2 Книга Хронік

Юджин Х. Меррілл

ВСТУП

Див. Вступ  до 1 Хр..

ПЛАН

 І. Правління Соломона (част. 1-9)

А. Мудрість й процвітання Соломона (част. 1)

Б. Спорудження храму (2:1-5:1)

1. Приготування (част. 2)

2. Зведення храму (част. 3)

3. Оздоблення храму (4:1-5:1)

В. Освячення храму (5:2-7:10)

1. Перенесення кивоту (5:2-14)

2. Благословення й молитва Соломона (част. 6)

3. Жертви Соломона (7:1-10)

Г. Божі благословення й прокляття (7:11-22)

Ґ. Успіхи Соломона (част. 8-9)

1. Політичний успіх (8:1-11)

2. Релігійний успіх (8:12-16)

3. Економічний успіх (8:17-9:31)

ІІ. Правління Давидових нащадків (част. 10-36)

А. Ровоам (част. 10-12)

1. Поділ держави на Ізраїль та Юдею (част. 10)

2. Укріплення Ровоама та його сім’я (част. 11)

3. Напад єгиптян на Єрусалим (част. 12)

Б. Авія (част. 13)

В. Аса (част. 14-16)

1. Послух Аси Господеві (част. 14)

2. Реформи Аси (част. 15)

3. Союз Аси з арамійським царем (част. 16)

Г. Йосафат (част. 17-20)

1. Могутнє царство Йосафата (част. 17)

2. Союз Йосафата з Ахавом ( 18:1-19:3)

3. Йосафат призначає суддів (19:4-11)

4. Перемога Йосафата над ворогами (20:1-30)

5. Останні дні Йосафата (20:31-37)

Ґ. Йорам (част. 21)

Д. Ахазія (22:1-9)

Е. Аталія (22:10-23:21)

Є. Йоас (част. 24)

1. Йоас відбудовує храм (24:1-16)

2. Гріх Йоаса та його вбивство (24:17-27)

Ж. Амасія (част. 25)

З. Уззія (част. 26)

И. Йотам (част. 27)

І. Ахаз (част. 28)

Ї. Єзекія (част. 29-32)

1. Очищення храму (част. 29)

2. Велике свято Пасхи (30:1-31:1)

3. Відновлення відповідного служіння (31:2-21)

4. Вторгнення Санхериба (32:1-23)

5. Недуга Єзекії та його процвітання (32:24-33)

Й. Манассія (33:1-20)

К. Амон (33:21-25)

Л. Йосія (част. 34-35)

1. Реформи Йосії (част. 34)

2. Велике свято Пасхи (35:1-19)

3. Фатальна сутичка Йосії з Нехо (35:20-27)

М. Йоахаз (36:1-4)

Н. Йоаким (36:5-8)

О. Йоахин (36:9-10)

П. Седекія (36:11-16)

Р. Вавилонський полон та вигнання (36:17-21)

С. Указ Кира (36:22-23)

КОМЕНТАРІ

І. Правління Соломона (част. 1-9)

А. Мудрість й процвітання Соломона (част. 1)

1:1-6.  Від самого початку свого царювання Соломон міцно «закріпивсь у своєму царстві». А все завдяки Божій присутності і благословенню (вірш 1).

Соломон та усі старші ізраїльського народу «пішли» у храм («намет зборів»), «що в Гівеоні», щоб принести жертви на великому мідному жертовникові («що зробив був Бецалел»; див. Вих. 31:11, під керівництвом Мойсея, Вих. 38:17), який все ще знаходився «там» (див. 1 Хр. 16:39-40; Вих. 38:1-7). Сам «ковчег», однак, був «у Єрусалимі» (2 Хр. 1:4; див. 1 Хр. 15:1), куди його «переніс» Давид «з Кіріят-Єаріму» (див. карту «Мандрівка ковчегу завіту» поблизу 1 Сам. 6). Разом із іншими старшими ізраїльського народу Соломон засвідчив свою відданість Господеві, принісши в жертву «1000 всепалень» (2 Хр. 6).

1:7-13.  «Тієї ж самої ночі» Господь відповів на такий вияв відданості Соломона тим, що «з’явився» йому (уві сні; див. 1 Цар. 3:5) і дозволив просити в Нього все, чого той лиш бажає. Оскільки Соломон був молодим і недосвідченим (1 Хр. 22:5; 29:1), він розумів, що не має достатньо навичок правити таким великим народом («численним, як земляний порох»; див. Бут. 13:16), над яким Бог настановив його. Отож, він попросив, щоб Бог дав йому «мудрість і знання» вірно правити «цим народом» (2 Хр. 1:8-10). Слово «мудрість» ( хокмах ) стосується проникливості та вірного суддівства, тоді як слово «знання» ( мадда’ ) – практичних умінь, необхідних для вирішення щоденних справ.

Безкорисливе прохання Соломона спонукало Господа не лише дати йому «премудрість і знання», яких просив Соломон, але й набагато більше. Бог сказав, що Він також дасть Соломонові «багатство, скарби й славу», яких не мав і не матиме жоден ізраїльський цар (вірші 11-12; див. 1 Хр. 29:25).

1:14-17.  Щоб показати відданість Бога Своїй обіцянці, літописець перелічив матеріальні благословення, які зійшли на Соломона. Цар отримав «1 400 колісниць і 12 000 воїнів до колісниць» (див. НМВ, примітки; давньоєврейське слово парасім  може позначати і коней, і колісничих) та «розмістив їх по містах до колісниць (див. 1 Цар. 9:19) і при цареві в Єрусалимі». На даний момент неможливо точно встановити, що це були за міста, хоча дехто і вказує на Гезер, Хацар та Мегідо, ґрунтуючись на тексті 1 Цар. 9:15.

Використовуючи гіперболу, літописець написав, що за часів Соломона «срібло та золото» стали «такими звичайними, як каміння» в Ізраїлі, а «кедри такими, як сикомори, що росли в долині» на заході.

Окрім того, Соломон міг купувати коней та колісниці за дуже вигідною ціною. Їх «приводили з Єгипту (або, ймовірно, Музрі, що в Малій Азії) та з Кое (напевно, Кілікії, що в південній частині сучасної Туреччини; див. НМВ, примітки)». Він, безумовно, залишав частину собі, але решту постачав іншим, зокрема «для хеттитських царів та арамійських царів». Колісниця коштувала «600 шеклів срібла» (приблизно 15 фунтів), а кінь – «150» (3 ¾ фунтів). Імовірно, Соломон отримував чималий прибуток, перепродуючи їх. І все ж сам він не мав права залишати таку велику кількість коней, золота та срібла собі (Втор. 17:16-17), щоб не піддатися спокусі покладатися на ці речі більше, аніж на самого Бога.

Б. Спорудження храму (2:1-5:1)

1. ПРИГОТУВАННЯ (част. 2)

Бог заборонив Давидові будувати храм. Однак саме Давид отримав детальні розпорядження стосовно його зведення та оздоблення. Він також придбав для цього землю, зібрав всі необхідні матеріали і скликав майстрів, щоб будівництво зрештою розпочалось (1 Хр. 21:18-22:19; 28-29). Тож тепер його син і наступник Соломон мав втілити його мрію в дійсність.

2:1-5.  Спершу Соломон «відлічив» чужинців, які мали виконувати різні роботи. Сюди входило «70 000 носіїв і 80 000 каменярів … та 3 600 наглядачів над ними» (вірш 2; див. вірш 18). Потім Соломон сповістив Хірама, царя фінікійського міста-держави Тиру, про те, що вже готовий розпочати будівництво храму, про що його батько Давид, вочевидь, повідомляв Хірама (див. 1 Цар. 5:3). Цей храм мав стати місцем для принесення жертв й своєю величчю та пишнотою відповідати Богові, який є «більший від усіх богів» (2 Хр. 2:5). Згадка Соломона про інших богів не свідчить про те, що він вірив в їхнє існування. Це був спосіб звернення до Хірама, політеїстичного язичницького царя, якому Соломон мав намір наголосити на унікальності та незрівнянності Господа Бога Ізраїля (див. Іс. 40:18-26; 46:3-7). Звісно, помешканням такого Бога не може бути звичайний земний «дім», як визнав Соломон, адже навіть «небо й небеса небес Його не вміщують».

2:6-9.  Тим не менш, храм мав бути таким, яким його могли сотворити люди. Оскільки фінікійці славилися в усьому світі своїми архітектурними та будівельними вміннями, Соломон попросив Хірама прислати йому «чоловіка, тямущого робити» різні «вироби», щоб той взявся «до роботи разом із тямущими людьми» самого царя (вірш 6). Хірам мав також вислати Соломонові будівельний матеріал (щодо « алґум -дерева» та його використання див. коментарі до 9:10-11). У свою чергу Соломон пообіцяв дати дереворубам Хірама «пшениці 20 000 корців (приблизно 125 000 бушелів), ячменю 20 000 корців, вина 20 000 батів (приблизно 115 000 галонів) і олії 20 000 батів» (2:8-10).

2:10-11.  Хірам охоче прийняв прохання Соломона, адже визнавав легітимність і божественне походження правління Соломона як царя, та погодився виконати його. Той факт, що Хірам визнав Господа ( Ягве ) Бога Ізраїля Творцем неба і землі (вірш 11), був лише формальною люб’язністю і жодним чином не свідчить про його особисту віру в Нього.

2:12-15.  Чоловіком, якого Хірам вирішив послати Соломонові, був «Хірам-Аві», напівізраїльтянин, син «однієї жінки з дочок Дана». Згідно ж із 1 Цар. 7:14, це був «син удови з коліна Нафталі». Таку розбіжність можна пояснити тим, що в племені Дана вона народилася, а мешкала в племені Нафталі, або навпаки. Умови, які озвучив Соломон, цілком задовольняли Хірама. Тож він пообіцяв негайно нарубати «дерева» і доставити «їх плотами морем до Яффи», ізраїльського порту (див. Йона 1:3; Діян. 9:36-43; 10:32; 11:5), звідки їх мали перевезти вже «до Єрусалиму».

2:16-17.  Завершивши всі приготування, Соломон зібрав своїх робітників, однак не з ізраїльтян, а з «чужинців» (вірш 16; див. 1 Хр. 22:2). Це свідчить про те, що тоді чужинці, які мешкали посеред ізраїльтян, часом залучалися до роботи в публічних проектах, як от у цьому зі зведення храму (див. ІсНав. 9:22-27). Числа, занотовані в 2 Хр. 2:17, відповідають тим, які містяться у вірші 1 (див. коментарі до 8:10).

2. ЗВЕДЕННЯ ХРАМУ (част. 3)

3:1.  Нарешті «почав Соломон будувати дім Господній … на горі Морія», неподалік від міста євусіїв Офелу у північному керунку, «на місці, що приготував Давид на току Орнана». Це місце вибрав сам Господь, і Давид його придбав, коли мав намір принести Богові жертви за недозволений перепис (див. 1 Хр. 21), а потім і спорудити там храм ( 1 Хр. 22:1). Це місце було для ізраїльтян святим ще й тому, що колись Авраам готувався принести там в жертву свого сина Ісаака, виявляючи послух Богові (див. Бут. 22). В наш час дана гора відома під назвою Храмова гора. На ній знаходиться мусульманська мечеть, яка в тому числі має назву Купол Скелі (див. Asher S. Kaufman, “Where the Ancient Temple of Jerusalem Stood,” Biblical Archaeology Review  9. March-April 1983:40-59).

3:2.  Будівництво храму розпочалося «другого дня другого місяця четвертого року … царювання» Соломона. Згідно з найточнішими хронологічними підрахунками це був 966 рік до н.е.. Автор 1 і 2 Цар. додав цікавий факт, що це трапилося через 480 років після Виходу, який, отже, можна датувати 1446 роком до н.е. (1 Цар. 6:1).

3:3-4.  Головна храмова споруда знаходилася на основі, яка мала «60 ліктів» (90 футів) в довжину і «20 ліктів» (30 футів) в ширину. «Притвор … мав у довжину, як храм у ширину, 20 ліктів (30 футів)». Згідно з 1 Цар. 6:3, цей притвор мав 10 ліктів (15 футів) в ширину. Вся споруда, отже, мала 105 футів в довжину і 30 – в ширину.

Висота храму складала 30 ліктів (1 Цар. 6:2), а притвору – 20  ліктів. (Див. рисунок «План храму Соломона» поблизу 1 Цар. 6:1-10.) Вся внутрішня сторона притвору була викладена «щирим золотом».

3:5-7.  «Головний дім», світлиця, яку в храмі називають святинею (див. Вих. 26:33), була покрита «кипарисовим деревом» й обкладена «золотом», а «зверху» майстри вирізьбили «пальми та завитки». Символічне значення такого оздоблення важко пояснити, хоча пальмове дерево може символізувати дерево життя (див. Бут. 2:9; 3:20, 22; Одкр. 2:7; 22:2, 19) або щось подібне. «Для прикраси» також було використане дорогоцінне каміння. Саме ж золото було з Перваїму. Хоча місцезнаходження даного міста неможливо встановити, тут, мабуть, видобували золото найвищої якості. Й ось цим «золотом» митці обклали всі внутрішні поверхні храму. Потім вони вирізьбили «на стінах херувимів», які символізували повсякчасну присутність Бога та його славу. Ангельські створіння, яких зображали ці фігури, мали розпростерті крила (на що може вказувати давньоєврейське слово к е рубім , «ті, що накривають»). Сам Господь, як уже зазначалося, мешкав між херувимами (див. Чис. 7:89; 2 Цар. 19:15; Пс. 80:1; 99:1).

3:8-14.  Менша світлиця, «Святе святих», мала «20 ліктів» (30 футів) в ширину і стільки ж у довжину. Всередині її також було обкладено «чистим золотом вагою 600 талантів» (приблизно 23 тони; див. НМВ, примітки), що кріпилося золотими цвяхами вагою «50 шеклів» (1 ¼ фунтів; див. НМВ, примітки).

Саме у цій світлиці знаходився ковчег завіту (1 Цар. 6:19), який, скоріш за все, розміщувався, як і в храмі, поміж двома херувимами (див. Вих. 25:10-22). Ковчег символізував проживання Господа серед Своїх людей. Херувими, що знаходилися «у Святім святих», були «обличчями обернені до храму» (2 Хр. 3:13). «Крила цих херувимів» простягалися «на 20 ліктів». Тож вони торкалися стін храму (вірші 11-12).

Відразу перед херувимами, ховаючи їх та відділяючи святая святих від головної зали, висіла різнобарвна завіса («з блакитної, пурпурової і багряної тканини та з вісону») з зображеними «на ній» херувимами (вірш 14). Отож, храм мав дві світлиці: головну (святилище) і святая святих. Перша з них була вдвічі більшою за розміром від другої. Завіса ж слугувала перегородкою між ними.

3:15.  «Перед храмом» стояли «два стовпи по 35 ліктів (52 ½ фути) заввишки» плюс іще «вершок на кожному», який мав «5 ліктів» (7 ½ футів). Однак, згідно з 1 Цар. 7:15, ці стовпи, виготовлені з міді, мали 18 ліктів (27 футів) у висоту. В НМВ подано одне з можливих пояснень такої розбіжності, згідно якого в 2 Хр. 3:15 вказано сумарну висоту цих стовпів. Однак і це не є зовсім точним тлумаченням, адже два стовпи по 18 ліктів у сумі матимуть 36 ліктів, а не 35. Мабуть, кращим поясненням слугує те, що у давньоєврейській мові числа 18 та 35 мають подібне написання і переписувач міг просто прочитати число 18 як 35. З архітектурної точки зору число 18 є більш відповідним, адже, скоріш за все, ці стовпи були на одному рівні з храмом або дещо нижчі, але не набагато вищі. Висота храму складала 30 ліктів (45 футів, 1 Цар. 6:2), тому кожен стовп був, напевне, 18 ліктів (27 футів) заввишки, а не 35 (52 ½ фути).

3:16.  Давньоєврейське слово, перекладене тут як «зробив», в НАСБ звучить як ціла фраза: «у внутрішній святині» (див. НМВ, примітки). Копіюючи даний текст, переписувачі, скоріш за все, випадково поміняли місцями давньоєврейські літери у даному слові. Тому слово brbd  («зробив») стало bdbr  («у внутрішній святині»). Прочитання «зробив» засвідчується й текстом 1 Цар. 7:17, де йдеться про зроблені сітки чи то «завитки».

Поверх завитків на верхівці кожного зі стовпів знаходилося «100 гранатових яблук». Насправді, на кожному зі стовпів було по 200 гранатових яблук (2 Хр. 4:13), з чого випливає, що там знаходилися два ряди (1 Цар. 7:18) по 100 яблук. Усі ці яблука були майстерно вплетені в сітку, що покривала капітелі, тобто вершки, що височіли над стовпами (1 Цар. 7:17). Оскільки ці вершки мали 5 футів у висоту (2 Хр. 3:15) й оскільки на них були вироби «на зразок лілеї … 4 лікті заввишки» (1 Цар. 7:19), то завитки і яблука покривали лиш один лікоть цих вершків.

3:17.  Ці «стовпи» стояли «перед храмом», що дивився на схід. Отож, «один» стовп був із південного боку, «а другий» – з північного. Стовп, який знаходився на південному боці, називався «Яхін» («Він засновує»; див. НМВ, примітки), а інший – «Боаз» («в Ньому – сила»; див. НМВ, примітки). Отож, ці стовпи символізували той факт, що це Господь заснував цей храм і Він підтримуватиме його повіки (див. 7:16).

3. ОЗДОБЛЕННЯ ХРАМУ (4:1-5:1)

4:1.  Одночасно або вже після зведення храмової споруди Соломон наказав майстрам взятися за оздоблення храму та його дворів, а також за виготовлення необхідного для служіння устаткування. Першим було зроблено «мідяний жертовник», який мав «20 ліктів завдовжки, 20 ліктів завширшки й 10 ліктів заввишки». Хоча про ніякі сходи тут не йдеться, вони мусили бути, бо давали змогу зійти на верх жертовника (див. жертовник у тисячолітньому храмі, Єз. 43:17). Мідяний жертовник стояв у дворі відразу перед храмом (див. Вих. 40:6; 2 Цар. 16:14).

4:2-6, 10.  «Море вилите» являло собою величезну круглу чашу з діаметром «10 ліктів» (15 футів) і глибиною «5 ліктів» (7 ½ футів). Його окружність складала «30 ліктів» (45 футів), що цілком відповідає його 10-ліктевому діаметрові згідно з формулою С (окружність) = π (3,14159) × D (діаметр), яка була винайдена науковцями значно пізніших часів. Незначну відмінність між 30 ліктями і 31,4159 ліктями (3,14159 × 10 ліктів) можна пояснити тим, що тоді було прийнято занотовувати заокруглені числа. Навіть у наш час люди кажуть, що довжина кола дорівнює його трьом діаметрам. Іншим поясненням слугує той факт, що внутрішня  окружність чаші могла і справді складати 30 ліктів, тоді як зовнішня – 31,4159 ліктів.

Під обідком цієї чаші були «вилиті подоби квітів …, по 10 на лікоть (18 дюймів)». Їх було «два ряди». Ці квіти були, звісно ж, дуже вишуканими, хоча в 1 Цар. 7:24 сказано, що це були «огірочки». Отож, оригінальне давньоєврейське слово передбачало неоднозначне тлумачення.

