2. РЕЛІГІЙНЕ ЛИЦЕМІРСТВО (4:4-5)

4:4-5.  Текст вірша 4 є пародією на заклики священників, адресовані паломникам. Зазвичай такий заклик звучав так: «Ходіте, поклонімся і ниць припадім» (Пс. 95:6; 96:8-9; 100:2-4). Однак Амос, застосовуючи в’їдливий сарказм, закликав ізраїльтян піти «у Бетел … та у Гілгал», щоб там грішити (тобто порушувати свій завіт із Богом; див. Ам. 1:3 щодо коментарів до слова песа ‘). Бетел був головною святинею півночі, місцем, де поклонявся сам цар (див. коментарі до 3:14). А Гілгал, в якому стояли пам’ятні камені, що нагадували про перший вхід ізраїльтян на цю землю (ІсНав. 4), й у восьмому столітті залишався центром паломництва і жертвопринесень (Ам. 5:5; Ос. 4:15; 9:15; 12:11).

Амос звелів ізраїльтянам приносити до цих святинь усі свої жертви, й до того ж дуже жваво. Жертвами називалися підношення тварин, під час яких їх різали, а потім споживали як частину священної трапези (див. 1 Сам. 1:3-5). «Десятини» з усього врожаю відкладалися кожні три роки, щоб допомагати бідним (Втор. 14:28-29). Текст Ам. 4:4, однак, може стосуватися звичаю приносити десятини (Втор. 12:4-7; 14:22-27) третього дня після приходу в святиню. Підносячи «подячну жертву», люди в такий спосіб показували, що вдячні Богові за благословення й за відповіді на їхні молитви (Лев. 7:11-15). «Добровільні дари» підносилися спонтанно, коли комусь хотілося засвідчити свою відданість Богові (Лев. 7:16; 22:17-19).

Однак, як дав зрозуміти Амос, усі ці підношення стали лицемірними. Усі релігійні вчинки ізраїльтян робилися з метою вразити інших, а не щоб налагодити свої стосунки з Богом. Ізраїльтяни охоче вихвалялися своєю відданістю Богові, тоді як їхня щодення поведінка цілковито суперечила змісту їхні підношень.

Вони приносили десятини з врожаю, отриманого з вкрадених земель. Вони жертвували тварин, які вигодовувалися на привласнених нечесним шляхом полях. Тож саме їхнє поклоніння було образою для Бога, адже при цьому вони лицемірно жертвували плоди свого бунту супроти Його завіту (див. Іс. 1:10-20; Міх. 6:6-8).

3. ВІДМОВА ПОКАЯТИСЯ (4:6-13)

Люди продовжували гнітити інших і демонструвати релігійне лицемірство, незважаючи на неодноразові спроби Бога навернути їх назад до Себе (вірші 6-11). Тому, оскільки вони не навернуться до Нього, Він Сам прийде до них зі Своїм останнім покаранням. Вони ж мусять приготуватися до зустрічі зі своїм Богом (вірш 12), чия неймовірна велич лиш доводить невідворотність майбутнього покарання (вірш 13).

4:6.  В угодах стародавнього Близького Сходу обов’язково прописувалися прокляття і покарання, яких зазнають васали, якщо не будуть віддані своєму сюзеренові чи не слухатимуть його. Відповідно, у віршах 6-11 йдеться про те, як Бог наслав на Свій народ покарання, озвучені в Завіті Мойсея, з метою навернути його знову до Себе. В Лев. 26 і Втор. 28-29 зазначено, що Бог застосує голод (Ам. 4:6), посуху (вірші 7-8), хворобу рослин (вірш 9), пошесті (вірш 10), військову поразку (вірш 10) і навіть спустошення вогнем (вірш 11), щоб покарати Свій народ за порушення завіту. Соломон також передрікав (1 Цар. 8:33-37), що Бог використає всі ці засоби, аби відвернути Свій народ від гріха. В таблиці «Завітні кари» власне й порівнюються завітні покарання, озвучені в Ам. 4:6-11, з тими, які передбачені в Лев. 26, Втор. 28-29 і 1 Цар. 8.

Щоразу, караючи, Бог очікував, що ізраїльтяни зрештою покаються. Та вони не робили цього. П’ятиразове повторення фрази «та ви до Мене не повернулися» (Ам. 4:6, 8-11) власне й підкреслює їх повсякчасну впертість. Й ось така наполеглива відмова покаятися тепер стала їх провиною. Тому покарання неминуче.

Бог «дав» їм «голі зуби» (тобто покарав відсутністю їжі). Й голод панував на всій ізраїльській землі: «по всіх містах …, … по всіх селах». Однак люди не навернулися до Бога.

4:7-8.  Голод часто був наслідком посухи, яку Сам Бог спричиняв, не даючи землі весняного дощу, необхідного для літнього врожаю. Однак таке покарання мало вибірковий характер, і тим часом, як «один наділ» було «дощем скроплювано», інший, «на який дощ … не падав», «висихав». Коли ж у посушливих містах всі водні запаси вичерпувалися і виснажені люди «пленталися» від одного міста до іншого в пошуках «води», то відмінність між скрутною ситуацією, в якій перебували вони, і тією благодаттю, яка була в деяких містах, мала змусити їх замислитися на діями Бога. Та вони не замислювалися.

4:9.  Бог «побив» хворобами рослинність ізраїльського краю, фруктові дерева їхніх «садів» і «силу» (плоди) їх «виноградників». Гарячий сильний вітер з арабської пустелі висушував усе на своєму шляху (див. Бут. 41:6, 23, 27; 2 Цар. 19:26), тоді як хвороби рослин («сажкою та зоною») знищували й те, що ледь вціліло, а «сарана» пожирала листя смоківниць і оливкових дерев (див. Йоіл. 1:1-7). Та ніщо з цього не змусило ізраїльтян покаятися.

4:10.  Війни призвели до пошесті та смерті чималої кількості ізраїльтян. Оскільки люди гуртом проживали в укріплених містах або в таборах, інфекційні хвороби швидко розповсюджувалися, через що багато хто вмирав. Згадка про Єгипет може наштовхнути на думку, що пошесть, про яку тут іде мова, подібна до тієї, яка вразила худобу єгиптян в часи Виходу (див. Вих. 9:1-7). Однак з огляду на війни, про які йдеться в Ам. 4:10, і з огляду на те, що слово «пошесть» може позначати епідемічні захворювання серед людей (див. Вих. 5:3; 9:15; Лев. 26:25; Єр. 14:12; 21:7, 9; Єз. 5:17; 14:19), найбільш імовірно, тут іде мова про бубонну чуму, яка передається людям від щурів через бліх. Тому присутні у даному вірші слова про Єгипет краще перекладати так: «Наслав … пошесть, подібну на ті, які трапилися в Єгипті». Адже в даному випадку мова йде, скоріш, про сумнозвісні кари, які раз у раз сходили на людей тієї країни (див. Втор. 7:15; 28:27, 60).

В ході воєн Бог «вибив мечем (застосовуючи ворожі війська) … юнаків», тобто еліту їхньої військової сили, а їхніх «коней», потугу їхніх військових колісничних загонів, «забрав у полон». Через масову загибель людей у їхніх таборах «постав» нестерпний «сморід» від трупів, що гнили й розкладалися без належного поховання. Та ізраїльтяни все одно не навернулися до Господа.

4:11.  Зрештою Бог цілковито «спустошив» деякі міста так, «як» зробив це з Содомом та Гоморою, тобто вогнем (див. Бут. 19:23-29; Втор. 29:22-23). Руйнування від військової облоги цих міст були такими всеосяжними, що певні міста просто цілковито зникли. Та й увесь ізраїльський народ мало не зник, однак все ж порятувався, «мов та головешка, вирвана з пожежі». Проте і це виявилося марним.

4:12.  «Тому», оскільки ізраїльтяни не замислювалися над цими покараннями й продовжували бунтувати, чинячи гріхи, Бог виголосив Свій невтішний для них вирок: «… отак, Ізраїлю, вчиню з тобою!» Він спустошить їхній край, як передбачено в 3:11-15. Далі ізраїльтяни отримали вказівку готуватися до цього загрозливого часу: «… готуйсь, Ізраїлю, стрічати Бога твого!»

Дехто тлумачить слово «готуйсь» як заклик покаятися перед майбутнім нещастям. Однак, оскільки це слово часто використовувалося у стосунку до військових приготувань (див. Прип. 21:31; Єр. 46:14; Єз. 38:7; Наум. 2:3, 5), фраза «готуйсь … стрічати Бога твого» є, скоріш за все, військовим закликом до жахливої сутички. Ізраїль мав зіткнутися з останнім покаранням Бога.

4:13.  У даному вірші Амос порівняв страхітливий прихід караючого Бога з пітьмою, яка зазвичай супроводжує сильну бурю. Той, Хто створив «гори й … вітер», тепер накривав ці височини величезними темними хмарами, через що світанок перетворився на «пітьму». Удари блискавиці і гуркіт грому невідступно слідували за Богом, який «простував» від одного пагорбу до іншого, прямуючи до столиці Північного царства (див. Міх. 1:3-5). Бог відкрив «людині» Свої «задуми». Адже про Його намір покарати їх їм було відомо (Ам. 3:7). А тепер, як «Господь, Бог сил» (див. коментарі до 3:13), Головнокомандуючий всіх небесних і земних військ, Він йшов на них. І ніхто не втече від Його покарання.

В. Третє послання (5:1-17)

Третє і четверте послання Амоса (вірші 1-17) мають подібну будову й накладаються одне на одне, а все задля того, аби засвідчити одну абсолютну істину: ізраїльський народ буде покарано, і зробить це його могутній та всевишній Бог, однак окремі особи все ще можуть покаятися й жити.

Кожне з цих послань має будову хіазму, в якому теми попередніх уривків повторюються в наступних уривках, але у зворотному порядку:

а . Перша тема

  б . Друга тема

    в . Третя тема

    в 1 . Третя тема (повторення)

  б 1 . Друга тема (повторення)

а 1 . Перша тема (повторення)

Іноді середня тема не повторюється.

