1 ЦАРІВ

Томас Л. Констейбл

ВСТУП

Назва . 1 та 2 Книги Царів отримали таку назву тому, що в них описується та тлумачиться правління всіх царів Ізраїлю та Юдеї, окрім Саула. Що ж до Давида, то хоча його останні дні і згадуються тут (див. 1 Цар. 1:1-2:12), проте більшість значних фактів правління цього царя записані в 2 Сам. 2-24 і 1 Хр. 11-29. У давньоєврейському Старому Завіті 1 та 2 Книги Царів були однією книгою та розглядалися як продовження історичної оповіді, розпочатої в 1 та 2 Книгах Самуїла. Септуаґінта, грецький переклад Старого Завіту, розділяє Книги Царів на дві частини, які в англійському перекладі Біблії складають 1 та 2 Книги Царів, хоча й в самій Септуаґінті вони носять назву “3 та 4 Книги Царств” (в той час як 1 та 2 Книги Самуїла – це “1 і 2 Книги Царств” ). Назва “Царі” походить з латинського перекладу (Вульґати) Ієроніма, який було здійснено приблизно через шість століть після Септуаґінти. Саме Ієронім назвав ці дві книги “Книгою Царів”.

Структура та зміст . В 1 та 2 Книгах Царів описано історію Ізраїлю від самого початку шляху Соломона на престол Давида й аж до кінця правління Седекії, останнього царя Юдеї. Седекія правив до тих пір, поки вцілілі мешканці Південного царства не потрапили в полон, а вавилонські правителі не почали керувати Палестиною.

В книгах Царів можна виділити три головні періоди в історії Ізраїлю: (а) єдине царство  (в цей період Ізраїль та Юдея залишалися одним царством під керівництвом царя Соломона, як то було й за царів Саула і Давида); (б) розділені царства  (від повстання Ізраїлю проти правління юдейських царів і до його захоплення ассирійцями); і (в) у ціліле царство  (записи про події в Юдеї від вигнання ізраїльського народу до поразки самих юдеїв та їх вигнання вавилонянами).

Поділ 1 та 2 Книг Царів на дві книги був здійснений не через логічний розрив розповіді, а через те що рукопис 1 та 2 Книг Царів був занадто довгим і його необхідно було розділити на дві менші, більш зручні для розгляду частини. Результатом такого поділу стали дві книги, які майже однакові за обсягом.

Час написання . Останнім у 2 Книзі Царів описано помилування царя Йоахина на тридцять сьомому році його ув’язнення (що відбулось у 560 р. до н.е.). Тому 1 та 2 Книги Царів не могли бути написані раніше цієї події. Малоймовірно, що повернення єврейського народу з вавилонського полону в 538 році до н.е. відбулося, коли 1 та 2 Книги Царів були ще не написані. Адже, якби таке сталося, то, вірогідно, автор би згадав цю подію. Цілком можливо, що 1 та 2 Книги Царів були остаточно написані між 560 та 538 рр. до н.е..

Автор. Незважаючи на очевидність того факту, що автор використовував різні вихідні матеріали при написанні 1 та 2 Книг Царів, книга має ознаки приналежності перу одного автора, а не кількох. До деяких таких ознак відносять вибір записаних матеріалів (приміром, записи про діяння царів та їх оцінка, а також настанови деяких пророків), емоційно-експресивні вирази, які зустрічаються в обох книгах (наприклад, в пастирських настановах пророків, оцінці діяльності царів стосовно Закону Мойсея, а також щодо верховенства роду царя Давида), спосіб зазначення початку та кінця правління царів (до прикладу, 1 Цар. 14:31; 15:1-3, 23-26), а також терміни та вирази, що неодноразово зустрічаються від початку до кінця (приміром, “решту дій … записано”, “зло в очах Господніх”; “Він царював … роки … . Матір його звалась …”, “Так певно, як живе Господь”).

І хоч особа автора залишається невідомою, проте, можливо, він був вигнанцем, що жив у Вавилоні. Доводячи слушність такої думки, деякі тлумачі вказують на те, що автор цих двох книг написав про звільнення Йоахина з вавилонського полону, а ця подія, на їхню думку, мала особливе значення саме для того єврейського народу, що перебував у неволі. Такий хід міркувань привів дослідників 1 та 2 Книг Царів до припущення, що їхнім автором є один із видатних євреїв, що були вавилонськими невільниками, як-от Езра чи Єзекиїл. Існує навіть версія, що їх написав Єремія, проте він не був вавилонським вигнанцем та помер в Єгипті. Загалом вчення і традиція прадавнього часу виділяють над іншими як ймовірного автора 1 та 2 Книг Царів одного з цих трьох чоловіків.

Мета. 1 та 2 Книги Царів були створені з метою записати історію та, що навіть важливіше, надати не один урок з цієї історії.

Основним завданням в історичному плані автор вбачав необхідність зберегти запис про царів як Ізраїлю, так і Юдеї. В ньому (себто в записі) автор особливо акцентував увагу на діях царів, а також певних пророків, що мали неабиякий вплив на часи, в які провадили свою діяльність.

Що більш важливо, автор намагався оцінювати правителів згідно з Законом Мойсея. Окрім детального опису падіння Північного та Південного Царств, він також вказав на причини занепаду загалом та долю кожного царя зокрема. Цілком можливо, що автор мав намір показати полоненим у Вавилоні ізраїльтянам причини такого їх скрутного становища, щоб вони навчилися зі свого минулого і зробили відповідні висновки. Особливо ж він наголошував на Господній відданості Своєму завіту (себто обітницям благословляти слухняних Йому та карати тих, що чинили непослух) та злу ідолопоклоніння.

2 Книга Хронік описує історію майже того ж періоду часу, про який йдеться і в 1 та 2 Книгах Царів (1 Книга Хронік включає в себе родовід, що передував Давиду [част. 1-9], смерть Саула [част. 10], а також правління та смерть Давида [част. 11-29]). Проте цілі та акценти, розставлені в цих двох історичних записах, кардинально відрізняються. Для автора Хронік більш значний інтерес складали царі юдейські, в той час як автора 1 та 2 Книг Царів цікавили як правителі Ізраїлю, так і Юдеї. До того ж, в 1 та 2 Книгах Хронік особливий наголос робиться на ролі складових священства в історії народу, себто на храмах і поклонінні, тоді як 1 та 2 Книги Царів більше звертають увагу читача на царів та пророків. В 2 Хр. юдейським царям, що правили після Давида, дається оцінка стосовно самого Давида та поклоніння Ягве, тоді як в 1 та 2 Книгах Царів правителям обидвох царств надається оцінка стосовно Закону Мойсея (аби дізнатися більше про мету та акценти в 1 та 2 Книгах Хронік див. Вступ  до 1 Хр.).

Історичне підґрунтя. Коли Соломон посів трон у 971 році до н.е., Ізраїлю нічого не загрожувало у воєнному плані, адже як Єгипет, так і Ассирія були слабкими державами. Проте згодом Ассирія зміцнилась і вже у 722 році до н.е. атакувала та захопила Самарію, столицю Північного Царства Ізраїлю. Пізніше Ассирійське царство також напало на Юдею, і хоча йому вдалося захопити декілька південних міст, проте Єрусалим, столиця Південного Царства, не піддалася Ассирії, яка, до того ж, захопила контроль і над Єгиптом. А в 609 році до н.е. фараон Нехо повів своє військо на північ Ізраїлю до Харану, що в Арамі, аби допомогти Ассирії протистояти Нововавилонській імперії. У 605 році до н.е. Вавилон під проводом Навуходоносора завдав поразки Єгипту під Каркемишем, просунувся на південь до Юдейського царства і опісля трьох атак (у 605, 597 та 586 рр. до н.е.) повністю зруйнував Єрусалим, забравши у 586 році до н.е. в полон увесь єврейський народ, окрім найбідніших його представників.

Хронологія. Найбільша проблема, з якою зіштовхуються дослідники 1 та 2 Книг Царів, – хронологія правителів, особливо що стосується Юдеї. В деяких випадках відповідь криється у співправительстві чи регенстві – періодах часу, коли державою керували відразу двоє царів; в інших же випадках проблему можна вирішити, зрозумівши, коли саме цар розпочав відлік років свого правління. Так, Юдея та Ізраїль використовували два різні методи для визначення того, коли було розпочато царювання. До того ж, кожен народ міняв свою систему відліку мінімум один раз за весь період часу, описаному в 1 та 2 Книгах Царів.

Третій фактор тільки ускладнює проблему. Юдейське та Ізраїльське царства розпочинали ведення календаря в різні часи. Така розбіжність в часі перешкоджає подальшому поясненню проблем, пов’язаних з хронологією у 1 та 2 Царів (хоча й деякі з книг, перелічених у Бібліографії , надають більше інформації з цього приводу). Незважаючи на те, що точні дати все ж постають певною проблемою, декілька інших хронологій, розроблених консервативними вченими, узгоджуються з оповіддю. Загалом в більшості випадків ці хронологічні системи відрізняються одна від одної всього на один-два роки.

Все ж основними датами для цього періоду часу є: 931 рік до н.е. – поділ царства; 722 рік до н.е. – занепад Ізраїлю; та 586 рік до н.е. – падіння Юдеї (див. таблицю “Огляд Історії Старого Завіту”, а також таблицю “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25).

Теологія. 1 та 2 Книги Царів, як і інші історичні книги Старого Завіту, були створені не просто задля запису історично важливих фактів, а й задля пролиття світла на духовні уроки, що є безцінними в будь-який час, та їх збереження. На це вказують обидві Книги Царів, зокрема зацікавленість автора пророками й царями. Господь об’являв Себе та Свої послання через Своїх слуг – пророків, а також через історичні події. Рішення ж людей, прийняті у вірності та покірності або ж у невір’ї та непослуху, в будь-якому випадку призводили до неминучих наслідків.

Бог хотів, аби весь ізраїльський народ показав всім іншим людям, як насправді прекрасно жити під покровом Всевишнього (див. Вих. 19:4-6). Він обрав Авраама батьком сімейства, яке мало стати цілим народом та благословенням для цілого світу (див. Бут. 12:1-3). Ця милість мала зійти на все людство, оскільки Ізраїль мав дозволити світлу Божої присутності перебувати з ним, змінювати його, а також сяяти для всіх народів (див. Іс. 42:6).

Завіт, який Господь уклав із Авраамом (див. Бут. 15:12-21), гарантував йому (Авраамові) землю, нащадків та Боже благословення. Обіцянки цього завіту повторно лунали для нащадків Авраама в різні часи, але за певних важливих подій Бог розширював та доповнював котрусь із них. Коли ізраїльтяни готувалися ввійти в обіцяну землю, Господь повторив Свою обіцянку того, що ізраїльський народ отримає вічне право на цю землю від Бога, але займе цю територію за умови, що буде вірний Господу, її Власникові (див. Втор. 28-30). За часів Давида Бог пообіцяв, що Авраамове потомство через Давида буде благословенне особливим чином (див. 2 Сам. 7:11-16): царем над ізраїльтянами завжди буде один із Давидових нащадків (див. 2 Сам. 7:16). Пізніше Господь пообіцяв Єремії, що Він поблагословить Ізраїль певним чином через Новий Завіт (див. Єр. 31:31-34).

1 та 2 Книги Царів показують, що Бог є вірним Своєму слову щодо Ізраїля. В межах цієї великої мети автор також показав, як певні людські дії впливали на відносини Господа з Його людьми та як Він приводив у дію Свої цілі, незважаючи на спротив Своїх ворогів та невдачі Свого народу.

При тому, що в 1 та 2 Книгах Царів Ізраїль був монархією, він більше нагадував теократичну державу, адже ізраїльські царі були віце-регентами Ягве, справжнього Правителя цього краю. В тих випадках, коли ізраїльські земні царі вірно вели свій народ за вказівками небесного Царя, що було об’явлено Богом через Закон Мойсея та пророків, ізраїльський край процвітав, як і було задумано Господом. Проте, коли земні царі виявлялись невірними, Ізраїль неминуче залишався осторонь від усіх Божих благ.

Отож, 1 та 2 Книги Царів виявляють відданість Всевишнього Своєму Слову, беззаперечне верховенство Бога над Його та всіма іншими народами, а також Господню терплячість. Ці книги також свідчать про невіру та непослух всіх людей, навіть тих, що були обрані Ним та пізнали Його благословення. Однак в обох книгах показано, що Бог не відкинув від Себе непокірних людей Ізраїлю, які були обрані Господом та могли будувати з Ним особливі стосунки.

ПЛАН

І. Правління Соломона (част. 1-11)

    А. Приготування до нового царя (1:1-2:12)

1. Старість Давида (1:1-4)

2. Задум Адонії (1:5-53)

3. Настанови Давида Соломонові (2:1-9)

4. Смерть Давида (2:10-12)

    Б. Ранні роки царювання Соломона (2:13-5:14)

         1. Соломон позбавляється ворогів (2:13-46)

2. Мудрість Соломона (част. 3)

3. Політичний аспект правління Соломона (4:1-5:14)

    В. Храм та палац Соломона (5:15-8:66)        

1. Приготування до будівництва (5:15-32)  

2. Будівництво храму (част. 6)

3. Палац Соломона (7:1-12)

4. Оздоблення храму (7:13-51)

5. Освячення храму (част. 8)

    Г. Останні роки правління Соломона (част. 9-11)

        1. Завіт Господа з Соломоном (9:1-9)

2. Досягнення Соломона (9:10-28)

3. Слава Соломона (част. 10)

4. Соломонове віровідступництво (част. 11)

ІІ. Ранній період історії поділеного царства (част. 12-22)

     А. Поділ царства (12:1-24)

1. Складне становище Ровоама (12:1-5)

2. Поради Ровоаму (12:6-11)

3. Рішення Ровоама (12:12-15)

4. Повстання Ізраїлю (12:16-20)

5. Реакція Ровоама (12:21-24)

     Б. Лихе правління Єровоама в Ізраїлі (12:25-14:20)

1. Ідолопоклонство Єровоама (12:25-33)

2. Божий чоловік з Юдеї (13:1-32)

3. Подальше віровідступництво Єровоама (13:33-34)

4. Пророцтво Ахії щодо сина Єровоама (14:1-18)

5. Смерть Єровоама (14:19-20)

      В. Лихе правління Ровоама в Юдеї (14:21-31)

1. Злодіяння Ровоама (14:21-24)

2. Набіг Шішака (14:25-28)

3. Смерть Ровоама (14:29-31)

      Г. Лихе правління Авії в Юдеї (15:1-8)

1. Злодіяння Авії (15:1-6)

2. Смерть Авії (16:7-8)

     Ґ. Добре правління Аси в Юдеї (15:9-24)

1. Доброчесність Аси (15:9-15)

2. Перемога Аси над Ваасою (15:16-22)

3. Смерть Аси (15:23-24)

     Д. Лихе правління Надава в Ізраїлі (15:25-32)

1. Царювання Надава (15:25-28)

2. Кінець першої династії Ізраїля (15:29-32)

     Е. Лихе правління Вааси в Ізраїлі (15:33-16:7)

1. Діяння Вааси (15:33-34)

2. Пророцтво Єгу (16:1-4)

3. Смерть Вааси (16:5-7)

      Є. Лихе правління Ели в Ізраїлі (16:8-14)

     Ж. Лихе правління Зімрі в Ізраїлі (16:15-20)

     З. Лихе правління Омрі в Ізраїлі (16:21-28)

    И. Лихе правління Ахава в Ізраїлі (16:29-22:40)

1. Злодіяння Ахава (16:29-34)

2. Покарання Ахава (част. 17-18)

3. Лиха дружина Ахава (част. 19)

4. Арамійський противник Ахава (част. 20)

5. Злочин Ахава супроти Навота (част. 21)

6. Смерть Ахава (22:1-40)

      І. Добре правління Йосафата в Юдеї (22:41-51)

     Ї. Початок лихого правління Ахазії в Ізраїлі (22:52-54)

КОМЕНТАРІ

І. Правління Соломона (част. 1-11)

        Перша Книга Царів продовжує оповідь про історію ізраїльської монархії на тому місці, де вона обірвалась у 2 Книзі Самуїла.

А. Приготування до нового царя (1:1-2:12)

        Цей уривок містить в собі останні події за правління Давида, які призвели до того, що Соломон став наступним царем.

1. СТАРІСТЬ ДАВИДА (1:1-4)

1:1-2. Цар Давид помер у віці семидесяти років або десь приблизно в таких роках (див. 2 Сам. 5:4). Судячи з того, що сказано про цього царя у 1 Цар. 1:1-4, очевидним є той факт, що він погано почувався та був слабким незадовго до смерті. Він не міг самостійно підтримувати відповідну температуру свого тіла, тому його слуги допомагали йому “зігрітися”. Їхнє рішення знайти “молоду дівчину”, яка б зігрівала царя, лежачи біля нього в ліжку, а також доглядаючи за ним, не суперечило жодним чином терапевтичним звичаям того часу. Так, Йосип Флавій (приблизно 37-100 роки н.е.), єврейський історик, і Клавдій Гален (приблизно 130-200 роки н.е.), грецький лікар, згадували про цю лікувальну практику, якою люди послуговувалися аж до середньовіччя.

Покривала, якими “слуги” Давида вкривали його, аби зігріти, були простирадлами та ковдрами, а не одягом. А те, що для царя шукали саме діву, є цілком зрозумілим, оскільки неодружена та молода дівчина, вірогідно, мала добре здоров’я, була звільненою від домашніх обов’язків і, до того ж, здатною невідлучно прислуговувати Давиду по мірі виникнення потреб.

1:3.  Оскільки Давид був царем, то “шукали” дівчину, яка б поєднувала в собі красу з іншими якостями, необхідними для догляду за хворим. Таку дівчину “знайшли” у містечку Шунам, що розташовувалось на відстані семи миль на північний захід від Назарету біля підніжжя гори Тавор на території племені Іссахара. Про красу Авішаги свідчить хоча б те, що вона сподобалася Адонію, синові Давида (2:17), а якщо вона була ще й тією суламітою (інший варіант вимови слова “шунамійка”), що запала в душу Соломону (Пісн. 7:1), то її врода, очевидно, причаровувала чимало чоловіків. Проте наразі не доведено існування прямого зв’язку між Авішагою та Суламітою з Пісні Пісень.

1:4.  Той факт, що у Давида не було інтимних стосунків зі своєю доглядальницею Авішагою (“але цар не спізнав її”), свідчить про те, що це не входило в її обов’язки та що сам цар був дуже слабким. Нездатність правителя протистояти спокусі тоді, коли він був у доброму здоров’ї, призвела до вчинення ним перелюбу з Ветсавією. Більше того, у Давида був гарем. Але тепер через слабкий стан здоров’я та похилий вік життєві сили покидали царя.

Іншою причиною того, що Авішагу представлено в цій оповіді на ймення (вірш 3), є те, що ця дівчина відіграла неабияку роль у спробі Адонії захопити царський трон.

2. ЗАДУМ АДОНІЇ (1:5-53)

Сімейні неприємності переслідували Давида до самої смерті. Так, в скрутну для нього годину один з його синів (Авесалом; див. 2 Сам. 15) повстав, аби захопити царство собі.    

а. Приготування Адонії (1:5-10)    

         1:5-6. Адонія був четвертим сином Давида (див. 2 Сам. 3:4) та, скоріше за все, найстаршим з-поміж братів, що були ще живі в той час (див. таблицю “Сім’я Давида” біля 2 Сам. 3:2-5). Опис його рішення захопити трон беззаперечно вказує на егоїстичні помисли Адонії. “Запишавшися”, він рішуче промовив: “Я буду царювати!”

        Те, що Адонія “завів ... собі колісниці, коні і п’ятдесят” чоловік, які бігли попереду нього, найвірогідніше, мало на меті звеличити його в очах простого люду. Це також допомогло цьому самозванцю підготувати захоплення влади з рук власного батька.

Автор пролив світло на особистість Адонії, написавши, що він – розбещений, невихований хлопець, який, очевидно, не був обділений увагою через свою привабливу зовнішність (“був він ... дуже гарний з виду”), а не через якості характеру. Безсумнівно, Адонія очікував, що його задум вдасться втілити в життя радше тому, що він – відома особистість, аніж через те, що він – вмілий юнак, який бореться за суспільно важливу справу.

1:7.  Серед слуг Давида саме Йоав та Евіятар покинули царя та приєднались до Адонії, причому перший був племінником правителя, сином “Церуї”, Давидової сестри по одному з батьків (див. 1 Хр. 2:16; див. таблицю “Сім’я Давида” біля 2 Сам. 3:2-5”). Він вірно служив своєму цареві впродовж багатьох років, відколи Давида переслідував Саул. Цар зробив Йоава головним над військом, де він проявив себе хоробрим воїном й тямущим стратегом. Проте водночас Йоав був жорстоким та використав свою посаду задля вбивства щонайменше двох значимих людей: Авнера (див. 2 Сам. 3:22-30), головного над військом Саула, та Амаса (див. 2 Сам. 20:8-10), який вбив брата Йоава в чесному бою. До того ж, цей Давидів слуга не до кінця залишався вірним йому. Коли Авесалом піднявся супроти правителя, Йоав вбив його всупереч наказам царя (див. 2 Сам. 18:5-15).

Священник Евіятар приєднався до Давида після того, як Саул настановив Доега вбити всіх інших священників у Нові (див. 1 Сам. 22:18-20). Через свою відданість цареві він став порадником і товаришем правителя. Отож, цей випадок з Адонією став першим записаним випадком зради з боку Евіятара.

1:8.  Священник “Цадок” пристав до Давида після того, як у битві було вбито Саула (див. 1 Хр. 12:29). Він підтримував царя і служив розвідником під час повстання Авесалома. “Беная” (див. 1 Цар. 1:10) був одним із наймогутніших вояків та воєначальників Давида (див. 2 Сам. 8:18; 20:23; 23:20-23). “Пророк Натан” (див. 1 Цар. 1:10) доносив до царя Боже слово мінімум двічі (див. 2 Сам. 7:4-17; 12:1-14). Якщо “Семей” є тим же чоловіком, який свого часу прокляв Давида (див. 2 Сам. 16:5-13) та згодом отримав його прощення (див. 2 Сам. 19:17-24), то така поточна вірність цареві з його боку є цілком зрозумілою, хоча, цілком можливо, в нього був власний темний задум (див. коментарі до 1 Цар. 2:36-38), або ж в даному випадку йдеться про зовсім іншого Семея.

1:9-10.  Якось “Адонія” влаштував святкування для своїх союзників та спробував переконати й інших приєднатися до нього. Тварини ж, яких він “нарізав”, були, очевидно, призначені для святкування, а не для релігійного пожертвування. Слизьке Каміння знаходилося на крутому скелястому схилі, звідки можна було оглянути рівнину, на якій долина Гінном переходила в Кедрон-долину прямо на півдні від гори Сіон, де розташовувався Давидгород. А “Рогел” було одним із двох основних джерел долини Кедрон, що забезпечували Єрусалим водою (див. карту “Єрусалим за часів царів” біля 9:15).

Адонія “закликав” на святкування “всіх” впливових людей царства, що не були остаточно на стороні його батька чи “брата” Соломона, якого Господь та Давид обрали наступним царем. Згодом ті люди, що прагнули зайняти царський трон, повторювали дії Адонії впродовж ще багатьох століть. Згідно з тогочасними звичаями, якби Натана або ж інших прихильників Давида було запрошено, то Адонія, розділивши з ними святкування, був би зобов’язаний захищати їх на знак продовження дружби, засвідченої спільною трапезою.

б. План Натана (1:11-14)

1:11-12. Той факт, що “Натан” взяв на себе ініціативу та почав протистояти діям Адонії, наводить на думку, що, можливо, це Господь скеровував свого пророка так, як Він вже робив це раніше (див. 2 Сам. 12:1). Ветсавія ж користувалася прихильністю царя Давида з найпершого моменту, коли він її побачив, і аж до його смерті. “Адонія … став царем” у тому сенсі, що з погляду всіх практичних цілей від був вибором загалу, незважаючи на те, що цей самозванець не був помазаним чи коронованим. Підбір разючих слів пророком, напевно, був навмисно таким, аби Ветсавія усвідомила всю серйозність ситуації. Вочевидь, Давиду не було відомо про задум Адонії аж до цього часу (див. 1 Цар. 1:18). Пророк, однак, у той момент зовсім не перебільшував небезпеку для Ветсавії та Соломона, вказуючи їй, які саме кроки потрібно зробити, аби зберегти власне “життя” та “життя” свого сина. Адже те, що Адонія не запросив їх розділити святкування, звільнило його від обов’язку (згідно зі східним звичаєм) захищати життя брата та його матері.

1:13-14.  Обітниці Давида Ветсавії, що він зробить Соломона “царем після” себе, на яку посилався Натан, немає у Письмі, проте, аналізуючи слова пророка до Ветсавії щодо того, що сáме вона має сказати правителю, очевидним є те, що Давид таки обіцяв це (див. 1 Хр. 22:8-10).

Натан же впевнився в тому, аби обітницю “Давида” почули двоє свідків: Ветсавія й він сам. А відповідно до Закону Мойсея, щоби висунути обвинувачення, якраз необхідно було щонайменше двоє людей. Так, якби цар забув про свою обіцянку через похилий вік, другий свідок (в даному випадку Натан) також би підтвердив, що він насправді давав її.

в. Доповідь Ветсавії (1:15-21)

1:15-16.  Вочевидь, Давид був прикутим до ліжка (вірші 15, 47). “Ветсавія” поставилася до нього як “до царя”, яким він насправді й був, вклонившись та припавши “на коліна” перед правителем. Метою цієї жінки було закликати Давида вчинити так, як потрібно було з огляду на цю ситуацію. Отож, цар запросив її розповісти те, заради чого вона прийшла.

1:17-21.  Ветсавія розповіла цареві про бунт Адонії без жодних перебільшень чи доповнень. Звертаючись до його почуття обов’язку (вірш 20) та любові до неї і “Соломона” (вірш 21), вона закликала Давида оголосити широкому загалу, кого саме він настановляє наступним правителем опісля себе. Ветсавія також вказала, що до неї та її сина “Адонія” ставитиметься як до злочинців. Більше того, зазвичай на прадавньому Близькому Сході після приходу до влади новий цар знищував своїх політичних ворогів, як згодом вчинив і сам Соломон (2:13-46).

г. Доповідь Натана (1:22-27)

1:22-26.  “Натан” же клопотав про аудієнцію “царя”, допоки Ветсавія розмовляла з Давидом. Потім пророк доповів правителю про ті ж факти, що й Ветсавія, вдаючись у більші подробиці, що було цілком доречним для людини такого рангу. Твердження пророка про те, що святкування Адонії проходить саме в той момент, змусило Давида негайно діяти. Натан же, очевидно, дізнався про цареву обіцянку Версавії, що Соломон успадкує його трон (вірш 13), не від самого правителя, а від інших людей.

1:27.  Замість того щоб зайвий раз нагадувати Давиду про його обіцянку стосовно Соломона, що, можливо, могло розлютити “царя”, який, цілком ймовірно, не хотів, аби багато людей вíдало про його вибір, пророк дипломатично запитав у царя, чи планував він такий розвиток подій. Таким чином, замість того аби натрапити на відсіч зі сторони правителя, Натан просто переклав ініціативу в його руки.

д. Обіцянка Давида (1:28-31)

         1:28.  Очевидно, коли пророк увійшов, Ветсавія покинула покої царя, що було за звичаєм тієї культури. Отож, коли “Давид” попросив її вернутись, вона так і вчинила.

          1:29-30. Тоді “цар” призвав священне ім’я Ягве, істинного Бога, “що визволив” Давида “з усякої біди”. Фраза “так певно, як живе Господь” означала, що наміри царя були настільки беззаперечними та незмінними, як і саме існування Всевишнього. Ці слова часто з’являються у всьому Старому Завіті, в тому числі чотирнадцять разів у 1 та 2 Книгах Царів (1 Цар. 1:29; 2:24; 17:1, 12; 18:10, 15; 22:14; 2 Цар. 2:2, 4, 6; 3:14; 4:30; 5:16, 20). Власне, Давид не міг дати більших гарантій того, що він справді виконає обіцяне, аніж ці. Господь, що визволив царя, мав тепер через Давида визволити і Ветсавію та її сина. Тут правитель знову озвучив свою обіцянку щодо того, що “Соломон”, син Ветсавії, буде після нього “царем і … сидітиме на … престолі”, який Бог пообіцяв благословити.

1:31.  З великою вдячністю за виконання її прохання Ветсавія “припала … на коліна” перед царем. Вислів “Нехай добродій мій, цар …, живе повіки!” (див. вірш 34) є звичним словосполученням, яке неодноразово згадується в Письмі та виражає бажання тóго, аби Господь благословив правителя довгим життям. Ці слова є водночас хвалою та побажанням, адже Бог пообіцяв благословляти довготою днів саме праведних, чеснотних людей. Таким чином, під цією фразою також малось на увазі, що цар чинив правильно та був гідний Господньої благодаті.

е. Настанови Давида (1:32-37)

1:32.  Наміри Давида мали вміло звести нанівець повстання, осередок якого знаходився прямо на півдні від Єрусалиму біля джерела Рогел (див. вірш 9). Цадок же, Натан і Беная були священником, пророком та воїном відповідно (див. вірш 8); вони не перебували у спілці з Адонією. Їх лідерство в наступних подіях мало показати широкому загалу, що вони діють від імені царя.

1:33.  Під слугами “пана” маються на увазі керетії та пелетії (вірш 38; див. 2 Сам. 8:18) двірське вояцтво Давида, над яким був Беная (2 Сам. 23:22-23) і яке було відповідальним за охорону царя, його сім’ї та міста. Отож, правитель віддав їм наказ посадити “Соломона” на “мула” і відвезти “його” через Єрусалим до місця помазання. На прадавньому Близькому Сході царі подорожували на мулах, що символізувало їх роль слуг народу. Таким чином, побачивши Соломона, що їхав на мулі, люди мали зрозуміти, що саме йому присвоєно царський сан. Мул же, як зазначив сам правитель, був його власним (“на мого мула”). Цілком можливо, що люди мали впізнати цю тварину через царське спорядження та зробити з цього висновок, що Давид надав Соломонові дозвіл їхати на своєму мулі саме через те, що Соломон був призначений царевим наступником.

Слугам правителя також було наказано завезти спадкоємця престолу прямо до джерела “Гіхон”. Більшістю води Єрусалим забезпечувало два джерела джерело Рогел, що знаходилося на південному сході від Єрусалиму, було розташоване недалеко від міського муру, біля якого Адонія частував своїх гостей (див. вірш 9), й Гіхон, що було на півмилі північніше та прямо на схід від Єрусалиму і також знаходилося поза муром міста. Отож, в той день два дійства, одне за участі бунтівників, а друге царських слуг, відбувалися біля двох сусідніх джерел.

1:34-35. Біля джерела Гіхон священник “Цадок” разом “із пророком Натаном” мали помазати царем Соломона. В той же час серед прибічників Адонії не було жодного пророка. Так, присутність Натана символізувала вибір Соломона “царем” і з боку Бога, адже присутності лише священника Цадока для цього було недостатньо. А те, що опісля помазання слуги Давида мали сурмити у сурми, вказувало на офіційність та законність дійства; кожен цар ізраїльський був свого часу помазаний. Ця церемонія через виливання олії на голову правителя символізувала сходження Господнього Духа на Його обранця.

