2. ВЕНІЯМИН (7:6-12)

7:6-12.  Даний родовід значно розширено у част. 8, яка виступає кульмінаційною в описі історії Ізраїля до часів Давида. Тут же його подано у стислому вигляді, як і родоводи інших північних племен. Хоча в Бут. 46:21 перелічено 10 «синів» Веніямина, в Чис. 26:38-41 згадуються лише п’ятеро імен, а в літописця три (1 Хр. 7:6-7) і п’ять (8:1-2). (Див. коментарі до 8:1-5 щодо пояснення, що слово «сини» в Бут. 46:21, цілком імовірно, стосувалося і декількох внуків Веніямина.) Перші два, Бела і Бехер, згадуються і в Бут. 46:21, а ось про Єдіаела більше ніде не йдеться, хіба що це був той же Ашбел (Бут. 46:21; Чис. 26:38; 1 Хр. 8:1). Про те, що цей перелік у 1 Хр. 7:6-12 скорочений, свідчить і той факт, що Бела тут має п’ятьох синів, а в 8:3-5 дев’ятьох. З іншого ж боку, про Бехера тут сказано, що він мав дев’ятьох синів (7:8), а в част. 8 про них ані слова. Подібним чином і син Єдіаела Білган (7:10) не з’являється в част. 8. Причина ж того, що в част. 8 так детально розглядаються потомки Бела і не розглядаються інші, є, звісно ж, цілком очевидною: з цього роду вийшов Саул (8:33).

Шуппіми і хуппіми були потомками Іра (7:12), сина Бела (вірш 7). Хушіми ж пішли від Ахера, сина Веніямина (якщо Ахер = Ахірам, Чис. 26:38; 1 Хр. 8:1, і якщо цей Ахірам – син Веніямина).

Згідно з даними перепису синів Бела було «22 034» (7:7), синів Бехера – «20 200» (вірш 9), а синів Єдіаела – «17 200» (вірш 11). На думку багатьох тлумачів, таке велике число – 59434 «хоробрих вояків» – є надто великим для часів Давида, оскільки плем’я Веніямина було знищене у громадянській війні і зменшилося до 600 чоловік у часи Суддів (Суд. 20:44-48). Однак з огляду на те, що ця подія трапилася ще на початку часів Суддів – ймовірно, за 400 років до перепису Давида (див. 1 Хр. 21:1-7), – 600 сімей легко могло розширитися до таких меж.

3. НАФТАЛІ (7:13)

7:13.  Імена чотирьох синів Нафталі, які перелічені тут, відповідають перелікам у Бут. 46:24 та Чис. 26:48-49 (за виключенням того, що ймення Яхціел в 1 Хр. 7:13 звучить як Яхцел в Чис. 26:48).

4. МАНАССІЯ (7:14-19)

7:14-15а.  Родовід Манассії відсутній у Книзі Буття, оскільки Манассія тоді ще був частиною родини Йосифа. Манассія і його «наложниця арамійка» мали сина Махіра (див. вірш 17б; Чис. 26:29; ІсНав. 17:1), який був батьком Гілеада (див. Чис. 26:29; 36:1). Асрієл, потомок Манассії, не згадується в Чис. 26:29. Подвійну згадку про Мааху (1 Хр. 7:15-16) найлегше пояснити простим співпадінням, а саме, що це було ймення сестри Махіра, як і його дружини.

7:15б-19.  Другим відомим нащадком Манассії через Махіра був Целофхад, який вирізнявся з-поміж інших тим, що не мав синів (див. Чис. 36:1-9; імена його п’ятьох дочок перелічені в ІсНав. 17:3). Хоча в центрі даного родоводу знаходиться Махір та його нащадки (мешканці земель у наділі Манассії в Трансйорданії), плем’я Манассії, яке мешкало на захід від Йордану, було представлене Гаммолехет, сестрою Махіра, чотирма синами Шеміди (1 Хр. 7:18-19), Целофхадом і його дочками, а також, можливо, Асрієлом (вірш 14; див. ІсНав. 17:2-6).

5. ЕФРАЇМ (7:20-29)

7:20-24.  Родовід Ефраїма, другого сина Йосифа, завершується тут народженням Ісуса Навина (вірш 27), славетного наступника Мойсея. Перший син Ефраїма, Шутелах, дав потомство, в якому через декілька поколінь з’явився другий Шутелах (вірші 20-21). Двоє інших синів Ефраїма, «Езер та Елад», загинули молодими (до 1200 року до н.е.) від рук філістимлян з Гату, через що їхній батько дуже сумував (вірші 21-22). Оскільки сам Ефраїм народився в Єгипті перед тим, як настав голод (див. Бут. 41:50-52), це нещастя могло також трапитися в Єгипті (тоді «люди з Гату» прийшли в Єгипет, щоб убити синів Ефраїма). Або ж, що більш імовірно, деякі ізраїльтяни, які хоча й мешкали в Єгипті, все ж продовжували бувати в Ханаані і навіть вели там сільськогосподарські справи. На користь даного припущення свідчить і речення, в якому говориться, що Ефраїм мав дочку Шееру, яка «збудувала» два поселення у Ханаані: «Бет-Хорон … та Узен-Шееру». Однак, поза всяким сумнівом, усе це могло трапитися лише в часи тимчасового проживання ізраїльтян у Єгипті.

7:25-29.  Через Рефаха, сина Ефраїма, зрештою з’явився сам Ісус Навин. Той факт, що аж вісім поколінь розділяє Ефраїма та Ісуса Навина, також свідчить на користь того припущення, що попередні два випадки стосовно синів Ефраїма та його доньки (вірші 21-24) трапилися під час проживання ізраїльтян в Єгипті. Далі, у віршах 28-29, йдеться про «посілості … та оселі» нащадків Ефраїма. Грубо кажучи, вони займали землі від Бетелу і на північ до долини Єзреел, а також від річки Йордан і до Середземного моря.

6. АШЕР (7:30-40)

7:30-40.  Перша частина даного переліку нагадує переліки з Бут. 46:17 та Чис. 26:44-46, однак імена від «Берзаїта» (1 Хр. 7:31) і до «Ріція» (вірш 39) з’являються лиш тут. «Хоробрі вояки» («26 000», вірш 40) були нащадками «Ашера» (вірш 30).

Ж. Родовід Веніямина (част. 8)

8:1-5.  Дещо раніше автор вже коротко знайомив читача з Веніямином і його нащадками (7:6-12), але тут подано його повний родовід. Метою, звісно ж, було бажання дослідити родовід Саула і його сім’ї. Як уже зазначалося, не всі імена синів Веніямина, які перелічуються тут, співпадають із тими, які згадуються в 7:6 (див. коментарі там). Тут автор назвав п’ятьох синів Веніямина, з яких лише двоє, Бела та Ашбел (ймовірно, це той же Єдіаел), зазначені в 7:6. З іншого ж боку, у Бут. 46:21 перелічуються Бела, Бехер та Ашбел, а також Гера, Нааман і Ард, яких літописець вважав внуками Веніямина. (Ард з Бут. 46:21 – це, ймовірно, той самий Аддар з 1 Хр. 8:3; див. Чис. 26:40.) Подібним чином у Чис. 26:38-39 Шуфам і Хуфам виступають синами Веніямина, тоді як літописець (1 Хр. 8:5) називає їх внуками Веніямина (Чис. 26:40). Отож, все вказує на те, що слово «син» часто позначало і внука або навіть і більш далекого нащадка, а також те, що не всі переліки є повними. Оскільки перелік в 1 Хр. 8 є довшим і більш всебічним, ніж інші переліки (Бут. 46:21; Чис. 26:38-40), можна припустити, що Веніямин і дійсно мав п’ятьох синів (1 Хр. 8:1-2), тоді як інші переліки були вибірковими і суб’єктивними.

8:6-28.  Про Егуда вже говорилося, що він був внуком Єдіаела (7:10), якого, ймовірно, також називали Ашбел. Родина Егуда (8:6) ворогувала з іншими веніяминянами (Нааманом, Ахією та Герою, вірш 7а). «Шахараїм» (вірш 8) – це, мабуть, той же Ахішахар (7:10), син Білгана, тож родовід все ж досліджується через Ашбела (= Єдіаела), Білгана та інших. Шахараїм жив якийсь час «у Моав-краю», де розлучився зі своїми дружинами Хушім та Баарою. Від своєї третьої «жінки» Ходеші (8:9) він мав іще сімох синів, однак літописця цікавили його нащадки «від Хушіми» (вірш 11а). Отож, даний родовід розглядається від Шахараїма через «Елпаала» (вірш 11б) та Верію (вірш 13). Уся ця низка імен завершується переліком синів «Шімеї» (вірші 19-21), «Шашака» (вірші 22-25) та «Єрохама» (вірші 26-27), жоден з яких більше ніде не згадується. Як зазначив літописець, всі ці потомки Веніямина «жили в Єрусалимі» (вірш 28), що, звісно ж, було можливим лише після того, як Давид захопив Єрусалим і зробив його столицею Ізраїлю (див. 2 Сам. 5:1-10).

8:29-40.  У другому за величиною місті в наділі Веніямина Гівеоні мешкали потомки Веніямина, до яких належав і Саул. Неможливо, однак, встановити зв’язок між цим родоводом і тим, про який ідеться у попередній частині, бо дана частина розпочинається з імені прадіда Саула, яким був «Єїел» та який народився значно пізніше тих осіб, про яких іде мова у віршах 1-28.

Отож, коротко даний родовід виглядає так: (а) Єїел (вірш 29), (б) Нер (вірш 33: див. 9:36), (в) Кіш (8:33) і (г) Саул (вірш 33). (Див. коментарі до імен Нер, Кіш та Саул в 1 Сам. 14:50-51.) Далі йдуть сини Саула: Йонатан, Малкішуа, Авінадав (= Їшйо; див. коментарі до 1 Сам. 14:49) та Ішбаал (див. 1 Сам. 14:49; 2 Сам. 2:8). Внук Саула «Мерібаал» (1 Хр. 8:34; див. 2 Сам. 4:4) був відомий в історії ізраїльського народу, як і його батько Йонатан, його дядько Ішбаал та його дідо Саул. Однак після імені сина Мерібаала Міхи (1 Хр. 8:34; див. 2 Са. 9:12) йдуть імена (1 Хр. 8:35-40), які більше ніде у Біблії не згадуються, за виключенням іншого родоводу Саула (9:41-44).

З. Мешканці Єрусалиму (9:1-34)

1. ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ (9:1-9)

9:1.  Немає жодного сумніву, що вірш 1а є узагальнюючим реченням щодо родоводів усіх ізраїльтян, куди також входили нащадки Юди до переселення «у Вавилон». Метою наступних віршів част. 9 була необхідність згадати людей, які оселилися в Єрусалимі й Гівеоні після повернення з вигнання.

9:2-9.  Після короткої згадки про повернення різних груп людей загалом (вірш 2) літописець детально розглянув кожну з них. Під словом «ізраїльтяни» він мав на увазі «синів Юди, … Веніямина … Ефраїма й Манассії», які оселилися «в Єрусалимі» (вірш 3). Потомки Юди представлені тут усіма трьома родами від його синів: Переца (вірш 4), Шели («шілоніїв», вірш 5; див. Бут. 38:5) і Зераха (1 Хр. 9:6; див. Бут. 38:30).