Однак у хіазмах дуже часто середня тема, незалежно від того, повторюється вона чи ні, виступає центральною і передає головний зміст усього послання. У третьому посланні Амоса цією центральною темою є могутність і верховенство Бога:

а . Опис певного покарання (вірші 1-3)

  б . Заклик до особистого каяття (вірші 4-6)

    в . Обвинувачення у відсутності правосуддя (вірш 7)

      г . Змалювання верховного Бога (вірші 8-9)

    в 1 . Обвинувачення у відсутності правосуддя (вірші 10-13)

  б 1 . Заклик до особистого каяття (вірші 14-15)

а 1 . Опис певного покарання (вірші 16-17)

Центральною темою четвертого послання виступає заклик до особистого каяття:

а . Опис певного покарання (вірші 18-20)

  б . Обвинувачення у релігійному лицемірстві (вірші 21-22)

    в . Заклик до особистого каяття (вірші 23-24)

  б 1 . Обвинувачення у релігійному лицемірстві (вірші 25-26)

а 1 . Опис певного покарання (вірш 27)

Разом ці два послання передають одну абсолютну істину: могутній і верховний Бог покарає ізраїльський народ загалом за відсутність правосуддя та релігійне лицемірство, однак Він подарує життя окремим особам в межах ізраїльського народу, які покаються й шукатимуть Його.

1. ОПИС ПЕВНОГО ПОКАРАННЯ (5:1-3)

5:1.  Амос закликав людей послухати його «жалобну пісню» з приводу їхньої смерті. Зазвичай жалобну пісню виголошували на похоронах родича, товариша чи очільника (див. 2 Сам. 1:17-27; 3:33-34; 2 Хр. 35:25). Пророки, однак, також використовували цю поетичну форму для оплакування смерті міста, великої кількості людей чи й усього народу (див. Єр. 7:29; 9:10-11, 17-22; ПлЄр.; Єз. 19; 26:17-18; 27:2, 32; 28:12; 32:2). Хоча Ізраїль перебував на вершині свого процвітання за Єровоама ІІ, його покарання було таким певним, що Амос оплакував його падіння так, наче це вже трапилося. У слухачів Амоса його жалобна пісня викликала таке ж сум’яття, яке за наших часів відчуває людина, коли читає свій некролог у газеті.

5:2.  «Ізраїлева діва» впала. Цей народ, який гадав, наче знаходиться в розквіті своїх юнацьких сил, передчасно загинув жахливою смертю. Слово «упала» в жалобних піснях зазвичай означає «впала від меча» (див. 2 Сам. 1:19, 25, 27; 3:34; ПлЄр. 2:21). Ізраїль загинув у бою «на» своїй «власній землі». Ніхто не подбав про його мертве тіло, навіть Сам Бог покинув його (Суд. 6:13; 2 Цар. 21:14; Іс. 2:6). «І нікому» його» «підвести» чи повернути до життя. (Див. 1 Сам. 2:6; Ос. 6:2; Ам. 9:11, де словом «підвести» описується, як Бог повертає до життя.) Оскільки Бог, який міг йому допомогти, Сам покинув його, Ізраїль впав і «більш не встане».

5:3.  Його війська були знищені. В міста, які відправили на війну тисячу чи сотню своїх воїнів (див. 1 Сам. 17:18, НМВ, примітки; 18:13; 22:7; 2 Сам. 18:1, 4), повернулося лише 10 відсотків від них. Насправді, військо могло понести втрати у 50 відсотків і все ще воювати (2 Сам. 18:3), але загибель 90 відсотків означала, що ввесь народ приречено на смерть. Отож, Амос оплакував Ізраїль, який невдовзі зникне як народ.

2. ЗАКЛИК ДО ОСОБИСТОГО КАЯТТЯ (5:4-6)

5:4-5.  Покарання ізраїльського народу було певним, але окремі люди все ще могли шукати Бога й жити (див. вірш 6). Однак їм не варто було шукати Його у святинях, бо ті були приречені. Див. коментарі щодо Бетелу та Гілгалу в 3:14; 4:4. Версавія знаходилася у південній частині юдейських земель. Вочевидь, північні ізраїльтяни переходили кордон, щоб поклонитися у святині, яка ототожнювалася з патріархами (див. Бут. 21:31-33; 26:23-25; 46:1-4). Гілгал, пам’ятне місце, яке нагадувало про вхід на  цю землю (ІсНав. 4), мав стати символом вигнання з  цієї землі. А Бетел, «дім Бога», мав стати «Бет-Авеном», «домом нічого», «домом духів». В оригіналі давньоєврейською мовою видно, що Амос змінив останню частину назви міста «Ел», яка означає «Бог», на «Авен» (див. НМВ, примітки; Ос. 4:15; 5:8; 10:5), що означає «ніщо, пустий, неіснуючий». Слово «авен» часто використовувалося в описі безсилих духів зла (див. Іс. 41:22-24, 28-29). Такий сарказм мав розлютити, а отже, й зацікавити людей.

5:6.  Заклик «шукайте (див. вірш 4) Господа» стосувався навернення до Нього, і не через лицемірну обрядовість, а за допомогою добрих діл та нетерпимості до зла (див. вірші 14-15). Хто так робитиме – той «і житиме». Коли незгасний та всепоглинаючий вогонь нападника «кинеться … на дім Йосифа» (Північне царство), люди, які шукали Бога, порятуються, бо отримають Його милість (вірш 15).

3. ОБВИНУВАЧЕННЯ У ВІДСУТНОСТІ ПРАВОСУДДЯ (5:7)

5:7.  Вірш 7 граматично і контекстуально пов’язаний з віршами 10-13, тоді як вірші 8-9 є вставними та підкреслюють неперевершену силу караючого Бога. Див. коментарі у підрозділі «В. Третє послання (5:1-17)».

Однією з підстав для покарання ізраїльського народу було те, що корупція глибоко проникла в їхні суди. Судді обернули «у полин правосуддя» і кинули «на землю справедливість». Слово «правосуддя» тут позначає відповідне функціонування судових процесів, що дає змогу судді визначити й об’явити, хто правий, а хто – ні у кожному конкретному випадку. Слово «справедливість» характеризує поведінку людини, яка прагне такого вирішення і ставиться справедливо до кожної з сторін. Праведна людина охоче свідчила на користь невинної особи, яку несправедливо обвинуватили. Справедливість була дією, а правосуддя – кінцевим результатом.

Діяти «правильно» і «справедливо» на користь потребуючого – ось що мали робити ізраїльтяни у своєму щоденному житті (Прип. 1:3; 2:9; 8:20; Іс. 1:21; 5:7; 28:17), адже тим самим вони доводили свої особливі стосунки з Богом (Бут. 18:19; Пс. 72; Єр. 22:15-17). Правосуддя та справедливість були навіть важливішими за обов’язкові підношення та обряди (Прип. 21:3; Ам. 5:23-24). І ніде їх так сильно не потребували, як у судах. Тут слабші представники ізраїльського суспільства, які не мали грошей чи впливовості, могли отримати захист від своїх гнобителів й іменем Закону відстояти свою чесність та незаплямованість.

Та Ізраїль, леліючи свою жадобу, обернув правосуддя «у полин» – рослину, відому своїм гірким смаком, через що її зазвичай ототожнювали з отрутою (див. 6:12; Втор. 29:18, НАСБ; Єр. 9:15; 23:15). Судова система, замість того, щоб, наче лікарська трава, лікувати ображених та повертати до життя пригноблених, сама стала смертельною отрутою для народу. Опис розповсюдження цієї отрути продовжується в 5:10-13.

4. ЗМАЛЮВАННЯ ВЕРХОВНОГО БОГА (5:8-9)

5:8-9.  Посеред осуду зіпсованості ізраїльтян Амос змалював Бога, який верховним чином контролював діяльність усього фізичного всесвіту і який, отже, міг побороти несправедливість людей.

«Той», Хто створив сузір’я «Косаря та Квочку» (див. Іов. 9:9; 38:31 – поява сузір’я Косаря в кінці дня означала повернення весни, тоді як поява сузір’я Квочки після заходу сонця засвідчувала прихід зими), Хто керує 24-годинним циклом доби та «перемінює темряву на ранок, а з дня робить ніч темну», Хто контролює всі явища природи, збираючи за допомогою випаровування «води моря» і виливаючи їх «на поверхню землі», – Верховний і Всевишній світу – також є завітним Богом ізраїльтян. Й «ім’я Йому» – «Господь (Ягве)». І саме Він судитиме їхню завітну відданість.

Цей Бог, чиє верховенство жодним чином не ставилося під сумнів на небі, був непереборний і на землі. Ніщо не могло уникнути Його «спустошення», навіть найміцніша твердиня чи найбільш укріплене місто.

5. ОБВИНУВАЧЕННЯ У ВІДСУТНОСТІ ПРАВОСУДДЯ (5:10-13)

5:10-13.  У віршах 10-13 продовжується осуд ізраїльського народу, розпочатий у вірші 7. В межах більшого хіазму з віршів 1-17 вірші 10-13 утворюють свій власний внутрішній хіазм:

а . Залякування праведного (вірш 10)

  б . Кривдження вбогого (вірш 11а)

    в.  Покарання за завітний гріх (вірші 11б-12а)

  б 1 . Кривдження вбогого (вірш 12б)

а 1 . Залякування праведного (вірш 12б)

Оскільки ізраїльтяни дуже полюбляли отримувати незаконний зиск через суди, вони ненавиділи праведного «суддю», який викривав їхню нечесність, і зневажали праведного свідка, який казав «правду» на користь невинного (вірш 10; див. коментарі до вірша 7). Їхні злісні залякування були настільки жахливими, що багато хто розумів: розсудливіше буде мовчати, «бо то – лихий час» (вірш 13).

Кривдники ж, не отримуючи ніякого докору чи спротиву, віднаходили корумпованих суддів, які брали хабарі і позбавляли «убогого» правосуддя (вірш 12б; усупереч постановам Закону, озвученим у Вих. 23:8; Втор. 16:18-20; див. 1 Сам. 12:3). Заможні землевласники успішно маніпулювали судовими процесами й топтали «вбогого», привласнюючи його землі та змушуючи давати «хабар … хлібом», щоб залишитися бодай орендарем на цій землі (Ам. 5:11а; усупереч постановам Закону, озвученим у Вих. 23:2, 6; див. Ам. 2:6-7; 4:1; Іс. 10:1-2).

Та Бог знав, «яка … безліч» їхніх «переступів» ( песа ‘, «порушень завіту»; див. коментарі до Ам. 1:3). Він знав, «які великі» їхні «гріхи» (досл., вчинки, що не відповідали Його взірцеві). «Тому», хоча вони й набудували собі доми «з тесаного каменя», гідні самого царя, і «насадили виноградники препишні» на землях, які колись належали меншим виноградарям, вони ні житимуть у цих домах, ні питимуть «вина» з цього винограду (Ам. 5:11б-12а). Їхній Господь-Сюзерен нашле на них прописані в завіті покарання за вияв непослуху Йому (Втор. 28:30, 38-40; див. Міх. 6:14; Зах. 1:13; див. коментарі до Ам. 1:2; 4:6). Їхня жадоба наштовхнеться на поетичне правосуддя: як вони обдирали народ, так Бог обідре їх.

