КОМЕНТАРІ

Книга Левіт — це літературний вияв бажання Бога побачити віддзеркалення Своєї святості в житті Свого завітного ізраїльського народу. Існують дві сфери життя, в яких ізраїльтяни могли це продемонструвати, — це обряди поклоніння і щоденний поступ у святості. Хоча ці дві сфери доволі помітно накладаються одна на одну, автор розглядає їх окремо у двох найбільших розділах даної книги : (а) “Спосіб наблизитися до Бога через жертву (част. 1-6)” і (б) “Поступ у святості перед Богом через відділення (част. 17-27).”

І. Спосіб наблизитися до Бога через жертву (част. 1-6)

Цей перший великий розділ слугує посібником із жертвопринесень і для звичайних людей, і для священиків (част. 1-7), нотатником, в якому відтворені найбільші обрядові події, з яких розпочалося служіння Арона і його нащадків та система жертвопринесень (част. 8-10), записником, де містяться постанови стосовно таких питань як дієта та недуги, щоб люди, які входять у храм, часом не стали обрядово нечистими (част. 11-15), і розповіддю про величний день Покути, коли священство і народ могли примиритися зі святим Богом і продовжити поклонятися Його Присутності у святій святині (част. 16).

А. Закони стосовно пожертв (част. 1-7)

Це божественне одкровення через Мойсея є фактично посібником для підношення п’яти основних пожертв на жертовнику. Основна частина цього посібника з жертвопринесень (1:1-6:7) адресується синам “Ізраїля” (1:2; 4:1). Тут містяться загальні постанови, написані з точки зору людей, які приносили пожертви, та опис обрядів, які слід було здійснювати і прохачам, і священикам. Додаткова частина  даного посібника (6:8-7:38) складається головним чином з додаткових постанов про жертовні обряди священикам, зокрема щодо утилізації (перш за все, через поїдання) різних частин жертви. Отож, дана частина адресується через Мойсея Аронові та його синам (6:9). Але додаток, що міститься у 7:22-36, знову адресується синам “Ізраїля” (вірші 22, 28). Через це п’ять основних пожертв розглядаються у даній книзі двічі, в основній частині, яка адресується людям, і в додатковій, яка адресується священикам. (Див. таблиці “Обряди підношень левітів” та “Інші особливості підношень левітів”.) Щодо відмінного порядку  розгляду цих жертв у двох частинах даної книги та в інших переліках Старого Завіту див. коментарі до 6:8-7:38.

Тоді як в Лев. 1-7 подано дуже систематичний огляд окремих обрядів жертвопринесень, в інших частинах різні пожертви розглядаються у контексті самого поклоніння. У Чис. 28-29 (див. Лев. 23; Втор. 16) озвучено постанови про публічні пожертви під час щорічних національних свят. (Див. таблицю “Календарні підношення” в Чис. 28.) Окремі обряди прописано і для таких випадків як посвята (наприклад, Лев. 8), секуляризація (наприклад, Чис. 16:14-17) та очищення (наприклад, Лев. 14:12-20; 15:14-15, 29-30). (Див. таблицю “Окремі обряди жертвопринесень”.)

1. ЗАГАЛЬНІ ПОСТАНОВИ ЛЮДЯМ ЩОДО ПОЖЕРТВ (1:1-6:7)

Хоча в цій частині містяться постанови з точки зору людей, які роблять жертвоприношення, та все ж, як і добрий вчитель, який повсякчасно посилається на підручник своїх учнів, щоб досягти мети й навчити їх тому, що слід, так і священики мають ретельно вивчати цю частину, адресовану звичайним людям, щоб допомогти їм здійснювати їхні обряди жертвопринесень відповідним чином.

До п’яти пожертв, які тут описані, належать: всепалення, зерно, мирні пожертви, підношення за гріх і за провину. Це не  той порядок, в якому ці пожертви зазвичай приносилися. Скоріш, це логічний або дидактичний порядок, згідно якого пожертви згруповано за концептуальними асоціаціями (див. вступне зауваження до 6:8-7:36). Тому зернові підношення розглядаються після всепалень, хоча зазвичай приносилися одночасно з ними (наприклад, Чис. 15; 28-29), і перед мирними пожертвами, хоча завжди приносилися разом з ними (наприклад, Лев. 7:12-14; Чис. 15:3-4). Підношення за гріх і за провину розглядаються разом, бо між ними є багато подібностей і вони стосуються окремих прописаних випадків, які слід було відшкодовувати.

Перші три пожертви часто називають жертвами “приємного запаху для Господа”, бо коли їх спалювали на жертовнику, з’являвся запах, приємний для Бога (Лев. 1:9, 17; 2:2, 9, 12; 3:5, 16). Відповідно, підношення за гріх і за провину зазвичай називають жертвами неприємного запаху, але в Біблії такого вислову немає. Більше того, він суперечить тому фактові, що, як сказано у Біблії, частина підношення за гріх, яка спалювалася на жертовнику, мала “приємний запах для Господа” (4:31). Господь отримував на жертовнику стільки підношень за гріх, скільки й мирних пожертв (див. 3:3-4; 4:31), і кожне з них вважалося жертвою “приємного запаху для Господа” (3:5, 4:31). Отже, цей вислів стосується будь-якої жертви, а саме тієї її частини, яка спалювалася на жертовнику, і його не слід застосовувати як основу для певної класифікації.

Згідно іншої класифікації перші три пожертви вважаються добровільними, а останні дві — недобровільними (тобто обов’язковими). Ці терміни є дещо більш точними, окрім тих непоодиноких випадків, зокрема у стосунку до окремих обрядів очищення (наприклад, 14:12-20) та щорічних свят (див. Чис. 28-29), коли всепалення, зерно і навіть мирні підношення були обов’язковими, а не добровільними (див. Чис. 6:14, 17; Втор. 16:10-12, 16-17).

Існує ще краща класифікація, згідно якої всепалення і зернові приношення вважаються присвятними , мирні підношення (і їхні підтипи — подячні підношення, підношення згідно обітниці та добровільні підношення) — общинними , а підношення за гріх і провину — покутними  (хоча поняття покути, прощення та примирення тією чи іншою мірою присутні в усіх підношеннях; див. коментарі до Лев. 1:4).

а. Закон про жертву всепалення (част. 1)

(1) Вступ (1:1-2). 1:1.  І історичний, і теологічний контексти Книги Левітів розкриваються не лише у вступі, але й також у підсумку, яким завершується посібник із жертвопринесень (7:37-38; див. також “ Вступ ”). Детально обряд жертвопринесень було прописано, коли Господь покликав Мойсея (“покликавши”, тут зроблено наголос на великому значенні й урочистості даного одкровення) і почав промовляти “до нього з намету зборів” (тобто зі святині храму). Отож, даний посібник із жертвопринесень слідує відразу за історичною оповіддю про будівництво храму (Вих. 25-40) і передує наступній історичній оповіді про висвячення священства (Лев. 8-10). Далі у Книзі Левіт розповідається про наступні одкровення стосовно поклоніння ізраїльтян і поступу перед святим Богом. Однак історична оповідь не має свого продовження (окрім як у 24:10-13), аж до обрахунку ізраїльських племен в момент згортання табору під горою Синай (Чис. 1-4).

1:2.  Даний вірш слугує переходом до розгляду жертви всепалення з огляду на фразу “з товару (вірші 3-9) або з отар (вірші 10-13), маєте приносити вашу жертву ( корбон , “те, що приноситься” Богові — загальний термін, який стосується усіх пожертв)”. Разом із згадкою про пташок (вірші 14-17) тут міститься повна схема закону про жертву всепалення (див. також 6:8-13). Тварини, яких слід було для цього жертвувати, перелічено у порядку зменшення їх цінності.

Декілька загальних спостережень стосовно жертви всепалення варто, однак, виділити: (1) Жертва всепалення ( ’олах , “те, що здіймається вгору”, 1:3, 10, 14, таку назву їй дали, мабуть, тому, що вся жертва у вигляді диму “здіймається вгору” до Бога) була відмінною від усіх інших, бо цілковито спалювалася на жертовнику (вірші 9, 13, 17), за виключенням шкури (7:8) або вола пташки (1:16). (2) Така жертва також називалася вогняною (вірші 9, 13, 17). (3) Вона згадується першою, бо була призначена ще дуже давно (Бут. 8:20) і приносилася ізраїльтянами найчастіше. (4) На практиці вона часто передувала підношенню за гріх чи провину (див. коментарі до Лев. 6:8-7:38). (5) Види жертовних тварин й характерні особливості даного обряду були ті самі, що й за мирних підношень (част. 3). (6) Як і всі жертвопринесення левітів, всепалення робилися з метою вчинити покуту за гріхи (1:4; див. Чис. 15:24-25), хоча перш за все з їх допомогою виявляли повну присвяту Господеві. (7) Хоча жертву всепалення ізраїльтяни мали приносити щодня (Вих. 29:38-42; Чис. 28:3-8), щотижня (Чис. 28:9-10), щомісяця (Чис. 28:11-15), як частину пожертв, що підносилися на численні щорічні свята (див. Лев. 23; Чис. 28-29), а також для проведення обряду очищення чи якихось інших обрядів від окремих людей (наприклад, Лев. 14:12-20; 15:14-15, 29-30; Чис. 6:9-12), її також можна було підносити на добровільних засадах, або як окреме підношення присвяти (в тому числі підношення згідно обітниці або добровільне підношення, Лев. 22:17-20), або у складі цілої низки підношень після підношення за гріх (14:19-20; 15:14-15). (Див. також підсумок після 1:17 і “ Вступ ” [“Значення старозавітної жертви”].)

(2) Жертва всепалення з товару (1:3-9). До обряду всепалення, як і до всіх інших жертвопринесень левітів, у відповідній формі долучався й сам прохач, адже він приносив тварину, клав на неї руки, убивав її, обдирав шкіру, розчленовував і омивав. Однак усе, що стосувалося взаємодії з жертовником, виконував священик, в тому числі проводив необхідні маніпуляції з кров’ю, складав дрова та відповідні частини жертви для спалення на жертовнику. Священик самостійно проводив цей обряд лише тоді, коли в жертву приносилася пташка чи ця жертва була від нього або ж всього народу.

1:3.  Прохач приносив тварину до “входу в намет зборів”. Деякі науковці тлумачать термін “входу” як вхід до заднього двору, та оскільки наметом зборів був саме храм, його входом називалося, вочевидь, усе переднє подвір’я, зокрема територія, яка прилягала до жертовника всепалень. Цілком імовірно, що усі тварини, що приносилися в жертву, убивалися на північному боці жертовника. Це можна розуміти як саме “на північнім боці жертовника” (наприклад, вірш 11), або у більш загальному розумінні як “перед наметом зборів” (3:8) чи “перед Господом” (1:5; 3:7), чи навіть “коло входу в намет зборів” (3:2). Однак, фактично, жертовна тварина приносилася, скоріш за все, саме до входу на зовнішній двір, перш ніж священик, прохач і тварина підходили до північного боку жертовника, щоб розпочати обряд жертвопринесення.

Коли прохач показував свою тварину священикові, той ретельно її оглядав, щоб упевнитися, що вона відповідає всім особливим вимогам : (1) Тварина мала бути досконалою, без будь-яких плям, вад, недуг чи деформацій (1:3, 10; див. перелік вад, які робили тварину непридатною для пожертви, у 22:17-25; див. Втор. 15:21; 17:1; виключення складало деформоване ягня для добровільного підношення, Лев. 22:23). (2) “Жертва на всепалення”, як і більшість інших підношень, мала бути самчиком (однак приносити в жертву самиць дозволялося для мирних підношень, 3:1, 6 і було обов’язковою умовою для підношень за гріх від звичайних людей, 4:28, 32; 5:5-6). (3) Хоча жертовна тварина могла бути різного віку, починаючи від одного тижня (22:26-27) і до трьох років, в багатьох обрядах жертвопринесень вік тварини окремо обумовлювався. Якщо говорити про загальні вимоги , то всі жертви левітів мали бути: (а) обрядово чистими (див. част. 11), (б) практичні у використанні і придатні для спільної трапези, (в) з домашнього скоту (дичину можна було споживати, але не жертвувати, Втор. 14:4-5) і (г) вартісними відносно наявного домашнього скоту в ізраїльтянина. Якщо коротко, то Бог вимагав від пожертви найвищої якості згідно рівня заможності прохача.

1:4.  Після принесення жертви відбувалося покладання рук. Прохач мав покласти “свою руку на голову” тварини, щоб вона була “прийнята йому на користь — як покута за нього”. Слово, яке тут перекладено як “покладе свою руку”, дослівно означає “притулятися або спиратися” на тварину. Через покладання рук на жертовну тварину прохач з нею ототожнювався, і вона ставала його заміною.

Поняття жертовної покути не обмежувалося підношенням за гріх чи за провину, однак жертва всепалення призначалася саме для вчинення покути ( кіппер , від капар ). Існує дві основні думки з приводу етимології дієслова кіппер . Це — (а) арабське дієслово кафара , яке означає “покривати”, і (б) одне з двох аккадських омонімів — капару , що означає або “стирати”, або “змащувати” (див. Harold R. Cohen, Biblical Hapax Legomena in the Light of Akkadian and Ugaritic . Missoula, Mont.: Scholars Press, 1978, pp. 53-4, n. 8). Численні свідчення, в тому числі поетичний паралелізм в Єр. 18:23 між кіппер  та іншим давньоєврейським дієсловом ( манах , “стирати, вимазувати”), свідчать на користь другої думки. Згідно третьої думки, прихильниками якої є чимало авторів (див. Leon Morris, The Apostolic Preaching of the Cross . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1955, pp. 142-52), значення слова кіппер  походить від давньоєврейського іменника копер , “викуп”. Та оскільки етимологія слова копер  свідчить про те, що це аккадське слово, яке походить від слова капару , не слід розглядати його як третю можливу етимологію , а лише як слово, що допомагає зрозуміти мету застосування кіппер  — “прийнята ... на користь — як покута”. Отож, фактичне використання цього слова в описі обрядів передає два можливих відтінки значення аккадського слова капару : або “стирати”, або “змащувати” (наприклад, кров’ю часом змащували роги жертовника, як у Лев. 16:18, або ж провина вважалася “стертою”, тобто очищеною й усунутою; див. 16:10, 19).

Пов’язане з цим давньоєврейське слово копер , “викуп”, свідчить на користь висновку, якого дійшов Морріс про те, що в обрядах слово кіппер  набувало технічного значення — “примиряти Бога з людиною” (ст. 148), зокрема через підношення як замісну відкупну ціну за об’єкт божественного гніву (ст. 152). У Старому Завіті очевидно, що покута чи примирення вимагали не лише спокутування гріха, але й також умилостивлення Бога, який дав Закон. Хоча провину слід було спокутувати, тваринна жертва перш за все призначалася для того, щоб умилостивити Бога, зв’язок з яким було розірвано. Тому спокутування мало ефект умилостивлення, адже відвертало божественний гнів прийнятною замісною жертвою.

1:5.  Далі прохач мав зарізати “бичка перед Господом”. Оскільки овець і кіз для всепалення різали “на північнім боці жертовника” (вірш 11), те саме робили, вочевидь, і з бичком. Фраза “перед Господом” була просто загальним висловом, який можна було застосовувати стосовно будь-якого місця на передньому дворі, в тому числі північного боку жертовника (див. коментарі до вірша 3). Дієслово “заріже” є технічним терміном для жертвопринесень. Смерть  тварини, яка приносилася в жертву, була (якщо розглядати з теологічної точки зору) найбільш значущим етапом обряду жертвопринесення, оскільки життя (яке символізувала “кров” у 17:11), що виливалося й завершувалося смертю, чинило прямий вплив на покуту.

Наступний етап обряду жертвопринесення мав провести священик, якому слід було зібрати “кров” зарізаної тварини у посудину і покропити “нею ... жертовник” з усіх чотирьох “боків”. Це робилося, принаймні у пізніші часи, шляхом бризкання крові на два протилежних кута жертовника, через що вона розбризкувалася по всіх його боках.

1:6-9. Особою, яка мала здерти “шкуру з жертви” і порізати “її на кусні”, був прохач, а не священик (див. вірш 12). Він також мав виполоскати “в воді” нутрощі тварини (вірш 9) та її “ноги” (тобто ті частини, які були забруднені екскрементами), а священик тим часом розкладав “дрова” (вірш 7), а потім і “кусні” тварини, в тому числі “голову й тук (жир)” (вірш 8, більше деталей щодо цього подано у 3:3-4, де розглядається мирне піднесення, за якого спалювався лише жир) на вогнищі, що “на жертовнику”. Настанову, згідно якої священики на даному етапі жертвопринесення мали запалити “вогонь на жертовнику” (1:7), важко зрозуміти, оскільки під час висвячення священиків (част. 8-9), народних свят (Чис. 28-29) та численних випадків жертвопринесень від окремих людей, підношення за гріх робилися перед всепаленнями, а отже, вогонь уже горів. Насправді, між ранішніми і вечірніми жертвами вогонь не повинен був згасати (Лев. 6:12-13). Можливо, цей вислів був загальним терміном, яким позначали зобов’язання священиків стежити за вогнищем. Унікальність всепалення полягає в тому, що священик мав спалювати “на жертовнику” всю тварину цілком. Фраза “це всепалення, вогняна жертва приємного запаху для Господа” є антропоморфічним висловом, який свідчить про те, що Господь схвалював і приймав цю пожертву.

(3) Жертва всепалення з отар. 1:10-13.  Якщо жертва приносилася “з овець, чи з кіз”, то вона також мала відповідати всім особливим вимогам (це мав бути самець “без вади”, вірш 10; див. вірш 3), і слід було провести той самий обряд жертвопринесення, хоча тут його опис не містить такої кількості деталей, як у віршах 3-9. Єдиним додатковим уточненням є те, що різати тварину слід було “на північнім боці жертовника” (вірш 11; див. коментарі до віршів 3, 5). Існує чимало дотепних пояснень стосовно значення цього місця, та, скоріш за все, це була просто найвільніша територія з прилеглих до “жертовника”.

(4) Жертва всепалення з птаства. 1:14-17.  Жертвувати “горлиць або голубенят” дозволялося бідним людям у випадку всепалення чи підношення за гріх (5:7), а також це було необхідністю за певних підношень очищення (15:14-15, 29-30; Чис. 6:10-11). Маленький розмір пташки вимагав спрощеного обряду жертвопринесення, тому все мав виконувати сам “священик”. Згідно Раші (якого цитував Norman H. Snaith, Leviticus and Numbers , p. 32), священик скручував “голівку” пташки нігтем свого пальця близько до зашийку, через шию, трахею і стравохід. Потім він видушував всю “кров ... на стінку жертовника”. Воло разом “з пір’ям” вкидалося “до попелища”, після чого пташка, яка була частково роздерта “по крилам”, спалювалася “на жертовнику” як “жертва приємного запаху для Господа” (див. Лев. 1:9).

Відмінністю  всепалення було те, що уся тварина (окрім шкури і вола пташки) спалювалася на “жертовнику” цілком (вірш 9). Це символізувало акт повного присвячення прохача Богові або визнання ним своєї провини через ототожнення з підношенням за гріх (за провину) в процесі покути (див. 2 Хр. 29:17-28). Разом із всепаленням Бог отримував усе, а прохач — нічого.

Якщо говорити про типологію  всепалення, то в той час як усі тваринні підношення вказували на смерть Христа, всепалення було прототипом смерті Христа не стільки як спокута за гріх, скільки як здійснення Божої волі. Христос був Агнцем Божим, який помер   у цілковитій присвяті Себе здійсненню Божої волі, про свідчить текст Євр. 9:14: “Христос ... приніс Себе Самого Богові непорочним” (див. Еф. 5:1-2; Флп. 2:8; Євр. 10:5-7).

б. Закон про зернові підношення (част. 2)

Зерновим підношенням ( мінхах , поза системою жертвопринесень левітів це слово могло мати стосунок до будь-якого дару чи підношення; див. Бут. 4:3-5; Суд. 6:18; 1 Сам. 2:17) вважалася мука грубого помелу (або з зерна пшениці, або з ячменю) з додаванням оливкової олії й ладану. Зернове підношення не можна було змішувати з дріжджами чи медом (Лев. 2:11), але слід було солити, як і всі підношення, що спалювалися на жертовнику (вірш 13). Зернове підношення могло бути і окремою жертвою (наприклад, вірші 14-16; 6:14; Чис. 5:15). Однак її все ж частіше використовували, як супутню жертву, що приносилася разом із всепаленням чи мирним підношенням. Вона завжди супроводжувала мирні пожертви (Лев. 7:12-14; див. Чис. 15:4) і зазвичай — всепалення, особливо календарні (Чис. 28-29).

Іншим додатковим підношенням, яке не згадується в Лев. 1-7, але роз’яснюється в Чис. 15:8-10), було підношення вина (або якогось іншого міцного напою), яке возливалося Господеві “у святині” (Чис. 28:7). Ця жертва приносилася разом із жертвою зерна одночасно зі всепаленням чи мирною жертвою. Кількість зерна та вина була чітко визначеною і обумовлювалася видом тварини, разом з якою приносилася в жертву (див. Чис. 15:2-10).

Однак ні священик, ні люди не мали робити зернові підношення разом зі всепаленням, коли проводився особливий покутний обряд на День покути (Лев. 16:3, 5, 24). До тих же обрядів, в які зернові пожертви включалися, належать: (а) обряди очищення після закінчення строку обітниці назорея (Чис. 6:15, 19) чи після очищення від прокази (Лев. 14:10, 20-21, 31); (б) обряд за ревнощі, за якого слід було пожертвувати одну десяту ефи страви з ячменю без олії і ладану (Чис. 5:15, 18, 25-26). Коливальне підношення первоплодів, яке складалося з двох дріжджових хлібин, зготованих з муки вже нового зерна (Лев. 23:16-17), технічно не вважалося зерновим підношенням, оскільки не приносилося на жертовнику (2:12). Використання однієї десятої ефи муки без олії і ладану як підношення за гріх від дуже бідної людини (5:11-13) технічно вважалося не зерновим підношенням, а підношенням за гріх.

Закон про зернове підношення (част. 2; див. 6:14-23) ділиться на декілька частин відповідно до методів його приготування: одне неспечене (2:1-3), три спечених (вірші 4-10) й потовчене зерно з первоплодів (вірші 14-16).

(1) Зернове підношення у неспеченому вигляді (2:1-3). Обряд жертвування зерна включав чотири етапи: (а) Прохач готував підношення (вірші 1, 4-7) і (б) приносив його у якійсь посудині (див. Чис. 7:13) священикові у святиню (Лев. 2:2, 8); (в) священик відділяв жменю такої муки як поминальну частину (вірші 2, 9, 16) і (г) спалював її на жертовнику як жертву “приємного запаху для Господа” (вірші 2, 9).

2:1.  Зернове підношення мало бути “з питльованої муки” (доволі грубої за сучасними мірками), змішаної з олією та ладаном (додавання цього інгредієнта власне й відрізняло приготування зернового підношення від приготування звичайної їжі).

2:2.  “Священик” брав це зернове підношення у прохача, відділяв “жменю питльованої муки з олією й з усім ладаном” і спалював “на спогад на жертовнику” — це був знак, що все віддавалося Богові. Коли зернове підношення робив сам священик, усе підношення спалювалося на жертовнику (6:22-23). Зернове підношення описано тими ж словами, що і всепалення: “це вогняна жертва приємного запаху для Господа” (див. 1:9, 13, 17).

2:3.  На відміну від всепалення, яке цілковито спалювалося на жертовнику (див. 1:9), “останки” зернового підношення віддавалися священникам у їжу (або, коли ця жертва супроводжувала мирне підношення, частина віддавалася священикові [7:12-14], а частина ставала однією з мирних страв, яку з’їдав прохач і його родина [див. 7:15-27]), бо це була “священна пайка” даного підношення. Слово “священна” у стосунку до жертви левітів було технічним терміном, що характеризувало ті частини підношення (чи то зернового, чи мирного, чи за гріх, чи за провину), які мали з’їдатися лише представниками священства.

(2) Зернове підношення у спеченому вигляді (2:4-10). 2:4-7.  Використовуючи звичайний кухарський посуд і методи приготування їжі (окрім ладану, який додавався до частки, що спалювалася на жертовнику; див. вірш 2), прохач готував або спечені в печі “коржі” чи “ладки”, змішані “з олією” і нею “помазані” (вірш 4), або подрібнені “на кусні” спечені “на сковороді” коржі з олією (вірші 5-6), або зготовані “в ринці” коржі “з олією” (вірш 7). Це розмаїття можливого посуду для приготування чотирьох видів хліба призначалося, вочевидь, для того, щоб люди приносили пожертви незалежно від свого економічного чи соціального статусу.

2:8-10. Обряд жертвування зернових приносів був такий же, як і у випадку з неспеченими зерновими підношеннями (хоча тут немає згадки про ладан). “Священик” спалював поминальну “частину ... на жертовнику” і залишав “останки” собі (за виключенням, зазначеним у коментарях до вірша 3).