Вигук “Нехай живе цар Соломон!” виражав прагнення та прохання людей, аби царювання нового правителя було довгим та успішним. Найкращим же слугам Давида було наказано повернутися на гору Сіон у Давидгород та посадити Соломона на престол батька, що мало стати беззаперечним свідченням вибору правителем саме його. Соломонове царювання набуло чинності саме в той момент. Законне сідання на престол не було просто символічним актом, адже Давид чітко пояснив, що на основі своїх повноважень як царя він особисто “призначив” Соломона діючим правителем “над Ізраїлем і над Юдою” відразу ж. У даному випадку Ізраїль та Юдея розділені (див. 4:20; 5:5) через те, що 1 Книга Царів була написана опісля того, як царство було поділеним у 931 році до н.е., і/або через те, що вже тоді між північною та південною частинами тих земель була помітна тріщина у відносинах (див. 2 Сам. 19:42-20:2).

1:36-37. Будучи воєначальником та людиною, відповідальною за виконання цих наказів, “Беная” дав своєму правителю відповідь: “Амінь! Так нехай скаже і Господь”. Ці слова можна перефразувати наступним чином: “Нехай те, що виголосив цар, буде тим, що і Бог сказав”. Потім же Беная попрохав, аби “Господь” був “з Соломоном” та благословив його правління навіть більше (“понад”), ніж царювання Давида.

є. Помазання Соломона (1:38-40)

         1:38-40. Керетії та пелетії були двірським вояцтвом царя під особистим командуванням Бенаї (див. “слуг ... пана (Давида)”, вірш 33, 2 Сам. 8:18). Джерело “Гіхон”, що розташовувалося на схід від Давидгорода в долині Кедрон відразу за муром міста, було на той час основним ресурсом води для Єрусалиму (див. коментарі до назви “Гіхон”, 1 Цар. 1:33). “Цадок узяв рóга (скоріше всього, ріг якоїсь тварини, який використовували як посудину) з миром”, що застосовували при помазанні царів і священиків “із намету” в Єрусалимі та повіз його в Гіхон. Ймовірно, цей намет, встановлений Давидом (див. 1 Хр. 15:1), нагадував намет Мойсея, а оливкова олія символізувала присутність та міць Господа. За помазанням і становленням Соломона царем спостерігав увесь “народ”. Це й справді був великий день в історії Ізраїлю, і люди, відповідно, відзначали його з такою радістю, “що аж земля розпадалась від їхнього крику”.

ж. Доповідь про помазання царем Соломона (1:41-48)  

1:41-48. Адонія та запрошені святкували всього на віддалі півмилі на південь від Гіхону. Отож, вони без жодних проблем почули радісні вигуки народу. Проте, насправді, лише “звук трубний” знак того, що відбувається офіційне дійство, спонукав Йоава дізнатися, з якої саме нагоди линув весь цей “шум розбурханого міста”.

“Йонатан” же, син Евіятара, знаходився до того у місті і, прибувши на святкування до Адонії, повідомив усіх про те, що відбувалось. Оптимізм і повне невігластво Адонії щодо задуму звести нанівець його бунт можна прослідкувати у його привітанні Йонатана (див. вірш 42). Окрім того, що цей чоловік повідомив бунтівнику про події, раніше згадані (див. вірші 43-46), він також додав, що “царські слуги” пішли “поздоровляти … Давида” та бажати Соломону Божого благословення (вірш 47). Очевидно, сам Давид був прикутим до ліжка та не міг особисто бути присутнім при помазанні царем свого сина Соломона.

З огляду на те, що Йонатан повідомив Адонії слова, які Давид промовив у своїх покоях (вірш 48), він, ймовірно, або проник в царський палац, або ж, як мінімум, отримав інформацію від когось з очевидців. Що цікаво, Давид у своїй характерній манері звеличив Господа за ще одне благословення для нього за те, що Бог дозволив йому прожити достатньо довго, аби побачити (“й очі мої це бачать”) свого послідовника на своєму “престолі”.

 

з. Тривожне очікування Адонії (1:49-53)

         1:49-51. “Тоді всі, що їх закликав був Адонія”, вмить розійшлися від нього так далеко і так швидко, як тільки могли, аби їх не пов’язали з цим зрадником та не розправились з ними так, як, на їхню думку, беззаперечно мали розправитися з ним. І справді, на прадавньому Близькому Сході новий цар досить часто вбивав зрадників. Через страх з цього приводу Адонія рушив до намету, де вимагав захисту, вхопившись “за роги” мідного “жертовника”, що знаходився на внутрішньому дворі; така практика була звичною серед жителів Ізраїлю та інших сусідніх народів (див., приміром, Вих. 21:13-14). Символізм же вхоплення за роги на вівтарі, очевидно, полягає в тому, що, як Господь був милостивий до людини, приймаючи від неї жертви за покуту гріхів, так і людина мала бути милостивою до того, хто образив її.

1:52-53.  Так, “Соломон” міг відняти Адонію від жертовника та стратити його, але замість цього він проявив милість до брата по батькові, і це милосердя виявлялося протягом всього правління цього царя. Новий “цар” всього лиш попросив Адонію про обіцянку, що він не повставатиме знову, а натомість “покаже себе чесним чоловіком” та вірним підданим. “Адонія” погодився на це, і Соломон відпустив його додому. Проте незабаром Адонія знову замислив змову, через що і пішов з життя (див. 2:13-25).

3. НАСТАНОВИ ДАВИДА СОЛОМОНОВІ (2:1-9)

Проміжок часу, що пройшов від подій, описаних у главі 1, і до цього випадку, не є відомим, проте з огляду на важкий стан здоров’я Давида та його похилий вік (див. 1:1-4, 15, 47), скоріше за все, свій заповіт він оголосив незабаром опісля помазання Соломона царем.          

а. Стосунки Соломона з Господом (2:1-4)  

2:1-4.  Перша частина заповіту Давида “синові своєму” містить найбільш важливі настанови.

 Фраза “йду оце дорогою, призначеною для всіх на світі” є образним описом смерті. Так, Давид був реалістом і знав, що скоро помре. Тому він побудував певні плани, в які також входило настановлення свого наступника. Його заповіт же нагадує заповіт Мойсея Ісусові Навину (див. Втор. 31:23).

Давид заохотив Соломона кріпитись, аби дотримуватись Слова Божого; йому належало проявити себе хоробрим “мужем”, щоби стояти на стороні правди та бути супроти всього нечестивого. Соломон мав берегти “накази Господа”, себто слухати Ягве, в тому числі ходити “Його путями”, а отже, держати “Його установи, заповіді, присуди й приписи”. В той же час ці чотири слова (установи, заповіді, присуди та приписи) в Законі Мойсея стосуються різних вказівок. Давид також сказав, що дотримання об’явлених установ Господа гарантуватиме Соломонові успіх, адже Боже благословення також залежало від послуху Його людей Законові “Мойсея”. Результатом же покірності власне Соломона мало стати дотримання Господом Своєї обіцянки (“щоб Господь справдив Своє слово”), що нащадки Давида завжди будуть займати “престіл Ізраїля” (див. 2 Сам. 7:12-16).

б. Настанови Соломону щодо певних людей (2:5-9)

2:5-6.  Настанова Давида вбити Йоава не свідчила про його дух помсти або ж боягузливу відмову самому стратити свого воєводу, який убив двох начальників “військ Ізраїля”: Авнера та Амаса (див. коментарі до 1:7). Давид описав “кров” цих двох невинних жертв як таку, що назавжди заплямувала “пояс” Йоава та його “взуття”; ця кров так в’їлась, аби виказувати його вину. Та в милості своїй Давид не привів у дію покарання, на яке заслуговували дії Йоава і, скоріше за все, з тієї причини, що цей воєначальник був довгий час вірний Давидові та добре йому служив. Проте вирок все ж мав бути виконаний, і зробити це мусив Соломон. Так, Йоав доживав останні дні, адже незабаром він мав заплатити за свої злодіяння.

2:7.  Гілеадій Барзіллай (що жив на схід від річки Йордан) підтримував Давида та його людей, “коли” вони тікали “від … Авесалома” (див. 2 Сам. 19:32-40). Отож, цар настановив Соломона, аби сини Барзіллая їли за його “столом”, оскільки свого часу вони разом із батьком підкріпляли в пустині Давида. Давид хотів, щоб сини Барзіллая пожали те, що посіяв їхній батько.

2:8-9.  “Семей … з роду Веніямина” не тільки прокляв Давида, але й, що більш значимо, становив загрозу для його життя (див. 2 Сам. 16:11). Очевидно, у царя було досить причин припускати, що Семей ще раз спробує вчинити замах на вбивство. І хоча Соломон теж виявив до нього ласку, та пізніше Семей, як і Адонія, виявився невірним і цим сам виніс собі вирок (див. 1 Цар. 2:36-46).

4. СМЕРТЬ ДАВИДА (2:10-12)

2:10.  Образна фраза “спочив … із своїми батьками” дуже вдало і гарно описує смерть Давида та наводить на думку, що його діяльність не припинилася назавжди. Натомість тіла всіх померлих віруючих всього лише “спочивають”, дочікуючись воскресіння, аби жити із Господом та вічно Йому служити. Давидгород (див. 3:1; 8:1; 9:24; 11:27; 15:8, 24; 22:51)  це Єрусалим, який Давид захопив у євусіїв та зробив своєю столицею. За часів цього царя Єрусалим був досить малим містом, яке займало півострів на височині та зі сходу, півдня і заходу було оточене долинами. Згодом Соломон розширив територію столиці на північ, а іншим царям після нього вдалося збільшити Єрусалим навіть ще більше.

2:11-12.  Загалом Давид правив “над Ізраїлем” впродовж сорока років (з 1011 по 971 рр. до н.е.). “Сім років” його столицею було місто Хеврон, допоки він не перебрався до Єрусалиму, де царював уже тридцять три роки. На момент смерті цьому правителю було близько семидесяти років (див. 2 Сам. 5:4). Давид проявив себе визначною особистістю у багатьох аспектах: він був і воїном, і поетом, і музикантом, і відмінним військовим стратегом, і керівником, і, що найголовніше, Божим чоловіком. За часів свого царювання Давид пізнав як дивовижний успіх, так і нищівну поразку; він також неймовірно розширив територію та вплив свого краю.

За життя Давида як невимовно любили, так і страшно ненавиділи, проте, напевно, найбільш визначною характеристикою цього царя було його серце, що належало Господеві. Син же його “Соломон” став його наступником і насолоджувався мирним правлінням.

Б. Ранні роки царювання Соломона (2:13-5:14)

Мудрість, завдяки якій Соломон став відомим, чітко прослідковується в цій частині Писання. Результатом виважених рішень цього царя на початку його правління стали сорок років (з 971 по 931 рр.. до н.е.) миру та процвітання в Ізраїлі.

1. СОЛОМОН ПОЗБАВЛЯЄТЬСЯ ВОРОГІВ (2:13-46)

Аби закласти міцні підвалини для свого майбутнього царювання, Соломону необхідно було розібратися з власними недоброзичливцями та ворогами батька.

а. Страта Адонії (2:13-25)

2:13-14.  “Адонія” все ж далі плекав у душі надію стати царем (див. 1:5), проте, аби захопити трон, йому необхідно було усунути Соломона. Задум, який він розробив задля досягнення бажаного, був дуже хитрим. Він розпочав втілювати його, звернувшись” до Ветсавії, матері” царя (а не до своєї рідної матері “Хаггіти”; див. 2 Сам. 3:4), за допомогою якої він надіявся отримати рішення Соломона на свою користь. З огляду на попередню змову Адонії Ветсавія спершу виявила обережність, проте він все ж переконав жінку в доброзичливості та мирності своїх намірів, які, хоч і видавались на перший погляд такими, насправді ними не були. Та зрештою Адонія переконав Ветсавію вислухати те, що він збирався їй сказати.

2:15-16.  Можливо, Адонії справді здавалося, що “ввесь Ізраїль” хотів бачити його “царем”, але навряд чи це було дійсно так; його заповітна мрія затьмарила очі цьому чоловікові та переконала його ж у цьому, та трон, насправді, ніколи не був його. Запевнення Адонії, що такий розвиток подій був призначений Господом, скоріше за все, умілий тактичний хід, націлений на те, аби переконати Ветсавію, що він вже прийняв помазання царем Соломона як Божу волю та підкорився цьому. Проте не існує жодних доказів, що Адонія коли-небудь був щиро зацікавлений у тому, чого хотів Всевишній, натомість є значно більше доводів на користь того, що насправді він був зацікавлений у тому, чого хотіло його власне Я! Отож, його побожне зізнання разом із його начебто прийняттям помазання Соломона переконали Ветсавію, що в Адонії вже не було попереднього прагнення стати царем, тому вона й дала йому дозвіл озвучити своє до неї звернення.

2:17-18.  Напевно, Ветсавія зрозуміла звернення Адонії щодо Авішаги (див. 1:3-4) як просте прохання чарівного юнака руки не менш красивої дівчини. Отож, захоплення матері Соломона цією начебто невинною сердечною справою спонукало її передати прохання Адонії царю. Вочевидь, Ветсавія насолоджувалась думкою про те, що може відіграти неабияку роль в поєднанні сердець.

2:19-21. Соломон з повагою привітав свою матір, підвівшись та вклонившись “перед нею”, коли та ввійшла до тронного залу; він також надав їй поважне місце “з правого боку” від себе, так що Ветсавія могла зручно вести бесіду з сином, в якої була всього одна “просьба невеличка” (щонайменша, їй так здавалось). Припустивши, що прохання матері буде і справді незначним, Соломон погодився виконати його.

2:22-25.  Звісно, цар відразу зрозумів, що пропозиція з вуст його матері виллється у масштабні наслідки, які можуть стати неабиякою загрозою для його престолу, тому він відмовився погодитись на запропоноване. Авішага стала однією з наложниць гарему царя Давида; навіть незважаючи на те, що у попереднього правителя ніколи не було інтимних стосунків із нею, її присутність серед всіх інших дружин царя робила її частиною спадщини Давида. В очах народу Авішага була молодшою дружиною батька Соломона. “Серед ізраїльтян, власне як і серед давніх персів (Herod. ііі. 68), привласнення гарему померлого царя прирівнювалося до проголошення свого права на престол” ( C.F. Keil, “The Books of the Kings,” in Commentary on the Old Testament in Ten Volumes , 3:32).

Можливо, Ветсавія думала, що через те, що Авішага не була справді однією з Давидових наложниць, її прохання не стане проблемним, проте “Соломон” в силу своєї мудрості розумів, що народ буде ставитися до Авішаги як до однієї з гарему, а отже, витлумачить одруження Адонії з нею як претензію на царський трон. Також з огляду на те, що Адонія був “старший” (вірш 22) за Соломона (див. 2 Сам. 3:4 та 2 Сам. 5:13-14), люди могли зробити висновок, що в нього більше прав бути царем, аніж в Соломона. Загалом люди не усвідомлювали, що Божі цілі при виборі наступника часто не співпадали з природним порядком первородства (приміром, це проявилося у виборі Господом Авраама, Ісаака, Якова, Йосипа, які насправді були молодшими братами, та багатьох інших). Усвідомлення Соломоном лихого наміру Адонії спонукало його відповісти “матері” з великим обуренням; так, він не стратив свого брата за спробу перевороту перед смертю їхнього батька і натомість проявив до Адонії свою милість (див. 1 Цар. 1:52-53), проте цей чоловік все ж далі замислював лихе супроти Господа та Його помазаника. “Соломон” не тільки призначив Адонії страту (“мусить умерти”), він також поводився як справжній правитель царства, що було призначене йому Богом (“за” Його “обіцянкою”). (Щодо слів “так певно, як живе Господь” див. коментарі до 1:29.) Беная, головний воєначальник, виконав цареве доручення відразу.

б. Звільнення Евіятара (2:26-27)  

2:26-27.  Евіятара, священика, що прийняв сторону Адонії, Соломон теж міг цілком справедливо стратити за змову, але через те, що він був служителем Ягве, який “носив ковчег” (себто служив первосвящеником) впродовж всього життя Давида та вірно “терпів ... з ним” усі труднощі, Соломон всього-навсього усунув його з цієї посади та відправив у рідний хутір “Анатот”, що знаходився на відстані трьох миль на північний схід від Єрусалиму (століттями пізніше в цьому хуторі народився Єремія; див. Єр. 1:1).

Автор 1 та 2 Книг Царів підмітив, що це діяння Соломона справдило Господнє пророцтво щодо того, що рід священиків Елі, до якого належав і Евіятар (див. таблицю “Родовід Цадока та Евіятара” біля 2 Сам. 8:15-18), буде призупинений (див. 1 Сам. 2:30-35). В цьому короткому твердженні можна чітко прослідкувати одну з цілей автора 1 та 2 Книг Царів продемонструвати відданість Господа Своєму Слову.

в. Страта Йоава (2:28-35)

         2:28-30.  “Чутка”, яка “дійшла до Йоава”, очевидно, була про те, що саме трапилося з Адонією та Евіятаром (див. вірші 23-27), його спільниками. Йоав же за часів правління Давида правив його військом (див. 2 Сам. 8:16), а тепер він, як і Адонія, шукав захисту, вхопившись “за роги” мідного “жертовника”, який знаходився на внутрішньому дворі Господнього намету в Єрусалимі (див. 1 Цар. 1:50). Це місце було прихистком для тих людей, чиї життя знаходилися в небезпеці, проте за Законом Мойсея укриття там могли шукати всі, окрім вбивць (див. Вих. 21:13-14).

        Але чому тоді Йоав все ж шукав там прихистку, незважаючи на те, що був убивцею? Скоріше за все, він вважав, що Соломон переслідує його саме через участь у спробі заколоту з боку Адонії та що цар або не відає, або ж не переймається вбивством Авнера та Амаса, хоча, насправді, “Соломон” шукав Йоава через усі ці злодіяння. Певно, цар не хотів оскверняти намет пролиттям у ньому людської крові, тому він “послав Бенаю” наказати Йоаву вийти з намету, на що той не погодився; він би не вийшов з-під рогів “жертовника”. “Тоді” Соломон розпорядився, аби з Йоавом повелися як з убивцею, яким він і справді був, та розправилися з ним відразу ж.

2:31-33.  Отож, за вчинені ним вбивства Йоава було страчено без жодного помилування. Весь той час, поки він залишався живим, Давидів дім (себто рід) ніс на собі відповідальність за ці його злодіяння, оскільки “Йоав” убив “Авнера” та “Амаса” (див. 2 Сам. 3:22-30; 20:8-10) у зв’язку зі своїми службовими обов’язками. Соломон же (як і Давид до нього, див. 1 Цар. 2:5-6) хотів усунути будь-яку перешкоду на шляху до Божого благословення його правління та перекласти вину Йоава (“безвинно” пролиту ним “кров”) лише на його власний дім (“його потомків”).

2:34-35. Після цього “Беная”, головний над двірським вояцтвом царя, повернувся до намету та виконав доручення Соломона. Проте Йоав не помер у повному безчесті, оскільки його було “поховано” на власній землі “в пустині”, якою, скоріш за все, була юдейська пустеля на схід від Вифлеєму. А те, що Йоава поховали саме так, на власній землі, було виявом поваги до нього за довголітню службу Давиду.

Соломон замінив Йоава Бенаєю, підвищивши його до головного “над військом”, а місце “Евіятара” посів священник Цадок (див. вірш 27).

г. Страта Семея (2:36-46)  

         2:36-38.  Без сумнівів, “Семей” був небезпечним; до нього ставились як до такого, що становить загрозу, як Давид, так і Соломон, хоча те, що записано про нього тут, виглядає на перший погляд незначним. Коли Давид тікав з Єрусалиму від переслідувань Авесалома, Семей і словесно, і фізично напав на Давида та його урядовців. Люди царя побачили в цьому чоловікові небезпеку для правителя, а тому попросили у Давида дозволу вбити його відразу ж на тому місці (див. 2 Сам. 16:5-13).

Проте цар не дозволив цьому статись. Він не пробачив зрадницьких дій Семея, проте відклав його страту, напевно, через все те, з чим йому довелося зіткнутись в той момент з огляду на повстання Авесалома. Семей же був з того ж роду, що й сім’я Саула (див. 2 Сам. 16:5).

Соломон покликав “Семея” та виніс йому наступний вирок цьому чоловікові було наказано жити “у Єрусалимі”, який мав стати його в’язницею. Зокрема Семею заборонялося переходити “потік Кедрон”, що знаходився у східному керунку від Єрусалиму. Якби ж він перетнув Кедрон, то, скоріше всього, направився б додому, аби підняти повстання серед роду Веніяминового. Соломон сказав Семею, що його буде страчено в разі порушення царевих наказів. Семей зрозумів своє покарання, погодився дотримуватися його та, власне, так і робив досить “довго” (впродовж трьох років, див. 1 Цар. 2:39).

2:39-40.  “Через три роки два раби Семея втекли до” Гату в Філістії, що на відстані близько тридцяти миль на південний захід від Єрусалиму. Рішення Семея покинути Єрусалим, аби відшукати “рабів своїх”, викрило його неповагу до авторитету царя.

2:41-46.  Тоді Соломон усвідомив, що ставлення Семея до нього так і не змінилося. Через те що цей чоловік порушив умови свого вироку, цар мав законне право привести у дію покарання, яке милостиво відклав свого часу. Як і Адонія, “Семей” не змінився. Тоді Соломон знову озвучив умови його покарання, аби знайти виправдання своїм діям (вірші 42-43). Так, основним занепокоєнням “Соломона” була безпека Давидового престолу (вірш 45), що, очевидно, турбувало свого часу і самого Давида через Семея.

Як Давид і настановив (вірші 8-9), “Соломон” позбавив “Семея” життя, але попередня милість царя щодо цього чоловіка (вірші 36-37) звільнила правителя від будь-якого звинувачення у мстивості чи необ’єктивності.

В усіх відносинах Соломона з його політичними ворогами, що змовлялися супроти Господньої волі під час правління Давида, прослідковується милостивість молодого царя та його мудрість. А завдяки його грамотному владнанню всіх загрозливих для престолу ситуацій “царська влада укріпилася в руці Соломона”.

2. МУДРІСТЬ СОЛОМОНА (ЧАСТ. 3)

        В част. 3 знову наголошується на мудрості Соломона, яку цей цар вже проявив раніш, усунувши своїх політичних ворогів.

а. Позиція Соломона (3:1-3)

        Ставлення царя до своєї служби та Господа лежить тут в основі та цілком пояснює благословення Божі.

         3:1.  Ця замітка від автора, можливо, не відповідає хронологічній послідовності всіх інших записаних подій із Соломонового життя; її було додано сюди в якості важливого історичного факту та ознаменування інших подій. “Соломон” уклав мирний договір “з фараоном, єгипетським царем” (скоріше за все, Сіамоном з двадцять першої династії), та укріпив його одруженням з його дочкою. Спонукою до цього послугували, очевидно, політичні міркування. Соломон не виявляв такої обережності щодо заключення шлюбу з неізраїльтянками, як варто би було, проте результатом цього союзу справді стало перемир’я з сусідом Ізраїлю на південному заході, що був слабким під час царювання Соломона. Соломон привів свою дружину “в Давидгород”; після того, як він закінчив побудову декількох проектів, а саме “свого палацу, храму Господнього” та інших будівель (див. 7:2-7), то приготував спеціальний дім (палац) і для неї (див. 7:8).

3:2-3.  Під час періоду Суддів ізраїльтяни перейняли ханаанський звичай жертвоприношення “на узвишшях”, себто на вершинах пагорбів чи то інших підвищеннях. Так, язичникам - ханаанянам здавалося, що чим ближче вони будуть до небес, тим ймовірніше їхні молитви та жертви сягнуть їх богів. Однак жертвоприношення в місцях інших, аніж намет, заборонялося Законом (див. Лев. 17:3-4). Тим не менш, незважаючи на це, народ, включаючи Соломона, в той час широко дотримувався цієї практики по всьому ізраїльському краю. Фраза “храм імені Господньому” стосується Соломонового храму, а не намету. Загалом Соломон старанно слідував праведному прикладові Давида і таким чином демонстрував свою любов до Ягве.

б. Молитва Соломона про мудрість (3:4-15)  

3:4-5.  Найбільш важливе (себто відоме або ж “найбільше”) “узвишшя” було “у Гівеоні”, що розташовувався на відстані близько п’яти миль на північ від Єрусалиму і належав до земель Веніяминового коліна. Саме там Соломон приніс велику жертву Господу. Очевидно, тієї ж самої ночі “Господь” з’явився цареві “вночі у сні”. Такі об’явлення були цілком звичними у прадавньому Ізраїлі (див. Бут. 28:10-15; 37:5-7 тощо). “Бог” закликав Соломона просити у Нього все, “що” тільки той хотів. Вочевидь, між великою щедрістю Соломона при жертвуванні Богу та не меншою щедрістю Господа, що виявилась у такій пропозиції, існував прямий причинно-наслідковий зв’язок.

3:6-9.  “Соломон” розумів, що Всевишній виявляв свого часу таку прихильність (“велику ласку”) до його батька через вірність Давида Богові, яка засвідчувалася  доброчестивими діями і “правотою серця” того царя. Він також усвідомлював власну незрілість та потребу в мудрості від Бога, адже коли Соломон заступив на трон, йому було всього двадцять років.

Назвавши себе дитиною (“я ще дуже молодий”), цар визнав, що має обмаль досвіду (див. 1 Хр. 22:5; 29:1). Соломон вважав, що зможе ефективно правити краєм лише у якості віце-регента Ягве; так, він чудово усвідомлював увесь тягар відповідальності, що лягла на нього як на лідера та суддю Божого “народу”. Тому він і попрохав “розумне серце” (дослівно “чуйне серце”), яке було б налаштоване на голос Всевишнього, аби вести Ізраїль так, як хотів би цього сам Господь. Він також визнав свою залежність від Бога, назвавши себе Господнім рабом (див. 1 Цар. 3:7-8).

3:10-14.  Для Соломона благо Божих людей було важливішим, аніж власний спокій, достаток чи прагнення стати могутнім і відомим правителем; до того ж, з точки зору Господа, його цінності були як ніколи правильно розставлені. Отож, “Бог” пообіцяв дати Соломонові те, чого він прохав. Цар мав отримати “мудре … серце” (вірш 12) та здатність розрізняти і приймати справедливі рішення (вірш 11). А оскільки цей правитель шукав справді найнеобхіднішого, то Господь також пообіцяв дати йому те, що мало для нього другорядне значення, – “і багатство, і славу”, – аби в подальшому він міг успішно керувати Божим народом. Так, “Соломон” мав стати найбагатшим та найбільш шанованим царем тих часів. Всевишній також дав обіцянку, що цар проживе довге життя (“вік довгий”), “як” залишиться вірним волі Господній та дотримуватиметься Закону Мойсея.

3:15.  Як то часто буває, благословення від Бога лиш ще більше наблизило до Нього людину, якій його було даровано. Так, будучи натхненним таким Господнім одкровенням, “Соломон” відвернувся від узвишшя і пішов до Богом призначеного місця поклоніння – намету. Та він не заходив до найбільш священного місця, куди було дозволено проходити один раз на рік лише первосвященикам (Лев. 16), натомість цар “став перед ковчегом завіту Господнього”, поза межами намету, повернувшись обличчям до ковчегу. “Усепалення” виражали повну відданість людини Богу, а “мирні жертви” символізували єднання, яким народ може насолоджуватися разом з Ягве та всіма іншими через Господню благодать. “Бенкет”, влаштований Соломоном, засвідчив радість царя та його вдячність членам свого двору.

в. Соломон виявляє свою мудрість (3:16-28)

Беззаперечно, цей випадок був включений в оповідь саме тут, аби продемонструвати, що Всевишній справді наділив Соломона мудрістю, як і обіцяв (див. вірш 12); примітно, що саме у владнанні цієї складної ситуації проявилася сутність царевої мудрості. Правитель знався на людській натурі (тут на материнському інстинкті), що допомагало йому розуміти, чому саме люди поводяться так чи інакше і як вони відреагують на різноманітні перебіги подій. Відсутність такої здатності засвідчується поверховим ставленням й тлумаченням людських дій та слів.

3:16-23. “ Дві жінки блудниці”, що жили “в одній хаті”, породили дитят з різницею в три дні. Один з малюків “вмер ... вночі”, і його мати поміняла мертву дитину на живу. “Вранці” ж, коли інша жінка виявила, що “мертве” дитя насправді не її, винуватиця відмовилася зізнаватись у злодіянні. Тоді, не зумівши залагодити конфлікт, вони обидві з’явилися “перед царем”, і кожна стверджувала, що “жива” дитина належить саме їй.

3:24-27.  Тоді Соломон розпорядився, аби дитину розітнули “надвоє”, і, як він й очікував, справжня мати малюка, не бажаючи, щоб він помер, погодилася радше віддати “дитинку” іншій жінці, аніж дозволити їй загинути. Коли ж “друга” жінка підтвердила, що дитину потрібно розітнути, стало очевидно, що вона, не маючи жодного співчуття до дитятка, не була матір’ю живого малюка.

3:28.  Про “мудрість” Соломона, яку цар виявив у даній ситуації, стало відомо по всьому царству, і “всі сповнились пошаною до” нього як до мудрого та справедливого правителя.

3. ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРАВЛІННЯ СОЛОМОНА (4:1-5:14)

        У цій частині відображено мудрість, яку Соломонові дав Господь (див. 3:12) і яка проявилася в управлінні всім Ізраїлем.

а. Старші урядовці Соломона (4:1-6)

4:1-3.  Передача повноважень є неабияким знаком мудрості. “Соломон” назначив одинадцятьох старших урядовців над державним правлінням, троє з яких, як зазначено, були священниками: “Азарія” (вірш 2), Цадок і Евіятар (вірш 4). Азарія, “син Цадока”, був насправді його внуком (див. 1 Хр. 5:34-35), адже слово “син” часто мало значення “нащадок”. “Еліхореф та Ахія” були секретарями, або, точніше, писарями; це було важливою посадою на той час, адже писарі брали участь у виданні царських постанов щодо різного роду торгівлі та воєнних союзів і вели офіційні документи. “Йосафат” був окличником, що вів облік усіх значущих щоденних подій у царстві; до того ж, він уже служив раніше на цій посаді у Давида (див. 2 Сам. 8:16; 20:24).

4:4.  “Беная” був головним “над військом”. “Цадок і Евіятар” служили в якості первосвящеників і за часів Давида (див. 2 Сам. 15:35), проте згодом Евіятар перейняв сторону Адонії щодо спроби перевороту, через що цього священнослужителя Соломон відлучив від справи (див. 1 Цар. 2:20-27). Цадок же продовжив своє служіння в якості священика (2:35). Насправді, тут згадано про Евіятара як про одного з урядовців Соломона тому, що навіть незважаючи на звільнення від служіння первосвящеником, він і далі ніс це звання та честь. Цілком можливо, що після цього Азарія (4:2) і Цадок (вірш 4) стали служити разом так, як раніше робили це Цадок і Евіятар.

4:5-6. Серед всіх цих урядовців зазначено і двох чоловіків, що були синами “Натана”, які, однак, були дітьми або одного Натана, або ж двох різних Натанів. “Азарія” (не той, про якого йде мова у вірші 2) був головним “над начальниками” дванадцяти округів, чиї імена вказані у віршах 8-19. “Завуд” був з роду священників та служив цареві як особистий порадник. “Ахішар” був головним “над палацом” правителя, ймовірно, відповідальним за контроль слуг та інших робочих; “Адонірам” же (див. 5:28) наглядав за робочою силою, представники якої не були ізраїльтянами, та жили в цьому краї, бо були викликані на службу до царя (див. 5:27-28; 9:15, 21; 2 Хр. 2:1; 8:8).

