тут розглядав. Грецький займенник аллелон  (“один з одним”) може стосуватися тут лише двох сторін (Бога й християн), які згадуються на початку речення. Йоан хотів тут сказати, що коли християни живуть у світлі, де є Бог, тоді між ними і Ним виникає спільнота. Саме світло є тією фундаментальною реалією, яку вони розділяють. Отож, істинна спільність із Богом знаходиться там, де життя християнина освітлюється правдою того, яким є Бог. Тобто слід бути відкритим для Божого об’явлення себе в Ісусі Христі. А це, як дещо згодом зазначив Йоан (вірш 9), вимагає від віруючих людей щирого визнання гріхів, які виявляє у їхньому житті це світло.

Примітно, що Йоан говорив тут про поступ у  світлі, а не згідно  світла. Поступ згідно  світла вимагав би безгрішної досконалості, через що спільність людей із Богом була б неможлива, адже люди не можуть бути безгрішні. Однак, коли людина ходить у  світлі, вона демонструє свою відкритість світлу і доводить, що приймає його. Йоан не думав про християн, як про зовсім безгрішних, навіть про тих, які ходили у світлі, що стає зрозуміло з останньої частини даного вірша, де він додав: “... і кров Ісуса Христа, Його Сина, нас очищує від усякого гріха.” Це речення граматично пов’язане з попереднім (“Ми маємо спільність один з одним ...”). В цілому, вірш 7 засвідчує, що стосовно віруючих людей, які ходять у світлі, справджуються дві істини: (а) вони перебувають у спільності з Богом і (б) вони очищаються від усіх гріхів. Поки існує щира відкритість світлу божественної правди, хиби християн очищаються силою пролитої крові Христа. І справді, лише завдяки смерті Спасителя на хресті з’явилася можливість спільності недосконалих створінь із безмежно досконалим Богом.

1:8. Коли віруюча людина перебуває у дійсній спільності з Богом, в якийсь момент вона може подумати або й навіть сказати, що безгрішна. Йоан застеріг супроти такого самообману: “Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (див. вірш 6; 2:4). Якщо християни розуміють правду, якій навчає Боже Слово про порочність людської натури, тоді вони усвідомлюють, що незнання  свого гріха не означає, що вони безгрішні. Якщо правда перебуває “в” них, керує ними, веде їх і спонукає до відповідних дій, тоді такого самообману не буде. Незалежно від того, чи людина заявляє, що безгрішна, впродовж якогось короткого періоду часу, а чи повсякчас, така заява є хибною.

1:9. З огляду на вірш 8 християни мають завжди бути готові визнати свої хиби, які Боже світло може викрити в них. Тому Йоан і написав: “Якже ми визнаємо гріхи наші, то Він — вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди.” Хоча фраза “гріхи наші” є цілком прийнятною, в оригіналі грецькою мовою слова “наші” немає. Дана фраза тас хамартіас  містить лише артикль та іменник, однак цілком можливо, що цей артикль є так званим “артиклем попереднього відносного слова”, як називають його філологи. Якщо це так, тоді з’являється ледь помітне протиставлення між цим виразом і наступним “від усякої неправди”. Думку Йоана можна тоді перефразувати: “Коли ми визнаємо гріхи наші, то Він ... простить нам визнані нами гріхи і, більше того, навіть очистить нас від усякої  неправди.” Зрозуміло, що лише Бог знає у будь-який момент ввесь обсяг неправди, чи то неправедності людини. Однак кожен християнин зобов’язаний визнати (див. слово “визнаємо”, хомологомен ; також див. 2:23; 4:3) все, що викриває йому світло, і коли він це робить, то отримує в дар повне й досконале очищення. Отож, йому не варто переживати за гріхи, про які він не знає.

Більше того, приємно знати, що обіцяне тут прощення є і цілковито певним (бо Бог “вірний”), і жодним чином не суперечить Його святості (Він “праведний”). Слово, яке тут перекладено як “праведний” ( дікаіос ), також міститься у званні Христа в 2:1 у фразі “Ісуса Христа, праведного”. Слово дікаіос  використовувалося й у стосунку до Бога (і до Отця, і до Сина) в 2:29 і 3:7. Зрозуміло, що Бог “праведний” або справедливий, коли прощає гріхи віруючих людей завдяки відкупній жертві Господа Ісуса (див. 2:2). Як стає очевидно з вірша 1:7, спільність християн з Богом невід’ємно пов’язана з дією крові Ісуса, пролитої за нас.

В наш час іноді можна почути твердження, що християнам не треба сповідатися в своїх гріхах і просити прощення. А все тому, що віруючі люди вже мають прощення в Христі (Еф. 1:7). Однак така заява перекручує те досконале поняття перебування в Божому Сині християнина (завдяки чому він навіть сидить “разом” з Ним “на небі” [Еф. 2:6]), який все ж має певні потреби, як створіння з вадами, що мешкає на землі. Те, що розглядається в 1 Йн. 1:9, можна описати як “сімейне” прощення. Цілком зрозуміло, як син може відчувати потребу просити у свого батька прощення за свої помилки, тоді як його становище в сім’ї не знаходиться у небезпеці. Християнин, який ніколи не просить свого небесного Отця про прощення гріхів, навряд чи усвідомлює ганебність своїх вчинків, якими засмучує свого Отця. До того ж, сам Господь Ісус Христос навчав Своїх послідовників просити прощення своїх гріхів у молитві, яку вони мали і мають виголошувати щодня (див. фразу “хліб наш щоденний дай нам нині”, яка йде перед “прости нам довги наші”, Мт. 6:11-12). Вчення про те, що християнин не повинен просити у Бога щоденного прощення, є помилковим.           В 1 Йн. 1:9 не йдеться про непорятованих, а спроба перетворити цей вірш на сотеріологічне твердження є хибною.

Також можна сказати, що допоки поняття поступу у світлі або темряві сприймається вірним чином, воно не створює жодних труднощів для розуміння. Слово “темрява” має етичне значення. Коли віруюча людина втрачає особистий зв’язок з Богом світла, вона починає жити в темряві. Але визнання своїх гріхів і сповідь у них є шляхом назад до світла.

1:10. Однак, коли людина згрішила, вона не повинна заперечувати цей гріх. “Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо Його неправдомовним, і Слова Його в нас немає.” Це речення слід тлумачити з огляду на вірш 9. Коли Слово Боже викриває християнину його гріхи, він має визнати їх, а не заперечити. Хто заперечує свій особистий гріх усупереч Божому свідченню, той робить Бога “неправдомовним”. Заперечуючи Його Слово, людина зрікається його й тим самим відмовляється віддати йому належне місце у своєму житті.

2:1. Деякі читачі Йоана могли подумати, що його переконаність у гріховності християн якимсь чином знеохотить їхнє прагнення до святості. Однак Йоан мав на меті протилежне: “Мої дітоньки, пишу вам те, щоб ви не грішили.” Він звернувся до них любляче, як апостол, який турбується про них, неначе батько про своїх дітей. (Слово “дітоньки” є перекладом до грецького слова текніа  [досл., “малята”], яке в даному посланні Йоана зустрічається аж сім разів [вірші 1, 12, 28; 3:7, 18; 4:4; 5:21] й один раз у його Євангелії [Йн. 13:33]. Подібне слово текна  [“народжені”] зустрічається в Йн. 1:12; 11:52; 1 Йн. 3:2, 10 [двічі]; 5:2; 2 Йн. 1, 4, 13; і 2 Йн. 4. З іншого ж боку, слово паідіа  [“дітоньки”] зустрічається в 1 Йн. лиш двічі [2:12 і 18].)

Твердження в 1:8, 10 про гріховні нахили віруючих людей не заохочують до гріха. Навпаки, вони спонукають християн бути пильними стосовно невідповідних вчинків і думок. Якщо віруюча людина заперечує слушність тверджень, озвучених в 1:8 і 10, тоді вона, скоріш за все, не визнає своїх гріхів і відкидає їх. Та гріх, тим не менш, існує, він — реальний, хоч як би Йоан не хотів, щоб його читачі його не чинили. Тому він і запевнив їх: “Якже згрішить хтось, ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, праведного.” Йоан не хотів, щоб його читачі грішили, але він знав, що жоден з них не є досконалим й що всі вони потребують допомоги, яку може їм надати лише їхній Заступник Христос.

Слово “Заступника” є перекладом до грецького слова параклетон . Йоан — єдиний з усіх новозавітних авторів, хто застосовував це слово до Святого Духа (чотири рази у своїй Євангелії: Йн. 14:16, 26; 15:26; 16:7). У цих чотирьох віршах дане слово перекладено як “Утішитель” (БКЯ; в НМВ — “Радник”). Головна думка тут полягає в тому, що в 1 Йн. 2:1 наче йдеться про адвоката-захисника, який розглядає справу свого клієнта перед судом. Спосіб, у який Господь Ісус захищає Своїх грішних людей, дуже вдало розкрито в Його молитві за Петра (Лк. 22:31-32). Передбачаючи майбутнє зречення Петра, Ісус попросив Отця зробити так, щоб віра апостола “не послабла”. Він також думав про те, як Петро колись допомагатиме своїм братам-християнам. Однак не існує жодних підстав вважати, що Христос мусить просити Бога не кидати християнина в пекло через його гріх. Вічне життя уже всією повнотою дароване людям, які увірували в Ісуса як Спасителя (Йн. 3:16; 5:24; тощо). Та наслідки хиб віруючої людини, її відновлення та майбутня придатність власне і є тими важливими й нагальними питаннями, з якими Ісус звертається до Бога, коли трапляється гріх. Його особиста праведність (Він — Праведний; див. 1 Йн. 1:9, Бог “праведний”) — це те, що робить Христа бездоганним для виконання ролі Заступника християн після вчинення ними гріха.

2:2. Коли Бог дарує прощення віруючій людині, яка згрішила, завдяки чому ця людина не відчуває усього багажу негативних наслідків гріха у своєму житті, то це аж ніяк не завдяки заслугам самої тієї людини. Їй слід розуміти, що ця милість, як і усі інші, дарована їй виключно завдяки захисту з боку Христа через Його самодостатню жертву на хресті. Якщо коли-небудь віруюча людина, яка вчинила гріх, замислиться, на яких підставах Бог дарував їй прощення за гріх, відповідь слід шукати в даному вірші.

Ісус Христос є такою повною і самодостатньою Жертвою “примирення” з Богом, що дія Його вчинку поширюється не лише на “гріхи” самих християн, а й на “гріхи усього світу”. Кажучи це, Йоан прямо засвідчував, що Христос і справді помер за всіх (див. 2 Кор. 5:14-15, 19; Євр. 2:9). Це, звісно ж, не означає, що усі будуть порятовані. Скоріш, тут йдеться про те, що людина, яка слухає Євангеліє, може бути порятована, якщо цього забажає (Одкр. 22:17). Однак у цьому тексті Йоан мав на меті нагадати своїм читачам про надзвичайні масштаби примирливої жертви Христа, щоб запевнити їх у тому, що Його заступництво за грішних людей як Праведного цілковито узгоджується з Божою святістю.