Дана чаша стояла «на 12 волах», кожні три з яких дивилися в одному з чотирьох керунків. Вони, вочевидь, символізували 12 ізраїльських племен і їх розташування в таборах у пустелі (див. Чис. 2). Об’єм моря складав 3 000  батів, хоча в 1 Цар 7:26 згадується інше число – 2 000 батів. Багато науковців припускає, що дану відмінність можна пояснити тим, наче літописець вважав, що дана чаша має форму циліндра, а автор Книг Царів – напівсфери. Таке тлумачення, однак, вказує на те, що вищезгадані письменники не були єдиної думки стосовно дійсної форми чаші, а це малоймовірно. Мабуть, найкращим пояснення слугуватиме припущення, що це море і справді мало в об’ємі 3 000  батів, однак вміщувало лише 2 000.

Дана чаша знаходилася на східному боці храму, на південь від мідяного жертовника (2 Хр. 4:10). Вона слугувала умивальницею для священиків під час обрядових обмивань (вірш 6б). Там «також» стояли «десять казанів», по п’ять з кожного боку храму, в яких «полоскалось усе, що приношувано у всепалення» (вірш 6; див. 1 Цар. 7:38).

4:7-8.  Всередині головної зали храму знаходилося «10 золотих ліхтарів»: п’ять з південного боку і п’ять з північного. (Колишній храм мав лише один світильник.) Там же стояло «10 столів» (напевно, для хліба «появлення»; див. коментарі до вірша 19), а також у місцях, тут не зазначених, було ще «100 золотих кропильниць».

4:9, 11а.  «Двір священиків» – це, напевно, «внутрішній двір», що згадується в 1 Цар. 6:36, а «великий двір» – це, звісно ж, «великий двір» з 1 Цар. 7:12. Перший двір, безумовно, знаходився відразу довкола храму, а другий – в околицях храмового комплексу. Мідні «ворота», про які тут ідеться, знаходилися, вочевидь, у мурах, які оточували всю храмову територію.

Останнім згадується різний посуд, який використовувався при мідному жертовникові: «казани» й «лопатки», щоб прибирати попіл, а також «кадильниці» (2 Хр. 4:11а).

4:11б-18.  У віршах 4:11б-16а коротко підсумовується робота Хірама (Хірам-Аві в 2:13), яка детально описана в 3:3-4:11. До цього додано також згадку про те, що ввесь мідний «посуд» (вірш 16) було вилито «в околиці Йордану, у чіпкій землі, між Суккотом та Цередою» (вірш 17). Нещодавні дослідження виявили імовірне розташування даного виробничого цеху: це за 35 миль на північ від Мертвого моря, на схід від річки Йордан і на північ від річки Яббок. Міді ж було використано «велику силу», тому «ніхто» й «не обчисляв» всієї її «ваги» (вірш 18). Багато міді, якщо не всю, було здобуто завдяки перемозі Давида над арамейцями (1 Хр. 18:3-8).

4:19-22.  У даних віршах описується інший «посуд» та устаткування храму, про які не йшлося раніше. Серед усього цього згадується «золотий жертовник», на якому спалювалися пахощі (див. покритий золотом храмовий кадильний жертовник, Вих. 37:25-29), «столи, що на них були хліби появлення» (всього 10, як вказано у 2 Хр. 4:8), 10 золотих ліхтарів (див. вірш 7), різноманітні складові цих ліхтарів, як-от «світичі» (вірш 20), «лямпи» і «щипці … золоті» (вірш 21), а також інші речі – «ножі, кропильниці (див. вірш 8), кубки (або ложки) й кадильниці (для спалювання пахощів)».

Наголос, однак, тут зроблено не на предметах, оскільки очевидно, що текст цих віршів перегукується з тим, про що йшлося раніше, а на тому факті, що все це було виготовлено «із щирого золота». Його так широко використовували, що навіть «двері до храму», і «внутрішні …, що зводили у Святе святих», і ті, «що вводили у святиню, теж були золоті» (вірш 22). Згідно з 1 Цар. 7:50 ще й завіси до дверей були зроблені з золота. Все це вказує на неабияке багатство та пишноту «храму», що мав бути гідний Бога, який об’явив Себе там.

5:1.  Коли було «закінчено всю роботу» (будівельний проект, на здійснення якого пішло сім років; див. 1 Цар. 6:38), Соломон наказав, щоб усе устаткування й посуд, а також усе, «присвячене Давидом» (див. 1 Хр. 22:14; 29:1-9), перенесли до «Господнього дому» і помістили у храмову «скарбівницю». Пожертви Давида та інших старших були такими великими, що Соломонові майстри не змогли використати ввесь той коштовний метал.

В. Освячення храму (5:2-7:10)

1. ПЕРЕНЕСЕННЯ КИВОТУ (5:2-14)

5:2-6.  Єдиною річчю, яку ще не перенесли у храм, але яка була необхідною для повноцінного функціонування даної споруди, був «кивот». До цього часу він залишався у храмі, який Давид спорудив на горі Сіон (1 Хр. 15:1), але тепер усе було готове до його переміщення у храм Соломона. Для цієї визначної події було обрано особливий час, а саме «свято, сьомого місяця», Свято Кучок, яке відзначали у вересні-жовтні (Лев. 23:33-36). Це був 959 рік до н.е.. З великими урочистостями старші ізраїльських племен зібралися разом, щоб засвідчити перенесення кивоту «з Сіону» (тут йдеться про південно-східну частину Єрусалиму; див. 2 Сам. 5:7, відразу на південь від Морії, де було збудовано храм). Вочевидь, кивот тимчасово перенесли з Морії, поки там будувався храм. «Священики левіти» несли не лише «кивот», але й Давидів «намет … і ввесь священний посуд, що» був у ньому (2 Хр. 5:2-5). Як і Давид, Соломон святкував переміщення кивоту жертвуванням безлічі тварин (вірш 6).

5:7-10.  Коли «кивот» прибув у храм, «священики» – єдині особи, які мали право це робити – занесли його «у Пресвяте, у Святе святих» і помістили «під крила херувимів» (вірші 7-8). Коли двері святая святих залишалися відчинені, можна було побачити «кінці» носил «з святині», але не «знадвору». В кивоті ж знаходилися лише дві кам’яні таблиці Закону (вірш 10). Автор Послання до Євреїв писав, що в кивоті також містилася палиця Арона і горщик з манною (Євр. 9:4). У Старому Завіті про це ніде не йдеться (у Вих. 16:33-34 і Чис. 17:10 зазначено, що палиця і манна знаходилися перед храмом, а не в кивоті). Однак ці речі могли бути поміщені в кивот згодом, вже після Соломона, або ж були втрачені ще до Соломона.

5:11-14.  Коли «священики вийшли зо святині», до них приєдналися інші священики та левіти-музики, які «стояли на схід від» великого жертовника (тобто перед ним). Усі разом вони «сурмили й співали в один голос на хвалу й славу Господа». На цій урочистій події були присутні всі 24 «черги» священиків й левітів (вірш 11). Вони не діяли в цей час згідно визначеного порядку (1 Хр. 24:1-19), бо це була надзвичайно важлива й унікальна подія. У своїх піснях музиканти славили доброту Господа і його «милость» ( хесед , «віддана любов»; див. 2 Хр. 6:14; 7:3, 6; 20:21). І Господь засвідчив їм Своє схвалення тим, що сповнив храм «хмарою … слави», яка символізувала Його присутність у Божому домі (див. Вих. 40:34-35; Єз. 10:3-4).

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ Й МОЛИТВА СОЛОМОНА (част. 6)

6:1-11.  Поява слави Божої у хмарі (5:13-14) нагадала Соломонові про те, що Бог так само об’являв Свою присутність Мойсеєві у значно скромнішому наметі, який слугував колись храмом. Тепер, однак, як сказав Соломон, «Господь … буде жити» у пишному й постійному домі (вірші 1-2). Далі «цар» звернувся до людей із благословенням (вірші 4-11). Спершу він воздав хвалу Богові за те, що Той «здійснив» Свою «обіцянку» Давидові, вибравши його і його династію, а також «Єрусалим» як місце Свого перебування та дозволив спорудити храм (вірші 4-6). Слово «ім’я», яке зустрічається 14 разів у даній частині і ще 14 деінде у 2 Хр., стосується Бога і Його присутності (див. 1 Хр. 13:6). Давид не отримав від Бога дозволу збудувати храм, але Соломон, «син» Давида, був наділений Його безмежною милістю і міг це зробити. Й ось тепер «здійснив Господь Своє слово» (2 Хр. 6:7-11).

6:12-21. Поблагословивши людей, Соломон виголосив молитву (вірші 14-42). Він став навколішки на спеціальному мідному підвищенні «серед двору» (вірші 12-13) й урочисто возвеличив Господа за Його відданість завітові (вірші 14-15). Слово «ласку» (вірш 14) є перекладом до давньоєврейського слова хесед , що позначає Божу віддану любов (див. 5:13; 7:3, 6; 20:21). Потім цар попросив Господа й надалі виявляти Свою ласку до нащадків Давида, адже люди продовжували служити Йому згідно з Законом (6:16-17). В одному з найкращих тверджень про незрівнянну вищість Бога, яке лиш можна віднайти у Святому Письмі, Соломон визнав неспроможність простого храму – незалежно від того, яким він був великим і просторим, – «вмістити» Господа «небес» (вірш 18). І все ж Соломон був переконаний, що Бог цікавиться справами людей. Він благав Господа визнати цей храм головним місцем Свого спілкування з ізраїльським народом (у віршах 19-21 слово «вислухай» зустрічається аж п’ять разів) та відповідати людям «з неба» (див. вірші 23, 25, 27, 30, 33, 35, 39), Свого істинного «місця перебування» (див. вірш 30, 33, 39; 30:27). Оскільки Соломон говорив про ізраїльтян, які «будуть молитись на цьому місці» (6:21; див. вірші 34, 38), століття потому Даниїл повертався обличчям до Єрусалиму, коли молився (Дан. 6:10).

6:22-31.  Соломон також попросив Господа, щоб цей храм став місцем, де Він судитиме «винного» й виправдовуватиме «безвинного» (вірші 22-23), де Він прощатиме Своєму народові, коли той «буде побитий ворогом за те, що згрішив» (вірші 24-25), і де Він вислуховуватиме їхні молитви розкаяння, коли посуха (вірші 26-27) та інші нещастя зійдуть на них як Боже покарання (вірші 28-31).

6:32-39.  Будучи великодушним, Соломон також попросив Господа вислуховувати молитви чужинців, які приходитимуть у храм, шукаючи Його ласки (вірші 32-33). Соломон помолився й за те, щоб під час війни Господь благословляв Свій народ у бою (вірш 34-35). Якщо ж вони, однак, згрішать і через це потраплять у полон на чужину, а тоді розкаються, то хай Бог їх простить (вірші 36-39).

6:40-42. Завершуючи свою молитву, Соломон знову попросив Господа приймати «молитву в цьому» храмі (місці Божого «спочинку»), бути милостивим до священиків, Своїх людей («вірні») та до нього самого як «помазаника» й наступника Давида (див. Пс. 132:8-11). Соломон сподівався, що Бог задовольнить це його прохання з огляду на ті «ласки» (множина від хесед , «віддана любов»; див. 2 Хр. 5:13; 6:14; 7:3, 6; 20:21), які колись обіцяв Давидові та його нащадкам.

3. ЖЕРТВИ СОЛОМОНА (7:1-10)

7:1-3.  Для того, щоб засвідчити Свою відповідь на молитву Соломона наочно, Господь зіслав «вогонь з неба», і він «пожер всепалення та жертви», приготовані для Бога (див. Лев. 9:24; 1 Хр. 21:26), а хмара Його слави знову «сповнила дім Господній» (див. 2 Хр. 5:13-14). Всі люди настільки були вражені теофанічною присутністю Бога, що попадали «обличчям до землі, до долівки», та гучно прославляли Його завітну відданість («милость», хесед , «віддана любов»; див. 5:13; 6:14; 7:6; 20:21).

7:4-7.  Потім усі вірні «заходилися» знову «приносити жертви». Лише Соломон «приніс у жертву 22 000 волів і 120 000 овець». «Священики» ж і «левіти» хвалили Господа, граючи на своїх музичних інструментах (вірш 6). Жертвувань було так багато, що Соломон наказав спалити їх у спеціально приготовленому і призначеному для цього місці – посеред «двору, що був перед домом Господнім».

7:8-10.  «Празник» тривав цілих сім днів. «Увесь Ізраїль» був тут, а також «громада, що зійшлася від Хамат-входу (північна границя Ізраїлю в напрямку річки Євфрат) до Єгипетського потоку (сучасної Ваді ель-Аріш, що на півдні Гази)». Зрештою, «восьмого дня», після семиденного свята Кучок (Лев. 23:36), люди ще раз зібралися на «врочисті збори», після чого повернулися до своїх «наметів». Загалом святкування з приводу освячення храму тривало 15 днів, адже свято Кучок, розпочавшись, ймовірно, 15-го дня (див. Лев. 23:39) сьомого місяця (2 Хр. 5:3), завершилося 22-го дня цього місяця. «Празник», про який ідеться в 2 Хр. 7:9б, – це, безумовно, свято Кучок. «Посвячення жертовника» (вірш 9а), яке також «справляли сім день», передувало святу Кучок й, отже, розпочалося восьмого дня того ж місяця.

Г. Божі благословення й прокляття (7:11-22)

7:11-12.  У всіх текстах угод на Стародавньому Близькому Сході, як і в багатьох текстах книг Старого Завіту, містився розділ із благословеннями та прокляттями. Благословення вступали в силу лише тоді, коли підлегла сторона залишалася відданою великому цареві, тоді як прокляття сходили на тих, хто виявляв непослух (див. Втор. 27-28). З огляду на Божий завіт із Давидом та Соломоном далі йде саме такий розділ. Господь «з’явився» Соломонові і запевнив його, що храм, який він збудував, та його посвячення сподобалися Йому (2 Хр. 7:11-12). (Цікаво, що в част. 7 лише побіжно згадується будівництво Соломонового царського палацу, і це, безумовно, тому, що літописець мав намір наголосити виключно на зведенні храму [див. Вступ  до 1 Хр.]. Детальний опис будівництва Соломонового палацу подано в 1 Цар. 7:1-12.)

7:13-22.  Потім Бог пообіцяв Соломонові, що коли Його кара (у вигляді посухи, сарани чи чуми) зійде на ізраїльтян за «гріхи їхні», їм потрібно буде лише навернутися до Господа зі щирою покорою та каяттям – й вони отримають від Нього прощення та зможуть відновитися в усьому (вірші 13-15). Бог дав таку обіцянку у відповідь на молитву Соломона (6:26-31), бо присутній поміж Своїм ізраїльським народом вічно й зокрема у храмі («дім цей», 7:16). Тема благословень і проклять тут стає очевидною, адже Господь попередив Соломона, що коли він виявлятиме Йому послух (вірш 17), то може бути певен, що Бог благословить його потомство і його династія правитиме завжди (вірш 18; див. 1 Хр. 17:11-14). І навпаки, якщо Соломон та ізраїльський народ відступлять від Господа та почнуть «служити іншим богам», то підуть у вигнання, а їхній дивовижний храм буде зруйновано (2 Хр. 7:19-20). Це не означає, що з точки зору Бога Завіт із Давидом є умовним. Ні, Бог вже казав, що він – вічний (2 Сам. 7:13, 15-16). Але користь і радість від нього Соломон (чи будь-який інший цар) зможе отримати, лише виявляючи Богові послух.

Згодом Соломон і справді молився «іншим богам» (1 Цар. 11:4-8), як і багато його наступників, тому ізраїльський народ власне й пішов у вигнання (2 Хр. 6:36; 36:17-18, 20), зокрема у Вавилонський полон, а храм було зруйновано (36:19). Як сказав Господь, кожен, хто ставатиме свідком спустошення цієї «землі» та руйнування храму, знатиме, що це знак Божої кари, яка зійшла на Його народ за їхні гріхи (7:21-22).

Ґ. Успіхи Соломона (част. 8-9)

1. ПОЛІТИЧНИЙ УСПІХ (8:1-11)

8:1-2.  За «20 років» (тобто до 951 року до н.е.) Соломон «побудував дім Господній», «свій палац» та «відбудував міста, які дав йому Хірам». Згідно з 1 Цар. 9:10-14 цих міст було двадцять, і це Соломон дав їх колись Хірамові, але вони не сподобалися йому. Літописець, напевно, має тут на увазі саме ці міста, які Соломон відбудував вже після повернення.

8:3-6.  У той же час Соломон почав завойовувати чужі землі, розпочавши з арамейського міста «Хамат-Цову», що приблизно за 300 миль на північ від Єрусалиму. Потім «він укріпив Тадмор» (згодом відомий під назвою Пальміра), пустельний оазис, який слугував торговельним центром на головному шляху з Месопотамії і знаходився приблизно за 150 миль на північний схід від Дамаску. Він зробив те саме і з іншими, щойно здобутими містами довкола Хамату. В самому ж Ізраїлі він відбудував «Верхній … і Нижній Беторон», щоб зробити їх дійсно міцними цитаделями, та зробив подібне у Валааті й інших містах-складах та військових центрах. Беторон знаходився приблизно за 10 миль на північний захід від Єрусалиму на границі між наділом племені Юди та наділами північних племен (ІсНав. 18:13). Валаат розміщувався на території племені Дана (ІсНав. 19:44). Серед інших неназваних міст були, вочевидь, і Гезер, Хацар та Мегідо (див. 1 Цар. 9:15).

8:7-10.  «До своїх робіт» Соломон використовував «кріпаків», яких набирав з неізраїльських народів, «що лишилися в країні». Серед них були хеттити (які колись прийшли з центральної Анатолії, що в сучасній Туреччині), аморії (які були першими мешканцями гірських регіонів Ханаану), перізії (ханаанське плем’я), хіввії (можливо, це ті ж індо-арійські хурити) та євусії (ханаанський народ, який першим заселив Єрусалим)». Ці народи, однак, не були цілковито підкорені ізраїльтянами під час Завоювання (Суд. 3:1-6). Ізраїльтяни не залучалися до важкої роботи, натомість «вони були військовими людьми, … старшинами й начальниками». Соломон мав «250 вищих урядовців» лише з ізраїльтян, хоча в 1 Цар. 9:23 міститься інше число – 550. Сюди, мабуть, входили, окрім ізраїльтян, й урядовці з ханаанян. Окрім уже вищезгаданих урядовців Соломон мав ще інших 3 600 наглядачів (2 Хр. 2:18), загалом 3850 (3 300, 1 Цар. 5:16, і 550, 1 Цар. 9:23).

8:11.  Останнім політичним досягненням Соломона було переведення його дружини, доньки єгипетського фараона, з Давидового палацу, який знаходився на горі Сіон («з Давидгорода»; див. 5:2; 1 Цар. 3:1; 1 Хр. 11:5), «в дім, що (Соломон) збудував для неї» на храмовій горі (див. 1 Цар. 7:8; 9:24). Причиною, тут зазначеною, послугувало те, що вона – єгиптянка і цим могла осквернити Давидовий палац, в який колись «ввійшов кивот Господній». Хоча літописець тут не зазначає, як донька єгипетського царя (фараона Шешонка 1 ХХІ династії) стала дружиною Соломона, головне тут те, що вона засвідчувала політичну міць і статус ізраїльського царя, адже єгипетський фараон мав вважати його щонайменше собі за рівню.

