ІСУСА НАВИНА

Дональд К. Кемпбелл

ВСТУП

Заголовок Книги. В оригіналі давньоєврейською мовою дана книга має назву Йошуа , бо так звуть її головного персонажа, хоча в перекладі українською мовою це ім’я звучить як Ісус Навин. Його ім’я та назва книги означають “Ягве спасає” або “Ягве є спасіння”. Отож, такий заголовок дуже вдало описує те, для чого Бог застосував Ісуса Навина і про що власне і йдеться у цій книзі, а саме для спасіння Його народу через завоювання Ханаану та розподілу цього краю між ізраїльтянами як їхньої обіцяної батьківщини.

Місце у каноні. У Старому Завіті англійською мовою Книга Ісуса Навина є першою з 12 історичних книг (ІсНав. - Ест.). Так само і в Септуаґінті (перекладі СЗ грецькою мовою), де книги згруповані у П’ятикнижжя (Бут. - Втор.), Книги історичні (ІсНав. - Ест.), Книги поетичні (Іов. - Пісн.) і Книги пророків (Іс. - Мал.). У давньоєврейському каноні присутні ті самі книги, однак їх групування відмінне. Там вони поділені на Закон, Пророків і Писання. Тому Книга Ісуса Навина є першою з другої групи книг Старого Завіту, а саме з Пророків. У свою чергу “Пророки” поділяються на “Перші пророки” (ІсНав. - 2 Цар., за виключенням Рут.) і “Пізніші пророки” (Іс. - Мал., за виключенням ПлЄр. і Дан.). До складу Писань входять (саме в цьому порядку) такі книги: Книга Псалмів, Книга Іова, Приповідки, Пісня Пісень, Книга Рути, Проповідник, Плач Єремії, Книга Естери, Книга Пророка Даниїла, Книга Езри, Книга Неємії, 1 і 2 Хроніки. Науковці ведуть чимало дискусій щодо причини, з якої Книга Ісуса Навина знаходиться серед “Пророків”. Дехто припускає, що причиною стала його посада пророка. Інші кажуть, що історичні книги, “Перші пророки”, ілюструють принципи, проповідувані пророками.

Авторство . У Біблії чітко не говориться, хто є автором даної книги. Чимало ліберальних науковців вважає її сукупністю документів, які стосуються П’ятикнижжя, однак і багато хто певен, що ці документи були об’єднані в один текст єдиним автором (наприклад, Gleason L. Archer, A Survey of Old Testament Introduction . Chicago: Moody Press, 1964, pp. 252-3). Однак тлумачі, які розглядають питання авторства даної книги, повинні пам’ятати наступне: (1) Багато частин цієї книги написав очевидець (див. слово “нам” у 5:6; яскраві описи випадків, коли висилали розвідників, переходили Йордан, захоплювали Єрихон, билися в Аї тощо). (2) Чимало внутрішніх свідчень вказує на те, що дану книгу написала людина, яка жила дуже давно (Рахав була живою, коли писалася ця книга [6:25]; євусії все ще заселяли Єрусалим [15:63]; ханаанські міста згадуються за їхніми архаїчними назвами, як-от Ваал, тобто Кіріят-Єарім, та Арба, себто Хеврон [15:9, 13]; Тір ще не завоював Сидон, що він зробив у 12 столітті [13:4-6]; філістимляни ще не складали загрозу для ізраїльського народу, що трапилося після їхнього нападу близько 1200 року до н.е.). (3) Ісус Навин особисто писав різні частини книги (див. 8:32; 24:26). (4) Деякі ж частини були написані вже після його смерті (див. 24:29-30, де йдеться про його смерть; 15:13-14, де оповідається про те, що Калев завоював Хеврон [про це також говориться у Суд. 1:1, 10, 20]; ІсНав. 15:15-19, де зазначено, що Отнієл здобув Девір [про це також йдеться у Суд. 1:11-15]; ІсНав. 19:47, де розповідається про те, що сини Дана завоювали Лешем [про це також оповідається у Суд. 17-19]). З огляду на ці фактори багато євангельських науковців приписує цю книгу самому Ісусові Навину як її основному авторові з невеликими вставними частинами, доданими первосвящеником Єлеазаром і його сином Пінхасом.

Час написання.  Оскільки більшу частину даної книги написав очевидець (див. попередній підрозділ “Авторство”), час її написання тісно пов’язаний з часом, коли відбувалися зазначені тут події. Однак між науковцями точиться чимало суперечок і з приводу часу Завоювання Ханаану Ісусом Навином. Дехто вважає, що це відбулося у 15-му столітті, інші ж твердять, що в 13-му столітті до н.е.. (Більше інформації про це див. у Вступі  до Вих.) Ключовими віршами, які допомагають пролити світло на дане питання, є 1 Цар. 6:1 та Суд. 11:26. Згідно з 1 Цар. 6:1 ізраїльтяни вийшли з Єгипту за 480 років до четвертого року правління Соломона, тобто до 966 року до н.е.. Додавши ці числа, отримаємо, що час Виходу припав на 1446 рік до н.е.. Завоювання ж розпочалося 40 років потому (після блукань пустелею) або ж у 1406 році до н.е.. Свідчення з 11:26 підтверджують це. Єфта сказав, що від Завоювання і до його часів минуло 300 років (Суд. 11:26). А додавши ще 140 років, які минули з часів Єфти й до четвертого року правління Соломона, отримуємо 480 років, що цілком узгоджується з текстом 1 Цар. 6:1 (40 років блукання пустелею плюс 300 років від Завоювання й до часів Єфти плюс 140 років від часів Єфти і до четвертого року правління Соломона — ось і маємо 480 років). Оскільки Завоювання тривало впродовж семи років (див. коментарі до ІсНав. 14:10), ізраїльтяни зайняли цю землю приблизно у 1399 році до н.е.. Дана книга, за виключенням окремих її додатків, могла бути завершена невдовзі після цього.

Мета . Метою Книги Ісуса Навина було бажання залишити офіційний звіт про історичне здійснення Господньої обітниці патріархам дати ізраїльтянам Ханаан-край з допомогою священної війни. “Священна війна” вказує на конфлікт між народами, в основі якого були релігійні питання, а не політичне бажання захистити свій народ чи розширити свої володіння. Про це можна судити з вступного заклику (1:2-6) та заключного підсумку (21:43).

Якщо бути точним, завоювання Ханаану під проводом Ісуса Навина ґрунтувалося на Завіті Авраама. Покінчивши з іншими народами, Бог зробив Авраама осередком Своїх задумів і вирішив відновити втрачений світ через сім’я Авраама. Господь уклав з Авраамом союз або завіт, в якому пообіцяв без будь-яких умов дати землю, процвітання та духовні благословення патріархові і його нащадкам (Бут. 12:2-3). Невдовзі після того Бог сказав, що дасть цю землю Ізраїлю навіки (див. Бут. 13:15), а потім назвав Авраамові межі майбутньої ізраїльської землі (Бут. 15:18-21). Згодом Бог засвідчив, що законними спадкоємцями обіцяної землі буде Ісаак і його потомки (Бут. 17:19-21). Отож, у Книзі Ісуса Навина зафіксовано здійснення патріархальної обітниці, коли ізраїльтяни привласнили собі землю, яка була їм обіцяна їхнім відданим Богом багато століть тому. Те, що згодом цей народ втратив свою землю, свідчить не про вдачу Бога, а про непостійність людей, які приймали Божі благословення як належне, поклонялися богам своїх сусідів, через що й потрапили під покарання, про яке Господь їх попереджав (див. Втор. 28:15-68). Однак згідно обітниці ізраїльський народ має володіти цією землею вічно, і трапиться це з поверненням Месії та відкупленням ізраїльтян. Згідно з пророком Ісаєю Месія буде другим Ісусом Навином, який прийде, “щоб обновити землю, щоб розділити спустошену спадщину” (Іс. 49:8).

Павло навчав, що Вихід і Завоювання мають велике значення для християн, а все тому, що ці події слугують “як приклад” (див. 1 Кор. 10:1-11). Грецькою мовою ймення “Йошуа” (“Ягве спасає” або “Ягве є спасіння”) звучить як “Ісус”. Як Ісус Навин вів Ізраїль до перемоги над ворогами та до володіння обіцяною землею, і як він заступався за народ, коли той згрішив та зазнав поразки, так робить і Ісус Христос. Він веде Божих людей до обіцяного відпочинку (Євр. 4:8-9), заступається за Своїх повсякчас (Рим. 8:34; Євр. 7:25) і дає їм змогу побороти своїх ворогів (Рим. 8:37; Євр. 2:14-15).

ПЛАН

І. Вторгнення у Ханаан (1:1-5:12)

А. Уповноваження Ісуса Навина (част. 1)

1. Ісус Навин слухає Господа (1:1-9)

2. Ісус Навин віддає наказ начальникам народу (1:10-15)

3. Ісус Навин отримує підтримку людей (1:16-18)

Б. Розвідування в Єрихоні (част. 2)

1. Розвідники отримують наказ щодо Єрихону (2:1)

2. Рахав ховає розвідників (2:8-11)

3. Рахав дає розвідникам цінну інформацію (2:8-11)

4. Розвідники дають обіцянку Рахав (2:12-21)

5. Розвідники повертаються до Ісуса Навина (2:22-24)

В. Перехід через Йордан (част. 3)

1. Приготування до переходу (3:1-4)

2. Освячення перед переходом (3:5-13)

3. Здійснення переходу (3:14-17)

Г. Зведення пам’ятників (част. 4)

Ґ. Освячення ізраїльтян (5:1-12)

1. Друге обрізання (5:1-9)

2. Святкування Пасхи (5:10)

3. Споживання плодів обіцяної землі (5:11-12)

ІІ. Завоювання Ханаану (5:13-12:24)

А. Вступ: божественний Начальник (5:13-15)

Б. Центральна військова кампанія (част. 6-8)

1. Завоювання Єрихону (част. 6)

2. Поразка в Аї (част. 7)

3. Перемога в Аї (част. 8)

В. Південна військова кампанія (част. 9-10)

1. Об’єднання з гівонітами (част. 9)

2. Оборона гівонітів (част. 10)

Г. Північна військова кампанія (11:1-15)

1. Конфедерація (11:1-5)

2. Конфлікт (11:6-15)

Ґ. Огляд перемог (11:16-12:24)

1. Завойовані території (11:16-23)

2. Розгромлені царі (част. 12)

ІІІ. Поділ Ханаану (част. 13-21)

А. Наділи двох з половиною племен (част. 13)

1. Божественне веління поділити землю (13:1-7)

2. Особливий дарунок східним племенам (13:8-33)

Б. Наділ Калева (част. 14)

1. Вступ (14:1-5)

2. Калев у Кадеш-Барне (14:6-9)

3. Калев під час блукань пустелею та Завоювання (14:10-11)

4. Калев у Хевроні (14:12-15)

В. Наділи дев’яти з половиною племен (15:1-19:48)

1. Наділ племені Юди (част. 15)

2. Наділи племен Йосифа (част. 16-17)

3. Наділи інших племен (18:1-19:48)

Г. Наділи Ісуса Навина, убивць та левітів (19:49-21:45)

1. Особлива частка Ісуса Навина (19:49-51)

2. Призначення захисних міст (част. 20)

3. Міста для левітів (21:1-42)

4. Підсумок Завоювання та розподілу земель (21:43-45)

IV. Завершення (част. 22-24)

А. Конфлікт через межу (част. 22)

1. Застереження Ісуса Навина (22:1-8)

2. Символічний вчинок східних племен (22:9-11)

3. Загроза війни (22:12-20)

4. Пояснення східних племен (22:21-29)

5. Примирення племен (22:30-34)

Б. Останні дні Ісуса Навина (23:1-24:28)

1. Останнє звернення Ісуса Навина до представників народу (част. 23)

2. Остання промова Ісуса Навина до народу (24:1-28)

В. Додаток (24:29-33)

КОМЕНТАРІ

І. Вторгнення у Ханаан (1:1-5:12)

А. Уповноваження Ісуса Навина (част. 1)

1. ІСУС НАВИН СЛУХАЄ ГОСПОДА (1:1-9)

1:1.  Фраза “Після смерти Мойсея” поєднує дану книгу із Книгою Второзаконня (див. Втор. 34:1-9). Перед самою смертю Мойсея Ісус Навин був призначений його наступником (див. Чис. 27:15-23; Втор. 3:21-22; 31:18), хоча впродовж багатьох років він був помічником і слугою “Мойсея” (Вих. 24:13; 33:11; Чис. 11:28). Ісус Навин походив із племені Ефраїма (Чис. 13:8) і прожив 110 років (ІсНав. 24:29).

Ісус Навин почувався, мабуть, дуже одиноко і щиро бажав почути Божий голос біля річки Йордан. І він не був розчарований. Коли слуги Божі віднаходять час, аби слухати, Він завжди спілкується з ними. У наш час Він зазвичай говорить через Своє написане Слово. Але у Старому Завіті Він промовляв вночі у снах, вдень у видіннях, через первосвященика і часом навіть так, що Його голос можна було почути.

1:2.  Та в який би спосіб Бог не говорив з Ісусом Навином, він Його дуже ясно розумів. Раб Божий Мойсей вже “помер”. (Цікаво, що Мойсея названо Господнім рабом тричі в ІсНав. 1 [1, 13, 15; див. Вих. 14:31] і 13 разів деінде у Книзі Ісуса Навина. Наприкінці життя Ісуса Навина про нього також було сказано, що він — “слуга Господній” [ІсНав. 24:29].) Але хоча Мойсей і був вже мертвий, Божий задум все ще був живий, й Ісус Навин став тепер ключовою фігурою у здійсненні Божого задуму. Його настанови були чіткі і зрозумілі. Ісус Навин мав негайно перебрати на себе командування усім ізраїльським народом і повести його через річку “Йордан” у землю, яку Бог збирався їм дати. Ніхто не може поставити під сумнів Боже право дати Ханаан “синам Ізраїля”, адже це Він — Володар землі. Як засвідчив згодом псаломщик: “Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці” (Пс. 24:1).

1:3-4.  Хоча ця земля була Божим дарунком Ізраїлеві, її можна було здобути лише стараннями в бою. Господь дав їм назву місцевості, але отримати її в свій спадок вони могли лиш “підошвою ноги” своєї. Межі, встановлені Богом й обіцяні Авраамові (Бут. 15:18-21) та Мойсеєві (Втор. 1:6-8), мали простягатися “від пустині” на півдні й до гірського хребта “Ливану” на півночі, від “ріки Ефрату” на сході й “до Великого (Середземного) моря” на заході. Вставна фраза “уся земля хеттитська”, вочевидь, має стосунок не до великої імперії під такою назвою, що в північному напрямку від Ханаану, а до того факту, що у стародавні часи всі мешканці Ханаану чи будь-якої його частини називалися часом хеттитами (див. Бут. 15:20). Невеликі групи хеттитів мешкали то тут, то там у Ханаані.

Тридцять вісім років тому Ісус Навин досліджував цю добру і родючу землю як один із дванадцяти розвідників (Чис. 13:1-16; там [Чис. 13:8] його називали “Ошеа”, що є іншим варіантом написання й вимовляння його імені.) Спогади про її красу й багатство не стерлися. Тож тепер він мав повести ізраїльські війська вперед, аби вони завоювали цю землю.

Яка ж протяжність цих кордонів? Територія, яку фактично завоювали і привласнили собі ізраїльтяни в часи Ісуса Навина, була набагато меншою за обіцяну у Бут. 15:18-21. Навіть у часи Давида й Соломона, коли ізраїльський народ володів найбільшою кількістю земель за всю свою історію, віддалені регіони лише частково зазнавали впливу ізраїльтян.

То коли ж ізраїльський народ всією повнотою заволодіє обіцяною землею? Пророки об’являли, що під час Свого повернення на землю Христос знову збере євреїв і правитиме на землі вже наверненим і відкупленим Ізраїлем. Тож повне і довершене панування ізраїльтян на обіцяній землі ще попереду й очікує того великого дня (див. Єр. 16:14-16; Ам. 9:11-15; Зах. 8:4-8).

1:5. Коли Ісус Навин отримав таке надзвичайне завдання, як завоювати Ханаан, він неабияк потребував підбадьорення. Опираючись на власні спостереження, Ісус Навин знав, що ханааняни та інші були сильними народами, які мешкали у добре укріплених містах (див. Чис. 13:28-29). Часті бої тримали їхніх воїнів у чудовій бойовій формі. Окрім того, більша частина цього краю була гористою, через що військові маневри були б дуже складними. Однак, коли Бог дає наказ, Він часто супроводжує його обіцянкою. В даному випадку Він запевнив Ісуса Навина в тому, що “поки” той житиме, зажди перемагатиме своїх ворогів, оскільки Він завжди буде поруч і допомагатиме.

1:6. Переходячи від сильного запевнення про те, що Він ніколи не покине Ісуса Навина, Бог озвучив йому й слова заохочення. По-перше, Він наказав Ісусові Навину бути “мужнім і вельми хоробрим” (див. вірші 7, 9, 18), бо саме він мав виконати Божу обіцянку  стосовно землі. Неабияка сила і стійкість будуть йому вельми потрібні для нелегкої військової кампанії, яка на них чекала, та Ісус Навин мав завжди пам’ятати, що він таки досягне успіху і передасть Ізраїлеві “в посілість землю, про яку” Бог “клявся їхнім батькам”, себто Авраамові (Бут. 13:14-17; 15:18-21; 17:7-8; 22:16-18), Ісаакові (Бут. 26:3-5), Якову (Бут. 28:13; 35:12) й усьому народові, насліддю Авраама, віддати у вічну власність. І ось, нарешті, Ісус Навин мусив повести дітей Ізраїля у Ханаан, щоб цей край став їхньою власністю. Яку ж непросту і стратегічно складну роль мав відіграти Ісус Навин у цей поворотний момент в історії свого народу!

Хоча здійснення цієї величної і такої значущої обіцянки залежить від послуху усіх поколінь ізраїльтян Богові, нікому не слід сумніватися, що Біблія засвідчує їхнє право на цю землю. Згідно божественної домовленості ця земля — їхня, але вони не зможуть заволодіти нею цілком й усією повнотою насолоджуватися її багатством, допоки не почнуть відповідно ставитися до Бога.

1:7-8. По-друге, Ісус Навин знову отримав вказівку бути “мужнім і вельми хоробрим, щоб достеменно чинити за Законом, як наказав ... Мойсей”. Дана вказівка ґрунтується на потузі Бога  через Його Слово. Це дуже сильний заклик, який вказує на те, що значно більша сила духу потрібна для того, щоб віддано слідувати Божому Слову й в усьому дотримуватися його, аніж для того, аби здобути перемогу у військових сутичках! У даних віршах наголос робиться саме на писемній формі істини. Багато тлумачів стверджує, що Святе Письмо отримало свою писемну форму аж через декілька століть, але тут присутня пряма вказівка на книгу “Закону”, яка вже тоді глибоко шанувалася.

Щоб отримати достаток та “успіх” у Завоюванні Ханаану, Ісус Навин мав зробити наступне: (а) Закон “ніколи” на мав віддалятися від його “уст”; він мав про нього говорити (див. Втор. 6:7); (б) Він мав роздумувати над ним “день і ніч” (див. Пс. 1:2; 119:97); (в) Він мав “пильно” виконувати “все, що в” ньому “написано”, дотримуватися всіх його постанов і чинити виключно згідно них (див. Езр. 7:10; Як. 1:22-25).

Життя Ісуса Навина показує, що він завжди жив згідно вчень Закону Мойсея, який на той час був єдиною частиною Божого Слова у писемній формі. Лише це пояснює всі отримані ним перемоги у бою та успіх, який завжди й в усьому його супроводжував. В одній зі своїх прощальних промов до народу, яку він виголосив перед самою своєю смертю, Ісус Навин закликав народ жити у повному послусі до Святого Письма (ІсНав. 23:6). На жаль, вони слідували даному закликові лише впродовж недовгого проміжку часу. Наступні покоління ізраїльтян не захотіли прислухатися до Божого авторитетного об’явлення, і кожен робив те, що йому було до вподоби (Суд. 21:25). Відкинувши зразок праведності, вони обрали моральний і духовний релятивізм. А це в свою чергу привело народ до століть релігійного віровідступництва та моральної анархії.

1:9.  Третій заклик до мужності, адресований Ісусові Навинові, ґрунтувався на обіцянці Божої присутності . Це жодним чином не применшувало того завдання, яке стояло перед Ісусом Навином. Він матиме справу з велетнями й укріпленими містами, але присутність Бога вирішуватиме все.

Ісус Навин, напевно, не один раз почувався слабким, негодящим і наляканим. Можливо, він навіть думав про зречення від своєї посади очільника ізраїльтян перед початком Завоювання. Але Бог знав усе про його почуття власної слабкості й страху, а тому тричі повторив Ісусові Навину: “... будь мужнім і хоробрим” (вірші 6-7, 9; див. вірш 18). Бог також закликав його “не” лякатися і “не” падати “духом” (див. Втор. 1:21; 31:8; ІсНав. 8:1). Цих закликів разом із наступними запевненнями (Божа обіцянка, Божа потуга і Божа присутність) було достатньо, щоб надихати Ісуса Навина впродовж всього його життя. Віруючі люди усіх віків можуть піднятися духом, якщо отримають ті самі три запевнення.

2. ІСУС НАВИН ВІДДАЄ НАКАЗ НАЧАЛЬНИКАМ НАРОДУ (1:10-15)

Господь розмовляв з Ісусом Навином. Тепер Ісус Навин мав порозмовляти з людьми, що він і зробив без жодних зволікань. Накази Ісуса Навина були певними. Новий очільник і дійсно прийняв виклик з абсолютною впевненістю, хоча завдання, яке стояло перед ним і людьми, не було простим. Насправді, дана ситуація дуже нагадувала дилему, яка постала перед Мойсеєм та ізраїльтянами біля Червоного моря (Вих. 14). В обох випадках перешкода з'являлася на початку діяльності очільників. Та вони обидва не могли б вирішити ці труднощі доступними їм способами. Вони обидва мали виявити абсолютну довіру до Бога і цілковито покластися на Його потугу чинити дива.

1:10-11.  Ситуація вимагала вирішення двох питань. По-перше, люди мали зібрати харч, бо хоча манна з неба і далі в них була, народ мав зібрати трохи плодів і зерна з моавських степів для себе й для своєї худоби. Наказ зробити такі заготівлі ІсусНавин віддав “начальникам народу” (досл., “писарям”), які, наче сучасні помічники директора чи менеджери з персоналу, передавали накази свого начальника іншим людям. Завоювання мало розпочатися “через три дні” (див. 2:22).

1:12-15. По-друге, ІсусНавин нагадав племенам Рувима і Гада, а також половині племені Манассії, що хоча вони вже й отримали свою “спадкоємну землю” на схід від Йордану, вони мусили битися разом зі своїми “братами” та допомогти їм завоювати “землю” на захід від Йордану (Чис. 32:16-32; Втор. 3:12-20). Ключовим тут є слово “спогадайте”, і їхня відповідь (ІсНав. 1:16-18) засвідчила, що вони не забули про свою обіцянку і були готові виконати її. Насправді, вони мали діяти як ударні війська, себто очолювати вторгнення у Ханаан (вірш 14, “виступите збройно на чолі з братами вашими”).

3. ІСУС НАВИН ОТРИМУЄ ПІДТРИМКУ ЛЮДЕЙ (1:16-18)

1:16-18.  Відповідь двох з половиною трансйорданських племен була заповзятою і щиросердною. Це, вочевидь, засвідчило й ставлення до Ісуса Навина всіх інших племен у поворотний момент в житті ізраїльського народу під час приготування до вторгнення. Яким же це було полегшенням для нового очільника дізнатися, що люди одностайно підтримують його. Їхня обіцянка бути відданими йому та слухатися його “в усьому” (“підемо ... слухатимемо ... тебе”) містила також проголошення того, що той, хто чинитиме “спротив” йому, “буде покараний смертю”. Племена навіть підбадьорили Ісуса Навина словами: “Будь тільки мужнім і хоробрим” (див. вірші 6-7, 9).

Однак існувала одна умова: вони бажали йти за Ісусом Навином, лише якщо він демонструватиме, що його веде Бог (вірш 17). Це було дуже мудро з боку людей, адже очільник мав довести, що він не лжепророк і не є “сліпим поводирем сліпих”.

Б. Розвідування в Єрихоні (част. 2)

Ісус Навин був одним із дванадцяти розвідників Ханаан-краю (Чис. 13-14). Тепер, коли він дивився на захід та споглядав землю, яку пообіцяв Бог і яка знаходилася по тому боці неспокійного Йордану, було природно, що він хотів отримати всю необхідну інформацію для ведення успішного бою. Адже цей бій мав стати першим у довгій і важкій війні.

1. РОЗВІДНИКИ ОТРИМУЮТЬ НАКАЗ ЩОДО ЄРИХОНУ (2:1)

2:1. Перш за все Ісус Навин наказав розвідати укріплене місто Єрихон, яке було ключовою цитаделлю Йорданської долини і яке керувало всіма шляхами центральних височин. Ісус Навин бажав зібрати про це місто якнайбільше інформації: про його брами, укріплені вежі, військову силу та настрої серед його людей. Тому від відібрав “двох чоловіків”, щоб вони “потай” і дуже ретельно виконали покладену на них місію. Навіть самі ізраїльтяни не мали про це знати, щоб у разі несприятливого звіту ніщо не підірвало їхній дух, як це трапилось колись із їхніми батьками у Кадеш-Барне (Чис. 13:1-14:4).

Зібравшись духом, два розвідники вийшли “з Шіттіму”, який знаходився за сім миль на схід від Йордану, і, мабуть, пішли на північ, перепливши повноводну ріку (див. 3:15). Повернувши на південь, вони ввійшли у Єрихон із західного боку й невдовзі вже йшли вулицями цього міста, змішавшись із його людьми.

Чому саме розвідники обрали “хату блудниці” — тут не пояснюється. Хоча дехто припускає, що вони спершу побачили її на вулиці, а потім просто пішли за нею слідом, вже ж, мабуть, кращим поясненням буде те, що це Господнє провидіння привело їх туди. Задум Бога стосовно візиту розвідників у Єрихон містив дещо більше, аніж лише збирання військової інформації. Там була грішна жінка, яку Бог зі Свого милосердя мав намір порятувати від кари, яка невдовзі зійде на її місто. Тому Господь у якийсь дивовижний спосіб звів двох таємних розвідників з ізраїльських військ із ханаанською блудницею, яка стане прозелітом і навернеться до ізраїльського Бога.

