2 ЦАРІВ

Томас Л. Констейбл

ВСТУП

Див. Вступ  до 1 Книги Царів.

ПЛАН

І. Подальша історія розділеного царства (част. 1-17)

А. Подальше лихе правління Ахазії в Ізраїлі (част. 1)

Б. Лихе правління Йорама в Ізраїлі (2:1-8:15)

В. Лихе правління Йорама в Юдеї (8:16-24)

Г. Лихе правління Ахазії в Юдеї (8:25-9:29)

Ґ. Лихе правління Єгу в Ізраїлі (9:30-10:36)

Д. Лихе правління Аталії в Юдеї (11:1-20)

Е. Добре правління Йоаса в Юдеї (част. 12)

Є. Лихе правління Йоахаза в Ізраїлі (13:1-9)

Ж. Лихе правління Йоаса в Ізраїлі (13:10-25)

З. Добре правління Амасії в Юдеї (14:1-22)

И. Лихе правління Єровоама ІІ в Ізраїлі (14:23-29)

І. Добре правління Азарії в Юдеї (15:1-7)

Ї. Лихе правління Захарії в Ізраїлі (15:8-12)

Й. Лихе правління Шаллума в Ізраїлі (15:13-16)

К. Лихе правління Менахема в Ізраїлі (15:17-22)

Л. Лихе правління Пекахії в Ізраїлі (15:23-26)

М. Лихе правління Пекаха в Ізраїлі (15:27-31)

Н. Добре правління Йотама в Юдеї (15:32-38)

О. Лихе правління Ахаза в Юдеї (част. 16)

П. Лихе правління Осії в Ізраїлі (17:1-6)

Р. Захоплення Ізраїлю (17:7-41)

ІІ. Історія врятованого Юдейського царства (част. 18-25)

        А. Добре правління Єзекії (част. 18-20)

        Б. Лихе правління Манассії (21:1-18)

        В. Лихе правління Амона (21:19-26)

        Г. Добре правління Йосії (22:1-23:30)

        Ґ. Лихе правління Йоахаза (23:31-35)

        Д. Лихе правління Йоакима (23:36-24:7)

        Е. Лихе правління Йоахина (24:8-17)

        Є. Лихе правління Седекії (24:18-25:7)

        Ж. Юдея під правлінням Вавилону (25:8-30)

КОМЕНТАРІ

І. Подальша історія розділеного царства (част. 1-17)

         У цій частині 2 Книги Царів продовжується оповідь про історію Ізраїлю та Юдеї, що почалась у 1 Цар. 12. Вона закінчується ассирійським полоном (відомим також як ассирійське вигнання) Північного Царства у 722 р. до н.е..

А. Подальше лихе правління Ахазії в Ізраїлі (част. 1)

         Тут продовжується опис правління Ахазії, старшого сина Ахава, що почався у 1 Цар. 22:52-54.

1. ЗАПИТ АХАЗІЇ (1:1-2)

1:1. Опісля смерті Ахава “Моав”, на чолі з царем Мешою, “збунтувався проти Ізраїлю”. Смерть ізраїльського царя розв’язала моавському цареві руки та дала йому надію позбавитись важкої ноші платити податки, які Омрі (дід Ахазії) наклав на них, коли взяв Моав під свій контроль (див. коментарі до 1 Цар. 16:21-24). Такий бунт не мав успіху, а втім, той факт, що він почався за правління Ахазії, наводить на думку, що він був слабшим правителем, аніж його батько Ахав.

1:2. У цьому вірші йдеться про інший випадок з життя Ахазії, розповідь про який продовжуватиметься до кінця першої частини. Цар отримав ушкодження, впавши, скоріш за все, додолу “через поруччя”, що прикривали вікно його верхньої “світлиці”. Згодом це ушкодження виявилося смертоносним. Те, що Ахазія поклонявся Ваалові, можна зрозуміти з того, що цар відправив своїх “послів” до Екрону, філістимлянського міста, що знаходилося на відстані близько сорока миль (див. карту “Подорожі Іллі” біля 1 Цар. 17:8-11), аби ті спитали язичницького ідола, чи видужає їх цар. Ваал-Зевув був одним з багатьох місцевих богів родючості, які називалися різними формами імені Ваал (що означає “лорд, повелитель”). Ім’я Ваал-Зевув означає “Повелитель мух”, але, вірогідно, у Філістії цей бог називався Ваал-Зевул, що означає “Всевишній повелитель”. Вважалось, що цей бог володів даром зцілення, у пророцтвах якого Ахазія шукав слів заохочення та підтримки. Так чи інакше, а його небажання звернутися до справжнього Ягве, Бога Ізраїлю, викриває нетрі темної душі царя і глибину його віровідступництва.  

2. ПРОРОЦТВО ІЛЛІ (1:3-8)

         1:3-4.  “Ангел же Господній” (Христос до Свого втілення; див. коментарі до Бут. 16:9) об’явився “Іллі”, як і багатьом іншим до нього в Старому Завіті (до прикладу, Авраамові, Мойсею та Гедеону). Його поява завжди ознаменовувала важливі одкровення. Отож, ангел сказав пророкові передати цареві пророцтво через царських послів, зупинивши їх на шляху з Самарії до Екрону. Таким чином, хоч Ахазія чекав пророцтва від “Ваал-Зевува”, він отримав його від істинного та живого “Бога”. Вірогідно, Ахазія, як і його батько Ахав, не хотів чути пророчих слів від справжніх Божих послів, оскільки зазвичай вони не підтримували “царя” в його лихих діях. Тож Божим покаранням за звернення до язичницького ідола, а не до Нього самого, стане те, що цар не зможе видужати (див. 2 Цар. 1:6; 16).

1:5-8.  “Посли повернулись до” царя, розповіли йому про зустріч з пророком та переповіли його слова. Звісно, Ахазія знав, ким був Ілля, оскільки той завжди був налаштований проти його батьків, Ахава та Єзавелі, за їх поклоніння Ваалові. Волохата одежа (скоріш всього, зроблена з темної козячої шерсті) та ремінний пояс були на той час незмінними атрибутами пророків. Одяг, зітканий з ворсу, настільки ж жорсткого, як мішковина, інколи називався вереттям. Оскільки таке вереття було символом горя або ж заподіяння самому собі шкоди (див. 6:30; Бут. 37:34; 2 Сам. 3:31), вбрання Іллі, скоріш за все , означало покаяння, до якого пророки закликали людей (див. покаяння та вереття у Неєм. 9:1; Єр. 6:26). За описом своїх слуг Ахазія відразу ж упізнав пророка   Іллю.

3. ПІВСОТНИК ТА ЙОГО ПІВСОТНЯ (1:9-16)

         1:9.  Для багатьох людей ця історія, скільки б вони її не читали, видається неймовірно жорстоким і до того ж недоречним виявом Божої сили. Беззаперечно, питання, що були на той момент на кону, виправдовують такі жорстокі дії. Ахазія виявив абсолютну неповагу до Іллі та Господа, від імені якого говорив пророк, виславши півсотню, аби та заарештувала його як злочинця та приволокла до царського престолу. Напевно, те, що Ілля сидів “на верху гори”, мало нагадати півсотникові про перемогу Іллі над пророками Ваала на Кармель-горі (1 Цар. 18:20-40) та його велику силу від Бога. Та, ймовірно, півсотник не захотів проводити жодних паралелей або вирішив їх проігнорувати. Хоча півсотник і визнавав Іллю Божим чоловіком (див. 2 Цар. 1:11), все ж він наказав пророкові зійти “з гори” іменем царя Ахазія.

В 1 та 2 Книгах Царів словосполучення “Божий чоловік” є синонімом до слова пророк. Його використовують щодо Семея (1 Цар. 12:22), сім разів щодо Іллі (1 Цар. 17:18, 24; 2 Цар. 1:9, 10-13), понад двадцять разів у 2 Книзі Царів щодо Єлисея (вперше згадано у 4:7 і востаннє у 13:19), а також щодо двох інших невідомих пророків (про першого йдеться в 1 Цар. 13 та 2 Цар. 23:16-17, а про другого в 1 Цар. 20:28).

1:10.  Повторення Іллею тих слів, що він дійсно   “чоловік Божий”   (див. вірш 12), підтверджує, що це справді важливо, оскільки на карту було поставлено не що інше, як добре ім’я Господа. Хто був насправді головним та могутнім? Ахазія, який хотів керувати Божими слугами, щоб ті підкорялись йому , чи Господь, здатний керувати слугами Ахазії та підкоряти їх всіх Собі ? Виславши “з неба вогонь” (див. вірш 12) на півсотника царя та його півсотню, Бог нагадав Ахазії, хто є справжнім правителем Ізраїлю, а також те, що й сам цар повинен коритися Його верховній владі. Вдаючись до гри з подібними давньоєврейськими словами, “Ілля” сказав, що “коли” він  Божий “чоловік” (‘іс), то “вогонь” (‘ес) пожере півсотника царевого та його півсотню.

1:11-12.  Ахазія не звернув увагу на те, що трапилося з його півсотнею, і знову спробував підкорити собі   Іллю. Цього разу півсотник наказав пророкові зійти “негайно вниз” (див. вірш 9). І знову “Ілля” нагадав йому, як і, звісно, тим людям, які спостерігали за всім, аби потім переповісти все цареві, що він дійсно Божий “чоловік”. Як і минулого разу, з неба “зійшов ... вогонь” покарання (див. вірш 10), доводячи, що того разу це була не випадковість, а справедлива кара від самого Господа.

1:13-14.  Та серце царя Ахазії затверділо. “Третій півсотник”, якого відправив цар ізраїльський, більше поважав Ягве та його пророка, аніж сам Ахазія. Отож, замість того щоб вимагати покори від пророка, вдаючи з себе господарів ситуації, цей чоловік виказав Іллі повагу, впавши на коліна “перед” ним. Він також визнав, що пророк – Божий” чоловік, але, на противагу першим двом півсотникам (див. вірші 9, 11), він благав у пророка милості. До того ж півсотник усвідомлював, що “вогонь”, який сходив раніше, був “з неба” (а, отже, направлений самим Богом).

1:15-16.  Тоді сказав “ангел Господній … Іллі” спуститися до півсотника, піти “з ним до царя” та “не” боятися “його”, оскільки Бог, маючи найвищу силу та владу, все триматиме у Своїх руках. (Це був уже шостий раз, коли Господь казав “Іллі” слова “іди” чи “повернися”; див. 1 Цар. 17:3, 9; 18:1; 21:18; 2 Цар. 1:3). Метою цих подій, як і у випадку на Кармель-горі, було показати верховну владу Бога цареві та ізраїльському народові.

Стоячи перед царем, Ілля безстрашно передав йому послання від Господа. Через небажання Ахазії “питати” істинного Бога Ізраїлю (див. вірш 2) та прагнення бути єдиним владикою, Господь скине його з престолу. Фактично, це було те саме послання, яке раніше Ілля передав царським послам, коли ті йшли до Екрону, але вже сказане у вічі самому царю (вірші 3-4).

4. СМЕРТЬ АХАЗІЇ (1:17-18)

         1:17-18.  Як і пророкував   “Ілля” (вірші 4, 16), Ахазія так і не видужав й “вмер” незадовго після описаних вище подій. А оскільки в нього “не було сина”, то “на місце його став царем” в Ізраїлі “брат його Йорам” (інший давньоєврейський варіант цього імені – “Єгорам”; див. НМВ, примітки). Це відбулося “у другому році Йорама …, царя юдейського” (тобто у другому році його співправління з батьком Йосафатом, іншими словами, у 852 р. до н.е.). Так трапилося, що у той час ізраїльський цар та юдейський цар мали однакове ймення – Йорам. (НМВ розділяє їх, назвавши ізраїльського царя Йорамом, а юдейського – Єгорамом).

Б. Лихе правління Йорама в Ізраїлі (2:1-8:15)

         Майже вся ця частина присвячена опису років правління Йорама, бо саме в цей час свою важливу місію здійснював Єлисей. Як і завжди, у полі зору автора 1 та 2 Книг Царів на першому місці знаходилися духовні справи, а потім вже й політичні.

1. ПРИЗНАЧЕННЯ ЄЛИСЕЯ (част. 2)

В цій главі йдеться про зміну духовного наставника Ізраїлю, а також про взяття Іллі на небеса. В ній чудеса, створені Єлисеєм, пов’язані здебільшого з його призначенням як духовного наступника Іллі.  

 

а. Взяття Іллі на небеса (2:1-12)

         2:1-3.  Йдучи “із Гілгалу”, що в Ізраїлі, “Ілля” та його молодший послідовник пророк “Єлисей” прямували у “Бетел” за дорученням Господа. Можливо, місто Гілгал, з якого йшли пророки, є сучасним містом Джальджулією (яке розташоване за 7 миль на північний захід від міста Бетел), однак його не варто плутати з Гілгалом, що знаходиться неподалік від річки Йордан (див. карту “Подорожі Іллі” біля 1 Цар. 17:8-11). Якимось чином (скоріш за все, від самого Іллі) Єлисей знав, що це мав бути останній день земного життя його наставника. Налаштований залишатися зі своїм вчителем до останнього, Єлисей відмовився від пропозиції Іллі зостатися у місті Гілгал. Людина, що вмирала, часто не жалкувала благословінь іншим (див. Бут. 49), і Єлисей не хотів втрачати такої можливості отримати Божу милість на всі подальші роки та можливу життєву місію.

        Деякі “пророчі учні”, що жили “в Бетелі”, також знали про відхід Іллі та сказали про це Єлисею. Такі групи або школи пророків були засновані, аби навчати ізраїльтян об’явленому Божому Слову. Ілля був паном Єлисея у тому сенсі, що завжди був його наставником. Відповідь Єлисея: “І я це знаю, мовчіть!” – означає тут: “Не нагадуйте мені про це зайвий раз, не робіть мені боляче”.

2:4-5. Випробовуючи відданість “Єлисея” вдруге, “Ілля” припускав, що на цей раз його учень радше залишиться у Бетелі, аніж піде з ним до наступного міста – “в Єрихон”. Та Єлисей лише виказав ще більше бажання не покидати свого наставника і відмовився від пропозиції зостатись. Отож, вони дружно пішли “в Єрихон”. “Пророчі учні” у Єрихоні, як і ті, що в Бетелі, сказали Єлисею, що в цей день Господь забере Іллю на небеса. Молодий пророк дав їм ту саму відповідь (див. вірш 3).

2:6-8.  “Ілля” випробував свого молодого учня втретє, та Єлисей стояв на своєму і знову пожертвував своїм власним комфортом заради того, щоб отримати благословення від Господа. Отак Ілля та Єлисей дійшли до річки “Йордан”. В той день зібралося “п’ятдесят” молодих пророків з Єрихону, які знали про неминучий відхід Іллі. Отож, вони стали “оддалеки”, аби побачити, що ж відбуватиметься з пророком. Біля берега річки Йордан “Ілля ... згорнув” свій “плащ” і, використовуючи його як символ Господньої сили, “вдарив” ним “по воді” (див. Вих. 14:16, 21-22). Плащ пророка символізував божественну владу Іллі (див. 1 Цар. 19:19), в яку Господь зодягнув його та уповноважив бути пророком Божим. Дивовижним чином “вода” раптом “розступилась на обидва боки”, а русло річки висохло – і двоє Божих чоловіків “перейшли по сухому” так, як ізраїльтяни перетинали Червоне Море та річку Йордан сотні років тому. (Це одна з багатьох подібностей між служіннями Мойсея та Іллі). В такий спосіб Єлисей отримав нагадування, що той самий Бог володів тією ж силою і був живим та діючим Господом Ізраїлю.

2:9-10. Потім “Ілля” запитав у Єлисея, “що” той хоче отримати від нього, “перш ніж” Бог забере Іллю на небо. “Єлисей” попросив подвійного благословення первістка, але він прагнув духовного благословення, а не матеріального. Єлисей не бажав бути таким відомим, як Ілля, чи створити удвічі більше див. Все, чого він бажав насправді, – це стати наступником Іллі та мати змогу продовжувати його служіння перед лицем Господа (див. “подвійну пайку”, Втор. 21:17).

Та, звісно, це залежало не від Іллі, оскільки Єлисей просив “про важливу річ”. “Ілля” не знав, чи Господь задовольнить прохання Єлисея. Знаком, що Бог обдарує молодого учня пророка бажаним, буде те, чи Єлисей бачитиме, як Ілля буде “взятий від” нього, чи ні. Це не була умова, за якої Єлисей отримав би бажане, а свідчення того, що так воно і буде.

2:11-12.  “Раптом” Іллю та Єлисея розділила “вогненна колісниця й вогненні коні”, та не вони забрали пророка Іллю “на небо”, а вихор. Вогненні ж коні та колісниця були символами Божої сили у бою. На той час коні та колісниці були наймогутнішими засобами ведення війни. В такий спосіб Господь показав, що Його сила набагато більша, аніж будь-яка інша. Це була та ж сила, яку свого часу показав Ілля та яку “Єлисей”, в силу своєї мудрості, так цінував (див. Вих. 14:9, 17; 1 Цар. 10:29; Пс. 104:3-4; Іс. 31:1). Насправді вихор супроводжувався буревієм з блискавицею та громом. Як і стовп хмари, що вів ізраїльтян у пустелі (Вих. 13:21), вихор був ознакою присутності Бога.

Господь забрав пророка Іллю з землі у саму Свою присутність. І “Єлисей” це “бачив”. Ілля був духовним наставником (батеньком) для Єлисея, його попередником в непростій місії навертати людей до Бога. Згадка Єлисея про ізраїлеву колісницю й “коні” означає, що молодий пророк вважав Іллю надзвичайно могутнім інструментом Господа у боротьбі супроти ідолопоклонства у Ізраїлі. Отож, його дуже не вистачатиме. На знак жалоби за цим великим духовним наставником та воїном Єлисей “вхопив свою одежу й роздер надвоє” (див. Бут. 37:29, 34; 44:13; ІсНав. 7:6; Ест. 4:1; Іов. 1:20; 2:12). Відтоді Єлисей мав носити плащ Іллі та служити Господеві з усією владою та силою, які символізувала ця річ.

б. Поділ Йордану надвоє (2:13-14)

2:13-14. “Плащ” Іллі “впав” з нього, коли пророк був забраний на небо. Використавши його, як зробив це перед тим Ілля, Єлисей “вдарив” ним “по воді” йорданській – і річка “розступилась на обидва боки” знову (див. вірш 8). Стало зрозуміло, що сила пророка Іллі перейшла тепер до Єлисея. Його слова “Де Господь, Бог Іллі?” були закликом до Бога показати Свою силу вже через Єлисея, як раніше Він робив це через Іллю.

в. Пошуки Іллі (2:15-18)

         2:15-18. П’ятдесят же пророків з Єрихону (див. вірш 7), що бачили вихор та поділ Йордану обидва рази, зробили висновок, що “дух Іллі почив на Єлисеї” (себто духовні дари Іллі перейшли до Єлисея). Отож, з поваги до його особливого покликання вони “вклонились перед ним до землі”.

        Вони не усвідомлювали, як усвідомлював це Єлисей, що Іллю було забрано у Божу присутність і вже не повернуто назад на землю. Тому пророки попросили дозволу відіслати “міцних мужів”, аби знайти Іллю; вони, як і Овдія, думали, що “Господній дух” (див. 1 Цар. 18:12) міг перенести Іллю деінде, можливо, до якоїсь віддаленої гори або долини. Знаючи, що їх пошуки будуть безрезультатні, Єлисей спробував відмовити їх, але пророки наполягали на своєму. Отож, не бажаючи видатися безсердечним, Єлисей зрештою дав їм дозвіл, та через три дні пророки все ж повернулися до Єлисея, не знайшовши Іллю, як він і передбачав. Після цього випадку на слова молодого пророка стали справді більше зважати та сприймати їх більш серйозно.

Дива Господні, об’явлені через Іллю та Єлисея

Ілля

Єлисей

Чудо

Елементи, задіяні в диві*

Чудо

Елементи, задіяні в диві*

1. Круки постачають їжу Іллі

Вода та їжа

1. Річка Йордан розділена надвоє

Вода

2. Вдова годує Іллю

Борошно та олія

2. Вода Єрихонського джерела очищена

Вода

3. Мертвий син вдови оживає

Життя

3. Помноження олії для вдови

Олія

4. Жертовник та жертву Іллі поглинуто

Вода та вогонь

4. Син шунамійки ожив

Життя

5. 102 півсотники Ахазії загинули

Вогонь

5. Отруєний казан очистився

Борошно

6. Річка Йордан розділена надвоє

Вода

6. Помноження хлібів

Хліб та зерно

7. Ілля прийнятий на небо

Вітер та вогонь

7. Видужання Наамана від прокази

Вода

8. Проказа Гехазі

9. Сплиття сокири

Вода

10. Коні та колісниці оточили Дотан

Вогонь

11. Арамійські вояки осліпли

* Багато з цих елементів – вода, борошно, олія, вогонь та вітер – було справжнім викликом Ваалові, богові дощу, блискавиці (вогню), а також родючості. Навіть воскресіння двох хлопчиків (одного Іллею, а іншого Єлисеєм) було викликом практиці жертвоприношення дітей та міфові, що начебто Ваал щороку шість місяців був мертвий, а інші шість місяців живий. Звісно, воскресіння Ваала з мертвих було міфічним, тоді як воскресіння хлопчиків пророками – цілком реальне.

г. Очищення води (2:19-22)

         2:19.  Випадок, що записаний у віршах 19-22, скоріш за все, трапився невдовзі після подій, описаних у віршах 15-18. Єлисей все ще знаходився у Єрихоні. Очевидно, чутка про нього та його силу поширилась тепер серед всіх жителів “міста”. Отож, до нього прийшов головний серед людей з проблемою, яка давала Єлисею змогу показати містянам бажання Господа та Його здатність благословляти їх. Місто Єрихон було багатим на природні ресурси, оскільки розташовувалось на родючих землях у Йорданській долині, але сталось так, що “вода” з головного джерела зіпсувалася, була “нездорова” і, скоріш за все, солонувата. Отож, коли жителі міста поливали нею рослини, вона не живила їх, а навпаки, вбивала. Напевно, не важко провести в даному випадку паралель між ситуацією, що склалась у місті з забрудненою водою, та поганим впливом поклоніння Ваалові на духовність ізраїльтян.  

2:20-22. Вирішення проблеми Господом через Єлисея було націлене на те, аби навернути людей до Себе, як, власне, і допомогти їм в нагальній потребі чистої води. Отож, нова посудина в руках пророка була в переносному значенні новим інструментом в руках Господа. Сіль же, як було відомо ізраїльтянам, здатна зберігати продукти у первісному вигляді та очищати; жителі Ізраїлю також використовували її в щоденних приносах офіри (див. Лев. 2:13). Але зазвичай при додаванні солі вода стає гіршою, а не кращою. Коли ж сіль було вкинуто до джерела Єрихону, “вода стала” дивним чином “здоровою”. Таке чудо показало містянам, що саме Господь, а не Ваал, так званий бог родючості, зумів вирішити проблему неродючості. Постійний нагляд Бога за джерелом цього міста слугуватиме тепер безперестанним нагадуванням про Його могутність і здатність дарувати народові врожай та благословення, на відміну від неродючості, спричиненої поклонінням ідолам.

д. Прокляття юнаків Єлисеєм (2:23-25)  

2:23.  Ідучи з Єрихону “у Бетел”, Єлисей зустрів на своєму шляху декілька десятків молодиків (саме юнаків, а не дітей), які, скоріш всього, були Вааловими лжепророками. Їхні насмішки, висловлені актуальним на той час сленгом, передавали наступний зміст: якби Єлисей і справді був великим пророком Господа (яким, до речі, він таки був), то Бог забрав би його на небеса, як попередника Єлисея Іллю. Епітет “лисий”, напевно, був використаний ними, аби натякнути на прокажених людей, які мусили голити свої голови і яких виганяли з поселень, вважаючи огидними. Це також могло просто бути свого роду презирство, оскільки лисина на той час була небажаною (див. Іс. 3:17, 24). Так як для чоловіків того часу було звичним прикривати свої голови, юнаки, скоріше за все, не могли знати, чи був Єлисей лисий, чи ні. Єдине, що відомо точно, – вони ставилися до Божого пророка з презирством.

2:24.  Тоді Єлисей “прокляв” лихословів “ім’ям Господнім”. Це прокляття було спричинене не образою гідності пророка, але зневагою молодиків до Господа, від імені якого говорив Єлисей (див. 1:9-14). Аби виконати розправу над юнаками, Бог знову використав диких тварин (див., для прикладу, 1 Цар. 13:24). Те, що цих сорока двох юнаків роздерли до смерті “дві ведмедиці”, наводить на думку, що до Господа та його пророка Єлисея в той день було висловлено справді велику зневагу.

2:25.  Потім пророк пішов з Бетелу “на Кармель-гору”. Серед всього іншого там він, беззаперечно, пересвідчився у великій могутності Бога, яку Він об’являв через Іллю (див. 1 Цар. 18:19-46). Так, місія Єлисея полягала в продовженні того, що почав Ілля (1 Цар. 19:16).

Далі з Кармель-гори пророк “повернувсь у Самарію”. Це місто, столиця Північно-Ізраїльського Царства, мало стати місцем багатьох могутніх діянь Єлисея.

Ці перші дива, створені пророком, показали його як унікального представника Бога серед людей з владою та силою, як і в Іллі. Безсумнівно, він заслуговував невимовної поваги, оскільки представляв собою живого, істинного Господа.

2. ЗЛОДІЯННЯ ЙОРАМА (3:1-3)

3:1-3.  “Йорам” був другим сином “Ахава”, що став правителем “над Ізраїлем”. “У вісімнадцятому році Йосафата” як єдиного “царя юдейського” Йорам “став царем” над Ізраїлем та був ним “12 років” (852-841 рр.. до н.е.). Хоча цар ізраїльський і був лихим та “чинив зло в очах Господніх”, все ж “не так, як” його “батько” Ахав та “мати” Єзавель. Скажімо, стовп “Ваала”, який, очевидно, зображав цього бога і “був” поставлений Ахавом, Йорам за свого правління “звалив”. І хоч цар ізраїльський і вчинив так, він все ж підтримував поклоніння Ваалу в Ізраїлі (див. 10:19-28). З невідомих нам причин він зруйнував це зображення ідола, але продовжував провадити політику батьків та свого попередника Єровоама (див. 1 Цар. 12:26-33; 13:33).

3. ЄЛИСЕЙ - ПРОРОК (3:4-8:15)

В цій частині Письма оповідається про великого пророка Єлисея, чиї діяння вже були раніше частково описані та розкриті.

а. Битва проти Моава (3:4-27)

3:4-8.  Моавитяни мали “великі стада” овець. Отож, коли Омрі підкорив собі Моав, він наклав на них “данину 100 000 ягнят і вовну із 100 000 баранів”, яку моавитяни змушені були віддавати впродовж багатьох років. Коли “Ахав” загинув у битві, “Меса”, моавський цар, “збунтувався проти … царя” Ахазії (1:1). Скоріш за все, це повстання не було успішним для Меси, оскільки моавський цар також повстав проти наступника Ахазії Йорама (3:4-27). Бажаючи придушити повстання, Йорам зібрав “усього Ізраїля”. А оскільки він хотів перейти Юдею, щоб здійснити задумане та подолати ворога з півдня, то попросив Йосафата, царя юдейського, приєднатися до нього та стати союзником у битві, на що той погодився та пообіцяв підтримати Йорама. Тоді Йорам запропонував атакувати противника з півдня “через едомську пустиню”, а не з півночі, що була серйозно захищеною, і Йосафат згодився.

3:9-12 . В той час Едом був частиною юдейського царства, тому і його цар приєднався до Йорама та Йосафата. Пройшовши Юдею, південно-західне узбережжя Мертвого Моря та обігнувши це море з півдня в напрямку до Едому, військо вичерпало всі запаси “води”. Те, як Йорам виразив розчарування (вірш 10), свідчить про те, що він вважав Господа винним у цій ситуації. Як і раніше (1 Цар. 22:7), “Йосафат” шукав слова Господа, тому запропонував знайти Божого “пророка”, щоб отримати настанови від Бога. “Один із слуг” ізраїльських повідомив, що десь поблизу має бути “Єлисей”. Очевидно, Господь направив Свого пророка туди, щоб він виконав свою місію, оскільки навряд чи він з власного бажання приєднався до “війська”. Подавання води “на руки” іншому для омивання було роботою слуги, отож, Єлисей вважався служителем Іллі (див. 1 Цар. 19:21). Напевно, слуга царя подумав, що Йорам не знає Єлисея, що справді могло бути. Та незалежно від того, чи знав цар ізраїльський пророка, а чи ні, його знав цар юдейський “Йосафат”. Отож, упокоривши свою гординю, троє царів пішли за порадою до Божого чоловіка.

3:13-19.  Запитання Єлисея “Що мені з тобою діяти?”, скоріш всього, є ідіомою зі значенням “Чому я повинен коритися тобі?”, а його пропозиція звернутися Йораму “до пророків” своїх батьків означає, що оскільки цар ізраїльський підтримував поклоніння Ваалу, йому слід було звернутися до свого бога. Це зауваження пророка Єлисея показало Йораму справжню безсилість Ваала, однак відповідь цього царя дала зрозуміти, що в такому скрутному становищі, в якому опинилися царі та їх військо, він звинувачував саме Господа. Тому він і прийшов до Єлисея, бо тепер витягнути їх з такої ситуації міг тільки Ягве.

Та “Єлисея” не злякали звинувачення Йорама, адже він знав, що не Господь, а сам цар ізраїльський завів своє військо у таке складне становище. Тим не менше, заради Йосафата Єлисей погодився передати їм слово Боже. Його слова “Так певно, як живе Господь сил, що Йому служу” є надзвичайно подібними до слів Іллі, які той сказав батькові Йорама Ахаву (1 Цар. 17:1; див. 2 Цар. 5:16). Гра на “гуслах” допомогла Єлисею налаштуватися так, щоб він міг легко розуміти вказівки Бога. (Так Давидові гусли свого часу заспокоювали Саула, 1 Сам. 16:23).

Отож, Єлисей отримав пряме об’явлення від Господа та приступив до пояснення Божого плану. Долина, про яку говорив Господь, найвірогідніше, була долиною Зеред на південному кордоні моавського царства. Бог пообіцяв надприродним чином забезпечити військо “водою” так, щоб всі могли вдосталь напитися та побачити, що це саме Він, єдиний та істинний Господь, допоміг їм у скруті, що, насправді, для Нього було зовсім не складно (“та це ще мала річ у Господа”). Потім це військо отримає беззаперечну перемогу над моавитянами. Воїни зрубають всі “плодючі дерева” в краї, і моавському народові не залишиться харчів та тіні для прихистку в спеку. “Джерела” будуть зупинені, що означатиме нестачу води, а добрі поля – занапащені великим “камінням”, що зупинить їх оброблення та зменшить родючість.

3:20-25.  Скоріш всього, Господь послав на Едом дощі, які заповнили “водою” долину та рови, викопані за наказом Божим. Ця “вода” була виявом любові Господа до Своїх людей. Те, що дощі не випали безпосередньо в тутешніх місцях, скоріш всього, наштовхнуло моавитян на думку, що вода у долині не могла з’явитись жодним чином. Ранішня офіра складалася з ягня, хліба та вина (Вих. 29:38-43).

Кордон, на якому “моавитяни” зупинилися “вранці”, був межею між моавським та едомським царствами на схід та південь від Мертвого моря. Взагалі не очікуючи подібного, моавитяням при сході сонця здалося, що “вода” була “червона, немов кров”. Отож, моавська армія помилково припустила, що ізраїльтяни, юдеї та едомії посварилися та “вчинили різанину між собою”, що дійсно могло статися в той час. Тому, замість того аби обережно просуватися далі зі зброєю, готуючись до бою, вони побігли “до ізраїльського табору”, щоб пограбувати озброєння та обладунки начебто мертвих воїнів. Натомість же вони прибігли до ворога, який уже очікував на них. Беззахисні моавитяни “кинулися врозтіч від” ізраїльтян, які, очевидно, згодом разом зі своїми союзниками вторглися до моавського царства, вирізали народ, зруйнували багато міст та вчинили з полями, джерелами та деревами те, що наказав їм Бог (див. 2 Цар. 3:19). Залишився лише Кір-Харесет, головне місто моавського царства, що розташовувалося на краю долини та змогло встояти під натиском атак пращовиків, що оточили його.