(3) Додаткові постанови стосовно жертвування зерна (2:11-16). 2:11-13.  “Ні дріжджів, ні меду” не можна було додавати до зернових підношень. “Принос ... з первоплоду” (див. 23:16-17) міг включати ці інгредієнти, але технічно таке підношення не вважалося зерновим, бо “на жертовник, як приємний запах”, воно не йшло. Однак до всіх підношень слід було додавати сіль, бо вона, вочевидь, символізувала завітні стосунки ізраїльтян з Богом (“соли Завіту Бога твого”), які власне й лежали в основі всієї системи жертвопринесень левітів. Оскільки на стародавньому Близькому Сході сіль вважали такою, що не знищується у вогні, сіль “завіту” символізувала його вічність (Чис. 18:19; 2 Хр. 13:5).

2:14-16. Для принесення зернових підношень “з первоплоду” в період збору врожаю існували окремі постанови. Таке підношення складалося з колосків, засмажених “на вогні”, або нового потовченого зерна з додаванням “олії і ... ладану”. Частина такого підношення спалювалася “на спогад” на жертовнику, а решта, поза всяким сумнівом, залишалася священикові.

Відмінністю  жертвування зерна (на відміну від жертвування тварин) була відсутність будь-якого кровного обряду, хоча це підношення зазвичай робилося разом зі всепаленням чи мирними приносами, в яких були кровні жертви. Оскільки зернове підношення готувалося зі звичної для ізраїльтян їжі і звичними для них способами, воно могло символізувати присвяту свого щоденного життя Богові і, мабуть, визнання того факту, що Бог здатен забезпечити їхні щоденні потреби. Особливо у вигляді зернового підношення з первоплоду воно символізувало визнання Божих завітних ласк і засвідчення відданості Господеві завіту, який привів ізраїльтян на їхню землю (Втор. 26:9-10).

Якщо говорити про типологію  зернового підношення, то воно зображає особу Христа та вказує на замісну цінність Його смерті на хресті. Це показано на прикладі взаємозв’язку зернового підношення зі всепаленням і мирними жертвами. Цілком можливо, що ця питльована мука символізує Його досконалу і врівноважену людську вдачу, олія — Святий Дух, який захищав Його в момент втілення, ладан — духовний запах Його особи, а відсутність закваски (дріжджів) — Його відокремленість від гріха. Та попри все це, ще й дуже цікаво, що навіть образ зерна, яке падає на землю і “вмирає”, щоб потім дати плід, був використаний Ісусом для опису Своєї смерті (Йн. 12:23-24).

в. Закон про мирні жертви (част. 3)

Давньоєврейські слова, перекладені в НМВ як “дружні жертви” ( зебах сламім , завжди в множині, окрім як в Ам. 5:22) зазвичай перекладаються як “мирні жертви”. Гордон Венхем каже, що переклад “дружні” — це “просто здогадка, яка ґрунтується на тому, який характер має застілля [спільна трапеза] після жертвопринесення” (Wenham, G.J. The Book of Leviticus , p. 76), і надає перевагу звичному перекладу “мирні”. Оскільки давньоєврейське поняття миру включає і здоров’я, і процвітання, і мир з Богом, Р.К. Харрісон влучно перекладає його як “жертва добробуту” (Harrison, R.K. Leviticus: An Introduction and Commentary , p. 56). Мабуть, саме поєднання цих двох варіантів перекладу — “жертва добробуту” (з огляду на значення слова) і “дружня жертва” (з огляду на характерну рису спільної трапези після жертвопринесення) — власне й дає повне розуміння значення цього підношення.

Мирні жертви (див. Лев. 7:11-36) є третіми з жертв “приємного запаху для Господа” (див. коментарі до 1:1-6:7). Вони нагадують всепалення не лише способом відбору жертовних тварин (за виключенням пташок, включенням тварин жіночої статі та дозволом жертвувати тварин з деформованими кінцівками як добровільне підношення), але й також основною частиною самого обряду жертвоприношення. Хоча тут не міститься жодної згадки про мирні жертви як покутні, про це можна здогадатися з певних дій стосовно жертовних тварин, а саме з покладання рук на тварину, її вбивства та маніпуляцій з кров’ю (див. 17:11), а також зі спалювання жирних частин на жертовнику (що фактично є тотожним обряду жертвування підношення за гріх, який є найбільш очевидною покутною жертвою).

У будь-якому разі принесення мирної жертви спершу обумовлювалося її відповідністю вимогам до покутної жертви (як-от до підношень за гріх чи за провину) і присвятної (як-от до всепалень чи зернових підношень). Мирні жертви та їх підвиди (подячні, згідно обітниць та добровільні) відносяться до общинних підношень, бо кульмінаційним моментом такого жертвоприношення була спільна общинна трапеза. Це був час, коли люди веселилися перед Господом (Втор. 12:12, 18-19; 27:7; 1 Цар. 8:64-65), а прохачі, їх родини та левіт із їхньої спільноти (а також бідні люди на свято Седмиць, Втор. 16:11) ділили між собою більшу частину жертовних страв, що було для них, вочевидь, Божим знаком усіх тих переваг, які вони отримували завдяки завітним стосункам із Ним. Постанови щодо цієї трапези не містяться у посібнику для прохачів, але є в додатку для священиків (див. коментарі до Лев. 7:11-36).

Мирна жертва була, головним чином, додатковим видом жертвопринесень. Свято Седмиць (П’ятидесятниці) було єдиним щорічним святом, коли мирні жертви обов’язково слід було робити (23:19-20). А також їх мали приносити для здійснення окремих обрядів, як-от для ініціації завіту (Вих. 24:5) чи його оновлення (Втор. 27:7), а також у випадку посвят (Вих. 29:19-34; Лев. 8:22-32; 9:8-21; 1 Цар. 8:63; тощо) чи секуляризації (здійснення обітниці назорея, Чис. 6:14, 17). Ось іще декілька прикладів, коли мирні жертви підносилися за інших випадків: (а) успішна військова кампанія (1 Сам. 11:15), (б) завершення голоднечі чи якоїсь епідемії (2 Сам. 24:25), (в) схвалення кандидата на престол царя (1 Сам. 11:15; 1 Цар. 1:9, 19), (г) національне духовне оновлення (2 Хр. 29:31-36), (ґ) щорічне возз’єднання родини (1 Сам. 20:6), та (д) збирання врожаю первоплодів (Вих. 22:29-31; 1 Сам. 9:11-13, 22-24; 16:4-5). Добровільне підношення було найменшою жертвою, яку можна було зробити під час трьох щорічних священних зборів (Вих. 23:16; 34:20-24; Втор. 16:10, 16-17; 2 Хр. 35:8; Езр. 3:5).

Три підвиди мирних жертв (Лев. 7:12-16) характеризуються трьома різними випадками чи то спонуками для принесення такої жертви: (1) Подячне підношення  ( тодах , “зізнання” або “визнання”) було найбільш поширеним (7:12-15; 22:29) і мало практично те саме значення, що й мирне підношення (див. 2 Хр. 29:31; Єр. 17:26; 2 Хр. 33:16). Його приносили як визнання перед іншими того факту, що Бог дарував звільнення або благословення у відповідь на молитву (Пс. 56:12-13; 107:22; 116:17-19; Єр. 33:11). (2) Підношення згідно обітниці  (“жертво-принос ... обітований”, Лев. 7:16) було обрядовим засвідченням даної обітниці (див. 27:9-10) чи її здійснення як-от секуляризація назорея (Чис. 6:17-20). Хоча зазвичай таке підношення було мирним, воно також могло бути жертвою всепалення (Лев. 22:17-20). Підношення згідно обітниці не слід плутати з тодах  чи то подячним підношенням, яке робилося як визнання того факту, що Бог дарував звільнення у відповідь на прохання чи псалом з “обітницею похвали” (див. Ronald B. Allen, Praise! A Matter of Life and Breath . Nashville: Thomas Nelson Publishers, 1980, pp. 38-9). (3) Добровільне підношення  робилося для вияву присвяти себе самого Богові або вдячності Йому за якесь неочікуване благословення (7:16; 22:18-23). Всепалення також могло приноситися як добровільне підношення (22:17-20).

Формальна будова закону про мирні жертви, як і про всепалення, визначалася за типами тварин, що приносилися в жертву. Виключення пташок із мирних жертв могло бути наслідком того, що їх маленьких розмір не давав можливості розділити їх на частини і після спалення на жертовнику навіть маленької їх частки нічого б не залишалося для спільної трапези. (Навіть у випадку, коли пташка приносилася як підношення за гріх, священик нічого не отримував зі своєї долі.)

(1) Мирна жертва з товару (3:1-5). 3:1. На відміну від жертви всепалення, мирною жертвою “з товару” могла бути тварина і чоловічої, і жіночої статі (тобто і бик, і корова). Однак ця тварина мала бути “без вади” (див. 1:3; 22:17-25).

3:2.  Обряд жертвоприношення мирної жертви був в усьому подібний на обряд жертвоприношення всепалення до моменту використання і розподілення частин розчленованої туші тварини. Всього були чотири подібні дії: (а) прохач приносив тварину, (б) прохач клав свою “руку ... на голову жертви”, (в) прохач різав тварину “коло входу в намет зборів” (тобто на передньому подвір’ї з північного боку жертовника всепалення) і (г) священик збирав кров та кропив нею “жертовник з усіх боків”. У випадку мирних підношень, коли прохач клав свою руку на голову жертві, він, скоріш за все, ще й вказував мету свого підношення, тобто пояснював, чи це було визнання отриманої милості у відповідь на молитву, чи засвідчення здійснення обітниці, чи добровільне підношення-подяка в час збору врожаю, тощо.

3:3-4. Приготування “жертви” (обдирання шкури, розчленування і омивання) відбувалося в тому ж порядку, що й за всепалення, однак деякі відмінності все ж були, а саме в тому, що стосувалося тих частин тварини, які священик спалював на жертовнику. Лише “тук, що покриває нутрощі, й увесь жир, що на нутрощах, і обидві нирки з ситтю, що на них, та полядвиці” спалювалися на жертовнику (див. більш фізіологічний опис цих частин у Harrison, Leviticus , p. 57). Оскільки слово “тук” (жир) було, вочевидь, синонімом найкращого (див. Бут. 4:4; 45:18), воно могло символізувати присвяту найкращих і найглибших відчуттів Богові.

3:5. Священик спалював жир мирної жертви “на жертовнику, зверху всепалення”, тобто на попелі всепалення, яке приносилося зранку, або, можливо, на тліючих залишках всепалення, яке приносив той же прохач перед мирною жертвою. Цей жир, як і все всепалення (див. 1:9, 13, 17) та поминальні частини зернового підношення (див. 2:2, 9), був жертвою “приємного запаху для Господа”, який засвідчував, що Бог приймає цю жертву.

(2). Мирна жертва з отари (3:6-16). 3:6-11. У випадку, коли в жертву приносилося “ягня” (вірш 7), можна знову побачити характерну особливість мирних жертв, а саме що жертвувати дозволялося або “самця”, або “самицю”, однак лише “без вади”. (вірш 6). Обряд був такий же, як і тоді, коли в жертву приносився бичок або корова, за виключення того, що тут “увесь курдюк” (вірш 9) спалювався на жертовнику разом із жиром. У Палестині серед овець переважала так звана східна курдючна порода ( ovis laticaudata ), представники якої мали декілька додаткових хвостових хребців, щоб утримувати жир, який відкладався на корені хвоста, вага якого у дорослих особин могла сягати 22-33 кілограмів (48-73 фунтів) (Harrison, Leviticus , p. 59).

Згадку у вірші 11 (а також у вірші 16) про те, що жир мирної жертви спалювали на жертовнику “як поживу”, не слід розглядати у примітивному язичницькому значенні, згідно якого прохачі ділили свою їжу з Господом (див. Пс. 50:12-13). Господь отримував жир на жертовнику тоді, коли робилися підношення за гріх (Лев. 4:8-10, 19, 26, 31, 35) і за провину (7:4-5), а за цих випадків ніякої спільної трапези не було.

3:12-16.  Мирне жертвування кози, вочевидь, передбачало можливість підношення і козла, і кози, та відбувалося за тим же порядком, що і жертвування ягня, окрім як за відсутності жертвування хвостового жиру.

(3) Завершальна заборона. 3:17. Ґрунтуючись на підсумку, який міститься у вірші 16 — “Увесь тук належить Господеві”, — автор озвучив віковічну установу, що стосувалася усіх ізраїльтян: “Ні туку, ні крови не смієте їсти.” Ця установа повторно звучить у 7:23-27, де міститься також уточнення, що за порушення даної установи вони зазнають прямої божественної кари. Харрісон пояснює причини заборони їсти жир і з дієтологічної точки зору ( Leviticus , p. 58).

Відмінністю  мирної жертви була спільна трапеза прохача і його родини перед Господом (див. 7:15). Цим, по суті, прохач засвідчував, що добровільно приймає м’ясо від Бога як знак Його завітної відданості, та визнає перед Ним або виявляє Йому свою вдячність за благословення, отримані як відповідь на молитву чи несподівано, або ж за звичні благословення, як-от за добрий врожай.

Якщо говорити про типологію  мирної жертви, то вона зображує той мир, який віруюча людина Нового Завіту отримує з Богом та іншими віруючими людьми на основі смерті Христа (1 Йн. 1:3). Він встановив цей “мир кров'ю” Свого “хреста” (Кол. 1:20). Фактично, “Він” і є “наш мир” (Еф. 2:14).

г. Закон про підношення за гріх (4:1-5:13)

Підношення за гріх (4:1-5:13) і підношення за провину (5:14-6:7) дійсно відрізнялися одне від одного, хоча між ними були певні очевидні подібності. Хоча зазвичай ці підношення називають жертвами неприємного запаху, такий опис не є точним, адже в 4:31 сказано, що жир жертви за гріх спалювався “на жертовнику як приємний запах для Господа”. (Див. коментарі до “1. Загальні постанови людям щодо пожертв [1:1-6:7].”) Найкраща характеристика підношень за гріх і за провину — це те, що вони є покутними.

Ті самі обряди посвяти, секуляризації та очищення, які вимагали жертви всепалення, спершу вимагали підношення за гріх. Окрім того, одне козеня слід було жертвувати як народне підношення за гріх кожного дня в усі щорічні свята, але не одночасно зі щоденними, щотижневими чи щомісячними жертвами всепалення.

(1) Вступ. 4:1-2.  Розпочинаючи з фрази, що засвідчувала божественність об’явлення — “Господь сказав Мойсеєві”, яка знову зустрічається аж в 5:14 (й таким чином забезпечує цілісність теми, що розкривається в 4:1-5:13), — даний вступ дає характеристику випадків, за яких слід було робити підношення за гріх: “Коли хтось ізгрішить ненароком проти котрої-будь заповіді Господньої і зробить що-небудь, чого не годиться робити ...”. Словом “коли” ( кі ) розпочинається широке, загальне твердження, в якому головну частину речення було пропущено, оскільки вимоги у кожному конкретному випадку відрізнялися в залежності від теократичного статусу кожного грішника зокрема (4:3, 13, 22, 27).

В цілому, грішний вчинок людини, за який слід було робити підношення за гріх, мав дві характерні риси: він був вчинений “ненароком”, і він був спрямований “проти котрої-будь заповіді Господньої” (сюди могли входити й гріхи через недогляд чи передоручення; див. Чис. 15:22-23). Та якими б не були конкретні випадки, яких ці фрази і наступні приклади стосувалися, цілком зрозуміло, що зухвалий гріх (“щось лихе”, Чис. 15:30, досл., “з високо піднятою рукою”) — тобто гріх, вчинений з метою виявити непослух Богові — людина не могла відкупити з допомогою жертви, якою б вона не була (однак див. коментарі до Лев. 16, а саме щодо обрядів на день Покути). Тому Давид, для прикладу, покладався виключно на Божу ласку після того, як згрішив із Ветсавією, що, як він сам і визнавав, було бунтом супроти Бога (Пс. 51:1, 2, 16-17).

Отож, підношення за гріх робилося в тих випадках, коли цей гріх було вчинено “ненароком” ( бісгагах , “через незнання”). Хоча цей термін чітко стосується гріхів через незнання чи недогляд (Лев. 4:2, 22, 27), його також використовували стосовно ненавмисного вбивства (Чис. 35:11, 15; див. ІсНав. 20:3, де даний вчинок охарактеризовано як такий, що трапився “помилково або ненароком”). Відмінність, що розглядається в Чис. 15:22-31, стосується виключно гріхів, які було вчинено із зухвалим ставленням до Бога та Його Закону, і тими, які були здійснені без натяку на зухвалість. Отож, термін бісгагах  є доволі широким, щоб включати всі гріхи, які були вчинені без наміру виявити непослух Господові і Його завітним постановам — чи то були гріхи через незнання (Лев. 4), чи гріхи без свідомого наміру (част. 5), чи зумисні гріхи, але такі, які не були зухвалими (Чис. 15:22-29). Саме за такі гріхи слід було приносити жертви за гріх.

Обряд жертвування підношення за гріх (головним чином, його перший етап, Лев. 4; див. 6:24-30) залежав від статусу винуватця (священик, член пастви, правитель чи звичайна людина). Окрім того, існував перелік прийнятних жертв, який подано у порядку спадання їх цінності — бичок для священика (4:3) або народу (вірш 14), козел для старшого племені (вірші 22-23), коза (вірш 28) чи ягня (вірш 32) для звичайної людини, дві пташки для дуже бідної особи (5:7) і навіть підношення муки для дуже бідної людини (5:11-13). Відмінності між цими жертвами не залежали від вчиненого гріха, а від соціального і/або економічного статусу грішника. Додаткова інформація, яка міститься у част. 5, стосується певних випадків, за яких слід було приносити жертви за гріх (5:1-6), та окремих поступок для бідних людей (5:7-13).

(2) Підношення за гріх від священика (4:3-12). 4:3.  Насправді, “помазаний священик” — це первосвященик, якому єдиному зливали на голову олію помазання (8:12). Оскільки він був представником людей перед Богом, провина за його “гріх” спадала “на народ”. Тоді він мав жертвувати Господеві “молодого бичка без вади”. Тут варто зазначити, що те саме давньоєврейське слово ( хатта’т ) означає і “гріх”, і “підношення за гріх”.

4:4. Обряд жертвопринесення за гріх відбувався у тому ж порядку, що й інші підношення. Єдиною відмінністю був спосіб здійснення маніпуляцій з кров’ю та розподіл чи утилізація частин туші. Отже, жертовну тварину приводили “до входу в намет зборів”, клали на неї “руку” і різали “перед лицем Господнім”, поза всяким сумнівом, на північному боці жертовника (див. вірш 33, “на місці, де ріжуть жертву всепалення”).

4:5-7. Маніпуляції з кров’ю під час жертвування підношення за гріх відбувалися згідно трьох різних процедур, залежно від теократичного статусу прохача. Процедура для первосвященика (вірші 5-7) чи для всієї ізраїльської спільноти (вірші 16-18) була складнішою, аніж друга і більш спрощена процедура для старшого племені (вірш 25) чи для звичайного члена спільноти (вірш 30). Третя і найскладніша процедура проводилася під час обряду на день Покути (16:6-19). А ось найпростіша процедура здійснювалася, коли підношення за гріх робила бідна людина і жертвувала лише пташку (5:9).

Якщо підношення за гріх робив первосвященик (4:5-7, те саме стосується підношення від народу; див. вірші 16-18), то він вносив кров “бичка ... до намету зборів” (який зазвичай називався святинею, вірш 5), вмочував “палець свій” у чашу з кров’ю і бризкав “нею сім разів перед Господом до завіси святині” (яка відділяла святая святих від святині), змащував невеликою кількістю крові “роги кадильного жертовника”, а потім повертався на зовнішній двір, де виливав “всю решту крови з бичка до підніжка жертовника всепалення”. Ця остання дія, вочевидь, не мала якогось певного значення для обряду жертвопринесення і була просто способом утилізації залишків крові.

4:8-10. Спалення жирних частин “на жертовнику всепалення” відбувалося так, як тоді, коли приносилася мирна жертва (див. 3:3-4).

4:11-12. Утилізація туші відбувалася згідно двох видів обряду, залежно від того, чи ця жертва приносилася від священика (чи навіть усієї спільноти), чи від інших людей. Священикові не дозволялося їсти плоть своєї власної (чи від спільноти) жертви (6:30), тому всі частини, які не згорали на жертовнику, виносилися “геть із табору на чисте місце, де висипають попіл”, і спалювалися “на дровах вогнем”. Хоча тут не розповідається про утилізацію туші у випадку підношення від старшого племені (див. 4:26) чи звичайної людини (див. вірші 31, 35), у вірші 6:26 чітко зазначено, що залишки такої туші давали священикові, аби він спожив їх у святині. У даних віршах не йдеться про покуту та прощення гріха священикові, однак це, безумовно, було йому даровано і на тих самих умовах, що й усім іншим людям (див. 4:20, 26, 35).

(3) Підношення за гріх від усієї ізраїльської спільноти. 4:13-21.  Спільні, народні теократичні гріхи неодноразово траплялися в житті ізраїльтян (наприклад, Чис. 14). Часом вони були вчинені “ненароком” і вимагали підношення за гріх (наприклад, Чис. 15:22-26). Оскільки народ представляли “старші в громаді”, то саме вони мали принести “в жертву за гріх бичка”, покласти “руки” йому “на голову” і зарізати “перед Господом”. Всі інші етапи обряду були такими ж, як і у випадку з підношенням за гріх від священика: такі ж маніпуляції з кров’ю (Лев. 4:16-18), так само спалювався жир “на жертовнику” (вірші 19-20) і в той самий спосіб утилізувалися рештки туші за межами табору (вірш 21). Наслідками такої жертви “за гріх” були покута і прощення (вірш 20).

(4) Підношення за гріх від старшого племені. 4:22-26. Якщо це старший племені (“князь”, насі , досл., “піднесений”; див. Вих. 16:22; Чис. 34:18) “ненароком” згрішив, то він мав “принести в жертву козла, самця без вади”. Порядок проведення обряду дещо відрізнявся на етапі проведення маніпуляцій з кров’ю, адже замість того, щоб вносити кров в намет, “священик” мав лиш взяти “на палець трохи крови” і змастити нею “роги жертовника всепалення” (вірші 19-20), а решту крові вилити “до підніжка жертовника”. Після спалення жирних частин “на жертовнику” священик отримував плоть жертви, яку міг споживати в їжу сам і його родина (див. Лев. 6:26, 29). Якщо цей обряд здійснювався з вірою, то гріх старшого вважався спокутуваним, і він отримував прощення.

(5) Підношення за гріх від члена громади.  4:27-35.  Як і старший племені, звичайна людина мала зробити підношення за гріх, якщо її гріх був ненавмисний. Жертвою мала стати коза “без вади” (вірш 28) або “ягня”, самиця, і також “без вади” (вірш 32). Увесь обряд жертвопринесення обох тварин був таким же, як і у випадку підношення за гріх від старшого (див. вірші 22-26). Примітно, що “тук” спалювався “на жертовнику як приємний запах для Господа”, чим власне й було засвідчено, що Бог приймав цю жертву за гріх (якщо вона приносилася з вірою), наслідками чого ставали покута та прощення (вірші 31, 35).

(6) Три порушення, які вимагали підношення за гріх (5:1-6). Співвідношення віршів 1-13 із їхнім змістом чимало обговорюється науковцями. Дехто гадає, що цими віршами розпочинається закон про підношення за провину. Інші розглядають вірші 1-13 як перехід від обговорення підношення за гріх до підношення за провину, які вони вважають насправді тотожними. Однак існує чимало підстав проводити чітке розмежування між цими двома підношеннями. Наприклад, у випадку підношення за гріх (див. 4:28, 32) жертовною твариною мала бути вівця або коза, тобто “самиця” (вірш 6), а коли здійснювалося підношення за провину, слід було жертвувати “барана” (5:15, 18; 6:6). Окрім того, у випадку підношення за гріх не передбачалася додаткова компенсація, яка була характерною ознакою підношення за провину. Тому жертва, яка тут обговорюється, це саме “жертва за гріх” (5:6-9, 11, 12). Отже, вірші 1-13 варто розглядати як додаткову частину до закону про підношення за гріх.

Перша частина (вірші 1-6) містить опис чотирьох гріхів, за які слід було робити підношення за гріх. Усі чотири випадки стосуються гріхів, вчинених через недбалість чи, можливо, навіть забудькуватість, та відносяться до загальної категорії ненавмисних гріхів (хоча слово бісгагах  не зустрічається у віршах 1-6).

5:1. У даному випадку йде мова про людину, яка, почувши “проклін”, не об’явила “його”, хоча й була “його наочним свідком чи напевне” дізналася про це “від інших”. Така дія людини вважалася наслідком недбалості.

5:2-3. Тут описується два приклади випадкового обрядового забруднення: через контакт з мертвою твариною (вірш 2; див. 11:24-28, 30-40) і через контакт з людською нечистотою (5:3; див. част. 12-15).

5:4. Останній випадок стосується необачно виголошеної клятви “сподіяти щось лихе чи добре”. Тут може йти мова про обітницю зробити щось, про яку людина відразу забула.

5:5-6. Однак, коли винуватець усвідомлював свою провину, він був зобов’язаний “признатися, чим згрішив, і принести Господеві покутну жертву за сподіяний гріх: самицю з отари, вівцю або козу”.

(7) Підношення за гріх від бідної людини (5:7-13). 5:7-10.  Бідна людина, яка не могла принести в жертву за гріх ягня чи “щось з отари”, мала пожертвувати “пару горлиць або пару голубенят; одне на покутну жертву за гріх, а друге на всепалення”. Цей обряд жертвопринесення нагадував обряд принесення в жертву пташки на всепалення (див. 1:14-17), окрім тієї відмінності, що у даному випадку священик мав побризкати “кров'ю жертви за гріх боки жертовника”. Цілком імовірно, що дана пташка спалювалася на жертовнику так, як і жертва всепалення (1:16-17). Друга пташка приносилася “як усепалення, за обрядом”, наслідками чого ставали покута і прощення.

