Г. Смерть Ішбаала (част. 4)

4:1-8.  Звістка про смерть Авнера не була спонукою для Ішбаала укріпити свої позиції як царя в Ізраїлі. Навпаки, він “опустив руки”, й серед людей Ізраїлю запанував хаос (вірш 1). Відчуваючи, що Ішбаал дуже слабкий, “два мужі ... з потомків Веніямина” — Баана і Рехав (вірші 2-3) — пробралися в його дім у Маханаїмі “під час денної спеки” і “на ліжку в почивальні ... вбили його ..., відтяли голову (4:7) і ... принесли голову Ішбаала Давидові в Хеврон” (вірш 8).

У цій оповіді є також згадка про сина Йонатана (вірш 4), Мерібаала (дане ім’я означає “з пащі сорому”). Його кульгавість стала наслідком падіння, коли “нянька”, рятуючи п’ятирічного Мерібаала, утікала “в поспіху” з дому після смерті Йонатана. Мерібаал знову з’являється в оповіді дещо згодом, як той, кому потрібен особливий захист (2 Сам. 9). Отож, вірш 4, який тут є вставним, готує читача до майбутніх подій.

4:9-12.  Реакція Давида на такий вчинок веніяминів, який, поза всяким сумнівом, був здійснений для того, щоб завоювати його прихильність, була такою ж, як і тоді, коли він дізнався про смерть Саула (вірші 9-11; див. 1:11-16). Він наказав їх обох стратити, відтяти “їм руки й ноги” і повісити “над ставом у Хевроні” (4:12). Давид назвав їхні дії безчесними, адже вони вбили беззахисну “людину” (вірш 11). Безумовно, таке суворе покарання було свідченням щирої любові Давида до Саула і його сім’ї, навіть не зважаючи на те, що вони протидіяли йому.

ІІ. Процвітання Давида (част. 5-10)

А. Столиця в Єрусалимі (част. 5)

5:1-3. Коли Ішбаал, син Саула, помер, Давид отримав змогу встановити своє верховенство над північними народами Ізраїлю, як і над Юдеєю. Спершу люди Півночі погодили це питання між собою, а тоді послали свою делегацію, до якої входили “всі коліна Ізраїля”, у Хеврон спонукати Давида стати “князем над Ізраїлем”. Вони сказали, що є його ріднею (“ми твої кості й твоє тіло”), тобто що усі вони нащадки Якова. Вони також зазначили, що він показав себе справжнім героєм ізраїльський земель. Але, що найбільш важливо, вони знали про те, що сам Господь його покликав і помазав стати їхнім пастухом.

Без будь-яких подальших зволікань “вони помазали Давида царем над Ізраїлем”. У відповідь на це Давид “заключив із ними союз”. Колись Самуїл помазав Давида (1 Сам. 16:13) і засвідчив той факт, що сам Бог обрав Давида. Третє помазання, як і друге у Хевроні над Юдеєю (2 Сам. 2:4), було привселюдним визнанням Божого вибору і офіційним призначенням Давида царем. Союз, який Давид уклав з народами Півночі, включав, вочевидь, зобов’язання виконувати усі вимоги Мойсея стосовно царювання (Втор. 17:14-20).

5:4-5.  Давид “став царем” у 30 років. Саме в такому віці священики приступали до служби (Чис. 4:3; 1 Хр. 23:3). Після того, як “7 років і 6 місяців” столицею був Хеврон, Давид вирішив перемістити її. Підставою для такого його рішення стали, майже напевно, політичні чинники, адже “Єрусалим” знаходився на межі між Юдеєю і Північними народами. Той факт, що тут чітко озвучено існуючий на той час поділ на Ізраїль та Юдею (2 Сам. 11:11; 12:8; 19:43-44; 24:1, 9), вказує на те, що 2 Книга Самуїла була написана після того, як у 931 році до н.е. народ розділився на Північне царство і Південне царство.

5:6-9.  Оскільки ще з часів Ісуса Навина (ІсНав. 15:63) Єрусалим залишався під контролем “євусіїв”, його вважали містом нейтралітету. Тому коли Давид “осівсь” у Єрусалимі, цим самим він показав своє неупереджене ставлення до усіх народів. Але вже сам той факт, що Єрусалим належав євусіям, свідчив про те, що це місто є безпечним і придатним для успішної оборони. Це також стає зрозуміло з уїдливої відповіді його мешканців на облогу міста “людьми” Давида. Вони твердили йому: “Ти сюди, ..., не ввійдеш, бо сліпі й криві не впустять тебе.”

Розмістившись на горі Сіон, у Давид-городі, який знаходився дещо південніше міста євусіїв (гора Офел; див. карту “Єрусалим в часи Царів” поблизу 1 Цар. 9:15), Давид пообіцяв, що той, хто знайде спосіб пробратися у місто, “дістане нагороду” і стане головнокомандувачем (1 Хр. 11:6). В 1 Книзі Хронік розповідається, що саме Йоав зміг це зробити, вочевидь, пролізши “через водопровід”, який з’єднував систему водозабезпечення Єрусалиму з резервуарами, що знаходилися за межами міста (2 Сам. 5:8). Давньоєврейське слово сіннор , яке тут перекладено як “водопровід”, може також мати значення “гак” (див. НМВ, примітки). Та у будь-якому разі Давид це місто зайняв і зробив його столицею.

Однак сарказм євусіїв стосовно “сліпих і кривих” був настільки дошкульним, що став приказкою: “Сліпий і кривий не ввійдуть до хати.” Ці слова часто використовували у стосунку до ворогів Давида. Коли місто зрештою захопили, то об’єднали гору Сіон і гору Офел в одне місце під назвою “Давид-город” (5:7, 9; 6:12; 1 Цар. 2:10). Давньоєврейське слово “Мілло” (2 Сам. 5:9) означає “заповнення”. Тож, можливо, це були землі, які знаходилися поміж пагорбами і яких заповнили для того, щоб вони були на одному рівні з усім містом. Слово “Мілло” може також мати стосунок до певний насипів, які зводилися для захисту міста з північного боку (1 Цар. 9:15, 24).

5:10-12. Коли Давид захопив, розширив і зайняв Єрусалим, то усьому Ізраїлю, як і іншим народам, стало зрозуміло, що “Господь, Бог Сил, був із ним”, і що він був не просто вождем якогось народу, а політичною силою, з якою усі мали рахуватися. Це видно на прикладі вчинку Хіраму, царя фінікійського міста-держави Тиру, який “прислав” матеріали і людей для будівництва Давидового палацу (див. 1 Цар. 5:1-11). Отримавши визнання з боку такої високопоставленої особи, Давид остаточно переконався, що Господь і справді “укріпив його царем над Ізраїлем і підняв угору його царство”.

5:13-16.  На Стародавньому Близькому Сході однією з ознак такого піднесення вважався великий гарем. Хоча й важко виправдати таке рішення Давида, яке зрештою принесло йому невимовних страждань, він все ж зробив так, як велів цей існуючий звичай.

Карта, ЦАРСТВО ДАВИДА

MILES — МИЛІ

Euphrates River — річка Євфрат

Tiphsah — Тапсак (Тіпсах)

HAMMATH — ГАММАТ

Hamath — Гамат

Tadmor — Тадмор

ZOBAN — ЗОВАН

ARAM — АРАМ

Damascus — Дамаск

The Great Sea (Mediterranean) — Велике (Середземне) море

Tyre — Тир

ISRAEL — ІЗРАЇЛЬ

PHILISTIA — ФІЛІСТІЯ

AMMON — АММОН

Jerusalem — Єрусалим

Gaza — Газа

Hebron — Хеврон

MOAB — МОАВ

EDOM — ЕДОМ

River of Egypt — Єгипетська річка

Gulf of Aqaba — Акабська затока

5:17-25. Філістимляни “довідалися”, що Давида помазано царем “над Ізраїлем”. Напевно, впродовж усіх років царювання Давида у Хевроні вони вважали його відданим васалом (1 Сам. 27:5-7; 29:3, 6-9). Однак тепер вони зрозуміли, що Давид, як наступник Саула, став їхнім запеклим ворогом. Отримавши Господнє благословення (2 Сам. 5:19), Давид “двигнувся” на філістимлян, що “розтаборились по Рефаїм-Долині”, лише за три чи чотири милі на південний захід від Єрусалиму, і там їх “розбив”. Внаслідок цієї битви “прозване те місце Ваал-Перацім”, що означає “це Господь [тут Бог Ізраїлю] розбиває”. Примітно, що філістимляни “залишили там своїх бовванів” так, як колись ізраїльтяни, ще на початку часів Самуїла, віддали філістимлянам ковчег завіту, символ присутності Бога (1 Сам. 4:11).

Але філістимляни знову повернулися у Рефаїм-Долину (2 Сам. 5:22). Цього разу Бог озвучив Давидові інший план бою. Ізраїльтяни обійшли філістимлян “з тилів”, і коли почули “шелест, наче шум кроків по вершках бальсамових дерев”, то напали на них і погнали геть “від Гівеа (див. 1 Хр. 14:16) аж до входу Гезер”, що в підсумку склало 15 миль. Таким чином і друзі, і вороги змогли побачити безумовне свідчення того, що Бог захищає Давида й в усьому підтримує його і його царство.

Б. Повернення ковчегу (част. 6)

6:1-5.  Впродовж довгих 100 років “ковчег” завіту був відділений від намету та інших місць поклоніння. Після того, як філістимляни захопили його під Афеком (1 Сам. 4:11), він пробув сім місяців у Філістії, потім трохи часу у Бет-Шемеші, а всі останні роки був у Кіріят-Єарімі. Тепер Давид захопив Єрусалим, нейтральне місто, і зробив його політичною столицею свого царства. Залишалося лиш “перенести” сюди ковчег, покласти його у наметі, який Давид звелів спорудити на горі Сіон, і проголосити Єрусалим ще й релігійним центром усього народу.

Спершу Давид взяв 30000 “найдобірніших мужів” і пішов з ними “у Ваалу Юди” (те саме, що і Кіріят-Єарім; ІсНав. 15:9), щоб перенести ковчег “з дому Авінадава”, його хранителя. Цей ковчег, який мав назву Самого Бога, символізував присутність Бога, який мешкав серед Свого народу в особливий спосіб (див. Вих. 25:22). Відтак його мали передавати з великою пошаною, навіть коли перевозили з одного місця на інше. В Законі було прописано, що його могли переносити лише левіти, тримаючи його на плечах за допомогою жердин, що проходили через золоті кільця, прикріплені до ковчегу (Вих. 25:14; див. Чис. 4:15, 20). Навіть левіти не мали права торкатися ковчегу чи, більше того, зазирати всередину, адже він вважався святим. Важко сказати, чому Давид порушив ці вимоги і разом з Уззою та Ахіо, двома нащадками Авінадава, поклав його на “віз” і проводжав аж до Єрусалиму з великим музичним і танцювальним супроводом. Використання музичних інструментів під час поклонінь (2 Сам. 6:5) було звичним у Ізраїлі. Про це свідчить, наприклад, псалом 150, де більшість із тут перелічених інструментів також згадується.

6:6-11.  На своєму шляху вони проходили по нерівній кам’яній місцевості, по току, що належав Назону (або Кідону; 1 Хр. 13:9). “Воли ... нахилили” ковчег так, що він мало не падав із возу. Узза, один із супровідників ковчегу, інстинктивно “простягнув руку до ... ковчегу”, щоб той не впав, і цим самим виявив страшенну неповагу до нього, яка коштувала йому життя. Суворість Господньої кари слід розглядати у світлі Його абсолютної святості, яка вимагала, щоб усі священні завдання виконувалися у священний спосіб (див. коментарі до 1 Сам. 6:19-7:2). Оскільки Бог “запалав” ( парас ) там гнівом на Уззу, Давид назвав те місце “Перец (“спалах проти”) Узза”. Давид засвоїв цей урок і вирішив не везти ковчег далі без дозволу на це Самого Господа. Тому ковчег залишився в домі “Оведедома, з Гату”, де “пробув ... три місяці”.