2. РЕЛІГІЙНИЙ УСПІХ (8:12-16)

8:12-16.  Духовна відданість Соломона, засвідчена численними пожертвами під час освячення храму (7:5), була для нього характерною, на думку літописця. І справді, в 2 Хр. не згадується той факт, що Соломон почав поклонятися язичницьким богам, про що власне йдеться в 1 Цар. 11:1-13. Однак літописець, хоча й, безумовно, знав про це, наголосив тут на тому, що Соломон зазвичай дотримувався вимог Мойсея до жертвопринесень (2 Хр. 8:12-13). Він також зберіг «черги священиків та левітів», як постановив був його батько Давид (вірші 14-15). А також Соломон розпочав і завершив будівництво «дому Господнього», що стало його найбільшим релігійним досягненням.

3. ЕКОНОМІЧНИЙ УСПІХ (8:17-9:31)

8:17-18.  Своїм матеріальним процвітанням Соломон значною мірою завдячував своїй мореплавній підприємницькій діяльності, чим мав змогу займатися з допомогою фінікійців. Керуючи з «Еціон-Геверу й Елату», морських портів у східному рукаві Червоного моря (відомого в наш час як Акабська або Ейлатська затока), він і Хірам посилали своїх моряків у дуже далекі краї, як от «Офір» (див. коментарі до 1 Хр. 29:4), звідки ті привезли «450 талантів золота» (приблизно 17 тон або 34 000 фунтів), вочевидь, всього за одну мандрівку. (В 1 Цар. 9:28 міститься згадка про 420 талантів, тобто приблизно 16 тон. Дану розбіжність можна пояснити помилкою переписувача, який переплутав два подібні давньоєврейські числа 450 і 420.)

9:1-8.  Матеріальний дохід Соломонові принесли й відвідини цариці савської (див. Іов. 1:15; Єз. 23:42; Йоіл. 3:8), яка мешкала у південно-західній Аравії. Почувши про «славу» і мудрість Соломона (див. 1 Цар. 10:1-13), вона перетнула 1 200 миль, щоб «перевірити його». Зі своїм «вельми великим почетом та з верблюдами» вона привезла «пахощі, силу золота й дорогоцінного каміння» на знак свого дружнього до нього ставлення. І дійсно, «мудрість» Соломона її вразила. Вона сказала, що те, що вона побачила, значно перевищувало те, що вона про нього чула. І додала, що «люди» його мали бути «щасливі» вже тому, що працювали у нього, а Бог, який міг таким чином благословляти, і справді заслуговував на хвалу. Як і красномовні слова Хірама (2 Хр. 2:12), її промова також була, скоріш за все, формальним виявом ввічливості, а не свідченням її навернення до Ягве.  

9:9-12.  Потім савська цариця «подарувала» Соломонові свої дари, лише самого золота «120 талантів» (4 ½ тони чи 9 000 фунтів), «силу пахощів та дорогого каміння». Пахощі перевищували своєю якістю (і кількістю?) все, що коли-небудь бачили ізраїльтяни. «З Офіру» (див. коментарі до 1 Хр. 29:4) ж було привезено не лише золото, але й алґум-дерево (див. алґум у 2 Хр. 2:8; це, мабуть, інша назва сандалового дерева) та дорогоцінне каміння. Соломон «зробив з алґум-дерева сходи до дому Господнього й до царського палацу», а також «цитри та гарфи для співців». Цариця савська і собі отримала від Соломона дари.

9:13-16.  Далі йдуть ще деякі свідчення процвітання Соломона. Його щорічний дохід «золота» складав «666 талантів» (25 тон чи 50 000 фунтів). Сюди не входили доходи від податків чи мита, яке сплачували каравани та інші «купці». Така велика кількість золота та срібла надходила і ззовні («усі арабські царі»), і зсередини країни («правителі краю»). З цього золота Соломон «зробив 200 великих щитів», на кожен з яких пішло по «6 000 шеклів … золота» і «300 маленьких щитів … – по 300 шеклів золота». (В 1 Цар 10:17 зазначено, що на кожен маленький щит йшло три міни золота. Це та сама кількість, тільки в інших одиницях вимірювання.)

Ці щити були лише прикрасою, адже знаходилися «у домі з ливанського дерева», одному з Соломонових будинків у Єрусалимі, який, імовірно, був зроблений з кедру (див. 1 Цар. 7:2; Ливан був головним джерелом надходження кедру). Царський палац являв собою окрему будівлю (див. 1 Цар. 7:2 і 1 Цар. 7:8).

9:17-24.  Царський «престол» Соломона був прикрашений слоновою кісткою і покритий «золотом». Літописець дуже детально описав шість його «ступенів», золоте «підніжжя», «поруччя» і 12 вартових «левенят», по одному з обох боків кожної ступені. Його «посуд до пиття» та інше «начиння» були виключно «із золота», бо срібло тоді «вважали нізащо». Кожні «три роки» цар посилав свої торговельні «кораблі» за чимсь екзотичним, як-от чужоземне золото, срібло, слонова «кість», мавпи та пави! Через це він вважався найзаможнішим монархом своїх часів. Його багатство й надалі росло, коли до нього приходили відвідувачі, щоб почути Богом дану йому «мудрість». Вони, звісно ж, привозили з собою різноманітні дари на знак подяки, в тому числі «посуд срібний, посуд золотий, одежу, зброю, пахощі, коней та мулів».

9:25-28.  Підсумовуючи все вищесказане, історик написав про Соломонову військову (вірш 25) та політичну (вірш 26) міць (він правив землями від «Ріки» Євфрат і «до єгипетської границі»; див. 1 Цар. 4:21, 24), а також про його незліченне багатство, здобуте значною мірою завдяки торговельному бізнесові (2 Хр. 9:27-28). (Вірші 25, 27-28 подібні до 1:14-16.) Однак обсяги Соломонового царства не відповідали зазначеним у Завіті Авраама (Бут. 15:18), бо багато країн у тих землях лише сплачували данину Соломонові (1 Цар. 4:21) і не ототожнювалися з ізраїльським народом.

9:29-31.  Далі літописець написав, що інформацію про інші дії Соломона в часи його царювання можна віднайти у писаннях «пророка Натана (див. 1 Цар. 1:11-13), … Ахії (див. 1 Цар. 11:29) … та … Уддо (див. 2 Хр. 12:15; 13:22)». «Соломон царював … 40 років» (971-931 до н.е.). Після нього «царем» став «його син Ровоам».

ІІ. Правління Давидових нащадків (част. 10-36)

А. Ровоам (част. 10-12)

1. ПОДІЛ ДЕРЖАВИ НА ІЗРАЇЛЬ ТА ЮДЕЮ (част. 10)

10:1.  Дивно, що Соломон мав, безумовно, багато синів, але згадується лише «Ровоам», якого він народив від аммонійки Наами (див. 1 Цар. 14:21). Відчувши, що північні племена все більше віддаляються від інших ізраїльтян, «Ровоам пішов у Сихем», щоб там офіційно перейняти царський престол. Це місто відігравало важливу роль в житті ізраїльтян ще з часів Авраама. Там Ісус Навин поновив Завіт Мойсея, і відтоді Сихем став такою собі неформальною столицею півночі (див. ІсНав. 24:1-28).

10:2-11.  Офіційно «Єровоам» був урядовцем у Ефраїмі, в якому знаходився Сихем. Коли він почув, що Соломон помер, то повернувся з Єгипту, куди якось утік від Соломона (вірш 2; див. 1 Цар. 11:26-28, 40). Він пішов разом із іншими старшими до Ровоама просити, аби той полегшив їхнє «ярмо», себто «тверде рабство» й податки (2 Хр. 10:3-4). Взявши собі на роздуми «три дні», Ровоам спершу порадився «із старшими», і вони сказали йому послухати цих ізраїльтян. Після цього він звернувся до молодших людей, тих, «що зросли вкупі з ним і йому служили», і вони порадили йому не поступатися, а навпаки зробити їхнє «ярмо ще тяжчим» (вірші 5-11) та ще й сказати таке: «Мізинець мій грубший за клуби мого батька» і «Батько мій вас карав бичами, а я – скорпіонами».

10:12-16.  Коли Ровоам знову зустрівся з Єровоамом та людьми, то озвучив раду своїх молодших радників (вірші 12-14). Однак на те, як зазначив літописець, була воля «Бога», бо Він уже пообіцяв Єровоамові, що той правитиме північними племенами (див. 1 Цар. 11:29-39). Звісно, коли люди почули такі слова Ровоама, то віддалилися від дому Давида («Кожен, Ізраїлю, до своїх наметів!» див. 2 Сам. 20:1) і, по суті, проголосили свою незалежність від Юдеї (2 Хр. 10:16).

10:17-19.  Отож, Ровоамові залишилася лише Юдея. Розкол був настільки серйозним, що Адорама, який, вочевидь, був призначений новим начальником Ефраїму (див. 1 Цар. 4:6), «сини Ізраїля закидали … камінням, і він умер», коли прибув до них, щоб владнати тамтешній стан справ. Зрештою, зрозумівши марність своєї надії здобути контроль над усіма ізраїльськими племенами, Ровоам, рятуючись, утік «в Єрусалим».

Карта , П’ЯТНАДЦЯТЬ ЮДЕЙСЬКИХ МІСТ, УКРІПЛЕНИХ РОВОАМОМ

МИЛІ

Aijalon – Аялон

Zorah – Цора (Цореа)

Bethlehem – Вифлеєм

Gath – Гат

Azekah – Азека

Soco – Сохо

Etam – Етам

Tekoa – Текоа

Adullam – Адуллам

Mareshah – Мареша

Lachish – Лахіш

Bethzur – Бет-Цур

Hebron – Хеврон

Adoraim – Адораїм

Ziph – Зіф

2. УКРІПЛЕННЯ РОВОАМА ТА ЙОГО СІМ’Я (част. 11)

11:1-12.  Коли Ровоам прибув «в Єрусалим», то зібрав військо зі «180 000 добірних вояків … з коліна Юди й Веніямина» (плем’я Веніямина політично стало частиною Юдеї) і почав розробляти план нападу на бунтівні племена. Однак у його плани втрутився Бог, який через пророка Шемаю (див. 12:5, 15) передав Ровоамові й іншим, що розкол царства стався «від» Нього (11:2-4). Та Ровоам все одно «побудував» захисні застави в багатьох місцях у наділах «Юди й Веніямина». 15 перелічених тут міст утворювали такий собі круговий захист довкола наділу племені Юди (вірші 5-12; див. карту «П’ятнадцять юдейських міст, укріплених Ровоамом»).

11:13-17.  Тим часом «священики й левіти» з Півночі прийшли на південь, щоб приєднатися до Ровоама, «бо Єровоам» (про що детально розповідається в 1 Цар. 12:25-14:16) відсторонив їх «від священичої служби Господеві» та замінив їх на нелегітимне священство (2 Хр. 11:13-15). Побожні люди Півночі також визнали невідповідність нового культового поклоніння Єровоама і впродовж принаймні трьох років «ходили» в Єрусалим, щоб «приносити жертви Господеві» (вірші 16-17).

11:18-23.  З огляду на мету літописця возвеличити династію Давида доволі цікаво, що він, на відміну від автора 1 і 2 Цар., написав про те, що дружина Ровоама була потомком Давида з обох боків (2 Хр. 11:18-19). Про її батька «Єрімота» не йдеться більш ніде, однак тут його названо сином Давида. Її мати Авігайла була донькою Давидового брата «Еліява». (Отож, Єрімот женився на своїй кузині Авігайлі.)

Друга дружина Ровоама Мааха була донькою «Авесалома» (вірш 20). Однак цей Авесалом не був сином Давида, бо, як відомо, у нього не було дітей, які б досягли зрілого віку, окрім дочки Тамар (див. 2 Сам. 14:27; 18:18). Більше того, батько Маахи також був відомий під іменем Авесалом (1 Цар. 15:10) та Урієл (2 Хр. 13:2).

Від цієї другої дружини власне й народився Авія. Ровоам «полюбив Мааху … більш від усіх своїх жінок та наложниць», а мав він «18 жінок і 60 наложниць» (11:20-21). Як і його батько Соломон та його дід Давид, він грішив багатоженством (див. Втор. 17:16-17). Саме «Авію» Ровоам обрав своїм наступником і згодом зробив «його царем» (див. 2 Хр. 13:1). Інших своїх синів він зробив політичними урядовцями по всіх «країнах Юди та Веніямина» і «дав їм достатнє утримання» (11:23).

3. НАПАД ЄГИПТЯН НА ЄРУСАЛИМ (част. 12)

12:1-4.  Ровоам не довго правив, коли стало очевидно, що його пограничні укріплення є надто слабкими, аби захистити Юдею від вторгнення єгипетського війська під проводом царя Шішака І (який правив приблизно у 935-914 роках до н.е.). Шішак колись надавав притулок Єровоамові (див. 1 Цар. 11:40). Цей Шішак, також відомий під іменем Шешонк, був засновником 22-ої єгипетської династії. На стінах храму Амона в Карнаці, що в Єгипті, він вирізував назви завойованих ним ізраїльських міст.

«П'ятого року царювання Ровоама» (у 926 році до н.е.) Господь наслав на нього Шішака як покарання за те, що він «покинув Закон Господній» (див. 1 Цар. 14:22-24). Маючи «1 200 колісниць, 60 000 кінноти», а також «безліч» союзників, серед яких були лівії, суккії (єгипетські чужоземні найманці) та кушії, єгипетський цар без особливих труднощів захопив Ровоамові укріплення і був готовий напасти на сам Єрусалим.

12:5-8.  Саме тоді «пророк Шемая» (див. 11:2; 12:15) сказав Ровоамові, що вторгнення єгиптян – це божественна кара за гріх мешканців Юдеї і що лише щире розкаяння може відвернути його. Визнавши справедливість такого покарання, «князі» сумирно навернулися до Господа, завдяки чому Той пообіцяв не знищувати їх, а лише зробити «рабами» єгипетського царя. В такий спосіб, як сказав Господь, вони почнуть цінувати Його милосердне правління, бо спізнають жорстокість земних царів. Скільки саме часу це тривало – невідомо, однак вже ж напевно не довше царювання Ровоама.

12:9-11.  Перш ніж Шішак покинув Єрусалим, він пограбував храм та царський палац і виніс звідти все золото. Він «забрав і золоті щити», через що Ровоамові довелося виготовити «замість них мідні» (див. 9:15-16). Щоб вберегти ці щити від крадіїв, їх стерегли «сердюки». Вони приносили їх з кімнати «сердюків» у храм, а потім «відносили їх» назад «щоразу, як цар (Ровоам) ішов до Господнього дому».

12:12-16.  В останні роки свого царювання Ровоам повернув собі міць і достаток, принаймні до певної міри. Помер він у віці 58 років і був похований у Єрусалимі («в Давидгороді») поруч зі своїми предками-царями. Його «дії», які засвідчували «зло» його «серця до … Господа», та постійні війни з Єровоамом були «записані», як вказав літописець, «в споминах пророка Шемаї (див. 11:2; 12:5) та … Іддо (див. 9:29; 13:22)».

Б. Авія (част. 13)

13:1-2а.  Згідно з юдейською, відмінною від ізраїльської системою літочислення, «Авія» став царем «вісімнадцятого року царювання Єровоама», однак лише сімнадцятого року правління свого батька Ровоама, хоча насправді обидва почали царювати одночасно. Отож, Авія прийшов до влади у 913 році до н.е. і правив до 911 (див. коментарі щодо його матері Міхаї чи то Маахи в 11:20-21).

13:2б-12.  Авія постійно воював з Єровоамом, який ворогував ще з його батьком Ровоамом. Конфлікт між ними був такий великий, що юдейське військо налічувало «400 000 добірних мужів», а ізраїльське – «800 000», принаймні в якийсь момент їхніх сутичок (вірші 2б-3). Сподіваючись запобігти кривавій різанині, Авія звернувся до своїх братів-ізраїльтян з гори «Цемараїм», яка, мабуть, знаходилася неподалік у східному керунку від Бетелу (див. ІсНав. 18:22). Він нагадав їм, що істинними царями можуть бути лише потомки Давида, а не Єровоам і його сини. Бог уклав з Давидом «союз соли», що вказує на довічність (див. Лев. 2:13; Чис. 18:19). Насправді, Єровоам «збунтувався» лиш тому, що Ровоам, ще «молодий (відносно, адже він став царем у віці 41 року; див. 2 Хр. 12:13) та слабкодухий», був обдурений своїми радниками (13:7).

Ізраїльтяни і справді мали велике військо, як сказав Авія, однак, оскільки вони «повиганяли» справжніх «священиків … й левітів» (див. 11:14б-15) та обрали собі інших богів («золоті телята»; див. ідоли у вигляді козлів та бичків, 11:15), у них не було шансів на перемогу, бо Господь Бог знаходився на боці Юдеї. «У нас же Господь, Бог наш», «І оце нами провадить Бог,» – запевняв їх Авія (13:8-12). (Однак див. гріхи Авії, 13:21; 1 Цар. 15:3.) Авія згадав лише про один «золотий ліхтар», хоча у Соломоновому храмі їх було десять (2 Хр. 4:7). Напевно, він мав на увазі ліхтар, виготовлений ще Мойсеєм для першого храму-намету.

13:13-18.  Поки Авія озвучував своє застереження, «Єровоам послав засідку», яка «обійшла і стала ззаду» юдеїв. Коли ізраїльтяни вийшли на бій «спереду й ззаду», юдеї «візвали до Господа, … священики засурмили» (див. Чис. 10:9), а воїни «зняли бойовий клич». Тоді Бог «віддав» ізраїльтян «у руки» юдеїв (2 Хр. 13:16). Юдеї здобули перемогу, «бо покладались на Господа» (вірш 18). Ізраїльтяни ж зазнали чималих втрат: «500 000» воїнів (вірш 17) зі 800 000 (див. вірш 3) «полягло вбитими».

13:19-22.  Зазнавши поразки, ізраїльтяни почали втікати, а юдеї тим часом захопили Бетел, де Єровоам поставив золотого бичка для поклоніння (1 Цар. 12:26-29, 33), Єшан (сучасний Бурдж ель-Ісанех, що за чотири милі на південь від Шіло) та Ефраїм (що за чотири милі на північний схід від Бетелу). Єровоам «не вбивсь більше в силу» і помер приблизно тоді ж, коли і Авія (910 рік до н.е.). Авія ж, як і його батько та дідусь, був сильним політичним лідером. Як і вони, він також мав багато жінок (див. 2 Хр. 11:21), а саме чотирнадцять, від яких у нього народилося «22 синів та 16 дочок». Інші відомості про Авію, як зазначив літописець, «записані в Мідраші пророка Іддо» (див. 9:29; 12:15).