Далі нащадки Веніямина розглядаються через чотири роди: Гасенуа (1 Хр. 9:7), Єрохама (вірш 8), Міхрі (вірш 8) та Івнії (вірш 8), жоден з яких не був сином Веніямина.

Перелік мешканців, поданий тут літописцем, слід порівнювати з переліком у Неєм. 11:4-9, будова якого є загалом такою ж. Однак імена з родоводу Юди не співпадають, хіба що «Утай» (1 Хр. 9:4) – це Атая (Неєм. 11:4), а «Асая» (1 Хр. 9:5) – це Масея (Неєм. 11:5). Окрім того, в Неємії не згадується родовід Юди через Зераха. Цим, безумовно, власне й пояснюється відмінність у числах перепису населення: «690» в 1 Хр. 9:6 і 468 в Неєм. 11:6. Переліки потомків Веніямина узгоджуються між собою більшою мірою, принаймні, на початку, де «Саллу» – це «син Мешуллама» (1 Хр. 9:7; Неєм. 11:7). Однак літописець назвав чотири роди його нащадків, а Неємія – лише один, той, що від Саллу й назад до Ісаї (Неєм. 11:7). В Хр. загальна кількість веніяминян складає «956» чоловік (1 Хр. 9:9), тоді як в Неєм. (11:8) – 928. Й оскільки неможливо дізнатися, на підставі чого робилися ці підрахунки, стверджувати щось напевно стосовно цих відмінностей змоги нема.

2. СВЯЩЕНИКИ (9:10-13)

9:10-13.  Шість священицьких родин, які перелічуються тут – «Єдая, Йоарів, Яхін, Азарія … Адая» і «Масай» – відповідають (за виключенням незначних відмінностей у написанні) тим шести, про які йдеться в Неєм. 11:1-14, окрім того, що в Неєм. 11:10 Єдая – син Йояріва. Більше того, перелік, який міститься в Неємії, є більш всеохоплюючим, оскільки в ньому згадується більше імен. Та, зрештою, у літописця присутнє загальне їх число «1760» (1 Хр. 9:13), тоді як в Неєм. – 1192. Оскільки тут також ніщо не вказує на те, що слугувало підставою для таких підрахунків, неможливо дізнатися, чому між цими числами є відмінності.

3. ЛЕВІТИ (9:14-16)

9:14-16.  Семеро родин «левітів», які мешкали в Єрусалимі (вірш 34; див. «у святому місті», Неєм. 11:18) та його околицях («у селах нетофійських»; див. 1 Хр. 9:16), відповідають перелікові, який міститься в Неєм. 11:15-18, хоча в написанні певних імен є значні відмінності, а також окремих імен бракує, а деякі – нові. Причини таких розбіжностей невідомі.

4. ВОРОТАРІ ТА ІНШІ (9:17-34)

9:17-27.  Завдання левітів із попереднього переліку (вірші 14-16) не були озвучені, тож можна припустити, що вони стосувалися, головним чином, обряду жертвоприношення. Левіти ж із цієї частини (вірші 17-27) мали за обов’язок відкривати і закривати храмові ворота у відповідний час та стерегти, аби не було жодних недозволених вторгнень. Імена, які містяться тут, до певної міри співпадають із тими, які є в Неємії (Неєм. 11:19-23), хоча перелік Неємії коротший. Дивно, що «Шаллум», якого літописець назвав старшим воротарем (1 Хр. 9:17), в Неємії не згадується. (Щодо імені діда Шаллума «Евіясафа», вірш 19, див. коментарі до 26:1.) Посада Шаллума була надзвичайно відповідальною, адже він стояв «при царських воротах», які вели до головного, східного входу в храм (див. Єз. 46:1-2). Цю функцію віддавна виконували його предки, навіть у ті часи, коли в храмі «старшим над ними» був «Пінхас, син Єлеазара» (1 Хр. 9:19-20; див. Чис. 3:32). Загадкова згадка про Захарію (1 Хр. 9:21; див. 26:2) вказує на те, що в часи Давида функцію прабатьків Шаллума також виконувала й інша родина левітів, яка відповідала за вхід «в намет зборів (храм)».

Як написав літописець, всього воротарів-левітів в Єрусалимі та навколишніх селах «було 212». (В Неєм. 11:19 міститься інше число – 172, хоча у цьому вірші підраховано лише представників родин Аккува і Талмона, тоді як в 1 Хр. 9:17 ще й Шаллума та Ахімана.) Щодня для здійснення зазначених функцій потрібно було 22 чоловіків (26:17-18), кожен з яких служив по «сім день» (9:25), після чого звільнявся на невизначений період часу.

9:28-34.  Окрім левітів-воротарів також були левіти, які відповідали за «службовий посуд». Інші левіти «були призначені до … всього святого приладдя, до питльованої муки, вина, оливи, ладану та пахощів», деяким з них «був доручений хліб появлення» (вірші 28-32; див. Лев. 24:5-9). Ще інші левіти були співцями. Вони звільнялися від усіх інших зобов’язань і задля зручності проживали «у кімнатах» самого храмового комплексу.

И. Родовід Саула (9:35-44)

9:35-44.  Дана родовідна нотатка майже тотожна тій, яка міститься у 8:29-40 (де згадується ще й родина Ешека, брата Ацела, 8:39). Та оскільки літописець мав уже намір оповісти про смерть Саула (част. 10) і нащадків Давида (11:1-3), він знову повторив родовід Саула (9:35-44).

ІІ. Царювання Давида (част. 10-29)

А. Смерть Саула (част. 10)

Частина 10.  Як зазначено у Вступі , головною метою 1 і 2 Хр. було возвеличення царювання Давида і його династії за допомогою засвідчення його божественного призначення та спрямування. Літописець використав дуже ефективний спосіб для досягнення цієї мети і показав початок Давидового правління на фоні трагічного кінця царювання Саула (порівняйте 40 років правління Саула [1051-1011 роки до н.е.] і 425 років царювання Давидової династії [1011-586 роки до н.е.]). Літописець, звісно ж, припускав, що його читачі знали про життя і царювання «Саула», про що власне й оповідається майже в усій Першій Книзі Самуїла. Тому він відразу перейшов до головного – смерті Саула як акту Божого покарання.

Оповідь про перемогу філістимлян над ізраїльтянами «на горі Гілбоа» (1 Хр. 10:1-12) є майже тотожною тій, яка міститься в 1 Сам. 31 (див. коментарі там). З якоїсь причини літописець додає той факт, що філістимляни «повісили» череп Саула «в храмі Дагона» (1 Хр. 10:10), але випускає те, що вони повісили його тіло на мурі в Бет-Шані (1 Сам. 31:10).

В 1 Сам. 31 немає ні якогось морального, ні теологічного коментаря стосовно смерті Саула та передачі царства Давидові. Літописець же, однак, зауважив (1 Хр. 10:13-14), що Божа кара зійшла на Саула, бо він виявив непослух до «Господнього слова» (див. 1 Сам. 13:13-14; 15:23). Іншою ж причиною було його звернення по пораду до бісівських духів (1 Сам. 28:7).

Б. Витязі Давида (част. 11-12)

11:1-3.  Історія царювання Давида з Хеврону та кроки, які він та інші робили, щоб здобути контроль над усім «Ізраїлем», лише коротко розглядаються в 1 Хр.. Причиною знову ж таки слугувало те, що деталі цієї історії вже були відомі читачеві з 2 Сам.. Літописець повторив лише ті нюанси, які мали безпосередній стосунок до досягнення його мети. З іншого ж боку, ті чоловіки, яких Бог застосував для допомоги у встановленні царства Давида, відіграють помітну роль у Хр.. Однак літописець не згадував жодних факторів (як-от махінацій Авнера, 2 Сам. 2:8-32), які б могли понад міру підкреслити роль людини в тому, що Давид отримав перемогу над домом Саула. Отож, розповідь починається з того, що «ізраїльтяни» звернулися до Давида з проханням бути їхнім «царем». Вони визнали, що його царювання є волею самого Бога (1 Хр. 11:2).

Давид задовольнив їхнє прохання й «уклав … союз» із старшими Ізраїля, який, скоріш за все, включав також і клятву, а саме його обіцянку віддано виконувати Закон Мойсея про царя (див. Втор. 17:14-20).

11:4-9.  Потім «двигнувся Давид … на Єрусалим, тобто на Євус» (див. ІсНав. 18:16, 28; Суд. 19:10-11), який знаходився між Ізраїлем та Юдеєю, і зрештою його таки «здобув». Це стало можливим завдяки тому, що Йоав пробрався крізь мури євуської твердині через водопровід і забезпечив таким чином вхід у місто (див. 2 Сам. 5:8). Твердиня «Сіон» була насправді пагорбом, з якого можна було споглядати «місто» євусіїв. Давид потім додав її до первинного поселення. Він сам «здобув … твердиню Сіон» (1 Хр. 11:5, 7) і розширив місто на північ аж до насипів, які переходили в мури, та назвав його «Давидгород» (див. 2 Сам. 5:7, 9; 6:12; 1 Цар. 2:10). Давньоєврейське слово, яке тут перекладено як «Мілло», означає «наповнення, насип» і може стосуватися земель, які знаходилися між двома пагорбами (Євусом та Сіоном), що були заповнені землею аж до рівня всього міста. У своїй оповіді про захоплення Єрусалиму літописець виділив Йоава та показав, що він був і справді витязем, хоча в 2 Сам. про це не йдеться. Проте це власне й послугувало поясненням того, чому Йоав «став головою» (1 Хр. 11:6).

11:10-14.  Потім оповідач розповів про інших «вояків-витязів» Давида. Першими йдуть Йоав та ще три воїни – Їшбаал, Єлеазар (вірші 11-12) і Шамма (2 Сам. 23:11), – які утворювали найближче коло відданих вояків. Йоав був племінником Давида, сином його напівсестри Церуї (див. 1 Хр. 2:16; також див. 18:15; 26:28; 27:24). Їшбаал, «голова над тридцятьма», прославився тим, що «за одним разом» убив «300 чоловік» (11:11). У 2 Сам. 23:8 міститься число 800. Така розбіжність може бути наслідком помилки переписувача Хронік, адже числові позначення 300 і 800 у давньоєврейській мові дуже подібні. Єлеазар виділився тим, що захищав Пас-Даммім разом «з Давидом» від філістимлян (1 Хр. 11:12-14). Третій витязь Шамма тут не згадується, однак про його подвиги оповідається в 2 Сам. 23:11-12.

11:15-25.  Друга група з трьох витязів відзначилася тим, що ризикувала своїм життям задля того, аби принести Давидові воду «з криниці, що у Вифлеємі коло воріт», коли сам він ховався від філістимлян в Адулламі. Давид був такий зворушений їхньою самопожертвою, що «не схотів її пити», а «вилив її» на землю «в жертву на честь Господа». Дана подія, про яку також ідеться в 2 Сам. 23:13-17, могла трапитися під час першої сутички Давида з філістимлянами (2 Сам. 5:17-21) після того, як він захопив Єрусалим.