6:12-15.  Зрештою ковчег знову почали переносити, але цього разу згідно божественних вимог. Коли “переносії Господнього ковчегу пройшли шість кроків”, Давид приніс жертву і, одягнувшись як священик (“був ... оперезаний льняним ефодом”), танцював та весело вигукував разом з іншими ізраїльтянами. Усюди лунали “трубні звуки” (див. інші інструменти у вірші 5). Давид не був нащадком Аарона, а тому й не міг бути священиком. Однак він був помазаником Господнім, засновником роду, з якого колись прийде Месія і стане Царем, який виконуватиме обов’язки священика й пророка (7:12-16; 1 Сам. 2:35; Втор. 18:15-19). Деякі інші царі з роду Давида також брали на себе обов’язки священиків, хоча й не завжди належно їх виконували (1 Цар. 3:4; 8:62-63; 2 Хр. 26:16-19).

6:16-23. Саме таким чином уся процесія і рухалася у напрямку до Єрусалиму. Тим часом Міхаль, перша дружина Давида і донька Саула, побачила, “як цар Давид скакав і танцював перед Господом” і, розчарувавшись у ньому, згодом дорікнула йому у цьому (вірш 20). Давид пояснив, що не робив нічого поганого (вірші 21-22). А потім, вочевидь, віддалився від неї, і вона вже ніколи не мала дітей. Міхаль не побачила у його священній запопадливості нічого, окрім звичайного виставляння напоказ своїх почуттів, й це глибоко вразило Давида. (Див. коментарі до 21:8). Ковчег було поставлено у наметі, який для цього підготував Давид (6:17). Там цар “приніс ... усепалення і мирні жертви”, й опісля роздав усім присутнім дари: “по буханцеві хліба, по кусневі м'яса та по пундикові з родзинок”.

В. Завіт із Давидом (част. 7)

7:1-2.  “Тепер, коли цар жив” у Єрусалимі і насолоджувався періодом спокою, Давид почав думати про те, як спорудити якусь постійну будівлю, у якій Господь зможе перебувати серед Свого народу. Він розумів, що “намет” уже не був відповідним для цього місцем, особливо у порівнянні з його власним кедровим палацом (див. 5:11).

7:3-17. Розповівши про своє бажання пророку Натану, Давид незабаром довідався, що його наміри були передчасними. Ще з часів виходу ізраїльтян із Єгипту Господь мешкав між своїми людьми у тимчасовому “житлі”. То ж і зараз не було потреби у чомусь іншому. Насправді, на те, щоб Давид збудував Богові “дім”, не була Його воля. Навпаки, Бог мав намір збудувати “дім” Давидові! (вірш 11) Бог “взяв” Давида “від отари з пасовиська”, щоб він став пастухом Божого народу (вірш 8). Подібним чином Бог зібрав ізраїльтян і забезпечить їм спокій на їхній землі. Дім, який Бог хотів спорудити для Давида, буде царським домом, династією царів. Розпочнеться він із нього, але ніколи не завершиться (вірш 16). Його “царство” і “престол” будуть вічними, а Син Давидів правитиме “повіки” (див. 23:5).

Обіцянка того, що Давид і його нащадки будуть царями, здійснила благословення ще більш давнішого Завіту з Авраамом, згідно якого патріархи мали стати отцями царів (Бут. 17:6, 16; 35:11). Юді, правнуку Авраама, було чітко сказано, що обіцяний правитель прийде з Юдеї (Бут. 49:10). Самуїл помазав Давида, який саме був з Юдеї, і про нього Господь сказав: “Це він” (1 Сам. 16:12). Давид знав про те, що Бог його обрав і про богословське значення цього вибору, а саме що з його роду має прийти Нащадок Бога і Цар (Пс. 2:6-7; 110; див. слова Етана у Пс. 89:3-4). Пророки також говорили про Давидового Месію, Того, Хто правитиме над усіма й повіки (Іс. 9:1-7; 11:1-5; Єр. 30:4-11; Єз. 34:23-24; 37:24-25; Ам. 9:11-15).

Обіцянка того, що народ Господа, Давидове царство Ізраїль, матиме у власності свою землю повік, також ґрунтувалася на колишніх зобов’язаннях Господа. Бог вже казав, що нащадки Авраама отримають Ханаан як свою домівку навіки (Бут. 13:15; 15:18; 17:8; Втор. 34:4).

Якщо говорити про храм, то Давидові не було дозволено його будувати. Його син уже після його смерті отримає честь це зробити (2 Сам. 7:12-13). Те, що тут іде мова саме про споруду, а не про династію, стає зрозуміло з контексту, де говориться про можливі наслідки непослуху сина Господеві (вірші 14-15). Тож це не може стосуватися Царя, який має стати ключовою фігурою Давидового роду. Ці вірші є хорошим прикладом старозавітного уривку, де певні його деталі здійснилися у найближчому майбутньому (Соломон та інші прямі небожественні нащадки Давида), тоді як інші деталі здійсняться лиш у більш віддаленому майбутньому (Ісус Христос, Син Давидів; див. Лк. 1:31-33).

7:18-29.  Давид відповів на це дивовижне одкровення стосовно його царювання тим, що визнав доброту Господа, який обдарував його усім (вірші 18-21), і возвеличив незрівнянне верховенство Бога (“Тим то Ти великий єси, ... і рівного Тобі немає”, вірш 22). Це, як сказав Давид, видно вже з того, що Бог обрав Ізраїль, визволив і викупив його (вірші 23-24). Зрештою він помолився, щоб обітниця, яку дав йому Бог, і справді здійснилася на славу Його власного святого імені — “Тоді звеличиться повіки Твоє ім'я” (вірші 25-29). Цікаво, що Давид 7 разів звернувся до Бога словами: “О Господи, мій Владико” або “Господи, мій Боже” (вірші 18-20, 22, 28-29), які є перекладом до давньоєврейського ‘адонаи  (досл., “Господи”) Иахвех . А також Давид показав свою сумирність перед Богом, назвавши себе Його слугою 10 разів (вірші 19-21, 25-29).

Г. Військові кампанії Давида (част. 8)

8:1-2.  У Своєму Завіті з Давидом Бог пообіцяв йому, що дасть Ізраїлю спокій від усіх його ворогів (7:11). Саме це тепер і відбувалося. Спершу Давид “побив” філістимлян, постійного ворога Ізраїлю впродовж більш як 125 років, а потім — моавитян. При цьому він убивав усіх в’язнів, залишаючи в живих лише кожного третього з них. Тих, хто вижив, він зробив “слугами” Ізраїлю, з чого випливає, що Моав став васальним краєм великого царя Давида. Насправді, важко зрозуміти, що стало підставою для такого суворого ставлення до моавитян, адже Давид сам мав родове коріння у Моаві і зв’язки, які до того часу, здавалось, були дружніми (1 Сам. 22:3-4).

8:3-8. Потім Давид рушив на арамейців. Утворивши вільне об’єднання міст-держав, арамейці досягли розквіту у той самий час, що й ізраїльська монархія за часів Саула і Давида. Спершу Давид “побив Гададезера ..., царя Цови”, земель, що знаходились дещо на північ від Дамаску. Саме тоді Гададезер був у поході зі своїми воїнами і йшов до річки Євфрат, щоб повернути собі деякі території. В час його відсутності Давид і напав. Його перемога над цими арамейцями дала йому багато полонених (“20000 чоловік піхоти”), “1700 колісниць” і коней “на сотню колісниць”, які стали основою першого військового корпусу з колісниць в Ізраїлі. (Хоча тут у вірші 4 є фраза “1700 колісниць”, у 1 Хр. 18:4 зазначено, що то була “1 000 колісниць, [і] 7 000 кінноти”. Цей переклад видається правильнішим і більше відповідає оригіналу.) Перш ніж Давид зміг повернутися зі своїми людьми назад, на них напали “дамаські арамії”. І знову Давид переміг. Після того, як він убив 22000 своїх ворогів, то “настановив залогу” у Дамаску і тим самим зробив Дамаск ще одним підвладним Ізраїлю містом, мешканці якого мали сплачувати “йому данину”. Зрештою він переможно повернувся у Єрусалим, принісши з собою “золоті щити” і багато бронзи як здобич.

8:9-12.  Засвідчивши видатні бойові успіхи Давида, “Тоу (давньоєврейською Тоі )”, цар арамейського міста-держави “Хамату”, вирішив здатися без боротьби і стати васалом Ізраїлю. Для цього він “послав (до Давида) свого сина Гадорама” (1 Хр. 18:10), який “приніс із собою золотий, срібний і мідний посуд”. Давид додав це усе до своєї іншої здобичі, яку здобув у попередніх кампаніях (2 Сам. 8:11-12) й забрав “від Едома (див. вірш 14), від Моава (див. вірш 2), від синів Аммона (див. част. 10), від філістимлян (див. 8:1), від Амалека (в СЗ не оповідається про перемогу Давида над Амалеком)”. Усе це Давид “присвятив ... Господеві” (див. 1 Цар. 7:51).

8:13-14.  Зрештою Давид “здобув собі славу”, розбивши ще й 18000 “едомлян” у Соляній Долині, болотистій рівнині на південь від Мертвого моря. Хоча у Септуаґінті, декількох перекладах і в окремих рукописах давньоєврейською мовою тут використано слово “едомлян”, як і в 1 Хр. 18:12 (“едоміїв”), у переважній більшості рукописів тут є слово “арамейців”. Насправді, ці два слова мовою оригіналу відрізняються лиш однією буквою: д  (як у едомлян) і р  (як у арамейців). Тому їх неважко сплутати. Якщо ж тут іде мова про арамейців, тоді можна припустити, що едомляни звернулися до арамейців по допомогу проти ізраїльтян. Та у будь-якому разі Давид знову переміг і “настановив залогу по всьому Едомі”. “І давав Господь Давидові перемогу всюди, куди той виступав.”

8:15-18. Створення імперії, хоча все ще малої у порівнянні з великими державами наших днів, вимагало відповідного державного апарату, який зміг би керувати усіма тутешніми справами. Найголовнішими в імперії, окрім Давида, стали: Йоав, який “правив військом”, літописець Йосафат, священики Цадок і Евіятар, писар Шіша, Беная, який “був начальником над керетіями й пелетіями” (також згадується в 1 Сам. 30:14; 2 Сам. 15:18; 02:7, 23; 1 Цар. 1:38, 44; 1 Хр. 18:17; Єз. 25:16; Зах. 2:5, і, можливо, мав певний стосунок до філістимлян), а також “сини ... Давида”, які були царськими радниками ( коханім ). Це давньоєврейське слово зазвичай перекладалося як “священики”, але в 1 Хр. 18:17 є його тлумачення: “Давидові ж сини були першими при цареві.” Таке пояснення, звісно ж, більш відповідає дійсності, адже сини Давида, будучи юдеями, не могли служити як священики. Цадок та Евіятар, священики, згадуються тут разом. Однак Евіятар був нащадком Елі (див. таблицю “Родовід Цадока та Евіятара”), а його нащадки, як сказав Самуїл (1 Сам. 3:10-14), більш не будуть виконувати обов’язки священиків. Цадок же був нащадком Аарона через Елеазара (1 Хр. 6:35). Саме через нього зрештою й продовжився рід священиків часів Старого Завіту.

Ґ. Доброзичливість Давида до родини Саула (част. 9)

Дана частина є початком так званої “Наступної оповіді”, літературного розділу, який вміщає частини 9-20. Її мета — показати кроки, які робив Давид як наступник Саула і як засновник своєї власної непохитної династії. Спершу Давид заручився підтримкою північних народів, обдарувавши своєю ласкою уцілілих членів родини Саула.