6. ЗАКЛИК ДО ОСОБИСТОГО КАЯТТЯ (5:14-15)

5:14-15.  Однак все ж залишалася можливість відділитися від грішного народу (див. вірші 4-6). Якщо певні люди шукатимуть «добра …, не зла», вони, можливо, й зможуть «жити». Якщо вони підуть супроти всеохоплюючого зіпсуття – якщо ненавидітимуть «зло», а не праведника (див. вірш 10), якщо встановлять «справедливість» у судах, а не топтатимуть вбогих (вірші 11-12), – тоді «Господь, Бог сил», могутній Воїн-Сюзерен (див. коментарі до 3:13), стане їхнім Захисником, а не Суддею. Він і справді буде «з» ними, «як то» казали вони.

Фраза «Господь з нами» часто лунала серед ізраїльтян, адже вони завжди були певні, що у разі потреби їхній могутній Бог битиметься за них на війні (Чис. 23:21; Втор. 20:4; 31:8; Суд. 6:12; Іс. 8:10; Соф. 3:15, 17) і захищатиме їх у біді (Пс. 23:4; 46:7, 11). Однак в часи Єровоама ІІ ця фраза стала пустим гаслом. Їхня певність, як казав Амос, була самообманом. Бог не був більше з ними. Він покинув Свій грішний народ (див. Ам. 5:2). Їхнє видиме матеріальне процвітання спонукало їх думати, наче вони в безпеці (див. 6:3; 9:10; Міх. 3:11), тоді як насправді залишалося не надто багато часу до моменту, коли їхній Суверен прийде до них і покарає.

Якщо ж деякі з них навернуться до Бога і щиросердно шукатимуть Його, тоді великий Сюзерен, «може», і «змилується над решткою» Північного царства, яке тут згадується під іменем «Йосифа» (див. коментарі до Ам. 9:8-15 щодо здійснення даного пророцтва).

7. ОПИС ПЕВНОГО ПОКАРАННЯ (5:16-17)

5:16-17.  Амос завершив своє третє послання поверненням до вступної жалобної пісні і згадкою про велику кількість смертей під час сходження Божої кари (вірші 1-3). Після того, як «Господь, Бог сил» (див. коментарі до 3:13), розгромить їхні війська, в країні буде проведено багато похоронів водночас. У всьому місті (5:16) й на полях (вірш 17) «лемент буде» і «плач». Померлих буде так багато, що не вистачатиме «тих, що вміють пісень похоронних» співати, тому й «плугатаря закличуть до жалоби». (Кликатимуть навіть бідних людей ховати своїх гнобителів, від яких ті колись зазнавали повсякчасної несправедливості!) У виноградниках, в яких зазвичай лунав сміх і спів (Іс. 16:10), пануватиме тиша, яку роздиратиме раз у раз жалобний «плач» (див. 5:16). Оплакування померлих «по всіх майданах … і по всіх вулицях» власне й засвідчить здійснення Божого вироку їм (див. вірш 11).

Усюди лунатиме «плач», бо в той день Бог перейде «серед» них. Їхній Бог, який колись пройшов повз ізраїльтян, щоб пройти серед єгиптян (Вих. 11:4-7; 12:12-13), тепер пройде серед Свого народу, приводячи в дію той же смертний вирок.

Г. Четверте послання (5:18-27)

У четвертому посланні Амос засвідчив, що через релігійне лицемірство ізраїльтян «день Господній» стане днем вигнання, а не прославлення. Однак ті люди, які покаялися, зможуть уникнути цього нещастя. Див. коментарі у підрозділі «В. Третє послання (5:1-17)» щодо хіастичної будови віршів 18-27.

1. ОПИС ПЕВНОГО ПОКАРАННЯ (5:18-20)

5:18.  Слово «горе ( хои ; див. 6:1)» зазвичай мало стосунок до оплакування померлих чи сумування за ними (див. 1 Цар. 13:30 [«Ой»]; Єр. 22:18 [«Леле»]; 34:5 [«Ой»]). Коли ж його промовляли у стосунку до живих, то тим самим передбачали їхню смерть (див. Ам. 6:1; Іс. 5:8-24; 10:1-4; Міх. 2:1-5; див. коментарі до Ам. 5:1) або висловлювали смуток з огляду на поточне чи майбутнє нещастя (див. коментарі до Іс. 3:9; 6:5).

У даному випадку слово «горе» адресувалося тим людям, які з нетерпінням чекали на прихід «дня Господнього». Однак, як застерігав їх Амос, таке палке їхнє бажання було безпідставним, адже «той день» стане днем темряви, а не світла (див. Ам. 5:20).

На думку ізраїльтян, «день Господній» буде часом, коли Бог сповна помститься їхнім ворогам, днем, коли їхній могутній Суверен битиметься за них (Іс. 34:1-3, 8; Єр. 46:10). Того дня, як вони гадали, Він оберне Свій гнів супроти грішних народів та нашле нещастя й смерть на тих, хто погрожував Його народові (Соф. 3:8; Зах. 14:1-3). Ізраїльтяни були певні, що в той день вони назавжди звільняться від небезпеки і прославляться серед усіх народів на землі (Іс. 24:21-23; Йоіл. 3).

Слухачі Амоса прагнули того дня. Однак вони не розуміли, що його жахіття виллються не лише на інші народи, але й також на них самих. Ізраїльтяни помилково вірили в те, що їхній Суверен був з ними (див. коментарі до Ам. 5:14) і що в цей день Він винищить їхніх ворогів. Правда, однак, як заявив Амос, полягала в тому, що Ізраїль сам став ворогом Бога. Повсякчасні злочини ізраїльтян супроти Його завіту зробили їх Його супротивниками. Тому «день Господній» не стане довгоочікуваним днем щастя. Натомість це буде день помсти Сюзерена бунтівникам Його царства (див. 8:9-10; 9:1-10).

5:19.  Того дня ізраїльтяни зазнають те, що відчуває чоловік, який «утік від лева», але потім потрапив у пащу «ведмедя», або який, «ввійшовши в хату» та від утоми опершись «об стіну рукою», гадаючи, що в безпеці, зазнав укусу змії. Подібним чином й ізраїльтяни не зможуть уникнути Божого покарання.

5:20.  Тут Амос знову повторив (див. вірш 18), що «день Господній» буде днем темряви, а не світла (Йоіл. 2:1-2, 10-11; Соф. 1:14-15), днем густої пітьми, «без просвітку» й найменшої надії на порятунок.

Старозавітні пророки розповідали про інший, значно веселіший «Господній день» – день після вигнання, коли вже покарані й злиденні ізраїльтяни повернуться на свою землю, день, коли Бог поверне їм Свої благословення і наверне їхні серця до Себе (Єр. 30:8-11; Ос. 2:16-23; Ам. 9:11-15; Міх. 4:6-7; Соф. 3:11-20).

2. ОБВИНУВАЧЕННЯ У РЕЛІГІЙНОМУ ЛИЦЕМІРСТВІ (5:21-22)

5:21-22.  Палаючий гнів Бога був, головним чином, спрямований на релігійне лицемірство ізраїльтян. Він ненавидів, Він зневажав (повторення засвідчує силу Його негативних почуттів) їхні релігійні «свята» – три паломницькі свята: Опрісноків, Жнив (Седмиць) і Збору (Кучок), які вони щорічно відзначали у святині (Вих. 23:14-17; 34:18-24; Лев. 23; Втор. 16:1-17). Йому зовсім були не «до вподоби» їхні «врочисті збори». Й хоча ізраїльтяни регулярно приносили Йому «всепалення» (Лев. 1) та «хлібні жертви» (Лев. 2), Він не міг прийняти їх як належні. Й хоча вони підносили Йому найкращі «мирні жертви» (Лев. 3), Він і не глядів на них. Йому було ненависне усе, що мало стосунок до їхнього поклоніння (див. коментарі до Ам. 4:4-5).

3. ЗАКЛИК ДО ОСОБИСТОГО КАЯТТЯ (5:23-24)

У віршах 23-24 використано займенник «твоїх», тоді як у віршах 21-22 – займенник «ваші», а це вказує на те, що у даних віршах йдеться вже не про всенародне обвинувачення (вірші 21-22), а про окремих людей (вірші 23-24).

5:23.  Бог попросив окремих людей усунути «від» Нього «гомін» їхніх хвалебних «пісень». Він не хотів «слухати» гру їхніх «гарф». Закривши Свої ніздрі (як зазначено у вірші 21б, фраза «не до вподоби» в дослівному перекладі звучить як «смердить»), Він також закриє Свої вуха.

5:24.  Бог хотів, щоб ізраїльтяни засвідчували Йому свою відданість не лицемірними обрядами й поклонами, а непохитною справедливістю й правдою (див. коментарі до вірша 7). Він бажав, аби вони щиро турбувалися про права бідних, аби їхня «справедливість» текла, «неначе» вічні «води», а «правда» – як «ріка потужна», що ніколи не всихає. Бог хотів, щоб у своєму щоденному житті ізраїльтяни були чесні й добрі. Бо лише ці зовнішні свідчення їхньої праведності могли дати ізраїльтянам надію на виживання у Господній день (див. вірші 6, 14-15).

4. ОБВИНУВАЧЕННЯ У РЕЛІГІЙНОМУ ЛИЦЕМІРСТВІ (5:25-26)

5:25.  Тут Бог знову повернувся до обвинувачення ізраїльтян у релігійному лицемірстві і нагадав їм, що їхні жертви та обряди були образою для Нього впродовж всієї історії існування їхнього народу. Вже від самого початку їхнє поклоніння не призначалося виключно Йому. Адже вони часто поклонялись не Йому, а золотому бичкові чи сонцю, місяцю й зіркам, чи ж Молоху та іншим лжебогам. І саме їм приносили «в пустині жертви та офіри протягом сорока років» (див. посилання Стефана на Ам. 5:25-27 в Діян. 7:39-43).