Останнім часом серед науковців точиться чимало дискусій стосовно грецького слова хіласмос , яке в НМВ перекладено як “Жертва примирення”. (Це слово зустрічається в НЗ лиш тут та в 1 Йн. 4:10.) Дехто з них стверджує, що це слово не передає значення примирення Бога з гріхом чи вгамування Його гніву супроти грішної поведінки людей, а, скоріш, “спокутування” цих гріхів або “очищення” від них. Однак такому тлумаченню немає переконливих лінгвістичних свідчень.

Поняття Божого гніву на гріх, можливо, і не є дуже близьким сучасним людям, однак воно й справді глибоко біблійне. А найкращим перекладом до слова хіласмос  буде таки слово “примирення” (див. іменник хіластеріон , “примирення” у Рим. 3:25 і дієслово хіласкомаі , “змилуйся” в Лк. 18:13) Хрест і справді примирив (вгамував) Бога і задовольнив Його праведні вимоги настільки повно, що Його благодать та милість безмежно доступні і порятованим, і непорятованим людям.

Б. Основні принципи спізнання Бога (2:3-11)

Може видатися, що тут Йоан перейшов (вірш 3) до теми спізнання Бога більш раптово, аніж це є насправді. В стародавні часи слово “світло” часто передавало значення “осяяння”, “пізнання” або “знання”. Цілком очевидно, що життя у спільності з Богом у світлі веде до Його спізнання. Звісно, у певному сенсі, усі щирі християни знають Бога (Йн. 17:3), та іноді навіть про найщиріших віруючих людей можна сказати, що вони не знають Бога або Христа (Йн. 14:7-9). До того ж, Ісус пообіцяв Своїм учням, що об’явить Себе їм, якщо вони виконуватимуть Його заповіді (Йн. 14:21-23). А це, зрозуміло, вимагає знання Бога. Зрештою, спільність завжди веде до спізнання Того, з Ким у цій спільності перебуваєш. Це справджується навіть між самими людьми. Якщо батько і син живуть окремо, вони не знатимуть один одного так, як тоді, коли житимуть разом, навіть незважаючи на те, що кровний зв’язок батька й сина між ними зберігається.

Отож, помилково вважати, що в 1 Йн. 2:3-11 Йоан облишив тему спільності з Богом. Навпаки, тема спізнання Бога є логічним продовженням теми спільності з Ним.

2:3.  Читачам, які бажають дізнатися, чи їхня спільність з Богом і справді привела їх до особистого Його спізнання, Йоан запропонував простий тест: “З того знаємо, що ми Його спізнали, коли ми заповіді Його бережемо.” Два випадки використання слова гіноско  (“знаємо”, “спізнали”) у даному вірші є першими з 23 разів у цьому посланні. (Синонім, оіда , зустрічається шість разів: 3:2; 5:15 [двічі], 18-20.) Слово “Його”, як і зазвичай у писаннях Йоана, стосується або Бога, або Христа. Для Йоана Ісус так тісно пов’язаний з Отцем, що точна відмінність між Особами Святої Трійці часом здається недоречною. Спільність є і з Отцем, і з Сином (1:3), а спізнання Одного з Них є спізнанням Іншого. Однак головною умовою такого спізнання є послух (див. Йн. 14:21-23), який також є засобом, з допомогою якого християнин може бути певен, що він і справді спізнав свого Господа (див. “заповіді Його бережемо” в 1 Йн. 3:22, 24; 5:2-3).

2:4.  Звідси випливає, що “хто каже: «Я його знаю», і заповідей Його не зберігає, той неправдомовець.” Як і в 1:6, є люди, які можуть твердити, наче мають спільність із Богом, та насправді саме їхнє життя показує, що вони її не мають. Йоан не боявся називати такі твердження тим, чим вони й дійсно були: брехнею. До того ж, про таку людину можна також сказати, що в ній “правди немає”. Дана думка автора нагадує його слова стосовно неправдивих заяв (вірші 1:6, 8, 10). Така людина керується неправдою. А тому вона далека від духовної дійсності.

2:5-6.  З іншого ж боку, послух Божому Слову (“заповіді Його”, вірш 3) дає всебічне й повне спізнання Божої любові: “Любов Божа справді досконала.” Грецький вислів “любов Божа” (або “любов Бога”) може стосуватися Його любові до християнина або ж любові християнина до Бога. Перше значення видається правильнішим, особливо з огляду на Йн. 14:21-23. У тому уривку слухняному учневі обіцяно об’влення любові Отця і Сина. Оскільки християнин вже є об’єктом спасенної любові Бога, цей додатковий вияв божественної любові можна й справді назвати досконалим звершенням Божої любові в ньому (див. 1 Йн. 4:12, 17). Тобто можна сказати, що віруюча людина, яка виконує Його заповіді, має глибоке й досконале спізнання Божої любові. Оскільки Бог — це любов (4:16), знати Бога особисто — це, отже, знати особисто і Його любов.

Потім Йоан додав: “З того й знаємо, що ми у Ньому. Хто каже, що в Ньому перебуває, повинен так поводитись, як Він поводився.” У даній фразі Йоан використав ще дві фрази (“у Ньому” та “в Ньому перебуває”), які надалі розвивають його думку. Як Йоан пов’язав спізнання Бога з послухом, так і тутешні думки автора пов’язані з розмовою у верхній світлиці (Йн. 13-16), а саме з притчею про виноградину й гілки (Йн. 15:1-8). Взаємозв’язок виноградної гілки з виноградиною слугує прообразом стосунків учнів з Господом. Ісус сказав: “Тим Отець Мій прославляється, коли ви плід щедро приносите, — тож і учнями Моїми станете.” (Йн. 15:8). В 1 Йн. 2:5-6 також йде мова про учнів, як свідчить згадка про наслідування Христа у вірші 6. Більше того, грецьке слово мено  (“перебуває”) використано й у Йн. 15:4.

Однак не варто ототожнювати фразу “в Ньому” у тому розумінні, в якому її використовує тут Йоан, з фразою “у Христі” Павла. Адже Павло використовував ці слова для опису постійного перебування християнина в Божому Сині з усіма супутніми привілеями. У Йоана стосунки, прообразом яких є виноградина і її гілки, можуть бути розірвані (Йн. 15:6), що матиме за наслідок втрату спільності та плідності. Тому тут в 1 Йн. доказом того, що віруюча людина перебуває у спізнанні Бога, є її життя, яким вона наслідує Ісуса, і в якому дослухається Його Слова. Отож, в 2:5-6 продовжується розмова про спільність віруючої людини з Богом.

2:7.  У віршах 3-6 розглядається тема послуху, яка вже звучала у підтексті 1:5-10. Йоан наполегливо доводив, що послух Божим заповідям є доказом того, чи людина справді перебуває у спільності із Ним та в Його спізнанні, а чи ні. Звідси постає запитання: А які заповіді мав на увазі Йоан? Відповідь міститься тут же. Апостол не мав на думці якусь “нову заповідь”, яку його читачі ніколи ще не чули. Навпаки, він говорив тут про “заповідь ... давню, що ви одержали спочатку” (див. 2 Йн. 5.) Немає жодного сумніву, що Йоан думав тут про заповідь любити один одного (див. 1 Йн. 2:9-11). Він підкреслив свою думку, додавши: “Ця давня заповідь — слово ( логос ; див. 1:5; 3:11), що ви чули (у більшості рукописів тут міститься ще й фраза “від початку”).” Яким би нововведенням не протистояли читачі Йоана через лженауку антихристів, їхнім реальним зобов’язанням було дотримуватися заповіді, яку вони чули від самого початку, коли стали християнами (див. “чули” і “спочатку” в 1:1; 2:24; 3:11).

Любов Йоана до читачів засвідчується тут словом агапетоі , “любі”. Апостол використав те саме слово в 3:2, 21; 4:1, 7, 11, а також агапете  в 3 Йн. 2, 5, 11.

2:8. “Проте” Ісус назвав цю заповідь новою (“нову”; див. Йн. 13:34), а Йоан відзначив, що вона не втратила своєї актуальності. Ця заповідь і нова, і правдива “в вас і в Ньому”. Це останнє твердження, яке в НМВ перекладено дещо довільно, означає, що заповідь любити спершу здійснилася в Самому Ісусі, а потім у Його послідовниках. Наступну фразу “бо темрява проминає, і правдиве світло вже світить” найкраще тлумачити у стосунку до твердження про те, що він писав їм, зрештою, нову заповідь. Він хотів сказати, що заповідь любити (прикладом якої служить Ісус та Його послідовники) належить до нового Віку праведності, який власне розпочинався. Вона не стосується колишнього Віку темряви, що проминав. Втілившись у людину, Христос приніс у цей світ світло, яке ніколи не згасне. Любов, яку Він виявляв і навчав виявляти Своїх учнів, є ознакою майбутнього Віку, тоді як темрява теперішнього світу та уся його ненависть приречені зникнути навіки (див. 1 Йн. 2:17а).

Говорячи так, Йоан надав словам “світло” і “темрява” дещо іншого значення, аніж вони мали у част. 1. Там світло слід було розглядати як основоположну характерну рису Бога (1:5). У тому значенні світло світило стільки, скільки тривало об’явлення Бога людям. Тут же Йоан написав, що саме Втілення Христа є тим моментом, коли це світло почало світити. Новий Вік розпочався, а його істинну природу тепер можна описати як особливе об’явлення Бога в Своєму Синові. І найголовніше — це об’явлення є водночас і об’явленням божественної любові.

2:9.  Звідси випливає, що “хто каже, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той у темряві й досі”. Як чітко показують слова “брата свого”, дане застереження стосується саме християн. Непорятована людина і дійсно може ненавидіти свого брата за земним життям, та оскільки вона не має духовного життя, то не може насправді ненавидіти свого (духовного) брата. Якби Йоан гадав, що жоден християнин не може ненавидіти іншого християнина, то він не використав би займенник “свого”, який вказує на певну спорідненість. Думка про те, що істинний християнин ніколи не буде ненавидіти іншого християнина, насправді є наївною і суперечить Біблії та самому життю. Навіть сам Цар Давид був обвинувачений у вбивстві, що є крайнім виявом ненависті. Йоан застерігав своїх читачів супроти духовної небезпеки, яка і справді є реальною (див. 1:8, 10), а також засвідчував, що християнин, який ненавидить свого брата-християнина, насправді, не полишив темряви теперішнього проминаючого Віку. Іншими словами, йому ще багато слід дізнатися про Бога і наразі він ще не може правдиво заявляти, що спізнав Христа. Якби він дійсно знав Христа так, як має знати, він любив  би свого брата.

2:10-11.  “Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває.” Тобто у світлі нового Віку, який розпочався із втіленням Христа (див. вірш 8). “І в ньому (в тому, хто любить свого брата) нема причини до падіння.” Ненависть є внутрішнім каменем спотикання, який може призвести до катастрофічних духовних падінь. Але той, хто любить свого брата, може уникнути нещасть, до яких веде ненависть.

