КНИГА ІСАЇ

Джон А. Мартін

ВСТУП

 

Книга Ісаї є однією з найулюбленіших біблійних книг, і, певно, найвідомішою з книг пророчих. Вона містить декілька уривків, які добре знає кожен, хто вивчає Біблію (наприклад, 1:18; 7:14; 9:5-6; 26:8; 40:3; 53). Дана книга є надзвичайно цінною й у літературному плані і багата на справді вишукані слова та образи.

У Книзі Ісаї відтворено чимало історичних фактів про ізраїльське суспільство бл. 700 р. до н.е.. Однак пророк не лише вказав на тогочасні вади даного народу, він звернув увагу й на те, що в Бога завжди є останок віруючих людей, через яких Він діє.

Ісая розповів про величне царство, до якого ввійде Ізраїль за Другого Пришестя Месії, більше, ніж будь-який інший пророк. Він розглянув і глибини гріховності ізраїльтян, і висоти Божої слави та Його майбутнього царства.

Автор і час написання.  Автором даної книги був Ісая, син Амоса (Іс. 1:1). Ймення «Ісая» означає «Ягве – це спасіння». Хоча про Ісаю відомо більше, ніж про більшість інших пророків-авторів біблійних книг, відомостей про нього все ж небагато. Ісая мешкав, скоріш за все, у Єрусалимі та мав доступ до царського палацу. Згідно з переказами, він був двоюрідним братом царя Уззії, але це не підтверджено жодними переконливими свідченнями. Та Ісая й справді особисто контактував принаймні з двома юдейськими царями, які були нащадками Давида (7:3; 38:1; 39:3).

Ісая був одружений (8:3) і мав двох синів: Шеар-Ашува (7:3) і Магер-Шалал-Хаш-База (8:3). З огляду на покликання Ісаї (част. 6) існує думка, що він був священником, однак у книзі немає жодних підтверджень цьому.

Рік смерті Ісаї – невідомий, однак, цілком імовірно, це трапилося після смерті Єзекії у 686 році до н.е. (а отже, мабуть, під час одноосібного царювання Манассії, 686-642), бо Ісая написав біографію царя Єзекії (2 Хр. 32:32). Пророк помер і після смерті Санхериба (Іс. 37:38) у 681 році до н.е.. Оскільки Ісая розпочав свою діяльність десь за часів царювання Уззії (790-739 роки до н.е.), він пророкував впродовж щонайменше 58 років (приблизно з 739 року, коли помер Уззія [6:1], і до 681 року, коли помер Санхериб).

За переказами, які датуються ще другим століттям н.е., Ісая загинув мученицькою смертю за наказом царя Манассії. Юстин Мученик (бл. 100-165 рр. до н.е.) написав, що Ісаю порізали пилою на шматки (див. Євр. 11:37).

Як і всі інші пророчі книги Старого Завіту (окрім ПлЄр.), Книга Ісаї носить ім’я свого автора (Іс. 1:1). Багато сучасних науковців поділяє цю книгу на дві або й більше частин і стверджує, що їх написали різні автори. Однак, як євреї, так і християни споконвіку й непохитно вірили в те, що всю цю книгу написав один автор. Той факт, що автором даної книги є Ісая, не ставили під сумнів аж до 18-го століття, коли критики розпочали свої нападки на книги Старого Завіту і часто заперечували факти авторства та внутрішньої цілісності текстів. (Див. наступний підрозділ «Цілісність».)

Ісая пророкував за часів правління «Уззії, Йотама, Ахаза й Єзекії, царів юдейських» (1:1). Роками правління (в тому числі спільного) цих царів були: Уззія (790-739), Йотам (750-732), Ахаз (735-715) і Єзекія (715-686). (Див. таблицю «Юдейські та ізраїльські царі і пророки часів до вигнання» поблизу 1 Цар. 12:25-33.)

Ці роки в історії Ізраїлю характеризувалися і політичними, і духовними війнами. Північно-Ізраїльське царство занепадало в політичному, духовному та навіть військовому планах і врешті впало у 722 році до н.е. під натиском Ассирійської імперії. Здавалося, що Юдейське (південне) царство також зазнає краху і впаде, однак воно все ж змогло відбити напад ассирійців. І саме посеред цих політичних воєн та духовного занепаду з’явився Ісая, щоб передати мешканцям Юдеї послання про те, що вони мають вірити в Бога, який через Мойсея і Давида пообіцяв їм славетне царство. Ісая закликав народ не покладатися на єгиптян чи будь-які інші чужоземні сили у плані захисту, адже лише Господь міг дати їм той захист, якого вони потребували.

Осія і Міхей були сучасниками Ісаї. Тож не дивно, що багато хто відмічає чимало подібностей між посланнями й термінологією Ісаї та Міхея (див. Вступ  до Книги Міхея).

Книга Ісаї є першою з 17 старозавітних пророчих книг, і не тому, що вона найдавніша, а через те, що найбільш змістовна.

Цілісність . Багато науковців ставить під сумнів цілісність цієї книги, твердячи, що спершу це були дві книги (де част. 40-66 написав «другий Ісая», який жив під час або після Вавилонського полону) або навіть три (част. 1-39; 4-55; 56-66, останню з яких написав «третій Ісая»). Однак також є багато консервативних тлумачів, які спростовують доводи ліберальних науковців щодо відсутності цілісності даної книги. На користь своєї думки вони наводять як зовнішні (позабіблійні, а також ті, що містяться в інших книгах Біблії), так і внутрішні (всередині самої книги) свідчення.

1. Зовнішні свідчення . Як уже зазначалося, євреї завжди вважали, що автором усієї книги є один Ісая. В сувоях Мертвого моря міститься повна копія Книги Ісаї, а це свідчить про той факт, що в кумранській спільноті другого століття до н.е. цю книгу розглядали як єдиноцілу. У Септуаґінті, перекладі Старого Завіту з давньоєврейської мови на грецьку, також немає жодних свідчень, що Книга Ісаї не була цілісною.

Християни теж одностайно вважали, що Книга Ісаї – це цілісна праця, аж до 18 століття, коли ліберали почали ставити даний факт під сумнів.

Автори новозавітних книг віддавали авторство даної книги виключно Ісаї. У Новому Завіті всі великі частини Книги Ісаї цитуються під його іменем, наприклад, у Йн. 12:38 сказано, що Іс. 53:1 написав пророк Ісая, а в Йн. 12:39-40 – що автором Іс. 6:10 є саме він. Декілька уривків з Іс. 40-66, які цитуються у Новому Завіті, також згадуються як витвір пера Ісаї (Іс. 40:3 в Мт. 3:3; Мк. 1:2-3; Йн. 1:23; Іс. 40:3-5 у Лк. 3:4-6; Іс. 42:1-4 у Мт. 12:17-21; Іс. 53:1 у Рим. 10:16; Іс. 53:4 у Мт. 8:17; Іс. 53:7-8 у Діян. 8:32-33; Іс. 65:1 в Рим. 10:20). Цікаво, що в Новому Завіті Ісая згадується на ім’я аж 22 рази – частіше, ніж будь-який інший старозавітний пророк.

Сам Ісус Христос вважав, що Ісая був автором усієї книги. Якось Ісус отримав «книгу пророка Ісаї» (Лк. 4:17-19), яку потім відкрив і з якої зачитав Іс. 61:1-2.

2. Внутрішні свідчення . Деякі слова та фрази повторно зустрічаються в усій книзі. Наприклад, звання Бога «Святий Ізраїля» згадується 12 разів у част. 1-39, 14 разів – у част. 40-66 і лиш 6 разів деінде у всьому Старому Завіті (2 Цар. 19:22; Пс. 71:22; 78:41; 89:18; Єр. 50:29; 51:5).

Про «шлях» також іде мова у декількох частинах книги (Іс. 11:16; 19:23; 35:8; 40:3; 62:10), а тема останку звучить у 10:2-22; 11:11, 16; 28:5; 37:4, 31; 37:32 і в 46:3 (БКЯ).

Встановлення справедливості та правосуддя є темою першого розділу книги (9:6; 11:4; 16:5; 28:6; 32:16; 33:5) і другого (42:1, 3-4; 51:5). Слово «мир» згадується 11 разів у част. 1-39 і 15 разів у част. 40-66. Про радість говориться 13 разів у част. 1-39 і 19 разів у част. 40-66. Окрім того, давньоєврейське слово на‘асус  («тернина») зустрічається у Старому Завіті лише в Іс. 7:19 та 55:13 (фраза «кущі тернові» у 33:12 є, однак, перекладом до іншого давньоєврейського слова).

Подібні уривки є в обох розділах книги:

 

1:15

1:29

2:3

10:1-2

28:5

29:18

29:23

30:26

33:24

35:6

                            

59:3, 7

57:4-5

51:4

59:4-9

62:3

42:7

60:21

60:19

45:25

41:18

                            

 

Теологічна цілісність книги також свідчить на користь того, що в книги один автор, а це – дуже переконливе свідчення для всіх, хто вірить, що Біблія – то Слово Боже. В част. 40-55 наголошується той факт, що Бог порятує Свій народ від Вавилонського полону. Через Ісаю Бог передбачив, що з’явиться Кир (44:28-45:1) і визволить юдеїв із неволі. В част. 40-55 (зокрема, 43:5-6, 16, 19) Бог заздалегідь розповідає Своєму народові про повернення з Вигнання, щоб вони повірили в Нього, коли це трапиться. Отож, у цьому плані Він дуже сильно відрізнявся від богів навколишніх народів. Як Бог Всевишній, Він може передбачати події. І ця змога неабияк доводить Його винятковість у порівнянні з лжебогами.

Однак ліберальні науковці, заперечуючи елемент передбачення в даному старозавітному пророцтві, твердять, що згадки про Кира свідчать лише про те, що част. 40-55 були написані вже після правління Кира в Персії (559-530 рр. до н.е.). Але, якщо ці частини були написані після  часів Кира, тоді це означає, що Бог Ізраїля не передбачив цю подію й нічим не відрізняється від богів сусідніх народів. Тому казати, що част. 40-55 були написані після правління Кира, – це, отже, позбавляти ці частини теологічної складової і робити їх майже беззмістовними.

Мета . Першочергова мета Ісаї полягала в тому, аби нагадати своїм читачам про ті особливі стосунки, які вони мали з Богом як представники ізраїльського народу, Його особливої завітної спільноти.

Як і інші пророки-автори біблійних книг, Ісая знав про Завіт Авраама (Бут. 12:2-3; 15:18-21; 17:3-8, 19), в якому Бог пообіцяв, що ізраїльтяни (а) матимуть втіху від особливих стосунків із Ним, (б) отримають у власність Ханаан-край і (в) будуть благословенням для інших.

Ісая також був знайомий із Завітом Мойсея, який ізраїльтяни отримали під час Виходу з Єгипту і який Мойсей озвучив знову тому поколінню ізраїльтян, яке збиралося ввійти у Палестину. У Второзаконні Бог неодноразово обіцяв Своєму народові через Мойсея, що як члени завітної спільноти вони отримають Його благословення, якщо житимуть згідно з Завітом Мойсея (наприклад, Втор. 28:1-14). Однак Він також застеріг їх, що коли вони не виконуватимуть Його настанови та укази – зазнають проклять (покарань), що озвучені в завіті (Втор. 28:15-68), в тому числі вигнання з обіцяної землі (див. таблицю «Завітні кари» поблизу Ам. 4:6).

Однак саме з огляду на Завіт Авраама, в якому Бог пообіцяв обдарувати Своїми благословеннями Ізраїль й увесь світ, Мойсей міг з певністю сказати, що навіть після вигнання ізраїльтян з обіцяної землі Господь одного дня збере їх знову докупи на цій землі і заснує тут Своє царство.

Тому Ісая закликав юдейський народ відновити відповідні завітні стосунки з Богом. Він вказав своєму поколінню на те гріховне становище, в якому вони жили, а також на його наслідки. Бог покарає Свій народ, але колись знову відродить його на цій землі (див. Втор. 30:1-5) й наділить усіма благословеннями Свого царства, бо саме це Він пообіцяв Авраамові.

Ісая знав (із Втор. 28:49-50, 64-67), що юдеї приречені на вигнання, чого зовсім недавно зазнали мешканці Північно-Ізраїльського царства. Отож, його книга адресувалася двом групам людей: (а) представникам його покоління, які не виконували завітні зобов’язання, озвучені їм у Законі Мойсея, і (б) представникам майбутнього покоління, яке потрапить у неволю. Ісая спонукав першу групу повернутися до святості та послуху і втішав другу групу запевненням, що Бог поверне ізраїльський народ на обіцяну землю та заснує тут Своє царство миру й процвітання. В Іс. 40-66 тема утішання виступає на передній план (слово «утіште» та його похідні зустрічаються в 40:1 [двічі]; 49:13; 51:3, 12, 19; 52:9; 54:11; 57:18; 61:2; 66:13 [тричі]) – про втіху тут йдеться 13 разів, тоді як у част. 1-39 всього один раз («потішив», 12:1).

Теми і теологія.  Дещо важко визначити центральну тему Книги Ісаї, на основі якої вибудовується решта книги. Дехто висуває припущення, що дана книга має дві головні теми: одну – в част. 1-39, а другу – в част. 40-66. У першій половині книги йдеться, головним чином, про покарання, тоді як у другій – про спасіння й втіху. Оскільки Ісая слідував теології Второзаконня (покарання мусить зійти через відмову жити згідно з Завітом Мойсея, перш ніж настане час благословень), дві половини Книги Ісаї цілком узгоджуються між собою. В част. 1-39 розкривається національна проблема гріховності, яку необхідно вирішити, перш ніж зможуть відновитися відповідні стосунки з завітним Богом. Покарання, на якому пророк наголошує в част. 1-39, – це та сила, яка очищує і веде до прощення й відпущення гріхів, на чому він детально зупинився в част. 40-66 (див. 27:9). Однак остаточне відкуплення ізраїльтяни зможуть отримати лише через «досконалого Слугу», Месію, який здійснить те, що слуга-народ не може. Дана тема детально розглядається в так званих «піснях Слуги» у другому великому розділі Книги Ісаї (42:1-9; 49:1-13; 50:4-11; 52:12-53:12).

Однак у част. 40-66 йде мова не лише про відкуплення від гріхів. У них також розглядаються майбутні зміни у Всесвіті та йдеться про те, як Господь відновить сотворений Ним порядок. У част. 1-39 розповідається про покарання за гріхи, тоді як у част. 40-66 – про спокутування цих гріхів і  наступні зміни в людях та у світі. Отож, перш ніж зможуть прийти благословення, мусить зійти покарання.

Ісая мав дуже піднесене бачення Бога. Він був певен, що Господь – Ініціатор усіх подій в історії людства. Він знаходиться обабіч Свого Творіння та значно величніший за нього, і все ж бере активну участь у справах цього Творіння.

На стародавньому Близькому Сході імена мали більше змісту, аніж зараз. Ймення людини засвідчувало її чи його вдачу. Книга Ісаї – не виключення, адже тут Божі імена мають велике значення та відіграють неабияку роль у пророчих посланнях. Ісая використав ймення «Господь» ( Иахвех ) більш як 300 разів і таким чином зробив його найголовнішим іменем Бога в своїй книзі. Немає нічого дивного в тому, що Ісая так часто використовував це ймення, адже дане ім’я є завітним іменем Бога. Однак він часто застосовував і ймення «Бог» ( ’елохім ), як у першій, так і в другій половині книги. Примітно, що слово «Бог» зустрічається аж шість разів у част. 40 (вірші 1, 3, 8-9, 27-28; слово «Бога» у вірші 18 є, однак, перекладом до його скороченої форми ’ел ), з якої розпочинається розділ про утішання завітного народу. Як єдиний Всевишній Бог, Він може втішити Свій народ. (Див. попередні коментарі щодо теми утішання в Іс.) Ймення ’ел  використовується в тексті, скоріш за все, з полемічною метою, як протиставлення іншим богам, бо доволі багато разів з’являється в розділі, в якому Господь говорить про Своє верховенство над лжебогами (част. 40-48). Бог тричі засвідчив: «Я – Бог ( ’ел )»: 43:12; 45:22; 46:9. Ймення «Господь» ( ’адонаи  або скорочена форма ’адон ) вказує на те, що Бог головує над Своїм Творінням, а тому зустрічається тут чимало разів, найбільше в част. 1-39. Збірне ім’я Бога «Господь сил» ( Иахвех с е ба’от ) також дуже часто з’являється в Книзі Ісаї, зокрема 46 разів у част. 1-39 і 6 разів у решті книги. Дане збірне ім’я поєднує завітне ймення Бога ( Иахвех ) із Його верховенством над всіма небесними силами.

Окрім того, Ісая називав Бога й іншими збірними іменами: «Господь, Бог сил» ( ’адонаи Иахвех с е ба’от ) – 10 разів, «Бог Ізраїля» – 12 разів, «Святий Ізраїля» – 25 разів. Звання «Викупитель» зустрічається в Ісаї у стосунку до Бога 13 разів, й усі з них у част. 41-63, де засвідчуються діяння Бога щодо відкуплення ізраїльтян, і лише один раз у решті Старого Завіту. Отож, цілком очевидно, в центрі теології Ісаї, як і його книги, – Бог та Його діяння, які Він робить і далі робитиме у світі.

 

ПЛАН

 

І. Покарання від Бога (част. 1-39)

А. Господнє обвинувачення народу (част. 1-6)

1. Заголовок книги (1:1)

2. Справа Господа супроти народу (1:2-31)

3. Засвідчення відродження (2:1-5)

4. Поточний стан і майбутні наслідки (2:6-4:1)

5. Вцілілі святі (4:2-6)

6. Нікудишній виноградник (5:1-7)

7. Обвинувачення в гріху (5:8-30)

8. Покликання Ісаї (част. 6)

Б. Пророцтва про спасіння (част. 7-12)

1. Народження Еммануїла (част. 7)

2. Майбутній Спаситель (8:1-9:6)

3. Розсіяння народу Північного царства (9:7-10:4)

4. Падіння Ассирії та поява величного царства (10:5-12:6)

В. Покарання народів (част. 13-23)

1. Вавилон (13:1-14:27)

2. Філістія (14:28-32)

3. Моав (част. 15-16)

4. Дамаск (17:1-11)

5. Край, де шумлять крила (17:12-18:7)

6. Єгипет (част. 19-20)

7. Пустеля (21:1-10)

8. Едом (21:11-12)

9. Аравія (21:13-17)

10. Єрусалим (част. 22)

11. Тир (част. 23)

Г. Покарання і царські благословення (част. 24-27)

1. Час суду (част. 24)

2. Час благословень у царстві (част. 25-27)

Ґ. «Горе»-вигуки (част. 28-33)

1. Горе Ефраїму та Юдеї (част. 28)

2. Горе Єрусалиму (част. 29)

3. Горе бунтівливим дітям (част. 30)

4. Горе тим, що йдуть по допомогу в Єгипет (част. 31-32)

5. Горе спустошникам (част. 33)

Д. Відплата і благословення (част. 34-35)

1. День Господньої відплати (част. 34)

2. День Господнього благословення (част. 35)

Е. Історичний відступ: юдеї в полоні (част. 36-39)

1. Вищість Бога над Ассирією (част. 36-37)

2. Юдеї у Вавилонському полоні (част. 38-39)

ІІ. Відновлення від Бога (част. 40-66)

А. Спасіння Божого народу (част. 40-48)

1. Велич Бога (част. 40)

2. Заклик до народів (част. 41)

3. Одноосібний Слуга у порівнянні зі слугою-народом (част. 42)

4. Обітниця повернути нікудишнього слугу (43:1-44:5)

5. Унікальність Господа як єдиного Бога (44:6-45:25)

6. Вищість Бога над Вавилоном (част. 46-47)

7. Заклик до ізраїльтян (част. 48)

Б. Відновлення через страждаючого Слугу (част. 49-57)

1. Зречення Слуги (част. 49-50)

2. Возвеличення останку (51:1-52:12)

3. Возвеличення Слуги (52:13-53:12)

4. Спасіння від Слуги (част. 54-57)

В. Здійснення та завершення відновлення (част. 58-66)

1. Відновлення як ініціатива Бога (част. 58-60)

2. Прихід Месії та прихід Батька (61:1-63:6)

3. Молитва народу і відповідь Господа (63:7-65:25)

4. Сповнення обітниць Господа (част. 66)

 

КОМЕНТАРІ

 

І. Покарання від Бога (част. 1-39)

У першому великому розділі книги пророк Ісая багато писав про покарання, яке зійде на Юдею за те, що її мешканці не виконували Завіт Мойсея. Покарання Бога мало довести Його вибраному народові, що Він Своє Слово сповнює. У даному розділі також йдеться про покарання, якого зазнає ввесь світ (част. 13-23). Адже всі народи землі провинилися перед Святим Ізраїля.

У цьому розділі про покарання пророк Ісая розповів і про благословення, які зійдуть на народ з огляду на його завітні стосунки з Господом. Для прикладу, в Господньому обвинуваченні Юдеї (част. 1-6) вірші 1:24-31 стосуються відродження ізраїльського народу, у віршах 4:2-6 йдеться про останок уцілілих, а у вірші 6:13 – про «святе насіння», тобто про залишок віруючих людей. У пророцтвах про спасіння (част. 7-12) Юдея, як написав Ісая, спасеться від арамсько-ізраїльських об’єднаних сил (7:3-9; 8:1-15; 9:6-10:4). Окрім того, з’явиться Божа імперія слави, тисячолітнє царство (Одкр. 20:1-6; Іс. 11), і знову зібрані докупи люди заспівають пісню спасіння (част. 12).

В част. 13-23, де йдеться про Боже покарання народів, пророк написав, що ізраїльтяни повернуться на свою землю і правитимуть народами, які гнобили їх (14:1-2). Моавитяни прийдуть в Ізраїль шукати захисту та допомоги у встановленні правосуддя і порядку (16:1-5). Тоді ж поклоніння істинному Богові стане знаком миру на всій землі (19:19-25).

У розділі про покарання і царські благословення (част. 24-27) багато йде мови про відродження. Бог збереже Свій народ (част. 25), і всі відроджені хвалитимуть Його (част. 26). Зло буде покаране (27:1), й останок спасеться (27:2-6). Покарання принесе очищення і покращення (27:7-13).

У розділі, де озвучуються «горе»-вигуки (част. 28-33), наприкінці кожної з трьох секцій цих частин містяться слова втішання. Покарання очистить народ (28:23-29), останок славитиме Господа (29:17-24), а Господь благословлятиме й оберігатиме Свій народ (30:23-26; 31:4-9), тоді як Цар правитиме справедливо і праведно (част. 32-33).

Навіть у розділі про відплату (част. 34-35) Ісая згадав, що останок знову збереться докупи (34:16-17), земля звільниться від прокляття і залишок віруючих людей житиме тут виключно у радості (част. 35).

Використовуючи гарну мову та словесну різноманітність, Ісая цілком очевидно дав зрозуміти, що гріх необхідно викорінити і з народу, і з усього світу. У тисячолітньому царстві Месії перевагу врешті-решт отримає праведність, а народ житиме в достатку й мирі, бо оновить свої стосунки з Господом.

А. Господнє обвинувачення народу (част. 1-6)

1. ЗАГОЛОВОК КНИГИ (1:1)

1:1.  Пророцтва Ісаї були, головним чином, «про Юдею та Єрусалим». Його книга називається «видіння», а отже, пророк «бачив» (див. 2:1) на ментальному й духовному рівнях, як і чув, усе те, що Бог йому говорив. Зі слова «видіння» також розпочинаються книги Авдія, Міхея та Наума.

Ісая бував у місті Єрусалим і його храмі та бачив царський палац. Для Північного царства (Ізраїлю) це були останні роки його існування. У 722 році до н.е. воно впало під натиском ассирійців, які прагнули завоювати всі землі Сирії та Палестини. Ісая ж писав саме для Південного царства (Юдеї), яке зазнає нападу вавилонян і впаде 100 років потому, у 586 році до н.е..

Про те, що Ісая – син Амоса, а також про роки діяльності Ісаї («за часів Уззії, Йотама, Ахаза й Єзекії») див. коментарі у підрозділі «Автор і час написання» у Вступі .

2. СПРАВА ГОСПОДА СУПРОТИ НАРОДУ (1:2-31)

Дані вірші мають вигляд судової справи супроти Юдеї і стисло оповідають про все, що йдеться в част. 1-39. Через Свого посланця Ісаю Господь висунув обвинувачення супроти Свого власного народу в тому, що він порушив Завіт Мойсея, а потім пообіцяв прощення тим, хто покається, і покарання тим, хто продовжуватиме бунтувати. В 6:9-13 Бог, однак, сказав Ісаї, що більша частина народу не покається.

а. Господь обвинувачує Свій народ у порушенні завіту (1:2-9)

1:2а.  Промовляючи від імені Господа, Ісая закликав «небеса» і землю вислухати наступне обвинувачення проти народу. Таким чином він повідомив людей, що все творіння погодиться з тим, що збирався сказати Бог.

1:2б-3.  Це був той вид судового процесу, під час якого обвинувач мусив спершу засвідчити свою власну невинуватість у справі. І «Господь», як батько, зробив це, зауваживши, що юдейський народ, Його діти (див. вірш 4), збунтувався (див. «відступникам» у вірші 28) «проти» Нього, невинного ні в чому. Давньоєврейське слово паса ‘ («збунтувались») часто використовувалося в угодах, де йшлося про порушення підданою державою домовленостей, укладених з нею народом-сюзереном. Слово паса ‘ також зустрічається у 66:24, тобто в останньому вірші даної книги.

Навіть тварини знають своїх господарів, а ізраїльський народ «не» знав і «не» розумів Бога, свого «Пана». (Хоча власна назва «Ізраїль» часто стосується Північного царства, іноді, як ось тут, вона позначає всі 12 племен ізраїльського народу загалом, а отже, і Юду, тобто Юдею.) «Віл» – надзвичайно сумирна тварина, тоді як «осел» і в біблійні часи вважався дурним. Тому сказати, що ізраїльтяни мали менше знань, аніж ці домашні тварини, – це, отже, засвідчити їхню надзвичайну тупість. Ці тварини краще знали своїх власників і те, звідки можна взяти необхідні для існування засоби, які давали їм їхні господарі («ясла» були місцем, куди закладали корм для худоби), ніж Божий народ. Ізраїль не знав Бога і не усвідомлював, що це Він забезпечує його усім. Бунтуючи (1:2б), люди не виконували настанови Бога, а це власне й доводило, що вони і справді не розуміли Його.

1:4.  Далі Бог детально зупинився на грішному становищі народу. Той факт, що Божий народ був грішний ( хата’ ), засвідчується у книзі багато разів (наприклад, див. 42:24; 43:27; 64:4).

Ісая говорив і про «гріхи» ( хата’ім ) людей (1:18), і про те, що страждаючий Слуга прийшов усунути «гріхи ( хет’ ) багатьох» із народу (53:12). Саме любов’ю до гріха люди й провинилися перед Богом (див. Рим. 3:9, 19, БКЯ). Чинячи беззаконня, вони псувалися як народ (див. Рим. 3:10-18 і слово «зіпсована» у Бут. 6:12). Про те, що вони пихато і зухвало виявляли непокору Богові, свідчать такі слова: «покинули», «занедбали» та «відступились».

Як зазначено у Вступі , в Іс. про Бога як «Ізраїлевого Святого» йдеться аж 25 разів. Це звання дуже влучно протиставляє гріховність людей Божій святості.

Хоча ізраїльтяни й відвернулися від Бога, у майбутньому Він відвернеться від їхніх гріхів і простить їх. Коли Єзекія одужав, він воздав хвалу Господеві за те, що Він закинув усі його гріхи позад себе (Іс. 38:17).

1:5-7.  Коли завітний народ відступився від Бога (вірш 4), це потягло за собою відповідні наслідки (див. Втор. 28:15-68). Ісая перерахував усе, що відбувалося з людьми, щоб допомогти їм зрозуміти: їхні труднощі – це наслідок їхнього непослуху. Спершу Ісая використав образ людини, яку побили і яка мала «синці» та «рани» по всьому тілу (Іс. 1:5-6). І хоча ці неполіковані «рани, синці, свіжі виразки» слугували тут ознакою духовного стану народу, Ісая також мав на увазі їхнє військове становище. Чужоземні ворожі війська наступали на них зусібіч, загарбуючи все більше і більше їхніх територій (вірш 7). Вони ж мали усвідомити, що всі ці нещастя сходили на них через їхній невідповідний духовний стан. Важко сказати напевне, чи Ісая описував тут недалеке майбутнє Північного царства, а саме вторгнення ассирійців (у 722 році до н.е.), чи прорікав знищення Юдеї (у 586 році до н.е.), однак, скоріш за все, тут все ж іде мова про Юдею. Слова «спустошена», «спалені» і «пожирають» вказують на те, що дана подія вже трапилася. В таким спосіб Ісая показав певність усього цього.

1:8-9.  Далі Ісая сказав, що мешканці Єрусалиму («дочка сіонська»; див. Єр. 4:31; ПлЄр. 1:6; 2:13; Міх. 1:13; 4:8; Зах. 9:9; і див. коментарі до ПлЄр. 2:1; Зах. 8:3) були, «немов у винограднику халупа, немов курінь на баштані». І «халупа», і «курінь» слугували людям, які охороняли врожай від крадіїв та звірів, сховком від палючого сонця. Однак вони знаходилися доволі далеко від інших споруд та легко ставали здобиччю нападників. Юдея також була б, «як Содом» та Гомора, себто знищена дощенту, якби Бог зі Своєї милості «не зоставив … останку». (Століття потому Павло процитував цей вірш у Рим. 9:29.) Власне кажучи, своїми беззаконнями Юдея і справді нагадувала ті два грішні міста. (Див. згадку про ці два міста в Іс. 1:10 і про Содом у 3:9; також див. Єз. 16:46, 48-49; 55:56.) Той факт, що Ісая провів тут аналогію з Содомом і Гоморою, поза всяким сумнівом, нагадав деяким юдеям про текст Втор. 29:23.

б. Господь розповідає людям про те, що їм слід робити з їхньою провиною (1:10-20)

1:10.  Відштовхуючись від теми Содому та Гомори, розпочатої у вірші 9, Ісая дуже вдало охарактеризував князів та юдейський народ, пов’язавши їх із цими грішними містами. Однак і народні очільники, і сам народ – усі прошарки суспільства – мали вислухати (див. вірш 2) «слово Господнє».

1:11-15.  Господь не приймав дії людей, які лицемірно виконували релігійні обряди – в тому числі приносили в жертву тварин (вірш 11), палили «кадило» (вірш 13а), відзначали свята і проводили врочисті зібрання (вірші 12, 13б-14), а також виголошували свої «молитви» (вірш 15), – як спокуту за їхні гріхи.

Дехто, ґрунтуючись на тексті вірша 11, помилково вважає, що Бог не встановлював системи жертвопринесень. Однак тут ідеться зовсім про інше. Ісая хотів показати, що люди тоді були певні, наче лише своїми підношеннями й жертвами, які вони клали на жертовник, можна обрядово очиститися перед Богом. Насправді, всі такі жертви – пусті («пустих дарів», вірш 13), а отже, й не до вподоби Богові, якщо людина не узгоджує своє життя з Його вимогами. Господь не міг «стерпіти» і ретельне здійснення щомісячних підношень (з нагоди «нових місяців»; див. Чис. 28:11-14) та святкування «субот» (щотижня, а також щороку на день Покути та свято Кучок, Лев. 16:31; 23:34, 39), якщо все це робилося без відповідного стану душі. Те саме стосувалося і їхніх урочистих зібрань по суботах (Лев. 23:3) та різних «святкувань», у тому числі з нагоди Пасхи (Лев. 23:4-7), свята Седмиць (Лев. 23:15-21), свята Сурм (Лев. 23:24), дня Покути (Лев. 23:26-27) і свята Кучок (Лев. 23:34).

Таке виконання обрядів Бог назвав беззаконням, адже воно було позбавлене щирості і здійснювалося без відповідного стану душі (див. Іс. 1:4). Тому такі національні зібрання були не просто не до вподоби Богові, а огидним «тягарем» для Нього (вірш 14).

Окрім того, і численні «молитви» людей були даремними через їхню провину (вірш 15). Фраза «простягаєте руки ваші» засвідчує їхні прохання про допомогу (див. 1 Цар. 8:22; ПлЄр. 1:17). Ці «руки», однак, були «повні крови» (Іс. 1:15). Пригноблюючи потребуючих (див. вірші 16-17), вони нагадували вбивцю, який простягає свої заплямовані кров’ю руки до Бога у молитві. Такий духовний стан юдейського народу робив його релігійні обряди і справді пустими. Звісно, Бог ніколи не чутиме (тобто не відповідатиме на) такі молитви! (див. Пс. 66:18). Адже, щоб релігійний обряд мав для Бога якусь вагу, людина мусить супроводжувати його своєю внутрішньою праведністю.

1:16-20.  Господь пообіцяв повне прощення тим, хто покається, і водночас покарання тим, хто бунтує та продовжує зрікатися Його. Люди помилково гадали, що можуть жити, як їм забагнеться, допоки приносять замінну жертву Богові. Але не в обряди їм слід було вірити (вірші 10-15), а слухати Бога, правильно ставитися до Нього і справедливо чинити з іншими.

Люди мали бути «чистими» в душі (як убивця, що змив кров зі своїх рук). Вони мусили перестати «чинити зло» (див. вірш 13) й навчитися робити «добро». Як обумовлено в Завіті Мойсея, вони мали засвідчити свою віру в Господа і свій послух до Нього допомогою потребуючим: пригнобленим, сиротам і вдовам (див. вірш 23; 10:1-2; Втор. 24:17, 19-21; 26:12; 27:19).

Далі Бог закликав грішників прийти до тями (Іс. 1:18) та визнати, що були неправі. Спонука «ходіть же й розсудимось» – це дещо більше, ніж лише заохочення до діалогу між Богом та людьми. Слово «розсудимось» ( иаках ) є правовим терміном, яке часто використовували під час розгляду справи у суді. Отож, за час своєї розмови з Богом люди мали переконатися, що Він – правий, а вони – ні. (До інших судових термінів, які зустрічаються у даній частині, належать такі слова: «правди», «захищайте» і «заступайтеся», вірш 17.) І якщо вони визнають усю глибину своєї гріховності – те, що їхні беззаконня були немов криваві плями на душі («багряниця», червоний барвник, виготовлений з хробаків, і «кармазин», одежа червоного кольору), – тоді Бог, будучи милосердним, очистить їх та зробить духовно «білими», неначе «сніг» чи «вовна». Визнання гріха мало передувати Божому очищенню. Те саме справджується і сьогодні.

Слухняні (вірш 19) їстимуть «від благ країни», тобто матимуть багатий врожай, як обіцяно в Завіті Мойсея (Втор. 28:3-6, 11). І навпаки, хто не захоче навернутися до Бога (бунтівники; див. Іс. 1:23, 28) – загине від рук своїх ворогів («меч пожере вас», вірш 20; 28:45-57). Все це і справді трапиться, «бо уста Господні так говорять» (див. Іс. 40:5; 58:14).

в. Господь плаче над Єрусалимом (1:21-23)

1:21.  Тут розглядається величезна відмінність між тим духовним станом, який був у людей за Давида та перших років правління Соломона, і тим, який переважав у часи Ісаї. Колись Єрусалим вважався вірним, немов віддана дружина, однак тепер «столиця» стала «повією». Образ блудниці доволі часто зустрічається в пророчих книгах (особливо в Єр. та Ос.). Даний образ ґрунтується на тому факті, що, вступаючи у шлюб, пара укладає союз, як і в стосунках між Богом та Ізраїлем. Коли ж хтось із подружжя починає блудувати, тоді він чи вона порушує шлюбний союз. Подібним чином і людина, яка покидає істинного Бога та починає поклонятися ідолам, ламає свій завіт із Господом.