5:26.  Відтоді все стало ще гірше, адже вони почали поклонятися і небесним тілам (Діян. 7:42; 2 Цар. 21:3-5; 23:4-5; Єр. 8:2; 19:13; Соф. 1:5), порушуючи тим самим постанови Закону (Втор. 4:19; 17:3). Вони зводили святині для своїх лжебогів (свого «царя») й виготовляли постаменти, на яких розміщували своїх «бовванів» і символічну «зорю» кожного свого бога. Власні назви «Сіккута» та «Кійюна» (див. НМВ, примітки) були іменами чужоземних богів, які ототожнювалися з зоряним небом, зокрема з планетою Сатурн.

5. ОПИС ПЕВНОГО ПОКАРАННЯ (5:27)

5:27.  За це ідолопоклонства і релігійне лицемірство Бог, як Він Сам сказав, виселить ізраїльтян «за Дамаск», в напрямку Ассирії (див. 4:3). Вигнання було для них значно більшим жахіттям, аніж поразка, руйнування, полон та пов’язана з цим ганьба. Для ізраїльтян це означало виселення з обіцяної землі, з краю Божої присутності. Фактично, це вигнання символізувало відлучення від Нього. І все ж саме таким буде покарання їхнього Всевишнього Господа, могутнього Сюзерена, чий завіт ізраїльтяни порушили (див. 3:13 щодо коментарів до фрази «Господь, Бог сил»).

Ґ. П’яте послання (част. 6)

У своєму п’ятому посланні Амос знову вказав на причини покарання ізраїльтян та зазначив, що Бог цілковито спустошить і Південне царство, і Північне (вірші 1, 14), частково ще й через їхнє пихате самовдоволення та розкішне самодогоджання.

1. ЇХ ПИХАТЕ САМОВДОВОЛЕННЯ (6:1-3)

6:1.  Тут знову виголошується слово «горе» (див. коментарі до 5:18), і цього разу супроти тих, хто був собі «безжурним на Сіоні та безпечним на горі самарійській». Амос згадав у своїй вступній жалобній пісні Сіон, столицю Півдня, бо його мешканці також почали гнівити Бога. Решта послання, однак, адресувалася безпечним і пихатим жителям Північного царства.

Очільники Самарії вважали себе найзначнішими «у першому (найголовнішому) з народів». На той час їх народ мав і військову, і економічну перевагу над багатьма, а вони були його найвизначнішими представниками. Увесь «дім Ізраїля» (тобто всі ізраїльтяни) приходив до них за проводом і вирішенням національних справ.

6:2.  Однак Бог звелів цим пихатим людям піти в міста, які також колись вважали себе великими, щоб зробити висновки з їхнього падіння. «Калне» (також Калное, Іс. 10:9) і Хамат були містами-державами в північному Арамі. Їх підкорили ассирійці під час військової кампанії Салманассара ІІІ у 854-846 роках до н.е.. «Гат Філістимлянський» було спустошено у 815 році до н.е. військами Хазаела, арамського царя, а потім і в 760 році до н.е. силами Уззії, юдейського царя (2 Цар. 12:17; 2 Хр. 26:6; див. коментарі до Ам. 1:6). Чи були ізраїльтяни краще підготовлені відбивати наступ, «ніж ці» могутні «царства»? Ні. Чи була «їхня країна більша, аніж» Ізраїль? Так. Ці міста та їхні околиці були більші за розмірами від пихатої Самарії, та все ж вони не змогли запобігти нещастю.

6:3.  Ізраїльтяни, будучи пихатими та безпідставно певними у своїй силі (див. вірш 13), віддаляли «день лиха». Вони зневажливо відкидали будь-яку думку про майбутнє нещастя. Але тим самим, чинячи грішні діла, вони наближали «насильства осередок». Фраза «насильства осередок» дуже вдало характеризує останні роки існування Ізраїлю перед Ассирійським полоном (2 Цар. 15:8-17:6). Впродовж 31 року після Єровоама ІІ в Ізраїлі змінилося шестеро царів, троє з яких здобуло собі владу за допомогою політичного перевороту та вбивства. Жахіття та насильства тих часів засвідчені звірствами, описаними в 2 Цар. 15:16.

2. ЇХ РОЗКІШНЕ САМОДОГОДЖАННЯ (6:4-7)

6:4-6.  Очільники Самарії, замість того, щоб слухати застереження пророків про покарання, вели гедонічний спосіб життя. Вони вилежувалися на коштовних, оздоблених слоновою кісткою «ложах» (див. 3:15). Під час своїх розкішних свят вони розтягалися на своїх «постелях». Давньоєврейське слово сарах , перекладене тут як «розтягаєтесь», характеризує позу людини, яка від пересичення й сп’яніння лежить собі, розкинувши руки і ноги в боки. Вони їли лише вишукані страви – «ягнят з отари та телят із хліву», тобто найсмачніше й найніжніше м’ясо. На своїх п’яних гулянках вони уявляли себе музиками, «немов Давид», викрикували щось і бренькали на музичних інструментах, однак до Давида їм було дуже далеко! Не вдовольняючись келихами, вони пили «вино» з «великих» чаш. Лиця ж намазували «вельми дорогими» мазями.

Вони думали лише про те, чим би ще собі догодити, і не вболівали «над» майбутньою «руїною Йосифа», тобто Північного царства (див. 5:6, 15). Їх зовсім не цікавила неминуча загибель свого ж народу.

6:7.  «За те» вони, перші люди першого народу (вірш 1), власне й «підуть … у полон на чолі полонених». Їхнім розвагам, п’яним вечіркам та вилежуванню настане кінець. На зміну гучним веселощам прийде гнітюча тиша, адже вони попростують у полон.

3. ЦІЛКОВИТЕ СПУСТОШЕННЯ (6:8-14)

6:8.  «Господь Бог» ізраїльтян «поклявся Самим Собою», тобто зв’язав усю повноту Свого єства урочистою клятвою (див. 4:2; 8:7), що Він цілковито знищить цей край. Він ненавидів їхню гординю, коли вони казали, що їхні національні досягнення є виключно їхньою заслугою (6:1, 13). Ймення Яків, як і Йосиф, виступає тут синонімом до Північного царства (див. коментарі до 3:13). Бог зневажав їхні «палаци», сповнені свідченнями пригноблення бідних (див. коментарі до 3:9-10). Тому, як великий Воїн-Сюзерен (див. коментарі до 3:13 щодо фрази «Господь, Бог сил»), Він візьме приступом їхнє «місто» та видасть всіх і все, «що є у ньому».

6:9-10.  Спустошення буде таким повним, що коли навіть «десять чоловік» зможуть уникнути меча, ховаючись «в одному домі», вони помруть від чуми. І «як» прийде їхній родич, щоб винести «спалені кості з хати», він так боятиметься смерті, що, навіть дізнавшись про існування ще когось живого в цій хаті, миттєво попросить його жодним чином не «згадувати ім'я Господнє» (ні в жалобній пісні, ні з образою за вбитих, ні з подякою за те, що залишився живий). Адже в такій ситуації сама згадка про Того, Хто так жахливо знищив місто, може привернути Його увагу до тих, кого Він минув, і спонукати Його вбити їх також.

6:11.  Вбивши мешканців міста, Воїн-Сюзерен «накаже» Своїм силам розбити вщент «й великий дім», й «малий». Помешкання і бідних, і багатих будуть цілковито зруйновані. Все, що від них залишиться, – це купа уламків.

6:12.  Крайню зіпсованість, яка процвітала серед ізраїльських очільників, змальовують тут два просто абсурдні образи. Адже важко уявити собі коней, які «бігають по скелях», чи волів, якими орють «море»! Однак ізраїльтяни таки зробили неймовірне. Вони обернули «правосуддя в отруту, плід справедливости – у полин» (див. коментарі до 5:7). Судова система Ізраїлю, яка мала б підтримувати «здоров’я» нації, стала смертельною отрутою для неї. «Плід» чесності і чистоти, який мав підкріпляти й тішити, став натомість зіпсованим гірким полином.

6:13.  Ізраїльські очільники вважали себе захищеними від лиха, адже свідчення їхньої могутності було очевидним для них (вірші 1-3). Під проводом Єровоама ІІ вони здобули чимало військових перемог (2 Цар. 14:25). Вони навіть повернули собі землі на схід від річки Йордан. Однак в оригіналі давньоєврейською мовою видно, що тут Амос непомітно, але зумисно зробив похибку в написанні назви одного з захоплених міст, а саме міста Лодевар, яке знаходилося на схід від річки Йордан (див. 2 Сам. 9:4; 17:27). Пророк назвав його «Лодавар», що означає «ніщо» або «невідь що». Використовуючи в’їдливий сарказм, він також зробив наголос на назві іншого підкореного міста Карнаїм, яке в дослівному перекладі означає «роги», що символізують «силу» або «могутність» бика. Отож, тут Амос з сарказмом кепкував з ізраїльтян, кажучи, що вони раділи «невідь чому» і, помиляючись, гадали, що «здобули собі могутність» своєю власною «силою».

6:14.  Та могутній Сюзерен розіб’є їхню хибну віру у власну непереможність (див. коментарі до 3:13 щодо фрази «Господь, Бог сил»). Бог також зробить неймовірне. Він підніме «народ» супроти Свого власного васала, Свого вибраного ізраїльського народу, щоб і він відчув, як це – бути пригнобленим. Слово «тіснитимуть» зумисне наштовхує на думку про гіркі утиски з боку єгиптян (Вих. 3:9) та часи суддів (Суд. 2:18; 4:3; 6:9; 10:11-12; 1 Сам. 10:17-18). Ізраїль знову потрапить у рабство. Всі ті землі, якими вони так завзято вихвалялися – від північного кордону («Хамат-входу») й до південного кордону («Арава-потоку», див. 2 Цар. 14:25), – поглине їх могутній ворог. Тоді ізраїльтяни й зрозуміють, чиєю силою насправді вирішуються долі народів.

IV. Засоби покарання (7:1-9:10)

У частинах 3-6 Амос занотував підстави для покарання ізраїльтян: відсутність правосуддя, легалізована експлуатація, релігійне лицемірство, розкішне самодогоджання і пихате самовдоволення. Через ці порушення завіту «Господь, Бог сил», великий Воїн-Сюзерен, що очолює Свої війська, розіб’є Свого бунтівного васала. (В Книзі Амоса фраза «Господь, Бог сил» зустрічається лише в част. 3-6.) Окремі люди, які покаялися, можливо, й порятуються, але ізраїльський народ загалом був приречений на загибель.

В част. 7 Амос почав описувати наслідки цього невідворотного покарання. За допомогою низки з п’яти видінь (7:1, 4, 7; 8:1; 9:1) він змалював, як Бог цілковито знищить цей край, його будівлі та його людей.