Однак це не справджується у випадку із християнином, який “ненавидить брата свого”. Такий християнин “в темряві ... ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі” (див. вірш 9). Християнин, який затаїв в собі ненависть до брата-християнина, втратив дійсне відчуття вірного напрямку. Як та людина, що навмання блукає у темряві, він натикається на різноманітні небезпеки.

ІІІ. Мета послання (2:12-27)

У пролозі Йоан озвучив загальну ціль й завдання свого листа. Тепер він розповів своїм читачам про конкретні причини, які наштовхнули його на написання даного листа, а, отже, й докладно окреслив мету свого послання.

А. З огляду на духовний стан читачів (2:12-14)

З огляду на усі застереження, які Йоан уже озвучив (1:5-2:11), його читачі могли подумати, що він був глибоко розчарований їхнім духовним становищем. Але це не так. Тут Йоан запевнив їх, що писав їм через те, яке духовне надбання вони тепер мали.

2:12-13а. Описуючи ці надбання, автор звернувся до своїх читачів словами “дітоньки ,... батьки, ... юнаки”. Дехто припускає, що тут Йоан розділив своїх читачів на групи за віком. Інші ж вважають, що він розділив їх за духовною зрілістю. Якщо прийняти будь-яке з цих припущень, тоді порядок використання цих слів, за якого слово “батьки” йде посередині, видається дещо дивним. Більше того, в інших місцях Йоан звертався до усіх  своїх читачів слово “дітоньки” (вірші 1, 28; 3:7, 18; 5:21). Тому все ж краще розглядати ці слова звертання у стосунку до усіх читачів у кожному зокрема випадку, тобто звертання, які використовував Йоан, залежать від надбань, які мали на той момент його читачі, а не від їхнього віку чи рівня духовної зрілості.

Отож, як “дітоньки”, читачі отримали відпущення гріхів від свого небесного Отця. Як “батьки”, вони отримали те, що має стосунок до відвічного минулого, оскільки “спізнали Того, Хто споконвіку”. З огляду на 2:3-6 це означає, що вони насправді отримали спільність з Богом. (Тут знову [див. вірш 3] може йтися як про Отця, так і про Сина. Відмінність між Ними не мала для Йоана значення. Його читачі знали обох.) Як “юнаки”, читачі були втягнуті в духовну боротьбу і “перемогли лукавого”, сатану (див. вірш 14; 3:12; 5:18-19).

Якщо тлумачити все так, тоді порядок використання слів “дітоньки”, “батьки” і “юнаки” має певний сенс. Читачі знали про отримання прощення гріхів і про спільність із Відвічним. Внаслідок цього вони були рішучі, як юнаки, та розгромили диявольський напад.

2:13б-14. Далі Йоан знову перерахував надбання читачів, але дещо по-іншому. Як “дітоньки”, вони “Отця спізнали”. На відміну від новонароджених малят ( текніа , див. вірш 12; див. коментарі до вірша 1), які заледве можуть впізнати своїх батьків, ці люди ( паідіа ; див. вірш 18) — через спільність — вже прийшли до спізнання свого божественного Отця. Але що можна ще додати до спізнання Відвічного? Назвавши їх знову словом “батьки”, Йоан просто повторив те надбання, про яке писав раніше, нічого не змінюючи в ньому. А потім, знову використавши звертання “юнаки”, автор відзначив зростання їхньої сили. У вірші 13 він просто згадав про їхню перемогу над сатаною. Тепер же він написав: “Ви сильні, і Слово Боже у вас перебуває, і ви перемогли лукавого.” Повторивши три слова, за допомогою яких він тут звернувся до своєї читацької аудиторії, Йоан дав зрозуміти, що вони не лише володіли духовними надбаннями і були гідними зватися дітьми, батьками та юнаками, але й також мали цих надбань чимало.

Б. З огляду на зваби світу (2:15-17)

Автор не був розчарований духовним становищем своїх читачів. Ще менше він ставив під сумнів їхнє спасіння, хоча деякі тлумачі даного послання так вважають. Навпаки, його читачів тут можна розглядати вже навіть як зрілих у вірі. Йоан і писав усе це тому, що їхнє духовне становище було хорошим. Однак він бажав застерегти їх супроти повсякчас існуючих небезпек, незалежно від того, наскільки далеко вони вже зайшли у своєму християнському поступі.

2:15. Тепер Йоан озвучив застереження: “Не любіть світу, ні того, що у світі.” “Світ” ( космос ), що має тут значення ворожої до Бога реальності (див. 4:4), повсякчас спокушає християнина, який завжди мусить опиратись цим спокусам (див. Йн. 15:18-19; Як. 4:4. В інших новозавітних віршах слово “світ” [ космос ] позначає людей, наприклад, Йн. 3:16-17.) Світ змагається за любов християн, бо жодна людина не може водночас любити і світ, і Отця. “Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця.” Яків також сказав подібне своїм читачам: “Дружба світу цього — то ворожнеча проти Бога” (Як. 4:4).

2:16.  Любов до світу є несумісною з любов’ю до Отця, “бо все, що у світі, ... не від Отця, а від світу”. Світ — це система цінностей і цілей, де Богові місця нема. Описуючи “все, що у світі”, Йоан детально розглянув його суть за допомогою трьох добре відомих фраз, які дуже вдало висвітлюють вади цього світу. Людьми світу керує “пожадливість тіла”. Слово “пожадливість” є перекладом до грецького слова епітхиміа , яке двічі зустрічається у даному вірші й один раз у наступному. В НМВ щоразу дається інший переклад цього слова: “пожадливість”, “хтивість”, “бажання”. У Новому Завіті дане слово зазвичай, хоча й не завжди, позначає грішні бажання. Слово “тіла” є перекладом до грецького слова саркс  (досл., “плоть”) і стосується саме недозволених пожадань тіла. Вислів “пожадливість ( епітхиміа ) очей” вказує на ненаситну і жадібну природу людини. Фраза “гординя життя” є перекладом до грецького словосполучення хе алазонеіа тоу біоу  (досл., “претензійність людського життя”), яке слугує означенням пихатого й показного способу життя. (Слово алазонеіа  зустрічається в НЗ лиш тут.) Християни ж мають щиро уникати таких бажань світу.

2:17. Зрештою, “світ проминає, і його пожадливість ( епітхиміа )” також. “Той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки.” Слово “перебуває” є перекладом до одного з притаманних саме Йоанові слів, а саме до грецького слова мено  (див. 1:6). Воно позначає, як майже завжди у даному посланні, перебування у спільності з Богом. Однак тут воно має ще й додаткове значення: життя у спільності з Богом, за якого людина зрікається усіх гріховних спокус цього проминаючого світу, є життям безкінечним. Людина, чий характер та особистість формуються на послухові Богу, може стійко опиратися проминаючому світові і його нікчемним пожаданням. В такий спосіб Йоан повідомив наступне: “Хто живе задля світу — промине, хто живе для Христа — житиме.”

В. З огляду на омани останньої години (2:18-23)

2:18.  Застерігши своїх читачів супроти світу, тепер Йоан озвучив застереження стосовно останньої години. Лжевчителі, які вже були поміж християнами, докорінно належали світові (див. 4:5). Читачі знали про прихід антихриста і мали бути пильними стосовно появи тих, хто виявлятиме йому характерну ворожість супроти Божого Христа. Це пряма вказівка на те, що світ знаходиться на порозі великих змін, так як це — “остання година”. Незважаючи на всі ті століття, які минули з часу написання Йоаном даного послання, остання година все ще наближається. Історія людства прямує до свого драматичного кінця.

2:19. Про тих лжевчителів, яких Йоан мав на гадці, він написав: “З-поміж нас вийшли.” Слово “нас” вказує на те, що апостол говорив тут про вихідців з таких, як він (див. 1:1-5; 4:6). Воно протиставляється слову “ви”, яке стосується читачів. Адже важко собі уявити, що ці лжевчителі “вийшли” з тих церков, до яких належали читачі. Якби це було так, то як би тоді вони ще створювали проблеми для них? З іншого ж боку, якщо вони, як і прихильники Закону в Діян. 15, “вийшли” або відокремилися від апостольських церков Єрусалиму та Юдеї, тоді вони й справді складали неабияку небезпеку для читачів, адже зухвало перекручували все те, що було основою віри християн. Тому Йоан й хотів, щоб його читачі уникали будь-якого контакту з ними.

Вони “з-між нас не були”. Тут автор мав на увазі, що ці люди насправді не розділяли духовність і сподівання справжніх апостолів, бо якби це було так, вони б не відділилися. Єресь у християнській церкві, чи то від її порятованих членів, а чи непорятованих людей у ній, завжди викриває невідповідність духовному вченню апостолів. Людина, яка перебуває у спільності з Богом, дослухатиметься настанов апостолів (див. 1 Йн. 4:6).

2:20-21. Однак читачі були добре озброєні супроти антихристів, оскільки вони мали “помазання від Святого” (тобто від Бога). Цим помазанням безумовно був Святий Дух, оскільки згідно вірша 27 помазання “навчає”. Отож, “помазання” — це Особа. Ісус Христос був помазаний Святим Духом (див. Діян. 10:38). (Стосовно того, що тут може йтися про церковних лідерів, див. Вступ .) Внаслідок їхнього “помазання” читачі (ймовірно, головним чином церковні лідери) отримують правильні настанови у Божій правді. Йоан і писав їм саме “тому, що” їхнє сприйняття “правди” було вірним, і “тому, що” правду ніколи не слід плутати з брехнею.

2:22-23. Антихристи є брехунами, адже вони заперечують, “що Ісус є Христос”, тобто що Він — Божий Син і призначений Спаситель (див. Йн. 4:29, 42; 20:31). Це заперечення тягне за собою заперечення Отця. Будь-яка заява, наче вони мають схвалення Отця, є хибною. “Хто відрікається Сина, той і Отця не має.” Бо хто зрікається Одного, той зрікається й Іншого.

Г. З огляду на зобов’язання читачів перед помазанням (2:24-27)

2:24.  Читачі мають завжди зберігати те, що вони “чули від початку” (див. 1:1; 2:7; 3:11). Якщо вони так робитимуть, то будуть “в Сині і в Отці перебувати”. Слово “перебуває” знову є перекладом до слова мено , яке в НМВ перекладено як “жити” або “живе” в 2:6, 10, 14, 17. Йоан тут мав на увазі, що коли читачі опиратимуться оманам антихристів і дозволятимуть правді, яку вони чули від початку, “перебувати” в них, то вони й надалі перебуватимуть у спільності з Богом Отцем і Богом Сином.

2:25-26.  Вони також можуть і надалі покладатися на божественну обітницю вічного життя. Як дещо згодом переконливо зазначив Йоан (5:9-13; див. 5:20), вони мають бути певні у цій обітниці вічного життя вже тому, що це Бог засвідчив даний факт. Цілком можливо, що антихристи заперечували наявність спасіння у читачів, оскільки Йоан далі сказав: “Це я вам написав про тих, що вводять вас в оману” (див. 3:7). Вийшовши з апостольських церков Юдеї, ці люди прагнули підірвати віру читачів у те, що Ісус — це Христос, і що через Нього вони вже мають вічне життя. Наполягаючи на тому, що його читачі мали правильне знання Бога і Його правди (2:12-13, 21), Йоан мав на меті ще більше зміцнити їх супроти антихристів.