Єрусалим славився своїм правосуддям та справедливістю. Слово «правосуддя» має стосунок до чесних судових процесів, а «справедливість» – це ознака поведінки тих, хто прагне цього правосуддя. (Див. про це у Прип. 8:20; Іс. 5:7; 28:17; Ам. 5:7.) «Тепер же», замість справедливих, «душогубці» були всюди. Слово «душогубці» може позначати тих, хто користав із потребуючих (див. Іс. 1:23 та коментарі до вірша 15).

1:22-23.  Їхні «срібло» та «вино», які колись чогось та вартували, тепер стали непотребом: «жужеллю» та розведеним «водою» вином. Жужіль – це осад, який залишався в процесі плавлення срібла та відділення його виключно чистої частини. Тому, як і жужіль, Бог їх «викине». Вони зазнають розсіяння, якщо не покаються й не навернуться до Господа.

Бунтівні «князі» міста вели свій народ до загибелі своїми ж крадіжками, хабарами і несправедливим ставленням до безпомічних (див. коментарі до вірша 17). Сироти й «вдовиці» не могли навіть добитися слухання в суді, бо не мали грошей на підкуп князів. Дана ситуація була надзвичайно огидна Богові, бо Його завітні люди були пов’язані з Ним, а отже, й одні з одним. Але тепер вони не мали ніякої шани до власності своїх слабших й убогіших побратимів та були байдужими до їхніх потреб.

г. Господь виголошує вирок (1:24-31)

Справа Бога завершилася виголошенням вироку винуватому народові. У даній частині Бог змальовується вже не лише як одна зі сторін судового процесу, але й також як Суддя, який вирішує, що саме трапиться з винуватою стороною. Затяті люди, які не бажали покаятися, будуть покарані, а ті, що розкаялися, – відкуплені.

1:24-26.  Божа кара стане відплатою Його «ворогам» («противникам» у межах завітної спільноти). Вона очистить Його народ і позбавить його жужелі (вірш 25; див. вірш 22) та зробить його виключно чистим сріблом. Відплата була потрібна не для того, щоб покарати винуватих тим, у чому вони провинилися. Вона замислювалася як засіб навернення народу до відповідних стосунків із Богом. Господь поверне «правителів … і радників …, як колись було» (за часів царювання Давида та Соломона), а Єрусалим знову називатиметься «містом правди» та «столицею вірною» (вірш 26). Остання фраза, як і подібна у вірші 21, слугує літературним засобом, що поєднує вірші 21 і 26 в єдине ціле.

1:27-31.  Далі розглядається відмінність між долею останку та майбутнім грішників. Останок мешкатиме у новому відкупленому місті Єрусалим («Сіон»; див. вірш 8), де пануватиме Божа справедливість (див. вірш 26). «Відступники» (див. вірші 20, 23) загинуть, та спершу присоромляться, що коли-небудь долучалися до ідолопоклонства поблизу священних «дубів» (див. 57:5) та в садах (див. 65:3; 66:17). І саме там, де колись вони поклонялися ідолам (у тому числі, мабуть, Ваалові), серед усього, що було їм тоді любе, вони стануть, «як дуб, на якім зів'яло листя, і як той сад, що води не має». Отож, хоча безбожник і був колись «потужний», зневажаючи Бога, тепер і він, і його «праця» згорять. Це незгасне багаття стосується, вочевидь, руйнування, якого завдасть вавилонське військо, а також вічної кари.

3. ЗАСВІДЧЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ (2:1-5)

Відразу після відкритого обвинувачення (у вигляді позову до суду) Божого народу в гріховності (1:2-31), Ісая ввів поняття, якому судилося стати характерною ознакою даного пророцтва. Прийде час, коли Єрусалим займатиме виняткове положення в світі. Текст Міх. 4:1-3 є майже тотожним тестові Іс. 2:1-4.

2:1-2а.  Послання, занотоване в цих віршах, – це те, «що … узрів Ісая … про Юдею і про Єрусалим» (див. 1:1). Колись ізраїльські пророки називалися «видющими» з огляду на їхню Богом дану змогу «видіти» (бачити) або передрікати майбутнє (1 Сам. 9:9). Тут Ісая передбачив майбутнє Єрусалиму та Юдеї. У пророцтвах про відродження, яких чимало в книзі Ісаї, він не зазначив точний час їхньої здійснення (напевно, і не знав; див. 1 Пт. 1:10-11). Тому й у вірші 2а просто сказав, що це трапиться «на останку днів». З інших біблійних уривків стає зрозуміло, що дані передбачення сповняться за тисячолітнього правління Христа на землі. З огляду на Божі завітні обітниці, які Він дав Авраамові, Мойсею та Давиду, Ісая знав, що ізраїльтяни знову повернуться на свою землю і знову займатимуть особливе становище серед інших народів.

«Гора дому Господнього» – це гора, на якій було збудовано храм (і де буде стояти тисячолітній храм, Єз. 40-43). У Святому Письмі гори часто символізують уряд країни (Дан. 2:35; Ам. 4:1). А тут влада Бога «буде поставлена на вершині гір». Тема винятковості храмової гори у Єрусалимі неодноразово повторюється в пророцтвах Ісаї, навіть наприкінці книги (Іс. 11:9; 25:6-7; 27:13; 30:29; 56:7; 57:13; 65:11, 25; 66:20). Ісая дуже хотів, щоб його читачі знали: Бог захистить Свій завітний народ, незважаючи на його духовну нечуйність і те, що він усе-таки потрапить у полон.

2:2б-3.  Коли ці події відбудуться, «усі народи поспішать» у Єрусалим (див. 14:1; 27:13; 66:23; Зах. 8:23; 14:16) та «в дім Бога» (храм, Іс. 2:2а). Їх вабитимуть Господні «дороги», стежки, Закон та «Слово». Й усе це виходитиме звідти. Насправді ж, Закон вийде від Самого Господа (51:4). (Власна назва «Сіон», яка зустрічається в Іс. десятки разів – частіше, ніж у будь-якого іншого автора Святого Письма, – виступає тут синонімом «Єрусалиму»; див. 4:3; 40:9; 52:1; 62:1. Див. коментарі до Зах. 8:3.) У тисячолітньому царстві Христа всі люди розумітимуть, що Боже одкровення є основою їхнього життя. Вони бажатимуть знати його («Він покаже нам Свої дороги») та жити відповідно до нього («ходити Його стежками»).

2:4.  Це – один із найвідоміших віршів із Книги Ісаї. Бог «судитиме народи» по всій землі і «буде розсуджувати людей многих». Окрім того, Він змусить всі народи ніколи більше не воювати. Всесвітній мир, без будь-яких військових конфліктів чи навіть тренувань, стане можливим завдяки тому, що «вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи» (див. Йоіл. 3:10). І саме в часи такого всесвітнього миру народи простуватимуть у Єрусалим, щоб навчатися в Бога (Іс. 2:2). Мир, однак, запанує на землі не завдяки досягненням людей, а внаслідок присутності Бога та Його діянь у Єрусалимі. Тоді ж ізраїльтяни сповняться Божим Духом (Єз. 36:24-30) та отримають прощення й відпущення гріхів (Єр. 31:31-34).

2:5.  Ісая завершив цю коротку частину закликом до своїх читачів «ходити (жити) в світлі Господнім».

Пророк назвав Ізраїль домом «Якова», оскільки всі ізраїльтяни були його нащадками. Ісая використав даний термін вісім разів (вірші 5-6; 8:17; 10:20; 14:1; 29:22; 46:3; 48:1), тоді як усі інші пророки – дев’ять разів загалом. Коли у Святому Письмі висвітлюються величні істини щодо майбутнього, читачам часто нагадують і про те, як вони мають жити у своєму теперішньому (наприклад, 1 Сол. 4:13-18; 5:1-8; 2 Пт. 3:10-14; 1 Йн. 3:2-3). З огляду на той факт, що у тисячолітньому царстві Христа всі народи йтимуть у Єрусалим, щоб дізнатися Слово Боже, ізраїльтяни, які вже знають той Закон, чинитимуть мудро, якщо виконуватимуть його (ходитимуть у його «світлі»), допоки Господь не заснує тут Своє царство слави.

4. ПОТОЧНИЙ СТАН І МАЙБУТНІ НАСЛІДКИ (2:6-4:1)

Поточний стан Юдеї (2:6-11) та його наслідки (2:12-14) протиставляються тут царству слави, яке щойно Ісая описав (2:1-5). Як свідчить історія цього народу, ізраїльтяни не один раз виявляли непослух Господеві. І Він мусів, виховуючи, карати їх за це.

а. Подібність юдеїв на язичників (2:6-11)

2:6-9.  Бог «відкинув люд Свій» (щодо фрази «дім Якова» див. коментарі до вірша 5), і не тому, що більше їх не любив, а через те, що вони стали подібні на поган із сусідніх народів. Юдеї були такими ж марновірними, як і люди зі Сходу, бо охоче переймали релігійні практики ідолопоклонства від язичників Ассирійської імперії, яка в той час зазіхала на всі землі Сирії та Палестини. До того ж, у них було «повно чарівників і знахурів, як у філістимлян». Філістимляни займали тоді південно-західну частину Ханаану і намагалися здобути контроль над Ізраїлем. Отож, ізраїльтяни зазнали впливу язичницьких вірувань з різних боків. Про те, що філістимляни займалися чаклуванням, відомо ще з 1 Сам. 6:2; 2 Цар. 1:2. За допомогою цих практик (див. Лев. 19:26; Втор. 18:10, 14; 2 Цар. 21:6; Міх. 5:12) вони пробували підкорити собі волю людей та керувати обставинами або ж намагалися дізнатися майбутнє, застосовуючи силу, яку давали їм злі духи (демони).

Що ж, Ісая і справді тут неабияк іронізує. Юдеї мали здобувати знання про своє майбутнє, вивчаючи Слово Боже, вони ж застосовували для цього язичницькі практики. Тож недивно, що Ісая попросив Бога не пробачати «їм цього» (Іс. 2:9). Юдеї мали багато скарбів («край … повен срібла і золота»), а також військову міць («край … наповнився кіньми і нема ліку … колісницям», вірш 7). Проте вони помилково вважали, що отримали все це завдяки поклонінню ідолам. Через це юдеї, вочевидь, і стали пихатими та самовпевненими, адже Бог сказав, що вони похиляться і понизяться (вірш 9; див. вірші 11-12, 17). Їхній гріховний стан зробив покарання необхідністю.

2:10-11.  Зрештою лише одна Особа «звисочиться». І цією Особою буде «Господь» (вірш 11; див. вірш 17). Коли Господь прийде, щоб покарати людей, вони робитимуть спроби уникнути Його покарання, ховаючись у печерах (див. вірші 19, 21; Одкр. 6:16). Вони боятимуться сяйва «Його величі» (див. Іс. 2:19, 21), розуміючи, що ні їхня зарозумілість (вірш 11; див. вірш 17), ні багатство (вірші 7-8) не зможуть їх порятувати. У даній частині (2:6-4:1), як і в багатьох інших у Книзі Ісаї, прослідковується дуже цікавий взаємозв’язок між покаранням, яке Господь нашле на Свій народ через Ассирійську та Вавилонську неволю, і покаранням, якого зазнають ізраїльтяни й увесь світ в «останні дні», відразу перед тисячолітнім царством Христа. Вочевидь, Ісая та інші пророки не відали про те, що між цими неволями та пізнішим покаранням мине чимало часу. Хоча багато передбачень, озвучених у 2:10-21, і здійснилося, коли Ассирія та Вавилон напали на Ізраїль та Юдею, в даному уривку також говориться про катастрофічне покарання, яке зійде на ввесь світ наприкінці часів («коли Він устане, щоб стрясти землю», вірші 19, 21).

б. День Господньої відплати (2:12-22)

Коли прийде Господь, щоб встановити справедливість на землі, люди переглянуть свої цінності. Те, що для них завжди було важливим, стане неважливим, а те, що вони вважали малозначимим, високо цінуватиметься.

2:12-18.  «Це буде день» призначеної відплати грішникам. Про Бога як про «Господа сил» ( Иахвех с е ба’от ) у Книзі Ісаї йдеться аж 62 рази: 52 рази окремо і 10 разів у складі звання «Бог ( ’адонаи ), Господь сил». Ці слова підкреслюють військову могутність Господа та Його силу. Бо тоді, коли прийде Господь сил, ніщо не зможе встоятися на Його шляху. «Пиха» людей «понизиться» (див. вірші 9, 11, 17), і навіть величні «кедри» у лісах Ливану, що на північ від Ізраїлю, та «дуби» (див. 1:29) в Башані (що означає «родюча земля»), на схід від Кіннерет-моря (відомого згодом як Галилейське), не будуть рівнею Господеві. «Гори», тобто уряди (див. коментарі до 2:3), та їхні військові сили, які тут символізують високі башти й укріплені мури, не зможуть протистояти Йому (вірші 14-15). Він також знищить все, що має стосунок до людської торгівлі, яку тут символічно позначають торговельні «кораблі», більша частина яких виготовлялася в Таршіші, що на північ від Ізраїлю (вірш 16). Все, що з огляду на свою «гордість» люди вважали постійним і надійним, зникне. «Один Господь звисочиться того часу» (див. вірш 11), коли «дощенту» знищить юдейські «боввани» (див. вірш 8). Тут може йтися про час, коли вавилоняни полонили юдеїв у 586 році до н.е., та остаточне покарання, як здійснення даного пророцтва, відбудеться у майбутньому, за Другого Пришестя Христа.

2:19-22.  Коли настане час Господньої відплати, люди, тікаючи, ховатимуться «по печерах, у скелях та по норах у землі» (див. вірші 10, 21). Вони тремтітимуть «зо страху», бо Бог «устане, щоб стрясти землю» (див. коментарі до Аг. 2:6-7). «Того дня» срібні та золоті боввани (див. Іс. 2:7) заважатимуть їхньому відступу, як зайва ноша, тому люди повикидають їх «кротам та кажанам» (вірш 20). Що ж, знову Ісая іронізував: люди кинуть те, що колись цінували, огидним створінням, яких тоді зневажали. У вірші 21 Ісая вкотре говорить про людей, які ховатимуться «у щілинах по скелях та скельних розколинах зо страху перед Господом» (див. вірші 10, 19а), коли Він стрясатиме «землю» (див. вірш 19б).

Далі пророк закликав юдеїв перестати «надію покладати на чоловіка» (вірш 22; див. Пс. 118:8-9). Адже людина – наче пара, що миттєво зникає, в неї «тільки й духу, що у ніздрах». І справді, покладатися на людину безглуздо, оскільки знищити її зовсім не складно (Іс. 2:9, 11-12, 17). З огляду на майбутнє Боже покарання юдеї мусили почати навертатися до Нього ще тоді. Божа слава мала спонукати їх жити праведним, святим життям, бо лише це могло (і все ще може) дати їм змогу уникнути Його суворого покарання.

в. Покарання юдеїв за їх вчинки (3:1-15)

Ґрунтовно засвідчивши (2:9-21) сходження покарання, Ісая навів приклади поточних гріхів юдейського народу, за які Бог мусив покарати його.

3:1-7.  Бог «забере … з Юди» усяку подобу доброго правління і замінить його відчуттям порожнечі й нікчемності. За гріхи юдеїв «Господь» позбавить їх усіх засобів для існування, а також людей, на яких вони покладалися: хліба й води (вірш 1), воїнів (вірш 2), громадських («суддю») та релігійних («пророка») лідерів (вірш 2), мудреців (вірш 2), військових очільників (вірш 3а) та вправних і досвідчених працівників (вірш 3б). Той факт, що Ісая згадав тут «ворожбита» (вірш 2) та «заклинача й чародія» (вірш 3), не означає, що він схвалював їхню діяльність. Тут він просто перераховував тих, на кого покладалися юдеї задля виживання та безпеки. Завіт Мойсея забороняв займатися ворожінням та чаклунством (Втор. 18:10-14). Однак язичники-вавилоняни, як сам Ісая згодом написав, вірили в такого роду практики (Іс. 47:12).

Перелічених вище людей, яких тоді вважали мудрими й могутніми, Господь замінить недоумкуватими і слабкими очільниками. Хлопці та «діти» без будь-якого досвіду і вмінь (3:4; див. Проп. 10:16, НМВ, примітки) не зможуть спинити утисків та міжусобиць (Іс. 3:5). Того, кого вдасться вхопити, і зроблять очільником народу. Його єдиною перевагою (вірш 6), однак, буде лише те, що в нього «є плащ». Все одно керуватиме він не квітучою країною, а руїною. Очільники не матимуть і гадки, як вирішити всі ті труднощі, що спіткали людей (вірш 7). Тут Ісая говорив про майбутнє спустошення Юдеї вавилонським військом.

3:8-9.  Причина такого спустошення Юдеї (вірш 1) в тому, що всі слова й «діла» її жителів були «проти» їхнього завітного Бога. Люди зневажали Бога і «явно», не криючись, грішили, «як Содом» (див. Бут. 18:20; 19:1-11; див. коментарі до Іс. 1:9-10). Отож, вони «самі на себе зло» накликали. Слово «горе» ( ’оу ) є вигуком, що звертає увагу на якесь нещастя або слугує пересторогою перед якимсь поточним чи майбутнім лихом. У Книзі Ісаї дане слово або подібне до нього, хоу , зустрічається аж 22 рази – частіше, ніж у будь-якій іншій пророчій книзі.

3:10-12.  Однак, коли Бог карає, праведним людям немає чого боятися. За свої вчинки вони отримають справедливу винагороду, тим часом як «беззаконникові … буде … відплата» за всі «діла рук його» (див. коментарі до Рим. 3:7-11). Божа кара завжди справедлива. Грішні люди часто гадають, що грішні вчинки – це єдиний спосіб добитися успіху в житті. Однак, як дав зрозуміти Ісая, людині все ж краще залишатися праведною. Очільники («правителі») «на манівці» зводили народ (Іс. 3:12). Слово «недоросток» може мати стосунок і до молоді, і до старшого покоління людей, які, проте, залишалися такими ж наївними, як малі діти. Згадка ж про жінок означає, що тоді «жінки» мали неабиякий вплив на своїх чоловіків, які були при владі, або що чоловікам-правителям бракувало рішучості.

3:13-15.  Далі Ісая змалював Господа як Суддю, який «стоїть, щоб судити народ Свій» і особливо його «старших». Зауваживши, що Він «устає на суд», Ісая хотів сказати, що Бог, який має і владу, і право судити, незабаром таки це зробить. Проти очільників було два обвинувачення. Перше полягало в тому, що вони «спустошили» Божий «виноградник» (вірш 14), тобто Божий народ (5:1, 7; див. Пс. 80:8-18; Єр. 2:21; 12:10; Єз. 15:6-8; Ос. 10:1). Як виноградар дбає про свій виноградник, так і вони мали турбуватися про народ. Але вони лише пустошили «народ», притісняючи його («тиснете», Іс. 3:15а). Друге обвинувачення викривало той факт, що вони користали з «вбогих» (вірші 14б, 15б), обкрадаючи їх (тобто відбираючи останнє) та топчучи. А це було прямим порушенням настанов, озвучених у Второзаконні, а саме що не можна утискати інших, особливо вдів, сиріт та вбогих. Про необхідність турбуватися про бідних іде мова й у Новому завіті (Діян. 9:36; 10:4, 31; 24:17; Як. 1:27; 2:1-9). Матеріалістичне і користолюбне ставлення до інших було характерним для очільників, які дбали виключно про себе. Замість того, щоб розглядати свої керівні посади як такі, що давали змогу служити народові, вони бачили лише те, що завдяки їм можна було збагатитися за рахунок інших.

г. Падіння пихатої Юдеї (3:16-4:1)

Пихатість юдеїв показана на прикладі єрусалимських жінок. Ісая порівняв їх поточний вигляд з тим, як вони виглядатимуть після сходження Божої кари на них.

3:16.  «Горді» заможні «дочки сіонські» (єрусалимські) намагалися звертати на себе увагу фліртом, тим, як ходили (гордовито, «витягнувши шию», «дрібненькою ходою») та як одягалися. Ісая, вочевидь, хотів цим показати, що увесь народ був пихатий.

3:17-4:1.  Однак, незважаючи на пиху, заможність та красу, жінки сіонські (див. 3:16) зазнають неабиякого лиха. «Господь покриє» їхні голови ранами («пархами») «і відкриє наготу їхню». Слово «наготу» може в тому числі мати стосунок до поголеної голови, чи то на знак жалю, чи з медичних потреб, адже на голові у кожної жінки будуть рани. Перебуваючи в надзвичайно скрутному становищі, воно вже не дбатимуть про свій зовнішній вигляд. Та й не матимуть як, адже Господь зробить так, що вавилонські вояки віднімуть у них всю «їхню оздобу, … дорогоцінні шати» і все, що бодай чогось вартуватиме. «Замість пахощів», від них ітиме лиш сморід (вірш 24), вочевидь, через рани на голові (вірш 17). Потрапивши в полон до вавилонян, ці жінки матимуть на талії мотузку, «замість пояса», і носитимуть мішки, «замість широкого плаща». Слово «мішок» може позначати тут чорну грубу одіж, виготовлену з козячої вовни, яка символізує жалобу (див. Бут. 37:34; 1 Цар. 21:27; Неєм. 9:1; Ест. 4:1; Іс. 15:3; 22:12; 32:11; 37:1-2; ПлЄр. 2:10; Єз. 27:31; Дан. 9:3). «Замість краси», вони матимуть болюче «тавро» від свого ворога. Ці жінки будуть «зідхати й плакати», бо їхні «мужі (чоловіки, брати та друзі) поляжуть … у битві» (Іс. 3:25). Місто залишиться без чоловіків, жінки будуть збезчещені. Саме тому вони змагатимуться між собою за бодай якогось чоловіка (4:1). Над картиною Єрусалиму, яку подав тут Ісая, можна було б посміятися, якби все не було так сумно і так реалістично. Як зазначив згодом Єремія, жінки в обложеному Єрусалимі їли навіть своїх власних дітей (ПлЄр. 2:20; 4:10; див. Лев. 26:27-29; Втор. 28:53-57; Єр. 19:9).

5. ВЦІЛІЛІ СВЯТІ (4:2-6)

Після того, як Бог виголосив Свої обвинувачення супроти юдеїв (1:2-31), Він пообіцяв їм відродження (2:1-5). Тепер же, коли Він озвучив, яке покарання чекає на них (2:6-4:1), Він знову їх утішив (4:2-6). Незважаючи на те жахливе нещастя, яке зійде на народ через його гріховність, деякі люди вціліють. Перші читачі Ісаї, мабуть, думали, що тут іде мова про людей, які зможуть пережити вигнання. Однак, з огляду на текст Мт. 24:4-30, пророк говорив про тих, хто вистоїть за часів періоду Великих Страждань, саме перед поверненням на землю Господа Ісуса Христа, щоб заснувати тут Своє царство.

4:2.  Незважаючи на майбутнє суворе покарання, Боже благословення все-таки прийде. Іноді фраза «в той день» стосується нападу вавилонян на Єрусалим (наприклад, 3:7, 18; 4:1), однак тут (див. твердження у віршах 2, 5), як і в 2:11-12, 17, вона позначає тисячолітнє правління Христа.

Деякі тлумачі твердять, що слова «Пагін Господній … в красі й у честі» характеризують віруючий останок людей. Однак краще все ж тлумачити слово «Пагін» у стосунку до Месії, адже саме таким є його значення в Єр. 23:5; 33:15; Зах. 3:8. Слово «Пагін» дуже вдало описує Месію, бо Він і справді «виріс» із Давидового роду (див. Єр. 33:15) та дасть Свій плід. Як радіють люди плодам своєї землі, так ті, «що в Ізраїлі зосталися цілі», радітимуть Месії, Плоду «землі». Звання «Пагін» також наштовхує на думку про слова Ісуса, коли Він сказав, що Він – Виноградина (Йн. 15:1).

4:3-4.  Характерною ознакою вцілілих ізраїльтян буде їхня святість, а не багатство чи статус. Бог простить їм їхні гріхи. Пригадуючи «дочок сіонських» (див. 3:16-4:1), Ісая зазначив, що вони, як представники усього народу, очистяться «духом суду й духом руйнування», оскільки покарання буде, неначе вогонь, що спалює «бруд» (гріхи) народу. Однак лише верховними ділами Бога, а не зусиллями людей, очищення (див. 1:25) народу стане можливим (див. Зах. 13:1). Як сказав Йоан Христитель, Ісус «христитиме … вогнем» (Мт. 3:11), тобто очистить народ за допомогою покарання (див. Мал. 3:2-5).

4:5-6.  У цей все ще майбутній час благословення відкуплених ізраїльтян «слава Господня» накриє Єрусалим («опочине … на горі сіонській»). Як колись, ще за часів виходу з Єгипту, ізраїльтяни на власні очі бачили Божу славу, що була, мов «хмара вдень, як дим і як світло палаючого вогню уночі» (Вих. 13:21-22; 40:34-38; див. 16:10), так само Його слава буде цілком видимою, коли відкуплені ізраїльтяни повернуться на свою обіцяну землю. Божа слава, «мов намет», даватиме їм захист і мир.

6. НІКУДИШНІЙ ВИНОГРАДНИК (5:1-7)

У першій строфі (вірші 1-2) даної пісні Ісаї йдеться про дбайливе ставлення Бога до Свого винограднику, а також про стан того винограднику. У другій строфі (вірші 3-6) відтворено слова Бога щодо його стану, а в третій (вірш 7) – пояснюється значення цього винограднику. Примітно, що Бог не один раз називав Ізраїль виноградником (див. 3:14; Пс. 80:8-18; Єр. 2:21; 12:10; Єз. 15:6-8; Ос. 10:1).

5:1-2.  Співаючи свою пісню, Ісая розпочав із того, що його любий (тобто Бог) посадив «виноградник на родючім схилі», попередньо очистивши його «від каміння» (якого в Ізраїлі чимало!) та насадивши «у ньому лозу добірну». Він «збудував башту», кам’яну споруду, з якої можна було стежити за виноградником (див. 1:8), і зробив «винотоку», маючи надію отримати добре вино. Однак та лоза вродила лише «кислі грона».

5:3-6.  Далі у пісні «промовляє» сам Бог. Він попрохав юдеїв розсудити дану ситуацію. Саме вони мали сказати, чи були погані «грона» провиною Власника винограднику, чи ні. Хоча Бог більше нічого не міг «учинити», аби виноградник давав добрий врожай (вірш 4), все ж є одна річ, яку Він тепер зробить: Він дозволить зруйнувати його (вірші 5-6). Розібравши «його огорожу» (ймовірно, кам’яну), Він тим самим дасть змогу тваринам (у тому числі лисам, Пісн. 2:15) увійти на територію винограднику та знищити його. Без відповідного догляду він заросте будяками і терниною та стане «пусткою». Бог навіть повелить «хмарам … не пускати більше дощу на нього». Оскільки Божий народ чинив чимало грішних вчинків (що були їхніми поганими плодами), його знищення неминуче. Без Божого захисту Юдея буде зруйнована.

5:7.  У даному вірші пояснюється, що «виноградник», про який іде мова у цій пісні, – то Ізраїль та Юдея. Як і деінде в Іс., власна назва «Ізраїль» часом є синонімом Південного царства (Неєм. 1:6; 13:3). Дбаючи про Свій народ, Бог хотів від нього добрих плодів, себто «правосуду» й «правди» (див. коментарі до Іс. 1:21). Та натомість побачив «пролиття крови» (див. 1:15) і почув «голосіння». Отож, оскільки ізраїльтяни давали лише погані плоди (несправедливість), більшість із них загине або потрапить у полон. Ісая використав тут два цікаві випадки асонансу (повторення однакових звуків), щоб підкреслити разючу відмінність між тим, чого Бог «ждав» від Свого народу, і тим, що з ними трапилося. Замість «правосуду» ( міспат ) було «пролиття крови» ( міспох ), а замість «правди ( с е даках ) – «голосіння» ( с е ‘аках ).

7. ОБВИНУВАЧЕННЯ В ГРІХУ (5:8-30)

Хоча вірші 8-30 не належать до пісні, озвученої у віршах 1-7, вони слугують дуже вдалим продовженням думки Ісаї, оскільки наступні шість обвинувачень у гріху, які розпочинаються зі слова «горе», – то засудження поганих плодів Божого народу. Між другим та третім «горе» Бог згадав про наслідки гріхів юдеїв (вірші 13-17). Подібне Він зробив і після шостого «горе».

а. Горе любителям матеріальних благ (5:8-10)

5:8-10.  Кожне з шести обвинувачень розпочинається зі слова «горе» ( хои ; див. коментарі до 3:9). Деякі люди помножували собі «поля» за рахунок своїх же земляків (див. Міх. 2:1-2). Закон дозволяв продавати будинки в укріплених містах на постійній основі, однак придбані будинки в неукріплених містах та поля необхідно було повертати їхнім колишнім власникам ювілейного року. Оскільки Сам Бог дав людям землю, вони не мали права збагачуватися за рахунок інших. Однак юдеї таки грішили цим, а тому їхні великі і пишні «доми», якими вони колись пишалися, «опустіють», бо багато з них поляже, а їх врожай, як зазначено у Завіті Мойсея (Втор. 28:20-24), загине. Зазвичай великий виноградник дає чимало вина, а тут буде «лише барильце». І «хомер зерна», як правило, дає багатий урожай, а тут – заледве «ефу», тобто 1/12 частину від посіяного.

б. Горе любителям п’янких напоїв (5:11-12)

5:11-12.  Вочевидь, у часи Ісаї юдеї споживали дуже багато вина, адже цей гріх згадується в двох із шести обвинувачень (див. вірш 22). Люди так полюбляли вино, що, лиш «вставши вранці», починали його пити й засиджувалися з ним «аж до ночі». На своїх безупинних «бенкетах» вони лише пиячили та слухали музику і зовсім не зважали на Господні «діла». Той факт, що вони «вчинків рук Його» не бачили, засвідчує їхнє зневажливе ставлення до інших людей, сотворених за подобою Бога. Дбаючи лише про власне задоволення, вони не мали ані найменшої шани ні до Господа, ні до інших.

в. Наслідки невідповідного способу життя юдеїв (5:13-17)

5:13-17.  Через те, що юдеї вели невідповідний спосіб життя, вони зазнають декілька негативних наслідків, найгіршим з яких стане вигнання. Окрім того, багато хто «згине» від голоду та «спраги» (вірш 13). Помруть і «знатні», і «юрба гомінка», оскільки смерть не зважає на статус (вірш 14). П’яниці («юрба гомінка й галаслива»), про яких Ісая щойно говорив (вірші 11-12), також загинуть (вірш 14). Усі горді «смиряться» (див. 2:11-12, 17), незалежно від свого колишнього положення в суспільстві (5:15). Оскільки будинки заможних будуть зруйновані (див. вірші 8-9) й покинуті, там вільно пастимуться «ягнята» (вірш 17). А тоді, після всіх цих нещасть, Бог «появить Свою святість» і справедливість (вірш 16). Це, однак, не означає, що Бог полюбляє відплату, але доводить, що Він виконує Своє Слово, озвучене в завіті. Караючи Свій народ, Він виховував його, а це було прямим свідченням Його любові до Своїх людей, яких Він одного дня знову вивищить.

г. Горе тим, хто сумнівається в Богові (5:18-19)

5:18-19.  Напевно, Ісая говорив тут про людей, які щиро сумнівалися, чи дійсно Бог керує світом та їхнім народом. Хоча вони добровільно робили свій вибір на користь гріху (тягли «за собою кару воловими шнурами, а гріх – мов посторонком, що від возу»), їх все ж цікавило, чи зможе Бог спасти Свій народ. Виходить, вони хотіли, щоб Бог порятував їх, незважаючи на те, що самі вони не мали наміру покидати свої грішні діла. Вони бажали побачити Бога в дії («нехай [Він] поквапиться із Своїм ділом») без будь-якої духовної зміни зі свого боку. Однак спасіння – і особисте, і національне – так не отримати. Спершу слід змінитися духовно, лиш тоді Бог врятує Своїх людей від знищення.

ґ. Горе тим, хто називає зло добром (5:20)

5:20.  Деякі люди ведуть інших хибним шляхом, бо мають спотворені цінності. «Зло» – для прикладу, перелюб, ідолопоклонство, матеріалістичне ставлення до життя, вбивство та багато інших гріхів, про які йдеться в Святому Письмі, – часто подається як «добро». Однак, хто так говорить – той зазнає Божої кари.

д. Горе зарозумілим (5:21)

5:21.  Вважаючи себе мудрими та розумними, деякі люди не покладалися на Бога і не вірили, що спасти їхній народ може лише Бог. Вони були певні, що самі можуть себе захистити.

е. Горе хабарникам-п’яницям (5:22-23)

5:22-23.  Замість того, аби бути хоробрими та спритними в урядових справах, багато очільників славилися своїм завзяттям «до пиття вина». Вони з радістю брали хабарі, зовсім не думаючи про людей, якими правили. Їх більше турбувало власне задоволення, аніж права невинних («правому відмовляють»). Тому вони  (ці лідери) будуть покарані.

є. Інші наслідки невідповідного способу життя юдеїв (5:24-30)

Ісая вже перелічив чимало покарань, які зійдуть на людей за їхні гріхи (вірші 13-17), а тепер знову говорив про наслідки непослуху та недотримання завітних постанов.

5:24-25.  Ці люди, про яких писав Ісая, згорять, наче солома та «сіно», а «їхній квіт розвіється, як порох». І все через те, що вони зумисно порушували Боже Слово (щодо фрази «Господа сил» див. коментарі до 1:9; щодо слів «Святого Ізраїлевого» див. коментарі до 1:4). Оскільки тоді «гнів Господній» запалає «на Його народ», багато хто загине «посеред вулиць» Єрусалиму. «Його» піднята «рука» (див. 14:27) символізує здійснення Ним покарання, а «гори», що стрясаються від землетрусу, засвідчують Його страхітливу присутність (див. Вих. 19:18; 1 Цар. 19:11; Єр. 4:24; Ав. 3:10).

5:26-30.  Коли Боже покарання зійде на Юдею, народи Єгипту та Ассирії (7:18), а згодом і Вавилону, відгукнуться на Його заклик – так, наче Він підняв «стяги» на знак іти до бою. Видаватиметься, що ті народи прибувають «з кінців землі» (цю фразу Ісая часто застосовував для позначення народів всього світу, 5:26; див. 24:16; 40:28; 41:5, 9; 42:10; 43:6; 45:22; 48:20; 49:6; 52:10; 62:11). Воїни, що «швидко» прибувають, будуть рішучі (5:27) і добре озброєні, а їхні колісниці – «немов вихор» (вірш 28). Люті, мов леви (вірш 29), вони швидко спустошать Юдею (вірш 30). Вони поглинуть її, наче море, і закриють сонце. Тож довкола запанує лише «темрява жахлива», морок і пітьма.

8. ПОКЛИКАННЯ ІСАЇ (част. 6)

Хоча дана частина є однією з найбільш відомих із Книги Ісаї, тут є принаймні три проблеми, які викликають суперечки між науковцями, що вивчають Біблію.