У даній частині Книги Амоса неодноразово повторюються дві окремі фрази: «Господь Бог» (7:1-2, 4 [двічі], 5-6; 8:1, 3, 9, 11; 9:8) і «Мій народ» (7:8, 15; 8:2; 9:10). Як Всевишній Бог, Господь усіх народів, Він має абсолютну свободу дій у Своєму всесвіті. А тому Він мав цілком законне право покарати народ, який зневажив Його до них милість (див. 3:2).

А. Всепожираюча сарана (7:1-3)

7:1.  У першому з п’яти видінь Амос побачив, як Бог готує «сарану» у найбільш вразливу для народу пору року! (В оригіналі давньоєврейською мовою видно, що пророк щиро дивувався такому Його вчинкові.) Він спустив сарану на цей край, «коли отава почала гнатися вгору. То була отава по царській косовиці». Цар мав право отримати перший збір зерна для своїх бойових коней та мулів (див. 1 Цар. 18:5). Другий збір зерна – чи то того, яке виросло після першого збору, чи яке виросло пізніше, тобто після пізнього засівання – був останнім врожаєм сезону перед настанням літньої спеки та посухи. Якщо його втрачали, то люди не мали, що їсти аж до наступних жнив.

Нашестя сарани було одним із найжахливіших лих стародавнього Сходу. Коли ненаситна сарана пролітала краєм, люди стогнали у відчаї, адже це – той ворог, супроти якого вони були просто безсилі. Коли вона відлітала, їй на зміну приходили страждання та голодна смерть. Це лихо мало особливе значення для ізраїльтян, адже вони знали, що це Бог насилає сарану, щоб покарати за порушення завіту (Втор. 28:38, 42; див. Ам. 4:9; Йоіл. 1:1-7).

7:2.  У своєму видінні Амос бачив, як сарана зжерла всю «траву у країні»: і посіви, і дикорослу траву. Розуміючи, що ізраїльський народ загине, якщо це видіння здійсниться, Амос почав благати Господа Бога пробачити людям їхні гріхи. І хоча самі ізраїльтяни не каялися, а їхня провина була величезною і покарання цілком справедливим, Амос, тим не менш, просив Бога не карати ізраїльтян у такий спосіб. Він знав, що «Яків» тоді не «устоїться». Пихаті люди за Єровоама ІІ могли вважати себе невразливими (6:1-3, 8, 13; 9:10), та з огляду на Божу надзвичайну могутність і гнів вони були дуже маленькими, безпомічними й нещасними. Назвавши Ізраїль Яковом, Амос, напевно, хотів нагадати Богові про Його колишні обітниці їхньому праотцеві, коли той був у Бетелі, місці, куди його нащадки все ще приходили, щоб поклонитись (Бут. 28:10-22; Ам. 3:14; 4:4; 5:5-6; 7:13). Яків згадується в 3:13; 6:8; 7:2, 5; 8:7; 9:8.

7:3.  Зворушений молитвою пророка, Господь пошкодував ізраїльський народ і пообіцяв, що нашестя сарани не буде. (Фраза «жалко стало» характеризує стан, коли одна особа відчуває полегшення, змінюючи своє колишнє рішення або взагалі відмовляючись від нього, через те, що прохання іншої особи її дуже зворушило; див. коментарі до Вих. 32:11-14.)

Бог не пробачив народові, але саме це покарання від нього відвернув. Амос більше не просив пробачити ізраїльтянам (див. Ам. 7:2 і вірш 5), бо розумів, що якогось покарання їм таки не уникнути. Однак своїми молитвами він міг вплинути на те, який саме засіб покарання обере Бог для Свого народу.

Б. Всепоглинаючий вогонь (7:4-6)

7:4.  У другому видінні «Господь Бог показав» Амосові друге жахіття – покарання вогнем. Бог збільшив палючу літню спеку настільки, що засохли всі луги й дерева. Тоді прокинувся вогонь і з неймовірною швидкістю почав ширитися в усіх можливих напрямках (див. Йоіл. 1:19-20). Спроби побороти розповсюдження пекельного вогню були цілковито марними, бо «глибінь велику», тобто підземні води, які живили всі струмки (Бут. 7:11; 49:25; Втор. 33:13), спека висушила, а без джерела усіх вод річки та струмки зникли. І полум’я, безперешкодно лютуючи, могло «пожерти» всю «землю» (див. Втор. 32:22).

7:5-6.  Тут знову збентежений видінням Амос почав просити Бога спинитися, і Господь вдруге пошкодував Свій народ. Отож, і вогнем Він не каратиме ізраїльтян (див. коментарі до вірша 3).

В. Випробувальний повіс (7:7-17)

1. ВИДІННЯ (7:7-9)

Тут пророк втретє отримав від Бога видіння покарання. І цього разу вирок був незмінним.

7:7-8.  Господь «стояв … з повісом у руці». «Повісом» була мотузка зі свинцевим тягарцем, якою користувалися будівельники, аби впевнитися, що стіни рівні. Такий повіс також застосовували, коли бажали перевірити, чи стіни не просіли, не похилилися і чи, отже, їх не треба знести.

Бог же використав повіс (ймовірно, Закон Мойсея та його постанови; див. Іс. 28:17) «посеред» Свого народу. Ізраїльський народ будувався згідно з «повісом», однак тепер він був викривлений і підлягав знищенню.

Бог швидко попередив будь-які прохання з боку Свого пророка. Адже Його рішення було остаточним. Він не простить їм «вже більше». Саме таким буде покарання ізраїльського народу (див. коментарі до Ам. 7:3, 5-6).

7:9.  Проваливши перевірку повісом, головні «будівлі» ізраїльтян – релігійні та політичні – «будуть зруйновані». Численні «висоти (місця поклоніння на узвишшях) Ісаака» будуть «спустошені». Як і у випадку з йменнями Яків (див. коментарі до 3:13) та Йосиф (див. 5:6, 15; 6:6), ім’я Ісаак позначає все Північне царство. Більші ж, офіційно визнані «святині», як-от Бетел та Гілгал, «будуть зруйновані» (див. 3:14; 4:4; 5:5-6; 7:13). А «проти дому (політичної династії) Єровоама» ІІ Бог Сам «з мечем» стане (див. 2 Цар. 14:29; 15:10).

2. ВИПАДОК (7:10-17)

Випадок, описаний у віршах 10-17, тісно пов’язаний із третім видінням Амоса (вірші 7-9). По-перше, в ньому йдеться про миттєву реакцію тогочасного ізраїльського суспільства на зміст видіння. Той факт, що певні слова з’являються і в описі видіння, і в описі даного випадку, але більш ніде у книзі після вірша 1:1 («Ісаака» у 7:9, 16; «святині» і «святиня» у віршах 9-11; див. оригінал давньоєврейською мовою), власне й засвідчує, що даний випадок трапився відразу після об’явлення Амоса.

По-друге, даний історичний випадок тісно пов’язаний з видінням ще й тому, що слугує наочним прикладом використання «повісу», цього разу для перевірки окремих людей. Видіння показало, що релігійні і політичні інституції ізраїльтян провалили перевірку і мають бути знищені, тоді як випадок з Амасією продемонстрував ще й перевірку двох чоловіків: пророка і священника. Один був сприйнятливим, інший – ні. Один чув і слухав голос Господа, інший – відмовлявся слухати.

а. Обвинувачення (7:10-13)

7:10-13.  Коли Амос почав привселюдно розповідати про своє видіння зруйнованих святинь і загибель династії Єровоама, «бетельський священик» дуже на нього розлютився.

Бетел був однією з двох державних святинь, заснованих Єровоамом І, коли у 931 році до н.е. він відділився від Єрусалиму і тамтешнього царства (1 Цар. 12:26-33). Щоб об’єднати під своїм головуванням 10 племен, Єровоам І заснував нову святиню й окрему скальковану релігійну систему. Бичок, жертовник, священник і релігійні святкування у Бетелі мали засвідчити існування Північного царства Єровоама І та зміцнити його.

В часи Амоса про святиню у Бетелі говорили, що «то царська святиня і дім (див. 1 Цар. 6; 8:6-66; 2 Хр. 2:1) царський» (Ам. 7:13). Окрім того, що тут поклонявся сам Єровоам ІІ, це місце, що ще важливіше, було релігійним символом ізраїльського народу, який забезпечував їхню політичну відданість його царству. Як храм у Єрусалимі спонукав людей бути відданими династії Давида, так і існування святині у Бетелі засвідчувало схвалення та підтримку Богом Північного царства й династії Єровоама. Хто оскаржував святиню у Бетелі чи якимсь чином засуджував тамтешню систему поклоніння (див. 3:14; 4:4-5; 5:5-6, 21-26; також див. 7:8; 9:1), той виступав супроти самої підвалини цього царства.

Амасія був, вочевидь, первосвященником Бетелу, наглядав за проведенням служб та іншими служителями святині (див. Єр. 20:1-2; 29:26). Почувши, що Амос говорить про святиню і монарха, Амасія «послав» звістку «до Єровоама», в якій звинуватив Амоса у змові проти царя «серед» (в самому серці) Північного царства. Він повідомив Єровоама, що «країна не може вже терпіти» цих лиховісних передбачень, що люди падають духом і рано чи пізно з’явиться якийсь відступник-бунтівник та здійснить ці пророцтва. Адже не один раз таке вже траплялося, що слова пророка супроти царя спричиняли повстання і зміну династій (1 Цар. 11:29-12:24; 16:1-13; 2 Цар. 8:7-15; 9).

Амасія відмовлявся визнати, що джерелом пророцтв Амоса є Сам Бог. Він бачив в Амосі лише політичного заколотника. У своєму посланні до Єровоама він переповів загрозливі передбачення пророка, розпочавши їх фразою «Бо ось, що Амос каже» (Ам. 7:11), а не словами «Бо ось, що Бог сказав». Цитуючи Амоса, священник зумисне не згадав слова пророка, де зазначено, що це Бог виступить супроти Єровоама: « Я  проти дому Єровоама з мечем устану» (вірш 9). Амасія просто вказав на сам факт: «Єровоам від меча поляже». Він переповів слова Амоса в такій формі, бо хотів викликати гнів царя на нього. І саме тому перекрутив передбачення про падіння династії (вірш 9) так, щоб воно звучало наче погроза самому Єровоамові (вірш 11) та усьому ізраїльському народові, який «напевно піде в неволю» (вірш 11; див. 4:3; 5:5, 27; 6:7; див. 7:17). Амасія розглядав Амоса як загрозу їхньому добру, а не як посланця від Бога Ізраїля.