б. Соломонові урядовці над округами (4:7-19)

         4:7-19.  Соломон настановив кожного зі своїх дванадцяти “начальників” над округами відповідальним за забезпечення харчами царського палацу (а також тисяч його коней, 5:8), себто цар назначив по начальнику на “кожен” місяць. Кількість харчів була незліченною (див. 5:2-8). Тож, безсумнівно, така робота вимагала усієї уваги та зусиль цих урядовців. Що цікаво, двоє з них приходились Соломону зятями (вірші 11, 15). Про всіх цих дванадцятьох начальників округів йдеться у Біблії лише тут, окрім Ахімаца, який, ймовірно, був сином священника Цадока (див. 2 Сам. 15:27). Що ж до розмежувань округів дивіться карту “12 округів Соломона та прилеглі до них краї”. Юдея, яку не включено в округи, була, скоріше за все, звільнена Соломоном від такого зобов’язання.

в. Багатство Соломона (4:20-5:8)

         4:20.  Царство Соломона було об’єднаним, міцним, захищеним та процвітаючим, а на його теренах проживав численний народ (щодо фрази “Юда та Ізраїль” див. коментарі до 1:35). Так, людей стало в ізраїльському краї, “як пісок” у морі.

        Ізраїльтяни мали вдосталь їжі та напоїв і були щасливі (“веселились”), насолоджуючись усіма основними благами життя (див. 5:5).

5:1.  Соломонові володіння простягалися від “ріки” Євфрат (див. вірш 4) на сході та півночі “до Філістимлянської землі” на заході “і до єгипетської границі” на південному заході. Проте це не означає, що за часів правління Соломона був виконаний Завіт Авраама (див. Бут. 15:18-20), оскільки не всі ці землі увійшли до географічних кордонів Ізраїлю; багато з підкорених царств й надалі зберігало свою автентичність та утримувало територію, хоч і платило податки (“данину”) Соломону. Так, власне географічні межі Ізраїлю простягалися “від Дану аж до Версавії” (див. 1 Цар. 5:5).

  5:2-5.  Здатність народу щоденно забезпечувати Соломона харчами (див. 4:7) вказує на неабиякий достаток (вірші 2-3), адже щоденна їх норма складала “30 корців (близько 185 бушелів; див. НМВ, примітки) питльованої муки і 60 корців (приблизно 375 бушелів; див. НМВ, примітки) звичайної муки”, тридцять голів худоби, “100 овець”, а також м’ясо диких тварин (“оленів, сарн і сугаків [косуль]”) та “годованої птиці”. Така кількість харчів була можливою завдяки географічній протяжності царства – від “Тіфсаху” на півночі (що розташовувалось на березі ріки Євфрат) “до Гази” на півдні (див. вірш 1). Фраза “кожен під виноградиною своєю і під смоквою своєю” (вірш 5) є образним висловом для позначення миру та достатку (див. Міх. 4:4; Зах. 3:10), адже і виноградина, і смоква були символами ізраїльського народу та зображали багатство обіцяної землі на врожай.

5:6-8. Величезна кількість “коней” Соломона (“12000”; див. 2 Хр. 1:14) та колісниць (1400 згідно з 2 Хр. 1:14) утримувалась в декількох місцях (названих містами “для колісниць” у 2 Хр. 9:25; див. 1 Цар. 9:19). Хоча у давньоєврейському варіанті зазначено, що було сорок тисяч переділів для коней (див. НМВ, примітки), скоріше за все, це була помилка копіювальника при переписуванні тексту, в якому йшлося про “4000 переділів”, цифру, згадану і в 2 Хр. 9:25. Коні ж та колісниці, що їх утримували для захисту краю, слугували надзвичайним стримуючим фактором для можливих чужоземних нападників. “Начальники округ” щоденно забезпечували Соломонових “коней” ячменем та соломою.

г. Вміння Соломона (5:9-14)

         5:9.  Цей додаток про мудрість Соломона демонструє вірність Господа тому благословенню, яке Він пообіцяв царю (див. 3:12; 5:26). Мудрість – це здатність жити успішно. І хоча Соломон здобув мудрість, він не завжди застосовував її у власному житті. Отож, наймудріший чоловік з усіх, що коли-небудь існували (себто з найбільшою мудрістю), не жив так мудро, як багато інших – тих, хто передував йому чи жив після нього. Розуміння суті життя не завжди гарантує, що людина, яка його має, обере правильних шлях. І справді, видатною здатністю Соломона було бачити суть речей (він володів “великим розумом”; див., приміром, 3:16-27). Знання царя були безмежними, а в наш час його би вважали людиною енциклопедичних знань.

5:10-11. “Мудрість” Соломона була більшою, аніж “мудрість усіх синів Сходу” (див. Іов. 1:3) та “Єгипту”, а ці краї славились на той час своїми мудрецями. До того ж, цар був розумнішим і за інших людей, відомих своїми знаннями, серед яких були езрагіт Етан (чиє ім’я згадується в заголовку до Пс. 89, а це наводить на думку, що саме він був його автором), Геман (як Етан, так і Геман були співцями; див. 1 Хр. 15:19), Калкол та Дарда. Останні три з чотирьох перелічених мужів були синами “Махола”, хоча в 1 Хр. 2:6 вони разом з Етаном та Замрі згадуються як “сини [нащадки] Зераха”. Очевидно, Махол був батьком чотирьох мужів (“Етана”, “Гемана”, “Калкола” і “Дарди”), а Замрі (син Зераха) був їх предком декількома поколіннями раніше (див. коментарі до 1 Хр. 2:6).

5:12-14. Декілька сотень із “3000” Соломонових “приповісток” збереглося в Книзі Приповідок, а деякі з них – в Книзі Проповідника; однією же з “1005 пісень” цього царя є Пісня Пісень. Літературна творчість Соломона була надзвичайно масштабною; він також став неабияким знавцем ботаніки та зоології. Твердження у вірші 14 є радше гіперболою (перебільшенням задля привернення уваги), адже навряд чи кожен народ на землі надсилав свого представника до “Соломона”. Справа в тому, що справді багато значних відвідувачів з далеких країв прибувало до цього царя, а він гостинно приймав їх у своїх володіннях. Так, цей правитель був визнаним наймудрішим чоловіком свого часу, як і обіцяв йому Господь.

В. Храм та палац Соломона (5:15-8:66)  

Автор 1 та 2 Книг Царів був настільки зацікавленим у храмі Соломона, як, власне, і у самому правителі. А те, чим цар забезпечив народ задля його духовного зміцнення, було  неймовірним внеском для Ізраїлю.        

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО БУДІВНИЦТВА (5:15-32)

а. Звернення Соломона до Хірама (5:15-20)

         5:15. Тир був важливим портовим містом на березі Середземного моря, що розташовувалось на північ від Ізраїлю та належало до декількох головних центрів Фінікії, яка була одним із мирно налаштованих щодо Ізраїлю сусідніх царств. “Хірам, цар тирський”, був союзником та другом царя “Давида”. До того ж, саме він забезпечив будівництво його палацу усіма необхідними матеріалами та робітниками (див. 2 Сам. 5:11). А тепер тирський правитель “послав слуг своїх до” Соломона, аби виразити повагу новому царю ізраїльському, сину свого товариша.

5:16-5:19.  Давид поділився зі своїм другом Хірамом прагненням збудувати святиню, але “через війни” був змушений воювати та не міг втілити задумане. “Тепер же” був “мир навкруги” (див. вірші 4-5), та можна було розпочати будівництво. Запевнення Соломона в спокої мало заохотити Хірама співпрацювати з ним, втілюючи задумане в реальність. Так, наміром царя ізраїльського було “збудувати дім (храм) імені Господа”, що схвалив сам Бог.

5:20.  Отож, Соломон закликав Хірама повеліти своїм підданим, аби ті забезпечили проєкт побудови матеріалами та слугами (робочими). І хоча цього можна було досягти, просто скориставшись своїм авторитетом та владою, Соломон, ймовірніше всього, лише попрохав про це свого друга. У ті часи “кедрини” густо росли на західних схилах Ливанських гір на схід від Тиру, хоча й на сьогодні трохи їх залишилося там. Це були надзвичайно старі дерева красивої твердої породи, що ідеально пасувала для будівництва, оскільки не відразу піддавалась загниванню та ураженню комах-шкідників. Соломон запропонував і своїх працівників, щоб вони допомагали слугам Хірама під час заготівлі дерев; він також пообіцяв дати сидонським робітникам таку “плату”, яку сам цар тирський вважав справедливою. “Сидоняни” справді вміли дуже добре “дерево рубати”. Визнання цього факту царем Соломоном, беззаперечно, приємно вразило Хірама та викликало у нього прихильність до правителя ізраїльського. Сидон, інше місто у Фінікії, розташовувалось на північ від Тиру. Вочевидь, Хірам найняв робочих саме звідти.

б. Договір Хірама з Соломоном (5:21-26)

5:21-23.  Хірам прийняв пропозицію “Соломона” з неабияким ентузіазмом. Так, цей тирський цар зважав на Господа, що, скоріш всього, було результатом його дружби з Давидом. “Хірам” відразу зрозумів, що Соломон володіє надзвичайною мудрістю, повне послання якого до тирського правителя (вірші 17-18), очевидно, не було записане автором 1 та 2 Книг Царств. Такий висновок можна зробити з того, що Хірам погодився забезпечити будівництво храму не тільки “кедриною”, а й “кипарисом”. Також цей цар запропонував доставити ці дерева Соломонові “плотами” та взяв усю відповідальність за це на себе; взамін він просив лише “харчі для” свого царського “двору”.

5:24-26.  “Соломон” погодився на це і щороку “давав” Хірамові “20000 корців (приблизно 125000 бушелів; див. НМВ, примітки) пшениці” та “20 мір (20000 батів, а це близько 115000 галонів чи 440000 літрів) оливи з … маслин”. Крім того, він постачав тирському цареві ще й ячмінь та вино (2 Хр. 2:9). Вочевидь, у Хірама був великий двір, в якому, беззаперечно, проживали придворні чини, а також члени його родини. Вірогідно, тирський край та його окраїни не були настільки багаті на пшеницю та оливкову олію, як ізраїльська земля. Отак, завдяки мудрості Соломона (“Господь дав Соломонові мудрість”; див. 1 Цар. 3:12, 28; 5:9) цей “союз” підтримувався впродовж багатьох років і лише зміцнив мирні стосунки обох царів.

в. Соломон залучає народ до громадських робіт (5:27-32)

5:27-32.  За Соломона до громадських робіт було “притягнено” багатьох неізраїльтян чоловічої статі (див. 2 Хр. 8:7-8), які, однак, проживали в Ізраїлі (тут йдеться про 183300 осіб); “цар” призвав їх задля тимчасової державної служби, яку вони поєднували з власними справами. Проте, очевидно, такий метод примусового притягнення “до громадських робіт” ізраїльтянам дуже не подобався, можливо, через те, як саме все це відбувалося (див. 1 Цар. 12:18). “Наставників” же було “3300” плюс іще 550 осіб (9:23), що дорівнювало 3850 призначених над роботою наглядачів (див. 3600 наставників у 2 Хр. 2:17 плюс 250 у 2 Хр. 8:10).

Працюючи під керівництвом Адонірама (див. 1 Цар. 4:6), носії транспортували матеріали з одного місця в інше, а каменярі ламали в каменярні “у горах” на північ від Єрусалиму величезні брили вапняку. “Гівлії” ж (які проживали на території сучасного міста Джубейль, що розташоване за 13 миль на північ від Бейрута і за 60 миль на північ від Тиру) зробили неабиякий внесок у будівництво святині, напоготовляючи для цього “дерево й каміння” разом із робітниками Соломона та Хірама.

2. БУДІВНИЦТВО ХРАМУ (ЧАСТ. 6)

а. Розміри будівлі (6:1-10)

         6:1.  Цей вірш є одним із найважливіших у Старому Завіті з хронологічної точки зору, оскільки він надає можливість остаточно закріпити певні події з історії Ізраїлю за конкретними датами. Так, роки Соломонового правління були вже встановлені завдяки посиланням з прадавніх писань (відомо, що правив він у 971-931 рр.. до н.е.). Згідно ж з цим віршем, будівництво святині розпочалося “у четвертому році царювання Соломона”, себто у 966 році до н.е.. Вихід же синів ізраїльських з єгипетської землі відбувся “480” років тому (у 1446 році до н.е.). Місяць “Зів” – це, насправді, теперішні квітень-травень (див. таблицю “Ізраїльський календар” біля Вих. 12:2). Що цікаво, перебудова цієї святині, яка відбулася 430 років потому під керівництвом Зоровавела (у 536 році до н.е.), також розпочалася у другому місяці (Езр. 3:8).

6:2-3.  Лікоть дорівнював у той час майже половині метра (18 дюймам). Отож, розміри “храму” були наступними: 30 метрів (90 футів) “завдовжки”, 10 метрів (30 футів) “завширшки” та 15 метрів (45 футів) “заввишки”. Фактично, святиня була не такою вже й великою, адже площа приміщення дорівнювала 250 квадратним метрам (2700 квадратним футам). Проте храм був неймовірно красивим ззовні завдяки білому вапняку, кедрам та золотому оздобленню. До того ж, великий “притвір”, що розташовувався перед святинею, додавав ще п’ять метрів (15 футів) до довжини храму.

6:4-6.  Очевидно, вузькі “ ґ ратовані” вікна були розташовані високо в стінах святині, над трьома поверхами бічних кімнат (“світлиці”), що оточували храм з двох, а чи й трьох сторін. Основний зал будівлі та внутрішнє святилище були відповідно святим та всесвятим (або ж святая святих). Прибудова ж була зведена “навколо” зовнішніх сторін святині та, можливо, позаду храму. Її висота, скоріше всього, сягала 12-15 метрів (25-30 футів), а сама вона була розділена на три поверхи бічних кімнат, кожна з яких була заввишки приблизно два метри (сім з половиною футів) зсередини і використовувалась священиками для служінь та зберігання предметів. Ці бічні кімнати були найменшими (завширшки близько два метри або сім з половиною футів) на першому поверсі, де також були коридори та сходи (див. вірш 8), більшими (завширшки майже три метри або дев’ять футів) на другому поверсі, де певний простір також займали коридори та сходи, та найбільшими (завширшки більше трьох метрів або десяти з половиною футів) на останньому, третьому поверсі. “Уступи”, вочевидь, підтримували верхній поверх та були вбудовані в стіни прибудови. Розміри ж святині є, скоріше всього, внутрішніми вимірами.

6:7. Вочевидь, Соломон вирішив, що цей “храм” – не підходяще місце для шуму від будівництва (з огляду на його мету). Отож, цар поділив камені для будівництва та підготував їх на каменоломі, щоб на місці з ними можна було працювати без зайвого “гуку”.

6:8-10.  Храм стояв лицьовою стороною на схід, проте вхід до прибудови (вірш 5) знаходився на півдні; бічні кімнати ж на всіх поверхах були з’єднані між собою внутрішніми “сходами” та переходами. І хоча жодна балка цієї прибудови не входила “в сіни храму” (вірш 6), внутрішні стіни бічних кімнат були з’єднані зі святинею “кедровим деревом” (вірш 10).

б. Обіцянка Бога благословити послух Соломона (6:11-13)

         6:11-13.   Під час будівництва “храму” Господь повторив Соломонові обіцянку (“слово”), яку дав колись Давидові. Обіцянка (“слово”) Давидові, на яку посилався Бог (вірш 12), полягала в тому, що Він скріпить “царський престіл [Давида] навіки” (2 Сам. 7:13). І Господь мав намір зробити це через Соломона за умови його послуху (див. 1 Цар. 6:12). Згодом, однак, непослух цього царя призвів до того, що Ягве забрав частину ізраїльського народу з-під контролю його сина Ровоама. Бог також пообіцяв, що коли Соломон слухатиметься Всевишнього, то його народ пізнає присутність Господа та Його опіку, та через пізніше відступництво Соломона Ізраїль відчув таку благодать лише частково.

             

         

 

                   

в. Завершення будівництва (6:14-36)

6:14-18.  Всі “стіни” зсередини “храму” були покриті “кедровими дошками”, а підлога – “кипарисовими”, і все було оздоблене золотом (вірші 22, 30). Основний зал (святе; див. вірш 5) навпроти “всесвятого” був святинею, священним місцем. Цей основний зал (святе) простягався на 18 метрів (60 футів) уздовж, тобто був удвічі довшим, аніж всесвяте (див. рисунок “План храму Соломона”). Зсередини храм був також прикрашений “вирізьбленими плодами й квітами”.

6:19-22.  Всередині святая святих (всесвятого/дебору, що був дев’ятиметровим [тридцятифутовим] кубом, повністю обкладеним “щирим золотом”) стояв ковчег (“кивот”) “завіту”, а “кедровий” вівтар був кадильним жертовником, що розташовувався у святому; він також був вкритий “золотом”, тому його ще називали “золотий жертовник” (див. 7:48). Золоті ланцюжки були підвішені у святому (святині) та простягалися через двері, що вели до святая святих. У вірші 6:22а автор Книг Царів ще раз повторює частину з того, що вже було згадано у віршах 14-21; “жертовник” же з вірша 22 – це кадильний вівтар, розташований у святому.

6:23-28.  Херувими були скульптурами ангелів, витесаними “з оливкового дерева”, а їх “крила” розкривались так, що їхній розмах складав 9 метрів або 30 футів (від північної до південної стіни святая святих; див. 2 Хр. 3:13). До слова, їх теж було вкрито “золотом”.

6:29-35.  Стіни внутрішніх та зовнішніх кімнат, святого і всесвятого були прикрашені вирізьбленими подобами “херувимів, пальм і квіток, що звисали”. “Двері” ж, зроблені з оливкового дерева, що вели зі святого, були обрамлені п’ятикутними одвірками (рамами). Деякі тлумачі Книг Царів вважають, що ці двері були навіть розсувними.  “Двері” ж, які вели з сіней до основного залу (“у святе”), були зроблені з кипарису (вірш 34), вставлені в чотирикутні одвірки та були двостулковими (тобто кожна з двох половин дверей складалася з двох частин, що були разом прикріплені та які, складаючись в протилежних напрямках і повертаючись на шарнірах, відкривали вхід). Всі двері були прикрашені так, як і стіни (вірші 32, 35; див. вірш 29).

6:36.  “Внутрішній двір” був відкритим простором, що оточував власне храм. Окрім того, там знаходився і зовнішній двір, про який тут не згадано (див. 2 Хр. 4:9) та який був дещо нижчий, аніж внутрішній (див. “на верхньому подвір’ї” у Єр. 36:10). Цей внутрішній двір (який також називався “двір священиків”, див. 2 Хр. 4:9) був відділений від зовнішнього (великого) двору стіною, яку описано в даному вірші та яка складалася “з трьох покладів (шарів) тесаного каміння (вапняку) та одного покладу (шару) кедрових дощок”. (Зовнішній двір також був оточений стіною.) Що ж до внутрішнього двору, то про його розміри нічого не сказано, але, якщо габарити двору святині є пропорційними габаритам двору намету, як є пропорційними розміри храму та намету, то внутрішній двір був завширшки десь 45 метрів (150 футів) і 120 метрів (400 футів) завдовжки.

г. Час, витрачений на будівництво (6:37-38)  

6:37-38.  Загалом на побудову “храму” знадобилось “7 років”, з четвертого року царювання Соломона (966 рік до н.е.; див. коментарі до 6:1) по одинадцятий рік (959 рік до н.е.). Більш точно, будівництво тривало сім з половиною років. “Зів” – це теперішні квітень-травень, а “Бул”, восьмий місяць, – жовтень-листопад.

3. ПАЛАЦ СОЛОМОНА (7:1-12)

         7:1-6.  З опису палацу Соломона у віршах 1-12 постає питання про те, чи було збудовано одну будівлю, а чи декілька. Скоріше за все, це був один палацовий комплекс, який вміщав декілька хоч і окремих, проте з’єднаних між собою споруд. Загалом таке планування цілком відповідає стилю інших східних великих палаців.

На побудову царського палацу знадобилося більше часу, аніж для храму (порівняйте “13 років” та 7,5; див. 6:37-38), адже він був більший. Назву “палац із Ливанського лісу” (див. 10:17, 21; Іс. 22:8) він отримав завдяки широкому застосуванню ливанського кедру під час будівництва (див. 1 Цар. 7:2-3); він був розташований не в Ливані, а в Єрусалимі. Цей палац сягав 45 метрів (150 футів) у довжину, 22,5 метрів (75 футів) у ширину та здіймався на 14 метрів (45 футів) увись; площа будівлі складала 1050 квадратних метрів (11250 квадратних футів), що більш ніж в чотири рази перевищило площу святині (яка мала 250 квадратних метрів або 2700 квадратних футів; див. 6:2).

Очевидно, цей царський палац слугував і складом зброї (10:17; див. Іс. 22:8). Скоріш за все, тут також був “ґанок із стовпами” (що являв собою накриту алею навколо внутрішнього двору), попереду якого знаходився “другий присінок з стовпами та повіткою”.

7:7-11.  “Ґанок для престолу” Соломона, Судова Світлиця, був з’єднаний з палацом із Ливанського лісу так, як і будинок царя (вірш 8а) та окрема будівля (палац) “дочці фараоновій”, з якою Соломон одружився (вірш 8б). Дизайн же їх усіх був неймовірно гармонійним. Великий двір (вірш 9) об’єднував усі ці будівлі в один палацовий комплекс. Всі конструкції (окрім покрівлі) були збудовані з “каміння”, з якого були зроблені й підвалини палацу; кожен камінь обтесували до необхідного “розміру … пилою”. Палестинський вапняк можна обтесати пилою за тієї умови, що його нещодавно добуто, проте він швидко затвердіває.

7:12.  “Великий двір” палацу був оточений стіною, подібною до тієї, що була зведена навколо внутрішнього двору “Господнього храму” (див. 6:36). Сам же палац, скоріше за все, був збудований біля (ймовірно, на південь від) храму, хоча археологи не знайшли жодних свідчень цьому.

4. ОЗДОБЛЕННЯ ХРАМУ (7:13-51)

а. Робота Хірама (7:13-47)  

7:13-14.  Не варто плутати цього “Хірама” (або ж Хурама, що є іншим варіантом давньоєврейського імені Хірам) з тирським царем Хірамом (див. 5:15). Цей Хірам був умілим майстром, також походив з “Тиру”, його матір’ю була ізраїльська вдова “з коліна Нафталі”, “батько ж … був” фінікійцем з Тиру. Згідно з 2 Хр. 2:13, мати Хірама походила з Дану. Цілком можливо, що Дан – це плем’я, в якому вона народилась, а Нафталі – місце, де вона жила, або ж навпаки. Особливий талант цього чоловіка полягав у тому, що він, як ніхто інший, вміло працював з бронзою (мідним сплавом).

7:15-22.  Хірам “вилляв два” величезні “мідні стовпи”, кожен заввишки 8 метрів (27 футів), обхват яких складав 5 метрів (18 футів); разом же з капітелями їхня висота сягала більше 10 метрів (34 футів). (Щодо ймовірних розбіжностей між віршем 15 та 2 Хр. 3:15 див. коментарі там.). Що ж до краси та особливостей цих двох монументів, то більше деталей подано в 1 Цар. 7:17-20, 22 (див. коментарі до 2 Хр. 3:16).

Мідні “стовпи” були зведені по обидва боки притвору святині (не покритих дахом передніх сіней); південний стовп отримав назву “Яхін”, що означає “Він (Ягве) утверджує”, а північний – “Боаз” зі значенням “В ньому (в Ягве) – сила”. Вони стояли там як свідчення Господнього захисту та Його потуги, що були доступні ізраїльському народові завдяки їх послуху Всевишньому.

7:23-26. Слово “море” позначає тут умивальницю намету; воно теж було величезних розмірів – майже 5 метрів (15 футів) по круговому ободі і висотою більш ніж 2 метри (7,5 фута). Щодо співвідношення (три до одного) обхвату (в 14 метрів або 45 футів) до діаметру (в 4,5 метра або 15 футів) порівняно з геометричним 𝝅 (пі) див. коментарі до 2 Хр. 4:2. “Море” ж виглядало як величезна чаша, що опиралася на спини “12” скульптур волів, які підтримували її. До слова, ця чаша вміщала в собі “2000 батів” (близько 44000 літрів або 11500 галонів; див. НМВ, примітки) води. Вона слугувала своєрідним резервуаром для храмового двору. У 2 Хр. 4:5 навіть вказано, що ця умивальниця “вміщала 3000 батів (приблизно 66000 літрів або 17500 галонів). Цілком можливо, це була повна місткість моря, але насправді у ньому містилось якраз таки 2000 батів води.

7:27-40а.  “10 мідних” рухомих “підніжків”, очевидно, були в нагоді при забиванні тварин для жертвоприношення; кожна з них мала площу в 0,5 квадратного метра (6 квадратних футів) та досягала 1,5 метра (5,5 фута) у висоту в найвищій її точці. Так само на кожній підніжці знаходилася “умивальниця” (вірш 38), яка містила в собі “сорок батів” (близько 87 літрів або 230 галонів) води. Очевидно, вода з іншої умивальниці (вірш 30) стікала через “отвір” у систему циркуляції (скоріше всього, бак), який знаходився знизу. Також кожна підніжка була прикрашена “стінками” з кожного боку та чотирма мідними колесами. Ці “10 підніжків … однієї міри та одного вигляду” можна було за потреби пересувати по внутрішньому двору завдяки колесам (хоч це й було нелегко). Отож, п’ять підніжок було розміщено у південній частині храму і п’ять – у північній.

7:40б-47. У цьому короткому перелікові робіт Хірама не згадується мідний жертовник, над яким цей майстер також працював (див. 2 Хр. 4:1). В описі оздоблення даного храму в деталях наголошується на неймовірній красі, симетрії та величності “храму”. Що ж до мідного посуду, то він був вилитий “в йорданській долині, у формах з глинкуватої землі, між Суккотом та Цартаном”, приблизно за 35 миль на північ від Мертвого моря і на схід від річки Йордан. “Міді” ж було так багато, що її навіть “не” зважували.

б. Оздоблення святині (7:48-50)

7:48-50.  Речі для використання ззовні храму (вірші 40-45) були виготовлені з міді, в той час як посуд та інше приладдя, призначене для використання всередині святині, було зроблене з “золота”. “Золотий жертовник” був кадильним вівтарем, а “стіл, на якому лежали приявні хліби” (хліби присутності Божої), скоріше за все, був одним великим столом з дев’ятьма іншими поруч, про які хоч і не згадано в даному місці Писання, проте сказано у 2 Хр. 4:8 (“10 столів”) і 2 Хр. 4:19 (“столи”). І якщо в наметі знаходився лише один світильник, то у святому (основному залі храму) їх було десять. Всі інші речі були також виготовлені “з золота”, в тому числі навіть “завіси до дверних крил”.

в. Святі дари Давида (7:51)  

         7:51. До всього цього посуду та інших речей додалися ще й “дари”, які сам цар Давид заготував для святині (див. 2 Сам. 8:11; 1 Хр. 22:14; 29:1-9). Скарбницями ж “Господнього храму”, ймовірно, були кімнати з прибудови святині (див. 1 Цар. 6:5-6).

5. ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ (ЧАСТ. 8)

а. Встановлення кивоту завіту (8:1-11)

8:1-2.  Коли всі дари, посуд та речі були виготовлені та зайняли свої місця (див. част. 6; 7:13-51), “Соломон скликав” мужів, щоб встановити “кивот” Господнього союзу та провести освячення храму. Всі голови “над колінами” та князі “ізраїльських родин” отримали персональне запрошення на це дійство. Сама церемонія була назначена “на свято в місяці Етанім” (свято Кучок у вересні-жовтні [див. Лев. 23:33-36]; див. таблицю “Ізраїльський календар” біля Вих. 12:1). До тих пір кивот знаходився у наметі, встановленому Давидом (див. 2 Сам. 6:17) на горі Сіон у південно-східній частині Єрусалиму, яка називалася Давидгородом (див. 2 Сам. 5:7; див. карту “Єрусалим за часів царів” біля 1 Цар. 9:15).

8:3-5.  Як Господь і назначив, священники перенесли “кивот” за допомогою довгих жердин (носил), що були пропущені через кільця з боків кивоту. Певно, це був великий день в історії Ізраїлю, коли ковчег і святий посуд  з Давидового намету “несли” через переповнені людьми вулиці Єрусалиму до їх нового дому; що ж до самого намету та іншого начиння з нього, то їх, очевидно, не перенесли до нового місця. Єдиною річчю, встановленою у святині, що не була новою, виявився “кивот” завіту. Двір же храму сповнився гамору та шуму, адже священики були зайняті жертвоприношенням такої кількості тварин, що їх навіть неможливо було полічити – так радісно люди славили Господа.

8:6-9.  Священники поставили “кивот ... завіту на його місце” під простягнуті “крила” золотих “херувимів” у всесвятому і, як Господь й наказав, залишили “носила” в кільцях (див. Вих. 25:15). Коли двері до святая святих (всесвятого) були відчинені, то ці “носила … можна було бачити з святині (святого)”, але не “знадвору”. Слова, які засвідчують, що носила “там зостаються по цей день”, наводять на думку, що ця частина 1 Книги Царів була написана до того, як було зруйновано храм у 586 році до н.е.. Що ж до “двох кам’яних таблиць” Закону, покладених в ковчег самим Мойсеєм, то вони досі знаходилися там; ці таблиці слугували своєрідним нагадуванням ізраїльтянам про те, що їхній народ досі знаходився під благословеннями та зобов’язанями Завіту Мойсея. Золотого посуду з манною та розцвілого жезла Арона, які зберігалися впродовж багатьох років у ковчезі завіту (Євр. 9:4), там вже не було. Цілком можливо, їх забрали звідти філістимляни чи якісь інші вороги, або ж, ймовірно, ці речі, знаходячись навпроти намету, а не в кивоті (див. Вих. 16:33-34; Чис. 17:25), були все ж поміщені в ковчег після правління Соломона, але згодом таки зникли.

8:10-11.  “Хмара”, що “сповнила … храм”, була видимим свідченням Господньої слави. Подібне трапилося й тоді, коли було освячено намет (Вих. 40:34-35).

б. Соломон звертається до народу (8:12-21)  

         8:12-14.  “Соломон” пояснив громаді, що Господь сказав, що Він “Сам захотів” перебувати у хмарі над храмом; так, хмара часто була символом Божої присутності (див. Вих. 19:9; 34:5; Лев. 16:2; Втор. 4:11; 31:15). Та Соломон й особисто дуже хотів, аби Господь жив у храмі, який він збудував, – так, як Він перебував у наметі. Тому він і шукав шляхів відобразити велич Ягве у цій святині, а його слово “повіки” варто розуміти як “настільки довго, наскільки це можливо”. Закінчивши своє звернення до Всевишнього, цар заговорив до громади, яка з трепетом “стояла” перед ним.

8:15-21.  Слова “виконав власною рукою” означають в даному випадку те, що Господь особисто здійснив обіцяне (див. вірш 24). Обіцянка ж, на яку посилався Соломон, стосувалася того, що Бог утвердить Своє Ім’я саме в Єрусалимі (див. коментарі до 2 Хр. 6:6). Слово “Ім’я” з’являється в молитві царя Соломона 14 разів (1 Цар. 8:16-20, 29, 33, 35, 41-44 [двічі у вірші 43], 48). Однак “храм” не мав стати місцем, яке могло б “вмістити” Господа (вірш 27), а лише домом для перебування Його Імені (вірші 16-17, 19-20), себто місцем, де Його присутність та образ були б очевидні.

Соломон віддав належне і своєму “батькові Давидові”, згадавши його намір “збудувати храм” (вірші 17-18); він також розповів про Божу обіцянку Давидові, що цю святиню належить збудувати його “синові” (див. 2 Сам. 7:12-13). Всевишній був вірний Своєму слову, і Соломон славив Його за це. Що ж до самого храму, то він, перш за все, був місцем для кивоту, Божого престолу на землі та сховища завітних обіцянок Бога Своєму відкупленому народові. Отож, у цьому зверненні Соломон засвідчив свою покірність перед Ягве та вдячність Йому.