Перша проблема стосується хронологічного порядку частини 6, в якій іде мова про покликання Ісаї Богом, стосовно попередніх п’яти частин про покарання та спасіння. Звідси не зовсім зрозуміло, чи Ісая займався пророчою діяльністю впродовж якогось періоду часу ще до свого покликання, чи дана частина знаходиться не на своєму місці з точки зору хронології, але там, де слід, з логічних міркувань. Дехто стверджує, що оскільки дане видіння надійшло до Ісаї, «коли помер цар Уззія» (вірш 1), Ісая займався пророкуваннями (част. 1-5) ще до свого покликання, адже в Іс. 1:1 сказано, що він пророкував « за  часів Уззії» (1:1). Однак це можна пояснити тим, що Ісая міг побачити дане видіння у будь-який момент впродовж «того року, коли помер цар Уззія», але ще до його смерті. В такому разі його видіння і справді надійшло «за часів Уззії».

Цілком можливо, як вважають деякі тлумачі, Ісая, побачивши гріховне становище свого народу (част. 1-5), відокремив себе від нього, допоки не отримав Боже видіння та не зрозумів, що він також є частиною проблеми гріховності людей, бо і він був людиною «з нечистими устами» (6:5).

З іншого ж боку, існує ймовірність, що видіння і покликання з част. 6 надійшли до Ісаї до  того, як він почав виголошувати послання з част. 1-5. Однак написав він про це лише згодом, щоб логічно завершити суворі обвинувачення, озвучені у даних частинах. У част. 6 Ісая наголосив на надзвичайній зіпсованості юдейського народу у порівнянні з Божою святістю, а також підкреслив, що юдеям бракувало духовного бачення і вони грішитимуть далі.

Друга проблема полягає в тому, кого ж Ісая бачив насправді. Ісая «бачив … Господа» (вірш 1), якого називав Господом «сил» (вірш 3) і Царем, Господом «сил» (вірш 5). Оскільки апостол Йоан написав, що Ісая бачив «славу» Ісуса (Йн. 12:41), пророк міг побачити ще не втіленого Христа, який з огляду на Свою божественність і був Господом. Пророк не бачив саму сутність Бога, бо жодна людина не може побачити Його (Вих. 33:18; Йн. 1:18; 1 Тим. 6:16; 1 Йн. 4:12), оскільки Він – невидимий (1 Тим. 1:17). Однак Ісая і справді міг побачити Бога у видінні або Його теофанію, як-от Єзекиїл (Єз. 1:3-28), Даниїл (Дан. 7:2, 9-10) та інші.

Третя проблема стосується того факту, що Ісая побачив видіння Господа у храмі (Іс. 6:1). Існує припущення, що Ісая був там, бо служив священником. Єремія був сином священника (Єр. 1:1), Єзекиїл був священником (Єз. 1:3), але у Книзі Ісаї нічого не сказано про те, що й Ісая походив зі священничого роду. Якщо він не служив там священником, то, мабуть, прийшов туди, щоб поклонитися, і побачив це небесне видіння. Або ж, можливо, він, як і Єзекиїл (Єз. 8:1-4), не був насправді в храмі, а перенісся туди у видінні.

а. Ісая отримує видіння Господа (6:1-4)

6:1.  Оскільки Ісая пророкував за часів правління царя Уззії (1:1), видіння Бога, яке він отримав «того року, коли помер … Уззія», трапилося у якийсь момент впродовж 12 календарних місяців до або після смерті царя у 739 році до н.е.. Якщо це видіння надійшло до пророка до  початку його пророчої діяльності, тоді, зрозуміло, це було і до смерті царя Уззії. Однак, якщо дане видіння він отримав вже після  початку своєї діяльності – див. коментарі вище, у розділі «8. Покликання Ісаї (част. 6)» – тоді Ісая міг побачити видіння Господа в межах календарного року (739 до н.е.) незадовго до або невдовзі після смерті царя.

Дана вказівка на час підкреслює відмінність між людським царем і божественним Царем (вірш 5), Самим Богом, а також протиставляє Уззію Ісаї. За часів довгого (52-річного) та успішного правління Уззії (2 Хр. 26:1-5) багато людей відійшло від Господа і почало грішити (2 Цар. 15:1-4; «Уззія» також називається Азарія). На противагу ж йому, Бог – святий (Іс. 6:3). Засліплений своєю пихою, Уззія виявив непослух, увійшов у храм (не бажаючи усвідомити, що вчиняє гріх) і захворів на проказу, яка зробила його обрядово нечистим (2 Хр. 26:16-20). Ісая, однак, добре розумів, що таке гріх, адже сказав, що і він, і його народ були духовно нечистими (Іс. 6:5). Тому Уззію відлучили від храму (2 Хр. 26:21), а Ісаю – ні.

Побачивши Бога, Ісая звернув увагу, що Він сидів «на високім і піднесенім престолі», а «поли його риз наповнювали храм». У святая святих Єрусалимського храму Божа слава знаходилася між херувимами над покутним віком ковчегу завіту. Тому деякі ізраїльтяни могли помилково вважати, що Бог зовсім малий. Однак у своїй молитві-посвяті нового храму Соломон зазначив, що жоден храм не міг вмістити Бога і що насправді навіть небеса не могли Його вмістити (1 Цар. 8:27). Тому Ісая бачив Бога не на ковчезі завіту, а на престолі. Майже 150 років потому Єзекиїл мав подібне видіння. Він бачив Бога, який сидів на великому престолі-колісниці, тим часом як живі істоти, що називалися херувимами, несли його (Єз. 1). Для Ісаї престол означав, що Господь і справді істинний Цар Ізраїля.

Той факт, що цей престол був високий і піднесений, засвідчував особливе становище Господа. Люди хотіли, щоб Бог діяв на користь Свого народу (Іс. 5:19), але Він уже  діяв, як їх Цар, про що свідчила Його піднесеність.

Довгі «поли Його риз» символізують Його велич та Його царську владу. Той факт, що Бог перебував у храмі, означає, що хоча Він і ненавидів лицемірну релігійність (1:11-15), та все-таки хотів, щоб народ долучався до храмових богослужінь. Адже храм і храмові пожертви характеризували праведні стосунки Всевишнього Бога зі Своїм завітним народом.

6:2-4.  «Серафими», ангельські істоти, які знаходилися «над» Господом, згадуються у Святому Письмі лише тут. Слово «серафими» походить від давньоєврейського слова сарап , що означає «палати», тому воно, можливо, вказує на їхнє палке завзяття у служінні Господеві. Тут також варто відзначити, що «один із серафимів» наблизився до Ісаї «з жаріючим  вуглем» (вірш 6). Вони мали «по шість крил» (чотири живі істоти, яких бачив Езекиїл, мали по чотири крила, Єз. 1:5, 11). Той факт, що кожен серафим «двома» крилами «закривав собі обличчя», засвідчує їхню сумирність перед Богом. Те, що іншими «двома» крилами» вони закривали собі «ноги», може вказувати на служіння Богові, а їхнє літання – на безперервне проголошення ними Божої святості та слави.

Звертаючись «один до одного», серафими, кількість яких тут не зазначено, проголошували, що «Господь сил» – святий. Слово «свят» повторюється тут тричі, що підкреслює максимальну та повну святість Бога. Однак хоча це слово і звучить у вірші 3 аж три рази, воно не вказує на Святу Трійцю, як дехто твердить. Про Святу Трійцю йдеться в інших уривках (наприклад, див. коментарі до Іс. 6:8). У Старому Завіті слово, на якому котрийсь автор мав намір наголосити, часто повторюється тричі (наприклад, Єр. 22:29; Єз. 21:27). Серафими також проголошували, що «вся земля повна Його слави» (див. Чис. 14:21). Тут пригадується, як поли Його риз наповнювали храм. На відміну від Нього, юдеї не були святі (див. Іс. 5; 6:5), хоча й мали такими бути (Вих. 22:31; Втор. 7:6).

Коли серафими викрикували, Ісая зауважив, що «підвалини» храму хитаються, а потім він сповнився «диму» (Іс. 6:4). Підвалинами (див. Ам. 9:1) було велике каміння, яке утворювало фундамент будівлі і на якому стояли одвірки. Хитання (див. Вих. 19:18) символізувало страхітливу присутність Бога та Його могутність. Димом, вочевидь, була хмара Його слави, яку праотці Ісаї бачили під час блукань пустелею (Вих. Вих. 13:21; 16:10) і яку священники за Соломонових часів споглядали в освяченому храмі (1 Цар. 8:10-13).

б. Реакція Ісаї на видіння (6:5)

6:5.  Дане видіння Божої величі, святості та слави спонукало Ісаю усвідомити, що він – грішник. Коли Єзекиїл побачив Божу славу, він також відреагував з усією сумирністю. (Див. про реакцію Іова в Іов. 42:5-6; Петра в Лк. 5:8; і апостола Йоана в Одкр. 1:17.) Ісая вже виголосив обвинувачення («горе»-вигуки як застереження про покарання) народові (Іс. 5:8-23), а тепер, кажучи: «горе мені» (див. 24:16), – зрозумів, що і він  є об’єктом покарання. А все через те, що він нечистий. Поряд із чистотою Божої святості нечистота гріха людини є вкрай помітною. Нечисті уста пророка символізували, мабуть, його думки та вчинки, як і його слова, адже слова, які промовляє людина, відображають спосіб її мислення і мають безпосередній стосунок до її дій. Примітно, що Ісая ототожнив себе зі своїм народом, який також був грішний («людьми з нечистими устами»).

в. Очищення Ісаї та послання (6:6-13)

6:6-7.  Усвідомивши свою нечистоту, Ісая отримав очищення від Бога за посередництвом одного «із серафимів». Видається цілком слушним, що серафим (що, можливо, означає «палаючий») «приторкнувся … до … уст» Ісаї «жаріючим вуглем … з жертовника» – чи то з жертовника всепалення, на якому завжди було розпалене вогнище (Лев. 6:12), чи з кадильного жертовника, на якому щоранку і щовечора палили ладан (Вих. 30:1, 7-8). Дана символічна дія засвідчила усунення провини пророка («беззаконність») і його гріха. Звісно, цього потребував увесь юдейський народ. Юдеї мали зробити те, що й Ісая, – усвідомити потребу в очищенні від гріха. Однак, на відміну від пророка, більшість юдеїв не захотіло визнати, що має духовну потребу. І хоча вони за посередництвом священників палили жертви в храмі, саме їхнє життя вимагало очищення Божим «вогнем».

6:8.  Далі йде мова про послання, яке Ісая мав проповідувати юдеям. Примітно, що він не був покликаний до служби, допоки не очистився. Лише вислухавши слова серафима (вірші 3, 7), він «почув … голос Господній».

Бог запитав: «Кого б Мені послати? Хто Нам піде?» Слово «Нам» у стосунку до Бога вказує на Святу Трійцю (див. «Наш» у Бут. 1:26; 11:7). Хоча у Старому Завіті це й не надто очевидно, все ж це так, адже Бог – один у двох Завітах.

Запитання «Хто … піде?» не означає, що Бог не знав відповіді на нього чи лише сподівався , що хтось відгукнеться. Він озвучив дане запитання, щоб дати тепер уже очищеному Ісаї можливість для служіння. Пророк знав, що ввесь народ потребує того самого знання Бога й очищення від гріха, які отримав він. Тому він і відповів, що охоче служитиме Господеві («Ось я»).

6:9-10.  Напевно, Ісая, відповідаючи таким чином (вірш 8), гадав, що його служіння Господеві матиме за наслідок очищення всього народу. Однак Господь сказав йому, що його послання не  знайде потрібного духовного відгуку в серцях юдеїв. Люди досі не слухали і не слухатимуть тепер. Господь не втішався, караючи Свій народ, однак виховне покарання було необхідним через їх непослух. Насправді, люди, почувши послання Ісаї, стануть ще більше «затверділими» до Господа. Цікаво, що шість з семи рядків вірша 10 мають вигляд хіазму: «серце … вуха … очі», які згадуються в рядках 1-3, у рядках 4-6 йдуть у зворотному порядку: «очима … вухами … серце». У Старому Завіті матеріал доволі часто подається в такій формі. Можливо, у даному випадку в такий спосіб наголошується слово «очі», яке згадується посередині. Ісус процитував частину даного вірша, пояснюючи, що ізраїльтяни в Його часи не могли  повірити, бо вони не будуть  вірити (див. коментарі до Йн. 12:40).

6:11-13.  Відповідь Ісаї на послання засвідчує, що пророк був готовий проголошувати те, що велів йому Господь. Та все ж він поцікавився, «докіль» йому доведеться озвучувати людям послання про покарання, на яке вони відповідатимуть байдужістю. Господь відповів, що Ісая має проголошувати послання, «докіль» не зійде Його покарання, тобто допоки не настане період Вавилонського полону і юдеїв не вивезуть з «країни» (вірш 12), через що «опустіють» їх зруйновані «міста» й поля (вірш 11). І хоча Ісая так довго не жив, Бог мав на увазі, що він мав би продовжувати проповідувати, навіть якби зміг дожити до падіння Юдеї. «Десята частина», яка «зосталась у» краю (вірш 13), – це ті вбогі люди, яких залишив у Юдеї Навуходоносор (2 Цар. 24:14). Однак більшість із них згодом також вивезли з краю (Єр. 41:10-18; 43:4-7).

Ісая, який, вочевидь, дуже засмутився, отримавши таку сувору відповідь і дізнавшись про жахливі наслідки, все ж почув від Бога запевнення, що загинуть не всі. Останок залишиться. Бог порівняв цей останок із пнем таких дерев, як-от «теребинт і дуб». З цього пня чи то зі святого насіння віруючого останку з’являться інші люди, які віруватимуть. І хоча населення Юдеї буде майже цілковито знищене або вивезене з краю, Бог пообіцяв, що залишить невелику кількість віруючих людей на цій землі.

Б. Пророцтва про спасіння (част. 7-12)

У даних частинах пророк зосередив увагу на спасінні, яким Бог обдарує Свій народ. Спасіння Юдеї від об’єднаних сил ізраїльтян та арамеїв (7:1-4) слугує прототипом спасіння ізраїльтян наприкінці часів. Тим часом падіння Ассирійської імперії (10:5-19), внаслідок чого Юдея отримає «спасіння», символізує остаточне падіння всіх народів, що протистоять чи протистоятимуть Богові та Його народові. Ісая не казав, що ці події призведуть до появи царства слави. Але все ж він вказав, що царство слави – тисячолітнє правління Месії – зрештою настане (част. 11). Воно буде величнішим за всі колишні царства. І в тому царстві «святе насіння» (6:13), віруючий останок (10:20-21), заспіває подячну пісню (част. 12).

1. НАРОДЖЕННЯ ЕММАНУЇЛА (част. 7)

Ісая напророчив народження Дитини, яка певним чином матиме стосунок до спасіння юдейського народу. Поява на світ Дитяти на ймення Еммануїл і справді має велике значення для роду Давида.

а. Історичні передумови (7:1-2)

7:1-2.  «Рецін, цар сирійський», тобто цар Араму, що на північний схід від Ізраїлю, і «Пеках, … цар ізраїльський» (752-732), уклали союз. Рецін, скоріш за все, здобув арамський престол силою; так само зробив Пеках. Рецін був останнім царем Араму, і Пеках був передостаннім ізраїльським царем. Після смерті Єровоама ІІ (793-753), царя Ізраїлю, Північне царство почало невпинно занепадати. Рецін переконав Пекаха об’єднатися з ним супроти південного сусіда Пекаха Юдеї (2 Цар. 15:37; 16:5). Вони мали намір усунути «юдейського царя Ахаза» і поставити на його місце свого царя, «сина Тавела» (Іс. 7:6). Тавел, імовірно, був регіоном Араму або ж просто якимсь чоловіком з Араму. Наступ таких грізних ворогів з Араму та Ізраїлю дуже налякав юдеїв. Фраза «домові Давида» (вірш 2) стосується царя Ахаза, який походив із цього царського роду. Почувши про союз Араму з Ізраїлем, Ахаз також затремтів. Ефраїм, найбільше ізраїльське плем’я, символізує тут ввесь ізраїльський народ, як і в Книзі Осії (див., наприклад, Ос. 4:17; 5:3, 5, 9-14). Це був 734 рік до н.е.. Ймовірно, тоді ж Ахаз і вирішив покликати ассирійського царя Тіглатпілесара ІІІ (745-727) юдеям на допомогу та виступити з ним супроти Араму та Ізраїлю.

б. Запевнення в тому, що Юдея не буде знищена (7:3-9)

7:3.  Бог звелів Ісаї вийти разом зі своїм сином «назустріч Ахазові, … на край водогону з верхнього ставу». Цей водогін слугував резервуаром для води з джерела Гіхон, що неподалік від Єрусалиму. (В Іс. 22:9 йдеться про нижній став.) Напевно, Ахаз саме був там, оглядаючи водні запаси міста в очікуванні нападу арамеїв та ізраїльтян. Акведук знаходився поблизу шляху, що йшов «через поле шаповала», відразу за мурами міста Єрусалим. Саму на цьому місці, приблизно 33 роки потому, посол від Санехириба кинув виклик мешканцям Єрусалиму (36:2). Ймення сина Ісаї – «Шеар-Ашув» – (що означає «останок повернеться»; див. 10:21) дуже вдало ілюструвало послання пророка. Об’єднані сили арамеїв та ізраїльтян не здолають Юдею.

7:4-6.  Ісая сказав Ахазові не боятися Реціна і Пекаха, бо вони були лише «недогарками-головешками, що куряться». Вони самі невдовзі помруть. Як ті головешки, вони догорять та зникнуть. І справді, вони обоє загинули два роки потому у 732 році до н.е.. Арам та Ізраїль хотіли завоювати Юдею, розділити її між собою і настановити там свого царя.

7:7-9.  Однак, як сказав Господь, «нічого з того (нападу) не буде, так воно не станеться». А все тому, що на чолі цих народів були лише люди (вірші 8-9). Примітно, що Ісая згадав Пекаха на ім’я лише один раз (вірш 1). Чотири інші рази він назвав його сином «Ремалії» (вірші 4-5, 9; 8:6). Ні він, ні Рецін не могли зашкодити задумам Бога.

Насправді, Ісая озвучив тут просто приголомшливе передбачення, що «ще шістдесят п'ять років, і» Ізраїль «перестане бути народом», зазнавши руйнувань та розсіяння (7:8). Ісая виголосив дане пророцтво у 734 році до н.е., отож, через 65 років був 669 рік. Коли Ассирія захопила Ізраїль у 722 році до н.е., ассирійці силою вивезли звідти чимало ізраїльтян і оселили в Самарії багатьох чужинців (2 Цар. 17:24). Однак у 669 році за наказом ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-626) в Самарію переселили ще більше чужинців (Езр. 4:10, де Ашшурбаніпал згадується під іменем «Аснаппар»). Це розділило ізраїльтян та зробило неможливим їх подальше об’єднання в єдиний народ.

Друге речення в Іс. 7:9 перекладають по-різному. Та як би там не було, воно спонукає Ахаза повірити у все те, що казав йому Ісая. Звісно, Ахаз уже не житиме 65 років потому. Але він міг повірити, що Бог здійснить обидва передбачення, а саме що Ізраїль зазнає розсіяння через 65 років і що за його життя північне об’єднання (арамеїв та ізраїльтян) не захопить Юдею. Якщо він не повірить у ці передбачення, то також не встоїться.

в. Ахаз відмовляється просити знак (7:10-12)

7:10-12.  Щоб зміцнити свою віру, Ахаз отримав вказівку попросити «собі знаку»: якесь диво, яке б засвідчило Божі слова. Цар мав змогу обрати будь-яке дивовижне діяння за своїм бажанням, «або глибоко з-під землі, або вгорі високо». Остання фраза є художнім засобом, мерізмом, коли згадані дві крайнощі позначають й усе, що знаходиться між ними. Якби Ахаз всього лиш попросив, він міг стати свідком дива й таким чином отримати видиме підтвердження, що слова Ісаї (вірші 7-9) і дійсно були від Господа. Ахаз міг бути певен: північне об’єднання не здолає Юдею.

Але Ахаз не захотів просити знак, кажучи, що не буде «спокушати Господа». Дана відповідь прозвучала набожно, однак, те, як він це сказав, показало, вочевидь, що він не вірить Ісаї. Напевно, він просто не хотів  вірити Ісаї, який говорив про майбутнє знищення Юдеї, якщо народ не навернеться до Господа.

г. Відповідь Господа (7:13-25)

7:13.  Коли Ахаз відмовився просити знак, як пропонував йому Божий посланець, він тим самим відвернувся від Того, Хто послав цього пророка. Фраза «доме Давида» (див. вірш 2) стосується не всіх Давидових нащадків, а лише Ахаза і тих юдейських царів, які вийдуть з його роду. Отож, відповідь Ахаза насправді була нешанобливою. Він сказав, що не хоче спокушати Господа, але тим, що відхилив пропозицію Бога просити засвідчуючий знак, він власне й спокушав («докучаєте») Господа (як і людей).

7:14-16.  Хоча Ахаз і відмовився просити «знак», який би засвідчив істинність послання Ісаї, пророк сказав, що Бог все ж «дасть» йому один знак. Таким знаком стане хлопчик на ймення «Еммануїл». І цей знак матиме три характерні особливості: (1) Цього хлопчика зачне «дівиця» (вірш 14). (2) Він зростатиме у важкі для народу часи (вірш 15; щодо фрази «молоком і медом» див. коментарі до вірша 22). (3) Перш ніж «те хлоп’я» виросте, «земля обох царів … буде спустошена» (вірш 16). Слово «дівиця» є перекладом до давньоєврейського слова ‘ алмах . Це слово використовували щодо незаміжніх дівчат шлюбного віку, тобто таких, які вже досягли статевої зрілості. Деінде у Старому Завіті це слово зустрічається лише у Бут. 24:43 («дівчина»); Вих. 2:8 («дівчина»); Пс. 68:25 («дівчата»); Прип. 30:19 («дівчини»); Пісн. 1:3 («дівчата»); 6:8 («дівчат»). А також воно згадується в 1 Хр. 15:20) ( аламотх ) і в заголовку до Пс. 46 (слово аламотх  може бути музичним терміном). Ім’я дитини Еммануїл означає «Бог (є) з нами».

Більша частина науковців схиляється до одного з трьох наступних поглядів щодо поняття «дівиця» в Іс. 7:14-16:

(1) Хлопчик, про якого написав Ісая, був зачатий невдовзі після виголошення даного пророцтва. Молода жінка, дівиця, вийшла заміж, а тоді народила дитя. Перш ніж він сягне такого віку, щоб розрізняти добро і зло, союз арамеїв та ізраїльтян буде знищено. Відповідно до даного погляду, жінка була дівицею, коли Ісая виголошував дане пророцтво, але вже не була такою, коли народився хлопчик, бо вона зачала його зі своїм чоловіком. Дехто вважає, що батьком цієї дитини був сам Ісая (8:3-4). Вони твердять, що текст 8:1-4 у багатьох моментах узгоджується з текстом 7:14-17. Однак таку думку слід відхилити, бо (а) дружина Ісаї вже мала дитину (Шеар-Ашува, вірш 3), а отже, не була дівицею, і (б) друга дитина, яка народилася в Ісаї від його дружини, не називалася Еммануїл (8:3). Згідно з даним тлумаченням, Ахаз знатиме цю жінку, і, почувши про народження дитини та його ймення Еммануїл, зрозуміє, що пророцтва Ісаї були вірними.

(2) Відповідно до другого погляду, передбачення народження дитини стосується Месії і Діви Марії, матері Ісуса. Прихильники цієї думки твердять, що, як сказано в Іс. 7:14, саме «дівиця зачала» це дитя (досл., «дівиця є або буде вагітною»). Вони також підкреслюють, що Матей, наголошуючи на тому, що Йосиф і Марія не скріплювали свій союз статевими зносинами, аж допоки не народився Ісус (Мт. 1:18, 25), засвідчив, що народження Ісуса було здійсненням пророцтва Ісаї (Мт. 1:21-23).

Поборники цього погляду зазначають, що оскільки Ісая адресував дане пророцтво дому Давида (Іс. 7:13), а не лише самому Ахазові, цей знак призначався не лише цареві, але й усьому царському роду та й усьому народові. Однак, якщо дане пророцтво не здійснилося аж до часів Йосифа й Марії, то як це пророцтво пов’язане з зауваженням Ісаї, що об’єднання арамеїв та ізраїльтян невдовзі зазнає поразки? І яким чином народження Господа Ісуса стосується споживання молока та меду (вірш 15), а також того факту, що союз арамеїв та ізраїльтян розпадеться ще до того, як дитина почне розрізняти добро і зло? (вірш 16) Послідовники даної думки пояснюють усе це відповідністю у часі: два роки раннього дитинства Ісуса (перш ніж Він дізнається про добро і зло) відповідають тому самому періоду часу, тобто двом рокам, по завершенню яких загроза з боку союзу арамеїв та ізраїльтян зникне.

(3) Третій погляд поєднує два попередні. Згідно з ним, дане пророцтво адресувалося, перш за все, Ахазові, а саме щодо розколу об’єднання арамеїв та ізраїльтян. ‘ Алмах  була дівицею, коли Ісая виголошував дане пророцтво, але потім вона вийде заміж і народить дитя. Коли об’єднанню арамеїв та ізраїльтян настане кінець, хлопчик буде ще дитиною. Століття потому Святий Дух спонукав Матея процитувати Іс. 7:14 як твердження, у якому також йшлося про непорочне зачаття (тобто народження дитини у жінки, яка все ще дівиця). Це – перше з багатьох пророцтв щодо Месії в Ісаї. (Див. таблицю «Пророцтва про Месію в Книзі Ісаї».)

Даний знак мусив мати стосунок для того часу з історії юдейського народу, в якому був озвучений. Адже цим знаком було не лише народження дитини та ймення хлопчика (Еммануїл, «Бог [є] з нами», яке мало запевнити людей у Божій присутності), але й визначений час: «перш, ніж те хлоп'я навчиться цуратися зла й вибирати добро, земля обох царів … буде спустошена».

Впродовж приблизно трьох років (дев’ять місяців вагітності і два-три роки, допоки хлопчик не навчиться розрізняти добро та зло) союз розвалиться. І справді, у 732 році до н.е. йому настав кінець, коли Тіглатпілесар ІІІ зруйнував Дамаск. Після того, як Тіглатпілесар розбив арамеїв і вбив Реціна, Ахаз пішов у Дамаск, щоб зустрітися там з ассирійським монархом (2 Цар. 16:7-10). Ахазові сподобався жертовник, який він побачив у Дамаску. Тож він зробив собі його рисунок, щоб потім виготовити і поставити подібний жертовник у Єрусалимі. Недивно, що Ісая та Бог гнівалися на Ахаза. Навіть після того, як за допомогою Тіглатпілесара союз арамеїв та ізраїльтян розпався, Юдея не знала спокою. Адже, хоча Ассирія і не захопила Юдею, вона мала платити Ассирії велику данину. Наслідки невідповідних вчинків Ахаза Ісая передбачив далі (Іс. 7:17-25).

 

Пророцтва про Месію в Книзі Ісаї

1. Він називатиметься Божим Слугою ще до Свого народження (49:1).

2. Він народиться у дівиці (7:14).

3. Він буде нащадком Єссея, а отже, походитиме з Давидового роду (11:1; 10)

4. Він буде сповнений Святого Духа (11:2; 42:1).

5. Він буде лагідним до слабких (42:3)

6. Він виявлятиме послух Господеві, виконуючи Свою місію (50:4-9)

7. Він добровільно зноситиме страждання (50:6; 53:7-8)

8. Від Нього відречуться ізраїльтяни (49:7; 53:1, 3).

9. Він візьме на Себе гріхи світу (53:4-6, 10-12).

10. Він здобуде перемогу над смертю (53:10).

11. Він вознесеться (52:13; 53:12).

12. Він прийде, щоб утішити ізраїльтян та помститися грішникам (61:1-3)

13. Він буде об’явленням Божої слави (49:3).

14. Він наверне ізраїльтян до Бога (49:9) і поверне їх на обіцяну землю (49:8).

15. Він царюватиме, сидячи на престолі Давида (9:6).

16. Він принесе радість ізраїльтянам (9:1).

17. Він укладе Новий Завіт з Ізраїлем (42:6; 49:8-9).

18. Він буде світлом для язичників (42:6; 49:6).

19. Він наверне народи до Господа (11:10).

20. Йому поклонятимуться язичники (49:7, 52:15).

21. Він правитиме світом (9:5).

22. Він судитиме праведно, справедливо і віддано (11:3-5; 42:1, 4)

 

7:17-19.  Бог сказав, що «напустить» на Юдею ассирійського царя. Це будуть найлютіші напади ворогів відтоді, як десять північних племен (які тут називаються «Ефраїм»; див. коментарі до вірша 2) відділилися від двох південних племен у 931 році до н.е.. З часів Ахаза Ассирія раз-по-раз непокоїла Юдею, адже юдеї мали сплачувати ассирійцям велику данину. Ахаз звернувся по допомогу до Тіглатпілесара і попрохав його порятувати Юдею від Араму та Ізраїлю, що ассирійський цар охоче й зробив. Однак Тіглатпілесар не стільки допоміг Ахазові, скільки завдав йому труднощів (2 Хр. 28:20-21). Далі, за часів правління Єзекії, ассирійський цар Санхериб напав на Юдею, яка просила допомоги у Єгипту (Іс. 30:1-5), і вже майже захопив її всю, однак у 701 році до н.е. Бог дивовижним чином порятував Єрусалим (част. 36-37). Божа рука проявлятиметься в усіх цих подіях, адже Він «накличе … мух» з Єгипту (тобто єгипетських воїнів, так багато і таких надокучливих, як мух) і «бджіл, що в країні асирійській» (тобто ассирійських вояк, лютих, наче бджоли).

7:20-25.  Юдея зазнає значних втрат та приниження. Ассирія, наче бритва, «пообголює» Юдею. На стародавньому Близькому Сході гоління голови чи бороди було ознакою приниження або глибокого смутку (див. Іов. 1:20; Іс. 15:2; Єр. 47:5; 48:37; Єз. 7:18; Ам. 8:10; Міх. 1:16). Велика кількість «молока» – це поганий, а не хороший знак. Оскільки чимало худоби загине, «того часу держатимуть лиш одну корову й дві вівці», які не даватимуть приплоду, тому все молоко (в тому числі «квасне молоко») залишатиметься людям. Меду також буде чимало, бо на закинутих полях ростиме багато диких квітів, і бджіл буде більше, ніж достатньо. Все це стане здійсненням того знаку, який Ісая озвучив Ахазові (Іс. 7:15): він і справді їстиме «молоко з медом». Окрім того, фермери не матимуть врожаю, бо їхні угіддя будуть зруйновані. Виноградники стоятимуть спустошені, а колись оброблена земля «поросте терниною й колючими глодами» (про що йдеться у віршах 23-25 аж тричі). Країна стане придатною «хібащо» для випасу «волів … і баранів».

Фраза «того часу» (вірш 21) характеризує час покарання юдейського народу. Доволі часто ці слова (як і в 4:2, наприклад) використовуються в есхатологічному значенні, тобто у стосунку до останнього покарання за часів Великих Страждань відразу перед поверненням на землю Месії, щоб заснувати тут Своє тисячолітнє царство. Однак іноді, як тут (7:21), ця фраза стосується покарання, що невдовзі зійде на народ. Та все ж це недалеке покарання слугує прототипом і того покарання, яке відбудеться наприкінці часів.

2. МАЙБУТНІЙ СПАСИТЕЛЬ (8:1-9:6)

Дана частина дуже тісно пов’язана з попередньою. В ній описується та сама подія, а саме спасіння від об’єднання арамеїв та ізраїльтян і наступне вторгнення ассирійців, яке зрештою зачепить всю Юдею. В част. 7 розглядалося декілька неприємних моментів: відмова Ахаза прийняти Боже Слово через Ісаю, подальша невіра Ахаза та важкі часи, що зійдуть на Юдею. У цій же частині наголошуються позитивні моменти: народ отримає спасіння, і це спасіння дасть уявлення про іншого Спасителя, який стане джерелом навіть більшого спасіння.

а. Майбутнє падіння Ізраїлю й Араму (8:1-4)

Ісая вже розповідав про майбутнє падіння ізраїльсько-арамського союзу (7:4-17). Однак тепер він озвучив іще одне пророцтво щодо цієї ж події. Як і в част. 7, у цьому пророцтві також йдеться про народження дитини, цього разу в Ісаї та його дружини-пророчиці. Дехто припускає, що це народження стало здійсненням передбачення, озвученого в 7:13. Однак між цими двома розповідями існує декілька розбіжностей. Ймення дитини з 8:1-4 не було Еммануїл. Дитину у 8:1-4 народила дружина Ісаї. А вона не була дівицею, адже Ісая мав від неї вже принаймні одну дитину (7:3), хіба що у 8:3 іде мова про другу дружину Ісаї. А це, однак, малоймовірно. Ця дитина народилася, скоріш за все, за якийсь час після передбачення у 7:14, адже, згідно з текстом 8:4, падіння союзу трапиться зовсім скоро – перш, ніж дитина навчиться говорити «тату» й «мамо». Більшість дітей здатна вимовляти ці слова вже у віці одного року. Вочевидь, юдеї отримали це друге передбачення знищення Араму ассирійцями з великої Божої ласки. Дане пророцтво було засвідчене й декількома важливими людьми, щоб знову довести народові, що Ісая промовляв від Бога і що його слова – правдиві.

8:1.  Щоб закарбувати дане пророцтво у пам’яті своїх слухачів, Ісая мав застосувати якийсь видимий предмет. Отож, Господь звелів пророкові взяти «велику таблицю» і написати «на ній» ім’я свого сина, який у нього невдовзі народиться. Ймення його сина слід було виголосити ще навіть до того, як його було зачато, і тим самим засвідчити певність цього народження. Ім’я «Магер-Шалал-Хаш-Баз» є найдовшим іменем у Біблії й означає «швидко плюндрує, блискавично грабує». Воїни викрикуватимуть ці слова своїм товаришам, коли перемагатимуть і плюндруватимуть своїх ворогів. Слухачі Ісаї, пригадуючи його пророцтво про падіння об’єднання арамеїв та ізраїльтян (7:4-17), безумовно, зрозуміють значення імені його сина, якщо дослухають його пророцтво про ганебну долю, яка невдовзі спіткає і Арам, і Ізраїль, до кінця.

8:2.  Бог звелів Ісаї взяти двох «надійних свідків» (Чис. 35:30; Втор. 17:6; 19:15), які зможуть підтвердити, що Його слова – то правда. Священник «Урія» згодом згадується у не дуже привабливому світлі (2 Цар. 16:10-16), коли підкорився наказові Ахаза внести зміни у храмове поклоніння після поразки ізраїльсько-арамського союзу. Вочевидь, він був впливовим священником. Захарія, син «Єверехії», більше ніде подібним чином не згадується. Він міг бути пророком за часів Уззії (2 Хр. 26:5) або левітом, який допомагав очистити храм за правління Єзекії (2 Хр. 29:12-13).

8:3-4.  Ім’я «пророчиці», дружини Ісаї, тут не вказується. Вона називалася пророчицею або тому, що була дружиною пророка, або ж сама мала Богом даровану здібність пророкувати. Останнє припущення видається більш слушним. Син Ісаї, «Магер-Шалал-Хаш-Баз», був знаком майбутнього розколу об’єднання арамеїв та ізраїльтян супроти Юдеї. Приблизно через рік та дев’ять місяців (дев’ять місяців вагітності і ще рік життя дитини) Ассирія підкорить Дамаск (столицю Араму) та Самарію (столицю Ізраїлю). Це й справді трапилося у 732 році до н.е., тоді як пророцтво Ісаї було озвучене у 734 році. Коли Дамаск і Самарія впали, жителі Юдеї мали навернутися до Бога, як казав їм Ісая. Та, на жаль, Урія, один із двох свідків (вірш 2), виконав вказівки Ахаза, які той віддав вже після 732 року до н.е., і змінив храмове поклоніння, наблизивши його до язичницьких практик поклоніння у Дамаску.