Дехто, починаючи ще з часів Йосипа Флавія й аж до сьогодення, намагається пом’якшити ситуацію, твердячи, що Рахав була всього лиш хазяйкою цього закладу, однак згадки про неї у Новому Завіті (Євр. 11:31; Як. 2:25) чітко вказують на те, що вона була розпусницею. Однак це жодним чином не заперечує праведності Бога, який застосував таку людину для здійснення Свого задуму. Навпаки, цей випадок засвідчує, що Він відкритий для всіх (див. Мт. 21:32; Лк. 15:1; 19:10).

2. РАХАВ ХОВАЄ РОЗВІДНИКІВ (2:8-11)

2:2-3. Маскування розвідників виявилося неефективним. Мешканці Єрихону були дуже пильні, адже вони знали, що за Йорданом ізраїльтяни розклали свій табір. Хтось помітив розвідників, послідував за ними аж до домівки Рахав і швидко пішов до царя з тривожною звісткою. Цар негайно відреагував і вислав своїх посланців, щоб ті змусили Рахав видати розвідників. Однак, відповідно до східних звичаїв, приватність навіть такої жінки, як Рахав, поважалася, і люди царя не могли вдертися в будинок й обшукати його.

2:4-6. Та, вочевидь, Рахав також відразу помітила, ким насправді є двоє її відвідувачів. Коли вона побачила солдатів, які підходили до її будинку, то вивела розвідників “на покрівлю” і “сховала” їх “у льнянім бадиллі”, яке було там розкладене для сушіння. Після збору врожаю льону його промивали у воді впродовж трьох-чотирьох тижнів, щоб відділити волокна. І вже після сушіння на сонці волокна використовували для виготовлення лляної одежі.

Відчинивши хутенько передні двері царським посланцям, вона відразу визнала, що двоє чужинців і справді приходили до неї, але ж звідки їй було знати про те, хто вони і що замислили? “Але як смеркалось і мали замикатись брами, вони вийшли ... . Поспішіться за ними, то й наздоженете їх”.

2:7. Солдати повірили Рахав і, не обшукуючи її господу, миттєво “кинулися ... до Йордану, до броду”, що було найзручнішим шляхом утечі.

Чи вчинила Рахав погано, збрехавши і тим самим зберігши розвідникам життя? Чи й справді існують певні ситуації, в яких брехня є прийнятною?

Зрештою, як дехто каже, це було питанням культури, адже Рахав народилася і виросла серед порочних ханаанян, а в них брехня була цілком звичним явищем. Вона ж, вочевидь, не бачила нічого поганого у своєму вчинкові. До того ж, якби вона сказала правду, цар Єрихону вбив би розвідників.

Однак такі пояснення не є переконливими. Стверджувати, що розвідники напевно б умерли, якби Рахав сказала правду, — це, отже, нехтувати тим фактом, що Бог міг захистити розвідників в якийсь інший спосіб. Виправдовувати Рахав за те, що вона вчинила, як було прийнято в її народі, не можна, адже тоді ми потураємо тому, що засуджує Бог. Павло процитував критського пророка, який сказав, що критяни були злісними брехунами, а тоді додав: “Свідоцтво це правдиве. Ось чому ти їх суворо картай, щоб були здорові у вірі” (Тит. 1:13). Брехня Рахав була занотована, але не виправдана. Біблія ж схвалює її віру, яка була засвідчена добрими ділами (Євр. 11:31), але не її брехню. (Однак дехто пояснює брехню Рахав тим, що обман є допустимим на війні.)

3. РАХАВ ДАЄ РОЗВІДНИКАМ ЦІННУ ІНФОРМАЦІЮ (2:8-11)

2:8-11. У даних віршах описується найбільш значуща розмова. Після того, як посланці царя пішли, Рахав “вийшла ... на горище” до розвідників, щоб там порозмовляти з ними у темряві. Важко бути готовим до того проголошення, яке вона їм озвучила. Адже, по-перше, вона показала, що вірить у те, що Господь, Бог Ізраїля, “дав” їм Ханаан-“край”. І хоча ізраїльські війська ще не перешли Йордан, Рахав вже дала зрозуміти, що Завоювання матиме успіх. По-друге, вона надала розвідникам безцінну інформацію про те, що мешканці Єрихону, як і інші ханааняни, неабияк деморалізовані: “... на нас напав страх перед вами, й усі мешканці краю помліли перед вами”. (Див. вірш 24 і вірш 11, “... охляло серце наше, і ні в кого нема більш духу перед вами”.) Все відбувалося так, як і казав колись Господь (Вих. 23:27; Втор. 2:25). Оскільки головним завданням розвідувальної місії було оцінити настрої серед ворогів, ці слова Рахав були й справді невимовно радісними для розвідників. Але ж чому ханааняни так боялися ізраїльтян? Бо чули про потугу їхнього Бога, який “висушив був воду у Червонім морі” для рабів-євреїв 40 років тому, а також про нещодавні їхні перемоги над Сихоном та Огом, могутніми аморійськими царями “по тім боці Йордану” (Чис. 21:21-35). Тепер той самий Бог наближався до них, і вони знали, що не зможуть Його побороти.

Потім Рахав засвідчила, що вірує в ізраїльського Бога: “Господь, Бог ваш — Бог на небі вгорі і на землі внизу”. У відповідь на те, що вона почула про могутні діла Бога, Рахав увірувала в Нього, Його потугу і Його милосердя. І ця віра спасла її. Але ж як Рахав могла мати таку сильну віру і все ще залишатися блудницею й так правдоподібно брехати? Відповідь, скоріш за все, полягає в тому, що спершу вона прийняла з вірою все, що почула про Божі діла, а вже потім перейняла Божі стандарти стосовно життя й почала слідувати їм. Зрештою, духовна зрілість не приходить миттєво, а є результатом поступового духовного зростання. Навіть Джон Ньютон, який написав євангельську пісню “Чудова ласка”, продовжував якийсь час після свого навернення займатися торгівлею рабами, аж поки не переконався, що насправді це — ганьба, і не покинув таке своє заняття.

4. РОЗВІДНИКИ ДАЮТЬ ОБІЦЯНКУ РАХАВ (2:12-21)

2:12-13.  Рахав засвідчила свою віру не лише тим, що захистила розвідників (Євр. 11:31; Як. 2:25), але й також тим, що показала свою турботу про безпеку власної сім’ї. Звісно, вона бажала не лише тілесного порятунку своїй сім’ї, але й також хотіла, щоб вони стали частиною Божого народу, служили єдиному істинному ізраїльському Богові замість того, аби бути рабами ханаанського мерзенного і порочного ідолопоклонства.

Вона озвучила розвідникам своє прохання дуже делікатно, але й наполегливо, спонукаючи їх поклястися цим за те, що вона їм допомогла.

Коли Рахав попрохала розвідників показати “добрість” ( хесед ) до її сім’ї, то використала дуже важливе і змістовне слово. У Старому Завіті воно зустрічається близько 250 разів і зазвичай позначає віддану й постійну любов, яка ґрунтується на обіцянці, домовленості чи завіті. Іноді це слово використовується для опису Божої завітної любові до Свого народу, а іноді, як тут, щодо стосунків між людьми. Рахав, отже, просила, щоб розвідники уклали хесед  домовленість із нею і сім’єю її батька саме так, як зробила це вона, врятувавши їм “життя”.

2:14. Відповідь розвідників була миттєвою і остаточною: “... коли Господь дасть нам цю землю, ми виявимо до тебе добрість ( хесед ) і вірність”. А також вони пообіцяли, що коли вона та її родичі не розголосять про їхню місію, то вони захищатимуть її та її сім’ю, навіть ціною власного життя.

2:15-20.  Коли розвідники вже збиралися піти, то знову засвідчили свою із Рахав домовленість та озвучили умови, які вона мала виконати. По-перше, Рахав мусила позначити свій будинок червоною мотузкою, прив’язавши її “до вікна”. З огляду на розташування її будинку (“хата її була при самім мурі”, див. коментарі до вірша 21 про будинок на мурі) цю мотузку ізраїльські війська повсякчас бачитимуть, проходячи повз мури міста (6:12-15). В такий спосіб її домівка і справді буде виділятися, і жоден воїн, яким би шаленим і заповзятим до руйнування він не був, не посміє порушити клятву та вбити бодай когось у цій “хаті”.

По-друге, Рахав і її родина мали залишатися в будинку під час вторгнення ізраїльтян у Єрихон. Якщо ж хто-небудь із них вийде на вулицю і буде вбитий, то провина за смерть лежатиме на цій людині, а не на нападниках. І зрештою, розвідники знову наголосили, що вони будуть “вільні від” даної ними “клятви” захищати їх, якщо Рахав розголосить про їхню “справу”.

2:21. Рахав прийняла ці умови і після того, як розвідники пішли, “прив'язала червону мотузку до вікна”. А потім, вочевидь, поспішно скликала всю свою рідню до себе в хату. Двері її будинку стали дверима спасення від покарання, яке невдовзі мало зійти на Єрихон (див. Бут. 7:16; Вих. 12:23; Йн. 10:9).

Їхня місія була завершена, й розвідники обговорили з Рахав деталі втечі (див. ІсНав. 2:15-16). В цей час Єрихон був захищений двома мурами, між якими був проміжок в п’ятнадцять футів. Цю прогалину закривали дерев’яні дошки, на основі яких власне й будували деякі будинки, оскільки в самому місті було вже тісно. Мабуть, саме тому “хата” Рахав “була при самім мурі” (вірш 15).

5. РОЗВІДНИКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО ІСУСА НАВИНА (2:22-24)

2:22-24. Рахав обережно спустила розвідників мотузкою через вікно зі своєї хати (вірш 15). Їхня втеча була б значно важчою, якщо не неможливою, якби їм довелося виходити через міську браму. Не більш як за пів милі на захід від Єрихону знаходяться вапнякові скелі, висотою приблизно 1500 футів, в яких чимало печер. Тут розвідники й ховалися “три дні” (див. 1:11), допоки “не повернулася погоня” за ними. А тоді, під покровом темряви, розвідники перепливли Йордан, швиденько добралися у табір у Шіттімі (див. 2:1) і звітували “Ісусові” Навину про свою дивну та зворушливу пригоду, а також тривогу і крайню пригніченість ханаанян. Підсумувавши свою розповідь, вони сказали: “Господь віддав нам у руки всю землю, а всі її мешканці отетеріли перед нами” (див. вірш 9; Вих. 23:27; Втор. 2:25). Як же це відрізнялося від звіту більшості розвідників у Кадеш-Барне, які сказали: “... не в силі ми напасти на той народ; він від нас сильніший” (Чис. 13:31).

В. Перехід через Йордан (част. 3)

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО ПЕРЕХОДУ (3:1-4)

3:1. Ісус Навин був людиною діла. Щойно розвідники виклали йому свій звіт, ізраїльський лідер негайно розпочав приготування до переходу через Йордан та вторгнення у Ханаан. Та все ж Ісус Навин не знав, як переправити таку велику кількість людей через повноводну річку (див. вірш 15). Однак він вірив, що Бог якимсь чином зробить це можливим, а тому повів усіх своїх воїнів разом із провіантом за сім миль від Шіттіму до річки Йордан. (Шіттім — це, напевно, той самий Авел-га-Шіттім, про який іде мова у Чис. 33:49.)

Карта , Ханаан під час Завоювання

МИЛІ

* = Міста притулку

The Great Sea (Mediterranean) — Велике (Середземне) море

Sidon — Сидон

Damascus — Дамаск

Mt. Hermon — гора Хермон

Laish (Dan) — Лаїш (Дан)

Kedesh * — Кадеш*

Hazor — Хацор

Merom? — Мером?

MAACAN — МААКАН

GECHUR — ГЕШУР

BASHAN — БАШАН

Mt. Carmel — гора Кармель

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро (море Кіннерот)

Ashtaroth — Аштарот

Golan* — Голан*

Dor — Дор

Megiddo — Мегіддо

Taanach — Таанах

Edrei — Едреї

Ramoth* — Рамот*

Jordan River — річка Йордан

GILEAD — ГІЛЕАД

Mt. Ebal — гора Евал

Mt. Gerizim — гора Герізім

Shechem* — Сихем*

Jabbok River — річка Яббок

Adam — Адам

Shilon — Шіло

Bethel — Бетел

Ai — Аї

Beth Horon — Бет-Хорон

Gibeon — Гівеон

Ramah — Рама

Gezer — Гезер

Jericho — Єрихон

Gilgal — Гілгал

Abel Shittim — Авел-га-Шіттім

Heshbon — Хешбон

Bezer* — Бецер*

Makkedah — Македа

Jerusalem — Єрусалим

Jarmuth — Ярмут

Beth Jeshimoth — Бет-Єшімот

Lachish — Лахіш

Gaza — Газа

Eglon — Еглон

Debir — Девір

Hebron* — Хеврон*

Salt Sea — Солоне море

Aroer — Ароер

Arnon River — річка Арнон

Beersheba — Беер-Шева

NEGEV — НЕГЕВ

Kadesh Barnea — Кадеш-Барне

3:2-3. Прибувши до річки, вони зупинилися там на “три дні”. Цей час був, поза всяким сумнівом, потрібен для того, аби начальники народу змогли організувати своїх людей та віддати їм відповідні розпорядження. А також це дало людям можливість підійти близенько до води і добре роздивитися річку, яка в цей час була повноводною і швидкою з огляду на танення снігів на горі Хермон, що на півночі. Вони, мабуть, вагалися і роздумували про неможливість переходу через Йордан.

Наприкінці третього дня люди отримали необхідні розпорядження. Їх більш не буде вести за собою Господня хмара, але їм слід буде йти за кивотом “завіту”. Жодні військові розвідники не мали першими потрапити на обіцяну землю, а саме священики, “що несуть” кивот (див. вірш 11). А оскільки кивот символізував Самого Господа, то це Ягве вів Свій народ у Ханаан.

3:4. Йдучи слідом за священиками, які несли кивот, люди мали бути або позаду, або, цілком імовірно, з трьох боків від нього. Однак вони мусили зберігати між собою і кивотом дистанцію в “дві тисячі ліктів”. Чому? Мабуть для того, аби пам’ятати про священність кивоту та святість Бога, якого він символізував. Їхня спільність із Богом не мала бути недбалою чи легковажною, а лиш сповнена почуттями глибокої поваги і благоговіння. Бога не слід було сприймати як “Чоловіка угорі”, а як Всевишнього і святого Бога всієї землі.

Така дистанція від кивоту була також потрібна для того, аби якомога більше ізраїльтян могло його бачити. Бог збирався повести їх “дорогою”, якою вони “ще ніколи не ходили”. Це була невідома їм територія. Тож без проводу Господа і Його очільництва люди не знали б, в якому напрямку йти.

2. ОСВЯЧЕННЯ ПЕРЕД ПЕРЕХОДОМ (3:5-13)

3:5. З наближенням дня переходу Ісус Навин звелів “народові” освятитися. Значно легше було б зрозуміти його, якби він сказав: “Нагостріть свої мечі та огляньте свої щити!” Однак цього разу необхідні були духовні приготування, а не військові, бо Бог збирався об’явити їм Себе здійсненням великого чуда посеред ізраїльтян. Як людина ретельно готується до зустрічі з кимсь дуже відомим на землі, так і ізраїльтяни мали підготуватися до об’явлення Бога всієї землі. Той самий наказ було віддано людям у Синаї, коли попереднє покоління ізраїльтян готувалося до величного об’явлення Господа, який збирався дати їм Закон (Вих. 19:10-13).

Але це ще не все. Ізраїльтяни мали сподіватися  на диво, вчинене Богом. Вони мусили палко цього бажати й з нетерпінням очікувати на чудо. Ізраїльтяни не повинні були забувати, що вони мусять сприймати свого Бога як Того, Хто може здійснити щось цілковито неймовірне і з людської точки зору неможливе.

3:6-8. Потім Господь розказав Ісусові Навину, як вони переходитимуть Йордан, і пояснив, що це чудо возвеличить його як очільника всього ізраїльського народу. Настав час засвідчити, що Господь підтримує Ісуса Навина, і саме він є тепер представником Бога, який вестиме ізраїльтян. Ніщо не могло б так яскраво це засвідчити, як те, що Ісус Навин вестиме свій народ через дивом розділені води ріки. Після переходу через Йордан люди і справді почали глибоко поважати Ісуса Навина (4:14), бо знали, що Бог із ним (3:7; див. 1:5, 9).

3:9-13.  Однак, коли Ісус Навин переповів слова Господа людям, він не розповів їм про обіцянку возвеличити його цим дивом. Він, скоріш, сказав, що це диво засвідчить той факт, що живий Бог, на відміну від мертвих ідолів, яким поклонялися язичники, перебував серед них. До того ж, окрім розчищення шляху через повноводний Йордан, живий Бог також “прожене геть з-перед” них сім народів, які населяли цю землю в той час. Обіцянка того, “що посеред вас є Бог живий”, стала девізом Завоювання, ключем до перемоги над ворогами в цій землі. Це та обіцянка, яка з’являється майже на кожній сторінці даної книги: “Я буду з вами!” І це та обіцянка, яка й надалі підтримує Господніх людей — запевнення в Його присутності. Оскільки Бог — то Господь ( ’адон , “господар”) “всієї землі” (див. Пс. 97:5), Він був безумовно спроможний перевести Свій народ через ріку.

3. ЗДІЙСНЕННЯ ПЕРЕХОДУ (3:14-17)

3:14-15. День переходу через Йордан, день, коли Ізраїль мав увійти в Ханаан, зрештою настав. Люди згорнули свої намети і рушили за священиками, які “несли ковчег завіту”, до берегу річки Йордан. Це був саме час “жнив” ячменю, місяць Нісан (березень-квітень), перший місяць їхнього року (4:19). Річка “всюди” виступала “з берегів”, що неабияк лякало священиків та людей і було суворим випробуванням їхньої віри. Чи потраплять вони в тенета свого страху, чи вже ж приступлять із вірою, будучи певними в тому, що коли Бог щось пообіцяв (розділити води, 3:13), то так воно і буде?

3:16-17. І сталося справжнє диво, щойно священики, “що несли кивот” завіту, ступили у каламутну і бурхливу ріку. “Вода зупинилась” (див. вірш 13). Ставши “валом ... коло міста Адама”, ці води цілковито відрізали інші потоки, які втікали у Йордан. “І народ перейшов (Йордан) навпроти Єрихону”. Це відразу викликає у пам’яті перехід через Червоне море (Море очеретів) (див. Вих. 15:8; Пс. 78:13).

Хоча згадка про місто під назвою “Адам” міститься лиш тут, його зазвичай ототожнюють з Тель-ед-Дамією, що за 16 миль на північ від броду навпроти Єрихону. В такий спосіб було висушено доволі великий шматок ріки, що дозволило людям разом із їхніми тваринами та багажем швиденько її перейти (див. ІсНав. 4:10).

Як же таке диво змогло статися? Багато хто твердить, що це не було диво, оскільки все це можна назвати природним явищем. Вони вказують на те, що 8-го грудня 1267 року відбувся землетрус, який призвів до того, що високі береги Йордану обвалилися поблизу Тель-ед-Дамії, перегородивши тим самим ріку приблизно на 10 годин. 11-го липня 1927 року інший землетрус поблизу того самого місця заблокував ріку на 21 годину. Та ці випадки не припадали на сезон паводків. Звісно, Бог і дійсно міг використати природні засоби, як-от землетрус та зсув землі, та все ж це було диво, адже трапилося тоді, коли Йордан був повноводний. Та чи узгоджується таке тлумачення з біблійним текстом?

Розглянувши всі наявні тут фактори, все ж, мабуть, краще тлумачити цю подію як особливе діяння Бога, яке Він сотворив у невідомий людям спосіб. Адже тут в один момент трапилося чимало надприродних явищ: (1) Все це відбулося тоді, коли й передбачалося (3:13, 15). (2) Час був точний (вірш 15). (3) Річка на той момент була повноводною (вірш 15). (4) Стіна води утримувалася в одному місці впродовж багатьох годин, ймовірно, ввесь день (вірш 16). (5) М’яке і мокре дно річки висохло водночас (вірш 17). (6) Вода повернулася відразу після того, як люди перейшли річку і священики вийшли з неї (4:17). Століття потому пророки Ілля та Єлисей перейшли ту саму річку по сухій землі на схід (2 Цар. 2:8). А невдовзі Єлисей знову перейшов цю ріку по сухому назад. Якщо пояснювати перехід ізраїльтян під проводом Ісуса Навина через Йордан природними явищами, то тоді слід би було припустити, що під час переходу через цю ріку Іллі та Єлисея відбулися два землетруси, при чому з невеликим проміжком в часі, а це видається і справді неправдоподібним.

З допомогою цього дива — переходу через повноводну річку Йордан близько 2 мільйонів людей — Бог прославився, Ісус Навин возвеличився, Ізраїль підбадьорився, а ханааняни нажахалися.

Для ізраїльтян перехід через Йордан означав, що вони цілковито готові до бою з ворожими військами, їхніми колісницями й укріпленими містами. А також те, що вони віддано і з вірою йтимуть за живим Богом та відвернуться від тілесних спокус, яким так часто піддавалися в пустелі.

Для віруючих людей сьогодення перехід через Йордан символізує перехід з одного рівня християнського життя на інший. (Це не картина, на якій зображено, як віруюча людина, що померла, потрапляє на небеса. Для ізраїльтян Ханаан важко назвати небом!) Це — зображення входу у духовну війну, щоб мати змогу заявити свої права на те, що пообіцяв Бог. Тут настає кінець життю згідно власних зусиль і настає початок життя у вірі та послусі.

Г. Зведення пам’ятників (част. 4)

4:1-3. Для ізраїльтян було важливо ніколи не забувати про це велике чудо. Тому, для того, щоб ізраїльтяни запам’ятали, як Він діяв заради них у цей історичний день, Бог звелів їм спорудити пам’ятник із дванадцяти каменів. Цей пам’ятник увіковічнив перехід багатьох тисяч ізраїльтян по сухому дну Йордану.

Господь сказав Ісусові Навину звеліти дванадцятьом попередньо вибраним (див. 3:12) чоловікам принести “дванадцять каменів” із дна річки на місце їхнього першого нічного табору.

4:4-8.  Закликавши до себе “дванадцять” представників різних племен, Ісус Навин віддав їм відповідні розпорядження. Вони мали повернутися “на середину Йордану” та винести “кожен ... по каменю на плечах”. Ці камені будуть повсякчасним нагадуванням (“знак”) про Боже діяння щодо переправи ізраїльтян через Йордан, а також ефективним засобом для передавання знань їхнім дітям (вірші 6-7; див. вірші 21-24).

Дванадцятеро чоловіків відреагували миттєво і безумовно. Так, вони могли боятися повернення в Йордан, адже не знали, скільки ще часу він залишатиметься сухим. Однак, якими б не були їхні страхи, вони їх відкинули і, не вагаючись, виконали веління Бога.

4:9. Ісус Навин також приєднався до цих чоловіків і, поки вони виносили великі камені з дна ріки на берег, він “поставив Дванадцять каменів” (НМВ, примітки) на самому дні річки, щоб позначити те місце, “де стояли ноги священиків, що несли кивот завіту”. Це, вочевидь, було власною ініціативою Ісуса Навина і засвідчувало його бажання мати своє особисте нагадування про Божу відданість на самісінькому початку Завоювання Ханаану.

4:10-18. Все, “що наказав був Господь Ісусові”, було “виконано”. В очікуванні наводнення Йордану автор знову озвучив деталі переходу. (1) “Священики” й “ковчег” залишалися “серед Йордану”, поки “народ переходив, поспішаючи” (вірш 10; див. 3:17). (2) Озброєні чоловіки з трансйорданських племен, не обтяжені сім’ями та іншим добром, йшли попереду (4:12-13). (3) Щойно люди перейшли Йордан й особлива місія зі спорудження пам’ятника була завершена, “священики” вийшли на берег. Вони йшли попереду і позаду, а потім знову вийшли “поперед народу” (вірші 11, 15-17). (4) “Йорданська вода” відразу повернулась (вірш 18).

Отож, усі племена взяли участь у переході, хоча племена Рувима, Гада і половина племені Манассії вислали лише своїх представників. Решта цих двох з половиною племен залишилася на східному боці Йордану, щоб оберігати свої домівки та міста (див. вірш 13). Кількість чоловічого населення тих племен віком від 20 років і вище складала 136930 (Чис. 26:7, 18, 34). Сорок тисяч “збройного люду” (ІсНав. 4:13) складали 29 відсотків дорослого населення чоловічої статі, а це менш як третина всіх їхніх дорослих чоловіків.

Олександр Макларен написав: “Це було щось надзвичайне, коли в один момент нестримний потік понісся вперед, щойно було відпущено віжки. Немов той кінь, який несамовито прагне на свободу, каламутні води ринули вперед, і невдовзі все вже виглядало, як і колись, за виключенням нової скелі, спорудженої руками людини, довкола якої неслася вода” (Maclaren, Alexander. Expositions of Holy Scripture . London: Hodder & Stoughton, 1908, 3:119).

Можна лише уявити, як почувалися ізраїльтяни, які стояли на березі ріки і споглядали бурхливий потік, що в одну мить наповнив водою дорогу, якою вони щойно переходили Йордан, а тоді дивилися на інший берег, де стояли ще цього ранку. Вороття вже не було. Нова і захоплива частина життя їхнього народу розпочалася.

4:19-20. Однак для роздумів часу не було. Ісус Навин повів людей у Гілгал, що приблизно за дві милі від Єрихону, де вони розклали свій перший у Ханаані табір. Там вони власне й виклали ті “дванадцять каменів, що взяли були з Йордану”, вочевидь, у формі невеликого кола. Назва Гілгал означає “коло” і могла походити від кола з каменів, які мали велике значення для язичників і які колись стояли там. Якщо це дійсно так, тоді викладене коло з каменів ізраїльтян, яке увіковічувало величне діяння Бога, цілковито унеможливлювало подальше ототожнення язичників із цим місцем.

4:21-23. Мета спорудження пам’ятника з каменів була педагогічною. Він мав нагадувати майбутнім поколінням ізраїльтян про те, що Бог перевів їх через Йордан (див. вірші 6-7), як колись їхніх батьків через Червоне море.

Але як майбутні покоління мали здогадатися, що означають ці камені? Відповідь очевидна. Батьки мали розповідати своїм дітям про Божі шляхи і всі Його діяння (див. Втор. 6:4-7). Єврейський батько не мав права відсилати свого допитливого сина до левіта, аби той отримав відповіді на свої запитання. Сам батько мав на них відповідати.