9:1-8.  Давид колись поклявся Йонатану, що ніколи не забуде про їхнє побратимство, що зв’язало їх назавжди (1 Сам. 20:14-17). Отож він закликав Ціву, слугу Саула, і спитав його, чи не має когось із сім’ї Саула, хто б мав якусь особливу потребу (2 Сам. 9:2-3; див. 1 Сам. 20:42). Ціва відповів, що “є ще син Йонатана”, Мерібаал, який “кривий на ноги” (2 Сам. 4:4). Він саме мешкав у Лодеварі (дещо на схід від річки Йордан і за п’ять миль на південь від Ваді Ярмуку; див. 17:27). Давид відразу послав за ним. Потім повернув йому особисту власність Саула і призначив йому посмертну допомогу (9:27). Мерібаал показав Давидові усю свою покірність, назвавши себе Давидовим слугою (вірш 6) і порівнявши зі “здохлим псом” (вірш 8), чим засвідчив свою нікчемність (див. 16:9).

9:9-13.  Давид дав вказівку Ціві, щоб сам він і його “п'ятнадцять синів і двадцять рабів” обробляли землю Мерібаала і ставилися до нього так, як до Давидового сина (9:9-11). Турбота Давида про Мерібаала і той факт, що він дозволив йому їсти “з царського столу” (вірші 7, 10-11, 13), знову показали неабияку великодушність Давида. Цим він “виявив ... милість ( хезед , “віддану любов”) заради Йонатана” (вірш 1; див. вірш 7).

Д. Зневага посланців Давида в Аммон (част. 10)

10:1-5.  Наступним кроком Давида як царя було зміцнення міжнародних зв’язків. Давид зробив уже чимало довколишніх народів залежними від Ізраїлю (8:12). Серед них був і Аммон, царство, яке знаходилося дещо на схід від річки Йордан. Ще з початку правління Саула царем Аммону був Нахаш. Насправді, саме він колись напав на Явеш-Гілеад і був розбитий під час першої військової кампанії Саула (1 Сам. 11:1-11).

Нарешті Нахаш помер і на престол посів його син Ханун. Оскільки Нахаш якось проявив до Давида “доброзичливість” (яку саме — тут не зазначено), Давид “послав своїх слуг” до Аммону, щоб ті висловили Хануну співчуття з приводу смерті його батька. Звісно ж, Давид сподівався, що це допоможе йому отримати союзника зі східного боку. Однак радники Хануна, які, вочевидь, пам’ятали, як 50 років тому Саул отримав перемогу над Аммоном, порадили Ханунові не приймати співчуття Давида, а поставитися до його посланців як до шпигунів. Через це Давидові посланці не лише повернулися додому з нічим, їм ще й “наполовину” пообрізали “бороди” і “пообтинали одежу”, зробивши її непристойно короткою, що для чутливих семітів було немислимою наругою (див. Іс. 15:2; 20:4).

10:6-14. Розуміючи, що його наруга над посланцями Давида була, фактично, оголошенням війни, Ханун зібрав військо з 33000 вояк, куди входили люди трьох арамейських царств: “Цови (див. коментарі до 8:3) та Рехову (що в північній Галилеї), ... з Тову (маленького царства, що на західному краї Сирійської пустелі) і Мааха (що на схід від верхньої Галилеї)”. Почувши це, Давид “послав” свої війська на чолі з Йоавом та Авішаєм, які вступили у бій із військом Хануна та його найманцями під Медвою (1 Хр. 19:7), що за 12 миль на схід від північного краю Мертвого моря. Йоав спрямував свою увагу проти арамейських загонів, а Авішай — проти “аммоніїв”, домовившись, що прийдуть на допомогу один одному, якщо цього вимагатимуть обставини. В результаті ізраїльтяни отримали приголомшливу перемогу.

10:15-19. Хоча аммоніти, вочевидь, добре засвоїли урок, арамейці вирішили помститися за поразку під Медвою, відкликавши свої військові сили з-поза річки Євфрат і спрямувавши їх проти Ізраїлю. Під командуванням Шоваха, “начальника військ Гададезера” з Цови, вони зайняли бойові позиції біля “Хеламу”, пустелі, що за 40 миль прямо на схід від Тиверіадського озера. Там Давид і зустрівся з ними. І знову Господь дав Ізраїлю перемогу. Люди Давида убили “700 колісничних коней і 40 000 кіннотчиків” і смертельно поранили Шоваха. (Хоча в оригіналі давньоєврейською мовою тут згадується 700 колісничних коней, у 1 Хр. 19:18 говориться, що було вбито 7000 кінноти і 40000 піхоти. Більше число видається кращим, адже оповідь у Хр. у цілому здається більш повною і точною.) Це зламало опір арамейців і зробило їх разом із їхніми союзниками залежними від Ізраїлю. Після цього вони більш ніколи не допомагали “аммоніям” у боротьбі з Ізраїлем.

Це вже друга оповідь про те, як Гададезер скорився Давидові (див. 2 Сам. 8:3-8). Вочевидь, у част. 8 йдеться про перший випадок підкорення арамейців з Цови Ізраїлю, а в част. 10 розповідається про їхнє повстання проти Давида, яке він придушив і знову їх підкорив.

ІІІ. Гріх Давида і внутрішні проблеми (част. 11-21)

А. Перелюб Давида (част. 11)

11:1.  Хоча арамейці вже більш не приходили на допомогу аммонітам, ті й далі уперто продовжували нападати на ізраїльтян. Саме на фоні безупинних проблем Давида з цими запеклими ворогами відбувся поворотний момент у його царюванні.

Навесні, після останніх дощів, в час, “коли царі звичайно виступають у похід”, Давид наказав Йоаву обложити “Раббу”, столицю Аммону. Хоча зазвичай царі особисто вели в бій своє військо, Давид, з невідомих причин, “зоставсь у Єрусалимі”.

11:2-3.  “Одного дня під вечір” Давид встав зі “своєї постелі” і пішов на покрівлю “царської палати”. Звідти він побачив Ветсавію, жінку свого сусіда “Урії”. Вона саме “купалась”. Мабуть, ніхто не буде стверджувати, що Давид діяв підозріло, коли, шукаючи прохолоди, вийшов увечері на покрівлю. А ось Ветсавія, знаючи, що зовсім недалеко від її двору знаходиться палац, вочевидь, мала приховані наміри стосовно царя. Звісно ж, той факт, що Давид піддався її чарам, не має виправдання, адже часу, який пішов на те, щоб її за його наказом привели у палац, було вдосталь для того, щоб він міг опанувати свою пристрасть і не піддатися спокусі (див. Як. 1:14-15).

11:4-5.  Дізнавшись, хто вона, Давид відразу “послав за нею посланців”, і, упевнившись в її обрядовій чистоті (див. Лев. 12:2-5; 15:19-28), “зліг з нею”. Саме по собі купання могло мати на меті обрядове очищення, а тому таким чином вона не лише показала Давидові свої принади, а й дала цареві зрозуміти, що доступна. За якийсь час Ветсавія дізналася, що “вагітна” від царя, і, безумовно, з великим смутком повідомила його про це.

11:6-13.  Ця звістка змусила царя шукати якесь відповідне рішення. Тому Давид, щоб “легалізувати” народження дитини, прикликав Урія назад з військової кампанії проти аммонітів. Таким чином він хотів створити відповідну ситуацію, за якої Урія вступив би у статеві стосунки зі своєю дружиною. Але цей задум не спрацював. Бо хоча Давид і спонукав Урію повернутися “додому” і “коло жінки спати”, все ж благородний хеттит відмовився. (Хеттська імперія завершила своє існування ще до 1200 року до н.е., однак етнічні спільноти хеттитів все ще були у Сирії і навіть у Ізраїлі. Урія походив із однієї з таких спільнот.) Він мотивував свою відмову тим, що немає права насолоджуватися радощами подружнього життя і комфортом своєї домівки в той час, як його бойові друзі позбавлені усього цього. Навіть після того, як Давид “упоїв його”, відданість Урія своїм товаришам взяла верх над бажанням бути близьким із дружиною.

11:14-21.  Потрапивши у безвихідь, Давид “написав Йоавові листа”, в якому наказав поставити Урію “в найгарячішому бою спереду” і відступити “від нього, щоб він був убитий”. За іронією долі Урія сам накликав на себе смерть. Цей план спрацював, й Урія загинув. Зазвичай Давид був би засмучений таким перебігом подій. Він би розпитував, чому вони “так близько підійшли під місто битись”, через що загинув Авімелех, син Гідеона (Суд. 9:50-54). Тому Йоав “дав посланцеві”, який мав сповістити Давида “про ввесь перебіг бою”, наказ відразу розповісти йому про те, що “хеттит Урія згинув” також. Йоав знав, що це пом’якшить гнів Давида.

11:22-27. Реакція Давида на звістку була передбачувана. Він “сказав посланцеві” передати Йоавові, що на війні смерть є звичним явищем. А також наказав посилити “наступ на місто” Рабба і зруйнувати його. Ветсавія незабаром дізналася про трагічну смерть свого чоловіка. І після звичного періоду оплакування перебралася у царський палац, де й народила Давидові “сина”. Однак Господеві такий “вчинок” Давида “не сподобався, і Він поклав початок подіям, які непокоїтимуть Давида аж до смерті.

Б. Докір Натана і покарання Давида (част. 12)

12:1-6. За якийсь час по тому, як народився син Ветсавії, пророк Натан розповів Давидові історію про багатого чоловіка, який не зважаючи на те, що мав усе, “забрав” в “убогого чоловіка” єдину “овечку”, щоб нагодувати подорожнього.

Спалахнувши гнівом, Давид “скрикнув”, що чоловік, який “вчинив таке”, заслуговує на смерть. Хоча у Законі не було прописано такої кари за крадіжку майна, викрадення людей вважалося смертним гріхом. Тож, мабуть, Давид розглядав випадок з крадіжкою овечки саме в цьому світлі (Вих. 21:16). Окрім того, Давид сказав, що багатий чоловік має повернути чотири овечки за одну викрадену, бо навіть смерть багатія не зможе відшкодувати втрату майна убогого чоловіка (Вих. 22:1).

12:7-14. Відповідь Натана прозвучала, немов вибух: “Ти — той чоловік!” Господь, як сказав Натан, дав Давидові усе, але він все ж забрав єдину овечку у свого убогого сусіда (вірш 9). Тепер Давид зазнає страждань від меча, як Урія, а його жінок буде забрано у нього так, як він забрав Ветсавію в “хеттита”. Усе це здійснилося через Авесалома (власного Давидового сина!), коли він злягався з Давидовими наложницями (16:22). Але сором Давида буде навіть більшим, бо на відміну від гріха, який Давид вчинив “потайки”, усе це буде “явним перед усім Ізраїлем, перед очима сонця”.

Напевно, не один читач тут замислиться, а чому ж Давида не покарали на смерть, адже він так суворо засудив негідний вчинок багача. Перелюб і вбивство уже були достатніми підставами для страти, навіть царя (Вих. 21:12; Лев. 20:10). Відповідь, безумовно, полягає у щирому розкаянні Давида, і не лише в присутності Натана, а й більш повно у Пс. 51. Гріх Давида був жахливий, але Божого милосердя було більш, аніж досить, що пробачити йому, як сам Натан міг засвідчити. Та все ж, хоча Бог Давидові пробачив і відновив Свої стосунки з ним, наслідки його гріха будуть й надалі приносити горе народові, як і самому царю.

12:15-23. Невдовзі після розмови з Натаном дитина “тяжко захворіла”. Не зважаючи на безперервний піст і молитви Давида, через тиждень дитина померла. Лише тоді Давид перестав голосити, “помився, намастився, перемінив на собі одіж, пішов до Господнього дому та й поклонився”. Така поведінка царя зовсім не відповідала тодішнім звичаям і дуже збентежила його слуг. Та він на це їм відповів: “Поки дитина була ще жива, я постив і плакав ... Та тепер же, коли воно вмерло, чому б мені постити? Хіба я можу ще його назад повернути?” Давид засвідчив незворотність смерті — коли вона прийшла, уже не має сенсу плакати й благати. Давид додав: “Я піду до нього, а воно вже не повернеться до мене.” Ці слова відображають його переконання в тому, що мертвих неможливо повернути до життя, скоріш живий піде до мертвих.