б. Майбутнє вторгнення ассирійців (8:5-8)

8:5-6.  Фраза «цей народ» може мати стосунок до Північно-Ізраїльського царства, оскільки воно «нізащо» вважало Юдею та охоче вступило в союз з Арамом, на чолі якого був цар Рецін (див. 7:1). Тоді фраза «тихі Шілоах-води» позначає за допомогою метонімії місто Єрусалим. Ці води були джерелом, яке наповнювало невелике водоймище в межах самого Єрусалиму. Такий тихий басейн разюче контрастував з могутніми та великими водами «ріки» (8:7), через які загине немало людей. Щодо фрази «сином Ремалії» див. коментарі до 7:4. Деякі науковці, однак, тлумачать фразу «цей народ» у стосунку до Юдеї (дому Ахаза та його народу). Вони відвернулися від Бога («тихі … води»), а тому могутній потік (Ассирія) прийде та поглине їх. Що ж, це дійсно трапилося у 701 році до н.е., коли ассирійці вторглися в Юдею.

8:7-8.  Оскільки ізраїльтяни об’єдналися з арамеями, їх знищать «могутні й великі води ріки» (так зазвичай говорили про річку Євфрат, яка протікала через Ассирійську імперію). Ассирійський цар (див. 7:17) «виступить» на Північне царство, наче річка під час повені, яка виходить «з усіх своїх берегів». Цікаво, що цей потік, тобто Ассирія, «заллє» і «Юдею» (в 701 році до н.е.). Ассирія накриє Юдею «по саму шию», яка, отже, вже заледве не потопатиме.

Далі Ісая використав інший художній образ і змалював Ассирію у вигляді величезного птаха, «розпростерті … крила» якого вкривають «усю» землю та який уже готовий поглинути її всю.

Дане послання призначалося Еммануїлу («Бог [є] з нами»). Ісая вже озвучував це ймення (7:14), коли говорив Ахазові, що хлопчик, який невдовзі народиться, буде знаком того, що юдейський народ не загине від рук арамеїв та ізраїльтян. Тепер же ассирійці намагатимуться «потопити» юдейський край. Однак згадане тут ймення Еммануїл слугувало для слухачів запевненням, що Бог не забув Свій завітний народ і все-таки буде з ним (див. 8:10). Даний факт розглядається у наступних віршах (вірші 9-15).

в. Майбутня перемога від Бога (8:9-15)

Хоча ассирійці майже захоплять всю Юдею внаслідок потужного й невпинного нападу (вірші 1-8), Ісая зауважив, що юдеям не треба боятися, бо зрештою вони переможуть.

8:9-10.  Велика правда част. 7-9 полягає в тому, що Бог – з юдеями. Щоб це засвідчити, Ісая використав у кінці вірша 10 слово-ім’я «Еммануїл»: «… з нами Бог». Хоча інші «народи» й озброяться супроти Юдеї, їм її не перемогти. Тому у вірші 9 Ісая аж тричі додав: «та тремтіть». Адже, незважаючи на їхні ретельно сплановані «задуми» і «накази» іти в бій, вони не матимуть успіху, бо Сам Бог був з Юдеєю (давньоєвр., «Еммануїл»; див. 7:14; 8:8). Ця велика правда відділяла Юдею від усіх інших народів світу. Та оскільки Бог пообіцяв бути зі Своїм народом, юдеї мусити покладатися на Нього за будь-яких – навіть дуже скрутних – обставин. Він не покине їх. Проте, хоча Бог та Ісая казали правду, Ахаз їм не вірив (див. 7:9).

8:11-15.  Господь пообіцяв бути зі Своїм народом (вірш 10), але багато людей і в Ізраїлі, і в Юдеї відмовлялося повірити, що Бог виконає Свою обіцянку. Господь застеріг Ісаю не бути таким, як багато хто з «цього народу» (вірш 11). Тому Ісая знову наголосив, що юдеям не треба боятися ізраїльсько-арамського союзу чи тих же ассирійців, а, скоріш, самого «Господа сил». Саме «Його» вони мали «боятися» і «перед Ним … тремтіти» (вірш 13; див. слова «бійтесь» та «лякайтесь» у вірші 12 і див. коментарі до слова «боятися» у Втор. 4:10). Господь – святий. Він є святинею та місцем сховку для тих, хто вірує у Нього, однак для тих, хто не вірує, «Він – камінь спотикання і скеля падіння …; Він – сіть і пастка». Століття потому Петро процитував частину Іс. 8:14 (1 Пт. 2:8), говорячи про тих, хто зрікся Ісуса Христа. Послання Ісаї продовжує головну тему усього Старого Завіту: Бог пообіцяв, що люди, які вірують в Господа і слухають Його, отримають благословення, а хто відмовляється вірити і слухати Його – зазнає покарання.

г. Імена, що засвідчують майбутню допомогу від Бога (8:16-18)

8:16-18.  Отримавши від Бога застереження «не ходити дорогою цього народу» (вірш 11), Ісая ще раз підкреслив, що цілковито покладається на Бога. Ховаючи «це свідчення» і запечатуючи «це об’явлення» (див. вірш 20), Ісая тим самим викарбовував його «у серці» Господніх «учнів». Оскільки прийнято вважати, що в Євр. 2:13 слова з Іс. 8:17б-18а є словами Христа, деякі тлумачі наполягають, що ввесь текст 8:16-18 промовив Месія. Звісно, ставлення до Бога, яке передається у даних віршах, мав і Господь Ісус Христос. Однак в контексті Іс. 7-9 ці слова належать Ісаї (а вже автор Євр. застосував їх до Христа). Вони засвідчували ставлення, яке мав до Бога пророк, попри ввесь той спротив, що панував навколо нього. У 8:17 певність Ісаї озвучується двічі: «Чекаю Господа» і «на Нього уповаю». Те, що Господь закривав «обличчя Своє» (утримуючи Свої благословення), не було чимсь дивним для віруючих людей. Господь робив це, бо більша частина юдеїв не йшла за Ним. Однак, незважаючи на це, Ісая все ж мав певність у Господеві, знаючи, що він і його «діти» – то «знаки і прообрази» верховного правління Господа «на горі Сіоні» (у Єрусалимі; див. 2:3).

Але яким чином сам Ісая та його діти були знаками і прообразами? Тим, що ім’я кожного з них мало велике значення для майбутнього народу. Ймення Ісаї, «Ягве – це спасіння», повсякчас нагадувало, що Бог врешті-решт спасе Свій народ. Ім’я Магер-Шалал-Хаш-База засвідчувало, що ассирійці повалять союз ізраїльтян та арамеїв і пограбують ці народи. Ймення Шеар-Ашува показувало, що віруючий останок обов’язково повернеться з неволі (див. 10:21-22).

ґ. Майбутнє спасіння Юдеї – у Божому Слові (8:19-22)

8:19-22.  Тут Ісая знову описав грішні прагнення свого народу. Багато людей хоче знати майбутнє. От і юдеї задля цього долучалися до язичницьких практик, шукали «поради» у медіумів та «знахурів», які, нашіптуючи й бурмочучи щось, начебто викликали «мертвих» (див. коментарі до Втор. 18:10-12). Ісая, однак, поставив під сумнів доцільність таких звернень до мерців, щоб дізнатися майбутнє, замість того, аби «питати» про це в живого «Бога». Юдеї мали лише відкрити Закон та «осягнути» його «науку й свідоцтво» (Іс. 8:16). Адже саме там містилося все, що їм необхідно було знати про своє майбутнє. Людина, яка не зважає на Боже Слово, є «немов той, для кого нема (духовного) світанку» (див. Йн. 3:19-20). Медіуми та знахурі, а також ті, хто питає в них поради, зазнають Божої кари (Іс. 8:21-22). А тоді, перебуваючи в глибокому нещасті, вони поглянуть «вгору» на Бога і проклянуть Його, після чого подивляться «на землю, а там лише горе й морок і темрява густа» (див. 2 Пт. 2:17). Отож, хто шукає поради у мертвих, зрештою й приєднається до них!

д. Майбутнє спасіння народу (8:23; 9:1-6)

У цих віршах Ісая розповів про майбутнього Спасителя, який спонукає народ пророка вдатися до змін. Прихід Месії приведе людей до радості та процвітання, чого їм бракувало вже багато років. Тож Його прихід стане здійсненням обітниць, які Бог колись дав Авраамові й Давиду щодо процвітаючого царства. Тут знову йдеться про «хлоп’ятко» (вірш 5; див. 7:14-16; 8:1-4, 18). І коли це Хлоп’я виросте, то стане Спасителем (9:6) – не знаком  (8:18) спасіння, а Самим Спасителем. Саме Він привнесе зміни, необхідні для процвітання та духовного розвитку людей.  

8:23.  Настане час, коли «не буде більше темноти (див. 8:22) в країні, де було горе». Північна частина Ізраїлю зазнала горя через свій непослух. Бог на якийсь час «принизив … Завулона й … Нафталі». Хоча Ісая, скоріш за все, використав тут ці дві назви племен для позначення всього Північного царства, просто вражає, що зростання та ранні роки проповідницької діяльності Ісуса проходили саме в цих землях неподалік Галилейського моря. Його присутність, безумовно, «вшанувала» той край. У 732 році до н.е. ця північна частина Ізраїлю стала ассирійською провінцією на чолі з Тіглатпілесаром ІІІ, який власне й принижував тамтешніх людей та був причиною їхнього горя. Перебуваючи під владою язичників, цей край отримав назву Галилея поганська.

Фраза «приморську дорогу» стосується головного міжнародного шляху, який пролягав через цей край. Це єдине місце в Біблії, де зустрічається дана фраза, однак вона часто згадується в ассирійських та єгипетських нотатках. Ассирійські воїни скористалися цим шляхом, коли пішли в наступ на Північне царство. І саме там зросте Месія, і звідти усуне горе та пітьму язичницького панування.

9:1.  Застосувавши типовий давньоєврейський паралелізм, пророк дуже яскраво описав вплив Месії на північну частину Ізраїлю. «Народ» знаходився «в пітьмі» (див. 8:22) й «у смертній тіні». Потім вони побачили «світло велике», і це «світло засяяло» на них. Матей застосував даний уривок до Ісуса, який розпочав Свою проповідницьку й цілительську діяльність саме з цього регіону (Мт. 4:15-16).

9:2-4.  Перш за все, тут йдеться про Бога Отця, який виведе Свій народ з духовної темряви на світло (вірш 1), пославши людям Хлоп’я (вірш 5), Месію. Це світло помножить їх радість, немов у часи багатих «жнив», перемоги у битві чи в момент, «коли здобич паюють». Тема радості також є дуже важливою в Ісаї, адже про неї йдеться більш як 20 разів у цій книзі. І ця радість буде надприродним діянням Бога, як-от спасіння народу, коли Гедеон переміг «Мідіяна» (Суд. 7:1-24; Іс. 10:26). Це нагадуватиме момент, коли з шиї знімають «ярмо» (9:3). Тоді, коли прийде Хлоп’ятко-Месія, військову зброю, як і всі інші знаряддя війни, буде знищено (вірш 4), бо за часів Його царювання пануватиме всесвітній мир, завдяки чому зникне потреба в усьому, що стосується воєн (див. 2:4).

9:5-6.  Далі Ісая занотував п’ять фактів щодо майбутнього Месії.

1. Він мав народитись як «Хлоп’ятко». Даний паралелізм вказує на те, що ця Дитина, Син, мусила народитися серед ізраїльтян («нам»), а отже, бути приналежною до завітного народу.

2. Він правитиме Божим народом (див. Міх. 5:2) і світом (Зах. 14:9). Фраза «влада на плечах у Нього» має стосунок до царської одежі, яку носитиме Месія. Будучи царем, Він матиме за обов’язок правити народом. В часи Ісаї юдейські очільники не вміли вірно правити народом, але Месія робитиме все як слід.

3. Він матиме чотири різні звання, які розкриватимуть Його вдачу. Він буде Чудесним (слово «Чудесний» також можна перекласти як «Винятковий» або «Відмінний») народним Порадником, і люди охоче слухатимуть Його як високошановану Особу. У Його царстві багато хто прагнутиме почути, як Месія навчає Божим дорогам (2:3). Окрім того, Він – «Сильний Бог» (див. 10:21). Дехто вважає, що тут іде мова просто про «богоподібну людину» чи героя. Однак Ісая мав на увазі дещо більше, ніж це, адже він вже говорив, що Месія робитиме такі речі, які не під силу жодній іншій людині (наприклад, 9:1-4). Ісая розумів, що у певному розумінні Месія має бути Богом.

Спаситель також називатиметься Отцем довічним. Багатьох людей бентежить дане звання, адже Месія, Божий Син, є окремою від Бога Отця Особою Святої Трійці. То як Син може бути Отцем? Щодо цього слід мати на увазі декілька моментів. По-перше, Месія, будучи Другою Особою Святої Трійці, є, за Своєю суттю, Богом. Тому Йому притаманні всі характерні ознаки Бога, в тому числі довічність. Оскільки Бог – Один (хоча Він і існує в трьох Особах), Месія – Бог. По-друге, звання «Отець довічний» є ідіомою, яка характеризує стосунок Месії до часу, а не до інших Осіб Святої Трійці. Тут сказано, що Він – «довічний», як Бог (Отець) – «Ветхий деньми» (Дан. 7:9). До того ж, будучи Царем, Месія й «по-батьківськи» правитиме. По-третє, Ісая, можливо, мав на думці обіцянку, яку Бог дав Давидові, коли сказав, що царство його (не безпосередньо його, а одного з його нащадків) «повіки існуватиме» (2 Сам. 7:16). Месія, Нащадок Давида, власне й здійснить цю обіцянку, на що з нетерпінням очікував народ.

Месія також зватиметься Князем миру – Тим, Хто принесе людям мир і підтримуватиме його впродовж всього Свого тисячолітнього правління, коли народ матиме правильні стосунки зі Своїм Господом. Всі ці чотири звання разом дають чудову картину вдачі майбутнього Месії. (В Іс. 9:5 міститься перша з 25 згадок пророка про мир.)

4. Месія, який сидітиме «на престолі Давида» (Лк. 1:32-33), збільшуватиме Свою «владу в безконечнім мирі». Його правлінню не буде кінця. Воно триватиме «віднині і повіки» (див. Дан. 7:14, 27; Міх. 4:7; Лк. 1:33; Одкр. 11:15). Після царства на землі Він правитиме вічно. Він зміцнить правосуддя й судитиме виключно «справедливим судом» (див. Єр. 23:5), адже Його правління відповідатиме святості Бога та Його вимогам.

5. Це стане можливим завдяки старанням («ревність») «Господа сил». Прихід тисячолітнього царства залежить від Бога, а не від ізраїльтян. Месія буде Царем, тому що Бог це пообіцяв, і Він ревно стежитиме за тим, аби це царство настало. Без Його всевишнього втручання ізраїльтяни не зможуть отримати царство.

Вочевидь, Ісая гадав, що Хлоп’ятко-Месія, Ісус Христос, заснує Своє царство лише за одне Пришестя і що коли це Хлоп’я підросте, Воно переможно правитиме народом. Як і інші пророки, Ісая не відав про величезну прірву часу, яка розмежує два Пришестя Месії (див. 1 Пт. 1:10-12; і див. коментарі до Іс. 61:1-2).

3. РОЗСІЯННЯ НАРОДУ ПІВНІЧНОГО ЦАРСТВА (9:7-10:4)

Подавши славетний опис майбутнього Месії, який дбатиме у царстві про людей і правитиме вічно, Ісая зосередив увагу на народові своїх часів. Дехто не розуміє, чому Ісая помістив ці вірші тут. Однак чергування послання про покарання з посланням про благословення є характерною рисою цього великого пророка. На противагу майбутньому царству Месії, де пануватиме справедливість та праведність (9:5-6; 11:4; 16:5; 28:6, 17; 32:16; 33:5; 42:1, 3-4; 51:5), народом часів Ісаї правили очільники, які не турбувались про своїх підданих людей (див. 5:7).

а. Покарання ізраїльтян за пихатість (9:7-11)

9:7.  Хоча Ісая писав для юдейського народу, він часто наводив Північно-Ізраїльське царство (яке також називав власним іменем «Яків») як приклад того факту, що Бог карає Своїх грішних людей. Дане «слово» засвідчувало майбутнє покарання Півночі. Коли Ісая писав це послання, Північне царство вже перебувало у доволі скрутному становищі (вірш 9а). Падіння Ізраїлю (у 722 році до н.е.) мало стати пересторогою для юдеїв і переконати їх, що Бог бере активну участь у справах Свого народу. Юдеї мусили зрозуміти, що вони також будуть знищені, якщо продовжуватимуть діяти так, як люди Півночі.

9:8-11.  Ізраїльтяни знатимуть про наближення покарання, однак цього буде замало, аби вони знову навернулися до Бога. «Ефраїм», одне з найбільших ізраїльських племен, часто символізувало все Північне царство (див. 7:2, 17). Самарія була столицею Північного царства. Вочевидь, жителі Ізраїлю думали, що зазнають лише тимчасових труднощів («упала цегла»), з якими зможуть справитися самостійно («збудуємо з каміння»). Насправді, вони гадали, що в такий спосіб навіть зроблять свою землю й свій народ ще кращими. Але вони помилялися. Зовсім скоро вони стануть здобиччю «супостатів і … противників»: «Арама зі сходу, а філістимлян із заходу» (див. 2:6). І це було Господнє діяння. Та навіть це покарання не вгамує Божий гнів, бо люди й надалі не бажатимуть усвідомити свою гріховність. Тому Бог каратиме їх знову і знов. Дана частина (9:7-11) завершується рефреном, який повторюється ще тричі у наступних віршах: «Але по всьому тому гнів Його не відвернувся, Його рука ще піднята» (вірші 11, 16, 20; 10:4). Це повторення підкреслює наслідки Божого сильного гніву та засвідчує певність подальшого покарання.

б. Покарання всього народу (9:12-16)

9:12.  Пророк поскаржився, що хоча Північне царство і страждало від Божого гніву та Його руки, «все ж таки народ не повернувся» до Нього. Тому мешканці Півночі страждатимуть ще більше. Ізраїль був наче дитина, яка вперто не бажає слухати своїх батьків, а тому щораз отримує суворіше покарання.

9:13-16.  Небажання ізраїльтян навернутися до Бога матиме за наслідок найсуворіше (з усіх можливих) покарання. Увесь народ – від багатого до бідного, від старця до юнака – зазнає вигнання. Фраза «голову й хвоста» (вірш 13, який отримує пояснення у вірші 14) – це мерізм, художній засіб, у якому згадка про дві крайнощі позначає й усе, що поміж ними. «Старець і знатний» («голова»), оманливий «пророк» («хвіст»), «провідники» і «тії, що дали себе вести», а також молоді хлопці, сироти та вдови – усі були «безбожні й злосливі». Тому Бог покарає їх. Щодо рефрену у вірші 16б див. коментарі до вірша 11.

в. Опис людської злоби (9:17-20)

9:17-20.  Людська «злоба» (див. вірш 16) змальовується тут як величезне полум’я, що «пожирає» народ, від якого «аж стовпами дим іде вгору». Покарання зійде на ізраїльтян не лише від Бога (вірш 10) та з боку їхніх ворогів (вірш 11), але й також зсередини. Цей народ знищить себе сам своїми ж грішними ділами. Адже «ніхто» з них «не щадить і брата свого» (вірш 18), вони «гризуть … їдять» одні одних (вірш 19), та навіть цілі племена ворогують між собою (вірш 20). Щодо рефрену у вірші 20б див. коментарі до вірша 11.

г. Горе несправедливим людям (10:1-4)

10:1-4.  На противагу справедливості та праведності Месії (9:5-6), корумповані очільники Ізраїлю перекручували і справедливість, і праведність. Тому Ісая проголосив «горе (див. коментарі до 3:9) тим», хто так чинив. Читачі мали усвідомити, що це «горе» також стосується їх, якщо вони чинять, як їхні очільники. Далі перелічено шість гріхів ізраїльських очільників, які, зокрема, (а) видавали «несправедливі закони» та (б) писали «приписи жорстокі». І те, і інше було неприйнятним, адже ізраїльтяни мали турбуватися одні про одних як члени однієї Божої спільноти, яку Бог порятував з єгипетського рабства. Окрім того, вони (в) відправляли «вбогих ( дал , «кволих, слабких, безпомічних») без правосуддя», (г) позбавляли їх «права», (ґ) ображали «удовиць» та (д) обдирали «сиріт». Усі зазначені тут гріхи красномовно засвідчували прагнення ізраїльських очільників до наживи за рахунок людей, які не могли захистити свої права. А це суворо заборонялося Законом (Вих. 22:22; 23:6; Втор. 15:7-8; 24:17-18; див. Іс. 1:17). Саме за таку поведінку вони й підуть у неволю (10:3-4). «Коли насуне погибель здалека» (тобто з Ассирії), ніхто не захоче їм допомогти, як колись вони відмовляли у допомозі потребуючим. І в Своєму гніві Бог покарає їх (див. коментарі до 9:11).

4. ПАДІННЯ АССИРІЇ ТА ПОЯВА ВЕЛИЧНОГО ЦАРСТВА (10:5-12:6)

У даному розділі Ісая знову порівняв два царства: Ассирійську імперію і тисячолітнє царство Бога. Ассирія впаде, бо мало не знищила Божий народ. І хоча сам Бог використовував Ассирійську імперію як засіб покарання Ізраїлю, Йому не подобалося ставлення, яке демонстрували ассирійці. (Ісая знову повернеться до цієї теми в част. 13-23.) Божа імперія слави з’явиться після падіння Ассирії, хоча й не відразу. Тут Ісая просто порівняв ці два царства.

а. Падіння Ассирійської імперії (10:5-34)

(1) Ассирія сповнює волю Бога (10:5-11). Спершу Ісая описав завдання Ассирії (вірші 5-6), а потім її спонуки (вірші 7-11).

10:5-6.  Бог використав ассирійців як засіб покарання ізраїльтян – як палицю Свого «гніву» і кий Свого «пересердя». Оскільки Ізраїль був «безбожний» та розлютив Господа своїми гріхами, ассирійський народ «грабував» його міста і безжально «топтав» його людей. Бог часто застосовує неймовірні засоби для здійснення Своїх задумів у світі (див. Вавилон як Божий засіб покарання Юдеї, що неабияк збентежило Авакума, Ав. 1:6-17). Ісая, однак, не говорив тут, що Ассирія була побожною чи що дана імперія знала про відповідне розпорядження, з огляду на яке стала знаряддям помсти Верховного Бога.

10:7-11.  Хоча Ассирія виступала знаряддям у Божих руках (вірші 5-6), Бог не був потішений нею. Вона невірно ставилася до завоювання Ізраїлю. Нехтуючи величчю Бога Ізраїля, Ассирія гадала, що Ізраїль та Юдея є такими ж, як і будь-який інший народ. Ассирія вже завоювала такі арамейські міста, як «Калное («Калне» в Ам. 6:2)…, … Каркеміш … Хамат …, … Арфад …, … Дамаск», а також столицю Ізраїлю Самарію. Тому Ассирія вважала, наче з легкістю здобуде і Єрусалим. Оскільки ассирійці були певні, що вже загадані міста мали могутніших богів, ніж Єрусалим, це місто підкориться їм без особливих труднощів (див. про подібну зухвалу певність ассирійців в Іс. 36:19-20; 37:12). Хоча це Бог застосовував Ассирію, її спонуки були виключно політичними та загарбницькими.

(2) Покарання Ассирії (10:12-19).

10:12-14.  Використавши Ассирію як засіб покарання Єрусалиму, Бог покарає і її саму через бундючні намисли «царя асирійського і пиху очей його гордовитих» (див. Пс. 18:27; 101:5; Прип. 6:17; 30:13). Слова ассирійського царя, озвучені в 10:13-14, власне й засвідчують усю його імперську зарозумілу пиху. Цар був певен, що здобув усе «силою» своєї «руки» та своєю «мудрістю» (про що свідчить чимала кількість повторів займенника «я»). Він підкорював інші народи і захоплював їхнє багатство, «як забирають покинуті … яйця» з гнізда. Ніхто не міг протистояти його військовій потузі.

10:15-19.  За те, що Ассирія була зарозумілою, Господь покарає і її царя, і всю Ассирійську імперію. Знаряддя («сокира» чи «палиця», чи «кий»; див. вірші 5, 24) не є головнішим за того, хто його застосовує. Тому Ассирія, хоча і слугувала знаряддям Бога, не була вищою за Нього. Господь сказав, що знищить ассирійське військо сухотами й вогнем. З Його волі ассирійські воїни згинуть, немов дерева (див. вірші 33-34), поглинуті лісовою пожежею. А тих, що зостануться, буде так мало, що «й дитина … зможе» полічити. І справді, у 701 році до н.е. 185000 ассирійських вояк, які взяли в облогу Єрусалим, загинули (37:36-37). А потім, у 609 році до н.е., Ассирійську імперію підкорив Вавилон. Падіння Ассирійської імперії є прототипом падіння всіх, хто протистоїть Богові та Його задумам щодо Його завітного народу.

(3) Останок ізраїльтян. 10:20-23.  Попри те покарання, якого зазнають ізраїльтяни, «рештки Ізраїля» все ж повернуться на свою землю і «будуть опиратись» на Господа (а не на ассирійців; див. Ос. 5:13; 7:11; 8:9). Фраза «того часу» часто стосується останніх днів, коли Господь покарає грішників та заснує Своє праведне царство на землі (див. Іс. 4:2). Однак тут вона, скоріш, має стосунок до зовсім недалекого покарання Північного царства з застосуванням Ассирії (див. 10:27) та до повернення останку ізраїльтян із тієї імперії. І хоча самих ізраїльтян було, «як піску в морі (див. Бут. 22:17; 32:12; 2 Сам. 17:11), … тільки останок» повернеться. Покарання («загладу») буде справедливим і довершиться «по всій землі» (Північному царстві).

(4) Усунення ассирійського ярма. 10:24-27.  Далі Ісая запевнив своїх читачів, що Юдея позбудеться ассирійського ярма. Її жителям не варто боятися «Ашшура». Адже після того, як Бог застосує ассирійців для здійснення Свого задуму щодо ізраїльтян, Він оберне Свій «гнів» на Ассирію і покарає її (див. 37:36-37), як колись через Гедеона покарав мідіян (Суд. 7:1-24; див. Іс. 9:3) та двох мідіянських князів «при Орев-скелі» (Суд. 7:25) і як знищив «Єгипет». Бог пообіцяв зняти ассирійський «тягар» та «ярмо» з Юдеї (див. 9:3).

(5) Поразка Ассирії (10:28-34). 10:28-32.  Шлях, який оберуть ассирійські нападники, намагаючись захопити Юдею у 701 році до н.е., пролягатиме з боку північного кордону Юдеї від міста «Аят» (також відомого як Аї), що за вісім миль на північ від Єрусалиму, і на південь до міста Нов, що приблизно за дві милі на північ від Єрусалиму. Місцезнаходження восьми з дванадцяти перелічених тут місць відоме (за виключенням «Галліму», Лаїшу, Мадмени та «Гевіму»).

10:33-34.  Ассирії не вдасться успішно здійснити свій задум і захопити Єрусалим. Ісая вже казав, що юдеям не слід непокоїтися щодо нападу ассирійців, бо на їхньому боці був Бог (вірші 24-27). Навіть «Ливан», відомий своїми густими кедровими лісами, «повалиться» перед Богом. Тож, безумовно, й ассирійцям не варто було гадати, що вони уникнуть цього. «Господь, Бог сил» зрубає «найпишніші» з їхніх дерев (ассирійських воїнів та князів; див. вірш 18).

б. Поява величної Божої імперії (11:1-12:6)

Ассирійська імперія впаде (10:5-34), але натомість з’явиться інша імперія. У цій частині про Божу імперію (11:1-12:6) міститься опис Месії, самого царства і останку віруючих людей, які населятимуть його. Ісая, однак, не лише протиставив це царство колишньому Ассирійському, але й також порівняв його з грішними вчинками ізраїльтян своїх часів.

11:1.  Господь зрубає ліси і могутні дерева (10:33-34), тобто чужоземних воїнів та їхніх полководців, і тоді з’явиться величне Боже царство з Паростку, що «вийде … із пня Єссея», батька Давида (див. Одкр. 22:16), з Вітки, Месії, (див. Єр. 23:5), що «виросте з його коріння» (див. Іс. 11:10). Слово «Вітка» є перекладом до давньоєврейського слова несер , а не до слова семах («Пагін»), яке зустрічається в 4:2. Однак значення у цих слів тотожне. (Слово ионек  у 53:2, яке також перекладено як «пагін», – це ще одне слово з подібним значенням.) Ісая, поза всяким сумнівом, думав тут про обітницю Бога Давидові (2 Сам. 7:16), що його Нащадок правитиме його царством (див. Іс. 9:6) повіки. Він вийде безпосередньо з роду Давида (див. Мт. 1:1) та здійснить Божі обітниці, озвучені в Завіті Давида.

11:2-3а. У цих віршах описується вдача і діяння Месії-Вітки. Фраза «Дух Господній спочине на Ньому» означає, що сам Святий Дух даватиме Йому силу (коли зійде на Ісуса під час хрещення, Мт. 3:16-17), адже Його діяння будуть сповнені «мудрости й розуму, … ради і кріпости, … знання й страху Господнього». Всі ті риси, які притаманні Святому Духові, характеризуватимуть і вдачу Месії. Його мудрість, розум, вміння дати добру пораду та знання власне й зроблять Його Чудесним Порадником (Іс. 9:5). Примітно, що Ісая згадував Святого Духа частіше, аніж будь-який інший старозавітний пророк (11:2 [чотири рази]; 30:1; 32:15; 34:16; 40:13; 42:1; 44:3; 48:16; 59:21; 61:1; 63:10-11, 14).

«Він дихатиме страхом Господнім» (11:3), що варто робити й усьому Його народові. Боятися Бога – це, отже, приймати Його з глибокою пошаною, покладатися на Нього, слухати Його і поклонятися Йому. (Цікаво, що у віршах 1-2 йдеться про всіх трьох Осіб Святої Трійці.) Месія повсякчас бажає робити те, що хоче від Нього Бог Отець, чого не скажеш про релігійних очільників часів Ісаї, які нехтували Божим Словом і не мали наміру слідувати йому.

11:3б-5.  Як світовий Правитель, Месія «судитиме» світ (див. 2:4). Але Він не буде звичайним суддею, який судить поверхнево, без глибокого знання. Він «буде по справедливості судити», неупереджено, «по правді» і не пригноблюватиме «вбогих» та «бідних», як часто роблять грішні очільники з людей (10:1-2). Пригнобленим Він дасть правосуддя,  безбожників – «погубить». Головними цінностями Його правління будуть «справедливість» (11:5; див. 9:6; 16:5) і «правда», наче невід’ємні елементи Його вбрання (як-от пояс чи пасок).

11:6-9.  Далі Ісая описав праведне царство Месії. Прокляття, яке завдавало людям великих страждань, зникне, натомість зійде мир та злагода на всіх, дикі звірі знову будуть покірні і безпечні для інших одомашнених тварин та людей. «Вовк …, леопард …, лев» і «ведмедиця», які згадуються тут, символізують усіх диких звірів, які мирно співіснуватимуть із домашнім скотом («з ягнятком», козенятком, телятком, коровою та волом). «Мала дитина» безпечно гратиметься поруч із левами, ведмедями, гадюками та зміями (див. 65:25). І на храмовій горі (на Божій «святій горі»; див. 27:13; 56:7; 57:13; 65:11, 25; 66:20) запанує безтурботність.

Багато науковців, які вивчають Біблію, тлумачать ці вірші не в буквальному їх розумінні, бо вважають, що такі зміни у світі тварин є неможливими. Однак, оскільки Месія – це Бог, який є з нами (див. «Еммануїл», 7:14) і який житиме серед Своїх людей, неважко собі уявити тогочасну присутність таких природних змін. Що ж до прокляття, то хоча тоді воно до певної міри і зникне, та все ж не буде усунуте цілком аж до кінця тисячолітнього правління Христа, коли назавжди зникне і смерть (див. Одкр. 20:14).

Безтурботність стане можливою, «бо земля так буде повна знання Господа, як води покривають море» (Іс. 11:9; див. Єр. 31:34; Ав. 2:14). Тут іде мова не лише про знання Господа на інтелектуальному рівні, а й про те, що люди всього світу житимуть згідно з Божими постановами та Його Словом. І на звірів це матиме такий самий вплив, як на людей. Усе це трапиться у тисячолітньому царстві, коли Месія правитиме світом (Іс. 9:5-6), а Єрусалим буде головним містом для всіх (2:2). Юдеї й ізраїльтяни повернуться тоді на свою землю, щиро віритимуть у Бога та Христа й житимуть відповідно до Нового Завіту. Тисячолітнє царство Христа навряд чи вже існує у наш час, адже його перелічені вище характерні ознаки не притаманні теперішньому віку.

11:10.  Ізраїль займатиме особливе становище в царстві, адже про це йдеться у Завіті Авраама (Бут. 15:18-21; 17:7-8; 22:17-18), Завіті Давида (2 Сам. 7:16) і в Новому Завіті (Єр. 31:33-34). Однак люди інших народностей також долучаться до цього. Месія, «Корінь Єссея» (див. коментарі до фрази «пня Єссея», Іс. 11:1), стане джерелом об’єднання всіх народів (див. вірш 12; див. Зах. 14:9, 16). Сам Ісус казав про те, що багато людей з-за меж Ізраїлю матиме частку у Божому царстві (Лк. 13:29). Та й Бог пообіцяв Авраамові, що через його потомків усі народи на землі отримають благословення (Бут. 12:3). Вчення про те, що Ізраїль займає особливе місце у задумі Бога з огляду на Його обітниці Авраамові, не виключає той факт, що язичники також займають особливе місце.

11:11-12.  У віршах 11-16 Ісая розповів, як Господь знову збере «рештки» юдеїв та ізраїльтян з усіх куточків світу. Він порівняв це з другим Виходом, нагадавши про звільнення з Єгипту близько 700 років тому. Той перший Вихід був однією з найважливіших подій в житті ізраїльського народу, адже всього три місяці потому Бог дав їм Завіт Мойсея і таким чином започаткував ізраїльський народ.

Бог поверне останок «Свого люду» з півночі (Хамату), півдня (Єгипту і Кушу), сходу (Ассирії, Еламу, Шінеару) та з заходу (з островів «моря») – «з чотирьох кінців світу». Він «збере докупи» і ізраїльтян, і юдеїв (вірш 12; див. Єр. 31:31-34). Даний факт має дуже важливе значення, адже жителі Північного царства невдовзі потраплять у неволю, через що юдеї в часи Ісаї могли подумати, що обидві частини єдиного народу ніколи не об’єднаються.

11:13-14.  Коли ж це об’єднання все таки відбудеться, «Ефраїм (Північне царство) не буде більше завидувати Юді» (Південному царству), а Південь «не гнобитиме» Північ.

Об’єднавшись, «вони» (ізраїльтяни та юдеї) займуть свій край та здобудуть перемогу над своїми ворогами. Фраза «філістимлянське узбережжя» позначає південно-західний край Ізраїлю вздовж Середземного моря. Вислів «синів сходу» може стосуватися людей північної Аравії (див. коментарі до Іов. 1:3) і далі (див. коментарі до Іс. 11:11). Едомії, моавитяни та аммонії мешкали на південь і на схід від Ізраїлю. За часів тисячолітнього царства ні ці, ні інші вороги ізраїльтян більше не нападатимуть на них (див. Авд. 19).