2:27.  Читачі не потребували, щоб антихристи навчали їх, та й узагалі, “щоб хтось навчав” їх у питаннях віри. “Помазання”, яке вони “від Нього (Бога) прийняли”, у них “перебуває” і є їхнім єдиним Учителем. Цей вірш разом із віршами 12-14 можуть вказувати на те, що читачі Йоана були вже порівняно духовно зрілими, оскільки незрілі християни все ж потребують учителів з людей (див. Євр. 5:12). Це має слушність, якщо Йоан і справді звертався тут до церковних лідерів або ж до пастви, яка вже довший час перебувала у вірі. На відміну від антихристів, які зазвичай вигадували, наче мають особливі знання та натхнення, “помазання ... і правдиве, і необманне”. Читачам потрібно було лиш перебувати (“перебувайте”, менете ) “в Ньому (цей займенник може стосуватися помазання)” і цілковито покладатися на Його повсякчасні настанови.

ІV. Зміст послання (2:28-4:19)

Щойно завершену частину (2:12-27) Йоан написав для того, щоб запевнити своїх читачів у дійсності їхніх духовних очікувань і щоб застерегти супроти антихристів, які заперечували цю дійсність. У тій частині, яку можна назвати змістом послання, Йоан дослідив істинну природу та наслідки тих надбань, які його читачі уже мали і зобов’язані були зберігати.

А. Тема (2:28)

2:28. Багато тлумачів вважає, що тут автор ввів нову тему. Слова “перебувайте в Ньому” знову є перекладом до грецького слова мено  (“перебувати”), яке у віршах 6-27 зустрічалося вже 10 разів. (Йоан використав слово мено  66 зі 112 разів в НЗ: 40 — у Йн., 23 — в 1 Йн. і 3 — в 2 Йн.) Відповідно до своєї головної теми про спільність (1 Йн. 1:3) Йоан ще раз згадав про перебування у ній. Однак тепер він говорив про “довір’я” перед Христом за Його приходу. Фраза “мали довір’я” дослівно звучить як “мали певність ( парресіа )”. Слово парресіа  може позначати сміливість і свободу говорити. Йоан знову використав це слово в 3:21; 4:17; 5:14. Якщо читачі зберігатимуть свою спільність із Богом, то зможуть сміливо і вільно говорити, коли зустрінуть свого Господа. Про те, як це може трапитися, йдеться у 2:29-4:19. Однак, якщо віруюча людина схибить і не перебуватиме з Ним у спільності, то може осоромитися, коли прийде Христос. Тут йдеться про божественний осуд біля судного престолу Христа, про який згадується в 4:17-19.

Б. Діти Божі (2:29-3:10а)

Тут Йоан почав розвивати свою думку, кульмінаційним моментом якої є набуття сміливості, про яку він щойно говорив (2:28; див. 4:17-19). Спільність з апостолами та з Богом, яку апостол мав на думці (див. 1:3), вимагає розуміння способу, в який життя Божих дітей проявляється у їхніх вчинках. Йоан вів до того, що коли життя християнина відповідним чином засвідчується, Сам Бог засвідчується в ньому (4:12-16).

2:29.  У даному вірші вперше з усього 1 Йн. чітко йдеться про нове народження. Оскільки читачі знають, “що Він (Бог Отець і Бог Син) праведний”, то також знатимуть, “що всякий, хто чинить справедливість, від Нього (даний займенник тут, вочевидь, має стосунок до Бога Отця, який перероджує) народився”. (Фраза “народився від Бога” зустрічається в 3:9; 4:7; 5:1, 4, 18 [двічі].) Це речення не має жодного стосунку до певності читачів у власному спасінні. Це, скоріш, запевнення, що коли вони бачитимуть вияв істинної праведності (“чинить справедливість”, тен дікаіосинен ), то можуть бути певні, що особа, яка це робить, є Божим дитям. Звісно ж, тут Йоан мав на увазі праведність таку, як у Христа, а не звичайну людську доброту і високоморальність. Дане твердження Йоана також свідчить про те, що не всі народжені від Бога чинять справедливість. Йоан знав, що християни можуть ходити у темряві і мають схильність до гріха (1:6, 8; 2:1). Тому тут він і написав про те, як можна побачити нове народження людини через її вчинки.

3:1.  Даний вірш розпочинається словом ідете  (“дивіться”), перекладу якого в НМВ нема. Автор щойно розповів читачам, як побачити дійсність нового народження у праведній поведінці. Тепер він закликав їх подивитися на велич божественної любові, яку ця дійсність засвідчує. “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися.” (Слів “ми і є ними” немає у більшості рукописів. Тож їх, вочевидь, було додано під час переписів.) У Біблії слово “звалися” вказує на те, що предмет розмови і справді є тим, чим є (див. “покликаним святим” [1 Кор. 1:2]). Віруючі люди називаються Божими дітьми, бо вони народжені ( текна ) від Отця.

Однак розуміння, до якого Йоан закликав своїх читачів, немає у світі. Оскільки “світ ... Його (Бога чи Христа) не спізнав”, не варто сподіватися, що він визнає віруючих людей Його дітьми. Цей вид розуміння стосовно інших є виключно християнським надбанням.

3:2-3.  Та навіть для християн це розуміння є духовним. Хоча “тепер” ми “діти Божі”, цьому немає жодного тілесного свідчення, яке можна було б побачити. Тілесні зміни очікують на християн в момент приходу Христа. “Та знаємо, що коли виявиться (коли Він з’явиться), ми будемо до Нього подібні” (див. 1 Кор. 15:52-54; Флп. 3:21). Така зміна стане наслідком того, що “ми побачимо Його, як є”. Бо “кожен, хто має на Нього (даний займенник, вочевидь, стосується Христа, Об’єкта цієї надії) цю надію, себе очищує, так само, як і Він чистий”. Тут автор, напевно, й надалі говорив про нове народження. Хто має надію завдяки вірі у Божого Сина, той очищується зсередини та стає таким чистим, як і Сам Христос (“як і Він чистий”). Таким чином Йоан підготував читачів до заяв, які невдовзі зробить (1 Йн. 3:6, 9). Нове народження вимагає досконалого очищення від гріха.

3:4.  Тепер Йоан написав про гріх, який є противагою чистоті, щойно описаній у вірші 3. “Кожен, хто чинить гріх, чинить також беззаконня ( тен аноміан поіеі ), бо гріх є беззаконня ( аноміа ).” Зазвичай у грецькому Новому Завіті слово аноміа  є загальним терміном, як, наприклад, слово “гріховність”, і доволі часто зустрічається в есхатологічних контекстах (див. Мт. 7:23; 13:41; 24:12; 2 Сол. 2:7). Тому його використання тут, невдовзі після згадки про антихристів, може мати те ж значення. Автор, вочевидь, мав намір подати з допомогою цього слова надзвичайно принизливий опис гріха. З огляду на 1 Йн. 3:7 цілком можливо, що антихристи терпимо ставилися до гріха, що Йоан гостро засуджував. Людина, яка грішить, робить беззаконня, тож гріх, як наполягав Йоан, це і є  беззаконня. До гріха не можна ставитися поблажливо.

3:5-6. Далі Йоан підкреслив усю серйозність гріха, зазначивши, що Христос “з'явився, щоб наші гріхи взяти, а гріха в Ньому нема”. Через втілення в чоловіка у світі з’явився Той, Хто цілковито безгрішний і Хто ставив собі за мету усунути гріх з життя Своїх людей (див. Йн. 1:29; Євр. 9:28а). З цього логічно випливає, що людина, яка перебуває у  безгрішній Особі, сама має бути безгрішною, бо має безгрішне, перероджене єство.

Саме це є беззаперечною думкою даного тексту. Однак зовсім інший висновок можна зробити з перекладу наступного твердження Йоана в НМВ: “Кожен, хто в Ньому перебуває ( менон ), не продовжує грішити. Кожен, хто продовжує грішити, Його не бачив і Його не спізнав.” Згідно загальноприйнятого тлумачення даного вірша тут йдеться про те, що віруюча людина “зазвичай не грішить”, тобто гріх не часто трапляється в її житті. Однак в оригіналі грецькою мовою немає жодних слів чи фраз зі значенням “продовжує” чи “зазвичай”. Ці слова з’явилися внаслідок тлумачення грецького теперішнього часу, що тепер є темою гарячих дискусій серед науковців, які вивчають Новий Завіт.

Думка Йоана проста і зрозуміла. Гріх є плодом неуцтва і сліпоти до Бога. “Кожен, хто грішить, Його не бачив і Його не спізнав” (вірш 6б).

Гріхові немає місця, коли людина споглядає і пізнає Бога. Він ніколи не трапляється в житті того, хто перебуває у Христі. “Кожен, хто в Ньому перебуває, не грішить” (вірш 6а). І хоча про значення цього твердження Йоана зазвичай не дискутують, все ж тут помітна певна розбіжність між цими словами Йоана і його попереднім наполегливим зауваженням, що віруюча людина ніколи не може твердити, що без гріха (1:8). Вирішення цієї невідповідності слід шукати у вірші 3:3, де говориться, що очищення того, “хто має на Нього цю надію”, прирівнюється за своєю суттю до чистоти Христа (“як і Він чистий”). З цього випливає, що у певному сенсі життя переродженої людини є за своєю суттю і в своїй основі безгрішним. Для віруючої людини гріх є аномальним і неприродним. Її поступ у житті безгрішний.

Однак факт залишається фактом: християни не можуть жити досконалим безгрішним життям на цій землі. Отож, вірші 1:8, 10 є слушними. Ці дві думки не є насправді несумісними. Християнин веде щиру боротьбу зі своїм тілом і долає його пожадання лише з допомогою Святого Духа (див. Гал. 5:16-26).

Думка Павла також узгоджується з цим твердженням. У своїй боротьбі з гріхом він зміг підсумувати: “Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені” (див. Рим. 7:25). Коли він написав: “Живу вже не я, а живе Христос у мені,” — то мав на увазі те саме. Якщо живе лише Христос, гріха там не може бути. Поки Бог є в житті віруючої людини, це життя безгрішне. (Див. коментарі до 1 Йн. 3:9).

3:7-8. У цих віршах чітко зазначено, що вчення антихристів містить плутанину між гріхом та праведністю. Мабуть, антихристи відверто грішили і в той же час заперечували свою провину та заявляли, що поводяться праведно. Йоан застерігав супроти цього: “Ніхто нехай не вводить вас в оману.” (Грецьке дієслово планао , “вводить ... в оману”, зустрічається також в 2:26 й у 1:8.) “Хто чинить правду, той праведний, як і Він — праведний” (див. 1:9; 2:1, 29). Бо лиш праведність є плодом праведної природи. А “хто чинить гріх, той від диявола.” Бо будь-який гріх, незалежно від того, який він за характером чи силою, є диявольським за своєю природою. А все тому, що “диявол грішить від початку” (див. Йн. 8:44). Гріх є породженням сатани і його повсякчасною звабою. Хто долучається до гріха, той долучається до його діяльності, а, отже, протистоїть Синові Божому, який “з’явився (див. 1 Йн. 3:5; Євр. 9:28а) ..., щоб знищити ( лисе ) діла диявола”. Навіть найменший гріх суперечить діянням Христа. Віруючі люди мають перемагати  “лукавого” (1 Йн. 2:13-14), якого тут названо дияволом, і жодним чином не долучатися  до його діл.