Після того, як Амасія відправив свого листа цареві, він звелів Амосові забиратися з міста: «Іди, видющий, тікай геть». Примірявши на себе повноваження головуючого над усім, що відбувається в Бетелі, священник наказав Амосові повертатися назад «у землю Юди» (див. 1:1) і «там» пророкувати.

Слово «видющий» є синонімом до слова «пророк» (1 Сам. 9:9; 2 Сам. 24:11; Іс. 29:10). Воно привертало увагу до діяльності пророка як отримувача видінь (Іс. 1:1; 2:1; Авд. 1; Міх. 1:1; Наум. 1:1; Ам. 1:1), які він «видів» (бачив) на ментальному або духовному рівні. Амасія ж, реагуючи на видіння Амоса (7:1, 4, 7), використав це слово у зневажливому значенні. Його презирлива порада йти в Юдею і там заробляти та їсти «собі хліб» вказує, наче, на те, що Амос професійно займався пророкуванням і заробляв цим собі на життя (Міх. 3:5, 11; див. Єз. 13:17-20, де йдеться про жінок, «що пророкують із свого серця … за пригорщі ячменю та за шматок хліба»).

Амасія зумисно наголосив на тому, що Амосові слід змінити місце своїх пророкувань. Він наче сказав: «Іди в Юдею  й там  заробляй собі на хліб. І пророкуй собі там , але не роби цього більш в Бетелі ». Скориставшись своєю владою як царський священник, він ще й наказав Амосові: «Іди геть з   Ізраїлю !» Однак Амос, відповідаючи на це, промовив, що набагато владніше Джерело звеліло йому пророкувати саме в Ізраїлі .

б. Відповідь (7:14-17)

7:14-15.  Амос тут зазначив, що це не він вирішував, пророкувати йому чи ні. Він всього лиш отримав відповідну вказівку від Бога. Амос не вибирав собі професію пророка, не вчився на нього і не був «сином пророка» (тобто учнем школи пророків під опікою «батенька»; див. 2 Цар. 2:1-15; 4:1, 38; 5:22; 6:1-7; 9:1). Він із задоволенням працював «пастухом і порав сикомори», чим, до речі, досить добре заробляв собі на життя. (Щодо обговорення прибуткового заняття Амоса див. підрозділ «Пророк» у Вступі .) Але одного дня «Господь узяв» його – те саме слово використовується в тексті, де йдеться про Богом покликаних левітів (Чис. 18:6) і Давида (2 Сам. 7:8; Пс. 78:70) – «від отари», і Господь (в оригіналі давньоєврейською мовою слово «Господь» тут повторюється) доручив йому піти та пророкувати Його «народові Ізраїлеві». В НАСБ, однак, наголошується протиставлення між тим, як Амос тричі зрікся свого колишнього життя («Я … я. Я …», Ам. 7:14), і тричі засвідчив вищість Господа (вірші 15-16). Бог казав йому не лише, що говорити, але й також, де говорити. Не Амасія вирішував це, а Господь. Тому він буде пророкувати не в Юдеї, а в Ізраїлі. Так сказав Господь, і Амос робитиме те, що Він йому звелів (див. 3:8; Діян. 5:27-29).

7:16-17.  «Тепер» той самий Господь мав «слово» для священника, який насмілився заборонити робити Амосові те, що Він йому наказав (див. 2:11-12). Оскільки Амасія знехтував Божим словом «проти Ізраїля», він і його сім’я особисто зазнають долі ізраїльського народу. Коли божественне покарання у вигляді вигнання буде приведено в дію (див. 5:5, 27; 6:7; 7:11; 9:4), він також перебуватиме серед тих, хто піде «геть із свого краю». Його «жінка» буде змушена заробляти собі на життя блудуванням у тому ж «місті», в якому колись користувалася великою пошаною. Його потомству й імені настане кінець, бо «сини» його і «дочки від меча поляжуть». Його «поле … поділять шворкою» між чужинцями (див. 2 Цар. 17:24; Єр. 6:12), а він сам помре «у краю нечистім». Він буде позбавлений свого сану, відлучений від святині і осквернений нечистою їжею на язичницькій землі (див. Єз. 4:13; Ос. 9:3-4).

Якби Амасія поступив іншим чином, якби він покаявся, почувши слово Амоса, він, можливо, порятувався б (Ам. 5:4-6, 14-15). Та натомість він обрав приєднатися до царської влади на землі, розділити притаманні ізраїльтянам пиху та самовпевненість і виступити супроти Божого посланця. Тому Господь, піднявши Свій повіс, не пожаліє Амасію.

Г. Останні плоди (част. 8)

1. ВИДІННЯ (8:1-3)

8:1-2.  «Господь Бог» з’явився Амосові вчетверте, цього разу з проханням назвати певний об’єкт. Коли Амос «відповів», що то був «кошик з літніми плодами», Господь сказав: «Настав кінець Моєму народові Ізраїлеві».

Дану відповідь Господа слід тлумачити з огляду на подібне звучання і значення слів «з літніми плодами ( каиіс )» (вірш 1) і «настав кінець ( кес )» (вірш 2) в оригіналі давньоєврейською мовою. Фраза «з літніми плодами» вказувала на останній врожай сезону, цілковито спілий і придатний в їжу впродовж невеликого періоду часу перед загниванням. А фраза «настав кінець» позначала прихід смерті та її «час жнив».

Ізраїль вже поспів для смертоносних жнив. Його кінець настав. І вирок буде приведено в дію без жодних зволікань, без навіть хвилинного перепочинку. Господь не простить «йому вже більше».

8:3.  «Того дня» (див. вірші 9, 13; див. коментарі до 5:18-20 щодо фрази «день Господній»), коли Господь покладе «кінець» життю ізраїльтян (див. 5:2-3; 6:9-10), «співи храму стануть … квилінням» (див. 8:10; 5:16-17). Радісні пісні про віру в Господа обернуться на гіркі жалобні завивання, сповнені невіри в те, що Він з ними зробив. Причина їхнього смутку – «багато трупів», кинутих «на кожне місце». Й оскільки кількість померлих буде чималою, не вистачатиме ні людей, ні місць, щоб їх поховати. Вони валятимуться на землі, де їх пожиратимуть собаки та птахи, або ж стануть горе-добривом на полях (1 Цар. 14:11; Єр. 8:2; 9:22; 16:4).

Коли виснажені гіркими слізьми люди нарешті перестануть плакати, коли піднімуть свої очі вгору, запитуючи про причину такого всеохоплюючого лиха, то віднайдуть лише «мовчання». Не буде жодної відповіді. Бог більше не промовлятиме до них.

2. НАСЛІДКИ (8:4-14)

Ці два наслідки сходження Божої кари – смуток людей і мовчання Бога – більш детально розглядаються у віршах 4-14.

а. Смуток людей (8:4-10)

З огляду на жадібність ізраїльтян та їхню любов до брехні Бог змусить плакати ввесь їх край.

8:4-6.  Ізраїльські торговці в усьому шукали лише наживу і не замислювалися над тим, що при цьому вони топчуть бідних і вигублюють «вбогих краю» (див. 2:6-7; 5:11). Думаючи лише про самозбагачення, вони нарікали на вимушене припинення торгівлі на час щомісячного свята нового місяця і щотижневої суботи. Вони з величезним нетерпінням чекали, коли ж ці дні відпочинку та поклоніння (Вих. 20:8-11; 23:12; 31:14-17; 34:21; Чис. 28:11-15; 2 Цар. 4:23; Іс. 1:13-14; Єз. 46:1-6; Ос. 2:11) врешті минуть і вони зможуть відновити свої нечесні торги.

Вони повсякчас хитрували: зменшували «міру», щоб покупці отримували менше, збільшували «ціну», щоб покупці платили більше, і «невірною вагою» шахраювали, підкручуючи її. Однак на цих порушеннях завіту вони не спинялися (Лев. 19:35-36; Втор. 25:13-16; див. Прип. 11:1; 16:11; 20:10, 23; Ос. 12:7; Міх. 6:10-11). Вони збільшували свій гріх ще й тим, що намагались «продавати» гірший продукт за вищу ціну, а саме додавали до чистого пшеничного зерна «висівки пшеничні». Їх зовсім не цікавили страждання інших та неспроможність бідних купувати щось за їхніми високими цінами. Навпаки, вони змушували «вбогого» стати їхнім рабом за несплату навіть незначної кількості грошей (див. коментарі до Ам. 2:6 щодо фрази «за пару капців»).

8:7-8.  Господь, однак, «поклявсь» Собою (див. коментарі до 4:2; 6:8; на відміну від 6:8, тут фраза «гординею Якова» слугує званням Бога; див. 1 Сам. 15:29), що «повіки не» забуде «ані одного з їхніх учинків». За те, що вони були такими безсердечними, жадібними і нечесними, їхній Воїн-Бог «піде» на них – і «затрясеться через це країна». Поштовхи будуть такими великими, що «уся» земля спершу «піде вгору», а потім «знову осяде», «немов … ріка Єгипту», яку щорічно наповнюють води, а потім спадають. Через розвалені ферми та будівлі всі люди, які трапилися Йому на шляху, тужитимуть та горюватимуть.

8:9-10.  «Той день» покарання стане днем темряви (див. коментарі до 5:18-20), бо Господь Бог нашле затемнення на них. Сонце зайде «опівдні», і «серед ясного дня … на землю» зійде пітьма. З огляду на затемнення, які трапилися у 784 і 763 роках до н.е., слухачі Амоса вже мали уявлення про страх та сум’яття, які відчувають люди в цей час. А тоді, під час землетрусу (8:8) і темряви, караючий Господь почне винищувати ізраїльський народ (див. 5:2-3; 6:9-10; 8:3). Меч їхнього Бога змусить неабияк ридати ввесь край, адже «свята» обернуться «в смуток» і поховання, а радісні «пісні в лемент» та плач (див. вірш 3). Смертей буде так багато, що кожна сім’я горюватиме і кожен дім оплакуватиме померлих. Бог змусить їх усіх носити «вереття» (грубу плетену тканину, виготовлену зазвичай з козячої шерсті) на тілі (Бут. 37:34; 2 Сам. 3:31; 2 Цар. 6:30; Іов. 16:15-16; Дан. 9:3) та збрити «голову» на знак жалю (Іов. 1:20; Іс. 3:24; 15:2-3; Єр. 47:5; 48:37; Єз. 7:18; 27:30-31; Міх. 1:16). Вони горюватимуть так сильно, «немов по синові одинакові», чия смерть зводила нанівець усі надії на продовження роду (Єр. 6:26; Зах. 12:10).