11:15-16.  Коли ізраїльтяни повертатимуться на свою землю на початку тисячолітнього правління Христа, Бог приготує їм шлях. Він «висушить» Суецьку «затоку», щоб ізраїльтяни могли повернутися з Єгипту та Кушу (див. вірш. 11), та «розділить» річку Євфрат на мілкі потоки, щоб люди мали змогу прийти назад в Ізраїль зі сходу. Таке висушування вод нагадуватиме перший Вихід, коли ізраїльтяни переходили Червоне море (досл., «Море очеретів») по суходолу (Вих. 14:21-22). Повернення з Ассирії («від Ашшура», вірш 16), яка, вочевидь, символізує тут усі землі, звідки повертатиметься останок, буде, наче «вихід» ізраїльтян «з Єгипту». Ісая не знав, коли саме цей новий Вихід відбудеться, та, мабуть, гадав, що невдовзі.

12:1-3.  У част. 12 наголошується той факт, що коли останок ізраїльтян збереться докупи на своїй землі, то щиро возрадується. Тому й кожна з двох строф даної частини розпочинається подібними словами: «Того дня ти промовиш» (вірш 1) і «Того дня скажете» (вірш 4).

Вислів «того дня» (див. 10:20; 11:10) стосується часу спасіння, про що йшлося в 11:1-12:6. Коли ізраїльський народ зійдеться докупи і Месія стане над ним Царем, останок, який промовляє в цих віршах від першої особи однини, виголосить занотовані тут хвалебні слова. Слід, однак, зауважити, що останок не належить до числа народів, про які йдеться у вірші 4. У віршах 1-3 останок воздає хвалу Богові за те, що Його «гнів» «відвернувся від» рештки Його народу, що цим Він «потішив» ізраїльтян (вірш 1) і що «Господь» – то «сила», «пісня» та «спасіння» (тобто є Джерелом усього цього). (Про «спасіння» йдеться і на початку, і наприкінці вірша 2.) Однак «спасіння» ізраїльтян передбачає не лише духовний внутрішній спокій та відчуття свободи, але й також процвітання. Фраза «черпати воду з джерел спасіння» (вірш 3) змальовує життя у відповідності з Божими постановами, завдяки чому вони зможуть «з радістю» долучатися до благословень, якими Він їх обдарує.

12:4-6.  Останок дякуватиме Господеві і розголошуватиме «між народами про Його подвиги», ймовірно, ті, які Він ще вчинить задля ізраїльтян та юдеїв. Окрім того, вони прославлятимуть Його «ім’я … величне» (Його об’явлену вдачу) по всьому світу, щоб всі люди дізналися: Він сповнює Свої обіцянки. І люди співатимуть Йому, «бо Він учинив велике».

Останок також нагадуватиме собі про незрівнянну велич Бога, який є «Святий Ізраїля» (див. коментарі до 1:4). Будучи певними, що Бог «серед» них, люди веселитимуться (див. 12:3). Част. 12 є дуже вдалим завершенням разючого протиставлення Ассирійської імперії, яка загрожувала Юдеї в часи Ісаї, але згодом впаде, і Божого царства слави, яке обов’язково настане й триватиме повік. Зрештою ввесь світ дізнається правду про Бога.

В. Покарання народів (част. 13-23)

Перехід від част. 12 і до част. 13 доволі різкий, однак не настільки, як вважають деякі тлумачі. Адже і в част. 13-23 Ісая неодноразово повертався до тих тем, які озвучував раніше, як-от про те, що Бог застосовує різні засоби для покарання за гріхи, і що Він покарає ті народи, які зневажають Його завітний народ. Ці послання про покарання дев’яти грішних язичницьких народів чи міст навколо Юдеї, вочевидь, не призначалися для прочитання їм . Їх слід було зачитувати Божому завітному народові, аби показати, що Бог насправді покрає їхніх ворогів. Це також мало запевнити юдеїв, що Боже царство безумовно настане.

Ісая писав ці послання, коли ассирійці вже готувалися до нападу на землі Сирії та Палестини. Спустошення, якого вони завдадуть цьому регіонові, матиме надзвичайний вплив і на Ізраїль, і на інші народи Близького Сходу. Переломний момент в нападах ассирійців настав тоді, коли у 689 році до н.е. ассирійський цар Санхериб підкорив Вавилон і тим самим показав, що Вавилон, найбільше місто тих часів, не було неприступним для ассирійського війська. Багато тлумачів гадає, що послання Ісаї про падіння Вавилону, озвучене в 13:1-14:27, стосується його поразки з боку мідо-персів у 539 році до н.е.. Однак все ж краще тлумачити даний уривок у стосунку до нападу ассирійців на Вавилон у 689 році до н.е.. Таке пояснення краще поєднується з загрозою з боку Ассирії, яку Ісая описав у 7:17-8:10, розпочинаючи з нападів на чолі з Тіглатпілесаром ІІІ (745-727). (Див. таблицю «Царі Середньоассирійського та Новоассирійського царств» поблизу Йона 1:2.)

Пророцтва про Боже покарання язичницьких народів є у кожного з трьох великих пророків (Іс. 13-23; Єр. 46-51; Єз. 25-32). В Ісаї та Єремії описується руйнування Вавилону (насправді, різні випадки його руйнувань), тоді як у пророцтвах Єзекиїла йдеться про суворе покарання Єгипту.

У своїх пророцтвах Ісая рухався у західному керунку – від Вавилону й до Тиру. Дані пророцтва є одні з найважчих для розуміння у книзі Ісаї. Тому нічого дивного, що існують різні варіанти їхніх тлумачень. Певною мірою цьому сприяє відсутність позабіблійних письмових відомостей про руйнування майже всіх із перелічених земель. Звісно, у цих своїх пророцтвах Ісая змальовував Боже покарання світу наприкінці часів (Іс. 13:11; див. вірші 6, 9). Однак, здається, він також писав тут про руйнування, які трапляться невдовзі і яких завдадуть цим краям ассирійці. Метою ассирійців, як уже зазначалося, було «вигубити … чимало народів» (10:7). І Господь дозволить Ассирійській імперії це зробити, але згодом Сам покарає її за пиху та зневагу до ізраїльтян і їхнього Бога (10:12-19).

1. ВАВИЛОН (13:1-14:27)

а. Вступ (13:1)

13:1.  Автором даного розділу (13:1-14:27) є «Ісая, син Амоса» (див. 1:1). Це дуже важливий факт з огляду на те, що дане пророцтво було виголошене перед  падінням Вавилону. Адже багато хто гадає, що Іс. 40-66 не міг написати Ісая, син Амоса, бо він не вмів передбачати майбутні події. Отож, текст 13:1-14:27 засвідчує, що Ісая й справді мав здібність писати про те, що трапиться лише згодом.

Дана частина – це «слово» або «тягар», оскільки походить від дієслова, що означає «піднімати або нести». І справді, дане послання непросте, тож і донести його до інших було важко. Цей термін («слово») часто зустрічається у пророчих писаннях (13:1; 14:28; 15:1; 17:1; 19:1; 21:1, 11, 13; 22:1; 23:1; 30:6; Єр. 23:33-34, 36, 38; Єз. 12:10; Наум. 1:1; Ав. 1:1; Зах. 9:1 [див. коментарі там]; 12:1; Мал. 1:1). «Слово» Ісаї стосується Вавилону. «Вавилон» заслуговував на Божий гнів, адже це місто вже впродовж доволі довгого періоду часу було осередком діяльності, спрямованої проти Бога. Воно ще від самого свого заснування (Бут. 11:1-9) бунтувало проти Бога. Хто б не правив цим містом, воно завжди виявляло ненависть до Бога Ізраїля. Навіть у часи Великих Страждань Вавилон буде центральним пунктом ненависті до Бога (Одкр. 17-18).

б. Боже військо супроти Вавилону (13:2-18)

(1) Створення Божого війська. 13:2-5.  Військо, про яке йдеться в цих віршах, є, безумовно, Божим, оскільки, як Він сам сказав, це Він «повелів» Своїм «воякам» вилити Його «гнів» на Вавилон. Бо такою була Його воля, і вони її здійснять. Це військо – дуже численне, «немов сила народу». Збираючись на війну, вони «прийшли з далекої країни, з самого краю неба». Насправді, тут не йдеться про якусь конкретну місцину – скоріш, це був спосіб сказати, що таке величезне військо сформували воїни з багатьох країн. Хоча Ісая писав про військові дії своїх часів, подібне скликання великих військ трапиться і відразу перед заснуванням тисячолітнього царства (Одкр. 16:12-16).

(2) Наближення Господнього дня. 13:6-13.  Вислів «день Божий» стосується часу Господнього покарання всього грішного світу і/або спасіння Його народу. (Див. коментарі до фрази «день Господній» у підрозділі «Головні труднощі тлумачення» у Вступі  до Книги Йоіла.) В часи Ісаї це покарання мало вигляд жахливого політичного безладу, який тривав впродовж декількох десятиліть та завершився падінням Вавилону і перемогою ассирійців у 689 році до н.е.. Цей політичний хаос є прототипом того покарання, яке зійде на ввесь світ відразу перед тим, як Бог заснує Своє тисячолітнє царство на землі. Через це покарання «від Всемогутнього» люди перебуватимуть у величезній скруті, їх мучитимуть «болі та судороги …, немов породіллю» (див. Іс. 21:3; 26:17; Єр. 4:31; 6:24; 13:21; 22:23; 30:6; 48:41; 49:22, 24; 50:43; Міх. 4:9-10). У день Господній, коли проявиться Його «гнів» (Іс. 13:3; 13), Бог знищить «грішників» (вірш 9) і покарає «світ за його злобу», а також за пихате та зухвале ставлення до Нього (вірш 11; див. вірш 19; 10:6, 12-13). Твердження в 13:10 про небесні тіла («зорі … сонце … місяць»), які вже більше не виконуватимуть свої функції, може образно позначати цілковиту зміну політичної системи Близького Сходу. Те саме стосується фрази «небо стрясеться, земля зрушиться з свого місця» (вірш 13), яка виступає мовним зворотом, що характеризує всеохоплююче руйнування. Що ж, і це трапиться під час остаточного покарання світу. Про світила, які більше не світитимуть, див. 34:4; Єз. 32:7; Йоіл. 2:10, 30-31; 3:15; Зах. 14:6-7; Мт. 24:29; про стрясання землі наприкінці часів див. Іс. 24:18; Йоіл. 2:10; 3:16; Аг. 2:6-7, 21-22. Оскільки в бою загине чимало людей, їх буде менше, «ніж» доволі рідкісного і дорогоцінного золота офірського. Місто Офір знаходилося, скоріш за все, на південно-західному узбережжі Аравії (див. Іов. 22:24; 28:16).

(3) Невпинний наступ війська. 13:14-18.  В день Господній, опис якого подано у віршах 6-13, військо, сформоване Богом (вірші 1-5), нападатиме невпинно. Люди, що стануть жертвами цих нападів, не матимуть ані найменшої змоги зупинити цей наступ. Вони будуть, «мов … козуля, мов вівці» – беззахисними створіннями й легкою здобиччю для нападників. Мешканці Ассирійської імперії, що є вихідцями з інших країн, робитимуть спроби уникнути загибелі («кожен утече в рідну землю»), адже навколо коїтиметься щось жахливе, в тому числі смерть «від меча» (вірш 15), дітовбивство, грабування, насильство (вірш 16). І нічим їх не зупинити, адже нападники не будуть «ласі» на гроші (вірш 17) і «не пощадять» ні «плоду матері в утробі», ні уже народжених «дітей» (вірш 18; див. вірш 16).

Твердження «ось Я мідян на них спрямую» (вірш 17) викликає чимало дискусій серед тлумачів Біблії. Багато з них, з огляду на згадку про падіння Вавилону (вірш 19), припускає, що Ісая пророкував тут (у віршах 17-18) падіння Вавилону 539 року до н.е. (див. Дан. 5:30-31) під тиском мідян та персів. Однак ця думка є дещо суперечливою. Під час наступу мідо-персів у 539 році це місто не надто змінилося. Воно не було зруйноване і продовжувало існувати майже в тому ж вигляді, яке мало до цього. А в Іс. 13:19-22 йдеться про руйнування  Вавилону. До того ж, слово «них» у вищезгаданій фразі стосується ассирійців (про яких іде мова у віршах 14-16), а не вавилонян. Тому краще тлумачити даний уривок у стосунку до подій грудня 689 року до н.е., коли ассирійці захопили Вавилон. Як зауважив Сет Ерландссон, «історія мідян, еламіїв та вавилонян зводиться воєдино приблизно у 700 році до н.е. в часи боротьби супроти ассирійської всесвітньої влади, і … Вавилон займає виключно центральне місце у цій великій історичній драмі, починаючи з останніх років 8-го століття й аж до падіння Вавилону у 689 році до н.е.» (Seth Erlandsson, The Burden of Babylon: A Study of Isaiah 13:2-14:23 . Lund, Sweden: C.W.K. Glerrup, 1970, pp. 91-2).

в. Бог невдовзі знищить Вавилон (13:19-22)

13:19-22.  Руйнувань, однак, зазнає лише місто «Вавилон», а не вся імперія. А все через свою гордість (див. вірш 11), безбожність та ідолопоклонство. Цих руйнувань, як уже зазначалося, завдадуть Вавилону ассирійці, які стануть Божим інструментом гніву на чолі з царем Санхерибом. Як колись Бог знищив грішні міста «Содом» та Гомору (Бут. 19:24-25), так Він повалить і Вавилон. Це місто перетвориться на самісінькі руїни, що й справді зробив із ним Санхериб. Ісая описав спустошення Вавилону – в якому «ніхто … не буде жити … із роду й до роду», де не розпинатимуть «шатра», а натомість мешкатимуть пугачі, «струсі», «волохачі» (дикі кози), «шакали» та «гієни», – так, як було прийнято описувати спустошеність зруйнованих міст у культурах стародавнього Близького Сходу (Erlandsson, The Burden of Babylon , p. 118). Через декілька років після цього руйнування Вавилон відбудували. Відповідний указ видав син Санхериба Асархаддон (681-669 роки до н.е.). Все це, однак, передувало появі Нововавилонської імперії у 626 році до н.е. і її падінню під тиском мідо-персів у 539 році до н.е. Зрештою Вавилон знову відбудують, а тоді Бог востаннє знищить його (Одкр. 18; див. коментарі до Єр. 50:1-51:58). Ісая був переконаний, що руйнування, про яке він писав, відбудеться зовсім скоро («близько його година»). І в 689 році до н.е. це трапилося (див. коментарі до Іс. 14:3-4а).

г. Бог змилосердиться над ізраїльтянами (14:1-2)

14:1-2.  Падіння Вавилону (та інших народів, 14:24-21:17; 23) дасть певність Божому народові, що Він діятиме на користь Своїх людей. Попри ті руйнування, яких зазнає ізраїльський народ, Бог знову «змилосердиться» над ним. Таке запевнення протиставляється твердженню з 9:16, де Ісая написав, що Бог, караючи Свій народ, не  матиме до нього жалю. Він «вибере Ізраїля знову» Своїм народом, як зробив це на горі Синай. Слова «Яковом» та «Ізраїля» позначають тут, вочевидь, усі дванадцять племен, як у Вих. 19:3. Той факт, що Бог вибирає Ізраїль (і Юдею, Єрусалим, Давида та Соломона), є важливою темою Старого Завіту (див. Втор. 7:6), зокрема 1 і 2 Хронік та Книги Псалмів (1 Хр. 16:13; 28:4-5, 10; 29:1; 2 Хр. 6:6, 34, 38; 7:12; 12:13; 33:7; Пс. 33:12; 47:4; 78:68, 70; 89:3; 105:6, 43; 106:5; 132:13; 135:4). Про те, що неізраїльтяни («чужинці») «прилучаться» до ізраїльтян, також неодноразово йдеться у Святому Письмі (Іс. 56:6; 60:10; 61:5). Однак роль ізраїльтян кардинально зміниться (14:2): вони вже не будуть поневолені іншими народами, тепер інші народи служитимуть їм. Ізраїль «пануватиме над» ними.

ґ. Насміх з гнобителя (14:3-21)

(1) Поразка гнобителя (14:3-8). 14:3-4а.  У віршах 3-21 відтворено «пісню», яку співатимуть люди, що звільнилися від страху перед «царем вавилонським». Загалом послання даної пісні полягає в тому, що народ був щиро здивований з приводу падіння великого царя, який врешті зазнав поразки, як і правителі інших міст. Люди дуже радітимуть його смерті, адже вони ввесь час боялися його.  

Але хто такий цей вавилонський цар? Багато тлумачів дотримується думки, що це – сатана, крайнє втілення гордині. Тертуліан (приблизно 160-230 роки н.е.) і Григорій Великий (приблизно 540-604 роки) були авторами даної думки, яка тепер набула широкого розповсюдження. І хоча у віршах 12-14 наче й справді йдеться про сатану, всі інші вірші даної частини не надто засвідчують цю думку. Є, однак, і багато тих, хто вважає, що у віршах 12-14 йдеться про появу гріха в небі через падіння сатани, проте ця проблема є дещо притягнутою з огляду на решту тексту даної частини. (Ось у Єз. 28:12-19 і справді йдеться про падіння сатани; див. коментарі там.)

Цим пихатим гнобителем був, скоріш за все, Санхериб (705-681), про що свідчить чимало подібностей між описом гнобителя в Іс. 14 та прокляттям супроти Санхериба в 37:21-29. Але чи не був Санхериб царем Ассирії, а не Вавилону? Так, він був ассирійським царем, але й також вавилонським, адже з кінця 10-го століття до н.е. Вавилон був підданим містом Ассирії. Час від часу васальний правитель Вавилону бунтував супроти Ассирії, але в 728 році Тіглатпілесар ІІІ, ассирійський правитель-тиран від 745 по 727 роки до н.е., став коронованим царем Вавилону. Ніневія була столицею Ассирії, а Вавилон – осередком її культурного життя. Завдяки такому злиттю поклоніння вавилонському богові Мардуку стало популярним і в Ассирії. Саргон ІІ (722-705) та Санхериб (705-681), пізніші ассирійські монархи, також називали себе вавилонськими царями. Після смерті Саргона ІІ у 705 році по всій Ассирійській імперії прокотилася хвиля заколотів. Еламіти настановили правителем Вавилону Мушезіб-Мардука (692-689), який відразу уклав союз з декількома іншими народами, в тому числі з мідянами. Щоб придушити вавилонський заколот, Санхериб рушив туди й у 689 році до н.е. успішно це здійснив. Зруйнувавши місто, він навіть пустив великі води на Вавилон, щоб вщерть його спустошити (Erlandsson, The Burden of Babylon , p. 91). Однак декілька років потому син і наступник Санхериба Асархаддон відбудував це місто.

Вбивство Санхериба (2 Цар. 19:37) через вісім років після зруйнування Вавилону стане великою радістю та втіхою для навколишніх народів, зокрема для Юдеї. (Саме Санхериб 12 років тому, у 701 році до н.е., не спромігся захопити Єрусалим, Іс. 37; 2 Цар. 18:13-19:36.)

14:4б-8.  У цих віршах іде мова про довгоочікуване завершення гніту завдяки знищенню «ката», який «люто бив народи» і «панував над племенами у гніві». Його смерть принесе людям спокій та радощі («з радощів голосно гукає») по всьому краю. Цей спокій змальовується тут і символічно – за допомогою кипарисів та ливанських кедрів, які також «веселяться». Вони більше не боятимуться, що їх зрубають, аби принести данину Санхерибу.

(2) Смерть гнобителя. 14:9-11.  «Шеол» ( с е ’ол ) змальовується тут як велика тронна зала, куди після смерті потрапляють вельможі та царі землі. Слово «тіні» є перекладом до давньоєврейського слова р е па’ім , яке також зустрічається у 26:14, 19; Іов. 26:5 (див. коментарі до Іов. 26:5). У видінні Ісаї цей гнобитель (Санхериб) помер і приєднався до інших царів, які вже були в Шеолі та встали, щоб зустріти його там. Здивовані тим, що до них потрапив такий великий цар, чия слава значно перевершувала їхню, кожен з них «зворушився». Його прихід навіть змусив їх піднятися «з своїх престолів» (в Шеолі), щоб привітати його. Вони щиро дивувалися, що він, «як» і вони, «став слабосильним» та помер. Хоча він жив пишно, сповнений пихи та слухаючи музику «на гарфах», тепер же гнитиме серед них. «Черва» і «хробаки» поїдатимуть його тіло в Шеолі.

(3) Пиха і доля гнобителя. 14:12-15.  Завдяки своїй військовій могутності цей великий цар «підбивав усі народи», в тому числі Фінікію, Філістію, Єгипет, Моав, Едом, Кілікію, більшу частину Юдеї і північну Аравію. Але потім сам впаде «із неба», наче вранішня зоря. Коли на світанку з’являється сонце, блиск «зірниці» вмить зникає. Ось так і Санхериб, який з огляду на свою велику потугу вважав себе богоподібним, тепер зійде в Шеол. На стародавньому Близькому Сході царі мали просто надзвичайну владу. Тому багатьох із них їхні піддані боготворили. Тут, однак, богоподібні риси, якими він сам себе нагороджував, описуються у глузливій формі. Мова про те, що він зійде «на небо …, над Божими зорями», і поставить свій «престол … на горі зборів», нагадує вірування декількох семітських народів, що боги мешкали на горі Цафон. Зійшовши на цю гору, «на вершок хмар», він хотів стати, як Бог, «як Всевишній». (Звісно, тут використовується гіперболізація.) Та все ж він провалиться «в Шеол …, в яму (синонім до слова «могила») преглибоку». І ніщо не врятує його від смерті й загнивання у могилі.

(4) Урок, що дає поразка гнобителя. 14:16-21.  Урок, який слід засвоїти з поразки цього великого правителя, полягає в тому, що всі царі, якими б непереможними не видавалися, колись таки зійдуть у могилу. Люди «пильно» дивитимуться на мертвого Санхериба, не вірячи собі, що це і є «той …, що» змушував усіх тремтіти від страху, спустошуючи «міста» та захоплюючи так багато «бранців» (вірші 16-17). Коли він помре, то навіть не буде відповідним чином похований, як інші царі, що «в почестях спочивають» (вірш 18). Його просто викинуть, уб’ють мечем та покриють іншими «вбитими, що впали від меча». І лежатиме він там, «мов розтоптане падло» (вірш 19). І справді, його вбили його ж власні сини Адрамелех і Сарецер, які, однак, потім не мали змоги правити замість нього (вони «не встануть, щоб завоювати землю», вірш 21), бо мусили рятуватися втечею (2 Цар. 19:37).

д. Ассирія зруйнує Вавилон (14:22-23)

14:22-23.  Після насміху й глузливої пісні людей (вірші 4-21) Господь сил засвідчив, що мешканці «Вавилону» загинуть (вірш 22). Зруйноване ассирійцями (689 рік до н.е.) місто Вавилон стане зовсім покинутим і слугуватиме лише «житлом їжака» (див. 13:20-22). Насправді, Санхериб дав подібний опис Вавилону, коли зруйнував його. Тож тут, скоріш за все, йдеться саме про це руйнування, а не про вторгнення мідо-персів у 539 році до н.е. (див. коментарі до 14:3-4а), адже тоді це місто не було перетворене в руїни.

е. Ассирія зазнає поразки (14:24-27)

14:24-27.  Багато тлумачів вважає, що ці вірші – то окремий розділ. Однак все ж краще розглядати їх як частину пророцтва, початок якого міститься в 13:1. Хоча Господь застосовував Ассирійську імперію для досягнення власних цілей, врешті-решт Він покарає і її, причому дуже суворо (10:5-19). Задуми Ассирії зруйнувати Єрусалим зазнали невдачі (10:7), але Божі задуми сповняться (14:24). Він розіб’є «Ашшура» в Своїй «країні», на Своїх «горах» (вірш 25). Тут, вочевидь, іде мова про масове вбивство ассирійських воїнів, коли вони оточили Єрусалим (37:36-37). Оскільки це Бог верховним чином керує усіма народами, ніщо не може завадити Його задумам та відвернути Його руку. (14:27).

2. ФІЛІСТІЯ (14:28-32)

14:28-32.  Хоча дане пророцтво стосувалося Філістії, воно призначалося не її мешканцям, а юдеям (див. вірш 32). Ісая отримав це «пророче слово» (див. коментарі до 13:1; Зах. 9:1) від Бога «того року, коли вмер Ахаз» (див. Іс. 6:1, «того року, коли помер цар Уззія»), тобто у 715 році до н.е.. Бог дорікнув філістимлянським містам за надмірну безпечність, адже вони гадали, що уникнуть руйнувань. Вони раділи з того, що «поламалась палиця, яка» їх «била». Ці слова стосуються, скоріш за все, не Ізраїлю чи юдейського царя Ахаза, а самої Ассирії і колишньої загрози з її боку для філістимлян. І хоча згодом філістимлянське місто Ашдод та Юдея збунтувалися супроти Ассирії, вже у 711 році до н.е., лише через чотири роки після виголошення даного пророцтва, Ассирія підкорила Ашдод і зробила Філістію провінцією Ассирії. Це трапилося за правління ассирійського царя Саргона ІІ (722-705; див. 20:1). Тому хоча Філістія і почувалася тоді «безпечно» (14:30), зовсім скоро вона зазнає і голоду, і смерті від меча. Філістії слід було волати, оскільки Ассирія вже наступала на неї «з півночі», мов «дим». Однак «Сіон» (Єрусалим) не мав чого боятися, бо він не впаде аж до значно пізніших часів (під тиском вавилонян у 586 році до н.е.).

3. МОАВ (част. 15-16)

Головне питання, яке постає щодо даного пророцтва, в тому, а коли ж саме воно було написане. В останньому абзаці (16:13-14) Бог сказав, що покарання зійде на Моав «за три роки». Можливі варіанти тлумачення даної фрази див. у коментарях до цих віршів.

Впродовж століть Моав, який знаходився на схід від Мертвого моря, ворогував з Ізраїлем. Під час блукань ізраїльтян пустелею моавитянки спокушали ізраїльських чоловіків (Чис. 31:15-17). У часи Суддів Ізраїль зазнавав утисків з боку Моаву всі 18 років (Суд. 31:15-17). З Моавом воював Саул (1 Сам 14:47), потім Давид, який зрештою й завдав йому поразки (2 Сам. 8:2, 12). Однак згодом його син Соломон піддався впливу своїх дружин та збудував жертовник моавському богові Кемошу (1 Цар. 11:7-8). Моавський цар Меса мав платити данину ізраїльському цареві Ахаву (2 Цар. 3:4). Після смерті Ахава (у 853 році до н.е.) Меса вчинив заколот супроти Йорама, але зазнав поразки (2 Цар. 3:5-27). Руйнування Моаву, що описується в Іс. 15-16, змусило моавитян відступати під натиском ассирійців та втікати на південь в Едом.

а. Поразка Моаву (част. 15)

(1) Жалобна пісня над Моавом. 15:1-4.  В част. 15-16 Ісая згадав декілька моавських великих та малих міст. «Ар» і «Кір» були зруйновані до того, як Ісая занотував дане пророцтво. Точні місця розташування цих міст невідомі, однак, можливо, вони знаходилися неподалік від південного краю Мертвого моря. Місто Дівон (сучасний Дібан) було одним із головних моавських міст. Місто Нево не слід плутати з горою Нево. Це або сучасний Хірбет Айн Муса або Хірбет ель Мукайет. Медва – це сучасна Мадаба. Побрита голова (див. Іов. 1:20; Єр. 47:5; Єз. 7:18; Ам. 8:10; Міх. 1:16) і борода були ознаками приниження (Іс. 7:20; Єр. 48:37). А коли людина ще й до того носила вереття, грубу темну одіж, вона тим самим засвідчувала, що перебуває в глибокому жалю (див. коментарі до Іс. 3:24). Тут моавитяни оплакували останнє зі своїх міст. Мешканці Хешбону й Елале, що на півночі Моаву, голосили (див. 16:9). Навіть моавські вояки потопали «у сльозах» через неспроможність захистити свої міста.

(2) Втеча моавитян від ворога. 15:5-9.  Ісая не був байдужим до горя моавитян (див. подібні випадки у 21:3-4; 22:4), які, стогнучи, втікали від наступаючих ассирійців на південь в Едом. Місто Цоар належало едомітам і знаходилося на крайній півночі Едому, відразу на південь від Мертвого моря. Невідомо, де знаходився «Лухіт-схил», але він за будовою тексту пов’язаний з Хоронаїмом (див. Єр. 48:34), який лежав у південній частині Моаву.

«Води» Німріму (Іс. 15:6) – це, вочевидь, Ваді ен-Нумеірах, що на півдні Моаву. Оскільки ці води «висохли», утікачі прямували далі на південь, «поза потік Вербовий», що, ймовірно, поблизу південного краю Мертвого моря. «Голосіння» було «чути» аж «до Еглаїму» та «Бер-Еліму», місцезнаходження яких наразі невідоме, однак, можливо, їх можна було віднайти неподалік південного кордону Моаву. Ймовірно, «Дімон» (вірш 9) – це Дівон (див. НМВ, примітки). «Вода» там «взялася кров’ю», що було свідченням великої кількості смертей та жахливих руйнувань. Але це ще не кінець. На Дімон зійде «нове лихо». Вцілілі почуватимуться так, наче їх невпинно переслідує лев.

б. Захист серед ізраїльтян (16:1-5)

16:1-5.  Під час спустошення Моаву захист слід було шукати лише серед ізраїльтян. Тікаючи, моавитяни вже дісталися дуже далеко на південь, аж до «краю Скелі» (в місто Села), що за 50 миль на південь від південного моавського кордону. Однак, якщо вони й справді бажали залишитися живими, їм необхідно було приєднатися до єрусалимлян (до «дочки Сіону»; див. 1:8), пославши «ягнята» поперед себе в дарунок «господареві» того «краю». Ісая міг з певністю про це говорити, адже вже знав, що ассирійці не зможуть захопити та зруйнувати Єрусалим (10:24-34). Збентежені, «неначе птичка, … дочки моавські будуть» благати про захист і допомогу (16:2-4а). Однак, як Бог і обіцяв, зрештою й самого «спустошника» та «напасника» буде знищено (див. 14:4-5). «Тоді престол (Давида) ствердиться милосердям, і на ньому … возсяде (2 Сам. 7:16) Суддя по правді», Месія, який судитиме світ виключно справедливо («дбатиме про право» і буде «швидкий до правосуду»; дана тема неодноразово піднімається в Книзі Ісаї; див. Іс. 9:6; 11:4; 28:6; 32:16; 33:5; 42:1, 3-4; 51:5). Лише через юдеїв це могло і може здійснитися. Тодішніх сил Моаву однозначно було недостатньо.

в. Гордість Моаву  (16:6-12)

16:6-12.  Далі Ісая описав «гордість» та «бундючність» моавитян (див. про гордість ассирійців у 13:11). Народ Моаву мав усвідомити свою безпомічність перед ассирійцями і навернутися до Бога через свого сусіда – Ізраїль, однак вони не захотіли це зробити. Через їхню пиху та певність, що вони не потребують Бога, їхні землі зазнають запустіння і перестануть давати врожай (16:7-10). Декілька слів вказують тут на те, що мова йде про втрату винограду: марципани «з родзинок (що було тоді справжнім делікатесом; див. 1 Хр. 12:40; Ос. 3:1) кір-харесетських» (див. Іс. 16:11; Кір Харесет – це ще одне моавське місто, ймовірно, те саме, що й «Кір», 15:1), «виноградники», «добірні грона» (вірші 8, 10), «грона в винотоках». Фрази «плодами й зборами» (вірш 9) та «по садах» (вірш 10) вказують також на інші плоди землі. (Щодо Хешбону та Елале у вірші 9 див. 15:4.) Отож, військо нападників, а також посуха знищать будь-які шанси моавитян на виживання. Ісая щиро переймався долею Моаву (16:11; див. 15:5). Його «нутро» й «серце», немов «гарфа», стогнали з приводу нещасть моавитян. Жертви, які вони приноситимуть «на узвишшях», проводячи свої релігійні обряди, та їхні молитви у святилищі не допоможуть їм пом’якшити Боже покарання (16:12).

г. Зруйнування Моаву (16:13-14)

16:13-14.  Моав уже зазнав чимало горя. Однак пророк зауважив, що цей край і надалі страждатиме та дійде майже до повного зруйнування «за три роки». Цей час для його мешканців тягтиметься, наче роки «наймитів», які з нетерпінням чекають завершення своєї служби. Подібна вказівка на час міститься і в част. 7, в якій Ісая розповідає Ахазові про повалення ізраїльсько-арамського союзу через декілька років. Цілком можливо, що дане передбачення про Моав було написане приблизно у той самий час і стосувалося майбутнього вторгнення Тіглатпілесара в Моав у 732 році до н.е. (після захоплення Араму). Або, ймовірно, Ісая казав тут, що через три роки (у 701 р. до н.е.) Моав зазнає нападу з боку Санхериба – того ж року, коли він нападе на Юдею. Сучасники Ісаї могли на власні очі побачити ті події й завдяки цьому пересвідчитися, що Господь і справді промовляв через нього. Побачивши, що ці слова пророка сповнюються, вони мали отримати певність, що його послання про спасіння Юдеї (16:5) також є правдивим.

4. ДАМАСК (17:1-11)

17:1-3.  «Пророцтво» (див. коментарі до 13:1), занотоване в 17:1-11, стосувалося Дамаску, столиці Араму. На той час Північно-Ізраїльське царство перебувало в союзі з Арамом (7:2) супроти Ассирії. Тут (17:1-11) Ісая знову зауважив, що ассирійці розіб’ють цей ізраїльсько-арамський союз (див. 8:4).

Дамаск «стане купою румовища» та «зникне як місто». Оскільки Ароер був моавським містом, фразу «міста Ароеру» важко зрозуміти. В деяких рукописах Септуаґінти (грецькою мовою) тут зазначено, що це Дамаск та його міста «будуть покинуті» назавжди. Коли міста навколо Дамаску запустіють, звірі зроблять ці руїни своєю домівкою (17:2). І Ефраїм, який символізує тут увесь Ізраїль, і Дамаск, який символізує Арам (див. 7:8), зазнають поразки (17:3). І дійсно, Ассирія зруйнувала Арам у 732 році до н.е., а Ізраїль у 722 році до н.е..

17:4-6.  Це – перший із трьох уривків, який розпочинається фразою «того дня» (також див. вірші 7-8 і вірші 9-11). Цей вислів має безпосередній стосунок до часу сходження Божого гніву на Його ворогів та наступних Його благословень для Свого народу. В деяких уривках ці слова мають есхатологічне значення (тобто вказують на період Великих Страждань і тисячолітнє правління Месії), а в інших – стосуються виключно поточної події. У віршах 4, 7, 9 фраза «того дня» або «тоді» характеризує подію, про яку неодноразово йдеться у першій частині Книги Ісаї, – вторгнення ассирійського війська в Арам та Ізраїль. Через це вторгнення ізраїльтяни зазнають чимало труднощів, які тут порівнюються зі схудненням ситого тіла (вірш 4) та з майже голими полями (вірш 5) й оливковими деревами (вірш 6) після збору врожаю. Долина «Рефаїм» (див. ІсНав. 15:8; 18:16) зазвичай була дуже родючою і знаходилася на захід від Єрусалиму. Саме тут Давид двічі розбив філістимлян (2 Сам. 5:18-20, 22-25). Пророк сказав, що всього декілька оливок залишиться «на самім вершечку … по … гілляках», а отже, зовсім мало людей спасеться, тоді як більшість загине.