5:11-13. Дуже бідній людині, яка не могла собі дозволити придбати “пару горлиць” чи “пару голубенят” та пожертвувати їх як підношення за гріх чи всепалення, дозволялося приносити в жертву “за гріх десятину з ефи (близько двох кварт) питльованої муки”. На відміну від тієї муки, яка приносилася як зернове підношення (див. 2:1-3) і була, головним чином, присвятним підношенням, у неї не слід було класти ні “олії”, ні “ладану, бо це жертва за гріх”. Священик спалював поминальну частину цієї муки “на жертовнику” так, як і у випадку з зерновим підношенням. Наслідком цього була покута, і людина отримувала прощення. Залишки муки віддавалися священикові, як і у випадку з зерновим підношенням (“те саме, що й при офірі”). Саме цей випадок безкровної жертви за гріх, який спалювався “на жертовнику, зверху на (кровних) жертвах” (5:12), міг мати на думці автор Послання до Євреїв, коли писав, що “за Законом, майже  [наголошено] все очищується кров'ю” (Євр. 9:22).

Відмінність  підношення за гріх полягала в тому, що вона давала покуту і прощення за окремі ненавмисні та незухвалі гріхи, за які не треба було робити відшкодування (на відміну від підношення за провину). Бог приймав жертву тварини як відкупну плату за певний гріх, який став причиною підношення цієї жертви, й таким чином відвертав Свій гнів від грішника і (зрештою) переносив його на Христа на хресті.

Якщо говорити про типологію  підношення за гріх, то така жертва акцентує увагу на смерті Христа як самодостатньої замісної жертви, щоб віруючі люди отримали прощення гріхів (2 Кор. 5:21; Еф. 1:7). Ототожнення з Ним через особисту віру власне й веде людину до отримання прощення.

ґ. Закон про підношення за провину (5:14-6:7)

Підношення за провину слід було робити, “коли хтось спроневіриться” (5:15, ма’ал ), тобто вчинить акт незаконного привласнення чогось чи заперечення прав іншого (чи то Бога, чи людини) на те, що за законом належить йому (див. Чис. 5:12, 19; ІсНав. 7:1; 22:20; 2 Хр. 26:16, 18; 28:22-23). Якщо даний гріх можна було оцінити у вигляді грошової компенсації, то винуватець мав не лише принести барана в жертву за провину, але й також компенсувати шкоду або збитки якимсь майном чи сріблом “та ще й додати п'ятину”, тобто 20 відсотків зверху (Лев. 5:16; 6:5). Приклади, розглянуті у даній частині, стосуються ненавмисного незаконного привласнення того, що належить святині (5:14-16), а також переступів божественних заповідей (5:17-19) та порушення прав власності інших людей (6:1-7; див. 19:20-22; Чис. 5:6-10). Однак тут, мабуть, йдеться і про навмисні, і про ненавмисні переступи (див. коментарі до Лев. 4:1-2), тоді як гріхи, перелічені в 5:21-24, однозначно зумисні супроти людини, хоча й не зухвалі супроти Господа (див. Чис. 15:30). Отож, зазвичай підношення за провину робилися тоді, коли було здійснено якесь правопорушення, наслідком якого була шкода чи збитки, і які були вчинені або “ненароком”, або зумисно, або супроти Бога, або супроти іншої людини.

(1) Підношення за провину ненавмисного гріха супроти священної власності (5:14-16). 5:14-15. Перша категорія гріхів, яка вимагала підношення за провину, стосувалася ненавмисного гріха “проти Господніх святощів” або їх незаконного привласнення. Тут могло йтися: про невідповідне використання жертовної плоті тварин, яку мали з’їдати прохачі після принесення мирної жертви; про неправильне застосування найсвятіших частин зернових підношень чи підношень за гріх і провину, які призначалися виключно священикам (2:3, 10; див. 22:14-16); про принесення Богові неналежних жертв, десятин, підношень з первоплодів чи присвячених Богові речей (див. част. 27); про неспроможність здійснити присвятні обітниці (Чис. 6:11-12); про ухилення від служби Господеві (див. Лев. 14:24). Твариною, яку слід було приносити в жертву за провину, зазвичай мав бути баран “без вади” (5:15, 18; 6:6), однак це могло бути і ягня у випадку очищення від прокази (14:12, 21; бідним дозволялося жертвувати пташку, 14:30) або секуляризації нечистого назорея (Чис. 6:12). Цей баран мав бути “вартістю стільки срібних шеклів”, у скільки його було оцінено. Згідно єврейських традицій, його вартість складала принаймні два шекеля.

5:16. Окрім жертвування барана винуватець також мав виплатити компенсацію за завдану “святині” шкоду і додати ще 20 відсотків зверху. Оскільки гріх у даному випадку був вчинений супроти Господа, відшкодування передавалися Його представникові, тобто “священикові”. Обряд жертвоприношення тут не описується, однак його короткий огляд подано в 7:1-6. Наслідками ж підношення за провину були покута і прощення.

(2) Підношення за провину переступу божественних заповідей. 5:17-19.  У даних віршах йдеться виключно про несвідомі переступи Господніх заповідей, тоді як у віршах 15-16 — про численні ненавмисні гріхи. Слово “несвідомо” стосується переступу, здійсненого через незнання, але за що згодом винуватець відчував провину. Венхем (Wenham, Leviticus , pp. 107-8) стверджує, що тут іде мова про винуватця, який лише підозрював, що вчинив переступ, бо мав відчуття провини, але не був певен щодо цього. Мабуть, саме тому окреме відшкодування та додаткова плата не вимагалися у даному випадку.

(3) Підношення за провину порушення прав власності. 5:20-26.  Тоді як у 5:14-19 йдеться про порушення супроти “Господніх святощів” та Господніх заповідей (5:17), вірші 5:20-26 стосуються обману іншої людини, хоче такий вчинок вважався і провиною “проти Господа”. Гріхи, перелічені у віршах 22-23, мають стосунок до таких протиправних дій, як-от розкрадання, крадіжка, вимагання і небажання повертати “загублене” (див. Чис. 5:6-10). В таких випадках, оскільки порушення було здійснено супроти прав людини на її власність, “відшкодування” і додаткову плату слід було віддати “власникові в день жертви за” провину (Лев. 5:24). Якщо ж потерпіла сторона вже померла і не мала ніяких живих родичів, відшкодування і додаткова плата передавалися священикові (див. Чис. 5:8-10). І знову, наслідками підношення за провину були покута і прощення (Лев. 6:7).

Відмінністю  підношення за провину була виплата відшкодування і додаткової плати потерпілій стороні, чи то іншій людині, чи Богові. Баран, який жертвувався як підношення за провину, не був частиною відшкодування, але був покутою за гріх перед Богом.

Якщо говорити про типологію  підношення за провину, то така жертва наголошує на тому факті, що смерть Христа спокутує шкоду або каліцтво, спричинене гріхом. Ісая власне й передбачав смерть Христа як підношення за провину (“в покуту”, Іс. 53:10).

2. ДОДАТКОВІ ПОСТАНОВИ СВЯЩЕНИКАМ ЩОДО ПОЖЕРТВ (6:1-7:38)

Ця частина слугує додатком до посібника з жертвопринесень (1:1-5:26) та містить інформацію, адресовану священикам, щодо здійснення обрядів жертвопринесення, зокрема етапу розподілення та утилізації плоті та інших частин жертви, які не спалювалися на жертовнику. Тоді як основна частина інформації стосовно жертвопринесень адресувалася синам “Ізраїля” (1:2; 4:2), ця частина (окрім додатку в 7:22-38) адресується “Аронові й його синам”, тобто священикам (6:2, 18). Головним завданням даної частини є визначення того, що, де і скільки слід було жертвувати Богові.

Оскільки тут розглядаються ті ж п’ять видів пожертв, тутешні коментарі перегукуються з тими, що були подані до 1:1-5:26. Тлумачі відмітили лише декілька нових особливостей. Е.Ф. Рейні дуже зрозуміло показав, що старозавітні жертви перелічувалися три рази й щоразу в іншому порядку (A.F. Rainey, “Sacrifice,” The Zondervan Pictorial Encyclopedia of the Bible , 4:201-3): (1) В дидактичному  порядку (всепалення, безкровні підношення, мирні підношення, підношення за гріх і підношення за провину), який подано в 1:1-5:26. (2) В адміністративному  порядку (тобто в порядку використаного інвентаря: всепалення, безкровні підношення, підношення за гріх, підношення за провину, мирні підношення), який розглядається в 6:1-7:38 (див. 7:87-88). Цей порядок відповідає відносній частоті жертвопринесень (якщо покутні підношення — за гріх і провину — розглядати разом), а також відмінностям в утилізації частин жертви. Жертви всепалення, які згадуються тут першими, цілковито спалювалися на жертовнику; безкровні жертви, жертви за гріх чи за провину частково спалювалися на жертовнику, частково споживалися священиками і частково — прохачем та його сім’єю під час спільної трапези. (3) У процесуальному порядку , в якому фактично й відбувалися жертвопринесення (підношення за гріх і/чи підношення за провину, всепалення, безкровні підношення і мирні підношення) та який засвідчено в численних біблійних уривках, як-от у Лев. 8:14-32 (див. Вих. 29:10-34); Лев. 14:12-20; 15:14-15, 29-30; Чис. 6:16-17 (порівняйте з адміністративним порядком в Чис. 6:14-15); 2 Хр. 29:20-35.

а. Постанови для священиків щодо всепалення (6:1-6)

6:1-6. Оскільки зі жертви всепалення ні священник, ні прохач нічого не з’їдав, у цій короткій частині розглядається лише зобов’язання священиків щодо відповідних дій у стосунку до попелу та вогню на жертовнику.

“Всю ніч” попіл вечірньої жертви “всепалення” мав залишатися “на вогнищі жертовника”, і “вогонь на жертовнику” мусів “горіти”. Вранці, одягаючи відповідну одежу, священик мав забрати “попіл жертви” з жертовника і винести його “геть поза табір, на чисте місце”.

Священики були зобов’язані підтримувати “вогонь ... на жертовнику” постійно.

б. Постанови для священиків щодо зернових підношень (6:7-16)

6:7-11. У даних віршах міститься небагато нової інформації про обряд, який детально розглядається у част. 2. Слово “пресвята” (6:10) стосується плоті жертви, яку могли споживати лише священики (“кожен чоловік з Аронових дітей”, вірш 11). (Жертва всепалення, яку не слід було їсти, ніколи не називалася “святою” чи “пресвятою”.)

6:12-16. Щоденне зернове підношення священика (див. Євр. 7:27) не згадувалося в Лев. 2. Отож, його мав підносити “спадкоємець” помазаного (перво-) священика (6:15) — половину “вранці” і половину “ввечері” (вірш 13). Однак, оскільки священик не мав права їсти своє власне підношення, його слід було спалювати на жертовнику цілком (вірш 16).

в. Постанови для священиків щодо підношень за гріх (6:17-23)

6:17-23.  У даному уривку розглядається: (а) процедура споживання плоті жертви “за гріх” священиком (вірш 19) і його родичами чоловічої статі (вірш 22); (б) обряд секуляризації одежі, на яку випадково потрапила “кров” жертви, чи посуду, який торкався “до її м’яса” (вірші 20-21); і (в) обмеження супроти споживання плоті “жертви за гріх” від священика чи громади (на що вказує обряд внесення крові “в намет зборів”, вірш 23).

г. Постанови для священиків щодо підношень за провину (7:1-6)

7:1-6. Більш повний опис обряду такого жертвопринесення подано саме тут, а не в 5:14-6:7. Різати (7:2) цю жертву слід було “на тім самім місці, де ріжуть жертву всепалення” (на північному боці жертовника, 1:11). Маніпуляції з кров’ю (7:2) та спалення “на жертовнику” (вірші 3-5) були такі ж, як і під час жертвування мирного підношення (част. 3), тоді як правила споживання жертовної плоті (7:6) нагадують підношення за гріх (див. 6:26, 29).

ґ. Уділ священиків під час покутних і присвятних підношень (7:7-10)

7:7-10 . У даному уривку згадуються перші чотири види підношень (“за гріх ... за відшкодування[провину] ... усепалення ... і ... офіра [зернове підношення]”). “Зготовлене” зернове підношення “буде священикові, що її приносить” (вірш 9), тоді як незготовлене мали розділити між собою всі священики (вірш 10).

д. Постанови для священиків щодо мирних підношень (7:11-21)

Характерною особливістю мирного підношення було те, що її супроводжувала спільна трапеза. Оскільки постанови для священиків щодо таких жертв містили, головним чином, вказівки стосовно розподілу плоті жертовних тварин, то не дивно, що багато деталей, які стосуються самої трапези, розглядають аж тут.

7:11-15. У випадку подячного підношення (7:12; див. коментарі до част. 3) — найбільш поширеного виду мирних жертв (див. 22:29-30) — “водночас” слід було приносити по-трохи з кожного з трьох видів прісного зернового підношення (опис чого подано у вірші 12). Оскільки ці підношення мали бути без закваски, священик, вочевидь, спалював поминальну частку з них разом із жиром тварини мирного підношення на жертовнику (див. 2:9, 11-12). Решту ж залишав собі (7:14). Однак підношення “із заквашеними хлібцями” (вірш 13) призначалося, скоріш за все, для споживання під час спільної трапези, а не як частка священикові. Частини, які отримував священик, описані у віршах 28-34. Частку з м’яса “подячної мирної жертви”, яка призначалася для споживання під час спільної трапези, “треба” було “їсти в день приносин” (вірш 15). Учасниками спільної трапези були прохач та його родина. Також міг бути присутній левіт з їхньої громади та бідні люди (які не могли зробити мирних пожертв самостійно) (Втор. 12:12, 18-19). Таку їжу слід було споживати у Богом визначеному місці (Втор. 12:6-26).

7:16-18.  Однак у випадку мирного підношення згідно обітниці чи добровільного підношення, все, що залишалося, можна було споживати “другого дня”. Але те, що залишалося й “на третій день”, слід було “спалити на вогні”. Людина, яка споживала “м'ясо з мирної жертви третього дня”, робила тим самим цю жертву недійсною і накликала на себе божественну кару. (Щодо окремого обряду мирних жертвопринесень під час секуляризації назорея див. Чис. 6:13-20.)

7:19-21.  (Див. 19:5-8.) Загальним правилом щодо споживання м’яса було те, що і “м’ясо”, і той, хто мав намір його спожити, мали бути обрядово чистими. Кожен, хто був обрядово нечистим (див. част. 11-15; 22) і споживав м’ясо “з мирної жертви”, мав бути “викорінений з-поміж людей своїх” (тобто зазнати смертної кари; див. 7:21, 25, 27; 17:4, 9; 18:29; 19:8; 20:8, 17-18; 22:3; тощо).

е. Додаткові постанови, адресовані ізраїльтянам (7:22-36)

(1) Заборона споживати жир і кров. 7:22-27.  Принцип, озвучений у вірші 3:17, тепер розглядається значно ширше. Споживати “тук” чистої тварини, незалежно від того, чи вона померла за природних обставин, чи була розірвана диким звіром (7:24), чи була принесена в жертву (вірш 25), заборонялося і каралося прямою божественною карою (“такого викорінять з-поміж людей своїх”). Інші частини тварини, які не використовувалися для жертвопринесень, можна було їсти, та оскільки це робило людину тимчасово нечистою (11:39-40; 17:15), їх все ж краще було віддавати неізраїльтянам (Втор. 14:21). Жир такої тварини можна було “вживати до кожної потреби”, не лише в їжу, наприклад, для освітлення, змащування та інших домашніх потреб. Друга заборона стосується споживання м’яса, з якого не було випущено кров (див. 1 Сам. 14:33). За порушення цієї заборони людині також загрожувала божественна кара.

(2) Частка священика з мирних підношень.  7:28-34.  Цей уривок слугує доповненням до віршів 11-21 і дає детальніший опис спільної трапези, яку ділили прохач та його родина. Як і у випадку з іншими приношеннями (окрім всепалень), з мирних жертв священик також отримував свою долю для споживання в їжу. “Перса” мирного підношення спершу слід було “принести як жертву коливальну перед Господом”. Єврейські науковці тлумачать цей акт, як такий, що слугує непрямим присвяченням жертви Господеві. З іншого боку, вони розглядали й принесення правої лопатки (вірш 32) в жертву “возношення” як рух вверх-вниз. “Праву лопатку” давали “священикові”, який власне й здійснював це жертвопринесення (вірші 32-33), тоді як “груднину” — всім священикам (вірш 34) та їхнім родинам — “синам та дочкам” (Чис. 18:11-12).

(3) Підсумок. 7:35-36. У даних віршах підсумовується вся частина, висвітлена у віршах 6:1-7:34. Усі священики, відразу після “помазання їх ... на служіння Господеві”, починали отримувати свої частки, і це була “установа віковічна для їхніх поколінь”.

є. Підсумок законів про жертви (7:37-38)

7:37-38. Цей уривок-підсумок стосується, вочевидь, усіх перших семи частин даної книги, куди входив і посібник із жертвопринесень, адресований ізраїльтянам (1:1-5:26), і додаткові постанови, адресовані священикам (6:8-7:36). Тут озвучено перелік жертв саме в адміністративному порядку, адже в такому порядку нещодавно згадувалися жертви під час розгляду постанов для священиків. Те, що тут також іде мова “про жертву висвячення” (яка, вочевидь, стосується окремого мирного підношення барана, 8:22-29), певним чином пов’язує цю частину з част. 9, де розповідається про висвячення Арона та його синів. Нагадування, що ці постанови “заповідав” сам “Господь Мойсеєві на Синай-горі”, засвідчує той факт, що система жертвопринесень була частиною завітних зобов’язань, обумовлених на горі Синай (див. 1:1).

Б. Інавгурація священства і система жертвопринесень (част. 8-10)

Ці частини у Книзі Левіт разом із 24:10-23 є виключно розповідними (див. коментарі до 1:1). Щоб наблизитися до Бога, євреям було потрібне не лише жертвопринесення (част. 1-7), але й посередництво священика (див. Євр. 5:1-4). Тому формування інституції священства для проведення обрядів жертвопринесень було наступним кроком у встановлення спільності ізраїльтян зі святим Богом, хоча Він уже висвятив рід спадкових священиків через Арона і його нащадків (Вих. 29:9).

1. ВИСВЯЧЕННЯ АРОНА І ЙОГО СИНІВ (част. 8)

Лев. 8 — це оповідь- опис , в якій висвітлено здійснення відомих Мойсеєві постанов , занотованих у Вих. 29. Тому ці дві частини між собою дуже подібні.

а. Приготування до висвячення (8:1-4)

8:1-4. Уже доволі звична фраза, яка засвідчує божественне одкровення (“Сказав Господь Мойсеєві”) в даному випадку не лише розпочинає нову частину, але й також вказує на постійну роль Мойсея як посередника завіту (част. 8-10). Мойсей отримав дві божественні вказівки: (а) “Візьми Арона й синів його” і все, що потрібне для висвячення (8:2), (б) “збери всю громаду (ймовірно, всіх старших, які представляли ввесь ізраїльський народ; див. 9:1) до входу в” храм (8:3). Послух Мойсея (“І вчинив Мойсей, як заповідав йому Господь”) показує, якими насправді мають бути звичні стосунки між Богом і людьми (вказівка-послух), про що неодноразово йде мова у даних частинах (окрім 10:1-3).

б. Вбирання Арона в шати первосвященика (8:5-9)

8:5-9. Спершу Мойсей “пообмивав” Арона й синів його “водою”, скоріш за все, з мідяної вмивальниці (див. Вих. 30:17-21), а потім одягнув на Арона шати первосвященика. Ці шати привертали увагу до того факту, що Арон тепер виконував функцію посередника, а не до його власної особи (Вих. 28:1-39; 29:5-6; 39:1-26, де роз’яснюється, який у первосвященика мав бути одяг).

в. Помазання Арона і храму олією (8:10-12)

8:10-11. Мойсей освятив “храмину, і все, що було в ній”, а також “жертовник” всепалення і мідяну “умивальницю”, помазавши їх олією “помазання” (див. Вих. 30:26-29; 40:9-11). Рецепт олії помазання та заборону використовувати її в повсякденному житті озвучено у Вих. 30:22-25, 31-33.

8:12. Потім Мойсей “злив олію помазання на голову Аронові ..., щоб освятити його” (див. Вих. 29:7; 30:30, 40:13). Метою помазання було зробити храм (Лев. 8:10), різні священні предмети, які знаходилися в ньому (вірші 10-11), а також священика, який служив у святині (вірш 12), пресвятими для Господа (див. Вих. 30:29).

г. Вбирання синів Арона в священицькі шати (8:13)

8:13. Згідно вказівки Господа, Мойсей також одягнув священицькі шати (див. Вих. 28:40-43; 29:8-9) на кожного з Аронових чотирьох “синів” (Лев. 10:1, 6; див. Вих. 6:23).

ґ. Принесення жертв для висвячення священиків (8:14-29)

Потім Мойсей здійснив жертвопринесення, що були необхідні для висвячення священиків (част. 1-7), тоді як Арон і його сини виконували ролі звичайних ізраїльтян, які принесли свої жертовні підношення. І в даній оповіді (8:14-29), і в описі, присутньому у Вих. 29:10-34, жертви перелічуються у процесуальному порядку (див. коментарі до 6:8-7:38).

8:14-17. Спершу привели “бичка, що на жертву за гріх” (див. Вих. 29:10-14), і “Арон ... й сини його поклали руки свої” йому “на голову”. Оскільки Арон ще не був висвячений, щоб виконувати роль посередника між Ізраїлем та Богом, ця жертва за гріх підносилася за Арона і його синів, а не за ізраїльський народ. Окрім того, метою цього підношення за гріх було очистити жертовник, тому Мойсей “освятив його, щоб відслужити над ним покуту”. Обряд цього жертвопринесення загалом відповідає тому, про що йдеться в Лев. 4:3-12, окрім того факту, що кров’ю змазували “роги жертовника” всепалення, а не кадильний жертовник (4:6-7). Як і зазвичай у випадку підношення за гріх від священика, “шкуру і м'ясо його та кал” Мойсей “спалив на вогні за табором”.

8:18-21. Потім Мойсей здійснив обряд всепалення барана (див.Вих. 29:15-18) відповідно до постанов, озвучених в Лев. 1:10-13, за виключенням того, що всі етапи цього жертвопринесення, окрім покладання рук, виконував сам Мойсей.

8:22-29. Наостанок привели “барана на жертву посвячення” (див. Вих. 29:19-28). Даний обряд в цілому відповідає постановам про мирне підношення (Лев. 3:6-11; 7:28-34). Звісно, найбільш очевидною відмінністю було те, що Мойсей використав трохи крові барана, щоб нанести її “на кінчик правого вуха Аронові та на великий палець правої руки його й на великий палець правої ноги його” й те саме зробив у стосунку до Аронових синів. Мойсей також “покропив” цією кров’ю самого Арона, його синів і їхні “шати” (8:30).

Унікальним у даному випадку був момент, коли Мойсей взяв “тук” барана та його “праву лопатку” і “передав усе” це “на руки Арона й синів його” (вірші 25-27). В очах всього народу така дія, мабуть, символізувала освячення священницької посади, на яку Арон і його сини були призначені. Поверх цієї коливальної жертви, яка потім була спалена на “жертовнику” (вірш 28), Мойсей поклав “одного прісного коржа й один хліб на олії, і одну ладку”. Усе це він взяв “з кошика з опрісноками” (вірш 26), який був приготований для цієї події заздалегідь (вірш 26). Далі Мойсей взяв “перса” барана, які були його часткою підношення, оскільки саме він проводив обряд, “простягнув” їх “у жертву перед Господом”, а потім, вочевидь, залишив собі для вжитку в їжу (див. Вих. 29:26).

д. Посвята Арона і його синів помазанням олією та жертовною кров’ю (8:30)

8:30. Порядок цього висвячення з допомогою Мойсея було обумовлено у Вих. 29:20-21 (див. Лев. 8:23-24).

е. Семиденне посвячення і обмеження Арона та його синів (8:31-36)

8:31-32. Мойсей звелів Аронові та його синам з’їсти залишки барана, принесеного як жертву освячення, та решту хліба “в кошику посвятної жертви”, а потім те, “що лишиться”, спалити.

8:33-35.  Аронові та його синам було дозволено залишатися на передньому дворі намету зборів впродовж семи днів і семи ночей, допоки не завершаться дні їхнього “посвячування”.

8:36.  Дана частина завершується твердження про послух Арона та його синів, які зробили “все, що повелів Господь через Мойсея”.

2. ПОЧАТОК СТАРОЗАВІТНИХ ЖЕРТВОПРИНЕСЕНЬ (част. 9)

Цей опис формальної інавгурації всієї ізраїльської системи жертвопринесень нагадує постанови стосовно дня Покути, оскільки в обох випадках приносилися жертви і за священиків, і за людей. Однак тут приносилися мирні жертви людей, а не проводився обряд відпущення козла, яким характеризувалося дане свято, а отже, замість свята люди цього разу мали піст.