3:26-27.  Місто Кір-Харесет (вірш 25) було місцем сховку царя Меси. Отож, він сміливо зібрав “700” чоловіків, “озброєних мечами”, вийшов з міста та атакував “едомського царя” (який, як йому здавалося, був найслабшим з трьох союзників). Проте йому це не вдалося, тому Меса був змушений повернутися назад у місто. Поразка в битві сприймалась язичницькими воїнами Близького Сходу як знак, що їхні боги розлютились на них. І аби задовольнити свого бога Кемоша (1 Цар. 11:7, 33; 2 Цар. 23:13), Меса запропонував йому свого “первородного сина”, спадкоємця престолу, в якості людської жертви для “всепалення на мурі”. Так, він боровся всіма силами. Насправді ж, у планах ізраїльтян не було винищити всіх моавитян; вони лише хотіли зупинити їх повстання, аби контролювати цей народ далі. Отож, те, що Меса приніс в жертву свого сина, так образило “ізраїльтян” та їх союзників, що вони відвели війська та “повернулись” додому. Ізраїль переміг цю битву, навіть не зруйнувавши місто Кір-Харесет та не взявши у полон Месу.

Дехто вважає, що великий гнів “ізраїльтян” може означати великий Божий гнів у даному випадку. Але скоріш всього, це стосується гніву Юдеї на Ізраїль за вторгнення до моавського царства, в результаті чого вони стали свідками такого жахливого видовища.

Визначне археологічне відкриття – Моавітський камінь (також відомий як Стела Меша) – містить запис царя Меси про цю битву, а також про інші битви з Ізраїлем. В написі йдеться про те, що моавський цар вважав, начебто від ізраїльтян в той день його врятував бог Кемош. І хоча це правда, що тоді його не схопили в місті Кір-Харесет, а ізраїльське військо відступило, справжніми переможцями битви були саме ізраїльтяни та їх союзники.

Те, як завершилася ця битва, є ще одним доказом всемогутності Ягве і повної нікчемності ідолів та поклоніння їм. Але навіть маючи стільки доказів на користь справжнього та живого Господа, Ізраїль продовжував віддалятися від Нього та сліпо поклонявся язичницьким божествам.

б. Помноження олії для жінки пророчого учня (4:1-7)

         4:1.  Місце, де трапилася описана тут подія, насправді не вказано, але, вірогідно, вдова одного з “пророчих учнів” проживала в тому місті, де знаходилася школа пророків, скажімо, у Бетелі, Гілгалі або ж Єрихоні. Оскільки ця жінка була дружиною пророка, очевидно, пророчі учні на той час не жили в чернечому поселенні (чи поселеннях) та не давали обітницю безшлюб’я. Отож, ця вдова звернулася “до Єлисея” з проханням допомогти їй в скрутну хвилину, опираючись на той факт, що її “чоловік” був вірний Господеві (“боявся Господа”). Взяття ж “хлопців у невольники” як плату за позику було цілком звичним явищем на Близькому Сході.

4:2-7.  “Єлисей” зголосився допомогти вдові. Часто його дива, на відміну від див Іллі, були спрямовані саме на допомогу простим людям. Та олія, що залишилась у вдови вдома, була оливковою, яку використовували в приготуванні їжі та як пальне. Отож, пророк наказав їй зібрати багато порожніх “посудів”, які Бог мав би наповнити олією. Віру вдови у сказане можна виміряти, так би мовити, кількістю посудин, які вона зібрала за наказом Єлисея. Замкнуті “двері” мали забезпечити потаємність чуда розливання олії, оскільки не кожному було дано побачити це диво, а тільки вдові та її синам, на яких зійшла ця Божа милість. Але згодом жінка, скоріш всього, розповіла про неймовірне забезпечення олією її сім’ї Господом усім друзям та знайомим. Бог дав вдові олії стільки, аби та змогла заповнити “всі ... посуди”, що зібрала, себто стільки, скільки вона вважала, що потребувала. Отож, вдова повернулася до Єлисея, аби розповісти про чудо, на що пророк сказав їй розпродати “олію” та сплатити “позичку”. Решти ж грошей (“останку”), що залишилися після виплати боргу, мало бути достатньо для проживання. Тут також Єлисея названо Божим чоловіком, терміном, що використовувався у 1 та 2 Книгах Царів щодо декількох пророків (див. коментарі до 1:9).

Дана історія демонструє безмірне Боже піклування про людей, вірних Йому в часи віровідступного Ізраїлю. Вдови завжди були незахищені та потребували багатьох речей, а вдови пророчих учнів тим паче. Але, як бачимо, Господь дивовижним чином попіклувався про Свою вірну слугиню.

в. Шунамійка (4:8-37)    

Як і в попередній ситуації, так і в цій, що буде описана нижче, можна чітко прослідкувати піклування Господа про вірних Йому жінок та забезпечення їх потреб. В той час як у більшості спільнот прадавнього Близького Сходу жінки уособлювали собою нерівню чоловікам, Бог виявив тут до них Свою любов та піклування, власне, як і в інших частинах Письма.

  1. Подарунок Господа (4:8-16)

4:8-10.  На противагу бідній вдові з попередньої історії, “жінка” з Шунаму (що біля Єзреелю) була “багата”, а чоловік її – живий. Скоріше за все, “Єлисей” часто зупинявся у їхньому домі на її запрошення, подорожуючи між Самарією, Єзреелем та іншими містами. Вірність шунамійки Господу можна прослідкувати у її бажанні чинити благодіяння для Божого чоловіка. Можливо навіть, що вона була більш духовно чутлива та відкрита Господеві, аніж її чоловік (див. коментарі до вірша 23), проте він погодився на пропозицію дружини збудувати “світлицю” на плоскому дахові їхнього будинку, що було типово на той час, та обставити кімнату всім необхідним для пророка.

4:11-13.  Після того, як Єлисея прийняли в цьому домі так гостинно, він захотів чимось віддячити цим людям. Отож, пророк попросив свого слугу “Гехазі” передати цю пропозицію шунамійці. Можливо, він вирішив звернутися до неї саме через слугу, аби жінці було легше щось попросити, аніж виражати своє прохання безпосередньо йому. Божа милість до вірних Йому виражається тут у пропозиції Єлисея (вірш 13; див. вірш 2). Напевно, пророк мав певний вплив у палаці царя, хоч і був проти релігійних поглядів Йорама. Відповідь жінки (“Я живу собі серед мого народу”) засвідчила, що вона була всім задоволена та не мала жодних потреб.

4:14-16.  Опісля того, як шунамійка пішла, “Єлисей”, будучи рішуче налаштованим,  обговорив з “Гехазі”, що б він міг “зробити” для неї, на що слуга підмітив, що в жінки “сина нема” і, напевно, вже й ніколи не буде, оскільки її “чоловік … старий”. Отож, пророк “покликав” шунамійку вдруге та сказав їй, що “вона” матиме “сина” через рік “о цій порі”. Таке чудо народження мало стати подарунком Господа за все її добро, виявлене до Єлисея – Божого слуги. Відповідь жінки на почуте не означає, що вона не хотіла сина, бо його хотіла кожна ізраїльтянка, а бути безплідною в Ізраїлі вважалося великим горем. Її відповідь всього лише свідчить про те, що жінці здавалося, наче вона вже ніколи не матиме дитини, для неї це вже було неможливо. Тому шунамійка й попросила Єлисея не обнадіювати її даремно, аби згодом не розчаруватись.

(2) Народження та смерть дитяти

4:17-23.  Як і Сара (див. Бут. 18:12-13; 21:2), шунамійка таки виносила “сина”, як їй пообіцяв Господь. Та одного ранку, коли “хлопчик (очевидно, ще мале дитя) ... пішов” на поля зі своїм батьком у розпал жнив, у нього почався страшний головний біль. Отож, його віднесли “до матері”, та хлоп’яті не стало краще, і він майже відразу після того помер, скоріш за все, від сонячного удару. Цілком зрозуміло, що хлоп’я було мертвим, а не просто хворим (див. 2 Цар. 4:32), і його мати знала про це. Всі її думки в ту ж мить були направлені до Єлисея, і вона вирішила шукати його допомоги. Цілком можливо, що жінка не розповіла чоловікові, що трапилося з їх сином, оскільки боялася, що він не дозволить їй піти, якщо знатиме про це. Отож, коли шунамійка сказала чоловікові, що хоче побачити Єлисея (“Божого чоловіка”; див. вірші 9, 16, 21, 25 [двічі], 27 [двічі]), він побажав знати причину, адже в той день не було ані “новомісяччя”, ані суботи (днів релігійних святкувань). Очевидно, знання її чоловіка про духовність були поверховими та базувалися лише на дотриманні обрядів. Шунамійка сказала: “Бувай мені здоров!” – аби уникнути подальших пояснень та не затримуватись ані на хвилину.

(3) Благання шунамійки (4:24-31)

4:24-26. Отож, жінка швидко осідлала “ослицю” й наказала “слузі … небарно” рушати. Єлисей же знаходився всього за декілька миль, на Кармель-горі. Що цікаво, шунамійка знала, де знайти пророка. Коли Єлисей “побачив”, що вона йде, то відіслав свого слугу “Гехазі … назустріч” жінці. Та шунамійка не стала пояснювати нічого, адже вона поспішала саме до Єлисея. Жінка була певна в можливостях і силі Єлисея як Божого чоловіка, та не в силі його слуги.

4:27-28.  Прийшовши безпосередньо до пророка Єлисея, вона “обняла його ноги”, що було виявом неймовірної покірності, потреби та відчаю. Слузі “Гехазі” здалося, що поведінка шунамійки була неприйнятна, але Єлисей зрозумів, що вона глибоко занепокоєна. Інколи “Господь” відкривав своїм пророкам те, що мало трапитись (див., наприклад, 1 Цар. 14:5), але цього разу Він не став цього робити. Як зазвичай чинять люди у стресових ситуаціях, перші слова шунамійки не видали того, що трапилось, але виразили її почуття з приводу цього. Вона звернулася до пророка зі словами, що для неї втрата “сина” – це втрата всякої надії, як, власне, і незмога мати сина взагалі. Жінка була настільки розбита горем, що в той момент їй здавалося, що було б краще, якби її син ніколи й не народжувався.

4:29-31.  Скоріш за все, “Єлисей” зрозумів, що хлоп’я померло, але він не збирався нічого робити, спершу не вияснивши, що трапилось. Отож, він відіслав свого слугу “Гехазі”, давши тому “палицю”, символ Божого Пророка, та наказав йому покласти її “на обличчя хлоп’яткові”. Можливо, пророк думав, що Господь схвалить цей метод та виявить Свою милість так, а, можливо, він хотів надати урок. Гехазі мав негайно відправитися до Шунаму; дорогою туди йому заборонялося вітати будь-кого чи відповідати на чиєсь вітання, оскільки люди на Сході витрачали багато часу на затяжні привітання одне одного. “Мати хлопчикова” у свою чергу сказала пророкові, що не покине його. (Див. коментарі до слів, схожих на фразу “так певно, як живе Господь”, у 1 Цар. 17:1; ця та подібні до неї фрази згадуються сім разів у 1 Книзі Царів та сім – у 2 Книзі Царів.)

Отож, Єлисей “встав … і пішов слідом за” жінкою до Шунаму, в той час як його слуга “Гехазі ... випередив” пророка, який, очевидно, йшов повільніше, аніж його слуга. Гехазі виконав усі вказівки Єлисея, але хлоп’я так і не повернулося до життя. Тоді він вийшов “назустріч” пророкові та “сповістив його” про це.

(4) Чудо, об’явлене Єлисеєм (4:32-37)

4:32-35.  Те, що “хлоп’ятко” справді було “мертве”, тут підтверджено знову (див. вірш 20). Єлисей “замкнув двері” до кімнати, щоб всіма силами зосередитися в молитві на об’єкті свого прохання, в той час як Гехазі та жінка з Шунаму перебували поза межами світлиці. Про щирість палкого звернення Єлисея до Господа свідчить вже те, як пророк простягся над дитиною, що аж “тіло” хлопчика “огрілось” від його тіла; Господь почав відповідати на молитву Єлисея.

“Потім” пророк почав ходити “туди й сюди по світлиці”, скоріше за все, продовжуючи виливати свою душу Господеві і невтомно молячись від усього серця. Згодом він “знову” схилився над тілом хлоп’яти. Його дії не були жодної мірою магічними, вони всього лише супроводжували щиру молитву пророка. Відтак Господь повернув сину шунамійки життя, повітря у його легені – так, що хлоп’я аж “сім разів (число сім вказує на діяння Бога; див. 5:14) чхнуло й розкрило оченята”. Це були перші ознаки того, що Господь повернув дитину до життя.

4:36-37.  Опісля Єлисей наказав “Гехазі” покликати “шунамійку”, яка, напевно, теж десь усамітнилася для молитви. Коли ж “вона увійшла” в кімнату та побачила свою дитину живою, то відразу “упала … в ноги” Єлисею на знак поваги та вдячності (див. вірш 27), а також “уклонилась до землі” перед Богом в поклонінні Йому. “Потім” жінка “узяла свого сина”, вірогідно, на руки та покинула світлицю, сповнена радості та вдячності до Господа за все, що Він для неї зробив.

Ця історія справді рясніє численними доводами вірності та віри шунамійки у Господа (див. вірші 8-10, 16, 21-22, 24-25, 27, 30, 37). Бог винагородив жінку за її віру неймовірним народженням сина та ще більш незбагненним поверненням його до життя. Те, що слузі Єлисея Гехазі не вдалось оживити дитину за допомогою всього лише палиці пророка, свідчить про те, що справжній та істинний Господь відповідає лише на прохання людей, сповнених глибокої віри, і не творить чудеса у відповідь на використання якогось фетишу (в даному випадку палиці Єлисея). Примітно, що Ваал, бог родючості, безсумнівно, отримав тут поразку, оскільки цю історію про повернення Богом дитини до життя в Ізраїлі знали усі (див. 1 Цар. 17:21-22).         

г. Отруєний казан (4:38-41)    

Під час однієї з подорожей Єлисея до пророчих учнів, що були в Гілгалі, склалася ситуація, що стала передумовою уроку пророка. Той факт, що все сталося в часи голоднечі, є невід’ємним для правильного розуміння цієї історії. Ця “голоднеча” могла бути тією ж, про яку написано згодом (6:25; 7:4; 8:1), або іншою (див. голоднеча за часів Іллі, 1 Цар. 18:2). (Скоріш за все, ця та інші історії з життя Єлисея розташовані не в суворому хронологічному порядку, а з огляду автора на наступні причини: однакова суть історії, пов’язані між собою повчання, географічні зв’язки тощо. І хоча в краї на той час був голод, Єлисей мав намір нагодувати пророчих учнів всім, що можна бути зібрати. Отож, він попросив свого слугу (можливо, Гехазі або ж когось іншого) поставити “великого казана” та зварити “юшку”.

Відтак “один з” учнів “пішов …, щоб назбирати” все, що тільки міг знайти у полі, аби це згодом приготувати у казані. Знайшовши “дику лозу”, він “нарвав з неї овочів ... і накришив їх у казан з юшкою”. Незрозумілі плоди мали жахливий смак та, мабуть, спричинили гостру реакцію в тілах тих людей, що “скуштували” цю юшку. Пророчі учні зробили висновок, що ті овочі, зібрані з дикої лози, отруїли вже всю їжу в казані, але Єлисей додав “в казан” трохи “муки”, якої в ті часи було не так вже й багато. Завдяки цьому юшка стала досить смачною, і пророчі учні могли “їсти” її без всякої шкоди для них.

В часи пророка Єлисея духовна голоднеча була спричинена тим, що люди відвернулися від Господа та Його Закону. Так чи інакше, люди були спраглі духовно і, намагаючись задовільнити всі свої потреби, насичувалися лжерелігією – ваалізмом. Хоча поклоніння Ваалу виглядало досить невинним, а проте було огидним та смертоносним, жахливі наслідки якого Божі пророки власне й намагалися подолати в Ізраїлі.  

д. Помноження хлібів (4:42-44)  

4:42-44.  Ваал-Шаліша було містечком, близько розташованим біля Гілгалу, тому цей випадок трапився, мабуть, приблизно тоді ж, коли і попередній, оскільки очевидно, що голоднеча в тому краї продовжувалась. “Чоловік”, що приніс “Божому чоловікові” (Єлисею; див. вірш 21) буханці “хліба” і “свіжого зерна”, скоріше за все, вірив у Господа і приніс ці харчі Богові як підношення з первоплодів свого врожаю (див. Чис. 18:13; Втор. 18:4). Коли ж “Єлисей” попросив свого слугу (Гехазі), аби той роздав ці харчі на поживу сотні чоловіків, що зібрались (вірогідно, Божим пророкам; див. 2 Цар. 4:38), відповідь слуги означала, що хлібів було занадто мало, аби всім поживитись. Однак, незважаючи на це, пророк наказав йому роздати буханці та запевнив Гехазі, що “Господь” пообіцяв, що їжі буде достатньо, “та ще й зостанеться”. Отож, слуга пророка виконав доручення, і Бог помножив хліби так, як і обіцяв.

Це чудо показало всім, хто відав про нього, що Господь може помножувати обмежені кількості (див. 1 Цар. 17:7-16) того, що було присвячене Йому, і за допомогою цього насичувати та підтримувати справді багато людей. Натомість Ваал, бог родючості, знаний ще як “повелитель землі”, не мав такої сили.

е. Нааман арамійський (част. 5)

         Чутка про дива Єлисея поширилась далеко за межі Ізраїлю, як зазначено в оповіді про ще одне чудо, об’явлене пророком.

(1) Недуга Наамана (5:1-6)

5:1.  Нааман був начальником “війська арамійського царя”, Бен-Гадада ІІ (860-841 рр. до н.е.; див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів” біля 1 Цар. 11:23-25). Його вважали успішним та хоробрим воїном (“великим чоловіком”) за всі його високі заслуги та перемоги, що Господь допоміг здобути араміям під його керівництвом. Проте Нааман був “прокажений” (скоріше за все, його недугою було щось інше, а не те, що сьогодні люди розуміють під проказою; див. НМВ, примітки). Ця жахлива хвороба щодня тільки прогресувала на тілі своїх жертв та зрештою призводила до смерті. До того ж проти неї не було жодних відомих ліків. В Ізраїлі прокажених людей зазвичай ізолювали від здорових, але в інших царствах, включаючи арамійське, не завжди чинили так. Отож, Нааман міг виконувати свої обов’язки рівно стільки, скільки дозволяла йому проказа.

5:2-3.  Під час несподіваних нападів на Ізраїль військо Наамана часто брало у полон деяких ізраїльтян, яких робили своїми слугами. Серед них була й маленька дівчинка, яка стала слугинею “жінки Наамана”. Очевидно, вона та її чоловік добре ставилися до дівчинки, якщо та шукала, як допомогти своєму пану видужати. Отож, ізраїльтянка сказала “своїй пані”, а та своєму чоловікові Нааману, що пророк, який живе “в Самарії”, може вилікувати його “від прокази”. Мова йшла про Єлисея, що жив у будинку у столиці Ізраїлю (див. 6:24, 32). Напевно, дівчинка чула про пророка до того, як її забрали в полон. Знаючи про надприродні здібності Єлисея, вона, вочевидь, припустила, що він зможе вилікувати страшну недугу Наамана. Хоча, до слова, за часів Єлисея в Ізраїлі проказа була все ж невиліковна (Лк. 4:27). Пізніше ця віра маленької ізраїльтянки у Господа виллється у непрямий докір царю Ізраїлю Йораму за його невіру в Бога.

5:4-6.  “Арамійський цар” справді хотів, щоб його цінного начальника війська очистили від недуги, й не тільки тому, що Нааман був його довіреним другом, а ще й тому, що проказа могла зрештою позбавити царя верховного військового командувача. Отож, “Нааман” вирушив до “царя” Йорама, який, як він гадав, накаже пророкові Єлисею вилікувати його. “З собою” головнокомандувач арамійського війська захопив “10 талантів (приблизно 750 фунтів) срібла”, 600 “шеклів (приблизно 150 фунтів) золота й 10 перемін одежі” – подарунки, що високо цінувались на Близькому Сході. Він також мав з собою “листа” від арамійського царя для Йорама з конкретним проханням вилікувати “Наамана”.

(2) Видужання Наамана (5:7-14)

5:7. Коли Йорам “прочитав ... листа” від Бен-Гадада ІІ, то надзвичайно розгубився. Так, розірвання “на собі” одежі означало велику тривогу та смуток (див. 2:12; 6:30; 11:14). Ізраїль та Арам підтримували між собою мирні стосунки, але Йораму в ту мить здалося, наче Бен-Гадад намагається піднятися проти Ізраїлю знову, як він зробив це свого часу з його батьком Ахавом (див. 1 Цар. 20:1-3). Йорам не зрозумів, що Нааман не хотів, аби саме він вилікував його недугу; йому навіть на думку не спав пророк Єлисей, який повсякчас протидіяв йому, через що Йорам не хотів мати взагалі нічого спільного з ним.

5:8-10.  Коли ж “Єлисей” дізнався про занепокоєння Йорама щодо листа Бен-Гадада, то “послав до царя сказати”, щоб той не переживав, а відіслав Наамана до нього, і пророк оздоровить його. Таким чином, як не цар ізраїльський Йорам, так хоч Нааман побачить, “що є в Ізраїлі пророк”. Отож, невдовзі після того “Нааман” з усім своїм супроводом (“кіньми та колісницею”) прибув до “дверей хати Єлисея”.

Зовсім не боячись головного командувача араміїв, Єлисей навіть не вийшов до нього, а натомість всього лише “вислав до” Наамана “слугу”, аби той передав йому просту установу, яку необхідно було виконати, аби видужати. Отож, Нааманові було сказано “сім раз” викупатися “у Йордані”, аби звільнитися від своєї недуги. Секрет виздоровлення полягав не у неймовірних властивостях йорданської води, а у беззаперечному виконанні настанов Господа та вірі в Його обіцянку, яку Він передав через Свого пророка.

5:11-14.  “Нааман” відійшов від будинку Єлисея розгніваним з двох причин:

  1. Його образила безцеремонна поведінка Єлисея, адже полководець очікував на церемонію очищення, відповідну його високому званню.
  2.  Його обурили слова про те, що треба викупатися в каламутній воді річки Йордан, яку він вважав нічим не кращою за річки “Авана та Фарфар”, що протікали на його батьківщині; як йому здавалось, вода Йордану не могла принести жодної користі йому.

        Проте “слуги” головнокомандувача не так образилися, як їх пан. Отож, вони дивилися на всю цю ситуацію більш об’єктивно. Обережно приступивши до нього, вони звернулись до Наамана словом “батеньку” і закликали його діяти розсудливо. Слуги підмітили, що виконати доручення Єлисея зовсім не важко (це ж не було “щось важке”). Що поганого могло статися лише від однієї спроби зробити те, що звелів пророк? Беззаперечно, Нааман почувався присоромленим, але йому вдалося вгамувати свій норов та послухатись Божого слова. Отож, оскільки Нааман прислухався у вірі до Господа, він виздоровів (“став чистий”). Ба того, Бог зробив навіть більше, аніж обіцяв, і повернув йому “тіло ..., мов у малого хлопця”. Господь настановив йому викупатися “сім разів” (див. 4:35), аби показати, що це виздоровлення було повністю справою Його рук, “адже число сім є знаком Божих діянь” (C.F. Keil, “1 & 2 Kings,” in Commentary on the Old Testament in Ten Volumes , 3:319). Той факт, що за часів Єлисея проказа арамійця була вилікувана, в той час як проказа ізраїльтян – ні (Лк. 4:27), вказує на неабияке тогочасне віровідступництво Ізраїлю.

(3) Подяка Наамана (5:15-18)

5:15-16.  Нааман “повернувся” з річки Йордан до будинку пророка в Самарії (відстань між якими становила близько 25 миль), сповнений вдячності до Єлисея та не з порожніми руками. Замість того щоб очікувати на вихід пророка до нього, Нааман сам охоче “став перед” Єлисеєм та засвідчив свою віру в те, що ізраїльський Бог є єдиним, істинним Господом (на жаль, багато самих ізраїльтян, до числа яких входив і їх цар, так і не усвідомили цього). Для Бога найвищою ціллю уздоровлення арамійця був саме той висновок, до якого зрештою Нааман таки дійшов. Єлисей погодився, що “Господь”, якому він служить, “живе” (див. коментарі до 1 Цар. 17:1; 2 Цар. 4:30), однак відмовився прийняти будь-яку нагороду за оздоровлення Наамана, чиї вмовляння так і не переконали пророка. Так, Божий чоловік об’являв Господні дива не заради винагороди чи вигоди, а тільки за Його словом, і Єлисей не хотів, щоб хоч хтось думав інакше. Звісно, лжепророків можна було легко підкупити, але справжній пророк, послідовник Іллі Єлисей, не був серед їх числа.

5:17-18.  Так як пророк нічого не взяв від Наамана, арамійський полководець попросив його дати йому “землі” – стільки, “скільки можуть повезти 2 мули” до Дамаску. Насправді земля потрібна була Нааману для того, щоб на ній поклонятися єдиному Богові. Багато прихильників багатобожжя вірило, що богам можна поклонятися тільки на їхній власній землі або на збудованому з неї жертовникові.

Нааман сказав, що тепер поклонятиметься тільки Ягве (Господеві), але забобони та марновірство ще затуманювали його розум. З огляду на його офіційні обов’язки Нааману все ж треба було формально поважати бога, якому поклонявся його “пан”, цар арамійський. На той час богом Дамаску був Гадад-Ріммон, бог грому та дощу, ім’я якого тут було скорочене до “Ріммона”. В обов’язки Наамана якраз таки входила його участь в офіційному поклонінні цьому богові разом зі своїм царем та, скоріше за все, іншими високопосадовцями. Головнокомандувач не збирався ризикувати власним життям, як зроблять це свого часу троє друзів Даниїла (Дан. 3:12), через відмову кланятися ідолові. Але водночас потрібно пам’ятати, що Нааман не був зроду ізраїльтянином з можливістю осягнути об’явлене Боже Слово. Можливо, через це його відповідальність перед Господом не була такою великою, як відповідальність перед Ним ізраїльтян. Вираз “обіпреться … на мою руку” (див. 2 Цар. 7:2) є образним висловом з тим значенням, що цар може покластися на свого помічника та звернутися до нього по допомогу.

(4) Жадібність Гехазі (5:19-27)

5:19-21.  Прощальні слова Єлисея перед відбуттям Наамана (“Іди в мирі!”) радше були благословенням на його майбутню подорож, аніж на компромісну поведінку Наамана, яку він описав (вірші 17-18) та яку пророк ні схвалив, ні не схвалив.

Та ось слуга пророка “Гехазі” пожадав того, що Нааман запропонував Єлисею і від чого той відмовився. Очевидно, він виправдовував свою жадібність тим, що оскільки Нааман був арамієм, одвічним ворогом Ізраїлю, то за виявлене чудо потрібно було отримати бодай якусь винагороду. Отож, Гехазі “побіг” за арамійським полководцем, аби взяти “від нього” хоч щось, а оскільки великий караван “Наамана” рухався повільно, то слуга Єлисея невдовзі наздогнав його. Щойно побачивши “Гехазі”, арамійський полководець “скочив йому назустріч із колісниці” (див. 4:26) та запитав, “чи все гаразд”.

5:22-24.  Гехазі “відповів”, що “усе” добре, а потім почав відверто обманювати Наамана, сказавши, що до його пана несподівано “прийшли” гості (“два хлопці з пророчих учнів”) і Єлисей бажає дати їм трохи “срібла” та переміну “одежі” для кожного. Що ж, Гехазі говорив неправду, ще й від імені пророка Єлисея, спромігшись зробити так, аби його прохання звучало якомога безкорисним. Арамійський полководець був радий допомогти та вмовив слугу взяти удвічі більше “срібла” (тобто “2 таланти срібла ... і 2 переміни одежі”); ба того, Нааман навіть надав двох слуг, щоб “ті понесли” ці дари назад Єлисею. Гехазі пішов з ними, а як всі вони прибули “до горба” (на якому була збудована Самарія), він “взяв” всі дарунки та “склав у себе в хаті”.

5:25-27. Невдовзі після того “Гехазі” повернувся до Єлисея, не усвідомлюючи, що Господь розкрив його місцезнаходження пророкові. Отож, щоб приховати скоєне, “слуга” обманув вдруге. Наставник же відповів, що йому відомо все, що вчинив “Гехазі”, додавши, що справжні слуги Господні не повинні брати собі винагороду від людей, зокрема впливових неізраїльтян, на знак подяки за благословення, які Бог, а не Його слуга, дав їм. Так, лжепророки корисливо набивали власні кишені та кидали темну тінь на пророче покликання взагалі, але істинні Господні пророки повинні уникати вчинків, що можуть бути помилково витлумачені, як пошуки власної користі.

“Проказа Наамана” відійшла від нього за його віру та послух Богові, а тепер, як не дивно, мала вчепитися “до” Гехазі за його маловір’я та непослух Богові, адже він, слуга, заплямував ім’я самого Ягве. Важка стадія прокази оберталася для хворого білими, “як сніг”, шкірою й волоссям. Кара Гехазі була такою серйозною тому, що його гріх мав далекосягаючі наслідки; скоріше за все, цю історію знали усі в арамійському та ізраїльському царствах. Як у Божого слуги, у Гехазі було більше привілеїв, ніж у більшості людей, а отже, й більше відповідальності, ніж у них.

Ця історія сповнена багатьох уроків, серед яких уздоровлення Наамана як ще один неймовірний доказ здатності Господа повертати здоров’я, якою начебто був наділений тільки Ваал. Цей випадок також допоміг поширити славу про Ягве аж до іншої частини стародавнього світу. Контрастуюча ж поведінка Єлисея та Гехазі демонструє нам позитивні та негативні погляди і вчинки Божих слуг в усі часи.

є. Сплиття сокири (6:1-7)

         6:1-4а.  Наступним став ще один випадок за участю пророчих учнів. В одній з їхніх шкіл умови стали зовсім несприятливими для навчання через зростаючу кількість учнів, що стало наслідком ефективної діяльності Єлисея як пророка. Можливо, це була школа в Єрихоні, оскільки молоді пророки пішли за деревиною до річки “Йордан”, що була поблизу. “Там” вони хотіли “спорядити” нове приміщення. Єлисей дав свою згоду на це та погодився супроводжувати робітників.

         6:4б-7.  Під час зрубування дерев залізна “сокира” зіскочила з держака та “впала в” ріку. Чоловік, з рук якого випав інструмент, в розпачі “скрикнув” до пана (тобто Єлисея), що сокира була “позичена”. Вияснивши, “де” саме “вона впала” у воду, пророк кинув шматок “дерева” в річку, після чого залізна “сокира” неймовірним чином “сплила”. Робітник зміг взяти “її” без жодних зусиль.

        Безсумнівно, це чудо, об’явлене Єлисеєм, лише підбадьорило групу вірних послідовників Господа та укріпило їх віру в те, що Бог справді живий і здатен забезпечувати їх потреби, хоча й навіть багато ізраїльтян відвернулося в той час від істинного Господа на користь Ваала.

ж. Засліплення арамійської армії (6:8-23)  

         6:8-10. Як уже згадувалося раніше, арамійці інколи провадили війну, а інколи підтримували мир і спокій з Ізраїлем за часів пророка Єлисея. В часи, коли мав місце саме цей випадок, “арамії” робили вигідні для них несподівані набіги на ізраїльські землі. Царем арамійським (див. 5:1), напевно, в той час був Бен-Гадад ІІ. (Насправді, з головних дійових осіб на ім’я в цій історії згадується лише Єлисей, а це може свідчити, що читачам в цій оповіді потрібно зосередити увагу саме на Богові та Його пророкові). Отож, під час приготування до ще одного набігу Бен-Гадад вирішив зробити “засідку” на кордоні з Ізраїлем, аби звідти завдати супротивникові неочікуваного удару. Однак Господь поінформував Єлисея про це, і пророк (“Божий чоловік”) передав цю інформацію ізраїльському цареві (Йораму), застерігши його (“бережись”). Йорам це перевірив, упевнився в правоті пророка, підготувався до нападу та зірвав усі плани Бен-Гадада, і “так не раз і не два”.

6:11-14.  Розгніваний постійними поразками й незмогою напасти на ізраїльтян зненацька, Бен Гадад зробив висновок, що хтось з його вояків “зраджує” його та видає ворогові всю інформацію. Проте слуга запевнив “царя”, що в його таборі немає жодних зрадників, а все розповідає своєму цареві “Єлисей”, який володіє надприродними можливостями та знає всі плани Бен-Гадада. Фраза “навіть слова, які ти промовляєш у себе в спальні” означає, що пророкові були відомі навіть найбільш потаємні розмови царя. Очевидно, цей слуга теж якимось чином дізнався про Єлисея та його силу.