«Авішай, брат Йоава» ( див. 1 Хр. 2:16), також згадується як один із трьох витязів цієї групи Давидових воїнів. З огляду на те, що він спромігся поранити «на смерть» 300 «чоловік», його вважали «головою» цієї другої групи з трьох славних витязів (11:20-21). І все ж він «не був рівня» першим трьом витязям.

Беная прославився тим, що «побив двох» могутніх моавитян, «убив лева» в ямі і «єгиптянина, чоловіка п'ять ліктів на зріст». Давид «поставив його на чолі своєї особистої охорони» (вірші 22-25). Згодом Соломон підвищив його до посади Йоава і зробив головнокомандувачем (див. 1 Цар. 2:35).

11:26-47.  Перелік інших витязів майже тотожний перелікові в 2 Сам. 23:24-39, за виключенням деяких розбіжностей в написанні імен та інших незначних відмінностей. Однак у переліку в Хр. присутні (в 1 Хр. 11:41-47) 16 імен після Урія хеттита, яких немає в 2 Сам. Якщо п’ятьох осіб з двох груп витязів по три чоловіка в кожній (1 Хр. 11:10-14 і вірші 15-25; див. коментарі до 2 Хр. 11:10-21) не рахувати, перелік із Хр. (1 Хр. 11:26-41а) містить імена 30 витязів від Азаела (вірш 26) і до Урія хеттита (вірш 41а). Наступні 16 імен після Урії згадуються як додаток до основного переліку. (Згідно з 2 Сам. 23:39 всього було 37 витязів. Щодо тлумачення даного числа див. коментарі до 2 Сам. 23:8-39, а також таблицю «Давидові богатирі», яка міститься там.)

12:1-7.  Більшість Давидових витязів, перелічених в 11:26-47, були його одноплемінниками і належали до племені Юди. Проте «до Давида» прийшло багато перебіжчиків і з інших племен. Поки він переховувався від Саула у Ціклазі (див. 1 Сам. 27:1-7), до нього приєдналося декілька «одноплемінників Саула, з веніяминян». Імена цих 23 чоловіків перелічені в 1 Хр.. 12:8-19.  Наступними до Давида приєдналися одинадцять «гадіїв» (вірші 8-15), які жили на східному боці річки Йордан (вірш 15). Вони прийшли, щоб допомагати Давидові, «у сховище в пустині», вочевидь, тоді, коли його повсякчас переслідував Саул. «Вони переправились через Йордан першого місяця», ймовірно, в квітні-травні, «коли» річка затоплювала «береги» (див. ІсНав. 3:15; :19). Ці чоловіки були відважними та вправними воїнами («з виду, як леви») і дуже швидкими («прудкі, як газелі на горах»).

Разом з гадіями до Давида прийшло й багато інших витязів з племен Веніямина та Юди (1 Хр. 12:16-17). Як сказав їхній очільник Амасая, вони знали, що «Бог» був з Давидом і «допомагає» йому, тому й забажали приєднатися до нього (вірш 18).

12:20-23.  Коли Давид «ішов з філістимлянами на війну проти Саула» на Гілбоа (див. 1 Сам. 28:1-4), до нього «перейшли» ще й деякі манассіяни. Однак філістимляни «відіслали» їх разом із Давидом із поля бою, бо боялися, що вони перейдуть на бік Саула (1 Хр. 12:19). Коли Давид «повернувся в Ціклаг», то до нього «пристали» ще сім «манассіян» і навіть «допомогли» йому побороти амалекитян, які зайняли його місто, поки його там не було (див. 1 Сам. 30).

12:24-40.  Літописець також перелічує воїнів («відважних» та досвідчених), які цілими військовими відділами приходили до Давида та заохочували його розширити межі свого царства і за Хеврон. Вони були з племен Юди, Симеона, Леві, Веніямина, Ефраїма, західної частини племені Манассії, Іссахара, Завулона, Нафталі, Дана, Ашера, Рувима, Гада і східної частини племені Манассії – загалом більш як 300000 «озброєних до бою» чоловіків (вірші 23-37). Літописець назвав усі племена, бо хотів показати, що Давид отримував підтримку звідусіль, хоча в 2 Сам. про це не йдеться. Дана думка також присутня в описі їхньої зустрічі з Давидом у Хевроні під час частування та веселощів з даної нагоди (1 Хр. 12:38-40).

В. Переміщення ковчегу (част. 13)

13:1-6.  Після того, як Давид захопив Єрусалим і зробив його столицею тоді об’єднаних Ізраїля та Юдеї, він забажав зробити це місто ще й релігійним центром. Однак це було неможливо, якщо «ковчег» завіту не повернути на його постійне місце перебування в Єрусалимі. Філістимляни захопили ковчег в Шіло (1 Сам. 4:4, 11), потім він декілька місяців пробув у філістимлянському краї (1 Сам. 6:1), після чого його повернули ізраїльтянам (1 Сам. 6:2-12), які поставили його спершу в Бет-Шемеші (1 Сам. 6:13-15), а згодом в Кіріят-Єарімі, де він зберігався впродовж майже 100 років, десь від 1104 року до н.е. і до 1003 року до н.е. (див. коментарі до 1 Сам. 7:2).

На початку свого царювання в Єрусалимі Давид зібрав «священиків та левітів» звідусіль («від єгипетського Шіхору», ІсНав. 13:3; Іс. 23:3; Єр. 2:18, річки, яка протікала вздовж південної границі Ізраїля, «до Хамат-входу»; див. 2 Хр. 7:8, північної границі Ізраїля), щоб вони «принесли ковчег Божий з Кіріят-Єаріму (який також називався «Ваалою»)» в Єрусалим (1 Хр. 13:1-6, див. карту «Мандрівка ковчегу завіту» поблизу 1 Сам. 6). Цей ковчег також називали ковчегом, «що зветься цим іменем». Таке означення Божої присутності Його іменем було звичним у пізніших книгах Старого Завіту, особливо в Хр.., однак і в часи Мойсея це траплялось (див. Втор. 12:5, 11, 21; 14:23-24; 16:2, 6, 11; 26:2).

13:7-14.   З великою пишністю люди Давида везли «ковчег» (вірші 7-8), аж допоки не вийшли на нерівну дорогу. Й ось, коли «воли … нахилили» віз, на якому знаходився ковчег, «Узза простяг руку, щоб підтримати» його, однак за таке святотатство «Господь ударив його на смерть» (вірші 9-10). Та причиною, звісно ж, була не святість самого ковчегу, а те, що його перевозили невідповідним чином. У Законі Мойсея чітко говориться, що ковчег повинні переносити левіти, використовуючи спеціальні носила, засунуті в каблучки по кутах ковчегу (Вих. 25:13-14; див. 1 Хр. 15:2, 13, 15).

Невідповідне переміщення ковчегу Давидом та Господнє покарання за це призвело до того, що ковчег ще «три місяці» зоставався в домі певного Оведедома (13:13). За це Бог «поблагословив» Оведедома та його сім’ю (вірш 14). Відповідне ставлення до Божих речей приносить благословення, тоді як безцеремонність накликає Божий гнів.

Г. Поселення Давида в Єрусалимі (част. 14-16)

1. ЙОГО ПАЛАЦ (14:1-2)

14:1-2.  Приблизно тоді, коли Давид готувався до прибуття ковчегу (част. 13), він водночас будував собі декілька домів (15:1), головним з яких був «дім», що своєю пишнотою нагадував палац. Спорудження такого палацу вважалося необхідністю на стародавньому Ближньому Сході, адже саме так засвідчувалося правління нового царя. Маючи дружні стосунки з фінікійським царем Хірамом, Давид залучив його самого і його майстрів до будівництва. Хірам «вислав» Давидові «і кедрини, і мулярів та теслів» для виконання будівельних й оздоблювальних робіт, адже саме цим фінікійці і славилися (див. 2 Хр. 2:8-9). Давид «зрозумів», що це «Господь утвердив його царем …, бо його царська влада піднеслась високо вгору».

2. ЙОГО СІМ’Я (14:3-7)

14:3-7.  Іншим символом східної царської розкоші було утримання великого гарему з «жінок» і наложниць. Хоча Господь заборонив полігамію (див. Втор. 17:17), Давид поступився звичаєві тих днів. Перелік його 13 синів, які народилися «в Єрусалимі», відрізняється від переліку в 2 Сам. 5:14-16 тим, що тут згадується ще й «Еліфелет» та «Ногаг» (14:5-6). Ці двоє – Еліфелет і Ногаг – також містяться у родоводі в 3:5-9 (див. коментарі там). (Див. таблицю «Сім’я Давида» поблизу 2 Сам. 3:2-5.)

3. ЙОГО ПЕРЕМОГИ НАД ФІЛІСТИМЛЯНАМИ (14:8-17)

14:8-12.  Ще одним свідченням Давидової влади і величі стала його перемога над відвічними ворогами ізраїльтян – філістимлянами. Коли вони побачили, що Давид уже не їхній надійний союзник, чи, ймовірно, навіть не васал (див. коментарі до 2 Сам. 5:17-25), то «напали» на ізраїльтян у Рефаїм-долині, що за декілька миль на південний захід від Єрусалиму. Однак Бог дав ізраїльтянам перемогу, розбивши їхніх «ворогів …, як розбивають води». Тому це місце отримало назву «Ваал-Перацім». Примітно, що більш ніж століття тому філістимляни захопили Господній ковчег (1 Сам. 4:11), а тепер у паніці «покинули … своїх богів».

14:13-17.  Після того, як Давид розбив філістимлян, вони, однак, не здалися і знову повернулися в Рефаїм. Цього разу Господь наказав Давидові зробити засідку і сказав, що коли ізраїльтяни почують «шелест, наче шум кроків по вершках бальзамових дерев», це означатиме, що Господь «вийшов поперед» них, щоб повести їх у бій, і тоді вони мають виступити. Давид здобув цю перемогу (і переслідував свого ворога «від Гівеону до Гезеру», тобто приблизно 15 миль) так, що всі інші народи почули про це і почали його боятися.

4. ПРИБУТТЯ КИВОТУ (част. 15)

15:1-13.  Нарешті Давид знову надумав перенести кивот завіту в Єрусалим. Хоча він планував помістити кивот у головний храм (17:1-4), на той момент він просто «нап’яв для нього намет» (15:1), мабуть, щось на кшталт наметового храму Мойсея. А тоді, уважно слідуючи відповідним постановам (вірші 2, 13, 15), зібрав священиків і «левітів» та звелів їм принести «кивот» з дому Оведедома (див. 13:14) у його нову святиню в Єрусалимі. Священиками були Цадок та Евіятар (15:11; див. таблицю «Родовід Цадока та Евіятара» поблизу 2 Сам. 8:15-18). Левіти походили з трьох левітських родин: Кегата, Мерарі та Гершона (1 Хр. 15:5-7). Ними були Урієл (вірші 5, 11; див. 6:24), Асая (15:6, 11; див. 6:30) та Йоіл (15:7, 11; див. 6:21).