а. Постанова про підношення за Арона і народ (9:1-4)

9:1-4.  Коли висвячення Арона та його синів завершилося, Мойсей звелів Аронові приступити до виконання своїх священницьких зобов’язань щодо проведення обрядів жертвопринесення, спершу від себе, а потім і від імені всього ізраїльського народу (див. Євр. 9:7). Фраза “восьмого дня” чітко показує, що це був наступний день після семи днів посвячення і обмеження Арона (8:33-35). Згідно з єврейськими талмудськими переказами, цей тиждень висвячення розпочався 23-го числа 12-го місяця, тому 8-ий день посвятних церемоній припав на 1-ий день 1-го місяця, про який власне і йдеться у Вих. 40:2, 17, коли вже було зведено храм. Отож, Арон відразу приступив до виконання своїх священницьких зобов’язань і приніс першу з жертв старійшин, яку слід було приносити 12 днів поспіль (Чис. 7:10-88; див. Berhard J. Bamberger, “Leviticus,” in The Torah: A Modern Commentary , 3:65-6). Незважаючи на перші підношення від імені Арона та його синів (Лев. 8:14-29) та їхні наступні щоденні підношення за гріх впродовж семи днів обмеження (Вих. 29:35-37), Аронові все ще було потрібно принести за себе “жертву за гріх і ... всепалення” (Лев. 9:2). Народ, представниками якого були старійшини, мав зробити підношення за гріх, всепалення, “безкровну офіру” і “мирну жертву” (вірші 3-4). Уся система жертвопринесень отримала свій теологічних контекст завдяки меті всіх цих пожертв, яку озвучив Мойсей: “... щоб з'явилась вам слава Господня” (див. вірш 6). Бог започаткував жертвопринесення, щоб Його вибраний народ, незважаючи на свою вроджену схильність до гріха, міг отримати через покуту доступ до Нього як до святого Бога, і щоб Він мав змогу проживати серед них і бути їхнім Богом (див. дуже важливий уривок, Вих. 29:42-26).

б. Приготування до підношення (9:5-7)

9:5-7. Після того, як Мойсей віддав відповідні розпорядження всій громаді (фраза “вся громада” є, скоріш за все, синонімом до слова “старійшин” з вірша 1), він передав свої священницькі повноваження Аронові, звелівши йому розпочинати обряд жертвопринесень (“Приступи до жертовника та принеси ... жертву”).

в. Опис підношень Арона (9:8-14)

9:8-14. З допомогою своїх синів (які наразі ще виконували роль звичайних прохачів) Арон приніс в жертву “телятко за гріх, що було призначене за нього”. Оскільки колись Арон згрішив, виготовивши золотого тільця (Вих.32), тут міститься певна іронія, адже тепер він приносив як першу жертву за свій гріх також телятко й тим самим наче спокутував той гріх. Описаний обряд відповідає постановам, озвученим у Лев 4:3-12, за виключенням крові, якою знову було помащено (див. 8:15) “роги жертовника” всепалення, а не кадильний жертовник. Подібним чином Арон приніс і свою жертву “всепалення” (див. 8:18-21).

г. Опис підношень за людей (9:15-22)

9:15-22. Принісши в жертву “козла” як підношення за гріх від людей (вірш 15), теля і ягня (див. вірш 3) як “жертву всепалення” (вірш 16), “безкровну офіру” (вірш 17) і “бика та барана як мирну жертву” (вірш 18), Арон фактично здійснив обряд жертвопринесення усіх жертовних тварин (окрім пташок, яких мали право жертвувати бідні люди), передбачених системою жертвопринесень. Той факт, що “Арон ... поблагословив” людей після завершення обряду жертвопринесення (вірш 22), тісно пов’язаний з єврейською традицією, висвітленою в Чис. 6:24-26.

ґ. Об’явлення Божої слави (9:23-24)

9:23-24. Після того, як Мойсей та Арон “ввійшли ... у намет зборів” (чи то для того, щоб Мойсей передав Аронові певні вказівки, чи для того, щоб показати усім людям, хто тепер служитиме в святині, чи щоб порозмовляти з Богом), а потім “вийшли з нього”, щоб поблагословити “народ”, “слава Господня з'явилася всьому людові”. Отож, мету наближення до Бога через жертву (див. вірші 4, 6) було досягнуто. Такий видимий і дійсно славетний вияв присутності Господа разом із появою надприродного вогню, який цілковито “пожер” вже частково спалені жертви “на жертовнику”, показав, що Він і справді схвалює жертвопринесення.

3. НАСЛІДКИ ОБРЯДОВИХ ПОРУШЕНЬ СВЯЩЕНИКАМИ (част. 10)

Вже в перший день свого служіння первосвящеником Арон був змушений стати свідком загибелі двох своїх старших синів. Тоді як у част. 8-9 послух божественним настановам привів зрештою до появи вогню від Бога, який поглинув жертви і тим самим засвідчив, що Він схвалює жертвопринесення, в част. 10 вчинок, здійснений через незнання чи то з гордощів, але без божественної заповіді, призвів до виникнення вогню від Бога, який поглинув порушників, здійснивши Його кару миттєво.

а. Порушення обряду й негайна смерть Надава і Авігу (10:1-3)

10:1-3.  Двоє старших синів Арона (див. Вих. 6:23; 28:1; 1 Хр. 6:3), чи то через незнання чи з гордощів, “принесли перед Господом вогонь негодящий, якого Він їм не заповідав”. Цей випадок перервав низку вчинків людей, озвучених в останніх двох частинах, які виконувалися виключно згідно з Господніми постановами (див. Лев. 8:36). В тексті, однак, не говориться, чому саме їх підношення ладану було негодящим (“дивним”, БКЯ). Мабуть, вони “вклали” у свої кадильниці вугілля, яке взяли деінде, але не з жертовника (див. 16:12), або ж зробили це підношення у невідповідний час дня (Вих. 30:7-9). Може навіть бути, що вони спробували увійти у святая святих і таким чином посягнули на привілей первосвященика в день Покути (див. Лев. 16:12-13). Постанова, якою священикам заборонялося споживати вино та інші спиртні напої (10:9), може вказувати на те, що відсутність тверезості також могла стати можливим визначальним фактором у їхній ситуації. Та як би там не було, їхній вчинок суперечив волі Бога, і їх негайне покарання від Бога стало трагічним прикладом того, про що саме йдеться у фразі “то ... мусить бути викорінений з-поміж свого люду” (див. Чис. 15:30). Мораль цієї історії, як підсумував Мойсей, полягає в тому, що люди, які володіють привілеєм бути найближче до Бога, мусять нести особливу відповідальність за те, який приклад Його святості та слави вони подають.

б. Винесення тіл Надава та Авігу (10:4-5)

10:4-5. Виконуючи в послусі вказівку Мойсея, двоє братів Арона “винесли” тіла двох Аронових синів “геть за табір”, як непотрібні частини туш жертовних тварин.

в. Постанова про оплакування Надава та Авігу (10:6-7)

10:6-7. В послусі виконуючи вказівку Мойсея, Арон та його двоє молодших синів — Єлеазар й Ітамар — утрималися від звичних виявів скорботи та оплакування померлих, хоча всім іншим було дозволено оплакати Надава і Авігу. Це відповідало дещо пізніше озвученій забороні (21:10-12), згідно якої первосвященики не мали права брати участь у похованні своїх родичів.

г. Запевнення від Бога Аронові продовжувати виконувати свої обов’язки як первосвященик (10:8-11)

10:8-11.  Лише тут в усій Книзі Левіт говориться про те, що “Господь” особисто звернувся “до Арона”, без посередництва Мойсея. Метою заборони споживати вино та інші спиртні напої була, вочевидь, необхідність зберігати їхній розум ясним, щоб вони належно могли виконувати свій священицький обов’язок бачити відмінність “між святим і несвятим, між чистим і нечистим”, й таким чином були готові навчати “синів Ізраїля” правил, об’явлених Богом “через Мойсея”, а також приймати правильні рішення в різних випадках (див. Втор. 17:9-11). Завдання священиків навчати ізраїльтян шляху святості стало передумовою постанов, озвучених в Лев. 11-15.

ґ. Постанова Мойсея щодо відповідного використання окремих жертовних частин (10:12-15)

10:12-15. Мойсей розповів Аронові і “синам його, що зосталися живими”, про відповідне використання тих частин жертв, які призначалися їм у їжу (див. 6:26; 7:12-15).

д. Гнів Мойсея на невідповідне використання туші підношення за гріх (10:16-18)

10:16-18.  Мойсей “розгнівавсь” на “Єлеазара й Ітамара”, коли виявив, що вони “спалили” усю тушу “жертви за гріх” від “громади” (див. 9:15), замість того, щоб з’їсти її відповідні частини, як було призначено (адже “кров її не була внесена всередину до святині”, 10:18; якщо ж кров була внесена до святині, тоді всю тушу і справді слід було спалити “за табором”, 4:12, 21).

е. Вдоволення Мойсея поясненням Арона (10:19-20)

10:19-20.  Арон, пояснюючи вчинок своїх синів (до якого він, безумовно, також долучився), пов’язав трагедію, яка трапилася з Надавом та Авігу (“і таке трапилося мені”), з невідповідним проведенням обряду жертвопринесення за гріх. Арон запитав свого брата: “А коли б я сьогодні їв жертву за гріх, чи гаразд воно було б в очах Господа?” Вочевидь, він або мав сильний страх їсти те, що вважалося пресвятим (вірш 17), в час смерті своїх синів, або ж він був надто засмучений і ненавмисно порушив процедуру жертвопринесення. Якщо це дійсно так, то він в такому разі мав би принести підношення за провину від себе самого за те, що порушив обряд, хоча тут про це й не йдеться. Та як би там не було, Мойсей “задовольнився” таким поясненням Арона.

В. Закони стосовно нечистоти (част. 11-15)

Поняття “чистий” і “нечистий” не тотожні поняттям “тілесно брудний” та “бездоганно чистий” (Bamberger, “Leviticus,” p. 101) і не пов’язані прямо зі стерильністю чи заразністю в сенсі гігієни, хоча поняття обрядової заразності все ж існувало. В той час як закони стосовно нечистоти запобігали багатьом неприємним випадкам та поширенню недуг, це не було їх головною метою. Відмінність між нечистим і чистим була навіть не питанням, “грішний” чи “негрішний”, адже багато обрядового забруднення траплялося випадково або через недугу, якісь фізичні процеси чи інші дії, які вважалися відповідними і навіть похвальними (Bamberger, “Leviticus,” p. 102.)

Фактично, виділяли три обрядових стани — святий, чистий і нечистий. Отож, обрядова чистота була лише проміжним станом між нечистим і святим (див. Wenham, Leviticus , pp. 18-25). Мета законів про нечистоту була, за своєю суттю, теологічною і релігійною — спонукати до послуху законам Того, Хто дав Закон ізраїльтянам, бо Він посвятив їх. Однак це не виключає потребу в божественному обґрунтуванні поділу на чистих і нечистих тварин, в тому числі з певних гігієнічних причин, принаймні, у деяких випадках.

Одним із завдань священиків було навчати людей бачити відмінність “між чистим і нечистим” (10:10-11). Тому й існувала така велика потреба в божественному одкровенні щодо предмету обрядової нечистоти у стосунку до їжі (част. 11), недуг (част. 13-14) та інших форм тілесної нечистоти (част. 12; 15). Оскільки ці частини стосуються питань обов’язків священиків, вони адресуються “Мойсеєві та Аронові” (11:1; 14:33; 15:1).

1. ЗАКОН ПРО ЇЖУ ТА ЧИСТИХ І НЕЧИСТИХ ТВАРИН (част. 11)

Дана частина (яка є майже тотожною Втор. 14:3-20) містить більшу частину законів левітів про їжу (див. Лев. 17).

а. Поняття чистих і нечистих тварин (11:1-23)

Чому Бог не дозволяв споживати в їжу певних тварин? Чи була це лише перевірка на релігійний послух? Певні гігієнічні міркування слугували, поза всяким сумнівом, також підставою для цього, принаймні, у Божому провидінні (Harrison, Leviticus , pp. 124-6, тут подано більш розгорнуте тлумачення даної думки). Та головною, вочевидь, була теологічна мета — навчити ізраїльтян усвідомлювати свій символічний статус святого (відділеного) Божого народу. Це справді дивовижно, що дві великі частини про нечисту їжу або розпочинаються (Втор. 14:1-2), або завершуються (Лев. 11:44-45) твердженням про те, що Ізраїль обрано святим Божим народом. Поділ тварин на нечистих, чистих і жертовних перегукується з поділом людей на нечистих (виключені з табору ізраїльтяни), чистих (звичайні ізраїльтяни, якщо не забруднені) і священство (люди, які здійснювали обряди жертвопринесень у святині; Wenham, Leviticus , p. 170).

До головних настанов, озвучених у даній частині, належать наступні: (1) Нечистих тварин не можна було споживати в їжу, хоча якою саме буде кара за порушення даної постанови — тут не зазначено. (2) Усі мертві тварини, незалежно від того, нечисті вони чи чисті (за виключенням зарізаних для обряду у храмі), робили людей, які до них торкалися, обрядово нечистими, однак лише на якийсь час, якщо вони обмилися водою і зачекали до вечора. (3) Предмети домашнього вжитку, до яких доторкнулися ці мертві тварини, також вважалися нечистими (див. вірші 32-38).

11:1-8. “Тварини ... з усіх чотириногих, що на землі” складають одну з трьох великих груп тварин (див. Бут. 1:20-25). Чисті і, отже, їстівні тварини з цієї групи перелічені в подібному уривку у Втор. 14:4-5: віл, вівця, коза, оленя, сарна, лань, дика коза, козуля, антилопа і гірська коза. Всі інші тварини вважалися неїстівними і нечистими. Лише перших трьох з даного переліку, одомашнених, можна було жертвувати. Лише ті тварини були чистими, які мали розколене копито й розщеплену ратицю. Верблюд (Лев. 11:4), борсук (вірш 5) і заєць (вірш 6) вважалися нечистими, бо не мали “розколених ратичок” (вірші 4-6). Наприклад, верблюд мав мозолисту ступню, а не розщеплене копито, й, насправді, борсук та заєць не “ремигають” у сучасному науковому розумінні цього слова, хоча рухи їхніх щелеп і ретельне пережовування їжі нагадують процес ремигання й тому відповідають емпіричному розумінню цього давньоєврейського слова. З іншого боку, свиня (ймовірно, дикий кабан) зараховувалася до нечистих тварин, бо хоча вона і “має розщеплену стопу”, та “не ремиґає”.

11:9-12.  Другу групу складали тварини, які жили “в водах”. Лише рибу, яка мала “поплавці й луску”, можна було споживати в їжу. Вся інша морська їжа вважалася “гидотою” (вірш 12), і її не можна було споживати.

11:13-23.  До третьої групи входили створіння, що літали, тобто і птаство (вірші 13-19), і “комаство” (вірші 20-23). Двадцять видів птахів (в тому числі “кажан”, який не зовсім птах) були заборонені. Це, безумовно, хижі птахи (споживаючи яких, можна було порушити заборону їсти плоть, в якій ще є кров; див. част. 17). Хоча тут і не зазначено, все ж чистими птахами, яких можна було їсти, вважалися: горлиці, голуби, перепели та горобці. Єдиними їстівними комахами були чотири види сарани (11:22).

б. Забруднення мертвими тваринами (11:24-40)

11:24-28. Торкаючись мертвої туші (“падла”) будь-якої нечистої тварини, в тому числі тих, що ходять “на лапах” (досл., “руках”, вірш 27), наприклад, котів, собак і ведмедів, людина ставала обрядово нечистою і потребувала омивання та очікування “вечора”. Фраза “стане нечистий до вечора” передбачала не лише заборону брати участь у богослужбах, а й взагалі перебувати серед людей.

11:29-38.  Окремі тварини, що на землі, “повзають по землі” (досл., “рояться”, тобто збираються в рій і рухаються хаотично). Те саме давньоєврейське слово перекладено як “комаство” у вірші 20. Насправді, істоти, що рояться, можуть належати до будь-якої з трьох великих груп тварин, чи вони пересуваються на землі, чи то у воді, чи в повітрі. Усі такі створіння вважалися нечистими, і якщо котрогось з них знаходили мертвим у домашньому посуді чи їхні туші торкалися якогось предмету, той предмет рахувався “нечистим” і його слід було почистити або знищити (“розбити”). Виключення складали “джерела та копанки” (вірш 36), ймовірно, через постійну крайню потребу у воді.

11:39-40. Навіть туші чистих тварин робили людину, яка їх торкалася, нечистою, через що вона мала омитися і зачекати до вечора (здійснити обрядове омивання і діждатися вечора, щоб стати обрядово чистою; див. коментарі до віршів 24-28).

в. Підсумок і теологічний висновок (11:41-47)

11:41-47. Тут підсумовано весь перелік законів про їжу через повторення окремих прикладів (вірші 41-43). Як Божий народ мав розрізняти чистих і нечистих тварин, так і Бог мав робити різницю між ними та іншими народами. Ці постанови про їжу мали слугувати повсякчасним нагадуванням про святість Бога і Його благодатний вибір ізраїльтян (вірш 45).

2. ЗАКОН ПРО НАРОДЖЕННЯ ДІТЕЙ (част. 12)

а. Період післяпологової нечистоти (12:1-5)

Оскільки бездітність в стародавні часи вважалася великим нещастям (наприклад, Бут. 15; 1 Сам. 1) і часом навіть Божою карою (Лев. 20:20; Втор. 28:18), може видатися дивним, що народження дитини робило жінку нечистою й зокрема на такий довгий період часу (від 40 до 80 днів). Однак жінку робило нечистою не саме народження дитини (дитина не вважалася нечистою), а післяпологова кровотеча (Лев. 12:5, 7). Обґрунтуванням цього може бути той факт, що тіло з течієї вважалося таким, якому бракує цілісності, а тому й було нечистим (див. Wenham, Leviticus , p. 188). Іншим поясненням може бути те, що течії містили мертві елементи (Harrison, Leviticus , p. 161).

12:1-5. Якщо “жінка” народжувало “хлоп’ятко”, вона вважалася “нечистою сім днів” (вірш 2), а потім іще “тридцять три дні” до часу свого повного “очищення” (вірш 4). Якщо ж народжувалося “дівчатко”, ці періоди часу подвоювалися (“два тижні” плюс “шістдесят шість днів”, вірш 5). Загалом жінка вважалася “нечистою ... як під час місячного спливу” впродовж 7 або 14 днів (вірш 2; див. 15:19-24) і просто нечистою впродовж решти часу та не мала права входити “до святині”, допоки 40 або 80 днів її “очищення” не сповняться. Причину, з якої жінка вважалася нечистою впродовж довшого періоду часу після народження донечки, тут не зазначено, та, можливо, це через те, що післяпологова кровотеча тривала впродовж більшої кількості днів у випадку народження дівчинки, або ж, можливо, тому що дитина жіночої статі колись також стане нечистою у плані жіночих кровотеч й народження дитини.

б. Підношення для очищення після народження дитини (12:6-8)

12:6-8. Народження дитини не було гріхом, а навпаки — здійсненням Божої заповіді (Бут. 1:28). Отож, потреба у підношенні “за гріх”, щоб зробити “покуту”, була лише питанням обрядового очищення. Щоб новоспечену матір визнали обрядово чистою (12:7), їй слід було принести “ягня-однолітка на всепалення та голубеня чи горлицю в жертву за гріх” (вірш 6). Якщо вона була бідною, то могла принести “пару горлиць або пару голубенят; одне на всепалення, а друге на жертву за гріх”. Марія, мати Ісуса, підпадала під дію саме цієї поступки (Лк. 2:22-24).

3. ЗАКОНИ ПРО ІНФЕКЦІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ШКІРИ Й ПРОКАЗУ (част. 13-14)

В част. 13-14 розглядається діагностування інфекційних захворювань шкіри у людей (13:2-46; 14:1-32), способи поводження з такими людьми, обряди очищення, а також поява і поширення прокази (“цвілі”, НМВ) на одежі й подібних речах (13:47-58) та в будинках (14:33-53). Таке своєрідне групування різних способів поширення інфекцій пояснюється тим, що усі вони підпадають під визначення давньоєврейського слова сара’ат (зазвичай перекладається як “проказа”), яке є достатньо широким, щоб охоплювати різні форми поширення знебарвлення якоїсь поверхні чи лущення, чи то на шкірі людей, чи ж об’єктах, заражених пліснявою. Проблема перекладу цього давньоєврейського слова стає очевидною вже з того факту, що в одному випадку в НМВ його перекладено цілою фразою: “інфекційні захворювання шкіри й цвіль” (вірш 57).

Аномальність усі цих станів порушує цілісність, необхідну для поклоніння, а тому робить людей та об’єкти нечистими. Давньоєврейське слово, яке характеризує захворювання шкіри, описані у цих частинах, має, скоріш за все, значно ширше значення, аніж хвороба Хансена (“проказа”), однак питання тут полягає в тому, чи воно взагалі включає саму проказу, чи ж ні. На це запитання неможливо дати точну відповідь. Сучасні медики, однак, сходяться на думці, що проказа (хвороба Хансена) — це не  те шкірне захворювання, про яке йдеться у даних частинах. Деякі науковці вдаються до археологічних свідчень, щоб заперечити ймовірність широкого розповсюдження прокази на стародавньому Близькому Сході (див. S.G. Browne, Leprosy in the Bible . London: Christian Medical Fellowship, 1970). А один науковець назвав шкірні захворювання, про які йдеться у част. 13, наступним чином: псоріаз (вірші 2-28), фавус (вірші 29-37) і вітиліго (лейкодермія, вірші 38-39; E.V. Hulse, “The Nature of Biblical 'Leprosy' and the Use of Alternative Medical Terms in Modern Translations of the Bible,” Palestine Exploration Quarterly,  107. July-December, 1975:87-105; див. Wenham, Leviticus , pp. 194-7).

З іншого ж боку, Харрісон вважає, що хвороба Хансена точно включена  в термін сара’ат  (Harrison, Leviticus , pp. 136-9). Цілком ймовірно, що ускладнені форми прокази й не описуються в част. 13 (див. НМВ, примітки), оскільки у даній частині розглядається, скоріш за все, первинний діагноз. Люди ж з ускладненою проказою мали покидати табір.

а. Діагностування захворювань шкіри у людей і вимоги до їхньої поведінки (13:1-46)

13:1-46. У даних віршах випадки (не види) шкірних захворювань розглядаються поетапно: (а) попереднє визначення симптомів (наприклад, вірші 2, 7, 9, 12, тощо); (б) первинний і повторний огляди священика (наприклад, вірші 3, 10, 13, 15, тощо); (в) констатація симптомів священиком (вірші 3, 11, 13, 15, тощо); (г) діагноз священика щодо того, чи чиста (вірші 6, 13, 17, 23 тощо) ця людина, чи ні (вірші 3, 8, 11, 15, тощо); (ґ-1) якщо діагноз — “нечистий”, то така людина змушена була “насамоті ... жити; геть поза табором” (вірші 44-46, див. вірш 11б); (ґ-2) якщо попередній огляд не давав можливості встановити діагноз, тоді “священик” міг зачинити “недужого на сім днів” (наприклад, вірші 4, 21, 31), після чого знову оглянути (вірші 5, 26) і зрештою поставити діагноз або ж, в окремих випадках, зачинити ще на сім днів (наприклад, вірші 6, 33).

До цієї частини можна скласти наступний план: (а) вступ (вірш 1), (б) перший випадок шкірного захворювання (вірші 2-8), (в) другий випадок шкірного захворювання (вірші 9-17), (г) третій випадок шкірного захворювання на місці рубців (вірші 18-23), (ґ) четвертий випадок шкірного захворювання на місці опіків (вірші 24-28), (д) п’ятий випадок шкірного захворювання “на голові чи на підборідді” (вірші 29-37), (е) визначення обрядово чистого захворювання шкіри (вірші 38-39), (є) стосунок шкірних захворювань до облисіння (вірші 40-44) і (ж) вимоги до поведінки людини, яку визнано обрядово нечистою (вірші 45-46) (див. Wenham, Leviticus , p. 194).

Священик не виконував функцію лікаря і не призначав лікування. Він, скоріш, виконував роль народного санітарного наглядача, який відокремлював людину із заразним захворюванням шкіри від інших. Про те, чи ця інфекція була лише обрядовою, чи також стосувалася питань гігієни — тут не йдеться. Людину, яку було визнано нечистою, зазвичай просто змушували покинути табір (вірш 46), де вона могла покладатися лише на природні (чи надприродні) сили в плані одужання. Окрім того, вона була зобов’язана попереджати кожного перехожого, що вона нечиста! (вірш 45) Метою такої ізоляції була не лише необхідність попередити можливе поширення даної інфекційної хвороби, але й також символічно показати, що така людина відділена від святого табору ізраїльтян, де мешкав сам Господь (Чис. 5:1-4; див. Втор. 23:10-14).