в. Молитва Соломона (8:22-53)  

         8:22-24.  Тоді цар Соломон “став” навколішки (вірш 54) на спеціальне мідне підвищення, збудоване серед двору храму для обряду освячення (2 Хр. 6:13), і почав свою молитву з поклоніння та хвали Господа за Його унікальність та вірність Своїм обіцянкам. Слово “милость” є перекладом до давньоєврейського слова хесед , що має значення “віддана любов” (див. 1 Цар. 10:9).

Потім цар продовжив звертатись до Бога та заступатись за Його людей. У цій його молитві можна виділити дев’ять прохань:

  1. Господня присутність та Його захист.   8:25-30. Соломон закликав Бога й надалі бути вірним Своїм обіцянкам “Давидові” (вірші 25-26; див. 2:4) і слухати молитви Свого народу (див. 8:28-30; слово “вислухай” з’являється в цих трьох віршах п’ять разів). Звісно, жоден храм чи навіть “небо небес” не могло “вмістити” всюдисущого Господа (вірш 27), хоч і “небо” саме по собі є місцем Його перебування (див. вірші 39, 49; Пс. 11:4; Ав. 2:20). Все ж навіть у Своїй величності Бог зацікавлений у молитвах Свого народу.
  2. Прощення переступів.   8:31-32.  Соломон попросив Господа справедливо розсуджувати (“вчини суд”) суперечки серед ізраїльтян.
  3. Прощення гріхів, які призвели до поразки в битві.   8:33-34.  Цар також попросив Усевишнього простити Свій народ, коли той визнає свої “гріхи”, які призвели до розгрому в битві з “ворогом”.
  4. Прощення гріхів, які спричинили засуху. 8:35-36.  Соломон попрохав Бога пробачити Своїх людей, якщо вони покаються “у своїх гріхах”, які стали причиною посухи (див. Лев. 26:18-19; Втор. 11:16-17; 28:23-24).
  5. Прощення гріхів, які призвели до інших бід. 8:37-40.  “Голод”, “чума”, “посуха”, “іржа”, “сарана”, “черва”, вороги, нещастя та недуги були інструментами, які Господь використовував, аби карати Свій грішний народ (див. таблицю “Завітні кари” біля Ам. 4:6). Отож, Соломон знову попросив Бога простити тих, хто покаявся у гріхах, що призвели до цих бід; цар також підтвердив, що Всевишній знає наміри (“серце”) кожного.
  6. Милість до богобоязних чужинців. 8:41-43. Цар також заступився за неізраїльтян, які віритимуть в Ягве та молитимуться до Нього; через чуйність до них слава про Господа розійдеться по всьому світу.
  7. Перемоги у війнах.   8:44-45.  Соломон попросив Бога підтримувати (“заступися”) Свій народ, коли той молиться до Нього в часи нездужання на війні.
  8. Повернення з полону.   8:46-51.  Видається, наче цар бачив наперед долю Божих людей. Вони справді потрапили “у полон” через гріхи супроти Господа, потім закликали Всевишнього простити їх, після чого зрештою отримали змогу повернутися на рідну землю. Століттями потому Даниїл молився, “звернувшись до землі”, коли перебував у Вавилоні (див. Дан. 6:11).
  9. Увага до кожної молитви.   8:52-53.  На завершення цар закликав Всевишнього “вислуховувати” Своїх людей “завжди, коли взиватимуть до” Нього у молитві. Всі ці біди були перечислені у Второзаконні як прокляття на Ізраїль за його порушення завіту (див. Втор. 28:22, 25, 38, 42, 59; 31:17, 29; 32:24).

У цій своїй молитві (1 Цар. 8:23-53) Соломон закликав Господа, який був вірним Своїм обіцянкам у минулому, й надалі бути відданим їм та виявляти милість до Свого народу (“бо вони – … Твоя спадщина”, вірші 36, 51, 53) у майбутньому. Результатом зізнання та відкидання гріха стала б чуйність Бога до молитов Своїх людей (слово “вислухай” використовується в цій молитві тринадцять разів, зокрема в перших вісьмох з дев’яти прохань) і прощення їх Всевишнім (слово “прости” з’являється в молитві шість разів).

г. Соломон благословляє людей (8:54-61)  

         8:54-55.  “Соломон … стояв” у молитві та благанні “навколішках з простягнутими до неба руками”, потім же він встав і “поблагословив … всю громаду Ізраїля”.

8:56-61.  Господь “дав” Своїм людям “спокій” (мир) та дотримався “усіх тих прекрасних обітниць, що дав через … Мойсея”. Соломон особисто нагадав народові про це. Потім цей цар озвучив своє прагнення трьох речей: аби “Бог” перебував “з” його нащадками так, “як був і з” його предками,  аби Господь схилив серця Своїх людей так, щоб вони “ходили” всіма “Його путями”, і аби ті прохання ,  які Соломон озвучив у молитві, були “приявні” перед Богом “вдень і вночі”. Так, цей правитель безумовно бажав, “щоб усі народи на землі (див. вірш 43) зрозуміли”, що Ягве є істинним та єдиним Богом (див. 18:39). Щоб усе те, що просив Соломон, справді було втілене в реальність, цар нагадав людям, що вони мають бути “суцільно” відданими “Господеві” та пильнувати “Його” Слово, хоча згодом і самому Соломонові не вдалося виконати цього.

Коли ж цар закінчив говорити до громади, “спав вогонь з неба й пожер всепалення та жертви, і слава Господня сповнила храм” (2 Хр. 7:1) – так, як раніше сповнила намет (Вих. 40:34-35; Лев. 9:23-24).

д. Жертви Соломона (8:62-66)

         8:62-63.  Число тварин, принесених у жертву (“22 000 волів і 120 000 овець”), видається неймовірно великим, але записи щодо жертвування тисяч тварин існують насправді. Потрібно також пам’ятати, що на цьому дійстві тисячі священників приносили жертви на численних додаткових вівтарях, а саме святкування тривало впродовж двох тижнів.

         8:64-66.  “Того дня”, коли Соломон освятив храм Господній, він також “освятив” двір “перед храмом Господнім” своїми жертвами. Освячення відбулося на початку свята Кучок, яке зазвичай тривало сім днів, але з такого приводу було продовжено ще на тиждень. “Свято” Кучок слугувало спомином про роки, які ізраїльський народ провів, блукаючи в пустелі (див. Лев. 23:33, 41-43). Те, що храм мав бути освяченим під час цього свята, було цілком доречним з огляду на те, що це постійне святилище тепер було символом закінчення поневірянь ізраїльтян. Що ж до самого дійства, то на нього зійшлося чимало людей аж з такої далекої землі, як Хамат на півночі Ізраїлю, а також з земель біля річки Євфрат і “єгипетського потоку” (нині Ваді-ель-Аріш), себто з далекого півдня цього краю; так, весь Ізраїль брав у цьому участь. По закінченню святкування ізраїльтяни “розійшлися по хатах, веселі” та вдячні Господу за Його доброту.

Г. Останні роки правління Соломона (част. 9-11)

1. ЗАВІТ ГОСПОДА З СОЛОМОНОМ (9:1-9)

         9:1-3.  Як Бог об’явився Соломону “у Гівеоні” (3:4-5), так Він вчинив “удруге”, скоріше всього, в Єрусалимі. Спершу “Господь” запевнив царя ізраїльського в тому, що “вислухав” його віддану “молитву” та що Він “навіки” оселиться в храмі (в особливому, духовному сенсі). До того ж, народ ізраїльський міг завжди розраховувати на те, що “очі” Господа наглядають за ним, а Його “серце” співчутливо відповідає на всі їх потреби, як і просив цього Соломон.

9:4-9.  Проте Ягве також і застеріг царя. Так, якщо Соломон ходитиме “передо” Господом, засвідчуючи своїми вчинками та ставленням послух Господньому Слову, то Бог зміцнить царський престол Соломона, подбавши про великий рід правителя, якому судилося “повіки” правити “Ізраїлем”. Однак, якщо Соломон або ж хтось з його нащадків не слідуватиме вірно за Господом, а натомість навернеться до поклоніння та служіння “іншим богам”, то Бог тоді зробить дві речі: прожене ізраїльтян “з” цієї “землі” та покине “храм”. Династія Давида, хоч і перервана на цілі століття, починаючи з вавилонського полону, буде відновлена Месією, коли Він сяде на Давидів престол у Своєму тисячолітньому царстві (Пс. 89:31-38). Таке покарання ізраїльського народу спричинить насмішки та здивування інших народів (“буде посвистувати”, досл., “посвистуватиме від здивування”, 1 Цар. 9:8). Люди дізнаються, що Ізраїль впав через своє ідолопоклонство. Власне, то не тільки інші царі ізраїльські відвернули ізраїльський край від Ягве заради фальшивих божків, а й сам Соломон це зробив (11:4-8), що стало прямим шляхом ізраїльського народу до вигнання (2 Цар. 25:1-21).

2. ДОСЯГНЕННЯ СОЛОМОНА (9:10-28)

а. Дари Соломона Хіраму (9:10-14)    

9:10-14.  Десь посередині правління Соломона (себто опісля двадцяти з сорока “років” його царювання), після того, як цей цар закінчив побудову храму Господнього (яка тривала сім років, 6:38) та палацу (що відбувалось впродовж тринадцяти років, 7:1), “Соломон дав ... 20 міст в галилейській країні” своєму старому другові – царю Хіраму “із Тиру”, який колись постачав ізраїльському правителю “кедрове й кипарисове дерево” (див. 5:24), а також “золото”, загальна кількість якого склала “120 талантів” (9:14; приблизно 4000 кілограмів або 9000 фунтів). Проте, коли “Хірам” відвідав ті двадцять міст, то розчарувався; очевидно, вони були розташовані біля неродючої землі. Цар тирський назвав їх землею “Кавул” (що звучить, як давньоєврейське слово зі значенням “даремний, без жодної вигоди, без всякої користі”.

       

б. Роботи Соломона коло будівель (9:15-19)

         9:15.  Окрім храму Господнього (част. 6) та свого палацу (7:1-12), Соломон збудував ще й опорні виступи (які, скоріше за все, представляли собою величезні рівнинні площі між пагорбами, створені шляхом заповнення міжгір’я землею), а також “мур єрусалимський”, який цар розбудував далі на північ і тим самим збільшив більш як удвічі розміри міста. Цей мур оточував святиню та, ймовірно, царський палац, що були збудовані на північ від старого Давидгорода (див. карту “Єрусалим за часів царів”). “Хацар, Мегідо і Гезер” були містами-фортецями; так, перше з них було розташоване на північ від Кіннерет-моря та охороняло північну частину царства, Мегіддо наглядало за долиною Єзреель, яка простягалася від заходу й на схід до центральної частини Ізраїлю, а Гезер слугувало своєрідним місцем оборони в західній Юдеї, де ставало перепоною для потенційних південних та західних агресорів для нападу на ізраїльський край. Так, власне кажучи, за часів царя Соломона Ізраїль став таким могутнім та процвітаючим, яким не був за жодного іншого царя.

9:16-19.  Колись “Гезер” був захоплений та спалений єгипетським фараоном, а всіх його жителів було вбито; саме ж місто цей цар “віддав” у якості частини приданого (“в віно”) “своїй дочці”, що була одружена з Соломоном, який згодом і “відбудував” та укріпив “Гезер”. Нижній “Бет-Хорон” (власне, як і Верхній) та Гезер були важливими містами для охорони та оборони від нападів ізраїльських південно-західних сусідів. “Валаат” же знаходився коло Гезеру, а “Тамар” (згодом названий Пальмірою) був розташований на караванному шляху між Дамаском і річкою Євфрат та північним сходом Ізраїлю.

“Міста-склади” Соломона, розкидані по всьому ізраїльському краю, були укріпленими містечками, де зберігалися запаси харчів. “Міста” ж “для колісниць” та “коней” були підготовленими, аби оберігати Ізраїль від будь-якого загарбника. До слова, Соломон збудував також інші міста по всіх своїх володіннях для досягнення різноманітних цілей.

в. Робоча сила царя Соломона (9:20-23)

9:20-23.  “Соломон” використовував для своїх будівельних проєктів робочу силу своїх рабів; так, нащадки завойованих корінних племен виконували найважчу фізичну роботу (щодо різних представників населення, які не були захоплені під час Завоювання, див. коментарі до 2 Хр. 8:7), ізраїльтяни ж виконували обов’язки військових та наглядачів. Кількість робочих Соломона була, очевидно, надзвичайно великою (так, щодо “550” наглядачів разом із 3300 старшими робочими, про яких йдеться в 1 Цар. 5:30, див. коментарі там).

г. Дім для дочки Фараона (9:24)

9:24. Соломон також звів тераси, заповнивши яри землею, біля резиденції, яку збудував для дочки фараона в своєму палацовому комплексі (див. 7:8). Отож, після того, як будівництво палацу було завершене, дружина Соломона “перейшла” туди з попереднього місця проживання у Давидгороді.

д. Щорічні жертвування Соломона (9:25)

         9:25.  Всі жертвування, згадані тут, були заради поклоніння (щодо “всепалення” див. Лев. 1, а щодо мирних жертв – Лев. 3). Приводами “тричі” на рік приносити жертви були, очевидно, свято Опрісноків, свято Жнив (яке також називалося святом Седмиць або П’ятидесятниці), а також свято Кучок (яке також називалося святом Збору), що були основними святкуваннями в Ізраїлі (див. Вих. 23:14-16).

е. Флот Соломона (9:26-28)

         9:26-28.  Археологи віднайшли залишки Еціон-Геверу на північному кінці Акабської затоки; це місце на східному рукаві “Червоного моря” давало ізраїльтянам змогу дістатися водою на схід та на південь. Фінікійські мореплавці Хірама, що приєдналися до Соломонових, були одними з найбільш умілих “моряків” свого часу. Що ж до міста “Офір”, то воно, скоріше всього, розташовувалось у південно-західній частині Арабії (див. 10:11; Іов. 22:24; 28:16). Величезна кількість “золота”, привезеного з морських експедицій у ці землі, надала змогу виділити кошти на неймовірні архітектурні проєкти Соломона, а також на їх оздоблення. Однак, якщо в 1 Цар. 9:28 вказана вага золота становить “420 талантів” (що дорівнює приблизно 16 тоннам або 32000 фунтів), то в 2 Хр. 8:18 – 450 (див. коментарі до цього вірша).

3. СЛАВА СОЛОМОНА (ЧАСТ. 10)

а. Візит цариці савської (10:1-13)

        Очевидно, цю подію було включено в Писання, щоби вкотре наголосити на тому, що Соломон був настільки могутнім правителем, що до нього з’їжджалися царі з усього світу, аби лише побачити його царство та на власні очі пересвідчитися в його мудрості (5:14). Дана оповідь нагадує історію про двох жінок-блудниць (3:16-28), де також демонструється неймовірна мудрість цього правителя; що цікаво, обидві історії так чи інакше пов’язані з жінками, хоч і з різних соціальних прошарків.

         10:1-5.  Тодішнє савське царство знаходилося на території сучасного Ємену (а не Єфіопії), в Аравії, на відстані близько однієї тисячі двохсот миль від Єрусалиму; цілком можливо, що воно було землею савеїв (див. Іов. 1:15; Єз. 23:42; Йоіл. 4:8). Експедиції морем (див. 1 Цар. 9:26-28) на схід під керівництвом Соломона могли стати причиною того, що цар дізнався про це процвітаюче та немаловажливе царство Аравії. Скоріше за все, основною метою відвідин цариці до “Соломона” було її бажання пересвідчитись у його мудрості та заможності, про які вона багато чула (власне, вона “прибула випробувати його”). Такі перевірки були своєрідним змаганням серед прадавніх монархів Близького Сходу. Ймовірно, савська “цариця” була зацікавлена в обговоренні зі Соломоном торговельних відносин, а також, можливо, питань оборони. Її власний великий почет і верблюди, навантажені грошима та іншими дорогими подарунками для Соломона, вказували на неабиякий престиж цариці; ба того, ще й досі відвідини глав держав зазвичай не обходяться без коштовних подарунків для господарів. Що ж до цариці, то її і справді неймовірно вразила “мудрість Соломона, палац …, наїдки …, житла … двораків, розміщення … слуг”, а також “всепалення”, принесені Ягве.

10:6-9.  Будучи зазвичай налаштованою скептично, цього разу цариця савська визнала, що “мудрість” Соломона та його “заможність” були “понад” те, що їй було оповідано. І хоча вона, скоріше всього, була язичницею, та побажала віддати належне Господу за надання ізраїльському краю такого мудрого правителя, якого Він “вподобав”.

10:10.  Проте царівна савська також була заможною. “Надарувала вона” Соломонові “120 талантів золота” (приблизно 4,5 тонни), а також “вельми багато пахощів та дорогоцінного каміння” (див. вірш 2).

10:11-12. Ці вірші, які видаються дещо не пов’язаними з попередніми рядками, насправді можуть відображати торговельні відносини, що могли скластися між двома царствами після відвідин цариці савської до Соломона. Цілком можливо, що місто Офір знаходилося або в безпосередній близькості до володінь цариці, або ж взагалі було їх частиною (див. 9:28). Що ж до дерева (алгум-дерево), привезеного звідти, то воно було міцним, гарним на вигляд (чорним ззовні та червоним зсередини), а також довговічним; цар Соломон використав його при будівництві “поруччя” до храму Господнього (див. 2 Хр. 9:11), власне, як і для інших цілей, вказаних в даному місці Писання.

10:13.  Соломон “дав цариці” дарунки, яких тільки вона “жадала” та “прохала” в нього; опісля ж савська цариця розпочала довгу поїздку додому до свого народу.

б. Соломонове багатство (10:14-29)

В цій частині підсумовуються усі статки на надбання Соломона.

10:14-15.  Надбання у вигляді золота, які записувались як такі, що приходили “до Соломона кожного року” (а це майже 25 тонн або 50000 фунтів), не включали в себе ту неймовірну кількість золота, яку вимагали за торгівлю з усіма арабськими царями, та податки “від правителів” Ізраїлю. І хоча Господь наказував Своїм царям не накопичувати золото (див. Втор. 17:17), Соломон все ж не послухався в цьому Його.

10:16-17.  “Палац із ливанського дерева” (див. 7:2-5; 10:21), напевно, слугував, окрім всього, ще й арсеналом зброї. Так, “кожен” великий “щит” був виготовлений з “600 шеклів” (приблизно 3,5 кілограма або 7 ½ фунта) золота, а “кожен” малий “щит” був завважки “3 міни” (приблизно 2 кілограми або 3 ¾ фунта). В той же час у 2 Хр. 9:16 вказано, що малі щити були зроблені з трьохсот шеклів “золота”, проте це є та сама вага, виражена в іншій мірі. Очевидно, зважаючи на те, що золото є м’яким металом, ці п’ятсот щитів були виготовлені радше з метою виставляння їх напоказ, аніж для використання в битві.

10:18-22.  “Престіл” Соломона, вкритий “щирим золотом”, відображав усю славу царя, а “12 левів”, що стояли “з обох боків” на шести ступенях, які вели до престолу, можливо, уособлювали собою дванадцять ізраїлевих племен. Про багатство Соломонового царства можна судити хоча б із того, що на тлі великої кількості “золота ... срібло” вже “не цінилось”, навіть незважаючи на той факт, що воно все ж було дорогоцінним металом. Так, Соломонові торговельні “кораблі” привозили з далеких земель незліченні багатства. Цілком можливо, що на той час у моді в якості домашніх улюбленців були мавпи та пави.

10:23-25.  Господня обіцянка зробити Соломона найбагатшим та наймудрішим царем того часу була повністю виконана. Багатство цього правителя лише продовжувало зростати, оскільки люди (фраза “ввесь світ” є в даному випадку гіперболою), що прибували, аби “почути його мудрість”, привозили з собою для царя “срібне … й золоте начиння, … пахощі” та тварин.

10:26-29. “Колісниці” були найбільш надійним військовим транспортом того часу, який водночас вселяв неабиякий страх у ворогів; їхня мобільність та універсальність надавали ізраїльському народові велику перевагу в битвах та відбивали у ворогів бажання нападати на такий процвітаючий край. Містами “для колісниць” Соломона, як припускають, були Гезер, Хацор та Мегіддо. Цар закуповував “коней … з Єгипту” (або ж, цілком можливо, з Мусрі, що в Малій Азії) та “з Кое” (ймовірно, Кілікії, що знаходиться наразі на території сучасної Туреччини). Він купував “колісницю” за “600 срібних шеклів” (приблизно 15 фунтів), а “коня” – за “150” срібних шеклів (приблизно 3 ¾ фунта); експорт деяких з них “хеттитським” та “арамійським” царям, певно, приносив царю неабияку вигоду.

І хоча Соломонові статки дозволяли йому купувати багато “коней” та “колісниць”, така діяльність заборонялася Законом Мойсея (Втор. 17:16); причиною цьому було те, що Господь велів, аби Його народ покладав усі надії про захист та укриття на Нього. Так, наявність багатьох потужних матеріальних засобів для відсічі ворогів в Ізраїлі відвернула серця ізраїльтян і в тому числі Соломона від Бога, надаючи оманливе відчуття безпеки. Як то часто буває, багатство в матеріальному плані приводить людей до думки, що в них немає жодних потреб, коли насправді потреба в Господеві ніколи не вичерпує себе.

4. СОЛОМОНОВЕ ВІРОВІДСТУПНИЦТВО (ЧАСТ. 11)

В цій частині повністю розкривається внутрішня слабкість Соломонового царювання, про що до цього йшла мова дуже опосередковано.

а. Чужоземні жінки Соломона (11:1-8)    

         11:1-8.  Окрім того, що Бог забороняв цареві збільшувати кількість своїх коней (Втор. 17:16; див. коментарі до 1 Цар. 10:26-29), йому також не дозволялося одружуватися з багатьма жінками, “щоб не відступилося його серце” (Втор. 17:17). Власне, саме це і трапилося з Соломоном. Очевидно, у його палаці був і гарем. Загалом же “Соломон” мав “700 жінок” і “300 наложниць”. Чужоземні Соломонові “жінки” привели його до ідолопоклонства, як і застерігав Господь (Вих. 23:31-33; 34:15-16; Втор. 7:1-4). “Соломон” не відкинув Ягве, проте він поклонявся й іншим богам; так, “його серце не було вже повнотою віддане Господеві”, адже він пішов на компроміс з власними почуттями. Можливо, Соломон вважав, що оскільки він – могутній цар, то й поводитись йому слід, як інші великі царі того світу, навіть якщо це означало непослух Господньому Слову.

Разом з тим, як Соломон старів, він все більше віддалявся від Господа (див. 1 Цар. 11:33). Астарта була “богинею” кохання та родючості, поклоніння якій включало в себе розпусні обряди та вшанування зірок; вона була мерзенною богинею (див. 2 Цар. 23:13). Що ж до “Молоха”, то поклоніння йому полягало в жертвоприношенні людей, зокрема дітей, хоч це й було суворо заборонено Законом (Лев. 18:21; 20:1-5). Вшанування “Кемоша” було не менш жорстоким і безсоромним. Горою на схід від “Єрусалиму”, на якій Соломон “побудував … капище”, була, можливо, Оливна гора (див. 2 Цар. 23:13).

б. Вирок Господа Соломону (11:9-13)  

11:9-13.  Причина покарання Богом царя Соломона є цілком зрозумілою – “він відхилив серце своє від Господа” (див. вірш 4); так, найбільшим його гріхом було те, що він змінив своє ставлення до Бога (вірш 11). Й це трапилося, навіть незважаючи на те, що Бог двічі являвся Соломону та давав йому обіцянки (3:5; 9:2). Рішення царя “ходити за чужими богами” призвело до його непослуху (11:10) й порушення конкретної настанови Господа щодо ідолопоклонства (9:6-7).

Одним зі слуг (11:11) Соломона був Єровоам, який вирвав “царство ... з рук … сина” правителя. “Одне коліно” (вірш 13), яке Господь все ж залишив під володінням Ровоама, було коліно Юди. Насправді, в руках сина Соломона залишилося два коліна (Юди та Веніямина), проте коліно Веніямина було мале. Згодом ці два коліна стали відомі як Південне Царство Юдеї. Коліну Симеона було надано територію на південь від Юдеї, але згодом щонайменше частина людей з цього племені перебралася на північ (див. коментарі до ІсНав. 19:1-9). Лише “заради … Давида” Господь милосердно пом’якшив Свій вирок, не дозволивши статись розколу царства за часів Соломона; так, якщо Давид і грішив проти Бога навмисно, його серце залишалось абсолютно відданим Йому, саме тому його вина не була такою серйозною, як вина Соломона. Отож, найголовнішою заповіддю є настанова любити Господа свого усім своїм серцем (див. Втор. 6:5).  

Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів

Царі                            Дати правління           Посилання в Письмі

Резон (=Хезіон)           прибл. 940-915             1 Цар. 11:23, 25; 15:18

Тавріммон                    прибл. 915-900             1 Цар. 15:18

Бен-Гадад І                   прибл. 900-860             1 Цар. 15:18, 20

Бен-Гадад ІІ                  прибл. 860-841             1 Цар. 20;

                                                                              2 Цар. 6:24; 8:7, 9, 14

Хазаел                                       841-801              1 Цар. 19:15, 17

                                                                              2 Цар. 8; 9:14-15;

                                                                              10:32; 12:18-19;  

                                                                               13:3, 22, 24-25

Бен-Гадад ІІІ                прибл. 801-?                   2 Цар. 13:3, 24-25

Рацон                                         ?- 732                 2 Цар. 15:37; 16:5-6, 9

                                                                         (див. Іс. 7:1, 4, 8; 8:6; 9:10)

в. Зовнішні вороги Соломона (11:14-25)

11:14-22.  Гадад походив “з царського роду в Едомі”, прадавнього ворожого краю Ізраїлю, що розташовувався на південному сході. “Коли Давид” воював з “едоміями”, “Гадад”, на той час ще хлопчисько, “втік у Єгипет”. Простуючи туди, він подолав шлях “з Мідіяну”, царства на південь від Едому та на схід від сучасної Акабської затоки, й до “Парану”, який знаходився на Синайському півострові між Мідіяном та Єгиптом. Фараон прийняв Гадада у себе та навіть “віддав за нього сестру своєї жінки”.

Давня ворожість едоміїв щодо ізраїльтян, певно, лише зростала в серці Гадада через загибель його співвітчизників від рук Давида, отож, він лише й чекав слушної нагоди, аби відомстити ізраїльському краю. Дізнавшись, “що Давид” помер (у 971 році до н.е.) та й, власне, “Йоав” також, “Гадад” попросив у “фараона” дозволу повернутися в Едом, після чого, очевидно, завдавав Соломонові неабиякого клопоту у воєнному плані (див. вірш 25).

11:23-25.  Іншим же ворогом “Соломона” був бунтівник “Резон” (див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів”), що походив з Цови, царства, яке розташовувалось прямо на південь від Дамаска (див. 2 Сам. 8:3-6). Він взяв із собою декілька інших повстанців, рушив на Дамаск, столицю арамійського царства, та “завоював” місто.

д. Внутрішні вороги царя (11:26-40)

         11:26-28.  “Єровоам” походив з Ефраїма, головного коліна Північного Царства Ізраїлю. Вочевидь, він працював на “Соломона”, коли цей цар “будував Мілло” та “замурував пролом у” мурі міста “Давида”. Завдяки добре виконаній роботі “Соломон” призначив Єровоама “наглядачем” над племенами Ефраїма та Манассії (домом Йосифа).

11:29-33. “ Пророк Ахія” (якого пізніше розшукував “Єровоам”, 14:1-18) наглядно продемонстрував Єровоаму поділ царства, розірвавши “на дванадцять шматків” власний новий плащ та віддавши “десять” з них молодику, що, безсумнівно, мало сильно вразити хлопця. Єдиним коліном (11:32), яке мало залишитися зі Соломоном, було юдейське (див. коментарі до вірша 13), і хоча насправді їх залишилося два – “коліно” Юди і “коліно” Веніямина, – їх часто вважали одним коліном та називали Юдеєю. Те, що показав пророк “Ахія”, було наглядним свідченням того, про що Господь вже розповів раніше Соломону (вірші 11-13), адже цей цар (а також ввесь ізраїльський народ) “покинув” Ягве, поклоняючись ідолам (щодо Астарти, Кемоша та Молоха див. коментарі до віршів 5-7).

11:34-39.  Сином Соломона (вірш 35), якому належало отримати “одне коліно” (див. вірші 13, 32), був Ровоам. Як “світло” лампадки, що постійно горіла в наметі чи домівці, так Юдея мала стати повсякчасним свідченням того факту, що Бог вибрав Давида, який походив з племені Юди (див. 15:4; 2 Сам. 21:17; 2 Цар. 8:19).  

Єровоаму було сказано, що він царюватиме над “усім” в Ізраїлі, “чого” тільки його “душа забажає” (див. 1 Цар. 11:37), себто він матиме свободу правити так, як вважатиме за потрібне. Варто зауважити, що умовне зобов’язання Господа побудувати Єровоаму “довговічний дім” (затвердити царювання його та його нащадків; вірш 38) нагадувало Його безумовну обіцянку утвердити правління Давидового роду (вірш 38), проте, на жаль, Єровоам не цінував це зобов’язання та втратив право на його здійснення. Бог передбачив, що Він упокорить “потомків Давида, хоч і не назавжди”. Ця упокорення скінчилося з народженням Ісуса Христа, найвеличнішого Сина Давида (тобто його Нащадка). Загалом же, все, що передрік Ахія, таки відбулося.

11:40.  Причина того, чому саме “Соломон хотів убити Єровоама”, тут не вказана, але, можливо, “Єровоам” намагався взяти все у свої руки та відібрати царство або ж вчинив щось інше, внаслідок чого був змушений утекти “до Шішака, царя (фараона) єгипетського” (див. про втечу Гадада до Єгипту, вірші 14-22). Шішак (945-924 рр.. до н.е.), також відомий як Шешонк І, пізніше вторгся на територію Юдеї (2 Хр. 12:2-4) та Єрусалиму (1 Цар. 14:25-26) за правління Ровоама.

д. Смерть Соломона (11:41-43)

         11:41-43.  Божий Дух скерував автора 1 та 2 Книг Царів не записувати “решту дій Соломона”, що відбувалися за його правління, хоча їх було збережено “в літописній книзі Соломона”, якої наразі вже нема (див. коментарі до 14:19), але яка, проте, є першим з декількох подібних джерел, що згадуються в 1 Цар. (див. 14:19, 29) та 2 Хр. (див. 2 Хр. 9:29; 12:15; 26:22; 32:32). Загалом же “царював Соломон … 40 років” (з 971 року до н.е. до 931 року до н.е.), а після смерті його з почестями “поховали ... в місті Давида” (див. коментарі до 1 Цар. 2:10).

        Соломонове життя обірвалося доволі трагічно. Цей цар був неймовірним чином благословенний Господом, проте він же ж і дозволив дарункам Бога керувати над усім. І провина тут зовсім не Господа, який дав Соломонові так багато всього, а цього правителя, який, незважаючи на власну мудрість та здатність справлятися з такими спокусами, обрав прив’язаність і любов до дарів, а не до Того, Хто їх дав. Цар, який, як ніхто інший, міг успішно пройти життєвою стежиною, зробив вибір на користь зворотного, та життєвий успіх в очах Бога не приходить автоматично з надбанням мудрості, але зі застосуванням її у житті. Так, духовний успіх залежить не тільки від правильних уявлень та розуміння суті, але й від численних виборів.