Окрім них, були ще три левіти, і всі з родини Кегата: Шемая з «синів Еліцафана» (15:8, 11; див. Вих. 6:22), Елієл «з синів Хеврона» (1 Хр. 15:9, 11; див. Вих. 6:18) та Амінадав «із синів Узієла» (1 Хр. 15:1-11; див. Вих. 6:18). Отож, всього було чотири левіти з родини Кегата і по одному левітові з двох інших родин, і ще 862 помічників.

15:14-24.  Пройшовши обряд очищення (Чис. 8:5-13), всі ці люди були зрештою готові переносити «кивот» (1 Хр. 15:14-15). Однак це не було звичайне переміщення якогось об’єкту. Увесь цей процес супроводжувався великим релігійним святкуванням. Давид звелів «левітським начальникам настановити своїх братів співаками», щоб ті долучилися до цієї величної процесії (вірш 16). Головними з них були Геман, син Йоіла (і внук Самуїла, 6:33), Асаф та Етан (15:17). Вони грали на мідних цимбалах. Інші восьмеро музикантів (вірш 20) «грали на гарфах, що з високими щаблями звуку». Ще інші шестеро (1 Хр. 15:21) грали на гарфах з «восьмим щаблем, щоб керувати». «Хананія, головний над левітами, … наглядав за … перенесенням» кивоту, «бо був у тому вправний» (1 Хр. 15:22). Інші четверо левітів «були одвірними при кивоті» та йшли по двоє, мабуть, попереду нього (вірш 23) та позаду (вірш 24б). А між ними простувало семеро священиків. Вони «сурмили» в сурми (вірш 24).

15:25-29.  Десь посеред усієї цієї процесії, можливо, навіть на її чолі Давид танцював (вірш 29), «одягнений» в одежу священика («у вісоновий плащ» та «ще льняний ефод», вірш 27). Дружина Давида Міхаль побачила його з вікна і «зневажила … в своєму серці», адже неправильно розтлумачила його священне заповзяття як ексгібіціонізм (див. коментарі до 2 Сам. 6:20).

5. ПРИЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ПРИСЛУГИ (част. 16)

16:1-6.  Після того, як «Божий кивот» принесли у намет, «що розіп'яв для нього Давид», та здійснили відповідні жертвопринесення («всепалення й мирні жертви»), Давид «поблагословив народ іменем Господа і роздав … по буханцеві хліба, по кусневі м'яса й по пундику з родзинок» усім людям (вірші 1-3). Потім він призначив Асафа відповідальним за кивот у його новому оточенні (вірші 4-5; див. вірш 37), а також за гучну гру «на цимбалах» (вірш 5). Разом з Асафою грати на цимбалах і в такий спосіб прославляти Господа мали й інші левіти. Вони перелічуються в 15:17-18. А далі Давид детально описав, як саме мало відбуватися прославляння Бога (16:8-36).

16:7-36.  Цей подячний гімн є, насправді, сукупністю уривків із інших псалмів, що вказує на неабияке значення тих псалмів. Потім Давид додав, вочевидь, уривки зі своїх колишніх поетичних творів і пов’язав це все разом у чудовий монолог. Ось де є подібності між 1 Хр. і Пс.:

1 Хр.                       Пс.

16:8-22                  105:1-15

16:23-33               96:1б-13а

16:34-36               106:1б-в, 47-48

Щодо тлумачення змісту гімну в 1 Хр. див. коментарі до відповідних псалмів.

16:37-38.  Серед тих, що служили разом з Асафою, були два Оведедоми. Один Оведедом (вірш 38а) був співаком і доглядачем кивоту (15:21, 24; 16:5). Це міг бути той самий чоловік, який доглядав за кивотом у своїй власній домівці (13:14). Другий Оведедом слугував воротарем і був сином Єдутуна (16:38б). Про нього також ідеться в 26:4, 8, 15. Цього Єдутуна не слід плутати з головним співаком та музикантом Єдутуном (16:41-42; 25:1, 3; 2 Хр. 5:12), який також був відомий під іменем Етан (1 Хр. 6:44; 15:17) і був потомком Мерарі. Єдутун, про якого говориться в 16:38 і який мав сина Оведедома, був потомком Кораха (26:1, 4), внуком Кегата.

16:39-43.  Згадка про Цадока як «священика» храму, який був у «Гівеоні», дає зрозуміти причину того, чому Давид тримав двох первосвящеників. Цадок, який походив з роду Аарона від Єлеазара (6:4-8), відповідав за Гівеонську святиню, тоді як Евіятар з роду Ітамара (24:6) служив при новому наметі-святині в Єрусалимі. Місцезнаходження Гівеону як місця храму невідоме, однак його не слід вважати протиправним, адже Давид призначив там священиком Цадока, а згодом там приніс жертви Соломон та отримав Боже схвалення (див. 1 Цар. 3:4-10). Насправді, як виявилося, невдовзі після того, як з Шіло забрали ковчег, храм також звідти перенесли і поставили у Гівеоні (1 Хр. 21:29). Цадок, отже, прислуговував у наметі поклоніння самого Мойсея. Тоді як Асаф разом з Евіятаром служили в наметі, який спорудив Давид і де зберігався ковчег, Гемар та Єдутун (також відомий під іменем Етан; див. 6:44; 15:17) прислуговували разом з Цадоком у наметі Мойсея в Гівеоні.

Ґ. Бажання Давида збудувати храм (част. 17)

17:1-15.  Після того, як завершилося будівництво палацу Давида і він у зручностях та розкошах мешкав собі там, «раз якось» йому спало на думку, що між його міцним палацом та звичайним наметом, в якому містився «кивот», була очевидна невідповідність. Висловивши своє бажання і для Господа збудувати «дім» (вірш 4), Давид спершу отримав від пророка Натана схвальну відповідь (вірш 2), але згодом, після того, як Господь явився Натанові вві сні і наказав не будувати Йому дім, Давид дізнався, що замість цього «Господь збудує … дім» йому! (вірш 10; див. вірші 25, 27). В даному випадку слово «дім» позначає династію.

Божественне послання, яке Давид отримав через Натана, майже тотожне тому, яке міститься в 2 Сам. 7:1-17 (див. коментарі там). Однак, тоді як в 2 Сам. 7:15 автор називає Саула на ім’я, літописець просто назвав його тим, «що був перед» Давидом (1 Хр. 17:13). Це може свідчити про певну відразу літописця до Саула. (Щодо змісту звістки Натана, вірші 4-14, див. коментарі до 2 Сам. 7:4-17.)

17:16-27.  Молитва Давида, яку він промовив у відповідь на отриману звістку, є загалом тотожною в Хр. і в Сам. (див. 2 Сам. 7:18-29). Вирізняється лиш те, що тут Давид наголошує на своєму вивищеному становищі (1 Хр. 17:17), а дана тема є чи не головною в книзі. (Щодо змісту Давидової молитви, вірші 16-27, див. коментарі до 2 Сам. 7:18-29.)

Д. Міжнародні справи Давида (18:1-20:8)

1. ФІЛІСТИМЛЯНИ І МОАВИТЯНИ (18:1-20)

18:1-2.  Літописець, як і автор Сам. (2 Сам. 8:1), згадав філістимлян на початку переліку народів, завойованих Давидом. Місто «Гат» може вказувати на межі завоювань Давида (див. 2 Сам. 8:1).

Опис поразки моавитян тут значно м’якший, аніж в 2 Сам. 8:2. Літописець просто згадав, що Моав-край став васальним, тоді як в Сам. розповідається про винищення Давидом двох третин населення даного краю. Причиною може слугувати те, що головною метою літописця було бажання возвеличити династію Давида, корені якої, принаймні частково, знаходилися в Моаві завдяки його прабабусі Руті (Рут. 4:13, 21).

2. АРАМЕЙЦІ (18:3-11)

18:3-11.  Оповідь літописця про справи Давида з арамейцями з Цоаву (вірші 3-4), Дамаску (вірші 5-8) та Хамату (вірші 9-11) є загалом тотожною тій, яка міститься в 2 Сам. 8:3-12. (Див. коментарі до 2 Сам. 8:4 щодо тлумачення розбіжностей у числах у тому вірші і в 1 Хр. 18:4.) Міста, що належали Гададезеру, називалися Тівхат і Куна. Саме звідти Давид «взяв … силу міді». Син Тоя Гадорам також згадується в 2 Сам. 8:10. Давид же все добро, яке отримав від «народів», що їх завоював, «посвятив Господеві» (приніс у храм) (див. 2 Сам. 8:7-13; 1 Хр. 22:14; 26:26; 29:2-5).

3. ЕДОМІТИ (18:12-13)

18:12-13.  Оповідаючи про перемогу над едомітами, літописець зауважив, що в цьому відзначився племінник Давида «Авішай» (Церуя була напівсестрою Давида, 2:16), який «побив 18 000 едоміїв» (див. 2 Сам. 8:13). Це доволі незвично, адже літописець загалом вихваляв Давида, а не його підлеглих. Соляна долина знаходилася, вочевидь, в Едомі, поблизу Мертвого моря.

У Пс. 60, однак, йдеться про те, що це Йоав , брат Авішая, убив 12 000  едомітів у Соляній долині. Мабуть, цю розбіжність можна пояснити тим, що фактично тією військовою кампанією керував Авішай, проте це Йоав убив (з допомогою своїх воїнів) дві третини едомітів.

4. Адміністрація царя (18:14-17)

18:14-17.  Напевно, у вірші 12 літописець згадав Авішая, а не Давида, тому, що далі мав намір розповісти про інших важливих осіб з адміністрації Давида. Шіша (вірш 16) також згадується в 2 Сам. 8:17. Давидові сини, які «були першими при цареві ( рі’сонім )», названі в 2 Сам. 8:18 священиками ( коханім ), однак це давньоєврейське слово означає, скоріш, що вони були радниками царя (див. коментарі там).

5. АММОНІЇ (19:1-20:3)

19:1-5.  Про війну з аммоніями літописець почав оповідати так, як і автор 2 Сам., а саме зазначив, що «Нахаш, аммонський цар», помер і Давид «послав» своїх «послів утішити» сина царя та його правонаступника Хануна (1 Хр. 19:1-2; див. 2 Сам. 10:1-2). Однак аммонії знеславили Давидових послів, і ті повернулися в Ізраїль у дуже ганебному стані (1 Хр. 19:3-5).

19:6-7.  Наступна оповідь про приготування до війни і про сам бій дещо відрізняється від тієї, як міститься в 2 Сам. 10. Літописець згадав, що Ханун найняв собі арамейців з Месопотомії («Арам-Нагараїму»), «з Арам-Маахи та з Цови» за «1 000 талантів срібла» (приблизно 37 тон; див. НМВ, примітки), тоді як в 2 Сам. 10:6-7 перелічуються арамейці з Бет-Рехову, Цови та з Тову. Однак тут немає жодних суперечностей. Двоє істориків просто згадали тих арамейців, які цікавили їх з огляду на особисту мету. Подібним чином в оповіді в Сам. не згадується сума грошей, яку було виплачено за найманців. Літописець також зазначив, що всього арамейці придбали собі «32 000 колісниць» (1 Хр. 19:7), тоді як автор 2 Сам. вказує кількість піхоти, яка складала 33 000 мужів (2 Сам. 10:6).