4:24. Однак, окрім здійснення функції наочної ілюстрації до розповідей батьків своїм дітям, ці пам’ятні камені виконували ще одну і значно важливішу функцію: “щоб усі народи на землі знали руку Господню, що вона могутня”. Коли ізраїльські родини проводили свою першу ніч на цій землі, їхні серця були, мабуть, сповнені непевністю та страхом. Гори, які здіймалися круто вверх на заході, здавалися неприступними і небезпечними. Та коли народ дивився на 12 каменів, взятих із Йордану, то нагадував собі про те, що Бог вчинив щось дивовижне для них того дня. Тож вони могли безумовно довіряти Йому і щодо наступних своїх днів.

Ґ. Освячення ізраїльтян (5:1-12)

Під проводом Ісуса Навина і завдяки дивовижному божественному втручанню близько двох мільйонів вояк та цивільних перейшло Йордан. Вони швидко зміцнили свої позиції в Гілгалі і, як не дивись, це був справді найбільш слушний час для негайного нападу на фортеці Ханаану. Зрештою, настрої серед ханаанян були вкрай гнітючими з огляду на колишні й нещодавні події, чутки про які швидко ширилися цим краєм: (а) про те, що Бог Ізраїля висушив Червоне море (Море очеретів) (2:10); (б) про те, що ізраїльтяни розбили могутніх аморійських царів у Трансйорданії (2:10; (в) про те, що Ягве також висушив води Йордану, аби ізраїльтяни могли увійти у Ханаан (5:1; див. 4:24).

Разом із цими новинами ширився і страх. То чи ж міг бути більш слушний час для нападу ізраїльтян? Військові начальники народу дуже добре це розуміли і хотіли, мабуть, якнайшвидше піти в наступ.

Однак не таким був Божий задум. Він ніколи не поспішає, хоча Його діти роблять це справді часто. З точки зору Бога Ізраїль ще не був готовий воювати за ханаанські землі. Залишалося ще одне невирішене питання, і воно було духовного характеру. Це був час для оновлення. Завоюванню мало передувати освячення. Перш ніж Бог поведе Ізраїль до перемоги, вони мали зробити таке: (а) пройти повторний обряд обрізання (5:1-9), (б) відсвяткувати Пасху (вірш 10), (в) спожити плоди цієї землі (вірші 11-12).

1. ДРУГЕ ОБРІЗАННЯ (5:1-9)

5:1-3.  Коли місцеві народи були сповнені страху (див. 4:24), Господь звелів Ісусові Навину “удруге” обрізати “синів Ізраїля”. Він виконав веління Бога, хоча йому як командувачу військами, напевно, було важко це зробити, адже в такий спосіб він на якийсь час робив своїх воїнів непридатними для бою, і це у ворожому оточенні.

5:4-7. У даних віршах подано пояснення. Хоча “всі” ізраїльтяни “чоловічої статі” були обрізані перед виходом “з Єгипту”, вони “повмирали” у пустелі через непослух у Кадеш-Барне (Чис. 20:1-13; див. Чис. 27:14; Втор. 32:51). Їхні ж сини, які народилися “в пустині”, не були обрізані, що стало ще одним свідченням духовної байдужості їхніх батьків. Тому це нове покоління ізраїльтян обов’язково слід було обрізати.

5:8-9.  Після того, як всіх ізраїльтян чоловічої статі було “пообрізувано”, Господь засвідчив, що завдання виконано і проголосив: “Сьогодні зняв Я з вас єгипетський сором”. Оскільки ізраїльтяни були в Єгипті рабами, вони не проходили обряд обрізання, аж допоки не наблизився час їхнього виходу. Немає жодного сумніву, що єгиптяни забороняли проводити даний обряд, оскільки це могли робити лише їхні власні священики і городяни вищого класу. Фраза “єгипетський сором” може мати стосунок до кепкування єгиптян над ізраїльтянами з приводу того, що Ханаан-край їм не належав.

Ще одним свідченням того, що дана подія мала дуже велике значення, є той факт, що це місце отримало назву “Гілгал” (НМВ, примітки). Тепер не лише саме його значення “коло” мало нагадувати ізраїльтянам про пам’ятні камені (див. коментарі до 4:19-20), а й це обрізання, яке також засвідчувало акт послуху ізраїльтян у тому самому місці.

Але чому обрізання мало таке велике значення? Біблійна відповідь є очевидною. Стефан, виголошуючи свою енергійну промову перед Синедріоном, заявив, що Бог “дав йому (Авраамові) союз обрізання” (Діян. 7:8). Отож, обрізання не було звичайним релігійним обрядом. Воно містилося в Завіті Авраама, угоді, яка гарантувала вічне продовження сімені Авраама і їх довічне володіння цією землею (Бут. 17:7-8). У даному контексті Бог розглядав обрізання як “знак” або символ тієї угоди (Бут. 17:11). Бог звелів Авраамові обрізати всіх чоловіків у своїй господі, а також всіх своїх нащадків чоловічої статі. І Авраам відразу це виконав (Бут. 17:23-27).

Та чому Бог обрав обрізання як символ Свого завіту з Авраамом і його нащадками? Чому не якийсь інший знак чи діяння? Сам по собі акт обрізання символізував цілковите відділення від широко поширених гріхів плоті: перелюбу, розпусти та содомії. Окрім того, даний обряд мав неабияке духовне значення, і не лише у стосунку до статевої поведінки, але й до всіх сфер життя людини. “Обріжте ж ваше необрізане серце й ваш карк нехай більше не буде впертим!” (Втор. 10:16; див. Втор. 30:6; Єр. 4:4; Рим. 2:28-29).

Тому ізраїльтяни мали зрозуміти, що обрізання — це не лише відрізання плоті. Все їхнє життя мало бути святим. Ось чому в Гілгалі Бог, по суті, сказав: “Перш ніж Я поведу вас на бій у Ханаані, ви повинні мати цей знак завіту на своєму тілі”. Ісус Навин зрозумів усю значущість даної вимоги Бога і привів усіх ізраїльських чоловіків до безумовного послуху.

Павло підтвердив, що християни мають бути “обрізані” у Христі (Кол. 2:11). Це обрізання є духовним, а не тілесним, і має стосунок не до зовнішнього органу, а до внутрішньої сутності людини — її серця. Таке обрізання відбувається в момент спасіння, коли Святий Дух приєднує віруючу людину до Христа. І саме в цю мить Господь судить грішну природу людини (Кол. 2:13). Християни мають визнавати даний факт (Рим. 6:1-2), хоч їхня тілесна плоть все ще залишається їхньою невід’ємною часткою впродовж цього життя. Християнам слід ставитися до своєю тілесної природи як до ворога, чию провину визнано і вирок вже винесено (хоча й іще не виконано).

2. СВЯТКУВАННЯ ПАСХИ (5:10)

5:10. Розкинувши табір у Гілгалі, ізраїльтяни святкували Пасху. Без обрізання вони не мали б права брати участь у такій важливій події (Вих. 12:43-44, 48). Цікаво, що народ перейшов через Йордан саме вчасно, аби мати змогу святкувати Пасху “на чотирнадцятий день першого місяця” (Вих. 12:2, 6). Бог завжди точно розраховує час!

Це була лише третя Пасха, яку відзначав ізраїльський народ. Перший раз це трапилося в Єгипті в ніч перед їхнім звільненням із рабства та утисків (Вих. 12:1-28). Другий — на горі Синай відразу перед тим, як вони згорнули табір і рушили до Ханаану (Чис. 9:1-5).

Вочевидь, ізраїльтяни не відзначали Пасху під час своїх блукань пустелею, але тепер, у Гілгалі в Ханаані, вони знову її святкували. Нещодавній перехід через Йордан був такий подібний на перехід через Червоне море (Море очеретів), що люди, які були в Єгипті, усе собі пригадали (особам, яким було менш як 20 років на момент Виходу, Бог не забороняв входити у Ханаан). Немає жодного сумніву, що багато ізраїльтян пригадало собі, як батько різав ягня і змащував його кров’ю одвірки та перемички. Ті, що були тепер у Ханаані, могли все ще чути жахливі передсмертні крики єгипетських первістків. Після цього був бентежний вихід із міста посеред ночі, жахи переслідувань єгиптян і трепетний прохід між стінами з води під час утечі.

Зараз це знову давало їм заспокоєння. Коли вони різали ягнят, то були певні, що як і колись після переходу через Червоне море єгиптян було знищено, так і тепер після переходу через Йордан вони зможуть розбити ханаанян. Отак, спомин про минуле став чудовим приготуванням до випробувань майбутнього.

3. СПОЖИВАННЯ ПЛОДІВ ОБІЦЯНОЇ ЗЕМЛІ (5:11-12)

5:11.  “На другий день” після Пасхи ізраїльтяни, готуючись до бою, “їли з урожаю тієї землі”. Оскільки вони засвідчили, що хочуть в усьому виконувати Божий Закон, цілком імовірно, що спершу вони принесли Господеві коливальну жертву із зерна, як передбачено у Лев. 23:10-14. Після цього люди вільно їли плоди обіцяної землі, в тому числі “неквашений хліб та пражене зерно”. “Пражене зерно” навіть у наші часи вважається делікатесом на Середньому Сході, де його споживають замість хліба.

Бог пообіцяв привести ізраїльтян у землю достатку, “у край пшениці та ячменю й винограду, смоков і ґранат; у край оливкових дерев, олії й меду” (Втор. 8:8). Зараз вони спробували плоди цієї землі та зрештою усвідомили, що це вже початок Божих благословень.

5:12.  Наступного дня “перестала падати манна”. Впродовж 40 років Бог давав їм її (див. Вих. 16:4-5), але тепер вона перестала падати так само раптово, як і колись почала, що іще раз засвідчило, що ця манна не була випадковістю, а особливим даром.

Варто, однак, зазначити, що Бог не переставав давати людям манну, коли ізраїльтяни нарікали на манну (Чис. 11:6) чи навіть тоді, коли невіруюче покоління ізраїльтян пішло з Кадеш-Барне не в напрямку Ханаану, а в дику пустелю. Принаймні заради їхніх дітей Він і продовжував давати її, допоки вони не виросли та не ввійшли в обіцяну землю. Тоді Бог перестав робити це чудо, оскільки природна їжа тепер була їм доступна.

ІІ. Завоювання Ханаану (5:13-12:24)

А. Вступ: божественний Начальник (5:13-15)

Бог щойно дав ізраїльтянам змогу зробити три наступні речі: провести обряд обрізання, відсвяткувати Пасху та спожити плоди Ханаан-землі. І все це задля повчання ізраїльтян. Далі трапилося те, що стосувалося виключно Ісуса Навина. Однак ця подія також мала надзвичайно важливе значення і невдовзі буде розділена з людьми.

5:13. Видається цілком очевидним, що наступним кроком ізраїльтян мало стати захоплення Єрихону. Та оскільки Ісус Навин ще не отримав щодо цього жодного божественного послання чи веління (як-от перед переходом Йордану), він вийшов розвідати на вигляд неприступне місто. Чи був Ісус Навин збентежений, коли побачив міцні стіни Єрихону? Розвідники ще в Кадеш-Барне казали, що ханаанські міста “великі й укріплені під небо” (Втор. 1:28). Незважаючи на свій великий військовий досвід, Ісус Навин ще ніколи не вів бій супроти укріпленого міста, яке було готове до довгої облоги. Насправді, з усіх укріплених міст Палестини Єрихон був, напевно, найбільш неприступним. Озброєння також відігравало неабияку роль. Ізраїльське військо не мало ні таранів, ні катапульт, ні рухомих веж. Єдиною їхньою зброєю були мотузки, стріли та списи, які виглядали смішно і доволі безнадійно на фоні могутніх стін Єрихону. Однак Ісус Навин знав, що бій супроти Єрихону необхідно виграти, бо тепер, коли вони перейшли Йордан, ізраїльські війська не мали куди відступати. До того ж, вони не могли оминути це місто, бо в такий спосіб вони приречуть своїх жінок, дітей, все своє добро й худобу, яких вони залишили в Гілгалі, на безумовне знищення.

Міркуючи про всі ці труднощі, Ісус Навин здригнувся, коли щось потрапило в поле його зору. Він “звів ... очі” і побачив Чоловіка “з голим мечем у руці”. Інстинктивно він спробував вияснити, чи був це друг, чи ж ворог. Якщо це був друг, ізраїльтянин, то чому Він знаходився тут і з оголеним мечем? Адже Ісус Навин нікому не давав розпорядження виймати свій меч! Якщо ж це був ворог, то Ісус Навин був готовий битися!

5:14.  Відповідь, яку він отримав, була приголомшливою. Й тоді, вочевидь, трапилося щось таке, що змусило Ісуса Навина повірити, що перед ним не смертний воїн. Як і у випадку з Авраамом під дубом у Мамре, Яковом у Паніелі, Мойсеєм біля палаючого куща і двома учнями в Еммаусі, Ісуса Навина осяяло і він усім своїм серцем увірував, що знаходиться в присутності Бога. Тому цілком очевидно, що Ісус Навин насправді розмовляв із Ангелом Господнім, ще однією появою у часи Старого Завіту Самого Господа Ісуса Христа (див. 6:2).

“ Начальник Господнього війська” стояв з оголеним мечем, й це вказувало на те, що Він битиметься з ізраїльтянами і за них. Однак цей меч також показує, що відтермінування покарання ханаанян добігло кінця, і гріхи аморіїв сповнилися (див. Бут. 15:16). Ізраїльтяни мали стати засобом, з допомогою якого на корінних мешканців цього краю мусило зійти божественне покарання.

Яку ж військову силу очолював цей божественний Начальник? Фраза “Господнього війська” вже ж напевно не обмежується означенням ізраїльського війська, хоча про нього тут також може йтися. Та все-таки тут іде мова про ангельських воїнів, те саме небесне військо, яке згодом оточило Доган, коли Єлисей та його слуга виявилися у значній меншості супроти арамейського війська (2 Цар. 6:8-17). У Гетсиманському саду під час Свого арешту Ісус говорив саме про це небесне військо, коли казав, що 12 легіонів ангелів уже готові стати на Його захист (Мт. 26:53). У Євр. 1:14 вони характеризуються як “служебні духи, що їх посилають до послуг тим, які мають успадкувати спасіння”. Хоча й невидимі, вони служать і турбуються про Божих дітей в часи їхньої найбільшої нужди.

Впізнавши свого небесного відвідувача з оголеним мечем, Ісус Навин “впав ... лицем до землі, поклонивсь” і сказав йому, по суті, таке: “Говори, Господи, адже Твій слуга слухає”.

5:15.  Відповідь Господа Ісусові Навину була короткою, але миттєвою: “Скинь з ніг твоє взуття, бо місце, де стоїш, святе”. Присутність святого Бога освятила те місце у поки що чужій та оскверненій землі (див. подібне веління Мойсеєві, Вих. 3:5).

Дана подія мала надзвичайно велике значення для Ісуса Навина. Попереду на нього чекала війна між ізраїльтянами та ханаанянами. Він гадав, що це буде його війна і що він буде головнокомандувачем. Але потім він зустрів божественного Начальника і дізнався, що цей бій — Господній. “Начальник Господнього війська” прийшов не для того, щоб лише поспостерігати за війною, і навіть не просто як їхній союзник. Він командував усім і невдовзі об’явить Свої плани стосовно захоплення цитаделі Єрихону.

Якою ж це все було втіхою для Ісуса Навина. Йому не треба було нести важкий тягар відповідальності та самостійного очільництва. Скинувши своє взуття, він охоче визнав, що цей бій та й усе Завоювання Ханаану — це Божих рук справа, а він — всього лиш Божий слуга.

Б. Центральна військова кампанія (част. 6-8)

Божественна стратегія щодо завоювання Ханаану ґрунтувалася на географічних факторах. Зі свого табору у Гілгалі неподалік річки Йордан ізраїльтяни могли споглядати круті схили у західному від себе напрямку. Єрихон контролював дорогу, якою можна було зійти на ці гори, а Аї, інше укріплене місто, знаходилося на верхньому кінці цієї дороги. Якщо ізраїльтяни хотіли захопити цей гірський край, вони вже ж напевно мали здобути Єрихон та Аї. Це дасть їм змогу опинитися на верхівці гір, а також контролювати центральний гірський хребет та відділити північну і південну частини Ханаану одну від одної. Звідти Ізраїль міг вислати свої війська для бою спершу на південь, а вже потім на північ, де ворог знаходився дещо далі. Але перш за все мав упасти Єрихон. І так воно й буде, якщо Ісус Навин та народ дотримуватимуться Господнього плану дій.

1. ЗАВОЮВАННЯ ЄРИХОНУ (част. 6)

а. Стратегія завоювання Єрихону (6:1-7)

6:1. Єрихон був насторожі. Старші віддали розпорядження зачинити усі його брами, нікому не входити і не виходити з нього. Як засвідчила Рахав (2:11), мешканці Єрихону були нажахані: вони знали, що ізраїльтяни вже близько (див. 5:1).

6:2. І ось, коли Ісус Навин мав змогу споглядати цю неприступну фортецю, Начальник Господнього війська продовжив із ним розмову. І цей Начальник, Сам Господь, пообіцяв Ісусові перемогу та проголосив, що віддає Єрихон йому “в руки”. Саме місто, його цар і його військо — все підкориться ізраїльтянам. Час давньоєврейського дієслова, яке тут перекладено як “даю”, насправді позначає майбутню дію, але так, наче вона вже здійснилася. Отож, оскільки Бог це проголосив, перемога ізраїльтян була певною.

6:3-5.  План бою, яким мав скористатися Ісус Навин, був дуже незвичним. Вони не повинні були використовувати звичну військову зброю, як-от тарани чи драбини. Ісус Навин та всі його боєздатні чоловіки мали просто обходити “навкруги міста один раз” в день впродовж наступних семи “днів” разом зі сімома священиками, які нестимуть “перед кивотом (завіту) сім сурем з баранячого рогу”. “Сьомого дня” вони мусили обійти Єрихон “сім разів”, після чого “мури міста” мали впасти, а саме місто відкритися для захоплення.

У Біблії цифра сім часто символізує повноту і завершеність. Лиш тут згадуються: сім священиків, сім сурем, сім днів, сім кіл довкола муру сьомого дня. І хоча Божий план дій міг видатися людям безглуздим, це була досконала схема для даною бою.

Яку ж роль в усьому цьому відігравало сурмління в баранячі роги? Ці інструменти були “ювілейними сурмами” (досл. з давньоєврейської), які застосовувалися під час великих ізраїльських свят для проголошення присутності Бога (Чис. 10:10). Отож, завоювання Єрихону було не лише військовою справою, а й релігійною. Сурмління ж свідчило про те, що сам Господь неба і землі простує Своїм невидимим шляхом довкола цього приреченого міста. Під час того, як священики сурмили в сурми, Сам Господь, по суті, казав: “О брами, підніміте главні ваші, і піднесіться ви, одвічні двері, щоб увійшов Цар слави” (Пс. 24:7). Коли Христос повернеться, Він, Цар слави, увійде в міста з тріумфом. Завоювання ж Єрихону було подібною тріумфальною перемогою.

6:6-7. Жодна інша військова стратегія не видавалася такою безглуздою, як ця. Що мало стримувати єрихонське військо від випускання стіл та списів в беззахисних ізраїльтян, які мовчки обходитимуть довкола муру? Чи хто мав спинити ворога і не дати йому вийти за брами міста і розбити ходу ізраїльтян, розділити їх і вирізати? Ісус Навин був досвідченим військовим очільником. Тож, поза всяким сумнівом, ці та інші заперечення стосовно божественної стратегії виникали в нього в голові. Та на відміну від Мойсея біля палаючого куща, який довго і наполегливо чинив спротив Господньому задумові (див. Вих. 3:11-4:17), Ісус Навин відповів безумовним послухом. Він не гаяв часу і відразу “покликав ... священиків” та своїх воїнів і передав їм вказівки, які щойно отримав він Головнокомандувача.

б. Етапи завоювання Єрихону (6:8-21)

6:8-9.  І ось, мабуть, відразу після світанку довга процесія почала виходити з табору ізраїльтян. Першими йшли “збройні”, які несли племенні знамена, потім семеро священиків із сурмами, далі ті, що несли “кивот ... завіту”, і “ззаду” тилова охорона. Отож, ізраїльське військо займало доволі значне місце у процесії, однак Єрихон впаде завдяки не їм, а Божій могутності.

6:10-11. Зберігаючи абсолютну тишу (окрім звуку семи баранячих рогів, в які сурмили семеро священиків), цей дивний парад рушив до Єрихону, а потім і довкола нього, як гадюка. На той час Єрихон займав територію у вісім або дев’ять акрів, а тому, щоб його обійти, потрібно було менш як 30 хвилин. Коли коло з людей замкнулося, то, на подив ханаанян, які очікували негайного нападу, ізраїльтяни тихенько “повернулись у табір”.

6:12-14. Все те саме вони “чинили” впродовж шести наступних днів. Ще ніколи і ніхто не завойовував так жодну фортецю. Однак ця дивна стратегія мала, вочевидь, на меті випробувати віру Ісуса Навина. Він не ставив запитань. Він вірив і слухався. А також вона випробовувала послух ізраїльтян Божій волі. Їм і справді було вкрай нелегко в даному випадку. Щодня вони виставляли себе на посміх і наражали на небезпеку. Єрихонський воїн дивився, мабуть, вниз із муру на військо ізраїльтян і запитував: “Невже вони гадають, що можуть залякати нас звуком своїх баранячих рогів настільки, що ми здамося?” Й усі інші, приєднавшись до нього, заливалися сміхом.

Ймовірно, ізраїльтяни отримували відповідні розпорядження щодня. Тому їхній послух не був єдиночасним рішенням, а щоразу новим викликом кожного наступного ранку. Ось як доволі часто чинить Бог зі Своїми дітьми. Вони мусять робити свій щоденний поступ, не знаючи нічого або майже нічого про завтрашній день (Прип. 27:1; Як. 4:14; див. Мт. 6:34).

Та віра ізраїльтян переборола їхній страх, що вороги нападуть. Вони також здобули перемогу над страхом бути висміяними та зневаженими. Ще ніколи — і лиш зрідка після цієї історичної події — градус віри не піднімався так високо серед ізраїльтян.

6:15-20а.  Того доленосного “сьомого ... дня” процесія обійшла мури міста “сім разів”. На все це їм — збройній охороні, сімом священикам із сурмами, священикам, що несли кивот завіту, і тиловій охороні — знадобилося близько трьох годин. (Як і застерігав Ісус Навин у віршах 18-19, ізраїльтяни зазнали катастрофічних наслідків через те, що відразу порушили Боже веління.) “А за сьомим разом” Ісус Навин голосно сказав: “Гукайте! бо Господь дав вам місто”. Він також сказав їм не чіпати Рахав і її родину (див. 2:8-13). Отож, коли священики “засурмили” в труби, народ “закричав”. Той крик пронісся над усіма пагорбами, налякав диких тварин та нажахав мешканців Єрихону. І в цей момент “мури міста” Єрихон, слухаючи заклики Бога, “впали” (досл., “впали на місці”).

6:20б-21.  Ізраїльтяни почали “дертися в місто”. Знайшовши його мешканців паралізованими від страху й неспроможними протистояти, воїни цілковито винищили всіх людей і тварин Єрихону, за виключенням Рахав та її домашніх (див. вірш 17). Хоча критики заявляють, що це винищення є зовсім непривабливою плямою на Старому Завіті, цілком очевидно, що тут Ізраїль діяв згідно божественного веління. Отож, відповідальним за це винищення є Бог, а не ізраїльтяни.

Місто Єрихон та все у ньому мало бути знищене “для Господа” (вірш 17), як первоплід землі. Саме так, як первоплоди з врожаю, присвячені Господеві, вказували на отримання ще більше плодів у майбутньому, завоювання Єрихону засвідчило, що Ізраїль отримає ввесь Ханаан від Нього. Тому ізраїльтяни не повинні були брати собі жодної здобичі, а всіх людей і тварин мали вбити (ІсНав. 6:17, 21). Все ж інше слід було або знищити, або присвятити Господеві, тобто на потреби святині. Це могло бути “срібло й золото й увесь мідний та залізний посуд” (вірш 19). Нічого не можна було залишити собі.

Окрім того, Бог має право карати окремих людей та цілі народи за гріх. Чи існують свідчення, що гріхи ханаанян сповнилися? Мало хто ставитиме під сумнів той факт, що поклоніння ідолам та розпусне життя, засвідчене археологічними знахідками (наприклад, таблички з Рас-Шарми), виправдовує божественне покарання Єрихону.

Зрештою, метою Бога було благословити ізраїльський народ землею і через нього благословити ввесь світ. Однак це неможливо зробити, якщо ізраїльтяни потраплять в тенета зіпсованої релігії ханаанян. Глісон Арчер заявляє: “З огляду на вкрай негативний вплив ханаанської релігії, особливо стосовно релігійної розпусти ... й жертвування дітей, неможливо було б зберегти чистоту віри і поклоніння серед ізраїльтян, окрім як за допомогою цілковитого усунення самих ханаанян” (Archer, Gleason. A Survey of Old Testament Introduction . Chicago: Moody Press, 1964, p. 261).

Гріх є вкрай заразний. Йти на компроміс з гріхом — небезпечно, бо це загрожує духовною катастрофою.

Існує чимало припущень, чому стіни Єрихону впали саме в той момент, коли люди закричали: (1) Руйнування спричинив землетрус. (2) Ізраїльські вояки підкопували мури, поки інші ходили довкола. (3) До падіння мурів призвели вібрації, спричинені сурмлінням в баранячі роги і криком людей. (4) До руйнації спричинили ударні хвилі від кроків великої кількості ізраїльтян. Однак це була надприродна подія. І на це чітко вказує той факт, що впали всі мури, окрім тієї частини, де знаходився дім Рахав. Насправді, немає жодної потреби встановлювати, в який саме спосіб Бог здійснює те чи інше чудо. Один із авторів Нового Завіту, розглядаючи цю подію чимало століть потому, написав: “Вірою єрихонські мури по семиденнім обході впали” (Євр. 11:30).

Археологічні свідчення щодо падіння мурів Єрихону в часи Ісуса Навина не є такими точними, як колись вважалося. Це можна пояснити тим фактом, що наступні розкопки показали, що за всю свою довгу історію Єрихон мав десь 34 мури. (Єрихон — це одне з найстаріших міст у світі. Багато археологів сходяться на думці, що його було заселено ще в 7000 році до н.е.) Чимало землетрусів в цьому регіоні, руйнування міста під проводом Ісуса Навина, а також процес корозії впродовж п’яти століть, допоки це місто не було знову укріплене за часів Ахава (1 Цар. 16:34), — все зробило свій внесок у те, що насправді існує дуже мало віднайдених решток мурів часів Ісуса Навина, які б можна було дослідити. Найбільшими свідченнями є, однак, рештки гончарних виробів, віднайдені в курганах та могилах того регіону. Ці знахідки вказують на захоплення Єрихону до 1400 року до н.е. Під гончарними виробами знаходиться товстий шар попелу, який власне й засвідчує те масштабне руйнування, яке трапилося за часів Ісуса Навина, а також спалення ним цього міста (ІсНав. 6:24). (Щодо більш ґрунтовного розгляду археологічних знахідок зі старозавітного Єрихону див. Leon Wood, A Survey of Israel’s History . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970, pp. 94-9.)