        

ІІ. Ранній період історії поділеного царства (частини 12-22)

        Результатом недалекоглядного рішення Соломонового сина Ровоама став фатальний поділ ізраїльського царства на два народи, хоча й коліна, які розділились, ще до цього довгі роки ворогували, що, безумовно, загрожувало розділенням Ізраїлю. Коліно Юди, найбільше за чисельністю, користувалося неабияким визнанням, оскільки було на чолі інших колін під час мандрівки пустелею. Коліно Юди отримало найбільшу частину обіцяної землі через свою чисельність, проте Ефраїм був обраним сином Йосифа, і хоча його плем’я не було великим, та час від часу все ж демонструвало певну перевагу (див. Суд. 9:1-3 [Сихем знаходився у Ефраїмі]; 12:1-6). Так, свого часу північні племена під керівництвом коліна Ефраїма відділилися ненадовго від своїх братів на південь під час правління Давида (див. 2 Сам. 19:42-20:22). Отож, іще тоді з’явилися непорозуміння між цими двома групами племен, що пізніше уможливило й таки розділило монархію надвоє в такий складний для її історії час.

А. Поділ царства (12:1-24)

        Роком, коли Ізраїль перетворився з єдиної держави у розділену, став 931 рік до н.е..

1. СКЛАДНЕ СТАНОВИЩЕ РОВОАМА (12:1-5)

         12:1.  Місто “Сихем” було дуже вдалим місцем для проведення коронації ізраїльського царя, адже саме в Сихемі Ягве вперше явився Авраамові на землі та пообіцяв віддати йому весь ханаанський край (див. Бут. 12:6-7). Згодом тут оселився Яків (див. Бут. 33:18-20) та був похований Йосиф (ІсНав. 24:32). Також після того, як ізраїльтяни ввійшли на обіцяну землю, вони заприсяглися в Сихемі у долині між Евал-горою та Герізім-горою дотримуватися Закону Мойсея (див. ІсНав. 24:1-27). Отож, це священне місце тепер нагадувало ізраїльтянам про виявлену в одкровенні долю їх народу та вірність Господа.

12:2-5.  Очевидно, “за” Єровоамом, який, скоріше всього, щойно повернувся з вигнання до Єгипту після смерті Соломона (див. 11:40), “послали” саме голови північних племен на чолі з ефраїміями, які хотіли, аби він представляв їхнє прохання “до Ровоама” знизити податки (якось вони вже так вчинили під час святкувань з нагоди коронації правителя), тому, цілком можливо, Єровоам виступав у ролі представника їхніх інтересів. Звісно, “Єровоам” вже чув від пророка Ахії, що царство буде поділене і що він царюватиме над десятьма його колінами (11:31-39), проте він, певно, вирішив радше не втручатися в природній перебіг подій, аніж дати початок безпричинному перевороту. Що ж до “Ровоама”, то, зменшивши обкладання податками (“ярмо”) та полегшивши трудову повинність народу (“службу”), він би здобув неабияку підтримку з боку людей, що просили цього, проте новий цар відповів, що йому потрібно “три дні”, аби подумати над їхнім проханням.

2. ПОРАДИ РОВОАМУ (12:6-11)

         12:6-7.  Отож, цар попросив дати пораду у двох груп наставників. “Старшими” були, скоріш всього, чоловіки приблизно такого ж віку, як і “його” батько Соломон, в якого вони колись “були на службі” в якості офіційних радників. До того ж, вони так називалися не тільки через свій вік, а й через свої посади в уряді царя. Так, їх порада була мудрою – полегшити оподаткування та робоче навантаження, як і просив народ; якби молодий правитель прийняв це до уваги, результатом таких дій став би мир, хоча б на деякий час.

12:8-11. Можливо, для того, аби довести, що він тут головний, Ровоам “відкинув” цю гарну “раду” та поцікавився думкою своїх однолітків, яка, однак, кардинально відрізнялася від погляду старших, але водночас була саме тим, що хотів почути молодий правитель. До речі, на той час цар вже не був дитиною, адже досягнув віку сорока одного року (14:21); так само і його рішення не було абсолютно спонтанним, адже Ровоам мав три дні на роздуми (12:5). Насправді, це був свідомий вибір, який, можливо, базувався на уявленні царя про те, що саме наразі необхідне народу найбільше.

Слова, якими Ровоам звернувся до прохачів і які запропонували молоді радники, видається, були просто націлені на те, аби спровокувати ворожість з боку народу до царя. Так, він пообіцяв бути набагато суворішим правителем, аніж його “батько”, адже його “мізинець” був “грубший, ніж крижі … батька” (очевидна гіпербола для вираження начебто більшої влади Ровоама; див. 12:10), а також карати людей “скорпіонами”, а не “бичами”, як “батько”. Ймовірно, цей цар та його радники вважали, що таке залякування змусить потенційних бунтівників тікати і шукати укриття та викорінить будь-які думки про повстання. До слова, покарання “скорпіонами” було на той час досить жорстоким видом побиття бичами з гострими залізними гачками.

3. РІШЕННЯ РОВОАМА (12:12-15)

12:12-15. Зрештою “цар” таки прийняв рішення та доніс цю образливу погрозу до свого “народу” (вірші 13-14; див вірші 10-11). Так, замість того аби дослухатися до людей, Ровоам поставив на перше місце свої власні інтереси; такий перебіг подій, як підмітив автор, був присудом від Господа (вірш 15), “щоб справдилося” Його пророцтво, озвучене “через Ахію” (11:31-39). Ось так Божа кара за віровідступництво Соломона була приведена в дію (11:11-13).

4. ПОВСТАННЯ ІЗРАЇЛЮ (12:16-20)

12:16-17.  Байдужість Ровоама до потреб ізраїльтян звела нанівець будь-яку надію, що вони леліяли щодо економічного відновлення; так, його безапеляційна погроза відвернула від нього людей, які страждали. Через це вони відразу вийшли з союзу, що об’єднував дванадцять колін, і лише найближчі до Ровоама земляки з коліна “Юди” не покинули його. Відповідь ізраїльтян (вірш 16), очевидно, була воєнним кличем, який багато років тому використав Савей, повставши супроти Давида (2 Сам. 20:1).

12:18-19.  Що ж могло спонукати Ровоама послати “Адонірама” (варіант написання давньоєврейського “Адорам”; див. НМВ, примітки), уособлення гніту та утисків, наглядача за робочою силою, “начальника над поборами”, зустрітися з повстанцями в такий переломний момент? Певно, Адонірам був найкваліфікованішим посланцем. Та якою б не була причина, “мудрість” Ровоама знову виявилася недалекоглядністю, адже Адонірам загинув у результаті гніву бунтівників. Власне кажучи, сам цар ледве втік, рятуючи власне життя. Подія, яка мала стати величним всенародним святкуванням (вірш 1), перетворилася в принизливий розгром для нового юдейського царя, що кинувся “утікати” з власної коронації, аби уникнути розправи з боку розлюченого народу. Автор підмітив, що насправді ізраїльтяни бунтували супроти “Давидового дому”, Богом призначеної династії, що й робили “аж по цей день” (себто до часу, коли ця частина книги була написана).

12:20.  Таким чином коронація Ровоама стала коронацією Єровоама. Народ висунув кандидатуру Єровоама та зробив “його царем” відразу ж; це наштовхує на думку про те, що дане повстання не обійшлося без наперед спланованої змови. Лише коліно “Юди” (і “коліно Веніямина”, вірш 21) залишилося вірним правителю з “Давидового дому” (його династії).

5. РЕАКЦІЯ РОВОАМА (12:21-24)

12:21.  Не зумівши зберегти єдність свого краю дипломатичним шляхом, “Ровоам” хотів повернути її силоміць. “Коліно Веніямина” було безпосереднім сусідом Юдеї на півночі, і столиця Юдеї – “Єрусалим” – знаходилася майже на їх кордоні. Цілком можливо, що народ Веніямина пристав на сторону дому “Юди” заради своїх близьких сусідів та столиці. Разом же ці племена скликали “180000 … вояків” задля битви з їхніми побратимами з десяти інших колін на півночі.

12:22-24.  Проте плани Ровоама на війну раптово зірвав пророк Ягве Семей. Цей Божий чоловік зробив публічне оголошення про те, що дана громадянська війна, безсумнівно, не є за Господньою волею, і переконав царя та весь народ повертатися назад “додому”. Варто відмітити, що Ровоам послухався “слова Господнього” й не продовжував битву. Тут автор знову вказав на могутню руку Всевишнього в усіх цих справах (“за словом Господнім”, вірш 24, див. вірш 15).

Б. Лихе правління Єровоама в Ізраїлі (12:25-14:20)

Єровоам міг стати інструментом Господнього благословення Ізраїлю; так, його було обрано божественним чином, ба того, йому ще й була дана обіцянка, що за умови послуху Всевишньому (11:38-39) його рід продовжуватиметься та процвітатиме. Проте цей цар не покладався на Господа і не слухав Його; натомість він вчинив чимало серйозних гріхів, у результаті чого ізраїльський народ відвернувся від Бога, замість того щоб до Нього навернутись . Єровоам посіяв насіння, яке приносило гіркі плоди Ізраїлю, покіль він залишався народом. Двадцять царів правили Північним Царством, і жоден з них не привів народ назад до Ягве, й замість того щоб перебувати під контролем одного роду, цей край зазнав переміни не одного дому (див. таблицю “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв”).

1. ІДОЛОПОКЛОНСТВО ЄРОВОАМА (12:25-33)

12:25.  “Єровоам” обрав у якості столиці місто “Сихем” (де було короновано Ровоама, див. вірш 1) та відразу почав укріпляти його як свою твердиню. За час свого існування Північне Царство мало три столиці: Сихем, Тірцу (14:17; 15:33) та Самарію (16:23-24). (Див. карту “Дванадцять округів Соломона та прилеглі до них краї” біля 4:17-19.) Також цей правитель “укріпив Пенуел” (див. карту) як свою фортецю, що знаходилася на схід від річки Йордан, скоріше за все, аби вберегти ізраїльський край від вторгнення зі сходу з боку гілеадських вояків, незмінно відданих Давиду.

12:26-27.  Роздуми Єровоама викрили його лихе серце та відсутність віри, адже замість того щоб повірити Господній обіцянці укріпити його династію (див. 11:31, 37-38), цей цар шукав власної безпеки, відвертаючи народ від Всевишнього. Його побоювання, що “народ” може “повернутись назад до дому (династії) Давида”, себто “Ровоама”, є цілком зрозумілими, проте Господь сказав йому, що берегтиме Ізраїль для дому Єровоама. Так, страх за власну безпеку підкрався в той момент, коли цей правитель перестав довіряти Богові.

12:28.  Всі цареві “реформи” передбачали релігійне віровідступництво. Ось чому Єровоам так погано вплинув на ізраїльський край. Всі його зміни серйозно підірвали потугу “Ізраїлю”, якою були стосунки ізраїльтян із Богом; так, вони зіпсували цей край на цілі покоління. Єровоам шукав власну вигоду, саме тому йому необхідна була порада про те, як ефективно зберігати поділ царства надвоє.

Перша зміна стосувалася нових релігійних символів. Аби попередити повернення ізраїльтян до їх неймовірного храму та ковчегу в Єрусалимі (див. вірш 27), Єровоам запропонував заміну – двох золотих бичків. Цілком можливо, він справді хотів, щоб люди відвернулися від поклоніння Ягве та почали шанувати його золотих ідолів. Принаймні, на цю думку наштовхують слова Єровоама: “Ось твій бог, Ізраїлю, що вивів тебе з землі Єгипетської”.

Однак існує певна ймовірність, що цей цар встановив бичків в якості допоміжних засобів вшанування Ягве ( W.F. Albright, From the Stone Age to Christianity . Rev. ed. Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1957, p. 299 ). Це припущення підтверджується прадавньою традицією Близького Сходу, за якою певний образ був опорою чи п’єдесталом якогось бога. Можливо, рішення Єровоама було навіяне тим, що він побачив у Єгипті, де бичок широко використовувався у якості відтворення бога чи задля його підтримки, або ж, що більш ймовірно, на такий його вчинок вплинула подібна ханаанська практика вшанування Ваала. Видається, цей цар був погано обізнаний з історією Ізраїлю, оскільки попереднього разу золотий бичок викликав Божий гнів на ізраїльтян, що блукали пустелею (Вих. 32). Власне, якою б не була справжня причина, ці бички стали об’єктами поклоніння Ізраїлю (див. Ос. 8:5-6; 13:2-3).

               

Примітки:

* Разом з однією царівною – Аталією.

✝ В співправлінні царі правили разом; в правліннях, що накладались одне на одне – окремо; будучи віце-регентом, син правив разом із батьком, підпорядковуючись йому.

✘ Царі і цариця, які були вбиті.

§ Династія – це послідовність правителів, що належать до однієї родини, або ж єдиний правитель-представник певної родини, що відрізняється від попереднього і наступного царя (всі юдейські царі належали до однієї династії, оскільки всі були нащадками Давида).

** Вчені-євангелісти мають різні погляди на часи життя Авдія та Йоіла; так, деякі відносять їх діяльність до пізніших часів (див. Вступ  до Авдія та Йоіла).

Примітка: інколи дати правлінь певних царів (скажімо, Ровоама, 931-913), якщо їх відняти, не збігаються з числом, записаним у колонці “Кількість років”. Це пояснюється тим, що дати початку та кінця царювання певного правителя охоплювали лише невелику частину записаних років за григоріанським календарем.

Дати правлінь царів адаптовані з книги “Edwin R. Thiele, The Mysterious Numbers of the Hebrew Kings . 3rd ed. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1983.”

12:29-30.  До того ж, аби встановити бичків на заміну собору, в якому містився ковчег разом зі золотим херувимом, було збудовано нові святині “в Дані”, що у далекій північній частині Ізраїлю, та “в Бетелі”, що відразу на північ від кордону з Юдеєю в південній частині Ізраїлю (див. карту “12 округів Соломона та прилеглі до них краї” біля 4:17-19). “Народ” отримав вказівку здійснювати паломництво до цих місць, а не подорожувати до Єрусалиму; таким чином ізраїльтяни, виконуючи схожі поклоніння (ритуали), могли вважати, що дотримуються й виконують Божі постанови, хоча насправді чинили Господеві непослух.

12:31. Нові священники були настановлені “з простих людей”, а “не … з синів Леві”, як наказав Бог. Що ж до справжніх священників Леві, то Єровоам їх звільнив, після чого вони подалися до краю юдейського (2 Хр. 11:14). Нові священники здійснювали релігійні обряди для народу в храмах, які Єровоам “спорудив” задля зручності на різних узвишшях; таке пристанище знову породило в душах людей хибне відчуття того, що вони можуть славити Господа стільки, скільки бажають. Отож, вони вже меншою мірою сумували за попередніми способами поклоніння.

12:32-33.  Єровоам “встановив” нове “свято …, яке відповідало святові, що справлялося в Юдеї”, та було ретельно спланованою підробкою Дня Покути. Ізраїльське свято відзначили у Бетелі  “восьмого місяця” (в жовтні-листопаді), себто через місяць (як “по своїй волі призначив” Єровоам) після юдейського святкування. Жерці, пожертвування та “жертовник” були на святкуванні для того, аби відзначити ізраїльське свято на такому ж рівні (якщо не кращому), що й юдейське. Проте це свято в Ізраїлі було придумане Єровоамом, в той час як юдейське було призначене Всевишнім. Цар ізраїльський власними діями показав приклад своєму народу: він “вийшов до жертовника” в Бетелі, щоб принести жертвування бичкам та “запалити кадило”.

2. БОЖИЙ ЧОЛОВІК З ЮДЕЇ (13:1-32)

Ідолопоклонська система поклоніння Єровоама (12:28-33) була незабаром засуджена Господнім пророком, слова якого вказали на лихе та оманливе в діях цього царя, та потім цей Божий чоловік сам потрапив у пастку.

а. Пророцтво Божого чоловіка (13:1-10)

         13:1-3.  Виконуючи своє завдання, цей невідомий Божий чоловік йшов “за словом Господнім” (вірші 1-2, 9), що було пророцтвом кари, повністю Ним підтвердженої. Пророка же було послано “з” Південного Царства “Юдеї в Бетел”; так, він жив під керівництвом Божого нащадка Давида, а не віровідступного Єровоама. Цей чоловік привселюдно виголосив своє пророцтво біля жертовника “саме тоді, як Єровоам стояв коло” нього, “щоб покадити”.

        Це пророцтво є одним з найбільш визначних у всьому Писанні, адже у ньому було передбачено ім’я та дії царя, який прийшов до влади аж через двісті дев’яносто років. “Йосія”, який правив з 640 року по 609 рік до н.е., виконав це пророцтво саме так, як і передбачив Божий чоловік (2 Цар. 23:15-20), зруйнувавши “жертовник” у Бетелі, збудований Єровоамом, та вбивши там лжесвящеників (“жерців”). Часто в пророцтвах такого типу, коли втілення передбаченого мало відбутися багатьма роками пізніше, надавався “знак”; так, Божий чоловік передбачив, що такий “знак”, себто чудо як підтвердження пророцтва, відбудеться згодом. Ним, за словами провидця, мало стати те, що “жертовник розсядеться” того ж “дня” (див. 1 Цар. 13:5).

         13:4-6.  Реакцією Єровоама на сказане став наказ заарештувати пророка, проте, коли цар простяг свою “руку”, що символізувала його верховність, та всохла, і це показало, що Господнє верховенство було більшим, аніж цього царя. Так, Всевишній міг звести нанівець могутність Єровоама та зробити її абсолютно безкорисною. Знак же (що “жертовник ... розсівся”; див. вірш 3) також не залишив жодного сумніву в умах присутніх щодо того, що це пророцтво линуло від Господа, під чиїм контролем знаходився насправді Єровоам та хто міг покарати його злодіяння.

“Тоді цар” визнав Божу силу та попросив “Божого чоловіка” звернутися до Господа з проханням повернути йому руку, що Всевишній милостиво виконав. Говорячи про Ягве, Єровоам використав фразу “Бога твого” (тобто Бога пророка), а не “Бога мого”, що власне й засвідчило його віровідступництво.

13:7-10.  Отримавши негайне зцілення руки від паралічу (див. вірш 6), “цар” надав велику послугу та привілегію пророку, запропонувавши йому прихисток у власному царському палаці, підкріплення (їжу) та “гостинця”. На стародавньому Близькому Сході гостинність була священним звичаєм; “їсти” зі запрошеним гостем під одним дахом означало надати йому обіцянку тривалого захисту та укриття. “Та Божий чоловік” не хотів жодних перемовин та угод з лихим Єровоамом; Господь наказав йому не приймати навіть їжі від царя, адже це могло зробити його боржником Єровоама.

Повернення додому іншим шляхом мало також продемонструвати всю офіційність візиту провидця; так, це було не заради розваги, це була подорож “у Бетел” заради Божої справи. Та на цьому вірність пророка Господньому слову й скінчилася.

б. Примана Божого чоловіка (13:11-19)

На перший погляд ця дещо заплутана історія зовсім не доповнює розвиток подій в оповіді чи ціль автора, проте детальніше вивчення прояснює її важливість та цінність.

13:11-14. Другий “пророк” жив “у Бетелі” та був уже досить “старий”, що є важливою інформацією в даному випадку, адже інколи літній вік перетворює людину на ліниву та послужливу персону. Так, послужливість цього чоловіка можна прослідкувати згодом в його бажанні не тільки жити на території правління царя-віровідступника, але й знаходитися в самому центрі системи лжепоклоніння цього правителя.

Чому саме старий пророк “поїхав слідом” за Божим чоловіком “з Юдеї” – в даному випадку не уточнюється. Можливо, він просто хотів побачитися з молодшим, більш відданим слугою Господа, або ж його спонукою від самого початку була заздрість, а наміром – звести нанівець служіння молодшого пророка.

13:15-19.  У відповідь на відмову відданого пророка, старий чоловік запевнив його, що начебто Господь через ангела наказав йому передати молодому пророкові, що той повинен забути попередні настанови Всевишнього. Отож, провидець юдейський, навіть не підозрюючи про те, що старий пророк “обманув ... його”, повернувся до Бетелу та “й їв і пив у нього”. Так, віровідступництво Єровоама сягнуло навіть старого пророка, який, як видається, керувався такими ж егоїстичними спонуками та чинив такий же безсоромний непослух, як і цар. Дух віровідступництва швидко розповсюджувався краєм та вже давав гіркі плоди в Ізраїлі.

в. Смерть та поховання Божого чоловіка (13:20-32)

13:20-22. Хоча старий пророк і згрішив, “слово Господнє” прийшло до нього знову, як це було й з багатьма іншими Божими пророками, що вчинили непослух (приміром, Йоною та Іллею). Старий провидець виголосив долю пророка-побратима відразу ж, сказавши, що через спротив “Господньому велінню” тому вже не судилося отримати почесне поховання. Суворість Божого вироку щодо цього пророка в порівнянні з Його розправою зі старшим слугою, що також виявив непослух, видається на перший погляд несправедливою, проте таке покарання було насправді співрозмірним важливості місії молодшого пророка. Так, весь Ізраїль незабаром мав дізнатися про його пророцтво щодо Божого вироку Єровоаму за непослух царя Господньому слову, даного через Мойсея. Отож, якби Всевишній не покарав Свого власного слугу за його непослух слову, даного йому від Бога і яке він привселюдно оголосив, тоді впала б тінь сумніву на це пророцтво та й взагалі на верховність Господа. Гріхи ж старшого пророка були приватними й так само приватно засуджені Всевишнім.

13:23-32.  Леви на “дорозі” не часто траплялися в Ізраїлі, але й незнаними вони теж не були. Дикі тварини бродили по землі (див. Суд. 14:5) та зрідка вбивали людей. Те, що ця тварина була божественним чином надіслана, аби виконати вирок щодо молодого пророка, зрозуміло вже з того, що після вбивства цього чоловіка цей “лев” стояв “коло трупа” і ані з’їв його, ані “роздер осла” поруч (1 Цар. 13:28). Так “люди” дізналися про смерть пророка (вірш 25). Через почуття глибокої поваги до “Божого чоловіка” старий пророк “підняв” його “трупа”, оплакав “його” та поховав (вірш 29) у своїй власній “гробниці” (вірш 30). Безсумнівним є той факт, що старий провидець відчував провину за те, що його дії певною мірою призвели до смерті молодого пророка від Бога. Ба того, він був переконаний, що пророцтво щодо Йосії неодмінно збудеться (вірш 32; див. вірш 2).

Ця оповідь вказує на важливість постійної та повної покори Слову Господа, уроку, який Всевишній намагався дати Єровоаму та Своєму народові в той час. Вона також ілюструє, що певні привілеї додають також і відповідальності; Бог розправився з пророком, на якому було більше відповідальності, суворіше, ніж з людиною, на яку покладалося менше надій. Тут також можна простежити наслідки духовного віровідступництва навіть слуг Господніх, особливо що стосується поведінки старшого пророка.

3. ПОДАЛЬШЕ ВІРОВІДСТУПНИЦТВО ЄРОВОАМА (13:33-34)

13:33-34. Про те, що попередній випадок мав на меті показати Єровоаму та ізраїльтянам, як небезпечно нехтувати Господнім словом, стає зрозуміло з цього короткого абзацу. Спершу було перелічено цареві гріхи (12:25-33), потім його було застережено (13:1-32), проте “Єровоам” все ж “не звернув … із своєї лихої дороги”. І хоча тут вказано на помазання жерцем кожного бажаючого “з простих людей” (вірш 33; див. 12:31), що, скоріше за все, було найбільш серйозною стороною відступництва Єровоама від Всевишнього, саме його повне нехтування Божою волею, описаною в Законі Мойсея, призвело “його до погибелі та заглади з лиця землі”. Так, саме цей огріх (себто віровідступництво) став поштовхом до здійснення багатьох інших гріхів. І хоча Господь часто використовував політичні ситуації та соціальні умови, аби здійснювати Свою волю, саме цей гріх Єровоама став початком падіння ізраїльського краю.

4. ПРОРОЦТВО АХІЇ ЩОДО СИНА ЄРОВОАМА (14:1-18)

        В той час як пророцтво Божого чоловіка (13:2) в основному стосувалося зруйнування релігійної системи Єровоама, пророкування Ахії мало стосунок до дому (династії) цього царя.

а. Занедужання сина Єровоама (14:1-5)  

14:1-5.  Слова “того часу”, скоріше за все, стосуються періоду, що настав невдовзі після подій, описаних у част. 13. Не варто плутати сина Єровоама Авію з сином Ровоама, який мав таке ж ім’я (15:1). Так, на той час “син Єровоама” був лише “хлопцем” (14:3, 12, 17). Також неможливо сказати напевне, на що саме він занедужав, але, власне, в цій оповіді це не є важливою інформацією.

Очевидно, “Єровоам” не вірив, що Ягве зможе, а чи й відкриє особистість його дружини пророкові; цілком можливим є також те, що цар попросив її переодягнутися, бо не хотів, аби інші люди бачили, як вона відвідує Божого пророка Ахію, що жив “в Шіло”, колишньому місці розміщення священного намету в Ізраїлі. Згадка царя про передбачення Ахією його коронації (див. 11:29-39) наводить на думку, що, можливо, Єровоам надіявся отримати ще одне обнадійливе пророцтво, цього разу про те, що його син одужає. Надання “Ахії” дарів у вигляді їжі могло бути лише простим звичаєм, проте у світлі інших дій цього царя видається, що з допомогою них Єровоам надіявся отримати гарну звістку від пророка. І хоч “Ахія” був уже старим та сліпим, все ж Господь посвятив його в плани царя.

б. Доля династії Єровоама (14:6-18)

         14:6-7а.  Дружина Єровоама надіялася почути послання щодо виздоровлення свого хлопчика, а натомість почула “жорстоку вість” щодо загибелі свого чоловіка, себе самої та сина. Так, пророк миттєво зняв маску з цієї актриси (“Для чого було тобі перевдягатись?”); дружина царя думала, що то вона була послана до Ахії, проте пророк сказав, що то він був посланий до неї. “Господь” – “Бог Ізраїля”, а не ті ідоли, яких встановив Єровоам, і послання, яке пророк мав для цієї жінки, було саме від Нього.

14:7б-9. Всевишній нагадав цареві через пророка, що саме Він “зробив” його “князем над” Своїм “народом”, проте Єровоам не слідував шляхами Давида, як було потрібно; фактично, Бог сказав, що цей цар “чинив … гірше, ніж усі, що були перед” ним. Якою б не була мета Єровоама при встановленні золотих бичків – чи то створення ідолів, а чи помічників для поклоніння Ягве, – Господь назвав їх іншими богами та подобами, що були всього лише шматками металу. Отож, таке віровідступництво царя розгнівало Бога, який вважав, що в такий спосіб Єровоам “відкинув” Його “позад себе”.

14:10-11. “За те”, що Єровоам відвернув Божий народ геть від Господа, “дім” його (тобто династія) мав бути викорінений; так, жоден чоловік не мав змоги увічнити свій рід, якщо Всевишній порівняв його зі сміттям. Що ж до сім’ї самого царя, то її не поховають, а з’їдять “пси” та “птиці”, що було неймовірним безчестям в умах семітів (власне, так також трапилось і з сім’єю Вааси, 16:4, та родиною Ахава, 21:24).

14:12-13.  Єдиним же нащадком чоловічого роду з династії “Єровоама”, що мав бути похований (“зійде у гріб”), був Авія, якому належало померти незабаром. Так, його смерть по поверненні цариці “додому” мала засвідчити ще й беззаперечне справдження подальших моментів з пророцтва Ахії.

14:14-15.  Пророк Ахія також сказав, що Господь “поставить … такого царя, який викорінить дім Єровоама”; тут мова йде про Ваасу (15:27-29). Остання частина вірша 14:14, яка має декілька інтерпретацій, скоріше за все, означає, що все це неодмінно відбудеться. Більше того, всьому народові, “немов” тростині, належало відчути на собі нестабільність та хиткість; так, Єровоам посадив Ізраїль не в міцний ґрунт Божого Слова, але у сумнівні води віровідступництва, схожі до єгипетських очеретів чи папірусних тростин. Всевишній пообіцяв вирвати народ “з цієї гарної землі, що дав батькам їхнім”, та розвіяти їх “поза Ріку” Євфрат, що Господь і зробив у 722 році до н.е. руками ассирійців. Саме ідолопоклонство ізраїльтян стало причиною такого їхнього покарання. Що ж до “ашерів” (див. вірш 23; 15:13; 16:33), то це були дерев’яні стовпи, висічені, аби заохочувати людей до поклоніння ханаанській богині Ашері.

14:16.  Той факт, що Господь “видасть Ізраїля на поталу”, варто розуміти в дещо обмеженому сенсі, адже Він пообіцяв Аврааму, що його нащадки будуть благословенні навіки (Бут. 12:2-3; 18:17-18; 22:17-18). Згодом Бог повернув ізраїльтян з полону, проте ще не виконав усі Свої обіцянки благословення, які, однак, зійдуть на ізраїльтян у майбутньому (Іс. 62). Так, Господь справді віддав ізраїльський народ у неволю “на поталу” ворогам, себто покинув їх на якийсь час.

14:17-18.  В цих віршах записане абсолютне справдження пророцтва Ахії щодо смерті малого принца Авії; певно, цариця з важким серцем поверталася додому з Шіло (вірш 2) “в Тірцу”, куди Єровоам переїхав з Сихему (див. 12:25).

Як тільки Господнє слово справдилося щодо смерті сина царя, Його більш довгострокові пророцтва щодо правління Єровоама також почали збуватися. Можна беззаперечно стверджувати, що всі території, якими керував Соломон, окрім Юдеї, відійшли згодом до рук Єровоама, за правління якого, однак, більшість цих земель було втрачено. До втрачених територій належала земля навколо Дамаску на північ, яка згодом стала незалежним арамійським краєм, а на південному заході філістимляни поновили володіння деякими своїми колишніми територіями та зміцнилися там (див. 15:27). До того ж, очевидно, Моав на сході був також втрачений. Видається іронічним і те, що захисник Єровоама у Єгипті (11:40), Шішак (Шешонк І), пішов у наступ на Юдею (14:25) за часів правління Єровоама, що призвело до великої розрухи та неабияких збитків. Ба того, Єровоаму завдав поразки й цар Авія юдейський (2 Хр. 13:13-20). Загалом же за часів царювання Єровоама Ізраїль зазнав втрат як військової могутності, так і земельних володінь.

5. СМЕРТЬ ЄРОВОАМА (14:19-20)

14:19-20. Починаючи з царя Єровоама, події правлінь вісімнадцяти з двадцяти царів Північного Царства, як зазначається в 1 та 2 Книгах Царів, записані “в літописній книзі царів Ізраїля” (себто всіх, окрім Тівні, 1 Цар. 16:21-22, та Осії, 2 Цар. 17:1-6). Подібним чином і події правлінь чотирнадцяти з дев’ятнадцяти царів Південного Царства, як зазначено в 1 та 2 Книгах Царів, записані в “літописній книзі царів юдейських” (починаючи з Ровоама, 1 Цар. 14:29). Ці книги були історичними документами, які, можливо, зберігалися в царських архівах, але не дійшли до нашого часу. (Також див. 1 Хр. 27:24, “літописну книгу царя Давида”, і 1 Цар. 11:41, “літописній книзі Соломона”, а також див. підрозділ “Авторство” у Вступі  до 1 Книги Хронік). Автор 1 Книги Царств обирав матеріал, знаходячись під впливом Святого Духа, аби наголосити на недуховних сторонах двадцятидвохрічного правління царя Єровоама над ізраїльським краєм, який перейняв від нього “син його Надав”.

Певно, Єровоам був могутньою особистістю, якщо зумів відділити Ізраїль від Юдеї та правити цим краєм впродовж такого великого періоду часу, проте йому бракувало відданості Господу, що власне й зробило б його великим та успішним правителем.