17:7-8.  Коли ассирійці вторгнуться в Ізраїль, Божий народ «зверне погляд до Творця свого», щоб поглянути «на Святого Ізраїлевого» (див. коментарі до 1:4). Зазнавши горя та жахіть війни, вони усвідомлять, що даремно поклонялися ідолам. «Жертовники», про які тут іде мова, будувалися для божків, а не для істинного Бога. «Ашери та … стовпи» слугували дерев’яними символами Ашери, ханаанської богині родючості та дружини Ваала. У Північно-Ізраїльському царстві, яке зазнало чималого впливу ваалізму, було багато послідовників богині Ашери. Та коли на них нападуть ассирійці, ізраїльтяни усвідомлять, що лише Господь може врятувати їх.

17:9-11.  «Тоді» (див. коментарі до вірша 4), внаслідок сходження Божої кари, Дамаск та інші його «міста будуть покинуті» та «обернуться на пустиню». Оскільки його жителі не були відданими істинному Богові та забули Його, їхні зусилля, спрямовані на отримання доброго врожаю (що могло б бути в часи мирні та безпечні), виявляться марними. Їх «врожай зникне …, і лихо буде невигойне».

5. КРАЙ, ДЕ ШУМЛЯТЬ КРИЛА (17:12-18:7)

17:12-14.  Багато тлумачів вважає, що вірші 12-14 належать до попереднього розділу. Однак фрази «який же» та «що за» ( хои ; див. коментарі до 3:9) слугують перекладом до того ж давньоєврейського слова, яке можна перекласти як вигук «горе» або «о» (див. 18:1). Тому, цілком можливо, уривок 17:12-14 має прямий стосунок до част. 18.

Тут сказано, що численні народи (17:12; див. Пс. 2:1) «шумлять, неначе море». Цими народами були ассирійці, яких Бог застосовував для покарання Свого народу, адже слово «народів» (що вжите у множині) позначає, скоріш за все, лише один панівний у ті часи ассирійський народ. Коли Бог покарає («погрожує») ассирійців, вони стануть, «немов» полова (див. Іс. 29:5), непотрібною частиною колосся, яку легко розвіває вітер. Далі Ісая символічно зазначив, що ассирійське військо, яке наводило жах «під вечірній присмерк», «перед ранком» зникне (37:36-37). Адже хоча ассирійські вояки і сплюндрували чимало юдейських міст, всього за одну ніч 185000 із них загине.

18:1-2.  Послання в част. 18 стосується «краю, де шумлять крила», кушійського народу. (Щодо слова «о» див. коментарі в 17:12, а також у 3:9.) Крила, що шумлять, можуть позначати сарану. Землі колишнього Кушу у наш час розподілені між південним Єгиптом, Суданом і північною Ефіопією. Вочевидь, кушії надсилали своїх «послів … на очеретяних човнах», які були надзвичайно швидкі, (див. Іов. 9:26) до ізраїльтян, щоб спонукати їх об’єднатися з ними супроти ассирійців. Кушії були високі на зріст, могутні і страшні та розмовляли дивною для ізраїльтян, несемітською мовою. Як і Єгипет, Куш був розділений ріками (див. Іс. 18:7), тобто притоками Нілу. Окрім даних віршів, більше ніде у Біблії, як і в жодному позабіблійному джерелі, не йдеться про об’єднання цього народу з ізраїльтянами супроти ассирійців.

18:3.  Пророк закликав кушіїв повернутися додому і не укладати союз з ізраїльтянами для боротьби з ассирійцями, бо Господь розіб’є їхнього ворога у призначений час. Кушії символізували «всі» народи «землі», які прагнули побачити падіння Ассирії. Але Господь пообіцяв їм через Ісаю, що «коли» прийде час іти на бій з ассирійцями, вони дізнаються про це та особисто стануть свідками падіння свого ворога.

18:4-6.  Бог не поспішатиме карати ассирійців, «як ясна спека» не поспішає спадати «при світлі сонця» чи «як росяна хмара під жнивну спеку». Господь сказав Ісаї, що зачекає, допоки не настане слушний час скарати їхнього спільного ворога. Ісая вже знав причину такого зволікання (10:12, 25, 32). Спершу ассирійське військо мало виконати те завдання, яке поставив перед ним Бог, а саме покарати ізраїльтян, поневоливши їх. Однак щойно Божі задуми здійсняться, Він втрутиться і «відріже» (18:5) ассирійців саме тоді, коли вони, немов «зелені грона», що починають «достигати», розширюватимуть свою імперію. Їх уб’ють та «полишать» у горах на поживу диким «птицям» влітку й диким звірам взимку.

18:7.  Після поразки ассирійців кушійський народ (див. вірші 1-2) «принесе дар Господеві сил … на Сіон-гору», де мешкало Його ім’я (див. коментарі до Втор. 12:5). Достеменно, однак, невідомо, чи це й справді трапилося після падіння Ассирії. Можливо, Ісая говорив тут про тисячолітнє царство, коли люди з усього світу поклонятимуться Господеві (див. Зах. 14:16) з огляду на Його милосердні діла.

6. ЄГИПЕТ (част. 19-20)

В част. 19 мова йде про Єгипет, тоді як у част. 20 – і про Єгипет, і про Куш (див. част. 18). Як і в попередніх випадках, головна історична подія тих часів – наступ ассирійців по всьому регіону – слугує тлом для даних пророцтв.

а. Покарання Єгипту (19:1-15)

Шукаючи союзників у боротьбі супроти ассирійського війська, деякі люди хотіли звернутися по допомогу до Єгипту. Однак Ісая зазначив, що Єгипет тут не допоможе, бо його також спіткає Божа кара.

(1) Внутрішні проблеми Єгипту. 19:1-4.  Покарання, якого зазнає Єгипет, буде від Господа. Цікаво, що Ісая змалював тут Бога у вигляді вершника «на легкій хмарі» (див. Пс. 68:4, 33; 104:3). У ханаанській міфології той самий образ застосовувався до Ваала, бога дощу та родючості. Однак це Господь, а не Ваал, дає дощ (якого єгиптяни будуть вкрай потребувати; Іс. 19:5-10) та забезпечує родючість. Єгипетські боги – яких, до речі, було чимало (див. таблицю «Кари, боги і богині Єгипту» поблизу Вих. 7:14) – не зможуть порятувати людей від майбутнього покарання. Їхні «кумири» тремтітимуть «перед Ним», що дуже гнітитиме й лякатиме людей (Іс. 19:1). Майбутнє покарання призведе до внутрішнього розколу (вірш 2), міжусобиць та глибоко відчаю серед людей, коли вони усвідомлять, що їхні боги є лише звичайними ідолами, а їхні окультні практики (див. фразу «тих, що мертвих викликають, та знахурів» в Іс. 8:19; також див. Лев. 19:31; 20:6) не можуть їм допомогти. Бог видасть «Єгипет у руки лютому володареві», і «жорстокий» ассирійський «цар над ним буде царювати». Колись Єгипет був лютим володарем ізраїльтян (Вих. 1:11-14), а тепер він сам стане об’єктом вияву жорстокості з боку ассирійського царя. Цим царем буде Асархаддон, який завоює Єгипет у 671 році до н.е.. Ось яке покарання мало зійти на Єгипет від «Господа, Бога сил» (Іс. 19:4), Володаря Ізраїлю та їхнього великого завітного Бога.

(2) Брак родючості в Єгипті. 19:5-10.  Щоб показати, що покарання і справді буде від Бога, Ісая сказав, що негативні зміни відбудуться й у природі, які потім вплинуть і не стан людей. Посуха знищить економіку країни, а люди, чия робота залежала від річки Ніл, перебуватимуть у відчаї («засмутяться …, зажуряться …, затужать», вірш 8). «Ріка», про яку йдеться у вірші 5, – це, безумовно, Ніл, джерело сільськогосподарського достатку єгиптян. Без Нілу Єгипет не вижив би. Щорічні паводки Нілу наповнювали навколишні поля життєдайною вологою. Та коли Ніл висохне (з волі Бога, а не через якийсь військовий конфлікт), «осет й очерет зів'януть», як і «все посіяне над Нілом» (вірш 6-7). «Рибалки» вже не зможуть застосувати ні свою «вудку», ні «невід», через що залишаться без засобів для існування (вірш 8), як і люди, що заробляли собі на життя, обробляючи «льон» (див. Вих. 9:31; для вирощування якого необхідна була вода; Іс. 19:9-10). Отож, оскільки вся економіка даного краю залежала від річки Ніл, її висихання призведе до катастрофічних наслідків.

(3) Неспромога місцевих мудреців допомогти. 19:11-15.  Єгипет здавна славився своїми книгами мудрості та мудрецями. Однак Ісая застеріг єгиптян не покладатися на своїх мудреців у пошуку спасіння від майбутнього руйнування. «Князі цоанські» (вірші 11, 13; див. Цоан як місто в Дельті Нілу в Чис. 13:22; Пс. 78:12, 43; Іс. 30:4; Єз. 30:14), щонаймудріші фараонові дорадники (Іс. 19:11) та «старшина нофська» (вірш 13; див. Єр. 2:16; 44:1; 46:14, 19; Єз. 30:13, 16; Ос. 9:6) гадали, що їхня мудрість може врятувати їх від майбутнього покарання. Однак ця їх мудрість була безглуздям у порівнянні з мудрістю Господа сил, який задумав знищити їх. Жоден єгиптянин не міг усунути небезпеку майбутнього руйнування. Адже перед Господом ці люди були, наче пиятики, що блудять «у своїм блювотинні». Ні їхні очільники («голова …., пальмове гілля»), ні простий народ («хвіст, … очеретина»; див. Іс. 9:14) не мали змоги відвернути Боже покарання. Тут варто згадати, що свого часу місто Цоар було столицею Єгипту (бл. 2050-1800), а місто Ноф (також Мемфіс), що на річці Ніл приблизно за 20 миль на північ від Каїру, – першою столицею об’єднаного Єгипту (бл. 3200 року до н.е.) та одним із його головних міст впродовж багатьох років.

б. Єгипет під контролем ізраїльтян (19:16-25)

Вислів «того дня» зустрічається в даному уривку аж п’ять разів (вірші 16, 18-19, 21, 23). Як уже зазначалося (див. коментарі до 17:4, 7, 9), ці слова часто стосуються покарання, після якого приходять благословення. В Іс. 19:16-25 Ісая розглянув наслідки покарання Єгипту. Адже зрештою єгиптяни почнуть боятися Господа, усвідомивши, що Він – єдиний істинний Бог.

(1) Єгипет під контролем юдеїв. 19:16-17.  На противагу часам Ісаї, коли юдеї думали звернутися по допомогу до Єгипту, настане час, коли єгиптяни визнаватимуть юдеїв панівною силою в світі. «Єгиптяни збабіють», тобто «полохатимуться» юдеїв, бо розумітимуть, що ті знаходяться під захистом «піднятої руки (потуги) Господа сил». Ось так все переміниться у порівнянні з часами Ісаї.

(2) Єгипет відданий Господеві. 19:18.  «П’ять міст», які згадуються тут, символізують, скоріш за все, всіх інших представників єгипетського народу. Фраза «розмовлятимуть мовою ханаанською» навряд чи означає, що єгиптяни перестануть розмовляти своєю рідною мовою. Скоріш, тут йдеться про те, що з огляду на їхнє поклоніння Господеві (вони «присягатимуться Господом сил»; див. вірші 20, 25) та принесення жертв у Єрусалимі їм необхідно буде вільно володіти мовою євреїв (див. вірші 19, 21; Зах. 14:16-19). Значення фрази «Містом Руїни» ( херес ) викликає чимало дискусій серед тлумачів. Тому краще за все перекладати слово херес  так, як це зроблено в текстах сувоїв Мертвого моря та Вульгаті, а саме як «Місто Сонця», тобто Геліополь (див. НМВ, примітки, та Єз. 30:17). Геліополь, одне з найбільших міст південної частини Дельти Нілу, присвячувався поклонінню богові сонця. Така помітна зміна (а саме поклоніння Господеві, а не богові сонця) доведе світові та ізраїльтянам, що єгиптяни серйозно ставляться до свого нового служіння.

(3) Запровадження істинного служіння. 19:19-22.  В Єгипті збудують «жертовник Господеві» та поставлять Йому «пам’ятник … при … границі». Єгиптяни відкрито визнаватимуть, що поклоняються Богові Ізраїля, і на всенаціональному рівні (про що свідчитиме пам’ятник, який «буде знаком і свідоцтвом»), і на особистому (на що вказуватиме жертовник). Єгиптяни матимуть ті ж привілеї, що й ізраїльтяни, Божий завітний народ, адже коли єгиптяни прохатимуть Бога про допомогу, «Він їм зішле» її (вірш 20). Вони також братимуть активну участь у жертвопринесеннях (вірш 21; див. Зах. 14:16-19; Мал. 1:11). І Бог «оздоровить» їх, коли вони покаються й попросять допомоги. Дана ситуація видавалася вкрай малоймовірною для юдеїв часів Ісаї. Але так буде . Це і справді трапиться після повернення Месії та встановлення Його тисячолітнього царства на землі.

(4) Встановлення миру на землі. 19:23-25.  Ситуація, яку Ісая описав у віршах 19-22, матиме стосунок не лише до єгиптян. «Того дня» Ассирія («Ашшур») та решта світу також отримають благословення у тисячолітньому царстві Месії. Тоді «буде шлях з Єгипту до Ашшуру», яким ходитимуть ці два народи, що неабияк ворогували між собою в часи Ісаї. Й вони «разом» служитимуть «Господеві». В дні Ісаї Юдея сподівалася, що Єгипет порятує її від ассирійців. Але за часів тисячолітнього правління Месії ці три народи – ассирійський, єгипетський та ізраїльський – перебуватимуть у гармонійних, мирних стосунках між собою і дружно радітимуть Божим благословенням. Все це, звісно ж, стане сповненням частини обітниці Бога Авраамові про те, що ним «всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12:3).

в. Неспроможність Єгипту допомогти Ізраїлю (част. 20)

20:1.  Тут Ісая дав коротку вставну оповідь, маючи на меті нагадати читачам, про що йшлося в част. 18 щодо Кушу та в 19:1-17 щодо Єгипту. Частина юдеїв хотіла утворити союз з цими двома народами, щоб заручитися їхньою допомогою в боротьбі супроти ассирійців. У част. 20 показано, що такий напрямок дій насправді був цілковито безглуздим. У 711 році до н.е. командуючий військовими силами Ассирії «Тартан» отримав наказ від ассирійського царя Саргона ІІ (722-705) захопити філістимлянське місто Ашдод й успішно це зробив. Підкорення Ашдоду мало стати знаком для юдеїв, що їм не слід покладатися на союзи з чужинцями в питаннях захисту, адже ассирійці вірили, що їхні наступи неможливо зупинити.

20:2-6.  «Три роки» Ісая ходив, не вдягаючи свою верхню одежу – «волосяницю» (яка також була вбранням Іллі, 2 Цар. 1:8) – та не взуваючи «сандалі». (Він не був цілковито «голий».) Цим наглядним прикладом він мав показати, як ассирійці, перемігши єгиптян та кушіїв (етіопів), ставитимуться до них. Коли ці народи («Єгипту й Етіопії») зазнають поразки з боку ассирійців (Іс. 20:4), юдеї, які гадали, що союз із цими країнами допоможе їм, «злякаються й засоромляться» (вірш 5). Люди тоді усвідомлять, що коли Єгипет та Етіопія не встоялися перед ассирійцями, то й вони не матимуть жодного шансу «урятуватись» (вірш 6). Тому юдеям, які шукали захисту, слід покладатися лише на Господа, а не на союзи з чужинцями, над якими вони розмірковували.

7. ПУСТЕЛЯ (21:1-10)

Багато тлумачів припускає, що оскільки тут згадується і Елам (вірш 2), і Мідія (вірш 2), і Вавилон (вірш 9), дане пророцтво Ісаї стосується падіння Вавилону під натиском Мідо-Перської Імперії у 539 році до н.е.. Однак уривки, в яких йдеться про падіння Вавилону у 539 році показують, що це буде подія, з огляду на яку ізраїльтяни радітимуть (адже завдяки цьому євреї невдовзі повернуться на свою батьківщину), тоді як падіння Вавилону, опис якого тут присутній, буде жахаючим і тим, чого слід боятися. Фраза «морську пустиню» (вірш 1) стосується, скоріш за все, земель навколо затоки, відомої в наш час як Песька затока, тобто мова йде про території навколо Вавилону.

Як уже зазначалося, у своїх попередніх пророцтвах (част. 13-20) Ісая писав про вторгнення ассирійців на території інших країн стародавнього світу, а також про наслідки, які це матиме для Сиро-Палестинського регіону. У 722 році до н.е. халдейський князь із земель Перської затоки на ймення Мардук-апал-Іддін («Меродах-Баладан» в 39:1) повстав супроти Ассирії, захопив Вавилон і став коронованим царем Вавилону. Еламський народ, який мешкав на північно-східних землях від Вавилону, підтримав цей заколот. Саргон спромігся вигнати Мардук-апал-Іддіна з Вавилону лише у 710 році до н.е.. Після смерті Саргона у 705 році до н.е. Мардук-апал-Іддін разом із військовими загонами еламітів збунтувався проти Санхериба. Однак у 702 році до н.е. Санхериб розбив його (та еламітів) і спустошив його рідний край навколо Перської затоки. Отож, поза всяким сумнівом, Ісая пророкував тут саме цей випадок. Юдейський цар Єзекія та інші члени його царського двору гадали, що Мардук-апал-Іддін зможе зламати потугу Ассирійської імперії. Ісая ж застерігав їх, що цього не трапиться.

21:1.  Тут Ісая озвучив «пророче слово» (див. коментарі до 13:1) про «морську пустиню», а саме про наступ її воїнів (на Вавилон з Перської затоки), який нагадуватиме наближення потужного шторму («немов ті буревії»). Очолюватиме цей напад, скоріш за все, Мардук-апал-Іддін (Меродах-Баладан), який несподівано повстане з пустельних регіонів, бунтуючи супроти Ассирії.

21:2.  Бог дав Ісаї «видіння» повстання супроти ассирійців. Пророк почув заклик, адресований народам Еламу та Мідії (що на північ від Еламу) іти в наступ на Вавилон та звільнити його від Ассирії. Далі йдеться, вочевидь, про Мардук-апал-Іддіна («грабіжник»; див. коментарі до вірша 1), який сказав, що покладе «край усім стогнанням» під гнітом Ассирійської імперії («спустошник»). Саме через неї більшість народів даного регіону «стогнало» з огляду на спустошення, яких завдавали цим краям її завоювання. Напевно, Мардук-апал-Іддін гадав, що зможе зупинити подальший наступ ассирійців і таким чином звільнить від них увесь регіон.

21:3-5.  Тепер Ісая порівняв свої переживання з діями оточуючих його людей. Коли пророк отримав дане видіння, то його «болі … схопили, як болі породіллі». Пророки часто використовували таке порівняння (див. коментарі до 13:8 та див. 26:17). «Збентежений», він тремтів та відчував, як «жах» його «проймає» (див. 15:5-7; 22:4). Однак, на противагу йому, люди навколо нього жили так, наче нічого не відбувалося. Вони продовжували веселитися (21:5а), зовсім не усвідомлюючи того, що невдовзі трапиться. Можливо, Ісая мав тут на увазі бенкетування, яке влаштують юдеї, коли люди Мардук-апал-Іддіна (Меродах-Баладана) прийдуть в Єрусалим (част. 39). Ісая розумів, що вавилоняни на чолі з Мардук-апал-Іддіном не зможуть змінити те, що задумав зробити Бог. Тому замість того, аби веселитися та споживати вишукані страви, їм варто було готуватися до бою, на що вказує фраза «намащуйте щити». У ті часи щити виготовлялися зі шкіри тварин, а тому потребували ретельного змащування оливковою олією, щоб не потріскатись.

21:6-10а.  Бог звелів Ісаї поставити «сторожу», тобто когось, хто б міг звістити про бій між Вавилоном та Ассирією. «Вартівник» отримав завдання виглядати тих, хто має бодай якусь інформацію про цей бій (вірші 6-7). «Цілими днями, … цілими ночами» він був на сторожі, аж ось побачив двох вершників, які й розповіли про те, що Вавилон «упав» і «всі різьблені подоби його богів» лежать «на землі розбиті» (вірш 9). Отримавши таку звістку, юдеї, які сподівалися, що заколот у Вавилоні пройде успішно, мали б бути просто приголомшені. Вони надіялися, що союз, укладений між Єзекією та Вавилоном, покладе край пануванню ассирійців. Та не судилося. Ассирійський цар Санхериб вигнав Мардук-апал-Іддіна з Вавилону і в 689 році до н.е, як уже зазначалося вище (див. коментарі до част. 13), зрештою зруйнував це місто. Падіння Вавилону стане для юдеїв великою втратою, адже покаже, що ніхто не міг спинити ассирійців. Тому, цілком природно, юдеї почуватимуться тоді розтоптаними («змолочений»), наче зерно «на току» (див. Єр. 51:33).

21:10б. Тут Ісая повторив, що його послання – «від Бога». Він лише переповідав те, що почув «від Господа сил» (див. коментарі до 1:9). Юдеї не повинні покладатися на вавилонян у плані порятунку. Адже чоловік з морської пустелі (Мардук-апал-Іддін) не матиме успіху.

8. ЕДОМ (21:11-12)

21:11-12.  Це лаконічне «слово пророче» (див. коментарі до 13:1) стосується Едому, який згадується тут і під назвою Сеїр (21:11). Таку назву він здобув з огляду на Сеїрські гори, які отримали в посілість Ісав та його нащадки (ІсНав. 24:4). Отож, чи мав Едом бодай якийсь шанс на зміну політичної ситуації? Відповідь була заперечною, принаймні щодо найближчих часів. Бо хоча й надходив «ранок», «ніч» також наступала за ним. Ніщо не вказувало на те, що ситуація невдовзі зміниться.

9. АРАВІЯ (21:13-17)

21:13-17.  Загроза з боку ассирійців виступає тлом і цього пророчого слова (див. коментарі до 13:1). Деданський народ (21:13) мешкав на півдні Аравії. Тема (вірш 14; див. Іов. 6:19; Єр. 25:23) – це широковідома оаза тих часів у північно-західній частині Аравії. У даному пророцтві йдеться про важкі часи, яких зазнають араби через ассирійців. Всього через рік «вся слава Кедара щезне» (Кедар славився своїми шатрами, Пс. 120:5; Пісн. 1:5; також див. Єр. 49:28-29). На «відважних синів Кедара» чекає велика поразка (Іс. 21:16-17), й араби стануть утікачами «від мечів». Дане пророцтво обов’язково сповниться, бо «так сказав Господь, Бог Ізраїля» (вірш 17). У 715 році до н.е. Саргон ІІ написав, що розбив чимало арабських племен та переселив їх у Самарію.

10. ЄРУСАЛИМ (част. 22)

Част. 13-23 – це дещо більше, аніж просто перелік покарань, яких зазнають різні народи. В них розглядається і реакція цих народів на загрозу з боку ассирійців у часи Ісаї. Єрусалим, «Долина Видіння», також потерпав від Божого покарання та мав відповідним чином відреагувати на загрозу з боку ассирійців. Те, що тут іде мова саме про Єрусалим, стає зрозуміло з віршів 22:9-10.

а. Покарання Єрусалиму (22:1-14)

Достеменно невідомо, про який саме напад ассирійців Ісая розповідає у цих віршах. Можливо, про наступ Санхериба, який взяв в облогу Єрусалим у 701 році до н.е. (част. 36-37). З позиції Бога метою цього наступу було навернення юдеїв до Господа та їхнє каяття в своїх гріхах. Та, на жаль, народ не відреагував відповідним чином на це вторгнення, а використав його як час для веселощів (22:2) та укріплення оборони міста (вірші 8-11).

22:1-4.  Дане «пророцтво» (див. коментарі до 13:1) стосується Долини «Видіння» (див. 22:5). Як синонім до власної назви Єрусалим часто використовують назву гори (наприклад, гори Сіон), однак тут Ісая назвав його долиною. Таке його позначення також є слушним, адже долина – Кедронська – і справді лежить між двома пагорбами у східній частині міста. Оскільки саме тут Бог об’являвся Ісаї, пророк і назвав Єрусалим Долиною Видіння. В Єрусалимі мешкало чимало людей (які власне й створювали «замішання і колотнечі»; див. вірш 5) з навколишніх міст та сіл Юдеї. (Санхериб написав, що захопив 46 юдейських міст.) Важливі особи («вожді») «повтікали», але все ж були схоплені й потрапили «в полон» (вірш 3) до ассирійців. Люди, які залишилися в Єрусалимі, повилазили «на покрівлю» (вірш 1), щоб стежити за ворогом, що знаходився за мурами міста. Та оскільки ассирійці й так вже вбили багатьох ізраїльтян (вірш 4), Ісая гірко плакав (див. 15:5-7; 21:3-4).

22:5-8а.  Єрусалим знаходився в облозі, і люди всередині міста нічого не могли з цим вдіяти. Вони, однак, розуміли, що день, коли їхній ворог підійшов аж до мурів Єрусалиму, був днем покарання «від Господа, Бога сил» (див. вірші 12, 14-15, 25). Цей наступ не був випадковим. Він трапився через непослух людей (див. вірші 12-14). Для містян цей день став днем «тривоги, замішання і колотнечі», коли вони побачили, як ворог розбиває табір за мурами міста, чекаючи нагоди вдертися всередину, щоб пограбувати і спалити Єрусалим (вірш 5). Давньоєврейські слова, які тут перекладено як «тривоги», «замішання» і «колотнечі», мають подібне звучання: м е хумах , м е бусах  та м е буках . Воїни з Еламу – країни, яка знаходилася у східному керунку від Ассирії і столицею якої було місто Сузи, – та Кіру, який, цілком імовірно, був провінцією Ассирії (2 Цар. 16:9; Ам. 1:5; 9:7), пристали до війська ассирійців. Ісая згадав ці два регіони Ассирійської імперії, мабуть, тому, що хотів підкреслити (за допомогою такого художнього засобу, як-от мерізм) той факт, що війська з усіх куточків Ассирійської імперії зібралися тоді під самим Єрусалимом. Усі «долини» довкола Єрусалиму були «заповнені» ворожими «возами», а «верхівці», що стояли «коло брами», готувалися до нападу (Іс. 22:7). Оскільки Юдея була беззахисною, все це й справді дуже лякало людей!

22:8б-11.  Можна було б подумати, що, перебуваючи у такому скрутному становищі, народ навернеться до Бога і покається. Адже було очевидно, що місто не має змоги боронити себе самостійно (вірш 8а). Однак, пожинаючи плоди своєї гріховності, люди й далі намагалися робити все по-своєму. Замість того, аби покластися на Бога та просити захисту у Нього, вони думали лише про власну міць. Тому вони взяли собі зброю, яка зберігалася «в кедровім домі», що збудував Соломон (1 Цар. 7:2; див. 1 Цар. 10:17, 21). Цей дім отримав таку назву з огляду на величезні колони з кедру, привезеного в Єрусалим із Ливану. Вочевидь, у часи Ісаї ця будівля слугувала складом для військового спорядження.

Під час загрози з боку Санхериба Єзекія вжив декілька заходів для зміцнення оборони міста: (а) полагодив пошкоджені частини муру (див. 2 Хр. 32:5) «у Давидгороді» (див. 2 Сам. 5:7, 9); (б) зібрав «докупи води нижнього ставу» (див. 2 Хр. 32:4); (в) повалив певну кількість будинків, щоб мати, чим «укріпити» мури; і (г) викопав «зборище для вод» для потреб міста «між двома мурами». Точне місцезнаходження цього зборища, а також значення фраз «між двома мурами» і «старого ставу» – невідомі. Можливо, тут іде мова про Сілоамську купіль, яку Єзекія з’єднав із Гіхонським джерелом (2 Хр. 32:30) своїм відомим по наші дні підземним водним каналом, довжиною 1777 футів, висіченим у суцільній скелі. Цей дивовижний інженерний винахід виправдав сподівання. Однак він не міг стати засобом спасіння юдеїв, адже вони не бажали шукати допомоги у Бога, який давав їм воду «здавна».

22:12-14.  Коли люди побачили ворога, то мали покаятися, усвідомлюючи, що безпомічні перед ассирійцями. Гоління голови (див. Езр. 9:3; Неєм. 13:25) та носіння «вереття» (див. коментарі до Іс. 3:24) були ознаками жалоби й глибокого жалю. Та замість того, щоб плакати-голосити (22:12), єрусалимляни веселилися (вірш 2), бенкетували та пили вино з огляду на близьку смерть («бо взавтра помремо», вірш 13). Вони не вірили, що Бог достатньо сильний, щоб порятувати їх та виконати Свої обіцянки. Тому Господь і висловив їм Свій докір через Ісаю: «цього гріха» невіри в Господа вони не спокутують, «аж поки не» помруть. Отож, прокляття, озвучені в Завіті Мойсея (Лев. 26:14-39; Втор. 27:15-26; 28:15-68), таки зійдуть на юдейський народ.

б. Покарання Шевни (22:15-25)

22:15-19.  З даного уривку (вірші 15-25) важко зрозуміти причину покарання Шевни, який був урядовцем, старшим «в палаті» та брав участь у перемовинах із Санхерибом, коли той взяв в облогу Єрусалим (2 Цар. 18:18, 26, 37; 19:2; Іс. 36:3, 11, 22; 37:2). Дехто вважає, що таке високе звання робило його другою впливовою людиною в країні після царя. Про те, чому саме він мав позбутися свого місця, тут не йдеться. Можливо, він заперечував послання Ісаї про наближення покарання та розділяв погляди інших мешканців Єрусалиму, які Ісая щойно описав (22:2, 11-13).

Вочевидь, саме через невіру в Бога Шевна почав витесувати «собі … гробовище», щоб тим самим увіковічнити своє ім’я, як робили це люди багатьох навколишніх народів. Мабуть, він гадав, що, будучи похованим у гробовищі «на високім місці», його не забудуть попри всі поточні негаразди. Однак Ісая напророкував, що Шевна не знайде вічного спокою у цьому гробовищі, а втратить свою посаду й помре на «розлогій» чужій «землі», можливо, в Ассирії. Про те, що сталося з Шевою після даного пророцтва Ісаї, відомостей, на жаль, нема.

22:20-25.  Господь віддасть посаду Шевни Еліякимові, придворному розпорядникові та побожному чоловікові, (вірші 20-21), який також брав участь у перемовинах із Санхерибом (2 Цар. 18:18, 26, 37; Іс. 36:3, 11, 22; 37:2). Він буде шанованим очільником («батьком» для юдеїв) і відданим розпорядником, який прийматиме мудрі рішення (22:22). На противагу Шевні, якого відкинуть, Еліяким буде, «немов кілок у твердім місці» (вірш 23а), себто міцною підвалиною для всього народу. Люди поважатимуть його (вірш 23б), й він прославить ймення «батька свого», яке знатимуть усі простолюдини («малий посуд від тарілок …»), як і більш впливові члени родин («… до жбанів»). Однак Ісая застеріг, що навіть цей «кілок» зрештою «зламається й упаде» (вірш 25), тобто врешті-решт жителі Юдейського царства все ж потраплять у полон.

11. ТИР (част. 23)

а. Пророцтво про падіння Тиру (23:1-14)

Як і у випадку з іншими пророцтвами (част. 13-22), дане пророцтво про Тир також має стосунок до нападів ассирійців наприкінці восьмого століття до н.е.. Хоча Тир був зруйнований лише десь через 200 років, торговельний бізнес цього великого міста в період з 700 і до 630 року до н.е.. переживав не найкращі свої часи.

23:1.  Дане «пророче слово» (див. коментарі до 13:1) розпочинається із заклику до флотилії торговельних кораблів ридати (див. 23:14) від горя під час переправ Середземним морем. Щодо фрази «кораблі таршішські» див. коментарі до Єз. 27:25 (див. Іс. 23:14; 60:9). Ці кораблі стояли в доках «Кіттім-країни» (Кіпру), що приблизно за 150 миль на північний захід від Тиру, коли новина про зруйнування Тиру дійшла до них.

23:2-5.  Економіка Фінікії, головними портовими містами якої були Тир (вірші 1, 3, 8, 15, 17) та Сидон (вірші 2, 4, 12), дуже сильно залежала від морської торгівлі. Фінікійці отримували значну користь із тих товарів, які потрапляли до них завдяки міжнародній торгівлі, та й інші країни, в тому числі Кіпр, збагачувалися, дякуючи торговельним зв’язкам із фінікійцями. «Зерно» з «Нілу» було одним із головних предметів торгівлі і доправлялося до інших країн через фінікійські торговельні центри в Тирі та Сидоні. Шіхор (див. ІсНав. 13:3; 1 Хр. 13:5; Єр. 2:18) знаходився у східній частині Єгипту та, можливо, був притокою річки Ніл. «Зерно шіхорське» – це зерно, яке вирощували на родючих землях, що зрошувалися водами тієї частини Нілу. Багатство Сидону і Тиру не було результатом їхніх власних зусиль. Вони здобували його завдяки торгівлі з народами Середземномор’я. Тому персоніфіковане тут «море» власне й «каже», що «не страждало, … не родило». Воно швидко дало прибуток, без болю і будь-яких інших помітних зусиль (Іс. 23:4; див. 66:7-8). Але падіння Тиру матиме негативні наслідки не лише для Фінікії, а й для тих міст, з якими воно торгувало, наприклад, для Єгипту (23:5).

23:6-9.  «Мешканці» Таршішу також мали ридати (див. вірші 1, 5, 14) через великі фінансові втрати. Таршіш славився своїми запасами срібла (Єр. 10:9), заліза, олова та свинцю (Єз. 27:12). Отже, Таршіш знаходився, скоріш за все, у західній частині Середземномор’я, де таких покладів чимало. Багато науковців ототожнює Таршіш з Тартессом, що на південному заході Іспанії. Народ тих земель і справді дуже засмутиться через падіння великого торговельного центру – міста Тир, яке було «веселе» (див. Іс. 23:12) й існувало ще «у дні днедавні». Як твердив Геродот, місто Тир було засноване приблизно у 2700 році до н.е.. Мешканці Таршішу мали, однак, усвідомити, що всі їхні труднощі – від Бога Ізраїля. Адже «Господь сил» (вірш 9) замислив «упокорити» їхнє велике і заможне місто, яке пишалося своєю славою та своєю торгівлею.

23:10-14.  Мешканці всього Середземноморського регіону – від Таршішу на північному заході до річки «Ніл» на південному сході і до «Кіттім»-країни (себто Кіпру) на північному сході (вірші 10, 12) – ридатимуть та горюватимуть через падіння Фінікії (вірш 11). Фінікійці будуть захищені не більше, аніж вавилоняни, яких розгромили ассирійці (вірш 13; див. 21:1-10). Веселощі затихнуть у Сидоні, мабуть, одночасно з веселощами в Тирі (див. 23:7). (Щодо фрази «дівице, дочко» див. коментарі до 47:1.) І втеча «у Кіттім» не допоможе. Ісая порадив таршішським кораблям ридати, бо великий торговельний центр Середземномор’я таки буде «зруйновано» (вірш 14; див. вірш 1).