Весь той час, поки Єлисей залишався на свободі, військо араміїв не могло перемогти свого супротивника. Отож, Бен-Гадад звелів знайти та затримати Єлисея. Так, цар таємно відправив своїх міцних воїнів (“коней, колісниці й багато військових”), щоб ті “вночі” повністю оточили Дотан (що знаходився на відстані дванадцяти миль на північ від Самарії), де на той час перебував пророк. Той факт, що Бен-Гадад збирався затримати Єлисея зненацька, навіть після того як той декілька разів поспіль передбачив переміщення араміїв, вказує на невіру царя в надприродне походження здібностей Єлисея. Отож, його потрібно було переконати, що Ягве – живий, існуючий та істинний Бог.

6:15-17.  Оскільки Гехазі був усунутий від прислуговування Єлисею за те, що виявив непослух та отримав проказу (див. 5:27), скоріше за все, історія з видужанням Наамана насправді відбулась опісля цієї події, якщо Гехазі тут є “слуга” Єлисея. Або ж слуга, про якого йдеться в цій оповіді, прийшов на зміну Гехазі. “Уранці” наступного дня слуга побачив страшну картину: все “місто” знаходилося під контролем араміїв або ж так йому здалось. Він повернувся до Єлисея, не тямлячи себе від страху, та нервово запитав його: “Що нам оце чинити?” Очевидно, занепокоєння слуги відображало його нерозуміння та невіру в Господа, що через попередні об’явлення та пророцтва Єлисея мало б зникнути.

Проте пророк Єлисей не був так стурбований ситуацією, що склалась, і заохотив свого помічника теж не боятися, запевнивши того, що з ними перебуває сила значно вища та потужніша, аніж сила їхніх суперників. Потім “Єлисей” попросив Господа надати Його слузі змогу бачити це військо, і Бог зробив так. Так, Він дав слузі можливість бачити зазвичай прихований від людського ока світ невидимих духів (ангелів), які завжди напоготові виконати Божий наказ (див. Бут. 28:12). “Гора навколо” міста Дотан була “повна” найкращих “коней й ... колісниць”; це було вогняне військо Господа, що дало змогу слузі зробити припущення про їх неземне походження (див. 2 Цар. 2:11). Так, це “Господь” оточив арамійське військо та тримав усю ситуацію в Своїх руках.

6:18-20.  Продовжуючи чинити згідно об’явленої йому Богом стратегії, Єлисей закликав Господа побити “сліпотою” араміїв, як тільки ті почали наближатись до Дотану, і Бог зробив так.

Далі пророк сказав: “Це не та дорога, це не те місто”, – маючи на увазі, що та дорога і те місто, до якого прийшли арамії, не були тими, куди Бог хотів, щоб вони пішли. Отож, вони несвідомо послідували за Єлисеєм та ввійшли “в” саму “Самарію”, столицю Ізраїлю. Чого ізраїльське військо не могло досягнути без сутички та втрати багатьох життів, Бог вирішив мирним шляхом всього через одного чоловіка. У відповідь на молитву пророка Господь “відкрив ... очі” араміям, і вони побачили, що є оточеними та беззахисними невільниками в повній залежності від ізраїльського царя.

6:21-23.  Йорам, усвідомлюючи, що головним у цьому всьому є Єлисей, а також знаходячись в ейфорії через такий несподіваний успіх, “спитав” пророка, звернувшись до нього шанобливо словом “батьку” (див. 5:13), чи “вистинати” затриманих ворогів, на що той не дав згоди. Напевно, Йорам би й сам не вбив вояків, схоплених в бою, і тим паче метою Бога було не забрати життя араміїв, а врятувати життя ізраїльтян. Згодом цар показав це арамійській армії у не зовсім звичний спосіб, справивши “бучний бенкет” для вояків-супротивників. Таким чином Йорам засвідчив власну впевненість у тому, що сам Господь контролює його ворога, тож ізраїльтянам немає чого боятися та можна навіть приймати цих людей як друзів, бо все, включаючи араміїв, підкоряється Його найвищій владі. На стародавньому Близькому Сході розділити з кимось трапезу під одним дахом означало укладення мирного договору (J. Herbert Livingston, The Pentateuch in Its Cultural Environment . Grand Rapids: Baker Book House, 1974, р. 157). Отож, тепер арамії були скуті соціальним звичаєм не нападати на друзів, що виявили гостинність та прихистили їх. З огляду на ці причини вони припинили свої напади “на Ізраїльську землю” на певний час.

Згадка про те, що опісля всього вояки повернулися “до свого пана”, наводить на думку, що цар Бен-Гадад ІІ не був частиною війська, яке рушило, щоб захопити Єлисея (див. 6:13). Очевидно, що тоді до пророка пішла лише частина всього арамійського війська.

Цей випадок демонструє, як Ягве захищає Своїх людей і що відійти від Нього – це вершина невігластва. Перемога ізраїльтян завдяки Божому пророкові, а не воякам, беззаперечно, заохотила багатьох людей в ізраїльському та арамійському царствах боятися Всемогутнього Господа.

з. Голод в Самарії (6:24-7:20)

        Йорам та весь ізраїльський народ навіть опісля попередньої події не навернулися до Господа, через що Бог послав на них ще складнішу ситуацію, аби вони все ж навернули свої серця до Нього.

(1) Складне становище (6:24-31)

6:24-25.  Минув деякий час “після” подій, описаних у віршах 1-23, і “Бен-Гадад” ІІ знову спробував завдати Ізраїлю поразки. Цього разу замість того, аби відправляти військові підрозділи для окремих наскоків, він “зібрав усе своє військо  … та й обложив Самарію”. Оскільки з тих пір ніхто не міг ані покинути, ані ввійти в столицю, там почався “великий голод”. І набрав він таких масштабів, що осляча голова, одна з найменш поживних та найбільш гидких частин тіла цієї тварини, яка ще й вважалася нечистою в ізраїльтян, стала цінним продуктом, за який просили “80 срібних шеклів” (близько двох фунтів). А приблизно пів пінти “дикої цибулі”, яку зазвичай використовували як корм для тварин, коштувало “5 срібних шеклів” (приблизно 2 унції).

6:26-27.  Відповідь Йорама (“Звідки я тобі поможу?”) жінці, що прохала його про допомогу, викриває стан відчаю царя, який був сердитий на Бога за те, що Він дозволив усьому цьому статись (див. вірш 33). Господь же обіцяв, що такі випадки та умови слугуватимуть виховними засобами для напоумлення Його людей, якщо вони відвернуться від Нього (Лев. 26:29; Втор. 28:53 , 57). Отож, Йорам саркастично відповів жінці, що не може   дати хліба з зерен на “току”, а чи вина з винограду з “чавила”, адже він не такий всемогутній, яким був начебто Господь.  

Виразивши весь свій розпач цими словами, цар попросив жінку пояснити її проблему. Вона розповіла, що подруга раніш переконала її з'їсти власного “сина”, а “на другий день”, коли вже була черга їсти “сина” товаришки, та “сховала” його. Зрозумівши, в якому жахливому становищі та відчаї перебували його люди через облогу міста, “цар” зі злості “роздер на собі одежу”, що було виявом глибокого смутку та горя (див. 2:12; 5:7; 11:14). “Вереття” ж під одягом, що було з грубого матеріалу, виготовленого з чорної козячої шерсті, одягали на знак покаяння та самопокарання. Але покаяння Йорама видається радше поверховим з огляду на його ставлення до Божого слуги “Єлисея”. Замість того щоб усвідомити основну причину такого покарання Господа, а саме визнати своє віровідступництво, цар звинуватив у всьому пророка, який, можливо, всього лише пояснив йому цю причину скрутної ситуації, в якій опинився Ізраїль. В своїй клятві (“Нехай Бог зробить мені сяк і так, та ще й причинить”; див. 1 Цар. 2:23; 20:10) Йорам заприсягся позбавити Єлисея життя того ж дня (див. подібне в житті Іллі, 1 Цар. 19:2).

(2) Передбачення спасіння (6:32-7:2)

6:32.  “Старші”, що “сиділи” разом з Єлисеєм “у” його “хаті” (див. 5:9), були насправді урядниками тієї землі, які, можливо, зустрілися з пророком, аби обговорити те, що ж саме їм потрібно робити. Будучи попередженим Богом, пророк повідомив, що цар вже “послав … чоловіка, щоб” стратити його. Так, Йорам не усвідомлював, що Єлисей був насправді вирішенням його проблем, а не їх джерелом. Отож, настанова пророка “старшим” зачинити “двері” перед катом була націлена, очевидно, на те, щоб відкласти будь-яку жорстокість до прибуття самого царя. (“Чи ж ви не чуєте за ним кроків його пана?”) Вона також мала надати можливість Єлисею передати послання Господа про близьке спасіння.

6:33.  Коли Йорам таки прибув до будинку пророка, то запитав Єлисея, чому він повинен “ще звірятись на Господа”. Вірогідно, пророк сказав царю, що Господь наказує йому не здаватись Бен-Гададу, а чекати на божественне спасіння. Та оскільки Йораму здавалось, що допомоги не було, він вирішив узяти все в свої руки. Отож, як він вже робив багато разів до того, цар не послухав наказів Бога, об’явлених через Єлисея, та поводився як керівник, що відвернувся від Господа та Його велінь (див. 1 Сам. 15:11). Оскільки, як сам Йорам зазначав, “лихо” (себто облога та голод) було “від Господа”, то царю всього лише треба було слухатись Його.

7:1-2.  “Тоді Єлисей” виголосив пророцтво: за двадцять чотири години облога міста закінчиться, і їжі буде вдосталь усім. Так, “міра (приблизно 7 кварт) питльованої муки буде ... по одному шеклю (близько ⅖ унції)”, а “дві міри (приблизно 13-14 кварт) ячменю” (для споживання худобі) теж буде продаватися “по одному шеклю” (див. вірш 16) у міській “брамі”, де торгівля такого роду зазвичай і провадилась. Такі ціни не були дуже низькими, але в порівнянні з тим, що люди платили під час голоду (див. 6:25), це мав бути непоганий торг.

Та от чиновникові (“осаул”), на руку якого спирався цар (див. 7:17 та коментарі до 5:8), таке передбачення видалося неймовірним. Його різка відповідь виразила найбільший ступінь невіри у те, що “Господь” зробить чи може зробити те, що було сказано в пророцтві. “Єлисей” же відповів, що цей чоловік таки побачить це диво “своїми очима”, бо все те справді відбудеться, але через власну невіру не зможе насолодитися Божим благословенням (див. 7:17).

        (3) Знахідка прокажених (7:3-9)

         7:3-4. “Чотири чоловіки”, які були “прокажені”, проживали, вочевидь, в укриттях відразу за межами міської брами; вони були ізольовані від звичайних ізраїльтян. Маючи три варіанти дій на вибір, вони зробили правильний висновок, вирішивши, що найкраще їм іти прямо “в арамійський табір”. Так, їх могли вбити там, але все ж це було краще, аніж поступово вмирати від голоду.

         7:5-7.  Увійшовши в арамійський табір (скоріше за все, вночі; див. “смерком”, вірш 7,  “день”, вірш 9,  “ночі”, вірш 12), прокажені чоловіки побачили, що вороже військо втекло. Далі автор пояснив причину втечі араміїв: “Господь … зробив так, що” вони почули сильний “шум” з півночі та півдня, що змусило їх думати, начебто війська хеттитів (які колись жили на території, зараз відомій як Туреччина, а в ті часи були анклавом в арамійському царстві) та єгиптян направлялися до них. Арамійці припустили, що це було підкріплення, винаймане ізраїльтянами, тому в сутінках (“смерком”) відступили в напрямку сходу до своєї рідної землі. Можна собі лиш уявити, наскільки вони поспішали, якщо залишили в таборі і своїх тварин (“коней і ослів”), і запаси.

         7:8-9. Спершу прокажені наповнили власні шлунки і кишені та навіть сховали деякі цінності, аби дістати їх пізніше, але поступово їхнє відчуття обов’язку перед побратимами-самарянами взяло верх. Вони також подумали, що “коли” не повідомлять про втечу ворога, а інші дізнаються про це вранці, то їх покарають за те, що вони не розповіли про все голодному населенню відразу. Окрім того, замість страждати як злочинці, їм хотілось бути знаними героями. Отож, чоловіки вирішили повернутися до Самарії та сповістити добру новину.

        (4) Завбачливі дії самарян (7:10-15)

         7:10-12.  Тож прокажені повернулися до столиці та повідомили міській сторожі все, що було їм відомо, і ця “вість” швидко розлетілася нічним містом (див. вірші 9, 11). Але “цар” підозрював, що це могла бути пастка з боку ворогів; він вважав, що не зумівши ввійти у Самарію, “арамії” спланували такий явний відступ, аби виманити самарян назовні та захопити беззахисне “місто”.

7:13-15.  “Один же з ... слуг” царя запропонував Йораму відправити “на розвідини” до табору араміїв всього “5 коней” з вершниками. Якщо їх схоплять вороги, то лише пришвидшать їхню смерть, яка, на думку слуги, і так була неминучою для всіх самарян. Йораму сподобався цей план, і він віддав наказ своїм людям взяти дві колісниці й “дві пари коней” (себто чотирьох, а не п’ять, як йому пропонували) та слідувати за арамійською армією, яка начебто втекла. Отож, посланці пішли слідом за араміями дорогою, що й справді була вся “встелена” покинутою “одежою та знаряддям” аж до річки Йордан, яка знаходилася приблизно за 25 миль від Самарії. Так, дійшовши до ріки, ворог Ізраїлю перейшов Йордан та далі подався навтьоки. Посланці “повернулись” до столиці та повідомили “цареві” гарні новини.

(5) Здійснення передбачень Єлисея (7:16-20)

7:16-20.  “Тоді” цар відчинив браму перед схвильованим натовпом, що зразу вибіг із міста в пошуках їжі та всякого добра. Люди, яким першим пощастило знайти харчі, перепродували їх згодом своїм сусідам за ту ціну, яку раніше об’явив їм Господь через Єлисея (“за словом Господнім”; див. вірш 1). Більше того, таким великим був рух “при брамі” міста, що осаул, на “лікоть” якого “спирався” цар (див. вірш 2 та коментарі до 5:18) і якого Йорам же й поставив “вартовим”, щоб наглядати за порядком, був затоптаний там до смерті. Цей чоловік висміював здатність Господа втілити в життя те, що Він обіцяв (див. вірш 2), тому його спіткала смерть, як і передбачив Єлисей.

Саме Ягве, а не Ваал, забезпечує всім необхідним, і їжею в тому числі; ба того, в цій історії Бог навіть передбачив, коли саме Він забезпечить людей харчами. Вже те, яким неймовірним чином Господь утримував самарян в безпеці та підтримував їх, мало неодмінно навернути їх та їхнього царя до Нього. Отож, Господні майбутні повчання та покарання ізраїльтян можна краще зрозуміти саме в світлі нехтування ними стількома милостивими та надзвичайними Божими дарунками їм.

и. Заступництво Єлисея за шунамійку (8:1-6)

В цій історії описана неймовірна турбота Господа про тих, хто покладається на Нього навіть в часи всезагального відступництва.

8:1-3.  В цих віршах розповідається про події, що послугували основою для даної історії про шунамійку. Єлисей спонукав жінку та її сім’ю (див. 4:8-37) покинути Ізраїль на деякий час. Так, “Господь” об’явив своєму пророкові, що незабаром “нашле на цю землю семилітню голоднечу” (див. 4:38; 6:25; 7:4). Такою була Божа кара за відступництво від Нього (див. Втор. 11:16-17; 28:38-40; 1 Цар. 18:2). Довіряючи слову “Божого чоловіка”, шунамійка та її родина покинули свій дім та “7 літ” жили “у Філістимлянській землі”. Повернувшись в Ізраїль, шунамійка звернулася до царя Йорама, щоб “просити” назад всю “свою” колишню власність, яку за часів її відсутності хтось присвоїв собі. Можливо навіть, що вона не просила повернути їй землю задарма, але прохала дозволу викупити її назад, оскільки це все було спадком її батька, присвоєним кожній ізраїльській сім’ї та захищеним за Законом Мойсея.

8:4-5.  Оскільки в той момент, коли шунамійка звернулася до Йорама, “цар” саме “розмовляв … з Гехазі” (“слугою” Єлисея), то ця подія трапилася до того, як слуга отримав проказу (5:27). Зацікавленість Йорама в Єлисеєві була спричинена радше допитливістю, аніж наверненням до Господа, адже немає жодних доказів того, що цар змінив свої віровідступницькі погляди та став вірним послідовником Бога. Повернення до живих “сина” (4:32-37) шунамійки було справді неймовірним дивом, вартим того, аби його переповісти, але раптом розповідь Гехазі перервала сама ця “жінка”, прийшовши до “царя” з проханням.

8:6.  Така вчасна поява шунамійки з сином настільки вразила Йорама, що він “розпитав … у жінки” в деталях історію, яку почав оповідати Гехазі, і вона все розповіла. Окрім того, що “цар” дозволив їй повернутися до рідної садиби, він наказав також, аби навіть “всі прибутки з її поля” з того часу, як шунамійка “покинула землю”, були повернуті їй.

В цій короткій історії особливо помітно без перебільшення ідеальну узгодженість дій Господа. Бог вберіг Свою вірну шунамійку від голоднечі до того, як вона почалась, а згодом привів жінку до царя в справді дуже слушний момент. Отож, Йорам був як ніколи (не без допомоги Гехазі) готовий допомогти їй. З огляду на віру жінки в Господа було справді неймовірно, що цар Йорам виявив до неї бодай якусь прихильність.

і. Смерть Бен-Гадада ІІ від рук Хазаела (8:7-15)

8:7-8.  Під час одного з візитів Єлисея до Дамаску, столиці арамійського царства, Бен-Гадад, затятий ворог Ізраїлю, “був хворий” (а помер він у 841 році до н.е.). Цар добре знав Єлисея як пророка, що здійснив багато див, які вплинули на араміїв. Проте варто зазначити, що простувати з самого Ізраїлю аж до Дамаску не було звичним для пророка. Бен-Гадад звелів своєму слузі “Хазаелові” піти “назустріч” Єлисею, взявши йому “гостинця”. Поважаючи “Господа”, цар попросив Хазаела запитати у Божого пророка, чи видужає він “від цієї” своєї “недуги” (див. подібне питання царя Ахазії за часів пророка Іллі, на яке він планував отримати відповідь від лжебога Ваал-Зевува, 1:2).

8:9.  Караван з “40 верблюдів” міг нести на собі не так вже й багато гостинців, як  може здатися на перший погляд. На стародавньому Близькому Сході цілком звичним було робити ціле видовище з дарування гостинців, тому часто один верблюд ніс на собі всього один дарунок. Назвавши Бен-Гадада сином Єлисея, Хазаел ввічливо дав зрозуміти, що покладається на пророка (див. “батеньку” у 5:13; “батьку” у 6:21). Очевидно, що в той час Єлисей знаходився в якомусь будинку чи заїжджому дворі “в Дамаску”.

8:10-11.  У відповідь на запитання Бен-Гадада “Єлисей” сказав Хазаелу передати цареві, що він “напевно” одужає (що й трапилося б, якби Хазаел не втрутився). Потім пророк сказав Хазаелу, що його пан Бен-Гадад насправді помре. Очевидно, Єлисею було відомо, що Хазаел уб’є свого царя, хоча він і не сказав цього йому. Завмерши, пророк не зводив очей зі співрозмовника, скоріше за все, надіючись збентежити Хазаела майбутніми вчинками його ж рук, та чиновник, зрадівши насправді таким новинам, не міг вдавати присоромленого, оскільки Єлисей бачив його наскрізь. Через об’явлення Господа Своєму пророкові того, що Хазаел зробить з Ізраїлем, на “очі” пророка нахлинули сльози, “і Божий чоловік” гірко “заплакав”.

8:12-13.  Відповідаючи на розпитування Хазаела, Єлисей сказав, що знає, якого “лиха” він заподіє усьому “Ізраїлеві”. Чиновник же прикинувся ображеним лише через припущення, що він може бути таким жорстоким, та вдав невинного, сказавши, хіба він “пес якийсь, щоб таке чинити”. “Єлисей” на це “відповів”, що Хазаел стане “царем над Арамом”; сам Господь відкрив це пророку.

8:14-15. “Хазаел” повернувся до Бен-Гадада та повідомив йому підбадьорююче передбачення одужання царя. Замість того аби очікувати на те, що Бог зробить його царем природним чином, як зробив свого часу Давид, Хазаел вирішив захопити престол самотужки. Тому наступного “дня” він задушив свого пана так, щоб смерть царя виглядала природною. Як і передбачив Єлисей, “Хазаел” заступив на царський престол (див. вірш 13).

Можливо, Ілля вже раніше помазав Хазаела “царем” (1 Цар. 19:15), або ж вище описана подія власне й стала цим помазанням, яке Єлисей виконав як настанову Іллі. Так чи інакше, жорстоке панування Хазаела над Ізраїлем було частиною виховного Господнього покарання Своїх людей за їхнє поклоніння ідолам. Новий арамійський цар насправді не походив зі знатного роду; так, в одному з ассирійських записів Салманассар ІІІ назвав його “нічийним сином” ( David Luckenbill, Ancient Records of Assyria and Babylonia . 2 vols. Chicago: University of Chicago Press, 1926-1927, 1:246). Хазаел був царем Араму з 841 по 801 рр. до н.е. під час царювання Йорама, Єгу і Йоахаза в Ізраїлі та Ахазії, Аталії і Йоаса в Юдеї.

В. Лихе правління Йорама в Юдеї (8:16-24)

         Дійство знову відбувається в Південному Царстві Юдеї, оскільки автор продовжує свою оповідь про сина Йосафата Йорама.

1. ЗЛОДІЯННЯ ЙОРАМА (8:16-19)

         8:16-19.  Йосафат призначив “Йорама”, свого “сина”, співправителем Юдеї того ж року, коли відправився на битву з Ахавом під Рамотом гілеадським, що відбулася у 853 році до н.е. Можливо, він припускав, що йому доведеться брати участь у війнах та знаходитися поза межами свого царства багато місяців. Йорам же, очевидно, залишився в державі царювати за відсутності батька. Таким чином вісімнадцятий рік одноосібного правління Йосафата в Юдеї (852 рік до н.е.), коли син Ахава Йорам почав царювати в Ізраїлі (3:1), став насправді другим роком співправління Йорама та його батька Йосафата (1:17). А “на п’ятому році” царювання “Йорама” ізраїльського Йорам юдейський “став” одноосібним правителем своєї держави (848 р. до н.е.). Загалом же Йорам царював 13 років включно зі співправительством (з 853 по 841 рр. до н.е.), з яких “8” був єдиним царем (з 848 по 841 рр. до н.е.).

        На жаль, на Йорама мала більший вплив його безбожна дружина, аніж вірний Господеві батько. Його жінкою була насправді дочка “Ахава” Аталія, на якій Йорам оженився (“взяв за себе”) згідно з домовленістю свого батька з Ахавом. Як виявилося, Йорам був одним із лихих царів Юдеї, але через завіт Господа з Давидом (2 Сам. 7) Бог не став винищувати Давидову династію чи юдейський народ (щодо царя з роду Давида  як “світич” (світло) див. коментарі до 1 Цар. 11:36; також див. 2 Сам. 21:17; 1 Цар. 15:4).

2. ПОВСТАННЯ ЕДОМУ ТА ЛІВНИ (8:20-24)

        Автор 2 Книги Царів підмітив лише 2 печальні події, що відбулися за часів правління Йорама, але не згадав про вбивство царем шести своїх братів, які були синами Йосафата (2 Хр. 21:2-4). Скоріше за все, це було ідеєю дружини Йорама Аталії, оскільки до цього жоден з юдейських царів так не чинив, але чинила Аталія за часів свого правління (2 Цар. 11:1).

         8:20-22.  Едом почав перебувати під контролем Юдеї, коли Йосафат завдав поразки об’єднанню царств, до яких входило також і едомське (2 Хр. 20:1-29). Можливо, тоді замість едомського царя престол займав тимчасовий виконуючий його обов’язків (1 Цар. 22:48). Насправді, Едом допоміг свого часу Ізраїлю та Юдеї боротися проти Меси, царя моавського (2 Цар. 3:4-27), але “за … часів” правління Йорама “Едом” повстав “й настановив собі власного царя”. “Тоді Йорам” зібрав своє військо та “вирушив під Цаїр” (що було, можливо, іншою назвою едомського царства), аби придушити повстання, та йому не вдалося здійснити задумане. Отож, цар ледве врятувався, а його військо відступило назад додому.

“Лівна” знаходилася на південному заході від Єрусалиму біля кордону з Філістією, тому повстання цього краю могло стати наслідком впливу саме філістимлян (див. 2 Хр. 21:16). Так, філістимляни вторглися в Юдею за часів Йорама, і юдейське царство сильно постраждало від їх рук (2 Хр. 21:16-17).

Більше того, аравійці теж повстали; як Філістія, так і Аравія боялися батька Йорама Йосафата та платили йому данину (2 Хр. 17:11). Очевидно, під керівництвом Йорама Юдея була значно слабшим царством, і частково це було через його злодіяння.

8:23-24. “Йорам” помер від важкої кишкової недуги (2 Хр. 21:18-19), як царя і попереджав Ілля на початку його правління через його лихі дії (2 Хр. 21:12-15). Незважаючи на слова пророка, він не змінив своїх шляхів та помер саме так, як йому пророк і передрікав. Щодо літописної книги “юдейських царів” дивіться коментарі до 1 Цар. 14:29, а щодо Давидгорода – коментарі до 1 Цар. 2:10.

Г. Лихе правління Ахазії в Юдеї (8:25-9:29)  

Більшість із того, що записано про короткочасне правління Ахазії в Юдеї, стосується дій Єгу.

1. ЗЛОДІЯННЯ АХАЗІЇ (8:25-29)

8:25-27.  Що важливо, не варто плутати Ахазію ізраїльського з Ахазією юдейським – це два різні правителі. Кожен з них царював всього рік, і їхні правління не збігались у часі. Так, “Ахазія” юдейський правив “на” останньому “році ізраїльського царя Йорама” (841 р. до н.е.). Він “почав царювати”, коли йому було “двадцять два роки”, себто коли його батько Йорам помер. Матір’ю ж Ахазії була “Аталія”, “дочка” Ахава та внучка “Омрі”. Отож, під впливом лихої матері (2 Хр. 22:3) він “ходив” тією ж гріховною “дорогою”, що і його предки у Північному Царстві.

8:28-29.  За часів Ахазії Ізраїль та Юдея були ще союзниками. Ось чому він приєднався до свого дядька Йорама в битві “проти Хазаела, арамійського царя, під” Рамотом гілеадським. (Це не була та битва під Рамотом гілеадським, де був смертельно поранений Ахав і яка відбулася дванадцять років тому; 1 Цар. 22:29-40.) Отож, в цій битві “Йорама” було поранено і, аби видужати, він “повернувсь у Єзреел” (див. 1 Цар. 21:1), де, напевно, розташовувався його зимовий палац (див. 2 Цар. 9:14-15). “Ахазія ж … прийшов” з Єрусалиму, аби навідати його там. Та поки він там знаходився, Єгу напав та вбив Йорама (9:14-26), й “Ахазія” втік до Мегіддо (9:27).

2. ПІДНЯТТЯ ЄГУ (9:1-29)

Пророки Ілля та Єлисей були інструментами в Божих руках, аби застерегти Ахава та багатьох його родичів щодо наслідків їх віровідступництва. Єгу же був своєрідним засобом Господа розправитися з цією династією, так як царі не каялись у своїх гріхах.

а. Помазання Єгу (9:1-10)

                 9:1-3.  Господь уповноважив Іллю, аби він помазав Єгу царем над Ізраїлем (1 Цар. 19:16), та це зобов’язання перейшло до наступника Іллі Єлисея, який у свою чергу доручив це завдання одному “з пророчих учнів”, який знаходився під його опікунством. Підперізування (див. 2 Цар. 4:29) дозволяло людині рухатися без жодного зволікання, швидко та прудко. “Посудину з олією” учень мав використати, щоб помазати “Єгу”, який досі після битви знаходився в Рамоті гілеадському, на східному березі річки Йордан (див. 8:28-29). Єгу був командувачем війська Йорама (9:5). Помазання мало відбутися таємно, як і зазвичай. Виливання оливкової олії “на голову” було символічним актом; це означало, що на людину, яку помазують, сходить Божий Дух, щоб надати їй змогу діяти як цар (див. 1 Сам. 16:13). Проголошення Божої волі щодо царя доповнювало даний обряд. Так, настанови Єгу тут описані досить коротко (2 Цар. 9:3), проте розглянуті більш детально згодом (вірші 6-10).

                 9:4-10.  Отож, молодий пророк застав Єгу просто неба серед товариства військових отаманів. Він пояснив, що має “щось … сказати” йому один на один. Єгу відвів пророчого учня “у хату”, де вони змогли справді таємно поговорити. Тоді пророк помазав Єгу, як йому й було наказано, та пояснив, чому для цього “Бог” обрав саме його. Так, Єгу повинен був повністю винищити всю династію (“дім”) “Ахава”, що мало стати платою за “кров” Божих “пророків і … слуг”, пролиту через Єзавель. Отож, Господь мав намір знищити увесь рід Ахава так, як і передбачив Ілля (1 Цар. 21:21-22, 29), більше того, і Єзавель помре за словом пророка (1 Цар. 21:23). Бог вже стер безжально з лиця землі династії Єровоама та Вааси (див. 1 Цар. 15:25, 28-29; 16:3-4), і так тепер станеться з родом Ахава.

За словами пророчого учня, “Єзавель” мали з’їсти “пси”, ба того, вона мала так і залишитися не похованою; і те, і інше було надзвичайно принизливим для семітів. Коли ж молодий пророк виконав свою місію, то “утік” від Єгу та його товаришів так, як йому й велів Єлисей (2 Цар. 9:3). Можливо, так потрібно було зробити з огляду на переворот, що мав незабаром розпочатись, та неминучих взаємодокорів, які часто закінчувалися полоном невинних людей.

 

б. Оголошення помазання Єгу (9:11-13)

                 9:11-13.  Те, що військові отамани назвали пророчого учня несамовитим, скоріше за все, стосується його поведінки, а саме швидкої втечі учня пророка (вірш 10). “Єгу” спробував змінити тему розмови, коли його товариші запитали про те, що ж все таки йому сказав учень пророка. Він припустив, що те, що ці чоловіки знають цього хлопця, є трохи дивним, проте, напевно, пророчого учня видав його одяг. Певна річ, товариші Єгу не збиралися відступати; відчуваючи, що місія учня пророка була справді важливою, вони хотіли знати, що ж насправді сталось. І “Єгу” розповів їм, що його було помазано “царем над Ізраїлем”, після чого всі отамани “притьмом” влаштували невелику церемонію (див. 1 Цар. 16:16). Вони “вистелили” свою “одежу ... під ним на голих сходах” і засурмили й загукали: “Єгу – цар!” Таким ось був обряд оголошення когось царем (див. 2 Сам. 15:10; 1 Цар. 1:34, 39; Мт. 21:7-9).

 

в. Змова Єгу супроти Йорама (9:14-16)

9:14-16.  Батько “Єгу” Йосафат не був царем юдейським, хоч і мав таке саме ймення. Сам же Єгу приступив до планів виконання Божої волі щодо дому Ахава. Ізраїль отримав назад місто Рамот “гілеадський” від араміїв, оскільки Ахав зазнав там поразки від рук Бен-Гадада ІІ (1 Цар. 22:29-40). Обороняючи його від “арамійського” війська під командуванням Хазаела, “Йорам цар” отримав поранення. Він “повернувся … у Єзреел”, аби вигоїти “рани” і видужати. Можливо, що свою заяву (2 Цар. 9:15) Єгу зробив при проголошенні його царем (вірш 13). Так чи інакше, в його плани входило прибути “у Єзреел” та вчинити розправу над Йорамом до того, як цар почує від людей про проголошення Єгу царем, та до того, як зможе приготуватися до оборони.

 

г. Єгу відправляється в Єзреел (9:17-20)

9:17-20.  “Вартовий” помітив “відділ Єгу, що наближався”, задовго до того, як зміг зрозуміти, що то був саме Єгу та його люди. Ймовірно, він побачив хмару пилу на горизонті та зробив висновок про наближення справді великої кількості вершників. Побоюючись, що це можуть бути арамії або ж погані новини з Рамоту, “Йорам” наказав, аби до них “поїхав верхівець” та дізнався, хто вони такі. “Верхівець” царя Йорама зустрів “Єгу” та передав йому запитання, однак відповідь того була досить заспокійливою. Фраза “Що тобі до миру?” в даному випадку означає “Не переймайся цією ситуацією”. Єгу сказав посланцю слідувати за ним у Єзреел.