в. Наслідки завоювання Єрихону (6:22-27)

Оскільки історія про цю велику подію часів Старого Завіту швидко добігає кінця, коротко згадуються ще такі моменти: порятунок Рахав, спалення Єрихону, пакування того, що залишилося, та проклін самого міста.

6:22-25. Немов іскорка надії в усій цій сумній розповіді про винищення ханаанян звучить історія про звільнення Рахав. Перш ніж ізраїльтяни “спалили” (вірш 24) місто, вони “вивели” звідти Рахав. Ісус Навин дотримав обіцянки, яку двоє розвідників дали Рахав (див. 2:12-21), і послав тих самих молодих чоловіків у будинок, з вікна якого звисала червона мотузка. Вона та вся її родина без жодних вагань пішли за ними до призначеного місця “поза” приреченим містом. Оскільки Рахав і її родичі були язичниками, вони мали обрядово очиститися. Чоловіки, поза всяким сумнівом, пройшли обряд обрізання, перш ніж змогли ототожнитися з ізраїльтянами. Історія Рахав слугує прикладом Божого милосердя в житті окремих людей та їхніх родин. Незалежно від того, яким було її минуле життя, вона отримала спасіння через віру в живого Бога і навіть стала частиною родоводу Месії (Мт. 1:5). Отак віра, як і всюди у Біблії, порятувала Рахав та її родину від Божої кари (див. Бут. 7:1; 1 Сол. 5:9).

6:26.  Присвятивши руйнування Єрихону Богові (див. коментарі до вірша 21), Ісус виголосив прокляття, яке зійде на того, “хто зважиться відбудувати це місто”, його підвалини і брами. Хоча це місце згодом і на деякий час займали ізраїльтяни (18:21; Суд. 3:13; 2 Сам. 10:5), заборону стосовно відбудування ніхто не порушував аж до часів царя Ахава, що за 500 років потому. А потім, вже як свідчення віровідступництва тих часів, Хіэл з Бетелу спробував відбудувати мури Єрихону, але це забрало життя двох його синів: Авірама і Сегува (1 Цар. 16:34).

6:27.  Однак частина, в якій оповідається про захопливу перемогу у першій битві ізраїльтян у Ханаані, не завершується на мінорній ноті. Останні слова знову нагадують читачеві про цю дивовижну перемогу та її наслідки: “Господь був з Ісусом (див. 1:5, 9; 3:7) і слава про нього рознеслась по всій країні”. Секрет успіху в Єрихоні полягав не у військовій геніальності Ісуса Навина чи високій майстерності його війська вести бій. Вони здобули перемогу, бо він та його люди цілковито довірилися Богові й в усьому слухалися Його велінь (1:6-9).

2. ПОРАЗКА В АЇ (част. 7)

Далі цілком несподівано ізраїльтяни зазнали поразки. До цього моменту у Завоюванні військо, яке очолював Ісус Навин, лишень перемагало. Можливість військової поразки — це останнє, про що думали ізраїльтяни, особливо після перемоги над Єрихоном. І все ж Божі люди є чи не найбільш вразливими і перебувають у чи не найбільшій небезпеці тоді, коли щойно здобувають перемогу.

Аї був наступної ціллю на шляху завоювання ізраїльтян. Він був менший за Єрихон, однак являв собі стратегічне перехрестя двох шляхів, які вели з Єрихону у гори довкола Бетелу. Перемога над Аї дала б ізраїльтянам контроль на головним “хребтовим шляхом” з півночі на південь вздовж центральних височин.

Чимало археологів ототожнюють Аї з місцем під назвою ет-Телль (“руїна”). Однак розкопки в ет-Теллі ще не надали свідчень про поселення, яке б там існувало в часи Ісуса Навина. Географія тієї місцевості цілком узгоджується з даними, що містяться в ІсНав. 8. Отож, мабуть, цар Аї був очільником військових сил, які мобілізувалися для бою, що відбувся на місці, яке вже  було руїною, а не містом. Однак деякі археологи шукають альтернативних місць розташування Аї і ведуть відповідні розкопки поблизу місця під назвою Хірбет Нісія.

Хоча стосовно місця знаходження Аї все ще можна дискутувати, на надзвичайно важливе значення тамтешньої події вказує вже те, що чимало біблійного матеріалу присвячено розгляду поразки ізраїльтян (част. 7), а потім і їхньої перемоги у цьому ж місці (част. 8).

а. Непослух (7:1)

7:1. Дана частина розпочинається зловісним словом “Та”. На зміну радості від перемоги невдовзі прийшла скорбота через поразку. А все через непослух одного чоловіка. Єрихон мав бути цілковито присвячений Богові (6:18-19), а це означало, що все живе слід було вбити, а все цінне — покласти у Господню скарбницю. Жодна людина не мала права взяти щось із того собі, однак для одного чоловіка ця спокуса виявилася занадто сильною.

Хоча хтось може й похвалити дисципліну війська Ісуса Навина в тому, що лиш один із них піддався спокусі, навіть цей один воїн не зміг це приховати від Бога. Бог побачив гріх, який вчинив Ахан, коли “узяв із забороненого”, і “запалав” через це гнівом на ввесь ізраїльський народ. На Його думку, вони мали понести за це колективну відповідальність, а тому Він забрав у них Своє благословення до повного вирішення даного питання. Насправді, цілком очевидно, що на цьому історія ізраїльського народу могла б і завершитися, якби Бог не відвернув від них Свій гнів.

б. Поразка (7:2-5)

7:2.  Не знаючи про непослух Ахана і маючи велике бажання скористатися перевагами першої перемоги, Ісус Навин готувався до наступного бою і вислав своїх розвідників за 10 миль на північний захід “з Єрихону в Аї, що ... на схід від Бетела”. Він, здається, завжди так робив (див. 2:1). (Бет-Авен [“дім зла”] згодом стало іншою назвою [Ос. 10:5] Бетела [“дім Бога”]. Але тут мова йде, вочевидь, про інше місце, що приблизно за три милі на північ від Аї.)

7:3. Коли розвідники “повернулись”, то говорили з великою впевненістю. Вони сказали, що Аї можна легко завоювати лише з допомогою двох-трьох тисяч чоловік. В місті було “мало” людей, як вони доповіли. Та розвідники помилилися. Насправді, в Аї мешкало 12000 чоловіків і жінок або ж приблизно 6000 чоловіків (8:25). Згодом, коли Бог давав розпорядження Ісусові Навину, Він сказав йому: “Візьми з собою ввесь люд, здатний до бою” (8:1). Хоча Аї і було меншим за Єрихон, воно було добре укріплене, а його воїни вміло переховувалися. Ізраїльтяни самі винні у тому, що недооцінили силу свого ворога і переоцінили власну. В даному випадку не згадується молитва і немає свідчень про покладання на Бога.

Недооцінювати силу свого ворога — смертельно небезпечно. Християни часто не усвідомлюють, що їхні вороги могутні (Еф. 6:12; 1 Пт. 5:8). Тому віруючі люди й зазнають ганебної духовної поразки.

Невдача, яка спіткала ізраїльтян, була наслідком, принаймні частково, того, що вони применшили чисельність ворожого війська і припустили, що одна перемога гарантує наступну. Вчорашня перемога не захистить віруючу людину від сьогоднішньої поразки. Тому завжди слід покладатися на Господа й просити сили в Нього. Розглядаючи конфлікт між християнами та злом, Павло написав: “Кріпіться в Господі та в могутності Його сили” (Еф. 6:10).

7:4-5.  Однак Ісус Навин послав лише “три тисячі чоловік” в Аї, де, на превеликий жаль, вони не перемогли, а зазнали поразки і “мусіли були втікати”. Вони бігли, налякані, крутою стежкою вниз, якою так упевнено підіймались ще вранці. Переслідувачі “вбили з них ... тридцять шість” чоловік. Решті ж вдалося втекти та повернутися в табір.

Щойно звістка про поразку рознеслась по всьому таборі, ізраїльтяни неабияк підупали духом. “Серце розтануло в народі й узялося водою”. І хоча це була єдина поразка ізраїльтян за всі сім років Завоювання Ханаану, значення тут мала не сама поразка і навіть не смерть 36 воїнів. Ізраїльтян раптово охопили жахливі побоювання, що Господь їм уже не допомагає. Вони не могли зрозуміти, чому так трапилося. Невже Бог передумав?

в. Збентеження (7:6-9)

7:6-9. Ісус Навин також був приголомшений цієї поразкою. Згідно зі стародавніми звичаями оплакування очільник і старші роздерли “на собі одежу”, а старші ще й “посипали ... собі землею голови” (див. Іов. 1:20; 2:12). Вони впали “обличчям до землі перед кивотом Господнім” і пробули в такому положенні “аж до вечора”. Далі Ісус Навин озвучив всю ту розгубленість, яку відчував, і поставив Господеві три запитання: (1) “Чи то ж на те перевів Ти через Йордан народ цей, ... щоб знищити нас?” (2) “Що я маю казати після того, як Ізраїль удався до втечі від своїх ворогів?” (3) “І що тоді Ти вчиниш для великого імени Твого?”

Здається, Ісус Навин обвинувачував Бога в поразці і навіть не замислювався, що причиною могло бути щось інше. У своєму першому запитанні він навіть озвучив міркування розвідників, супроти яких так гаряче протестував у Кадеші (див. Чис. 14:203). Однак Ісуса Навина найбільше турбувало те, що звістка про їхню поразку може якимсь чином применшити повагу язичників до Божого великого імені. І, як наслідок, їхнє ім’я також буде стерто з землі, тобто безповоротно знищено так, що ніхто і ніколи більш їх не згадає.

г . Божі вказівки (7:10-15)

7:10-11.  Господь доволі різко відповів Ісусові Навину: “Встань! Чого це припав ти лицем до землі?” Потім Він пояснив, що саме стало причиною поразки і що слід робити далі. Причиною поразки були самі ізраїльтяни, а не Бог. “Ізраїль згрішив”. У Своєму обвинуваченні Бог, гніваючись, використав чимало дієслів. Переходячи від загального до самої суті, Він обвинуватив ізраїльтян в тому, що вони згрішили, переступили “союз”, “присвоїли собі дещо із забороненого” ( хахерем , “речі, які присвячувалися або призначалися для знищення”; див. 6:18-19, 21), вкрали, збрехали і “сховали” украдені речі. (Що саме було викрадено — зазначено в 7:21.) Допоки цей переступ не буде усунуто й спокутувано, гріх цієї людини буде вважатися гріхом народу.

7:12.  Після падіння Єрихону було зазначено: “Господь був з Ісусом” (6:27). Але тепер звістка від Бога була похмурою: “Не буду Я більше з вами, якщо не усунете прокляте з-поміж себе”. Отож, гріх слід було усунути, а “прокляте” знищити.

7:13-15. Далі Господь озвучив всі кроки, які необхідно було зробити для пошуку винуватця. По-перше, “народ” мав освятитися. Про ніяку перемогу над “ворогами” не могло йтися, поки не вирішено дану проблему. По-друге, вони мали зібратися всі разом наступного дня, щоб вирахувати винуватця, ймовірно, киданням жеребу (див. коментарі до віршів 16-18), який мав спершу показати винувате “коліно”, потім винуватий “рід” і зрештою самого винуватця. По-третє, цього винуватця та все його майно (а не лише викрадені речі) необхідно було спалити. Цей гріх був для Бога ганебною річчю (вірш 15). Гріхом Ахана став зумисний непослух Божому велінню (6:18), що мало не призвело до загибелі всього ізраїльського народу. Якщо ізраїльтяни не знищували ханаанське добро, Бог міг знищити самих ізраїльтян!

ґ. Викриття (7:16-21)

7:16-18. Того доленосного дня Ісус Навин прокинувся “рано вранці”. Ввесь Ізраїль зібрався для обряду визначення винуватця, який, імовірно, проходив у вигляді жеребу, як-от виймання черепків з написами з глечика. Але ж Бог знав, хто винен, то чому Він просто не сказав Ісусові Навину його ім’я? Відповідь полягає в тому, що цей хвилюючий метод мав вразити усіх ізраїльтян і показати, яким серйозним проступком є переступ Божих велінь. Оскільки даний метод не передбачав миттєвого результату, винуватець мав час і можливість, аби покаятися та добровільно зізнатися у своєму гріхові. Якби Ахан зробив це і поклався на Боже милосердя, то Бог, безумовно, помилував би його, як це трапилося з винуватим Давидом декілька століть потому (Пс. 32:1-5; 51:1-12).

Запала похмура тиша, і “жереб упав на коліно Юди ... на рід Зераха ... дім Завді” й зрештою “на Ахана”. І це не була якась випадковість, а лиш Боже провидіння. Соломон дуже вдало описав даний процес: “У пазуху кидають жереб, але від Господа залежить вирок” (Прип. 16:33).

7:19-21.  Дивно, що Ахан зберігав тишу впродовж усієї процедури кидання жеребу, хоча він вже ж напевне дуже боявся, а його серце ще несамовитіше билося з кожним новим киданням жеребу. Зрештою Ісус Навин дуже обережно, але й твердо звернувся до Ахана, бо хоча він і ненавидів гріх, все ж не зневажав грішника. Привселюдне зізнання, яке б підтвердило надприродне викриття винуватця, було й справді необхідним.

Відповідь Ахана була прямою і вичерпною. Він зізнався у своєму гріхові, однак без жодних вибачень. Він також не виявив жалю за те, що порушив веління Бога, зрадив свій народ заради трофеїв і спричинив до поразки ізраїльських військових загонів та смерті 36 чоловік. Єдиним, про що він шкодував, було, мабуть, те, що його викрили.

У гріхові Ахана присутні три характерні етапи: він “побачив”, він “зазіхнув”, він “узяв”. Єва зробила все те саме в Едемському саду (Бут. 3:6), як і Давид з Ветсавією (2 Сам. 11:2-4).

Серед предметів, які Ахан взяв з Єрихону і закопав “в землі посеред” свого “шатра”, були: “гарний плащ шінеарський”, (б) “двісті шеклів срібла”, (в) паличка “золота вагою п'ятдесят шеклів (1 1/4 фунтів)”. Ахан гадав собі, мабуть, таке: “Я був позбавлений цих гарних атрибутів доброго життя впродовж багатьох років, блукаючи пустелею. Але ж ось є гарний, новий, модний плащ і трохи срібла й золота. Як Бог може забрати це у мене? Адже я маю право отримати трохи радості й достатку”. Однак Бог дав однозначну вказівку не брати з Єрихону ніякої здобичі. (Ісус Навин казав людям, що все  срібло й золото слід покласти у Господню скарбницю, ІсНав. 6:19.) Неможливо порушити Боже Слово і не зазнати за це покарання.

д. Смерть (7:22-26)

7:22-25. Зізнання Ахана дуже швидко підтвердилося. Викрадені предмети були там, де й сказав Ахан. Посланці Ісуса викопали їх “та й поклали перед Господом”, якому вони власне й належали. Потім винуватця разом із його трофеями, всією його сім’єю, худобою та всім тим, “що було в нього”, повели у “Ахор-долину”, де побили до смерті камінням і спалили їхні тіла на вогні. Викравши те, що слід було віддати Господеві, Ахан осквернився і сам накликав на себе біду. Та оскільки дітей не страчували за гріхи їхніх батьків (Втор. 24:16), то, вочевидь, уся родина Ахана (за виключенням дружини, яка тут не згадується) знала про цей злочин (див. коментарі до Чис. 16:28-35).

7:26. Останнім штрихом стало зведення історичної пам’ятки (“насипано велику купу каміння”) поверх тіла Ахана. Здається, такий спосіб поховання безславних осіб був звичним на той час (див. 8:29). У даному випадку це слугувало застереженням для всіх ізраїльтян супроти гріха порушення Божих озвучених велінь.

Давньоєврейські слова Ахан і Ахор, мабуть, взаємопов’язані. Тому Ахан, ім’я якого, ймовірно, означає “той, хто створює труднощі”, похований у Ахор-долині, долині “Труднощів”. Внаслідок цього, оскільки ізраїльтяни показали, що охоче викорінюють гріх з-поміж себе, Бог відвернув від них Свій “палкий гнів” (7:1) і знову був готовий вести їх до перемоги.

3. ПЕРЕМОГА В АЇ (част. 8)

а. Передумови бою (8:1-2)

8:1.  Поразка в Аї перервала низку досягнень ізраїльтян, серед яких був дивовижний перехід через Йордан, а також надприродна перемога у Єрихоні. Морок і відчай запанували не лише серед людей у таборі, але й у серці Ісуса Навина.

Однак після покарання Ахана Бог знову був прихильний до ізраїльтян і запевнив Ісуса Навина, що Він не покинув його та ізраїльський народ. Коли Ісус почув слова підбадьорення від Бога, його серце затріпотіло, адже те саме промовляв Мойсей у Кадеш-Барне, коли висилав 12 розвідників (Втор. 1:21). Ті самі слова Мойсей сказав Ісусові і 40 років потому, коли передавав свої повноваження очільника молодому воїнові (Втор. 31:8). А також Ісус чув ці слова від самого Бога відразу після смерті Мойсея (ІсНав. 1:9). Зараз, в такий непростий час у житті Ісуса Навина, ці слова знову нагадали йому про все і запевнили в тому, що Бог готовий вести його, якщо він готовий слухати Його .

Згідно з Божим задумом Ісус Навин мусив взяти “з собою ввесь люд (ізраїльський), здатний до бою”. Хоча першою причиною поразки в Аї і був гріх Ахана, другою причиною була недооцінка ворога (див. 7:3-4). Тепер Ісус не зробить вже цієї помилки. Бог сказав, щоб Ісус Навин встав і пішов в Аї та пообіцяв, що тепер він здобуде перемогу, а не поразку.

8:2.  Перш ніж озвучити план бою, Бог сказав Ісусові, що “здобич і скотину” ізраїльтяни зможуть забрати “собі”. Єрихон був проклятий, Аї ж ні.

Чи це не прикро? Якби лиш Ахан зміг придушити свою пожадливість та егоїзм і виконав усе, як Бог велів, у Єрихоні, він мав би тепер те, що хотів, як і Божі благословення. Шлях послуху й віри — завжди найкращий.

б. Етапи бою (8:3-29)

Порядок ведення бою в Аї цілковито відрізнявся від того, що було в Єрихоні. Ізраїльтяни не обходили сім разів мури Аї. Міські мури не впали дивовижним чином. Ізраїльтяни мали завоювати це місто за допомогою звичайного військового бою. Бог не обмежується єдиним способом діянь. Його дії не можна назвати стереотипними.

8:3-9. Стратегія завоювання Аї була справді геніальною. Вона передбачала утворення засідки “з тилу міста” (із західного його боку). Бог Сам сказав Ісусові Навину зробити її (вірші 2, 8). Здійснення даного задуму вимагало утворення трьох військових підрозділів. До першого підрозділу входили доблесні воїни, яких Ісус “вислав ... уночі”, щоб ті зробили “засідку ... з тилу міста”. Їхнім завдання було вдертися в місто та спалити його, щойно його захисники “кинуться” в погоню за Ісусом Навином і його військом. Цей підрозділ налічував “тридцять тисяч ... вояків”, і хоча може видатися дивним, як така велика кількість чоловіків могла заховатися поблизу міста, присутність великих скель в даному регіоні робила це можливим.

8:10-11.  Другий підрозділ був основною військовою силою, яка пройшла 15 миль від Гілгалу “на другий ... день ... рано-вранці” й отаборилася на відкритій місцевості “на північ від Аї”. Безумовно, тут налічувалося чимало тисяч воїнів. Під проводом Ісуса Навина це військо було відволікальною силою, яка мала виманити захисників Аї з “міста”.

8:12-13.  Третій підрозділ налічував “п'ять тисяч чоловік”, які розмістилися у засідці “між Бетелом та Аї”, щоб виключити можливість надходження в Аї додаткових військових сил із Бетелу. Сам Ісус Навин знаходився у долині на північ від Аї, глибокій ущелині між пагорбами.

8:14-22.  Задум спрацював досконало. “Як же побачив ... цар Аї” ізраїльське військо, то відразу “рушив у бій” проти них. Переслідуючи ізраїльтян, які вдавали поразку, він залишив місто Аї без захисту. І за сигналом Ісуса Навина інші підрозділи “хутенько” ввійшли та “підпалили” місто. “Мешканці Аї-міста” не на жарт перелякалися, коли “побачили дим, що знімається над містом до неба”. І перш ніж вони зібралися з духом, ізраїльські вояки обступили їх та розбили.

8:23-29.  Вбивши “усіх” воїнів Аї, ізраїльське військо знову ввійшло в місто й убило “геть усіх” його “мешканців”. Померлих воїнів і городян налічувалося “дванадцять тисяч”. “Тільки скотину та здобич того міста забрав собі Ізраїль”, як і велів зробити Бог (вірш 2). Саме ж місто “Ісус ... обернув ... в могилу-руїну”. “Царя ... Аї”, якого “взято” було “живцем”, повісили “на дереві аж до вечора”, а потім поховали, насипавши “над ним велику купу каміння” (див. подібне поховання Ахана, 7:26). Однак тіло царя зняли “з дерева” відразу, “як ... зайшло сонце”, бо так велів Господь (Втор. 21:22-3; див. Іс. 10:27).

Отож, ізраїльтяни повернули собі прихильність Бога і здобули велику перемогу. Після невдачі вони отримали свій другий шанс. Адже одна поразка чи неуспіх не свідчить про те, що віруюча людина вже не може бути корисною для Бога.

в. Наслідки бою (8:30-35)

8:30-31.  Після перемоги в Аї Ісус Навин зробив дивну і з військової точки зору безглузду річ. Замість того, аби зміцнити своє становище в центральному регіоні даного краю, він залучив усіх ізраїльтян до духовного паломництва. Навіщо? Просто тому, що так “доручив Мойсей” (Втор. 27:1-8).

Не гаючи часу, Ісус Навин вивів чоловіків, жінок, дітей і навіть худобу з їхнього табору в Гілгалі і повів у північному напрямку до Йорданської долини на особливе місце, де знаходилися гори Евал (ІсНав. 8:30) і Герізім (вірш 33), що в Сихемі. Шлях, протяжність якого складала 30 миль, не був важким чи небезпечним, оскільки вони проходили дуже малонаселеними землями. Та як ізраїльтянам вдалося уникнути сутички з воїнами міста Сихем, яке було фортецею, що захищала вхід у долину між горами?

У Біблії не відтворено абсолютно всі бої Завоювання, і заволодіння Сихемом могло бути однією із таких незанотованих перемог. Або цим місто керував на той час спільник ізраїльтян, або ж просто воно здалося їм без опору. Але чому Ісус Навин обрав саме це місце? Гори Евал і Герізім знаходяться у географічному центрі обіцяної землі, і з кожної вершини можна побачити більшу її частину. Отож, тут, у місці, яке символізувало всю обіцяну землю, і під час входу у Ханаан, і наприкінці свого очільництва (див. 24:1), Ісус Навин спонукав ізраїльський народ поновити свої завітні обітниці з Господом.

Для проведення урочистих і багатозначних релігійних обрядів у даному місці необхідні були такі три атрибути: “жертовник з нетесаного каміння”, який спорудили на горі Евал й на якому “принесли ... всепалення Господеві” та “мирні жертви”. Єрихон та Аї, де ханааняни поклонялися хибним богам, впали. Тепер ізраїльтяни привселюдно поклонялися єдиному істинному Богові та проголошували свою віру в Нього.

8:32. Окрім того, Ісус Навин поставив великі камені та “написав” на них “відпис Закону Мойсея”. Яка саме частина Закону була написана — тут не зазначено. Одні вважають, що лише Десять Заповідей, інші ж гадають, що написи на каменях відтворювали зміст принаймні Втор. 5-26. На Середньому Сході археологи віднайшли стовпи або стели, висотою шість-вісім футів, з подібними написами. І Бегістунський напис, що в Ірані, втричі довший за Втор..

8:33-35.  Ну і насамкінець Ісус “прочитав ... усі слова Закону” людям. “Половина” людей стояла на схилах “Герізім-гори”, що на південь, інша ж “половина” перебувала на схилах “Евал-гори”, що на північ, а між ними у долині стояв кивот, оточений священиками. Коли на горі Евал зачитувалися “прокляття”, люди щоразу казали: “Амінь!” Коли озвучувалися “благословення”, люди також казали: “Амінь!” (Втор. 11:29; 27:12-26). Величезний природний амфітеатр, який все ще там існує, дав змогу людям почути кожне слово та з усією щирістю засвідчити, що Закон Господній і справді є Законом цієї землі.

Починаючи з цього моменту, історія ізраїльського народу залежала від їхнього ставлення до Закону, який того дня їм було зачитано так, щоб всі вони його почули. Коли вони виявляли послух, то отримували благословення, коли ж непослух, то покарання (див. Втор. 28). Однак дуже сумно, що твердження, озвучені тут і зараз, так швидко втратили свою значущість для ізраїльтян.

В. Південна військова кампанія (част. 9-10)

Небажання ізраїльтян порадитися з Господом було головним фактором їхньої поразки в Аї, і ось тепер відсутність звернень їхніх начальників до Бога знову накликала на них біду.

Вона нагрянула тоді, коли її найменше чекали. Люди щойно повернулися до табору в Гілгалі після того, як послухали Божий Закон, який їм зачитувався на горах Евал і Герізім. Доволі велика частина Закону була написана й на каменях, коли ізраїльтяни засвідчили своє бажання слухати Боже Слово. Це був час духовної перемоги, а також час несподіваного нападу з боку сатани. Коли Божі люди думають, що все уже зробили і всього досягли, то стають відкритими і незахищеними перед ворогами.

Дана історія розкривається в наступних двох частинах Книги Ісуса Навина: одна — про об’єднання з гівонітами (част. 9), а друга — про оборону гівонітів (част. 10).

1. ОБ’ЄДНАННЯ З ГІВОНІТАМИ (част. 9)

а. Хитрощі гівонітів (9:1-15)

9:1-2.  Перемоги, які ізраїльтяни здобули в Єрихоні та Аї, дуже збентежили мешканців цього краю, і вони вирішили зібратися “разом, щоб одностайно стати проти Ісуса й Ізраїля”. Отож, дані вірші готують читача до оповіді про південну та північну кампанії Завоювання, про які йде мова у част. 10 і 11.