12:24-25. З часом у Давида і Ветсавії народився ще один син, який отримав два імені. Хоча батьки назвали його Соломон (“мир”), “Господь (через Натана) ... дав йому ім’я Єдідея” (“якого любить Господь”).

12:26-31.  “Тим часом” Йоав і далі воював “проти ... аммоніїв”. Йому залишалося ще захопити столицю аммоніїв, Раббу, при тому, що він уже “здобув Водяне Місто” і царську фортецю. А тепер, для того щоб Давид отримав усі почесті з її падінням, Йоав закликав царя повести самому останній бій, що Давид і зробив. Після перемоги він “вивіз із міста здобичі превелику силу”, в тому числі 75-фунтовий (“талант”) золотий “вінець” аммонітського царя “Мілкома” ( малкам , що також може мати стосунок до аммонітського бога Молеха). Окрім того, Давид “поставив” уцілілих до невільницької праці (“до пил, залізних приладь та сокир залізних; заставив їх і цеглу виробляти”), а потім “повернувся” з перемогою “у Єрусалим”.

В. Гріх і вбивство Амнона (част. 13)

Пророк Натан уже казав Давидові, що через його перелюб з Ветсавією “меч навіки не відійде від дому” його (12:10). Тож невдовзі він і справді зазнав страждань, коли у власній сім’ї Давида трапилося і зґвалтування, і вбивство.

13:1-6.  Авесалом, син Давида від Маахи (3:3), мав вродливу сестру “на ім’я Тамар”. Амнон, первісток Давида від Ахіноами (3:2), “закохався” в Тамар. “Пригнічений” тим, що не може здобути її ласки, Амнон звернувся за порадою до свого приятеля “на ім’я Йонадав”, який і сказав Амнонові вдати “недужого”, а тоді попросити свого батька послати до нього Тамар, щоб вона щось зготувала йому і сама ж подала.

13:7-14.  Після того, як вона спекла йому “медяники”, Амнон наказав їй вивести усіх слуг. А тоді, незважаючи на її благання, він “ухопив її” і “знечестив”. Така втрата незайманості вважалася “в Ізраїлі” жахливим прокляттям (Втор. 22:13-21). Більше того, Закон суворо забороняв такі стосунки між братами і сестрами. Тих же, хто у них вступав, мали вигнати зі свого народу (Лев. 20:17). Звісно ж, у даному випадку Тамара була безневинною, адже стала жертвою насильства (Втор. 22:25-29).

13:15-19.  “Після того” Амнон “зненавидів” Тамар, і це почуття була сильнішим “за любов”. Звісно ж, воно свідчить про те, що ним керувала не щира любов, а лише жага. Ще більше образивши Тамар і порушивши Закон, Амнон відіслав її геть. Цим він показав не лише, що не бажає її зараз більше бачити, а й те, що не збирається з нею одружуватися після усього, що між ними трапилося. Хоча він зганьбив незайману дівчину і згідно Закону мав на ній женитися (Втор. 22:29). Реакція Тамар (вона “посипала собі пороху на голову й роздерла одежу”; див. 2 Сам. 13:31; Іов. 2:12) показує, яким сильним було її горе з приводу втрати чистоти, що тепер могло завадити їй узагалі коли-небудь вийти заміж.

13:20-22. Коли Тамар прийшла в дім свого брата Авесалома, він відразу зрозумів, що трапилося. Немає жодного сумніву, що йому були відомі схильності Амнона. Уже подумки складаючи план помсти, Авесалом порадив своїй сестрі мовчати про те, що відбулося, і залишатися “в домі”. Якимсь чином Давид “дізнався” про те, що трапилося, і хоча “закипів гнівом”, та все ж не покарав Амнона так, як вимагав цього Закон, бо він “був його перворідень”. Однак “Авесалом ... ненавидів Амнона”.

13:23-29.  Минуло два довгих роки, перш ніж Авесалом здійснив свій план помсти. Він саме “справляв” свято стриження “овець”. Цього звичаю в Ізраїлі дотримували ще з давніх часів (Бут. 38:12-13; 1 Сам. 25:2, 8). Він просив і навіть наполягав, щоб його батько Давид приєднався до нього у “Ваал-Хацорі” (приблизно за шість миль від Шіло), де власне й відбувалося свято, але Давид відмовився. Тоді Авесалом попросив, щоб замість Давида туди пішов Амнон, на що цар неохоче, але погодився. В розпал веселощів слуги Авесалома, діждавшись наперед домовленого сигналу, напали на Амнона, який нічого й не підозрював, та й убили його. Таким чином вбивство стало розплатою за зґвалтування.

13:30-39.  Почувши, що Авесалом “повбивав ... усіх царських синів”, Давид в розпачі впав на землю. Навіть коли згодом він таки довідався, що звістка була неточною і що лиш Амнон був убитий, Давид “ревно” плакав (вірш 36). Авесалом тим часом “утік” з Ваал-Хацору й знайшов притулок у Талмая, свого діда по маминій лінії, що мешкав у Гешурі, дещо на схід від Тиверіадського озера. Там Авесалом провів “три роки”, хоча за якийсь час його батько “перестав” на нього “гніватись”.

Г. Розрив Авесалома з Давидом (част. 14)

14:1-3.  Усім було зрозуміло, що Давид болісно тужить за Авесаломом, але ніхто не знав, як домогтися його повернення і примирення з батьком. Нарешті Йоав, який завжди був хорошим тактиком, переконав або просто наказав одній мудрій жінці “з Текоа” (де згодом мешкав пророк Амос [Ам. 1:1]; сім миль на південь від Вифлиєму) одягнутися так, наче вона “в жалобі”, піти “до царя” і переповісти йому історію, яку Йоав сам і вигадав.

14:4-7.  Прийшовши “до царя”, жінка розповіла йому, що “мала двох синів”, але один з них убив іншого. Тепер, згідно звичаю, родичі мали вбити “братовбивника”. Та оскільки жінка була вдовою, це означало б, що тепер вона залишиться без єдиного джерела підтримки (на це вказує наступний мовний зворот: “Хочуть вони погасити й ту іскорку, що зосталась мені.”) Мабуть, у даній ситуації більш важливим було те, що у неї не буде “потомків” і ніхто не зможе продовжити рід та пам’ять її померлого чоловіка.

14:8-11. Зворушений, безумовно, її історією, Давид сказав жінці повертатися додому з миром. Він же видасть “наказ” щодо її справи. Однак, він не зміг її відразу переконати, що цілковито її зрозумів, тож жінка продовжила розмову з царем. Вона сказала, що коли раптом щось піде на так, то уся відповідальність буде на ній і її сім’ї. Тобто, якщо обставини і справді вимагатимуть відплати (Чис. 35:9-21), вона хотіла, щоб цар знав: він не буде винен ні з правової точки зору, ні з моральної, якщо це не зупинить її родичів. Давид терпляче її вислухав і знову запевнив, що коли хтось спробує вбити її сина, то відповідатиме перед царем. Однак вона непохитно продовжувала наполягати на своєму, аж допоки не домоглася від царя офіційної клятви, згідно якої її обвинуваченому синові не буде завдано ні найменшої шкоди: “Як жив Господь! (див. коментарі до 1 Цар. 1:29) Ані волосинки в сина твого не впаде на землю.”

14:12-14.  Врешті задовольнившись відповіддю царя, жінка сміливо звернулася до царя й озвучила істинне значення своєї історії. Подарувавши помилування незнайомому вбивці, цар тепер сам був зобов’язаний зробити те ж саме у стосунку до свого власного сина Авесалома. Вона сказала, що обставини не завжди вимагають смертної кари, особливо якщо вбивство трапилося ненароком (Чис. 35:15). І хоча даний випадок не відповідав цій умові, оскільки Авесалом спланував вбивство Амнона заздалегідь, залишалося ще й право на милосердя: “Бог не бажає погубити душу й завжди мислить, щоб і прогнаний від нього не залишався вигнанцем.”

14:15-20.  Потім, щоб запевнити Давида, що її зауваження стосовно Авесалома були випадковістю, а не головною метою її візиту, жінка нагадала цареві про страх, який власне й змусив її прийти сюди. До своїх слів вона також додала трохи лестощів, похваливши мудрість царя (“Цар, мій пан, немов той янгол Божий, що вислуховує і добро і зло”, вірш 17; див. вірш 20). Але Давид зрозумів, що жінка не все йому говорить, і спитав, чи не має стосунку до її справи Йоав. Усвідомивши, що її викрито, жінка змушена була визнати, що цар не помиляється. Давид здогадався, що це був задум Йоава не лише тому, що знав, яким хитрим може бути начальник його війська, але й також тому, що йому було відомо: Йоав був зацікавлений у поверненні Авесалома.

14:21-24.  Давидові нічого не залишалося, окрім як на ділі показати силу свого прощення, навіть не зважаючи на те, що до цього його спонукали хитрістю. Він послав Йоава привести Авесалома “назад”. Та коли Авесалом повернувся, Давид не захотів зустрічатися з ним особисто і не дозволив йому входити в палац. Скоріш за все, Давид розумів, що остаточне примирення змусить людей думати, наче він несерйозно поставився до злочину Авесалома.

14:25-27.  Щоб підкреслити позитивні сторони Авесалома, які, вочевидь, викликали симпатію Давида, а згодом й інших людей, історик описав Авесалома як дуже “вродливого” й “уславленого” чоловіка. Довге “волосся” (яке важило “двісті шеклів”, тобто приблизно п’ять фунтів, коли він його часом “стриг”) тут згадується для того, щоб підготувати читача до незвичайного випадку, який трапився з Авесаломом — дещо згодом його голова (ймовірно, волосся) зачепилася за гілки дуба (18:9). Його щира любов до своєї зневаженої сестри Тамар також свідчить про його людяність. Він навіть назвав свою власну доньку іменем Тамар.

14:28-33.  Ще через “два роки” розриву із батьком Авесалом двічі намагався отримати допомогу Йоава, щоб зрештою дізнатися, як ставиться до нього Давид тепер. Однак Йоав “не хотів прийти до нього”. Тоді Авесалом вдався до відчайдушного вчинку. Він наказав підпалити “Йоавове поле ... там, де його ячмінь”. Зрештою це привернуло увагу начальника війська. Тоді Йоав таки втрутився й допоміг Авесалому возз'єднатися зі своїм батьком. Їхня зустріч була доволі сердечною, але, як показали наступні події, Давид надто пізно прийняв свого сина. Авесалом затаїв на нього образу і постановив собі будь-що відплатити Давидові за його непримиренність.

Ґ. Повстання Авесалома (част. 15-18)

1. АВЕСАЛОМ ЗАХОПЛЮЄ ЦАРСТВО (част. 15)

15:1-6.  Плануючи помсту Давидові, Авесалом першим ділом зробив усе можливе (“зупинився собі ... на дорозі, що коло воріт”, а поруч нього були “п’ятдесять чоловік” і колісниця), щоб мати змогу вислуховувати скарги громадян. Ненав’язливо розпитуючи людей, Авесалом давав їм зрозуміти, що цар надто зайнятий, щоб вислухати їх, і що він навіть не потурбувався про те, щоб були судді, які могли б розсудити їхні справи тоді, коли цар не може зробити це особисто. Потім Авесалом казав, щоб якби він був найвищим “суддею”, то вислуховував б усіх і вирішував би їхні справи найсправедливішим чином. А також він демонстрував людям свою щиру прихильність, обіймаючи їх і цілуючи тоді, коли вони підходили, “щоб уклонитись йому”. І в такий спосіб Авесалом поступово здобув велику прихильність людей.