3:9.  Як уже зазначалося у вірші 6, додавання таких фраз як “продовжує” чи “зазвичай” не є виправданим, хоч в НМВ вони й присутні, бо в оригіналі грецькою мовою їх нема. Як і раніше, наявні у даному вірші твердження є абсолютними. “Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить, бо Його насіння в ньому перебуває; і він не може грішити, бо він від Бога народився.” “Насіння Бога” — це Його природа, яку Він дав кожній віруючій людині в момент спасіння (Йн. 1:13; 2 Пт. 1:4). Думка автора тут полягає в тому, що кожна дитина стає частиною природи свого Батька. А безгрішний Батько, який породжує дитя, яке грішить лиш трішки, — це далеко не те, що було в автора на думці. Як і зазвичай, Йоан використав тут абсолютні протиставлення. Будь-який гріх є диявольським (1 Йн. 3:8). Він не є плодом переродженої природи віруючої людини, Божого насіння, бо Божа дитина не може грішити і не грішить. Пояснення тут те саме, що й у вірші 6. “Нова людина” (Еф. 4:24; Кол. 3:10) — це абсолютно досконале створіння. Наполягаючи на даному факті, Йоан намагався спростувати хибне розуміння поняття гріха. Гріх — це не що інше, як плід діянь диявола. Він не може походити від того, ким християнин насправді є, а саме переродженим досконалим створінням.

3:10а. “З того виявляються діти Божі й діти дияволові”.  Фраза “з того” стосується, вочевидь, усього попереднього тексту. Проводячи різке розмежування між гріхом та праведністю, Йоан чітко окреслив основоположний спосіб, в який Божі діти виявляються супротивниками дітей диявола. Ключовим тут є слово “виявляються”, яке знову нагадує головні ідеї віршів 2:29 і 3:1. Оскільки Божа дитина є безгрішною в основі свого єства, вона ніколи не може виявитися через гріх, як дитина диявола. Тоді як непорятована людина може показати свою істинну природу через гріх, Божа дитина цього зробити не може. Коли християнин грішить, він затаює , ким насправді є, а не виявляє . Коли читачі бачать когось, хто чинить дійсно праведно, тоді — і лише тоді — вони можуть прийняти цей вчинок як справжній плід нового народження (2:29) і можуть таким чином споглядати Божу любов (3:1). Такі міркування є надзвичайно важливими для розуміння наступних доводів Йоана.

В. Братолюбство (3:10б-23)

Тут Йоан облишив тему нового народження, до якої повернеться аж у 4:7, і розпочав нову частину, в якій замислив розглянути такий вияв праведності, як братерську любов, і показати, як така любов правильно себе виявляє.

1. ЯКОЮ ЛЮБОВ НЕ Є (3:10б-15)

3:10б.  Вірш 10а не варто розглядати як вступ до вірша 10б, а, скоріш, як підсумок попередньої частини, а вірш 10б як початок нової. “Кожен, хто не чинить справедливости, не є від Бога.” Грецький вислів ек тоу тхеоу  (“від Бога”) не слід тлумачити якимсь іншим чином, окрім як у стосунку до особи, джерелом вчинків якої не є Бог. Вона “не є від Бога” в тому, що чинить. Хто не чинить справедливості, і не любить свого брата, той не від Бога. Йоан уже казав, що будь-який гріх є плодом диявола (вірш 8). Він використав цю фразу ек тоу тхеоу  (“від Бога”) ще сім разів (4:1-4, 6-7; 3 Йн. 11).

Об’єднавши ідею праведності (яка згадується в 1 Йн. 2:29-3:7) з любов’ю (яка не згадується у віршах 2-9), Йоан плавно перейшов до нової теми обговорення. Тепер він розглядав любов як відповідний вияв переродженого життя, про яке власне й говорив. Любов — це праведність у дії.

3:11-12. Тут Йоан дав зрозуміти, що його застереження адресувалися християнам. “Бо це та звістка, яку ви (християни) від початку чули: щоб один одного любити.” Однак перш ніж розповісти своїй читацькій аудиторії, якою саме є любов, він спершу розповів, якою вона не є. Її вже ж напевне немає у тому вчинку, який скоїв Каїн у стосунку до свого брата Авеля. Каїн “забив” свого брата (Бут. 4:8) і в тому він “був від лукавого” ( ек тоу понероу ). Підставою для вбивства стало заздрісне невдоволення Каїна праведністю брата (Бут. 4:2-7). Розповідаючи про це, Йоан торкнувся дуже важливої теми, оскільки ненависть до інших християн часто стає наслідком почуття провини за власні вчинки у порівнянні з вчинками іншої людини. Отож, варто пам’ятати, що такі почуття від диявола, як Йоан тут прямо заявив.

3:13.  Такі почуття, як ненависть і бажання вбити (вірші 11-12), також є від світу, оскільки “світ ... ненавидить” християн. Однак даний факт зовсім не повинен дивувати читачів (яких автор назвав словом “брати” в 1 Йн. лиш тут). Чого ж іще можна сподіватися від світу? А ось ненависть між віруючими людьми — це аномальне почуття, й супроти нього Йоан не втомлювався застерігати. В цьому розумінні правильно буде розглядати даний вірш, як певною мірою вставний.

3:14. Однак на відміну від світу, як заявив Йоан, “ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів”. Перший займенник “ми” у даному реченні стоїть у наголошеній позиції, а тому може мати значення “ми, апостоли”. Та навіть, якщо це і так, автор, поза всяким сумнівом, хотів, щоб його читачі тлумачили цей вірш у стосунку до себе. Любов християнина до братів є свідченням того, що він увійшов у сферу Божого життя (див. Йн. 13:35).

Вислів перекладений як “перейшли від смерти до життя” зустрічається ще лиш у Йн. 5:24 (там його переклад звучить наступним чином: “від смерти перейшов у життя”), де стосується навернення. Однак про фразу, яка зустрічається в писаннях Йоана лиш двічі, важко сказати, що вона має стале значення. Тому її значення тут слід розглядати у контексті. Твердження, озвучені в 1 Йн. 3:14б-15, вказують на те, що поняття “смерть” та “життя” розглядаються у цих віршах як емпіричні і обумовлюються ділами людини. Якщо це так, тоді про навернення тут не йдеться.

“Хто не любить (у більшості рукописів тут містить слово “брата” або “свого брата”), той у смерті перебуває.” Дане речення слід тлумачити разом із віршем 15.

3:15. Прийнято вважати, наче у даному вірші йде мова про те, що християнин не може ненавидіти свого брата християнина, оскільки ненависть є духовним еквівалентом вбивства. Однак слушність такого тлумачення не справджується за більш прискіпливого розгляду вірша.

Йоан розпочав це речення з наступної фрази: “Кожен, хто ненавидить брата свого ...”. Якби Йоан вірив, що лише непорятована людина може ненавидіти іншого християнина, тоді слово “свого” немає сенсу (див. коментарі до 2:9). Насправді, хто вважає, наче справжній християнин неспроможний на ненависть і вбивство, той обманює сам себе. Давид був повинен у вбивстві благочестивого Урія хеттита (2 Сам. 12:9), і Петро застерігав своїх читачів-християн: “Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець” (1 Пт. 4:15). Думка про те, що 1 Йн. 3:15 не може стосуватися порятованих людей, цілковита позбавлена змісту. Факт залишається фактом: ненависть до іншої віруючої людини є духовним еквівалентом вбивства (Мт. 5:21-22), як і хтивий погляд є духовним еквівалентом перелюбу (Мт. 5:28).

Далі Йоан зазначив, що “ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б”. В НМВ відсутній переклад грецького слова меноусан  (“перебувало б”), а воно тут є ключовим. Йоан не  казав, що хто ненавидить брата свого, той не має  вічного життя, а лиш те, що вічне життя в такій людині не перебуває . А оскільки для Йоана вічним життя є Христос (Йн. 14:6; 1 Йн. 1:2; 5:20), у цьому реченні також йдеться про те, що Сам Христос  у жодному вбивці не перебуває. Отож, знову Йоан мав на думці виключно “перебування”.

Ненависть одного християнина до іншого є, отже, духовним вбивством. Як зазначив Йоан у 3:14б, християнин, який не любить свого брата, “у смерті перебуває ( менеі )”. Таким чином він навіть на емпіричному рівні живе у тій самій дійсності, що й світ (див. вірш 13). Оскільки він є вбивцею у серці, він не має права заявляти, наче перебуває у спільності з Богом і Христом, що власне саме слово мено  (“перебувати”) й означає. Вічне життя (тобто Христос) не перебуває у його серці, допоки дух вбивства є там. Така людина знаходиться у небезпеці, адже втратила зв’язок із Господом й зазнає смерті. (Див. наступні слова Павла: “Бо коли живете за тілом, то помрете” [Рим. 8:13]) Слова Йоана були, безумовно, похмурими. Але вони й справді мали надзвичайне значення для церкви, а, отже, для усіх віруючих людей. Вікова історія розвитку церкви не один раз засвідчувала, як нагально вони потрібні. На жаль, почуття ненависті притаманне не лише непорятованим людям.

2. ЯКОЮ ЛЮБОВ Є (3:16-18)

3:16. У безумовному протиставленні до ненависті стоїть істинна християнська “любов”. Вона настільки далека від духу вбивства, що сенс її полягає в тому, щоб віддавати своє життя за інших, а не відбирати життя. Найкращим прикладом такої любові слугує Ісус Христос, який “за нас поклав Свою душу”. Наслідуючи Його, християни мають бути готові до подібних жертв “за братів”.

3:17-18. Можливість віддати своє життя за інших може і не з’явитися. Та матеріальні “достатки” (як, наприклад, їжа чи одежа) допомагають підтримувати життя, і якщо любов християнина щира, він не зможе дивитися на “брата свого в нестачі”, замикаючи “перед ним своє серце”. Фраза “замикає ... серце” ( спланчна ) передбачає щиру емоційну турботу або співчуття в любові (також зустрічається в Лк. 1:78; 2 Кор. 6:12; 7:15; Флп. 1:8; 2:1; Флм. 7, 12, 20). Справжня любов засвідчується не словами (“словом, ... язиком”), а готовністю допомагати, й, отже, “ділом і правдою”.