б. Діагностування проказної зарази (плісняви) на предметах одягу та інших предметах особистого вжитку і способи поводження з ними (13:47-59)

13:47-59. Як і інфекційні захворювання шкіри, цвіль може змінювати форму поверхні певних предметів, призводячи до їх лущення. У цій частині розглядаються три випадки, в яких заражені предмети було визнано нечистими (вірші 47-52, 53-55, 56-57). Коли власник помічав, що на одежі чи предметах особистого вжитку з’являлася “проказна зараза” (вірш 47), то мав “показати священикові” (вірш 49), який у свою чергу мав замкнути “ту заражену річ на сім день” (вірш 50). Після того, якщо зараза “розрослася”, таку річ визнавали нечистою (вірш 51), і її слід було “спалити” (вірш 52). Якщо ж “зараза” не поширилася далі (вірш 53), річ слід було випрати і знову замкнути “на сім день” (вірш 54), після чого її все ж визнавали нечистою і мали спалити, якщо “зараза на вид не змінилася”. Якщо ж “місце, де зараза, після прання поблідло”, то священик мав відірвати цей кусень і спалити лише його (вірш 56), а решту “випрати ще раз, і буде чисте” (вірш 58). Усю цю постанову підсумовано у вірші 59.

в. Обрядове очищення людини, яка вилікувалася від інфекційного шкірного захворювання (14:1-32)

Після того, як людина, яка була ізольована від інших, визнана нечистою і змушена мешкати за межами табору ізраїльтян, одужувала (чи то з природних причин чи у відповідь на молитву; див. Чис. 12:13), її знову могли прийняти до святого народу і дозволити поклонятися святому Богові у наметі зборів. Таке повернення й обрядове очищення складалося з двох етапів: (а) обряду з двома пташками за межами табору (Лев. 14:3-7) і наступного обрядового омивання (вірш 8), (б) низки жертвопринесень у святині вісім днів потому (вірші 10-20; обряд для бідної людини розглядається у віршах 21-32).

14:1-2. У даному вступі засвідчено, що саме Мойсей отримав від Бога ці постанови про обрядове “очищення”.

14:3-7.  Обряд з двома пташками за межами табору (див. вірш 49-53, де йдеться про той самий обряд для здійснення покути за дім) нагадує обряд з двома козлами в день Покути (див. 16:7-9, 15-19). Венхем (Wenham, Leviticus , pp. 208-9) вважає, що пара “живих і чистих пташок” символізувала ізраїльтянина, який видужав, що засвідчено його кропленням кров’ю однієї пташки. Зарізана пташка таким чином символізувала смерть, якої він уникнув, а звільнена пташка символічно забирала з собою шкірне захворювання, що робило його нечистим. Вона також могла символізувати життя в спільноті ізраїльтян, куди ця людина знову поверталася. Кедрове дерево, кармазин й іссоп (14:4, 6), тлумачення яких тут немає, хоча деінде у Старому Завіті говориться, що вони ототожнювалися з очищенням (наприклад, Чис. 19:6; Пс. 51:7), слід було вмочити разом із живою пташкою “в кров ... зарізаної” пташки (Лев. 14:6) і використати для кроплення того, хто мав “очиститись”. Після того, як цю людину було проголошено чистою, “живу пташку” слід було випустити “на волю в поле”.

14:8а. Щоб засвідчити своє очищення від зарази, людина мала випрати “своє вбрання”, поголити “усе волосся на собі” і викупатися (див. вірш 9).

14:8б-9.  Далі очищена людина зобов’язана була “пробути” сім днів в таборі, але “зовні свого намету”. “На сьомий день” вона знову мала помитися і поголитися (“голову, бороду й (навіть) брови”!).

14:10-11.  Обряди жертвопринесень за покуту і очищення розпочиналися “на восьмий” день, коли “священик” ставив видужалу й очищену людину разом з її підношеннями “перед Господом”. Цей особливий обряд включав жертвування чотирьох видів обов’язкових підношень (за провину, за гріх, всепалення і зернове підношення; див. коментарі до част. 1-7, де містять додаткові до наступних тлумачення). Обсяг цих підношень та використання крові й “олії” більше нагадують обряд висвячення Арона і його синів для служіння у наметі (част. 8), аніж будь-який інший обряд.

14:12-18. В “жертву за відшкодування” слід було принести “ягня”. Можливість пожертвувати молодого барана, а не вже дорослого (част. 5), ймовірно, давалася для того, щоб якомога зменшити витрати людини, яка могла заразитися й не через свою провину (див. Чис. 6:12 щодо подібної ситуації, де назорей ненавмисне порушив обітницю). “Жертва за відшкодування” (провину) зазвичай приносилася, коли людина обманула або Бога, або іншу людину (див. Лев. 5:14-6:7). Мабуть, людину, яка була змушена жити окремо за табором, розглядали як таку, що позбавила Бога належного поклоніння та служіння. Або ж її могли запідозрити в тому, що та недуга стала наслідком якогось певного гріха, тому власне й слід було зробити підношення за провину (5:16-19; відсутність необхідності сплачувати додаткові 20% відшкодування саме на це і вказує).

Незвичним у даному підношенні “за відшкодування” було те, що “священик” брав трохи крові і мазав нею “ кінчик правого вуха в того, що має очиститись, ... великий палець правої руки і правої ноги” його (14:14; див. 8:23-24), а також кропив олією “сім раз перед Господом” і клав трохи “олії ... на кінчик правого вуха в того, кого” очищав, “і на великий палець правої руки й ноги його, поверх крови жертви відшкодування” (14:17). Решту ж олії виливав цій людині “на голову”. “Так священик” спокутував за неї “перед Господом”.

14:19-20. Обряд жертвопринесення завершувався підношенням за провину (однієї овечки, вірш 10) і всепаленням (вірш 19, одного з двох ягнят із вірша 10), а також зерновим підношенням (“офіру”, вірш 20).

14:21-32. Для убогих людей був передбачений інший обряд жертвопринесення. Насправді, він такий самий, як і попередній (вірші 10-20), за виключенням того, що тут за гріх і всепалення жертвувати дозволялося “пару горлиць або пару голубенят” (вірш 22), замість ягнят, які підносилися зазвичай. Окрім того, зменшувалися також вимоги до кількості муки, необхідної для зернового підношення (“на офіру”), яку, однак, як і зазвичай, жертвували разом з пташками, що призначалися для підношення за гріх і всепалення.

г. Діагностування, способи поводження й очищення домівок від зарази (14:33-53)

14:33-53.  Ця частина насправді є продовженням закону про одежу та предмети особистого вжитку (див. 13:47-59), куди безумовно входили і матеріали, з яких виготовлялися намети. Це продовження стосується домівок, виготовлених з “каміння” та “глини” (14:42). Такі настанови мали почати діяти після входження ізраїльтян “в Ханаан-землю” (вірш 34). Процедури діагностування, відповідного поводження та очищення домівок були подібними до тих, які проводилися у випадку зараження людей чи їхньої одежі, включно з періодами ізоляції (вірш 38). Щодо відповідного поводження, то люди мали “викинути” або “обшкрябати” уражені ділянки своїх домівок (вірші 39-42). Якщо ж “зараза” поверталася, то всю “хату” слід було “зруйнувати” (вірші 43-35). Однак, якщо необхідні міри були успішними, дім очищався за допомогою обряду з двома пташками, подібним на той, що застосовувався для очищення видужалої людини (вірші 48-53; див. вірші 3-7).

ґ. Підсумок (14:54-57)

14:54-57.  У даних віршах озвучено підсумок закону про сара’ат  — “про всякі роди прокази”, тощо (див. вступ до част. 13-14).

4. ЗАКОНИ ПРО НЕЧИСТОТУ ВІД ЛЮДЕЙ З ТЕЧІЄЮ (част. 15)

У даній частині розглядаються чотири випадки обрядового забруднення: хронічний і періодичний випадки у чоловіків та хронічний і періодичний випадки у жінок. Усі чотири випадки стосуються, вочевидь, течій зі статевих органів (хоча деякі тлумачі вважають, що у віршах 2-12 йде мова про геморой). Щодо можливих причин того, чому ці течії вважалися забруднювальними, див. коментарі до 12:1-5.

а. Очищення хронічної течії чоловіка (15:1-15)

15:1. Тут знову міститься фраза, що засвідчує наявність божественного одкровення, адресованого “Мойсеєві й Аронові” (див. 11:1; 13:1; 14:33).

15:2-12. Хронічне “течиво”, про яке тут іде мова, — це, мабуть, гонорея. В центрі уваги тут не сама хвороба, а обрядова “нечистота” такого чоловіка та її наслідки, бо інші люди та предмети, з якими він контактував, ставали не лише обрядово нечистими, а й вторинним джерелом подальшого розповсюдження нечистоти, наприклад, його “ложе” (вірші 4-5), “річ, що на ній сидів течивий” (вірш 6), той, “хто доторкнеться течивого” (вірш 7), його слина (вірш 8), його “сідло” (вірш 9) та все, що “під ним” (вірш 10). У цьому розумінні, його нечистота була навіть більш заразною, аніж шкірні захворювання (част 13-14) чи нечисті тварини (част. 11), з якими прямий контакт було обмежено. Однак, оскільки хронічно “течивий” чоловік не відокремлювався від людей і не був зобов’язаний мешкати за межами табору (див. 13:45-46), його нечистота була, вочевидь, менш серйозною (хоча й більш обрядово заразною), аніж та, що ототожнювалася зі шкірними захворюваннями. Підсумовуючи все це, можна сказати, що, мабуть, мета визначення нечистих людей була, перш за все, не гігієнічна, а релігійна і теологічна.

15:13-15.  Відповідним обрядом очищення після одужання від течії був семиденний період вичікування, після якого чоловік обмивався і випирав “свою одіж”. “На восьмий день” він спокутував свою недугу, жертвуючи найменш коштовне підношення — “пару горлиць або пару голубенят ..., одне ... в жертву за гріх, а друге в усепалення”.

б.  Очищення періодичної течії чоловіка (15:16-18)

15:16-18. Другим випадком течії у чоловіків було періодичне витікання “сім’я”, чи то нічне, чи внаслідок статевого акту. В такому випадку не було потреби робити жертвопринесення, бо ця нечистота усувалася простим обмиванням та очікуванням (“до вечора”; див. коментарі до 11:24-28). Тут, однак, варто зауважити, що хоча звичайний статевий акт між чоловіком та жінкою (15:18) і робив їх обох обрядово нечистими, все ж у цьому не було гріха. Ніякої провини — ніякої жертви. Хронічні течії, які вимагали підношення за гріх, також не завжди ототожнювалися з особистим гріхом.

в.   Очищення періодичної течії жінки (15:19-24)

15:19-24. Третій випадок стосується обрядової нечистоти внаслідок щомісячних періодичних кровотеч у жінки. Хоча це й була періодична, а не хронічна течія (див. вірші 25-27), жінка вважалася нечистою впродовж семи днів, в тому ж розумінні, що і чоловік, який мав хронічну течію з супутньої імовірністю вторинного забруднення (див. 2-12). Оскільки статеві стосунки заборонялися під час таких кровотеч (18:19; 20:18), у 15:24, вочевидь, йдеться про те, що коли періодична течія розпочиналася у жінки під час статевого акту з чоловіком, він також ставав нечистим, як і вона, і також був джерелом вторинного забруднення (як у віршах 2-12).

г.   Очищення хронічної течії жінки (15:25-30)

15:25-27. Однак у четвертому випадку хронічна кровотеча, яка присутня у жінки “поза звичайною порою місячних спливів”, мала за наслідок повсякчасну нечистоту, аж до повної зупинки цієї течії. Опис течії є доволі широким, мабуть, для того щоб охопити різні ймовірні причини виникнення течії. Постанови про вторинне забруднення знову тут були у дії (вірш 27). Жінка у переповненому натовпі, яка зцілилася від Ісуса, також мала хронічну кровотечу (Мк. 5:25-34; Лк. 8:43-48). Зважаючи на постанови левітів про вторинне забруднення, не дивно, що вона була схвильована, коли Ісус виявив її присутність перед тими, хто штовхав її!

15:28-30.  “На восьмий” день після зупинки такої кровотечі жінка мала принести “пару” пташок “в жертву за гріх” та “в усепалення”, як і чоловік з хронічною течією (вірші 13-15).

ґ. Підсумок (15:31-33)

15:31-33.  У цих віршах озвучено мету даного закону — “щоб не померли через них, опоганюючи Мою храмину, що серед них” — та знову перелічено постанови (вірші 32-33).

Г. Закон про день Покути (част. 16)

Щорічний день Покути був одним із тих днів серед щорічних свят (див. Лев. 23), в які ізраїльтяни мали постити (див. коментарі до вірша 29; див. Діян. 27:9). Додаткові настанови містяться в інших частинах (Вих. 30:10; Лев. 23:26-32; 25:9; Чис. 29:7-11), однак найповніше тлумачення даного обряду знаходиться саме у Лев. 16.

Венхем зазначає: “Головна мета обрядів в день Покути — очистити святиню від забруднення через нечистих прохачів (див. 16:16, 19), які входили до неї, ... щоб зробити можливою постійну присутність Бога серед Свого народу” (Wenham, Leviticus , p. 228). І справді, очищення святині, намету зборів і жертовника (вірш 20) було теологічною характерною ознакою дня Покути, яке здійснювалося з допомогою кровного обряду з зарізаним козлом за людей (вірші 15-19). Однак завершення підношення за гріх обрядом із живим козлом символізувало замісне позбавлення людей від гріхів (вірш 22), які тут охарактеризовані як “усі беззаконня синів Ізраїля і всі переступи їхні, і всі гріхи їхні” (вірш 21), “щоб очистити” їх “від усіх” їхніх “гріхів” (вірш 30). Звісно, Арон і його “дім” першими ставали об’єктами таких окремих обрядів покутних жертвопринесень (вірші 6, 11-14). І в такий спосіб окремий покутний обряд відвертав гнів Бога на гріхи людей за увесь минулий рік.

Всебічність спокутуваних гріхів на день Покути є приголомшливою. Можна було б сподіватися, що певні гріхи не будуть згадуватися в цей день — чи то через те, що вони вже були спокутувані індивідуальними жертвами, чи тому, що це зухвалі гріхи, за які не можна було принести жертву і які каралися смертю (див. коментарі до 17:3-7). Однак в част. 16 не йдеться про жодні обмеження. Єдиним очевидним обмежувальним фактором щодо дієвості цього національного дня Покути для кожної людини зокрема було відповідне щиросердечне ставлення до пожертв, які слід було приносити з вірою і згідно Божих постанов, що справджувалося також і у стосунку до індивідуальних пожертв (див. Вступ : “Значення старозавітної жертви”).

1. ВСТУП (16:1-2)

16:1. У даних віршах постанови про день Покути розглядаються в особливому історичному контексті: “Після смерти двох синів Аронових, що померли, як наближались до Господа ... .” Надава та Авігу поглинув вогонь присутності Господа, бо вони приступили до Нього не так, як Він велів (10:1-2). На противагу невідповідній поведінці Аронових синів, у част. 16 йдеться про відповідну  поведінку, про спосіб приготування до пожертв і вірний обряд, з допомогою якого первосвященик міг приступити до Господа й не  вмерти.

16:2. Бог не об’явив священницькі постанови безпосередньо Аронові та його синам, а повідав їх через Мойсея. Згідно контексту заборона не входити “повсякчас у святиню” стосується лише цього щорічного свята. Тобто Арон не мав права входити туди будь-коли. Бо увійшовши “за завісу”, він міг стати свідком хмари Божої слави “над віком” (див. Вих. 25:10-22, особливо вірш 22; 40:34-38). “Віко” (“місце благодаті”, БКЯ) виконувало функцію кришки ковчегу, однак давньоєврейське слово каппорет  (що пов’язане зі словом кіппер , “спокутувати”, див. коментарі до Лев. 1:4) можна перекласти як “місце примирення”. Таке його значення відповідає грецькому слову хіластеріон  (перекладеному як “жертву примирення” у Рим. 3:25). (Див. рисунок “План храму” поблизу Вих. 25.)

2. ПРИГОТУВАННЯ ПЕРВОСВЯЩЕНИКА І ТВАРИН ДО ОБРЯДІВ (16:3-5)

16:3-5. Готуючись до обряду на честь дня Покути, “в святиню” слід було привести наступних тварин: від первосвященика і його родини — молодого бичка “на жертву за гріх” і барана “на всепалення”, а від ізраїльської “громади” — “двох козлів на жертву за гріх та одного барана на всепалення”. Спершу первосвященик мав вимитися “у воді”. Потім, аби показати свій статус слуги перед Богом, одягти просту лляну одежу — “хитон”, “підштанки”, пояс і “завивало” на “голову”. Ці предмети одягу були навіть простіші, аніж у звичайного священика (див. Вих. 39:27-29).

3. КОРОТКИЙ ОГЛЯД ОБРЯДІВ (16:6-10)

16:6-10.  Перш ніж детально розглянути обряди, що проводилися в день Покути, автор дав короткий огляд головних складових цих обрядів: (а) підношення за гріх “бичка” за первосвященика і його “дім” (див. вірші 11-14, 24-25, 27); (б) підношення за гріх двох “козлів” за людей, в тому числі вибір за допомогою “жеребу” козла відпущення (“для Азазела”, вірші 7-8) і жертва “козла, що на нього випав жереб для Господа” (див. вірші 15-19, 24-25); (в) обряд відпускання козла “в пустиню” (див. вірші 20-22).

4. ДЕТАЛЬНИЙ ОГЛЯД ОБРЯДІВ (16:11-28)

а. Підношення за гріх первосвященика (16:11-14)

У даному уривку подано тлумачення різних етапів обряду кроплення кров’ю бичка, зарізаного в “жертву за” власні гріхи первосвященика (вірш 11). Цей обряд нагадує той, що розглядається в 4:3-12 у стосунку до звичних підношень за гріх первосвященика. Єдиною відмінністю було місце , де відбувалося кроплення кров’ю. Вже не перед завісою і на кадильному жертовнику (як у 4:6-7), а в святая святих “на віко спереду” і “перед віком” (16:14).

16:11. Метою жертви первосвященика “за свої гріхи” була необхідність спокутувати “за себе й за свій дім”. Первосвященик спершу сам мав очиститися від бруду гріхів, перш ніж приступити до ролі посередника й принести “жертву за гріх людей” (вірш 15).

16:12-13.  Первосвященик мав увійти у святая святих три рази. Перший раз з кадильницею, повною “жару з жертовника” всепалення, зверху на якому він мав спалити ладан, зумисно підготовлений для використання у храмі (див. Вих. 30:34-36). Через це з’являвся “кадильний дим”, який вкривав “віко”, щоб первосвященик не міг споглядати хмару Божої присутності і “не вмер”.

16:14.  Вдруге Арон мав увійти за завісу з кров’ю “бичка”, якою йому слід було покропити “на віко спереду”, а потім сім разів “перед віком” (або перед ковчегом, або на землю). Про застосування решти крові бичка йдеться у віршах 18-19.

б. Підношення за гріх людей (16:15-17)

16:15. Підношенням за гріх людей мали бути два козла (вірш 5), один з яких за допомогою жеребу обирався для принесення Господеві, а інший — “для Азазела” (вірш 8). Про даний відбір тут мова не йде, оскільки вистачало того пояснення, що було подано раніше (вірші 7-8). Про козла відпущення йдеться знову у віршах 20-22, але спершу первосвященик мав зарізати Господнього “козла, що на жертву за гріх людей”, внести його “кров” у святая святих (тобто увійти третій раз) і вчинити “з його кров'ю так само, як зробив із кров'ю бичка” (див. вірш 14).

16:16-17. Той самий обряд слід було провести у наметі “зборів”, тобто, скоріш за все, покропити кров’ю сім разів перед кадильним жертовником, а тоді змастити кров’ю роги цього жертовника (як зазначено у Вих. 30:10). Такий подвійний обряд кроплення кров’ю (у святая святих та в наметі зборів) призначався не лише для відправлення покути за первосвященика, його “дім” і “за всю громаду синів Ізраїля” (Лев. 16:17), але й також для покути “за святиню, за намет зборів і за жертовник” (вірш 20; див. вірш 16). Отож, метою підношення за гріх була покута за ізраїльтян через очищення місця Божого перебування від бруду людських гріхів. Цілком можливо, що вбивство тварини здійснювалося в покуту за людей, тоді як кроплення кров’ю очищало саму святиню. Адже місце перебування Бога мало бути очищене “від нечистот синів Ізраїля й від проступків та всіх гріхів їхніх” (вірш 16).

в. Очищення жертовника (16:18-19)

16:18-19. Від бруду гріхів ізраїльтян слід було символічно очистити не лише святая святих і ввесь намет зборів, але й також жертовник, “що перед Господом”. Хоча деякі науковці вважають, що тут ідеться про кадильний жертовник (наприклад, Harrison, Leviticus , p. 173), автор, скоріш за все, мав на увазі жертовник всепалення, в описі якого деінде міститься фраза “перед Господом” (1:5; див. Wenham, Leviticus , p. 401). Таке очищення здійснювалося за допомогою “крови з бичка та з козла”, яку клали “на роги жертовника кругом з усіх боків” та якою бризкали (або на верх цього жертовника, або на його боки) “сім раз” (16:19). Метою всього цього була необхідність очистити і освятити жертовник “від нечистот синів Ізраїля”.

г. Відправлення козла відпущення в пустелю (16:20-22)

16:20-22. Примітно, що первосвященик спершу мав скінчити  “покуту за святиню, за намет зборів і за жертовник” й лиш тоді привести “козла живого”, покласти “йому обидві руки на голову”, визнати “над ним усі беззаконня синів Ізраїля і всі переступи їхні, і всі гріхи їхні” й тим самим символічно покласти “їх козлові на голову”. Хоча деякі науковці стверджують, що на голову козла первосвященик клав уже спокутувані і вже прощені гріхи, краще все ж тлумачити ці вірші в тому розумінні, що обряд кроплення кров’ю очищав святиню від негативного впливу гріхів людей, а обряд відправлення живого козла “в пустиню” (як частина підношення за гріх) вчиняв покуту в тому значенні, що очищав самих ізраїльтян від їхніх гріхів.

Визначення живого козла як “козел відпущення” (вірші 8, 10, 26) слід, однак, розтлумачити, адже давньоєврейське слово ‘аза’зел (яке зустрічається в СЗ лиш тут) зазвичай перекладають чотирма різними способами: (а) у стосунку до самого козла — “козел-утікач” або “козел відпущення”; (б) як власне ймення Азазел, яким характеризувалися сили зла або демон пустелі, чи й навіть сатана — тоді гріхи ізраїльтян відсилалися назад до свого злого першоджерела; (в) як термін зі значенням “скеляста прірва” (чи якесь подібне місце), звідки козла відпускали назад, замість того, щоб вбити; і (г) як абстрактний термін зі значенням “цілковите знищення, повне усунення” чи щось подібне (див. C.L. Feinberg, “The Scapegoat of Leviticus 16,”  Bibliotheca Sacra , 115. October-December, 1958:320-33; Carl Schultz, Theological Wordbook of the Old Testament.  Chicago, Moody Press, 1980, 2:658-9). Дослідження думок науковців лише підкреслює недостатнє розуміння точної етимології та застосування даного терміну. Однак значення ролі козла, який відносив на собі гріхи людей у пустелю, цілком очевидне з част. 16.

ґ. Очищення первосвященика та спалення жертв усепалення й підношень за гріх (16:23-25)

16:23-25.  Після того, як первосвященик знімав “лляні шати” і залишав їх у наметі “зборів”, він мав умитися (щоб засвідчити обрядову чистоту) і “знову” одягнути “свою одіж” первосвященика для обряду спалення. Потім йому слід було принести “за себе” в жертву всепалення барана (вірш 3) і в “усепалення за народ” другого барана (вірш 5), а також “тук жертви за гріх” (мабуть, і жир бичка первосвященика, і жир козла людей). Тут варто, однак, зауважити, що саме зараз первосвященик здійснював всепалення в покуту за себе і за людей (див. 1:4). Вочевидь, додаткові обряди жертвопринесень з Чис. 29:8-11 здійснювалися наступними в низці жертвопринесень з нагоди дня Покути.

д. Очищення інших учасників й утилізація залишків підношень за гріх (16:26-28)

16:26-28. Повна обрядова чистота й самих учасників, і святині досягалася за допомогою наступних дій: (а) очищення людини, яка випускала “Азазелові козла”, (б) спалення шкур, туш та калу “бичка ... і козла, що на жертву за гріх”, десь за межами табору, і (в) очищення людини, яка все це утилізувала.

5. ДЕНЬ ПОКУТИ — ЩОРІЧНЕ СВЯТО (16:29-34)

16:29-34. Цей обряд з нагоди дня Покути слід було проводити щорічно “сьомого місяця, десятого дня місяця” (тішрей, жовтень-листопад). Вочевидь, самі по собі ці обряди вважалися неефективними, якщо поведінка людей не була при цьому відповідною. Вони мали “вмертвляти самих себе” (дану фразу зазвичай розуміють в тому числі і як необхідність постити, Іс. 53:3, 5; див. Лев. 23:27, 32; Чис. 29:7) “й нічого не робити”, оскільки це був “день” суботнього “спочинку”. Значення даного обряду підсумовано у Лев. 16:33-34, а у вірші 34 знову озвучено, що ця установа — віковічна і проводити цей обряд першого дня Великого Відпусту слід “було так, як Господь заповідав Мойсеєві”.

У Посланні до Євреїв розповідається, що потреба в таких типових жертвах, які слід було приносити щорічно в день Покути, відпала, коли Христос помер на хресті, адже Його жертва за гріхи людей була не щорічною, а “раз назавжди” (Євр. 9:11-12, 24-26; 10:12).