В. Лихе правління Ровоама в Юдеї (14:21-31)  

Тепер описується перебіг подій у Південному Царстві Юди.

1. ЗЛОДІЯННЯ РОВОАМА (14:21-24)

14:21. Ровоам “царював” впродовж “17 років” (931-913); він та його послідовники-царі юдейські правили “у Єрусалимі”. Можливо, для того щоб виділити це місто зі столиць Північного Царства (Сихему, Тірци та Самарії; див. коментарі до 12:25), автор описав його як “місто, що Господь вибрав”, на противагу північним столицям, обраних людиною. Царева мати “Наама” була однією з чужоземних дружин Соломона; будучи аммонійкою, вона поклонялася мерзенному ідолу-богу Молеху (див. 11:5, 33). Тому, ймовірно, вона також була частково відповідальною за відновлення ханаанського язичництва, що відбулося за часів правління Ровоама.

14:22-24. Ровоам відвернувся від Всевишнього після того, як утвердився на троні та зміцнів (див. 2 Хр. 12:1, 14). Відродження ідолопоклонства відновило стан речей за днів Суддів, що було до того, як Давид навернув народ до Господа. Ревний гнів Бога стосувався тих, що були відповідальні за гріхи, які зіпсували Його вибраний народ. “Узвишшя” інколи були тими місцями, де пошановували Ягве, проте не так, як Він наказав; “кам’яні стовпи й ашери” (див. 1 Цар. 14:15) були помічними під час поклоніння ханаанським ідолам чоловічого та жіночого роду, а високі горби та розлогі дерева були улюбленими місцями для цих обрядових капищ. “Гієродулки” (содоміти) також використовувалися у язичницьких обрядах поклоніння. Ба того, практики, що змусили Господа за часів Ісуса Навина очистити землю від аморальних утворень (пухлин), що насилали одні лише біди на неї, були такими ж, до яких ізраїльтяни повернулися за правління Ровоама.

2. НАБІГ ШІШАКА (14:25-28)

14:25-28.  “Шішак (див. 11:40), цар (фараон) єгипетський” (945-924 рр. до н.е.), також відомий як Шешонк І, був засновником двадцять другої династії єгипетського краю; це він колись надав прихисток Єровоаму (див. 11:40). “На п’ятому році царювання Ровоама” Шішак зробив спробу встановити єгипетське верховенство над Палестиною, а в результаті військової кампанії в Юдеї, Ізраїлі, Едомі та Філістії Шешонку І вдалося взяти під свій контроль сто п’ятдесят шість міст. Запис про ці його бойові походи міститься на зовнішньому боці південної стіни храму Амона в Карнаці, що в Єгипті. Отож, Шішак захоплював міста в юдейському краї та погрожував облогою самому Єрусалиму. Усе це стало причиною того, що “Ровоам” та старші упокорилися перед Господом, і Він вберіг Єрусалим від розрухи (2 Хр. 12:2-12). Цар юдейський відкупився від фараона, віддавши йому багато скарбів “з храму Господнього” та “з царського палацу” (1 Цар. 14:26), серед яких було п’ятсот золотих щитів, зроблених ще Соломоном (див. 10:16-17). Їх було згодом замінено на дешевші “мідні щити”, що зберігалися під наглядом сторожі та використовувалися здебільшого при супроводі царя “до ... храму”. Загалом же з часів Саула набіг Шішака був першою серйозною атакою з боку іншого краю на Юдею. Однак варто відзначити, що єгипетському цареві так і не вдалося підкорити Палестину, як він надіявся.

3. СМЕРТЬ РОВОАМА (14:29-31)

14:29-30.  На додачу до літописної книги “царів юдейських” автор Хронік підмітив і деякі інші тодішні джерела, в яких було занотовано чимало діянь Ровоама (2 Хр. 12:13-16). Постійна ж “війна”, про яку тут написано (1 Цар. 14:30), коротко згадується і деінде (15:16; див. 2 Хр. 12:15), хоча й без жодних пояснень. З огляду на початковий план “Ровоама” повернути силою ізраїльський край (1 Цар. 12:21; який він відмінив після того, як пророк Шемая виголосив заборону Всевишнього на громадянську війну, 2 Хр. 11:1-4), ці постійні війни, скоріше всього, включали й суперечки за кордони території коліна Веніямина. Видається, що Ровоам досягнув більшого успіху в цих війнах за границі, оскільки йому вдалося заволодіти як серцями, так і територією жителів краю Веніямина. Точний кордон, вочевидь, неодноразово мінявся впродовж перших років після поділу царства.

П’ятнадцять же міст, укріплених Ровоамом, знаходились у краю Юди та Веніямина, на півдні та заході від Єрусалиму (див. карту “П’ятнадцять юдейських міст, укріплених Ровоамом” біля 2 Хр. 11:5-10). Ймовірно, вже після нападу Шішака їх було зміцнено, аби захищати юдейський край від можливих майбутніх атак з боку Єгипту та Філістії.

14:31.  “Ровоам” помер та був похований “в” старому “Давидгороді” (див. коментарі до 2:10), що в Єрусалимі. Ймення його матері зазначається тут знову (див. 14:21) як частина звичних підсумків про правління царів. Місце ж цього царя посів “син його Авія”.

Г. Лихе правління Авії в Юдеї (15:1-8)

1. ЗЛОДІЯННЯ АВІЇ (15:1-6)

15:1-2.  Трьохрічне царювання Авії в Юдеї (913-911 рр. до н.е.) припало на правління “Єровоама” в Ізраїлі (931-910 рр. до н.е.). Авія був сином Ровоама та Маахи, дочки “Авесалома”, сина Давида. Слова “дочка” і “син” не завжди буквально означають нащадка наступного покоління; їх часто використовували для зазначення потомків двома чи й більше поколіннями потому.

15:3-6.  Фраза “у всіх гріхах (Ровоама)” стосується тих самих ідолопоклонських гидот (див. 14:23-24). Важливість відданості серця тут наголошується через посилання на “серце” Авії; справді, те, відданістю до чого переповнене “серце”, і визначає дії людини. Господня терплячість до Авії ж була зумовлена радше Його обіцянками Давиду, аніж особистістю самого Авії (“йому” і “його” у вірші 4 стосується саме “Давида”, а не Авії), а слово “світич” в даному випадку є образним зображенням нащадка чи нащадків, який розсіє будь-яку темряву; такий образ стосується всієї династії Давида (див. коментарі до 11:36; також див. 2 Сам. 21:17; 2 Цар. 8:19).

“Війна між Ровоамом і Єровоамом” (див. 1 Цар. 14:30) тривала впродовж всього життя Авії (“поки віку його”). В 2 Хр. 13:2-20 навіть записаний епізод, де в результаті віри у Господа Авія здобув перемогу, незважаючи на те що ворог переважав чисельністю війська; так, Авія не зрікся Господа, хоч і допускав ідолопоклонство.

2. СМЕРТЬ АВІЇ (15:7-8)

        15:7-8. Щодо літописної книги “царів юдейських” див. коментарі до 14:29. Друга ж згадка про війну з Єровоамом (див. 15:6) наводить на думку, що ворожнеча між Ізраїлем та Юдеєю в той час була неабиякою, а фраза “спочив … зо своїми батьками” є евфемізмом смерті.

Ґ. Добре правління Аси в Юдеї (15:9-24)

Вісім з дев’ятнадцяти царів юдейських були насправді доброчесними, себто все їх правління оцінювалося Господом як правильне та добре, хоч інколи й деякі з їх записаних діянь були злими. Четверо з цих доброчесних правителів започаткували в краї юдейському релігійні реформи, спрямовані навернути народ до чистішої форми поклоніння Господу та послуху Закону Мойсея. Аса ж був першим доброчесним царем юдейським (вірш 11) і першим реформатором.

1. ДОБРОЧЕСНІСТЬ АСИ (15:9-15)

15:9-10.  “Аса” став царем незадовго до того, як в 910 році до н.е. скінчилося правління “Єровоама” в Ізраїлі. Він “царював 41 рік” (911-870 рр. до н.е.); “Мааха” ж була його бабусею (не “матір’ю”, як вказано у деяких версіях; див. вірш 2).

15:11-13. Загалом правління Аси розглядалося як добре, бо він “чинив те, що Господеві було до вподоби”. “Давид” же, звісно, був предком Аси, а не його безпосереднім батьком.

Автор 2 Книги Хронік надав значно більше інформації щодо царювання Аси, аніж подано в 1 Книзі Царів. Так, правління цього царя розпочалося з десяти років миру (2 Хр. 13:23), впродовж яких, скоріше всього, він і провів свої перші релігійні реформи (2 Хр. 14:1-4); у той же час він також зміцнив оборонні сили Юдеї (2 Хр. 14:5-7). Проте такий мир був порушений вторгненням кушія Зераха, військового командувача єгипетського царя Осаркона (Саргона) І, якому Аса все ж завдав поразки, покладаючись на Господа, хоч кількість противників перевищувала кількість юдеїв (2 Хр. 14:8-14). Пророк Азарія застеріг Асу, наказавши цареві й надалі покладатися на Бога та не вважати, що його врятувала власна сила (2 Хр. 15:1-7). Далі знову було багато років спокою (2 Хр. 15:19).

Заохочений пророком Господа, Аса розпочав другу хвилю реформ (1 Цар. 15:12-15; 2 Хр. 15:8-18); так, частиною змін було вигнання содомітів та зруйнування “бовванів”, які з’явилися за правління Ровоама та Авії, а також зміщення ним з офіційної посади “Великої Пані” (матері-цариці) своєї бабусі Маахи за встановлення нею огидної подоби “Ашери”, яку цар “спалив у Кедрон-долині”, що знаходилася на схід від Єрусалиму.

15:14-15.  Аса зруйнував деякі “узвишшя” (2 Хр. 14:2), проте не всі (1 Цар. 15:14); тим не менше, його “серце … було віддане Господеві, поки віку його”. З огляду на впевненість царя у власних силах, яка проявилася згодом, це твердження, ймовірно, означає, що він не терпів ідолопоклонства й поклонявся лише істинному Господеві. “Срібло, золото й посуд”, які він та його батько внесли у якості “присвяти”, скоріше всього, стосуються здобутків, що Авія отримав у війні з Єровоамом (2 Хр. 13:16-17) та які Аса набув, завдавши поразки єгиптянам (2 Хр. 14:11-12). До того ж, в 2 Книзі Хронік зазначаються також інші деталі реформи Аси, серед яких – формальне відновлення Завіту Мойсея (2 Хр. 15:9-17).

2. ПЕРЕМОГА АСИ НАД ВААСОЮ (15:16-22)

15:16-17.  “Вааса, цар ізраїльський” (909-886 рр. до н.е.), був запеклим ворогом “Аси”; він “укріпив Раму”, що знаходилася на юдейсько-ізраїльському кордоні всього за чотири милі на північ від Єрусалиму, аби мати змогу контролювати пересування між Ізраїлем та Юдеєю.

15:18-21.  План Аси щодо припинення зміцнення Рами Ваасою полягав у тому, що він спустошив власні “скарбниці”, аби купити договір з Бен-Гададом І, царем арамійським, “що жив у Дамаску” (див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів” біля 1 Цар. 11:23-25). “Аса” спробував переконати “Бен-Гадада” розірвати “союз … з Ваасою”, і, власне, це спрацювало. Цар арамійський вторгся в Ізраїль, захопивши деякі міста біля Кіннерет-моря (пізніше відомого як Галилейське море) і тим самим змусивши Ваасу перекинути свої сили з Рами на північ та повернутись “у Тірцу”, тодішню столицю Ізраїлю (див. 14:17).

15:22. Тоді “Аса” відправився до “Рами”, аби конфіскувати будівельні матеріали (“каміння й дерево”), які залишив “Вааса” після укріплення міста, й використав їх, аби зміцнити власні оборонні міста біля ізраїльського кордону “Геву … й Міцпу”. Так, план Аси був кмітливим та успішним, але він також виказав недостатню довіру царя до Господа; віщий Ханані навіть дорікнув правителю за пошук допомоги з боку арамійського царя (2 Хр. 16:7-9), у відповідь на що Аса розсердився та вкинув його до в’язниці (2 Хр. 16:10). Певно, здобуті перемоги цього царя над Єгиптом та Ізраїлем призвели до того, що він набув високої думки про себе.

3. СМЕРТЬ АСИ (15:23-24)

15:23-24.  Про інші здобутки “Аси” було написано у “літописній книзі царів юдейських” (див. 14:29; 15:7). Наприкінці свого життя цей правитель знову перестав шукати Господа, адже, коли “він хворував на ноги”, то не просив допомоги у Всевишнього, а покладався лише на лікарів (2 Хр. 16:12). Хоча віра Аси й не була такою, якою могла би бути, все таки його стосункам з Господом були притаманні вірність та благословення впродовж його довгого царювання. Ймовірно, саме через поганий стан здоров’я Аси “його син Йосафат” правив разом з ним у якості корегента (співправителя) в останні роки його життя (873-870 рр. до н.е.). Коли ж Аса помер, в Ізраїлі на той час правив Ахав (874-853 рр. до н.е.).

Д. Лихе правління Надава в Ізраїлі (15:25-32)

        Події знову розгортаються у Північному Царстві і часом сягають ранніх років правління Аси в Юдеї.

1. ЦАРЮВАННЯ НАДАВА (15:25-28)

15:25-26. “Надав” був братом Авії, який помер ще в дитинстві (14:17), проте невідомо, чи був він старшим за нього, а чи молодшим. Цей цар став другим правителем династії “Єровоама” і “царював 2 роки” (910-909 рр.. до н.е.). Надав продовжив політику, започатковану його батьком, яка була “Господеві не до вподоби”. Про серйозність гріхів Єровоама свідчить те, що він не просто грішив сам, а ще й “увів у гріх Ізраїля”.

15:27-28.  “Вааса вбив” Надава “у Гіббетоні”, могутньому “філістимлянському місті” на південному заході від Ізраїлю, що знаходилося між Екроном та Гезером і яке, очевидно, не було захоплене ізраїльтянами (див. 16:15-17). Скоріше всього, облога цього міста скінчилася, коли було вбито Надава; тоді ж його вбивця “Вааса … став царем” над Ізраїлем (15:33-16:7).

2. КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДИНАСТІЇ ІЗРАЇЛЯ (15:29-32)

15:29-32.  Знищення Ваасою дому (“роду”) “Єровоама” мало на меті зміцнення його власного трону, проте воно також справдило пророцтво Ахії щодо занепаду династії Єровоама (14:14). Тут також знову згадується причина такого суворого покарання (15:30), особливо що стосується поклоніння біля капищ із золотими бичками, яке продовжували здійснювати всі спадкоємці Єровоама та яке часто засуджував автор 1 та 2 Книг Царів (див. 1 Цар. 15:34; 16:19, 26, 31; 22:53 тощо). Посилання ж на постійну війну за часів Вааси (15:32, вірші 16-22) слугує своєрідним переходом до наступної оповіді.

Е. Лихе правління Вааси в Ізраїлі (15:33-16:7)

1. ДІЯННЯ ВААСИ (15:33-34)

         15:33-34. “Вааса” захопив ізраїльський престол “на третьому році” царювання “Аси” та правив у столиці “Тірці (див. 14:17; 15:21) … 24 роки” (909-886 рр. до н.е.). Його царювання було одним з найдовших (третім) серед правителів ізраїльського краю, хоча й небагатослівність записаної оповіді тут щодо нього наводить на думку, що правління Вааси було порівняно нічим не примітне й маловажливе. Власне, він продовжив релігійну політику, започатковану Єровоамом.

2. ПРОРОЦТВО ЄГУ (16:1-4)

         16:1-4.  Не варто плутати пророка “Єгу” з царем ізраїльським Єгу (841-814 рр. до н.е.). Цей пророк був сином “Ханані”, який міг (або ж не міг) бути тим провидцем, що застеріг правителя юдейського Асу (2 Хр. 16:7-9). Господь сказав тут, що “підняв” Ваасу “з пороху та зробив” його “князем над” Своїм “народом”, а це наштовшує на думку, що цей цар був свого часу простолюдином. Аби описати майбутнє покарання Вааси (1 Цар. 16:4), пророк Єгу використав майже ті самі слова, які вже озвучив Єровоаму пророк Ахія (див. 14:7, 10-11) та мав виказати згодом Ахаву Ілля (21:24). Той факт, що Вааса не навернувся до Бога, незважаючи на те що був інструментом Його покарання дому Єровоама, засвідчує його абсолютне невігластво у плані важливості духовних підвалин у його власному житті та житті народу. Так, цей цар вчинив ті самі гріхи, що вказує на велике віровідступництво з його боку.

3. СМЕРТЬ ВААСИ (16:5-7)

16:5-7.  Автор послідував тут своїй звичній моделі запису фактів стосовно смерті царя (вірші 5-6), ще раз наголосивши на причинах такого Господнього покарання Вааси (вірш 7), серед яких було й зруйнування “дому” (сім’ї чи династії) Єровоама. Так, навіть незважаючи на те що це Всевишній призначив занепад династії Єровоама та оголосив про це заздалегідь через пророка Ахію, Вааса все ж був відповідальний перед Господом за вбивство спадкоємців Єровоама, адже, вчинивши так, цей правитель не діяв за вказівкою Бога, а лише добивався власної цілі.

Є. Лихе правління Ели в Ізраїлі (16:8-14)

16:8-10.  “Ела” здобув ізраїльський престол та “царював у (столиці) Тірці 2 роки” (886-885 рр. до н.е.); він продовжив грішну політику своїх предків (вірш 13). До слова, за ним не було помічено жодних здобутків, принаймні, записаних, та все ж він відомий тим сумнозвісним фактом, що був убитий в стані алкогольного сп’яніння (“упився”, вірш 9). Що ж до Зімрі, то в якості начальника “над половиною колісниць” Ели він був могутнім воїном.

16:11-14.  Аби уникнути помсти у відповідь на захоплення ним влади, Зімрі “винищив” усіх представників другої царської династії (“дім Вааси”), а також їхніх друзів; отак пророцтво Єгу (див. вірш 3) й здійснилося. Тут автор Царів знову вказав на духовне підґрунтя такого покарання (вірш 13).

Ж. Лихе правління Зімрі в Ізраїлі (16:15-20)

16:15-20.  Семиденне царювання “Зімрі” (885 рік до н.е.) виявилося найкоротшим серед всіх правителів Ізраїлю. “Гіббетон” у Філістії знову знаходився під облогою ізраїльського війська (див. 15:27); скоріш за все, дорога до цього війська у Гіббетоні зайняла у гінця приблизно два дні після вбивства Ели. Вояки відразу ж призначили “Омрі, отамана над … військом” (16:16), новим “царем”, незважаючи на той факт, що Зімрі вже проголосив себе правителем у Тірці. Очевидно, на думку Омрі та його вояків, Зімрі не був гідним кандидатом на престол, оскільки вони повернулися до столиці. Вони підступили до муру міста (ймовірно, після чотирьох чи п’яти днів ходи) та захопили контроль над містом. “Зімрі” ж, вочевидь, усвідомлював, що йому не вдасться утримати престол чи врятувати власне життя, тому він, помираючи, завдав так багато шкоди “палацу”, як тільки міг. Беззаперечно, смерть цього правителя була результатом його ж гріхів (вірш 19).

З. Лихе правління Омрі в Ізраїлі (16:21-28)

         16:21-24.  Смерть Зімрі (вірші 17-18) не означала, що царство автоматично перейшло в руки Омрі; так, “половина народу”, включаючи військо, пристала на його бік, проте інша половина бачила царем “Тівні”, про силу якого красномовно свідчила його здатність успішно протидіяти Омрі впродовж шести років (885-880 рр. до н.е.). В цей час громадянська війна розорила Ізраїль та грозила поділом Північного Царства “надвоє”. Проте зрештою “Омрі” вдалося здолати “Тівні” і стати єдиним правителем ізраїльським (880-874 рр. до н.е.). Військова підтримка Омрі, ймовірно, виявилася вирішальним фактором. Отож, “Тівні помер” (вірш 22), і, цілком можливо, його було страчено.

Впродовж перших шести “років” свого царювання (885-880 рр. до н.е.) Омрі правив у старій столиці “Тірці” (див. 14:17; 15:21, 33; 16:6, 8-9, 15, 17), проте потім він переїхав до нової столиці – Самарії, яку “збудував” на горі, зручно розташованій для захисту, за сім миль на захід від Тірци. Омрі заплатив Шемеру за цей пагорб “2 таланти (приблизно 150 фунтів) срібла” (власне, свою назву Самарія отримала “за іменем Шемера”; див. вірш 24). Археологам вдалося розкопати докази того, що Самарію будували надзвичайно вмілі майстри. Загалом же це місце охоплювало торговельні шляхи між північною та південною сторонами та здобуло собі славу майже неприступної твердині від нападів чужинців завдяки своєму розташуванню на узвишші.

Скоріше за все, “Омрі” був наймогутнішим правителем Північного Царства з усіх на той час; так, в ассирійських нотатках, що датуються більш як століттям потому, ізраїльський край згадується як “земля Омрі”. Під час правління Омрі Бен-Гадад І, арамійський цар в Дамаску (див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів” біля 1 Цар. 11:23-25) продовжував додавати до своїх володінь землі північної частини Ізраїлю. Син Омрі Ахав мав певні труднощі, стримуючи цих арамійських нападників. Також і Ассирійська імперія зміцнювалася та збільшувалася на північний схід під керівництвом Ашшур-назір-апала II (883-859 рр. до н.е.; див. таблицю “Царі Середньоассирійського та Новоассирійського царств” біля Йона 1:2) й продовжувала розширювати свої території на захід аж до Середземного моря. Зіткнувшись з такими небезпеками на півночі, Омрі все ж був здатен захистити Ізраїль достатньо добре, аби ще й водночас атакувати та завдати поразки Моаву на південному сході; так, на цю перемогу міститься посилання на відомому Моавітському камені. Іншим значним досягненням Омрі був його союз із фінікійцями, який був скріплений одруженням його сина Ахава та Єзавелі, дочки фінікійського царя Етбаала (див. 1 Цар. 16:31).

16:25-28.  Хоча про “Омрі” й не записано багато в 1 Книзі Царів, він був могутнім та політично успішним царем. Проте основним для автора цієї Книги був духовний стан даного правителя, а в цьому плані він був найгіршим ізраїльським царем до того часу (вірші 25-26). Дванадцятирічне правління Омрі закінчилося його смертю та похованням у новій столиці, а його престол перейшов до його сина Ахава. Отож, “Омрі” став зачинателем четвертої династії ізраїльських царів.

И. Лихе правління Ахава в Ізраїлі (16:29-22:40)

1. ЗЛОДІЯННЯ АХАВА (16:29-34)

16:29-31.  Ахав правив “Ізраїлем”, знаходячись “у Самарії”, “22 роки” (874-853 рр. до н.е.); він був найбільш лихим царем з усіх колись відомих ізраїльському краю, ба того, Ахав був навіть гіршим, аніж його батько Омрі, який був гіршим за всіх правителів до нього (вірш 25). Злодіяння цього царя полягали в повторенні всіх гріхів “Єровоама”, які він вважав незначними, та одруженні (“узяв за себе”, вірш 31) з язичницькою царицею Єзавеллю, що ревно намагалася пропагувати свій огидний культ як єдино правильну релігію Ізраїлю. Її батько Етбаал був царем сидонським (фінікійським), а його столиця розташовувалась у Тирі. Ваал (зі значенням “владика, правитель”) є узагальненим йменням, що зазвичай використовувалося в Старому Завіті для позначення божества чоловічої статі (з різними іменами й назвами), якого вшановували корінні ханааняни. Жителі Тиру називали його Ваал Мелькарт, проте така їхня релігія була лише варіацією стандартного поклоніння Ваалу, розповсюдженого по всій Палестині. Очевидно, Ахава не змушували одружитися з Єзавеллю, адже автор даної Книги вважає, що він був відповідальним за такий вибір.

16:32-33.  Ахав “збудував” Ваалові храм у столиці ізраїльського краю та “поставив” йому “жертовник” в ньому; стовпи ж Ашери (див. 14:15, 23; 15:13) представляли собою ідолів, витесаних, аби заохочувати поклоніння жіночому аналогу Ваала. Автор Книг Царів знову наголосив тут на всій серйозності гріхів цього царя (16:33; див. вірш 30).

16:34.  Відбудування Єрихону було заборонене Богом “через Ісуса Навина” після того, як Господь надприродним чином зруйнував його (див. ІсНав. 6:26). І хоч місто було заселене з часів Ісуса Навина, видається на те, що втручання Хієла було першою серйозною спробою відновити “Єрихон” до попереднього стану. Так, пророцтво Навина буквально збулося тоді, коли двоє синів Хієла загинули; цілком можливо, це посилання, яке видається зовсім не пов’язаним з діяннями Ахава, було вписане сюди, аби показати, що так, як Господнє слово справдилося у цьому випадку, так воно справдиться і щодо Ахава. Адже цей правитель започаткував таку систему поклоніння, за яку Всевишній пообіцяв покарати. Подібне вже зробив Хієл, поклавши “підвалину” й “ворота” там, де Господь заборонив вести відновні роботи і застеріг, що покарає.

2. ПОКАРАННЯ АХАВА (ЧАСТИНИ 17-18)

Через свої злодіяння Ахав був покараний Богом, який неймовірним чином використав пророка Іллю, щоби навернути ізраїльтян назад до Себе.

а. Виголошення Іллею пророцтва про посуху (17:1-6)

17:1.  “Ілля” був підготовлений Господом показати всьому Ізраїлю, що саме Ягве, а не Ваал, є істинним та єдиним Богом; ба того, навіть ім’я Іллі, що означає “Ягве – мій Бог”, підтверджувало це! Що ж до самого пророка, то він жив “у Гілеаді” на схід від річки Йордан біля “Тішбе”. Можливо, саме тоді, коли Ілля почув про все більш зростаючі намагання замінити поклоніння Богові поклонінням Ваалу, його праведне серце сколихнулось. Так, Ягве дав йому місію, і, будучи озброєним обіцянкою Всевишнього, він рушив у західному напрямку до Самарії. Увірвавшись до царського палацу, пророк висунув свій ультиматум цареві Ахаву та проголосив, що саме “Господь” – “Бог Ізраїля”, що Він живий (див. вірш 12; 18:10) та що він, Ілля, є Божим слугою (що ж до слів “як живе Господь” див. коментарі до 1:29). Пророк також без долі сумніву проголосив, що невдовзі “не буде ні роси, ні дощу” через те, що Господь пообіцяв не давати цього землі, якщо Його люди відвернулись від Нього заради інших богів (Лев. 26:18-19; Втор. 11:16-17; 28:23-24). Вочевидь, Бог об’явив Іллі, що виконає цю обіцянку за його днів; це мало нанести удар в самісіньке серце ваалізму, оскільки поклонники Ваалу вірили, що їхній бог є богом дощу! Так, посуха, що її наслав істинний Господь, показала, що Він, а не Ваал, насправді контролює погоду, і це стало неймовірною демонстрацією верховенства Бога та цілковитої нікчемності та хибності поклоніння Ваалові.

17:2-4.  Опісля проголошення такого хвилюючого пророцтва Всевишній наказав пророкові покинути Самарію, повернутися “на схід” та сховатися в ущелині “коло Керіт-потоку, що на схід від” річки Йордан. Ілля мусив це зробити, оскільки незабаром цар переслідуватиме його (див. 18:10). Точне місцезнаходження цього сезонного “потоку” не є відомим; це був один із багатьох потоків, що наводнювався під час сезону дощів, проте висихав, коли ставало спекотно. Господь же пообіцяв Своєму слузі забезпечувати його їжею та водою у цьому малопривабливому місці сховку.

1 7:5-6.  Ілля послухав Господа, який дивовижним чином забезпечував його усім, як і обіцяв. Так, Бог спрямовував круків – птахів, які зазвичай не піклуються про своїх дітей-пташенят (див. Іов. 38:41), – аби ті “приносили” пророкові хліб та м’ясо “вранці” та “ввечері”; воду ж Ілля “пив … з потоку”. Давньоєврейське слово “хліб” ( лехем) п означає їжу загалом, у тому числі, ймовірно, ягоди, фрукти, горіхи, яйця тощо; цілком можливо, птахи їх приносили здалеку, де посуха ще не вплинула на врожай. Надаючи таким незвичним способом фізичну поживу Своєму слузі, Господь також підживлював віру Іллі на подальші вияви духовної сили (див. перелік “Дива Господні, виявлені через Іллю та Єлисея” біля 2 Цар. 2:13-14).

б. Служіння Іллі в Сарепті (17:7-24)

17:7.  Як довго Ілля перебував біля потоку – невідомо; проте “по деякому часі” джерело води все ж висохло через посуху, яка загалом тривала три з половиною роки (Лк. 4:25; Як. 5:17). Пророк вже пізнав, що Всевишній неймовірним чином забезпечуватиме його всім необхідним, а тепер він мав дізнатися, що Бог може зробити подібне й для інших людей, навіть ідолопоклонників. Так, Господь готував Свого слугу до вирішального дійства на горі Кармель.

17:8-11.  Бог звелів Іллі іти “в Сарепту”, місто на узбережжі Середземного моря між Тиром та Сидоном у Фінікії, що було батьківщиною Єзавелі (див. 16:31) та знаходилося в самому серці території Ваал Мелькарту (див. карту “Подорожі Іллі”); Сарепта лежала за 80-90 миль від Керіт-потоку. Господь сказав пророкові, що там удова даватиме йому “їсти” (див. Лк. 4:25-26). Вдови зазвичай не мали великих статків і, як правило, в голодні часи у них перших закінчувалися харчі. Цей голод був спричинений посухою, тому наказ піти до вдови за їжею був дещо дивним. Що ж, Ягве знову використовував незвичні способи, аби надати поживу Своєму слузі.

Послухавши Всевишнього, Ілля “подався в Сарепту”, а коли увійшов у місто, то випробував першу вдову, яку побачив, попрохавши в неї “трохи води … напитись”. Її схвальна відповідь підштовхнула пророка попросити у жінки ще й “шматок хліба”.

17:12-16.  Вдова впізнала в Іллі ізраїльтянина та звернулася до імені Ягве, стверджуючи, що не має хліба (“нічого печеного”); все, що в неї було, – це трохи “муки” та “олії”, яких могло вистачити хіба що на останню поживу для неї та її сина. Так, це була жінка-язичниця з Фінікії, яка насправді вірила в Господа; вона сказала, що вірує в те, що Бог – живий (“Так певно, як живе Господь”; див. вірш 1, 18:10).

“Ілля” заспокоїв жінку, розвіявши її страхи щодо нього, голоду та неминучої смерті. Він попросив спершу (“наперед”) нагодувати його, а “опісля” використати те, що залишилось, аби нагодувати себе та сина. Потім пророк дав удові обіцянку “за словом” Господа: у неї буде їжа “аж до того дня, коли” закінчиться посуха.

Наступні дії жінки засвідчили її щиру віру у слово Господнє, за що Всевишній нагородив її, дивовижним чином виконавши Свою обіцянку. Це чудо постійного постачання Богом борошна та оливкової олії було ще одним протестом супроти Ваала, яким, власне, була й сама посуха. Поклонники Ваала вірили, що він був богом родючості, який давав дощ для росту рослин, проте він не міг впоратися з посухою, аби допомогти пшениці та оливковим деревам рости. Лише істинний Бог міг дати борошно та олію в посуху!

17:17-18. “Після цього” (див. вірш 7) – точний час знову не вказано – трапилося лихо з господинею, що прийняла Іллю. Жінка, яка тримала цю господу, була вдовою, і її “син” тяжко захворів та зрештою перестав дихати (“зостався без віддиху”). Деякі тлумачі Біблії стверджують, що хлопчик лише був без свідомості, а не вмер, і тому його одужання не було дивом, проте вірші 18, 20, 22-23 чітко дають зрозуміти, що він насправді помер.