В. Аса (част. 14-16)

Як уже неодноразово зазначалося, однією з головних цілей літописця було бажання викласти зрозумілу і систематизовану розповідь про Божий вибір Давида та його династії, а також історичні події, пов’язані з цим. Ось чому у даній оповіді йде мова, головним чином, про царів Юдеї, тоді як ізраїльські царі згадуються тут лише побіжно, коли йдеться про їхній стосунок до справ Південного Царства. Це цілковито інший підхід, відмінний від того, який використовував автор 1 і 2 Цар., де, попри все інше, правителі Ізраїлю відігравали центральну роль у порівнянні з юдейськими царями, які там згадуються, принаймні до падіння Самарії, майже випадково. Тож не дивно, що в 2 Хр. 10-13 про Єровоама сказано дуже мало. Таке нехтування ізраїльськими царями зберігається до кінця 2 Хр.. Отож, далі літописець оповідає про царювання Аси (част. 14-16), наступного юдейського царя, і зовсім не згадує про наступника Єровоама в Ізраїлі.

1. ПОСЛУХ АСИ ГОСПОДЕВІ (част. 14)

14:1-5.  Аса, син Авії, займав Давидів престол впродовж 41 року (911-870 роки до н.е.; див. 16:13). Десять років спокою (див. 14:6), які були за часів його правління, передували нападу Зераха (вірші 9-15). Аса тут описується як очільник, що «чинив … добре». Він знищував язичницькі об’єкти поклоніння і заохочував дотримуватися Господнього завіту. Язичницькі «стовпи й … ашери» (вірш 3) були ханаанськими символами родючості, які відігравали неабияку роль у розбещенні народу. (Щодо слова «узвишшя» див. коментарі до Чис. 33:52.) Ашерами, вочевидь, були боввани у вигляді богині Ашери, матері Ваала та дружини Ела, які, можливо, слугували стійками для пахощів під час поклоніння Ваалові.

14:6-9.  Окрім того, Аса укріпив захисні юдейські міста (вірші 6-7), вочевидь, ті, які колись укріплював його дідо Ровоам (11:5-12) і які потім захопив Шішак (12:2-4). А також він зібрав собі військо чисельністю 580 000 «мужів». Усі «вони були відважні вояки», озброєні «щитом та списом» (14:7). Все це Аса зробив, вочевидь, тому, що передбачав вторгнення Зераха кушія (з Кушу, регіону, що займав територію сучасного південного Єгипту, Судану та північної Ефіопії), який був, скоріш за все, найманим полководцем під головуванням єгипетського фараона Осоркона І (914-874 роки до н.е.), наступника Шішака. З величезним військом (див. НМВ, примітки) та «300 колісниць» Зерах вийшов на бій із Асою у Мареші (що приблизно за 25 миль на південний захід від Єрусалиму; див. 11:8; Міх. 1:15). У Біблії долина Зефат згадується лише тут. Серед воїнів Зераха також були лівії (див. 2 Хр. 16:8). Однак, тоді як Шішак досяг успіху, вторгшись у Юдею (12:2, 4, 9), Зерах не міг цим похвалитися. Шішакові тоді повезло, мабуть, тому, що Ровоам згрішив і тим провинився перед Богом (11:21; 12:1-2), а Аса був відданим Господеві, через що Зерах зазнав поразки (див. 14:2).

14:10-14.  Аса відразу звернувся до Господа з молитвою, завдяки чому отримав приголомшливу перемогу. Гинучи у великій кількості, «кушії повтікали … аж до Герари» (що приблизно за 20 миль далі на південний захід від Мареші), регіон, який, можливо, вже знаходився під владою єгиптян. Коли Аса дістався туди, то пограбував Герару та її околиці і повернувся «в Єрусалим» із тріумфом та здобиччю, серед якої було чимало худоби та іншого добра. Юдея більше не воювала з Єгиптом, аж до часів, коли Йосія зустрівся у бою з Нехо у 609 році до н.е. (35:20-24).

2. РЕФОРМИ АСИ (част. 15)

15:1-7.  За якийсь час Азарія, син Одеда, Господній пророк, який згадується лише тут, пішов до Аси і закликав його залишатися відданим Господеві, щоб і надалі отримувати Його благословення. Азарія наказав йому не заохочувати людей до беззаконня (фраза «без правдивого Бога» означає «без Його присутності і благословення», а фраза «й без Закону», вірш 3, вочевидь, означає «без його знання чи послуху до нього) і анархії («великі заворушення», вірш 5, «лихом», вірш 6), яких вони зазнали у минулому, ймовірно, в часи Суддів. Натомість, як сказав Азарія, Аса мав бути сильним («кріпітесь», вірш 7).

15:8-15.  Почувши такі слова від пророка, Аса «посмілішав» і ще активніше почав знищувати язичницькі «гидоти» (див. 14:3-5) та «відновив» мідний «жертовник» Господнього дому, який з незазначених тут причин було зруйновано. Потім «він зібрав» людей з усього свого царства, в тому числі тих, які перейшли на його бік з племен «Ефраїма, Манассії та Симеона». Це трапилося «третього місяця (травень-червень) на п'ятнадцятому році царювання Аси (у 896 році до н.е.)». (Вочевидь, деякі люди з племені Симеона, які не ототожнилися з племенем Юди, перебралися на північ.) Аса поставив собі за мету поновити завіт, укладений між Господом та його батьками в особі Мойсея (15:12). Використавши худобу, яку забрали з сіл довкола Герари (див. 14:15), священики принесли в жертву «700 биків і 7000 овець» (15:11). Хто відмовлявся поновити завіт, «повинен був умерти», адже своєю відмовою засвідчував вороже ставлення до Господа та віру в інших богів (вірш 13; див. Втор. 13:6-9). Юдеї ж «заприсягли з усього серця свого», що будуть вірні (2 Хр. 15:14-15).

15:16-19.  Напевно, найбільш вражаючим свідченням позитивних реформ Аси було позбавлення ним своєї ж власної бабусі «царської гідності», тобто звання цариці. (Давньоєврейське слово ‘ем  може означати або «матір», НАСБ, або бабуся, НМВ.) Як цариця-мати вона і справді могла називатися матір’ю Аси. Або ж, чисто випадково, його мати також називалася Мааха (див. 11:20). Вона «поставила на честь Ашери мерзенну подобу», символ родючості у ханаанян (див. коментарі до 14:3), який Аса «потрощив … й спалив у Кедрон-долині» (див. 29:16; 30:14), що неподалік від Єрусалиму у східному керунку. Так Аса викорінив чужоземне поклоніння з Юдеї, за виключенням деяких узвиш, які все ще «не зникли з Ізраїля» (див. 14:3). Як правило, це були місця розташування язичницьких жертовників.

Окрім того, він збагатив храм сріблом та золотом, яке «вніс» туди і від імені «свого батька» Авії, і від самого себе. Таким чином він заповнив нестачу, яка виникла внаслідок грабунку храму під час вторгнення Шішака в часи правління діда Аси (12:9). Зрештою Бог дав Асі період спокою, який тривав аж «до тридцять п'ятого року» його «царювання» (до 876 року до н.е.; однак див. коментарі до 16:1).

3. СОЮЗ АСИ З АРАМІЙСЬКИМ ЦАРЕМ (част. 16)

16:1.  «Тридцять шостого року царювання Аси» Вааса, «ізраїльський цар», вирішив збудувати фортецю на кордоні між Ізраїлем та Юдеєю у Рамі, що за шість миль на північ від Єрусалиму. В такий спосіб він мав намір запобігти подальшому переходу ізраїльтян на південь у Юдею. Однак тут виникає певна трудність розуміння, адже роки правління Вааси (909-886 роки до н.е.: див. 1 Цар. 15:33) вказують на те, що до 36-го року правління Аси минуло вже 10 років, як Вааса помер. Це спонукало деяких науковці зробити висновок, що 35-й рік (2 Хр. 15:19) стосується 35-го року існування Юдейського царства з моменту його відділення від Ізраїля у 931 році до н.е.. Тоді тут іде мова про 896 рік до н.е.. Однак це малоймовірно, адже автор навряд чи назвав би 35-й рік існування Юдейського царства 35-им роком царювання Аси. Скоріш за все, розбіжність між датами є помилкою переписувача, який міг переплутати давньоєврейські числа 35 (15:19) і 36 (16:1) з 15 та 16 відповідно.

16:2-6.  Асу настільки стривожив такий поворот подій, що він підкупом спонукав «Бен-Гадада, арамійського царя, що жив у Дамаску», укласти з ним «союз» і тим самим розірвати «союз з Ваасою». Бен-Гадад так і зробив, після чого вторгся у північний Ізраїль й захопив там декілька важливих «міст». Дан і Авелмаїм (або Авел-Бет-Мааха, 1 Цар. 15:20) знаходилися приблизно за 10 миль на північ від озера Хула, а Ійон (сучасний Мердж Аййин) – неподалік від Авелмаїму у північному керунку. Це змусило Ваасу перестати «укріпляти Раму», завдяки чому Аса зміг забрати «з Рами каміння та дерево, що вживав Вааса до укріплення», й укріпив «ними Геву й Міцпу», міста, які також знаходилися на границі між Юдеєю й Ізраїлем. Гева – це, вочевидь, Гівеа (місто Саула), а Міцпа – то, мабуть, сучасний Небі Самвіл.

16:7-10.  За те, що Аса поклався на Бен-Гадада, «віщий (тобто пророк) Ханані» гостро дорікнув йому й сказав, що оскільки він забув, що це Господь, а не люди-воїни, дав йому перемогу на кушіями та лівіями (14:12), «від цього часу» у нього «будуть … війни». Ця звістка так розсердила Асу, що він «вкинув» пророка «в тюрму» і почав утискати «деяких з народу».

16:11-14.  «У книзі юдейських та ізраїльських царів» (не в 1 і 2 Цар.) занотовано більше деталей стосовно царювання Аси. Згодом, коли Аса «занедужав … на ноги» на 39-му році свого правління (тобто у 872 році до н.е.), він знову «шукав не Господа», а лише «лікарів». Два роки потому (у 870 році) він «помер». Його «поховали» з великими почестями «і запалили на його честь величезне багаття».

Хоча загалом Аса був праведним царем, його царювання споганив той факт, що, злякавшись, він поклався на безбожного Бен-Гадада, а не на Господа, і навіть, коли захворів, не довірився Йому. Роки правління Йосафата, сина Аси (873-848), показують, що впродовж трьох років він царював разом зі своїм батьком. Це може стосуватися періоду фізичної неспроможності Аси бути повноцінним царем.

Г. Йосафат (част. 17-20)

1. МОГУТНЄ ЦАРСТВО ЙОСАФАТА (част. 17)

17:1-9.  Після Аси «царем» став «Йосафат, його син», правління якого літописець щиро похвалив. Цей цар «поставив військо по всіх містах-твердинях» (в тому числі і «в містах Ефраїма, що їх забрав був Аса, батько його»; див. 15:8). Він слідував усім Господнім постановам, «не шукав Ваалів» (щодо слова «Ваалів» див. коментарі до Суд. 2:11), «викорінив з Юди узвишшя й ашери» (щодо слова «ашери» див. коментарі до 2 Хр. 14:3) та будь-які інші об’єкти язичницького поклоніння (17:3-4, 6). Він отримував «дари», через що «у нього було багато добра й слави» (17:5), і посилав учителів («своїх князів …, … левітів, … священиків») по всій Юдеї, щоб вони «навчали народ … Закону Господнього» (вірші 7-9). Цю останню позитивну реформу він провів «на третьому році свого царювання» (вірш 7), напевно, відразу після смерті Аси.

17:10-19.  Йосафата також поважали навколишні народи, настільки, що залишили його у спокої, а деякі з них (в тому числі «філістимляни» та «араби») навіть приносили йому «дари», чим засвідчували свою підпорядкованість йому. Підставою для такої поваги було його неабияке військо, яке Йосафат вміло зібрав довкола себе. Він укріпив захисні міста в Юдеї й забезпечив їх усім необхідним (вірші 12-13), тоді як його військо налічувало 780 000 «мужів відважних … від Юди» і 380 000 – «від Веніямина» (вірші 14-18). І це окрім тих, які знаходилися у «містах-твердинях» (вірш 19). Ці числа видаються непомірно великими, адже його батько мав лише 300 000 воїнів від Юди і 280 000 – від Веніямина (14:8). Дехто припускає, що військо Йосафата утворювалося з військових підрозділів, склад яких зараз важко оцінити (наприклад, давньоєврейське слово, яке тут перекладено як тисяча, може позначати військовий підрозділ, в якому налічувалося не більше 100 вояк, й отже, від Юди було 780 таких підрозділів). Однак, оскільки Давид більш як 100 років тому мав військо з 500 000 воїнів-юдеїв (2 Сам. 24:9), вказана кількість воїнів Йосафата може бути і не завеликою.

2. СОЮЗ ЙОСАФАТА З АХАВОМ (18:1-19:3)

18:1-3а.  Завдяки своїй немислимій військовій силі Йосафат дуже приваблював Ахава, ізраїльського царя, який і боявся його, і хотів мати його за союзника. Ахав був другим царем з династії Омріда в Ізраїлі, найбільш визначної родини в історії Північного Царства. Він прийшов до влади приблизно у той самий час, що і Йосафат (Ахав правив з 874 року до н.е. і до 853 року), та «поріднився з» ним через шлюб (син Йосафата Йорам женився на Аталії, доньці Ахава і Єзавель, 21:6; 22:2б). До кінця свого життя Ахав, який помер у 853 році до н.е., люто ворогував з арамейцями, що мешкали у Трансйорданії (див. 1 Цар. 22:1-4). Якось Йосафат «пішов … в Самарію», столицю Ізраїля, щоб провідати Ахава. Підлестившись до Йосафата з допомогою вишуканого бенкету, Ахав спонукав його піти «на Рамот гілеадський» і тим самим приєднатися до нього у війні супроти арамейців.

18:3б-7.  Йосафат погодився піти «на війну», однак за умови, що Господь схвалить цей задум. Тоді Ахав зібрав «400» лжепророків-найманців (ймовірно, пророків Ашери; див. 1 Цар. 18:19б), які дали своє благословення даному задумові. Однак Йосафат знав, що це були несправжні пророки, і повелів, аби йому привели «Господнього пророка». Єдиним таким пророком був «Міхей, син Їмли», однак Ахав ненавидів його, бо той не поступався своєю чесністю і «нічого доброго» йому не пророкував (див. 2 Хр. 18:17).

18:8-11.  Поки Міхея кликали, інші пророки продовжували пророкувати перемогу. «Седекія» по-особливому підійшов до виголошення пророцтва. Провіщаючи перемогу, він взяв у руки «залізні роги», які, як він сказав, символізували спроможність Ахава розбити своїх ворогів.

18:12-17.  Потім прийшов Міхей, який уже отримав вказівку говорити цареві Ахавові лиш те, що той бажає чути. Отож, коли його перший раз запитали про слушність задуму царів, він сказав, що вони переможуть (вірш 14б), однак невдовзі Міхей вирік істинне послання Господа, чим передбачив поразку ізраїльтян. Він порівняв Ізраїль з вівцями, а їхнього пастуха, якого від них забрали, з Ахавом.

18:18-27.   Далі Міхей переповів своє видіння, в якому «бачив», як Бог послав злого духа, щоб той, ввійшовши в уста пророків Ахава, спонукав їх виректи йому неправду (вірші 18-22). Почувши це, «Седекія (див. вірш 10) … ударив Міхея», який після того напророчив, що Седекія зазнає лиха в день поразки ізраїльтян (вірші 23-24). За такі пророцтва Ахав повернув Міхея «до Амона, посадника» Самарії, «й до Йоаса, царського сина» (вірш 25). Фраза «царський син» – це, вочевидь, звання царського урядовця, а не фактичного сина Ахава (див. Єр. 36:26; 38:6; 2 Хр. 28:7). Ахав також наказав, щоб Міхея вкинули «в тюрму», однак, коли Ахав уже пішов, Господній пророк знову сказав людям, що цар не повернеться «в мирі» (18:25-27).

Видіння Міхея може видатися читачам доволі бентежним, адже воно наче вказує на те, що Бог – автор обману (вірші 18-21). Однак це просто один із багатьох прикладів того, що Господь, будучи Всевишнім, хоча й не ініціює зло, але іноді дозволяє, аби воно трапилося, задля власних цілей (див. 1 Сам. 16:14; Іов. 1:12; 2:5-6; 2 Кор. 12:7).

18:28-19:3.  Знехтувавши пророцтвом Міхея (18:25), Ахав і Йосафат пішли «до бою». Хоча і перевдягнений, Ахав зазнав смертельного поранення від ворожої стріли та «вмер при заході сонця». Йосафат порятувався лише завдяки Божій милості: йому вдалося утекти неушкодженим. Однак, коли він повернувся «в Єрусалим», його зустрів пророк «Єгу, син Ханані» (див. Ханані і Аса в 16:7), і висловив йому свій докір стосовно безбожного союзу з Ахавом (19:1-2). Проте він також і похвалив Йосафата за те, що той викорінював язичництво з Юдеї (див. 17:6) та любив Господа (19:3).

3. ЙОСАФАТ ПРИЗНАЧАЄ СУДДІВ (19:4-11)

19:4-11.  Частиною програми з впровадження реформ Йосафата були його особисті мандрівки Юдеєю, під час яких він заохочував «народ» навертатися до Господа. Він також «настановив» побожних «суддів» по всьому своєму царстві, завданням яких було судити без «сторонничости» й «підкупства» (див. Втор. 16:18-20). Те саме він зробив у Єрусалимі, заснувавши щось на кшталт верховного суду, який мав розглядати справи, що приходитимуть до них від їхніх «братів», «які живуть по своїх містах», тобто з навколишніх регіонів. Головними над цим судом він призначив «Амарія», первосвященика, який наглядав за релігійними справами, і Зевадія (це не той Зевадія, про якого йдеться в 2 Хр. 17:8 і який був левітом), який розглядав цивільні звернення. Левіти ж мали виконувати функцію писарів та допомагати суддям у роботі загалом.

4. ПЕРЕМОГА ЙОСАФАТА НАД ВОРОГАМИ (20:1-30)

20:1-2.  Невдовзі після небезпечної пригоди у Рамоті гілеадському (част. 18) «моавитяни, аммонії, а з ними дехто з маоніїв пішли війною на Йосафата» з-за Йордану. Маонії (див. 1 Хр. 4:41; 2 Хр. 26:7) були арабським племенем, яке мешкало в Едомі та інших місцевостях на схід і на південь від Мертвого моря. Отож, військо («велика сила»), яке згадується в 20:2, було з Едому (див. гора Сеїр [Едом] у віршах 10, 22-23), а не з Араму (див. НМВ, примітки, вірш 2). Йосафат дізнався, що величезне вороже військо перебуває вже в «Хацецон-Тамар» («Енгеді»; див. 1 Сам. 23:29), тобто на західному березі Мертвого моря, і невдовзі піде на Єрусалим.

20:3-12.  Дана ситуація спонукала царя оголосити всенародний «піст» (напевно, для того, аби показати щирість людей; див. 1 Сам. 7:6) та «шукати Господа». Він звернувся до Бога з молитвою, «ставши перед юдейською та єрусалимською громадою в Господньому домі, перед новим двором» (див. 2 Хр. 4:9). Спершу Йосафат возвеличив силу і потугу Бога (20:6), а потім пригадав, як Бог милостиво дав їм, Авраамовим нащадкам, цю землю (вірш 7; див. Бут. 15:18-21) і храм («святиню», 2 Хр. 20:8).