Тоді цар, після того як перший посланець не повернувся в Єзреел з хоча б якимись новинами, відіслав туди вже свого “другого верхівця”. Його послання та відповідь Єгу були такі ж, як і першого разу. Та з наближенням відділу до міста “вартовий” помітив, що отаман цього відділу “жене” колісницю неймовірно швидко, “немов навіжений” (див. “несамовитий”, вірш 11). А оскільки така їзда була характерною саме для Єгу, то сторожовому башти вдалося його розпізнати. Між іншим, Єгу був нащадком, але не безпосереднім сином “Німші” (див. вірш 14).

ґ. Єгу вбиває Йорама (9:21-26)

         9:21-23.  Вважаючи, що Єгу ніс погані новини щодо битви під Рамотом гілеадським (інакше посланці поспішили б назад у Єзреел з гарними вістями), “Йорам” приготувався вирушити “назустріч Єгу” та особисто дізнатись останні новини якомога швидше. Насправді, він не очікував жодного повстання супроти нього, але так переживав за хід війни, що рушив до відділу Єгу, незважаючи на свої поранення. Його ж гість, “Ахазія”, приєднався до свого дядька на власній “колісниці”, і вони зустріли Єгу “на полі Навота” (1 Цар. 21).

        Запитання Йорама (“Чи з миром Єгу?”) означало таке: “Чи панує мир в Рамоті?”–   і вказувало на те, що сам цар досі не мав жодного уявлення щодо намірів Єгу, чия відовідь, однак, викрила, що він повернувся до царя вже в якості його супротивника. Він також дав інше забарвлення значенню слова “мир”. Так, саме поклоніння ідолам та відьомство Єзавелі поклали край миру між Богом та ізраїльтянами і саме через це Єгу був налаштований супроти її сина Йорама (див. Вих. 22:17; Втор. 18:10-12). Коли ж “Йорам” розвернув свою колісницю, аби втекти, то прокричав попередження “до Ахазії”. До речі, слово “відьмує” є перекладом до слова к е сапім  (досл., “чаклує”), яке використовується в Старому Завіті лише в цьому місці, а також в Іс. 47:9, 12; Міх. 5:11; Наум. 3:4. Воно передбачає отримання відомостей від демонічних сил. Отож, не дивно, що вплив Єзавелі на весь Ізраїль був таким спустошливим!

9:24-26.  “Єгу”, беззаперечно, застав Йорама зненацька; вочевидь, цар не одягнув своїх обладунків. Тому Єгу без жодних зусиль простромив його стрілою зі свого лука, що й призвело до смерті царя. Єгу також нагадав “Бідкарові, своєму осавулові”, про те пророцтво, яке вони обоє почули з вуст Іллі (див. 1 Цар. 21:17-19). Власне, вони і стали його виконавцями. А слова самого Єгу підтвердили ще один факт, раніше достеменно невідомий: Єзавель вбила не тільки “Навота”, а “і його синів”. Єгу був пильним щодо послуху та беззаперечного виконання Господнього слова, поклавши тим самим кінець четвертій царській династії Ізраїлю.

д. Єгу вбиває Ахазію (9:27-29)

         9:27-29.  Дві оповіді про долю Ахазії (2 Цар. 9:27-29; 2 Хр. 22:9) здаються на перший погляд суперечливими, проте їх можна узгодити. Очевидно, “Ахазія” рятувався втечею з Єзреелу, рухаючись на південь до міста “Бет-Гагган”. Єгу ж та його люди наздогнали Ахазію і “поранили його … коло Ївлеаму”. Скоріше за все, Ахазії тоді вдалося дістатися до Самарії, де він ховався деякий час (2 Хр. 22:9). Проте слуги Єгу розшукували його, знайшли і привезли до Єгу, ймовірно, в Єзреел, де, можливо, Єгу поранив його знову. Тоді Ахазії знову вдалося втекти, цього разу на захід “у Мегідо”, де він і “вмер” (2 Цар. 9:27). “Слуги його” привезли Ахазієве тіло назад “в Єрусалим”, де його “поховали” на царському кладовищі. Так, одинадцятим роком “Йорама” був 841 рік до н.е..

Ґ . Лихе правління Єгу в Ізраїлі (9:30-10:36)  

        Оскільки нотаток про коронацію Єгу перед усім ізраїльським народом не існує, то прийнято вважати початком його царювання рік смерті Йорама (себто 841 рік до н.е.).

1. ЄГУ ВБИВАЄ ЄЗАВЕЛЬ (9:30-37)

         9:30-31.  “Єзавель” дізналася про смерть свого сина ще до того, як “Єгу” повернувся “у Єзреел”. Отож, почувши про його повернення в місто, вона “підмалювала собі очі” та “прикрасила голову”, а це, очевидно, вказує на той факт, що вона передбачала свою смерть і хотіла постати перед Єгу розкішною царицею та не менш гідно піти з цього життя. Тоді вона звернулася до “Єгу”, і той увійшов у місто через міські “ворота”, що знаходилися прямо під її вікном. Слова Єзавель були насправді їдкими та саркастичними; так, вона залишалася зверхньою аж до кінця своїх днів. Напевно, вона хотіла присоромити Єгу, коли запитала, чи “все гаразд” (див. вірші 18-19), адже було очевидно, що Єгу прийшов з метою винищити цілу династію. Що ж до “Зімрі”, то він також повстав свого часу проти власного пана, Ели (1 Цар. 16:9), та всього через тиждень і сам загинув через дії Омрі, царя, що започаткував династію Ахава (1 Цар. 16:18-19). Єзавель мала на увазі, що повстання Єгу приведе до такої ж вірної його погибелі, як і у випадку з Зімрі. Це легше простежити в іншому перекладі англійською мовою слів Єзавелі, які дослівно означають наступне: “Чи з миром був Зімрі, вбивця свого пана?” (див. НМВ, примітки).

         9:32-33.  Слуги Єзавелі не були прихильними до цариці, і декілька скопців, що прислуговували їй, були зовсім не проти допомогти “Єгу”, а тому відразу по його команді “скинули” повелительку з вікна. Скоріше за все, вікно Єзавелі знаходилося на другому поверсі, а то й вище. Тож, коли її тіло вдарилось об землю, “кров” бризнула на “мур” (очевидно, міський; див. 1 Цар. 21:23) та “коней” Єгу.

9:34-37.  Опісля ж того, як Єгу проїхав колісницею по вже мертвій Єзавелі, він рушив далі вглиб міста, де й, власне, поживився. Так, він був настільки задоволений скоєним, що навіть нещодавнє кровопролиття не зіпсувало його апетит. Очевидно, спершу він не пам’ятав пророцтво Іллі щодо долі Єзавелі, оскільки згодом віддав наказ, аби колишню царицю поховали, беручи до уваги той факт, що вона була “царська дочка” (1 Цар. 16:31), хоча й проклятуща – проклята Богом за всі злодіяння. Та до того часу, як слуги Єгу, що мали закопати її тіло, прибули, дикі “пси” вже розірвали труп Єзавелі на шматки, тому вони “не знайшли з неї нічого, крім черепа, ніг і рук”. Коли ж вони доповіли про побачене своєму панові, Єгу відразу ж згадав пророцтво Іллі (1 Цар. 21:23). За іронією долі, Єзавель, на совісті якої були смерті Навота та його синів, що незаслужено пішли з життя за її наказом, тепер сама загинула принизливою, негідною цариці смертю, та, вже цілком заслужено, на тому місці, що було колись виноградником Навота. До слова, воно належало до того ж клаптика землі, де раніше Бідкар викинув тіло сина Єзавелі Йорама (2 Цар. 9:25-26).

Коментар Єгу щодо пророцтва (вірш 37) є цілком співзвучним зі словами Іллі. Так, абсолютна неповага царя до Єзавелі, що проявилася в її погибелі, відображає те, якою для Господа та Єгу, як і для всіх побожних людей Ізраїлю, була ця жорстока грішниця, що як безпосередньо, так і опосередковано відповідала за велике віровідступництво та злодіяння серед Божих людей.

2. ЄГУ ВБИВАЄ РІДНИХ ТА ДРУЗІВ АХАВА (10:1-11)

10:1-3.  Тим часом “у Самарії”, столиці Ізраїлю, продовжували жити “70 синів” (тобто нащадків) Ахава. Отож, Єгу, маючи намір винищити кожного, хто теоретично міг стати наступником Ахава, “написав листи ... до ізраїльських князів”, що не належали до роду попереднього правителя, проте представляли собою чиновників Єзреелу (можливо, відповідальних за зимовий палац в Єзреелі; див. 1 Цар. 21:1; 2 Цар. 8:29), а також до “старшин” Самарії та “опікунів”, що були призначені попереднім царем, аби оберігати молодих нащадків царської династії та виховувати їх належним чином (див. 10:6). Єгу запропонував, щоб ці люди, які, як йому здавалось, залишатимуться відданими нащадкам Ахава та налаштованими супроти нього самого, обрали нового царя серед Ахавових “синів”. Так, Єгу випробовував їх, запропонувавши новообраному цареві та його місту воювати проти нього. Замість того аби залучати до бою величезні війська, лідери стародавнього Близького Сходу інколи сходились на тому, що битимуться лише двоє людей, і хід бою власне й вирішував, яка ж династія візьме на себе правління (див. 1 Сам. 17:8-9; 2 Сам. 2:9). Цілком можливо, що Єгу добивався саме цього, або ж він мав на меті вступити у війну проти всього дому Ахава та міста Самарії.

10:4-8.  В будь-якому випадку урядники, старші міста та опікуни “дуже злякались”, оскільки знали, що так чи інакше Єгу переможе. Так, він був могутнім та успішним полководцем, за плечима якого вже були смерті двох царів: Йорама (9:24-26) та Ахазії (9:27). Отож, не маючи жодного особистого зв’язку із династією Омрі, вони вирішили стати вірними “Єгу”, повідомивши йому, що виконають будь-які його вказівки (“все, що нам скажеш”).

Єгу негайно надіслав доручення, наказуючи їм вбити усіх “70” нащадків Ахава та принести їхні “голови” йому “в Єзреел” протягом наступного дня. Урядники зробили все саме так, як їм звелів новий цар. Коли ж “голови .... царських синів” були зібрані, Єгу наказав скласти “їх у дві купи при вході в браму” міста Єзреел, де вони й залишалися всю ніч. На стародавньому Близькому Сході така практика складання в купи голів переможених при міській брамі була досить ефективним способом продемонструвати підкорення ворога.

10:9-11.  “Рано-вранці” Єгу скликав усіх жителів Єзреелу до міської брами, запевнив містян у їх безвинності щодо смерті царя Йорама (“мого пана”) та взяв усю відповідальність за скоєне на себе. Такий хід мав дати Єгу психологічну перевагу над людьми, адже новий цар зізнався їм у всьому і при цьому звинуватив себе, а не їх.

Як виявилось згодом, все це було частиною стратегії Єгу, оскільки він оголосив власну непричетність та необізнаність щодо того, що синів Ахава було вбито. Так, це все було справою рук урядників та інших значних, поставлених свого часу Ахавом, проте Єгу не розповів людям, що все це було зроблено саме за його наказом. Зважаючи ж на те, що він був чесним з містянами щодо власної причетності до вбивства Йорама, люди припустили, що і в заяві щодо своєї безвинності в масовому вбивстві Ахавових нащадків він теж з ними чесний та щирий. Опісля ж Єгу здобув прихильність народу, ототожнюючи себе з Богом і Його пророком та стверджуючи (небезпідставно), що він є виконавцем пророцтва Іллі, в якому йшлося про те, що дім “Ахава” (себто його династія) буде повністю винищений. Таким чином Єгу здобув чималу підтримку серед людей щодо задуму вирізати урядників Самарії, які вбили синів Ахава (див. 2 Сам. 1:14-15). Так, “Єгу” викорінив нащадків Ахава в Самарії та “Єзреелі”, що було погоджено Господом, але він також знищив “усіх його значних (див. вірш 1), його знайомих і його жерців”, на що Бог не давав згоди і за що, власне, Господь згодом покарав династію Єгу (див. Ос. 1:4). В намаганні знищити все, пов’язане з попереднім царем, Єгу вбив багато невинних людей, які, безумовно, могли допомогти йому стати кращим правителем, аніж він насправді був.

   

3. ЄГУ ВБИВАЄ РОДИЧІВ АХАЗІЇ (10:12-14)

         10:12-14.  Подорожуючи на південь з Єзреелу “у Самарію”, Єгу та його люди зустріли по дорозі товариство з “42” чоловіків, які, як дізнався новий цар та його слуги, були родичами “Ахазії, юдейського царя”, та які йшли з Єрусалиму, щоб відвідати інших родичів царя, серед яких мала бути й цариця Єзавель. Очевидно, вони досі нічого не відали про переворот, який вчинив Єгу, проте, незважаючи на це, новий цар відразу ж схопив їх як частину Ахавового дому та вбив невинних чоловіків біля “криниці”, не помилувавши “ані одного”. Не всі з цих 42 чоловіків були кровними родичами Ахава; деякі з них лише були одружені з кимось, хто належав до його династії, але для Єгу це не мало жодного значення (див. вірш 11). В 2 Хр. 22:8 про цих чоловіків сказано, що вони належали до “юдейських князів та синів братів Ахазії, що були на службі в Ахазії”.

4. ЄГУ ВБИВАЄ РЕШТУ ДОМУ АХАВА (10:15-17)

10:15-17. Продовжуючи свою подорож, Єгу зустрів по дорозі “Йонадава, сина Рехава”, що був палким прихильником Господа і ревним виконавцем Закону Мойсея (див. Єр. 35:6-7) та саме “йшов … назустріч” Єгу. Зустрівши Йонадава, Єгу дізнався, що той підтримує його в намаганні очистити край від впливу Ахавового віровідступництва. Так, подавання руки та надання місця в “колісниці” були знаками згоди та взаємопідтримки. Отож, новий цар запропонував своєму союзникові приєднатись до нього та разом рушити до Самарії, аби побачити “горливість” Єгу “до Господа” на власні очі. Коли вони прибули, цар Єгу продовжив вбивати “усіх, що ще зостались були з дому Ахава”, в знак виконання пророцтва Іллі (див. 1 Цар. 21:21).

5. ЄГУ ВБИВАЄ ПОКЛОННИКІВ ВААЛА (10:18-28)

         10:18-23.  Згодом Єгу “скликав” особливі збори людей Ізраїлю під приводом того, що збирається “принести велику жертву” та вшанувати “Ваала”, а відбутись все мало в центральному храмі “Ваала”, збудуваному Ахавом у Самарії (1 Цар. 16:32). Кожен ідолопоклонник повинен був прийти на це дійство. Очевидним є той факт, що справжні релігійні вірування Єгу не були досі відомі широкому загалу. Йонадав (див. 2 Цар. 10:15) же мав змогу бути поруч з Єгу та спостерігати за його приготуваннями. Так, новий цар ужив всіх заходів, аби на так званому святі не були присутні, а згодом і вбиті послідовники справжнього та істинного Бога (“чи нема тут … когось із слуг Господніх”). Він також переконався, аби жоден з поклонників Ваала не мав змоги втекти.

10:24-28.  Цілком можливо, що сам Єгу не брав участь у жертвоприношеннях та “всепаленні”, які робили жерці “Ваала”; вчинити так означало звести нанівець всі його спроби заручитися підтримкою вірних Господеві людей в Ізраїлі. Звісно, це він запропонував “приносити всепалення”, але зробив це Єгу з метою встановити пастку для Ваалових жерців. Згодом він “повелів” своїм “вартовим і осавулам” (а було їх “80”) ввійти до “храму” та вбити всіх поклонників Ваала, що вони й зробили. Потім же вони “витягти звідти священні стовпи … й спалити” їх, цілком можливо, аби зневажити, і вже тоді “зруйнували”. Ймовірно, тут мова йде про два священні стовпи, оскільки для їх опису в оригіналі було використано два різні слова у віршах 26 та 27. Так, якщо перший стовп

був насправді дерев’яним ідолом, то другий стовп головною подобою Ваала, можливо, присвяченим йому стовпом конусоподібної форми.

        Така розправа Єгу завершила викорінення поклоніння Ваалові “з Ізраїля”, що свого часу розпочав пророк Ілля. Таким чином новий цар став інструментом втілення Божої кари.

6. ПОГЛЯД НА ДІЯЛЬНІСТЬ ЄГУ (10:29-31)

10:29-31.  Хоча “Єгу” й вбив Ваалових жерців, він все ж повністю не дослухався до Господа, оскільки продовжував ідолопоклонницьку діяльність “Єровоама” з вшанування “золотих бичків у Бетелі й у Дані”.

Оскільки він послухав Бога, вчинивши справедливу розправу над династією Ахава, “Господь” пообіцяв йому, що наступні чотири “покоління” його нащадків будуть правити як царі “Ізраїля”. Отож, ними в подальшому стали Йоахаз, Йоас, Єровоам ІІ та Захарія. Безсумнівно, Божа милість до Єгу була б ще більшою, якби він “всім” своїм “серцем” був відданий Йому, та хоча цього не сталося, він все ж започаткував п’яту царську династію в Ізраїлі.

7. ВТРАТИ ЄГУ (10:32-36)

10:32-36.  За неповну відданість Богові (див. вірш 31) Єгу та весь Ізраїль поплатилися втратами земель. Так, правління нового царя можна було охарактеризувати як постійний безлад та хаос, адже насправді Єгу не був могутнім правителем. Його управління було ознаменоване соціальними та економічними зловживаннями. Як арамії, так і ассирійці принижували ізраїльтян за часів його керування державою. “Хазаел”, цар Араму, “забрав” в ізраїльтян усі трансйорданські землі, а пізніше навіть здійснював набіги на територію, що знаходилася на захід “від Йордану” (див. 12:18-19; 13:7). Однак ще до атак Хазаела Ассирія на чолі з Салманассаром ІІІ змусила Єгу підкоритися їй та платити данину. Так, на барельєфі Салманассара ІІІ, так званому “Чорному обеліску”, зображений Єгу, який саме приносить данину. До сих пір це залишається єдиним віднайденим зображенням ізраїльського царя.

Єгу міг би використати досвід вправних старших, яких він без потреби вбив усіх до одного (див. 10:11), та його безсердечність і зрадливість, скоріше за все, підірвали навіть віру найближчих соратників у нього. Союз, який об’єднував та дещо зміцнював Юдею та Ізраїль, був розірваний, коли Єгу вбив юдейського царя Ахазію. Договір Ізраїлю з Фінікією також закінчився, коли Єгу вбив Йорама, Єзавель та Ваалових пророків. Саме таким чином Господь “розпочав … обтинати Ізраїля” за часів правління Єгу, який загалом “царював … 28 років” (841-814 роки до н.е.).

Генеалогічна таблиця роду цариці Аталії

     

Д. Лихе правління Аталії в Юдеї (11:1-20)

        Аталія, власне, незаконно заволоділа престолом Юдеї. До того ж вона була єдиною царицею юдейського краю та найбільшим поборником поклоніння Ваалу серед всіх правителів Юдеї.

1. ПОРЯТУНОК ЙОАСА (11:1-3)

11:1.  “Аталія” була матір’ю юдейського царя “Ахазії”, якого Єгу вбив (9:27-29; 2 Хр. 22:9) у 841 році до н.е.. Вона також була дочкою Ахава та Єзавелі і сестрою Ахазії та Йорама, що успішно царювали в Ізраїлі опісля смерті батька. Аталія була дружиною царя Йорама юдейського, який помер від кишкової недуги (2 Хр. 21:18-19). Всі інші її сини були вбиті під час набігів філістимлян та арабів (2 Хр. 21:17), тож тепер вона шукала можливість, щоб самій сісти на престол. Отож, Аталія, нехтуючи Божою волею, аби нащадки Давидові правили Юдеєю завжди (2 Сам. 7:16), вирішила вигубити всіх своїх внуків.

11:2-3.  “Єгошева”, дочка чоловіка Аталії “царя Йорама” (проте, вочевидь, не рідна дитина самої Аталії), була сестрою царя “Ахазії” юдейського. Вона взяла одного з його синів, “Йоаса”, та заховала його, й Аталія не погубила його життя, як життя інших дітей. Впродовж шестирічного правління Аталії (841-835 роки до н.е.) ця тітка оберігала царевича, ховаючи його “у Господньому храмі”, де її чоловік, Єгояда, був священником (2 Хр. 22:11). (Див. “Генеалогічну таблицю роду цариці Аталії”.) А оскільки відомо, що Йоас став царем у віці семи років (див. 2 Цар. 12:1) і те, що Єгошева переховувала його від Аталії шість років, то очевидним є той факт, що коли його було сховано, майбутньому юдейському цареві був лише один рік.

2. НАМІРИ ЄГОЯДИ (11:4-8)

11:4-8.  Як розпочався сьомий рік царювання Аталії, священник “Єгояда” таємно скликав у Соломоновий “храм” сотників (військових командирів з певним рівнем повноважень, кожен з яких керував сотнею солдатів), “каріїв” (або ж керетіїв [див. коментарі до 2 Сам. 8:18] і, можливо, фінікійських найманців, які охороняли місто) та вартових (досл., “бігунів”, які, цілком можливо, були царською охороною). Всі вони були налаштовані супроти цариці Аталії. Отож, священник “показав їм” маленького Йоаса, на той час семилітнього (див. 2 Цар. 12:1), аби запевнити їх в тому, що насправді в краї існував законний спадкоємець престолу. Опісля цього Єгояда розповів їм свій план помазати Йоаса царем. Вартові (зі священників та левітів, 2 Хр. 23:4) мали розділитися “у суботу” на три групи. Одна група мала знаходитися в “палаці”, друга – біля брами “Сур”, що коло храму, і третя – біля воріт позаду “вартових”, звідки міг прийти спротив. Решта ж (“тобто усі, хто виходять на службу в суботу”) мала стати “на варту при ... храмі”. Сама церемонія повинна була відбутися при зміні вартових у суботу, коли на площі біля храму мало бути чимало людей, можливо, через якесь святкування. Хлопчика мусили охороняти солдати, і кожного, “хто протиснувся б” крізь їх “ряди”, вбивати. Так, вартові отримали завдання оберігати Йоаса ціною власних життів, поки майбутнього царя проводитимуть з храму до місця коронації, що знаходилося у внутрішньому дворі храму.

3. КОРОНАЦІЯ ЙОАСА (11:9-12)

11:9-11.  В погоджений день “сотники” зробили так, як було їм сказано, а “Єгояда” роздав їм спеціальні “списи й щити”, що зберігалися “в ... храмі” та використовувалися для урочистих подій. Саме вони мали допомогти зрозуміти простим людям, що має відбутись офіційна та важлива коронація. Оскільки храм був повернутий на схід, “вартові”, очевидно, зробили напівкруглу арку навпроти будівлі від північно-східного її рогу до південно-східного рогу, таким чином утворюючи захищену територію на внутрішньому дворі “храму”, де мало відбутися помазання царя.

11:12.  “Єгояда вивів” Йоаса з храму, де він проживав, і привів до захищеного місця внутрішнього двору, “поклав” царський “вінець” на його молоду голівку, подарував відпис завіту (Закон Мойсея або ж його частину; див. Втор. 17:18-19) та “проголосив його царем”. Під час церемонії, скоріше за все, десь на початку, священник також “помазав” Йоаса миром, що символізувало наділення царя божественною силою (див. 2 Цар. 9:6). Безсумнівно, Єгояда запланував цю коронацію на той час, коли її могло побачити та засвідчити так багато людей, наскільки це тільки було можливо. Коли царя було короновано, люди здійняли шум, схвально “плескали в долоні” та гукали: “Нехай живе цар!”

4. СТРАТА АТАЛІЇ (11:13-16)

11:13-14.  “Аталія” вперше дізналася про план Єгояди, коли почула шум святкування (“гуки людей”). Вона вийшла з палацу і “пішла до” храму, аби дізнатися, що ж відбувається. На її подив, вона побачила маленького Йоаса (царя) з царським вінцем на голівці, який стояв “на підвищенні” коло східної брами внутрішнього двору храму на місці, що зазвичай займав цар, звертаючись до народу на території храму (див. 2 Хр. 23:13). Платформа з підвищенням надавалася царю, аби він стояв на ній під час візитів до храму з приводу святкувань (див. 2 Цар. 23:3; 2 Хр. 6:13). Ось і тепер Йоас стояв на такому підвищенні. Цариця Аталія відразу все зрозуміла, “роздерла … одежу на собі”, чим засвідчила свій великий відчай (див. 2 Цар. 2:12; 5:7; 6:30), та закричала: “Змова! Змова!”

11:15-16.  Те, що вчинив Єгояда, не можна вважати зрадою, оскільки Йоас справді був законним спадкоємцем юдейського престолу, в той час як Аталія не мала бути правителькою, бо не була кровним нащадком Давида. Отож, це її можна звинуватити у зраді. З цієї причини священник “Єгояда повелів”, аби сотники заарештували царицю, вивели її з двору святині під охороною та вбивали кожного, хто хоч трохи намагатиметься допомогти їй. Так, убивство на території храму не було дозволеним, оскільки це було місце поклоніння Господеві (див. 2 Хр. 24:20-22). Аталію ж було позбавлено життя мечем на місці, де був “кінський вхід у царський палац” (Кінська брама; див. 2 Хр. 23:15, це не та Кінська брама, що вела в місто). Ось так закінчилося життя однієї з найбільш лихих жінок Святого Письма, справжньої дочки своєї матері Єзавелі.

5. ЄГОЯДА ЗВІЛЬНЯЄ КРАЙ ВІД ПОКЛОНІННЯ ВААЛУ (11:17-20)

         11:17.  Єгояда привів народ у повторне присвячення себе Господеві та Його Завітові, дарованого людям через Мойсея (див. Втор. 4:20; 27:9-10), від якого вони відійшли ще з часів царя Йосафата, а також “уклав” нову “умову ... між царем та народом”, яка полягала в тому, що Йоас вестиме ізраїльтян згідно з Законом Мойсея, а вони будуть слухати царя (див. 2 Сам. 5:3).

         11:18-20.  Тоді “народ ... зруйнував” храм “Ваала”, що був збудований у Єрусалимі та використовувався Аталією, аби поширювати поклоніння цьому ідолу в юдейському краї. Люди також знищили “жертовники його та ідолів”, яких у цьому храмі було чимало, і вбили “Маттана, жерця Ваалового, ... перед жертовником”. Це продемонструвало цілковиту неповагу до лжевірування язичницьких поклонників у те, що територія цього храму була священним місцем.

        Аби уникнути зустрічних дій з боку відданих Ваалові людей, Єгояда “приставив сторожу до” Соломонового “храму”. Під кінець церемонії коронації люди, очолювані Єгоядою та його вартовими, “привели” нового “царя” до його палацу, де він і “сів … на царському престолі”. Тоді “увесь” юдейський “народ” надзвичайно радів тому, що знову їх краєм правитиме Давидів нащадок, а поклоніння справжньому та істинному Ягве знову законне. Безлад, що панував увесь цей час у Єрусалимі за правління Аталії, зник, і “місто” знову “заспокоїлось”. (Детальніше про правління Аталії див. 2 Хр. 22:10-23:15.)

        Оскільки Єзавель пропагувала поклоніння Ваалові в Ізраїлі, не дивно, що її дочка Аталія поширювала його в Юдеї. Під час правління Аталії як цариці ваалізм набув небачених досі масштабів у Південному Царстві, проте це вірування ніколи не мало такого впливу в юдейському краї, як в ізраїльському, а все через більшу відданість Господеві деяких царів Юдеї.  

Е. Добре правління Йоаса в Юдеї (част. 12)

        Прихід до царювання Йоаса ознаменовує початок понад столітнього безперервного правління чотирьох царів, які вважалися доброчестивими: Йоаса, Амаcії, Азарії (Уззії) та Йотама. І хоча жоден з них не був настільки хорошим правителем для Юдеї, як Йосафат, Єзекія чи Йосія, загалом їх узгоджене з Богом правління державою справді було найдовшим за всю історію Юдеї.

1. ДОБРОЧЕСТИВІСТЬ ЙОАСА (12:1-4)

         12:1-4.  “Йоас” був наймолодшим царем, що посів юдейський престол; на той момент йому було всього “сім літ”. Його правління почалося в 835 році до н.е. та закінчилося у 796 році до н.е., себто через “40 років”. Він був сином царя Ахазії та жінки на ймення “Цівея” з “Версавії”, що у південній частині Юдеї.

“Йоас” же виконував волю Господа доти, допоки жив його наставник – священник “Єгояда”, але після його смерті відвернувся від Бога. В роки відданості Господеві Йоас добре керував, проте він не зніс “узвишшя” (що зробило більшість юдейських царів; див. коментарі до 1 Цар. 22: 44 ), де “народ жертвував і приносив воскурення” всупереч Закону Мойсея (див. Втор. 12:2-7, 13-14). Такі узвишшя могли розглядатися Йоасом як порівняно неважливі, власне, як вважались і його попередниками.

2. ВІДНОВЛЕННЯ ХРАМУ ЙОАСОМ (12:5-17)

12:5-9. “Йоас” також мав намір відновити “храм” Соломона, що був вже досить занедбаний та зазнав значної шкоди за часів правління Аталії (див. 2 Хр. 24:7). Це був перший намір відновити святиню, занотований в 1 та 2 Книгах Царів. Цар планував використовувати кошти, віддані людьми при черговому переписі як “викуп” за свої душі (Вих. 30:11-16), як клятвенні викупи (або ж викупи згідно віку; Лев. 27; Чис. 30) або ж як добровільно принесені викупи, але його план не спрацював. Очевидно, дохід з цих постійних джерел був недостатнім, аби утримувати священників і левітів, а також фінансувати відновлення храму.

Нетерплячість Йоаса зі священниками, які були відповідальні за збір “грошей” (1 Цар. 12:7; 2 Хр. 24:5), можна пояснити тим, що вони, можливо, не хотіли виділяти жодні кошти з тих, що йшли на їх утримання. Вони використовували гроші, які давали їм священницькі скарбники для поточних витрат на користь святині, що, скоріше всього, було законно. Отож, “Йоас” наказав їм не брати “уже грошей” з викупів та дарів для цієї мети, оскільки він запроваджував нову процедуру. Тепер священники мали передавати зібране новим шляхом іншим людям, що мали за обов’язок наглядати за відновленням храму. Священники погодилися (“пристали на те, щоб”) відділити цей проєкт реставрації від звичних храмових служб та повсякчасних потреб святині і дозволити іншим людям бути відповідальними за відновлення храму.

12:10-17.  Отож, за вказівками Йоаса “Єгояда … пробив дірку в накривці” великої дерев’яної скриньки та “поставив її” на північному боці вівтаря всепалень на внутрішньому дворі храму. Священники “вкидали туди всі гроші, що їх” люди приносили для відновлення святині. А коли скринька наповнювалася коштами, “царський писар та первосвященик … лічили гроші” та розкладали в мішки, де вони й зберігалися, допоки не потрібно було розрахуватись за матеріали, працю або ж за інші витрати, пов’язані з проєктом реставрації.

Спершу ці “гроші” не використовувалися для внутрішнього оснащення храму всім необхідним (вірш 14), проте пізніше надлишок отриманих коштів таки використали з такою ціллю (2 Хр. 24:14). Люди, яким довірили видавати всі “гроші на плату” робітникам, “поводилися” надзвичайно “чесно” (так, високоморальність знову панувала в юдейському суспільстві з його наверненням до Господа). “Гроші” ж, отримані від людей “на жертву за переступ і ... за гріх”, використовувалися для утримання священників, а не для проєкту відновлення святині (див. 2 Хр. 24:4-14 як паралельний текст).

Варто також згадати про те, що декілька подій, які трапилися за часів царювання Йоаса, висвітлені в 2 Книзі Хронік, проте не згадуються в 2 Книзі Царів. Так, Єгояда, первосвященик, помер в на рідкість похилому віці; йому тоді було сто тридцять років (2 Хр. 24:15-16). Й опісля того, як його голос затих, Йоас слідував порадам певних юдейських чиновників, що наставляли його робити речі, які пізніше вилились у відвернення царя від Бога. І коли так сталося, Господь послав пророків, аби застерегти народ (2 Хр. 24:17-19). Син Єгояди Захарія, який став первосвященником замість свого батька, також виголошував пророче застереження, але Йоас натомість віддав наказ забити його за такий докір камінням до смерті (2 Хр. 24:20-22).

3. ВИКУП ЙОАСА ДЛЯ ХАЗАЕЛА (12:18-19)

         12:18-19.  “Хазаел, арамійський цар”, розгромив Ізраїль за часів правління царів Єгу та Йоахаза (13:3, 22), а потім пішов на південь уздовж узбережжя до Юдеї. Він захопив філістимлянське місто Гат, що було колись забране Юдейським царством (див. 2 Хр. 11:8), і “потім” послав військо “на Єрусалим”. Цей підрозділ повбивав “всіх старшин у народі” (2 Хр. 24:23). Отож, аби відкупитися від царя арамійського, “Йоас” віддав йому “усі святі дари”, що його “предки” та він сам присвятили Господу, а також “все золото, що було в скарбницях Господнього храму й у царському палаці” (див. 2 Хр. 24:23). Отримавши такий викуп, Хазаел “відступив” зі своїм військом. Що ж, загалом цей випадок дуже красномовно ілюструє всю тогочасну слабкість Юдеї, яка стала результатом відступництва Йоаса від Господа.