Автор згрупував наляканих царів згідно їх географічного розташування: на тих, що “в горах” центральної Палестини, на тих, що “по долинах” (та низинах), і на тих, що мешкають “вздовж берега Великого моря аж ген до Ливану”. Те, що вони не змогли об’єднатися в одну військову силу, як планували, є запорукою успішної стратегії Ісуса Навина, який розділив їх, захопивши центральні землі краю.

Однак і на півночі, і на півдні таки утворилися могутні об’єднання. Вони проголосили перемир’я у своїх міжусобних війнах, і смертельні вороги стали пліч-о-пліч супроти вторгнення Божого народу.

9:3. Проте не всі вороги ізраїльтян хотіли битися. Гівоніти було переконані, що вони ніколи не зможуть здолати ізраїльтян на війні, а тому шукали з ними миру. Знаходячись в горах лише за шість миль на північний захід від Єрусалиму і приблизно на тій самій відстані на південний захід від Аї, Гівеон був великим містом (10:2) і очолював невелике об’єднання з трьох сусідніх міст (див. 9:17).

9:4-6. Після наради гівоніти розробили геніальний план і вислали своїх посланців до Ісуса Навина в старому і подертому одязі, видаючи їх за мандрівників “з далекої землі”. І ось одного ранку ця дивна делегація прибула в ізраїльський “табір під Гілгал”. У них були “полатані сандалі й на собі вони мали стару одіж, а ввесь харчовий хліб у них був черствий та покришений”. Коли вони проходили повз людей, шукаючи Ісуса Навина, ізраїльтяни, поза всяким сумнівом, замислювалися над тим, хто вони, звідки і навіщо прийшли.

І вони отримали відповіді, хоча й неправдиві, коли гівоніти зрештою віднайшли Ісуса Навина. Вони сказали йому: “З далекої землі прийшли ми, укладіть, отже, союз із нами”. Але чому вони наголошували на тому, що прийшли з далекої землі, і вдалися до обману, аби це довести? Вочевидь, гівонітам стало відомо про певні положення в Законі Мойсея, які дозволяли ізраїльтянам укладати мир з містами, які знаходилися на значній відстані від них, але вимагали повного винищення міст найближчих семи ханаанських народів (Втор. 20:10-18; 7:1-2).

9:7.  Спершу Ісус Навин та його радники вагалися і не були до кінця переконані в тому, що ті кажуть правду. Вони відповіли: “А може ви живете серед нас?” Їм і справді вартувало бути насторожі, адже багато речей не завжди є такими, якими видаються на перший погляд. Грішники часто намагаються скористатися праведниками.

Мандрівники з Гівеону назвалися хіввіями (див. 11:19). Вони були нащадками Ханаана, сина Хама (Бут. 10:17). Ймовірно, хіввії були також хоріями (у Бут. 36:2 Цівона названо хіввієм, а в Бут. 36:20 — хорієм).

9:8-13.  Ісус Навин поставив їм запитання, і хитрі гівоніти розповіли йому свою історію. Вони наполегливо доводили, що прийшли “з вельми далекої землі”, щоб виявити пошану до могутнього Бога Ізраїля та щоб отримати дозвіл жити в мирі як “слуги” ізраїльтян. До них дійшли чутки про те, що цей Бог зробив для ізраїльтян “у Єгипті” (напевно, тут іде мова про кари Господні та перехід через Червоне море [Море очеретів]) і як допоміг їм здобути перемогу на “Сихоном ... та Огом” (Чис. 21:21-25; Втор. 2:26-3:11). Цікаво, однак, але вони не згадали про нещодавні перемоги ізраїльтян у Єрихоні та Аї. І справді, якщо вони прибули з далекого краю, то могли й не чути про ці нещодавні бої. Доводячи слушність своїх оманливих слів, вони показали Ісусові черствий “хліб”, “подрані” бурдюки на вино, зношену “одіж ... й взуття” — і в такий спосіб розвіяли підозри Ісуса Навина та інших начальників народу.

9:14-15.  Втративши пильність через хитрощі гівонітів, ізраїльські “князі” уклали “угоду з ними”. В такий спосіб Ісус Навин та ізраїльтяни зробили принаймні дві помилки. По-перше, спробувавши “трохи харчів їхніх”, вони прийняли як свідчення те, що викликало великі підозри. Якщо ці відвідувачі і справді були послами та мали повноваження укладати угоду з іншим народом, вони мали б представити більш переконливі докази. Ісус Навин поступив немудро, не вимагаючи цього.

Друга і головна помилка ізраїльтян зазначена у вірші 14: начальники народу не спитали “в Господа поради”. Невже Ісус Навин вважав, що їхні свідчення є настільки переконливими, що йому не треба радитися щодо цього з Ягве? Може, він гадав, що ця справа є надто рутинна або неважлива, аби “турбувати” Бога щодо неї? Та якими б не були відповіді на ці запитання, Ісус Навин та ізраїльський народ зробили таки помилку, поклавшись на власний розсуд та здійснивши свої власні задуми. І це має слушність стосовно віруючих людей усіх віків (Як. 4:13-15).

б. Викриття обману (9:16-17)

9:16-17. “По трьох днях” ізраїльтяни довідалися, що їх ошукано, бо гівоніти мешкали лише в 25 милях від Гілгалу, в самому Ханаані, а не в якомусь далекому краї. Розвідники підтвердили, що це був обман, адже віднайшли неподалік сам Гівеон і три приналежні йому міста. “Язик брехливий — на хвилину” (Прип. 12:19). Раніше чи пізніше будь-який обман буде викрито, і правда виявиться.

в. Рішення громадських князів (9:18-27)

9:18-19. Як же це розлютило ізраїльтян, коли вони зрозуміли, що їх ошукано! Люди навіть хотіли знехтувати укладеною з гівонітами угодою і знищити їх, але Ісус Навин та його радники сказали народові, що шахрайство ворогів не скасовує угоду. Ця домовленість була священною, бо князі ізраїльські заприсяглися “їм Господом, Богом Ізраїля” (див. вірш 15). І, порушивши присягу, вони б накликали гнів Божий на ізраїльтян, що зрештою й трапилося під час царювання Давида, коли Саул порушив свою клятву (див. 2 Сам. 21:1-6).

9:20-27.  Ісус Навин та князі були людьми чесними і послідовними та ніколи не порушували свого слова. Хоча вони й почувалися приниженими через те, що трапилося, вони не хотіли зганьбити Бога і Його народ порушенням священної угоди. І все ж, хоча ізраїльтяни не мали наміру розривати з гівонітами союз, їх слід було покарати. Отож, Ісус Навин звернувся до них, дорікнув у нечесності і проголосив, що відтепер вони “прокляті”, через що завжди будуть рабами, а саме “дроворубами та водоносами для” всіх ізраїльтян. А для того, щоб ідолопоклонницька релігія гівонітів не осквернила релігію ізраїльтян, вони працюватимуть “для дому (храму) Бога” ізраїльтян, де поклонятимуться єдиному істинному Богові.

Отож, те, чого так бажали отримати гівоніти, вони втратили. Вони відчайдушно намагалися залишитися вільними, але зрештою стали рабами. Однак згодом це прокляття стало благословенням. Саме завдяки гівонітам Бог здійснив велике чудо (див. 10:10-14). За якийсь час в Гівеоні було зведено храм (2 Хр. 1:3), а ще пізніше дехто із гівонітів допомагав Неємії відбудувати Єрусалимську стіну (Неєм. 3:7). Ось таким є Боже милосердя. Він спроможний перетворити навіть прокляття на благословення. Хоча зазвичай це правда, що кожен гріх тягне за собою відповідні наслідки, Бог зі Своєї милості може не лише пробачати, але й також скасовувати помилки і часто перетворювати їх на благословення.

2. ОБОРОНА ГІВОНІТІВ (част. 10)

а. Причина конфлікту (10:1-5)

10:1-2. Тут доволі несподівано автор перемикає увагу читача з Гівеону на Єрусалим, що за п’ять миль на південь. “Адоніцедек, цар єрусалимський”, був дуже наляканий, і не без підстав. Той факт, що гівонітські міста віроломно здалися, додав могутності ізраїльтянам. Тепер їм належали території від Гілгалу до Єрихону й до Аї і таким чином сягали земель, які перебували всього лиш на відстані декількох миль на північний захід від Єрусалиму, через що безпека цього міста опинилася під великою загрозою. Якщо ізраїльські війська продовжать свій поступ без суттєвих перешкод, Єрусалим невдовзі буде захоплено.

10:3-4.  Тому “цар єрусалимський” надіслав термінове послання чотирьом іншим царям південного Ханаану, в якому підкреслив той факт, що Гівеон “замирився ... з синами Ізраїля”, що вважалося зрадою і заслуговувало на покарання. Адже це могло заохотити й інші міста здатися ізраїльтянам без бою. Тому до гівонітів негайно слід було застосувати відповідні міри покарання.

10:5.  Інші царі відразу відгукнулися. І невдовзі вже об’єднані сили п’яти південних царів “облягли Гівеон та й почали війну на нього”. Ці царі були аморійськими, а отже, з гірського регіону Ханаану (див. коментарі до Бут. 14:13-16).

б. Розвиток подій (10:6-15)

10:6. Побачивши загрозу неминучої загибелі, гівоніти "послали" гінця до Ісуса Навина "у Гілгал" з наполегливим проханням допомогти супроти величезної військової сили, яка на них наступала.

Але чому Ісус Навин мав відгукнутися на цей заклик про допомогу від людей, які його обманули? Чому б йому не залишитись там, де він і є, та не надати ханаанцям змогу самим битися між собою? Тоді б ізраїльтяни уникнули свідчення бентежної поразки.

10:7-8. Та це було неприйнятно для Ісуса Навина, на що вказала його миттєва реакція. Дехто припускає, що це було свідченням того, що в угоді між ізраїльтянами та гівонітами передбачалася і військова взаємопідтримка. Однак цьому немає жодних писемних свідчень. Та й навряд чи б ізраїльтяни зв'язали себе зобов'язанням захищати "далекий" народ, яким вони вважали гівонітів, коли укладали з ними союз.

Причиною такої реакції Ісуса Навина є військова стратегія. До цього моменту ізраїльське військо захоплювало за один раз лише одне укріплене місто, що могло вилитися у дуже довгу і виснажливу війну, щоб зрештою завоювати ввесь Ханаан. Але тепер Ісус Навин відчув, що зі стратегічної точки зору цей бій буде дуже вигідний йому. Об'єднані аморійські війська отаборилися всі разом на відкритому полі за Гівеоном. Перемога ізраїльтян над ними гарантує їм панівне становище в усьому регіоні. До того ж, сам Бог запевнив Ісуса Навина, що йому не варто їх боятися (див. 1:9; 8:1), бо Він віддасть йому їх "у руки".

Зібравши ввесь свій збройний "люд", Ісус Навин "вирушив" за 25 миль "із Гілгалу" до Гівеону під покровом ночі. Це була доволі важка мандрівка, адже їм слід було зійти крутим пагорбом на 4000 футів вверх. Часу для відпочинку не було. Військо було втомлене, а на них чекав бій із могутнім ворогом. Тож, зрозуміло, що мусив втрутитися Бог, інакше вони б зазнали неминучої поразки.

10:9-10. Пам'ятаючи про те, що Бог пообіцяв йому перемогу, Ісус Навин "зненацька" напав на аморійські війська з півдня, ймовірно, тоді, коли ще було темно. Ворогів охопила паніка, і після короткої сутички, в якій загинуло чимало їхніх людей, вони, глибоко збентежені, кинулися навтьоки у західному напрямку. Шлях їхньої втечі пролягав через вузький прохід вниз до долини Аялон. Ізраїльтяни хутко гналися за ними. Однак це не єдиний раз, коли дорога, яка вела з височин центрального гірського регіону вниз, слугувала шляхом втечі. У 66 році н.е. римський полководець Цестій Галл утікав ним від євреїв.

10:11. Проте аморіям не вдалося утекти. Використавши природні сили для боротьби за ізраїльтян, Господь призвів до падіння "кам'яного граду", від якого загинуло "більше" ворогів, "ніж тих, що їх повбивали мечем сини Ізраїля".

Увесь цей уривок яскраво ілюструє взаємовплив людських і божественних факторів у здобутті перемоги. У віршах 7-11 поперемінно йде мова про Ісуса Навина (й Ізраїль) та про Господа. Кожен з них відіграв свою дуже важливу роль у даній сутичці. Воїни мали битися, але перемогу дав Бог.

10:12. Однак день бою під Бет-Хороном добігав кінця, а Ісус Навин знав, що переслідування ворогів забере багато часу та сил. Військовий головнокомандувач мав іще щонайбільше 12 годин денного часу. Та йому було потрібно більше часу, якщо він збирався здійснити Божу обіцянку (вірш 8) і побачити цілковите знищення своїх ворогів. Тому Ісус Навин звернувся до Господа з цілковито незвичним проханням: "Сонце, спинись над Гівеоном; ти, о місяцю, в Аялон-долині".

10:13-15. Був полудень, і "сонце" знаходилося саме "серед неба", коли Ісус Навин виголосив свою молитву. "Місяць" же був на горизонті із заходу. Господь відразу відгукнувся на таке прохання. Ісус Навин молився з вірою, і велике чудо трапилося. Однак занотовані дані про це чудо слугують чи найбільшою суперечністю між Святим Письмом та наукою, адже добре відомо, що сонце не рухається довкола землі, спричиняючи день та ніч. Навпаки, світло і темрява наступають тому, що сама земля обертається по своїй осі й довкола сонця. Чому тоді Ісус звернувся до сонця, а не до землі? Просто тому, що він керувався своїми власними спостереженнями. Саме такими він бачив ці природні явища з землі. Навіть у наш час люди далі так роблять, зокрема і в наукових колах. В альманахах та журналах зазначаються години сходу і заходу сонця, але ніхто не звинувачує їх у помилковості з наукової точки зору.

Однак "довгий день" з ІсНав. 10 варто пояснити. Що ж насправді трапилося того дивного дня? Відповідей є чимало (затемнення сонця, закриття сонця хмарами, заломлення сонячних променів тощо). Та найкращим поясненням, мабуть, буде те, що, відповідаючи на молитву Ісуса Навина, Бог сповільнив обертання землі настільки, що один повний її оберт зайняв 48 годин, а не 24. На користь цього пояснення власне і свідчить текст віршів 12б-13. (Книга "Яшар" — це літературна збірка пісень давньоєврейською мовою, написана у поетичному стилі задля вшанування досягнень ізраїльських князів; див. Давидову тужливу пісню в 2 Сам. 1:17-27.)

Бог також спинив катастрофічні наслідки цього, які безумовно відбулися в природі, як-от величезні хвилі припливів-відпливів, а також предмети, що літали довкола. Свідчення того, що обертання землі просто сповільнилося, міститься й у завершальних словах в ІсНав. 10:13: "І сонце ... не квапилося заходити майже цілий день". Сонце, отже, рухалося аномально повільно до заходу, що власне й дало Ісусові Навину та його воїнам достатньо часу, аби завершити свій переможний бій.

Важливим фактом, яким не слід тут нехтувати, є той, що сонце і місяць були головними божествами у ханаанян. За проханням очільника ізраїльтян ханаанські боги змушені були підкоритися. І це неабияк засмутило й налякало ханаанян. Таємниця перемоги Ізраїля над коаліцією ханаанян міститься в таких словах: "... бо Господь воював за Ізраїля". У відповідь на молитву ізраїльтяни стали свідками дивовижного втручання Бога, який воював за них і тим самим гарантував їм перемогу.

в. Кульмінація конфлікту (10:16-43)

10:16-24. Максимально ефективно використовуючи подовжений день, Ісус Навин продовжував переслідувати ворогів. П'ятеро могутніх "царів" та їхні війська покинули свої укріплені міста, щоб битися з ізраїльтянами на відкритій території. Тепер Ісус Навин мав намір запобігти їхньому поверненню назад у свої "міста" із мурами. Коли Ісусові "донесли", що п'ятеро царів "сховались у печері", Ісус Навин не спинився, аби розправитися з ними, а завзято продовжив переслідування аморійських воїнів і вбив їх усіх, за виключенням декількох, яким вдалося утекти "в укріплені міста". А потім, повернувшись до "печери", яку охороняли його вартові, він наказав вивести звідти царів і стратити їх. Але спершу, згідно зі східним звичаєм завоювань, який часто зображали на єгипетських та ассирійських пам'ятках, Ісус Навин наказав "старшині (свого) військового люду" покласти "царям ногу на шию". Це був знак цілковитого підкорення розгромленого ворога.

Карта , Перемога Ісуса Навина над п'ятьма царями

→ П'ятеро царів атакують Гівеон

- - → Ізраїль приходить гівонітам на поміч

. . → П'ятеро царів утікають та зазнають поразки

МИЛІ

Gilgal (Israelites) — Гілгал (ізраїльтяни)

Gibeon — Гівеон

Jerusalem — Єрусалим

VALLEY OF AIJALON — долина Аялон

Jarmuth — Ярмут

Lachish — Лахіш

Makkedah — Македа

Eglon — Еглон

Hebron — Хеврон

Debir — Девір

Salt Sea — Солоне море

10:25-27. Потім, використовуючи ті самі слова, які Бог говорив йому, Ісус Навин заохотив своїх воїнів не лякатися і не боятися (див. 1:9; 8:1), але бути відважними та хоробрими (див. 1:6-7, 9). Перемога над аморійськими царями стала взірцем майбутніх перемог ізраїльтян у Ханаані, бо Ісус Навин сказав: "... так чинитиме Господь з усіма ворогами вашими, що з ними будете воювати". Потім Ісус "забив" царів "на смерть і повісив" їхні тіла "на ... шибеницях", де вони й "висіли ... аж до вечора", тобто до заходу сонця (див. 8:29), після чого їх зняли та вкинули "до печери", а вхід до неї закрили великим камінням, як і перед тим (10:18). Це каміння стало ще однією пам'яткою переможної ходи ізраїльтян через Ханаан.

10:28-39. Поразка п'яти царів та їхнього війська вирішила долю всього південного Ханаану. За допомогою низки раптових нападів Ісус Навин завоював ключові осередки військових сил того регіону, щоб усунути будь-яку подальшу можливу загрозу з їхнього боку. Спершу він "завоював" Македу (вірш 28), Лівну (вірш 29), Лахіш (вірш 31) та Еглон (вірш 34). Ці міста, з півночі на південь, охороняли підступи до південних височин. Декілька століть потому Сінаххеріб і Навуходоносор використали ту ж стратегію у своїх нападах на Юдею.

Далі Ісус Навин рушив в саме серце південного регіону і розбив два його найбільші й укріплені міста: Хеврон (вірш 36) та Девір (вірш 38).

Однак він оминув Єрусалим і Ярмут, два міста з п'яти, що були в коаліції супроти ізраїльтян. Немає жодних пояснень, чому завоювання міста Ярмут тут не згадується. Щодо Єрусалиму, то, поза всяким сумнівом, ізраїльські війська були надто втомлені, щоб братися за таке складне завдання відразу після свого повернення у табір, що у Гілгалі. Та як би там не було, цей язичницький "острівець" завдавав чимало турбот племенам Юди та Веніямина, аж допоки їх не завоював Давид (2 Сам. 5:7).

10:40-43.  Розміри військової кампанії ізраїльтян на півдні озвучено у віршах 40-41 (див. 11:16). Регіон Гошен, який згадується тут, —  це не той Гошен, що в Єгипті (Бут. 45:10; 46:34; 47:1, 4, 6). Він, мабуть, охоплював землі довкола Девіру, що в південному Ханаані. Місто ж під назвою Девір було одним з одинадцяти міст "по горах" (ІсНав. 15:48-51). Разючі масштаби перемог, які згадуються в ІсНав. 10, засвідчені завершальним твердженням: "Розгромив Ісус усіх царів тих та забрав одним походом усі їхні землі, бо Господь, Бог Ізраїля, воював за Ізраїля".

З думкою про це Ісус Навин та його втомлене військо "нарешті" повернулися "до табору в Гілгал", щоб підготуватися до завершення свого завдання.

Г. Північна військова кампанія (11:1-15)

Після виснажливої військової кампанії на півдні Ісус не мав часу, аби якнайкраще відновитися перед ще навіть більшим викликом —  величезною коаліцією північних військових сил. Але він був готовий до бою.

Очільник ізраїльтян був військовим генієм і духовним велетнем. З військової точки зору його тактики ведення бою засвідчували неабияку його майстерність: (1) Усі його бої були наступальними. Коли він дізнавався, що йому загрожує напад ворогів, то випереджав їх своїм власним нападом. (2) Він використовував елемент несподіванки (наприклад, супроти п'яти аморійських царів, які обложили Гівеон, 10:9; супроти багатьох царів при Мером-водах, 11:7; і супроти Аї, коли той піймався на приманку, 8:14-19). (3) Він послав своїх воїнів наздогнати ворогів, які втікали, щоб не дати їм змогу повернутися у свої укріплені міста (10:19-20).

З духовної точки зору Ісус Навин також слугував взірцем для свого народу: він виконав обіцянку, яку його розвідники дали Рахав; він не порушив угоди, укладеної з гівонітами; він міг використовувати свою посаду задля власної вигоди, але цього не робив.

І ось з таким керманичем на чолі ізраїльського народу Завоювання дійшло до свого останнього етапу.

1. КОНФЕДЕРАЦІЯ (11:1-5)

11:1-3. Звістка про приголомшливі перемоги Ісуса Навина на півдні неабияк налякала й царів "на півночі" Ханаану. "Явін, цар хацорський", організував відчайдушну спробу зупинити завоювання свого краю ізраїльським військом. Безумовно, його спроба мала б більший шанс на успіх, якби він зміг приєднатися до коаліції Адоніцедека (10:1-3) і прийшов до них із півночі, щоб разом з південними військами виступити супроти ізраїльтян у Гівеоні. Але Бог не дав Явінові це зробити, і ось тепер він дуже метушився та навіть, можливо, панікував.

Явін швидко розіслав своїх гінців на північ, південь, схід та захід із закликом до бою. Можливо, його повідомлення було подібним на те, яке Саул розіслав ізраїльтянам, аби ті пішли за ним у Явеш-Гілеад. Він тоді розшматував пару волів, а його гінці демонстрували ці шматки народові й казали: "Хто не піде за Саулом і Самуїлом, то волам того буде те саме" (1 Сам. 11:7). Кіннерот (ІсНав. 11:2; див. 13:27; 19:35; Чис. 34:11; Втор. 3:17; 1 Цар. 15:20) — це давня назва Галилейського моря (Тиверіадського озера), а також назва міста, яке знаходилося на узбережжі того озера. Назва "Кіннерот", яка означає арфа, могла мати стосунок до арфоподібної форми озера. У Новому Завіті Галилейське море часом згадується як Генезаретське озеро, що є грецьким варіантом цієї давньоєврейської назви (наприклад, Лк. 5:1).

11:4-5.  Хоча між тими царями півночі і не було особливо теплих стосунків, загроза винищення змусила їх об'єднатися. Вони зустрілися за декілька миль на північний захід від Галилейського моря на рівнині "при Мером-водах".

Об'єднане військо було величезним. Тут була не лише "сила народу, немов піску на березі моря", але "й коней і колісниць вельми багато". Йосип Флавій, єврейський історик першого століття н.е., вважав, що дане військо налічувало 300000 піхоти, 10000 кавалерії і 20000 колісниць.

Отож, чисельність ворожих військ значно перевершувала ізраїльські військові сили. То як Ісус Навин міг сподіватися на перемогу у цьому бою?

2. КОНФЛІКТ (11:6-15)

Величезне ханаанське військо зібралося при Мером-водах (вірш 5). Їхні начальники, мабуть, планували розділити їх на загони, розробити стратегію нападу, а тоді рушити через Йорданську долину на Ісуса Навина у самий Гілгал. Але Ісус Навин не чекав, поки вони прийдуть до нього. Він, насправді, вже йшов у Мером, який знаходився за п'ять днів ходу від його табору. І коли йшов, то мав достатньо часу, аби поміркувати над тим, яке величезне військо зібралося супроти нього попереду. Він, безумовно, хвилювався, передчуваючи бій, в який невдовзі йому доведеться повести своїх людей.

11:6.  І тоді заговорив Бог. Обіцянка, яку Він дав Ісусові Навину, була однозначною і цілком зрозумілою: "Не бійся їх (див. 1:9; 8:1): завтра в цю пору Я покладу їх усіх трупом перед Ізраїлем". Саме цього потребував Ісус Навин. І Він щиро повірив у те, що Господь дасть йому перемогу над таким грізним ворогом. Бог навіть озвучив Ісусові окрему вказівку перерізати "жили" їхнім "коням", а "колісниці" спалити (див. коментарі до 11:9).

11:7-9. Бій відбувся в два етапи. Наступного дня Ісус Навин "несподівано" напав на свого ворога "при Мером-водах" і гнав його в західному напрямку аж до самого узбережжя ("до Сидону Великого й аж до Місрефот-Маїму"), а також у східному напрямку "до Міцпа-долини". Виконуючи вказівку Бога (вірш 6), Ісус Навин вбив усіх ворогів, спалив їхні "колісниці" і "поперерізував жили" їхнім "коням".

Але чому Бог наказав Ісусові Навину вдатися до таких радикальних дій, як-от спалити колісниці та поперерізувати жили коням? Бо ханааняни використовували коней у своїх язичницьких обрядах (що згодом власне й робитимуть юдейські царі; див. 2 Цар. 23:11). А також існувала небезпека, що Ізраїль повірить у цю нову військову зброю більше, ніж у самого Бога. Псаломщик Давид зазначав: "Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім'ям Господа, Бога нашого — сильні" (Пс. 20:8).

11:10-14.  На другому етапі військового конфлікту у північному Ханаані Ісус Навин, розгромивши військо ворога, повернувся "назад" і "взяв ... усі міста" переможених царів. Хацор, однак, тут розглядається окремо, ймовірно, тому, що воно було найбільшим містом стародавньої Палестини (його площа складала 200 акрів, тоді як площа Мегіддо — 14, а Єрихону — 8). Займаючи позицію надзвичайної стратегічної важливості, Хацор керував декількома відгалуженнями стародавнього головного шляху, який пролягав від Єгипту до Сирії і далі до Ассирії та Вавилону. Таке розміщення на шляху торговців також вплинуло на заможність даного міста. Однак лише Хацор з-поміж північних міст Ісус і захопив, і "спалив". Хоча Ісус Навин залишив інші захоплені міста ізраїльтянам у користування, він вирішив зробити взірець із Хацора, столиці "всіх цих царств" (міст-держав) і координатора їхніх військ. Адже побачивши, що навіть величезне місто Хацор не уникнуло поразки, ханааняни змушені будуть визнати, що будь-яке їхнє місто може бути спалене, якщо так вирішить Ісус Навин.