19:8-19.  Розповідь про стратегію приготування до бою є, фактично, такою ж, як і в 2 Сам.. Аммонії «вишикувались до битви при міській брамі» (їхньої столиці Рабби; див. 20:1), а арамейці – «окремо на полі». Це означало, що Йоавові, полководцю Давида, слід було воювати з арамейцями, які знаходилися на зовнішньому периметрі, перш ніж наблизитися до самих аммоніїв. Щоб все таки цього досягти, Йоав розділив своє військо на два загони, один з яких особисто повів «проти араміїв», а інший довірив своєму братові Авішаю, який мав повести їх «проти аммоніїв» (19:10-11). Домовившись прийти один одному на поміч у разі потреби (вірш 12), Йоав і Авішай пішли в наступ. Маючи певність у Господеві (вірш 13), вони таки здобули перемогу. Арамейців було розгромлено, а аммонії «втекли» в укріплення свого міста Рабби (вірші 14-16).

Тим часом «арамії» покликали підмогу з-за річки Євфрат і разом з «Шовахом, начальником» свого «війська», вишикувалися проти Давидового війська в Хеламі (2 Сам. 10:16-17), що в Трансйорданії. І знову Давид отримав перемогу, убивши «7000 кінноти (див. коментарі до 2 Сам. 10:18) й 40 000 піхоти», а також самого «Шеваха» (1 Хр. 19:16-18). Це власне й відбило бажання арамейців надалі конфліктувати з Давидом, і вони стали васалами Ізраїля (вірш 19).

20:1-3.  Аммонії залишалися в Раббі аж до наступної весни, коли Йоав знову взяв в облогу їхнє місто. Літописець написав, що «Давид зостався в Єрусалимі», і відповідно до своєї мети не згадував про перелюб Давида та вбивство (див. 2 Сам. 11:2-12:25). Причини, з яких розповідей про Ветсавію та Урія тут немає, зазначені у Вступі . У Хр. також не розповідається про те, як саме Давид, який «узяв корону» з золота (вагою приблизно 75 фунтів) із голови аммонійського царя «Мілкома», опинився в Раббі. Згідно з 2 Сам. 12:26-29, після того, як Йоав захопив водні ресурси міста, він запропонував Давидові прийти й особисто повести військо в наступ на твердиню чи то внутрішнє укріплення. Захопивши місто, Давид зробив його мешканців своїми рабами «і приставив до роботи пилою, залізними рискалями й сокирами» (див. 2 Сам. 12:31). Отак і аммонії опинилися під владою Давида.

6. ФІЛІСТИМЛЯНИ (20:4-8)

Розповідь літописця про завоювання Давида розпочинається і завершується згадкою про війни супроти філістимлян (18:1; 20:4-8). Адже ізраїльтяни не мали більш злісного і впертішого ворога, ніж філістимляни. Й Ізраїльтяни ніколи не могли здобути цілковиту перевагу над ними.

Автор 2 Сам. також оповів про низку війн з філістимлянами (2 Сам. 21:15-22), однак за декілька частин по тому, як розповів про війни з аммоніями (2 Сам. 10-12). На це він мав принаймні дві підстави: (а) Спершу він детально розглянув особисті та родинні нещастя, які спіткали Давида через його зв’язок з Ветсавією (2 Сам. 13:1-21:14), жодне з яких не зацікавило літописця. (2) А в 2 Сам. 22-23 подав хвалебний гімн Давида і його перелік богатирів, багато з яких відзначилося в боях супроти філістимлян. Саму тому, мабуть, і розповідь про війну з філістимлянами (2 Сам. 21:15-22) знаходиться перед 2 Сам. 22-23, адже відповідає спільній темі цих частин. Окрім того, в Хр. літописець розповів про філістимлянські військові кампанії більш коротко, ніж автор 2 Сам.. Наприклад, в 2 Сам. оповідається про бій Давида з велетнем Есві-Беновом (2 Сам. 21:15-17), в якому Давид мало не помер, а потім отримав пораду від Авішая не ходити більше з ними в бій. Однак літописець випустив цей епізод. Ймовірно, він зробив так, бо мав намір підкреслити лише позитивні сторони правління Давида, адже саме це було головною темою його писань.

20:4-5.  У Хр. міститься розповідь про три випадки, які також згадуються в 2 Сам. 21:18-22, хоча й з деякими відмінностями. Спершу йдеться про бій «в Гезері» (Гов в 2 Сам. 21:18), що за 20 миль на північний захід від Єрусалиму, під час якого «Сібхай (див. 1 Хр. 11:29) … побив Сіппая», філістимлянського велетня. Далі розповідається про те, як «Елханан, син Яіра, побив Лахмія, брата Голіата» (20:5). В 2 Сам. 21:19 сказано, що Елханан був сином Ягре-Оргіма з Вифлиєму. Проте тут немає жодних суперечностей, адже Яіра можна ототожнити з Ягре-Оргімом. Це друге ймення насправді перекладається як «ткач Яір» (див. НМВ, примітки; 2 Сам. 21:19). Однак в 2 Сам. 21:19 зазначено, що Елханан вбив Голіята, а не Лахмія. Наступну трудність для тлумачення складає згадка в 1 Хр. 11:26 про певного Елханана, сина «Додо з Вифлеєму». Оскільки про цього Елханана більш нічого не відомо, можна припустити, що це інший Елханан, відмінний від Елханана, сина Ягре-Огріма.

Головна розбіжність між 2 Сам. 21:19 та 1 Хр. 20:5 полягає в тому, а кого ж справді було вбито. Чи був це Лахмій, чи все ж його брат Голіят? Усім відомо, що Давид особисто вбив Голіята (1 Сам. 17), тому деякі науковці стверджують, що цим Елхананом був ніхто інший, як Давид. Згідно з цією точкою зору Давид убив обох : Голіята (2 Сам. 21:19) і брата Голіята (1 Хр. 20:5). Однак не існує жодних свідчень, що Давид був також відомий під іменем Елханан чи що є якась дійсна можливість ототожнити Єссея, Давидового батька, з Яіром чи то Ягре-Оргімом. Більш імовірно, що в оригінальному рукописі в 2 Сам. 21:19 містилася фраза «брата Голіята», а під час переписування слово «брат» було чомусь випущено.

20:6-8.  Оповідь про третю сутичку з філістимлянами показує, що «один» незвичайний філістимлянин-велетень загинув від руки Давидового племінника Йонатана (див. 2 Сам. 21:20-21). Далі йде стисла оповідь про поразку філістимлян, яка завершилася смертю потомків «Рафи» (1 Хр. 20:8). Рафа був прабатьком велетнів, відомих під назвою рефаї, які співіснували з давніми філістимляни і, ймовірно, навіть вступали з ними у мішані шлюби (див. Бут. 14:5; Втор. 2:11, 20; 3:11; 1 Хр. 20:4).

Е. Перепис Давида й Господнє покарання (21:1-22:1)

21:1-7.  Літописець не зазначив, яку саме мету мав Давид, коли звелів провести «перепис ізраїльтян», лиш те, що до цього його спонукав «сатана» і що він хотів знати «їх число». В Сам. 24:1, однак, історик пояснив, що це Господь розгнівався на Свій народ і використав перепис Давида як нагоду для того, аби покарати і його, і їх. Ніяких суперечностей, як можна подумати, тут немає, адже Господь просто дозволив сатані спонукати Давида до проведення перепису, як колись дозволив йому познущатися над Іовом (див. Іов. 1:12 і коментарі до 2 Сам. 24:1-3). Оскільки Бог – Всевишній, Його влада простягається навіть на діяння сатани. Найближчою ціллю Давида було оцінити свою військову міць (1 Хр. 21:5). Це, однак, розлютило Бога, адже вказувало на те, що Давид більше покладався на свою військову силу, аніж на силу Бога. Мабуть, саме тому Давид визнав, що його вчинок був грішним (вірш 8).

Незважаючи на заперечення, які Йоав висловив Давидові з приводу його указу (вірш 3), він все ж мусів провести перепис (вірш 4) і, зрештою, доповів, «що всіх ізраїльтян було 1 100 000 чоловік, … а юдеїв 470 000 чоловік» (вірш 5). Йоав, однак, «не полічив» ні левітів, ні веніяминян, оскільки левіти не могли брати участь у військових діях (див. Чис. 1:47-49), а спроба завершити перепис звелася нанівець, вочевидь, саме перед тим, як мали бути пораховані веніяминяни (див. 1 Хр. 27:24). Окрім того, «царський наказ був Йоавові осоружний» (21:6). В оповіді в Сам. зазначено, що в Ізраїлі було 800 000 боєздатних мужів, а в Юди – 500 000 (2 Сам. 24:9). В НМВ ж сказано, що число 1 100 000 («всіх ізраїльтян») включало  «470 000 чоловік» з Юдеї (1 Хр. 21:5). Отож, інших ізраїльтян було всього 630 000. Тоді число 800 000 з 2 Сам. 24:9 могло включати 170 000 левітів плюс 630 000 інших ізраїльтян, хоча насправді важко собі уявити, що левітів було так багато. До числа 500 000 юдеїв з 2 Сам. також можна включити 30 000 веніяминян, яких літописець не порахував.

Іншим імовірним рішенням (див. коментарі до 2 Сам. 24:9) є те, що загальне число 1 100 000, яке вказав літописець, включало 300 000 воїнів постійного війська. Тоді інших боєздатних мужів і справді було 800 000, як вказано в 2 Сам.. А також, до числа 500 000 юдеїв (в оповіді в 2 Сам.) могли бути включені 470 000 чоловік з 1 Хр. і 30 000 воїнів постійного війська (2 Сам. 6:1).

21:8-15а.  В якийсь момент Давид зрозумів, що вчинив погано, і почав благати у Господа прощення. Бог йому, звісно ж, не відмовив, але на Своїх умовах – Ізраїль слід було покарати. Отож, Давид отримав через пророка Натана послання про те, що він має вибрати одну з трьох кар, яку Бог зішле на людей. Він міг обрати або «три роки голоду», або «три місяці» переслідувань від своїх ворогів, або «три дні» пошесті (вірші 11-12).

Однак, замість того, аби вибрати один із трьох варіантів, Давид вирішив «впасти в руки Господні», внаслідок чого «вмерло ізраїльтян 7 000 чоловік». Вдовольнившись, Господь відвернув Свій гнів.

21:15б-25.  «Ангел … Господній», який деінде ототожнюється зі самим Богом, був, вочевидь, ще не втіленим Христом (див. Бут. 16:13; 18:1-2; 22:11-12; 48:16; Суд. 6:16, 22; 13:22-23; Зах. 3:1; див. коментарі до Бут. 16:7). Він явився Давидові «над током Орнана (див. 2 Сам. 24:16) … з голим мечем у руці». Давид та «старшини» привселюдно покаялися, і Давид попросив, щоб його народ більше не вмирав і щоб усе наступне покарання спадало лиш на нього й на його «дім».