Завершення того дня не стане завершенням смутку, бо після нього настане «гіркий день» й для тих, хто оплакував померлих, адже і вони помруть. (Щодо фрази «гіркий день» у стосунку до дня чиєїсь смерті див. 1 Сам. 15:32; Іов. 21:25; Проп. 7:26.)

б. Мовчання Бога (8:11-14)

Ці муки болю і страждання людей будуть ще важчими через те, що Бог не говоритиме до них, лише мовчатиме (вірш 3).

8:11-12.  Оскільки ізраїльтяни зреклися всіх Його слів (2:11-12; 7:10-13, 16), вони Його слів більше не почують. Господь Бог нашле на них «голод», але «не голод за хлібом», як колись (див. 4:6), а «за слуханням слова Господнього». Вони у відчаї ставитимуть Йому запитання, але Він не відповідатиме – ні уві сні, ні через Урім, ні за допомогою пророків (1 Сам. 28:6; див. 1 Сам. 3:1). Люди «будуть плентатися від» одного куточка краю «до» іншого, по всій ізраїльській землі («від» Мертвого «моря» на півдні «і до» Середземного «моря» на заході та «від півночі до сходу»), «шукаючи слова Господнього – слова пояснення, прощення й надії. «Але його не знайдуть». Коли їхнє горе змусить їх врешті шукати Господа (Ам. 5:4-6), Він не дасть їм Себе віднайти. Буде вже запізно.

8:13-14.  «Того дня» (див. вірші 3, 9) навіть «гарні дівчата й хлопці», які можуть довго й наполегливо шукати, «будуть від спраги» за Божим Словом «умлівати». Хто спотворив поклоніння Богові, хто вбачав у священних ідолах-бичках «Самарії» (Ос. 8:5-6) і Дану (1 Цар. 12:28-30; 2 Цар. 10:29) та в образі «Версавії» (Ам. 5:5) символ Його могутності, будуть гуртуватися в столиці або простуватимуть у найвіддаленіші куточки, демонструючи своє показне хоробре завзяття у пошуках відповідей. Бовван, який знаходився в Самарії, називається тут «гріхом» або, дослівніше, провиною, бо власне поклоніння бовванам й зробило самарян винними перед Богом. (Вислів «від Дана аж до Версавії» символізує всю країну; Суд. 20:1; 1 Сам. 3:20; 2 Сам. 3:10; 17:11; 24:2, 15; 1 Цар. 4:25; 2 Хр. 30:5.) Та їхні благання будуть марними. Бог мовчатиме. Тож «вони впадуть і більш не встануть» (див. Ам. 5:2).

Ґ. Караючий Господь (9:1-10)

У п’ятому й останньому видінні Амос став свідком того, як Всевишній світу застосовує невідворотний меч супроти всіх грішників серед Свого народу.

1. НЕВІДВОРОТНИЙ МЕЧ (9:1-4)

9:1.  На осінньому святі, коли велика спільнота ізраїльтян зібралася в святині у Бетелі, а цар Північного царства підійшов до жертовника зі своїм підношенням (1 Цар. 12:31-33), Амос побачив Господа, який «стояв при» тім «жертовнику». Господь і справді «був з» ними (Ам. 5:14), але щоб знищити та вбити, а не благословити. Прийшов бо «кінець» жертовникові, святині і народу (3:14; 5:5-6; 8:1-3).

Господь звелів Амосу: «Удар по главнях, щоб аж одвірки захитались!» Одвірками тоді називали великі несучі опори, на яких трималися двері та й уся будівля (Іс. 6:4; Єз. 40:6).

У своєму видінні Амос, вочевидь, бачив, як ця споруда впала і поховала під своїми уламками більшу частину людей, які прийшли сюди поклонитися (див. Суд. 16:29-30), адже далі Бог відразу сказав: «Я всім їм голови порозбиваю». Господь мав намір не дати жодному із «них» порятуватись, навіть тим, що були ще живі (див. 1 Цар. 18:40). Бо тих, хто уцілів й уникнув цього лиха, Він наздожене і «мечем повбиває» (див. Ам. 9:4, 10).

9:2-4.  Навіть якщо вони зможуть утекти від Нього на край світу, Він знайде їх і вб’є. Ні глибини Шеолу, ні висоти небес не сховають їх від Божого гніву (див. Пс. 139:7-8; і див. для порівняння Рим. 8:38-39). «Хоч би» вони «сховались» у густих лісах гори Кармель (див. Ам. 1:2) чи в якійсь із тамтешніх вапнякових печер, Він шукатиме їх і візьме «звідти». «Хоч би» їм вдалося укритися від Нього «на дні моря», й там, як вони зрозуміють, Він панує, бо змій виконуватиме Його наказ. Цим змієм є морське чудовисько, якого часом називають Левіятан або Рагав, що є персоніфікацією морських сил, які зазнали нищівної поразки (див. Іов. 26:12-13; Пс. 74:13-14; 89:9-10; Іс. 27:1; 51:9-10). Навіть якщо їхні вороги схоплять їх і поведуть, немов худобу, «у неволю», де вони начебто будуть під захистом чужоземного царя та бога, ніщо не зможе захистити їх від невтомного Божого меча (див. Ам. 9:1, 10). Втеча була неможливою, бо куди б вони не подалися, Бог оберне «на них» Свої «очі, – та на лихо, не на благо». Адже Він вирішив знищити їх.

2. ВСЕВИШНІЙ СВІТУ (9:5-6)

9:5-6.  Той, Кого бачив Амос біля жертовника (вірш 1), був Господом, Богом сил, великим Воїном-Сюзереном, сили якого непереможні (див. коментарі до 3:13). Як Всевишній Бог не лише Ізраїлю та інших народів (1:3-2:16; 3:9; 9:4, 7), але й також усього світу, Він міг з певністю казати, що ізраїльтянам нікуди буде втекти від Нього. Якщо Він лиш пальцем торкається землі й настає землетрус, через що «вона (земля) тане» (тобто робиться плоскою; див. Міх. 1:3-4; Наум. 1:5) та «здіймається вгору й осідає знову, як ріка Єгипту» (тобто хвилеподібно), і «всі її мешканці тужать» (див. Ам. 8:8), то, звісно ж, Він має змогу дістати (див. 9:2-3) бунтівників із будь-якого місця на землі. «Він збудував на небі Свої високії палаци», тож із легкістю віднайде тих, хто знявся «на небо» (вірш 2), шукаючи від Нього сховку. «Він» контролює «води моря» (див. 5:8), тому й мешканці тих вод безумовно слухатимуть Його (див. 9:3). «Господь – ім'я Йому!» Його велич і Його влада над усім творінням означає, що вони ніколи не зможуть від Нього втекти. А будучи Господом (Ягве, Богом, який дотримується завіту), Він дотримає і Свого Слова та покарає тих, хто не послухав Його. Примітно, що два вірші в Книзі Амоса, де містяться вигуки «Господь – ім'я Йому», засвідчують Його всевишність над усім світом (5:8; 9:6).

3. НЕУПЕРЕДЖЕНЕ ПОКАРАННЯ (9:7-10)

9:7.  Особливе становище ізраїльтян як Божого народу не порятує їх від покарання (див. 3:1-2). Бог вчинить з ними так, як чинитиме з іншими народами у Своєму світі. Вони будуть для Нього, «як кушіїв діти», які мешкали на території сучасного південного Єгипту, Судану та північної Ефіопії. На думку ізраїльтян, кушії були чужим і неважливим народом, який жив на околицях тоді відомого їм світу.

Бог є Всевишнім всього світу й кожного народу зокрема. Він не лише «вивів» ізраїльтян «з Єгипетського краю» (див. 2:10; 3:1), але й також керував історичними переміщеннями їхніх заклятих ворогів: «філістимлян із Кафтору» (див. Єр. 47:4; Соф. 2:5), що є, вочевидь, іншою назвою острова Крит, «та арамійців із Кіру» (див. Ам. 1:5), що в Месопотамії. Як Бог колись вирішив змінити долю цих двох народів (див. 1:3-8), так Він постановив Собі заслати ізраїльтян у неволю (4:2-3; 5:5, 27; 6:7; 7:11, 17; 9:4). Він покарає бунтівників, де б вони не були.

9:8-10.  Об’явивши, що Він не буде проводити різницю між ізраїльтянами та іншими народами, Бог зрештою врочисто оголосив Свій остаточний смертний вирок. У віршах 8-10 озвучено останні три твердження про покарання в Книзі Амоса. Вони прогнозують неупереджене, але й певне покарання смертю всіх грішників цього краю.

Хоча ці три твердження й наче запечатують жахливу долю ізраїльського народу, вони також підводять слухача чи читача до останньої частини книги (вірші 11-15), де Бог говорить про відродження після покарання. Перші два твердження (вірші 8-9) завершуються короткою згадкою про тих, хто спасеться, тоді як після третього твердження (вірш 10) Бог дає обіцянку відродити ізраїльський народ і відновити його завітні благословення.

«Очі (див. вірш 4) Господа Бога» повсякчас були «на грішнім (ізраїльськім) царстві», адже Він мав бути певен, що покарання зійшло на Ізраїль повною мірою. Бог хотів вигубити «його з обличчя землі». Його Сюзерен здійснюватиме завітні прокляття, допоки й сліду не залишиться від цього народу (див. коментарі до 1:2; 4:6; також зверніть увагу на використання слова «вигублю» у тих частинах ізраїльського завіту, де йдеться про покарання; Втор. 28:20, 24, 45, 48, 51, 61, 63). Та все ж Бог не вигубить «зовсім Яковового дому» (тобто Північне царство; див. Ам. 3:13-14; 6:8; 7:2, 5; 8:7). Дехто спасеться. Можливість, про яку йшлося раніше (див. «може» у 5:15), тепер стає певною. Бог і справді змилостивиться над тими, хто покаявся (див. 5:4-6, 14-15, 23-24).

Куди б ізраїльтяни не були розсіяні, «проміж» якими б народами не проживали, Бог неупереджено просіє їх усіх, «як то просівають у решеті, але й зернятко не впаде на землю». Як дуже дрібне сито, яке допомагає позбутися полови і пилу, але затримує добре зерно, так Бог просіюватиме людей, щоб відділити праведників поміж Свого народу та спасти їх.