15:7-12. Одного дня, коли Авесалом вже зрозумів, що користується достатньою підтримкою народу, він попросив царя дозволити йому піти в Хеврон, наче для того, щоб “виконати обітницю” перед Богом, якою “обрікся” ще коли перебував у Гешурі (див. 13:37). До цього моменту минуло вже “чотири роки”, як Авесалом підривав віру людей у Давида. (Фраза “чотири роки” зустрічається у рецензії до LXX Лукіана та в Сирійській версії [Пешітта], однак у рукописах давньоєврейською мовою є фраза “40 років”. Це число може мати стосунок до події, яка трапилася ще коли Давид був юнаком, можливо, до його помазання у Вифлиємі, 1 Сам. 16:13.) Час для перевороту був дуже відповідний. Коли Авесалом прийшов у Хеврон, самісіньку серцевину Давидової династії, звідки власне й розпочалося його царювання (2 Сам. 3:2-3), то проголосив себе “царем” (15:10). “Двісті чоловік”, які йшли з Авесаломом від самого Єрусалиму, “нічого не знали” про його плани. Вочевидь, він уже згодом схилив їх на свій бік, як і Ахітофела, головного радника Давида.

15:13-23. Новина швидко дісталася столиці, й Давид дізнався, що Авесалом здійснив державний переворот. Переконаний у безнадійності даних обставин і бажаючи вберегти місто від руйнувань, Давид вирішив покинути свій палац і піти на схід у Трансйорданію. Він залишив лише “десять наложниць”, а “ввесь люд”, в тому числі шістсот гатіїв (віддані цареві чоловіки, які слідували за ним з Гату у Філістію, коли його переслідував Саул; 1 Сам. 23:13; 27:2; 30:9), пішли із ним. Давид спробував змусити свого корисливого воєначальника “Ітая з Гату” залишитися, оскільки йому ніщо не загрожувало з боку Авесалома. Але Ітая, очистивши своє ім’я, відмовився і вирішив продемонструвати свою відданість Давидові, приєднавшись до царя у вигнанні.

15:24-29. Давид відіслав двох священиків Цадока і Евіятара “назад” у Єрусалим. Він знав: якщо Божа воля буде на те, щоб він повернувся як цар, то так воно і буде. Отож, не було жодної потреби виносити “ковчег” зі святині. Зрештою, це Давид, а не Господь, відправлявся у вигнання. Окрім того, два сини священиків (Ахімац, син Цадока, і Йоанатан, син Евіятара; див. таблицю “Родовід Цадока та Евіятара”, поблизу 8:15-18) могли передати Давидові усі одкровення, які Бог міг об’явити їхнім отцям.

15:30-37.  Тим часом Давид і його віддані послідовники пішли на схід через Кедронську долину вверх “на Оливну гору”. Його непокрита голова і босі ноги свідчили про глибину його відчаю, який став ще більшим, коли Давид дізнався, що його вірний порадник Ахітофел приєднався до Авесалома. Щоб не дати змоги Ахітофелу стати корисним Авесаломові, Давид попрохав свого товариша Хушая, який хотів приєднатися до царя, повернутися назад в Єрусалим і стати одним із радників Авесалома. Його завдання було “обернути внівець Ахітофелеву пораду” і переказати Авесаломові плани Цадокові та Евіятарові, які їхні сини (див. вірш 27) передадуть уже Давидові (див. 17:21; 18:19). Потім Давид пішов далі своєю дорогою вигнання, а Хушай ввійшов “у Єрусалим”.

2. АВЕСАЛОМ ЗМІЦНЮЄ ВЛАДУ (част. 16)

Вимушена втеча Давида з Єрусалиму не лише наразила на небезпеку його власне царство, а й створила передумови для подальшої боротьби за престол царя між династіями Саула і Давида. Очевидно, що Авесалом намагався укріпити свою владу у Єрусалимі, але це також означало, що йому слід отримати контроль над народами Півночі. Та, насправді, незгоди в сім’ї Давида дали надію нащадкам Саула на те, що зрештою вони повернуть царство собі.

16:1-4.  Зважаючи на наміри Мерібаала, тут уперше стає зрозуміло, що з’явилася надія на повернення царства Давидові. Коли цар прямував на схід через юдейські пагорби, йому “назустріч” вийшов Ціва, “Мерібаалів слуга” , який з вдячності за колишню доброту Давида (част. 9) дав цареві-утікачу “ослів” і їжі для подальшої подорожі. Окрім того, Ціва розповів Давидові сумну звістку про те, що Мерібаал постав проти царя, сподіваючись, що серед усього цього безладу, який виник через переворот, йому пощастить повернути собі престол Саула (16:3; також див. 19:25-31). Тоді Давид пообіцяв передати те милосердне довічне забезпечення, яке він дарував колись Мерібаалові, Ціві (див. 9:7, 13).

16:5-14.  Потім Давид зустрів Семея, ще одного родича Саула, який привітав монарха-утікача і його військо у Бахурімі (що на схід від Оливної гори) прокльонами і жбурлянням камінням. Він дошкуляв Давидові, кажучи, що оскільки той був чоловіком “крови”, Бог тепер мстив йому за смерть Саула і його сім’ї, забравши в нього владу. Звісно ж, це було неправдою. Адже Давид не вбивав Саула, якого вважав помазаником Господнім, і він милосердно ставився до усіх уцілілих родичів Саула. Справжнім обвинуваченням Семея, як стає зрозуміло з його власних слів, було те, що Давид сидів на престолі Саула (“ти замість нього (Саула) зробивсь царем”).

Авішай, охоронець Давида і його племінник, благав царя дозволити йому “стяти ... голову” Семею (якого назвав здохлим собакою, тобто нікчемним і зневаженим; див. 9:8). Однак Давид заборонив йому це робити, зауваживши, що, можливо, устами Семея сам Господь його проклинає. Якщо Авесалом, власний син Давида, хотів убити його, то прокльони Семея його вже не хвилювали. Одного дня Бог доведе справедливість Давида, але зараз негідна поведінка Семея не вартувала покарання. Семей продовжував виголошувати прокльони, жбурляти “камінням, здіймаючи куряву”, а Давид “йшов ... із своїми людьми дорогою далі”.

16:15-23. Тим часом Авесалом прибув у Єрусалим, де його відразу зустрів Хушай, товариш Давида, який вдав, наче відданий Авесалому. Своє завдання, згідно якого він мав поставити під сумнів слушність порад Ахітофела, головного радника Авесалома, Хушай здійснив дещо згодом. А тим часом, коли Авесалом запитав Ахітофела, що йому робити далі, той порадив йому увійти “до наложниць” свого батька і цим самим засвідчити, що він є правонаступником престолу (див. 3:6-7). Авесалом так відразу й зробив. Поради Ахітофела були такі, “неначе слово Бога”. Тому вони високо цінувалися. Тож Хушаю нелегко було виконати своє завдання.

3. АВЕСАЛОМ ПЕРЕСЛІДУЄ ДАВИДА (част. 17)

17:1-14. Наступного разу Ахітофел порадив Авесалому дозволити йому напасти на Давида, вбити його, а усіх інших повернути. Якщо цар помре, то його послідовники вимушені будуть здатися і повернуться в Єрусалим мирно.

Бажаючи почути ще одну думку, Авесалом прикликав Хушая й запитав його, чи рада Ахітофела добра. Хушай відповів Авесалому, що то — “порада недобра”. Він сказав, що Давид і його люди не виснажені, навпаки, вони “відважні ... і ... роздратовані”, як ніколи. Хушай пояснив, що цар, немов та “ведмедиця в полі, в якої забрано ведмедят”, розлючений через втрату царства. Тож іти зараз в наступ проти нього нерозумно. Більше того, якщо хтось із Авесаломового боку загине, то його люди відразу втратять віру у перемогу, і його військо буде розбито. Потім Хушай додав, що Авесаломові значно краще дещо зачекати, допоки довкола нього не збереться велике військо, й лиш тоді рушити проти Давида. Адже саме тоді Давида можна буде знищити, як і того, хто дав йому притулок, навіть якщо доведеться стягувати місце його сховку “у долину”. Авесалома вразила розсудливість Хушая, і він вирішив дослухатися його поради, в той же час відкинувши “Ахітофелеву пораду”. Звісно ж, на все це була воля Господа, адже це Він хотів “знищити” раду Ахітофела і “навести на Авесалома нещастя”.

17:15-23.  Хушай відразу розповів про пораду Ахітофела Цадоку і Евіятару, а ті — своїм синам Йонатану та Ахімацу, які “стояли в Ен-Рогелі” (що на південь від Єрусалиму; див. карту “Єрусалим у часи Царів,” поблизу 1 Цар. 9:15). Ці двоє рушили до Давида з тим, що йому слід поспішно утікати далі. Однак “якийсь хлопчина” запримітив молодих чоловіків і “звістив” про них Авесалома. Завдяки сміливості і доброті однієї жінки із села Бахурім, що на схід від Оливної гори (див. 16:5), їм вдалося уникнути викриття, сховавшись у ритві. Потім вони “пішли” до Давида, який до цього часу знаходився біля річки Йордан. Дізнавшись про все, Давид і його послідовники “перейшли Йордан” і сховалися у Махнаїмі. А тим часом у Єрусалимі Ахітофел, побачивши, “що його пораду занедбано”, ввійшов до “свого дому” і “повісився”.

17:24-29.  Вочевидь, Давид обрав Махнаїм, бо це місто було укріплене й колись також слугувало столицею Ізраїлю за часів правління Ішбаала (2:8). Тут ще можна було сподіватися віднайти залишки доброго ставлення до Давида, зважаючи на його колишній вияв доброти до сім’ї Саула, особливо до Мерібаала (9:10-13). Поки він перебував там, їжею й усім іншим його забезпечували “Шові, Нахаша син (і брат Хануна, 10:1), Махір, Аммієла син з Лодевару, та Барзіллай, гілеадянин з Рогліму”, що за 25 миль на північ від Махнаїму. Вони принесли “постелі й накривала, миски, глиняний посуд, пшениці, ячменю, муки, праженого зерна, квасолі, сочевиці, меду, масла, овець і коров'ячого сиру”. Ці троє чоловіків були пов’язані з Давидом почуттям обов’язку і щирої відданості. (Барзіллай був літнім чоловіком і дуже заможним, 19:33). Окрім того, вони, мабуть, вирішили, що краще стануть на бік Давида, якого знають, аніж на бік Авесалома, якого не знають.

4. АВЕСАЛОМ ЗАЗНАЄ ПОРАЗКИ І ПОМИРАЄ (част. 18)

18:1-5.  Перебуваючи в безпеці і маючи вдосталь усього необхідного, Давид швидко організував своє військо і підготував їх до неминучої зустрічі з Авесаломом. “Третину” війська Давид “віддав ... під провід Йоава, третину під провід Авішая ..., Йоавового брата, третину ж під провід Ітая”. Давид вирішив повести своїх людей у бій особисто, однак його товариші відмовили його. Як вони сказали, він вартував “десять тисяч” таких, як вони. А якщо він помре, то все уже не матиме сенсу. Хоча й неохоче, але Давид все ж погодився з ними і залишився позаду, але наказав своїм полководцям поводитися “обережно” з Авесаломом у бою.

18:6-18.  Тепер все відбувалося “у лісі Ефраїм”, безлюдному місці недалеко від Махнаїму (див. 17:24, 27). Про це місце більш нічого не відомо. Однак, як воїни Авесалома тут безжально гинули від мечів слуг Давида (18:7), так і тутешня природа була вкрай негостинною до них (вірш 8). Сам Авесалом, нестямно утікаючи “верхи на мулі” і проїжджаючи під великим дубом, зачепився за його “густі гілляки” і “повис між небом і землею”. Один Давидовий вояк побачив його у такому становищі, але не скористався цим, знаючи про наказ Давида своїм воєначальникам не шкодити Авесаломові. Однак кровожерливий Йоав не мав наміру щадити Авесалома і “всадив ... у серце Авесаломові” три стріли. В той же час підійшло “десятеро Йоавових зброєносців”, які “били” Авесалома доти, доки не переконалися, що він помер. Авесалом “ще за життя поставив собі був пам'ятника (який зветься “Авесаломів пам’ятник”), що в Царській долині (тобто Кедронській долині дещо на схід від Єрусалиму)”, бо у нього не було “сина, щоб збереглося” його ім’я. Йоав поховав його у великій ямі “в лісі” та насипав “над ним велику купу каміння”.