Потім Ангел «повелів Гадові, щоб він сказав Давидові … поставити жертовник Господеві на току» і принести там спокутні жертви. Щоб це зробити, Давид мусив викупити цей тік в «Орнана євусія», який мешкав неподалік від Єрусалиму в північному керунку. Тим часом Орнан також побачив «Ангела» (вірш 20), тож коли Давид прийшов до нього, він шанобливо «вклонився» йому і сказав, що віддасть Давидові тік безоплатно (вірші 21, 23). Однак Давид відхилив цю щиросердну пропозицію, адже не міг принести Господеві те, що нічого йому не коштувало (вірші 22, 24). Тож цар заплатив Орнанові «600 шеклів» золота (приблизно 15 фунтів). Однак, згідно з 2 Сам. 24:24, Давид дав цьому чоловікові значно меншу суму грошей (50 шеклів срібла, приблизно 1 ¼ фунтів). Дану розбіжність можна пояснити тим, що сріблом Давид заплатив за тік та волів (2 Сам. 24:24), а золотом – «за те місце», яке, вочевидь, займало велику територію землі, що прилягала до току.

21:26-22:1.  Спорудивши «жертовник», Давид «приніс усепалення та мирні жертви». Всепаленням він вимолював у Бога прощення за свій гріх, а мирними жертвами засвідчував оновлення порушених завітних стосунків. Відповідь Бога була позитивною, про що свідчить той факт, що Він «послав вогонь з неба на жертовник усепалення».

Так, порятувати тих 7000 ізраїльтян, які вже загинули, Давид не зміг, але завдяки його клопотанню сам Єрусалим таки було порятовано (вірш 27; див. вірш 16).

Літописець зазначив, що Давид прийняв цю відповідь від Господа як знак того, що тепер це місце має особливе значення. Внаслідок цього він почав регулярно там молитися і вже не йшов у Гівеон, де знаходився «намет» Мойсея (див. 16:39). Як стверджують історики, Давид не ходив у Гівеон, «бо був переляканий мечем Ангела Господнього» (21:30). Це, напевно, означає, що Давид, отримавши такий урок, тепер знав, що Бог вибрав тік Орнана, а не Гівеон, як місце головного поклоніння. Цю думку засвідчує й наступний вірш (22:1): Давид урочисто об’явив, що тепер це місце буде домом «Господа Бога». Коли згодом Соломон збудував храм, то він знаходився саме на цій землі (див. 2 Хр. 3:1). Окрім того, дане місце було священне ще й тому, що це була гора Морія, на якій колись давно Авраам збирався принести в жертву свого сина (Бут. 22).

Є. Плани Давида щодо храму (22:2-19)

У даній частині і задум літописця, і його мета є цілком очевидними. Він продовжив свою оповідь про намір Давида спорудити храм, розповідаючи про його приготування до будівництва (21:1-22:1). Тепер літописець наголошував на тій важливій ролі, яку відіграв Давид у стосунку до храму. Він красномовно описав щире бажання царя спорудити храм та започаткувати систематичне поклоніння. В Сам. же згадується лиш те, що Давид мав бажання поставити Господеві дім (2 Сам. 7:2, 5), і закінчується все тим, що Давид отримав відмову. Навіть в 1 Цар. нічого не говориться про те, як цар готував Соломона до побудови храму. Але літописець, хоча й не заперечував того факту, що Бог наказав Давидові не будувати храм (1 Хр. 17:4-12), знав про те, що Давидові було дозволено розробити проект нової споруди і заготувати необхідні матеріали. Далі ж іде опис усіх тих кроків, які зробив Давид у напрямку до досягнення цієї мети.

22:2-5.  Спершу Давид вибрав «каменярів» із «чужинців», щоб вони обтесали заготовлені камені і приготували їх для храму («Божого дому»). Серед цих чужинців могли бути фінікійці, оскільки вони славилися своєю особливою вправністю в кам’яних кладках. Окрім того, він залучив майстрів з обробки заліза та міді, які мали виготовити для нього «цвяхи» й інші металеві кріплення. А також, Давид наготував «кедрини безліч», яку постачали йому «сидонці й тирійці». Він робив усі ці приготування тому, що, як він сам сказав, його син Соломон був «ще молодий» (див. 29:1) і не мав відповідних знань щодо того, як збудувати храм, який би й справді міг бути домом великого Бога Ізраїля.

22:6-10.  Коли все було готове, Давид «покликав … свого сина» і розповів йому, що він сам хотів «збудувати храм … Господа», але Господь заборонив йому, бо Давид «пролив багато крови й вів великі війни». В очах Бога проливання крові було несумісним з будівництвом місця поклоніння. Тому це мав зробити Соломон, «людина тиха» (його ім’я пов’язане зі словами «мир» та «спокій»). Примітно, що Господь сказав через Давида, що Соломон буде Його «сином» і що династія Соломона (тобто його царство) триватиме «повіки» (див. 28:7). Тема царів з Давидової династії як Божих синів у певному сенсі є справді важливою в Біблії. Наприклад, в Пс. 2 йдеться про царя («Його Помазаника», Пс. 2:2) як Божого сина (Пс. 2:7). А також, автор Євр., цитуючи Пс. 2, назвав так Ісуса Христа (Євр. 1:5; 5:5). Давидові царі були не лише тілесними прабатьками Христа, адже їхня роль як «Божих синів» стала основою для появи Христа як дійсного Божого сина.

22:11-16.  Потім Давид закликав Соломона будувати «дім Господеві» та «пильно» виконувати «накази й закони, що Господь заповідав». Адже лиш так можна отримати Його благословення («будеш щасливий», вірш 13). Зрештою Давид повідомив Соломона про обсяги приготувань. Цар «наготував 100 000 талантів золота (3750 тон) та 1 000 000 талантів срібла (37 500 тон)» – всього 41 250 тон (або 82 ½ мільйонів фунтів) – просто приголомшливу кількість грошей надзвичайно високої вартості! Напевно, сюди, головним чином, входила здобич, отримана від завойованих народів (2 Сам. 8:7-13; 1 Хр. 18:11). Давид також зібрав «безліч робітників … здатних до різної роботи». Все, що залишилося зробити Соломонові, так це розпочати будівництво храму («починай, отже, і роби»).

22:17-19.  Звертаючись до очільників ізраїльського народу, Давид звелів їм «шукати Господа», а також допомагати Соломонові у будь-який спосіб під час будівництва нової святині, а потім помістити в ній священний «ковчег», який символізував присутність Бога.

Ж. Теократична організація Давида (част. 23-27)

1. ЛЕВІТИ ЗАГАЛОМ (част. 23-24)

23:1-6.  Наприкінці свого життя, після того, як Давид успішно передав правління царством Соломонові (вірш 1), він взявся за організацію релігійної і політичної структури, яка б була постійною та якнайкраще відповідала потребам ізраїльського народу. Давид полічив «левітів від 30 років і вище» (адже саме з цього віку вони мали право служити; див. Чис. 4:3). Всього їх «було … 38 000». З них «24 000» Давид «призначив … до служби в Господньому храмі», «6 000» взяв «за писарів та суддів», «4 000» за «дверників» і «4 000» за музикантів (1 Хр. 23:3-5). Кожна з цих груп була в свою чергу поділена на підгрупи «за синами Леві» (вірш 6).

23:7-11.  Перелік гершоніїв розпочинається із синів Гершона: Ладана («Лівні» в 6:2) та Шімея. Особи, які згадуються далі, не були прямими нащадками, а людьми, які проживали в часи Давида і вийшли з цих двох гілок та стали очільниками різних груп левітів. Шімеї в 23:9 – це не той самий Шімеї, про якого йдеться у віршах 7 і 10. Підсумовуюче речення у вірші 9б чітко вказує на це (у віршах 8-9 перелічуються потомки «Ладана», а не його брата). Отож, з роду Ладана вийшло загалом шестеро очільників. Троє були синами самого Ладана (вірш 8), і ще троє – синами потомка Ладана Шімеї (вірш 9).

Шімеї, син Гершона (вірш 7), став батьком чотирьох очільників (вірш 10), та оскільки двоє з них («Єуш та Верія») мали невеликі сім’ї, то належали до однієї групи (вірш 11).

23:12-20.  Один із потомків Кегата («Амрам») став батьком Арона та Мойсея (див. коментарі до Чис. 27:57-65). Арон, звісно ж, «був відлучений» для священицької діяльності (вірш 13), тоді як потомки Мойсея обмежувалися нижчими обов’язками левітів (вірш 14). Від двох Мойсеєвих синів, Гершома та Еліезера, вийшли такі очільники як «Шевуел» (вірш 16) і «Рехавія» (вірш 17).

Другий син Кегата «Іцгар» став засновником роду, з якого вийшов «Шеломіт» (вірш 18). Третій син, «Хеврон», став батьком чотирьох левітів-очільників (вірш 19). Останній син Кегата «Узієл» породив «Міха» та «Їшія» (вірш 20).

23:21-32.  Двоє синів третього сина Леві «Мерарі», «Махлі та Муші», породили відповідно Єлеазара та Кіша (вірші 21-22) і «Махлі, Едер та Єрімот» (вірш 23). Літописець завершив даний перелік повторенням цілей Давида щодо розподілу завдань між левітами. Та оскільки ці цілі передбачали виконання доволі великого обсягу робіт, Давид зменшив вік початку служби левітів до 20 років, хоча до того необхідно було досягти 30-річного віку (вірші 24, 27; див. вірш 3). Це мало збільшити кількість левітів, придатних для служби.

Головними завданнями левітів були: допомагати священикам (нащадкам «Арона») у храмовому комплексі (вірш 28), готувати хліб «покладання» та зернові підношення (вірш 29), а також «славити й хвалити Господа» під час всепалень (вірші 30-31).

24:1-3.  Щоб здійснити вищезгаданий задум, Давид призначив Цадока та Авімелеха, головних священиків, собі помічниками. Вони мали допомогти йому поділити спершу священиків, а потім і левітів «на черги», в яких ті служитимуть. Як зазначив літописець, Цадок був потомком сина Арона Єлеазара, а Авімелех (син Евіятара; див. вірш 6) – Аронового сина Ітамара (вірш 3). (Щодо смерті Надава та Авігу див. Лев. 10.) Хоча неможливо деінде віднайти інформацію про те, хто був потомком Авімелеха від Ітамара, варто все ж зауважити, що Авімелех був прямим правонаступником Елі, первосвященика часів дитинства Самуїла. (Згідно з 1 Сам. 22:9, 11, 20 Авімелех був сином Ахітува, сина Пінхаса, сина Елі.)

24:4-5.  Оскільки нащадків Єлеазара було більше, ніж Ітамара, їх було поділено на 16 і 8 черг відповідно. Так було отримано 24 черги, кожна з яких прислуговувала близько двох тижнів на рік і змінювала у визначеній послідовності іншу. Фразу «князі в святині й князі Божі» можна перекласти як «князі в святині, тобто князі Божі», що вирізняло їх від цивільних князів.