11:15. Ось у такий спосіб і було здобуто вирішальну перемогу на півночі. Та головним в усьому цьому був послух Богові: "І ... учинив Ісус, не пропустивши ні слова з того, що Господь заповідав Мойсеєві".

Ґ. Огляд перемог (11:16-12:24)

Перемога на півночі слугувала формальним завершенням Завоювання. Та перш ніж розповісти, як ізраїльські племена розділили між собою захоплені землі, автор приділив увагу огляду масштабів перемог ізраїльтян у Ханаані. Він дав опис завойованих територій (11:16-23) і перелік розгромлених царів (част. 12).

1. ЗАВОЙОВАНІ ТЕРИТОРІЇ (11:16-23)

11:16-17.  Бої, в яких Ісус Навин та його воїни здобули перемогу, відбувалися по всій обіцяній землі: від однієї її границі до іншої, від півдня і до півночі, від сходу і до заходу. Вони зайняли "верховину, увесь Негев, всю Гошен-землю, поділля, Араву й Ізраїль-гору з її поділлям", які належали до центральної та південної частин обіцяної землі (див. 10:40). "Негев" — це пустельний регіон на південний захід від Мертвого моря, а Арава — низина в Йорданській долині, що простягається на північ і на південь від Мертвого моря. Лиса гора знаходиться у південному пустельному регіоні, а Ваал-Гад (точне місцезнаходження невідоме) був на далекій півночі, "в Ливанській долині", ймовірно, за 30-40 миль на північ від Галилейського моря.

11:18-20. Завоювання тривало "довго". Перемога не далася їм легко і швидко, бо так буває рідко. І все ж в усіх військових сутичках лише одне місто Гівеон "піддалось" ізраїльтянам "мирно". Інші ж "виступили воювати", бо сам Господь зробив так, "що закам'яніли серця їхні" (див. коментарі до Вих. 4:21; 8:15), щоб Ісус Навин мав змогу "винищити їх". Боже терпіння до ханаанян вичерпалося. Вони згрішили супроти світла Божого об'явлення в природі (Пс. 19:1; Рим. 1:18-20), в сумлінні (Рим. 2:14-16) та в Його нещодавніх дивовижних ділах на Червоному морі (Морі очеретів), на річці Йордан і в Єрихоні. Тож тепер Всевишній Бог зміцнив серця цих нерозкаяних людей в їхній упертій невірі, перш ніж покарати їх.

11:21-22. Особливу увагу автор приділив анакіям — велетням, які дуже налякали ізраїльських розвідників 45 років тому (Чис. 13:33; див. коментарі до ІсНав. 14:10). Саме про них казали: "Хто встоїть проти синів Анака?" (Втор. 9:2) Однак під проводом Ісуса Навина ці начебто непереможні вороги були цілковито винищені. Лиш "дехто лишився" у таких доволі віддалених містах, як Газа, Гат та Ашдод, що згодом виявилося помилкою з боку Ісуса Навина, оскільки в часи Давида Голіят прийшов саме з Гату, щоб кинути виклик Ізраїлеві та його Богу (1 Сам. 17).

11:23.  Дана частина завершується твердженням, яке підсумовує зміст усієї Книги Ісуса Навина: "Так Ісус зайняв увесь край" (див. вірш 16). Воно стосується історії ведення Завоювання, висвітленої у част. 1-11. "Й віддав його на власність Ізраїлеві, згідно з їхніми поділами по колінах". Ці ж слова стосуються майбутніх подій і підсумовують розподіл землі, про який йдеться у част. 13-22.

Але як слід розуміти речення про те, що "Ісус зайняв увесь край", якщо згодом було написано, що "землі до завоювання лишилося ще багато"? (13:1) З точки зору євреїв частина може позначати ціле. Отож, тут, скоріш, йдеться про те, що Ісус Навин захопив ключові міста в усіх регіонах обіцяної землі, чим власне й пояснюється твердження про те, що він зайняв увесь край.

А. Дж. Маттілл ретельно проаналізував завоювання Ханаану, дослідивши географічні поділи землі та окремі її частини, підкорені Ісусом Навином (A. J. Mattill. "Representative Universalism and the Conquest of Canaan," Concordia Theological Monthly  35. January 1964:8-17). Тут йдеться про завойовані території прибережної рівнини, поділля, центральне плоскогір'я, Йорданську долину і Трансйорданське плоскогір'я. Жоден із цих регіонів не був цілковито підкорений. Та загалом Ісус Навин і справді зайняв увесь край, як Бог і обіцяв йому, якщо він дослухатиметься до Божого Слова, а не до людської мудрості (див. 1:8). Також див. коментарі до 21:43-45. Щодо завершального твердження "І спочив край від війни" (11:23) див. коментарі до 14:15.

2. РОЗГРОМЛЕНІ ЦАРІ (част. 12)

У частині 12, що слугує завершенням історії, початок якої міститься в част. 1, подано детальний перелік царів, розгромлених ізраїльтянами. Отож, у попередніх частинах перелічені лише головні бої. І лиш у цій частині міститься повний перелік розгромлених царів. Тут, однак, не говориться, що Ізраїль зайняв усі ці міста. Звісно ж, в Ісуса Навина не було стільки військової сили, щоб розмістити свій гарнізон у кожному місці. Та він, безумовно, розраховував на те, що ізраїльські племена займуть ці міста згідно поділу земель.

12:1-6. Спершу тут оповідається про важливі перемоги під проводом Мойсея на східному "боці Йордану", як-от над Сихоном і Огом. Сихон правив землями протяжністю 90 миль з півдня на північ, "від Арнон-ріки", що приблизно посередині "Арава-моря" (також відомого під назвою Солоне море або Мертве море), й аж "до Кіннерот-моря" (див. коментарі до 11:2). Ог правив територіями, що простягалися в північному керунку від північної границі Сихона на 60 миль (див. Чис. 21:21-35; Втор. 2:24-3:17). Ці території перейшли у володіння до племен Рувима і Гада, а також половини племені Манассії (Чис. 23; див. ІсНав. 13:8-13). (Щодо "гешурійської і маахійської границі" див. коментарі до 13:13.)

12:7-24. У цій частині спершу перелічуються 16 царів південного Ханаану (вірші 9-16), а потім 15 царів північного Ханаану (вірші 17-24).

Доволі дивно, що на території, яка простягалася приблизно на 150 миль з півночі на південь і на 50 миль зі сходу на захід, було так багато царів (тих, які згадують тут, всього "тридцять один"). Однак слід пам'ятати, що ці царі правили містами-державами, і їхня влада поширювалася лише на них. Не кажучи про об'єднання, утворені царем Єрусалиму (10:1-5) і царем Хацору (11:1-5), відсутність централізованого правління у Ханаані значно полегшила завдання ізраїльтян, хоча могло бути й по-іншому.

Щодо значення перемог Ісуса Навина один письменник сказав: "Такої великої війни задля такої великої мети ніколи ще не було. Битва під Ватерлоо вирішувала долю Європи, але ця низка завоювань вирішувала долю світу" (Henry T. Sell, Bible Study by Periods . Chicago: Fleming H. Revell Co., 1899, p. 83).

ІІІ. Поділ Ханаану (част. 13-21)

А. Наділи двох з половиною племен (част. 13)

Успішно усунувши головну військову загрозу життю ізраїльтян у Ханаані, Ісус Навин, вже доволі немолодий воїн, став упорядником. Землю, завойовану в кривавій війні, слід було поділити між різними племенами, й Ісус Навин мав наглядати за цим надзвичайно важливим процесом. Однак таке завдання було вже менш виснажливим і більше відповідало його поважному вікові.

Для багатьох людей дана частина Книги Ісуса Навина, де так детально перелічуються межі та міста, видається нудною. Якось хтось навіть сказав: "Ця доволі довга частина нагадує справу про нерухомість". І дійсно, саме це міститься тут у довгих оповідях — юридичний опис (згідно зі звичаями, які були чинні у ті стародавні часи) земель, наділених 12 племенам. Однак нотаріальні акти є важливими документами, а тому до них не можна ставитися, як до незначних чи зайвих.

Це був дуже важливий момент в житті молодої нації. Після століть єгипетського рабства, десятиліть у безплідній пустелі, років важкої боротьби за Ханаан зрештою настав момент, коли ізраїльтяни змогли осісти, щоб будувати собі домівки, почати обробляти землю, ростити дітей і жити в мирі на своїй власній землі. Тож дні поділу цієї землі були справді щасливим часом для всіх ізраїльтян.

1. БОЖЕСТВЕННЕ ВЕЛІННЯ ПОДІЛИТИ ЗЕМЛЮ (13:1-7)

13:1а. Бог звелів Ісусові Навину поділити землю на захід від Йордану саме зараз, бо він вже "постарівся". Оскільки Ісус Навин помер у віці 110 років (24:29), йому було тоді принаймні 100 років. Бог призначив Ісусові Навину не лише завоювати землю, але й також поділити її між племенами (див. 1:6). Тож він, не гаючи часу, мав зрештою приступити до виконання і цього завдання.

13:1б-7.  "Землі до завоювання лишилося ще багато". І її опис подано тут з півночі на південь. Сюди входили: Філістія (вірші 2-3; див. коментарі до філістимлян у Бут. 21:32), Фінікія (ІсНав. 13:4), яка тут називається "ввесь край ханаанський", але позначає мешканців Сирійсько-Палестинського узбережжя, і Ливан (вірші 5-6). Вся ця земля мала тепер бути поділена між дев'ятьма з половиною племенами, оскільки Бог пообіцяв прогнати звідси "геть" усіх ворогів (вірш 6).

2. ОСОБЛИВИЙ ДАРУНОК СХІДНИМ ПЛЕМЕНАМ (13:8-33)

13:8-13. Далі Ісус Навин мав визнати та підтвердити те, що вже зробив Мойсей на східному "боці Йордану". Племена Рувима, Гада і половина племені Манассії, які володіли великою кількістю худоби, прагнули осісти на багатих пасовищами землях Трансйорданії. Та лише після того, як їхні чоловіки погодилися відважно воювати пліч-о-пліч зі своїми братами за Ханаан, Мойсей пообіцяв їм цю землю (Чис. 32). Огляд Трансйорданського регіону власне й міститься у даних віршах (ІсНав. 13:9-12; див. 12:1-5). "Гешур-край" та "Мааха-край" (які вже згадувалися у 12:5) не були завойовані ізраїльтянами, і причини цього не зазначено. Ці землі знаходилися на схід та північний схід від Тиверіадського озера (Галилейського моря).

13:14.  Плем'я Леві не отримало своєї частки землі, як усі інші племена (див. вірш 33; 14:3-4; 18:7). Замість цього вони отримали 48 міст з пасовищами для своєї худоби (14:4; 21:41), як і велів Мойсей (Чис. 35:1-5).

13:15-32. Плем'я Рувима (вірші 15-23) отримало землі, які колись займав Моав та які знаходилися на схід від Мертвого моря. Плем'я Гада успадкувало наділ в центральній частині даного регіону. Ці землі належали колись гілеадцям (вірші 24-28).

Наділом половини племені Манассії (вірші 29-31) стало багате плоскогір'я Башану, що на схід від Тиверіадського озера. Століття тому ці землі поділив Яків, який, вже помираючи, виголосив пророцтва стосовно своїх синів. Його пророцтво про первістка Рувима було тривожним (див. Бут. 49:3-4; 35:22). Хоча Рувим і був первістком та мав право на подвійну долю (Втор. 21:17), ні він, ні його плем'я цього не отримало. Тепер, коли минуло вже більш як чотири століття, покарання за грішний вчинок Рувима перейшло на його нащадків. А право первородного сина перейшло до його брата Йосифа, який отримав два наділи: один для Ефраїма, а інший для Манассії (Бут. 48:12-20).

Чи було прохання двох з половиною племен осісти в Трансйорданії мудрим? Історія дає на це заперечну відповідь. Їхні землі не мали природних кордонів зі східного боку, а тому повсякчас зазнавали нападів моавитян, ханаанян, арамеїв, мідіян, амалекитян та інших. І коли ассирійський цар жадібно поглядав на Ханаан, плем'я Рувима, Гада та половина племені Манассії першими потрапили в полон до ассирійських військ (1 Хр. 5:26).

13:33.  На відміну від багатої, хоча і небезпечної спадщини цих племен, у цій частині двічі наголошується (вірші 14, 33) та ще двічі згодом (14:3-4; 18:7), що "колінові ... Леві не дав Мойсей ніякого спадкоємства". Спершу таке рішення Мойсея може видатися несправедливим, але за більш прискіпливого розгляду стає зрозуміло, що замість земель наділом племені Леві були пожертви та підношення (13:14), священство (18:7) і сам Господь (13:33). Невже можливо було мріяти про ще якесь більше спадкоємство?

Племена Рувима, Гада і половина племені Манассії робили свій вибір так, як і Лот, — судячи з вигляду (див. Бут. 13:10-11), через що згодом цілковито й втратили свою спадщину. З іншого ж боку левіти, не випрошуючи наділ, отримали спадщину відвічного духовного значення.

Б. Наділ Калева (част. 14)

1. ВСТУП (14:1-5)

14:1-5.  Завершивши розгляд наділів, які Мойсей віддав у Трансйорданії, автор перейшов до розподілу землі у Ханаані між дев'ятьма з половиною племенами. Тут знову озвучено пояснення стосовно наділів племен Рувима, Гада і половини племені Манассії, а також стосовно того, що отримало плем'я Леві (див. 13:14, 33; 18:7). Окрім того, у цих віршах зазначено, як саме відбувалося розподілення земель у Ханаані, — "жеребом" (14:2; 18:8; 19:51). Господь "наказав" Мойсеєві дати кожному племені земельні наділи відповідно до кількості людей у них, а за допомогою жеребу визначити місцезнаходження цих наділів (Чис. 26:54-56). Згідно з єврейськими переказами назва племені виймалася з однієї урни, а наділи з вказівкою границь — з іншої. Все це відбувалось одночасно. І саме в такий спосіб була визначена спадщина кожного племені. Однак тут не було місця сліпому випадку, адже Бог наглядав за цим процесом (див. Прип. 16:33). Неоднаковість наділів, що згодом викликало напруження та заздрість між племенами, слід було прийняти як частину Божого задуму, а не як свавілля чи несправедливість.

2. КАЛЕВ У КАДЕШ-БАРНЕ (14:6-9)

14:6-9. Настав час кидання жеребу, і плем'я Юди, щоб першим отримати свою частку, зібралося в Гілгалі. Та перш ніж було кинуто жереб, Калев, великий старець Ізраїля, приступив до Ісуса Навина й нагадав йому про обіцянку, яку Господь дав йому 45 років тому: "і йому дам землю, що по ній ступав він, і його синам, бо він вірно йшов слідами за Господом" (Втор. 1:36). Життя Калева добігало кінця, і він мусив зробити вибір. То чого ж він все ще бажав більш за все? У шанобливому зверненні до Ісуса Навина він згадав основні моменти зі свого життя та висловив своє прохання. Його короткі автобіографічні спогади стосувалися подій у "Кадеш-Барне", часів блукання пустелею та періоду Завоювання.

Калев описується тут як "син Єфунне, кенізій". Згідно з Бут. 15:19 кенізії були ханаанським племенем, яке жило в часи Авраама. Отож, рід Калева спершу був поза завітом та ізраїльським народом, як і кеній Хевер (Суд. 4:17), моавитянка Рута (Рут. 1:1-5), хеттит Урія (2 Сам. 11:3, 6, 24) та інші. Та кенії, принаймні частково, приєдналися до племені Юди перед Виходом. Отож, їхня віра не була успадкованою, а наслідком відповідних переконань. І Калев яскраво демонстрував цю віру впродовж всього свого довгого життя.

Стоячи перед Головнокомандувачем Ісусом Навином, своїм старим другом та колегою-розвідником (Чим. 14:6), 85-річний Калев (ІсНав. 14:10) розповів історію про той незабутній день, коли 45 років тому (вірш 10) вони лишень удвох виступали супроти думки десяти інших розвідників та боягузливого люду. Адже Мойсей послав дванадцятьох розвідників у Ханаан (Чис. 13:2), й двома з них були Калев та Ісус Навин (Чис. 13:6, 8). Коли розвідники повернулися, десятеро з них похвалили саму землю, але, налякані, підсумували, що ізраїльтяни не зможуть завоювати її (Чис. 13:27-29, 31-33). Калев, однак, насмілився їм заперечити (Чис. 13:30), і коли страхи людей мало не призвели до всенародного бунту, Ісус Навин приєднався до свого колеги та разом з ним спонукав людей покластися на Бога і повірити, що Він приведе їх до перемоги (Чис. 14:6-9). За те, що Калев першим виступив супроти невіруючих розвідників та людей, Бог виділив його з-поміж інших для особливого благословення та пообіцяв йому окрему нагороду (Чис. 14:24; Втор. 1:36).

Свідчення Калева (ІсНав. 14:6-12) було простим. Він розповідав про той пам'ятний день "за щирим переконанням". Він не применшував проблеми. Там і справді були велетні й укріплені міста. Але він возвеличував Бога. Для нього Бог був більшим за будь-яку найбільшу проблему. Калев щиро вірив в потугу Бога . Однак інші розвідники не вірили. Вони возвеличували проблеми і тим самим применшували Бога. Та Калев не пішов за натовпом. Він не пожертвував своїми власними переконаннями задля того, аби зробити звіт більшості одностайним. Навпаки, він "був цілковито слухняним супроти Господа" (див. вірш 14).

3. КАЛЕВ ПІД ЧАС БЛУКАНЬ ПУСТЕЛЕЮ ТА ЗАВОЮВАННЯ (14:10-11)

14:10. Тут автобіографічна історія продовжується, і Калев оповідає про те, яким відданим був до нього Бог впродовж багатьох років. Спершу він засвідчив, що Бог "зберіг" його "живим ... отих сорок п'ять років", як і обіцяв. Фактично, Бог дав Калеву дві обіцянки: перша — що його життя буде довгим, і друга — що він одного дня успадкує землі, які так відважно розвідував поблизу Хеврону. Однак 45 років — це дуже багато для обітниці і дуже багато для життя з вірою в обіцянку. Та все ж Калев чекав і достойно прожив роки виснажливих блукань пустелею та бентежні роки Завоювання. Калев мав міцну віру в обіцянки Бога . Вони підтримували його у важкі часи.

Спогади Калева містять інформацію, з допомогою якої можна встановити тривалість Завоювання Ханаану ізраїльтянами. Калев зазначив (вірш 7), що йому було 40 років, коли він пішов розвідувати обіцяну землю. Блукання у пустелі тривали 38 років. Отож, на початку Завоювання йому було 78 років. Потім Калев сказав, що йому було "вісімдесят п'ять" в кінці Завоювання. Звідси Завоювання тривало 7 років. Це підтверджується згадкою Калева (вірш 10) про те, що Бог зберігав його живим впродовж 45 років з часу подій у Кадеш-Барне (38 років блукань і 7 років Завоювання).

14:11. Примітно, що восьмидесятирічний Калев сказав: "Я й досі почуваю себе таким сильним, як і тоді (у свої 40 років)!"

4. КАЛЕВ У ХЕВРОНІ (14:12-15)

14:12-14.  Калев підсумував своє звернення до Ісуса Навина приголомшливим проханням. У віці 85 років, коли йому вартувало вже просити про спокій та мир, щоб провести свої останні дні, вирощуючи якісь овочі чи квіти, він попрохав Ісуса, щоб той дав йому ту частину землі, яка навела колись великого жаху на інших десятьох розвідників. Ось яку "спадщину" він бажав отримати як здійснення Божої обіцянки йому. І хоча старші люди більше схильні обговорювати колишні бої, а не вступати у нові, Калев був готовий до ще одного хорошого бою. Він хотів побити анакіїв у Хевроні і взяти те місто собі у посідання. Калев обрав велике й непросте завдання. І не тому, що його переповнювала пиха та віра у свої власні сили. Ні, він просто вірив у те, що з ним буде Бог. Калев мав віру у   присутність Бога .

З очима, повними запалу, та голосом, міцним і певним, він на закінчення сказав: "Господь буде зо мною, і я вижену їх, як Господь сказав був". І вигнав їх, як занотував Ісус Навин (15:13-19). Відповідаючи на прохання Калева, Ісус: (1) "благословив" Калева, тобто прикликав до нього божественну силу, яка мала збагатити його та зробити успішним у здійсненні задуманого, і (б) "дав" йому "Хеврон", чим засвідчив, що ця земля перейшла у його власність на законних підставах.

14:15. Історичною приміткою про те, що "Хеврон ... звався перше Кіріят-Арба", власне й завершується дана оповідь. Арба був найбільшим велетнем "з анакіїв", народу велетнів. І цей ось факт ще краще демонструє, якою сильною була віра Калева у перемогу. "І втихомирилась від війни земля" (див. 11:23, де міститься подібний вислів у самому кінці Завоювання). Ці завершальні слова засвідчують, що саме могла дати віра в Господа у стосунку до землі, яку все ще треба було завоювати.

Карта , Землі, розподілені між ізраїльськими племенами

ASHER —  АШЕР

NAPHTALI — НАФТАЛІ

ZEBULUN — ЗАВУЛОН

ISSACHAR — ІССАХАР

MANASSEH — МАНАССІЯ

EPHRAIM — ЕФРАЇМ

GAD — ГАД

BENJAMIN — ВЕНІЯМИН

DAN — ДАН

REUBEN — РУВИМ

JUDAH — ЮДА

SIMEON — СИМЕОН

В. Наділи дев’яти з половиною племен (15:1-19:48)

1. НАДІЛ ПЛЕМЕНІ ЮДИ (част. 15)

15:1-12. Задовольнивши прохання Калева, Ісус Навин повернувся до розподілення земель на захід від Йордану між дев'ятьма з половиною племенами (див. карту). Плем'я Юди мало першим отримати спадщину, й оскільки воно було найбільше з племен, їхній наділ мав бути більшим за наділи інших. Пророцтво Якова стосовно племені Юди та його нащадків дивовижним чином здійснилося з огляду на той земельний наділ, який їм дістався після Завоювання. По-перше, плем'я Юди було оточене з усіх боків ворогами: моавитяни були на сході, едоміти — на півдні, амалекитяни — на південному заході, і філістимляни — на заході. Тож, маючи довкола себе таких злісних ворогів, плем'я Юди і справді потребувало сильних правителів, як-от Давид, аби вижити. По-друге, земля, яку отримало плем'я Юди, чудово підходила для вирощування виноградників (Бут. 49:11-12). Саме у Юдейській долині (долині Ешкол) розвідники зрізали величезне гроно винограду (Чис. 13:24). По-третє, саме з племені Юди вийшов згодом Месія (Бут. 49:10; Мт. 1:1, 3; Лк. 3:23, 33).

"Південна ... границя" племені Юди (ІсНав. 15:2-4) простягалася від південного краю Мертвого моря у західному керунку аж "до Єгипетського потоку" (Ваді-ель-Аріш). "Границя з північного боку йшла від" північного краю Мертвого моря у західному керунку аж до Великого (Середземного) моря (вірші 5-12). Ці два водоймища були східною і західною межами. Складаючись, головним чином, із земель, завойованих Ісусом Навином під час його південної військової кампанії (част. 10), ця територія мала декілька родючих смуг, однак більшою частиною це були гористі та безплідні землі.

15:13-19. До наділу племені Юди також входив Хеврон (Кіріят-Арба; див. 14:15), який був часткою Калева. Далі оповідається про те, як Калев, доблесний воїн, збільшив цю частку (після смерті Ісуса Навина) з допомогою свого відважного племінника Отнієла, який став його зятем (див. Суд. 1:1, 10-15, 20), а згодом і суддею (Суд. 3:9-11).

15:20-63.  У цих віршах перелічуються міста племені Юди з огляду на їхнє місцезнаходження у чотирьох головних географічних регіонах: "двадцять дев'ять міст із їхніми селищами" на півдні або Негеві (вірші 21-32); сорок два міста з селищами "на поділлі", що на заході (вірші 33-47); тридцять вісім міст "із їхніми селами" в центральній частині "по горах" (вірші 48-60); "шість міст із їхніми селами" у малонаселеній Юдейській пустелі, яка простягалася вниз до Мертвого моря (вірші 61-62). У вірші 32 сказано, що в Негеві було всього 29 міст, але у віршах 21-32 перелічено 36 міст. Цю розбіжність можна пояснити тим фактом, що семеро з них згодом перейшло до племені Симеона: Молада, Хацар-Шуал, Бер-Шева, Ецем, Елтолад, Хорма і Ціклаг (19:1-7). Отож, загалом плем'я Юди успадкувало більш як 100 міст і, здається, зайняло їх з невеликими зусиллями, а то й без них, за виключенням Єрусалиму. "Однак ... євусіїв, мешканців єрусалимських, не здолали повиганяти сини Юди" (15:63). Цікаво, вони не змогли чи не захотіли цього робити? Ця поразка насправді була наслідком браку сили чи віри? Отож, оповідь про спадщину племені Юди завершується доволі зловісно й тривожно.

2. НАДІЛИ ПЛЕМЕН ЙОСИФА (част. 16-17)

а. Землі Ефраїма (част. 16)

16:1-3. Могутній дім Йосифа, який складався із племені Ефраїма та племені Манассії, успадкував багаті землі центрального Ханаану. Оскільки Йосиф зберіг усій своїй сім'ї життя під час голоду в Єгипті, патріарх Яків постановив, що двоє синів Йосифа — Ефраїм та Манассія — мають стати фундаторами і головами над племенами своїх дядьків (див. Бут. 48:5). Їхні наділи у Ханаані в багатьох аспектах були найкрасивішими та найродючішими.

16:4-10.  Розміщена з північного боку наділів Дана та Веніямина, "земля" Ефраїма простягалася від Йордану і до Середземного моря, а також включала місця, де Ісус Навин провів деякі зі своїх боїв, та Шіло, де стоятиме храм впродовж майже 300 років. Щоб зберегти єдність, деякі "міста" Ефраїма знаходилися на землі Манассії (вірш 9).

Однак нащадки Ефраїма, як і потомки Юди, "не вигнали" з цього регіону усіх ханаанян. Керуючись матеріалістичним ставленням, вони помістили ханаанян у Гезері, за що брали з них данину і в такий спосіб ще більше збагачувалися. Як показала історія, це стало великою помилкою, адже за деякий час, в часи Суддів, тутешній порядок кардинально змінився, коли ханааняни повстали і поневолили ізраїльтян. Окрім історичного уроку тут також міститься урок духовний. Віруючій людині надто легко терпеливо ставитися до незначного гріха чи й навіть пробачати його, та одного дня саме він може призвести до цілковитої духовної поразки. Тому гріхів слід позбуватися рішуче і без жодного жалю.