18:19-23.  Коли Ахімац, посильний Давида (див. 15:36; 17:17), сказав, що хоче “занести цареві звістку” про перемогу їхнього війська, Йоав заборонив йому іти, щоб не засмучувати царя передчасно звісткою про смерть сина. Однак Йоав, напевно, турбувався і про молодого посильного, адже знав, що Давид може не дуже добре зустріти того, хто принесе йому таку погану звістку. Тому Йоав послав якогось кушія (етіопця), якого Давид, безумовно, знав. Йоав, мабуть, вважав, що той більше знає про те, що трапилося з Авесаломом (див. 18:29), або ж йому не було його шкода. Однак Ахімац все ж наполіг на своєму і зрештою отримав дозвіл “бігти”. Обравши коротший шлях, він “випередив кушія”.

18:24-32, 19:1.  Давид і його вартовий ще здалеку побачили обох посильних. Коли Давид зрозумів, що першим біжить Ахімац, то припустив, що він “несе добру вістку”, бо Ахімац сам був “добрий”. Однак його припущення не виправдалося. Коли Ахімац зрештою розповів йому свою новину, то зміг лиш у загальних рисах описати перемогу над Авесаломом. Більш детально повідав усе цареві “кушій”, який власне й розповів жахливу новину про те, що Авесалом і його товариші мертві. Приголомшений цар “пішов до горниці” і там наодинці плакав за своїм сином перед Богом. Про силу його любові до свого сина-бунтівника можна судити з наступних його слів: “О, щоб я був умер замість тебе!” Два Давидових сина, Амнон (13:28-29) і Авесалом (18:15), померли насильницькою смертю через гріх Давида (12:10).

Д. Повернення Давида до влади (част. 19-20)

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОВЕРНЕННЯ (част. 19)

19:2-4. День, який мав стати радісним завдяки перемозі, став для Давида днем невимовного смутку. Замість того, щоб радіти можливості знову повернути собі царство, Давид був у відчаї через втрату свого сина. Навіть Давидові вояки були таки пригнічені, що поверталися у Махнаїм так, наче зазнали поразки, а не здобули перемогу.

19:5-9а.  Йоав знав, що хоча його вчинок і був на його думку вірний, цар все ж відвернеться від нього (див. 3:27-39; 14:28-33). А тому першим обвинуватив Давида і висловив йому свій докір стосовно байдужості до воїнів і людей. Як сказав Йоав, Давид був би більш “задоволений”, якби Авесалом і далі жив, а всі вони “вмерли”. Щоб хоч якось порятувати ситуацію, Йоав спонукав Давида вийти до своїх людей і запевнити їх, що він справді цінує їхню віддану службу йому.

19:9б-14.  Залишки війська Авесалома повернулися додому і разом з іншими ізраїльтянами перебували у не дуже сприятливих обставинах. Колись вони приєдналися до Авесалома, але зараз він був мертвий. Більше того, Давид був чудовим царем у минулому. То чому б старійшинам не “привернути царя”? Відчуваючи, що місцеві лідери вагаються, Давид послав до них священиків Цадока й Евіятара запитати, чому вони не повертали його на престол, коли було зрозуміло, що усі люди хочуть цього і готові до цього. Окрім того, Давид, бажаючи отримати підтримку саме від старших Юдеї, наказав священикам пообіцяти Амасові, його племінникові (див. 17:25; 1 Хр. 2:17), що він стане “начальником над військом замість Йоава” (2 Сам. 19:14). Йоав, який також був племінником Давида від іншої зведеної сестри (1 Хр. 2:16), цілковито дискредитував себе в очах Давида через відкриту незгоду з правлінням Давида.

19:15-24. Цадок і Евітар успішно виконали своє завдання. Усі люди Юдеї одноголосно (“всіх як одного чоловіка”) не лише попрохали Давида повернутися і правити ними, але й також надіслали своїх представників “до Йордану”, щоб ті зустріли там царя і допомогли йому перебратися через річку. Серед зустрічаючих був і Семей (вірш 16), який проклинав Давида, коли той був у вигнанні (16:5-8), і Ціва (19:18), слуга Мерібаала, який допоміг Давидові на його шляху (16:1-4). Семей, усвідомлюючи усю непевність свого теперішнього становища через повернення Давида, “упав перед царем” і попрохав у нього прощення. Давид задовольнив його прохання, не зважаючи на протести Авішая (19:22-24; також див. останню вказівку Давида Соломонові, 1 Цар. 2:8-9). Велика кількість веніяминів, які вийшли “назустріч цареві” разом із Семеєм (2 Сам. 19:17) і яких він назвав людьми “з усього Йосифового дому” (тобто Ізраїлю), вказує на перші кроки народу Веніямина у напрямку приєднання до Юдеї.

19:25-31.  Потім підійшов Мерібаал і сказав, що Ціва “оббрехав” його перед царем, коли розповів про причину, з якої Мерібаал залишився в Єрусалимі, в той час як сам цар був змушений звідти піти. Внук Саула сказав, що не мав наміру, як розповів Ціва (див. 16:3), скористатися ситуацією для того, щоб повернути на престол династію свого діда. Важко сказати, чи говорив він тут правду, а чи ні, але Давида він, здається, таки переконав. Тому цар і вирішив повернути йому половину майна, яке погрожував забрати у нього (19:30; див. 16:4).

19:32-39.  Потім перед царем з’явився “Барзіллай-гілеадянин”, який забезпечував Давида усім необхідним, коли той прибув у Трансйорданію (17:27-29). З вдячності до 80-річного чоловіка за усю його доброту Давид попрохав його переїхати до Єрусалиму і жити аж до смерті на кошти уряду. Барзіллай відповів, що надто вже старий для переїзду і волів би померти на своїй власній землі. Однак він запитав, чи не міг би Кімгам, можливо, його син поїхати в Єрусалим замість нього і отримати подібну винагороду, на що Давид радо погодився.

19:40-44.  Нарешті Давид разом з усіма людьми “перебрів Йордан” і прибув у Гілгал, де його зустріла юрба людей з Юдеї та з Ізраїлю. Ізраїльтяни були стурбовані тим, що юдейці називали Давида лише своїм (вірш 42). Коли юдеї відповіли, що Давид був їхнім родичем (вірш 43), ізраїльтяни сказали, що їхніх племен є аж 10, а тому їхні слова мають більшу вагу. Окрім того, як вони заявили, ізраїльтяни перші попрохали Давида повернутися і правити їхнім народом (вірш 44), підтвердження чому можна віднайти у віршах 10-11. Дана суперечка показує усю непостійність людей, які спершу, хоча й неактивно, але приєдналися до повстання Авесалома, а тепер заявляли, що мають право першими вітати повернення Давида. А також цей спір показав глибину розколу між Ізраїлем і Юдеєю, тріщину, яка з часом призвела до утворення двох окремих царств.

2. ВІДНОВЛЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ (част. 20)

20:1-3. Суперечка між ізраїльтянами і юдеями, які прибули у Гілгал, стала такою запальною, що один “веніяминянин” на ім’я Савей оголосив, що ізраїльтяни не мають “частки з Давидом”, через що “всі мужі ізраїльські відступили від” царя. Після цього Давид і юдеї далі попрямували у Єрусалим. Повернувшись, Давид відразу поновив свої права монарха, в тому числі знову зібрав свій гарем (див. 15:16). Тих же “десять наложниць”, які залишалися в Єрусалимі в час його відсутності, він поселив “до окремої хати”, де “харчував ... їх, але до них не ходив”, бо вони мали статеві стосунки з його сином Авесаломом (16:21-22).

20:4-10.  Перша державна справа вимагала невідкладних дій. Давид розумів, що йому слід зупинити повстання, початок якому поклав Савей у Гілгалі. Тож він наказав Амасові, своєму новому полководцю (19:14), скликати “протягом трьох днів мужів юдейських”, щоб спинити Савея. Коли Амаса не зміг цього зробити у призначений час, Авішай, за наказом Давида, взяв “слуг” царя (див. 18:2) і подався з ними на Північ (20:7). По дорозі туди вони зустріли Амаса в Гівеоні, що за п’ять миль на північ від Єрусалиму. Йоав, хоч і був усунутий з посади воєначальника, також знаходився там. Вдавши, наче сердечно вітає Амаса, Йоав убив його своїм “мечем”. Таким чином Йоав помстився за втрату звання. Та особливо мерзенним у цій ситуації є те, що Йоав і Амаса були двоюрідними братами, синами двох Давидових зведених сестер (1 Хр. 2:16-17). Тож знову збувалося пророцтво Натана: “Меч навіки не відійде від дому твого” (2 Сам. 12:10).

20:11-22.  Йоав відразу взяв командування на себе так, наче й нічого не трапилося, а воїни зупинялися дорогою, щоб поглянути на труп Амаса. Тоді безсердечний Йоав “відволік Амаса з дороги на поле й накинув на нього одежину”, не потурбувавшись навіть про його поховання. Зібравши підкріплення, Йоав рушив на північ “аж до Авел Бет-Маахи” (що за чотири милі на захід від Дану і на північ від Тиверіадського озера). Там він і знайшов Савея, який сховався за муром міста, вочевидь, готуючись до довгої облоги. В той час, як Йоав “намагався розвалити мур”, одна “мудра жінка закликала його з міста”. Вона сказала Йоавові, що люди вважають її мудрою і слухають її порад (вірш 18), а потім спитала його, чому він намагається зруйнувати її місто, яке завжди було мирним і вірним в Ізраїлі. Її місто, наче “матір (городів) в Ізраїлі”, було дуже видатним.

На це Йоав відповів, що не саме місто є його метою, а повстанець Савей, який вирішив повести ізраїльтян геть від їхнього царя. А також він додав, що коли вона допоможе йому і люди видадуть їм Савея, він відступить від міста. Невдовзі “голову” Савея” кинули Йоаву через мур. Досягши свого, Йоав припинив облогу міста і повернувся в Єрусалим.

20:23-26. Вочевидь, Давид терпимо поставився до вбивства Амаса, адже Йоав тут з’являється в переліку царських службовців Давида. Йоав “був начальником над усім ізраїльським військом”. “Беная, Єгоядів син” командував особливими військовими підрозділами Давида, “керетіями” і “пелетіями” (див. коментарі до 8:15-18). Зрештою саме він замінив Йоава на початку правління Соломона (1 Цар. 2:35; 4:4). Адорам служив “наставником над підневільними працями”. Цю посаду він зберіг за собою і в часи правління Соломона. (В 1 Цар. 4:6 його ім’я звучить як Адонірам  — це повне ім’я до скороченого Адорам .) Йосафат був літописцем, Шея — писарем, вочевидь, замінивши Шішу (2 Сам. 8:17), а Цадок і Евіятар залишилися головними священиками. І насамкінець “Іра з Яіру” був особливим радником Давида, замінивши на цій посаді власних Давидових синів (див. коментарі до 8:18 щодо значення слова кохен  у 20:26, яке часто перекладається як “священик”).

Е. ВБИВСТВО І ПОХОВАННЯ САУЛОВИХ СИНІВ (част. 21)

21:1-8.  В якийсь момент правління Давида, вочевидь, ближче до кінця, Ізраїль зазнав нищівного голоду, який морив людей “протягом трьох років поспіль”. Коли Давид запитав у Господа про причину такого нещастя, Бог об’явив йому, що то було покарання за порушення Саулом завіту, укладеного з гівонітами ще в часи Ісуса Навина (ІсНав. 9:15-21). Колись ізраїльтяни під проводом Ісуса Навина зруйнували Єрихон та Аї і збиралися саме напасти на об’єднання аморітів у Ханаан-краї. Гівоніти, які були на шляху завоювань Ісуса Навина, заявили, що не належать до його ворогів і таким чином уникнули повного винищення. Більше того, вони хитрістю спонукали Ісуса Навина укласти з ними завіт, згідно якого вони, де б не були, завжди служитимуть Ізраїлю, а їх за це ніколи не кривдитимуть. Хоча цей завіт і було укладено хитрістю, та все ж він зобов’язував обидві сторони дотримуватися його умов.