24:6-19.  Імена священиків й левітів «записував … Шемая» у присутності Давида та інших царських князів. Цадок та Авімелех перелічуються першими, потім ідуть члени їхніх родин, потомки Єлеазара та Ітамара, які згадуються (вірші 7-18) поперемінно (вірш 6б). Це – імена певних людей, однак вони також стали назвами своїх черг. Наприклад, Єгоярів та Єдая (вірш 7) також перелічуються серед тих, хто повернувся з вавилонського вигнання (9:10; див. Неєм. 7:39). Захарія, батько Йоана Христителя, походив з черги Авія (1 Хр. 24:10; див. Лк. 1:5). Однак чимало інших імен більше ніде не згадується у стосунку до чину священства.

24:20-31.  Левіти, які не були священиками, також поділялися на відповідні підгрупи. Їх перелік розпочинається з Амрама, його нащадка Шуваела (вірш 20) та нащадка Шуваела Єхдея. Потім згадується потомок Амрама Рехавія і його син Їшія (вірш 21; дви. 23:16-20). Далі перелічуються сини Іцгара (24:22; див. 23:18), потомки Хеврона (24:23; див. 23:19) й нащадки Узіела (24:24-25; див. 23:20). Усі вони були кегатіями (див. 23:12).

Наступними літописець перелічує потомків Мерарі, третього сина Леві (24:26-30). Імена, які згадуються тут, відповідають тим, що містяться в 23:21-23, окрім Єрахмаела від Кіша (24:29) та цілком нової роду від Яазія (вірші 26-27). З якихось невідомих причин рід гершоніїв не згадується, хоча його і подано в 23:7-11. Усі вони «кидали жереб» і так визначали, коли чия черга заступати на службу (24:31; див. вірш 5; Лк. 1:9). Тож до всіх було однакове ставлення (див. 1 Хр. 23:28-32).

2. ЛЕВІТИ-МУЗИКАНТИ Й СПІВАКИ (част. 25)

25:1.  Обов’язки співаків та музикантів спершу були покладені на «Асафа, Гемана та Єдутуна» (також відомого під іменем Етан; див. 15:17, 19), однак в част. 25 зазначені імена їхніх родичів, які виконували ці обов’язки разом з ними і які змінювали їх. Вони мали діяти «як пророки» (25:1), що, безумовно, передбачало об’явлення Божих одкровень під час гри на різних музичних інструментах, прославлення Бога та поклоніння Йому в гімнах (див. 1 Сам. 10:5; 2 Цар. 3:15). Їхнє призначення Давидом та військовими начальниками вказує, вочевидь, на тісний зв’язок між релігійними та військовими структурами. Також це може мати стосунок до стародавнього поняття священної війни, коли музика й ковчег Господній супроводжували Його війська в бою (див. ІсНав. 6:1-11).

25:2-31.  Сини Асафа перелічуються у віршах 2, 9а, 10-11, 14 (Єзарел, вірш 14, – це той же Азарел, вірш 2; див. НМВ, примітки до вірша 14). Разом зі своїми синами та родичами вони утворювали 4 з 24 підгруп музикантів. Сини ж «Єдутуна» (вірш 3) разом зі своїми синами та родичами складали 6 підгруп (вірші 9б, 11, 15, 17, 19, 21). Сини Гемана (вірш 4) сформували 14 підгруп, кожна з яких згадується в переліку після кидання жеребу (вірші 13, 16, 18 [Азарел – це той же Узіел з вірша 4; див. НМВ, примітки до вірша 18], 20, 22-31). 24 підгрупи, кожна з яких мала по 12 чоловік, налічували разом «288» осіб (вірш 7). Розподіл обов’язків киданням жеребу гарантував, що все відбувалося чесно та неупереджено.

3. ЛЕВІТИ-ВАРТОВІ ДВЕРЕЙ (26:1-19)

26:1-3.  Завдання «одвірних» були, вочевидь, тісно пов’язані з функціями співців та музикантів, адже вони також походили від «Асафа». Першу велику підгрупу формували семеро синів «Мешелемії» (вірші 1-3), які, як тут сказано, були «з корахіїв», тобто потомками Кораха, сина Іцгара, сина Кегата, сина Леві (див. Вих. 6:16, 18, 21). Сам Мешелемія був сином Кораха, одного з синів Асафа. З іншого ж боку, оскільки Асаф в іншому місці (1 Хр. 6:39-43) згадується як потомок Гершона (брата Кегата), мабуть, краще тлумачити ймення Асаф, яке міститься тут, як скорочену форму від імені Евіясаф (вірш 9:19; див. вірш 6:24, де його також названо Асафом).

26:4-5.  Другу підгрупу утворювали нащадки Оведедома. Фраза «бо Бог благословив його» вказує наче на те, що тут ідеться про того ж Оведедома, який тримав у себе в домі ковчег й отримав за це благословення (13:14). Однак, як було зазначено раніше (див. коментарі до 16:38), той Оведедом, який тримав у себе вдома ковчег завіту, пішов служити перед цим ковчегом в храм. Отож, Оведедом-одвірний з цієї частини є, напевно, тим Оведедомом, якого в 16:38 названо сином Єдутуна.

Той факт, що Єдутун (також відомий під іменем Етан) був потомком Мерарі (6:44-47), а Оведедом, про якого йдеться тут (26:4), походив з роду Кегата, не створює ніяких труднощів, якщо Оведедом-вартовий дверей був сином іншого Єдутуна. Отож, був Оведедом, який виконував функції співака, музиканта та доглядача ковчегу (13:14; 15:21; 16:38а), і Оведедом, який був постійним вартовим дверей (16:38б; 26:4, 8, 15). Вочевидь, перший Оведедом також часом служив воротарем (15:18) чи то одвірним (15:24; див. 16:4-5).

26:6-11.  Третю підгрупу вартових дверей формувала частина сім’ї Оведедома на чолі з Шемаєю. Всього у трьох підгрупах левітів з роду кегатіїв налічувалося 80 осіб (вірші 8-9). Рід Мерарі тут представлено Хосою та його родиною, яких було разом 13 чоловік. Отож, було три підгрупи кегатіїв (вірші 2-3, 9, 4-5, 6-8) і одна від Мерарі (вірші 10-11).

26:12-19.  Місце служіння всіх цих «воротарів» визначалося киданням жеребу (вірш 13), як і у випадку з музикантами та іншими священиками й левітами (24:5, 31; 25:8). Східну браму мала пильнувати родина «Шелемії» (це той же Мешелемія, 26:1). Його син Захарія доглядав північну браму (вірш 14). Південну браму й «комори» вартував Оведедом разом зі своїми синами (вірш 15). І, зрештою, біля західної брами («на захід, коло брами Шаллехет») стояв «Хосі» (вірш 16). «Щодня» на сторожі мало бути 22 воротарів (вірші 17-18), хоча тут, скоріш за все, йдеться лише про начальників (див. вірш 12), адже всього було 4000 одвірних (див. 23:5).

4. ЛЕВІТИ-СКАРБНИКИ (26:10-28)

26:20-25.  Як зазначено в НМВ, примітках, фраза «левіти, їхні брати, … були» взята із Септуаґінти. Однак в оригінальному тексті давньоєврейською мовою тут містяться такі слова: «Щодо левітів, то Ахая був». У цих словах є сенс, і вони мають тут бути. І хоча, правду кажучи, цей Ахая більше ніде в част. 23-26 не згадується, це не є достатньою підставою для того, аби відкидати давньоєврейський текст на користь Септуаґінти. Отож, Ахая був наглядачем «над» усіма «скарбами» храму. Цими скарбами були надходження від десятин, підношень та інших пожертв, які приносили Господеві Його люди (див. Езр. 2:69).

Також за «скарбами» наглядали: (а) левіти, які були потомками Гершона, сина Леві, від «Ладана» (також відомого під іменем Лівні; див. Вих. 6:17; 1 Хр. 6:2) на чолі з родиною Єхіела (26:21-22), і (б) левіти, які були потомками Кегата (ці родини перелічуються у вірші 23; див. 23:12) від Мойсея на чолі з Шевуелом та його нащадками (26:24-25; див. 23:16).

26:26-28.  За тією частиною скарбів, яка була отримана як військова здобич (вірш 27), а також за іншими особливими присвяченими підношеннями Давида (вірш 26), Самуїла, Саула, Авнера та Йоава (вірш 28) наглядав Шеломіт, нащадок другого сина Мойсея Еліезера (вірш 25; див. 23:17 [Шеломіт, про якого йдеться в 23:18, – це не той Шеломіт, який згадується в 26:25]).

5. ЛЕВІТИ-ПРАВИТЕЛІ ТА СУДДІ (26:29-32)

26:29-32.  Амрамії наглядали за скарбами, як зазначено у віршах 23-28, а їхні брати іцгарії «були призначені для зовнішніх справ Ізраїля», тобто таких, які не стосувалися храму (вірш 29). Потомки Хеврона, третього сина Кегата, також виконували цю роботу по всьому царстві: «1700» із них під керівництвом «Хашавія» служили в західних племенах (вірш 30), тоді як «2700» на чолі з Єрією були в Трансйорданії (вірші 31-32). Такі призначення було «зроблено сорокового (й останнього) року Давидового царювання». 6000 правителів та суддів з 23:4 могли включати 1700 і 2700 мужів, які відповідали за зовнішні справи (26:30, 32), а також левітів, що відповідали за храмові скарби (вірші 20-22).

6. ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА (част. 27)

27:1-15.  Військо Давида складалося з дванадцяти відділів по «24 000 в кожному». Кожен відділ служив «цареві у всіх справах» впродовж одного місяця щороку. Важко визначити географічне розташування цього війська, однак, імовірно, тут йдеться про племінні відділи (див. 1 Цар. 4:7-9). Більшість імен Давидових начальників цих відділів згадується в переліку його богатирів. Відвага Їшбаала (1 Хр. 27:2), юдея (потомка «Переца», вірш 3), описується в 11:11 (див. 2 Сам. 23:8, НМВ, примітки). Додаї був батьком Єлеазара, могутнього мужа (1 Хр. 11:12), і мав помічника Міклота (1 Хр. 27:4). «Беная», якому допомагав його син «Амінадав» (27:5-6), був славним воїном із другої трійки (11:22-25), а також головою «над тридцятьма». «Азаел», звісно ж, був племінником самого Давида, братом Йоава (27:7; див. 11:26). «Шамгут» (той же Шаммот з 11:27) заступав на службу п’ятого місяця. «Іра» (27:9) з Текоа також згадується в 11:28.

«Хелец», ефраїмій (27:10), зазначався раніше лише як «пелоній» (11:27). «Сібхай» (27:11) також був юдеєм (Зерах, див. вірш 13, був сином Юди; див. 2:4) і міститься в переліку Давидових витязів (11:29). «Авієзер» (27:12), веніяминянин з села Анатот (див. Єр. 1:1), згадується і в 1 Хр. 11:28. «Маграй» (27:13), інший юдей, потомок Зераха (див. вірш 11), є також у переліку в 11:30. «Беная з Піратону» (27:14), якого не слід плутати з Бенаєю з вірша 5, перелічується також в 11:31. І, зрештою, «Хелдай», нащадок першого ізраїльського судді «Отнієла» (27:15), був начальником дванадцятого відділу. Про його зв’язки з Отнієлом нічого не сказано у переліку витязів (11:30; див. 2 Сам. 23:29, де його ймення звучить як Хелед).