Далі Йосафат нагадав Господеві про Його обіцянку порятувати їх, якщо вони лиш прийдуть шукати Бога «перед» Його «домом» (2 Хр. 20:9; див. 6:28-31). Йосафат завершив свою молитву згадкою про нагальну потребу: юдеї потребували порятунку від тих народів, яких колись «не вигубили» дорогою у Ханаан «з Єгипетської землі». Їм вкрай була потрібна допомога від Господа («в нас нема сили проти цієї великої навали» і « ми не відаємо, що робити», 20:10-12).

20:13-19.  Після зворушливої молитви Йосафата «Дух Господній зійшов на» левіта Ахазієла і спонукав його звернутися до всієї «громади». Його слова були втішними. (Він двічі промовив: «Не бійтесь і не лякайтесь», вірші 15, 17.) Ця «війна», як він сказав, – «Божа», а не їхня. Давид вирік подібні слова, коли зустрівся з Голіятом (1 Сам. 17:47). Тому наступного дня їм лиш треба було виступити та зустріти своїх ворогів у вузькому гірському проході («край долини») під назвою Ціц, що десь у пустелі Юдеї у південно-східному керунку від Єрусалиму, і, щойно побачивши ворога, спинитися та просто дивитися, що робитиме Господь. Після цих слів уся громада припала «обличчям до землі … перед Господом, щоб поклонитись Йому», тим часом як левіти славили Бога «грімким голосом».

20:20-26.  Наступного дня Йосафат і його співці повели людей до вказаного місця у «Текоа-пустині». (Текоа, рідне місто Амоса, Ам. 1:1, знаходилося приблизно за 12 миль на південь від Єрусалиму.) Співці надихали людей своїми підбадьорюючими піснями, в яких закликали вірити «в Господа». А тоді, в момент сутички, Господь вчинив таку плутанину між військовими підрозділами ворогів, що ті «повстали одні проти одного та й вигубили себе». Спершу аммонії й моавитяни билися проти маоніїв («верховинців»), аж поки не повбивали їх усіх, а потім почали воювати між собою. Різанина була такою масовою, що юдеї навіть «не могли нести» всю ту здобич, яку забрали у загиблих. Висловлюючи свою подяку Богові, вони «зібралися … в Долині Благословення» і воздали Йому хвалу за відвічну «милость» до них (2 Хр. 20:21; хесед , «віддана любов»; див. 5:13; 6:14; 7:3, 6).

20:27-30.  Після цього воїни повернулися додому («до дому Господнього») і радісно славили Господа у храмі «з гарфами, цитрами та сурмами». Всі розуміли, що сам Бог допомагає Своєму народові, тому й «страх Божий був тоді по всіх царствах сусідніх країв». Відтоді Йосафат мав «спокій звідусіль».

5. ОСТАННІ ДНІ ЙОСАФАТА (20:31-37)

20:31-33.  Літописець завершив свою історичну оповідь про Йосафата згадкою про його вік («35 років»), коли він прийшов до влади, про тривалість його царювання («25 років») та про ім’я його матері («Азува»). Його заключна оцінка правління Йосафата була загалом позитивною: «Він ходив дорогою батька свого Аси». І все ж Йосафат дозволив, аби «узвишшя» залишилися, і не привів свій «народ» до непохитної відданості Господеві. Колись він викорінив язичницьке поклоніння на узвишшях (17:6), та, вочевидь, деякі з народу відновили їх, а цар нічого їм за це не заподіяв.

20:34-37.  Окрім нотатків про дії Йосафата, які збереглися «в споминах (пророка) Єгу» (див. 19:2; також див. коментарі до 33:18; 1 Цар. 14:19; і див. коментарі у підрозділі «Авторство» у Вступі  до 1 Хр.), літописець додав замітку про невдалу підприємницьку діяльність царя в союзі з Ахазією, сином Ахава (див. 1 Цар. 22:49), які намагалися «будувати» торговельні «кораблі … в Еціон-Гевері» (див. коментарі до 2 Хр. 8:17). Бог зруйнував всі їхні плани, адже, як сказав пророк «Еліезер … з Мареші», де Аса розбив кушіїв, 14:9-15), Йосафат згрішив перед Ним тим, що «уклав» безбожний «союз» (див. част. 19) з представником династії Омріда. «Отож», якимсь чином їхні «кораблі розбились» ще до того, як вийшли в море.

Ґ. Йорам (част. 21)

21:1-3.  Після Йосафата до влади прийшов його син Йорам, найстарший з його семи синів. Йосафат кожному з них дав чимало майна і статків.

21:4-7.  Проте, коли «Йорам … вбився в силу», то вбив «усіх своїх братів та ще й деяких» з царської родини, мабуть, через свої тісні зв’язки з грішними правителями Ізраїлю (вірші 4, 6). Однак і сам він зазнав наглої смерті після доволі короткого періоду царювання, яке тривало всього «8 років» (вірш 5, 848-841 роки до н.е.). Як і його батько, Йорам був тісно пов’язаний з Омрідами, зайшовши так далеко, що навіть одружився з Аталією, дочкою Ахава (вірш 6; див. 22:2). Однак, незважаючи на гріховність самого Йорама, Господь не вигубив народ, адже пам’ятав Свій вічний союз із Давидом (21:7; див. 1 Хр. 17:4-14). Як і «світич», що горів у кожному наметі чи будинку завдяки турботі людей, так і рід Давида не зникав завдяки Богові (див. 2 Сам. 21:17; 1 Цар. 11:36; 15:4; 2 Цар. 8:19).

21:8-11.  Ще з часів Давида й Соломона Ізраїль та Юдея володіли чужоземними провінціями, в тому числі Едомом. Моав вже від’єднався, вчинивши заколот супроти ізраїльського царя Йорама в останні роки життя Йосафата, хоча двоє царів і робили спробу, вочевидь, безуспішну, повернути собі там панівне становище (див. 2 Цар. 3). А тепер і Едом «відпав … від Юди» попри те, що Йорам все ж намагався його втримати (2 Хр. 21:8-10а). «Відпала й Лівна» (вірш 10б), напевно, як наслідок оновленого тиску філістимлян на землі низовин, де власне й знаходилася Лівна (див. вірш 16). Усе це трапилося, як написав літописець, «бо» Йорам «завів розпусту між мешканцями Єрусалиму й попсував Юдею», відійшовши від Господа та практикуючи ідолопоклонство (вірші 10б-11).

21:12-15.  Озвучуючи прокляття, пророк Ілля послав «письмо» Йорамові, в якому звинуватив царя у тому, що той поводився, як ізраїльтянин, а не як його побожні батьки (вірші 12-13). Тому Господь власне й «поб'є великою пошестю народ» його, його «синів…, жінок … і все майно», а на самого нього нашле «тяжку недугу … нутра» (вірші 14-15).

Даний лист від Іллі має велику цінність для тлумачів, адже це єдине занотоване послання від великого пророка. Деякі науковці твердять, що воно не може бути автентичним, бо, як вони кажуть, до часів правління Йорама Ілля вже був узятий на небо. Однак Ілля ще мешкав на землі в часи Йорама, сина Ахава, який посів на престол після свого брата Ахазії у 852 році до н.е. (див. 2 Цар. 1:17).

Дана подія, як зазначив автор 2 Цар., трапилася «у другому році Йорама, … царя юдейського». Хоча самостійне правління Йорама в Юдеї розпочалося вже після смерті Йосафата (848 рік до н.е.), він співцарював зі своїм батьком від 853 до 848 року до н.е.. Також правдою є те, що Йорам не міг вбити своїх братів, поки його батько був іще живий, тобто до 848 року, тож Ілля цілком очевидно міг знати про даний факт. А оскільки неможливо точно встановити час взяття Іллі на небо, цілком імовірно, що це трапилося ні в 848 році до н.е., ні навіть у найближчі роки.

21:16-20. Пророцтва Іллі почали збуватися. «На Юдею» напали філістимляни й південні араби, суміжні «із кушіями» (які мешкали в Куші, що у південній Аравії, а не в тому, що в північно-східній Африці). Вони пограбували царський палац і забрали звідти «геть усе добро», в тому числі «синів його та жінок його», окрім «найменшого з … синів». «До того усього» Йорам занедужав «на … невигойну хворобу» (див. вірш 15). Важко сказати, що це була за хвороба, адже у віршах 15, 18-19 міститься дуже мало інформації про її симптоми. Поховали Йорама без почестей («народ не запалив на його честь вогнища», як тоді, коли помер Аса, 16:14). Йорама ніхто не оплакував, бо це він зробив народ таким злиденним. Як і декілька інших юдейських царів, він був похований у Єрусалимі, «але не в царському гробовищі» (див. 24:25; 26:23; 28:27).

Д. Ахазія (22:1-9)

22:1-5а.  Ахазія був наймолодшим сином Йорама і єдиним, який уцілів (див. 21:17). Він «став царем» і «царював … 1 рік» (841 рік до н. е.). «Було» йому «22 роки» на той час. В оригіналі давньоєврейською мовою тут міститься число «42» (див. НМВ, примітки), однак це, скоріш за все, помилка переписувача, адже в 2 Цар. 8:26 також вказується число 22. Оскільки його батько був мертвий, а його матір’ю була Аталія, дочка Ахава (і внучка Омрі), не дивно, що короткотривале царювання Ахазії характеризувалося суцільним злом. Він слухав тим самих дорадників, що й колись його батько, і навіть пішов за їхньою радою «на війну проти Хазаела, арамійського царя», як союзник Йорама, сина Ахава й ізраїльського царя. Ахав загинув у Рамоті гілеадському (2 Хр. 18:34), а Хазаел, убивши Бен-Гадада, був на той час «арамійським царем» (2 Цар. 8:14-15).

22:5б-9.  Йорам, цар ізраїльський, отримав поранення в бою під Рамотом гілеадським і «повернувся» у своє помешкання, що в Ізраїлі, «гоїтись від ран». Ахазія «прийшов відвідати» його, мабуть, з огляду на тісні родинні зв’язки, які існували між ними (Йорам був братом Аталії, а отже, дядьком Ахазії). Поки вони обидва були в Ізраїлі, Єгу, син Німші, ізраїльський воєначальник, якого Господь обрав бути наступним ізраїльським царем (див. 2 Цар. 9:1-13), віднайшов їх там. Вбивши Йорама (2 Цар. 9:24), Єгу переслідував й Ахазію (який «ховався в Самарії», що приблизно за 20 миль на південь), віднайшов його та повернув назад в Ізраїль.

Літописець тут наче стверджує, що Ахазія в Ізраїлі й помер (2 Хр. 22:9), однак автор Книг Царів написав, що Ахазія помер у Мегідо (2 Цар. 9:27). Напевно, обидві ці розповіді доповнюють одна одну. Ахазія втік у Самарію, де був схоплений людьми Єгу, які власне й привели його до Єгу. Тим часом Єгу покинув Ізраїль і дорогою зустрів Ахазію, якого вже повертали назад. Люди Єгу поранили Ахазію, однак він утік від них у Мегідо, де й помер (2 Цар. 9:27).

Слуги царя поховали його в Єрусалимі (2 Цар. 9:28). Єгу ж, убивши двох царів, мало не винищив дощенту царські сім’ї й Ізраїля, й Юдеї (2 Хр. 22:8; див. 2 Цар. 10:1-14). Це дало змогу Єгу закріпити своє панівне становище на півночі. З Давидової династії не залишилося жодного нащадка чоловічого роду, за виключенням Йоаса, маленького сина Ахазії, який мешкав у Єрусалимі (див. 2 Хр. 22:11).

Е. Аталія (22:10-23:21)

22:10-12.  Пустий престол Юдеї зайняла Аталія, грішна мати Ахазії, ізраїльтянка, яка продовжила криваву різанину, розпочату Єгу, і «вигубила» всіх членів царської родини «дому Юди», яких лиш змогла віднайти. Це, звісно ж, означає, що вона вбила і багатьох своїх власних нащадків, адже була царицею-матір’ю! Дякуючи Йошават, сестрі Ахазії, маленький Йоас, її племінник, порятувався і, «схований у домі Божому», прожив там усі 6 років царювання Аталії (841-835 до н.е.).

23:1-3.  Врешті у 835 році Йояда, священик (і чоловік Йошават, 22:11), вдався до рішучих дій. Бажаючи відновити царювання династії Давида і, зокрема, Йоаса, він розробив план разом з п’ятьма воєначальниками, відповідно до якого вони «зібрали левітів … і голів родин» Юдеї у Єрусалимі та змусили їх підтримати молодого царя, провівши формальний обряд коронування.

23:4-7.  Після цього Йояда розділив священиків і левітів на три групи, які розмістив у храмі, у «палаці» та «коло брами Єсод» (брама Сур, яка згадується в 2 Цар. 11:6, – це, вочевидь, просто інша назви тієї ж самої брами). «Увесь же народ» розмістився «в дворах Господнього дому». Оскільки лише священики й левіти мали право входити «у дім Господній», усі інші залишалися за його стінами, щоб охороняти царя.

23:8-15.  Тоді вся громада взяла «списи та … щити» зі сховищ храму і приготувалася до приходу молодого Йоаса. Коли все було готове, Йояда вивів його до людей, і ті «наділи на нього вінець та відзнаки й настановили його царем». Йояда ж і його сини «помазали його», після чого всі дружно почали вигукувати: «Нехай живе цар!»

Коли Аталія почула «клик народу», то пішла у храм, де відразу збагнула, що стала жертвою державного перевороту. В розпачі вона «роздерла на собі одежу» (див. Бут. 37:29, 34; ІсНав. 7:6; Іов. 1:20; 2:12) і закричала: «Зрада, зрада!» Даний переворот, однак, не обійшовся без кровопролиття. Йояда звелів вивести Аталію та її прибічників з храму і стратити їх біля «кінської брами царського палацу».

23:16-21.  Потім Йояда спонукав увесь народ виголосити завітну клятву («заключив союз»), що всі вони, як і він сам та новий цар, будуть віддані Господеві. Відповідно до цієї обітниці усі люди пішли «у божницю Ваала й» зруйнували її, а також порозбивали її «жертовники … та бовванів» і «вбили» Маттана, «жерця Ваалового» (згідно з Законом, Втор. 13:5-10). Після цього Йояда відновив повсякчасні обов’язки священиків й левітів так, як велів колись Давид. Потім, «нарешті», «взяв … царя» та разом з усіма старшими народу повів його «в царський палац», де вони офіційно «посадили» його «на царський престіл». Врешті-решт у Юдеї знову запанував спокій.

Є. Йоас (част. 24)

1. ЙОАС ВІДБУДОВУЄ ХРАМ (24:1-16)

24:1-3.  Йоас, який був єдиним уцілілим сином Ахазії, прийшов до влади у віці семи років «і царював 40 років» (835-796 роки до н.е.). Перші декілька років він знаходився під опікою «священика Йояди» і залишався відданим Господеві ввесь час. Йояда навіть «взяв йому дві жінки».

24:4-7.  Згодом (напевно, десь за 20 років потому; див. 2 Цар. 12:6) молодий монарх вирішив «відновити дім Господній», який було розграбовано в часи правління безбожної Аталії. Однак, щоб це зробити, потрібні були кошти. Тому він наказав священикам й левітам піти до людей та взяти з них храмовий податок, передбачений Законом Мойсея (див. Вих. 30:12-16). Вочевидь, його вже багато років не збирали. Коли ж він побачив, що левіти не квапляться із цим, то дорікнув Йояді за те, що той не пильнує, аби його підопічні ретельно виконували царський наказ (2 Хр. 24:4-6). Частково потреба у відбудові дому Господнього виникла тому, що його було розграбовано й «усе святе … вжили для» поклоніння Ваалам.

24:8-16.  Облишивши ідею з допомогою левітів у зборі коштів, Йоас видав офіційний указ, згідно з яким усі люди царства мусили приносити «податок» у Божий дім і класти його у спеціально приготовану для цього «скриньку», яка висіла «при дверях дому Господнього знадвору» (вірші 8-9). Люди настільки щедро відгукнулися на це, що дана скринька дуже швидко наповнювалася і її слід було знову і знову випорожнювати (вірші 10-11). Ці гроші використовувалися для оплати праці майстрів, які займалися відновленням храму (вірш 12). Вони «виконували» свою роботу швидко, ретельно і доволі економно, що навіть вже після закінчення робіт ще залишилися кошти, які потім було використано для виготовлення необхідного храмового устаткування та посуду для поклоніння (вірші 13-14). На жаль, однак, Йояда «помер», і разом з ним помер дух позитивних духовних перетворень (вірші 15-16).  

2. ГРІХ ЙОАСА ТА ЙОГО ВБИВСТВО (24:17-27)

24:17-20.  Йоас так само легко піддався негативному впливові і почав чинити зло «після смерти Йоаса», як і піддавався позитивному впливові та чинив добро до того. Він слухав князів, які лестощами спонукали його покинути поклоніння у домі Господньому та замінити його на ханаанські обряди родючості (вірші 17-18а). Це, звісно ж, не сподобалося Господеві, тож Він «посилав … пророків», які суворо засуджували це зло, однак все було марно (вірші 18б-19). Зрештою Бог послав «Захарію, сина священика Йояди», сказати людям, що через те, що вони «покинули Господа», «Він» також їх «покинув» (вірш 20).

24:21-22.  Це так розлютило натовп, що вони «вбили» Захарію «камінням», і не просто десь там, а в самому «дворі Господнього дому»! Навіть Йоас, забувши «про доброту» Йояди, долучився до вбивства Захарії. Можливо, саме про цього Захарію говорив Ісус в Мт. 23:34-35. Якщо це так, тоді цей Захарія був сином Варахії, а також «сином» (тобто внуком) Йояди (див. коментарі до Мт. 23:35). Однак, Ісус міг говорити і не про цього Захарію з 2 Хр., а про Захарію, який написав одну з книг Старого Завіту, що носить його ім’я, бо він таки був  сином Варахії. Коли Захарія помирав, то виголосив божественне прокляття на царя.

24:23-27.  Невдовзі за смерть пророка було відплачено. Вже наступного року (навесні) арамії вторглися «в Юдею», повбивали «всіх» її «старшин» і забрали велику «здобич». (Інші сутички між юдеями та араміями відбувалися за правління царя Ахазії, 22:5, й Ахаза, 28:5.) Араміям вдалося це зробити навіть попри те, що «військо» їхнє було невелике. Тому всі розуміли, що це Господь покарав Йоаса.

Після того, як арамії «вийшли від нього, заставши його в тяжкій хворобі», слуги Йоаса «убили його» за те, що той зробив із Захарією. Вони, безумовно, гадали, що це пом’якшить божественний гнів. Йоаса не було вшановано і після смерті, адже його, як і декількох інших юдейських царів, «не поховали … в царському гробовищі» поруч із предками (див. 21:20; 26:23; 28:27) та праведним священиком Йоядою (24:16). Імена двох убивць також зазначено в 2 Цар. 12:21, однак літописець додав, що один із них був сином «аммонійки», а інший – «моавитянки». Вочевидь, у такий спосіб він обвинуватив чужинців у тому, що трапилося з помазаним сином Давида. Фраза «книги царів» може стосуватися старозавітних 1 і 2 Книг Царів.

Ж. Амасія (част. 25)

25:1-4.  Після смерті Йоаса царем став його син Амасія, який правив країною «29 років» (796-767 роки до н.е.). Літописець написав, що загалом «він чинив угодне в очах Господніх, та не з усього серця». Одним із його перших офіційних вчинків стала помста за смерть батька (див. 24:25-26), однак його відданість Богові була засвідчена тим, що він пощадив «дітей» тих слуг, «що вбили царя», згідно з постановою Мойсея, за якою «дітей» не можна карати за гріхи їхніх «батьків» (див. Втор. 24:16).