Саул же, з не зазначених у цій біблійній оповіді причин, убив певну кількість гівонітів під час свого правління (2 Сам. 21:1). Коли Давид дізнався, що “голод” зійшов на Ізраїль, як покарання за порушення того завіту, то запитав старших гівонітів, що для них “зробити”. Вони ж не захотіли прийняти у спокуту ні золота, ні срібла. Лиш сказали, що вони, як ізраїльські васали, особисто помстяться за це і попросили видати їм сімох “потомків” Саула чоловічого роду, щоб “стратити” їх і тим самим дотриматися старозавітного звичаю — око за око, зуб за зуб, і життя за життя (Вих. 21:23-25).

Давид визнав слушність їхньої вимоги, але водночас він мав зобов’язання і перед Йонатаном (1 Сам. 20:15-16). Тож він не міг їм видати Мерібаала, “Йонатанового сина”, а підібрав сімох інших нащадків Саула для цієї страти. Сюди ввійшли: Армоній та інший Мерібаал, сини Саулової наложниці Ріцпи (див. 2 Сам. 3:7), а також п’ять “синів Мерави, Саулової дочки” від її чоловіка Адрієла (див. 1 Сам. 18:19). (Як зазначено у примітках до НМВ, у багатьох рукописах давньоєврейською мовою тут присутня згадка про Міхаль, але тоді 2 Сам. 21:8 суперечитиме 6:23, де говориться, що Міхаль померла бездітною. Тому, вочевидь, все ж правильно казати, що тут іде мова про Мераву, як зазначено у двох рукописах давньоєврейською мовою та інших декількох рукописах.)

21:9-10.  Цих семеро синів і внуків Саула гівоніти привселюдно стратили “на початку ячмінних жнив”, тобто ранньою весною (див. таблицю “Календар в Ізраїлі” поблизу Вих. 12:1). Коли їхні тіла висіли на місці страти, Ріцпа, мати перших двох (вірш 8), не хотіла їх знімати і ховати. У великому горі вона оплакувала їх, сидячи “на скелі”, аж допоки не прийшли довгоочікувані дощі. Важко зрозуміти, що стало причиною такої її поведінки, хіба що вона розглядала цю помсту гевонітів як помсту Бога, що зійшла на землю через Саула. Той факт, що тіла залишалися підвішеними, допоки не прийшли дощі, свідчить про те, що Боже прокляття зійшло на землю, а тепер і на страчених синів Саула, адже “повішений ... — то прокляття Боже” (Втор. 21:23). Прихід дощів засвідчив, що прокляттю настав кінець і тіла можна зняти й поховати. Хоча в Законі зазначено, що повішене тіло слід знімати з дерева до заходу сонця (Втор. 21:23), це стосувалося людини, покараної за якийсь особистий злочин. В даному ж випадку ніхто з повішених особисто не був обвинувачений у вбивстві. Це було покарання за порушення завіту, що накликало Божий гнів на увесь народ і вимагало помсти привселюдного й тривалого характеру.

21:11-14. Коли Давид побачив ревні старання Ріцпи будь-що захистити тіла своїх синів від хижих птахів і тварин, то згадав про ганебну смерть Саула і його сина Йонатана, тіла яких філістимляни “повісили” на мурах Бет-Шану після бою на Гільбоа (1 Сам. 31:11-13). Хоча мешканці Явеш-Гілеаду поховали їхні рештки, та все ж це було далеко від Гівеа, рідного міста Саула. Тож Давид вирішив повернути їхні “кості” з Явеш-Гілеаду і поховати їх “у Веніяминовій країні, в Целі, в гробі Кіша, його батька”. Після цього Господь знову “змилосердивсь ... над краєм”.

21:15-22. Дана частина завершується оповіддю про останні бої Давида з філістимлянами. Колись міцний і молодий воїн Давид тепер був уже літнім і слабким чоловіком. Філістимлянський велетень Есві-Бенов пішов на Давида зі списом (який важив “триста шеклів міді”, що складало приблизно сім з половиною фунтів) і “новим мечем” (дана фраза в тексті давньоєврейською мовою дослівно звучить як “озброєний новою зброєю” [вірш 16], без точної вказівки на вид зброї, яка у нього була), погрожуючи його вбити. Та Авішай дуже вчасно прийшов Давидові на допомогу і “убив” велетня. Після цього випадку воїни Давида порадили йому “більше” ніколи не ходити з ними “в бій”. Разом із його смертю настане кінець і його царюванню, а це — трагедія, рівнозначна згасанню освітлення Ізраїлю (“щоб не згасло Ізраїлеве світло”), адже саме через Давида на народ сходили Божі завітні благословення (1 Цар. 11:36; 15:4; 2 Цар. 8:19).

Наступні бої з філістимлянами, у Гові і Гаті, відбулися відразу після бою, зазначеного вище. У Гові (Гезері у 1 Хр. 20:4), “Сібхай”, відважний ізраїльтянин, “забив Сафа” (Сіппая у 1 Хр. 20:4), іншого філістимлянського велетня (усі рефаї були велетнями; див. 2 Сам. 21:16).

У Гаті Елханан “забив брата Голіята”. Оскільки Елханан походив з Вифлиєму, деякі науковці вважають, що це був Давид і що в даній частині знову описується колишній подвиг Давида. Однак тут відсутні будь-які свідчення щодо тотожності Елханана і Давида, а оповіді в 2 Сам. 21:18-22 і 1 Хр. 20:4-8 є наступними стосовно перемоги Давида над Голіятом, яка трапилася багато років тому. Оповідач, насправді, тут зазначив, що велетень, якого убив Елханан, був братом Голіята — Лахмій (1 Хр. 20:5).

Наступного разу “під Гатом” йшов бій зі ще одним велетнем (який також був “з роду рефаїв”; див. 2 Сам. 21:16, 18). Він мав “по шість пальців на кожній руці і по шість пальців на кожній нозі”. Генетичні зміни, які призвели до гігантизму, вочевидь, вплинули і на формування таких дивних кінцівок. Однак він також був убитий, і зробив це племінник Давида Йонатан, названий, звісно ж, в честь побратима Давида. Зі смертю цього велетня війни з філістимлянськими велетнями завершилися.

IV. Останні роки Давида (част. 22-24)

А. Пісня Давида (част. 22)

1. ВОЗВЕЛИЧЕННЯ ГОСПОДА (22:1-4)

22:1.  Ця частина, що міститься поміж оповідями про війни Давида з філістимлянами (21:15-22) та переліком його богатирів (23:8-39), є піснею, яка прославляє Боже провидіння, що порятувало його від “усіх ворогів” (див. вірш 4). Вона майже дослівно повторюється у Пс. 18, частині, яку, зважаючи на її літературну форму, прийнято вважати гімном подяки царя.

22:2-4.  Дотримуючись стилю, характерного для цієї літературної форми, псаломщик Давид спершу визнав усю велич і славу Господа, назвавши Його “моя Скеля, моя Твердиня, мій Спаситель ... Мій Щит і Ріг мого спасіння (див. коментарі до 1 Сам. 2:1), моя Твердиня ( місгоб ; див. коментарі до Пс. 9:9) й моє Прибіжище”. Усі подвиги Бога у минулому і Його обіцянки щодо майбутнього ґрунтуються на тому, ким Він є. Даний опис Господа є дуже влучним, особливо на фоні втеч, боїв і перемог, за яких створювалася дана пісня.

2. ПОДВИГИ ГОСПОДА (22:5-20)

22:5-20.  Давид чудово розумів, що Бог неодноразово допомагав йому в житті. Він розглядав цю допомогу у світлі тих непростих обставин (вірші 5-7), які він назвав за допомогою гіперболи “тенета смерті”. Він так часто потрапляв у небезпечні ситуації, що не один раз смерть йому здавалась неминучою. І лише завдяки Божому милосердю у відповідь на його молитви Давид зміг отримати спасіння з небес (“із храму”).

Через Давида, який слугував центром Божих намірів стосовно спасіння, подвиги Господа поширювалися на ввесь світ (вірші 8-9). Згадуючи, головним чином, язичницькі міфи про Створення світу, Давид показав, що це Господь керує землею. Коли Він розгнівався, то “задрижала й стряслася земля, основи небес затремтіли”, засвідчивши Його турботу про Давида.

Але верховність Бога простягається навіть далі. Він — Господь і небес (вірші 10-16). Хоча Ваал, ханаанський бог, був відомий своїм шанувальникам як “вершник, що летить на хмарах”, саме Яхве сидить на престолі в небесах, і усе Його Створіння слугує Йому. “Блискавицею” і Своїм голосом, мов громом, Він скрикнув на Своїх (і Давидових) ворогів, нажахавши їх. Бог Створіння зробив так, що усе Його Створіння діяло на користь Давида.

Те, що Давид говорить про могутні діяння Бога (вірші 8-16) як про вияв не лише Його спроможності творити, але й порятувати, стає зрозуміло із завершальних віршів даного уривку (вірші 17-20): Бог порятував Давида від усіх його ворогів, бо був милосердним і ласкавим до нього. Божий вияв спасіння озвучено тут наступними дієсловами: (а) “простяг”, (б) “взяв”, (в) “витяг”, (г) “врятував” (вірші 18, 20), (ґ) “вивів”.

3. СПРАВЕДЛИВІСТЬ ГОСПОДА (22:21-30)

22:21-30.  Порятувавши Давида, Бог обдарував його Своїми ласками, божественними винагородами відповідно до власної справедливості Давида. Він, однак, не вважав, що для того, щоб отримати спасіння, слід щось робити. Давид лиш казав, що дари Божі можна здобути щирою вірою і відданістю Йому. Сам він “зберіг путі Господні” (вірш 22), “його присуди” (вірш 23) й ухвали (вірш 23) та стримувався “від гріха” (вірш 24; див. вірші 21, 25). А тому Бог і “винагородив” його (вірш 25) та виявив Своє милосердя до нього, як і до всіх, хто справедливий (“милостивий ... досконалий ... чистий ... смиренний”; вірші 26-28). Грішники ж, з іншого боку, через свою гордість не можуть сподіватися на Його ласку (вірш 28б). З Богом, який, наче “світильник” освітлює “темряву”, праведна людина завжди буде непереможною. Вона може пробити “вал”, перескочити найвищий “мур” (вірш 30).

4. ДОСКОНАЛІСТЬ ГОСПОДА (22:31-51)

22:31-51.  В останній частині псалму Давид знову звернувся до опису характерних рис Господа, але цього разу пов’язав їх із певними способами, які Бог уже використав і ще використовуватиме, діючи на його користь. Спершу Давид описав Бога як Того, Хто зміцнює (вірші 31-35), Хто є Щитом, Скелею, Фортецею, Хто дає швидкість і силу Своїм слугам. Він — “Щит” (вірш 36), бо захищає від спотикання і падіння (вірші 36-37). Він — Той, Хто придушує ворогів (вірші 38-41). Саме завдяки Господові Давид мав змогу переслідувати і знищувати своїх “ворогів” так, що “більш не встали вони”.

А також Господь — це Підтримка (вірші 42-46). Вороги Давида взивали до Бога, але Він їм не відповідав (вірш 42). Навпаки, Він дозволив Давидові розгромити їх (вірш 43) і правити над ними так, як і над власним народом (вірші 44-46).

Зрештою Давид сказав, що Господь — його Спаситель (вірші 47-51). Коли вороги оточили його і хотіли вже знищити, Господь “дав” йому велику перемогу, за що Давид воздав хвалу Йому (вірш 50) і визнав, що усі колишні діяння Бога були здійсненням Його обіцяних благословень, які зійшли на Давида і його потомство та будуть з ними “навіки”.