3. ЩО ЛЮБОВ РОБИТЬ ДЛЯ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (3:19-23)

3:19-20. Твердження “з цього ми спізнаємо, що ми від правди”, вочевидь, стосується попередніх віршів 17-18. Коли християни з допомогою діл любові задовольняють потреби інших, вони тим самим засвідчують, що є співучасниками правди. (У НМВ присутня фраза “ми належимо до правди”, тоді як у дослівному перекладі з оригіналу грецькою мовою ця фраза звучить як “ми від правди”; див. “від Бога” [вірш 10] і “від лукавого” [вірш 12].)

Друга частина вірша 19 і ввесь вірш 20 є важкими для розуміння в оригіналі, однак, напевно, їх і справді слід перекладати наступним чином: “і заспокоїмо перед Ним серце наше; коли б нас обвинувачувало серце: Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає.” Оскільки у любові віруючої людини до інших християн Христос поклав дуже високу планку, іноді людина може глибоко відчувати свою невідповідність і недосконалість. Однак коли серце віруючої людини засуджує її, вона може нагадати собі, що Бог пам’ятає про всі її вчинки, навіть якщо у даний момент її серце схибило. Якщо християнин бере активну участь у ділах любові, до яких закликав Йоан, він може заспокоїти своє сповнене провини серце усвідомленням того, що Бог чудово знає про його відданість правді. Даний уривок дуже яскраво нагадує відповідь Петра на останнє запитання Господа: “Чи любиш мене?” — на що Петро сказав: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що Тебе люблю!”

3:21-22.  Щойно сповнене провини серце заспокоюється усвідомлення того, що Бог знає абсолютно все, приходить нове “довір’я перед Богом”. Слово “довір’я” є перекладом до грецького слова парресіа , яке Йоан не використовував ще з вірша 2:28 (див. 4:17; 5:14), де власне й ввів цю тему. Зараз Йоан дійшов вже до середини свої доводів на тему довір’я. Завдяки активній участі у правді за допомогою щирих діл любові християни можуть заспокоїти свої осудливі серця й досягти сміливості в молитві. І Бог на їхні молитви відповість, бо вони, як віруючі люди, свідомо підпорядковуються Божій волі (“бо заповіді [див. 2:3] Його бережемо і чинимо те, що Йому вгодне”). Це, звісно ж, передбачає, що й самі прохання християн відповідатимуть Божій волі (5:14-15).

3:23. Автор зазначив, що сповнена довір’я й дієвості молитва ґрунтується на послухові Божим заповідям (вірш 22). Тепер ці заповіді об’єднуються в одну, яка стосується і віри, і любові. Фраза “вірувати в ім'я Його Сина” містить першу у даному посланні згадку про віру. В оригіналі грецькою мовою тут немає слова “в”. Отож, цю фразу можна перекласти як “вірувати імені Його Сина”. У даному контексті тут безумовно йдеться про віру в ім’я Христа, яка завжди присутня у щирій молитві християнина (див. Йн. 14:12-15; 16:24).

У Йн. 3:23 частина, що розпочалася віршем 18, сягає своєї кульмінаційної точки. Коли християнин бере активну участь у ділах любові (вірш 18) і сягає сміливості перед Богом у молитві (вірш 21), він робить те, що заповідає Бог (див. 2:3; 3:24; 5:2-3): живе життям, сповненим довір’я імені Христа, що засвідчується любов’ю (3:23; див. вірш 14; 4:7, 11, 21). Оскільки за таких обставин віра та любов є нероздільними, таке життя власне й вважається послухом цій єдиній заповіді.

Г. Бог всередині (3:24-4:16)

Розпочавши з вірша 2:28, де він озвучив тему даної частини, на цей момент Йоан пройшов вже два етапи своїх доводів: (1) народжена від Бога людина виявляється лише через праведність (2:29-3:10а), і (2) ця праведність набуває вигляду христоподібної любові до братів, що веде до сміливості в молитві (3:10б-23). Тепер Йоан ще й показав, що даний вид любові є засвідченням перебування Бога всередині людини.

1. ДУХ ПРАВДИ (3:24-4:6)

3:24. У даному вірші з’являються дві нові теми. Перша тема — це перша згадка у даному посланні про Бога чи про Христа, який перебуває у кожній слухняній віруючій людині. “Хто Його заповіді (див. 2:3; 3:23; 5:2-3) зберігає, той і перебуває ( менеі ) в Нім, а Він у ньому.” Про те, що таке перебування вимагає взаємності, стає зрозуміло ще з притчі про виноградину й гілки (Йн. 15:4-5, 7).

Друга нова тема — це перша з шести прямих згадок у даному посланні про Святого Духа (див. 1 Йн. 4:2, 6, 13; 5:6, 8; див. “Святого” у 2:20). Християнин може засвідчити, що Бог “перебуває” ( менеі ) в ньому за допомогою діл Божого Духа у його житті. Далі Йоан показав, що Божий Дух є Духом і віри (4:1-6), і любові (4:7-17) — двох складових двокомпонентної заповіді, озвученої в 3:23.

4:1-3. Спершу Йоан сказав, що слід відрізняти Божого Духа від несправжніх “духів”. Це надзвичайно важливо, бо “багато ... лжепророків прийшло на світ”. Критерієм, за яким цих “духів” (лжепророків) слід визначати, є їхнє ставлення до втіленої у чоловіка особи Ісуса Христа. Хто не “визнає” ( хомологеі ; див. 1:9; 2:23; 4:15), що Ісус Христос “прийшов у тілі”, той власне і засвідчує, що “не від Бога” і є антихристом, супроти чого Йоан неодноразово застерігав своїх читачів (2:18-27; див. 2 Йн. 7).

4:4-6. Автор уже запевняв своїх читачів (“діточки”, текніа ; див. коментарі до 2:12), що вони “перемогли” цих антихристів. Читачі успішно протистояли антихристам (лжепророкам) з допомогою Того, “Хто у” них (немає жодного сумніву, що тут Йоан знову мав на увазі Духа; див. 3:24; 4:2).

Таємною складовою будь-якої перемоги є довіра до Бога. Адже Той, Хто перебуває всередині віруючої людини, тобто Святий Дух (3:24; 4:13; Рим. 8:9) — “Той, Хто у вас” — є могутнішим за того, “хто у світі”, а саме за сатану (див. 1 Йн. 5:19). Його ще називали князем “цього світу” (Йн. 12:31), богом “цього віку” (2 Кор. 4:4) та князем “повітря” (Еф. 2:2).

Антихристи “від світу, тому й говорять по-світському”. Саме завдяки цьому “світ їх слухає”. І справді, ідеї, породжені сатаною, мають особливий вплив на людей світу. Однак той, хто “від Бога” ( ек тоу тхеоу ; див. 1 Йн. 4:4, а також вірш 5, “від світу”, і 3:12, “від лукавого”), “слухає” апостолів. Займенники, з яких розпочинаються вірші 4-6 (“Ви ... Вони ... Ми”), стоять у наголошеній позиції і позначають три групи людей: читачів, антихристів та апостолів. Кожен, кого можна назвати людиною “від Бога” (тобто на кого впливає і спонукає до дій сам Бог), “знає”, що Бог “слухає” апостолів. Впродовж існування церкви апостольська наука завжди була засобом, з допомогою якого можна було виявити “Дух правди й дух омани”. Істинне християнство — це апостольське християнство.

2. БОГ ЛЮБОВІ (4:7-16)

4:7-8. Тепер автор повернувся до теми любові, яка, як і віра в Божого Сина (вірш 13), є плодом Духа. Як визнання втіленої в чоловіка особи Христа виявляє людину, що перебуває під впливом Бога (тобто є “від Бога”, вірші 4, 6), так чинить і любов, оскільки “любов від Бога”. Отож, “кожен, хто любить (у християнському розумінні цього слова), народився від Бога (див. 2:29; 3:9; 5:1, 4, 18) і знає Бога”. Любов є плодом переродженої природи, а також спільності з Богом, яка виявляється у Його спізнанні (див. 2:3-5). Відсутність любові є свідченням того, що людина не спізнала Бога. Примітно, що Йоан тут не сказав, що така людина не від Бога. У заперечному реченні лише остання частина попереднього ствердного речення (4:7) повторюється. Оскільки “Бог — любов”, особисте Його спізнання принесе лише любов. Як і світло (1:5), любов є характерною рисою Божої природи, і той, хто особисто пізнає Бога, ходить з Ним у Його світлі (1:7).

4:9-11.  Якщо хтось бажає знати, як Бог виявляє Свою “любов”, слід лише згадати, що Бог “Свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми” завдяки Йому отримали вічне життя (Слово “єдинородного” є перекладом до грецького слова моногене , яке також зустрічається в Йн. 1:14, 18; 3:16.) Більше того, ця любов не була за те, “що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас” (1 Йн. 4:10). Саме через Його любов до людей Його Син став жертвою “примирення ( хіласмон ; див. коментарі до 2:2) за наші гріхи”. Ось така Божа любов у Христі і є зразком тієї любові, яку християни повинні мати “один” до “одного”.

Важливе значення у доводах Йоана має згадка про Божу любов у 4:9 як про Його любов “до нас”. У віршах 12-16 він показав, як ця любов, виявляючись між християнами, може зробити Бога видимим для них.

4:12-13. Ніхто і ніколи “не бачив” Бога в Його божественній природі і єстві (див. подібний вислів Йоана, Йн. 1:18). І все ж, коли віруючі люди виявляють любов один до одного, цей невидимий Бог “у нас перебуває, і Його любов у нас досконала”. Слово “перебуває” знову є перекладом до характерного слова із вжитку Йоана мено . Як і в 1 Йн. 2:5, поняття Божої любові, яка досягає своєї повноти у віруючій людині, може передбачати глибоке і повне спізнання цієї любові (див. 4:17).

Твердження у вірші 13 дуже тісно пов’язане зі щойно озвученими думками. “Що ми перебуваємо ( меномен ) в Ньому, і Він у нас, ми пізнаємо з того, що Він дав нам від Духа Свого.” Взаємне перебування віруючої людини в Богові, а Бога у віруючій людині (див. Йн. 15:4-7) визначається ділами Духа у цій віруючій людині. Грецька фраза ек тоу пнеуматос (“від Духа Свого”) передбачає співучасть у Божому Духові. Буквальний переклад цієї фрази звучатиме наступним чином: “Він дав нам із  Духа Свого.” Ті самі слова містяться в 1 Йн. 3:24. Коли віруюча людина любить, вона бере цю любов від чи з Божого Духа (див. Рим. 5:5), який є також Джерелом її визнання Христа (1 Йн. 4:2). Отож, і віра, і любов, які поєдналися у подвійній заповіді у вірші 3:23, є плодом діяльності Духа у віруючій людині. Послух віруючої людини, яку веде Дух, стає свідченням того, що вона перебуває в Богові, а Він у ній, про що власне й писав Йоан.