25:5-10.  Амасію цікавили й військові справи, про що свідчить мобілізація ним «300 000 добірних вояків». Він навіть «найняв 100 000 ізраїльтян … за 100 талантів срібла» (приблизно 3 ¾ тони; див. НМВ, примітки). Однак це було рівнозначно укладенню безбожного союзу, на що прямо вказав йому «чоловік Божий» (чиє ймення тут не вказано). Він також нагадав цареві, що «Господь не з Ізраїлем», тому «у битві» Він не буде і з Юдеєю, якщо ізраїльтяни знаходитимуться поруч. Амасія визнав слушність даної поради, однак турбувався про те, як повернути собі срібло, вже виплачене ізраїльтянам. Щодо цього пророк сказав, що Бог «може дати» йому «багато більше від цього». Отож, Амасія відіслав ізраїльтян додому, проте вони сповнилися «люті» через те, що їх не долучили до битви. Немає жодного сумніву, що вони почувалися обкраденими, адже в такий спосіб були позбавлені можливої здобичі.

25:11-16.  «Тоді» юдеї виступили проти «синів Сеїру» (едоміїв; див. Бут. 36:9; 2 Хр. 20:2 і 20:22) у Соляній долині (ймовірно, соляних рівнинах на південь від Мертвого моря) й убили «10 000» з них. (Щодо інших сутичок у даному місці див. Бут. 14:3; 1 Хр. 18:12.) Виявляючи неабияку жорстокість, вони взяли 10 000 полонених та «поскидали їх з верха Скелі, і всі вони порозбивались». (Високі скелі також були в тій місцевості; див. Авд. 1, 3.)

Тим часом розгніване ізраїльське «військо (див. 2 Хр. 25:6, 10) … накинулося на юдейські міста» в центральних та південних регіонах Ізраїлю (див. коментарі щодо Бет-Хорону у 8:5), вбило «3 000» осіб і захопило «силу здобичі».

«Як же» Амасія «повертався назад» після перемоги над едоміями, то «приніс» з собою, як частину здобичі, богів того краю. Він «поставив їх у себе» і поклонявся їм, що було справжнім богохульством. Через це «Господь послав до нього пророка» (ймення якого також невідоме; див. 25:7), аби той дорікнув йому. «Чому, – спитав Божий чоловік, – ти звертаєшся до богів народу, які не спасли свого народу від твоєї руки?» Цар відреагував миттєво і погрозив убити Божого чоловіка на місці, якщо той не припинить. У своєму останньому зверненні до царя «пророк» дав йому зрозуміти, що він таки зазнає Божої кари за те, що вдався до ідолопоклонства та відкинув раду пророка.

25:17-19.   Після цього Амасія обернув свої сили супроти вторгнень ізраїльтян у його міста. Він, фактично, зумисне провокував «Йоаса, … ізраїльського царя» (внука Єгу), вдатися до військових дій. Однак Йоас відповів йому у формі притчі чи то байки. У ній йшлося про «будяк» (Амасію), який вимагав, аби кедр (Йоас) видав свою «дочку за жінку» його «синові». За таку самонадіяність будяка винагородили тим, що «дикі звірі (ізраїльське військо) … розтоптали» його. Йоас сам розтлумачив свою власну оповідку і сказав, що «серце» Амасії «пнеться до могутности», хоча він «побив» лише незначних «едоміїв». Тож йому краще сидіти «дома» і не «накликати» на себе «лихо».

25:20-24.  Однак Амасія не придав значення погрозливій відповіді Йоаса, «бо» Бог вирішив застосувати Йоаса для покарання Амасії за ідолопоклонство. Через це ізраїльтяни напали на Юдею, здобули там приголомшливу перемогу і спіймали самого Амасію «у Бет-Шемеші» (приблизно за 15 миль на південний захід від Єрусалиму). Звідти вони привели знеславленого царя «у Єрусалим», розвалили значну частину («на 400 ліктів») його муру «від брами Ефраїма» (див. Неєм. 8:16; 12:39), що на півночі, і «до» північно-західної «наріжної брами» (див. Єр. 31:38; Зах. 14:10; див карту «Єрусалим в часи Неємії» поблизу Неєм. 2), забрали «усе» храмове «золото й срібло й ввесь посуд», за чим наглядала родина Оведедома (див. 1 Хр. 26:4-8), а також «скарби царського палацу» і полонених та повернулись «у Самарію».

25:25-28.  Амасію або залишили тоді жити у Єрусалимі, або його повернули туди згодом, бо він пережив Йоаса на «15 років». Однак його люди перестали поважати його, і він, зрештою, був змушений втекти «у Лахіш» (що приблизно за 30 миль на південний захід від Єрусалиму). Та навіть у цьому місті він не був у безпеці, бо наймані вбивці знайшли його там і «вбили», після чого «привезли» його тіло в Давидгород і поховали. Його батько Йоас також загинув від рук убивць (див. 24:25-26).

З. Уззія (част. 26)

26:1.  Амасія, вочевидь, не думав про те, хто буде його наступником на престолі царя, адже відразу після його смерті сам «народ … взяв» його юного сина «Уззію» (Азарію, див. 2 Цар. 14:21) і настановив «його царем». На той час йому було лише «16 років». Уззія царював надзвичайно довго – аж «52 роки» (див. 2 Хр. 26:3; 790-739 роки до н.е.) Тут, однак, постає, серйозна хронологічна проблема. Амасія царював з 796 року і до 767 року до н.е., отож, якщо Уззія почав царювати у 790 році, то виходить, що він співцарював зі своїм батьком впродовж 23 років. І все ж літописець (як і автор 2 Цар.) вказав, що Узія прийшов до влади після Амасії і що на той час йому було лише 16 років. Як же тоді він міг співцарювати з Амасією впродовж 23 років?

Інформація про часи правління обох царів ґрунтується на підставах, які надто складні, аби тут розглядатися. (Детальне обговорення даного питання див. у Edwin R. Thiele, The Mysterious Numbers of the Hebrew Kings . Rev. ed. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1983, pp. 113-23.) Оповіді, які містяться тут, можна розглядати як такі, що цілком відповідають датам, зазначеним вище. Найкращим тлумаченням цього слугує те, що старші Юдеї, побоюючись ще на початку правління Амасії, що він ненадійний і недосвідчений, зробили його юного сина Уззію його замісником. Іншими словами, після всього шести років царювання Амасії (796-790 роки до н. е.) Уззія, якому на той час (у 790 році) було 16 років, був призначений замісником царя. З того часу і до смерті Амасії (767 рік до н.е.) вони правили країною разом, а це впродовж 23 років (790-767). Потім Уззія царював сам впродовж наступних 29 років, допоки не помер.

Звісно, тоді виходить, літописець мав на увазі, що народ Юдеї зробив 16-річного Уззію замісником царя, а не повноправним самостійним царем (2 Хр. 26:1). На користь даного факту свідчить те, що Уззія отримував релігійні уроки від Захарії (вірш 5). Захарія ж, однак, був закиданий камінням до смерті деякими юдеями ще до того, як у 796 році до н.е. помер попередник Амасії Йоас (24:21-22). Уззія, отже, був на той час уже в такому віці, коли міг навчатися (цілком імовірно, що в 796 році йому було 10 років). Його самостійно прийняті рішення не могли вступити в силу аж до його повноправного одноосібного правління, яке розпочалося у 767 році до н.е., тому саме вони цікавили історика якнайбільше.

26:2.  Уззія забрав в едоміїв Елат і «відбудував» його. (Щодо місця знаходження Елату див. коментарі до 8:17.) Вочевидь, едомії здобули владу над Елатом, коли збунтувалися і від’єдналися від Юдеї за часів правління Йорама (21:8-10), прапрадіда Уззії. Згодом, уже за царювання Ахаза, внука Уззії, едомії знову здобули Елат (2 Цар. 16:6).

26:3-8. Бог винагородив побожність Уззії успіхом у декількох сферах, в тому числі у військових справах. Він «розвалив» мури таких філістимлянських міст, як-от Гат, Явне та Ашдод, і відбудував інші у цих краях. Він успішно проводив військові кампанії «проти арабів, що жили в Гур-Ваалі (місцезнаходження невідоме), та проти маоніїв (див. 1 Хр. 4:41)». Аммонії також визнавали його верховенство, «і слава (див. 2 Хр. 26:15) про нього дійшла аж до» кордонів «Єгипту».

26:9-15.  Щодо внутрішніх справ, то «Уззія збудував башти в Єрусалимі» у різних місцях, що на мурах, і, ймовірно, відбудував та укріпив той мур, який Йоас колись зруйнував (див. 25:23). (Щодо Наріжної брами див. коментарі до 25:23; щодо Долинної брами, яка, вочевидь, була у західному мурі міста Єрусалим, див. Неєм. 2:13, 15; 3:13; щодо фрази «на розі» муру див. Неєм. 3:19-20, 24-25.) Він також здійснив широкомасштабні сільськогосподарські проекти «в пустині, … на полонинах … по горах та по селах». Він реорганізував своє «військо», яке налічувало «301 500» мужів (своєю чисельністю дане військо нагадує військо Амасії, 2 Хр. 25:5), у гарно треновані та добре озброєні загони під проводом 2600 «голів над батьківськими домами». Він першим застосував певні види нової зброї, як-от катапульти для метання стріл і великого «каміння» на далеку відстань. Все це дуже позитивно вплинуло на його репутацію (див. 26:8) та збільшило його силу.

26:16-20.  Однак велика сила Уззії зробила його пихатим, що було «йому на погибель» (див. Прип. 16:18; 18:12). Вочевидь, він почав покладатися на людей і зброю більше, ніж на самого Господа. Він навіть наважився ввійти «у храм Господній, щоб палити кадило», хоча це було святотатством і за це «священик Азарія» та інші «80 Господніх священиків» різко засудили його. Цим він порушив Закон (2 Хр. 26:16-18), згідно з яким палити кадило мав право лише священик (Вих. 30:7-8). Уззія «розсердився», однак доречність докору священиків була в ту ж мить засвідчена, коли «на чолі» царя з’явилася «проказа». Це зробило царя обрядово нечистим, тож він мав негайно покинути храм (2 Хр. 26:19-20; див. Лев. 13).

26:21-23.  «По день своєї смерти» Уззія залишався «прокаженим», настільки, що «жив … в окремому місці» й був змушений передати правління країною своєму синові Йотаму. Через свою недугу він зазнав остракізму навіть після своєї смерті і був похований « при  царському гробовищі», а не в  ньому (див. 21:20; 24:25; 28:27). Інші відомості про Уззію можна віднайти, як зазначив літописець, у писаннях пророка Ісаї (див. Іс. 1:1; 6:1).

И. Йотам (част. 27)

27:1.  Царювання сина Уззії Йотама розпочалося у 750 році до н.е., й, отже, накладається на царювання Уззії десь на 11 років (допоки у 739 році Уззія не помер). Даний факт легко зрозуміти з огляду на неспроможність Уззії повноцінно виконувати функції царя впродовж останніх років свого життя (26:21). Однак Йотам також співцарював зі своїм сином впродовж чотирьох років (735-731 роки до н.е.), та згадка про «16 років» (див. 27:8) його царювання їх не включає. Часом його одноосібного царювання були 16 років від 750 року й до 735 року до н.е..

27:2-4.  Його правління було майже бездоганним (див вірш 6), однак «народ грішив далі» і був невірний Господеві (див. 2 Цар. 15:35). Серед його будівельних проектів була верхня брама (див. 2 Хр. 23:20) «дому Господнього» (тобто північний бік зовнішнього двору) та реконструкція муру Офелу, який оточував старе місто Єрусалим (див. 33:14). Йотам також продовжував втілювати проекти свого батька Уззії «у горах» та «в лісах».

27:5-9.  Вочевидь, аммонії перестали платити данину (див. 26:8), тому Йотам і воював із ними та «переміг». Тепер вони були змушені платити «100 талантів срібла (3 ¾ тони), 10000 корців пшениці (62 000 бушелів) й 10 000 корців ячменю». Це вони робили впродовж трьох років поспіль, після чого, напевно, податок було зменшено. Про інші дії Йотама можна було довідатися з книги «ізраїльських та юдейських царів». Частина з них відтворена в 1 і 2 Цар. (див. 2 Цар. 15:32-38).

І. Ахаз (част. 28)

28:1-4.  Ахаз співцарював з Йотамом впродовж чотирьох років (див. коментарі до 27:1). Отож, як зазначив історик, Ахаз самостійно «царював … 16 років» (731-715 роки до н.е.). На відміну від свого предка Давида, Ахаз був грішним, «ходив дорогами ізраїльських царів» (тих, які були у Північному Царстві та чинили зло). Він робив «боввани ваалам», «приносив  жертви» у долині «Бен-Гінном» (див. 33:6), у тому числі людські (він спалив там навіть власних «синів»!), і практикував ханаанський культ «на узвишшях» (див. коментарі до 14:3) та «на горбах» (див. інші коментарі щодо його гріхів у 28:19, 22-25).

Принесення в жертву людей ототожнювалося, зокрема, з амонійським богом Молехом і суворо заборонялося Законом (див. Лев. 18:21; 20:2-5; Втор. 12:31). Його практикували саме у долині Гінном, яка знаходилася відразу на південь та на захід від Єрусалиму, у місці, яке згодом почали називати Геєною (від ге , «долина», і власного імені Гінном ). Через вогонь, який палав там під час цих жертовних оргій, а також для спалення сміття, слово Геєна стало синонім пекла (див. коментарі до Мт. 5:22).

28:5-8.  Через величезні гріхи Ахаза супроти Бога, він потрапив у «руки» араміїв (чиїм царем на той час був Рацон, 2 Цар. 16:5), які забрали «силу бранців … у Дамаск». Це вже втретє арамії воювали з юдеями (див. 22:5; 24:23). Ахаз також зазнав поразки з боку ізраїльського війська під проводом їхнього царя Пекаха, який убив «120 000» юдейських воїнів «за один день». Ці втрати зачепили і власну сім’ю Ахаза, і його придворних. Окрім того, ізраїльтяни «забрали … 200 000 жінок, синів та дочок» Юдеї «у Самарію».

28:9-15.  Як зазначено у 2 Цар. 16:5, Ахаз не зазнав цілковитої поразки, але, безумовно, був недалеко від неї. Тим часом «Одед», пророк із Самарії, переконав ізраїльських «начальників» у тому, що Бог не задоволений («гнів Господній палає на вас») тим, що ізраїльтяни взяли полонених» із Юдеї, щоб зробити їх невільниками. Ці начальники (чотирьох із них названо на ім’я у 2 Хр. 28:12) наказали військові, яке поверталося, не приводити «полонених» у Самарію. Вони дали полоненим їжу, одяг і відвели «в Єрихон», звідки ті могли повернутися на батьківщину. Яка ж у всьому цьому глибока іронія: ізраїльтяни слухали Господа, а юдеї – ні!

28:16-18.  Незадоволений тим, що добрі вчинки ізраїльтян у стосунку до юдеїв могли стати початком нової, позбавленої ненависті ери, Ахаз звернувся по допомогу «до асирійського царя», яким на той час був Тіглатпіласар ІІІ (745-727 роки до н.е.). Ісая спробував зупинити Ахаза та відговорити його від задуму вступити у переговори з ассирійцями (див. Іс. 7:4-9). Однак такий крок, на думку Ахаза, був необхідний, бо зі сходу зростав тиск з боку едоміїв (див. коментарі до 2 Хр. 26:2), а з заходу («на низині») та півдня – з боку філістимлян. Окрім того, звісно ж, існувала постійна загроза з боку араміїв та ізраїльтян (див. 28:5-8), факт, про який ідеться в 2 Цар. 16:5-9 та Іс. 7:1-17.

28:19-27.  Тіглатпілесар «завдав» Юдеї «тільки лиха і не допоміг» Ахазові, хоча й отримав від нього щедрий хабар, що включав «скарби з дому Господнього, царської палати й від князів».

Автор Книг Царів, проте, написав, що Тіглатпілесар взяв до уваги прохання Ахаза, через що напав на Дамаск, столицю араміїв, та розгромив її (2 Цар. 16:9). Однак такі відомості не суперечать тому, про що написав літописець, якого більше непокоїли духовні, а на військові наслідки. Врешті-решт стосунки Ахаза з ассирійцями стали причиною справжнього лиха. Про це можна судити вже з того, що Ахаз «приносив жертви» арамейським «богам», яких мав намір задобрити, бо ж арамії «побили» юдеїв (2 Хр. 28:5).

Перемога араміїв переконала Ахаза в тому, що ці «боги» вищі і сильніші за Бога Ізраїля (Ягве). Однак Ахаз не зауважив, що ці самі арамії (та їхні боги) зазнали поразки з боку ассирійців. Якщо мислити логічно, Ахаз мав тоді почати поклонятися вже ассирійським богам. Та як би там не було, Ахаз відійшов від Господа, пограбував і занедбав Господній дім. Замість цього він заснував центри язичницького поклоніння «по всіх кутках в Єрусалимі» і «в кожному місті Юдеї» (див. вірші 2-4). Насамкінець, перелічуючи та засуджуючи недобрі вчинки цього царя, автор зауважив, що після смерті Ахаза цілком заслужено «поховали … в Єрусалимі», а не «в гробовищі юдейських царів» (див. 21:20; 24:25; 26:23). Літописець не один раз зазначав, що нещастя, яких зазнавала тоді Юдея, були Божою карою, що сходила на народ за гріхи Ахаза та самих юдеїв (28:9, 19, 25б).

Ї. Єзекія (част. 29-32)

1. ОЧИЩЕННЯ ХРАМУ (част. 29)

29:1-9.  Єзекія, чиє одноосібне царювання тривало «29 років» (715-686 роки до н.е.), також, вочевидь, співцарював зі своїм батьком Ахазом впродовж 14 років (729-715). Оповідь про його життя, яка міститься в 2 Хр., охоплює 29-річний період часу вже після 715 року. Ізраїль, Північне Царство, вже знаходився на той час під владою ассирійців, які захопили його у 722 році до н.е., а його людей вивезли геть у великих кількостях (див. 2 Цар. 17:1-6).

Єзекія був одним із найкращих царів (2 Цар. 18:5). «Першого ж року свого» одноосібного «царювання» (у 715 році до н.е.) він «відчинив двері дому Господнього», полагодив їх і відновив там служіння, оскільки Ахаз, його грішний батько, занедбав Божий храм (2 Хр. 28:24). Єзекія зібрав священиків і левітів перед Господнім домом («на майдані, що на схід сонця») та наказав їм освятитися, щоб очистити та привести до ладу храм, який, особливо в часи правління Ахаза, зазнав неабиякого нівечення і плюндрування. Саме тому Господь в Своєму гніві (див. 28:9, 25) наслав на народ покарання, таке велике, що через нього багато людей потрапило в полон до араміїв, ізраїльтян та едоміїв (див. 28:5-8, 17).