Ця жінка була совісною людиною, тому негайно зробила висновок, що Всевишній покарав її за “гріхи”, вбивши її “сина”. Так, така реакція є звичною серед багатьох людей, які добре не знають Господніх шляхів, коли трагедія вривається в їхнє життя (див. Йн. 9:2-3). Які саме гріхи мала на увазі вдова – тут не вказується.

17:19-21.  Хлопчик був ще зовсім маленьким, адже вдова носила його на руках. Багато будинків того часу в Палестині мали гостьові світлиці, що були зведені на дахах; саме в одній з таких верхніх кімнат “мешкав” Ілля. Перша молитва пророка (вірш 20) була виявом його співчуття до “вдовиці”, яка, на додачу до всіх випробувань голодом, тепер ще й мала зносити цю трагедію. У цій своїй молитві Ілля опосередковано висловив своє бажання, аби Ягве полегшив страждання вдовиці та позбавив її цього додаткового тягаря. Часто у випадках дивовижного повернення до життя та зцілення Господні слуги ставили свої руки на уражених недугою, чим показували, що Божа сила переходила від них до нужденної людини (приміром, Мт. 8:3). В цьому ж випадку, відчуваючи щиру тривогу, Ілля “простягся … над хлопчиком”, повністю притулившись власним тілом до нього. “Тричі” зробив так пророк, щоразу молячись, аби Господь повернув хлопчині життя. І справді, наполегливість в молитві – це основна складова справдження того, про що просять у ній (див. Мт. 7:7-8; Лк. 11:5-13); власне, і в даному випадку це виявилося дієвим.

17:22-24.  Всевишній дивовижним чином повернув життя хлопчикові, що є першим занотованим у Писанні випадком повернення до життя того, хто вже помер. “Ілля … зніс” дитину “вниз у хату (очевидно, хлопчик був ще слабким) та й передав матері”, для якої це чудо стало підтвердженням того, що цей пророк був справді Божим чоловіком та що “слово Господнє”, яке, як стверджував Ілля, він промовляв своїми устами, було беззаперечною правдою.

Цей випадок став для вдови та інших людей наглядним прикладом того, що сила Ягве як істинного Бога була просто надзвичайною у порівнянні з цілковитою немічністю Ваала.

в. Пошуки Овдії (18:1-15)

         18:1-6.  На третій (і останній) рік голоднечі Господь направив Іллю, аби той постав перед царем Ахавом; так, пророк мав Боже слово про те, що Він незабаром припинить посуху.

        “Голоднеча” в краї особливо гостро відчувалася у столиці “Самарії” (див. голоднеча(і) за часів Єлисея, 2 Цар. 4:38; 6:25; 7:4; 8:1), адже Всевишній спрямовував біди саме на винуватців усього цього – Ахава та Єзавель. Такий розвиток подій змусив Ахава та його довіреного слугу “Овдію” рушити в різних напрямках у пошуку “трави” в долинах чи біля “потоків”, де найбільш потрібну “худобу” в краї (себто “коней і мулів”) можна було б випасати. На “Овдію” покладалася велика відповідальність при дворі Ахава (адже він “був головним над” царевим палацом); водночас Овдія “був … вельми богобоязливий” (але це не він є автором однієї з книг Біблії). Те, чи знала “Єзавель” про відданість Овдії Богу, тут не зазначається, проте беззаперечним є той факт, що він та цариця не були близькими друзями. Так, метою Єзавелі було замінити поклоніння Ягве поклонінням Ваал Мелькарту, і в її плани входило викорінення “Господніх пророків” (1 Цар. 18:4). “Овдія” ж, будучи обізнаним з її задумами, сховав “сто пророків” Божих у печерах “і постачав їм хліба й води”, що було справді складним завданням за часів великого голоду та посухи. Очевидно, в ті часи все ж таки багато людей в Ізраїлі (див. 19:18) та, можливо, Юдеї вірило в Господа, хоча в цілому ізраїльський край й відвернувся від Нього.

18:7-12а.  “Овдія … впізнав” Іллю, коли вони зустрілися десь за межами Самарії; так, цього пророка ревно розшукували в Ізраїлі. Відчуваючи велику повагу до Іллі, Овдія “припав лицем до землі”, не йнявши віри, що справді знайшов пророка. “Ілля” ж, маючи намір поговорити з Ахавом (вірші 1-2), попрохав свого співрозмовника сповістити своєму “панові” про Нього. “Овдія”, проте, побоювався, що пророк знову зникне, тому він розповів йому, як Ахав безрезультатно розшукував Іллю в рідному краї та за його межами (вірш 10), підтвердивши свою розповідь вже відомими словами: “Так певно, як живе Господь” (див. 17:1, 12). Якби Овдія повідомив своєму цареві, що цього пророка знайдено, а потім не зумів би привести його (“дух Господній занесе тебе, хто зна куди”; див. 2 Цар. 2:16), Ахав би, певно, розцінив слова свого слуги як знущання та, скоріше всього, вбив би його.

18:12б-15.  Аби запевнити Іллю в тому, що його занепокоєння цілком щире, Овдія засвідчив, що був богобоязним (див. вірш 3) ще “змолоду”. Вочевидь, він думав, що пророк вже чув, “як” Овдія “сховав сто Господніх пророків ... і постачав їм хліба й води”, про що, цілком можливо, знало багато вірних Богові людей в Ізраїлі, особливо пророки, але, звісно, не “Єзавель” та її прибічники. “Ілля” ж запевнив Овдію, що він не зникне, а навпаки – постане перед Ахавом того ж дня. Його опис Бога як живого Господа “сил”, в “якого” він стояв “на службі” (див. 17:1; 18:36), вказує на те, що він мав цілковиту певність у здатності Всевишнього виправити матеріальну та духовну ситуації в ізраїльському краї, яка (тут йдеться про певність Іллі) з’явилася в результаті подій за його участі біля Керіт-потоку та в Сарепті.

г. Свідчення Іллі про Господа на Кармель-горі (18:16-46)

        Ця відома історія про змагання пророка Іллі з поклонниками Ваала є вражаючою і водночас надзвичайно примітною в історії Ізраїлю. Перша частина цієї оповіді (вірші 16-24) обґрунтовує причини такої неймовірної сутички.

  1. Що було поставлено на карту (18:16-18)

         18:16-18. Коли “Ахав” почув звістку Овдії, то “вийшов назустріч” пророкові, проте ініціативу утримував Ілля, оскільки саме він був представником Всевишнього, до якого повинен був звертатися цар. На думку Ахава, Ілля був тим, хто тривожив “Ізраїля”, однак пророк прямо вказав цареві, який не розумів або не бажав визнавати цього, що саме він та “родина” його батька (Омрі; див. 16:25-26) були справжньою причиною всіх бід краю ізраїльського. Так, Ахав покинув “заповіді Господні” з Його Закону, а замість цього слідував “за Ваалами”. В даному випадку вживання ймення цього бога в множині стосується всіх місцевих ідолів Ваала (див. Суд. 2:11), імена яких інколи дещо видозмінювалися (як-от, скажімо, Ваал-Беріт, Суд. 8:33, чи Ваал-Зевув, 2 Цар. 1:2-3, 6, 16). Ось що було справжнім коренем всіх нещасть Ізраїлю, як духовних, так і матеріальних.

   (2) Пропозиція випробування (18:19-24)

         18:19.  З огляду на вказівку Іллі, аби Ахав зібрав народ зі “всього Ізраїля”, ймовірно, “на Кармель-гору” прибули сотні, якщо не тисячі людей. Гори хребта Кармель простяглися майже на п’ятдесят кілометрів (30 миль) на південний схід від сучасного міста Хайфа, починаючи від узбережжя Середземного моря, а їх найвища точка здіймається на п’ятсот тридцять метрів (1742 фути) ввись; собою вони представляють неймовірну низку заокруглених вершин та долин, з яких без особливих зусиль можна побачити море. Наразі достовірно невідомо, де саме серед цього хребта Ілля назначив випробування, адже будь-яке з цих місць є можливим, хоча й багато людей припускає, що найімовірніше це була Мухрака.

Розмах поклоніння Ваалові в Ізраїлі можна оцінити навіть кількістю священиків, яких Єзавель постійно утримувала, а це “450 пророків Ваала й 400 пророків Ашери”, його дружини.

18:20-21. Власне, “Ахав” теж погодився “на Кармель-гору”; це було підходяще місце, адже знаходилося між Ізраїлем та Фінікією, землями сумнівних богів. До того ж фінікійці вважали Кармель-гору священним місцем проживання Ваала. Безсумнівно, цар був цілком задоволений цією запропонованою локацією для випробування, оскільки вона мала надати Вааловим пророкам беззаперечну перевагу, проте це зовсім не хвилювало Іллю. Це місце також представляло собою географічно визначну локацію, а отже, було дуже підходящим для змагання Іллі.

Коли ж усі люди зібралися, пророк “Ілля приступив до народу” і почав випробовувати його, аби покласти кінець його лицемір’ю та коливанню “на обидва боки”, що, безперечно, ні до чого доброго призвести не могло. Вочевидь, ізраїльтяни тішилися думкою, що у випадку, якщо Ягве покине їх, вони зможуть звернутися до Ваала і навпаки. Ілля ж відповів їм: “коли” Один є істинний “Бог”, а інший – фальшивий, вони повинні всім серцем слідувати за істинним і забути про немічного самозванця. З такою думкою люди не могли посперечатися, тому й “нічого” не відповіли.

18:22-24.  Потім же “Ілля” зазначив, що в цьому випробуванні проти нього одного змагатимуться аж “450” пророків, що видавалось об’єктивно неможливою та несприятливою ситуацією для перемоги Господнього слуги. І хоч Ілля знав, що окрім нього були й інші пророки Ягве (див. вірш 13), проте на момент, коли це випробування було задумане, він “зостався” єдиним провидцем Божим.

Ілля дозволив своїм супротивникам першими обирати “бичка”, якого кожна зі змагальних сторін мала приготувати в якості жертви на всепалення своєму богу. Потім вони мали взивати кожен до свого “бога”, і тоді “бог”, який “відповість вогнем, … буде” визнаний істинним “Богом”. Як припускав народ, Ваал був богом родючості, тим, хто посилав дощ, допомагав рослинам рости та забезпечував їжею своїх людей, він також начебто надсилав вогонь (блискавку) з небес. Так, посуха та голод, що тривали три з половиною роки, неабияк підірвали віру його поклонників у нього, отож, виглядало на те, що в руках радше Іллі та його Бога, аніж Ваала, був контроль над родючістю в краї ізраїльському. Змагання ж Господнього пророка з послідовниками Ваала видавалося їм непоганою можливістю, аби реабілітувати свого бога, тому вони охоче погодились на це. Коли ж приготування було закінчено, випробування розпочалось.

     (3) Поразка лжепророків (18:25-29)

18:25-29. Весь ранок пророки Ваала кликали свого “бога” і “танцювали перед” його “жертовником”, аби заохотити його до дій. “Опівдні” Ілля “почав” насміхатися “з них”, вказуючи на марність їхніх намагань; так, він зі сарказмом припустив, що, можливо, Ваал думає про інші речі, або ж він “заклопотаний” (досл., втамовує свої потреби), перебуває “в дорозі” (фінікійські моряки вірили, що Ваал подорожував з ними по Середземному морю й деінде) чи навіть “спить”! На диво, у відповідь на це пророки Ваала ще з більшим ентузіазмом кликали свого бога, вдаючись аж до безумства. Так, аби задобрити свого бога, вони нівечили власні тіла, що було “звичаєм” у язичників ось уже декілька століть. Все це тривало до третьої години (“аж до тієї години, коли [ізраїльтянам] час був приносити вечірню жертву”; див. вірш 36, що відповідає третій годині дня), проте й досі не було жодної відповіді: “не було ні голосу, ні відповіді, ні слуху”. Отож, Ваал не відповів на їхні шестигодинні ритуальні благання блискавки, хоча дощі та блискавиці не були рідкісними явищами на хребті гори Кармель біля Середземного моря.  

   (4) Успіх Іллі (18:30-39)

18:30-32.  Коли ж для всіх стало очевидно, що пророки Ваала зазнали поразки, Ілля попросив “весь народ” приступити до нього та спостерігати за тим, що робитиме він. Так, “жертовник Господній” був збудований на тому місці задовго до цієї події, проте на той час він був занедбаний. “Ілля” вибрав “12 каменів за числом колін”. Хоча племена й були поділені на два народи, вони все ж були єдиними в задумах Господніх – єдиними у Всевишньому, в завіті та долі. “З того каміння” пророк поставив “жертовник” та вирив навколо нього рів, що вміщував в собі близько третини бушеля “зерна” (“зо два сати”, що відповідає тринадцяти квартам; див. НМВ, примітки, бушель же дорівнює тридцяти двом квартам). Ймовірно, саме таку кількість зерна міг вмістити рів навколо жертовника.

18:33-35. Після того ж, як “бичка” було розтято та покладено “на дрова”, Ілля дав людям іншу доволі дивну вказівку. Він закликав їх тричі полити водою “всепалення” та “дрова”. Що ж, води приносили так багато – по “чотири відра” кожного разу, – що навіть “в рові було повно води”. Ймовірно, її брали з гірського джерела або з долини Кішон внизу (вірш 40), або ж навіть з Середземного моря. Метою даного просочення водою, звісно, було показати кожному присутньому, що всепалення, яке мало відбутися, було не природним явищем чи хитрістю, а справжнім дивом. До того ж час, необхідний для забезпечення водою, мав би трішки відтягнути головний момент та додати значущості даній події.

18:36-39. Коли ж настав “час” для вечірньої жертви ізраїльтян (себто настала третя година дня; див. вірш 29), Ілля “приступив” до молитви. Без жодних вистав, які показували його опоненти, пророк просто звернувся до Господа так, як одна людина звертається до іншої. Його слова наглядно демонстрували спостерігачам, що все, зроблене ним в якості Божого слуги (див. 17:1; 18:15), було вчинене “за” Господнім “велінням”, а не з власної ініціативи самого пророка. Так, Ілля щиро попрохав Всевишнього показати людям, що це Він – істинний “Бог” та навернути їх “серця” знову до Себе.

Враз “впав вогонь … з неба (блискавиця) й пожер усепалення, дрова”, жертовник і навіть “порох” та “воду” поруч, через що натовп скрикнув від подиву. Отож, оскільки “Господь” (Ягве) відповів вогнем (див. вірш 24), люди визнали, що Він і “є” істинний “Бог”.

     (5) Наслідки випробування (18:40-46)

18:40-42.  Долина “Кішон” розташовувалась паралельно до хребта Кармель з його північної сторони. Саме там народ “повбивав” лжепророків згідно з наказом Бога через Мойсея (Втор. 13:13-16) й Іллю. Колись цей пророк вже передбачив “Ахавові” посуху (див. 1 Царів 17:1), тепер же він сказав цьому царю, що незабаром почнеться великий дощ. Почувши про це, “Ахав” від’їхав від гори, аби їсти та пити, відзначаючи кінень посухи, “а Ілля” тим часом піднявся назад на Кармель, аби молитися про дощ. Те, як він схилився під час мольби, відображало всю щирість його прохання на славу Господеві.

18:43-46.  Зазвичай дощі приходили зі заходу Середземного “моря”, тому Ілля наказав “своєму слузі” дивитися саме в цьому напрямку. І Всевишній відповів на прохання пророка, оскільки той жагуче й наполегливо молився. Спершу “хмарка” з дощем була зовсім “маленька” (“в долоню завбільшки”), проте незабаром все небо “потемніло ..., і линув потужній дощ”. Ця злива, скоріше всього, застала Ахава, коли він їхав у колісниці “в Єзреел”, свою зимову столицю, що розташовувалась десь посередині між Кармель-горою та Самарією. Ілля ж перегнав царя, адже приблизно двадцять п’ять миль “мчав”, отримавши божественний запал. “Підперезавши боки”, він мав змогу бігти, не спотикаючись через довгу одіж (див. коментарі до фрази “підпережи, як мужеві годиться” в Іов. 38:3; 40:7).

Там, на Кармель-горі Ілля не тільки дискредитував Ваала та його прихильників, але й також принизив мстиву царицю Єзавель.

3. ЛИХА ДРУЖИНА АХАВА (ЧАСТ. 19)

а. Втеча Іллі (19:1-8)

         19:1-5а.  “Єзавель” не була присутньою на горі Кармель; її чоловік Ахав “оповів” їй про “все, що” сталося. Розлючена поведінкою Іллі щодо її “пророків”, Єзавель “послала” йому вістку. Очевидно, Божий пророк все ще знаходився в місті Єзреел, власне, як і цариця (див. 18:46), коли отримав погрозу від неї. Так, Єзавель пригрозила забрати “життя” пророка впродовж наступних двадцяти чотирьох годин у відповідь на винищення ним 450 Ваалових пророків.

        Примiтно, що погроза Єзавелі злякала Iллю. Не так давно вiн умовляв вдову у Сарепті не журитися (17:13) та зовсiм недавно доводив народові безсилля богiв, якими клялася помститися йому Єзавель. (Твердження цариці, що вона готова прийняти суворе покарання  від богів [див. 2:23, 20:10, 2 Цар. 6:31], вказує на серйозність її погрози. Вона була настільки впевненою, що вб’є Іллю, що добровільно ризикувала власним добробутом.) I ось тепер вiн “злякавсь” тієї сили, якою володiла цариця, мовби забув, як Бог боронив його впродовж трьох з половиною рокiв. Отож, замість того щоб знову покластися на Бога та шукати захисту в Нього, Iлля вирішив сам “рятувати своє життя”. Вiн тiкав через все Юдейське царство аж до найбільш південного міста в цьому краї – “у Версавію”.

        Все ще будучи наляканим, що його можуть схопити шпигуни Єзавель, він наказав своєму слузі лишитися, а “сам” вирушив “у пустиню” Негев, куди дістався за “день ходи” (подолавши приблизно 24 кілометри або 15 миль). Зрештою він “сів” відпочити “під ялівцем” (пустельним кущем, що сягає у висоту близько 4 метрів або 12 футів та забезпечує, хоч і не велику, та все ж тінь). Ілля був настільки розчарований, що “почав просити собі смерти”. Він забув усі уроки, які дав йому Бог над потоком Керіт, у Сарепті та на горі Кармель. Погляд Іллi був спрямований радше на обставини, аніж до Бога. Його твердження, що він “не ліпший від” своїх “батьків” (19:4), наводить на думку, що він, як і його праотці, не зміг викорінити поклоніння Ваалу в Ізраїлі. Втомлений та розчарований, Ілля “ліг … та й заснув”.

19:5б-8.  Ілля прокинувся від доторку Божого посланця. Цей “ангел” приготував “печений на камені корж”, все ще теплий, “і жбан з водою” та закликав пророка поїсти, що Ілля охоче зробив, після чого “ліг знов спати”. Можна припустити, що цей “ангел” з’явився у людській подобі, як часто бувало за часів Старого Завіту.

         Через деякий час Божий посланець знову розбудив Іллю, спонукаючи його підкріпитися для далекої подорожі. Мойсей та ізраїльтяни ходили тією пустелею 40 років, живлячись лише манною, яку Бог їм давав, та засвоюючи на шляху уроки Його милосердя та підтримки. Тепер вже Ілля мав перетнути цю пустелю за “сорок день і сорок ночей”, живлячись хлібом, який даватиме йому Бог, та засвоюючи ті самі уроки, хоча прямий шлях з Версавії до “Хорив-гори” (стародавня назва якої Синай; див. Вих. 3:1, 17:6; 33:6; Втор. 5:2; 1 Цар. 8:9; Пс. 106:19; Мал. 3:22) повинен був зайняти в Іллі десь 14 днів ходи (відстань, що приблизно складає 320 км). Отже, Ілля йшов повільно, манівцями, щоб уникнути можливих переслідувачів; ймовірно, він робив тривалі зупинки, проте весь цей час Бог не переставав зміцнювати дух Іллі та повчати його. Зрештою пророк дійшов до “Божої … гори”, того самого місця, де Бог об’яви вся Мойсею та ізраїльтянам і де Він увійшов у завіт зі Своїм вибраним народом.

б. Ілля отримує одкровення (19:9-18)

19:9-10.  Прибувши до однієї з гір Синайського хребта, Ілля знайшов  “печеру” та сховався в ній. Згодом там йому об’явився Господь та розпочав свій урок із запитання: “Чого ти тут, Іллє?” (див. вірш 13; Бут. 3:9). Бог не посилав Іллю сюди, як скеровував колись в інші місця (див. 1 Цар. 17:3; 9; 18:1). Ілля тікав, бо боявся (19:3). Відповідаючи Богові, Ілля не приховував своє відчуття пригніченості, беззахисності та самотності перед загрозливими безбожними переслідувачами (див. вірш 14). Звісно, він знав, що не “зоставсь … один” із віруючого останку (див. 18:13), але почувався так, наче залишився один. Що цікаво, Ілля згадав тільки Божих “пророків” , що були вбиті (див. 18:13а), але не обмовився і словом про 450 вбитих пророків Ваала. Страх та розпач засліпили його, і тому Ілля бачив лише темну сторону всього. Він вважав, що зазнав поразки, хоча й палав “горливістю за Господа”. Проте милостивий Бог не став дорікати чи карати Свого пригніченого пророка. Натомість Господь показав йому, що шляхи Божі не те ж саме, що шляхи людські.

        19:11-14. Стоячи біля своєї печери (див. вірш 9), Ілля став свідком того, що століттями раніше в цій же ж місцевості бачив Мойсей (Вих. 19:16-18) і що бачив він сам кілька днів тому на Кармель-горі (1 Цар. 18:38; 45), а саме видовищну демонстрацію Божої потуги, цього разу за допомогою “вітру”, землетрусу та “вогню”. Проте “Господь” не був у жодному з цих явищ, себто не вони були Його засобами самооб’явлення.

        За якийсь час потому, коли Ілля знову сидів у своїй печері (19:13), він відчув “тихесенький, лагідний вітрець”. Усвідомивши, що це і є об’явлення Бога, пророк “затулив” частину “обличчя плащем, вийшов і став при вході в печеру”, очікуючи на Божі діяння. Тоді Господь запитав удруге (див. вірш 9):  “Чого ти тут, Ілле?” Відповідь Іллі була такою ж, як і перед тим (див. вірш 10). Це наводить на думку, що навіть якщо пророк і зрозумів суть вияву Богом сил природи на його користь, він не почувався краще.

        Здається, що послання Господа Іллі мало на меті запевнити його в тому, що хоча раніше Він видовищно об’являв Свою потугу, як-от у Сарепті, над потоком Керіт та на Кармель-горі, тепер Він вестиме дорогами Іллю інакше, більш спокійно й не так показово. І Бог пояснив Своєму слузі, як саме їх пройти (вірші 15-18). Згодом Бог мав намір втихомирити розпачливі думки Іллі про самого себе таким самим чином.

        19:15-17.  “Господь” наказав Іллі повернутися назад тією ж “дорогою”, якою він прийшов сюди (тобто через Ізраїль), але йти “до Дамаської пустині” (див. Божі настанови Іллі “повернися” та “іди” у 17:3, 9; 18:1; 21:18; 2 Цар. 1:3; 15), де й виконати три завдання: помазати “Хазаела царем над Арамом” в Дамаску (див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів” біля 1 Цар. 11:23-25), помазати “Єгу ... царем над Ізраїлем” та помазати “Єлисея … з Авел-Мехоли ( див. Суд. 7:22) … пророком”, себто своїм наступником. Через цих трьох чоловіків Бог мав завершити викорінення поклоніння Ваалові, що розпочав Ілля. Власне, пророк виконав безпосередньо лише останнє з цих завдань, помазавши Єлисея в пророки замість себе, але через нього, свого наступника, Ілля опосередковано впорався і з двома іншими завданнями. Єлисей, хоч і незвичайним чином, все ж долучився до того, як Хазаел став царем над Арамом (2 Цар. 8:7-14), а один з його учнів помазав Єгу (2 Цар. 9:1-3).

        19:18.  Опісля Бог відкрив Іллі, що залишив  “в Ізраїлі сім тисяч” вірних Йому послідовників, котрі не схилились, “не цілували” т а не шанували символи ідолопоклонства. Такі слова, беззаперечно, підбадьорили Іллю. Якби в цій частині не було такого глибокого розгляду почуттів страху та розпачу Іллі, люди б не повірили, що насправді він був “чоловік такий самий, як ми” (Як. 5:17).

в. Наступник Іллі (19:19-21)

        19:19-20.   “Ілля” залишив Синайський півострів, щоб знайти “Єлисея” (чиє ім’я означає “Мій Бог – спасіння”) біля його рідного міста, Авел-Мехоли (вірш 16), що знаходилося в Йорданській долині десь на півшляху між Мертвим морем та Кіннерет-морем на території Північно-Ізраїльського царства. Очевидно, Єлисей походив з сім’ї, що володіла багатьма землями (це зрозуміло з того, що в них було 12 пар “волів”).        Єлисей “сам” орав землю, коли його “знайшов” Ілля. Те, що пророк “кинув … свій плащ” на Єлисея, символізувало передачу йому всієї сили та повноважень, пов'язаних зі статусом пророка. І “Єлисей” зрозумів цей знак, оскільки це видно з його реакції на дію Іллі. Він миттєво покинув своє попереднє заняття та послідував “за Іллею”. На його прохання пророк дозволив Єлисею попрощатися з сім’єю. Фраза “Що … я зробив тобі?” є ідіомою, що означає “Роби, як тобі завгодно” або “Що я зробив, аби зупинити тебе?”

        19:21.   “Єлисей” підтвердив своє рішення, зарізавши “пару” своїх “волів” та “спаливши плуг”. Очевидно, він засмажив м'ясо волів для прощальної вечері та роздав його людям, а “тоді встав і пішов за Іллею й служив йому”.

4. АРАМІЙСЬКИЙ ПРОТИВНИК АХАВА (ЧАСТ. 20)

        В цій частині увага зосереджена радше знову на Ахаві, аніж на Іллі.

а. Битва за Самарію (20:1-25)

Це була перша з трьох битв, що записані у 1 Книзі Царів (див. 20:26-43: 22:1-38), між Ахавом та Бен-Гададом ІІ, царем Араму, північним сусідом Ізраїлю.

  1. Наступ Бен-Гадада (20:1-12). 20:1-4.  Мова тут йде про Бен-Гадада ІІ, очевидно, сина Бен-Гадада І, якого цар Аса наймав, аби атакувати Ваасу декілька років тому (див. 15:18, 20; 20:34). На боці Бен-Гадада ІІ виступали ще “32 царі”, які були, можливо, правителями сусідніх міст-держав. Разом вони піднялися на пагорб, на якому стояла Самарія, й напали на неї, взявши в облогу. Опісля Бен-Гадад “послав послів у місто до Ахава” з вимогами віддати “срібло” й “золото”. Ахаву нічого не залишалося, крім як погодитися на виконання вимог, оскільки своєю чисельністю військо Бен-Гадада перевищувало військо Ахава в декілька разів.

        20:5-9. Після того як Ахав погодився з вимогами,  “Бен-Гадад”, вочевидь, пожалкував, що його вимоги були такими простими, коли Ахав відразу їх прийняв. Він подумав, що міг отримати значно більше, тому знову надіслав у Самарію своїх послів, уже з новими вимогами, які полягали в тому, аби Ахав віддав йому ще й своїх “жінок … і дітей” та щоб слугам Бен-Гадада було дозволено увійти в палац (“дім”) самого Ахава і “доми” його “слуг” та пограбувати їх. Тоді Ахав “скликав усіх старших” свого “краю” та зазначив, що Бен-Гадад “задумав зло”. Якщо раніше “цар” ізраїльський “не відмовив” Бен-Гададу у виконанні його вимог, які полягали у видачі найбільших коштовностей Ахава, то тепер арамійський ворог жадав забрати все цінне, що лиш міг. Щойно “старші всі й увесь народ” ізраїльський дізналися про такі вимоги, то порадили Ахаву не піддаватися новим домаганням. Тоді Ахав “відповів … послам Бен-Гадада” наступним чином: цар ізраїльський віддасть те, що пообіцяв “за першим разом”, але не стане виконувати нові вимоги.

20:10-12. Згодом до Ахава утретє з’явилися посли Бен-Гадада, щоб передати від свого володаря ще одну погрозу – повністю зруйнувати Самарію. Як свого часу Єзавель з Іллею, так тепер “Бен-Гадад” заприсягся своїм життям, що переможе Ахава (див. 19:2; також див. 2:23). Ахав же відповів, що Бен-Гададу не варто вихвалятися перемогою, доки він її не здобув. Жадібність та вихваляння Бен-Гадада загострювалися ще й алкоголем, під впливом якого опинився він та інші його союзники царі. Оскільки перемовини зірвалися, “Бен-Гадад” пішов у наступ і його воїни “облягли місто”.

2) Поразка Бен-Гадада (20:13-25).

20:13. Тим часом як Бен-Гадад готувався атакувати, “один пророк”, чиє ім’я тут не зазначено, прийшов “до Ахава” з посланням від Господа. Бог, за його словами, збирався видати величезне арамійське військо “в руки” Ахава, “щоб” той “знав, що” Він – “Господь”. Милі сть Бога в даному випадку не була спричинена набожністю Ахава,   а була виявом Божої благодаті. Це був наступний крок, щоб повернути Собі визнання Свого народу.

20:14-16. “Ахав” запитав у пророка, що йому тепер слід робити. Той відповів, що Богу знадобляться для цього молоді вояки, “що під окружними начальниками”. Сам цар мав повести їх на “битву”. “Ахав” підготував військо, як було йому наказано, та “опівдні”, коли “Бен-Гадад” та його “32 царі” відпочивали, “напившись … до п’яна”, несподівано атакував. Зауважимо, що навіть сьогодні на Близькому Сході опівдні майже нічого ніхто не робить, оскільки зазвичай там нестерпна спека.

20:17-21.  Отримавши повідомлення про те, що “вирушили мужі з Самарії”, “Бен-Гадад” не міг зрозуміти, чи ці 232 мужі (див. вірш 15) ідуть до нього “з мирними намірами”, а чи хочуть воювати з ним. Саме тому, вочевидь, він і не був готовий до їхнього нападу. Тим часом ізраїльське “військо” (яка складалося з 7000 вояків; див. вірш 15) на чолі з молодими хлопцями, “що під окружними начальниками”, пішло в наступ на араміїв. Бену-Гададу вдалося втекти “на” своєму “коні”, але Ахав “забрав” його “коні й колісниці”, завдавши “величезної поразки” арамійській армії, яка не очікувала подібного наступу.

20:22-25.  Після того, як Ахав повернувся до Самарії, той самий “пророк” прийшов до нього знову. Він застеріг “царя”, безсумнівно, від імені Господа, що йому варто очікувати від Бен-Гадада повторного наступу навесні , в пору, коли царі найчастіше проводили війни (див. 2 Сам. 11:1). З огляду на це пророк дав цареві пораду укріпити оборону.

У місці привалу араміїв отримав пораду і арамійській цар. Його радники дійшли висновку, що вони програли цю війну через те, що ізраїльський  “Бог” був Богом “гір”, а тому їм потрібно “битися” з ізраїльтянами “на рівнині”, щоб їхній Бог їм не допомагав й арамії могли здобути перемогу. Вони також порадили Бен-Гададу замінити 32 царів на “отаманів” та знову набрати “стільки війська, скільки загинуло”.  Бен-Гадад послідував цим вказівкам та запланував повернутися до Самарії наступної весни.