б. Пророцтво про майбутнє Тиру (23:15-18)

23:15-18.  «Сімдесят років», про які тут згадав Ісая (вірш 15), – це, вочевидь, відрізок часу десь між 700 і 630 роками до н.е., коли ассирійці дуже сильно обмежували торгівлю фінікійців. У 701 році до н.е. Ассирія настановила намісником Тиру Ітобаала ІІІ. Однак близько 630 року Ассирійська імперія почала втрачати свою владу, що дало змогу мешканцям Тиру повернути собі автономію та відновити торгівлю.

Цей 70-річний відрізок часу називається тут роками, «скільки живе звичайно один цар»» (див. Пс. 90:10). «А при кінці сімдесяти років» Тир знову стане торговельним центром, наче блудниця (Іс. 23:15-17), що була «покинута», але потім повернулася до своєї неправомірної діяльності і тепер співає, щоб знову привабити до себе коханців. Тир «знов почне» займатися торгівлею з різними народами. Але цього разу «здобуток» від торгівлі якимсь чином піде на користь «тим, що живуть перед обличчям Господнім» (вірш 18). Важко сказати, що саме Ісая мав тут на увазі. Дехто припускає, що 70 років, про які йдеться тут, стосуються не періоду часу від 700 до 630 року до н.е., а Вавилонського полону юдеїв (605-536 роки до н.е.), і що наприкінці цих років різні предмети торгівлі з Тиру пішли на відбудову храмового комплексу у Єрусалимі, над чим працювала спільнота юдеїв часів після вигнання. Однак, як відомо, впродовж цих років торговельна діяльність Тиру не обмежувалася (за виключенням 13-річної облоги цього міста Навуходоносором із 587 по 574 роки до н.е.).

Г. Покарання і царські благословення (част. 24-27)

У даному розділі Боже покарання народів шляхом вторгнення ассирійців (част. 13-23) виступає тлом Господнього покарання всього світу наприкінці часів (24:1, 4). У част. 24-27, відомих як «Апокаліпсис Ісаї», описується спустошення землі та суворі страждання людей впродовж періоду Великих Страждань, а також наступні благословення, що сходитимуть у тисячолітньому царстві Месії.

1. ЧАС СУДУ (част. 24)

24:1-3.  Майбутнє спустошення та руйнування всієї землі (у даній частині слово «земля» з’являється аж 16 разів) стане свідченням прямого втручання Господа, який зрівняє між собою всі народи. Ніхто не матиме переваги – ні представники вищого класу, ні нижчого (вірш 2). Адже Божа кара зійде на всіх. «Земля» буде «спустошена до решти, пограбована до останку» (вірш 3; див. Одкр. 6; 8-9; 15-16). Так воно й справді станеться, бо сам «Господь вирік це слово».

24:4.  Під час такого всесвітнього покарання «земля» змарніє. Навіть поважні особи сумуватимуть через це. Ніхто не врятується від цієї есхатологічної кари.

24:5.  Причина такого спустошення в тому, що люди, які не живуть так, як слід, споганили землю. Створюючи світ, Бог сказав, що це «було дуже добре» (Бут. 1:31). Але люди своїми гріхами осквернили добру землю: «вони переступили закон, порушили устав, зламали завіт відвічний». Вислів «завіт відвічний», вочевидь, не стосується Завіту Авраама чи Завіту Мойсея, а завіту, укладеного між людьми та Богом щодо послуху Його Слову. Вже від самого початку людство відмовлялося жити згідно з Божим Словом (Бут. 2:16-17; 3:1-6; див. Ос. 6:7). Та й за всю історію свого існування люди неодноразово виявляли небажання слідувати Божим об’явленням.

24:6-13.  Оскільки люди осквернили землю своїми гріхами (вірш 5), покарання таки настане. Вони мусять понести «кару» за своє беззаконня. Боже покарання порівнюється тут із палаючим вогнем, який «пожирає» майже все і всіх («людей зосталось мало») на своєму шляху (вірш 6). Під час спустошення землі виноградники зав’януть, музика («гук веселий бубнів» та арф) затихне, а вечірки (вірші 7-9, 11) припиняться. (У Біблії виноградне «вино» часто символізує радість, наприклад, 16:9; Зах. 10:7). «Місто» (Іс. 24:10; див. 25:2), яке позначає тут усю землю (24:13), лежатиме «в руїнах», а всі його помешкання будуть порожні. Коли Бог виллє Свій гнів на світ невіруючих людей під час Великих Страждань, усе буде спустошене й похмуре. Мало що залишиться, немов після збору врожаю оливок (див. 17:6) чи виноградних грон.

24:14-16а.  Слово «вони» стосується, вочевидь, праведників, які залишаться не землі після сходження Божої кари. Хоча їх буде небагато (вірш 6), вони радітимуть, що земля очистилася від людського гріха. Вони піднесуть (24:14) свій «голос» і «криками» вітатимуть «Господню велич». Усюди – на заході (вірш 14) й на сході (вірш 15), «по островах морських» (вірш 15) і на «краю землі» (вірш 16; див. коментарі до 5:26) – «радо гукатимуть» ті самі слова: «прославляйте Господа», «слава Праведному». Віруючий останок розглядатиме спустошення землі як праведний вчинок праведного Бога – зовсім не як наступ ассирійців, який вважався жорстоким та несправедливим покаранням.

24:16б.  Попри усвідомлення, що в майбутньому все буде добре і люди з радістю прославлятимуть Бога Ізраїля (вірш 16а), гнітюче поточне становище юдейського народу в дні Ісаї змусило його звернутися до своїх часів та висловити докір народові, з яким він себе ототожнював (див. 6:5). Навколо нього були одні «зрадники» – невіруючі люди, які мусили зазнати покарання.

24:17-20.  Через свою зрадливість (вірш 16) та інші гріхи люди неабияк страждатимуть. На них чекатиме «яма й пастка», немов на тварин. Намагаючись уникнути однієї небезпеки, вони потраплятимуть в іншу. Боже покарання буде для них, наче дощова гроза, мовби землетрус. Через землетрус земля розколеться, в ній з’являться жахливі провалля, які й поглинуть людей, а «земля» тим часом «хитатиметься, немов п'яний» та «гойдатиметься, мов» тимчасова, позбавлена міцності «халупа» у полі. (Давньоєврейське слово, перекладене як «халупа», зустрічається в СЗ лише тут та в 1:8.) Покарання зійде через «гріх» (див. 24:6) – гріх усього світу, який повстав проти Бога.

24:21-23.  Ісая знову зазначив (див. вірш 1), що майбутнє покарання буде знаком прямого втручання Бога: «І покарає Господь». Природні катаклізми відбуватимуться лише тому, що так звелить Господь. Фраза «високе військо вгорі» може мати стосунок до духовного воїнства, яке протистоятиме Богові (див. Одкр. 19:20; 20:2), тоді як фраза «царів земних долі», безумовно, характеризує політичні сили землі, які Бог усуне. І небесне воїнство, і політичні сили землі будуть, мов худоба, коли Господь збере їх «докупи» та замкне їх, як в’язнів, «у темниці». Той факт, що їх покарають «по довгім часі», вказує на суд перед великим білим престолом після тисячолітнього правління Месії, коли всі безбожники стоятимуть перед Богом, який судитиме їх за їхні грішні вчинки та відсутність віри у Нього (Одкр. 20:11-15). Коли цей суд відбудеться, «Господь», Месія, «буде царювати на горі Сіоні (Іс. 24:23; див. коментарі до 1:8) і в Єрусалимі». Він правитиме в усій повноті Своєї слави, яка тоді «засяє» (див. 24:15-16). У тисячолітньому царстві Месія царюватиме як Цар усієї землі (Зах. 14:9), і робитиме це з Єрусалиму, «осередку» Бога (Іс. 2:2-4; Міх. 4:1-5). А вже після тисячолітнього правління Месії та суду перед великим білим престолом Бог правитиме вічно з Нового Єрусалиму (Одкр. 21:2, 10), який буде сповнений Божої слави, а тому не потребуватиме світла, що дають «місяць» та «сонце» (Іс. 24:23; див. Одкр. 21:23).

2. ЧАС БЛАГОСЛОВЕНЬ У ЦАРСТВІ (част. 25-27)

а. Господь збереже Свій народ (част. 25)

Дана частина є хвалебним псалмом Господеві, який порятує Свій народ. Після того, як Бог усуне грішних людей (част. 24), розпочнеться славне царювання Месії. І тоді, у Його тисячолітньому царстві, як поетично описав тут Ісая, люди славитимуть та вихвалятимуть Господа за Його дивовижні діла.

(1) Хвала Господеві за прийдешнє царство. 25:1-5.  Промовляючи від першої особи, Ісая описав те, що відбуватиметься після встановлення царства Месії на землі. Пророк сказав, що хвалитиме Господнє «ім’я» (Його об’явлену вдачу) за «предивні речі», а саме за покарання (вірші 2-3) і спасіння (вірші 4-5). Божа кара, яка зійде на «місто», що символізує тут увесь світ (див. 24:12-13), спонукає «народи сильні» і «людей потужних» прославляти та «боятись» Бога. Це стане сповненням обітниці, яку Бог дав Авраамові, що всі народи землі благословлятимуться через ізраїльтян (Бут. 12:3). Пророки неодноразово зверталися до даної теми, а саме що язичники знатимуть Бога і поклонятимуться Йому за тисячолітнього правління Месії (див., наприклад, Іс. 2:3; 11:9; 49:7; 56:6; 66:20-21; Зах. 14:16-19; Мал. 1:11).

Коли Господь встановить Своє царство на землі, все цілковито зміниться (Іс. 25:4-5). «Бідному» ( дал , «кволий, слабкий, безпомічний») дароване буде спасіння, тоді як «гнобителів» Він втихомирить. Про те, що Бог турбується про бідних та потребуючих, часто йдеться і в Старому Завіті, і в Новому. Важливою темою Святого Письма є і те, що наприкінці часів все зміниться: ті, що покладаються на Бога, отримають рятунок, а ті, що нехтують Богом і покладаються на самих себе, будуть покарані (наприклад, 1 Сам. 2:1-10; Як. 5:1-6). Через жорстоке ставлення «гнобителів» до інших Ісая написав, що вони, «немов узимку буря», як спека «на» засохлій землі. Однак Божа кара все ж зійде на них та буде, мов хмара, що раптом закриває сонце і тим самим зменшує «спеку».

(2) Наслідки приходу Господнього царства (25:6-12). Спасіння, яке подарує людям Господь, включатиме знищення смерті (вірші 6-8), радість Його народу (вірш 9) і покарання Його ворогів (вірші 10-12).

25:6.  Спасіння Божого народу змальовується тут як «бенкет» на «горі» Господа «сил». У Святому Письмі гори часто символізують уряд та владу (наприклад, Дан. 2:44-45), але тут, скоріш за все, йдеться про Єрусалим (гору Сіон), з якого Месія правитиме всім царством. Цей «бенкет» буде «для всіх народів». А це іще раз підкреслює той факт, що до Божого царства належатимуть усі віруючі люди. Це не означає, що кожен мешканець тисячолітнього царства буде порятований (хоча на початку лише відкуплені люди ввійдуть у тисячолітнє царство Месії). Ні, тут іде мова про те, що спасіння отримають усі віруючі люди з усього світу. Фрази «ситне м'ясо» та «добре вино» засвідчують, що у ті часи Бог буде спроможний задовольняти потреби Свого народу. Деякі тлумачі Біблії стверджують, однак, що тут символічно описується турбота Бога про Свій народ у теперішній час. Проте, в цих віршах Ісая говорив про майбутні часи, коли (після Божого суду над усім світом) Його ізраїльський народ та інші народи разом бенкетуватимуть, перебуваючи в мирі та достатку. І саме таким буде тисячолітнє правління Христа.

25:7-8.  «Смерть», яка змальовується тут як заслона і «покривало», чим зазвичай укривали померлих, буде знищена «навіки». Це означає, що «сльози» смутку через втрату близьких та рідних також залишаться в минулому. Знищення смерті та сліз через неї трапиться наприкінці тисячолітнього правління Христа (Одкр. 21:4), коли смерть, сатана і пекло будуть вкинуті в озеро вогню (Одкр. 20:14) та з’являться нове небо і нова земля (Одкр. 21:1-3). Оскільки Боже майбутнє царство включає і тисячолітнє правління Месії, і вічність, Ісая їх не розділяв (див. Іс. 65:17-25). Перше і Друге Пришестя Христа розглядаються одночасно і деінде (див. Іс. 65:17-25). Певність майбутнього процвітання, радості та відсутності смерті мала заохотити юдеїв часів Ісаї довіритися Господеві і не втрачати надії.

25:9.  «Того дня» (див. 24:21), коли віруючий останок буде порятований, люди, що спаслися, засвідчать свою надію на Господа, який їх «спас». Виявляючи глибоку вдячність, вони казатимуть: «Радуймося і веселімся Його спасінням (яке Він їм дарував)!» Тим часом у дні Ісаї віруючі юдеї також мали радіти з огляду на майбутнє Господнє спасіння.

25:10-12.  Далі Ісая згадав «Моав», який символізує тут усіх людей, що протистоять Богові та будуть Ним покарані. Моав знаходився на схід від Ізраїлю по той бік Мертвого моря. Ізраїль та Юдея мали чимало неприємностей з Моавом, який славився своєю гордістю (вірш 11; див. 16:6). Моавитяни гадали, що зможуть себе захистити своїми ж «руками» та мудрістю, однак вони глибоко помилялися. Моав – як і всі вороги Бога – буде цілковито знищений, «розтоптаний», принижений (див. 26:5) і повалений «в порох». Лише Божі люди – з Ізраїлю та з інших народів – отримають змогу радіти Богом дарованому процвітанню та Його благословенням.

б. Відкуплені прославлятимуть Господа (част. 26)

Ісая написав пісню, яку співатимуть відкуплені, коли Месія заснує Своє тисячолітнє царство на землі. Однак він згадав тут і себе та показав, як сам стоїть на відкупленій землі з віруючим останком і слухає, як люди виявляють свою вдячність Богові та засвідчують свою певність у Ньому.

(1) Принижені будуть возвеличені (26:1-6). 26:1.  Перш за все, «ця пісня», яка буде співатися «в землі Юдейській», підкреслює факт цілковитої зміни звичного соціального порядку (див. 25:1-5): принижені возвеличаться, а гнобителі принизяться. На противагу тому місту, що буде зруйноване (24:12-13; 25:2), відкуплені отримають «міцне місто». Звісно, відкуплені люди житимуть у містах по всій землі, але міцне місто (Єрусалим), звідки правитиме Месія, гарантуватиме безпеку всім відкупленим мешканцям землі. З огляду на те, що сам Месія перебуватиме у цьому міцному місті, тут сказано, що «мури й вали Він … дав, щоб … захищати» всіх віруючих людей.

26:2-4.  Це місто буде відчинене для праведного народу, тобто для останку ізраїльтян. Інші народи також долучаться до царства, однак віруючі ізраїльтяни займатимуть особливе становище серед них.

Люди, які покладаються «на Господа», мають «глибокий (себто повний, справжній) мир» (див. Флп. 4:7) вже у наш час і матимуть його у тисячолітньому царстві Месії. Таке відчуття внутрішнього спокою дає змогу віруючим людям і надалі покладатися на Господа (Іс. 26:4), адже Він – міцний, як «Скеля» (див. 17:10; 4:8; див. коментарі до Пс. 18:2), і Він – вічний.

25:5-6.  Однак, на відміну від праведників, які ввійдуть у це особливе Боже місто, люди, які намагаються жити «на узвишшях» (тобто які й надалі продовжують плекати свою пиху), будуть принижені (див. 25:12), бо не покладалися на Бога (26:3-4). Й тоді вбогі та нужденні топтатимуть цих безбожників (вірш 6). Ось як все зміниться, і це буде акт Божого правосуддя супроти пихатих, які повсякчас пригноблювали вбогих. Ісая не мав тут на увазі, що бідні люди матимуть особливі привілеї. Він тут просто засвідчив один із головних принципів Святого Письма: Бог щиро турбується про нужденних, які шукають Його (див., наприклад, 25:4).

(2) Спасіння прийде від Бога (26:7-21). Далі у пісні озвучується певність у тому, що спасіння останку не буде результатом їхніх власних зусиль, а наслідком Божих діянь заради Свого народу. Тому вони й надалі покладатимуться на Нього.

26:7-9.  Засвідчуючи свою певність у Господеві, пророк зазначив, що добре, коли люди живуть праведно, оскільки Бог вирівнює їх «путь». Це не означає, що праведники живуть без жодних труднощів й турбот. Ісая підкреслив тут інше, а саме істину про те, що кожна дія тягне за собою відповідні наслідки. Тому, коли людина живе згідно з постановами Бога, наслідки будуть приємними, і навпаки, якщо вона нехтує Божим Словом, нічого хорошого її не чекає. Останок ходитиме по «стежці» Святого Письма (Божих «присудів», вірш 8а) і прагнутиме Бога (вірші 8б-9а). А хто не бажатиме ходити Божими стежками, все одно дізнається про Божу справедливість, коли зрештою отримає своє покарання.

26:10-11.  Грішники не навчаються Його «правоти», якщо Він виявляє до них Своє милосердя (вірш 10). Вони засвоюють її, лише коли Він їх карає (див. вірш 9). Проживаючи там, де об’явлена Божа справедливість («в країні правди», тобто у Юдеї), чимало людей все ще не жило праведно. Адже самого сприятливого оточення замало. Мусить відбутися і внутрішня зміна.

Хоча част. 26 є піснею відкуплених, вірші 10-11 показують, що Ісая писав для людей своїх часів, серед яких було багато духовно нечуйних та байдужих до Господньої величі і Його діянь (Його руки, вірш 11). Ісая попрохав Господа присоромити їх та помститися їм. Адже в такий спосіб Він засвідчить перед ними Свою вдачу. Ісая, однак, висловив це прохання не заради самого себе, а заради Бога, який бажає, щоб Його народ вів святе життя.  

26:12-15.  У тисячолітньому царстві віруючі люди матимуть дарований їм Богом «мир» та визнаватимуть Божі діяння, вчинені задля них. Вони засвідчуватимуть, що залишалися відданими Богові («та ми лише Тебе – ім'я Твоє [вдачу] – шануєм») пори те, що «над» ними «панували» інші (вірш 13). Хто ж шукатиме, як здобути панування над останком, – помре, зазнавши Божої кари. Слово «тіні» є перекладом до давньоєврейського слова р е па’ім , яке також зустрічається в останньому рядку вірша 19 (див. коментарі до 14:9). На противагу їм, останок житиме в «краю», який Бог обіцяв патріархам та їхнім нащадкам (26:15).

26:16-18.  Виховне покарання, яке зійде на Божий народ від Господа, не буде легким. Воно стане часом великого смутку, часом, коли їм заледве вистачатиме сил, аби помолитись – чи то через спрагу, чи від страху. Далі Ісая порівняв їхнє горе з болями породіллі (див. коментарі до 13:8). Щойно процес народження дитини розпочався, його не спинити, допоки дитя не з’явиться на світ. Однак ізраїльський народ родитиме «хібащо вітер», тобто їхні пологові муки триватимуть, але нічого путнього з того не буде. Вони не дадуть їм спасіння. Безбожні ізраїльтяни будуть покарані і не ввійдуть у тисячолітнє царство.

26:19.  Та хоча муки ізраїльтян виявляться, головним чином, марними, Ісая був певен, що їхні віруючі «мерці оживуть». Таке воскресіння старозавітних святих трапиться за Другого Пришестя Христа (Дан. 12:2). Коли вони «встануть» (тобто коли воскреснуть), то щиро веселитимуться. Вони оновляться, немов трава, яку вкриває вранішня «роса» (див. Ос. 14:5), тобто все ж отримають Божі благословення у тисячолітньому царстві Христа.

26:20-21.  Ісая написав, що майбутній останок має сховатися на час того лиха (Божого гніву в період Великих Страждань) і бути певним, що спасіння від Бога прийде. Врешті-решт Господь наведе лад на «землі», покаравши її «мешканців … за їхню провину». Всі гріхи об’являться («І земля видасть кров, що ввіссала в себе»), без огляду на те, чи робилися вони потай, чи на очах у інших. Такі слова мали заохотити віруючий останок днів Ісаї залишатися відданим Господеві та бути певним, що зрештою Він скарає гріх. Після здійснення цього покарання віруючі люди зможуть вільно заспівати пісню, занотовану в част. 26.

в. Спасіння ізраїльтян та юдеїв (част. 27)

Дану частину можна умовно розділити на три підрозділи, кожен з яких розпочинається словами «того дня» (вірш 1, вірші 2-11, вірші 12-13).

(1) Здійснення покарання. 27:1.  Цей вірш, у якому йдеться про сходження Божого покарання на ввесь світ, прямо пов’язаний із покаранням, що згадується в 26:21. Своїм «мечем» Господь «скарає» великого «змія» – «Левіятана». Цим швидким і вертким змієм є багатоголовий морський дракон, про якого йдеться у Пс. 74:13-14. В угаритській літературі (Угарит – це місто-держава у Північній Сирії) згадується подібна семиголова потвора. Хоча Ісая і не вірив у цей стародавній семітський міф, він вказав тут Левіятана, щоб наглядно передати свою думку (див. Іов. 3:8). В угаритській літературі Левіятан – вертка потвора, «що у морі» – змальовувався як ворог порядку у Створінні. Але Бог спроможний спинити ввесь цей хаос та навести порядок як на землі, так і в серцях людей. Коли «того дня» зійде Божа кара, коли Він «скарає» безбожників наприкінці періоду Великих Страждань, це нагадуватиме перемогу над хаосом в образі дракона Левіятана.

(2) Пісня про виноградник. 27:2-6.  Виноградник символізує тут увесь ізраїльський народ (див. коментарі до 5:7). У пісні про виноградник, яка міститься в 5:1-7, йдеться, головним чином, про руйнування, тоді як у пісні про виноградник у 27:2-6 основною темою є обітниця захисту. У першій пісні виноградник мав стати пусткою через гріховність людей. У другій пісні «виноградник» (Ізраїль) має сповнити «світ плодами». Після того, як Бог покарає Ізраїль (вірш 1), цей народ стане духовно плідним. Сам Господь забезпечуватиме його родючість, повсякчас оберігаючи його і піклуючись про нього (вірш 3). Якщо виноградник (Ізраїль) не буде таким, як слід, Господь муситиме скарати його (вірш 4). Однак Йому більше подобається варіант, коли ті, що провинились, навертаються до Нього з каяттям, шукаючи «захисту в» Нього (вірш 5). Його бажання, щоб ізраїльтяни перебували у відповідних завітних стосунках із Ним, засвідчується повторенням фрази «укласти (укладе) мир зо Мною». Коли настане тисячолітнє царство Христа, «Яків» (синонім Ізраїлю) знову стане плідним (див. 35:1-3, 6-7; Ам. 9:13-14; Зах. 14:8) і буде народом, через якого Бог благословить увесь «світ» (див. Бут. 12:3).

(3) Майбутнє покарання (27:7-11). 27:7-8.  Оскільки Господь піклується про Свій народ, Він покарає його та очистить, щоб той знову став плідним. Ісая передрікав, що ізраїльтяни таки зазнають покарання. Однак Бог не чинитиме з ними так, як з їхніми ворогами (вірш 7). Він покарає їх «вигнанням» і «виселенням» (вірш 8; див. Втор. 28:64-68). Східний вітер, який зазвичай дуже сильний на Середньому Сході, може образно позначати Вавилон, що на схід від Ізраїлю, який власне й полонив юдеїв. Виселення ж допоможе очистити Юдею від поклоніння чужим богам та богиням.

27:9-11.  Гріх ізраїльського народу мав бути спокутуваний. Звісно, спокутування всіх людських гріхів стало можливим лише завдяки смерті Ісуса Христа. Однак, з огляду на завітні стосунки ізраїльтян із Богом, вони мусили зазнати вигнання зі своєї землі через непослух Законові (Втор. 28:49-52, 64). Свідченням цієї спокути стане знищення ними всього «каміння жертовників», присвячених чужих богам, а також усунення ашер, дерев’яних символів ханаанської язичницької богині родючості.

Через «гріх» юдеїв їхнє «місто-кріпость» (Єрусалим) буде зруйноване й «стане безлюдне». І справді у 586 році до н.е. вавилоняни зруйнували Єрусалим, забрали його мешканців у неволю, через що це місто «запустіло». Ісая сказав, що серед руїн Єрусалиму пастимуться «телята», які від голоду «обгризатимуть» кору з «віття». Потім «жінки» це віття ламатимуть та використовуватимуть як дрова для багаття. Караючи Свій байдужий народ, Бог – їхній Творець і Сотворитель – «не змилосердиться над ними» якийсь час.

(4) Збирання докупи ізраїльтян. 27:12-13.  Господь пообіцяв, що «того дня» (див. вірші 1-2) Він «трусне» (тобто покарає) всі землі «від Ріки (Євфрат) аж до єгипетського потоку». Іншими словами, Господь покарає ввесь цей великий край із метою повернути Свій народ назад у Єрусалим та його околиці. Фраза «єгипетського потоку» стосується, вочевидь, потоку, який слугує північно-західним кордоном Ханаану (Чис. 34:4-5; 1 Цар. 8:65). Або ж тут іде мова про річку Ніл, оскільки в Іс. 27:13 йдеться про повернення Божого народу з Ассирії («Ашшур-землі») та Єгипту – двох дуже ворожих до ізраїльтян країн впродовж більшої частини історії існування ізраїльського народу аж до падіння Ассирії у 609 році до н.е.. Люди «зберуться» на «горі святій у Єрусалимі», тобто на храмовій горі, звідки царюватиме Месія (див. 24:23). У Божому царстві на землі ізраїльтяни мешкатимуть у Палестинському краю як віруючі люди.

Ґ. «Горе»-вигуки (част. 28-33)

Ісая продовжив тему покарання низкою «горе»-вигуків, адресованих різним народам та групам людей, які заперечували слушність його слів. Тут він головним чином засуджує правителів Північного та Південного царств за небажання покладатися на Боже Слово та за пошук інших засобів оборони. Вони ж покладалися виключно на своє багатство (част. 28) і на союзи з іншими народами (част. 30-31). Але, як сказав Ісая, ні те, ні інше їм не допоможе. Лише майбутній Спаситель міг спасти їх від навколишніх ворогів (част. 32-33). Божі задуми неможливо порушити упертим небажанням людей повірити в Нього. Саме Він верховним чином дасть мир та безпеку останку через Месію-Спасителя.

1. ГОРЕ ЕФРАЇМУ ТА ЮДЕЇ (част. 28)

У даній частині звучать дуже сильні послання, що стосуються Північного (вірші 1-13) і Південного (вірші 14-29) царств. Невдовзі Північне царство впаде під натиском ассирійців (у 722 році до н.е.). Звертаючись до людей Півдня, Ісая заохочував їх не бути такими, як їхні північні брати та сестри. Метою Божого покарання було навернути людей до Бога і привести їх до каяття (вірші 23-29), а не просто «поквитатися» з ними.

а. Горе Ефраїму (28:1-13)

(1) Стан Північного царства (28:1-8). 28:1.  У першому «горе» ( хои , вигук, що засвідчує наближення смерті чи великого горя; див. коментарі до 5:8) Ефраїм, відоме ізраїльське плем'я, яке символізує тут усе Північне царство, порівнюється з п’яницею. Землі Півночі були родючими у ті часи. Самарія, столиця Ефраїму, збудована Омрі (1 Цар. 16:24), стояла «на вершку багатої долини» (див. Іс. 28:4). Оскільки Самарія була дуже гарною («пишної вроди»), її називали вінцем (див. вірш 3). Можливості для її матеріального процвітання і справді були великими. Однак Північне царство розкидалося благословеннями Бога, як п’яниця своїми грошима в гонитві за «вином». Вочевидь, любов до п’янких напоїв була проблемою і в Північному царстві, і в Південному, тому образ п’яниці є доволі вдалим.

28:2-4.  Ісая передбачив, що Ассирія, «неначе буря з градом, наче вихор згубний», налетить на 10 північних племен. Самарію ж, оздоблений «гордий вінець» (див. вірш 1), ассирійці затопчуть «ногами», не дивлячись на її пишність та багатство. Самарія, врода Ізраїля, «що на вершку багатої долини» (див. вірш 1), стане, мов достигла смоква, яку зриває та їсть чужинець ще до початку збору врожаю. Тут варто сказати, що саме перші смокви вважалися найсмачнішими (див. Ос. 9:10; Міх. 7:1). Отож, Північне царство не спасеться. Його мешканці таки потраплять у полон.

28:5-6.  Хоча вище Ісая двічі назвав вінцем Самарію, столицю Ефраїму (вірші 1, 3), тут «пишним вінцем» виступає сам «Господь сил». Адже лише Його, а не заможне й гарне місто, слід було шанувати. Однак «того дня», коли Бог заснує тисячолітнє царство на землі, останок буде вшанований Господом і знаходитиметься під опікою «Того, що на суді засідає». Навіть під час ассирійської облоги Самарії Господь наділив «відвагою» ізраїльських вояк, чим допоміг їм стримувати наступ ассирійців упродовж трьох років.

28:7-8.  Повертаючись знову до опису Північного царства в образі п’яниці (див. вірш 1), Ісая сказав, що й усі люди, і навіть їхні лідери («священик і пророк») – п’яні, «тому столи скрізь повні блювотиння». Вони перебували у стані сп’яніння навіть тоді, коли начебто бачили «видіння» (лжепророки) чи коли вирікали «присуди» (лжесвященники). Тож не дивно, що цей народ таки зазнає покарання!

(2) Небажання ефраїміїв повірити (28:9-13). 28:9-10.  Промовцями у вірші 9 виступають, скоріш за все, священники та пророки, про яких йшлося у віршах 7-8. Вони сердилися, що Ісая ставився до них, немов до малих «дітей». Вони ж вважали себе дорослими людьми, які самі здатні мислити, а тому й не потребували когось, хто казатиме їм, що робити чи думати. Через це вони глузували з Ісаї та з його промов (вірш 10). Фраза «наказ за наказом, наказ за наказом, правило за правилом, правило за правилом» (див. вірш 13) відтворює низку подібних звуків давньоєврейською мовою ( сав ласав, сав ласав, гав лагав, гав лагав ). Кепкуючи з послань Ісаї, ці лідери поводилися так, наче він – доросла людина, яка читає «лекцію» малій дитині. Фраза «трошки сям, трошки там» позначає спосіб навчання дітей, коли за один раз подається зовсім невеликий обсяг інформації. Іншими словами, вони відмовлялися сприймати слова Ісаї всерйоз. Вони виявляли абсолютну нечуйність і до його послання, і до його діяльності.

28:11-13.  Продовжуючи глузливий тон висловлювань лідерів, Ісая сказав, що коли вони не хочуть слухати його «лекцію», то будуть змушені слухати «лекції» інших людей, які говоритимуть «чужою» та складною «мовою». Тут Ісая мав на увазі ассирійців, які наступали на Ізраїль і невдовзі завоюють його. Хоча Бог запропонував ізраїльтянам «відпочинок» та «спокій», вони відмовилися «слухати» і Його, і Його посланця. Тому Господь оберне їхні кепкування на них самих, «щоб вони … упали, розбилися, заплутались, упіймались» у тенета народу, мови якого не розуміли.

б. Горе Юдеї (28:14-29)

Послання ізраїльтянам про руйнування, якого вони зазнають через чужоземних нападників, також призначалося юдеям. І хоча Юдея не буде вщерть зруйнована, адже Єрусалим вороги не захоплять, все ж на її долю випаде чимало страждань. Загалом мешканці Південного царства поводилися так само, як і їхні північні брати. Вони теж кепкували з Божого об’явлення через Ісаю.

28:14-22.  Жителі Юдеї не повинні були думати, що безвинні перед Богом. Лідери Єрусалиму, як і їхні колеги на Півночі, мали за обов’язок вести народ до побожності. А вони лише глузували та вихвалялись. Вони казали, що оскільки уклали «зо смертю … союз», «бич» їх «не досягне», бо вони «з брехні зробили собі сховок, з неправди – захист» (вірші 14-15). Але чому правителі Єрусалиму так казали? Мабуть, Ісая використав тут образи, які часто зустрічалися в семітській міфології. Наприклад, угарити персоніфікували смерть та вважали її богинею підземного світу. Лідери Єрусалиму покладалися на інших богів у плані порятунку від бича, себто від вторгнення ассирійців. Однак у цьому і була їхня помилка. Інші боги не могли їм допомогти. Це Господь кладе «в основу камінь …, випробуваний …, наріжний, цінний, закладений міцно», тому лише Він є основою тілесного й духовного спасіння (вірш 16). Тут, однак, не зовсім зрозуміло, чи під словом «камінь» Ісая мав на увазі Месію, чи просто щиру віру у Господа. В інших уривках наріжний камінь позначає Месію (Зах. 10:4; Еф. 2:20; 1 Пт. 2:6).

Господь відповів на всі їхні хвастощі. Їхній «союз … із смертю» буде «скасований» (Іс. 28:18), їхню брехню «води змиють» (вірш 17), а «бич» завдасть їм неабияких страждань (вірш 18), шматуючи щодня (вірш 19). І «страх навчить» їх тоді (вірш 19), бо лиш так вони усвідомлять, що накоїли. Шукати захисту у лжебогів так само марно, як лягати на «занадто коротке» ліжко чи намагатися вкритись «занадто» вузьким покривалом. Юдея (гора Перацім і долина Гівеон, 1 Хр. 14:11, 16, знаходяться неподалік Єрусалиму, де Давид розбив філістимлян) зазнає покарання. Тому її мешканцям варто припинити глузувати з послання Ісаї «від Господа, Бога сил».

28:23-29.  Далі Ісая додав у своє послання про покарання та в низку «горе»-вигуків декілька втішних слів. Покарання триватиме недовго, оскільки замислювалося як засіб очищення народу. Навіть «орач» мусить вдаватися до різних способів обробки землі та сільськогосподарських культур, щоб отримати бажані результати. Наприклад, «чорнуху» і «кмин», ароматичні спеції, вибивали колись «палицею» й «києм», а не молотили, адже їхнє насіннячко дуже мале. «Пшеницю» ж мололи жорнами після молотьби. Різні сільськогосподарські культури слід обробляти по-різному, тому жоден процес (орання, боронування, засівання чи молотьба) не виконується повсякчасно.

Подібним чином і Бог каратиме людей. Хоча їм Його кари не уникнути, та все ж вона не триватиме вічно. Він – Пан-«Орач», який добре знає, як обробляти кожну «сільськогосподарську культуру». Тому Південне царство мусить покладатися лише на Нього, бо «предивна Його рада» і «велика Його мудрість» (див. 11:2).

2. ГОРЕ ЄРУСАЛИМУ (част. 29)

а. Майбутнє покарання Єрусалиму (29:1-4)

29:1-4.  У другому з п’яти «горе»-вигуків, озвучених у част. 28-33, Ісая продовжив тему, що виступає на передній план у кінці першого «горе»-вигуку (28:14-29): Єрусалим і Юдея зазнають покарання, мета якого – навернути людей назад до Бога. На відміну покарання, яке зійде на Північне царство та знищить його цілковито, дане покарання Єрусалиму, хоча і буде дуже суворе, все ж із волі Господа не знищить його. Єрусалим не впаде і не стане здобиччю ассирійців.

Звертання «ой Арієле, Арієле» стосується Єрусалиму, про що можна здогадатися з огляду на інший вислів «місто, де табором був Давид розташувався» (див. 2 Сам. 5:7, 9, 13). Багато тлумачів перекладає слово «Арієл» як «лев Бога», тобто Єрусалим розглядається ними як міцне, подібне на лева місто. Однак слово «Арієл» також можна перекласти як «вогнище для жертвопринесень» (див. Єз. 43:15-16). В Іс. 29:2 воно використовується саме у цьому значенні. І не дивно, адже у Єрусалимському храмі й справді знаходився жертовник для всепалень.