27:16-24.  Начальники  «на чолі … колін Ізраїля», напевно, були не зовсім військовими. Більшість із них згадується лише тут, хоча Цадок (вірш 17) та Еліяв (вірш 18; див. 1 Сам. 16:6) були добре відомі. У даному переліку кидається в очі те, що згадка про племена Гада та Ашера відсутня. Однак, загалом, представники 12 племен таки тут перелічуються, бо згадуються також левіти (1 Хр. 27:17) і дві «половини коліна Манассії»: східна та західна (вірші 20-21). Озвучивши перелік племінних начальників , літописець знову згадав невдалий перепис Давида, який не було завершено через очевидне незадоволення Господа (вірші 23-24; див. 21:2-5). Полічивши лише чоловіків військового віку, Давид покинув цю справу і знову поклався на волю Бога в питаннях порятунку. (Щодо літописної книги «царя Давида» див. коментарі до 1 Цар. 14:19.)

27:25-34.  Цей останній перелік містить імена наглядачів за різними сферами діяльності в царстві та царським майном. «Азмавет» наглядав за «царськими скарбами» і «запасами» в Єрусалимі, тоді як Йонатан виконував цю функцію деінде (вірш 25). «Езрі» був наглядачем «над сільськими робітниками» (вірш 26), «Шімеї» – «над виноградниками» (вірш 27), «Завді» – «над пивницями у виноградниках» (вірш 27), «Ваал-Ханан» – «над маслинами та смоківницями», а «Йоас» – «над запасами олії» (вірш 28). «Шітрай» був управителем «над товаром, що пасся в Шароні» (вірш 29; Шарон – це місцевість, яка пролягала на захід від центральних височин вздовж Середземного моря), «Шафат» – «над товаром у долинах» (вірш 29), «Овіл» – «над верблюдами» (вірш 30), «Єхдея» – «над ослицями» (вірш 30) і «Язіз» – «над вівцями» (вірш 31). «Йонатан, Давидів дядько» (напевно, тут ідеться про племінника; див. 2 Сам. 21:21), був «дорадником», а «Єхіел» – учителем «при царських дітях» (1 Хр. 27:32). «Ахітофел був» іще одним «дорадником царя» (див. 2 Сам. 15:12), а «Хушай» – його близьким «другом» (1 Хр. 27:33). Хоча літописець і не згадав випадок із виявом непослуху Ахітофела Давидові під час бунту Авесалома (2 Сам. 15:31), він таки зазначив, що Ахітофела змінили на посаді «Єгояда … та Евіятар» (2 Сам. 15:35). Перелік завершується згадкою про Йоава, начальника «війська в царя» (1 Хр. 27:34).

З. Прощальне звернення Давида (28:1-29:22а)

1. НАСТАНОВИ ДАВИДА ЩОДО ХРАМУ (28:1-10)

28:1-10.  Давид вже говорив ізраїльським старшим (які перелічуються в част. 27), що хоче збудувати для Господа храм. Насправді, він навіть почав уже збирати для цього необхідні будівельні матеріали (част. 22). І тепер, наприкінці свого життя, він знову скликав усіх очільників, щоб заохотити їх визнати правління Соломона та допомагати йому у здійсненні цього чудового задуму. У храмі, як сказав Давид, буде спочивати ковчег «Господнього союзу», свята річ, яка символізувала земний престол небесного Царя.

Потім Давид розповів про свої власні спроби спорудити цей храм, спроби, які не увінчалися успіхом, бо Бог вирішив, що саме Соломон (людина тиха, 22:9) буде його будувати (28:2-7). Соломон і справді мав на це право, адже він був вибраним сином Давида, якого також колись було вибрано з обраного племені Юди (вірш 4). Соломон, як тут сказано, був вибраним Божим сином («Я вибрав його Собі за сина», вірш 6; див. 17:13 і коментарі до 22:10). Якщо Соломон залишатиметься вірним Господеві, його «царство» існуватиме повіки (28:6-7; див. 22:10).

Давид завершив свої настанови закликом, адресованим і людям (28:8), і Соломонові (вірші 9-10), пильнувати божественний завіт та вірити, що Бог доведе будівництво храму до щасливого завершення. Давид наказав Соломонові служити Господеві «щирим серцем та покірною душею» (див. вірш 9) і пам’ятати, що Господь «знає … думки» й спонуки всіх людей.

2. ПЛАНИ ДАВИДА ЩОДО ХРАМУ (28:11-21)

28:11-21.  У цих віршах літописець красномовно описав, як Давид «передав» своєму синові Соломону всі свої плани й начерки «усього, що був обдумав» щодо храму та його оздоблення, все, що Дух Божий йому об’явив (вірші 11-12, 19). Храмова споруда мала будуватися людськими руками, але її план й усі начерки були від Бога. Тут також містилися плани стосовно служби священиків й левітів (вірш 13) та звіт про «вагу золота … і … срібла», з яких необхідно було виготовити оздоблення й священні речі для храму (вірші 14-18). Не бажаючи покладатися на випадок, Давид занотував усі деталі небесного об’явлення (вірш 19). Він закликав Соломона бути мужнім та сильним (див. вірш 10) і не боятися, бо Бог був із ним (вірш 20), а робітники охоче йому допомагатимуть (вірш 21).

3. ЗАКЛИК ДАВИДА ЗДІЙСНИТИ ПОЖЕРТВИ (29:1-9)

29:1-5а.  Звертаючись «до всієї громади», Давид знову наголосив на недосвідченості молодого Соломона (див. 22:5) та надзвичайній важливості розуміння того, що вони збиралися будувати «палац не для людини, а для Господа Бога». Тому «діло» це було «велике» і вимагало великої кількості матеріалів. Далі, для прикладу, він зазначив, що вже «наготував … золота …, срібла …, міді …, заліза …, дерева», коштовного «каміння» та інших необхідних для побудови храму матеріалів (28:2). «До того» він пообіцяв додати «ще» й «власний скарб»: «три тисячі талантів золота» (приблизно 110 тон) з Офіру (див. 1 Цар. 9:28; 10:11; 22:48; 2 Хр. 8:18; 9:10; Іс. 13:12), який знаходився на східному узбережжі Африки або на західному узбережжі Аравії, та «7 000 талантів … срібла» (приблизно 260 тон). І це «окрім усього того», що він уже дав «для святого дому» (див. коментарі до 1 Хр. 22:14).

29:5б-9.  Ґрунтуючись на своїй власній відданості (вірші 2-5), Давид закликав й інших старших  долучитися до добровільних жертвувань, що вони охоче і зробили. Вони «добровільно» (див. вірш 9) пожертвували загалом «5 000 талантів» золота (приблизно 190 тон), «10000 даріїв» золота (приблизно 185 фунтів), «10000 талантів» срібла (приблизно 375 тон), «18 000 талантів» міді (приблизно 675 тон) і «100 000 талантів» заліза (приблизно 3750 тон). Окрім того, вони ще й віддали «дорогоцінне каміння», яке лиш мали. Внаслідок усього цього «радів народ …, і цар Давид теж був вельми врадуваний». Золото, срібло та мідь, що їх дав Давид та інші старші (22:14; 29:4, 7), важили разом дещо більш як 46610 тон (або 93,22 мільйона фунтів), і це не рахуючи заліза, каміння й дерева!

4. МОЛИТВА ДАВИДА І ЖЕРТВИ ПРИСВЯЧЕННЯ (29:10-22а)

29:10-20.  Після майже спонтанного вияву щедрості людей Давид звернувся до Господа з молитвою. Спершу він возвеличив Його як Бога «Ізраїля» (вірш 10) та згадав про Його велич, силу, славу, вічність і пишноту (вірші 10б-11). Потім Давид визнав Його спроможність подбати про потреби людей (вірш 12б). Далі подякував Йому та воздав хвалу (вірш 13), а також зазначив, що навіть ті дари, які щойно принесли люди, були насправді від Бога: «Усе бо від Тебе, і з Твоєї руки» (1 Хр. 29:14-16; див. Як. 1:17). Більше того, Давид зазначив, що будь-які дари були марними, якщо приносилися не «від щирого серця», а тому запевнив Бога, що його дари, як і дари інших людей, жертвувалися «радо» (вірш 17; див. 28:9).

Зрештою, звертаючись до Бога як до Того, Хто уклав колись завіт з прабатьками ізраїльського народу Авраамом, Ісааком та Ізраїлем, він попрохав, щоб Господь зберіг «довіку» таку завзятість та відданість людей (29:18), а також дарував Свої благословення, особливо в тому, щоб Соломон був цілковито відданий Йому та «збудував палац» (вірш 19; див. 28:9). Завершивши свою молитву, Давид попросив народ славити «Господа» (29:20).

29:21-22а.  «Другого дня» молитви присвячення були засвідчені підношенням неймовірної кількості жертовних тварин (всього 3000), чому люди надзвичайно раділи «перед Господом».

И. Наступник Давида на престолі (29:22б-30)

29:22б-23.  Далі йдеться про те, як люди «помазали» Соломона «в ім'я Господнє на князя» (див. 1 Цар. 1:38-40; 2:1). Як довго Давид правив одночасно з Соломоном – наразі невідомо, однак, цілком зрозуміло, це тривало недовго. Цадока люди також помазали (знову).

29:24-25.  Коли Соломон повноправно став царем, змінивши на престолі Давида, усі люди його визнали й усі йому «піддались». І Сам Господь зіслав на нього великі благословення. Він «звеличав» його «вельми й дав йому славу царства, якої не мав перед ним ні один цар в Ізраїлі» (вірш 25; див. вірш 23, «і щастило йому»).

29:26-30.  У цих останніх віршах підсумовується все правління Давида, починаючи з його царювання «у Хевроні» (2 Сам. 5:1-5) і завершуючи його смертю. Повний звіт про його царювання, як зазначив літописець, можна було віднайти «в записках видющого Самуїла (мабуть, тут йдеться про 1 Сам. 1-24), … Натана й … Гада (ймовірно, 1 Сам. 25-2 Сам. 24 – це і є записки Натана й Гада). До цих нотаток літописець додав і свою власну (1 Хр.) з огляду на свої особливі цілі.

БІБЛІОГРАФІЯ

Ackroyd, Peter R . I and II Chronicles, Ezra, Nehemiah . Torch Bible Commentaries. London: SCM Press, 1973.

Coggins, R.J. The First and the Second Book of the Chronicles . New York: Cambridge University Press, 1976.

Curtis, Edward Lewis, and Madsen, Albert Alonzo . A Critical and Exegetical Commentary on the Books of Chronicles . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1910.

Keil, C.F. “The Books of the Chronicles.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 3. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Myers, Jacob M. I Chronicles . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1965.

Sailhamer, John. First and Second Chronicles . Chicago: Moody Press, 1983.

Slotki, I.W. Chronicles: Hebrew Text and English Translation with an Introduction and Commentary . London: Soncino Press, 1952.

Zöckler, Otto. “The Books of the Chronicles.” In Commentary on the Holy Scriptures, Critical, Doctrinal, and Homiletical . Vol. 4. Reprint (24 vols. in 12). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1960.