4. СМЕРТЬ ЙОАСА (12:20-22)

12:20-22.  Арамійці сильно поранили “Йоаса” (2 Хр. 24:25), і, щоб одужати, він, вочевидь, поїхав до “Мілло”, містечка, що знаходилося по дорозі до Сілли (місцезнаходження цих міст є наразі невідомим). Декілька його слуг, що замислили змову супроти нього через страту первосвященика Захарії (2 Хр. 24:20-22), “убили” царя Йоаса в його ж ліжку. Вбивцями були “Йозавад” та “Єгозавад”, чиї матері, згідно з 2 Хр. 24:26 (див. коментарі там), були аммонійкою та моавитянкою відповідно. Йоаса було “поховано” в царському місті (Єрусалимі), але не в царському гробовищі (див. 2 Хр. 24:25), оскільки його не поважали так, як деяких його предків. Його син “Амасія” став на його “місце … царем”.

Є. Лихе правління Йоахаза в Ізраїлі (13:1-9)

        І знову місце розгортання подій переноситься до Північного Царства.

         13:1-3.  “Йоахаз” розпочав своє правління “на двадцять третьому році” царювання “Йоаса” в Юдеї і керував державою протягом “17 років” (з 814 р. до н.е. по 798 р. до н.е.). (Двадцять третій рік царя Йоаса, очевидно, означає, що Йоас розпочав своє правління у 837 до н.е., хоча насправді він розпочав його у 835 році до н.е. [див. таблицю “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25-33]; така різниця зумовлена різними системами датування, що використовувались у Юдеї та Ізраїлі, через що й утворилося відхилення в два роки у системах обрахування.) Йоахаз був сином “Єгу”, а столицею його була Самарія; під час свого царювання він “ходив у гріхах Єровоама” (2 Цар. 10:29). В якості покарання Ізраїлю за непослух Закону Мойсея Господь дозволив араміям панувати над ним. Йоахаз же правив під час останніх років правління “Хазаела” та впродовж перших років царювання його сина “Бен-Гадада” ІІІ.

13:4-6. Саме через нестерпний “гніт” арамійців цар “Йоахаз почав благати Господа” про допомогу. Співчуваючи Своєму народові та незважаючи на цареве віровідступництво, Бог “дав ізраїльтянам визволителя”. Скоріше за все, ним був ассирійський правитель Адад-нірарі ІІІ (811-783 рр. до н.е.; див. таблицю “Царі Середньоассирійського та Новоассирійського царств” біля Йона 1:2), що боровся проти Дамаску (власне, як і проти Тиру, Сидону, Мідії, Едому та Єгипту) та завдав йому поразки у 803 році до н.е.. Отож, арамійські воїни були змушені переключитися з атаки на Ізраїль на самозахист від ассирійських нападів, й так Ізраїль уникнув розправи арамійців, і люди могли повернутися до “своїх” наметів та жити в злагоді (“як і перше”). І хоч ізраїльтяни все ж були змушені платити данину Ассирії, цей народ та земля були вільними від нападів араміїв. Проте така відповідь на благання допомогти “не” підштовхнула людей до покаяння у їхньому відступництві від Господа; навіть “Ашера (стовп Ашери, дружини Ваала) стояла в Самарії”.    

13:7-9.  Військо “Йоахаза” було винищене війнами з араміями, хоча частина ізраїльського війська була втрачена ще під час правління Єгу (див. коментарі до 10:32-36). Його, “як порох під ногами”, було розтоптано і стерто з лиця землі.

Коли ж “Йоахаз” помер, його “поховали … в Самарії”, а на його “місце” заступив “його син Йоас”.  

Ж. Лихе правління Йоаса в Ізраїлі (13:10-25)

Йоас був третім царем з династії Єгу, що правила над Ізраїлем.

1. ПОГЛЯД НА ДІЯЛЬНІСТЬ ЙОАСА (13:10-13)

         13:10-11. Коли “Йоас” взяв на себе керівництво “над Ізраїлем”, цар з таким же іменем “Йоас” правив у Юдеї. (У НМВ перекладачі вирізнили імена ізраїльського та юдейського царів, тому згідно того прочитання їх важко сплутати). Йоас ізраїльський розпочав царювання у 798 році до н.е. і загалом правив державою “16 років” до 782 року до н.е., хоча після п’яти років царювання (у 793 році до н.е.) його син Єровоам ІІ став співправителем Ізраїлю. Цей цар продовжував релігійну політику віровідступництва своїх попередників та “чинив те, що Господеві було не до вподоби”.

13:12-13.  Слова, якими зазвичай автор завершує оповідь про чергового царя, тут, в історії про “Йоаса” ізраїльського, з’являються досить рано. Та сама інформація щодо цього правителя майже дослівно повторюється в історії про Амасію юдейського (14:15-16); так, війна Йоаса “з Амасією” описується автором в частині про правління юдейського царя (14:8-14). “Єровоам” ІІ же “сів на престолі” Йоаса, але, насправді, він вже керував державою як співправитель протягом одинадцяти років до смерті батька.

2. ПРОРОЦТВО ЄЛИСЕЯ (13:14-21)

         13:14. Тепер оповідь переривається задля історії про пророка Єлисея, який “захворів” на смертельну “недугу”. З поваги до цього Божого чоловіка до нього навідався цар “Йоас”. Той факт, що правитель плакав “над ним”, вказує на те, що, незважаючи на його ходіння шляхами Єровоама І (вірш 11), цар також поклонявся Ягве та передчував ту велику втрату, що її мав понести Ізраїль опісля смерті Господнього слуги. До того ж цар вважав пророка важливішим за себе, називаючи його батеньком в справжній смиренності. Промовляючи фразу “ізраїлева колісниця й коні”, Йоас мав на увазі, що розпізнає в Єлисеї, а за ним і в Господеві, справжню міць та захист Ізраїлю супроти всіх його супротивників. До слова, Єлисей і сам використав ці слова, коли місія Іллі була припинена Богом (2:12).  

13:15-17. З огляду на віру царя Йоаса “Єлисей” поблагословив його обіцянкою перемоги. Лук та “стріли” були символами сили та перемоги, що Господь власне збирався дати правителеві. Поклавши ж “руку на лука”, цар символічно набув Господньої сили. Потім “Єлисей поклав свої руки на цареву руку”, аби засвідчити, що сила, якою володітиме цар, і справді є Божою силою, переданою через Його пророка.

Також Йоасу було сказано відчинити “вікно на схід”, яке виходило на ворожі арамійські війська “під Афеком”, щоб він міг вистрілити у тому напрямку. Послухавши пророка, цар випустив з вікна на Арам стрілу, яка насправді символізувала здобуття Йоасом “перемоги”. Це ж засвідчив і “Єлисей”, сказавши, що ця “стріла” означала тріумф “над Арамом … під Афеком” (див. 1 Цар. 20:30) у Трансйорданії.

13:18-19. Потім “Єлисей” наказав цареві взяти “стріли”, що залишилися, та бити ними “по землі”. (Давньоєврейська фраза, що перекладається як   “бий по землі”, скоріше за все, означає, що Йоас мав випустити ці стріли так, як зробив це першого разу, а не зібрати їх докупи у руці та бити ними об землю.) Цар “ударив тричі”, а тоді зупинився, на що Єлисей “розсердився”, адже таким чином правитель піддав сумніву те, що Господь може дати йому стільки перемог, скільки було всього стріл. Йоас зрозумів, що символізував постріл першою стрілою, оскільки Божий чоловік пояснив йому. Дозволивши ж цареві випустити більшу кількість стріл, Бог через Єлисея дозволяв йому заявити своє право на стільки перемог, скільки стріл було в його руках. Так, Господь запевнив царя, що він матиме успіх у боротьбі з ворогом через божественну підтримку, але, напевно, Йоасу здалося, що Бог не зможе або ж просто не зробить для нього так багато, як стверджував пророк. Така невіра і дає нам зрозуміти, чому Єлисей не на жарт розізлився, адже Йоас не повірив Богові, навіть відаючи про те, що саме йому пообіцяв Всевишній. Тоді пророк сказав цареві, що якби він вистрілив більшою кількістю стріл, то Господь винагородив би його віру, подарувавши додаткові перемоги, які призвели б до цілковитого знищення “Арама”. Але оскільки сталося інакше, то тепер Йоас мав перемогти ворога всього “лиш тричі” (вірш 25).

13:20-21.  Невдовзі після описаного вище “помер” пророк “Єлисей”, чия діяльність тривала щонайменше п’ятдесят шість років (враховуючи час його роботи як слуги в Іллі). Він був прикликаний Іллею під час правління Ахава (яке завершилося у 853 році до н.е.), а помер під час царювання Йоаса (яке розпочалось у 798 році до н.е.). Пророка Єлисея, скоріше за все, “поховали”, як і більшість давніх ізраїльтян, у печері чи в гробниці (вірш 21), висіченій у скелі, загорнувши його тіло в лляну тканину.  

Через деякий час після смерті пророка “люди” ховали тіло іншого “чоловіка” на спочинок біля гробу “Єлисея”, проте були налякані моавськими мародерами, які, очевидно, обкрадали всіх, кого тільки зустрічали. Отож, аби швидко втекти, ізраїльтяни, що несли гріб, зняли камінь з гробниці Єлисея, “вкинули” туди тіло свого товариша “й утекли”. Коли ж “той торкнувся об кості Єлисея”, то “ожив і знявсь на ноги”. Очевидно, люди, які вкинули тіло, стали свідками того, що трапилось, і вони, безсумнівно, поширили цю історію по всіх усюдах. Скоріше всього, це дійшло й до вух царя Йоаса, на якого, видається, чутка про чудо була націлена в першу чергу, адже таке потужне свідчення Божої сили, яка проявилась навіть через кості Його пророка, могло водночас як підбадьорити царя перед битвою з араміями, так і дорікнути йому за брак віри (див. коментарі до віршів 18-19).

3. ПЕРЕМОГИ ЙОАСА (13:22-25)

13:22-23.  Навіть незважаючи на те, що “Хазаел” був зайнятий веденням війни з ассирійським суперником, він все ж “гнітив Ізраїля” під час правління батька Йоаса Йоахаза. Але “заради союзу Свого” з патріархами, Господь милостиво та жалісливо  турбувався про ізраїльський народ, відмовляючись “вигубити” його чи відкинути “від Свого обличчя”. Саме обіцянка Бога, а не моральна чистота ізраїльтян, спонукала Господа бути милостивим, як підмічає автор, “досі”, тобто до часу написання 1 та 2 Книг Царів.

13:24-25.  Після того як “Хазаел … помер” (у 801 році до н.е.), Йоас залучив до битви нового арамійського царя, “Бен-Гадада” ІІІ, та “побив” його “тричі”, як і передбачив Єлисей (вірш 19). Битва ж під Афеком (вірш 17), хоч її тут і не згадано, могла бути однією з трьох переможних битв для ізраїльтян. Отож, за ці три сутички “Йоас … відібрав назад” ізраїльські “міста”, які колись втратив його батько Йоахаз в битві з Хазаелом (див. вірш 3).

З. Добре правління Амасії в Юдеї (14:1-22)

1. ПОЛІТИКА АМАСІЇ (14:1-6)

         14:1-6.  “Амасія” почав царювати в Юдеї приблизно за рік опісля того, як Йоас став правителем Ізраїлю; він був достатньо юним, коли розпочав своє царювання, адже мав на той час “двадцять п’ять років”. Правив Амасія юдейським краєм протягом довгого часу – аж “29 років” (з 796 року до н.е. до 767 до н.е.). На більшість часу його правління накладалося правління його сина Азарії (з 790 року до н.е. до 767 року до н.е.). Цар Амасія слідував прикладові свого батька Йоаса; він наче й заохочував поклоніння “Господеві”, “тільки” не зніс “узвиш” (див. коментарі до 1 Цар. 22:44), де люди поклонялися Богу, порушуючи Закон Мойсея (Втор. 12:2-7, 13-14). Однак до рівня Давида, засновника цієї династії та найпотужнішого правителя юдейського, Амасія не досягнув.

Згідно з Божим Законом (Втор. 24:16) цей цар не повбивав “дітей … вбивців” свого батька, як зазвичай чинили правителі Близького Сходу; цих можливих повстанців він ввірив у Господні руки.  

2. ВІЙНА АМАСІЇ З ЕДОМОМ (14:7)

14:7.  Ця війна з Едомом описана більш детально в 2 Хр. 25:5-16. Колись Едом збунтувався проти юдейського контролю під час правління Йорама, і тепер Амасія хотів відновити його через те, що це царство надавало Юдеї доступ до південних торговельних шляхів. Битва відбулась “у Солоній долині”, болотистій місцевості біля південного краю Мертвого моря (див. 2 Сам. 8:13), а Скеля, перейменована Амасією на “Йоктеел”, пізніш була названа Петрою, містом-твердинею Едому, що було висічене зі справжніх гірських порід.

3. ВІЙНА АМАСІЇ З ІЗРАЇЛЕМ (14:8-14)

14:8-10. Заохочений перемогою над Едомом, “Амасія” вирішив кинути виклик Ізраїлю, якому раніше завдавав поразок Хазаел (13:22); отож, Амасієва пропозиція “до Йоаса” була насправді закликом до війни.

“Ізраїльський цар” відповів на такий виклик, надіславши попередження “Амасії” у вигляді притчі. На той час будяки та кедри були цілком звичними рослинами “на Ливані”. Так, припускалося, що Амасія – то будяк, а його опонент Йоас – кедр. Як “дикі звірі” могли легко розтоптати “будяк”, так і будь-хто охочий міг з легкістю завдати поразки Юдеї. І хоча порада Йоаса залишатися Амасії “вдома” була справді слушною, проте ця історія неабияк зачепила гордість Амасії, тому він ще більше горів бажанням провести цю війну. Проте таке рішення було зумовлене, перш за все, Божою волею, адже в Його намірах була поразка юдеїв через те, що опісля перемоги над едоміями Амасія забрав їх ідолів у свій край, де й поклонявся їм (див. 2 Хр. 25:14, 20).

14:11-14.  Та “Йоас” взяв ініціативу в свої руки і “рушив” на Юдею, де й зустрівся в битві з Амасією “у Бет-Шемеші”, що приблизно за 15 миль на захід від Єрусалиму. Що ж, юдейська сторона таки виявилася переможеною, її війська відступили, а цар Амасія був захоплений “у полон”. Опісля цар ізраїльський “Йоас ... пішов у Єрусалим”, де “зробив ... пролом … на 400 ліктів” у міському “мурі” й “забрав усе золото й срібло” та інші цінні речі, що були “у Господньому храмі та ... палаці”, а також захопив “заручників”, після чого “повернувсь у Самарію”. Очевидно, що коли в полон було забрано Амасію, його син Азарія почав правити в Єрусалимі як юдейський цар (в 790 році до н.е.).

4. СМЕРТЬ ЙОАСА (14:15-16)

         14:15-16.  Видається, що ця друга згадка про смерть Йоаса (див. 13:12-13) була додана сюди через незвичну ситуацію взяття Амасії у полон в Ізраїль, адже коли цар “Йоас” помер (в 782 році до н.е.), Амасію випустили, і він зміг повернутися до юдейського царства. Наступником Йоаса став “син його Єровоам” ІІ.

5. СМЕРТЬ АМАСІЇ (14:17-22)

14:17-20. “Амасія (який помер в 767 році до н.е.) … жив по смерті Йоаса (який помер у 782 році до н.е.)” ще мінімум “15 років” і по поверненні в Юдею зробив свого сина Азарію співправителем. Вони ділили престол (з 790 року до н.е. до 767 року до н.е.) аж до смерті Амасії.  

Люди, що “вчинили змову проти” Амасії, є невідомими, проте це могли бути деякі з його власних урядників. Отож, цар “утік у Лахіш”, колишнє царське місто на південному кордоні Юдеї, з якого міг би втекти з країни, якби його не схопили вороги. Амасію поховали в царському гробовищі у стародавньому “місті Давида”, що “в Єрусалимі”.

14:21-22.  У 790 році до н.е., коли Амасію забрали у полон в Ізраїль, його син Азарія, “якому було 16 років”, став правити юдейським краєм. А коли його батько помер у 767 році до н.е., Азарія став одноосібним юдейським царем. Той факт, що “він відбудував Елат” на узбережжі Акабської затоки, скоріш за все, згадується тут через те, що це стало одним із найбільших досягнень цього царя. Більше ж інформації щодо нього подано у 15:1-7.

И. Лихе правління Єровоама ІІ в Ізраїлі (14:23-29 )

          14:23-24. “Єровоам” ІІ був співправителем разом зі своїм батьком Йоасом з 793 року до н.е. до 782 року до н.е., а п’ятнадцятий рік “Амасії …, юдейського царя”, ознаменував початок його одноосібного царювання в державі (що відбулося в 782 році до н.е.). Загалом Єровоам ІІ “царював 41 рік” (з 793 року до н.е. по 753 рік до н.е.), і це було довше, аніж будь-який інший цар правив до нього.

У духовному плані Єровоам ІІ ходив шляхами своїх предків в Ізраїлі, хоча в політичному плані він був наймогутнішим правителем цього краю. Проте записаними є всього декілька його досягнень, адже вони були менш вагомими з погляду автора, який надавав більше значення духовно важливим подіям в історії Ізраїлю.

14:25-27. Єровоам ІІ “привернув границі Ізраїля” до майже тих розмірів, що були за часів Соломона (звісно, не враховуючи територію Південного Царства, що належала Юдиному та Веніяминовому племенам). “Хамат”-вхід же (див. 1 Цар. 8:65) знаходився на відстані близько 150 миль на північний схід від Кіннерет-моря, в той час як Арав-морем називалося Мертве море. Таке територіальне розширення передбачив пророк Йона, який провадив свою діяльність за часів правління Єровоама ІІ (див. таблицю “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25-33), хоча це пророцтво Божого чоловіка не згадується в Письмі більше ніде. Цей пророк є тим самим Йоною, який подолав шлях до Ніневії, аби донести до ассирійців Господній заклик до покаяння (див. Йона 1:1), а його рідне містечко, Гат-Хефер, розташовувалось, власне, за декілька миль на північ від Назарету в Ізраїлі.

“Злидні” ізраїльтян стали результатом нестерпного гніту Хазаела з Дамаску. Співчуваючи Своєму народові, “Господь” почав полегшувати їх страждання ще за часів Йоаса (див. 2 Цар. 13:22-25) і продовжував їм допомагати й досі, за царювання “Єровоама” ІІ.

14:28-29.  Як саме Бог полегшив ізраїльтянам буття тут не вказано, проте декілька подій в цих віршах все ж викрито: Єровоам ІІ захопив Дамаск, столицю арамійського царства, а також Хамат. Ці міста, а також їх околиці, належали юдеям за часів Давида та Соломона, але жодного разу опісля цього. Взявши контроль над цими землями, Єровоам ІІ, беззаперечно, також повернув всі трансйорданські землі Ізраїлю, які колись відібрав Хазаел (див. 10:32-33), і таким чином Ізраїль став найбільшою державою на східному середземноморському узбережжі.

Перемоги Єровоама ІІ були зумовлені частково тим, що Дамаск був послаблений атаками ассирійців на північний схід арамійського царства під проводом Адад-нірарі ІІІ (див. 13:5). Більше того, Ассирія й сама, власне, була знесилена в той час, страждаючи від небезпеки атак з боку людей Арарату на північному кордоні, внутрішніх протиріч, а також цілої низки слабких правителів. Йоас же був успішним військовим стратегом (див. 14:11-14), і його син Єровоам ІІ, очевидно, успадкував здібності свого батька та навіть перевершив його.

Під час правління Єровоама ІІ пророки Амос та Осія провадили свою діяльність в Ізраїлі (Ам. 1:1; Ос.1:1), і їхні пророцтва надають змогу глибше поглянути на життя в ізраїльському краї за часів царювання “Єровоама”. Цей цар помер у 753 році до н.е., після чого “його син Захарія” сів на престол (див. 2 Цар. 15:8-12).

І. Добре правління Азарії в Юдеї (15:1-7)  

         15:1-4.  У Старому Завіті Азарію (“Допоміг Ягве”) також називають Уззією (“Господь – моя сила”; див. вірші 13, 30, 32, 34; 2 Хр. 26; Іс. 1:1; Ос.1:1; Ам. 1:1; Зах. 14:5 тощо). Двадцять сьомий рік співправління “Єровоама” ІІ з Йоасом припав на 767 рік до н.е., і в цей же рік “Азарія .... став” одноосібним “юдейським царем”. Раніше він вже брав на себе обов’язки царя замість батька, допоки Амасія перебував у полоні в Ізраїлі, а також, коли той повернувся в рідний край, вони почали разом царювати в Юдеї як співправителі. Азарії “було … 16 років”, коли він розпочав своє співправління з батьком (в 790 році до н.е.), і загалом він “царював 52 роки в Єрусалимі” (з 790 року до н.е. по 739 рік до н.е.). Отож, він був правителем, який царював довше за будь-якого іншого царя Юдеї чи Ізраїлю до цього часу. Так, Азарія був доброчестивим царем, як і “його батько” (див. 2 Хр. 26:4-5), проте він так само не зніс “узвиш” (див. коментарі до 1 Цар. 22:44), де люди поклонялись Ягве супроти Закону Мойсея (див. Втор. 12:2-7, 13-14).

15:5.  Автор 2 Книги Хронік надав ширше пояснення гріха, що призвів до прокази Азарії (2 Хр. 26:16-21). Коли ж цар став прокаженим (у 750 році до н.е.), він почав ділити престол зі своїм сином Йотамом як співправителем “аж до” власної “смерти” у 739 році до н.е.. Азарія “жив” усамітнено, як і було належно робити прокаженим в Ізраїлі, але все ж відігравав неабияку роль в управлінні державою, в той час як його син “Йотам … був над палацом”.

15:6-7.  Окрім історії про Азарію, яку записано “в літописній книзі юдейських царів”, літописець додав, що Ісая також описав дії цього царя (2 Хр. 26:22). Цілком можливо, Ісая написав літописи про деяких юдейських царів, або ж, ймовірно, було створено два окремих документи.

Коли Азарія помер, його “поховали … у Давидгороді”, без всяких сумнівів, у царському похованні, а “його син Йотам” продовжив царювати в його палаці.

“Азарія” виявився одним з найбільш могутніх та впливових царів Юдеї: на його рахунку було розширення території юдейського царства на південь до Елату (2 Цар. 14:22), на схід, через що аммонії були змушені платити йому данину (2 Хр. 26:8), та на захід завдяки поразці філістимлян (2 Хр. 26:6-7). До того ж цей цар збудував башти та укріпив як Єрусалим, так і інші місця юдейського краю (2 Хр. 26:9-10, 15), а також реорганізував військо (2 Хр. 26:11-14). Разом же території, які встановились у державах за часів правління Азарії та Єровоама ІІ, майже відповідали тим розмірам, що були за Давида та Соломона. Після смерті Єровоама ІІ Азарія став ще могутнішим правителем, якого воліли бачити своїм лідером і сусіди, які увійшли з ним у коаліцію, аби протистояти загрозам з боку Ассирії. Та, на жаль, його серце загорділо, і він ввійшов без дозволу в Господній храм, за що Бог суворо його і покарав (2 Хр. 26:16-21).

Ї. Лихе правління Захарії в Ізраїлі (15:8-12)

         15:8-12.  “Захарія” успадкував престол після “Єровоама” ІІ “на тридцять восьмому році” правління “Азарії” (у 753 році до н.е.), проте “царював” він всього “6 місяців”. Як і всі його попередники в Ізраїлі, він продовжував поклонятися золотим бичкам у Дані й у Бетелі, що започаткував свого часу Єровоам І. Самого ж Захарію публічно вбив (“замордував”) “Шаллум”, а той факт, що йому було дозволено зайняти престол царя, лише вказує на те, що Захарія не мав великої підтримки серед народу. Смерть цього царя здійснила Боже “слово … до Єгу” про те, що лише чотири його покоління будуть сидіти “на ізраїльському престолі” (10:30). Ось так припинила своє існування п’ята ізраїльська династія царів.

Й. Лихе правління Шаллума в Ізраїлі (15:13-16)

         15:13-16.  Царювання Шаллума тривалістю в “1 місяць” у 752 році до н.е. було другим найкоротшим правлінням царя за всю історію Ізраїлю (коротшим за нього було лише семиденне царювання Зімрі, 1 Цар. 16:15-20). “Менахем” був командувачем війська Єровоама ІІ (Йосип Флавій, Юдейські Старожитності 9.11.1) і перебував на службі в Тірці, колишній ізраїльській столиці (див. 1 Цар. 15:21, 33; 16:6, 8-9, 15, 17, 23). Для Менахема Шаллум був загарбником царського трону. Окрім того, Менахем вважав, що оскільки він – командувач війська, то саме йому слід було успадкувати царський престол Захарії. Очевидно, він “зруйнував” місто “Тіфсах”, яке, скоріше всього, знаходилося біля Тірци та Самарії, “бо” його мешканці, відмовившись визнавати Менахема царем, “не” відчинили “йому воріт”. Його жорстоке знищення міста і навіть розправа з усіма вагітними жінками мали на меті, ймовірно, залякати інші містечка ізраїльського краю та змусити їх підтримувати його.

К. Лихе правління Менахема в Ізраїлі (15:17-22)

         15:17-18.  “Менахем” розпочав своє правління “на тридцять дев’ятому році Азарії” та “царював 10 років” (з 752 року до н.е. по 742 рік до н.е.), давши початок сьомій династії Ізраїлю, а його відступництво від Господа було таким же злісним, як і багатьох його попередників.

15:19-22.  Як було встановлено завдяки надписам, ассирійським царем Пулом був насправді Тіглатпілесар ІІІ (745-727 рр. до н.е.; див. вірші 29; 16:7, 10; 1 Хр. 5:26). Це – перша згадка про Ассирію в 2 Книзі Царів. “Пул” зажив собі слави одного з наймогутніших ассирійських правителів, а його вторгнення в Ізраїль, описане в цих віршах, відбулося в 743 році до н.е. та закінчилося виплатою Пулу данини Менахемом. В якості подяки за “1000 талантів (приблизно 37 тонн) срібла”, які ізраїльський цар зібрав із “заможних” ізраїльтян, ассирійський “цар” надав Менахему підтримку та допоміг йому утримати царський престол.

Після смерті “Менахема” на його місце заступив “його син Пекахія”.  

Л. Лихе правління Пекахії в Ізраїлі (15:23-26)

         15:23-26.  “Пекахія” правив “у Самарії … 2 роки” (з 742 року до н.е. по 740 рік до н.е.), і за цей час він також не відступив від гріхів Єровоама. Правління Пекахії закінчилося, коли один з “його” осаулів, “Пеках”, маючи при собі “50 чоловік”, що під його керівництвом прибули з Гілеаду у Трансйорданію, “убив” царя. Це трапилося “на вежі” – найбільш захищеній частині “царського палацу в Самарії”.  Після цього ізраїльський престол перейшов до рук Пекаха.

М. Лихе правління Пекаха в Ізраїлі (15:27-31)  

15:27-28.  П’ятдесят другий рік царювання “Азарії” припав на 740 рік до н.е. (і частково на 739 рік до н.е.). У цей же час, перебуваючи “у Самарії”, почав правити “над Ізраїлем” Пеках, який, проте, ніколи не визнавав Менахема царем та законним спадкоємцем трону, а тому встановив власну, конкуруючу владу на схід від річки Йордан в Гілеаді. Там він жив у якості військовослужбовця Самарії, допоки для нього не настав слушний час, аби заявити про себе. Те, що він правив “20 років”, означає, що він почав царювати в Гілеаді тоді ж, коли Менахем захопив престол у Самарії (у 752 році до н.е.), і, власне, таке його правління наклалося на царювання Менахема та Пекахії (752 рік до н.е. – 740 рік до н.е.). У 740 році до н.е. Пеках вбив Пекахію та почав правити в Самарії, допоки його самого не було скинуто з царського престолу в 732 році до н.е..

Пеках, будучи на царському престолі в Ізраїлі, продовжував ходити гріховними шляхами своїх попередників.

15:29.  Однією з причин, чому Пеках був налаштований супроти Менахема та його сина Пекахії, видається, були його кардинально інші переконання стосовно зовнішньої політики Ізраїлю щодо Ассирії. Так, Менахем йшов на примирення та не заперечував супроти ассирійського контролю (див. вірші 19-20), в той час як Пеках, очевидно, був налаштований на жорсткішу лінію опору. Саме загальна реакція народу проти оподаткування Менахемом, вочевидь, і заохотила Пекаха до дій. Отож, коли він здобув владу в Самарії, то уклав разом з Рацоном, царем Дамаску, договір супроти Ассирії. Це призвело до того, що “Тіглатпілесар” ІІІ (Пул) пішов на філістимлян, ізраїльтян, а згодом і на араміїв у 734-732 роках до н.е. (див. 2 Хр. 28:5-8), захопивши під час цих битв “Айон” (місто на території племені Нафталі), “Авел-Бет-Мааху” (відразу на південь від Айону), “Янох” (інше сусіднє поселення), “Кадеш” (на захід та північ від озера Хула), а також “Хацор” (на південь від Кадешу). Йому вдалося захопити ще й весь “Гілеад” на схід від річки Йордан, “Галилею” (північну частину Ізраїлю), а також “Нафталі-край”; до того ж всіх “мешканців” цих земель Пул “одвів в Ассирію”. Це була перша депортація ізраїльтян, що, скоріше за все, відбулося в 733 до н.е., а друга подібна їй трапилася через 11 років у 722 році до н.е..

15:30-31.  В результаті поразки Ізраїлю “Осія … вчинив змову проти Пекаха, ... убив його, і … став царем” Ізраїля у 732 році до н.е.. Завдяки одному з ассирійських написів встановлено, що Тіглатпілесар ІІІ, як сам він стверджував, особисто допоміг Осії сісти на ізраїльський престол (James B. Pritchard, ed., Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament . 3rd ed. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1969, p.  284). Очевидно, Осія був, власне, як і Менахем та Пекахія, пішаком в руках ассирійського царя.

Н. Добре правління Йотама в Юдеї (15:32-38)

         15:32-35. Другий рік царювання “Пекаха” припав на 750 рік до н.е., коли “Йотам” почав керувати Юдеєю як співправитель разом зі своїм батьком Азарією (Уззією). Його шістнадцятирічне царювання припало на 750-735 роки до н.е. (і хоча насправді Йотам продовжував правити разом зі своїм сином до 732 року до н.е., та офіційним царем на той час вже вважався Ахаз).

        Йотам виявився доброчестивим царем, проте він все ж не зніс “узвиш” (див. коментарі до 1 Цар. 22:44).

З досягнень цього царя лише одне записане в 2 Книзі Царів: “він збудував верхні (північні) ворота при Господньому храмі”. І зробив це, скоріш всього, аби заохотити народ до поклоніння Богові. Про інші ж його набудування та підкорення аммоніїв написано в 2 Хр. 27:3-5. Він став могутнім царем, бо “поводився добре перед Господом, своїм Богом” (2 Хр. 27:6).

15:36-38.  Рацон, арамійський цар, та Пеках, цар ізраїльський, об’єдналися супроти Юдеї, аби змусити Йотама та Ахаза приєднатися до них в жорсткому опорі небезпеці нападів з боку ассирійців. Фраза “в тому часі” (див. вірш 37) стосується саме часу співправління Йотама та Ахаза (735-732 рр. до н.е.; див. коментарі до 16:1). Такий тиск на юдейського царя відбувався не без волі Бога та виявився для нього своєрідною перевіркою віри (див. 16:5-8; Іс. 7:1-17). Слова “його предка” (2 Цар. 15:38) можуть стосуватися батька Йотама Азарії, який правив Єрусалимом протягом п’ятдесяти двох років, або ж справді його предка Давида.  

О. Лихе правління Ахаза в Юдеї (част. 16)

1. ПОГЛЯД НА ДІЯЛЬНІСТЬ АХАЗА(16:1-4)

         16:1-2а.  Сімнадцятий рік царювання “Пекаха” припав на 735 рік до н.е., хоча аж у 732 році до н.е. “Ахаз” почав своє шістнадцятирічне правління державою, яке продовжувалося до 715 року до н.е.. Як показано в таблиці  “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25-33, Ахазовий батько Йотам також царював шістнадцять років (2 Хр. 27:1), з 750 року до н.е. по 735 рік до н.е., хоча помер Йотам не останнього року свого офіційного правління, а декількома роками пізніше, у 732 році до н.е.. Очевидно, тоді, впродовж цих чотирьох років з 735 по 732, ні Йотам, ні Ахаз не були наділені можливістю незалежного царювання в Юдеї; вони удвох, батько та син, були співправителями однієї держави. З іншого ж боку, царювання Ахаза розпочалось у 744 році до н.е. (див. 2 Цар. 17:1 і коментарі там). Отож, Ахаз був, вочевидь, співправителем свого батька Йотама в якості його помічника з 744 по 735 роки до н.е..  
        