ІІ. Поступ у святості перед Богом через відділення (част. 17-27)

А. Закони про жертвування і споживання м’яса (част. 17)

Дана частина слугує додатком до част. 1-7, оскільки в ній пояснюється значення крові в обрядах жертвопринесень (17:11), а також інші пов’язані з цим питання, які вже розглядалися (див. 7:26-27; 11:39-40). Тут, однак, йдеться не про роль священиків (хоча про них міститься згадка у вступі, 17:2), а про потенційні помилки мирян стосовно обрядів жертвопринесень та споживання м’яса.

1. ВСТУП (17:1-2)

17:1-2. Нова частина книги розпочинається вже типовою вступною фразою “Господь сказав Мойсеєві” (див. 1:1; 4:1; 6:1; 7:28; 11:1; 15:1; 16:1-2; 18:1-2; 19:1-2). Кожна ж конкретна заповідь Господа (17:2) вводиться фразою “хто б то не був із дому Ізраїля” (вірші 3, 8, 10, 13), завдяки чому дана частина поділяється на чотири розділи.

2. ВИМОГА РІЗАТИ ДОМАШНІХ ТВАРИН ПЕРЕД ХРАМОМ (17:3-7)

17:3-7.  Заборона стосувалася вбивства тварин без того, “щоб принести (їх) в жертву Господеві перед храминою Господньою”. В той час як дана постанова почала діяти у Синайській пустелі, ізраїльтяни не лише харчувалися в основному манною, але й вважали своїх одомашнених тварин, які давали їм молоко і молочні продукти, надто цінними, аби споживати їх у їжу. Отож, слово “заріже” у стосунку до вола, вівці чи кози передбачає постанову про цілковиту заборону різати тварин не для жертовних піднесень, допоки вони не оселяться у Ханаан-землі, де труднощі заселення усього цього краю стали причиною деякої зміни даної постанови (Втор. 12:20-28).

Перебуваючи в пустелі, люди, які хотіли спожити м’ясо одомашненої тварини, спершу мали піднести її як мирну жертву (Лев. 17:5; див. 7:11-34). Це не лише було гарантією того, що потреби священиків будуть задоволені, але й також запобігало можливості здійснювати пожертви “козлоногим (ідолам)” (тут, мабуть, міститься згадка про ідолопоклонство козлам, яке було поширене у східній дельті Нижнього Єгипту; див. Harrison, Leviticus , p. 180). Якщо тварину дозволялося різати лише у святині, то людина, винна у тому, що підносила жертву божкам, не могла виправдатися, заявляючи, що різала тварину для себе. Карою за порушення даної постанови було викорінення “з-поміж свого люду” (17:4, як і у випадку з усіма порушеннями, озвученими в цій частині: вірші 9-10, 14; див. Вих. 30:33, 38; Лев. 7:20-21; 20:17-18; Чис. 15:30-31). Це покарання, скоріш, передбачало неминучу пряму божественну кару, аніж страту, виконану людьми (див. Wenham, Leviticus , pp. 241-2), хоча, цілком імовірно, тут могла йти мова про вигнання такої людини Богом зі Свого народу.

3. ВИМОГА ПРИНОСИТИ ПОЖЕРТВИ ДО ХРАМУ (17:8-9)

17:8-9. Ця вимога подібна на попередню, але тут чіткіше озвучено заборону приносити “всепалення або жертву” мирного підношення деінде, а не “до входу в намет зборів”. Підстави для такої заборони були, вочевидь, такими ж, як і у попередньому уривку, і покарання за порушення було таке ж — порушник мав бути викорінений “з-поміж свого люду”.

4. ЗАБОРОНА СПОЖИВАТИ КРОВ (17:10-12)

17:10-12. З-поміж семи заборон, озвучених у П’ятикнижжі, супроти споживання крові (Бут. 9:4; Лев. 3:17; 7:26-27; 17:10-14; 19:26; Втор. 12:15-16, 23-24; 15:23), дана заборона (Лев. 17:10-14) є найзрозумілішою та містить обґрунтування. У вірші 11 викладено дві підстави заборони споживати кров: (1) “В крові — життя тіла” (кров за своєю суттю є необхідною, щоб підтримувати життя тварин, отож, їхня кров фактично ототожнюється з їхнім життям); тому, утримуючись від споживання крові, людина тим самим виявляє повагу до святості життя. (2) “Кров бо чинить покуту” (Бог обрав жертовну кров як відкупну плату за життя людей, отож, смерть замісної жертви і вчиняє покуту); тому, утримуючись від споживання крові, людина тим самим виявляє повагу до її святості як засобу здійснення покути. Бог сказав: “Я вам дозволив уживати її на жертовнику в покуту за ваші душі.” Тим самим Він засвідчив, що кров і справді була дієвою. Однак вона мала покутну цінність лише тому, що це Бог наділив її такою здібністю. Він обрав її як дуже вдалий символ чинності спокутування та прощення. І знову, покаранням за порушення даної заборони було викорінення “з-поміж його людей” (див. коментарі до вірша 4).

5. ЗАСТОСУВАННЯ ЦИХ ВИМОГ У МИСЛИВСТВІ (17:13-16)

Тут уже мова йде про кров не домашніх тварин, яких дозволялося приносити в жертву, а чистої дичини, яку можна було вполювати. Оскільки дичина не приймалася в пожертву (адже нічого прохачеві не коштувала), лише заборона супроти споживання крові була чинною, і тут не йшлося про вимогу різати тварину перед наметом зборів. (І справді, було б дуже важко вполювати живу антилопу чи козулю, привести її до входу у намет і лиш там її вбити!)

17:13-14. Вимога зціджувати кров чистих диких тварин (“нехай вицідить кров її й засипле землею”) згодом поширилася і на одомашнених тварин, якщо вони вже більш не були придатні для принесення в жертву у святині (див. Втор. 12:15-16, 22-24).

17:15-16.  Якщо ж котрась людина споживала нечисту тушу (не від нечистої тварини, а від чистої, але або “здохлятину, або розірване звірем”), вона мала випрати “свою одіж” і вимитися “в воді”, а також зачекати “до вечора”, щоб знову стати обрядово чистою (див. коментарі до 11:24-28). Ймовірною причиною, з якої споживання такої туші тварини призводило до нечистоти, було те, що з неї могла бути випущена не вся кров (див. 1 Сам. 14:32-35; Єз. 4:14; 44:31; Діян. 15:20). Окрім того, один лише дотик до такої тварини робив людину нечистою (див. Лев. 11:39-40). Дана постанова згодом була дещо змінена і з’явилася умова, що таких мертвих тварин могли споживати лише чужинці та приходні (Втор. 14:21). Однак фразу, яка зустрічалася дещо раніше, — “псам викинете його” (Вих. 22:30), — слід розуміти буквально, а не в стосунку до чужинців.

Б. Закони про завітні правила поведінки і непоступливість язичницьким звичаям (част. 18-20)

1. ЗАКОНИ, ЩО ОБМЕЖУЮТЬ СТАТЕВІ СТОСУНКИ (част. 18)

Част. 18 слугує своєрідним вступом до решти Книги Левіт. І не лише тому, що тут висвітлюються такі важливі теми, як відповідальність ізраїльтян перед святим Богом і зобов'язання бути Його святим народом й таким чином відмежовуватися від язичницьких народів (див. важливі вступні [вірші 2-5] і заключні [вірші 24-30] твердження), але й також тому, що сама будова цієї частини нагадує своєю формою завітну угоду, яка була широко відома на стародавньому Близькому Сході (див. K.A. Kitchen, The Bible in Its World: The Bible and Archaeology Today . Downers Grove, Ill., InterVarsity Press, 1978, pp. 81-5): (а) передмова — “Я — Господь, Бог ваш” (Лев. 18:2), (б) історична ретроспектива — “в Єгипетській землі, де ви жили” (вірш 3), (в) головна умова — “Мої закони пильнуйте” (вірш 4), (г) обітниця благословення — “дають життя” (вірш 5), (ґ) розгорнуті умови (вірші 6-23) і (д) прокляття за непослух (вірші 24-30). (Також див. таблицю “ Завіт Мойсея у порівнянні з сюзеренними договорами” поблизу Вих. 19.) Окремі заборони з Лев. 18 ґрунтуються на принципах святості шлюбу та потреби в стабільних і гармонійних стосунках у сім’ї. Статева вседозволеність в язичницькій культурі та культова проституція в язичницькій релігії, зокрема серед ханаанян, були цілковитою протилежністю даним принципам.

а. Вступ до завітної високоморальності (18:1-5)

18:1-5. Фраза “Я — Господь, Бог ваш” виступає тут передмовою завітної угоди част. 18. Однак наступні п’ять разів її вжитку у даній частині (вірші 4-6, 21, 30) — це, скоріш, спонука дотримуватися певних законів. Майже ідентичною фразою розпочинаються Десять заповідей (Вих. 20:2; Втор. 5:6). Отож, заклик уникати звичаїв інших народів (особливо тих, яким слідували “в Єгипетській землі ... і ... в Ханаан-землі”, Лев. 18:3) походить від того, якою насправді мала бути Божа людина і завітні стосунки ізраїльтян із Ним. Об’єднана Богом система з тілесних і духовних законів, яка мала на меті забезпечити щасливе та змістовне життя ізраїльтянам як Його визволеному народові, тут має назву “Мої веління ... й Мої закони”. Спонука дотримуватися цих законів тут також чітко окреслена — “тому, хто їх виконує, (вони) дають (повноцінне) життя”.

Послух Божим законам дає Його людям щасливе й довершене життя (див. 26:3-13; Втор. 28:1-14). Наприклад, шлюбні і статеві обмеження, про які йдеться в Лев. 18, слугують фундаментом стабільного, гармонійного та щасливого сімейного життя. (Однак неперероджені люди чи ті, “які покликаються на діла Закону”, знаходяться “під прокляттям”; див. Гал. 3:10.)

б. Заборони супроти кровозмісних союзів (18:6-18)

18:6-18.  Загальний принцип даної частини озвучено у вірші 6: “Ніхто нехай не наближається ні до якої близької родички, щоб відкрити наготу її.” Головною метою даного уривку була необхідність заборонити невідповідні шлюби, а також незаконні стосунки поза шлюбом (див. вірш 20; порівняйте з Harrison, Leviticus , p. 186) і шлюби з неізраїльтянами (Втор. 7:3-6; див. 1 Цар. 11:1-2). Однак якщо неізраїльтянин чи неізраїльтянка (як Рута) наверталися до Господа, такий шлюб дозволявся.

З даної частини можна почерпнути наступні постанови. Чоловік не мав права одружуватися зі своєю матір’ю (Лев. 18:7) чи своєю сестрою (або ж напівсестрою; перший рівень кровної спорідненості згідно сучасної генетики, вірш 9). Заборона супроти шлюбу з власною донькою тут також передбачалася, а тому й не згадувалася (див. Бут. 19:30-38). Чоловікові не дозволялося женитися на своїй внучці (другий рівень кровної спорідненості, Лев. 18:10) і на своїй тітці (сестрі свого “батька” чи “матері”, вірші 12-14). Він також не мав права одружуватися з овдовілою жінкою свого близького кровного родича, тобто зі своєю мачухою (вірш 8), напівсестрою (вірш 11), тіткою (вірш 14), невісткою (вірш 15), жінкою брата (вірш 16), пасербицею (вірш 17) і нерідною внучкою (вірш 17). Очевидною причиною всіх цих заборон стосовно одруження було те, що таким чином чоловік ставав “одним тілом” (Бут. 2:24) з кровною родичкою, яка вже вважалася частиною родини (див. Wenham, Leviticus , pp. 254-8 щодо окремих прикладів декількох ще важчих для розуміння понять).

в. Заборони супроти статевих збочень ханаанян (18:19-23)

18:19.  Див. 15:19-24; 20:18; 2 Сам. 11:4.

18:20. Перелюб у Старому Завіті описується як статеві стосунки “з жінкою ближнього твого”, а саме між заміжньою чи зарученою жінкою та іншим — не її власним — чоловіком. Тут не йдеться про стосунки між одруженим чоловіком та самотньою жінкою, бо такий союз вважався менш злочинним (Вих. 22:16-17; Втор. 22:28-29).

18:21.  Молох — це національний бог аммоніїв (1 Цар. 11:7; див. 2 Цар. 23:10; Єр. 32:35). Тут, вочевидь, йдеться про принесення в жертву дітей та спалення їх на вогнищі (2 Цар. 3:27; Втор. 12:31; 18:10; див. про суворе покарання у Лев. 20:2-5), хоча згідно контексту мова, скоріш, йде, як стверджує Снейз, про віддавання дітей у культову проституцію (Snaith, Leviticus and Numbers , p. 125).

18:22-23.  Також заборонялися і гомосексуальні стосунки (див. Бут. 19; Лев. 20:13; Суд. 19:22; Рим. 1:26-27; 1 Кор. 6:9), і зоофілія (див. Вих. 22:19; Лев. 20:15-16; Втор. 27:21).

г. Підсумовувальне застереження супроти непослуху до завітних постанов (18:24-30)

18:24-30. Даний уривок виконує функцію частини з прокляттями завітної угоди. Саме через усе вищезгадане (зокрема вірші 19-23) Бог і замислив винищити ханаанян. Й неслухняні ізраїльтяни зазнають тієї ж кари, що і їхні попередники. Адже графічна персоніфікація — “земля... виблювала своїх мешканців” (вірші 25, 28) — показує, якими гидотними (вірші 26, 29-30) є такі дії в очах Бога. Дана частина завершується так, як і розпочиналася: “Я — Господь, Бог ваш.”

2. ЗАКОНИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ПРАКТИЧНІЙ СВЯТОСТІ ПЕРЕД БОГОМ ТА ІНШИМИ ЛЮДЬМИ (част. 19)

“Багатогранність матеріалу, який міститься у даній частині, віддзеркалює різноманітність самого життя. Предметом Божих законів є всі аспекти людських стосунків та їхніх справ” (Wenham, Leviticus , p. 264). Святість Бога (вірш 2) слугує фундаментом практичної святості, на користь та підтримку якої і були сотворені дані закони. Хоча обґрунтування деяких постанов (наприклад, вірш 19) може видатися і не зовсім зрозумілим сучасному тлумачеві, етичні постанови з даної частини не є випадковими, а вибудовуються на справедливому, людяному та співчутливому ставленні до старших людей, інвалідів, нужденних, чужинців, робітників та інших. Ці постанови стосуються не лише зовнішньої поведінки, а й внутрішньої мотивації (див. вірші 17-18). Варто також зазначити, що базові принципи Десяти заповідей також включено у част. 19, хоча й не в тому ж порядку і не завжди з тим самим наголосом. Фрази “Я — Господь” і “Я — Господь, Бог ваш” зустрічаються в даній частині аж 16 разів, засвідчуючи початок кожного нового уривку.

а. Вступ (19:1-2)

19:1-2. Дана частина адресується не декільком людям, а всій ізраїльській громаді, усьому їхньому народові. Спонука до святості озвучена тут таким чином, що може слугувати гаслом до всієї Книги Левіт: “Святими ви мусите бути, бо Я — святий, Господь, Бог ваш.” Це твердження назавжди єднає етику з теологією. Людська високоморальність має ґрунтуватися виключно на незмінній вдачі Бога. “Кожне біблійне твердження про Бога передає в тому числі вимогу до людей наслідувати Його в щоденному житті” (R.E. Clements, “Leviticus,” in The Broadman Bible Commentary , 2:51). Отож, Бог закликав ізраїльтян бути “народом святим” (Вих. 19:6).

б. Релігійні вимоги (19:3-10)

19:3-4. Пошана до батьків і святкування святої суботи виступають основою всього Закону і засвідчують, що святість розпочинається вдома. Дитина, яка навчається шанувати (“шануватиме”, досл., “боятиметься”, як у вірші 14) “свого батька й матір свою”, також буде “боятися” й Бога та тікатиме від “ідолів і литих божків”.

19:5-8. Дане правило стосується відповідної утилізації м’яса мирних підношень (див. 7:15-20). Суворість покарання (“викорінився б з-поміж людей своїх”, 19:8) вказує на те, що порушення цього обряду вважалося дуже серйозним злочином.

19:9-10. “Колосся” на краях “поля”, а також “грона, що попадали” у винограднику, слід було залишати вбогим (23:22; Втор. 24:19-22; див. Рут. 2).

в. Добросусідство (19:11-18)

19:11-18.  Дана низка заборон мала на меті розвивати гармонійні і святі стосунки між ізраїльтянами (“ближнього твого”, вірші 13, 15-18). А заповідь “любитимеш ближнього твого, як самого себе” (вірш 18; див. Мт. 5:43; 19:19; 22:39; Мк. 12:31, 33; Лк. 10:27; Рим. 13:9; Гал. 5:14; Як. 2:8) у Лев. 19:34 звучить навіть у ширшому розумінні: “... любитимеш його [приходня], як себе самого.”

Ці правила сприяють чесності, завдяки якій репутація Бога не буде заплямована (вірші 11-12), а також у них міститься заклик не використовувати понад міру слабких людей, робітників та калік (вірші 13-14), бути справедливим у суді і до вбогого, і до багатого (вірші 15-16) та керуватися у своєму ставленні до всіх людей щирою любов’ю (вірші 17-18).

г. Інші установи (19:19-37)

19:19. Дана частина (вірші 19-37) і на початку, і в кінці містить фразу “Установ моїх пильнуйте”. Заборонені поєднання (вірш 19) засвідчували, що людині не було дозволено змішувати те, що Бог розділив.

19:20-22.  Згідно з текстом наступної частини, “Хто чужоложить із жінкою ближнього свого, на смерть мусять бути скарані і перелюбець, і перелюбка” (20:10). Однак “чоловік” та “рабиня”, про яких йдеться у даних віршах, не мали бути скарані “на смерть”, оскільки вона за законом все ще була рабинею, ані “не відкуплена, ані не випущена на волю”. Тим не менш, чоловік мусів понести за це відповідне покарання (можливо, слід було виплатити відшкодування або її хазяїнові, або нареченому), а також “принести Господеві ... жертву за провину”, щоб вчинити “покуту”.

19:23-25.  “На четвертий рік” перші плоди “всілякого овочевого дерева” слід було віддати “на хвалу Господеві”, тоді як убогий урожай перших трьох років не можна було підносити Йому. Окрім врожаю (Вих. 23:19; Лев. 23:10; Втор. 26:1-15), закон про первоплоди також стосувався тварин (Вих. 34:19-20; Втор. 15:19) і дітей (Вих. 13:2; Чис. 8:16-18).

19:26-31. Ці заборони мають, мабуть, стосунок до релігійних звичаїв язичників. Тому їх слід було уникати, в тому числі траурних обрядів (вірші 27-28), культової розпусти (вірш 29, на противагу вірному поклонінню Господеві, вірш 30) та некромантії (вірш 31).

19:32-34.  З іншого ж боку, до старших людей (вірш 32) та приходнів (вірші 33-34) слід було виявляти повагу.

19:35-36.  Чесна вулична торгівля мала лиш додавати практичної святості, якої Господь сподівався від людей. (Див. Втор. 25:13-16; Прип. 11:1; 16:11; 20:10, 23; Ам. 8:5; Міх. 6:11; а також див. коментарі до Ос. 12:7.)

19:37.  Даний підсумок перегукується з тим, який міститься у 18:4, 30.

3. ЗАКОНИ, ЩО ПЕРЕДБАЧАЮТЬ СМЕРТНУ КАРУ (част. 20)

Част. 20 доповнює і підкріплює част. 18, акцентуючи увагу на карах за різні злочини. Тоді як закони у част. 18-19 адресуються потенційним порушникам і забороняють певні дії, закони, озвучені в част 20, адресовані спільноті та роз’яснюють, яка кара належить за кожен конкретний злочин. За виключенням віршів 19-21, злочини, про які тут розповідається, заслуговували на смертну кару (див. Вих. 21:12-17). Хоча це й могло видатися жорстокістю, але така кара була необхідною, щоб запобігти можливості зараження гріхом життя спільноти Божих людей. Найважчими публічними гріхами супроти життя, релігії й сім’ї були ті, які заслуговували на найвищу — смертну — кару, як-от зумисне вбивство (Вих. 21:12; Чис. 35; Втор. 19), викрадення людей (Вих. 21:16; Втор. 24:7), перелюб (Лев. 20:10; Втор. 22:22), гомосексуалізм (Лев. 20:13), богохульство (25:13-16, 23), ідолопоклонство (Втор. 13:6-10) та зарозумілий непослух владі (Втор. 17:12; 21:18-21).

Спосіб здійснення смертної кари двічі уточнюється як каменування (Лев. 20:2, 27) і один раз як спалення (вірш 14, згідно єврейських переказів, людям тоді вливали у горло розпечений свинець!) Однак найсуворіший вияв смертної кари згадується у віршах 3, 5-6 (див. вірші 17-18) — “Я викоріню його з-поміж людей його.” Даний вияв прямої божественної кари відбувався, принаймні у даному випадку, через спосіб покарання, описаний у вірші 2 — “Його земляки нехай поб'ють його камінням.” Венхем вважає, що божественне викорінення є додатковою карою до судового вироку, оскільки передбачає відділення від людей навіть після смерті (Wenham, Leviticus , p. 278; див. pp. 242, 285).

а. Релігійні гріхи, які заслуговують смертної кари (20:1-6)

20:1-6. Уривок про поклоніння “Молохові” (вірші 1-5) є продовженням 18:21. Гріх некромантії (20:6) також згадувався у 19:31.

б. Заклик до святості (20:7-8)

20:7-8.  Навіть посеред даного переліку найсерйозніших злочинів Бог великодушно озвучив заклики до завітної високоморальності, спонукою до якої мала бути Його власна святість.

в. Родинні гріхи, які заслуговують смертної кари (20:9-21)

20:9-21.  Щодо смертної кари за зухвалий непослух батькам (вірш 9) також див. Вих. 21:17. Лев. 20:10-17 загалом перегукуються з 18:6-23, за виключенням того, що тут згадується ще й покарання (а також заборона супроти статевих зносин під час жіночих днів; див. 15:19-20). Покарання, озвучене в 20:19-21, є не зовсім зрозуміле.

г. Заклик до святості (20:22-26)

20:22-26.  Заклик і застереження, які містяться у віршах 22-24, подібні до тих, що згадуються у 18:24-20. Доповнення стосовно того, що слід “відрізняти ... чисте від нечистого” (20:25), теологічно співвідноситься з тим фактом, що Бог “відрізнив” ізраїльтян “від інших народів” (вірші 24, 26), і вони мали бути “святими”, бо Він — “святий” (вірш 26).

ґ. Релігійний гріх, який заслуговує смертної кари (20:27)

20:27. Див. вірш 6 та 19:31.

В. Закони про святість священиків і пожертв (част. 21-22)

1. ОСОБИСТІ ОБМЕЖЕННЯ ДЛЯ СВЯЩЕНИЦЬКОЇ СЛУЖБИ (част. 21)

а. Вступ (21:1а)

21:1а. Якщо Божа святість була підґрунтям і спонукою до святості всієї ізраїльської спільноти (див. 19:2), наскільки ж більше вона важила для “священиків”, які служили біля жертовника (21:1-9), й особливо для первосвященика, який виступав посередником між людьми та Богом (вірші 10-15).

б. Обмеження щодо трауру та шлюбу для звичайних священиків (21:1б-9)

Сини Арона мали слідувати чималій кількості особистих заборон, щоб сприяти священицькій чистоті.

21:1б-4. Священики мали уникати обрядової нечистоти, яка могла стати наслідком можливого контакту з померлими, “хібащо то” була “близька родина” (кровного зв’язку, але не дружина [вірш 4]; прихильником перекладу, що міститься в НМВ — “Нехай не осквернює себе як очільник серед своїх людей” — є Харрісон [Harrison, Leviticus , p. 208], але не Венхем [Wenham, Leviticus , p. 290]). Однак дозвіл торкатися тіла близького родича не був чинним у випадку Надава й Авігу (10:3-7), мабуть, тому що їхні смерті були божественною карою.

21:5-6. Як і всі ізраїльтяни (19:27-28; див. Втор. 14:1), священики мали уникати язичницьких траурних обрядів. Таке ототожнення зі звичаями язичників могло зробити їх несвятими та осквернити ім’я їхнього Бога, через що вони більш не мали права приносити “жертви” на жертовнику.

21:7-8.  З тих самих причин священики мали уникати шлюбів з розпусницями, розведеними жінками, але не вдовами (порівняйте з віршем 14). Безумовно, репутація дружини священика чинила безпосередній вплив на здатність її чоловіка служити у святому місці. Спонука та джерело святості містяться в наступних Божих словах: “Бо святий я, Господь, що освячую вас.” Потрійне повторення цієї (або подібної) фрази поділяє дану частину на три великі підрозділи (див. вірші 15, 23).

21:9.  Не лише репутація дружини священика (вірші 7-8), але й також репутація його доньки здійснювала вплив на його відповідність священицькій службі. Розпуста (чи то культова в язичницькій святині, чи некультова) завжди мала каратися смертю (“вогнем таку спалити”).

в. Обмеження щодо трауру та шлюбу для первосвященика (21:10-15)

21:10-12. Як і слід було очікувати, для первосвященика обмеження були суворіші, адже він відрізнявся від інших священиків тим, “що на голову його (було) злито миро” і він мав “власть зодягатися в священні шати”. Отож, він не повинен був оскверняти себе, “навіть ради батька чи матері” (вірш 11, порівняйте з віршем 2). Не мав він і демонструвати звичні вияви горя (наприклад, “роздирати на собі одежі”, вірш 10), як і інші язичницькі звичаї (вірш 5). Вірш 12 означає, що він не мав права виходити “зо святині” під час похоронів, а не що він був зобов’язаний ввесь час там жити.