б. Землі Манассії (17:1-13)

17:1-2, 7-10. Нащадки Махіра, первістка Манассії, осіли в Трансйорданії (вірші 1-2). Решта його потомків оселилися в самому Ханаані, де отримали наділ на північ від земель племені Ефраїма, який також простягався від річки Йордан і до Середземного моря (вірші 7-10).

17:3-6. Тут міститься згадка про дочок Целофхада, праправнука Манассії. Оскільки їхній батько помер, і у нього "не було синів", то вони, як і велів Господь чинити у таких випадках, мали отримати "спадщину" замість них (див. Чис. 27:1-11). Тож тепер вони пішли до первосвященика Єлеазара (сина Арона, ІсНав. 24:33), який разом із Ісусом Навином та князями народу стежив за розподілом земель між племенами (див. 19:51). Ці п'ятеро жінок звернулися до них зі своїм проханням та отримали свою частку в межах наділу Манассії. Цей випадок мав велике значення, адже він показав турботу про права жінок в часи, коли більшість світу ставилася до них як до рухомого майна.

17:11-13. Декілька міст, які знаходилися "в Іссахара й Ашера", відійшли "до Манассії". Це були такі ханаанські фортеці, як Бет-Шеан, Ївлеам, Дор, Ен-Дор, Таанах і Мегіддо. (Місто Дор, третє у переліку, було також відоме під назвою Нофет.) Вочевидь, це було зроблено задля військових цілей, адже тепер ці міста були в руках сильного племені. Однак, таке рішення виявилося марним, адже сини Манассії, як і Ефраїма, обрали данину, а не перемогу.

в. Скарги Ефраїма та Манассії (17:14-18)

17:14-15. Отримавши свій наділ, нащадки Йосифа почали скаржитися, що він надто малий, а вони — "народ великий". Зберігаючи такт і витримку, Ісус Навин спершу закликав їх зрубати дерева й оселитися там, де був ліс (вірш 15). А також запропонував їм об'єднати свої сили, щоб вигнати звідти ханаанян (вірш 18).

17:16-18. Однак вони хотіли почути не це. Вони продовжували наполягати, що "гір" їм "не досить", і твердити, що місцевих ханаанян їм не перемогти, бо ті мають "залізні колісниці" (скоріш, дерев'яні колісниці, покриті залізом). І знову Ісус Навин нагадав їм, що вони — "народ великий" і сильний, який може розширити свої землі, очистивши "гори" та вигнавши звідти ханаанян. Хоча тут і присутня певна подібність між цією частиною й тією, в якій оповідається про прохання Калева (14:6-15), їхні точки зору були відмінні. Калев керувався вірою, тоді як потомки Йосифа — страхом. Тож метою даного епізоду може бути попередження, адресоване ізраїльтянам, яке стосується того факту, що племена мають діяти з вірою, якщо бажають всією повнотою зайняти обіцяну землю.

3. НАДІЛИ ІНШИХ ПЛЕМЕН (18:1-19:48)

а. Вступ (18:1-10)

18:1-3. Перш ніж було зроблено кінцевий розподіл землі, ізраїльтяни перебралися гуртом з Гілгалу у Шіло, що приблизно за 20 миль на північний захід, з Йорданської долини в гори. Чому? Ймовірно, тому, що місто Шіло, яке знаходилося посеред завойованої землі, було зручним місцем, де храм ("намет зборів") міг нагадувати людям, що запорукою успіху та отримання благословень на обіцяній землі було поклоніння та служіння Ягве. Невдоволеність синів Йосифа своїм наділом (17:14-18) була лиховісним провіщенням розколу нації через егоїзм та корисливість. Тож власне, щоб цьому запобігти, храм і було поставлено у Шіло, який мав сприяти духу національної єдності.

Згодом, коли ізраїльтяни вже там зібралися, щоб спорудити намет та відсвяткувати утворення нового центру поклоніння, Ісус Навин відчув, що люди й справді втомлені війною. Вони були виснажені боями за Ханаан, тому й зупинили розподіл наділів. Семеро племен ще не мало своїх земель, і їх, вочевидь, задовольняло ведення кочового й безцільного існування, до якого вони звикли у пустелі. Їхня млявість підштовхнула Ісуса Навина до нових кроків, які власне й мали спонукати їх до дій. Він доволі суворо їм дорікнув: "Доки ви будете гаятись, щоб рушити в похід та зайняти землю, що Господь, Бог батьків ваших, дав вам?" Вочевидь, племена самі мали виявляти ініціативу щодо отримання своїх наділів. А Ісус Навин, мабуть, розглядав кожен минулий день, як день утрачений щодо задуму повного підкорення обіцяної землі, і як день, що може дати змогу ворогові повернутися чи ще краще сховатися.

18:4-7. Ісус Навин готовий був до дій, але не без ретельних приготувань. Зібравши 21 чоловіка, "по троє мужів з кожного коліна" із тих семи, що залишились іще без наділів, він послав їх зробити топографічне вимірювання землі, яка ще не була поділена. Тут не згадується, скільки саме часу забрало таке складне завдання, але, безумовно, для його виконання потрібен був і час, і відповідні вміння. Йосип Флавій писав, що ці чоловіки були справжніми знавцями геометрії. Ймовірно, їхні батьки вивчали науку вимірювання землі в Єгипті. Хто з них міг коли-небудь подумати, що їхні діти колись застосують ці знання на обіцяній землі?

18:8-10.  Занотувавши свої експертні спостереження на сувої, чоловіки, які вимірювали землю, "повернулись ... у Шіло", де Ісус продовжив кидати "жереб" (див. коментарі до 14:1-5; див. 19:51), щоб визначити, який наділ віддати кожному з семи племен.

б. Землі Веніямина (18:11-28)

18:11-28. Плем'я Веніямина отримало землю, яка знаходилася між наділами синів Юди та Йосифа, а саме Ефраїма, завдяки чому потреба у суперництві між цими племенами звелася до мінімуму. Хоча їхніми землями були, головним чином, гори та яри, і вони займали територію лише в 25 миль зі сходу на захід та в 15 миль у найширшому місці з півночі на південь, тут було багато міст, які відіграли значну роль в біблійних історіях: Єрихон, Бетел, Гівеон, Рама, Міцпа та місто євусіїв Єрусалим (вірші 21-28). Тож місце майбутнього храму у Єрусалимі було на землях Веніямина, як і прорікав колись Мойсей (Втор. 33:12).

в. Землі Симеона (19:1-9)

19:1-9.  Оскільки "наділ синів Юди був для них занадто великий" (вірш 9), а також як сповнення пророцтва Якова (див. Бут. 49:5-7), плем'я Симеона отримало землі у південній частині наділу Юди, куди входило 17 міст "з їхніми селами". Однак невдовзі плем'я Симеона втратило свою автентичність, адже їхні землі з часом були включені у наділ Юди, і чимало мешканців цих територій перебралися на північ до Ефраїма та Манассії (див. 2 Хр. 15:9; 34:6). Це пояснює, чому після поділу царства по смерті Соломона було десять племен на півночі і лише два на півдні (Юда та Веніямин).

г. Землі Завулона (19:10-16)

19:10-16.  Згідно з пророцтвом Якова, Завулон мав жити "на примор'ї, де пристані — морським суднам" (Бут. 49:13). Це плем'я отримало частку у нижній Галилеї, яку багато хто розглядає як таку, що не мала виходу до моря. Однак, цілком можливо, що вони володіли смугою землі, яка простягалася аж до Середземного моря, утворюючи анклав на землях Іссахара. Дивно, але тут жодним чином не згадується місто Назарет, яке знаходилося в межах наділу Завулона. (Місто "Бет-Легем", яке згадується в ІсНав 19:15, не слід плутати з селищем Вифлеєм [Міх. 5:1], де народився Ісус.)

ґ. Землі Іссахара (19:17-23)

19:17-23. Отримавши наділ на схід від Завулона та на південь від Галилейського моря, плем'я Іссахара мало зайняти родючу і дуже гарну долину Єзреел, яка також була славним полем бою. Однак до часів Давида його люди залишалися у гірському регіоні на східному краю долини.

д. Землі Ашера (19:24-31)

19:24-31. Плем'я Ашера отримало середземноморські прибережні землі від гори Кармель й на північ до Сидону і Тиру. З огляду на таке розміщення вони мали захищати Ізраїль від північних прибережних ворогів, як-от фінікійців. Однак до часів Давида плем'я Ашера стало малозначущим, хоча й не втратило своєї автентичності. Пророчиця Анна, яка разом з Симеоном дякувала Богові за народження Ісуса, походила саме з цього племені Ашера (див. Лк. 2:36-38).

е. Землі Нафталі (19:32-39)

19:32-39.  Плем'я Нафталі отримало сусідні до Ашера землі, а річка Йордан та Галилейське море слугували їм східними кордонами. Хоча ці території як наділ Нафталі не відігравали якоїсь помітної ролі в часи Старого Завіту, вони мали велике значення в часи Нового Завіту, бо були осередком проповідницької діяльності Ісуса Христа у Галилеї. Пророк Ісая протиставив колишні часи мороку племені Нафталі (через напади ассирійців) зі славою, яка зійде на них з приходом туди Христа (див. Іс. 9:1-2; Мт. 4:13-17).

є. Землі Дана (19:40-48)

19:40-48. Найменш бажаний наділ випав племені Дана. Оточені племенами Ефраїма та Веніямина на півночі і сході та племенем Юди на півдні, вони мали суміжні з ними кордони, тому тут автор їх і не описував. Лише перелічено міста, яких разом було 17. Проте справа була не лише у тому, що "наділ синів Дана був занадто тісний для них", але і в тому, що після того, як доволі помітку частку цієї території захопили аморії (Суд. 1:34), більша частина племені перебралася на далеку північ. Вони "рушили ... війною на Лешем (Лаїш)", що навпроти північної частини наділу Нафталі, захопили його і осіли там, перейменувавши на "Лешем-Дан" (див. Суд. 18; Бут. 49:17).

Ось так Бог подбав про потреби кожного племені, хоча у деяких випадках частини їхньої спадщини все ще перебували під владою ворогів. Ізраїльтяни мали зайняти свою землю з вірою, довіряючи Богові та маючи певність у тому, що Бог дасть їм змогу побороти їхніх ворогів. Декілька століть потому Єремія купив поле, яке знаходилося у розпорядженні загарбницького вавилонського війська (Єр. 32), а ще пізніше один громадянин Риму придбав собі тут землю, на якій римські нападники розкладали свій табір. Подібним чином — з вірою — ізраїльтяни мали заявляти і свої права на племінну спадщину. Неспроможність це робити могла призвести лише до бідності та слабкості, тобто умов, яких Бог аж ніяк не бажав для Свого народу.

Г. Наділи Ісуса Навина, убивць та левітів (19:49-21:45)

1. ОСОБЛИВА ЧАСТКА ІСУСА НАВИНА (19:49-51)

19:49. Тоді як спадщина Калева була визначена першою (14:6-15), наділ Ісуса Навина — останнім. Лише після того, як усі племена отримали свої наділи, Ісус Навин запитав про свій. Яким же самовідданим він був, і як сильно його поведінка відрізняється від поведінки багатьох політичних лідерів, які використовують свою владу та вплив для збагачення самих себе і своїх родин.

19:50-51. Його вибір землі також засвідчує його сумирність. Він "побажав" отримати "Тімнат-Серах", місто у нерівному, неродючому і гористому регіоні в межах наділу свого власного племені ("Ефраїм"), хоча міг привласнити собі землю на найкращих та найродючіших територіях Ханаану. З глибокою пошаною до свого побожного очільника сини Ізраїля задовольнили скромне прохання Ісуса Навина. І він "відбудував" це місто "й осівсь у ньому". В одній з останніх характеристик цього відважного лідера Ісус Навин описується як будівничий (окрім того, що був головнокомандувачем та упорядником). Таке поєднання рідко присутнє серед Божих слуг.

Й усі племена отримали свої "наділи ... жеребом" (див. коментарі до 14:1-5).

2. ПРИЗНАЧЕННЯ ЗАХИСНИХ МІСТ (част. 20)

Одне із перших розпоряджень після проголошення Десяти Заповідей стосувалося призначення захисних міст (Вих. 21:12-13). Ці міста, що давали притулок людям, які ненавмисно скоїли вбивство, детально розглядаються у Чис. 35:6-34 і Втор. 19:1-14. У даній же частині йде мова про фактичне їх призначення після Завоювання (див. їхнє місцезнаходження на ка рті "Ханаан під час Завоювання" поблизу ІсНав. 3).

Той факт, що про ці міста йде мова у чотирьох книгах Старого Завіту, свідчить про неабияку їхню важливість. Цілком зрозуміло, що Бог хотів, аби його люди шанували святість людського життя. Забрати в іншої людини життя, навіть ненавмисно, — це дуже серйозний проступок, і призначення захисних міст власне й підкреслило цю істину.

У стародавньому світі кровна помста була широко поширена. В той самий момент, коли людину було вбито, її найближчий родич брав на себе відповідальність помститися за неї. Проте цей стародавній обряд часто зачіпав і наступні покоління, через що насильницькою смертю помирало й чимало невинних людей. Тож очевидно, що потреба в цих особливих захисних містах і справді існувала у стародавньому Ізраїлі.

20:1-3. У Старому Завіті проводиться чітке розмежування між умисним і ненавмисним вбивствами (див. Чис. 35:9-15 і Чис. 35:16-21). У випадку вбивства найближчий родич ставав кровомесником і вбивав винуватця. Однак, якщо одна людина вбила іншу "помилково або ненароком", вона могла отримати притулок в одному з шести захисних міст. Така людина мала без жодного зволікання прибути у найближчий притулок. Згідно з єврейськими переказами дороги, які вели в ті міста, підтримувалися у чудовому стані, а на перехрестях добре було видно дороговкази: "Притулок! Притулок!" Вздовж дороги також стояли люди, які вказували напрямок утікачам.

20:4-6. Прибувши до "входу" у місто притулку, "убивця" мав викласти "свою справу (заледве дихаючи від швидкого бігу!) перед старшими цього міста", які виконували роль суду у стародавні часи (див. Іов. 29:7; Втор. 21:19; 22:15). Саме вони мали прийняти рішення, чи надавати йому притулок до суду "перед громадою". Якщо потім було доведено, що він і справді вбив ненавмисно, то такий убивця мав залишатися у захисному місті "аж до смерти тогочасного первосвященика", і лише після цього він отримував право повернутися "до свого дому", що могло трапитися через багато років. Тому ненавмисних убивств слід було якнайдужче уникати. Багато науковців міркує над значенням "смерти" первосвященика у стосунку до зміни статусу вбивці. І найкращим поясненням може бути те, що зміна первосвященика слугувала завершенням строку позовної давності, після чого утікач, який переховувався у захисному місті, ставав вільним.

20:7-9. Шість призначених захисних міст знаходилися по обидва боки річки Йордан. На західному її боці були "Кадеш у Галилеї, в Нафталі-горах, Сихем в Ефраїм-горах, ... Хеврон, у горах юдейських". На східному боці — "Бецер у пустині, на рівнині Рувимового коліна, Рамот у Гілеаді в коліні Дана та Голан у Башані, в коліні Манассії".

Але чому у Старому Завіті не міститься жодної згадки бодай про один випадок, коли б убивця скористався цією можливістю? Деякі критики стверджують, що в Законі Мойсея не говориться про ці міста, і лиш після Вигнання з'явилися відповідні розпорядження щодо них. І все ж у книгах часів після Вигнання також не йдеться про їхнє застосування, з огляду на що інші критики говорять про те, що ці міста не використовувалися аж до часів Ісуса. Зважаючи на такі відмінні доводи, краще, мабуть, просто визнавати історичну достовірність даних оповідей та пояснювати відсутність записів про їх використання тим, що автори Святого Письма вибірково ставилися до того, що занотовували. Головне — ці міста було призначено, а задокументовувати окремі випадки їх застосування, вочевидь, потреби не було.

Оповідь про захисні міста в Ізраїлі нагадує віруючим людям про слова із Пс. 46:2: "Бог нам прибіжище і сила; у нещастях з'явився з дужою допомогою", або слова з Рим. 8:1: "Нема, отже, тепер ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі". Автор Послання до Євреїв міг мати на думці саме захисні міста зі Старого Завіту, коли писав, що віруючі люди можуть мати велику втіху, бо вони "прибігли прийняти надію, призначену" їм (Євр. 6:18). Отож, захисні міста символізують Христа, до якого біжать за притулком грішники, яких переслідує мстивий Закон, що передбачає для них лиш покарання та смерть. Те, що Павло неодноразово використовував фразу "у Христі", свідчить про безпеку та захист, який кожна віруюча людина віднаходить у Ньому.

3. МІСТА ДЛЯ ЛЕВІТІВ (21:1-42)

21:1-3.  Тепер настав час для опису завершального етапу розподілу земель. "І приступили голови родин" з племені Леві та нагадали усім про те, що вони мають отримати "міста", як обіцяв їм Мойсей (див. Чис. 35:1-8). Після цього левітам було виділено 48 міст "з їхніми околицями", в тому числі 6 захисних міст.

21:4-7. Розподіл цих міст описується тут відповідно до трьох головних гілок племені Леві, засновниками яких стали троє синів Леві: Кегат, Гершон та Мерарі (див. таблицю "Родовід Мойсея від Авраама" поблизу Вих. 6:18).

21:8-19. Спершу перелічуються тринадцять міст, які отримали кегатії. Дев'ять міст було "від коліна синів Юди й від коліна синів Симеона", в тому числі Хеврон (захисне місто), і чотири — "від коліна Веніямина". Ці тринадцять міст призначалися священикам, "потомкам Арона".

21:20-26.  Ще десять міст, в тому числі Сихем (захисне місто), відійшли до "родин потомків Кегата" від "коліна Ефраїма ... коліна Дана" і "від півколіна Манассії", що на заході. Отож, священницькі міста знаходилися загалом на території Південного Царства Юди, де згодом у його столиці — Єрусалимі — буде зведено храм.

21:27-33.  Тринадцять міст "левітів", які "одержали потомки Гершона", знаходилися на території східних земель "Манассії ... Іссахара ... Ашера" і "Нафталі". Сюди також входили два захисні міста: "Голан у Башані" і "Кадеш у Галилеї".

21:34-40.  Потомки "Мерарі, левітів", отримали 12 міст "від коліна Завулона" і Трансйорданських племен Рувима та Гада, в тому числі Рамот, захисне місто "у Гілеаді". Отож, 10 зі 48 міст левітів знаходилися на східному боці від річки Йордан: 2 міста на землях півколіна Манассії (вірш 27) і 4 міста на наділах Рувима (вірші 36-37) та Гада (вірші 38-39).

Розсіяння племені Леві поміж іншими племенами стало здійсненням прокляття Якова, яке він виголосив для Леві та Симеона (Бут. 49:5, 7) за те, що ті безжально вбили мешканців міста Сихем (Бут. 34). Однак у випадку з потомками Леві Бог зробив так, що вони зберегли свою племінну автентичність і стали благословенням для всіх ізраїльтян. Він зробив це, бо вони залишалися на боці Мойсея у дуже значущий для ізраїльського народу час (Вих. 32:26), а також тому, що Пінхас (левіт і син Єлеазара) помстився за осквернення праведного імені Господа у степах Моаву (Чис. 25).

21:41-42. Проте на той час багато міст левітів ще залишалося під контролем ханаанян, і їх слід було завойовувати. Вочевидь, левіти не завжди досягали в цьому успіху, а інші ізраїльські племена не особливо поспішали їм на допомогу. Таке пояснення є найпростішим з огляду на те, що між переліком міст левітів, який міститься тут, і тим, що відтворений в 1 Хр. 6:54-81, існують розбіжності. (Див. таблицю щодо міст левітів поблизу 1 Хр. 7.)

Розсіяння левітів могло дуже позитивно вплинути на ввесь ізраїльський народ, оскільки вони були поміж усіма ізраїльськими племена. А як сказав Мойсей щодо Леві, проголошуючи свої останні благословення: "Вони навчають Якова твоїх звичаїв, Ізраїля Закону твого" (Втор. 33:10). Така велика відповідальність і високий привілей належали виключно левітам. Вони мали навчати ізраїльтян Господньому Законові та зберігати знання про Його Слово серед людей. Левіти мусили виконувати роль щита від ідолопоклонства, особливо на півночі та сході, й оберігати ізраїльтян від негативного впливу таких міст, як-от Тир та Сидон, а також від язичницьких практик пустельних племен.

Хтось якось підрахував, що жоден ізраїльтянин не жив більш як за 10 миль від одного зі 48 міст левітів. Отож, кожен з них мав поблизу чоловіка, який добре знав Закон Мойсея і міг дати пораду стосовно багатьох проблем з релігійного, сімейного та політичного життя. Однак велике значення також мало те, чи будуть ізраїльтяни виконувати Слово Боже в усіх сферах свого життя, адже без цього їхнє процвітання зазнало б краху і вони б утратили всі свої привілеї. Проте, як не сумно, саме так і трапилося. Левіти не надто успішно робили те, що могли. Вони не виконали свого завдання. Якби лиш вони це зробили, ідолопоклонство та його руйнівний вплив ніколи б не поширилися по всій ізраїльській землі.

4. ПІДСУМОК ЗАВОЮВАННЯ ТА РОЗПОДІЛУ ЗЕМЕЛЬ (21:43-45)

21:43-45. Тут довга частина з описом розподілу земель та міст добігає кінця. Автор, оглядаючись назад, підсумував Завоювання та поділ обіцяної землі, акцентуючи увагу на відданості Бога. Бог виконав те, що обіцяв. Він дав Ізраїлеві "землю", спокій "навкруги" і перемогу над їхніми ворогами. Насправді, Господь виконав усі пункти Свого зобов'язання. Жодне з них не було марним: "все здійснилось". Це, однак, не означає, що кожен куточок землі знаходився під контролем ізраїльтян, адже Сам Бог казав ізраїльтянам, що вони завойовуватимуть цю землю поступово (Втор. 7:22). І жодним чином ці завершальні твердження не суперечать оповідям про трагічні події в часи Суддів, бо це провина Ізраїля, а не Бога. Однак віроломство ізраїльтян аж ніяк не скасовує відданості Бога. Павло засвідчив цей факт у своєму зверненні до Тимотея: "Коли не віруємо, Він зостається вірним, бо Сам себе зректися не може" (2 Тим. 2:13).

Деякі теологи наполягають, що твердження в ІсНав. 21:43 означає, наче обітниця землі, озвучена в Завіті Авраама, тоді і сповнилася. Однак це не може бути так, бо згодом, вже після часів Ісуса Навина, у Біблії з'являються наступні передбачення про те, що ізраїльтяни володітимуть цією землею (наприклад, Ам. 9:14-15). Отож, слова з ІсНав. 21:34 стосуються тих меж обіцяної землі, які були окреслені в Чис. 34, а не всього її обсягу, як буде за часів тисячолітнього правління Христа (Бут. 15:18-21). Окрім того, хоча в цей час ізраїльтяни і володіли цією землю, згодом вони її втратили, а в Завіті Авраама говориться, що Ізраїль матиме цю землю у своїй власності вічно (Бут. 17:8).

IV. Завершення (част. 22-24)

А. Конфлікт через межу (част. 22)

Поспішні й нерозсудливі висновки, зроблені тоді, коли східні племена повернулися на свої землі, загрожували новоствореним громадам ізраїльтян згубною громадянською війною. Утворилася дуже небезпечна і потенційно вибухова ситуація. Ворог ховався десь поруч і розраховував на те, що між племенами ізраїльтян виникне якийсь конфлікт, який власне й ослабить їх. А це дало б змогу ворогові повернути собі втрачені землі. Однак завдяки Богові цієї трагедії вдалося уникнути, а Ізраїль засвоїв декілька безцінних та надзвичайно важливих уроків.

1. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ІСУСА НАВИНА (22:1-8)

22:1-4. Східні племена Рувима, Гада і "півколіна Манассії" добре виконували свою роботу. Закликавши їх до себе, Ісус Навин похвалив їх за те, що вони дотримали свого слова, яке дали йому, Мойсеєві та Богові і билися пліч-о-пліч зі своїми братами в усіх боях за завоювання Ханаану (див. Чис. 32; ІсНав. 1:16-18; 4:12-14). Впродовж семи довгих років ці чоловіки були відділені від своїх жінок та сімей, але тепер битвам настав кінець, землю було поділено, і прийшов час повертатися додому. Тож Ісус Навин відпустив цих воїнів до їхніх домівок з пошаною.

22:5-8.  Коли втомлені, але щасливі воїни рушали в дорогу, то взяли з собою істотну частку здобичі, яку, як наказав Ісус Навин, мали щедро розділити зі своїми "братами", що залишилися вдома (вірш 8). "З великими скарбами" поверталися ці воїни, "з дуже великими стадами, з сріблом і золотом, з міддю й залізом і безліччю одежі". Але чому ті люди, які не зазнавали ніякої болі та не ризикували своїм життя, мали отримати частку від цієї здобичі? Мабуть, тому, що багато з тих чоловіків, які залишилися, хотіли піти на війну, але змушені були відмовитися від цього задуму, щоб вирощувати врожай та захищати жінок і дітей. Отож, Ісус Навин чітко дав зрозуміти, що почесті і винагороди належать не лише тим, хто тримає в руках зброю, але й тим, хто залишається вдома, щоб виконувати звичайні обов'язки (див. 1 Сам. 30:24).

Воїни, які поверталися, також отримали від Ісуса Навина шість надзвичайно важливих настанов: (а) "вельми пильнуйте, щоб виконували заповіт і Закон", (б) "любити Господа, Бога вашого", (в) "ходити всіма Його путями", (г) "пильнувати заповіді Його", (ґ) "служити Йому всім вашим серцем і всією вашою душею". Ці настанови, хоча й короткі, але дуже палкі, закликали до послуху, любові, спільності та служби. Ці воїни вже виконали свої військові зобов'язання, та Ісус Навин нагадав їм про їхні повсякчасні духовні обов'язки, які були головними умовами для отримання вічних Божих благословень. Як стривожений батько, який бачить, що його син чи донька прямує туди, де не зможе повсякчас отримувати від нього духовну підтримку, Ісус Навин давав свої найщиріші та найважливіші настанови воїнам, які покидали його. Він, вочевидь, боявся, що їхня відокремленість від решти племен може призвести до відступництва від віри в Господа і до поклоніння ідолам.