16:2б-4. На відміну від свого предка Давида, з яким порівнювали багатьох юдейських царів, Ахаз “не чинив до вподоби Господеві”. Натомість він “ходив дорогою” лихих “царів” Північного Царства і зайшов у цьому так далеко, що пожертвував “сина свого” (очевидно, не Єзекію, який унаслідував його престол) на всепалення для ідола. Такий жахливий гріх (див. 17:17) був звичним для аммоніїв та інших місцевих язичницьких ханаанських народів, яких свого часу ізраїльтяни на чолі з Ісусом Навином частково прогнали з цієї землі. Ахаз також підтримував поклоніння (“жертви та воскурення”) “на узвишшях (див. коментарі до 1 Цар. 22:44), … горбах і під” великими деревами, а їх кількість була настільки значною, що автор перебільшено написав, що такі місця можна було знайти чи не “під кожним зеленим деревом” (див. 2 Цар. 17:10).

2. ВОРОГИ АХАЗА (16:5-9)

          16:5-6.  “Рацон … і Пеках” об’єднались, аби протистояти нападам ассирійців, і бажали, аби до них приєднався також і Ахаз, який, проте, не відчував небезпеку з боку Ассирії так гостро, як його сусіди, що були розташовані між Юдеєю та Ассирією. Тому Ахаз надавав перевагу політиці примирення з ассирійським царем, внаслідок чого Рацон та Пеках пішли “війною” на Ахаза, сподіваючись змусити його приєднатися до них, але така їхня спроба не вдалася з причин, зазначених у віршах 7-9.

До того ж автор ніби між іншим додав тут (вірш 6), що Рацону вдалося захопити місто “Елат”, яке знаходилося на північному краї Акабської затоки і яке Азарія зробив свого часу юдейським (14:22). Отож, це важливе портове місто перейшло під контроль араміїв, а Юдея так ніколи і не спромоглася захопити його знову. Пізніше ж Елат перейшов до едоміїв.

16:7-9.  Замість того щоб приєднатися до Рацона та Пекаха, “Ахаз” звернувся по допомогу “до Тіглатпілесара” ІІІ, добровільно визнавши себе слугою ассирійського царя та виславши дари у вигляді срібла і золота з Господнього храму та “царського палацу” в Єрусалимі, аби заохотити його відігнати набридливих сусідів геть від стін міста. І тоді Тіглатпілесар зобов’язався напасти та захопити столицю царства Рацона Дамаск.

Це відволікло увагу араміїв від облоги Єрусалиму, й вони мусили повернутися додому, щоб захищати власну територію. Та все ж Дамаск перейшов до володінь Ассирії, “Рацона” було вбито, а багатьох араміїв було відведено “в Кір”, що знаходився на території ассирійського царства, відповідно до політики ассирійців щодо переселення завойованих народів (див. 15:29; 17:23). Рішення ж Ахаза звернутися по допомогу до Ассирії було, насправді, недалекоглядним (див. Іс. 7). Окрім того, що цар юдейський втратив багатьох людей через Пекаха під час облоги (2 Хр. 28:5-8), він заохотив подальше просування ассирійців у Палестину. Літописець також занотував успішні вторгнення едоміїв та філістимлян в Юдею у той час (2 Хр. 28:17-19). Беззаперечно, всі ці втрати були наслідком віровідступництва царя Ахаза (2 Хр. 28:19).

3. ВІДСТУПНИЦТВО АХАЗА (16:10-18)

16:10-14. “Ахаз” рушив “у Дамаск”, аби зустрітися з Тіглатпілесаром ІІІ, де й побачив (великий; див. вірш 15) “жертовник”, що був арамійським або, більш вірогідно, ассирійським. Отож, цар юдейський надіслав “Урії”, первосвященникові в Єрусалимі, “зразок” цього “жертовника” та наказав спорудити такий самий. Віровідступництво тогочасного священництва можна простежити в негайній згоді Урії. Коли “Ахаз прийшов” додому, то поставив Господній “мідний жертовник” для всепалень збоку, віддавши очільне місце новому жертовникові, на якому й зробив традиційні для Юдеї жертвоприношення.

16:15-18.  Потім “Ахаз” наказав, аби всі постійні жертви приносилися “на” новому “жертовнику”, в той час як “мідний ... жертовник” цар мав намір використовувати лише задля пошуку вказівок, скоріше за все, від Господа. Як бачимо, первосвященник “Урія” намагався насправді сприяти виконанню царевих бажань.          

         “Ахаз” також “усунув … умивальницю” (див. 1 Цар. 7:27-40) та “зняв море” (див. 1 Цар. 7:23-26), а ще “усунув … критий хідник суботній” (який, очевидно, був збудований на внутрішньому дворі, аби прикривати царя та супроводжуючих його слуг під час візитів до храму) та “надвірний вхід для царя” (спеціальний пандус чи сходи, які, заходячи в святиню, використовував лише цар). Що Ахаз зробив з тим, що забрав з храму, тут не пояснюється. Та очевидним залишається те, що він сам добровільно вчинив непослух Господеві, який схвалив використання та встановлення мідного жертовника, а також інших предметів, і догоджав Тіглатпілесару ІІІ, аби не образити чи не розізлити ассирійського правителя. Інші ж ідолопоклонницькі дії Ахаза записані в 2 Хр. 28:2-3, 22-25.

4. СМЕРТЬ АХАЗА (16:19-20)

16:19-20. Ахаза “поховали” в Єрусалимі, але не в царському гробовищі, де було поховано інших побожних юдейських царів (2 Хр. 28:27). Це вказує на те, що в той час в Юдеї були інші впливові люди, які не схвалювали політики Ахаза.

П. Лихе правління Осії в Ізраїлі (17:1-6)

         17:1-2.  “Осія” став “царем” у 732 році до н.е., себто “на дванадцятому році” правління “Ахаза”, чиє царювання, розпочавшись у 744 році до н.е., включало в себе дев’ять років у якості співправителя-помічника (з 744 по 735 роки до н.е.), чотири роки у якості повноцінного співправителя разом зі своїм батьком Йотамом (з 735 по 732 роки до н.е.) та шістнадцять років у якості одноосібного юдейського царя (з 732 по 715 роки до н.е.). (Див. коментарі до 16:1-2а.) Осія ж розпочав своє правління протяжністю в “9 років” на двадцятому році Йотама (15:30), що припало на 732 рік до н.е., в той час як двадцятирічне царювання самого Йотама (з 750 по 732 рік до н.е.) складалося з шістнадцятирічного правління (з 750 по 735 роки до н.е.) та чотирьох років спільного царювання з Ахазом (з 735 по 732 роки до н.е.). І хоча Йорамове управління державою з 750 по 732 роки до н.е. мало б дорівнювати вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти рокам, проте воно вважається двадцятирічним через те, що цей цар панував над краєм повних вісімнадцять років та ще частково впродовж двох інших років (див. примітку внизу таблиці “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25-33).

Гріхи Єровоама І не згадуються у стосунку до царя Осії, бо хоча він був лихим правителем, та, напевно, з огляду на часи неспокою, за яких йому довелося керувати Ізраїлем, Осія не підтримував шляхів Єровоама. Згідно ж з певними давньоєврейськими переказами, він навіть дозволяв ізраїльтянам прибувати в Єрусалим та поклонятися Господеві.

17:3-6.  “Салманассар” V (727-722 роки до н.е.; див. таблицю “Царі Середньоассирійського та Новоассирійського царств” біля Йона 1:2) унаслідував ассирійський престол від свого батька Тіглатпілесара ІІІ. Він напав на Самарію через те, що “Осія” не сплатив щорічну “данину”, яку присягався платити як підданий ассирійського царя. Так, замість того аби сплатити належне, ізраїльський цар намагався укласти договір зі “Со” (Осорконом ІV, приблизно 727-716 роки до н.е.), єгипетським царем, що було насправді великою помилкою, адже Єгипет не допоміг (та, вочевидь, і не міг допомогти) “Осії”. Коли ж “Салманассар” дізнався про план бунту підданого, то “рушив … проти” ізраїльського “краю” та захопив Осію. Потім він підкорив собі решту територій Північного Царства; Галилея ж і Трансйорданія (північна та західна частини Ізраїлю) були здобуті ще Тіглатпілесаром (див. 2 Цар. 15:29). Загалом же Салманассар тримав Самарію “в облозі 3 роки”, а здобув він її “на дев’ятому році” царювання “Осії” (у 722 році до н.е.), після чого “одвів” багатьох ізраїльтян до Ассирії (див. 18:9-11); так, їх було вивезено до різних частин Ассирійської імперії: “у Халату”, що знаходилася “в Гозані” при річці “Хаворі”, яка впадає у Євфрат, та до різних “мідянських” міст на північний схід від Ніневії.

Р. Захоплення Ізраїлю (17:7-41)

        Всього за трохи більш як два століття Північно-Ізраїльське Царство припинило своє існування (931-722 роки до н.е.). Семеро з двадцяти його царів були вбиті, і всі вони робили лихе в очах Господніх.

1. ПРИЧИНИ ЗАХОПЛЕННЯ (17:7-23)

         17:7-13.  Ізраїльський народ зазнав поразки та переселення через те, “що сини Ізраїля согрішили перед Господом”, а з огляду на Його дивовижне визволення та спасіння народу від єгипетської неволі, їхній гріх був ще страшнішим. Яким же іронічним насправді видається те, що останній ізраїльський цар, Осія, звертався по допомогу саме до Єгипту (вірш 4), коли 724 роки тому (у 1446 році до н.е.) ізраїльтяни зрештою змогли звідти втекти.

        Ізраїль не відвернувся від Бога повністю, проте водночас поклонявся й іншим богам (“бовванам”, вірш 12; див. Вих. 20:3). Вони шукали примирення з язичницькими сусідами та “ходили звичаями народів, яких Господь вигнав” через їхні злодіяння. Вони “чинили недобрі речі”, які їхні власні царі, зокрема Єровоам І, ввели у життя ізраїльського народу. І хоча багато гріхів було вчинено потай, Господь знав про них.

По всьому краю ізраїльтяни “зводили собі узвишшя” для поклоніння в усіх “своїх містах” замість того, аби поклонятися Господеві там, де Він заповідав їм для їхнього ж добра (див. Втор. 12:2-7, 13-14). Вони “ставили … кам’яні стовпи”, які вважали священними (див. 2 Цар. 18:4), та дерев’яні “ашери”, що були уособленням язичницької богині Ашери, практично “на кожному” місці (див. 16:4), яке, на думку язичників, мало особливу силу. Ізраїльтяни також “кадили … на … узвишшях”, надіючись задобрити богів, як чинили їхні попередники, яких “Господь вигнав” з цієї землі за їхнє ідолопоклонство. Їх поклоніння включало в себе “погані вчинки”, що викликало “гнів Господній” (див. 13:3; 17:17), а їхнє відступництво від Бога – порушення чітко об’явлених Ним заборон. “Господь”, проте, посилав до них “своїх пророків” та “видючих” із застереженнями на додаток до тих, які вже містилися в Законі Мойсея; ці посланці (Божі слуги) закликали (див. 17:23) обидва царства покаятися та слідувати Божим заповідям і установам, викладеним у Законі.  

17:14-15.  Проте ізраїльтяни “не слухали” пророків (див. вірші 13-14) та були такі ж “тугошиї”, як і їх праотці, що жили ще до поділу царств. Такий спротив виказував недостаток віри та певності в Ягве, “Богу своєму”. Так, сини ізраїльські навмисно “відкинули … завіт” (власне, як і Його установи; див. вірш 13), який Бог “заключив був з їхніми” предками, а також “перестороги ..., якими” Господь “остерігав їх” праотців. Натомість обравши служіння бовванам (“пішли за марнотами”; див. вірш 12), вони самі стали нікчемами й “марнотою”, адже намагалися копіювати ознаки ідолів, яких ставили на перше місце в своєму житті. Ізраїльтяни, до того ж, наслідували безбожні “народи, що були навкруги них”, всупереч забороні Господа “не” слідувати їх прикладу і “чинили те, що” Він їм наказував не робити.

17:16-17.  Покинувши “всі заповіді” Бога, вони “зробили собі … двох бичків”, вилитих з металу, та поклонялись їм у Дані і Бетелі (див. 1 Цар. 12:28-29; Втор. 4:15-18), а в Самарії, своїй столиці, встановили “ашери” – стовпи, що символізували собою ханаанську богиню родючості Ашеру (2 Цар. 13:6). Сини ізраїльські “поклонялися” тоді “усім військам небесним” (див. 21:5; 23:4-5) разом зі своїми сусідами та практикували поклоніння небесним тілам (оздобі небес; див. Втор. 4:19). Вони також “служили Ваалові”, богу родючості Близького Сходу, та слідували жахливій практиці жертвоприношення “своїх” дітей, аби начебто задобрити своїх богів (див. 2 Цар. 16:3; Втор. 18:10). Окрім того, вони “ворожили (займалися відьомством) й чарували (розпитували злих духів; див. Втор. 18:10-11)”. Та творячи все “те”, ізраїльтяни запродалися гріхові, “викликаючи” Господній “гнів” (див. 2 Цар. 13:3; 17:11), адже усіма своїми непослухами вони прямо порушували настанови, озвучені в Завіті Мойсея.

17:18-20.  Через те що сини ізраїльські чинили Богові такий великий спротив, Він, будучи вельми в гніві через їх поведінку, покарав ізраїльтян, відкинувши їх “від Свого обличчя” (себто з землі; див. вірш 23). Так, вигнання було одним із проклять (кар), які Господь обіцяв наслати на ізраїльський народ, якщо люди чинитимуть Йому непослух (Втор. 28:45-48). “Зосталось тільки коліно Юди”. І хоча територія Веніяминового коліна була частиною Південного Царства, її часто не згадували на рівні з землями Юди через малі розміри. “Але й” Південне Царство чинило непослух Богові, адже багато юдеїв наслідувало ізраїльтян та переймало звичаї, які запровадили їхні брати, і саме через це Господь покарав це Царство також. Він наслав на юдейський край горе та дозволив Своєму народові страждати від рук інших народів, що грабували юдеїв доти, доки не захопили їх усіх у полон та не вивезли з їхньої землі. (Ці твердження у віршах 18б-20 є редакторськими коментарями, що були додані автором 2 Книги Царів опісля того, як Юдею було взято в полон.)

17:21-23.  Господь відлучив Ізраїль від Юдеї (“дому” чи то династії Давида) за часів Ровоама через гріхи Соломона (1 Цар. 11:9-13), і тоді “ізраїльтяни … зробили царем Єровоама”, який згодом “відвернув” ізраїльський народ від Бога та “ввів” його “у” поклоніння двом золотим бичкам (див. 2 Цар. 17:16). Ізраїльтяни неухильно слідували такому поклонінню, не дивлячись на постійні застереження “пророків”, Господніх “слуг” (див. вірш 13), допоки “Господь не відкинув” їх “від лиця Свого” (тобто з їхньої землі), дозволивши іншим народам захопити їх у полон. Саме з цих причин – жахливе ідолопоклонство, постійний непослух, поклоніння небесним військам, жертвоприношення дітей та темні практики – ізраїльтян власне й було виселено “з” їхньої “землі”, яку Бог надав їм як дім, через вигнання в Ассирію. Ба того, коли автор писав ці рядки, сини ізраїльські ще залишалися там (“аж по цей день”).                

2. НАСЛІДКИ ЗАХОПЛЕННЯ (17:24-41)

а. Перші наслідки (17:24-33)

         17:24.  Царем Ассирії, який згадується тут, був, скоріше за все, Саргон ІІ (з 722 по 705 роки до н.е.), а Салманассар V, очевидно, помер чи то під час, чи невдовзі після облоги Самарії. Щодо захоплених земель в Ассирії була своя політика – багатьох з найбільш впливових жителів переможеного краю виселяли, а на їх місце заселяли вірних та активних ассирійців. Отож, Саргон “привів … людей з Вавилону, з Кути (міста, що знаходилося на північний схід від Вавилону), з Авви (що між Аною і річкою Хавор; див. вірш 6, на річці Євфрат), з Хамату (міста в Арамі, що на річці Оронт) і з Сефарваїму (то були люди з Сіппару, що мешкали біля річки Євфрат вище Вавилону) та й оселив” їх по ізраїльських “містах”, які тепер належали до новоутвореної ассирійської провінції Самарії. Ці ассирійці і взяли на себе керівництво краєм та й зайняли різні його міста.

         17:25-28.  Оскільки ці люди “не шанували Господа, Господь наслав на них левів”, яких вже помножилося в Ізраїлі чимало після скорочення населення краю. Так, Бог інколи використовував цих диких тварин, посилаючи їх на розправу (див. 1 Цар. 13:23-26; 20:36); власне, і тепер вони вигубили деяких людей. Ассирійці розцінили це як покарання з боку “Бога” Ізраїля, якого вони розглядали як місцеве божество, якому потрібно догоджати, а оскільки вони не знали, як саме це зробити, то звернулися до свого царя Саргона.

        “Цар” відповів, відправивши назад до Самарії одного з переселених до Ассирії ізраїльських священників, аби той навчив тамтешніх людей “Закону” Ягве та поклонінню Йому. Цей священник “осівсь у Бетелі”, і якщо він обрав це місто саме через те, що колись проживав тут, то, скоріше за все, він був одним зі священників, які поклонялися там золотому бичку.

17:29-33.  “Кожний народ” з ассирійських переселенців, незалежно від того, де оселився, “наробив собі” капищ для поклоніння власним язичницьким богам, використовуючи узвишшя, які часто відвідували ізраїльтяни. Кожна група (див. вірш 24) та їхні ідоли перелічуються тут (вірші 30-31) разом з деякими їхніми язичницькими практиками. Так, Нергал був вавилонським богом потойбіччя; про інших же богів наразі інформації немає. Як багатобожники ассирійці навіть не вагалися, чи додавати Ягве до свого пантеону богів. В них не було священницького класу, проте вони “поставили собі з-поміж себе” людей, щоб ті служили в якості священників. Ба того, автор тут двічі наголосив на тому, що ці люди “почитали” Господа, “але й богам своїм служили”, в той час як синкретизм був заборонений Богом (Вих. 20:3).

У 2 Цар. 17:24-33 показано, як виник самарянський народ. Так, самарян, расову суміш ізраїльтян та інших різних прадавніх жителів Близького Сходу, зневажали чистокровні юдеї (див. Йн. 4:9), хоча, цілком ймовірно, серед них були й прямі нащадки ізраїльтян, які залишилися на цій землі.

б. Подальші наслідки (17:34-41)

17:34-41. “Аж по … день” написання 2 Книги Царів (і опісля, як підмічено) ці самаряни продовжували ходити своїми шляхами, не шануючи Господа. І хоч у віршах 32-33 сказано, що вони шанували Бога, вірш 34 не суперечить їм, адже вони ні поклонялись Ягве від щирого серця і тими шляхами, що Він заповів, ані чинили за законами, які Господь дав “синам Якова”. Бог змінив “ім’я” Якова на “Ізраїль”, аби показати, що він та його нащадки мали стати особливим народом цього світу, та все це було знівечене самарянами. Так, ця особливість в подальшому підкреслюється вільним цитуванням у віршах 35-39 декількох установ Господа з Закону Мойсея (Вих. 6:6; 20:4-5; 23; Втор. 4:23, 34; 5:6, 15, 32; 6:12; 7:11, 25 тощо), і все це знову підкреслює факт непослуху ізраїльтян своєму милостивому Богові. Божий народ і далі не слухав Його та продовжував ходити своїми попередніми гріховними шляхами (“за давніми своїми звичаями”, 2 Цар. 17:40); синкретичне ж шанування простяглося на цілі покоління, аж до днів автора.

ІІ. Історія врятованого Юдейського царства (част. 18-25)

        Решта 2 Книги Царів містить в собі записи про правління останніх царів Юдеї, а також про події в юдейському краї, що трапилися відразу після Вавилонського полону, який розпочався у 586 році до н.е..

А. Добре правління Єзекії (част. 18-20)

Автор 1 та 2 Книг Царів присвятив більше місця та дав більше похвал Єзекії за його досягнення, аніж будь-якому іншому царю, окрім Соломона.

1. ДОБРОЧЕСТИВІСТЬ ЄЗЕКІЇ (18:1-8)

         18:1-2.  Очевидно, “Єзекія” царював у якості співправителя свого батька “Ахаза” протягом чотирнадцяти років (з 729 по 715 роки до н.е.). Третім же роком “Осії” видався рік, коли, як зазначено, Єзекія розпочав своє царювання (як співправитель разом з Ахазом), себто це був 729 рік до н.е.. Єзекія одноосібно правив державою протягом вісімнадцяти років (з 715 по 697 роки до н.е.), а потім як співправитель свого сина Манассії ще одинадцять років (з 697 по 686 роки до н.е.). Загалом же ці два його царювання склали “29 років” (з 715 по 686 роки до н.е.). (Див. таблицю “Царі юдейські й ізраїльські та пророки часів до вавилонського полону євреїв” біля 1 Цар. 12:25-33.)

18:3-4.  Схвальна згадка про те, що Єзекія “чинив … цілком так, як ... його предок” Давид, була озвучена ще лише щодо трьох інших юдейських царів: Аси (1 Цар. 15:11), Йосафата (2 Хр. 17:3) та Йосії (2 Цар. 22:2). Як і Йосафат до нього, Єзекія “зніс узвишшя” (2 Хр. 17:6), де Господеві поклонялися всупереч Закону Мойсея (див. Втор. 12:2-7, 13-14). Щоправда, пізніше він вже не зносив узвишшя (1 Цар. 22:44; 2 Хр. 20:33); очевидно, люди відбудували їх, і цар не став їх руйнувати знову.

Він також зруйнував “стовпи” (ідолів), яких використовували при поклонінні Ваалові та Ашері (2 Хр. 31:1). Мідний же змій, “що зробив був Мойсей” у пустелі (Чис. 21:5-9), зберігся та став релігійним фетишем. Єзекія “розтрощив” його, оскільки він був уже лише духовно нечистою річчю, яка стала каменем спотикання для ізраїльтян. (“Нахуштан” було йменням змії, що звучало як давньоєврейське слово зі значенням “мідь”, “змія” та “нечиста річ”; див. НМВ, примітки).

18:5-7а.  Найкращою якістю царя Єзекії було те, що він “уповав на Господа”, і в цьому він став найвеличнішим з усіх царів Південного Царства. На відміну від деяких інших правителів, Єзекія не відступив від Бога згодом, а вірно “пильнував заповіді”, викладені в Завіті Мойсея. Тому “Господь” завжди “був з ним” та благословляв царя успіхом у всьому, “за що б він не брався”. І хоч автор 2 Книги Царів надав дуже стислий опис духовних реформ та діяльності Єзекії, автор Хронік записав значно більше, включаючи освячення та повторне освячення храму (2 Хр. 29:3-36), святкування Пасхи та інших святкових днів (2 Хр. 30), а також інші релігійні зміни та реформи (2 Хр. 31:2-21).

18:7б.  Повстання Єзекії “проти” Санхериба (705-681 роки до н.е.), царя Ассирії, прискорило вторгнення ассирійців, про що йтиметься пізніше (18:13-19:36). Насправді, на противагу своєму батькові Ахазу, цар Єзекія був налаштований супроти Ассирії, але покіль Саргон ІІ залишався на престолі, він мудро не викликав ворожість ассирійців, однак зі сходженням на престол Санхериба, сина Саргона, Єзекія зробив висновок, що Ассирія вже не така могутня, як раніше. Отож, він вирішив увійти в союз з сусідніми народами, аби виступити супроти північного суперника, та розпочав приготування до цілком очікуваного удару у відповідь з боку Ассирії.

18:8.  Єзекії також вдалося завдати поразки філістимлянам, що забрали в Юдеї декілька міст під час правління Ахаза (2 Хр. 28:18); Газа ж була найпівденнішим містом Філістії. Фраза “від вартових башт аж до міст-твердинь” означає куди б цар не звернув.

2. ЗАХОПЛЕННЯ САМАРІЇ (18:9-12)

         18:9-12.  Ця друга по рахунку оповідь про захоплення “Самарії” (див. 17:3-6) була додана як історичний орієнтир з огляду на великий вплив цієї події на життя як Юдеї, так і Ізраїлю. Четвертим роком “Єзекії” (від початку його співправління з батьком в якості помічника) був 725 рік до н.е., і “по 3 роках” (у 722 році до н.е.) Салманассар V зрештою захопив столицю Ізраїлю. Місця, куди було одведено ізраїльтян на переселення, є тими ж, що були зазначені в 17:6. Коротке ж ствердження у вірші 18:12 вказує на те, чому ізраїльський край занепав: він порушував Закон Мойсея (див. 17:7-23).

3. ОБЛОГА ЄРУСАЛИМУ АССИРІЄЮ (18:13-19:37)

        Описане нижче також відтворено в Книзі Ісаї (част. 36-37) і всього з декількома відмінностями.

а. Похід Санхериба на Юдею (18:13-16)

18:13.  Попередник Санхериба Саргон ІІ продовжував політику розширення ассирійської території та утримання контролю над переможеними народами. Він придушив повстання, очолюване Хаматом (містом, розташованим на північ від Дамаску; див. 14:28), успішно боровся на території Малої Азії, припинив революцію у Каркеміші, що на північ від Хамату, та вивіз звідти місцевих мешканців, розбив ненависного північного сусіда – царство Урарту, потім спустився до Філістії, де придушив повстання, очолюване Ашдодом, на той час провідним містом філістимлянського краю.

Та Санхериб був менш умілим правителем, аніж його батько. Так, впродовж перших чотирьох років на престолі він займався головним чином утриманням контролю над Вавилоном; тоді ж було створено союз, в якому міста Фінікії та Філістії, власне, як і Єгипту (під керівництвом Шабаки) та Юдеї (на чолі з Єзекією), об’єднались, аби протистояти Ассирії. Будучи певним, що Санхериб спробує звести нанівець таке повстання, як зробив свого часу Саргон, цар юдейський Єзекія приготувався до вторгнення ассирійців, укріпивши Єрусалим (див. 2 Хр. 32:1-8).

“Санхериб”, як і очікувалось, привів своє військо до Єрусалиму, що мало місце в 701 році до н.е., себто “на чотирнадцятому році” царювання “Єзекії” як одноосібного правителя Юдеї, що розпочалось у 715 році до н.е.. На своєму шляху до Юдеї ассирійці завдали поразки повстанцям з Фінікії, що спричинило вихід з союзу декількох інших учасників, потім Санхериб попрямував зі своїм військом вздовж узбережжя до Філістії, де підкорив собі філістимлянські міста, а опісля ассирійський цар “двигнувся … проти усіх укріплених юдейських міст” (окрім Єрусалиму) та захопив їх мешканців. Так, серед написів Санхериба міститься посилання на його завоювання сорока шести могутніх міст Єзекії і чималої кількості сіл.

18:14-16.  Ассирійський “цар” зупинився в Лахіші, добре укріпленому місті біля філістимлянського кордону в центральній Юдеї, щоб підготуватися до облоги Єрусалиму.

Цілком зрозуміло, що “Єзекія” не бажав воювати супроти Санхериба, чиє військо щоразу досягало свого при боротьбі з іншими членами тепер вже надзвичайно ослабленого союзу. Отож, він “послав” Санхерибу “в Лахіш” послання, в якому визнав, що “провинився”, об’єднавшись проти нього з іншими народами. Він також запропонував принести “все, що” тільки забажає ассирійський цар, якщо той піде “назад” і не стане атакувати Єрусалим. Санхериб попросив “300 талантів (що дорівнює приблизно 11 тоннам) срібла та 30 талантів (себто близько 1 тонни) золота”. І Єзекія “віддав” йому “усе срібло” зі скарбниць храму та “палацу”, а щоб зібрати все “золото”, цар мусив зняти його “з дверей і одвірків” Господньої святині.

б. Небезпека з боку Санхериба (18:17-37)  

Такий викуп, однак, не задовільнив Санхериба, тож він послав своїх посланців, аби вимагати повної капітуляції юдеїв. Так, спершу ассирійці озвучили свою заяву лише представникам Єзекії (вірші 17-27), але потім звернулися до всіх людей Єрусалиму (вірші 28-37).

18:17-18.  Три царські представники, яких Санхериб “послав” до Єрусалиму, мали неабияку вагу в його очах; вони рушили разом “з великим військом”, аби налякати Єзекію, гадаючи, що тоді він здасться без жодного опору. Дорогою “до поля шаповала” вони дійшли до “водогону вищого ставу”, що простягався від джерела Гіхон до поля, де люди прали свій одяг. Це місце знаходилося відразу під Єрусалимським муром (див. вірш 26) та було вельми людним. Посланці хотіли говорити саме з Єзекією, проте цар послав трьох своїх помічників – Еліякима, Шевну та Йоаха, – аби вони вели переговори з трьома представниками з боку Санхериба.

18:19-22.  “Головний підчаший” Санхериба став говорити від імені своєї сторони та повторив послання свого царя до “Єзекії”; те, що він сказав, мало на меті вразити юдейського царя потугою та величчю ассирійського правителя, а також спонукати його до повної капітуляції. Посланець також запитав про підвалини такої впевненості (“надія”) Єзекії в тому, що він може вистояти у боротьбі з великим царем ассирійським.

Гадаючи, що Юдея покладалася на розумну пораду (стратегію) й силу, підчаший вказав на ненадійність і того, і іншого. Так, “Єгипет” був єдиним членом союзу, що досі в ньому залишався, і міг справді надламатись, наче слабка тростинка, якщо бодай дрібка відповідальності буде довірена йому. Отож, замість того аби допомогти юдейському краю, Єгипет приведе його як до поразки, так і до розчарування Єзекії. І посланець Санхериба мав рацію, адже Єгипет не був достатньо могутнім в той час та на нього не варто було розраховувати. Якщо ж стратегією юдеїв було покладатися “на Господа”, то, як сказав підчаший, їм варто пам’ятати про те, що “Єзекія” накликав на себе Його гнів (як здавалося посланцю Санхериба), знісши “узвишшя та жертовники” (див. вірш 4), на яких люди поклонялися Богові по всьому краю. Очевидно, ассирійці було добре поінформовані про те, що коїлося в Юдеї, але водночас вони не розуміли, що всі дії юдейського царя були вчинені згідно з Господніми настановами, а не через неповагу до Нього.

18:23-24. Підчаший також закликав Єзекію укласти угоду та здатися, що, на його думку, було б мудрим вчинком. У самих юдеїв було всього декілька коней, і в цьому (в забезпеченні кіньми) й полягала допомога з боку Єгипту, на яку надіявся юдейський цар. Та навіть якби Санхериб дав Юдеї “2000 коней”, Єзекія не міг би “дістати до них верхівців”. Хоч юдейське військо і не було мізерним, проте в порівнянні з ассирійським все ж виглядало малочисельним. Ба того, з точки зору посланця, навіть 2000 юдейських верхівців не були рівнею бодай одному ассирійському воякові. Іншими словами, юдейське військо було слабким як з огляду на якість, так і на кількість.

18:25.  Останні ж слова головного підчашого були справді сильними, адже він заявив, що це Господь наказав його панові напасти “на” Єрусалим та “спустошити” його. І хоча це виглядає неправдоподібним, проте не є неможливим (див. Іс. 45:1-6). Народ юдейський бачив, як Ізраїль скорився Ассирії. То чи не був Господній задум таким самим і щодо Юдеї?

         18:26-27.  Троє представників з боку Єзекії усвідомлювали, що такі доводи суперників можуть цілком зневірити юдеїв; оскільки ж багато з них було “на” міському “мурі” та чуло все, що було сказано, юдейські посланці попросили ассирійців розмовляти з ними “по-арамійському”, адже цю мову розуміли лише освічені урядники Ізраїлю.

        На таке прохання “підчаший” відповів відмовою; він розумів, як важливо підірвати впевненість юдейського народу у його спроможності здобути перемогу в сутичці супроти ассирійського війська. Він також додав, що його послали зі звісткою до всіх людей, а не лише до головуючих Юдеї, та й, зрештою, саме звичайні люди найбільше страждатимуть від довготривалої облоги і, як наслідок, голоднечі. Вони будуть змушені споживати власні екскременти та пити власну “сечу”, а для жителів Єрусалиму не було нічого більш відразливого, аніж це. Так, ассирійський посланець хотів, аби юдеї зробили висновок, що здатися в руки ворогу розумніше, аніж протистояти йому.