б. Битва під Афеком (20:26-43)

        

  1. Перемога Ахава (20:26-34). 20:26-27.  Як Господь і відкрив (вірш 22) Ахаву, наступної весни (“на другий рік”, яким був 856 р. до н.е.) “Бен-Гадад” зібрав своє військо та попрямував “під Афек”. В Ізраїлі таку назву, що означає “фортеця”, мало декілька міст. Саме це місто могло бути розташоване на плоскогір’ї, на схід від Кіннерет-моря між Самарією та Дамаском. Отже, на цей раз Бен-Гадад обрав для битви рівнину, до чого закликали його радники. Ахав же повів ізраїльське військо “назустріч” арамійському, однак у порівнянні з величезним військом араміїв, ізраїльське військо було “неначе двоє стад кіз”. Те, що військо Ахава розбилося на два табори, свідчить про певну вибрану царем Ахавом воєнну стратегію.

20:28-30а.   “Божий чоловік”, очевидно, той самий пророк, який вже двічі говорив з Ахавом (вірші 13, 22), поінформував царя, що “сини Ізраїля” виграють “бій”. Він знову повторив, що мета Господа – показати Ахаву (власне, як і араміям та ізраїльтянам), що Він – “Господь”   (див. вірш 13).

Пройшло  “сім день”, перш ніж почався “бій”. У перший же “день” битви ізраїльтяни “поклали трупом 100 000 … піхотинців” ворога. “Решта” вояків знайшла тимчасовий прихисток у стінах міста “Афек”, але Господь розпорядився так, щоб “там” на них “обваливсь мур” і забрав з собою життя ще “27 000 тих, що зостались”.

20:30б-34.  Поки Бен-Гадад “переховувався” в одній з міських будівель та бігав “з покою до покою”, його “слуги” порадили йому здатися та благати про помилування, адже у порівнянні з іншими царями стародавнього Близького Сходу “царі ізраїльські” й справді були “милосердні”. Вереття ж та мотузки були знаками спокутувальної покірності.

Слуги Бен-Гадада пішли до Ахава і почали благати його залишити “живим” їхнього царя. Вони назвали Бен-Гадада слугою Ахава, давши зрозуміти, що їхній цар готовий стати ним, якщо житиме далі. У відповідь Ахав висловив подив, що Бен-Гадад “ще жив”, та назвав його не слугою, а своїм братом. Звісно, “Бен-Гадад” не  був братом Ахава, проте ізраїльський цар мав на думці союз із ним задля захисту від Ассирії, в протистоянні якій він та Бен-Гадад могли об’єднатись, неначе брати.

“Чимдуж” ухопившись за цей промінь надії, слуги Бен-Гадада підтвердили, що “брат” Ахава таки живий. І коли вони привели переможеного арамійського царя до Ахава, як було їм наказано, “Ахав” дійсно надав йому царські почесті, запросивши Бен-Гадада сісти у свою “колісницю”. Прагнучи відразу заручитися підтримкою свого колишнього ворога, Бен-Гадад заприсягся повернути ті “міста”, які його “батько” Бен-Гадад І відібрав у “батька” Ахава (попередника) Вааси (див. 15:20). До того ж арамійський цар запропонував ізраїльському можливість вести торгівлю “у Дамаску”, що “батько” Бен-Гадада робив свого часу “в Самарії”. Два царі дійшли згоди, уклавши відповідну “умову”, і з такою обіцянкою дружніх стосунків Ахав “відпустив” Бен-Гадада.

Три роки потому (853 р. до н.е.) Ахав та Бен-Гадад зіткнулися зі спільним ворогом, Ассирією, очолювану могутнім царем Салманассаром III (859-824 рр.. до н. е.), та відбили його атаку при Каркарі, місті на березі річки Оронт в Арамі. Ахав підкріпив коаліцію з Бен-Гададом десятком тисяч вояків та двома тисячами колісниць. Про цю битву не згадується у Святому Письмі, але запис про це, зроблений самим Салманассаром, зберігся. Зараз він знаходиться у Британському музеї. (Див. James B. Pritchard, ed., Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament . Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1955, pp. 278-9.)

(2) Непослух Ахава (20:35-43)

      20:35-36.   Пророчі учні навчались у школах пророків, загальновизнаних установах Ізраїлю, що були засновані з метою увіковічнити Закон Мойсея та Боже Слово. “Один з” таких молодих юнаків отримав доручення від самого Господа. Божий наказ, хоч і незвичний, полягав у тому, щоб один з товаришів юнака вдарив “його”. Відмова товариша, хоч вона і зрозуміла, стала виявом непослуху та бунту проти Господа. Саме через такий непослух та неусвідомлення важливості виконання Божих наказів співчутливий товариш пророчого учня зустрів свою смерть. Що ж, для виконання своєї волі Господь знову обрав лева ( див. 13:24).  

        20:37-40а.  Згодом молодий  “пророк” зустрів іншого товариша, який таки “вдарив його і поранив”. Прикидаючись пораненим воїном, він “став чекати ... на дорозі” царя Ахава, який саме повертався до Самарії. Пророк “зробив … себе незнаним, зав'язавши перев'язкою собі очі”. Без цього цар би негайно впізнав у ньому пророка (див. 20:41). Що цікаво, це вже не вперше у 1 Книзі Царів, коли людина приховувала свою справжню особистість (див. 14:2). Пізніше ж і Ахав перевдягся для участі в бою (22:30).

Очевидно, Ахав подумав, що вже зустрічався з цим чоловіком раніше. Пророчий учень сказав цареві, що йому, пророку, було наказано під час “битви” стерегти в’язня, якому все ж вдалося втекти. Також він додав, що за це він мав або пожертвувати власним життям (віддати “за нього свою душу”), або ж “відважити талант срібла” (приблизно 75 фунтів).

20:40б-43 . Ахав тут же визнав мовця винним; це був очевидний випадок недбалості. Як і у випадку Натана й Давида (2 Сам. 12:1-7), “цар” відповів пророкові словами, що засудили його самого. Пророк же, одразу відкривши свою справжню особистість, відповів царю, що це  він, Ахав, недбало поставився до обов’язку слідувати Божому наказові та розправитись з Бен-Гададом. Хоча таке Боже розпорядження і не занотоване в біблійному тексті, очевидно, що Ахав його таки отримав. Замість того щоб послухатися Господа, результатом чого стало б завершення конфлікту з набридливим арамійським військом, Ахав захотів слідувати власному планові. Йому здавалося, що допомога Бен-Гадада у війні з Ассирією буде кориснішою Ізраїлю, аніж його смерть.

  Отож, Ахав мав поплатитися власним життям за життя Бен-Гадада (див. 1 Цар. 22:37), а його “народ”, ізраїльтяни, мав загинути “за ... народ”  Бен-Гадада. Ахав повернувся “у Самарію” сумний через таке пророцтво (див. 21:4) та сердитий на себе, власне, як і на Божого пророка.

5. ЗЛОЧИН АХАВА СУПРОТИ НАВОТА (ЧАСТ. 21)

а. Пропозиція Ахава (21:1-4)

  21:1-2.  Опісля битви під Афеком (20:26-34) наступив період спокою, та все ж за  деякий час “після” бою трапились події, що записані в част. 21. Те, що “сталось” далі, ілюструє лиху вдачу “Ахава” і його дружини Єзавель та надає змогу читачам зрозуміти Божу розправу над ними, а також демонс трує вірність Господа щодо виконання пророцтв, даних Іллею (21:20-24).

  Навот був близьким сусідом Ахава “у Єзреелі”; очевидно, вони володіли суміжною власністю. “Ахав” сказав “Навотові”, що бажає придбати його “виноградник”, бо місце під ним було підходящим для овочевого городу, який Ахав хотів посадити. Цар запропонував дати йому за це “ліпший виноградник” деінде чи заплатити “грошима”, як лиш Навот захоче.

   21:3-4.  “Навот” був побожним ізраїльтянином. Згідно з Законом Мойсея, він відмовився продати “спадщину” своїх батьків (див. Лев. 25:23-28; Чис. 36:7). Очевидно, “Ахав” хотів, щоб перехід власності був повним, тому повернувся додому “сумний та сердитий” (див. 1 Цар. 20:43). Він поводився, неначе дитина. Замість того щоб прийняти рішення Навота, він ліг набундючений “на ліжко” та навіть відмовився “їсти”.

              б. Змова Єзавель проти Навота  (21:5-10)

          21:5-7.  Коли  “жінка” Ахава запитала його, чому він поводиться таким дивним чином, він розповів їй про відмову Навота. “Єзавель” зростала в такому культурному середовищі, де не поважали права людей, як в Ізраїлі. Тож для Єзавелі видавався немисленим той факт, що її чоловік просто не забирає те, що бажає. Вона вважала, що саме так “цар” повинен поводитись. Як що він не зробить те, що необхідно в цій ситуації, то Єзавель  сама й без жодних вагань виконає це за нього.

      21:8-10.  Знаючи, як використати закони Ізраїлю на свою користь, Єзавель послала “листи … до старших та значних, що жили” у місті  “Навота”, наказавши їм оголосити “піст” та знайти “двох нікчем”, які звинуватять Навота у хулі “Бога й царя”, щоб люди через це забили його “камінням на смерть”. А би у ті часи звинуватити когось в Ізраїлі, мусило бути мінімум два свідки злочину (Втор. 17:6-7). Богохульство вважалося злочином і каралося побиттям камінням (Лев. 24:16), однак зневажання царя не каралось таким чином. Єзавель, мабуть, додала в свій наказ такі слова, бо, можливо, думала, що хула царя також каралася смертю.

       

       в. Вбивсто Навота (21:11-16)

        21:11-14.  “Старші й значні” міста Єзреел, очевидно, більше боялись Єзавелі, аніж Господа, якщо повністю виконали її наказ. Коли “Навота” (та його синів; див. 2 Цар. 9:26) забили “камінням на смерть”, нікчеми, яких наймали для наклепу, покірно відзвітували, що завдання виконано.

        21:15-16.  Тоді “Єзавель” повідомила “Ахавові”, що тепер він може забрати “виноградник Навота”, оскільки його попередній власник “умер”. Почувши це, цар “устав” із ліжка “і пішов” до виноградника, аби “посісти” власність, яку так сильно бажав.

 

      г . Пророцтва Іллі (21:17-26)

      21:17-19.  І знову Господь обрав Іллю, щоб оголосити про кару, якої зазнає Ахав. У той час він саме перебував “у винограднику Навота”. Господь сказав Іллі все, що необхідно було передати Ахаву (див. вірш 19). Звісно, це Єзавель була відповідальна за смерть Навота, але й Ахав був причетний до вбивства, оскільки саме від його імені дружина надіслала лист старшим і значним у тому місті з дорученням вбити Навота (вірш 8). Тому Ілля мав сказати Ахаву, що той вчинив злочин, забравши як власність (“посідання”), що не належала йому, так і життя невинного. Місце, “де пси лизали кров Навота”, знаходилось у Єзреелі. Коли пси лизали чиюсь кров з землі, це свідчило про негідну смерть, особливо для царя, якого зазвичай дбайливо охороняли та ховали з великою пошаною. Ілля мав не залишити сумніву Ахаву щодо того, чия “кров” мається на увазі: так, саме царева!

      21:20-22. Коли  пророк дійшов до привласненого Ахавом виноградника, цар сказав до Іллі: “Таки знайшов єси мене, вороже?” З цього можна припустити, що для Ахава це було лише справою часу, доки Ілля або якийсь інший Божий пророк не знайде його. Ілля вже не був тим, що тривожить Ізраїля (18:17), але ворогом царя. Ахав сам став ворогом Бога та Його народу, чинячи “зло в очах Господніх” (див. 21:25). Коли Ілля сказав царю, що той “запродав себе”, то мав на увазі, що Ахав пожертвував своїми принципами, аби заволодіти бажаним, навіть чимсь порівняно незначним. Отож, Господь пообіцяв навести на Ахава “лихо”, викорінити в нього “все чоловічої статі, усіх рабів і вільних в Ізраїлі” та вимести його та його дім (рід) “геть”, через що він залишиться сам один, без будь-яких союзників (див. 14:10; 16:3). Бог постановив зробити з домом Ахава те саме, що свого часу зробив з домом Єровоама та з домом Вааси (див. 2 Цар. 9:9).

        21:23-24.  Що ж до “Єзавелі”, то “пси” мали пожерти її “на єзреельськім полі”, що навряд чи було належною смертю для могутньої цариці (див. 2 Цар. 9:10, 36-37). В містах, як-от Єзреель, дикі пси жили на смітниках. Нащадків же Ахава мали поховати не з почестями, а з’їсти “пси” та “птиці” (див. 1 Цар. 14:11; 16:4).

       21:25-26.  В цих рядках оповідач висловлює власну думку щодо Ахава та його дружини Єзавелі, вставивши її в оповідь про розмову між Іллею та Ахавом. Цар був єдиним таким у своїй злобі. Він “запродався”, аби “чинити зло в очах Господніх” (див. вірш 20). “Єзавель”, будучи позбавленою будь-якої духовності та совісності, “підводила” чоловіка “до” злих діянь. Займаючись ідолопоклонством, Ахав “виробляв гидоти над усяку міру”, ходячи грішними дорогами, зовсім так, як чинили “аморії”, яких “Го сподь прогнав” із Палестини, коли ізраїльтяни ввійшли в цей край за часів Ісуса Навина (ІсНав. 10:12-13).

        д . Покута Ахава (21:27-29).  

      21:27-29.  Передбачення Іллі дуже засмутило Ахава. У щирій покуті він “упокоривсь передо” Господом. Розірвавши на собі “одежу” (Ест. 4:1; Іов. 1:20), він одягнув “вереття” (Бут. 37:34; 1 Цар. 20:31-32; Ест. 4:1; Неєм. 9:1. Дан. 9:3) та почав постити (Неєм. 9:1. Дан. 9:3). Все це було свідченням щирого смутку та каяття. І Бог помітив зміни в думках та поведінці Ахава. Життя царя було заплямоване його гріхами, проте у відповідь на його теперішню смиренність Бог виявив до нього Своє милосердя і пообіцяв не наводити лиха на “дім” Ахава “за його життя”, але “за життя його сина” Йорама (2 Цар. 9:24-26; 10:17). Та дружина Ахава, Єзавель, не покаялась, тому й загинула тією смертю, яку їй обіцяв Господь, без будь-якого права на помилування (2 Цар. 9:30-37).

6. СМЕРТЬ АХАВА (22:1-40)

      а . Союз Ахава з Йосафатом (22:1-4)

     22:1-4.   Всі “3 роки” після битви під Афеком (див. 1 Цар. 20:26-34) між Ізраїлем та Арамом “не було війни”. Однак “на третьому ж році” (853 р. до н.е.), майже відразу після того, як Ахав та Бен-Гадад подолали Салманассара в битві при Каркарі, ізраїльський цар вирішив, що йому необхідно відібрати в араміїв місто “Рамот гілеадський”, оскільки колись арамії забрали це місто в ізраїльтян. Воно було одним з головних міст племені Гад і знаходилося за 28 миль на схід від Йордану та за 15 миль на південь від Кіннерет-моря, майже прямо на схід від Єзреелю. Аби зібрати військо, достатньо велике для того, щоб подолати араміїв, Ахав попросив Йосафата, царя юдейського, вступити в союз із ним супроти Бен-Гадада ІІ. “Йосафат” погодився на це, але тільки з політичних міркувань, а не тому, що хотів війни. Юдейський цар був володарем, що корився Богові та був вірним Йому.

      б. Поради пророків Ахава (22:5-12)

       22:5-7.  Перед тим як приступити до справи, “Йосафат”, цар юдейський, попросив Ахава, царя ізраїльського, порадитись щодо цього з Господом. І хоч Ахав, очевидно, не дуже цим переймався, та аби задовольнити Йосафата, скликав “щось із 400” пророків. Зрозуміло, це були Божі пророки, оскільки Ваалових цар юдейський не визнавав. Але ті пророки, яких скликав Ахав, були відступниками Божими. Їхньою головною метою було не слово правди та істини, а те, що, на їх думку, хоче почути цар, адже в такому разі він буде задоволений та прихильний до них. Їхня відповідь на запитання Ахава якимось чином наштовхнула Йосафата на думку, що ці провидці не служать Господові. Отож, цар юдейський поцікавився, “чи немає тут часом ще й Господнього пророка, щоб … його спитати” (див. 2 Цар. 3:11).

      22:8-12.  Ахав відповів, що є  “один такий”, через якого можна було б спитати Бога. Проте цей пророк завжди передбачав “саме лихе” для Ахава, через що цар, як сам він сказав, “його” не любив. Очевидно, Ахав більше дбав про вдаваний добробут, аніж про те, щоб знати правду. “Міхей”, як і Ілля, був одним з порівняно невеликої кількості вірних Господеві пророків у тогочасному Ізраїлі, і через глибокий інтерес Йосафата до того, щоб почути передбачення “Міхея”, Ахав таки послав за ним.  

     Скоріш за все, Міхей жив або “в Самарії”, або біля неї, де, власне, і мала місце ця розмова. Площею зазвичай називали певне узвишшя, тому це мало бути підходяще місце для Ахава та Йосафата, аби готуватися до битви. Брама ж міста була на той час найпопулярнішим місцем, куди приходили люди. Отож, там зібрався тоді цілий натовп, в тому числі “всі (400) пророки”. Один з них, “Седекія” (див. вірш 24), навіть зробив собі “залізні роги” та богохульно заявляв, що начебто Бог сказав йому, що двоє об’єднаних царів за допомогою цих рогів виколять “араміїв геть до одного”. З таким передбаченням інші “пророки” цілковито погоджувались, додаючи власні оптимістичні обіцянки майбутньої перемоги.

      в. Передбачення Міхея (22:13-28)

      22:13-14.  Скопець, якого послали по “Міхея”, запевнив пророка, що варто дати оптимістичне передбачення (звістити “цареві добро”), як це зробили інші, але Міхей “відповів”, що передасть “тільки те, що скаже” йому “Господь”, незалежно від того, що вже сказали інші лжепророки. Як і Ілля, Міхей був готовий стояти на своєму, навіть якщо й ніхто з ним не погодиться.

      22:15-16.  “Цар”, скоріш за все, Ахав, що був хазяїном та володарем цієї землі, задав “Міхею” те ж запитання, яке задавав раніше іншим провидцям (вірш 6). Очевидно, пророк Міхей знав, як все проходитиме; напевно, він уже пророкував царю декілька разів до цього. Його відповідь була дещо саркастичною, хоча в голосі пророка не було саркастичного тону, що було неприпустимим для людини такої, як він. Ахав відразу зрозумів слова Міхея, тому його власна відповідь була такою ж саркастичною, адже цареві, вочевидь, ніколи не доводилося “заклинати” Міхея, “щоб” той “говорив … лише правду”, та, власне, такі слова Ахава були доречними тут.

      22:17-18.  Час для сарказму був вичерпаний. “Міхей” передав Божі пророцтва простими словами, які водночас все перекреслювали. Міхей сказав, що побачив (скоріш за все, у видінні), що весь Ізраїль буде розсипаний “по горах” гілеадських, “неначе вівці” без “пастуха”, які поневіряються та шукають, хто б їх скерував. “Господь” передав пророкові, що ці вівці не мають “пана”, вказуючи, безперечно, на Ахава. Коли у битві вб’ють пастуха, вівці зможуть повернутися “додому” в мирі і їх не буде переслідувати арамійський ворог. Ахав відреагував на ці слова холодно та безцеремонно (вірш 18; див. вірш 8), не бажаючи сприймати їх серйозно.

      22:19-23.  “Міхей” же продовж ив  розповідати й усе інше, що Бог об’явив йому, – не про сам бій, а про пораду, яку обидва царі отримали від 400 пророків. Він закликав обох царів вислухати “слово Господнє” й почав оповідати, як побачив “небесне військо”, Божих воїнів-ангелів, що згуртувалися “коло” Божого небесного престолу. Незважаючи на те, чи розмова, яку потім передав Міхей (вірші 20-23), і справді трапилася на небесах, чи це було об’явлення в такій формі, в якій його міг зрозуміти Міхей та його слухачі, суть була зрозуміла усім: вустами 400 “пророків” говорив “дух неправди” (вірші 22-23), аби обманом спонукати “Ахава” піти у бій і “там” загинути (вірш 20). Звісно, Міхей казав правду. Господь особисто дозволив духові неправди (себто демону) промовляти через 400 пророків, щоб зрештою привести “Ахава” до смерті.

      22:24-25.  Безперечно, “Седекія” (див. вірш 11) зрозумів послання Міхея, як і усі. Ляпас “по щоці” був великою образою (див. Іов. 16:10, ПлЄр. 3:30, Міх. 4:14), набагато більшою, аніж у наш час. Лжепророк безсоромно або ж наївно заявив, що він не придумував свого пророцтва сам, а його дав йому сам Господь.

      Міхей не збирався сперечатись, чиє пророцтво було від Бога, а чиє – від духа неправди. Час усе розсудить. Пророк не бажав лякати людей, коли цьому не було причини. Седекія ж дізнається, хто отримав правдиве Боже слово, коли бігатиме “від покою до покою, щоб сховатись” (себто після того, як Ахава вб’ють, лжепророки тікатимуть від страху).

       22:26-28.  Реакція Ахава на все сказане Міхеєм свідчить про сліпоту та нерозсудливість, що захоплюють людину у свій вир, коли вона нехтує Божим словом. Замість того щоб покаятися, як раніше (21:27), на цей раз він виказав у своїй непокорі Господові разючу упертість. Він навіть наказав відвести Міхея “до Аммона, міського начальника, та до Йоаса царевича”. Царевич Йоас, вочевидь, був людиною, яка мала певний титул царського чиновника, однак він не був справжнім сином Ахава (див. 2 Хр. 28:7; Єр. 36:26; 38:6). Ахав звелів Аммону та Йоасу посадити пророка, який розповів йому про скору погибель, “в тюрму”. Останні ж слова Міхея, звісно, стали ще одним милостивим, але страшним застереженням для Ахава та знову підтвердили, що цар не повернеться з тієї битви “щасливо”. Пророк також закликав усіх присутніх запам’ятати його слова, оскільки вони доведуть, що “Господь … говорив” правду саме “через” нього.

      г. Битва під Рамотом гілеадським (22:29-40)

      22:29-33.  Незважаючи на застереження Міхея, Ахав, “цар ізраїльський”, та його союзник “Йосафат” рушили “на Рамот гілеадський”, аби зіткнутися в бою з Бен-Гададом ІІ, арамійським царем. Скоріш за все, Ахав “перевдягнувся” до “бою” (вірогідно, він хотів виглядати як звичайний воїн або урядник), бо боявся, аби з ним таки не трапилося те, що передбачив пророк Міхей.

      Йосафат не усвідомлював, що така тактика піддасть його життя лише більшому ризику, аж поки не почалася битва. Можливо, він не знав про лють Бен-Гадада на Ахава, яка призвела до того, що арамійський цар бачив своєю головною метою вбивство саме “царя ізраїльського”. Ймовірно, Бен-Гадад хотів вбити саме Ахава тому, що знав: без свого царя ізраїльські воїни будуть безпомічні. Скоріш за все, розірвання Ахавом угоди з Бен-Гададом (див. 20:34) також розізлило арамійського царя. Будучи одягненим в царські шати, “Йосафат”, сам того не усвідомлюючи, став головною ціллю арамійського війська. Під час атаки на нього він “закричав”, й це дало зрозуміти араміям, “що то не” той, хто їм потрібен. Вірогідно, в той момент Йосафат ввізвав до Господа, а також до воїнів; юдейський цар покладався на Господа та молився до Нього.

      22:34-36.  Те, яким чином Ахав був смертельно поранений, є одним із багатьох прикладів у Святому Письмі, де Господь попіклувався, щоб його розпорядження було виконано нібито випадково, хоча насправді це було не так. Ахав був поранений стрілою з лука, випущеною “навмання”. Чоловік, який поцілив у царя, не мав на меті поранити Ахава “між поясом та бронею”, але Бог скерував смертоносну стрілу так, що вона досягла своєї кінцевої цілі. Колісниця царя була достатньо великою, аби дозволити Ахаву знайти в ній тимчасовий прихисток. Отож, він сів у неї та спостерігав за битвою, доки не сіло сонце.                  

      Сцена, де “кров” Ахава стікає “в колісницю”, послугувала своєрідним початком наступної, де оголошується сповнення слова, що сказав був Господь про смерть ізраїльського царя (вірш 38). Битва закінчилась, коли Ахав помер; Бен-Гадад досяг своєї мети та не дав ізраїльтянам забрати Рамот гілеадський.

      22:37-38.  Тіло Ахава повернули “в Самарію”, де його й “поховали”. Якби ж ізраїльський цар не покаявся в своїх гріхах раніше (21:27), його б тоді не поховали взагалі (21:28-29). Згодом “колісницю” колишнього царя доставили до далекого “ставу”, щоб відмити від крові. Господь зневажив Ахава за злостивість його серця. Історія Ахава закінчилася тим, що його “кров”   була спаплюжена самарійськими нечестивими блудницями, що “милися” тоді у ставу, та псами, що “лизали його кров”. Цар ізраїльський, Ахав, помер саме так, як передбачив Господь (20:42; 21:19; 21).

               22:39-40.  Під час розкопок древньої Самарії археологи знайшли понад двісті фігурок та табличок зі “слонової кости” в одному приміщенні. Ахав використовував величезну кількість цього дорогого матеріалу, аби прикрасити свій палац (“будинок”) різними способами. Він також “збудував” декілька міст в Ізраїлі.

              До того ж ізраїльський цар був умілим керівником, незважаючи на духовне відступництво, яке характеризувало і його, і його помічників. Загалом він був і успішним воєначальником завдяки власним умінням, а також Божій милості над Ізраїлем. Його об’єднання з Юдеєю під час правління Йосафата дало початок першому справжньому періоду миру між Північним та Південним Царствами, відколи монархія розкололась надвоє. Таке затишшя продовжувалось близько тридцяти років, допоки на престол не заступив Єгу у 841 році до н.е.. Та попри інші досягнення Ахава, побудова вівтаря та храму Ваалу, а також заохочення до поклоніння йому (16:32-33) послабили ізраїльське царство, як ніколи досі.

І. Добре правління Йосафата в Юдеї (22:41-51)

               22:41-43.  “Йосафат”, син Аси, розпочав своє правління в Юдеї у 873 році до н.е. в якості співправителя свого батька. Така форма правління була необхідною через поганий стан здоров’я батька Йосафата (15:23) та продовжувалася ще три роки аж до смерті Аси у 870 році до н.е., коли Йосафат став єдиним правителем Юдеї. Це був перший випадок співправління з часів, коли Соломон керував державою разом із Давидом впродовж невеликого проміжку часу. Загалом “Йосафат” був “царем” Юдеї “25 років” (873-848 рр. до н.е.). Він був одним з восьми найкращих царів за всю історію Юдеї та одним з чотирьох царів-реформаторів, як і його батько Аса.

               22:44-45.  Згідно з 2 Хр. 17:6, Йосафат усунув узвишшя, але 1 Цар. 22:44 та 2 Хр. 20:33 заперечують це. Скоріш за все, Йосафат таки усунув узвишшя, та коли люди відновили їх, вдруге усувати він їх не став. Іншими царями Юдеї, які не знищували узвишшя, були Йоас (2 Цар. 12:4), Амасія (2 Цар. 14:4), Азарія (2 Цар. 15:4) та Йотам (2 Цар. 15:35). Ахаз приносив жертви на узвишшях (2 Цар. 16:4), які, скоріш за все, сам і відновив. Згодом ці узвишшя були усунуті Єзекією (2 Цар. 18:4), відбудовані Манассією (2 Цар. 21:3) та знову зруйновані Йосією (2 Цар. 23:8, 13, 15, 19).

               Як вже було зазначено раніше (див. коментарі до 1 Цар. 22:39-40), Йосафат та Ахав уклали угоду, результатом чого став мир та спокій між Юдеєю та Ізраїлем під час його правління. На жаль, ця угода також передбачала одруження сина Йосафата Йорама з дочкою Ахава Аталією, яка послідувала прикладу своєї матері та принесла Юдеї згодом великі проблеми (див. 2 Цар. 11).

         22:46-48. “Решта” ж подвигів та війн, які “провадив” Йосафат, розписані більш детально в 2 Хр. 17-20. Цар за свого правління також підтримував поширення та навчання Закону Мойсея по всій Юдеї. Господь неймовірним чином вберіг Юдею від об’єднаних військ Моава, Аммона та   Едома у відповідь на цареві молитви та покірність Богові. Він був могутнім правителем, прихильності якого добивалися філістимляни та аравійці. Також Йосафат провів багато судових реформ у Юдеї. Автор Царів підмітив зокрема ще й те, що цар “вигубив” зі своєї “землі залишки гієродулок” (див. 1 Цар. 14:24; 15:12).

22:49-51.  В результаті нестабільної політичної ситуації в тогочасному Едомі (див. вірш 48) “Йосафат” разом з ізраїльським царем Ахазією, старшим сином “Ахава” (див. 2 Хр. 20:36), “набудував кораблів” для торгівлі “у Еціон-Гевері”, що на північному краї Акабської затоки. План полягав у тому, щоб повернути золото з Офіру, що у південно-західній частині Арабії (див. 1 Цар. 9:28; 10:11), як зробив це свого часу Соломон. Але сталося так, що всі кораблі “розбились”. Отож, досягнути бажаного не вдалося. “Йосафат … не схотів”, щоб “слуги” Ахазії   пливли на кораблях з його власними. Однак так чи інакше увесь цей задум обернувся для Йосафата поразкою та розчаруванням, як і всі інші спроби владнати щось разом з Ізраїлем.

У 853 р. до н.е. син Йосафата “Йорам” почав керувати державою, будучи співправителем зі своїм батьком. Після того, як Йосафат помер у 848 р. д о н.е., його син Йорам був царем ще до 841 р. д о н.е..

Ї. Початок лихого правління Ахазії в Ізраїлі (22:52-54)

22:52-54.  Завершує 1 Книгу Царів невеликий підсумок царювання Ахазії, але більш детально події за його правління розписані у 2 Книзі Царів.

“Ахазія”, цар “над Ізраїлем”, фактично царював один рік, хоч офіційно керував державою “2 роки” (з 853 р. до н.е. і до 852 р. до н.е.), коли в Юдеї на той час царював Йосафат. Ахазія був старшим сином “Ахава”. Й оскільки у Ахазії не було свого сина, то після його смерті на престол заступив його брат Йорам. Матір’ю ж Ахазії була Єзавель. Тож він охоче ходив грішними дорогами “батька свого й … матері своєї, і дорогою Єровоама”. За його правління поклоніння “Ваалові” в Ізраїлі і продовжувалося, і заохочувалося, і навіть знаходилося під його особистим захистом.

 

                                        БІБЛІОГРАФІЯ

Davis, John J., and Whitcomb, John C., Jr. A History of Israel . Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Finegan, Jack. Light from the Ancient Past . 2nd ed. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1959.

Gray, John. I & II Kings: A Commentary . 2nd ed. Philadelphia: Westminster Press, 1970.

Jamieson, Robert. “I and II Kings.” In A Commentary, Critical, Experimental and Practical on the Old and New Testaments . 3rd ed. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1983.

Keil, C.F. “The Books of Kings.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 3. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

McNeely, Richard I. First and Second Kings . Chicago: Moody Press, 1978.

Montgomery, James A. A Critical and Exegetical Commentary on the Books of Kings . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1951.

Thiele, Edwin R. A Chronology of the Hebrew Kings . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1977.

The Mysterious Numbers of the Hebrew Kings . Rev. ed. Chicago: University of Chicago Press, 1983.

Wood, Leon J. A Survey of Israel’s History . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970.