21:13-15. Щодо обмежень стосовно шлюбу, то первосвященикові цілковито заборонялося женитися не на дівиці, в тому числі і вдові (що не заборонялося звичайним священикам, вірш 7). Це давало безумовну певність у тому, що його перше дитя (наступний імовірний первосвященик) було й справді його, а отже, священицького роду.

г. Обмеження щодо священиків з фізичними вадами (21:16-23)

21:16-21.  Священикам з будь-якими фізичними вадами не дозволялося здійснювати підношення Богові у храмі. Однак вади, перелічені у даних віршах, носять, скоріш, ознайомчий характер, а не передають вичерпний перелік усіх можливих на той час вад (див. для порівняння перелік вад тварин у 22:20-25). Обрядова цілісність системи жертвопринесень левітів знаходила свій вияв й у тілесній цілісності та нормальності (див. Wenham, Leviticus , pp. 23-5, 169-71).

21:22.  Проте священики з вадами мали право на частку не лише зі “святих дарів” (часток священиків з мирних підношень), але й також “з пресвятих” (часток священиків з усіх звичайних підношень).

21:23.  Даний висновок знову підкреслює роль Господа як Того, Хто Освячує.

ґ. Підсумок (21:24)

21:24. Цей підсумок засвідчує той факт, що Мойсей виконав вказівку Бога (вірш 1, “Промов до священиків”), звісно ж, у присутності Арона й усіх ізраїльтян.

2. ПОСТАНОВИ ПРО СВЯТІ ПІДНОШЕННЯ (част. 22)

а. Вступ (22:1-2)

22:1-2.  І знову Господь дав Мойсеєві вказівки для Арона і його синів щодо поваги до святих речей. Даний термін має, вочевидь, доволі широке значення й охоплює всі обов’язки священиків, в тому числі підношення десятин, первоплодів та жертв (див. Чис. 18:8-19). Зернові підношення, підношення за гріх і за провину могли споживати лише чоловіки зі священицького чину (Лев. 6:16, 26; 7:6); інші святі підношення могли їсти і їхні домочадці. Головним в усьому цьому було те, що священики не мали права оскверняти святе ім’я Господа через невідповідне використання підношень від людей для Нього.

б. Обмеження щодо споживання святих підношень священиками (22:3-9)

22:3-9. Обрядово нечистому священикові не дозволялося ні здійснювати підношення, ні споживати святу їжу. Покарання за порушення даної заборони було дуже суворе — “той викоріниться з-перед Мого обличчя”. Серед можливих джерел обрядового забруднення священика, внаслідок контакту з якими він не мав права споживати святі підношення, були: “прокажений (див. част. 13-14) або течивий (див. част. 15)”, а також труп (див. 11:39). Нагадування про відповідність священиків священицькій службі знову підкреслило святість Бога і Його намір сприяти поширенню святості серед Своїх людей (22:9).

в. Обмеження щодо споживання святих підношень несвящениками (22:10-16)

22:10-13. У даних віршах озвучено додаткові постанови щодо того, хто саме мав право споживати святу їжу. Родина священика мала на це право, але хто ж вважався членом родини священика? Вочевидь, кожен постійний член його господи, в тому числі раб (вірш 11) чи овдовіла або ж розлучена бездітна “дочка священика”, яка “вернулась у домівку батька свого” (вірш 13). Однак ні гість, ні “наймит” не могли споживати святих підношень, бо вони не були постійними мешканцями господи священика (вірш 10), як і донька, яка жила у господі свого чоловіка (вірш 12).

22:14-16. Хто ж “ненароком” порушував цю заборону та їв “святе”, той мусів зробити відповідне відшкодування “священикові, додавши п'ятину (20%) поверх того”. Слово “спокутувати” (вірш 16) могло мати стосунок або до цього відшкодування, або ж до барана з підношення за провину (5:14-6:7). Священики були зобов’язані наглядати за тим, хто споживав “святі приноси”, й тим самим запобігати подібним порушенням (22:15-16).

г. Обмеження та заборони стосовно пожертв (22:17-30)

22:17-21. Дана частина стосовно певних вад тварин, які через це й не годилися для підношень, розпочинається загальним твердженням про “всепалення” та мирні жертви.

22:22-25.  Заборона жертвувати “чи скаліченого, чи уломного” стосовно тварин роз’яснюється тими ж словами, що й заборона священикам з фізичними вадами здійснювати пожертви (21:18-20). Так, вочевидь, і було задумано. Венхем стверджує, що жертовні тварини — це “священики зі світу тварин”, тобто оскільки язичників символізують нечисті тварини, а ізраїльтян — чисті, то священиків символізують жертовні тварини” (Wenham, Leviticus , p. 290; див. р. 170). Єдиним виключенням, за якого тварину з певними вадами таки дозволялося приносити в жертву, був “добровільний дар” (22:23).

22:26-28. Були також певні обмеження стосовно ще маленьких жертовних тварин. Їх не можна було приносити в жертву до “восьмого ... дня” їх життя, і не дозволялося їх різати “одного дня” з їхніми матерями.

22:29-30.  Тут міститься нагадування про часові рамки, в межах яких дозволялося споживати “подячну жертву”: “Того самого дня треба її з'їсти” (див. 7:15).

ґ. Заключне завітне проголошення (22:31-33)

22:31-33. У цих віршах наголошується і божественна святість, і божественна благодать (“що вивів вас із Єгипетської землі”; див. коментарі до Втор. 4:20) як спонука до святості в житті Божого народу (див. 18:24-30; 19:36-37; 20:22-26).

Г. Закони стосовно призначених Господніх свят (част. 23)

Система жертвопринесень левітів об’єднала в собі й особисті, й національні випадки жертовних підношень та поклоніння. В част. 1-7 розглядаються, головним чином, випадки підношень окремих людей, тоді як у част. 23 описуються національні щорічні свята ізраїльтян. Хоча в інших уривках міститься більше деталей щодо цих обов’язкових народних зібрань (наприклад, Пасха у Вих. 12-13 і день Покути у Лев. 16), в част. 23 подано найбільш повний огляд свят з точки зору їх взаємозв’язків в межах ізраїльського календаря щорічних свят. Постанови, озвучені в даній частині, подаються з погляду пересічного прохача. В Чис. 28-29 йдеться про ті самі свята (немає лиш згадки про сніп з первоплоду жнив ячменю, як у Лев. 23:9-14), однак більшою мірою з погляду священиків, оскільки там міститься детальний розклад цих окремих підношень. Щойно ізраїльтяни увійдуть в Ханан-край, три великих щорічних свята (свято Опрісноків та Пасхи, свято Жнив або Седмиць і свято Збору або Кучок, як зазначено у Вих. 23:14-17; 34:18-25; Втор. 16:1-16) мали стати нагодою для паломництва до центральної святині всіх ізраїльтян чоловічої статі. Отож, давньоєврейське слово зі значенням “ свято ” ( хаг ; наприклад, Лев. 23:6, 34, 39; Втор. 16:16; 2 Хр. 8:13) містить поняття паломництва і цілком виправдано може перекладатися як “паломницьке свято” (див. Wenham, Leviticus , p. 303). Інше давньоєврейське слово ( мо’ед , “призначені збори, визначений час”) зустрічається у множині аж чотири рази у Лев. 23 (вірші 2, 4, 37, 44).

Точна кількість щорічних свят, перелічених у даній частині, насправді, є предметом чималих дискусій. Якщо рахувати, що Пасха та свято Опрісноків — це різні свята (вірші 4-8), і не рахувати свято Первоплодів (вірші 9-14) окремим святом, тоді разом виходить шість свят. Згідно більш природного поділу календаря, а також будови даної частини, щорічні свята можна згрупувати наступним чином: (а) весняні  ( та ранні літні ) свята (тобто Пасха та свято Опрісноків, в тому числі обряд зі снопом ячменю [який іноді називають святом Первоплодів, хоча насправді це не є окреме свято], і за 50 днів потому свято Седмиць), (б) осінні  свята сьомого місяця (свято Сурм, день Покути і свято Кучок).

1. ВСТУПНЕ ВЕЛІННЯ (23:1-4)

23:1-4. У даній частині Господь заповів Своєму народові в певні дні року проводити всенародне поклоніння та жертвопринесення. Давньоєврейське слово мо’ед  (множина від мо’адім ; НМВ, “призначені свята”) може мати стосунок до місця  зборів (як фраза ’охел мо’ед , намет зборів), але тут воно означає призначений час  зборів (вірші 2, 4, 37, 44). Згадка про суботу (вірш 3) є певною мірою вставною, оскільки в решті тексту даної частини йде мова скоріш про щорічні свята, а не щотижневе святкування святої суботи. Тут вона згадується, мабуть, для того щоб знову звернути увагу на всю систему святкувань, частину якої складають і щотижневі, і щорічні свята (див. част. 25). Для ізраїльтянина субота була часом “цілковитого спочинку” (Вих. 20:8-11; див. Бут. 2:1-3) і нагодою пригадати своє звільнення з єгипетського рабства (Втор. 5:15; Лев. 23:43).

2. ВЕСНЯНІ СВЯТА (23:5-22)

Після вступу част. 23 поділяється на два розділи, кожен з яких завершується фразою “Я — Господь, Бог ваш” (вірші 22, 43). Ці два розділи поділяються ще на два підрозділи кожен, на що вказує наступне твердження: “Це установа віковічна для ваших поколінь і у всіх оселях ваших” (вірші 14, 21, 31, 41).

а. Пасха і свято Опрісноків (23:5-14)

23:5.  “Пасха Господня” наставала “першого місяця, чотирнадцятого дня місяця (авів, згодом нісан), над вечір” на спомин про вихід ізраїльтян з Єгипту (Втор. 16:1-7), зокрема про порятунок в той час, як ангел смерті ширяв Єгиптом, однак минав первістків в будинках, одвірки яких були помазані кров’ю пасхального ягняти (Вих. 12:1-13:10). Перша річниця Пасхи припала на час перебування ізраїльтян в пустелі Синай (Чис. 9:1-5), але це свято не відзначали знову, аж допоки ізраїльський народ не отаборився в Гілгалі, що на іншому боці річки Йордан в обіцяній землі (ІсНав. 5:10-12).

23:6-8. “Свято Опрісноків на честь Господа” слід було починати відзначати вранці після принесення в жертву пасхального ягняти, і так “сім день” (від “п'ятнадцятого” до двадцять першого дня місяця). Це свято отримало таку назву, бо слугувало нагадуванням про поспішний вихід з Єгипту, коли Бог звелів ізраїльтянам не заквашувати хліб (Вих. 12:14-20). В перший та останній дні цього тижня мали проводитися “святі збори” (святе скликання). В цей час не можна було виконувати “ніякої тяжкої роботи” (наприклад, торгувати чи займатися сільським господарством). В час даного свята відсутність заквашеного хліба символізувала ту велику прірву, яка існувала між новим засобом отримання харчів, а саме від Бога, і тим, який був в ізраїльтян колись, тобто хлібом єгиптян. Цей розлом відбувся тоді, коли Бог не дозволив ізраїльтянам продовжувати процес заквашення хліба (використовувати шматок старої хлібини як закваску для нового хліба).

23:9-14.  Багато хто вважає даний уривок чіткою вказівкою на третє призначене свято з тих, що розглядаються в даній частині. (Коливальною жертвою був, поза всяким сумнівом, сніп ячменю, адже це свято припадало на березень-квітень, коли першим поспівав ячмінь. Пшениця ж була готова для збору аж у червні-липні.) Тут описується окремий обряд (коливання снопу ячменю перед Господом), який слід було проводити окремого дня (“другого дня після суботи” [вірш 11], що зазвичай тлумачать як 16-го числа після обов’язкового відпочинку 15-го дня [однак деякі науковці вважають, що це був 21-й день місяця, наприклад, Wenham, Leviticus , p. 304]), та все ж, мабуть, краще і більш природніше розглядати цей день як окрему частину святкування свята Опрісноків, що власне у той час і відбувалося. Після того, як ізраїльтяни увійшли в обіцяну землю, цей “сніп” (“первоплід ваших жнив”) мав коливати священик як присвятне підношення перед Господом. Окреме “всепалення ... ягня, без вади, однолітка” (вірш 12) разом із подвійною порцією зернового підношення та возливанням “вина” (вірш 13) мали жертвуватися Господеві як частина цієї присвяти. Ізраїльтянам заборонялося використовувати у власних цілях зібраний врожай ячменю, допоки це підношення не було здійснене. Речення про віковічну установу (вірш 14) поєднує разом восьмиденне святкування свят Пасхи, Опрісноків і первоплодів ячменю.

б. Свято Седмиць (23:15-22)

Свято Седмиць (див. Чис. 28:26; Втор. 16:10) було відоме в часи Нового Завіту як день П’ятидесятниці (Діян. 2:1; грецькою, пентекосте ), бо його відзначали впродовж семи тижнів і одного дня (50 днів) після коливального підношення снопу ячменю під час свята Опрісноків (Лев. 23:15-16). Воно також називалося святом Жнив (Вих. 23:16; див. 34:22) і днем “первоплодів” (Чис. 28:26). Як раннє літнє землеробське свято, що відзначалося наприкінці збору врожаю пшениці (див. Вих. 34:22), воно і відрізнялося від попереднього свята первоплодів ячменю, і все ж було з ним пов’язане. Ті призначені 50 днів, які розмежовують ці підношення, водночас і поєднують дане підношення первоплодів з врожаю пшениці, що збирався наприкінці першої половини літа, з підношенням первоплодів на початку весняних жнив ячменю. Ніякі подібні часові рамки не пов’язують ці святкові підношення з осінніми святами, про які просто сказано, що вони відзначалися у призначені дні сьомого місяця (див. Лев. 23:23, 27, 34). З усіх цих трьох великих свят (див. Втор. 16:1, 3, 6; Лев. 23:42-43) лише свято Седмиць не ототожнюється у Старому Завіті з якоюсь попередньою історичною подією в житті ізраїльського народу, яку б могло символізувати. Однак, згідно єврейських переказів, відповідна історична подія все ж була, бо саме в цей день Мойсей отримав Закон Божий на горі Синай.

23:15-17.  Після визначення точного часу принесення нової офіри “Господеві” (вірші 15-16а) в тексті міститься уточнення, що цим зерновим підношенням мали бути “два хліби”, спечені “на заквасі ”, як жертва первоплодів “на коливання” Господеві. Це єдиний раз у році, коли заквашений хліб підносився Господеві, хоча він і не спалювався на жертовнику. Такий хліб заквашувався за допомогою шматка хліба (тобто закваски), спеченого з ячмінної муки попереднього врожаю і доданого в тісто з пшеничної муки поточного врожаю. В такий спосіб засвідчувався тісний зв’язок між часом збору врожаю ячменю і врожаю пшениці та святами, що ототожнювалися з ними.

23:18-20. Підношення на це свято були значно складнішими, аніж на свято Опрісноків (див. вірш 12), та передбачали жертвування всепалення з семи “ягнят ..., одного бичка й двох баранів” разом із відповідною кількістю зернового підношення та питної жертви, жертви “за гріх” одного “козла” та мирної жертви двох “ягнят”. Частини цих ягнят разом із “хлібним первоплодом” (див. вірш 17) мали бути коливальною жертвою “Господеві на користь священика” як його частка за проведення відповідного обряду.

23:21. Святковий день характеризувався проведенням святих зборів. В цей час не дозволялося робити “ніякої тяжкої роботи”. Свято Седмиць разом із тими, які з ним пов’язані (вірші 4-14), мало відзначатися як “установа віковічна в усіх оселях ... для (майбутніх) поколінь”.

23:22.  Спершу видається, що нагадування залишати колоски “після жнив” убогим людям знаходиться не на своєму місці у тексті. Однак відсутність згадки про виноградник та грона винограду (порівняйте з 19:1-10), врожай яких збирався пізніше, перед святом Кучок, робить це нагадування дуже влучним гаслом “жнив” наприкінці збирання врожаю ячменю та пшениці. Як потреби священиків задовольнялися жертовним м’ясом (див. 23:20), так і потреби вбогих задовольнялися колосками, що були залишені для них на полях (див. Втор. 14:27-29; 16:11).

3. ОСІННІ СВЯТА (23:23-43)

Всі останні три призначені Господом свята мали відзначатися “сьомого місяця” (тішрей, жовтень-листопад) й тим самим засвідчувати закінчення сільськогосподарського року. Цей місяць власне передував двом дощовим сезонам, якими розпочинався новий рік. Тим самим місяцем розпочинався новий рік у цивільному календарі, прийнятому в часи після вигнання.

а. Свято Сурм (23:23-25)

23:23-25.  На срібних сурмах зазвичай грали першого дня кожного  місяця (Чис. 10:1, 10), але гра “святкових труб” першого дня “сьомого місяця” слугувала, вочевидь, нагадуванням про наближення дня Покути (див. Лев. 23:26-32). Свято Сурм було днем відпочинку “із святими зборами”. Цього дня не можна було виконувати “ніякої тяжкої роботи”, а лише приносити Господеві окремі “вогняні жертви” (див. Чис. 29:1-6).

б. День Покути (23:26-32)

23:26-28. “Днем Покути” був “десятий день сьомого місяця”. Головні характеристики та інформація стосовно пожертв у цей великий день уже були висвітлені раніше (див. 16:1-28; Чис. 29:7-11). Однак у Лев. 23 зроблено наголос на тому, як саме пересічний ізраїльтянин мав святкувати цей день: “Святі збори будуть у вас, ви будете вмертвляти самих себе й приносити вогняні жертви Господеві.” У цей день слід було підносити у храмі не лише окремі підношення згідно покутного обряду (16:3-28), але й також призначені святкові жертви (Чис. 29:8-11). Заборона супроти виконання будь-якої роботи була абсолютною (див. Лев. 23:30-31). На відміну від заборони робити щось важке (наприклад, вірш 7), тут йшлося про недозволеність здійснювати навіть найменші хатні обов’язки, як-от запалювати вогнище чи готувати їжу (див. Вих. 16:23-30; Чис. 15:32-36).

23:29-31а. Слово “вмертвлятиметься”, вочевидь, передбачало і піст, і, можливо, інші покутні дії ізраїльтян, як-от носіння “вереття” та підстелювання попелу “під себе” (Іс. 58:3, 5). Покарання за порушення даного правила вмертвляти себе й утримуватися від будь-якої роботи було суворе — “викоріниться з-поміж людей своїх”, що було безпосередньою Божою карою (“вигублений буде Мною з-поміж людей його”).

23:31б-32.  У цих віршах яскраво засвідчено, що постанова святкувати даний день — “установа віковічна” (див. вірш 21), а також знову підкреслено, що в цей день необхідно було “цілком спочивати”.

в. Свято Кучок (23:33-43)

23:33-34. “Свято Кучок” було останнім і найважливішим святом року. Його відзначали впродовж семи днів (від “п'ятнадцятого” до двадцять першого “дня ... сьомого місяця”). Це свято слугувало не лише подякою ізраїльтян Богові за щедрий урожай наприкінці осені (вірш 39, яке саме тому й називалося ще “Святом Збору”, Вих. 34:22; Втор. 16:13-15), але й також спомином про турботливе ставлення Бога до них впродовж 40 років їхнього блукання у пустелі між Єгиптом та Ханааном, коли вони змушені були мешкати в кучках (звідси й назва “свято Кучок”, Лев. 23:43).

23:35-36.  І “першого дня”, і “восьмого дня” (заключний день щорічних свят, який слідує відразу після семи днів свята Кучок) ізраїльтяни мали скликати “святі збори”, і “ніякої тяжкої роботи” у цей час не робити. “Жертви”, які слід було підносити впродовж цього свята Господеві, були найвибагливішими і найпишнішими за ввесь рік (див. Чис. 29:12-38).

23:37-38.  Дана вступна частина показує, що святкові підношення на “празники Господні” (див. Чис. 28-29) робилися на додаток до щотижневих підношень (з нагоди “субот Господніх”) та “добровільних приношень” кожного прохача зокрема. Окрім них також слід було робити окремі щорічні підношення, коли наставав “новий місяць” (Чис. 28:11-15; 29:6; тощо).

23:39-43. Після вступних віршів 37-38 автор знову озвучив дату свята Кучок і час його святкування (“протягом сімох днів”), а також різноманітні подробиці подячних святкувань (вірші 40-43). З “найпишніших плодів із дерев, пальмового віття, гілля густолистих дерев, і верболозу, що над бурчаками” власне й будували тоді, мабуть, кучки, в яких ізраїльтяни мали жити впродовж семи днів на спомин про ті часи, коли вони вперше вийшли “із Єгипетської землі”. Важливість даного свята засвідчено тим фактом, що це “установа віковічна для ... поколінь”. А всю частину про свята сьомого місяця підсумовано урочистими Божими словами: “Я — Господь, Бог ваш” (див. вірш 23).

4. ПІДСУМОК (23:44)

23:44. В послусі виконуючи Божу настанову (вірш 2), “Мойсей об'явив синам Ізраїля свята Господні”.

Щорічний цикл призначених Господніх свят розглядається багатьма як типовий  для Божого задуму щодо майбутнього ізраїльського народу. Взаємопов’язані між собою весняні та ранні літні свята вважаються типовими стосовно подій Першого Пришестя Христа: (а) смерть Христа на хресті як Пасхального Агнця (1 Кор. 5:7), (б) святий поступ віруючої людини і цілковитий розрив зі старим життям, що символізує відсутність закваски (1 Кор. 5:7-8) (інші вважають, що незаквашений хліб змальовує безгрішну людську вдачу Христа), (в) воскресіння Христа, прототипом чого були первоплоди з врожаю ячменю (1 Кор. 15:20-23), і (г) сходження Святого Духа як сповнення свята П’ятидесятниці (Діян. 2; див. Йоіл. 2:28). Проміжок часу між весняними святами і осінніми вказує на поточний період часу між двома Пришестями Христа, коли Цар-Месія ізраїльтян перебуває на небі. Осінні свята слугують прототипом подій, що ототожнюються з Його Другим Пришестям: (а) Ізраїльтяни знову зберуться наприкінці Періоду Великих Страждань (свято Сурм; Мт. 24:29-31), (б) Увесь ізраїльський народ навернеться за Другого Пришестя з огляду на смерть Христа за Першого Пришестя (день Покути; Євр. 9:23-28; Зах. 12:10-13:1; Рим. 11:26-27), і (в) Бог благословить ізраїльтян на землі тисячолітнього правління Христа (свято Кучок, Зах. 14:9-20).

Ґ. Постанови про обряди та відповідну поведінку (част. 24)

1. ЩОДЕННЕ І ЩОТИЖНЕВЕ СЛУЖІННЯ В НАМЕТІ ЗБОРІВ (24:1-9)

Виконуючи свої щоденні і щотижневі обов’язки у святині намету зборів, Арон та його сини використовували два другорядні предмети інтер’єру — щодня слідкували за лампами світильника із чистого золота (вірші 2-4) та щотижня розкладали і змінювали “хліб появлення” (Вих. 25:30) на столі з чистого золота (Лев. 24:5-9).

Перехід від огляду щорічних обов’язкових Господніх свят, останнім з яких згадувався такий дивовижний празник як свято Кучок (23:33-43), до звичайних маніпуляцій з не надто важливими предметами намету зборів пояснити доволі важко, однак тут, безумовно, хоча й символічно, йдеться про новозавітного віруючого в Бога священика, який віддано виконує свої щоденні рутинні зобов’язання, а не лише найвищі духовні практики. Напевно, метою цього імовірного відступу (перш ніж знову перейти до розгляду святого календаря у част. 25) була необхідність розвіяти певність у тому, що Божа присутність може обмежуватися окремими випадками, оскільки обидва предмети інтер’єру тісно пов’язані з повсякчасною присутністю Бога серед ізраїльтян. Між величними святковими подіями в наметі зборів безперервно мали відбуватися щоденні обряди служіння Йому.

а. Щоденний догляд за світильником (24:1-4)

24:1-4.  Тут Мойсей описав золотий світильник з огляду на його дизайн (Вих. 25:31-39), його будову (Вих. 27:17-24) і його місце розташування (Вих. 24-25). Паливом для його ламп мала бути чиста олія “з розчавлених оливок” (див. Вих. 27:20-21; вона була чистішою і кращої якості за будь-яку іншу оливкову олію), яку слід було підливати так часто, “щоб тримати лямпи засвіченими повсякчасно”, оскільки вони слугували єдиним джерелом світла у святині.

б. Щотижневий догляд за столом (24:5-9)

24:5-9. Хліб, що стояв на столі з чистого золота “перед Господом”, називався хлібом “появлення” (Вих. 25:30). Даний уривок слугує доповненням до оповіді у Вих. 25:23-30 (див. Вих. 37:10-16), де міститься доволі мало інформації про сам хліб. Отож, такий хліб мав складатися з дванадцяти “коржів”, вочевидь, чималого розміру з огляду на рецепт приготування (Лев. 24:5), і розкладатися “у два ряди (“купи”, НМВ), по шість до ряду”. Ладан слід було класти на стіл поруч з хлібом, який мав спалюватися на жертовнику як поминальна частка (див. 2:2, 9, 16) “кожної суботи”, коли старий хліб, який замінювали новим, віддавали священикам як належну їм частку.