4:14.  Тепер апостол дійшов до кульмінаційного моменту своїх доводів. Він щойно написав, що “коли ми любимо один одного”, тоді Бог, якого ніхто не бачив, “у нас перебуває, і Його любов у нас досконала”. Завдяки цьому “ми бачили і свідчимо, що Отець послав Сина — Спаса світу.” Оскільки займенник першої особи множини у віршах 7-13 безпосередньо стосується читачів, займенник “ми”, що в даному вірші, також має стосунок до них. Бог, який перебуває у віруючих людях і проявляється серед них через взаємну любов християн один до одного, стає у певному розумінні й справді видимий з точки зору віри. Хоча ніхто “не бачив” ( тетхеатаі , “споглядав”) Бога (вірш 12), віруючі люди, які перебувають у Ньому (вірш 13), “бачили” ( тетхеаметха , “споглядали”) Сина, оскільки Він виявляється серед люблячих християн. Християни, які споглядають цей вияв, й справді “бачили” і можуть засвідчити основоположну істину про те, що “Отець послав Сина — Спаса світу”. Ця надзвичайна істина може дійсно виявлятися через християнську любов.

Цими словами Йоан досяг своєї мети, яку озвучив у пролозі (1:1-4), а саме, що його читачі можуть бути співучасниками досвіду апостолів. Апостоли “бачили” ( хеоракамен ) життя, “що в Отця перебувало й нам явилося” (1:2). У люблячій християнській спільноті віруючі люди можуть також це побачити. Хоча слово “життя”, що в 1:2, стосується втіленого в чоловіка Христа, тим не менш воно дуже уважно відібране автором. Адже його читачі й справді могли засвідчити оновлений вияв цього Життя у своїх братах-християнах. Однак, як Йоан вже неодноразово зазначав, починаючи з 2:29, “життя”, яке мають християни завдяки переродженню, є за своєю природою безгрішним і може виявлятися лише через праведність та любов, як у Христа. І коли це трапляється, Христос, якого апостоли бачили в тілі, є — у дійсному, але духовному розумінні — видимий знову (4:14).

4:15-16.  За щойно розглянутих обставин визнання (див. 1:9; 2:23; 4:3) того факту, що “Ісус — Син Божий”, є ознакою перебування християнина у Богові, а Бога в ньому. Дана частина завершується запевненням: “Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має.” Коли живеш в умовах взаємної християнської любові, тоді приходиш до особистого спізнання Божої любові і нового досвіду віри у тій любові. Оскільки “Бог є любов” (див. вірш 8), той, хто “перебуває ( менеі ) в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому”. Останню частину вірша 16 слід розглядати як підсумок даного уривку, а не як початок нового. Йоан знову засвідчив дійсність перебування Бога в християнах, які люблять, і люблячих християн у Богові.

Д. Висновки (4:17-19)

Далі автор повернувся до теми довір’я ( парресіа ) за Другого Пришестя, яку ввів у 2:28. Посеред своїх доводів він говорив про довір’я і сміливість у молитві (3:21-22), а тепер пішов далі. Люблячі християни можуть почуватися сміливими навіть перед судним престолом Христа за Його повернення.

4:17.  В дослівному перекладі цей вірш звучатиме наступним чином: “З огляду на це любов звершується в нас, а саме в тому, що ми маємо довір’я в день суду.” Автор тут не мав на увазі останній суд, на якому буде визначено подальшу долю кожного у вічності. Адже віруючих людей не судитимуть (Йн. 5:24). Однак перед судним престолом Христа буде оцінюватися життя кожної віруючої людини (1 Кор. 3:12-15; 2 Кор. 5:10). І все ж навіть у цей високо драматичний момент віруюча людина може мати “довір’я” ( парресіан , “певність, сміливість”; див. 1 Йн. 2:28; 3:21; 5:14) в тому, що Бог схвалить якість її життя, якщо з допомогою любові ця віруюча людина стала “в цьому світі” такою, “як Він є”. Нелюблячий християнин не подібний  на свого Господа, через що може зазнати докору та втратити винагороду перед судним престолом. А ось люблячий християнин — це людина, в якій діла Божої любові звершилися (див. ті самі слова в 2:5; 4:12), внаслідок чого вона стоятиме сміливо перед Тим, Хто її судитиме. В цьому розумінні вона отримує “довір’я”, а не осоромлення перед Ним, як зазначено в 2:28.

4:18-19.  Якщо віруюча людина очікує на судний престол Христа з тривогою, то це тому, що Божа любов ще не звершилася в ній. Слово “досконала” передає те саме значення, що й у віршах 2:5 та 4:12. Довершений вияв Божої любові (що досягається через діла любові між християнами) несумісний зі страхом й “проганяє” його “геть” із серця.

Фраза “страх має в собі кару” вказує на те, що страх — це вже мука і самопокарання. Яка ж іронія в тому, що нелюблячий християнин зазнає кари вже тому, що почувається винним і боїться зустрічі зі своїм Суддею. Такий страх перешкоджає звершеній любові (“хто боїться, той недосконалий у любові”). А ось християнин, який любить, не має чого боятися, і, отже, позбавлений внутрішньої муки, як розплати за нелюбов.

“Ми любимо (у більшості рукописів тут міститься ще й слово “Його”), бо Він перший полюбив нас.” Віруюча людина, яка любить інших християн, також любить Бога. Тож коли вона стоятиме перед своїм Суддею, вона стоятиме перед Тим, Кого любить. За таких обставин страху не існує.

V. Підсумок (4:20-5:17)

Вірші 4:11-19 є кульмінаційними у даному посланні. Однак описаний там досвід разом із дивовижним поняттям сміливості в день суду можна отримати лише через реальні вчинки. У своєму підсумку Йоан показав, що має на увазі під словом любов і як цю любов можна виявляти у своєму житті.

А. Чистота любові (4:20-5:3а)

В короткому, але дуже важливому твердженні, що у вірші 4:19, міститься перша згадка про любов до  Бога (як зазначено у більшості рукописів). Однак ніхто не може замінити любов до інших християн запевненням, що любить Бога. Від цього Йоан надалі й відштовхувався.

4:20-21. Кожен, хто твердить, наче любить Бога, і при цьому “ненавидить брата свого”, той каже неправду: він — “неправдомовець”. Йоан часто вказував на хибні заяви з допомогою слова “неправдомовець”: 1:10 2:4, 22; 4:20; 5:10 (див. “говоримо неправду” у 1:6). Любов до невидимого Бога (див. 4:12) може виявлятися лише через любов до видимого брата у Христі. До того ж, Божа “заповідь” (вірш 21; див. 2:3; 3:23-24; 5:3) поєднала два види любові — любов до Бога і любов до “брата свого”.

5:1-3а.  Якщо хтось запитає християнина, хто є його братом чи сестрою у Христі, відповідь має бути одна: “Кожен, хто вірує, що Ісус є Христос, той народився від Бога” (див. 3:9; 4:7; 5:4, 18). Незалежно від того, чи віруюча людина демонструє любов у своєму житті, інші християни мають її любити. Така любов не виникає внаслідок чогось привабливого в самій цій людині, а з огляду на їхнього спільного Отця. Адже “кожен, хто любить Того, Хто породив (тобто Отця), той любить і того, хто народився від Нього.” Більше того, любов до Божих “дітей” виявляється не лише через слова і почуття (див. 3:18), а й “коли Бога любимо й заповіді Його виконуємо” (5:2; див. 2:3; 3:22, 24; 5:3).

Якщо ж хтось запитає, як це — любити Бога, відповідь має бути така: “Берегти Його заповіді.” Таким чином апостол, за допомогою цієї низки тверджень, окреслив основоположну природу любові до Бога і своїх братів-християн. Людина, яка виконує Божі заповіді, чинить вірно у стосунку і до Бога, і до інших віруючих людей. І таким чином любить і Бога, і їх. Однак слід завжди пам’ятати, що сюди входить також готовність пожертвувати собою заради брата свого (див. 3:16-17).

Б. Сила любові (5:3б-15)

Якщо любов до Бога та інших християн є в своїй основі послухом до Божих заповідей, то як це може виявлятися? Невже це знаходиться поза межами можливостей віруючої людини? У даній частині Йоан показав, що саме віра є запорукою переможного й слухняного життя.

5:3б-5. Власне кажучи, Божі “заповіді ... не тяжкі” (див. Мт. 11:30). А все тому, що здатність перемагати є в кожному, хто “народжується від Бога”. Усяка віруюча людина вже “перемогла світ” (див. 1 Йн. 4:4). Її “віра” у Христа, завдяки якій її було перероджено, дає перемогу над усією світовою системою, яка по-сатанинськи сліпа до доброї новини (див. 2 Кор. 4:3-4). “А хто перемагає світ, як не той, хто вірує, що Ісус — Син Божий?” Цими словами автор засвідчив, що віруюча людина є переможцем світу завдяки своїй вірі у Христа. А, отже, саме віра є запорукою вічної перемоги, і тому слідувати Божим заповідям не має бути важко.

5:6-8.  Об’єктом цієї віри має завжди бути “Той, Хто прийшов водою і кров'ю: Ісус Христос”. Найлегше тлумачити слово “водою” у стосунку до хрещення Ісуса, з чого власне й розпочалася Його публічна проповідницька діяльність (Мт. 3:13-17; Мк. 1:9-11; Лк. 3:21-22). Слово “кров’ю” стосується Його смерті. Саме нею завершилася Його діяльність на землі. Йоан наполягав, що Він прийшов “не водою тільки, а водою і кров'ю”, й таким чином автор намагався спростувати хибне розуміння цього факту Керінтом (див. Вступ ). Керінт навчав, що божественний Христос зійшов на чоловіка на ім’я Ісус під час Його хрещення у воді і вийшов з Нього перед Його Розп’яттям. Отож, він заперечував, що одна Особа, Ісус Христос, прийшов і водою, і кров’ю. Керінт помилявся не лише у цьому. Багато його думок Йоан вважав вкрай хибними і такими, що цілковито суперечать правдивому свідченню Святого Духа. Насправді, всі “троє свідчать: Дух, вода і кров, і оті троє — водно”. Можна припустити, що свідчення Духа сходять через пророків (в тому числі Йоана Христителя). Окрім того, свідчення Духа доповнено історичними подіями, де була “вода і кров”. І хрещення водою Ісуса, і Його розп’яття є доведеними історичними фактами (див. Йн. 1:32-34; 19:33-37). Отож, усі ці троє свідків (“вода” і “кров” тут персоніфіковані) доводять, що в цих подіях брала участь єдина божественна Особа — Ісус Христос.

5:9-12.  Таким чином немає жодних підстав не приймати “свідоцтво Боже” про особу Христа. Якщо “свідоцтво людське” можна прийняти, коли воно відповідно засвідчене (Втор. 19:15), то й Боже свідоцтво, яке значно “більше”, також слід приймати. “Таке бо свідоцтво Боже, що Він нам свідчить про Сина Свого.” Дане речення слід, вочевидь, розуміти як початок нової думки. Його можна перефразувати наступним чином: “Далі тут озвучено свідоцтво Боже про Свого Сина (яке ми маємо приймати через його велич).”

Однак перед тим, як розкрити зміст Божого свідоцтва (див. 1 Йн. 5:11-12), Йоан зазначив, що воно міститься в усіх християнах. Адже кожна віруюча людина “має” Божу правду “в собі”. А “хто не вірує в Бога, той неправдомовним Його робить” (див. 1:10). Для Йоана не існувало чогось середнього чи якоїсь проміжної думки. Людина або вірить, або заперечує правдивість Бога.