29:10-14.  Тепер Єзекія мав намір оновити колишній «союз» Мойсея «із Господом», щоб Він знову поблагословив Свій народ. Левіти охоче підтримали його і заступили на службу згідно призначених черг. Гершонії та мерарії утворювали менші групи (вірш 12), тоді як кегатії поділилися на групи за родинами Еліцафана (вірш 13; див. 1 Хр. 15:8) і Гемана (2 Хр. 29:14; див. 1 Хр. 15:17). Асаф, однак, був гершонієм, а Єдутун – мерарієм (2 Хр. 29:13-14). З 14 левітів, перелічених тут, шестеро було з роду Кегата і по чотири з роду Гершона та Мерарі відповідно.

29:15-19.  «Вони» разом зі своїми братами-помічниками почали виносити «до Кедрон-потоку» (див. 15:16; 30:14) всю «нечисть» із храму. Таким чином Єзекія робив усе «згідно з словами Господніми», занотованими у Втор. 12:2-4. Потім впродовж восьми днів вони повторно освятили все, що було у дворі Господнього дому, а впродовж наступних восьми днів і все, що було в храмі. Коли левіти завершили, то доповіли Єзекії, що не лише повторно освятили храм і все його устаткування та посуд, але й також повернули туди все те, що Ахаз колись виніс для використання у язичницьких практиках поклоніння (2 хр. 29:18-19; див. 28:24).

29:20-30.  Наступного дня Єзекія повів своїх людей на урочисте здійснення жертвопринесень (в тому числі 28 тварин як «жертву за гріх» див. Лев. 4:1-5:13), щоб таким чином спокутувати всі гріхи (2 Хр. 29:20-24). У присутності музикантів та співців, які знаходилися на своїх призначених місцях, принесення жертв, у тому числі «всепалення» (див. Лев. 1), урочисто розпочалося під акомпанемент вокальної й інструментальної музики (2 Хр. 29:25-28). Левіти грали на цимбалах, гарфах та цитрах – так, як наказав колись Давид, переносячи ковчег завіту у Єрусалим (див. 1 Хр. 15:16, 19; 16:4-5). Незрозуміло, однак, чому тут згадуються Гад і Натан. Та як би там не було, під час цих урочистостей священики грали на сурмах, як і тоді, коли ковчег переносив у храм Соломон (2 Хр. 5:12-13). Потім «цар і всі, хто були при ньому, впали на коліна й поклонились» Господеві під спів псалмів «Давида та Асафа» (29:29-30).

29:31-36.  Оскільки «жертви», щойно піднесені, призначались у покуту за царство, святиню й Юдею (вірш 21), тепер Єзекія дав змогу кожному зокрема принести жертви згідно з власними побажаннями. Отож, «громада» принесла «70 волів, 100 баранів та 200 ягнят … на всепалення» (вірш 32), і це окрім особистих «присвячень», що включали «600 волів та 3000 овець» (вірш 33) на всепалення та як «подячні приносини» (вірш 31). У Лев. 3; 7:11-21 подячні приносини називаються мирними жертвами. Ці всепалення та подячні жертви були виявом особистої набожності кожного учасника даних урочистостей і приносилися на додаток до тих, що слугували покутною жертвою за ввесь народ загалом. Вино також було серед пожертв («та із зливанням»), оскільки було необхідною складовою щоденних всепалень (Вих. 29:38-41). З огляду на те, що для такого об’єму робіт самих «священиків було занадто мало», левіти «допомагали їм» різати тварин. «Отак», за перший місяць свого царювання Єзекія спромігся відновити службу «в домі Господньому», чому сам він «й увесь народ» щиро «раділи» (2 Хр. 29:35б-36).

2. ВЕЛИКЕ СВЯТО ПАСХИ (30:1-31:1)

30:1-5.  Маючи велике бажання справити «Пасху на честь Господа» вже першого року свого правління, Єзекія послав запрошення «по всьому Ізраїлю та Юдеї», в тому числі племенам Ефраїма й Манасії, щоб усі вірні прийшли на святкування. Деякі люди з цих двох північних племен, вочевидь, не були захоплені в полон ассирійцями. Зазвичай, Пасху святкували першого місяця (відповідно до релігійного календаря; див. Вих. 12:1-2), але Єзекія не міг швидко висвятити достатню кількість священиків (див. 2 Хр. 29:34), та й люди не могли б так хутко добратися з далеких країв (30:3). Отож, було вирішено відсвяткувати Пасху «другого місяця», тобто в квітні-травні (див. Чис. 9:10-11).

Даний задум сподобався «цареві й усій громаді», після чого звістка про це розлетілася «від Версавії до Дана» (найпівденніших та найпівнічніших міст в Юдеї та Ізраїлі) в очікуванні великої кількості вірних (див. 2 Хр. 30:13).

30:6-14.  Єзекія видав указ (вірші 6-9), згідно з яким усі ізраїльтяни, що спромоглися уникнути полону «асирійських царів», мали покаятися у своїх гріхах, навернутися до Господа, прийти до Нього та служити Йому. А щоб засвідчити щирість розкаяння, їм необхідно було зібратися у Єрусалимському храмі («прийдіть до Його святині») на святкування Пасхи. Це було одне з трьох щорічних свят, під час яких кожен зрілий чоловік мав прийти у Єрусалим (Втор. 16:16). Як казав Єзекія через своїх гінців, зібравшись докупи на свято Пасхи, вони зможуть отримати прощення від Бога і навіть сподіватися на повернення своїх рідних, які на той час знаходилися у полоні. Їхнє каяття мало відвернути «палкий гнів» Господній, адже Він – «ласкавий і милосердний».

На жаль, більшість людей знехтувало цим закликом, окрім декого «з коліна Ашера, Манассії та Завулона» (2 Хр. 30:10-11), а також Іссахара (вірш 18). Окрім них, звісно ж, відгукнулася вся Юдея. Її люди мали «згідне серце» і готові були «виконати волю царя та старшин» (вірш 12), зібравшись на святкування свята «Опрісноків» (вірш 13). Це семиденне свято відзначали відразу після Пасхи (див. Вих. 12:11-20; Лев. 23:4-8; і коментарі до Мк. 14:1а). Свідченням відданості людей послугувало і те, що вони знову взялися за язичницькі «жертовники» й «повикидали» ті, що ще подекуди стояли «в Єрусалимі», у «потік Кедрон» (див. 15:16; 29:16).

30:15-20.  Коли священики й левіти побачили завзяття натовпу людей, то їм стало соромно, «і вони» швиденько «освятились» (принісши «всепалення»), щоб бути придатними для Пасхальної служби (вірші 15-16). Зазвичай миряни самі могли жертвувати своїх пасхальних ягнят (див. Вих. 12:3). Однак через незнання чи то недбалість багатьох ізраїльтян у ті віровідступницькі часи, особливо тих, які мешкали у Північному Царстві, вони були обрядово «нечисті», а тому не мали права різати своїх власних пасхальних ягнят. Тим не менш, вони таки «їли Пасху», хоча й не були відповідним чином очищені (2 Хр. 30:17-18а). Коли Єзекія зрозумів це, то «помолився» за них і попросив, щоб Бог звернув більше уваги на щирість їхніх сердець та спонук, а не на проблеми через неповне дотримання відповідних постанов та обрядів (вірші 18б-19). Глибину Божого милосердя можна побачити вже з того, що Він «почув Єзекію і простив народові» (вірш 20).

30:21-27.  Впродовж семиденного свята Опрісноків, яке відзначали відразу після Пасхи, люди «щосили день-у-день» радісно «славили … Господа». Левіти також сердечно виконували свою «службу» (співали хвалу Господеві, споживали призначені частини жертв і приносили «мирні жертви»; див. Лев. 3; 7:11-21), до чого Єзекія їх вправно заохочував. Насправді, народ так радів даній події і своїй відданості Господеві, що було прийнято рішення продовжити святкування ще на тиждень («7 день»).

Це сподобалося цареві і його урядовцям, тож він, за свій власний кошт, надав людям «1000 бичків і 10 000 овець» для принесення жертв, а потім ще й його старшини додали «1000 бичків і 10 000 овець». Ще «від часу Соломона», як зазначив літописець, «не бувало такого в Єрусалимі». «Господь вислухав» їх із небес, Свого «святого житла» (див. 2 Хр. 6:21, 30, 33, 39; Пс. 11:4; Ав. 2:20), і благословив народ.

31:1.  Далі трапилося те, що було найбільш розумним наслідком 15-денного святкування. «Ізраїльтяни (і, напевно, юдеї) … цілком зруйнували» місця для поклоніння язичницьким богам (див. коментарі до 14:3) «по всій Юдеї», а також «в землі Веніямина, Ефраїма та Манассії», після чого «повернулись» до своїх домівок.

3. ВІДНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДНОГО СЛУЖІННЯ (31:2-21)

31:2-4.  Ґрунтуючись на вимогах і постановах Закону, далі Єзекія взявся за відновлення відповідного храмового служіння. Він віддав розпорядження стосовно обов’язків священиків і левітів (вірш 2), «відновив» їхні 24 «черги» (1 Хр. 24), постачав тварин для щоденних, щотижневих, щомісячних та щорічних всепалень (2 Хр. 31:3; див. Чис. 28-29; 1 Хр. 23:30-31) і «звелів народові» матеріально підтримувати священиків й левітів (2 Хр. 31:4).

31:5-13.  Мешканці Єрусалиму й навколишніх міст виконали наказ царя і «принесли силу первоплодів» (див. Вих. 23:19а; Чис. 18:12), а «також велику десятину» (див. Лев. 27:30-33; Чис. 18:21-24) зі свого врожаю, худоби та іншого добра (2 Хр. 31:5-6). Вони продовжували зносити у храм свої дари впродовж чотирьох місяців (вірш 7). Третім місяцем був травень-липень, початок збору врожаю зернових, а сьомим місяцем – вересень-жовтень, час збору врожаю винограду та інших плодів (див. таблицю «Ізраїльський календар» поблизу Вих. 12).

Дари людей складалися у великі «купи» (2 Хр. 31:8). Насправді, як сказав «первосвященик» Азарія, ті купи, які побачив Єзекія, – це те, що залишилося вже після того, як священики й левіти взяли собі з них «досхочу». Отож, цар звелів, щоб «в Господньому домі» приготували спеціальні кімнати-сховища для приносів людей (віршів 9-11). Наглядати за ними мав «левіт Конанія» та «його брат Шімеї». У них було ще 10 доглядачів, які допомагали їм стежити за збереженням та розподілом усіх цих дарів (вірші 12-13).

31:14-21.  За «добровільними приносами» (див. Лев. 7:11-21) Господеві наглядав «Коре» та його шестеро помічників. Саме вони розподіляли їх між священиками, які мешкали в 13 «священичих містах» довкола Єрусалиму (2 Хр. 31:14-15). Навіть трирічні хлопчики з родин священиків отримували частку з цих добровільних приносів, адже колись і вони мали стати священиками (2 Хр. 31:16). Левіти, однак, отримували свою частку лише з 20-річного віку (див. 1 Хр. 23:34). Звісно, левітів було набагато більше, ніж священиків, та їхні родини отримували подібну матеріальну допомогу (2 Хр. 31:17-18), адже Закон Мойсея забороняв духовенству займатися мирськими справами, заробляючи собі на життя (див. Чис. 18:21-24). Зрештою, і ті священики й левіти, які не жили ні в Єрусалимі, ні в священичих містах, також отримували свою частку (2 Хр. 31:19). Все це, як написав літописець, Єзекія робив від щирого серця (див. 1 Хр. 29:9; 2 Хр. 6:14; 15:15; 19:9; 25:2; 31:21), ретельно дотримуючись Божого «Закону» і «заповідей» (31:20-21).

4. ВТОРГНЕННЯ САНХЕРИБА (32:1-23)

32:1-8.  Невдовзі після того, як Єзекія приступив до одноосібного царювання, він розірвав союз, який існував між його батьком Ахазом та ассирійцями (2 Цар. 16:7), і повстав проти ассирійського царя (2 Цар. 18:7). Це трапилося, вочевидь, тоді, коли цар Ассирії Саргон ІІ (722-705 роки до н.е.) був зайнятий повстаннями у своїх власних вавилонських провінціях, через що просто не міг покарати Єзекію. Однак наступник Саргона «Санхериб» (705-681 роки до н.е.) вирішив таки провчити юдеїв, тому й повів своє військо на Єзекію, який царював уже 14 років (2 Цар. 18:13), тобто у 701 році до н.е.. Спершу ассирійці обложили військові міста, а потім рушили на Єрусалим (2 Хр. 32:1-2).

Маючи намір захистити Єрусалим від ассирійців, Єзекія наказав «засипати водяні джерела, що за містом» (вірші 3-4). «Потік», про який тут іде мова, – це, вочевидь, потік Гіхон (вірш 30). Потім він хутко «відновив … мур» і збудував на ньому «башти». «Знадвору» він «поставив другий мур» й «укріпив Мілло», тобто тераси, які знаходилися безпосередньо під мурами міста (вірш 5; див. 1 Цар. 9:24). Окрім того, Єзекія «наробив силу зброї та щитів». Після цього він «зібрав» військових начальників разом із «народом» і закликав їх не боятися «асирійського царя», а покластися на Господа, Силу, яка значно більша за Ассирію. Запевнення Єзекії в тому, що Бог з ними, «щоб допомагати» їм (див. 2 Хр. 14:11; 20:4; 25:8), і справді допомогло людям покластися на Господа, хоча ассирійське військо дуже їх лякало (див. коментарі щодо ассирійців у Книзі Наума). У 2 Хр., однак, не згадується, що Єзекія робив спробу віднадити Санхериба тим, що дав йому велику кількість золота і срібла (2 Цар. 18:14-16).

32:9-15.  Перш ніж Санхериб прибув особисто, він послав від свого імені делегацію з Лахішу (ключового міста, що за 30 миль на південний захід від Єрусалиму), закликаючи Єзекію та народ добровільно здатися йому (вірші 10-15). У своєму посланні до них він гордовито зауважив, що жоден інший бог не зміг захистити свій народ від ассирійців. (Деякі народи та міста, про які тут іде мова, перелічені в 2 Цар. 19:12-13.) То чому ізраїльтяни сподівалися, що їхній Господь це зробить, адже Він був просто ще одним богом?

32:16-23.  Після цього глузливого звернення були й інші погрози і навіть «лист», та йшлося в них про одне: Господь – це лише ще один безпомічний бог, який не здатен захистити Свій народ. Ассирійські посланці «кричали» до «народу», який «був на мурі», навіть «по-юдейськи», щоб упевнитися, що і звичайні люди чують та розуміють кожне їхнє слово, адже мали намір деморалізувати їх (вірші 16-19).

У відчаї Єзекія разом із пророком Ісаєю звернувся до Господа, і вдвох вони попросили в Нього допомоги. Через пророка Бог дав цареві позитивну відповідь (2 Цар. 19:20-34), а тоді «послав ангела», який знищив ассирійське військо, змусивши приниженого Санхериба відступити (2 Хр. 32:20-21а). Автор 2 Цар. додав більше відомостей про даний випадок і зазначив, що тоді загинуло 185 000 ассирійців (2 Цар. 19:35). За якийсь час після повернення Санхериба (хоча літописець і не зазначив, що пройшли вже роки), ассирійського царя вбили двоє його власних синів (див. 2 Цар. 19:37) прямісінько у храмі його «бога» Нісроха (див. Іс. 37:38), що в Ніневії. Згідно з ассирійськими історичними записами це трапилося у 681 році до н.е., тобто через 20 років після його невдалої військової кампанії супроти Єрусалиму, яка відбулася у 701 році до н.е.. Внаслідок цього дивовижного порятунку Єрусалиму та подібних випадків Богові і цареві Юдеї приносили дари та виявляли повагу усі навколишні народи (2 Хр. 32:22-23).

5. НЕДУГА ЄЗЕКІЇ ТА ЙОГО ПРОЦВІТАННЯ (32:24-33)

32:24-30.  Історію про недугу Єзекії та його дивовижне зцілення (щодо слова «чудо» див. 2 Цар. 20:11), а також оповідь про його подальше життя літописець подав дуже скорочено (2 Хр. 32:24; див. 2 Цар. 20:1-11; Іс. 38:1-8), мабуть, тому, що тут мав намір звернути увагу на гордощі царя, а не на його побожність (2 Хр. 32:25-26). Підставами для таких гордощів могли бути його здобутки, які історик детально описав у віршах 27-31. Він мав «багатство й … славу», «зробив собі скарбницю …, комори …, стайні … й обори», змінив «русло» потоку «Гіхону», пустивши його «вниз, на захід». «Єзекії щастило в кожному … ділі». Тунель, виритий за наказом Єзекії, проходив через тверду породу, від потоку Гіхон й до басейну Сілоам, всього 1777 футів у довжину. Робітники копали з двох боків і до середини.

32:31-33.  Однак Єзекія, вчинивши нерозсудливо та гордовито, продемонстрував усе багатство храму і свого палацу вавилонським послам Меродах-Баладана (2 Цар. 20:12-19; Іс. 39). Літописець не розписував усе детально, а просто зазначив, що Бог дозволив, аби це сталося, «щоб випробувати його й довідатись про все, що в його серці». Тобто Бог хотів особисто показати Єзекії, якими можуть бути наслідки гордощів. Коли Єзекія помер, його «поховали» з пошаною серед його батьків (предків-царів). Його інші «діла», як написав історик, відтворені у писаннях Ісаї (див. Іс. 36-39) та «в книзі юдейських та ізраїльських царів».

Й. Манассія (33:1-20)

33:1-9.  На відміну від свого побожного батька Манассія був дуже лихим. Він правив Юдеєю «55 років» (697-642 роки до н.е.). Хоча він і співцарював зі своїм батьком впродовж 11 років, молодий цар або нічому не навчився у свого батька, або швидко все відкинув, адже віддав наказ відновити «узвишшя …, … жертовники» й «священні палі» (див. коментарі до 14:3). Окрім того, Манассія «поклонявся всьому воїнству небесному» (тобто сонцю, місяцю, зіркам і планетам) всупереч Втор. 4:19. Насправді, він навіть поставив язичницькі жертовники зоряним богам у самому Господньому домі. Як і його дідо Ахаз, він також приносив у жертву «у долині Бен-Гіннома» своїх «синів», спалюючи їх там (див. 2 Хр. 28:3 і коментарі там). Ще Манассія практикував ворожіння, чарування та заклинання, що було доволі поширеним на стародавньому Близькому Сході для визначення задумів богів.

Манассія «завів викликачів мертвих та знахурів», однак найбільш серйозним його гріхом було, напевно, те, що він поставив «подобу витесаного ідола (Ашери; див. 2 Цар. 21:7) … в домі Божому», який призначався виключно Господеві (2 Хр. 33:7-8; див. 7:16). Цей цар також убив чимало невинних людей (2 Цар. 21:16). Отож, Манассія цілковито відвернув свій народ від Бога (2 Хр. 33:9).

33:10-13. Оскільки Манассія та його люди «не зважали» на Господа, невдовзі Він їх суворо покарав. Ассирійці, яких Господь застосував для покарання, вторглися у Юдею. Вони «забили Манассію в ланцюги, закували в подвійні кайдани», немов якогось дикого бика, «та й одвели у Вавилон», південну провінцію Ассирії. За якийсь час Манассія щиро розкаявся перед Господом і невдовзі отримав змогу повернутися у свою батьківщину й до своїх людей. Літописець включив даний факт про повернення Манассії (у 2 Цар. він не згадується), щоб наголосити, безумовно, на тому, що навіть найбільш грішні нащадки Давида могли отримати прощення й отримували його, якщо виконували умови Господа. Це мало дати надію громаді юдеїв часів великого полону та після нього.