18:28-31.  Тепер ассирійський “головний підчаший” голосно “крикнув” до всіх людей, що стояли навколо, слухаючи, що він каже, та визирали з-за стіни. Його слова були спрямовані на те, щоб підірвати довіру народу до їхнього царя та заохотити їх до протидії рішенню “Єзекії” протистояти ассирійцям. Він стверджував, що в царя немає сили та можливості визволити “місто”, власне, як і Господь не “визволить” його також.

Підчаший пообіцяв, що для самих юдеїв краще буде здатись, адже замість облоги та голоду там пануватиме мир, і “кожний їстиме … й питиме” вдосталь. Те, що кожен матиме “свій виноград і смокви”, є образним позначенням миру та достатку (див. 1 Цар. 5:5; Міх. 4:4; Зах. 3:10).

Під час облоги однією з первинних потреб людей була вода, і Єзекія попіклувався про неї, проклавши під муром міста тунель від Гіхон-джерела до Сілоамської купелі (див. 2 Цар. 20:20), але про це ассирійці або не знали, або ж воліли мовчати.

18:32-35.  Потім підчаший сказав, що ассирійці одведуть юдейський народ до інших міст. Люди вже чули про таку політику Ассирії, проте він запевнив їх, що їх буде переселено “у таку землю, як” їхня, де вони матимуть багато улюбленої їжі та напоїв. Підчаший наголосив на своїй переконливій та привабливій пропозиції закликом обрати капітуляцію та життя, а не опір та безумовну смерть. Далі посланець акцентував увагу людей на обіцянці Єзекії, що “Господь … визволить” їх, якщо вони покладатимуться на Нього. Ідеї підчашого відображали політеїзм та язичницьке бачення Бога, а його слова лише піднімали питання в умах слухачів. Жодні інші “боги” не спромоглися визволити своїх поклонників від потуги Ассирії, і місця, які тут згадуються (вірш 34), були, скоріше за все, добре відомі юдеям. Так, Арфад знаходився на відстані тринадцяти миль на північ від Алеппо в Арамі, а Єна та Івва були на північ від річки Євфрат, на схід від “Хамату” (що ж до Хамату та “Сефарваїму” див. 17:24). Посилання ассирійського посланця на нездатність богів “Самарії” визволити ізраїльтян мало бути особливо дієвим та переконливим, зважаючи на те що Бог Ізраїлю був і Богом Юдеї.

18:36-37.  Шість риторичних запитань ассирійського головного підчашого (вірші 33-35) не потребували жодних відповідей, і, власне, “народ” їх не давав, лише “мовчав”. Саме цар Єзекія заздалегідь наказав людям не відповідати на підступні запитання підчашого, проте, безсумнівно, ті потужні аргументи підняли багато палких дискусій серед простого люду опісля того, як ассирійські посланці пішли.

Зустріч представників була завершена, і троє слуг Єзекії (див. вірш 18) повернулися до царя. Він відразу побачив, що вони роздерли на собі одежу з великого розпачу (див. Бут. 37:29, 34; ІсНав. 7:6; 2 Цар. 5:7; 6:30; 11:14; 22:11; Ест. 4:1; Іов. 1:20; 2:12), адже ситуація була надзвичайно серйозною. Опісля вони “донесли” Єзекії всі “слова” ассирійців.

в. Обіцянка Бога (19:1-7)  

19:1-2. Коли ж “цар” почув доповідь своїх посланців, то також “роздер на собі одежу”, вдягнувши опісля веретище – грубу одежу, виготовлену з козячої вовни, що символізувала заподіяння самому собі шкоди та великий розпач (див. Бут. 37:34; 1 Цар. 21:27; Неєм. 9:1; Ест. 4:1-4; Дан. 9:3). Потім Єзекія “пішов у Господній храм”, аби віднайти Боже обличчя в молитві. Ба того, він послав “Еліякима” та “Шевну” (див. 18:18) “й старших із” священників, що також горювали у веретті, “до пророка Ісаї”, який жив у Єрусалимі. Так, Ісая та Єзекія знали та поважали один одного.

19:3-4.  Представники Єзекії передали послання царя про те, що той “день” був справді чорним в історії Юдеї; так, вони були пригніченими, засудженими Богом за свої гріхи та зганьбленими перед ворогами. Криза сягла своєї критичної точки, проте в той момент не було достатньо сили, аби протистояти ассирійському вторгненню. Все це нагадувало жінку при надії, якій зрештою прийшов час народжувати, проте вона не могла “вродити” своє дитя через нестачу “сили”; здавалось, наче весь народ загине. Надією ж Єзекії було те, що “Господь”, будучи висміяним ассирійцями, виступить на боці Своїх людей та доведе, що є істинним та живим Богом, дарувавши дивовижне визволення Своєму народові. Отож, цар закликав пророка помолитися за невеликий “останок” людей, які ще залишилися в Єрусалимі та Юдеї.

19:5-7.  “Ісая” ж відповів на прохання Єзекії обнадійливою вісткою від Бога; так, “Господь” заохочував царя не лякатися богохульних “слів” підопічних Санхериба, бо Він схилить ассирійського царя до рішення повернутися додому, коли той “почує вістку” (про щось, що влаштує Бог), а там Санхериб вже загине жорстокою смертю.

г. Втручання Господа (19:8-13)

19:8.  Очевидно, “головний підчаший” Санхериба розклав свої намети біля Єрусалиму та чекав на те, що Єзекія здасться, проте, поки він знаходився тут, до нього дійшла вістка, що цар ассирійський, його пан, “відійшов від Лахішу” (див. 18:14). Отож, підчаший покинув Єрусалим та “знайшов” свого “царя при” Лівні, де той брав участь у битві; Лівна ж знаходилася всього за декілька миль на північ від Лахішу. Ось чому головний ассирійський підчаший відкликав своє величезне військо (18:17) від муру єрусалимського.

19:9-13.  Певне, знаходячись у Лівні (або ж Лахіші), цар Санхериб отримав вістку (див. вірш 7) про те, що Тірхак, етіопський цар, який походив з царства Куш (сьогоденні території південного Єгипту, Судану та північної Ефіопії) і був союзником Єзекії, “вирушив, щоб воювати з” ним. Існує не зовсім достовірний доказ на користь точки зору деяких науковців, що на той час Тірхак був ще юнаком, нездатним взяти в свої руки керівництво таким нападом, а тому уся ця військова кампанія Санхериба (18:17-19:36) мала місце не у 701 році до н.е., а в 686 році до н.е..

Якимось чином ассирійський цар дізнався про те, що “юдейському цареві” було сказано (пророком Ісаєю), що Ягве визволить Єрусалим з рук ассирійців, тому він “послав … Єзекії” звістку, що такому пророцтву не варто вірити, навіть якщо юдеям здалося, що ассирійці відступили. Він також вихвалявся попередніми перемогами в усіх сусідніх краях та тим, що його військо повністю спустошило більшість із них. Отож, як він стверджував, і Єрусалим не спасеться.

Жоден з богів переможених “народів” не спромігся їх визволити, чи не так? Як бачимо, Санхериб надавав Господеві не більшої важливості, аніж ідолам інших країв. А щоб підсилити своє застереження, ассирійський цар згадав десять міст та народів, п’ятеро з яких не згадувалося раніше. Так, “Гозан” знаходився на річці Хавор на схід від міста “Харан”, де певний час проживав Авраам; “Рецеф” розташовувався у напрямку на північний схід від Пальміри та на південь від Харану; Еден був маленьким царством у басейні річки Євфрат на захід від річки Бєлих, а Талассар був одним із міст цих земель. Інші ж п’ять місць згадувалися раніше у 18:11, 34.

д. Молитва Єзекії ( 19:14-19)  

19:14-16.  Коли цар юдейський отримав та прочитав “листа” від Санхериба, який йому принесли ассирійські посли (див. вірш 9), то повернувся “у Господній храм”, аби знову помолитись (див. вірш 1). Молитва Єзекії була сповнена визнання Божої верховної влади (вірш 15), а також містила згадку про хуління Його ассирійцями (вірші 16-18) і прохання визволити юдейський народ (вірш 19). Розгорнувши листа “перед Господом”, Єзекія звернувся до Нього як до Бога Ізраїля, престолом якого було покутне віко над ковчегом завіту між херувимами, адже Господь особисто казав, що Він у винятковий спосіб возсідатиме “на херувимах” (1 Сам. 4:4; 2 Сам. 6:2; 1 Хр. 13:6). Цар юдейський усвідомлював, що Бог – це Дух, а не шматок дерева чи каменю (див. 2 Цар. 19:18). Він “один” (див. вірш 19) був істинним Правителем Юдеї, Повелителем “над усіма царствами землі”, включно з Ассирією, а також всемогутнім Творцем неба та землі. Єзекія молив Бога уважно прислухатися до того, що він збирався сказати, та пильно поглянути на те, що відбувалося, а потім цар розповів про богохульні “слова Санхериба”.

19:17-19.  Єзекія прекрасно усвідомлював, чому Ассирії вдалося завдати поразки своїм ворогам; “боги”, на яких ці народи покладалися у плані захисту, були лише шматками дерева чи каменю. Вони були створеними предметами (“діло рук людських”) й аж ніяк не Творцями (див. вірш 15), а тому й безсилі та легко понівечені ассирійцями. Проте Єзекія звертався до живого Бога та просив, аби Він вирятував Свій народ “із … руки” Санхериба. Цар юдейський вірив, що це під силу тільки Йому; так, це була молитва істинної віри, і Єзекія молив не так за власне спасіння, як за прославлення Господа. Він попросив Бога засвідчити Своє існування та продемонструвати, що Господь – це не безсилий ідол, “щоб” увесь світ визнав Його.

Так, молитва юдейського царя Єзекії є однією з найзразковіших молитов Святого Письма.

 

е. Відповідь Господа (19:20-34)

19:20.  Відповідь Господа на прохання Єзекії (вірші 15-19) надійшла цареві через пророка Ісаю та була доведена до нього через посланця. У ній Бог запевнив Єзекію, що “вислухав” його “молитву”, а потім виголосив Свій вирок Санхерибу за його богохульство.

19:21-24.  Перша частина відповіді Господа (вірші 20-28) висвітлює причину Його вироку ассирійському цареві Санхерибу, а образна, поетична мова, напевно, була застосована тут, аби наголосити на важливості та неземному походженні відповіді.

Фраза “дівиця, дочка Сіону” означає, що Єрусалим не був завойований жодного разу, відколи перейшов під ізраїльський контроль. Тож це місто зневажатиме та насміхатиметься і з Санхериба, хитаючи “головою”, коли ассирійський цар відступатиме від нього геть. Санхериб “підняв голос” у богохульстві та гордощах, ображаючи не Єрусалим, а самого Бога, “Ізраїлевого Святого” (див. коментарі щодо цього звання у підрозділі “Внутрішні свідчення” в розділі “Цілісність” у Вступі  до Книги Ісаї). Це був великий гріх та переступ з боку ассирійського царя, адже він та його посли скривдили “Господа”, стверджуючи, що їх перемоги були результатом їхнього власної потуги.

Хоча Санхериб і міг буквально зрубати дерева у “Ливані”, мова в даному випадку (вірш 23), скоріше за все, йде про винищення ассирійським царем очільників інших народів. А сама фраза “на Ливані”, цілком імовірно, позначає зокрема Північно-Ізраїльське Царство, “найдобірніші” дерева якого були насправді очільниками краю. Так, Ассирія захопила Ізраїль та вбила багатьох із найкращих його жителів, а сам Санхериб вихвалявся, що розкопав багато чужих земель та дозволяв собі все, що йому подобалося, за їх рахунок. Так він зробив і з Південним Царством Юди, яке тут образно названо Єгиптом. (Або ж, можливо, тут йдеться про перемогу Санхериба над єгипетським військом під юдейським містом Елтеке.) Ассирійський цар вихвалявся й тим, що його облога спустошувала життєво важливі ресурси краю.

19:25-26. Звертаючись до Санхериба через пророцтво, Господь сказав, що насправді успіх Ассирії не був здобутком царя, натомість це Бог “приготував”, “намислив” та привів у дію все, що відбулося (див. Іс. 10:5). “Міста-твердині” ж були тими, які зруйнували ассирійці. Завойовані народи (“мешканці їхні”) не мали сили, аби опиратися, та, фактично, й не могли її здобути, бо були, “немов трава на покрівлі”, що поспішно висохла. Це все було справою рук Божих.

19:27-28.  Бог усе знав про Санхериба та його гордощі, що здійнялися в цареві у спротиві Йому. Оскільки ассирійський правитель ненавидів Господа та говорив нахабно про Нього, Бог візьме його в полон так само, як він свого часу взяв у полон багатьох інших людей.

“Кільце” та “зубела”, за допомогою яких ловили рибу або ж стримували коня, є в даному випадку надзвичайно доречними. Так, на деяких прадавніх монументах ассирійські завойовники зображували себе такими, що ведуть заручників мотузкою, яка проходить через кільця у носах жертв. Отож, Бог пообіцяв вчинити з ассирійцями так, як вони робили з іншими. Він заверне їх “назад”, звідки вони прийшли, та знову зробить смиренними.

19:29-31.  Потім через Ісаю Господь пообіцяв Єзекії дати “знак”, що ці передбачення (вірші 26, 28) справді збудуться. Цим знаком мало стати диво в найближчому майбутньому, яке підтвердить здійснення й подальших частин пророцтва.

Протягом двох років жителі Єрусалиму їстимуть те, що “вродить” їхня земля, і це все не буде викрадене ассирійцями, які в разі їх повернення для облоги столиці харчувалися б плодами юдейської землі. І хоча юдеї не мали змоги садити та збирати врожай за межами міського муру через присутність там ассирійців, Бог пообіцяв їм, що годуватиме їх впродовж двох років, допомігши насінню, що “само” розсіялося, дати достатній врожай. І лише “на третій … рік” люди повернуться до звичного для них циклу посіву та збору врожаю.

Таке забезпечення чималою кількістю їжі мало в подальшому на меті об’явити Господній план збільшити дивним чином і кількість самих юдеїв, число яких значно скоротилося за останній час. Так, Санхериб стверджував, що захопив у полон 200150 юдеїв. І хоча здавалося, що через такі значні втрати юдейська нація могла припинити своє існування, Бог все ж пообіцяв відродити її. Як насіння, так і “останок ... дому Юди … пустить ... коріння” та “плід … вродить”, себто встановиться та процвітатиме; Господня “горливість” за Свій народ стане запорукою цьому (див. Іс. 9:6).

19:32-34.  Опісля ж було об’явлено долю Санхериба. Він “не” зможе силою захопити Єрусалим, ані обложити його, ані навіть випустити стрілу “туди”. Натомість цар ассирійський “повернеться” до рідної землі, навіть не увійшовши в Єрусалим. Так, Бог пообіцяв захистити це місто та урятувати його від гніву Санхериба, і зробить Він це “заради” власної репутації (див. вірш 19) та через обіцянку, яку дав колись Своєму слузі Давидові (див. 1 Цар. 11:13).

є. Відхід Санхериба (19:35-36)  

         19:35-36.  “Тієї ж самої ночі”, коли ассирійське військо відпочивало в сільській місцевості юдейського краю, “Ангел Господній” (див. коментарі до Бут. 16:9) побив насмерть “185000” вояків. Коли ж “рано-вранці” жителі Єрусалиму прокинулися, то побачили всі масштаби того, що трапилося. Санхериб, скоріше за все, сприйняв це як щось надприродне, і так чи інакше, його висновком стало те, що він має повернутися до “Ніневії”, де цар ассирійський і “сидів” певний час.

ж. Смерть Санхериба (19:37)  

19:37.  Декількома роками опісля (у 681 році до н.е.) Санхериб поклонявся “в храмі свого бога Нісроха”. Це ассирійське божество мало подобу напіворла і напівлюдини. Храм же, ймовірно, знаходився у Ніневії, столиці Ассирії; в ньому цар ассирійській і став жертвою змови своїх убивць, власних двох синів. Іронічним видається те, що бог Санхериба не зміг урятувати царя навіть у своїй святині. А сини-вбивці “втекли” тим часом “в країну Арарат” (Вірменію), що знаходилася приблизно за 300 миль на північ від Ніневії (наразі ж територія колишньої Вірменії поділена між Росією, Туреччиною та Іраном). Інший син Санхериба, “Асархаддон” (681-669 роки до н.е.), унаслідував престол свого батька. Ось таким чином Господнє слово й здійснилося (вірш 7).

4. НЕДУГА ЄЗЕКІЇ (20:1-11)

а. Мольба Єзекії (20:1-7)  

20:1.  Фраза “того часу” стосується часу спроби вторгнення Санхериба в Єрусалим, описаної у віршах 18:13-19:36. Господь додав Єзекії п’ятнадцять років віку у відповідь на його мольбу про співчуття (20:6), а помер Єзекія у 686 році до н.е., себто описані події мали місце у 701 році до н.е., році Санхерибового вторгнення (див. Іс. 38).

Серйозна недуга Єзекії (що проявилась у вигляді певного боляка, вірш 7) могла або не могла бути прямо пов’язаною зі вторгненням Санхериба. Так чи інакше, Бог послав Ісаю до царя, аби попередити його, що він має померти, і пророк закликав Єзекію підготуватися до цього, упорядкувавши свій “дім”.

20:2-3.  Цар “Єзекія” відповів на такі погані вісті ревною молитвою “до Господа”, нагадавши у ній Богові про свою цілковиту відданість Йому та діла, що були Господеві “до вподоби”, які він чинив у якості Божого намісника. Можливо, він так гірко плакав через відчуття, що його смерть у цей час дасть привід для вихвалянь Санхерибу, або ж тому, що його спадкоємець Манассія був ще занадто юним, чи ж просто тому, що хотів далі жити та правити.

20:4-6.  Звернення царя в молитві спрацювало, і Господь змилувався над ним. Ще до того, як “Ісая” покинув палац, направляючись додому, “Бог” об’явив йому друге послання, а саме звелів повернутися до Єзекії зі звісткою про відтермінування його смерті. Так, цар поводився як справжній син “Давида”, що проявилось у тому, як він зреагував на перше послання від Бога. Молитва Єзекії (те, що він сказав) та його “сльози” (те, як він почувався щодо сказаного) переконали Господа оздоровити його. Ісая повідомив, що через три дні Єзекія буде в такому стані, що зможе прославляти Бога вже в Господньому храмі. Всевишній пообіцяв йому додати “віку 15 років” до життя (з 701 до 686 року до н.е.); Він також дав обіцянку визволити Єзекію та Єрусалим з облоги Санхериба та захистити “це місто заради” Себе самого “й заради слуги” Свого “Давида” (див. 19:34).

20:7. Потім “Ісая” провів лікування недуги Єзекії. Фігова мазь (припарка) була добре відомим ще за давніх часів засобом зцілення боляків (наривів) та виразок, проте лікарі царя чомусь не рекомендували її йому. Дехто вважає, що виздоровлення Єзекії було націлене на те, аби продемонструвати надприродну силу Господа в дії шляхом дарування цареві уздоровлення.

б. Знак для Єзекії (20:8-11)

20:8.  Прохання отримати “знак тому, що” Бог справді виконає те, що пообіцяв, було звичним для ізраїльтян (див. Суд. 6:17, 36-40; 1 Кор. 1:22). І Господь не відмовляв таким проханням, якщо знак, якого просили, зміцнював віру людини, що шукала його; так, знаки були дивами, які засвідчували, що Бог дійсно виконає обіцяне. Ймовірно, саме небезпека, яка нависла над Єзекією з боку Санхериба, призвела до того, що цар попросив у Господа знак.

20:9-11.  І тоді Бог дозволив Єзекії обирати, чи він хоче, аби “тінь ... посунулась наперед”, як зазвичай, чи “назад”. Ступені (“на соняшнім годиннику Ахаза”, вірш 11), цілком очевидно, були побудовані царем Ахазом, аби вимірювати час вдень. Існує припущення, що це могли бути й звичайні східці, які використав Господь в цьому випадку задля об’явлення знаку, якого просив Єзекія.

Запропонувавши посунути “тінь”, Бог, безсумнівно, мав намір просунути її скоріше звичного, оскільки звичайна швидкість не була би знаком як таким. “Єзекія” ж обрав найбільш очевидний та вражаючий варіант – аби сонячна тінь посунулася назад “на десять ступенів”. Проте зовсім не варто вважати, що Бог змінив обертання Землі, аби здійснити таке чудо; це та деякі подібні дива, очевидно, об’являлися в невеликих масштабах і були радше місцевими, аніж вселенськими (див. Вих. 10:21-23; ІсНав. 10:12-13).

5. ВІДВІДУВАЧІ ЄЗЕКІЇ (20:12-19)

Очевидно, ця подія трапилася невдовзі після того, як цар Єзекія одужав від своєї недуги (див. Іс. 39:1-2)

а. Прийом гостей Єзекією (20:12-15)

20:12-13.  “Меродах-Баладан” правив як “вавилонський цар” протягом двох відрізків часу: з 721 по 710 рік до н.е. та з 703 по 702 рік до н.е.. У 702 році до н.е. він втік до царства Елам, де продовжував свої намагання протистояти ассирійському контролю в якості біженця, і, скоріше всього, Меродах саме в цей час шукав підтримки в Юдеї як у союзника, пославши до Єзекії цю делегацію. (Див. коментарі до Іс. 39:1 щодо порядку таких подій: недуга Єзекії, візит Меродах-Баладана, напад Санхериба). Так, надіславши Єзекії “гостинця”, дізнавшись, що той “нездужав”, він насправді намагався здобути прихильність юдейського царя. Меродах-Баладан також хотів спитати про чудо, яке сталося в краю (2 Хр. 32:31).

“Єзекія … показав” своїм вавилонським відвідувачам абсолютно всі свої надбання та зброю частково через власний висновок про те, що його союзник повинен знати, як багато юдейський край зможе надати для їхньої спільного протидії Ассирії.

20:14-15.  “Єзекія” навіть не намагався приховати те, що зробив, від Ісаї, якого послав Господь, аби дізнатися про відвідувачів царя. Цілком ймовірно, що Єзекія навіть не подумав, що його бажання скріпити союз із Вавилоном було виявом невіри в Бога та недалекоглядним політичним кроком.

б. Вирок Єзекії (20:16-19)  

20:16-18. Оскільки серце Єзекії загордилося (2 Хр. 32:25), Господь повідомив йому через Ісаю, що все, що цар показав вавилонським послам, “буде” одного дня “перевезене в Вавилон”. Також деякі члени царської родини, які навіть ще не були народжені на момент послання, “будуть” забрані та зроблені “скопцями в палаці вавилонського царя”. Насправді, скопці в той час часто були досить високопоставленими чинами ( саріс; див. коментарі до Дан. 1:3).

20:19.  Єзекія впокорився в своїх гордощах (2 Хр. 32:26) та смиренно прийняв той факт, що Господній вирок збудеться щодо його народу (“добре слово Господнє”). До того ж цар був вдячний за “мир” і безпеку, що мали ще пробувати в юдейському краї з милості Бога за його життя (“покіль мого віку”).

6. СМЕРТЬ ЄЗЕКІЇ (20:20-21)

20:20-21.  Будівництво Єзекією тунелю від Гіхон-джерела до Сілоамської купелі було виокремлене автором як один із найбільш важливих здобутків царя (див. 2 Хр. 32:30). Так, Єзекія прорив цей приблизно півкілометровий (1,777 футів ≈ 541 метр) тунель від найдавнішого джерела води, яке знаходилося відразу за Єрусалимським муром, й попід муром до водосховища у самому місті; потім же цар ретельно прикрив джерело так, аби ассирійські загарбники не могли його знайти та припинити постачання води до міста. Цей тунель, проритий з обох боків досередини, був на той час неабияким здобутком інженерної справи. До того ж на нього можна поглянути й сьогодні.    

За декілька років до своєї смерті Єзекія настановив свого сина Маннасію співправителем, що відбулося у 697 році до н.е.; батько та “син” разом правили юдейським краєм, допоки цар Єзекія не помер у 686 році до н.е.. Тоді ж Манассія успадкував престол свого батька та “став” одноосібним юдейським “царем”.

Б. Лихе п равління Манассії (21:1-18)  

Хоча Манассія і правив довше, аніж будь-який інший цар Юдеї чи Ізраїлю, запис про його царювання є досить коротким.

1. ЗЛОДІЯННЯ МАНАССІЇ (21:1-9)

21:1-6.  Коли “Манассії” було “20 років”, він розпочав своє царювання у якості співправителя свого батька Єзекії (у 697 році до н.е.); загалом же він правив юдейським краєм “55 років”.

Замість того щоб продовжувати політику шанування Господа, започатковану його батьком, Манассія повернувся до лінії поведінки свого діда Ахаза, відновивши огидні культи поклоніння (“гидоти”) корінних ханаанських “народів”. Він також “відбудував … узвишшя”, що були такими звичними для народу (див. коментарі до 1 Цар. 22:44; також див. 1 Цар. 3:2-3), допоки “Єзекія” не звільнив від них край (2 Цар. 18:4). Ба того, Манассія знову “поставив жертовник Ваалові” та “зробив Ашеру” (див. 21:7), як свого часу зробив це у Самарії Ахав (1 Цар. 16:33). Він також демонстративно “спорудив … жертовники” ідолам прямо на дворах святині і, власне, “у” самому “Господньому храмі”, про який Бог сказав, що він має використовуватися лише для поклоніння справжньому, живому Господеві (1 Цар. 8:29). Манассія також відкрив шлях народу для поклоніння “війську небесному”, як робили ассирійці (2 Цар. 17:16; 23:4-5).

Манассія також слідував практиці людського жертвоприношення та пожертвував таким чином одного зі своїх власних синів аммонійському богові Молеху в долині Гінном (див. 1 Цар. 11:7, 33; 2 Цар. 23:10, 13). Ворожіння, віщування, викликання мертвих та знахарство – все це було частиною релігійної системи Манассії, хоча такі речі заборонялися Законом Мойсея (див. коментарі до 17:17). Так, цар вірив, що для народу всі ці форми поклоніння є кращими, аніж єдине шанування Ягве, прописане в Законі. Однак такі дії царя лише викликали Господній “гнів” (див. 21:15; 22:13, 17; 23:19, 26; 24:20) та були лихими (див. 21:2) в Його очах.

21:7-9.  В подальшому Манассія осквернив Господній храм, ще й поставивши в ньому “тесаного боввана Ашери, що його” сам “зробив” (див. вірш 3). Вчинивши так, цар надав ідолу місце, на яке заслуговував лише Бог (див. вірш 4 та коментарі щодо Господнього імені в 1 Цар. 8:16-20; 2 Хр. 6:6). Таке його діяння виразило абсолютну неповагу і до Господніх обіцянок праотцям (“батькам”) Манассії, і до Божої відданості Його ж обіцянкам. Цар ставився до Закону Мойсея з презирством та вів Божих людей усупереч Його заповідям. Що видається дивовижним, народ під керівництвом Манассії чинив навіть “гірше (див. 2 Цар. 21:15-16), ніж” колись ханааняни.

2. ДОЛЯ ЄРУСАЛИМУ (21:10-15)

21:10-13.  Господній вирок Манассії та Юдеї надійшов “через … пророків” (ймовірно, Ісаю та, можливо, ще декількох інших). “Аморії” ж були одним із найбільш лихих народів Палестини за часів Ісуса Навина. Окрім того, що Манассія сам був віровідступником, він, на додачу до своїх злодіянь, “ввів у гріх” і юдейський народ. Тому Господь пообіцяв, що новина про горе Єрусалиму та Юдеї стане великим потрясінням для “кожного, хто” її почує. Бог також сказав, що протягне рівний “шнур” (що символізувало розруху) над “Єрусалимом” та Манассією так, як Він зробив це з “Самарією” та “домом (себто сім’єю та династією) Ахава”. Так, Господь збирався очистити Юдею від всієї нечисті “так, як витирають полумисок” (“і, витерши, перевертають”).

21:14-15. Бог також сказав, що відкине “останок” Свого “спадкоємства” (тобто Юдею) та зробить так, аби вороги провчили юдеїв; юдейський народ стане “здобиччю й лупом” для всіх “своїх ворогів”. Така кара зійде на юдеїв за всі їх злодіяння (“зло”; див. вірші 9, 16) від самого їх зародження як народу, коли Господь вивів їх “з Єгипту”. І хоча Юдея вже неодноразово зазнавала Божих покарань, це покарання буде найбільш суворим.

3. СМЕРТЬ МАНАССІЇ (21:16-18)

21:16-17. Невинна кров, яку “Манассія пролив”, була кров’ю і його власного сина (вірш 6), а також синів та дочок тих, хто слідував прикладам поклоніння царя. Згідно з давньоєврейськими переказами, саме Манассія стратив Ісаю, розрізавши його надвоє (так, Євр. 11:37 може стосуватися Ісаї).

Літописець занотував, що за гріхи Манассію забрав у полон до Вавилону (2 Хр. 33:11) ассирійський цар, скоріше всього, Ашшурбаніпал (669-626 роки до н.е.). Там юдейський цар покаявся у своїх гріхах, і Господь зі Своєї великої милості дозволив Манассії повернутися до Єрусалиму після певного часу перебування в полоні (2 Хр. 33:12-13; див. 2 Хр. 33:18-19). Після звернення на правильний шлях, цар прибрав з Юдеї більшість віровідступницьких символів (ідолів та жертовників їм; див. 2 Хр. 33:15-17). Проте гріхи Манассії глибоко заплямували весь юдейський край, і навіть подальші реформи Йосії не змогли відвернути Божу кару (2 Цар. 23:26).

21:18.  Коли ж “Манассія” помер, його не “поховали” у царській гробниці разом з іншими доброчестивими юдейськими правителями, натомість він спочив з рештою “в саду при” царському “палаці”. Тоді на престол заступив “його син Амон”.

В. Лихе правління Амона (21:19-26)

         21:19-22.  Амон розпочав своє правління, коли йому “було … 22 роки”, але після цього він жив та царював всього “2 роки” (з 642 по 640 рік до н.е.). Він не слідував політиці правління свого батька, яку той провадив наприкінці свого життя (навернувшись до Господа), а повернувся до синкретичного, віровідступницького поклоніння, яке було притаманне ранньому періодові царювання Манассії (див. вірші 2-7). Амон “покинув Господа” цілком.

         21:23-26. Побоюючись продовження розрухи, до якої, беззаперечно, привела б політика Амона, деякі з його слуг “убили царя”. Після цього, однак, відбулося масове повстання, під час якого вбивць Амона було притягнуто до відповідальності та страчено.

Після смерті цього царя його “місце” на престолі зайняв “його син Йосія”; Амона “поховали” біля його батька, Манассії, “в саду” при царському палаці (див. вірш 18).

Г. Добре правління Йосії (22:1-23:30)

1. ДОБРОЧЕСТИВІСТЬ ЙОСІЇ (22:1-2)

         22:1.  Йосія був одним із найкращий юдейських царів, а його правління можна охарактеризувати словами “мир, достаток і реформи”. Цьому хлопчику було всього “8 років, як” його коронували “царем”, а загалом Йосія правив Юдеєю “31 рік” (з 640 по 609 рік до н.е.). За часів його царювання влада цього світу перейшла від Ассирії до Вавилону; Ніневія, столиця ассирійської держави, була зруйнована у 612 році до н.е., а сама Ассирійська імперія занепала у 609 році до н.е..

22:2.  Як і Аса та Єзекія до нього, Йосія “чинив те, що Господеві було до вподоби”, та “ходив” праведною “дорогою” свого предка “Давида”, не сходячи з неї жодного разу за все своє царювання.

Автор Хронік також додав, що Йосія почав шукати Бога у віці шістнадцяти років, а провадити релігійні реформи – у віці двадцяти (2 Хр. 34:3-7).

2. ЗМІНИ ЗА ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ ЙОСІЇ (22:3-23:25)

Йосія став четвертим і водночас останнім царем-реформатором серед правителів Юдеї; до нього такими були лише Аса, Йосафат та Єзекія. Проте реформи цього царя були більш масштабними, аніж будь-якого іншого правителя-попередника.

а. Відновлення Господнього храму за Йосії (22:3-7)

22:3-7. До часу правління Йосії “Господній храм” занепав та був осквернений царем Манассією, який свого часу поставив у ньому язичницькі жертовники й боввани (див. 21:4-5, 7, 21). Отож, “на вісімнадцятому році” як правителя юдейського та у віці двадцяти шести літ Йосія розпочав відновлення святині і її повернення до попереднього стану. Він “послав” свого “писаря Шафана” (який, вочевидь, виконував функції на кшталт держсекретаря) разом з іншими високопосадовцями (див. 2 Хр. 34:8), аби ті розпочали відновлювальні роботи в “храмі”. (Щодо безпосередніх нащадків Шафана див. таблицю “Родовід Шафана” біля Єр. 26:24). За деякий час “гроші” для такої цілі були зрештою зібрані та “принесені в Господній храм”, тож тепер було достатньо коштів, аби розпочати роботу. Порядок дій був подібний на той, який застосував свого часу цар Йоас (див. 2 Цар. 12:11). Як і тоді, наглядачі проявили себе благонадійними людьми. (Див. 2 Хр. 34:8-13 щодо більш детального огляду цього боку релігійної реформи Йосії.)