2. СИМВОЛІЧНИЙ ВЧИНОК СХІДНИХ ПЛЕМЕН (22:9-11)

22:9-11. "Вертаючись додому ... з Шіло", війська східних племен дуже раділи. Коли вони підійшли до річки Йордан, то, мабуть, пригадали собі, як дивовижним чином перетнули цю річку сім років тому, як здобули неймовірну перемогу над Єрихоном, а також інші перемоги, що розділили зі своїми братами, яких не так давно покинули. Відчуття відокремленості від інших племен почало огортати їх. Але не тому, що просто звичайна річка розділяла східні та західні племена, адже річка Йордан аж ніяк не була звичайною. Однак гори з кожного її боку сягали висоти в 200 футів, і Йорданська долина знаходилася між ними у величезному рівчакові, який сягав 5-13 миль у ширину. Впродовж значної частини року тут панувала нестерпна спека, через що мало хто зважувався мандрувати цими землями. Отож, це була така собі природна межа, яка спонукала людей зі східних племен думати, що вони відділені від своїх братів назавжди. Та й зрештою: "Очі не бачать — серце не болить". Що ж тоді можна було зробити, аби зберегти те відчуття єдності, яке виникло між ними впродовж довгих років спільних боїв? Що могло символізувати єдність між людьми по обидва боки ріки та нагадувати їм, що всі вони — діти обітниці?

Відповіддю, яка спала тоді на думку цих воїнів, було те, що слід спорудити величезний "жертовник", який можна було б бачити здалеку, "і ... величний на вигляд", який би засвідчував їхнє право на головний жертовник у храмі. Отож, вони "збудували" жертовник на західному березі річки Йордан. Але чому вони не спорудили якийсь інший пам'ятник? Бо знали, що істинною підвалиною їхньої єдності було спільне поклоніння Богові, яке мало вигляд спільного принесення жертв на жертовнику.

3. ЗАГРОЗА ВІЙНИ (22:12-20)

22:12. Однак інші племена розтлумачили цей символ єдності як символ віровідступництва. Тож, довідавшись про це, всі вони зібрались "у Шіло", місці єдиного істинного жертовника (1 Сам. 4:3), "щоб іти на них війною". Адже, виходячи з того, що їм було відомо (ІсНав. 22:11), ізраїльтяни дійшли висновку, що це — бунт супроти Бога, бо ж Закон Мойсея забороняв зводити інші, окрім головного, жертовники для принесення пожертв (Лев. 17:8-9).

"Вони гадали, що саму святість Бога було поставлено під загрозу. Тому ці люди, яким і так уже набридла війна, сказали: "Святість Бога не терпить жодних компромісів". А й справді, святість живого Бога не терпить жодних компромісів у сфері істини. І саме цей урок мають засвоїти усі сучасні церкви" (Francis A. Schaeffer, Joshua and the Flow of Biblical History , p. 175).

22:13-14. Отож, розтлумачивши вчинок східних племен як компроміс і непослух Божим заповідям, ізраїльтяни вирішили піти війною на своїх братів, аби покарати їх. І хоча, насправді, можна захоплюватися їхнім заповзяттям захищати істину та їхньою ревністю за чистоту поклоніння, добре, що у даному випадку мудрість взяла верх над квапливістю. Було прийнято рішення спершу озвучити двом з половиною племенам суворий докір з надією, що вони зруйнують свій жертовник. Тоді не було б потреби розпочинати війну. Син Єлеазара Пінхас, відомий своїм заповзяттям щодо праведності Господа (Чис. 25:6-18), очолив делегацію з десяти "князів" ізраїльських, які представляли свої племена.

22:15-20. Прибувши до місця знаходження нового жертовника, призначена група ізраїльських князів на чолі з Пінхасом дорікнула східним племенам у тому, що вони відвернулися "від Господа" (вірш 16, 18) та "вчинили" зраду "проти" Нього (вірш 16; див. вірші 18-19). Вони нагадали східнякам, що провина "в Пеорі" накликала Божу кару на ввесь ізраїльський народ (Чис. 25), як і провина Ахана (ІсНав. 22:20; див. част. 7). Тепер усю ізраїльську громаду міг знову спіткати Божий гнів (22:18; див. вірш 20), бо східні племена насмілилися вчинити зраду. Зрештою, вони великодушно запропонували, що коли людям з тих двох з половиною племен земля на схід від Йордану здавалася "нечистою", тобто не освяченою Божою присутністю, то західні племена могли дати їм землю на своєму боці Йордану. Це була дуже щедра і любляча пропозиція, адже передбачала втрату чималої кількості землі західними племенами.

4. ПОЯСНЕННЯ СХІДНИХ ПЛЕМЕН (22:21-29)

Ось і настав момент, коли делегація від західних племен врешті дізналася, якими поспішними були їхні судження та суворі обвинувачення. Факти спорудження великого жертовника поблизу Йордану тепер були озвучені.

22:21-23. Замість того, щоб розсердитися на несправедливі обвинувачення, східні племена дуже доброзичливо і щиросердно спростували обвинувачення в тому, що вони збудували жертовник, "щоб зчинити бунт або зраду проти Господа". Прикликаючи Господа як свідка, вони поклялися іменем Господа ("Бог, Бог Господь! Бог, Бог Господь!"), засвідчивши, що коли вони й справді вчинили бунт супроти Нього і Його заповідей стосовно поклоніння, то дійсно заслуговували на Його кару.

22:24-25. Навіщо ж тоді вони звели другий жертовник? Вони відверто пояснили, що причиною стала природна географічна межа між їхніми народами, яка могла мати негативний вплив на майбутні покоління.

22:26-29. Східні племена дали чітко зрозуміти, що чудово знають Божі закони стосовно поклоніння ізраїльтян. А "жертовник", який вони нещодавно звели, призначався не для всепалень чи інших пожертв (див. вірш 23), "а на те тільки, щоб він був свідком" усім поколінням, що трансйорданські племена мають право перетинати Йордан і поклонятися в Шіло. Цей жертовник був лише подобою "жертовника Господа, ... що ... перед Його наметом" в Шіло, місті поклоніння, а також свідченням їхнього права навідуватися сюди. Хоча їхня турбота про духовний добробут майбутніх поколінь заслуговувала на похвалу, все ж, як виявилося, у даному вчинкові двох з половиною племен потреби не було. У Законі Бог велів, щоб усі ізраїльтяни чоловічої статті з'являлися перед святинею тричі на рік (Вих. 23:17). Якщо його виконувати, то цей припис власне й єднатиме усі племена і духовно, і політично. До того ж, зведення іншого жертовника все таки несло в собі загрозу. Джон Дж. Девіс каже: "Об'єднуючим фактором у стародавньому Ізраїлі була не його культура, архітектура, економіка чи навіть військові цілі. Найбільш об'єднуючим фактором було їхнє поклоніння Єгові. Коли ізраїльтяни покинули головну святиню як єдине місце істинного поклоніння, племена почали зводити собі незалежні святині і тим самим віддаляли себе від інших ізраїльських племен та послаблювали свою військову міць. Наслідки цього добре видно в часи Суддів" (Davis, J. John. Conquest and Crisis , p. 87).

5. ПРИМИРЕННЯ ПЛЕМЕН (22:30-34)

22:30-34. Отак конфлікту, який ніс смертельну небезпеку ізраїльським племенам, настав щасливий кінець. Пінхас та його делегація прийняли пояснення східних племен, а потім переказали їх іншим. І ті дев'ять з половиною племен, що перебували на захід від річки Йордан, "вдовольнились і благословили Бога". Підсумовуючи ввесь цей інцидент, Пінхас висловив глибоку вдячність стосовно того, що жодного гріха не було вчинено й що кара Божа їм наразі не загрожувала.

Та чому у книзі, в якій описується завоювання та розподіл обіцяної землі, стільки уваги приділено цьому конкретному випадкові? Просто тому, що він ілюструє певні життєво важливі принципи, які давали змогу ізраїльтянам жити на цій землі у злагоді та мирі, а також отримувати всі Божі благословення. Ті самі принципи слід застосовувати й до тих, хто зараз є членами Божої сім'ї:

1. Добре, коли віруючі люди заповзято захищають чистоту віри. Адже компроміси завжди мають негативні наслідки.

2. Погано, коли люди судять про спонуки інших, ґрунтуючись на випадкових свідченнях. Необхідно володіти усіма фактами, а також пам'ятати, що у кожної суперечки завжди є дві сторони.

3. Чесне та відверте обговорення часто вносить ясність і веде до примирення. Але такі переговори слід проводити в дусі лагідності, а не зарозумілості й пихи (Гал. 6:1).

4. Добре, коли людина, яку несправедливо обвинуватили, пам'ятає мудру пораду Соломона: "Лагідна відповідь гасить гнів, дражливе слово викликає лютощі" (Прип. 15:1).

Б. Останні дні Ісуса Навина (23:1-24:28)

Книга Ісуса Навина завершується прощальними словами старого воїна. Його останні промови, як і окремі слова, сповнені суму. Вони показують глибоку занепокоєність Ісуса Навина, який був свідком щораз більшої толерантності з боку ізраїльтян до тих ханаанян, що залишилися, і того, як легко вони приймали спільне володіння землею, яка мала бути виключно їхньою. Ворог ізраїльтян був майже поборений, та Ісус Навин добре знав, яку велику небезпеку складає недоречна терпимість людей. Перш ніж відійти від очільництва, він відчував себе зобов'язаним нагадати їм про те, що повсякчасний послух Божим заповідям є необхідною умовою отримання подальших Його благословень. Хоча дехто може подумати, що ці останні частини містять дві оповіді про одну і ту саму подію, все ж краще розглядати част. 23 як звернення Ісуса Навина до представників ізраїльського народу, а част. 24 як його промову до народу.

1. ОСТАННЄ ЗВЕРНЕННЯ ІСУСА НАВИНА ДО ПРЕДСТАВНИКІВ НАРОДУ (част. 23)

а. Перший цикл (23:1-8)

23:1-2. Десь за 10 чи 20 років по завершенню Завоювання та розподілу землі Ісус Навин "скликав" ізраїльських "старших", ймовірно, у Шіло, де знаходився храм, щоб суворо їх застерегти супроти небезпеки відступництва від Ягве. Це було урочисте зібрання. Немає жодного сумніву, що й Калев там був, і священик Єлеазар, і воїни, які брали участь у Завоюванні, а потім змінили свої мечі на плуги і тепер були головами сімей, суддями й начальниками.

Вони, не вагаючись, прийшли на заклик Ісуса Навина, аби почути останні слова свого великого керманича. І "ветхий деньми" воїн з ними говорив, однак лиш на одну тему — про те, що Бог завжди зберігає Свою відданість ізраїльтянам, і їм також слід повсякчас бути відданими Йому. Він тричі повторив своє ключове послання (вірші 3-8, 9-13, 14-16). Боячись, що вони не почують і не прислухаються, він тричі наголосив їм на відданості Бога і на їхній зобов'язаності бути відданими Йому.

23:3-5. Уникаючи спокуси до самовихваляння, Ісус Навин нагадав старшим Ізраїля, що їхні вороги були переможені виключно тому, що сам Господь, їхній Бог, "воював за" них. Ці бої були Господні, не його. Псаломщик ще раз засвідчив це твердження (Пс. 44:3). Що ж до тих ханаанян, які все ще мешкали у цьому краї, то Господь Бог також "прожене їх", й ізраїльтяни зможуть усією повнотою заволодіти "краєм", який вони до цього часу займали лиш частково.

23:6-8.  Далі Ісус звернувся до головного і нагадав ізраїльтянам про їхній основний обов'язок. Озвучуючи його, Ісус Навин використав ті самі слова, якими колись сам Ягве озброїв його, коли велів перетнути Йордан (див. 1:6-9). Мужність та послух — ось ті благодаті, які привели ізраїльтян до перемоги під час Завоювання Ханаану, і вони досі були актуальні (див. 22:5). Найбільше Ісус Навин боявся, що ізраїльтяни можуть ототожнитися з язичницькими "народами", які ще мешкали "між" ними, а тому заборонив будь-які контакти з ними та братання, бо знав, що його люди можуть крок за кроком піти у хибному напрямку, аж допоки не припадуть перед вівтарями язичницьких богів (див. 23:16). Тому він і закликав їх міцно "держатись Господа" (див. 22:5).

б. Другий цикл (23:9-13)

23:9-13. Тут Ісус Навин знову засвідчив, що Бог дуже відданий ізраїльтянам. Ягве бився за них (див. вірш 3), і хоча рештки ханаанських "народів" ще залишалися на цій землі, ізраїльтяни мали змогу перемогти їх усіх.

Далі Ісус Навин, нагадуючи про божественне втручання на користь ізраїльтян, урочисто закликав їх "любити ... Бога" (див. 22:5). Він наголосив, що їм слід бути дуже старанними й пильними, бо їхні зіпсовані сусіди знаходяться близько. Спокуса покинути Ягве та приєднатися до ханаанян буде дуже сильною. Вона може призвести навіть до мішаних шлюбів із ними, а це загрожуватиме цілковитим зникненням "з цієї хорошої землі" самих ізраїльтян. Ісус Навин дуже яскраво описав цю небезпеку. По-перше, Бог "не буде більше проганяти ... оці народи" з-перед них, і вони безупинно шкодитимуть спадщині ізраїльтян. По-друге, ханааняни будуть поміж ними "сіткою й сильцем, бичем на ребрах" їхніх "і колючкою в очах". По-третє, нещастя та злигодні стануть повсякденним життям ізраїльтян, аж допоки вони цілковито не втратять своєї "хорошої землі" (див. 23:15-16).

Ісус Навин аж ніяк не розглядав можливість збереження нейтралітету, коли озвучував той вибір, який ізраїльтяни мусили зробити. Вони могли або залишитися з Богом Ізраїля, або з ханаанянами. Так воно є і сьогодні. Не існує золотої середини. "Ніхто не може двом панам служити " (Мт. 6:24; див. Мт. 12:30).

в. Третій цикл (23:14-16)

23:14-16. Як вправний проповідник Ісус Навин й надалі продовжував свою промову і тепер наголосив на тому, що він уже близький до смерті, завдяки чому сподівався, що його слова ще глибше проникнуть в серця його слухачів. Він знову повторив, що Бог в усьому був відданий ізраїльтянам і виконав усі Свої обітниці (див. 21:45). А потім застеріг, що ізраїльтян чекає велике нещастя, якщо вони не слухатимуть Його. Ісус Навин глибоко непокоївся про вплив тих народів, які ще залишалися на цій землі. Коли цей старий воїн дивився у майбутнє, то бачив, як ізраїльтяни йдуть на гріховний компроміс із ними, за що на ввесь ізраїльський народ неминуче чекає трагічна доля. "Гнів Господній ... запалає" на них, і вони зникнуть "з цієї гарної землі" (див. 23:13, 15-16).

Страхітливий підсумок цього звернення до старших ізраїльського народу ще раз підкреслив той факт, що найбільша небезпека ізраїльтян не була військовою. Вона була моральною й духовною. Якби Ісус Навин ще жив у наші часи, то дуже ймовірно, що він сказав би цьому народові те саме.

2. ОСТАННЯ ПРОМОВА ІСУСА НАВИНА ДО НАРОДУ (24:1-28)

Остання зустріч Ісуса Навина з людьми трапилася в Сихемі. Важко сказати, чи це друге зібрання відбулося невдовзі після першого, чи на його річницю, чи ж значно пізніше.

Географічне місце цієї промови є дуже цікавим. Сихем, який знаходився за декілька миль на північний захід від Шіло, був місцем, де Авраам вперше отримав від Бога обіцянку, що його потомство отримає Ханаан-край у своє посідання. У відповідь на це Авраам спорудив тут жертовник, щоб засвідчити свою віру в єдиного істинного Бога (Бут. 12:6-7). Яків також спинявся в Сихемі, коли повертався з Паддам-Араму, та закопав там божків, які його сім'я привезла з собою (Бут. 35:4). Після завершення першого етапу завоювання Ханаану ізраїльтяни перебралися в Сихем, де Ісус Навин спорудив жертовник Ягве, написав на каменях Божий Закон і прочитав ці закони усьому народові (ІсНав. 8:30-35). Тому Ісус Навин і справді мав підставу зібрати людей саме в цьому місці. Звісно ж, камені з відписом Закону все ще там стояли та слугували пам'ятним нагадуванням про той важливий час в житті ізраїльтян. Від цього моменту й надалі ця гарна долина, яка знаходилася між горою Евал і горою Герізім, буде асоціюватися з болісною прощальною промовою шанованого очільника ізраїльського народу, який звертався до них востаннє.

Літературна форма цієї промови викликає чимало зацікавленості та коментарів. Зараз вже добре відомо, що правителі Хеттитської імперії того періоду часу (приблизно 1450-1200 роки до н.е.) укладали зі своїми васальними регіонами міжнародні угоди, в яких було прописано, що їхні мешканці мають служити хеттитським царям з відданістю та послухом. Ці сюзеренні договори мали стандартну будову і вимагали періодичного оновлення. Отож, ІсНав. 24, згідно зі стандартною будовою сюзеренного договору, є документом, в якому оновлюється завіт і де Ісус Навин закликає ізраїльтян засвідчити свої завітні стосунки з Богом (див. підрозділ "Будова" у Вступі  до Втор.) Цей документ оновлення завіту, як і будь-який інший сюзеренний договір, містить передмову (вірші 1-2а), історичний пролог (вірші 2б-13), умови, які мали виконуватися васалами, та прописані наслідки непослуху (вірші 14-24), а також саме укладання угоди (вірші 25-28). Завіт Мойсея, укладений на горі Синай, не був вічним. Тому його слід було оновлювати для кожного покоління зокрема. Тепер це оновлення відбувалося у формальному вигляді і супроводжувалося відповідним обрядом.

а. Огляд їхніх благословень (24:1-13)

24:1-13. Бог тут виступає Автором завіту, Ізраїль — народом (вірші 1-2а). Після цієї передмови йде історичний пролог (вірші 2б-13), в якому Ягве дає огляд Своїх благословень, що вже зійшли на Його підданих. Він вивів їх з Ура Халдейського (вірші 2б-4), з Єгипту (вірші 5-7) і привів у Ханаан (вірші 8-13). Одні кажуть, що шершні (вірш 12) — то єгипетські війська, які нападали на Ханаан перед Завоюванням. Інші стверджують, що шершні образно змальовують паніку, якої зазнали ханааняни, коли дізналися про те, що Бог зробив для ізраїльтян (див. Втор. 2:25; ІсНав. 2:10, 24; 5:1). А ще інші говорять, що тут буквально йдеться про шершнів.

У цих віршах Сам Бог резюмував історію ізраїльського народу. Займенник "я" міститься тут аж 18 разів: "Я взяв ... Я дарував ... Я дав ... Я послав ... Я вивів" тощо. Як хеттитський цар резюмував свої великодушні вчинки, здійснені ним на користь його васальних підданих, так і Бог пригадав Свої дивовижні діла, які Він вчинив задля ізраїльтян. Велич, якої досягли ізраїльтяни, не була їхньою заслугою, а Божою благодаттю і дарунком. Усі завоювання, як і звільнення та процвітання, ізраїльтяни отримували з доброї волі Бога, а не завдяки власним зусиллям.

б. Повторення їхніх обов'язків (24:14-24)

24:14-15. Далі озвучено умови оновлення завіту. Ізраїльтяни мусили боятися Господа і служити Йому. В хеттитських договорах слід було зректися усіх можливих союзів з іншими царями. Так і в цьому завіті ізраїльтяни мали зректися зв'язків з усіма чужими богами. Ісус Навин відважно закликав їх обирати, чи "служити" богам Ура, яким поклонялися їхні прабатьки (див. вірш 2) "по той бік ріки (тобто Євфрату)", "чи богам аморіїв" у Ханаані, чи лиш Ягве. А потім, даючи приклад іншим, шанований очільник ізраїльтян запевнив їх, що незалежно від того, яким буде їхній вибір, він свій вибір зробив вже давно і рішення його було незмінним: "Я ж і мій дім служитимемо Господеві".

24:16-18.  Зворушений силою доводів Ісуса Навина та однозначністю його вибору, "народ" відповів йому відразу. Вони відкидали навіть думку про зраду супроти Бога, який "вивів" їх "з Єгипетської землі, з дому неволі, ... й оберігав" їх у пустелі, а потім привів в обіцяну землю. "Навіть і не думай про те, що ми коли-небудь будемо такими невдячними", — ось якою була їхня миттєва відповідь. Тож вони пообіцяли, що також служитимуть "Господеві".

24:19-21. Ісус Навин знову заговорив. Він не вдовольнився їхньою бурхливою відповіддю. Невже він побачив якісь ознаки нещирості? Чи, може, сподівався, що люди принесуть сюди своїх божків, щоб знищити їх прямо тут, як зробила це родина Якова кілька століть тому? (Бут. 35:4; ІсНав. 24:14, 23) Такої реакції не було, тож Ісус Навин прямо заявив: "Не можете ви служити Господеві (і чужим богам), бо Він — святий Бог, Бог ревнивий; не простить вам ваших переступів і гріхів ваших". Звісно, Ісус Навин не мав на увазі, що Бог не є прощаючим. Він говорив про те, що Богові не можна поклонятися чи служити легковажно, а хто добровільно покине Його, щоб служити "богам чужоземним", той вчинить безумовний, гордовитий та свавільний гріх, який, згідно із Законом, ніколи не буде пробачено (Чис. 15:30). Такий гріх "наведе" лиш "лихо". І знову "народ ... відказав Ісусові", що його мета — "служити Господеві".

24:22-24. Ісус втретє заговорив до людей і зумисне закликав їх стати свідками "проти себе самих", якщо вони таки відвернуться від Бога. І люди відразу відповіли: "Так, ми свідки".

Тоді Ісус заговорив вчетверте і востаннє, наголосивши на тому, з чого власне й почав: "Тому викиньте геть богів чужоземних, що між вами" (див. вірш 14). Він уже чув обіцянку, яку промовляли їхні уста. Тепер він закликав їх довести щирість своїх слів ділами. Знаючи, що багато з них таємно займається ідолопоклонством, Ісус Навин поставив перед ними умову, аби вони позбулися всіх своїх чужоземних божків. І люди, без найменшого сумніву, мовили: "Ми будемо служити Господу, Богу нашому, й голосу Його слухатися". Вони сказали, що будуть слухняними Божими слугами, а не рабами Єгипту чи їхніх богів. (Слово "служити" та його похідні зустрічаються у віршах 14-24 13 разів.)

Не можна було служити і Богові, й іншим богам. Вибір був необхідною умовою, і його мало робити кожне покоління зокрема. Люди мусять обирати між вигодою й принципом, між світом і вічністю, між Богом і божками (див. 1 Сол. 1:9).

в. Засвідчення їхньої обіцянки (24:25-28)

24:25-26а. Розуміючи, що подальша розмова буде марною та наполовину задовольнившись істинністю й щирістю обіцянки свого народу, Ісус Навин урочисто оновив завіт ("союз"). Він записав їхню домовленість "в книзі Закону Божого", яка, вочевидь, зберігалася біля ковчегу завіту (див. Втор. 31:24-27). У хеттитів сюзеренні договори також зберігалися у святині васальної держави.

24:26б-27.  Щоб залишити ізраїльтянам іще одне нагадування, Ісус Навин, вочевидь, написав умови цього завіту й на великому камені, якого "взяв ... та й поставив ... під дубом" у цьому священному місці. Археологи, які проводили розкопки на місці Сихему, віднайшли великий вапняковий камінь у вигляді стовпа, який можна ототожнити з пам'ятником, про який ідеться тут. Ісус Навин сказав, що "оцей камінь буде свідком" так, наче "він чув" усі домовленості завіту.

24:28.  Отак, привівши ізраїльський народ до священного обряду оновлення завіту, під час якого вони пообіцяли боятися Господа Бога і слухати Його, Ісус Навин завершив свою останню публічну промову. Міцно закарбувавши собі в пам'яті цю урочисту подію, ізраїльтяни повернулися у свої домівки, кожен "в свій наділ".

В. Додаток (24:29-33)

24:29-31.  Три поховання, кожне з яких відбулося на землі Ефраїма, завершують Книгу Ісуса Навина. Спершу зазначено, що Ісус Навин "помер ..., маючи віку сто десять років", і був похований у своєму власному місті (див. 19:50). Навряд, чи можна було сказати про нього щось краще, ніж те, що він "слуга Господній". Він жодного іншого чину не прагнув так, як цього.

24:32.  Далі йдеться про поховання костей Йосифа. Помираючи, він просив, щоб його поховали на обіцяній землі (Бут. 50:25). Мойсей, знаючи про це прохання, взяв кості Йосифа з собою під час Виходу (Вих. 13:19). Тепер, після довгих років блукань і Завоювання, рештки Йосифа, забальзамовані в Єгипті (Бут. 50:26) більш як 400 років тому, були поховані "в Сихемі" (див. Бут. 33:18-20).

24:33.  Третє поховання, яке згадується тут, стосується первосвященика Єлеазара, сина і наступника Арона. Саме він мав привілей допомагати Ісусові Навину у розподілі земель (Чис. 34:17; ІсНав. 14:1; 19:51) й управляти служінням у храмі у важкі часи Завоювання й заселення Ханаану.

Згадка про ці три поховання є доволі дивним способом завершити таку книгу, як Ісуса Навина! Однак ці три мирні могили засвідчують відданість Бога, адже і Ісус Навин, і Йосиф, і Єлеазар жили колись серед чужоземного народу, де власне й отримали від Бога обіцянку, що Він поверне Свій народ у Ханаан. Тепер усі троє спочивали з миром на обіцяній землі. Бог дотримав слова, яке дав Ісусові Навину, Йосифові та Єлеазарові — та й усьому Ізраїлеві. І це неабияк надихає Божих дітей сьогодення, адже на Його непорушну відданість можна розраховувати завжди.

БІБЛІОГРАФІЯ

Blaikie, William G. The Book of Joshua . The Expositor's Bible. New York: Hodder & Stoughton, n.d. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Bush, George. Notes on Joshua . New York: Newman & Ivison, 1852. Reprint. Minneapolis: James & Klock Publishing Co., 1976.

Campbell, Donald K. No Time for Neutrality . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1981.

Cohen, A. Joshua and Judges.  London: Soncino Press, 1950.

Davis, John J. Conquest and Crisis . Grand Rapids: Baker Book House, 1969.

Garstang, John. Joshua-Judges . London: Constable & Co., 1931. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1978.

Jensen, Irving L. Joshua: Rest-Land Won . Everyman's Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1966.

Kaufmann, Yehezkel. The Biblical Account of the Conquest of Palestine.  Jerusalem: Magnes Press, 1953.

Miller, J. Maxwell, and Tucker, Gene M. The Book of Joshua . The Cambridge Bible Commentary. Cambridge: Cambridge University Press, 1974.

Pink, Arthur W. Gleanings in Joshua.  Chicago: Moody Press, 1964.

Redpath, Alan. Victorious Christian Living . Westwood, N.J.: Fleming H. Revell Co., 1955.

Schaeffer, Francis A. J oshua and the Flow of Biblical History . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1975.

Woudstra, Martin H. The Book of Joshua . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1981.