Інші тлумачі вважають, що сито, про яке тут іде мова, – це грубе сито, яке використовують на початку процесу відсіювання, щоб позбутися камінців та грудочок землі, а менші за розміром зернятка затримати (див. апокрифічну Книгу Проповідника 27:5). Якщо це й справді так, тоді слово «зернятко» (досл., «галька» або «камінь»; див. 2 Сам. 17:13) має стосунок до грішника, який не зможе уникнути Божого покарання.

Та як би там не було, головна думка даного твердження полягає в тому, що Бог неупереджено відділить праведників від грішників.

Тоді «усі грішники» Його «народу … поляжуть» від Його невідворотного «меча» (див. Ам. 9:1, 4). І зрештою настане кінець їхньому самовихвалянню та самовпевненості (див. 6:1-3, 13), адже обіцяне «лихо» просто знищить їх.

V. Відродження після покарання (9:11-15)

Коли всі кари Божі будуть позаду, коли народ заслужено отримає покарання за свої гріхи, Господь з великої Своєї милості оновить та відновить Свій народ. Бог відродить Давидове царство і на Півночі, й на Півдні і через нього благословить усі народи на землі. Він усуне всі наслідки завітних проклять та подарує невідоме досі процвітання цій землі. Розсіяні ізраїльтяни повернуться в свій край, щоб жити там в радості й безпеці та насолоджуватися його родючістю. Тоді Той, Хто завжди називав їх «народ Мій» (7:8, 15; 8:2; 9:10, 14; див. Ос. 2:23; Зах. 8:8; 13:9), знову називатиметься «Бог твій» (Ам. 9:15).

А. Політичне оновлення (9:11)

9:11.  «Того дня» (див. Іс. 4:2; Міх. 4:6; 5:10) Бог підведе «розвалену Давидову халупу». Попередні рази, коли в Книзі Амоса йшла мова про «той день», він описувався як день темряви і руйнування (Ам. 2:16; 3:14; 5:18-20; 8:3, 9, 11, 13). Та коли суд Божий над ізраїльтянами завершиться, «той день» також стане днем їхнього оновлення.

Бог підведе Давидову халупу і над Північним царством, і над Південним. Халупа (досл., «палатка») або тент будувався з простого каркасу та гілок, з яких вимощувався дах. Така халупа слугувала, головним чином, місцем укриття, чи то для людей у полі (2 Сам. 11:11; 1 Цар. 20:12-16), чи для вартового на посту (Йона 4:5), чи для паломників на свято Кучок (Лев. 23:33-42). Давидова династія, яка була захисним наметом для всіх ізраїльтян, «впала», коли десять північних племен відкололися від двох північних (1 Цар. 12). Цей тент розвалився на дві частини. Але Бог пообіцяв об’єднати ці два царства в одне під головуванням Давида (див. Єр. 30:3-10; Єз. 37:15-28; Ос. 3:4-5). Він відбудує захисну халупу, полагодить «в ній проломи» і зробить її такою, «як була за днів днедавніх». Тоді Бог здійснить Свою обіцянку, озвучену Давидові, про те, що Він поставить по ньому його Нащадка й утвердить Його царство навіки (2 Сам. 7:11-16; 25-29).

Б. Національна мета (9:12)

9:12.  Об’єднане царство під головуванням Давидового Царя стане тоді джерелом благословення для всіх язичників. Едом, який повсякчас виявляв ворожість до Божого народу (див. Чис. 20:14-21; Пс. 137:7; Авд. 1; див. коментарі до Ам. 1:11-12), й, отже, символізує тут усіх ворогів ізраїльтян, також долучиться до Божої обіцянки Давидові. Як говориться у даному вірші, Ізраїль заволодіє «останком Едома» (див. Авд. 19). Тож, насправді, всі народи опиняться під головуванням Давидового Царя, бо й «на них» «було призване» Боже «ім’я». Коли на когось призивали чиєсь ім’я, то це означало, що він чи вона знаходиться під опікою та захистом свого сюзерена (див. Втор. 28:9-10; 2 Сам. 12:26-28; 1 Цар. 8:43; Іс. 4:1; 63:19; Єр. 15:16; Дан. 9:18-19). А оскільки всі народи належать Богові (див. Ам. 1:3-2:16; 3:9; 9:4, 7), то й вони долучаться до благословень майбутнього царства.

Бог від самого початку планував дарувати спасіння язичницьким народам. Згідно з обіцянкою Бога, яку Він дав Авраамові, через його нащадків «всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12:3; див. Бут. 18:18; 22:17-18; 26:3-4; 28:13-14). Через Ісаю Бог неодноразово заявляв, що об’єднаний Ізраїль на чолі з Давидовим Царем, Месією, принесе світло, справедливість і повне спізнання Господа всім народам на землі (Іс. 9:1-7; 11:1-3; 42:1-7; 45:22-25; 49:5-7; 55:1-5). Коли Бог відродить це царство (тисячолітнє царство) під головуванням Давидового Сина, і євреї, і язичники носитимуть ім’я Господа.

На Соборі в Єрусалимі Яків процитував Ам. 9:11-12 як доказ того, що язичникам його часів не обов’язково обрізатися та жити, як євреї, щоб отримати спасіння (Діян. 15:1-20). Яків розумів, що кари ізраїльські ще не позаду (див. Господні слова про майбутнє руйнування храму, переслідування й смерть у Мт. 24:1-22; Лк. 21:5-24, і про те, що відродження ще не розпочалося у Діян 1:6-7). Однак він також знав зі стислої згадки в Амоса і більш розгорнутих уривків в інших пророків (див. слово «пророків» у Діян. 15:15; також див. Іс. 42:6; 60:3; Мал. 1:11), що коли обіцяне царство настане, то язичники долучаться до нього, як язичники, а не як начебто євреї. Й оскільки саме таким був задум Бога щодо тисячолітнього царства, то, як підсумував Яків, церква не повинна вимагати від язичників позбуватися своєї автентичності та жити, як євреї. Яків не казав, що церква здійснює обіцянки, які Бог дав ізраїльтянам в Ам. 9:11-12. Він просто казав, що оскільки язичники будуть порятовані у все ще майбутньому тисячолітньому царстві Христа, їм не потрібно ставати євреями в Добу Церкви (див. розгорнуті коментарі до Діян. 15:15-18).

В. Процвітання, мир і стабільність (9:13-15)

9:13.  «Настане час», коли Бог усуне всі прокляття (див. коментарі до 4:6 і таблицю «Завітні кари») та поверне завітні благословення на цю землю (див. Лев. 26:3-10; Втор. 28:1-4).

Замість посухи і голоду (Ам. 1:2; 4:6-8) буде нескінченне процвітання (9:13; див. Лев. 26:3-5, 10; Втор. 28:4-5, 8, 11-12).

Замість безладу й сум’яття воєн (Ам. 2:13-16; 3:11, 15; 14:10-11; 5:2-3; 6:9-10; 7:17; 9:1, 10) буде суцільний мир, який дасть ізраїльтянам змогу насолоджуватися плодами своєї праці (вірш 14; див. Лев. 26:6; Втор. 28:6).

Замість страху вигнання та неволі (Ам. 4:2-3; 5:5, 27; 7:11, 17; 9:4) ізраїльтяни зможуть впевнено захищатися від ворогів і залишатися на своїй землі (вірш 15; див. Лев. 26:7-8; Втор. 28:7, 10).

У ті часи, коли Бог відродить Ізраїль, земля буде такою родючою (див. Іс. 27:6), що «орач», який зазвичай береться до роботи у жовтні, буде змушений чекати на «женця», який мав завершити збір урожаю ще в травні. «А той, що топче грона» в липні, застане «того, що зерно засіває» в землю, пізно оброблену орачем. Винограду у гірських виноградниках буде так багато, що «гори» наче «точитимуть сік винний» (див. Йоіл. 3:18) і здалеку здаватиметься, немовби «всі пагірки» тануть, коли цей сік із винограду переливатиметься через край великих чанів та тектиме вниз по схилах.

9:14.  Відроджений Богом ізраїльський «народ» житиме в мирі та матиме змогу радіти щедрому достатку в усьому. Розчарування й непевності, притаманні воєнним часам, залишаться в минулому (див. Іс. 2:4; Міх. 4:3). Вони будуватимуть будинки (див. Ам. 5:11) і навіть цілі «міста й будуть у них жити» (див. Іс. 32:18). Вони питимуть, «їстимуть» та отримуватимуть задоволення з праці своїх рук.

9:15.  Бог поселить ізраїльтян на їх власній «землі», і «їх не вирвуть уже» та не заберуть в полон «з землі їхньої», яку Він «їм дав» (див. Бут. 13:14-15; 17:7-8; Втор. 30:1-5; 2 Сам. 7:10; Єр. 30:10-11; Йоіл. 3:17-21; Міх. 4:4-7). Цю землю населятимуть ізраїльтяни (див. Єз. 37:25; Йоіл. 3:20; Зах. 14:11).

«Господь» вже ж напевно «це зробить» (Ам. 9:12), адже Він – Той, Хто був до того, був тоді і буде завжди їхнім Богом.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barton, John. Amos’s Oracles against the Nations: A Study of Amos 1:3-2:5 . Cambridge: Cambridge University Press, 1980.

Cohen, Gary G., and Vandermey, H. Ronald. Hosea/Amos . Everyman’s Bible Commentary, Chicago: Moody Press, 1981.

Cripps, Richard S. A Critical and Exegetical Commentary on the Book of Amos . 2nd ed. London: S.P.C.K., 1955. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1981.

De Waard, Jan, and Smalley, William A. A Translator’s Handbook in the Book of Amos . Stuttgart: United Bible Societies, 1979.

Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.

Hammershaimb, Erling. The Book of Amos: A Commentary . Translated by John Sturdy. New York: Schocken Books, 1970.

Harper, William Rainey. A Critical and Exegetical Commentary on the Book of Amos and Hosea . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1905.

Mays, James Luther. Amos: A Commentary . Philadelphia: Westminster Press, 1969.

Motyer, J.A. The Day of the Lion: The Message of Amos . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1974.

Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 1. Reprint (3 vols.). Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.

Veldkamp, Herman. The Farmer from Tekoa . St. Catherines, Ontario: Paideia Press, 1977.

Wolf, Hans Walter. Joel and Amos . Translated by Waldemar Janzen; S. Dean McBride, Jr.; and Charles A. Muenchow. Philadelphia: Fortress Press, 1977.