2. ВИПАДОК БОГОХУЛЬСТВА І БОЖЕСТВЕННИЙ ЗАКОН ЩОДО ЦЬОГО (24:10-23)

Ця коротка оповідь (яка є єдиною виключно розповідного характеру в част. 8-10 Книги Левіт) слугує нагадуванням про те, що закони левітів були викладені ізраїльтянам у конкретному історичному контексті для вирішення конкретних історичних випадків.

а. Богохульство напівізраїльтянина (24:10-12)

24:10-12.  Одного разу “син” мішаного шлюбу (“мати була ізраїльтянкою, а батько єгиптянином”) зчинив суперечку з “одним ізраїльтянином” і почав “хулити ім'я (Господа) і клясти Його”. Отож, його гріх виявився не лише у тому, що він промовляв завітне ймення Господа ( Ягве ), а й у тому, що невідповідно використовував Його, виголошуючи прокляття (Вих. 20:7). Через непевність, чи то стосовно того, яким був його статус згідно Закону, чи того, яким мало бути покарання за цей конкретний гріх, його віддали “під сторожу, поки Мойсей не об'явить їм, що велить Господь”. Це один із чотирьох подібних випадків, коли Мойсей мав чекати на наступне божественне одкровення, перш ніж вирішити справу відповідним чином (див. Чис. 9:6-14; 15:32-36; 27:1-11).

б. Одкровення Бога в даній справі (24:13-22)

24:13-14. У цьому випадку богохульства Бог Сам оголосив вирок, яким стало покарання смертю через каменування (див. 1 Цар. 21:10, 13; Мт. 26:65-66; Діян. 6:11-15; 7:54-58). “Усі, хто чув”, як цей чоловік хулив Бога, мали покласти “свої руки йому на голову”, або для того, щоб стати свідком у його справі, або щоб позбутися будь-якої провини за те, що лиш чули його богохульство (див. Wenham, Leviticus , p. 311). “Уся громада” мала його каменувати, хоча про те, як саме відбувалося таке покарання, у Старому Завіті чітко не говориться (див. припущення Харрісона у Harrison, Leviticus , pp. 221-2).

24:15-16. У цих віршах зазначено, що божественний закон щодо даного випадку стосувався однаково всіх (“хто б то не був”). Навіть чужинці, які проживали поміж ізраїльтянами й завдяки цьому користувалися певними завітними благословеннями, не мали права хулити Автора завіту.

24:17-22.  У цих вставних віршах розглядаються інші випадки, які каралися однаково, незалежно від того, чи винуватцем був ізраїльтянин, чи чужинець. І тут знову йдеться про смертну кару за вбивство (вірші 16, 21). Так званий  lex talionis  (закон відплати [досл., кігтя або нігтя] — “перелом за перелом, око за око, зуб за зуб”) вказує на те, що покарання мало відбуватися у тому вигляді й тій мірі, що і сам злочин (див. Вих. 21:23-25; Втор. 19:21; але див. Мт. 5:38-39). Окрім випадку вбивства, відшкодування можна було розглядати у значенні відповідної компенсації.

в. Страта богохульника (24:23)

24:23.  “Сини Ізраїля” виконали веління Господа і “вчинили ... так, як заповідав Господь Мойсеєві”: “вивели богохульника поза табір та й укаменували його”.

Д. Закони про окремі роки (част. 25)

1. СУБОТНІЙ РІК (25:1-7)

25:1-7. Як і люди, які мали працювати шість днів, а в “суботу” відпочивати, так і “земля”, на якій вони жили, мала оброблятися “шість років”, а “на сьомий рік” чи то суботній рік (вірш 4) мати “цілковитий відпочинок”. Ні засівати, ні “обтинати”, ні жати, ні збирати врожай не дозволялося впродовж цього сьомого року (вірші 4-5). “Те, що” само родилося на землі “під час відпочинку”, міг споживати у їжу будь-хто (не лише власник), однак не можна було нічого організовано збирати, як і продавати зібране іншим людям (вірші 6-7; жив. Вих. 23:11). Отож, один раз у сім років землевласники і люди без землі були на однаковому щаблі, живучи з того, що давала їм сама земля. Таким чином суботній рік передбачав припинення будь-якої звичної сільськогосподарської діяльності. Друге призначення цього суботнього року озвучено у додатковому уривку (Втор. 15:1-11), а саме скасування всіх боргів. У цей сьомий рік також звільняли рабів (Втор. 15:12-18; Вих. 21:2-6; однак також див. коментарі до Лев. 25:39-55).

2. ЮВІЛЕЙНИЙ РІК (25:8-55)

Ізраїльська земля була власністю Бога, а Його люди були на ній орендарями (вірш 23). Тому землю не можна було використовувати для збагачення одних і зубожіння інших (див. коментарі до віршів 23-24). За борги дозволялося забирати певну частину землі у її власника, який або продавав її (насправді, передавав в оренду іншим, вірші 14-17), або продавав себе як раба (вірші 39-55), або й те, і інше. Однак право власності на землю того, хто її в такий спосіб отримав, не було довічним. Існувало декілька способів отримати землю назад (див. вірші 23-28). Той самий принцип справджувався і стосовно звільнення єврея з рабства, щоб він міг повернутися на свою землю (вірші 41, 48-55).

а. Постанови про ювілейний рік (25:8-22)

25:8-13. За кожним сьомим суботнім роком (тобто за кожним 49 роком) мав слідувати ювілейний рік ( иобел , початковим значенням якого, напевно, є “баран” або “ріг барана”, оскільки оголошуючи даний рік, слід було сурмити в такий ріг, однак у LXX це слово тлумачать у значенні “звільняти”), який (хоча і починався, вочевидь, першого дня сьомого місяця) офіційно оголошувався “десятого дня місяця” (тобто “в день Покути”, вірш 9) гучним сурмлінням “в труби”. (Щодо думки, що 50-ий рік був насправді 49-им, див. R. North, The Sociology of the Biblical Jubilee . Rome: Pontifical Biblical Institute, 1954, pp. 109-12; щодо думки, що цей ювілейний рік тривав лише 49 днів, в тому числі сьомого місяця 49-року, див. Wenham, Leviticus , p. 319.)

Гаслом цього року було проголошення всіх мешканців “краю” вільними, щоб “кожен” міг повернутися “в свою посілість і до роду свого” (вірші 10, 13). Це означало, що вся власність (окрім як в обведених муром містах, див. вірші 29-30) мала повертатися її першим власникам (тобто першим орендарям, див. вірш 23), а всі раби-євреї — звільнятися та повертатися до своїх родинних угідь. Окрім того, як і під час попереднього суботнього року, земля мала відпочивати (тобто вже другий рік поспіль, вірші 11-12; див. вірші 4-7).

25:14-17. Хоча продавати землю не годилося, часом це було необхідно. Тоді це слід було робити чесно, а ціну вираховувати “по числу років після ювілею”, тобто “за числом років жнив” до наступного ювілейного року, коли ця земля знову поверталася до свого першого власника. Іншими словами, продавалося насправді “число жнив”, тобто, фактично, це була обмежена по часу оренда землі, вартість якої в повному обсязі виплачувалася наперед.

25:18-22. За покірність Його приписам Бог пообіцяв благословляти в цей час землю — турбуватися, аби люди ні в чому не нуждалися і щоб не було воєн (вірш 19; див. 26:3-13; Втор. 28:1-14). Це мало неабияке значення з огляду на страх ізраїльтян, яким аж два роки поспіль не можна було ні “сіяти”, ні збирати врожай (Лев. 25:20). Бог пообіцяв щедрий врожай “в шостому році”, якого мало вистачити, аж допоки не “наступить новий” урожай “дев'ятого року”.

б. Стосунок повернення власності до ювілейного року (25:23-38)

25:23-24.  Ізраїльська “земля” не належала людям, оскільки сам Бог був великим Землевласником, який наділяв ділянками землі кожне плем’я і кожну сім’ю (див. Чис. 32; ІсНав. 13-20). Цей теологічний принцип власне й лежить в основі головних постанов Лев. 25. Про Божий дар землі у використання людям йдеться ще в Завіті з Авраамом (Бут. 15:7; 17:8; 24:7; Вих. 6:4; див. Лев. 20:24; 25:2, 38; Втор. 5:16), а про “право на викуп землі” — в наступних віршах.

25:25-28. Єврей, що зубожів і через це змушений був продати “дещо зо своєї посілости”, мав право на поміч свого близького родича (“родич”, го’ел ). Цей родич міг “викупити” посілість, яку “продав брат його” (див. Рут. 3:12-4:6; Єр. 32:7-12), або ж згодом він сам міг “викупити” і повернути колись продане назад. Ціна ж залежала від кількості років, що залишалися до ювілейного року (див. вірші 16, 50-53). Як останній варіант, ця посілість поверталася йому “ювілейного року”.

25:29-34. У даних віршах іде мова про два виключення стосовно викупу власності. “Житловий дім в обведеному муром місті” не можна було повернути собі назад в ювілейний рік. Його колишній власник мав “право викупу” на нього лише “до кінця року від часу продажу”. Друге виключення стосувалося “левітів” (ця назва зустрічається у Книзі Левіт лиш тут, хоча священики, звісно ж, і були левітами), які “повсякчасно” мало право викупу власності у місті, як і змогу повернути її собі “під час ювілею”.

25:35-38. Гордощі не повинні були ставати на заваді вияву гостинності до зубожілого земляка, яку зазвичай виявляли до приходнів і комірників. Окрім того, не дозволялося й брати відсотки у бідної людини (вірші 36-37). Адже щедрість самого Бога до Своїх людей мала їм бути за зразок.

в. Стосунок звільнення рабів до ювілейного року (25:39-55)

Хоча рабство і дозволялося згідно Закону Мойсея, де містилися й певні обмеження щодо цього, навіть раби-язичники мали певні права, наприклад, на відпочинок у суботу (Вих. 20:10; Втор. 5:14) та на відповідне до себе ставлення (Вих. 21:20-21; Втор. 23:15-16). Як раби Божі, ізраїльтяни не мали права ставати рабами будь-якого іншого пана (Лев. 25:55). І все ж бідний єврей міг потрапити у тимчасове рабство. Становище таких рабів було значно людянішим за становище в’язнів боргових в’язниць у 19-му столітті. Раб-єврей мав значно ширші права, аніж раб-язичник. Тому й влада його пана над ним мала більші обмеження (вірші 39-43). А причиною цього був, звісно ж, його статус Господнього раба.

25:39-43. До раба-єврея слід було ставитися, скоріш, як до наймита, а не невільника (див. вірш 43). “Сам він і його діти”, які народилися в господі його пана, мали отримати звільнення у ювілейний рік. Їх не можна було “продавати, як ... невільників”. Згідно Вих. 21:1-11 і Втор. 15:12-18, раб-єврей міг бути звільнений після шести років служби, однак тут не зовсім зрозуміло, який це має стосунок до ювілейного року.

25:44-46. Рабів-язичників ці обмеження не стосувалися. Отож, вони ставали рабами “назавжди” і передавалися, “як власність у спадщині”.

25:47-55.  Незалежно від того, чи його купив інший ізраїльтянин (вірші 39-43), чи “чужинець” (вірші 47-53), раб-єврей міг бути викуплений за законами, подібними до тих, що стосуються викупу власності (див. вірші 23-28). В ідеалі його звільняв родич, сплативши за нього борг, через який той був змушений стати рабом (вірші 48-49). Або ж він міг і сам себе викупити, “як його спромога”. Якщо ж жоден із цих варіантів не був можливим, він виходив “на волю в ювілейнім році”.

У Старому Завіті поза П’ятикнижжям більш ніде не згадується ювілейний рік. Немає і жодних прямих біблійних свідчень стосовно того, чи ізраїльтяни слідували даній постанові. Однак, якщо так і дійсно було, далі могло просто не бути нагоди для згадки про це. З іншого ж боку, очевидне порушення ізраїльтянами постанови про суботній рік в часи монархії (див. 26:34-35, 43; 2 Хр. 36:20-21) вказує на те, що і постановою про ювілейний рік вони могли знехтувати.

Е. Завітні благословення за послух і прокляття за непослух (част. 26)

На стародавньому Близькому Сході було прийнято завершувати васальні угоди розділом про благословення за послух і прокляття за непослух (див. Wenham, Leviticus , pp. 29-31, 327). Серед інших уривків, де йдеться про благословення та прокляття згідно Закону Мойсея, варто згадати Вих. 23:22-33; Втор. 28; ІсНав. 24:20.

1. ВСТУПНИЙ ОГЛЯД ОСНОВ ЗАКОНУ (26:1-2)

26:1-2. Цілковита відданість єдиному Богові й уникнення всіх форм ідолопоклонства мали знаходити свій вияв у пильнуванні “субот” (див. 23:3) і шануванні святині (див. 17:1-9).

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ ЗА ПОСЛУХ (26:3-13)

а. Дар дощу та щедрого врожаю (26:3-5)

26:3-5.  На відміну від умовних речень про непослух, які чимало разів зустрічаються далі у тексті (вірші 14, 18, 21, 23, 27), умовне речення про послух лише одне, після якого відразу йде ціла частина про благословення (вірш 3). Перше благословення стосується обіцянки сезонних дощів і щедрого врожаю завдяки цьому.

б. Дар миру у країні (26:6-10)

26:6-10.  Божий захист від “хижого звіра” й меча (військ завойовників) дасть людям “мир” без жодного страху, рясний урожай і божественні благословення як сповнення Завіту з Авраамом (див. Бут. 17:7-8).

в. Дар Божої присутності (26:11-13)

26:11-13. Божа повсякчасна присутність посеред ізраїльтян після того, як Він об’явив Свою славу у храмі, була наступним благословенням за відданість завітним постановам (вірш 11). Бог навіть пообіцяв ходити “проміж” Своїм “народом”, як Він робив колись із давніми патріархами (див. Бут. 5:22, 24; 6:9; 17:1; 24:40; 48:15). Дана частина про благословення завершується Божим проголошенням того факту, що в минулому Він звільнив ізраїльтян і вивів їх “із Єгипетської землі” (Лев. 26:13).

3. ПРОКЛЯТТЯ ЗА НЕПОСЛУХ (26:14-45)

Як і зазвичай у васальних угодах стародавнього Близького Сходу, дана частина про прокляття є значно більш розгорнутою, аніж частина про благословення, хоча між двома частинами проглядаються чіткі паралелі (див. Wenham, Leviticus , p. 328, n. 5).

Умовне речення “Коли ж ви Мене не послухаєте” (та подібні фрази) зустрічається на початку п’яти підрозділів даної частини (вірші 14, 18, 21, 23, 27), після чого йде фраза “то ось що я зроблю” (і їй подібні), яка стосується божественного покарання ізраїльтян (вірші 16, 18, 21, 24, 28). Див. таблицю “Завітні кари” поблизу Ам. 4:6.

а. Кари у вигляді різноманітних недуг, голоднечі та поразки (26:14-17)

26:14-17. Божественне покарання за непослух та відсутність відданості завітові передбачало різноманітні тілесні й душевні недуги, крадіжку врожаю й поразку на користь ворогів.

б. Засуха й поганий врожай (26:18-20)

26:18-20. Бог доволі яскраво описав наслідки непослуху Йому — “Я семикратно (кругле число, яке символізувало повне й довершене покарання) обкладу вас карами за гріхи ваші”. Згадка про “небо ... як залізо” і “землю ... як мідь” слугує описом твердого шару землі, не политої дощами (див. Втор. 28:23).

в. Дикі звірі (26:21-22)

26:21-22. Якщо ж ізраїльтяни і далі не будуть коритися, то Бог скарає їх “сім разів більшою карою, ніж” їхні “гріхи”. Земля, яка і так вже буде спустошеною, зазнає нападів “дикого звіра”, що призведе до ще більшого запустіння.

г. Хвороби внаслідок спустошення ворогами (26:23-26)

26:23-26. Якщо ж Божий народ “й після цього” виступатиме “проти” Нього, Він “теж” піде “проти” них і наведе на них “меч” відплати (див. Суд. 2:11-15) “за зламаний союз”. А Богом наслана чума й утиски з боку ворогів призведуть до ще більшого голоду.

ґ. Спустошення і виселення з землі (26:27-39)

26:27-39. У Своєму “гніві” Бог зрештою покарає ізраїльтян розсіянням і виселенням з землі. Усе це розпочнеться з таких жахіть війни як канібалізм (вірш 29), масова різанина людей, руйнування міст та святинь (вірші 30-31), а також спустошення країни (вірш 32). (Щодо височин див. коментарі до Чис. 33:52.) Опісля їх буде розсіяно “між народами” (Лев. 26:33). Внаслідок цього “відпочине земля й розкошуватиме своїми суботами ... за те, що не відпочивала” впродовж років непослуху ізраїльтян до Божих законів про суботній рік (вірші 34-35; див. 25:1-7). “Хто” ж уникне різанини, той житиме в страху і зрештою загине на землі “ворогів” своїх (26:36-39).

е. Надія на покаяння й обітниця відродження (26:40-45)

26:40-45. Похмура перспектива, описана у віршах 14-39, все ж освітлюється промінчиком надії завдяки Божій милосердній обітниці: “Вони зізнаються у власних беззаконнях ..., і тоді ... Я згадаю союз мій із ... Авраамом ..., і землю Я згадаю” (вірші 40-42). Навіть тоді, коли ізраїльтяни зламають завіт (див. вірш 25), Бог не зламає Свій “союз ... із ними” (вірш 44). Виявляючи Свою завітну відданість, Він одного дня сповнить Свій “союз” із Авраамом (див. Бут. 12:1-3) і благословить покоління євреїв, яке розкаялося, в ізраїльській землі. Хоча ізраїльтяни неодноразово зазнавали божественного покарання через виселення і розсіяння, відвічні благословення Завіту Авраама з єврейським народом в обіцяній землі очікують свого сповнення у тисячолітньому царстві Христа після Його Другого Пришестя (див. Ам. 9:11-15; Рим. 11:25-27).

4. ПІДСУМОК (26:46)

26:46. Даний підсумок перегукується з віршем 3 і вказує на те, що Мойсей був посередником цього божественного одкровення й отримав його тоді, коли ізраїльтяни отаборилися “на Синай-горі”.

Є. Закон про обітниці, дарунки і десятини (част. 27)

Оскільки точний зв’язок цієї частини з попередніми важко встановити, дехто вважає її пізніше доданою до книги або ж, принаймні, додатком. Однак тема обітниць таки прямо пов’язана з прокляттями в част. 26, оскільки люди більш схильні давати поспішні і необдумані обітниці в часи великих бід. Супроти подібних обітниць, звісно ж, є чимало застережень у Святому Письмі (див. Проп. 5:4-5; Втор. 32:21-23; Прип. 20:25), і та висока ціна виголошених людьми обітниць, яка розглядається тут (Лев. 27:3-7), буде також пересторогою супроти виголошення поспішних й необдуманих обітниць. Обітниці (в тому числі ті, які стосуються жертовних тварин), дарунки і десятини на святиню тісно пов’язані між собою, а тому згруповані тут разом у цій заключній частині книги, яка розпочиналася підношеннями, що жертвувалися у святині.

1. ОБІТНИЦІ СТОСОВНО ЛЮДЕЙ І ТВАРИН (27:1-13)

а. Обітниці стосовно людей (27:1-8)

27:1-8. Послідовний зв’язок цієї заключної частини з рештою книги засвідчено тут вже звичною фразою, в якій зазначається, що Мойсей був посередником завіту. У цьому першому підрозділі розглядаються постанови щодо здійснення окремої обітниці присвячувати людей Господеві через виплату грошової компенсації “святині” згідно системи відповідного оцінювання. Іншим варіантом було безпосереднє здійснення даної обітниці через служіння у святині (як у випадку з обітницею Анни присвятити свого сина Самуїла, 1 Сам. 1:11; див. 2 Сам. 15:8; Пс. 116:14-18). Людину можна було викупити, сплативши за неї певну кількість срібних “шеклів ... святині” (див. Лев. 27:25; 5:15).

“Вартість якоїсь особи” (27:2-7) коливалася, залежно від віку і статі особи, але, вочевидь, не залежала від таких особистих характеристик, як-от здоров’я чи спроможність заробляти гроші. У вірші 8 йдеться про зменшення вартості для вбогих. Оскільки 50 шеклів, які слід було сплатити за дорослого “чоловіка”, відповідали 50-місячній заробітній платні, дана система ще й як знеохочувала до виголошення поспішних обітниць!

б. Обітниці стосовно тварин (27:9-13)

27:9-13. У цих віршах озвучено постанови про обітниці віддавати тварин Господеві, чи то таких, що “приносять у жертву”, чи таких, що не приносять. Тварин, яких приймали для підношень, не можна було викупити чи замінити на іншу тварину, а ось тих, які не годилися для пожертв (незалежно від причини), можна було “викупити”, виплативши ціну, оголошену священиком, і ще 20% зверх. Якщо ж така тварина не викуповувалася, то вона, вочевидь, переходила до священика.

2. ПРИСВЯЧЕННЯ ДОМІВОК І ЗЕМЕЛЬ (27:14-25)

а. Присвячення домівок (27:14-15)

27:14-15.  “Дім” (вочевидь, у місті, обведеному муром; див. 25:29-31) також можна було присвятити Господеві (відділити “як святиню” для використання священиками). Його можна було викупити, сплативши звичних 120% його вартості.

б. Присвячення земель (27:16-25)

27:16-21.  Процедура визначення вартості присвяченого спадкового поля була доволі складною і знаходилася у прямій залежності від законів про ювілейний рік (див. 25:23-38). Оцінювання розпочиналося з вартості “висіву його”, необхідного для наступних 49 років, а потім відраховувалася сума його вартості “за мірою років, що” залишалися “до наступного ювілейного року” (27:17-18). Щоб “викупити поле”, слід було заплатити суму, яка вийшла, і ще додати 20 відсотків (вірш 19). Неспроможність викупити землю до ювілейного року призводила до її переходу “в посідання священика” (вірші 20-21).

27:22-25.  Однак “куплене поле” (тобто таке, яке не належало “до ... спадщини”, вірш 22) автоматично поверталося першому власникові у ювілейний рік. Тому, якщо хтось присвячував Господеві куплену землю, її вартість мала бути обрахована і сплачена священикові “у ... день” її присвяти. У вірші 25 роз’яснюється, якою була звичайна вага срібного шекля святині.

3. ІНШІ ПРИНАЛЕЖНОСТІ Й ДАРУНКИ (27:26-33)

а. Приналежність первістків (27:26-27)

27:26-27. Первістки “від скотини” уже належали Господеві (Вих. 13:2; 34:19-20), а тому їх не можна було якимсь окремим чином присвятити. Однак первістків з нечистих тварин можна було викупити (див. Вих. 34:20).

б. Безповоротна присвята через херем  (27:28-29)

27:28-29. Будь-що безповоротно “обітоване” Господеві ( херем , “те, що знаходиться під забороною”, цей термін часом використовували на “священній війні” стосовно винищення переможених ворогів; див. Чис. 21:2; Втор. 7:2 [НМВ, примітки]; 1 Сам. 15:3-21; див. коментарі до ІсНав. 6:21) “не можна” було ні “продавати, ні викуплювати”. Такі обітниці, напевно, зазвичай обмежувалися національним контекстом, окремі ж особи їх не давали.

в. Приналежність десятин (27:30-33)

27:30-33.  Десятини “від землі” можна було “викупити”, сплативши звичних 120 відсотків їх вартості, однак десятини зі “скотини” викуповувати не дозволялося.

4. ПІДСУМОК (27:34)

27:34. Як і багато інших частин даної книги, ця частина завершується згадкою про божественного Автора, посередника завіту, місце одкровень (під час перебування ізраїльтян “на Синай-горі”) і отримувачів цих заповідей.

БІБЛІОГРАФІЯ

Bamberger, Bernard J. “Leviticus,” The Torah: A Modern Commentary . Vol. 3. New York: Union of American Hebrew Congregations, 1979.

Bonar, Andrew. A Commentary on the Book of Leviticus.  1852. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Clark, Samuel. “Leviticus.” In The Holy Bible ... with ... Commentary . Vol. 1, part 2. 1877. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Clements, Ronald E. “Leviticus.” In The Broadman Bible Commentary . Vol. 2. Nashville: Broadman Press, 1970.

Coleman, Robert O. “Leviticus.” In The Wycliff Bible Commentary . Chicago: Moody Press, 1962.

Erdman, Charles R. The Book of Leviticus . Westwood, N.J.: Fleming H. Revell Co., 1951.

Goldberg, Louis. Leviticus: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1980.

Gordon, Robert P. “Leviticus.” In The New Layman’s Bible Commentary.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1979.

Harrison, R.K. Leviticus: An Introduction and Commentary . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1980.

Keil, C.F., and Delitzsch, F. “The Pentateuch.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 1. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Kellogg, Samuel H. The Book of Leviticus . 1899. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Kurtz, J.H. Sacrificial Worship of the Old Testament . Translated by James Martin. 1863. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Rainey, A.F. “Sacrifice and Offerings,” The Zondervan Pictorial Encyclopedia of the Bible . 5 vols. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1975.

Schutz, Samuel J. Leviticus . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1983.

Snaith, Norman H. Leviticus and Numbers . The Century Bible. London: Thomas Nelson and Sons, 1969. Reprint. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1977.

Wenham, Gordon J. The Book of Leviticus . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1979.