Сказавши це, Йоан повернувся до змісту свідоцтва, яке звучить наступним чином: “Бог дав нам життя вічне (див. 5:13, 20), і це життя — у Його Сині. Хто має Сина, той життя має; хто ж Сина Божого не має, той життя не має.” З огляду на 2:25-26 (див. коментарі там) дане твердження Йоана, скоріш за все, адресується супроти заяви деяких антихристів про те, що читачі насправді не отримують вічного життя через Божого Сина. Але ж Бог прямо засвідчив, що вічне життя є саме тим, що Він дав у Своєму Синові. Хто це заперечує, той називає Його брехуном.

5:13.  Йоан “писав це, щоб” його віруючі читачі “знали, що” мають вічне життя (див. вірші 12, 20). Слово “це” часто помилково тлумачать у стосунку до всього послання. Однак подібні слова у 2:1, 26 стосуються виключно попередньо розглянутого матеріалу, і так само тут. Все те, що Йоан щойно написав про Боже свідоцтво (5:9-12), потрібно було для того, щоб його читачі зберегли певність, що незважаючи на будь-які оманливі заяви антихристів віруючі люди й справді мають вічне життя. Варто також відзначити, що насправді певність віруючої людини у спасінні є завжди повною і достатньою завдяки прямим обітницям, які Бог дав цій віруючій людині. Іншими словами, Боже свідоцтво і є гарантією віруючої людини.

Після слів “що маєте життя вічне” у більшості грецьких рукописів міститься ще й фраза “ви, що віруєте в ім'я Сина Божого”, яка також є в БКЯ. Напевно, це речення видавалося певним переписувачам зайвим, тому вони його й випускали під час переписування. Та, насправді, воно має неабияке значення, адже готує читачів до обговорення питання молитви, яке слідує за закликом Йоана безумовно вірувати у Божого Сина, адресованого тим, хто вже отримав вічне життя через Нього. Молитва також є виявом віри в ім’я Божого Сина (див. коментарі до 3:23).

5:14-15.  Хто вірує в ім’я Ісуса Христа, той має “довір’я ( парресіа ) ... до Нього” у молитві (див. 3:21). Бог чує ті прохання, які відповідають Його волі, і віруюча людина може бути певною, що Він на них відповість. Зрозуміло, що в наш час християни дізнаються про Його волю через Святе Письмо і просять відповідним чином. Однак думка Йоана, яка розпочинається у 5:3б, стосується істини про те, що Божі заповіді неважко виконувати, бо віра в Божого Сина і є запорукою духовної перемоги над світом. В даному контексті можна припустити, що Йоан думав, головним чином, про право християнина просити у Бога допомоги у слідуванні Його заповідям. Така молитва є безумовно згідною “з Його волею”. Отож, у своєму переможному житті християнин звільняється від будь-якого тягаря через молитву, яка ґрунтується на вірі в ім’я Божого Сина.

В. Дія любові (5:16-17)

Однак, якщо власні потреби християнин може задовольнити з допомогою молитви і віри в ім’я Христа, то як щодо потреб інших християн? Продовжуючи обговорення молитви, Йоан знову сплів докупи теми любові та віри. Християнин, який щиро любить свого брата чи сестру у вірі, не може залишатися байдужим до їхніх духовних потреб.

5:16. Довкола віршів 16-17 точиться чимало дискусій. Але особливих підстав для цього, насправді, нема. Іноді християнин може настільки сильно згрішити, що Бог карає його за це наглою тілесною смертю: “гріх, що веде на смерть”. Тут пригадуються Ананія і Сафіра (Діян. 5:1-11). Але більшість гріхів, які вчиняє один християнин, а інший це “бачить”, не є такими, як засвідчує той факт, що вони трапляються неодноразово. Ось за такі гріхи віруюча людина має молитися, бо знає, що будь-який гріх — якщо буде часто повторюватися чи триватиме довго — є загрозою для життя брата у вірі (див. Як. 5:19-20; також див. Прип. 10:27; 11:19; 13:14; 19:16). Таким чином повернення брата до праведного життя може продовжити йому життя тілесне.

Фразу “грішить гріхом не на смерть” можна легко витлумачити невірно. Будь-який гріх зрештою веде до смерті. Тому фразу “грішить гріхом не на смерть” ( ме прос тханатон ) слід розуміти як “грішить гріхом, який не карається смертю”. Відмінність тут полягає в тому, що є гріхи, які караються тілесною смертю відразу, а є гріхи, за які покарання настає лиш згодом.

Коли один християнин бачить, що інший грішить не смертним гріхом, він має молитися за нього, і “Він (Бог) дасть йому життя”. Однак Йоан нагадав своїм читачам і про те, що “є гріх, що веде на смерть”, тобто карається смертю. Він, скоріш за все, не мав тут на увазі якийсь конкретний гріх, хоча у Новому Завіті є приклад такої смерті (Діян. 5:1-11), яка стала наслідком грубого порушення святості християнської спільноти. Християнин не мусить знати, які грубі гріхи караються наглою смертю, оскільки він може визначити, які гріхи так не караються. Отож, він має  молитися за гріхи, які не караються наглою смертю. За інші гріхи, де має місце значно більша провина, християни можуть або молитися, або ні. Як сказав Йоан щодо молитви за смертний гріх: “Я не за цей кажу, щоб молитися.” Але це жодним чином не забороняє молитися навіть у найскладніших випадках, хоча й зрозуміло, що за таких обставин віруючі люди покладаються в своїх молитвах виключно на волю Бога. На відміну від цього, у стосунку до гріхів, які не караються наглою смертю, християни, як свідчить даний вірш, можуть молитися з певністю.

5:17.  У даному вірші засвідчено, що у вірші 16 Йоан говорив про молитву за певну групу гріхів. “Всяка несправедливість ( адікіа ) — гріх”, але з-поміж всіх гріхів “є гріх, що не веде до (наглої) смерти”. Але Йоан наголошував тут на гріхові, який не  карається смертю. Саме за такий гріх віруюча людина має молитися. Коли вона так чинить, то демонструє свою любов до брата, й, отже, виконує заповідь, яка так часто повторюється в даному листі. В той же час вона засвідчує віру в ім’я Божого Сина, оскільки виявляє любов до свого брата в ім’я Ісуса. Молитва за грішного брата є, отже, здійсненням однієї двокомпонентної заповіді з вірша 3:23.

VI. Епілог (5:18-21)

У короткому епілозі апостол Йоан ще раз засвідчив основоположні істини, озвучені у даному посланні. Займенник “ми”, який неодноразово зустрічається в епілозі (шість разів), стосується, скоріш за все, саме апостолів, як і в пролозі (1:1-4; див. слово “знаємо” в Йн. 21:24). Однак немає жодного сумніву в тому, що автор надіявся і сподівався, що його читачі в усьому з ним одностайні. Кожен вірш в 1 Йн. 5:18-20 розпочинається із фрази “ми знаємо” ( оідамен ).

5:18.  Як і в 3:6, 9 (див. коментарі там), використання слова “продовжують” в перекладі у НМВ не є виправданим, адже в оригіналі його немає. Тут Йоан зазначив, що “кожен, хто народився від Бога”, має за своєю суттю безгрішну природу. (Див. “від Нього” і “від Бога” у 2:29; 3:9; 4:7; 5:1, 4.)

Фраза “народжений від Бога” не стосується Христа, як дехто вважає. Йоан ніде не говорив такими словами про Христа. Тут він надалі писав про перероджених людей й таким чином засвідчував, що “народжений від Бога береже себе ” (а не спасає, як зазначено в деяких перекладах). Дане твердження є повторенням істини, озвученої в 3:9, але дещо іншими словами. Нова людина, якою через переродження стала віруюча людина, (див. Еф. 4:24; Кол. 3:10), не здатна грішити, а тому “лукавий” її “не чіпає”.

5:19. Нова природа переродженої людини є безгрішною (вірш 18), бо Боже “насіння” перебуває у ній (3:9). Знання цієї істини слід поєднувати зі знанням про те, “що ми від Бога”. Таку певність (яка ґрунтується на Божому свідоцтві кожній віруючій людині [5:9-13]) супроводжує й усвідомлення того, “що ввесь світ лежить у лихому” (див. вірш 18). У цих підсумовуючих твердженнях Йоан намагався зміцнити певність читачів у тому, що вони цілковито відрізняються від світового укладу, який перебуває під владою сатани, і в своїй основі вільні від його впливу. Їм не варто слухати світові твердження, які висувають антихристи (3:7-8), і їм не слід поступатися пожаданням цього світу (див. 2:15-17).

5:20.  Більше того, прихід Божого Сина “дав” віруючим людям “розум”, з допомогою якого і стало можливим спізнання Бога. Йоан та його товариші були “у Правдивім” (як і його читачі, що “перебували” в Ньому). Однак, хто перебуває у Богові, той також перебуває “у Його Сині Ісусі Христі”. Ось чому й Сам Ісус Христос — “правдивий Бог (див. Йн. 1:1, 14) і життя вічне (див. 1 Йн. 1:2; 2:25; 5:11-13)”. Цим величним засвідченням божественності Христа Йоан власне й завершив свій підсумок апостольських істин, які протистоять неправді антихристів.

5:21.  Останнє застереження даного послання — “Дітоньки ( текніа ; див. 2:1, 12, 28; 3:7, 18; 4:4), бережіться ідолів!” — може видатися дивним. Однак не слід тлумачити слово “ідолів” у переносному значенні. У греко-римському світі часів Йоана будь-який духовний компроміс з поглядами світу міг призвести до ідолопоклонства, яке глибоко проникло в усі сфери життя язичників і міцно закріпилось там. Хто обирає бути вірним правдивому Богові і вічному життю (5:20) й таким чином шукати способів виявляти свою в основі безгрішну природу як Боже дитя, той мусить уникати ідолів та моральної недбалості, що супроводжує їх. Отож, заключне застереження апостола безпосередньо стосується його перших читачів.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barker, Glenn W. “1, 2, 3 John.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 12. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Brooke, A.E. A Critical and Exegetical Commentary on the Johannine Epistles . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1912.

Brown, Raymond E. The Epistles of John. The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1983.

Burdick, Donald W. The Epistles of John . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1970.

Dodd, C.H. The Johannine Epistles . New York: Harper & Row, 1946.

Marshall, I. Howard. The Epistles of John . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1978.

Mitchell, John G. Fellowship: Three Letters from John . Portland, Ore.: Multnomah Press, 1974.

Pentecost, J. Dwight. The Joy of Fellowship: A Study of First John . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1977.

Stott, John R.W. The Epistles of John: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1964.

Vaughan, Curtis. 1, 2, 3 John: A Study Guide . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970.

Vine, W.E. The Epistles of John: Light, Love, Life . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970.

Westcott, Brooke Foss. The Epistles of St. John: The Greek Text and Notes . 1882. Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1966.

Wiersbe, Warren W. Be Real . Wheaton, Ill.: SP Publications, Victor Books, 1972.