 

б. Знахідка Хілкії (22:8-13)

         22:8-10.  Під час відновлення святині було знайдено копію Книги “Закону” (чи то Второзаконня, а чи, більш ймовірно, ціле П’ятикнижжя – перші п’ять книг Біблії). Очевидно, Манассія або ж Амон знищили інші її копії, тож віднайдення цієї книги було справді важливою подією. Первосвященник “Хілкія” поділився своєю знахідкою з Шафаном, який теж її “читав”. Доповівши цареві про успіхи з відновлення храму, “Шафан оповів” Йосії й про цю важливу знахідку та почитав “її” йому.

22:11-13.  У розпачі Йосія “роздер на собі одежу” (див. Бут. 37:29, 34; ІсНав. 7:6; 2 Цар. 5:7; 6:30; 11:14; 19:1; Ест.  4:1; Іов. 1:20; 2:12)  та заплакав (2 Цар. 22:19), почувши, що саме Господь вимагав від Свого народу, та порівнявши з тим, як далеко вони насправді відійшли від Його волі. Потім цар послав п’ятьох своїх найкращих слуг, аби вони дізналися в Бога, що тепер їм робити. Так, Йосія боявся Господнього гніву та хотів відвернути його від усього юдейського народу, а не лише від себе. Потрясіння, яке засвідчив “цар”, ознайомившись зі змістом Закону, красномовно підтверджує той факт, що Юдея не зверталася до Закону протягом справді довгого періоду часу.

в. Пророцтво Хулди (22:14-20)  

          22:14.  Те, що п’ятеро царевих слуг (див. вірш 12) шукало пророчицю Хулду, наводить на думку, що вона була справді шанованою за свій дар в Юдеї. В той час в самому Єрусалимі та в його околицях жили також й інші пророки, в тому числі Єремія (Єр. 1:2), Софонія (Соф. 1:1), а також, можливо, Наум та Авакум, проте з невідомих причин п’ятеро слуг царя звернулося саме до цієї пророчиці. Вона була дружиною “Шаллума”, який відповідав за царську та священницьку “одежу”, та “жила … в другій дільниці” Єрусалиму, яка знаходилася не так високо, як інші дільниці міста.

22:15-18.  Після звернення до Бога Хулда озвучила Його послання для царя; так, Господь таки наведе “лихо” на Єрусалим та “на його мешканців”, як і попереджав у Законі Мойсея. Таке покарання зійде на юдеїв, “тому що вони покинули” Бога, зробили собі ідолів та “кадили” їм. “Гнів” же Господній “запалав … проти” Його людей (див. вірш 13) в основному через те, що вони покинули зазначену Ним дорогу, тим самим позбавивши себе можливості відчувати Боже благословення, насолоджуватися життям та показувати всім іншим народам, як чудово жити під керівництвом Господа.

22:19-20.  Проте сам Йосія відчує на собі Божу милість за те, що його “серце зворушилося” перед Божим Словом та він “впокорився перед Господом, почувши” Закон Мойсея. Господь сказав, що Йосія помре та буде похований до того, як ця кара зійде на Юдею. І, власне, смерть царя у 609 році до н.е. таки трапилася за чотири роки до першого нападу на Єрусалим під проводом Навуходоносора, що відбулося у 605 році до н.е..

г. Читання Закону (23:1-3)

         23:1-2. “Цар” не чекав завершення відновлення храму, аби “скликати” зібрання, описане тут, натомість воно було проведене невдовзі після знахідки Закону. Отож, на цю важливу церемонію, що відбулась у святині, цар скликав “всіх старших”, священників, пророків (серед яких, безсумнівно, були й Єремія та Софонія), а також “увесь народ, від малого до великого”. Йосія “прочитав … всі слова з Книги”; можливо, це було ціле П’ятикнижжя, але, більш ймовірно, цар прочитав людям лише певні витяги з Книги, в яких були обіцяні благословення за послух Господеві та кара за непослух (Втор. 27:15-28:68).

23:3. Стоячи “на підвищенні” (див. 11:14) у дворі святині, Йосія заохотив людей знову присвятити себе Богові та взяти на себе зобов’язання “пильнувати” Його Слово. Спершу він сам заприсягся вірно “ходити слідом за Господом” та “виконувати слова ..., написані в” Законі Мойсея (див. 1 Цар. 2:3), а потім вже й “увесь народ” пообіцяв виконувати те ж саме (див. Вих. 19:8; ІсНав. 24:21-24).

д. Реформи Йосії (23:4-14)  

         23:4-7.  Далі Йосія знищив усе, що було пов’язане з поклонінням лжебогам та що його предки встановили у Юдеї та Єрусалимі. Сторожами “при порозі ... храму” були левіти, які мали за обов’язок наглядати за людьми, що входили до святині. Отож, цей храм був очищений від усіх атрибутів, які були занесені всередину задля вшанування “Ваала, … Ашери й ... війська небесного” (див. 21:3-5); їх Йосія “спалив (див. Втор. 7:25) … на полях Кедрон” (див. 2 Цар. 23:6, 12), відразу на схід від Єрусалиму, а щоб осквернити сам осередок язичницького поклоніння, цар вивіз “попіл” цих реліквій “у Бетел”. Він також розігнав язичницьких “жерців”, що вводили людей у різноманітні форми ідолопоклонства. Давньоєврейським словом зі значенням “язичницький священник, жрець” є  к е марім , яке зустрічається деінде лише в Ос. 10:5 та Соф. 1:4; воно стосується священників ідолів, себто священників, що падали ниць перед ідолами. Опісля Йосія усунув “Ашеру з Господнього храму” (див. 2 Цар. 21:7), спалив її “в Кедрон-долині” (див. 23:4) та розкидав той “порох (див. вірш 4) … по гробах простого люду”, що колись вшановували лжебогів. Ба того, розпусники, які відігравали певну роль при поклонінні язичників, розклали свої намети у дворі Господнього храму; їх цар юдейський “зруйнував”, власне, як і укриття, які теж там були зведені та в яких “жінки”-ідолопоклонниці “ткали завіси”, що певним чином застосовувалися при вшануванні “Ашери”.  

23:8-9.  Потім Йосія знову скликав “усіх” священників-левітів та продовжив оскверняти “узвишшя” (див. коментарі до 1 Цар. 22:44), де народ поклонявся Богові всупереч Закону Мойсея (Втор. 12:2-7, 13-14). Так, свого часу їх також зруйнував Єзекія (2 Цар. 18:4), проте згодом Манассія відбудував їх (21:3). Отож, Йосія знищив ті язичницькі місця для поклоніння “від Геви”, що розташовувалася на північному кордоні Юдеї, аж “до Версавії”, на її південному рубежі. Цар також “зруйнував узвишшя ... при вході у ворота Єгошуї, міського голови” Єрусалиму, як і при інших воротах міста; ці вівтарі були поставлені “ліворуч” від воріт при вході до Єрусалиму. Священникам-левітам, що виконували жертвопринесення на узвишшях, не було дозволено служити біля заново освяченого жертовника у святині, проте Йосія таки дозволив їм їсти “неквашений (прісний) хліб”, принесений до храму (див. Лев. 6:2-3, 9).

23:10-11.  “Тофет” було місцем, де поклонники “Молоха”, бога Аммону (див. вірш 13), проводили “через вогонь” своїх дітей “на честь” цього ідола. Розташовувався він “в Бен-Гінном-долині”, на південному боці гори Сіон (див. ІсНав. 15:8). Йосія “знечестив” це місце, щоб вже жоден ідолопоклонник не вшановував там своїх богів; цар також “усунув” священних “коней”, які використовувалися в офіційних процесіях вшанування “сонця”. Тут, у дворі Господнього храму, їх “поставили” та освятили “юдейські царі” (скоріше за все, Ахаз, Манассія та Амон). Йосія також “спалив” обрядові “колісниці”, які язичники використовували у своїх ідолопоклонницьких процесіях.

23:12-14.  Очевидно, Ахаз збудував свого часу горішню світлицю на одній із будівель при брамі храму, а “на даху” цієї прибудови зробив “жертовники”, скоріш усього, зіркам та планетам (воїнству небесному; див. Соф. 1:5; Єр. 19:13, 32:29). Беззаперечним є те, що Єзекія зруйнував усі ці вівтарі, проте, напевно, Манассія чи Амон відбудували їх.

Також “Манассія” збудував жертовники “в обох дворах Господнього храму” (2 Цар. 21:5); всіх їх Йосія “зруйнував” та “кинув у Кедрон-потік” (див. 23:6). Цей цар теж знечестив “узвишшя”, які було зведено на пагорбі “на південь від Оливної гори”. Цей пагорб був також відомий як гора Гидот. Всі ці вівтарі сягали своїм віком аж часів царювання Соломона (1 Цар. 11:5, 7). Більше того, Йосія на тому місці ще й порозбивав всі язичницькі священні “кам’яні стовпи” і “ашери” (див. 2 Цар. 23:6, 15); людські кістки ж оскверняли ці місця, роблячи їх тим самим нечистими та непридатними для поклоніння в подальшому.  

е. Жертовник Єровоама (23:15-20)

         23:15-16. Прадавній жертовник, збудований Єровоамом І (див. 1 Цар. 12:28-29) “у Бетелі” (приблизно в 931 році до н.е.), також впав при очищенні юдейського краю за Йосії. Аби осквернити (див. 2 Цар. 23:10, 13) це місце назавжди, цар позбирав “кості” людей, що були поховані у гробах “на горі” поруч, та “спалив їх на жертовнику” (очевидно, до того, як його було знесено). Скоріше за все, це були кості священників (див. 1 Цар. 12:31-32), яких на знак вшанування вівтаря було поховано біля нього. Ці діяння царя підтвердили пророцтво Божого чоловіка з Юдеї, що передбачив все це ще за часів Єровоама і навіть назвав Йосію на ім’я (1 Цар. 13:2-3).

         23:17-18.  Дізнавшись, що певний “пам’ятник” позначає “гріб Божого чоловіка … з Юдеї”, який власне “й прорік” діяння Йосії (див. коментарі до вірша 16), цар з поваги до Господнього пророка наказав, аби “ніхто не” торкав “костей” із того гробу. Кістки старого пророка “із” Бетелу (що в “Самарії”, Північному Царстві, а не в місті Самарія, яке навіть ще не було збудоване), якого поховали поряд з молодшим Божим чоловіком (1 Цар. 13:31-32), були також ніким неторкані.

23:19-20. “Йосія” проводив свої заходи з очищення від ідолопоклонства навіть на території колишнього Північного Царства, що вказує на слабкість Ассирійської імперії, яка на той час контролювала Ізраїль. Деякі з ізраїльтян, що залишилися в своєму краї після падіння Самарії, досі поклонялися “на узвишшях”, які тепер Йосія також “усунув”. А жерці, яких Йосія “повбивав” у Ізраїлі, були, ймовірно, не левітами, а жерцями “узвиш”, як ті, що їх настановив свого часу Єровоам (див. 1 Цар. 12:31).

є. Пасха за Йосії (23:21-23)  

23:21-23.  Йосія зробив значно більше, аніж просто усунув ідолопоклонство; він також відновив святкування Богом призначеної “Пасхи”. Це важливе свято було спомином про визволення Богом Свого народу з єгипетського рабства. До того ж воно було найдавнішим святом в Ізраїлі. (Щодо фрази “у цій книзі союзу” див. вірш 2). Таке святкування було влаштоване Йосією зі значно більш уважним виконанням усіх приписів Закону, ніж будь-яке інше відзначення Пасхи “від часів” Суддів. Й було воно незвичним, оскільки у святкуванні брали участь як люди з юдейського царства, так і з колишнього ізраїльського царства (2 Хр. 35:18). Детально це відзначення Пасхи описано у 2 Хр. 35:1-19, а відбулося воно “на вісімнадцятому році” царювання “Йосії”. Очевидно, всі реформи та діяння, описані вище (2 Цар. 22:3-23:20), відбулися того ж року (див. 22:3).

       

        ж. Велич Йосії (23:24-25)

                   23:24-25. Викорінення Йосією усього боговідступницького торкнулося навіть тих людей (“викликачів мертвих і знахурів”; див. 21:6), що практикували обряди, які Господь засудив (Лев. 20:27; Втор. 18:9-12). Язичники шанували “домовиків” й “бовванів”, бо вважали, що вони приносять у дім прибуток та володіють даром пророцтва. Проте їх було знищено, власне, як і “всі” інші “гидоти”, по всій Юдеї та “у Єрусалимі”; Йосія ж вчинив це в безпосередньому послуху Закону “Мойсея”. Й такого царя, що так само свідомо слідував би Божому Слову (див. Втор. 6:5; Єр. 22:15-16), як Йосія, “не було” ні “перед ним”, ні “після нього”.

 

3. ПОКАРАННЯ ЮДЕЇ (23:26-27)

23:26-27. Навіть зміни за Йосії, незважаючи на те, якими масштабними вони були, не могли відвернути весь той Господній гнів на Юдею, що був накопичений за роки спротиву цього краю Всевишньому, особливо за часів правління Манассії (див. 22:16-17). Слова Бога у 23:27 можуть бути прямим цитуванням пророцтва, озвученого невідомим пророком того часу, або ж вільним висловленням, сформульованим із попередніх застережень Господа. Так, Бог відкине Свій народ, його “місто” та Свій “храм”, віддавши їх на знак покарання у руки ворогів, а те, що юдеїв буде усунуто “з-перед” Божого “обличчя” (див. 24:3, 20), означає в даному випадку, що їх буде викорінено з цієї землі (див. 17:18, 20, 23).

 

4. СМЕРТЬ ЙОСІЇ (23:28-30)

23:28-30. “Решта дій Йосії” за його правління записано в джерелі, вказаному автором Книг Царів.

Смерть Йосії роз’яснюється дещо повніше у 2 Хр. 35:20-27. Видається, що юдейський цар бажав вийти на бій супроти єгипетського фараона “Нехо” (610-595 роки до н.е.), прагнучи звести нанівець будь-яку надію Ассирії чи Єгипту на те, щоб відновити колишню міць та напасти на Юдею. Так, Єгипет та Ассирія були союзниками і намагалися завадити Вавилону стати новою передовою державою. Очевидно, для Йосії вавилонське царство здавалося менш небезпечним, аніж ассирійське чи єгипетське. Отож, як тільки “фараон Нехо” рушив зі своїм військом до середземноморського узбережжя у 609 році до н.е., “Йосія”, будучи рішуче налаштованим зупинити фараона під Мегіддо, добре укріпленій фортеці в колишньому Ізраїлі, направився зі своєю армією на північний захід. На превеликий жаль для Юдеї, у битві, що там розгорнулася, і помер цар Йосія; його тіло “привезли … в Єрусалим”, де й була проведена церемонія поховання царя. На царський престол же юдейські чиновники посадили сина його “Йоахаза”.  

Отож, Йосія показав себе дуже умілим правителем, який передовсім неабияк вплинув на праведність та духовний керунок розвитку юдейського краю. Успіх його реформ, спрямованих на очищення від боговідступництва, показав, що в царя справді була здатність не зважати на потужну всезагальну думку, яка, поза всяким сумнівом, суперечила його власним переконанням. Ба того, вплив Йосії поширився і на територію Північного Царства, що занепало, та, на жаль, правління цього царя передчасно обірвалось.

Ґ . Лихе правління Йоахаза (23:31-35)

         23:31-32. У Йосії було четверо синів, троє з яких правили Юдеєю після смерті батька (1 Хр. 3:15; див. таблицю “Останні п’ять царів Юдеї”). Йоахаз же був середнім сином за віком, та саме його люди обрали наступником Йосії. Йому було “23 роки”, коли він “став царем”, проте Йоахаз “царював” всього “3 місяці” (у 609 році до н.е.). Його дідусь Єремія не був пророком, який мав таке ж ім’я, оскільки тому Божому чоловікові Господь не дозволив одружуватись (Єр. 16:2). За той короткий час, що Йоахаз царював над юдейським краєм, він вирішив радше навернутися до віровідступницьких шляхів своїх предків, аніж слідувати прикладові свого праведного батька.

         23:33. Коли ж “фараон Нехо” завдав поразки Йосії під Мегіддо (див. вірш 29), юдейський край відійшов під єгипетський контроль. Нехо викликав новопоставленого юдейського царя до Рівли, що знаходилась приблизно за 65 миль на північ від Дамаску на річці Оронт. Згодом єгипетський фараон продовжив свій поступ у північному напрямку для бою з вавилонинянином Набопаласаром під Хараном, що знаходився навіть ще північніше. Очевидно, фараону видалося, що з Йоахазом буде нелегко співпрацювати, тому він захопив його в полон та відіслав до Єгипту (вірш 34), де зрештою Йоахаз і помер (див. Єр. 22:10-12). Окрім того, Нехо “наклав” на Юдею велику “данину” у розмірі “100 талантів (що дорівнює приблизно 3 ¾ тонни) срібла” та одного таланта (близько 34 кілограмів або 75 фунтів) “золота”.  

         23:34-35.  Потім Нехо призначив старшого брата Йоахаза “Еліякима” царем юдейським та змінив його ім’я на Йоаким (з “Господь встановив” на “Ягве встановив”). Найменування людини вважалося на прадавньому Близькому Сході винятковим верховним правом; зробивши так, фараон продемонстрував, що контролює Юдею. “Йоаким” же визнав владу Нехо та віддав данину у вигляді срібла і золота, яку вимагав єгипетський цар, обклавши податком юдейський народ.

Д. Лихе правління Йоакима (23:36-24:7)

1. ЗЛОДІЯННЯ ЙОАКИМА (23:36-37)

23:36-37.  Йоаким був на два роки старший за свого брата Йоахаза (див. вік Йоакима в “25 років” та вік Йоахаза у 23 у 609 році до н.е.); він правив юдейським краєм “11 років” (з 609 по 598 роки до н.е.), будучи своєрідною маріонеткою в руках фараона. Рідним містечком “його” матері було Рума, що знаходилася недалеко від Сихему (див. Суд. 9:41). Йоаким також не слідував прикладові свого праведного батька, обравши шлях ідолопоклонства та самонадійності, та насправді був слабким правителем. Такий висновок можна зробити вже з того, що хоча він і був найстаршим сином Йосії, народ Юдеї не обрав його у якості спадкоємця престолу. Навіть фараон Нехо відчув, що Йоакима буде легше тримати під контролем, аніж його брата Йоахаза.

2. ВОРОГИ ЮДЕЇ (24:1-7)

24:1-4. “Навуходоносор” посів трон свого батька Набопаласара у якості вавилонського царя в 605 році до н.е.; раніше цього ж року “Навуходоносор” повів військо батька супроти єгиптян під проводом фараона Нехо та завдав їм поразки під Каркемішем, що на річці Євфрат у північній частині Араму. Ця битва закріпила за Вавилоном статус наймогутнішого народу Близького Сходу, а Єгипет та залежні від нього краї, включаючи також і юдейський, разом із цієї перемогою перейшли під вавилонський контроль.

Навуходоносор вторгся в юдейську землю (“Юду”) дещо пізніше того ж року (себто у 605 році до н.е.), аби остаточно підкорити її собі; тоді ж він узяв із собою до Вавилону кількох полонених, серед яких був і Даниїл та інші (див. Дан. 1:1-3). “Йоаким” корився Навуходоносору “3 роки”, а “потім … збунтувався” та безуспішно звернувся по допомогу до Єгипту. Очевидно, його було захоплено у полон і вивезено до Вавилону (2 Хр. 36:6), проте, вірогідно, потім цього царя випустили, або ж йому вдалося втекти, оскільки відомо, що Йоаким помер у Єрусалимі (Єр. 22:19; див. коментарі до 2 Цар. 24:10-11). Юдея ж страждала від набігів ватаг вавилонян (“халдеїв”), “араміїв, моавитян і аммоніїв”, які в подальшому, за часів правління Йоакима, таки скористалися слабким станом юдейського краю. Насправді, це Господь “наслав” цих ворогів “на Юду”, аби покарати її за всі гріхи згідно зі словами пророків Ісаї, Міхея, Єремії, Авакума та інших; Бог відкинув юдеїв “від Свого обличчя (див. 17:18, 20, 23; 23:27) за гріхи Манассії” (див. 21:1-16).

24:5-7.  Пророк Єремія зневажав “Йоакима” за його злодіяння (див. Єр. 22:18-19; 26:20-23; 36), а коли цей цар помер у 598 році до н.е. в Єрусалимі, “його син Йоахин” заступив на юдейський престол. Йоаким же не отримав царського поховання (Єр. 22:19).

Фараон Нехо більше “не” заявляв свого права на повернення території, яку програв у бою Навуходоносору (“від Єгипетського потоку” [Ваді-ель-Аріш] на півдні до річки Євфрат на півночі, себто територію, що охоплювала всю Палестину). Це також було частиною верховного Господнього плану з метою покарати Своїх людей і демонструє міць Вавилону в той час.

Е. Лихе правління Йоахина (24:8-17)

1. ЗЛОДІЯННЯ ЙОАХИНА (24:8-9)

24:8-9. Йоахин розпочав своє правління краєм, коли помер його батько Йоаким; він “царював” над Юдеєю всього “3 місяці” у вісімнадцятирічному віці та, як і Йоаким, “чинив те, що Господеві було не до вподоби”.

2. ДРУГЕ ВИСЛАННЯ (24:10-17)

24:10-12.  “Навуходоносор” вислав свої війська “на Єрусалим” ще під час царювання Йоакима, бо той продовжував чинити опір вавилонському контролю та шукав допомоги в Єгипту. Можливо, Йоаким помер під час облоги Єрусалиму, або ж він був убитий нападниками з іншим країв, що плюндрували Юдею (вірш 2). “Навуходоносор” вирішив виступити супроти Єрусалиму особисто, проте до того часу, як він туди прибув (у 597 році до н.е.), Йоаким помер, а на його місце заступив Йоахин, який разом із матір’ю і всіма слугами, князями та скопцями здався вавилонському правителеві. Й Навуходоносор “узяв” цього царя в полон до Вавилону.

24:13-16.  Навуходоносор також “забрав … усі скарби Господнього храму” та “царського палацу”, включаючи і “золотий посуд, що” залишився ще з Соломонових днів. Це вторгнення, однак, відбулося за Словом Божим (1 Цар. 9:6-9). Вавилонський правитель також захопив “у полон” практично усіх слуг царя та “7000” вояків (“видатних”, 2 Цар. 24:16), а ще 1000 “майстрів і слюсарів”; загалом, в полон було забрано “10000” людей, враховуючи пророка Єзекиїла (Єз. 1:1-3). “Зостались” в Юдеї “лише прості, вбогі селяни”. Це був уже другий по рахунку раз, коли юдеїв було відведено до Вавилону, а вперше це відбулось опісля перемоги Навуходоносора у 605 році до н.е..

24:17.  Жоден із синів Йоахина так і не сів на царський престол, як і передбачив Єремія (Єр. 22:30), натомість вавилонський “цар зробив” юдейським правителем “дядька” Йоахина “Маттанію”, що був третім сином Йосії, який правив Юдеєю (див. таблицю “Останні п’ять царів Юдеї” біля 2 Цар. 23:24-25), і молодшим братом Йоахаза та Йоакима. Навуходоносор скористався своїм винятковим верховним правом та “перемінив … ім’я” Маттанії “на Седекію” (див. коментарі до 23:34).

Є. Лихе правління Седекії (24:18-25:7)

        Хоча Седекія і був царем Південного Царства, проте народ юдейський, очевидно, не визнавав його таким у той час. Можливо, так сталося частково через те, що на престол його посадив цар іншого краю (2 Хр. 36:10-13). Й це пояснює, чому в написах тих часів саме Йоахин зазначається як останній юдейський цар ( Pritchard, ed., Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament , p. 308).

1. ЗЛОДІЯННЯ СЕДЕКІЇ (24:18-20)

24:18-20.  Седекії був “21 рік”, коли він “став царем”, а загалом він правив “11 років” (з 597 по 586 роки до н.е.). Як і його брат “Йоаким”, він “чинив те, що Господеві було не до вподоби”. Скоріше за все, в даному випадку згадано саме Йоакима через те, що його царювання тривало одинадцять років, в той час як правління безпосереднього попередника Седекії Йоахина – всього три місяці. Тут знову причиною всіх негараздів Юдеї зазначається “гнів Господній” на Його людей за їхнє відступництво від Нього (див. 21:6, 15; 22:13, 17; 23:19, 26). Отож, “Господь відкинув їх від Свого обличчя” (себто з цієї землі; див. 17:18, 20, 23; 23:27; 24:3).

Впродовж декількох років “Седекія” беззаперечно корився своєму панові з Вавилону, проте зрештою, під невпинним тиском борців за волю з рідного краю (див. Єр. 37-38), він безглуздо “збунтувався проти вавилонського царя”, об’єднавшись з фараоном Хофрою (589-570 роки до н.е.), що був рішуче налаштований проти Вавилону.

2. ОСТАННЯ ОБЛОГА ЄРУСАЛИМУ (25:1-7)

25:1-3.  У січні 588 року до н.е. (десятого місяця дев’ятого року “царювання” Седекії) “Навуходоносор” знову рушив до “Єрусалиму” та обложив його. Ця облога була на короткий час призупинена тоді, коли Єгипет напав на вавилонського царя (Єр. 37:5), проте вавилоняни, без жодних труднощів здолавши союзника Юдеї, продовжили почате. Жителі Єрусалиму жахливо страждали від наслідків такої тривалої облоги, серед яких були “голод” та страх.

25:4-7.  Зрештою вавилоняни увірвалися до міста, зробивши “пролом у” мурі, що відбулося 16 липня 586 року до н.е., четвертого місяця одинадцятого року царювання Седекії (вірші 2-3). Декілька вояків, що залишилися (див. 24:16), втекли “уночі через ворота між двома мурами” та направилися на схід до “Арава” (Йорданської долини), проте вавилонські воїни наздогнали їх та схопили “в єрихонській долині”; Седекія ж тікав з міста разом зі своїми вояками (Єр. 39:4), і його також було схоплено. Потім “царя … повели” до Навуходоносора “у Рівлу” (див. 2 Цар. 23:33), що на річці Оронт і на північ від Дамаску. (Навуходоносор, згідно з Лахіськими листами, також провадив військові кампанії супроти Тиру та інших юдейських міст [D. Winton Thomas, ed., Documents from Old Testament Times . New York: Harper and Brothers, 1958, pp. 212-7].) Там (себто у Рівлі) цар вавилонський вбив “синів Седекії (щоб усунути спадкоємців престолу) перед його очима, ... виколов” йому “очі (аби справді унеможливити подальше повстання цього царя; див. Єз. 12:3), закував у кайдани” та відіслав “у Вавилон” (див. Єр. 32:4; 34:1-3; 39).

Ж. Юдея під правлінням Вавилону (25:8-30)

1. СПАЛЕННЯ ЄРУСАЛИМУ (25:8-12)

25:8-12.  Приблизно через чотири тижні після вторгнення у місто (див. вірші 3, 8) Навуходоносор послав Невузардана, начальника царської “охорони”, спалити місто “Єрусалим”, що й відбулося “сьомого дня” п’ятого “місяця” дев’ятнадцятого року правління “Навуходоносора” (себто 14 серпня 586 року до н.е.), хоча у Єр. 52:12 написано, що це був десятий день місяця (див. коментарі там). Отож, “Невузардан” повів свої війська, аби спалити дотла кожну важливу будівлю “Єрусалиму”, включаючи й “Господній храм і царський палац”, які стояли на тому місці протягом майже чотирьох століть. Потім “халдейське військо” продовжило руйнувати величезні частини міського муру, аби жителі, що залишилися, не могли захистити себе від вавилонських завойовників. “Невузардан” також забрав усіх людей, залишивши у Єрусалимі тільки трохи “з бідних людей”, та відвів більшість до Вавилону. Деякі з цих полонених “перекинулись були до” вавилонян, інші ж – ні. Селяни ж, що залишилися, мали, на думку Навуходоносора, не давати “краю” повністю здичавіти.

2. ЗРУЙНУВАННЯ ХРАМУ (25:13-17)

25:13-17.  Вавилоняни “розбили” великі “мідні стовпи” та інші предмети, “що були в … храмі”, аби полегшити транспортування міді. Менші ж речі на вжиток з міді, “золота” і “срібла” були просто спаковані та вивезені “у Вавилон”.

“А щодо двох стовпів” на ґанку святині, то вони були такими величезними, що “міді” на них “не було й ваги” (див. 1 Цар. 7:15-22; Єр. 52:20-23).

3. СТРАТА ОЧІЛЬНИКІВ ЮДЕЇ (25:18-21)

         25:18-21.  “Начальник охорони” Невузардан захопив “Сераю”, предка Езри (Езр. 7:1), а також інших священників “у полон”, аби попередити наступний бунт з їхнього боку; власне, з цієї ж причини було заарештовано й “скопця” та радників царя. Навуходоносор стратив усіх цих 72 юдейських очільників у Рівлі, де знаходився польовий військовий штаб вавилонян (див. 2 Цар. 25:6).

4. ВБИВСТВО ГОДОЛІЇ (25:22-26)

25:22-24.  Годолія – нащадок “Шафана”, писаря Йосії, який впроваджував цареві реформи (22:3). Годолія був другом Єремії (Єр. 39:14) і слідував пораді цього пророка співпрацювати з вавилонянами. Оскільки Годолія займав провавилонську позицію, себто був прихильним до Вавилону, “Навуходоносор … поставив … начальником” юдейським саме його. Тоді Годолія встановився у Міцпі (що знаходилася приблизно за вісім миль на північ від Єрусалиму), оскільки сам Єрусалим був дощенту зруйнований. У Міцпі деякі військові начальники, що вбачали надію у Єгипті, а також їхні послідовники, яким вдалось уникнути страти від рук вавилонян, навідалися до нього. Тоді Годолія спробував переконати їх осісти “на землі” та служити “вавилонському цареві” заради свого ж добра.

25:25-26.  Деякий час потому “Ізмаїл”, який був “з царського роду” та, очевидно, сам хотів бути начальником Юдеї, змовився супроти Годолії та “вбив” його (див. Єр. 41:2). Годолію ж попереджали про таку ймовірність, однак він не захотів сприймати це серйозно (Єр. 40:13-16). Ба того, усіх тих, “що були при” Годолії, також було вбито. Побоюючись відплати з боку Навуходоносора, всі юдеї, включно “з військовими отаманами”, яким не вдалося попередити скоєне, рушили з міркувань безпеки “у Єгипет”, змусивши Єремію піти разом з ними (Єр. 41:1-43:7).

5. ПОМИЛУВАННЯ ЙОАХИНА (25:27-30)

25:27-30.  Дванадцятий місяць “тридцять” сьомого року “вигнання Йоахина” у Вавилон припав на березень 560 року до н.е. (у полон цього царя було захоплено в 597 році до н.е.; див. 24:15). Дещо раніше, у 562 році до н.е., новим вавилонським царем став “Евіл-Меродах” (правління якого продовжувалося з 562 до 560 року до н.е.; див. таблицю “Царі Нововавилонської імперії” у Вступі до Книги Даниїла). Він змінив попереднє ставлення до юдейського царя як до злочинця та надав йому певні привілеї через те, що “Йоахин” все ж був царем. І справді, до юдейського правителя ставилися значно краще, “ніж” до інших “царів”, які теж були полоненими “у Вавилоні”. Це ставлення, можливо, стало результатом покаяння Йоахина перед Господом, хоча про таку внутрішню переміну царя ніде не сказано. До кінця свого “віку” Йоахин проживав у в’язничних умовах з мінімальним наглядом та споживав “увесь час” їжу, якою забезпечував його Евіл-Меродах (див. Єр. 52:31-34).

Те, як обнадійливо завершується 2 Книга Царів, знову засвідчує Господню милість, яка неодноразово проявляється в обох Книгах Царів; тут також вказується на продовження династії Давида, адже Бог пообіцяв, що вона очолюватиме Його народ повіки (2 Сам. 7:16). Ставлення ж Евіл-Меродаха до Йоахина супроводжувалося в подальшому політичними діями, внаслідок яких й усі ізраїльтяни отримали більше свобод. І коли Кир підкорив Вавилонію, він дозволив юдеям повернутися на свою рідну землю (Езр. 1:1-4).

БІБЛІОГРАФІЯ

Див. Бібліографію  до 1 Книги Царів.