Б. Давидові богатирі (част. 23)

23:1-7. Переліку Давидових богатирів передує коротка поема (вірші 1б-7), що має заголовок “Останні слова Давида”. У першій строфі (вірш 1) він назвав себе сином Єссея, чоловіком, поставленим “високо”, помазаником “Бога Якова”, любим співцем “Ізраїля”. Саме тут розкривається його ріст від скромного сина звичайного мешканця Вифлиєму, що не був знатного роду, до поетично обдарованого царя Ізраїлю, чим, як сказав Давид, він завдячує лиш Господові, який його обрав і помазав.

Давид цілковито усвідомлював, що був лиш знаряддям Бога, й це стає зрозуміло з другої строфи (вірші 2-4), де він говорить, що Бог промовляв “до” нього (вірш 3) і “через” нього (вірш 2) до народу, даючи йому сили правити справедливо і богобоязливо. Давид також сказав, що цар, який править народом, неначе Божий посланець, подібний на блиск сонця “безхмарного ранку” і на чистий день після дощу.

У третій строфі (вірші 5-7) Давид зосередив увагу на своєму Завіті з Богом, згідно якого Господь і обрав його, і благословив. Бог “заключив” із ним і його нащадками (“моїм домом”) “вічний союз”, який гарантував їм остаточну перемогу (див. 7:8-16). А “нікчемні всі”, мов “терня”, залишатимуться осторонь, допоки їх не поглине Божий суд (див. Мт. 13:30, 41).

23:8-39.  Давид мав аж 37 “витязів” (вірш 39), кожен з який відзначився величними подвигами та служінням Богові й Ізраїлю. Усі вони входили до спеціальних підрозділів Давидового війська, де було троє командувачів (вірші 8-17), двоє воїнів другого рангу (вірші 18-23) і 32 богатирі із довгого переліку (вірші 24-39). (Див. таблицю “Давидові богатирі”.) Цікаво, але тут немає жодної згадки про Йоава, хоча двоє його братів — Авішай та Азаел — є в переліку (вірші 18-24). Ні автор книги Самуїла, ні автор Хронік, вочевидь, не порахували за необхідне включати Йоава до даного переліку, оскільки він був начальником усього війська впродовж більшої частини періоду правління Давида (20:23).

Хоча написання декількох імен не збігається з переліком в 1 Хр. 11:11-47, зазвичай вони все ж однакові. Проте літописець Хронік називає більше 37 імен. Вочевидь, це були воїни нижчого рангу у порівнянні з переліченими у Сам., або ж вони замінювали тих (уже перелічених), які загинули в бою.

До першої трійці входили: (а) “Ішбаал, Гахмоній”, який убив “вісімсот мужів ... за одним разом” (2 Сам. 23:8; щодо числа “300” в 1 Хр. 11:11 див. коментарі там); (б) “Єлеазар, син Додо, Ахохів син”, який бився з філістимлянами (2 Сам. 23:9-10) “у Пасдаммімі” (1 Хр. 11:13; див. “в Ефес-Даммімі” у 1 Сам. 17:1); та (в) “Шамма, Аггеїв син, з Гарару”, який здобув “велику перемогу” над філістимлянами (2 Сам. 23:11-12).

Ці троє також продемонстрували свою відвагу, коли влітку (“під час жнив”) принесли Давидові “у печеру Адулам” води “з криниці, що у Вифлиємі” в той час, як там знаходилися філістимляни (вірші 13-15; див. 1 Сам. 22:1). Давид був такий зворушений їхнім вчинком, що відмовився пити ту воду, “але вилив її (в жертву) Господеві” (2 Сам. 23:16-17). Більшість науковців заперечують той факт, що троє чоловіків, про яких тут іде мова, це та ж перелічена вище трійця, адже у вірші 13 слово “троє” не має означеного артикля у тексті давньоєврейською мовою. З іншого ж боку, вірш 17 дає зрозуміти, що попередні вірші стосувалися саме цих трьох воїнів, а тут означений артикль уже є.

До воїнів другого рангу належали: “Авішай, ... син Церуї” (і племінник Давида, 1 Хр. 2:15-16), який “був головний над тридцятьма”, але “не дорівнював трьом”, зазначеним вище (2 Сам. 23:18-19; див. 1 Сам. 26:6-11; 2 Сам. 10:14; 21:16-17) і “Беная”, який прославився своїми подвигами у бою з людьми та левом (23:20-23; див. 8:18; 1 Цар. 1:32, 36, 38; 2:35; 4:4).

У найдовшому переліку зазначено імена 32 богатирів. Зазвичай сюди входило 30 чоловік або ж дещо менше чи більше, та все ж їх називали “тридцятьма”. Це був звичний термін для позначення невеликого військового підрозділу, який давньоєврейською мовою звучав як хасс е лосім  (“тридцять”). Або ж, можливо, двоє з даного переліку загинуло в бою (в тому числі “Урія хеттит”, 2 Сам. 11:14-17), і їх замінили інші.

В. Гріх Давида за проведення перепису (част. 24)

24:1-3.  Важко визначити лише з 2 Сам. точний час, коли трапилася подія, зазначена тут, але з 1 Хр. 21 стає зрозуміло, що усе це відбувалося саме перед тим, як Давид залишив вказівки Соломону стосовно побудови храму (1 Хр. 21:28-22:19). Перепис, вочевидь, було проведено наприкінці царювання Давида і, скоріш за все, мало стосунок до передачі правління Соломонові, яке незабаром мало відбутися.

З причин, тут не зазначених, Господь “знову” розлютився на Ізраїль (слово “знову” з 2 Сам. 24:1 може стосуватися 21:1), і “побудив Давида” перелічити їх. В 1 Хр. 21:1 зазначено, що це сатана спонукав Давида провести перепис ізраїльтян. Що ж, тут немає жодного протиріччя, адже Господь міг просто дозволити сатані підштовхнути Давида до неправильного вчинку, щоб покарати ізраїльтян і залишити відповідні вказівки Давиду. Подібним чином Господь дозволив сатані завдавати страждань Іову (Іов. 1:12; 2:6), а злому духові непокоїти Саула (1 Сам. 16:14; див. коментарі там). Та у будь-якому разі Господь особисто не заохочував Давида робити зло, адже “Бог не може бути спокушуваний злом, і Сам Він не спокушає нікого” (Як. 1:13).

Причини, з яких Давид міг би хотіти провести перепис усіх ізраїльтян, тут також не є очевидними, хоча той факт, що кількість його воїнів було пораховано (2 Сам. 24:2, 9), вказує на те, що йому важливо було знати свою військову силу. І ось у цьому й полягав його гріх — зробивши перепис населення, він тепер міг вихвалятися чисельністю усього свого народу. На це може вказувати й запитання Йоава, який поцікавився в Давида, “чому” той “забажав того”. Як сказав Йоав, Бог міг додати Давидові стільки людей, скільки йому було потрібно, то чому ж тоді Давид відчував потребу оцінити свої сили?

24:4-9.  Однак “царський наказ ... переважив”, і “рушили ... воєводи ... царя переписувати народ ізраїльський”. Розпочавши з Трансйорданії, вони пішли у напрямку проти годинникової стрілки, спершу на північ “до Дану”, потім на захід і південний захід у Сидон і Тир, по рівнинах і долинах, “в усі міста хіввіїв та ханаанян”, а згодом і на південь у Версавію. Зрештою, “по дев'ятьох місяцях і двадцятьох днях”, вони повернулися в Єрусалим і звітували перед Давидом, сказавши, що “в Ізраїлі 800 000 боєздатних мужів, що володіли мечем, а в Юди 500 000” (вірш 9). В 1 Хр. зазначено, що в Ізраїлі було 1100000 чоловіків, а в Юдеї 470000, однак літописець додав, що тут не враховано левітів і веніяминян (1 Хр. 21:5-6). Розбіжність у числах може бути наслідком того, що в число 1100000 включено усіх боєздатних чоловіків, в тому числі постійно діюче військо, що складалося з 12 підрозділів по 24000 воїнів кожен (288000, 1 Хр. 27:1-15) плюс 12000 чоловік у Єрусалимі і в містах для колісниць (2 Хр. 1:14). Якщо цих 300000 відняти від числа 1100000, то отримаємо 800000 — число, зазначене в 2 Сам. 24:9. А також літописець Хронік міг не врахувати 30000-не постійно діюче військо юдеїв (6:1), тоді як у Сам. 24 їх включено. Загалом число юдеїв дорівнювало 500000. Це лише одне з пояснень, однак, зважаючи на зовсім невелику кількість інформації стосовно того, як саме проводилися ці підрахунки, важко щось сказати напевно.

24:10-25.  Коли Давид отримав цей звіт, то усвідомив, що вчинив гріх гордині та самодостатності і сповідався в цьому (“вчинив я нерозумно”) Господу (в 1 Хр. 21:7 зазначено, що Господь покарав ізраїльтян за гріх перепису). Тоді Господь послав пророка Гада до Давида з переліком із трьох різних нещасть, з яких він мав обрати одне, за допомогою якого Бог покаже Своє невдоволення і покарає зло. Давид міг обрати або “три роки” голоду, або “три місяці” втечі від ворогів, або “три дні” чуми (2 Сам. 24:13). (Хоча в оригіналі давньоєврейською мовою сказано “сім” років голоду, у 1 Хр. 21:12, текст яких краще зберігся, зазначено число “три”, як і в НМВ.) Давид обрав третій варіант, поклавшись на Боже милосердя (2 Сам. 24:14).

Через це чума забрала життя в 70000 людей. Коли ж нависла загроза над самим Єрусалимом, втрутився Господь і наказав “ангелові, що вигублював люд”, зупинитися. Тоді Давид, звертаючись до Господа, визнав, що це його особиста провина і закликав Його пощадити невинних людей. А потім, щоб спокутувати свій гріх, пообіцяв покласти “Господеві жертовник”, який за велінням Бога мав бути збудований “на току Орни євусія”, мешканця Єрусалиму, оскільки саме там ангел, який “вбивав народ”, отримав вказівку спинитися і не винищувати місто (вірш 16).

Відповідно до давнього звичаю тік (широке, розчищене, спеціально підготовлене місце) знаходився на горі Моріа, відразу за північною стіною Давидового Єрусалиму. Та цей тік не був у власності Давида. Він належав одному з мешканців міста. Однак, коли Орна дізнався про бажання Давида (вірш 21), то захотів не лише безоплатно віддати цареві тік, а й дати “дрова” і волів “для всепалення” (вірш 22). Проте Давид не прийняв від Орни цих дарів, адже не міг “принести Господеві ... всепалення”, які нічого йому не коштували. Це звело б нанівець саме значення даної пожертви. Тому Орна продав Давидові свій “тік і волів за п'ятдесят срібних шеклів” (600 шеклів золота, що згадуються в 1 Хр. 21:25, включають також плату за “те місце”, а не лише току). П'ятдесят шеклів складали приблизно 1 1 / 4  фунтів срібла. Тож срібло, яке Давид дав Орні, було лиш платою за волів і тік, а 600 шеклів (15 фунтів золота), які згадуються в 1 Хр. 21:25, — за всю землю Орни довкола току.

Придбавши те місце, Давид “збудував там ... жертовник ... та приніс всепалення й мирні жертви”, заступившись таким чином за свій народ. “І Господь змилосердився над краєм”, і зцілив Ізраїль від чуми. Саме там Авраам колись приніс у жертву свого сина Ісаака (Бут. 22:2). І саме на тому місці Соломон згодом зведе свій величний храм (1 Хр. 22:1; 2 Хр. 3:1).

БІБЛІОГРАФІЯ

Див. 14 посилань у Бібліографії  до 1 Сам., окрім цих трьох:

Ackroyd, Peter R. The Second Book of Samuel . New York: Cambridge University Press, 1977.

Kirkpatrick, A.F. The Second Book of Samuel . Cambridge: Cambridge University Press, 1886.

Moriarty, Fredrick. The Second Book of Samuel . New York: Paulist Press, 1971.