33:14-17.  Коли Манассія повернувся, то «побудував … зовнішній мур» зі східного боку Єрусалиму, «на захід від Гіхону (див. 32:30), … аж до входу в Рибні ворота, (див. карту «Єрусалим в часи Неємії» поблизу Неєм. 2), навколо Офела (колишнього старого міста)». Він також розмістив свої військові гарнізони «по всіх укріплених містах Юдеї», вочевидь, передбачаючи наступний напад ассирійців (2 Хр. 33:14). Потім він «усунув чужоземних богів та ідола з дому Господнього та усі жертовники», які колись сам і «спорудив» (вірш 15; див. вірші 3-5), та відновив відповідне служіння Господеві (вірш 16). Однак люди вже звикли використовувати для поклоніння узвишшя, тому й продовжували приносити там жертви, «хоч то й було Господеві, Богові своєму» (вірш 17).

33:18-20.  Інші дії та досягнення Манассії були «записані в діях ізраїльських царів» (вірш 18), а також «в споминах видющих» (вірш 19). Тут під фразою «ізраїльських царів», як і в 20:34, вочевидь, слід розуміти царів «юдейських», оскільки на той час у країні існувало лише Південне Царство (див. коментарі до фрази «в діях» у 1 Цар. 14:19 та в підрозділі «Авторство», що у Вступі  до 1 Хр.). Через те, що загалом він був грішним царем, його «поховали» не в царському гробовищі, а у власному «палаці» (2 Хр. 33:20).

К. Амон (33:21-25)

33:21-25.  За доволі короткий період свого царювання (всього «2 роки», 642-640 роки до н.е.) Амон «чинив зло», як колись «його батько Манассія». Однак, на відміну від свого батька, він не розкаявся. Тому «його слуги й убили його». Та, як виявилося, «народ краю» цього не схвалив і «повбивав» убивць царя, після чого «настановив царем Йосію, … сина» Амона.

Л. Йосія (част. 34-35)

1. РЕФОРМИ ЙОСІЇ (част. 34)

а. Приготування до відновлення храму (34:1-13)

34:1-7.  Йосія, син Амона, якому було всього «8 років», коли його батька вбили, правив Юдеєю «31 рік» (640-609 роки до н.е.). Як і його прадід Єзекія, Йосія любив Господа і «почав» активно це демонструвати після свого 16-річчя. «Дванадцятого року» свого царювання (у віці 20 років) він «заходився очищувати Юдею та Єрусалим» від будь-яких ознак язичницького поклоніння. Вочевидь, Манассія в свій час (33:15) знищив бовванів і язичницькі жертовники лише у храмі, а не по всій країні (33:3).

Йосія вдався аж до того, що «розбив і потовк на порох» усіх бовванів, а «порох той розсипав по могилах тих, що приносили їм жертви». Окрім того, він спалив «кості жерців» прямісінько «на їхніх жертовниках». І це не лише у Юдеї, але й у Ізраїлі «аж до Нафталі», племені, яке мешкало далеко на півночі.

34:8-13. Потім, вже «вісімнадцятого року свого царювання» (у віці 26 років), Йосія «послав» Шафана, Масею та Йоаха полагодити й оновити «дім Господа». (Це був один із декількох разів, коли царі Юдеї відновлювали храм.) Ці чоловіки взяли «гроші», зібрані саме для цього в ізраїльтян та юдеїв, та віддали їх первосвященикові Хілкії, щоб той мав змогу винайняти майстрів та придбати необхідні матеріали, аби виконати поставлене царем завдання. Функцію наглядачів виконували «левіти», двоє з роду Мерарі і двоє від Кегата. Ці четверо були вправними музиками, що, вочевидь, свідчило про їхню творчу натуру, а, отже, й про чуйне ставлення до всього, що стосувалося храму та поклоніння. Саме вони мали наглядати за всіма роботами майстрів. Левіти з іншими вміннями виконували інші функції.

б. Віднайдення Книги Закону (34:14-33)

34:14-21.  Одного разу, виймаючи гроші, щоб заплатити майстрам за роботу, первосвященик Хілкія (див. вірш 9) «знайшов» копію Книги «Закону Господнього». Через певні критичні зауваження багато науковців вважає, що цим документом було Второзаконня. Однак немає жодних підстав вважати, що це й справді було так, навіть якщо у певних місцях даної оповіді автор і мав на увазі Второзаконня. Слово «книгу» тут, скоріш за все, позначає все П’ятикнижжя (Бут.-Втор.).

Коли писар Шафан (див. вірш 8) приніс «ту Книгу до» Йосії і доповів про вже виконані роботи, то почав читати Книгу «перед царем». Усвідомивши значення даної Книги, «цар … роздер на собі одежу» (на знак глибокого смутку; див. коментарі до 23:13) і видав указ, згідно з яким Хілкія та інші мали ретельно вивчити текст даної Книги та зрозуміти, якою з приводу цього є думка Бога. Він щиро непокоївся про те, що його предки накликали «великий гнів Господній» тим, що «не пильнували Слова Господнього». Вияв смутку Йосії міг бути реакцією на слова із Второзаконня про роль та відповідальність царя як завітного очільника, роль, яку він, як, вочевидь, вважав, не виконував (див. Втор. 17:18-20).

34:22-28.  Дивно, але здається, Книгу Мойсея було втрачено, за виключенням даної копії, яка збереглася у храмі. Як чи коли це трапилося – загадка, однак, скоріш за все, під час майже цілковитого усунення поклоніння Господеві в часи Манассії й Амона (част. 33). Щоб зрозуміти, якими мають бути їхні подальші дії, Хілкія разом зі своїми колегами «пішов … до пророчиці Хулди», яка мешкала в околицях («іншій дільниці») Єрусалиму. Її чоловік Шаллум доглядав за одежею або царя, або священиків. Вона їм «відповіла», що Бог має намір покарати цей край, як було написано у розділі проклять у щойно віднайденому манускрипті (див. Втор. 28:15-68; Лев. 26:14-39). Однак, хоча кара Господня була неминуча через віровідступництво та ідолопоклонство народу, сам Йосія уникне її, бо був щиросердно відданий Господеві. Отож, лихо, якого мав зазнати народ, відкладалося аж до смерті Йосії.

34:29-33.  Коли Йосія почув тлумачення Хулди, то «зібрав усіх старших» та всіх інших людей у Господньому домі, де «прочитав … їм голосно всі слова (віднайденої) Книги Союзу». Можливо, це був уривок з Вих., а саме Вих. 20:1-23:33, або ж усе Второзаконня. Потім, як цар та представник народу, Йосія став і засвідчив свій намір поновити завітні обітниці та «додержувати» всі «заповіді … союзу». Після цього він спонукав усіх людей царства зробити те саме. Й насамкінець «усунув» ідолопоклонство з усієї країни, а на його місці заснував відповідне служіння Господеві та ретельне виконання всіх завітних вимог.

2. ВЕЛИКЕ СВЯТО ПАСХИ (35:1-19)

а. Приготування до Пасхи (35:1-9)

35:1-5.  Вісімнадцятого року свого правління (вірш 19, у віці 26 років), того самого року, коли було відремонтовано храм (34:8), «Йосія справив … Пасху» (див. святкування Пасхи в часи Єзекії, част. 30). Віддавши відповідні розпорядження священикам та левітам, він також звелів, щоб «святий ковчег» поставили «у храмі», а не носили ввесь час «на плечах», як колись під час блукань пустелею, бо у нього вже було постійне місце. Тепер вони могли виконувати й іншу роботу. Спершу вони мали поділитися на черги, як було «приписано Давидом» (див. 1 Хр. 24), а потім засвідчено Соломоном (2 Хр. 8:14). А далі робити все, що необхідно, від імені людей, стоячи в дворі храму.

35:6-10.  Священики й левіти мусили зарізати «пасхальне ягня» та приготувати його для споживання в їжу (див. 30:16-17). Зі своїх царських кошар цар дав людям 30 000 «ягнят та козлят», а також «3000 волів». (Єзекія дав людям для святкування Пасхи 1000 бичків і 10 000 овець, 30:24.) «Князі» Йосії також були щедрими. І, зрештою, головні священики («зверхники дому Божого») дали своїм братам-священикам «2 600 ягнят і 300 волів», а «начальники над левітам» дали левітам «5 000 ягнят та 500 волів».

б. Святкування Пасхи (35:10-19)

35:11-14.  Коли все було готове, святкування розпочалося. Спершу левіти «зарізали пасхальне ягня» і передали «кров» священикам, щоб ті покропили нею великий жертовник. Те, що мало піти на «всепалення», яке не призначалося для Пасхи, розподілили між людьми, щоб вони «принесли» це «Господеві». Після цього пасхальні «приноси» запекли та зварили, як цього вимагав Закон (див. Вих. 12:7-9; Втор. 16:7). Потім левіти приготували пасхальну їжу для себе  і священиків, бо ті «були зайняті приносинами всепалень». Оскільки на Пасху жертвувалися лише ягнята й козенята і як вечірнє підношення, і як ранішнє (див. Вих. 29:38-45), іншу худобу використовували для подячних та мирних пожертв (див. Лев. 3:1-5).

35:15-19.  Окрім левітів, задіяних у приготуванні пасхальної їжі й всепалень, були також левіти-музики і левіти-воротарі. Всі вони могли залишатися при виконанні своїх обов’язків, бо їхні колеги «напоготовлювали» все і «для них». Пасху та свято Опрісноків, яке відзначали відразу за ним, святкували «7 день». Як зазначив літописець, ще «від часів … Самуїла» не справляли «такої Пасхи».

3. ФАТАЛЬНА СУТИЧКА ЙОСІЇ З НЕХО (35:20-27)

35:20.  До 609 року до н.е. Ассирія стала такою слабкою, що втратила майже всю свою імперію, яку завоювали вавилоняни (або халдеї). Ніневія впала у 612 році, тож ассирійці зосередили свої сили довкола Харану і Кархемішу у Верхньому Євфраті. Вавилоняни вирішили атакувати їх там та знищити раз і назавжди, але єгиптяни, які боялися вавилонян більше, ніж ассирійців, пішли в наступ через Палестину з наміром прийти на допомогу ассирійцям у Кархеміші. У ті часи Йосія прихильно ставився до вавилонян, тому вирішив завадити єгиптянам під проводом фараона Нехо (609-595 роки до н.е.) дістатися до Кархемішу.

35:21-27.  Нехо спробував відговорити Йосію від його задуму, сказавши, що сам Бог із ним (з Нехо), тому він уб’є Йосію, якщо той не відступить. Нехо й справді отримав такі вказівки від Господа Бога, але Йосія все одно втрутився і, не зважаючи на те, що був замаскований (як і Ахав; див. 18:29), отримав смертельне поранення у битві під Мегідо. Впродовж багатьох століть ці пологі рівнини Мегідо не один раз ставали полем бою. І саме Армагеддон (досл., гора Мегідо) стане місцем битви Христа за Його Другого Пришестя (Одкр. 16:16; див. Одкр. 19).

Хоча Йосія ще живим дістався до Єрусалиму, там він і «умер». Його поховали «в гробовищах його батьків». Народ був настільки засмучений з приводу смерті свого доброго царя, що пророк Єремія «уклав» навіть «жалобну пісню», яку, як зазначив літописець, співали «аж по цей день». Тут, скоріш за все, не йдеться про Книгу «Плач Єремії». Інші дії з життя Йосії були «записані в книзі юдейських та ізраїльських царів».

М. Йоахаз (36:1-4)

36:1-4.  Йосія мав принаймні чотирьох синів (див. 1 Хр. 3:15), троє з яких стали юдейськими царями (див. таблицю «Останні п’ять царів Юдеї» поблизу 2 Цар. 23:31-35). Першим з них (хоч і не найстаршим; див. 2 Хр. 36:5) був Йоахаз. Саме його «народ … настановив царем» після трагічної смерті Йосії. Він залишався при владі лише «3 місяці», бо з незазначених тут причин Нехо «скинув його з царства … і наклав на край данину 100 талантів срібла (3 ¾ тони) й 1 талант золота (75 фунтів)».

Потім Нехо «настановив царем … Еліякима, змінивши його ім'я на Йоакима». Це перейменування засвідчило вищість Нехо над новим царем, який був в усьому йому підконтрольний. Самого ж Йоахаза забрали «у Єгипет». Все це говорить про те, що на той час, а саме в період між 609 і 605 роками до н.е., Юдея знаходилася під контролем єгиптян.

Н. Йоаким (36:5-8)

36:5-8.  Йоаким, грішний цар, правив «11 років у Єрусалимі» (609-598 роки до н.е.), певний час під головуванням Нехо та єгиптян, а потім під керівництвом Навухоносора і вавилонян. Через те, що він «робив зло» (див. Єр. 26:21-24), Господь дозволив йому отримати поразку з боку Навуходоносора, який до 605 року до н.е. активно вивозив із Палестини єгиптян. Саме того року Даниїл та його друзі потрапили в полон і були вивезені у Вавилон (див. коментарі до Дан. 1:1). Йоаким спершу був відданий Навуходоносорові, але через три роки (у 602 році до н.е.) збунтувався проти нього (див. 2 Цар. 24:1). Літописець (але не автор 2 Цар.) зазначив, що «Навуходоносор … закував його в кайдани» і відвіз «у Вавилон» разом із частиною священного посуду, який взяв з «дому Господнього». Це було перше з трьох вторгнень Навуходоносора у Єрусалим (605, 597 і 586 роки до н.е.). Вочевидь, Йоакима було звільнено або ж він утік із Вавилону, бо його поховали без будь-яких почестей за єрусалимською брамою (Єр. 22:18-19). Його грішні діяння також були «записані в книзі ізраїльських та юдейських царів».

О. Йоахин (36:9-10)

36:9-10.   Йоахинові, синові Йоакима, було 18 років, коли він посів на престол царя (у багатьох давньоєврейських рукописах міститься фраза «8 років»; див. НМВ, примітки, хоча це неможливо, оскільки він мав жінок; див. 2 Цар. 24:15). Він «царював» лише «3 місяці й 10 день» (598-597 роки до н.е.) і також «робив зло». Отож, коли навесні Навуходоносор проводив свою наступну військову кампанію на заході (див. НМВ, примітки), то взяв молодого царя і його сім’ю в полон (разом із іншими 10 000 юдеїв, 2 Цар. 24:13-14), «а царем над Юдеєю і Єрусалимом настановив його брата Седекію». В 2 Цар. 25:27-30 містяться ще й відомості про те, що Йоахина було звільнено з вавилонського полону 37-го року його там перебування (тобто у 560 році до н.е.) і надано утримання від царя у Вавилоні до кінця його життя. Тепер це засвідчено нововавилонськими текстами (James B. Pritchard, ed., Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament , 3rd ed. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1969, p. 308). Це трапилося через два роки після смерті Навуходоносора і, мабуть, було наслідком впливу Даниїла.

П. Седекія (36:11-16)

36:11-16.  Усунувши Йоахина, Навуходоносор зробив царем його брата (див. вірш 10) Седекію, останнього юдейського царя старозавітних часів. Його 11-річне царювання було дуже грішним, що детально задокументовано «пророком Єремією» (див. Єр. 21:3-7; 32:1-5). Седекія «збунтувався проти царя Навуходоносора» дев’ятого року свого правління (тобто у 588 році до н.е.; див. 2 Цар. 25:1) і, незважаючи на можливу загрозу, «не навернувсь до Господа», як і його «князі» та народ. І все ж Господь у Своєму милосерді та жалю («бо жалував») продовжував посилати їм застереження через пророків («Своїх посланців»), та люди «нехтували Його словами» і «знущалися з» Його пророків. Ніщо не могло вплинути на них (див. Єр. 5:10-13; 7:12-15).

Р. Вавилонський полон та вигнання (36:17-21)

36:17-20.  Й ось, нарешті, прийшло військо Навуходоносора (під проводом самого Бога) і захопило Юдею, проклавши кінець її незалежності. І великих, і малих було вбито, і ще чимало взято у полон. Усе цінне було винесено «з дому Божого», а сам храм спалено та зруйновано. Військо Навуходоносора зробило те саме й з усіма палацами. Окрім того, вони розвалили «мур Єрусалиму». Тих, кому вдалося уникнути смерті, забрали у Вавилон, де вони «були невільниками» аж до падіння Вавилону під натиском персів у 539 році до н.е..

36:21.  Історик тоді зауважив, що «край» юдейський «зазнав» нарешті «часу свого спочинку», 70-річний період, передбачений Єремією (див. Єр. 29:10). Це зауваження, вочевидь, стосується заокруглених 70 років, починаючи від першої депортації людей під проводом Навуходоносора, що трапилося у 605 році до н.е., і завершуючи відбудовою фундаменту храму вигнанцями, які повернулися з полону, у 536 році до н.е. (див. Дан. 9:2; Езр. 1:1). Оскільки Ізраїль та Юдея не відзначали суботніх років (кожен сьомий рік земля мала відпочивати від орання, Лев. 25:1-7), Господь силою наслав на край 70-річну «суботу» (див. Лев. 26:34-35).

С. Указ Кира (36:22-23)

36:22-23.  Літописець завершив свою історичну оповідь на оптимістичній ноті. Бог покарав Своїх людей, заславши у велике вигнання, але зрештою порятував їх, приборканих і розкаяних, щоб вони сформували ядро неперервної Давидової династії. Щоб цього досягти, «збудив Господь дух перського царя Кира» (559-530 роки до н.е.). «Першого року» свого царювання у Вавилоні (тобто в 538 році) він видав указ, яким дозволив юдеям повернутися на свою землю та відбудувати свій храм. Про це також ідеться в Езр. 1:2-3а (див. коментарі там) і засвідчено віднайденим вавилонським написом. Сам Господь Бог спонукав «перського царя Кира» до цього, «щоб справдилось» пророцтво Єремії (Єр. 25:12; 29:10; див. молитву Даниїла в Дан. 9:4-19). Більшість ізраїльських та юдейських царів не корилося Господеві та заводило свій народ у безбожжя. Яка ж тут глибока іронія, адже Бог збурив дух язичницького царя, щоб дати змогу відбутися історичним подіям, які зрештою призведуть до Другого Пришестя Ісуса Христа, Бога і Царя Ізраїля в тілі.

БІБЛІОГРАФІЯ

Ackroyd, Peter R. I and II Chronicles, Ezra, Nehemiah . Torch Bible Commentaries. London: SCM Press, 1973.

Coggins, R.J. The First and Second Books of the Chronicles . New York: Cambridge University Press, 1976.

Curtis, Edward Lewis, and Madsen, Albert Alonzo. A Critical and Exegetical Commentary on the Books of Chronicles . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1910.

Keil, C.F. “The Books of the Chronicles.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 3. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Myers, Jacob M. II Chronicles . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1965.

Sailhamer, John . First and Second Chronicles . Chicago: Moody Press, 1983.

Slotki, I.W. Chronicles: Hebrew Text and English Translation with an Introduction and Commentary . London: Soncino Press, 1952.

Williamson, H.G.M. 1 and 2 Chronicles . The New Century Bible Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Zöckler, Otto. “The Books of the Chronicles.” In Commentary on the Holy Scriptures, Critical, Doctrinal, and Homiletical . Vol. 4. Reprint (24 vols. in 12). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1960.