Хоча Єрусалим і був містом, де відзначалися «свята» перед Богом (Іс. 29:1), воно все ж буде в облозі, воюватиме та проливатиме кров, через що нагадуватиме вогнище для жертвопринесень.

У 701 році до н.е. ассирійці під проводом Санхериба оточили Єрусалим. Однак насправді це зробив Бог, на що вказує текст віршів 2-3, де будь-які дії супроти Єрусалиму здійснюються від першої особи. «Принижений додолу», Єрусалим говорив тихо, його жителі вже не галасували. Проте, хоча Єрусалим і буде в облозі, цього разу його не захоплять. Таке запевнення мало спонукати народ повірити у Бога, довіритися Йому та поклонятися Йому відповідно.

б. Спасіння Єрусалиму (29:5-8)

29:5-8.  Спасіння, яке описується у цих віршах, стосується порятунку від нападу ассирійців, про що йде мова у част. 37. Тоді навіть нереально було мріяти, що ассирійці не захоплять Єрусалим. Та все ж Бог, особисто втрутившись, порятував Єрусалим. Хоча текст 29:5-8 стосується ассирійських воїнів, які стали, «як дрібний порох» і «немов полова», коли загинули, ці вірші також мають стосунок до есхатологічної битви. Наприкінці періоду Великих Страждань, коли «ватага … народів» (вірші 7-8) піде в наступ на Єрусалим (Зах. 14:1-3), «Господь сил … навідає» та знищить усі нападаючі народи. Загроза з боку тих «народів» зникне, «наче сон, мов нічне видиво». Коли в часи Ісаї ассирійське військо було розгромлене, мешканці Єрусалиму, звісно ж, дуже раділи цьому. Однак невдовзі вони забули про ті важкі часи і повернулися до свого колишнього та вже звичного життя. Замість того, аби навернутися до Бога, цей народ почав грішити ще більше.

в. Єрусалимляни розуміють Боже одкровення (29:9-24)

У цій частині протиставляється поточна духовна нечуйність єрусалимлян та їхнє майбутнє духовне розуміння.

29:9-12.  Духовна нечуйність єрусалимлян була, насправді, покаранням від Бога. Людям було велено осліпити самих себе (вірш 9), проте і Господь їх засліплював («замкнув ваші очі», вірш 10). Те, що пророки та видющі ясно не бачили і не розуміли, було, безумовно, частиною Божого покарання. Вони не розуміли Божого одкровення, що Він покарає ассирійців, хоча саме про це Ісая написав у «книзі» (вірші 11-12). Ніхто – ні ті, що вміли читати, ні ті, що не вміли – не міг зрозуміти цієї істини.

29:13-14.  «Народ» Єрусалиму вдавав, що знає Бога, і формально шанував Його, однак насправді «серце своє віддалив від» Господа. Його більше хвилювала «заповідь людська», а не Божий Закон, який сповідує милосердя, справедливість та неупередженість. За це Бог власне й покарає єрусалимлян, і їхня «мудрість» зникне.

29:15-16.  Далі Бог озвучив «горе» тим, хто гадав, наче Він не бачить їхніх вчинків. Люди намагалися «глибоко» ховати «свої задуми» від Бога, чинячи свої темні справи уночі. Однак вони помилялися, адже це Бог може приховувати щось від людей (вірші 10-12), а не навпаки. Такі міркування спотворювали дійсність та плутали «гончаря» з глиною. Ніякий глиняний «виріб» не може заперечити, що його «зробив» гончар, або сказати, що гончар нічого «не розуміє» (див. 45:9; 64:7). Власне кажучи, це народ  нічого не знав про те, що діється, а Бог  завжди знає все.

29:17-21.  Однак у майбутньому все зміниться. Фраза «хіба не трошки ще, не трошечки» стосується прийдешнього тисячолітнього царства. Дехто вважає, що тут іде мова про часи, коли ассирійське військо зазнало поразки (37:36), однак обставини, описані в 29:20-21, виключають слушність такого припущення. «Ливан», який на той час займали військові загони ассирійців, зрештою знову стане родючим. Друга згадка слова «сад» може стосуватися гори Кармель. Коли настане тисячолітнє царство, сліпі і «глухі» почнуть бачити й чути (див. 32:3; 35:5), що слугує цілковитим протиставленням поганому зору народу, про що йдеться у 29:10-12. «Бідні … веселитимуться» у «Господі» з огляду на те, що Він для них робитиме, і навпаки, гнобителі, які позбавляли «правого» правосуддя, будуть покарані (вірші 20-21; див. вірш 5).

29:22-24.  Поведінка мешканців Єрусалиму та Юдеї цілковито зміниться. Вони «більше» не будуть «стидатися» (вірш 22) чи принижуватися (вірш 4) під гнітом панування чужоземців чи своїх власних гріхів (див. 1:29). Оскільки їхні діти зростатимуть у безпеці, вони зрозуміють, що це Бог оберігав їх, і поклонятимуться Йому («будуть святити»). Те, як Господь порятує їх від Санхериба, стане прототипом їхнього спасіння наприкінці часів. Люди, «що блукають духом, … і ті, що ремствують», зміняться і «мудрости навчаться» та «розуму наберуться». Не буде вже більше сліпоти. Тоді вони знатимуть дороги Божі (див. 29:18).

3. ГОРЕ БУНТІВЛИВИМ ДІТЯМ (част. 30)

Дане пророцтво (част. 30) і наступне (част. 31) акцентують увагу на безглуздості спроб укласти союз із Єгиптом для захисту від вторгнення ассирійців. На той час Єгипет уже не був потужною світовою силою і нічим не міг допомогти Ізраїлю й Юдеї в їхній боротьбі супроти сильної Ассирійської імперії. Однак юдеї, замість того, аби навернутися до Бога і шукати захисту в Нього, прагнули отримати допомогу від Єгипту.

а. «Горе»-вигук (30:1-5)

30:1.  Даний «горе»-вигук (див. коментарі до 3:9) адресується тим юдеям, які хотіли ввійти «у союз». Пророк промовляв до цих людей, наче до дітей, які ще й до того були бунтівливі. Вони, як діти, не розуміли, що краще для них. Потрапивши у тенета свого бажання спасти себе та свій народ, вони плекали «задуми», далекі від Бога. Тож, насправді, ці задуми були гріховними, адже не відповідали тому, чого хотів від них Бог.

30:2-5.  Союз з Єгиптом, укладений без ради з Господом (Його «уст не спитавшись»), «вийде» Юдеї «на сором», «на ганьбу» (вірші 3, 5). Вони навіть надіслали делегацію у два єгипетські міста – «Цоан» і Ханес – для перемовин щодо союзу, який у дійсності був приречений на повний провал. Урядовці в Цоані нічим не могли допомогти (див. коментарі до 19:11). Точне місцезнаходження «Ханесу» – невідоме, однак це місто могло бути десь у Дельті Нілу поблизу Цоану. Господь уже не раз казав через Ісаю, що застосує Ассирію, аби знищити Північне царство і покарати Південне царство. Тому шукати допомоги в імперії, що розвалюється, було марним заняттям і могло вийти «тільки» на «сором» та ганьбу (вірші 3, 5).

б. Пророцтво про Негев (30:6-17)

30:6-7.  Коли посли (див. вірш 4) подорожували в Єгипет, вони мусили перетинати Негев, безлюдні й небезпечні землі, які кишіли дикими звірами (левами та зміями). Делегація з Юдеї везла з собою коштовні дари у Єгипет на «ослячих хребтах … та на горбах верблюжих». Вони так відчайдушно потребували допомоги, що були готові ризикнути та потрапити в Єгипет попри небезпеку та можливі труднощі. Однак Ісая назвав Єгипет – народ, який не міг їм допомогти, – «Рагав недбалий». В угаритській літературі Рагавом називалася морська потвора, що асоціювалася з Левіятаном (див. коментарі до 27:1; див. Іов. 9:13; 26:12). Можливо саме бегемот – як тварина, що багато часу проводить у водах Нілу, байдикуючи, – і був тією міфічною водяною потворою. Тому Рагав став поетичним синонімом Єгипту (а також демона Єгипту), коли Бог потопив єгипетських вояк у морі під час Виходу (див. Іс. 51:9; Пс. 87:4; 89:10). Через це «допомога Єгипту», як написав Ісая, – то «річ марна й нікчемна». Він жодним чином не міг допомогти Юдеї.

30:8-11.  Люди не хотіли слухати Божі настанови через Ісаю. Тому Бог звелів пророкові записати своє послання «в книгу», щоб вони не могли згодом заявити, начебто ніколи не чули про це. В майбутньому ця книга із занотованим посланням буде вічним свідоцтвом проти них. Вони ж бо «люд бунтівливий (див. вірш 1), діти брехливі», які не хотіли «слухати» Господа й отримувати послання від Його пророків. Вони не бажали чути «правди» від Бога, «Святого Ізраїлевого» (див. вірш 12 і коментарі до 1:4).

30:12-17.  Відразу після того, як вони сказали, що не бажають слухати Святого Ізраїлевого (вірш 11), Ісая озвучив їм ще більше слів від Нього (див. вірш 15). Відкидаючи «слово» Ісаї (вірші 9-11) і покладаючись «на хитрощі (різні способи відвернутися від Божої ради) та лукавство (чим обдарує їх Єгипет)», вони зазнають покарання.

Це покарання прийде раптово, наче мур, який через щілину «умить» звалиться на них (вірш 13). І воно буде суворе, «мов гончарський посуд», розбитий на такі дрібні шматки, які ні до чого вже не придатні (вірш 14). Хоча Господь спонукав юдеїв до каяття та довіри, щоб ті могли отримати спасіння й силу (вірш 15), вони нічого з цього «не хотіли», а натомість покладалися лише на військову міць (вірш 16). Однак, як сказав Бог, коли вони покладатимуть надію на коней (див. 31:1), то будуть змушені «втікати» (30:16-17), сполохані ворогом, який без труднощів їх наздоганятиме. Вони будуть самотніми, «мов щогла на вершині гори, мов на горбі знамено», і слугуватимуть пересторогою для інших, аби нікому вже більше не хотілося покладатися на військову міць.

в. Господнє милосердя до Свого народу (30:18-33)

30:18-22. Хоча люди відвернулися від Господа, Він чекав, «щоб … учинити» їм «ласку», «щоб змилосердитись над» ними (вірш 18; див. вірш 19), адже вони перебували у завітних стосунках із Ним. Він також «Бог справедливий», який обдаровує благословеннями тих, «що надіються на Нього». У тисячолітньому царстві Месії ізраїльтяни знову будуть віддані Господеві. І коли вони попросять у Нього допомоги (а не в якогось іншого народу), Він «вислухає» їх. Хоча ізраїльтянам доводилося долати чималі труднощі (наприклад, вони мали лише хліб та воду у скрутні часи), зрештою Бог благословить їх. У той час вони охоче слухатимуть своїх духовних наставників (учителів), як-от пророків та священників (а не відвертатимуться від них, вірш 10), яким «не буде» вже більше потреби «ховатись». Люди будуть чуйними до Божого Слова, наче Він особисто казатиме «позад» них: «Ось дорога, ідіть нею!» Вони визнаватимуть Бога своїм Поводирем в усі часи. Коли ж вони почнуть виконувати Його настанови, то позбудуться своїх «виливанців» (ідолів, кумирів, божків; див. 31:7; Ос. 14:3б; Міх. 5:13-14) та усього, що є оскверненим і морально нечистим.

30:23-26.  Далі Ісая описав, що зміниться у світі, коли люди житимуть згідно з Божим Словом і слухатимуть Його. У тисячолітньому царстві Бог «дасть дощ», і врожай «буде тучний» (див. Втор. 28:1-14). Навіть звірі матимуть удосталь їжі (Іс. 30:23-24). Фраза «за дня великої різні» може стосуватися битви Армагедон (див. Одкр. 16:16; 19:17-21). Коли вороги ізраїльтян та Бога зазнають нищівної поразки, ізраїльтяни отримають мир та безліч води на землі (Іс. 30:25).

А також, стане більше світла, оскільки місяць «буде, як світло сонця», а сонце «буде всемеро ясніше», ніж зазвичай. Можливо, це лише образна характеристика тих часів, однак важко твердити щось напевно. «Того дня» Господь полікує «рани» Свого народу (див. 1:5), які Сам і завдав, тобто Він поверне їм обіцяні благословення.

30:27-33.  Тепер Ісая знову повернувся до поточних часів, пророкуючи, що ассирійське військо (вірш 31), яке оточило Єрусалим, зазнає поразки (37:36), що й справді трапилося у 701 році до н.е.. Палаючи лютим гнівом, Бог рушить на Своїх ворогів. Мов «тяжка … хмара», «немов вогонь палючий», «немов потік» (див. вірш 30), Його «гнів» поглине ворогів. Він просіює «народи через сито», як фермер просіює зерно, щоб очистити його від дрібних камінців (див. Ам. 9:9). Ця поразка ассирійців принесе юдеям «радість» – таку, як під час їхніх трьох щорічних свят (Вих. 23:14-17), коли вони йшли до храму на гору Сіон, «на Господню гору» (див. Іс. 11:9; 27:13; 56:7; 65:25; 66:20). Адже саме Він є Скелею «Ізраїля» (див. 17:10; 26:4; 44:8; див. коментарі до Пс. 18:2) і його джерелом безпеки.

Просто віддавши Свій гнівний (див. вірші 27-28) наказ («дасть почути голос», Іс. 30:30-31), Бог «поб’є» ассирійців «києм» та «палицею». Юдеї ж цьому щиро радітимуть (див. вірш 29) «під звуки гарф і бубнів» (див. 24:8). Ассирійське військо буде знищене, наче купа «дров» чи жертва у Тофеті (місце в Долині Гінном на південь від Єрусалиму, де іноді жертвували дітей аммонійському лжебогові Молеху, 2 Цар. 23:10; Єр. 7:31; див. Єр. 7:32; 19:6, 11-14). Цей вогонь призначався «цареві», вочевидь, Єзекії – так, наче він мав використати його для знищення свого ворога. Своїм подувом (див. Іс. 30:28) Він, образно кажучи, «підпалить» це багаття, яке власне й поглине тіла ассирійських вояк. Цей Його «подув» буде, «наче сірчаний потік», що дуже сильно горить (див. Бут. 19:24; Іов. 18:15; Пс. 11:6; Єз. 38:22; Одкр. 9:16-18). Тут іде мова про вічні муки грішників в озері вогню (БКЯ; Одкр. 19:20; 20:10; 21:8).

4. ГОРЕ ТИМ, ЩО ЙДУТЬ ПО ДОПОМОГУ В ЄГИПЕТ (част. 31-32)

Як і попередній «горе»-вигук (част. 30), це «горе тим» спрямоване проти союзу з Єгиптом, який певні юдеї дуже прагнули укласти (част. 31). Проте у даному пророцтві також іде мова про Месію-Царя, який одного дня спасе Свій народ (част. 32).

а. «Горе»-вигук (30:1-3)

31:1-3.  Даний «горе»-вигук (див. коментарі до 3:9) адресується «тим, що йдуть по допомогу в Єгипет» (див. 30:1-2) і «покладаються на» єгипетських «коней» (див. 30:16) та «надіються на» їхні «колісниці», замість того, аби в усьому довіритися Богові. Обидві дії – похід у Єгипет і збільшення кількості коней – були прямим порушенням Божих постанов, озвучених у Завіті Второзаконня (Втор. 17:16). Оскільки Бог «слів Своїх» не порушує, Він покарає цей народ за непослух. «Єгиптяни» не могли допомогти юдеям (див. 30:3, 5, 7), бо були слабкими. Лише Бог верховним чином міг захистити їх від їхніх ворогів. Якщо ж Юдея і надалі намагатиметься укласти союз із Єгиптом, тоді обидві країни зазнають нещастя («і всі вони загинуть разом»).

б. Захист Господа (31:4-9)

31:4-5.  Бог запевнив людей, що, будучи великим та всемогутнім, Він захистить їх від ассирійської навали. «Як … лев» іде на отару овець і не боїться юрби «пастухів», «так Господь сил» не боявся ассирійців. Він пообіцяв зійти «воювати на гору Сіон» і, «як птахи, що літають, розпростерши крила, так» Він «захистить Єрусалим» й не дасть йому впасти під натиском ворога.

31:6-7.  Оскільки Бог врятує Юдею (вірш 5), Ісая закликав народ знову навернутися до Нього. Зрештою ж усі вони відкинуть своїх ідолів геть (див. 30:22) заради істинного Бога. Тому юдеї мали позбутися їх вже тоді. Їхня надія на майбутнє царство мусила змінити їхню поточну поведінку. Майбутня дійсність мала розбудити їх духовне життя.

31:8-9.  Ісая знову засвідчив (див. 30:31), що Ассирія («Ашшур») «упаде», однак лише завдяки Божому втручанню (а «не від меча чоловіка»). Ассирійські «князі», побачивши, як гинуть їхні вояки («від меча» Ангела Господнього; див. 37:36), кинуть своє «знамено» і втечуть «від страху». Слово «вогонь» може мати стосунок до вогню жертовника всепалень, що горів повсякчас. Слово «піч» у буквальному розумінні позначає піч для випічки. Захищаючи Юдею, Бог бачитиме, що вогонь на жертовнику й надалі горить.

в. Час справедливості та праведності (32:1-8)

Оскільки Господь захистить Єрусалим, Він покладе і початок часам, коли процвітатиме праведність.

32:1-2.  У тисячолітньому царстві «Цар» (див. коментарі до 33:17), себто Месія, «справедливістю … буде царювати» (11:1-5; див. Єр. 23:5), а «князі», що під Ним (див. 2 Тим. 2:2; Одкр. 5:10; 20:6; 22:5), «будуть царювати правом». Власне кажучи, кожен, хто ввійде у тисячолітнє царство, буде віруючим. Люди захищатимуть одні одних, «немов сховок від вітру», і підтримуватимуть, «немов потоки вод у сухій країні» та наче скеля, що дає «тінь» у пустельну спеку.

32:3-8.  У Добу тисячолітнього царства люди «ясно» бачитимуть і чутимуть усе духовне (див. 29:18; 35:5; 42:7) і більше не будуть духовно нечуйними, як юдеї в часи Ісаї (29:10-12). Люди зрозуміють Боже Слово та чітко говоритимуть істину (32:4). Безглузді та лукаві «більше» не зватимуться благородними. Як і в Книзі Приповідок, «дурний» ( набал , «безглуздий») – це той, що чинить «лихо» (Іс. 32:6). Він навчає неправди і нехтує потребами інших. На противагу хитрому, який «усе про хитрощі міркує» і користає з «бідного» та «вбогого», «чесний думає», як робити іншим добро. Оскільки він праведний, то й «твердо стоїть» і далі житиме.

г. Майбутнє покарання і благословення (32:9-20)

32:9-14.  Дане послання, що адресується жінкам, нагадує текст 3:16-26. Юдейські «жінки» не повинні самовдоволено думати, що Боже покарання не зійде, бо насправді спустошення вже близько й настане всього лиш «по році й по кількох днях». Вочевидь, тут іде мова про останні просування ассирійців вглиб Юдеї у 701 році до н.е., однак довести це неможливо. Першим свідченням покарання стане втрата врожаю винограду та інших сільськогосподарських культур, скоріш за все, через спустошення полів ассирійцями. Саме тому жінки горюватимуть. (Щодо слова «вереттям» див. коментарі до 3:24.) Якщо фраза «ущухне в місті галас» (32:14) стосується Єрусалиму, тоді Ісая мав на увазі, що напад ассирійців стане початком кінця для Єрусалиму, який і справді впав під натиском вавилонян 115 років потому (у 586 році до н.е.). В такому разі Ісая не говорив тут (вірш 10), що покарання звершиться  через рік, а що тоді воно лише розпочнеться . Однак, цілком можливо, що фраза «ущухне в місті галас» має стосунок до одного зі 46 юдейських міст, які, як заявляв ассирійський цар Санхериб, він захопив. Спустошення (завдане ассирійцями чи то вавилонянами) зійде на ці землі «навіки» (‘ олам ). Дане давньоєврейське слово не завжди позначає безкінечність у плані часу. Адже з вірша 15 стає зрозуміло, що Ісая бачив день, коли спустошенню настане кінець. Тому все ж краще тлумачити тут слово ‘ олам  у значенні «на невизначено довгий час».

32:15а.  Описавши спустошення Юдеї (вірші 9-14), Ісая зупинився на майбутньому благословенні цієї землі та людей (вірші 15-2). Той дивовижний час – тисячолітнє правління Месії – настане, коли Святий Дух «виллється» (див. 44:3) на ізраїльтян («на нас») «з вишніх». Інші пророки також говорили про виливання Святого Духа, у тому числі Єзекиїл (Єз. 36:26-27; 37:14), Йоіл (Йоіл. 2:28-29) та Захарія (Зах. 12:10, НМВ, примітки). Коли відкуплені ізраїльтяни ввійдуть у тисячолітнє царство Христа, вони матимуть ту саму користь від присутності в них Святого Духа, як і віруючі люди Доби Церкви у наш час. Тому вони повсякчас відчуватимуть внутрішню потребу здійснювати Божу волю (Єз. 36:27).

32:15б-20.  Разом із даром Святого Духа ізраїльтяни отримають родючість землі, «справедливість» і безпеку. «Тоді» ізраїльська «пустиня обернеться в сад» (див. 35:1-2). А зі справедливістю і правосуддям (див. 9:6; 11:4; 16:5; 33:5) прийде «мир …, … спокій (32:17) та безпека» для відкуплених (див. Ам. 9:15; Міх. 4:4; Зах. 3:10; 14:11). Згідно з Завітом Второзаконня, якщо люди слухатимуть Бога, земля буде родючою. Подібне відбуватиметься й у тисячолітньому царстві: праведне життя матиме за наслідок родючість. На противагу спустошенню, що зійде в дні Ісаї (Іс. 32:19), відкуплений «народ» отримає благословення родючістю землі (див. Єз. 36:30) і миром між людьми. Вже більше не буде міжусобиць за пасовища.

5. ГОРЕ СПУСТОШНИКАМ (част. 33)

У цьому заключному «горе»-вигуці описується сила Божого покарання, яке зійде на безбожників (тих, що живуть неправедно, вірші 1-12), і чудо Його благословень, якими Він обдарує відкуплених у царстві (вірші 13-24).

а. Горе ворогам Божого народу (33:1-12)

33:1. У віршах 1-12 йде мова про «горе» (див. коментарі до 3:9) як про обітницю майбутнього покарання людей, які ведуть неправедне життя та зраджують істину. Спустошником виступає ассирійське військо, тоді як зрадником, скоріш за все, ті юдеї, які хотіли укласти союз із Єгиптом чи то з іншими державами, щоб захиститися від Ассирії. Однак жоден з них не досягне успіху, бо спустошника «спустошать», а зрадника зрадять.

33:2-4.  Слова, озвучені у даних віршах, належать, скоріш за все, праведному останку, який чекатиме, щоб Господь порятував його. Ці люди прагнутимуть Його милості (див. 30:18-19), як і самого Господа. Покладаючи надію на Його силу й рятунок, вони будуть певні, що Він розіб’є ворожі їм «народи». Далі, промовляючи до народів, які зазнають покарання, останок скаже, що «здобич», яку ті народи захопили в інших, віднімуть у них. Їхнє спустошення буде таким повним і безповоротним, «як сарана», що знищує все на своєму шляху.

33:5-6.  Звертаючись тепер до останку, Ісая сказав, що «вознесений» Господь (див. 6:1) зрештою сповнить «Сіон справедливістю та правом» (див. 9:6; 11:4; 16:5; 32:16), коли заснує тут Своє царство. Однак, щоб усе це мати, в тому числі спасіння, «мудрість» і «знання», люди мусять боятися Господа (див. Прип. 1:7; 15:33). «Страх Господній» – це не відчуття жаху перед Ним (хоча для тих, на кого сходить чи ще зійде Його кара, все саме так), а засвідчення поваги до Нього, Його влади і до Його праведних вимог, що у свою чергу веде до побожного життя, довіри до Нього, до поклоніння, служіння та послуху Йому. Хто має страх Господній, той віднаходить, що Він – його міцна Підвалина, Скарб і Джерело внутрішньої безпеки та миру (див. «Скеля», Іс. 26:4).

33:7-12.  Ті ж юдеї, які гадали, наче можуть здобути мир через союз із чужинцями (див. слово «посли» у 30:4), «гірко» плакатимуть. Ассирійці скрізь наводитимуть жах, і люди не зможуть ходити дорогами, лякаючись можливих небезпек. «Ливан», який знаходився на північ від Ізраїлю і славився своїми кедровими лісами, занепаде («в’яне»). «Шарон» був прибережною рівниною на південь від гори Кармель, яка простягалася вглиб материку аж до гористих територій Ефраїму. Колись родючий Шарон стане пустелею – безлюдною рифтовою долиною, що простягається від Мертвого моря на південь до Акабської затоки. «Башан» («родюча земля»), що на схід від Кіннерет-моря (яке згодом отримало назву Галилейське море), був дуже родючим краєм (див. Єр. 50:19) і славився своїми дубами (Іс. 2:13; Єз. 27:6; Міх. 7:14; Зах. 11:2). «Кармель» («плідна земля») – це гірський хребет, який на той час був укритий густими лісами і мав удосталь води. Спустошення цих місцевостей мало показати людям, що вони не здатні порятувати себе самі. Коли Господь застосує ассирійців супроти Юдеї, міркування юдеїв про мир зійдуть нанівець. Адже, покладаючись на самих себе чи то на чужинців, вони наче «завагітніли … сіном» і породили «солому», що дуже легко горить.

б. Спасіння праведних (33:13-24)

На противагу знищенню спустошника і зрадників, праведники житимуть. Спершу Ісая описав людей, які будуть порятовані (вірші 13-16), а потім охарактеризував землю, на якій вони житимуть (вірші 17-24).

33:13-16.  Бог закликав людей звідусіль («далекі» і «близькі», вірш 13) спізнати Його праведні діла та Його «силу». «Грішники» запитали, «хто … спроможний» витримати Божу кару («жити коло вогню, що пожирає»), і пророк відповів, що лише «той, хто по правді ходить і говорить прямодушно» (вірш 15). Такі люди не беруть хабарі та цураються «наживи із здирства». Вони не долучаються до кривавих змов та інших гріхів (див. Пс. 15). Ось які люди отримають рятунок та змогу радіти Божим благословенням (Іс. 33:16). Тому всі мають жити відповідно до Божих вимог, хоча ізраїльський народ загалом й зазнає Його покарання.

33:17-24.  Далі Ісая описав родючу «землю», на якій мешкатимуть відкуплені люди (вірші 15-16). Це буде ізраїльське царство, в якому процвітатимуть праведність та мир. Цар (див. 32:1; 33:22; 43:15; Міх. 2:13; Соф. 3:15; Зах. 14:9), Месія, буде там (Іс. 33:17), і люди «побачать» Його. Вони тоді згадають про минулі часи (вірші 18-19) та зрозуміють, що тих людей, які не жили праведно, з ними більше не буде. І не буде між ними жодного чужоземного загарбника, в тому числі ассирійців, того «зухвалого люду», який розмовляв мовою, «що її годі» було «зрозуміти» (вірш 19; див. 28:11). Єрусалим буде мирний та безпечний (33:20), і ніякі військові кораблі не чинитимуть напад на ізраїльський народ (вірш 21). Перебуваючи у відповідних стосунках із Господом, люди визнаватимуть Його своїм Суддею, Законодавцем, Царем (див. вірш 17) і Спасителем (вірш 22).

Поразка ассирійців буде, наче корабельна троща, після якої ізраїльтяни ділитимуть між собою чималу здобич. «Лупу» (здобичі) буде так багато, що навіть «кульгаві будуть грабувати». Хвороби зникнуть (див. 57:18-19; 58:8; Єр. 33:6), і «гріхи» відкуплених «відпустяться» (Іс. 33:24; див. Єр. 31:34; 33:8; 36:3; 50:20). Мир, процвітання та спасіння стануть можливими завдяки верховному діянню Бога, а не з огляду на союзи з чужинцями чи вправність людей.

Д. Відплата і благословення (част. 34-35)

Ці дві частини дуже вдало підсумовують теми покарання і спасіння, про що Ісая вже чимало розповів. У част. 36-39 занотовано історичні випадки здійснення багатьох пророцтв, озвучених у першій половині книги. Розгляд покарання Ассирії (30:27-33; 31:8-9; 33:1, 18-19) природним чином привів до опису Божого покарання всього світу в період Великих Страждань. Однак після Божої відплати світові тисячолітні благословення таки зійдуть на Його завітний ізраїльський народ.

1. ДЕНЬ ГОСПОДНЬОЇ ВІДПЛАТИ (част. 34)

У даній частині міститься заклик, адресований народам (вірш 1), опис Божого майбутнього покарання народів (вірші 2-4) та оголошення кари, що зійде на Едом (вірші 5-17), який символізує тут усі ворожі ізраїльтянам народи.

а. Заклик заслухати (34:1)

34:1.  Господь закликав усі «народи» та всіх людей заслухати оголошення, яке Він мав намір зробити (див. 1:2).

б. Покарання всього світу (34:2-4)

34:2-4.  Коли Господній «гнів» зійде «проти» військ «всіх народів», убиті гнитимуть на землі. Навіть «небо звинеться, мов сувій». Такі катастрофічні небесні зміни відбуватимуться тоді, коли на землю повернеться Месія, щоб заснувати тут Своє тисячолітнє царство (див. Йоіл. 2:10, 30-31; 3:15; Зах. 14:6-7; Мт. 24:29). Однак текст Іс. 34:4 може стосуватися й кари шостої печаті в період Великих Страждань (Одкр. 6:12-13) або ж вічності, себто часів вже після тисячолітнього царства, коли потреба у сонці зникне (Одкр. 21:1). Також можливо, що Ісая образно описував тут зміну керуючих сил у тисячолітньому царстві, коли людських царів уже не буде, лиш єдиний Бог керуватиме усім.

в. Покарання Едому (34:5-17)

Ісая використав Едом як взірець Божого покарання світу. Едомії були нащадками Ісава, старшого брата Якова. Їхній батько Ісаак сказав Ісаву, що він житиме на неродючих землях (Бут. 27:39-40). Оскільки через це Едом став постійним ворогом Ізраїля (див. коментарі до Єз. 35; 36:5), він послугував дуже вдалим взірцем того, що Господь зробить із народами, які воюють проти Його людей.

34:5-8.  Бог скарає Едом Своїм мечем, і від нього загине чимало людей. Саме тому це покарання змальовується тут як принесення великої жертви «у Боцрі» (див. 63:1), сучасному селищі Бузайра, що приблизно за 25 миль на південний схід від Мертвого моря, де жертвували різних тварин. Підставою для такого Божого покарання Едому слугує те, що Він мусить бути Оборонцем «Сіону» (34:8). (Щодо фрази «день … відплати» див. 61:2; 63:4.) Давши обітницю благословити Свій вибраний народ, Він має дотримувати Своє слово. Тому, коли на ізраїльтян нападають, Він приходить їм на поміч.

34:9-17.  Внаслідок Божої кари, яка зійде на едоміїв, їхня земля вкриється «сіркою» (див. коментарі до 30:33) і палаючою «смолою», подібною на дьоготь речовиною, що здається незгасною. Земля стане «пустинею» на багато років (34:10; див. вірш 11). Міста та селища Едому населятимуть птахи і звірі, які зазвичай не мешкають у заселених місцях. Пугачі (вірш 11), ворони (вірш 11), шакали (вірш 13), струсі (вірш 13), «дикі коти та гієни» (вірш 14), «волохачі» (вірш 14), гади (вірш 15) та інші пустельні створіння житимуть собі на цих землях та вільно плодитимуться, бо там уже не буде людей (вірш 12). Твердині Едому поростуть терниною та будяками (вірш 13). Дикі тварини мешкатимуть у Едомі «з роду в рід» (вірш 17; див. вірш 10), бо сам Божий «Дух» там їх збере (вірш 16).

2. ДЕНЬ ГОСПОДНЬОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ (част. 35)

У цій частині на передній план виходить опис землі та людей майбутнього. Це той жаданий і благодатний тисячолітній стан, якого так прагнув ізраїльський народ ще з моменту, коли Бог пообіцяв його Авраамові. А також, це той стан, якого повсякчас прагне усе людство, – стан, за якого завжди є мир і родючість. Однак цей стан не настане, допоки на світ не зійде Божа кара (част. 34). Даний факт, який красномовно засвідчується в Книзі Ісаї, спростовує слушність теорії постмілленаризму, згідно з якою світ поступово ставатиме кращим, завдяки чому спершу з’явиться тисячолітнє царство, а вже потім  повернеться Месія. Теорія амілленаризму, яка взагалі заперечує існування у майбутньому тисячолітнього царства на землі, оскільки старозавітні обітниці, які Бог дав Ізраїлю, сповнюються у наш час у стосунку до Церкви, також не відповідає поглядам Ісаї. Ісая ж навчав, що Господь збере докупи віруючих ізраїльтян, тілесних нащадків Авраама, і заснує довгоочікуване Боже царство на землі. А таке обіцяне відродження жодним чином не сповнюється в Церкві наших часів.

35:1-2.  За тисячолітнього царства «суха земля» стане багатою й родючою (див. 32:15). Посушливі регіони знову будуть давати рясний урожай (що тут образно засвідчується словом «радіє») і процвітатимуть. Вочевидь, Бог проведе тоді кліматичні зміни, внаслідок чого у цих краях випадатиме більше дощів. Ливан, Кармель та Шарон, які ставали поступово безплідними (див. 33:9 і коментарі там), знову будуть важливими сільськогосподарськими районами. Люди в тих краях «узрять славу Господню», тобто стануть свідками пишної родючості землі, яка буде наслідком їхньої праведності. І вони побачать Його – Того, Хто мешкатиме серед них як Цар (див. коментарі до 33:17).

35:3-4.  Тепер Ісая знову звернувся до людей своїх часів. Він заохотив віруючий останок жити відповідно до Божих завітних постанов. Віруючі мають підбадьорювати пригнічених (тих, що мають «зомлілі руки»), наляканих (тих, що мають «хисткі коліна») і полохливих, бо Бог, здійснюючи Свою відплату, «спасе» їх.

35:5-7.  Зміни відбудуться і в людей, і на землі. Завдячуючи тому, що Бог має силу та владу зцілювати (див. 33:24), сліпі «прозрять», глухі почнуть чути (див. 32:3; 42:7), кульгаві зможуть стрибати (див. 33:23), а німі заговорять. І все це дасть людям Месія.

Земля вже не буде сухою, вона щедро зволожиться потоками вод (див. 35:1-2; 41:18; 43:19-20; 44:3-4). Води і справді вистачатиме на все, адже тоді пишно ростиме трава, комиш та очерет, які потребують чимало води. Хоча деякі тлумачі розглядають ці твердження у небуквальному розумінні, себто як такі, що характеризують духовні благословення, все ж краще розуміти їх буквально, особливо з огляду на завітні обіцянки (Втор. 28:1-14). Коли Господь житиме серед Свого народу, а люди вестимуть праведний спосіб життя, Господь дасть їм і тілесне зцілення, і родючість їхньої землі.

35:8-10.  Праведні прочани знову простуватимуть у Єрусалим. Вони йтимуть дорогою, яку «назвуть Святою», адже вона вестиме у Боже місто, де всі ходитимуть дорогами Бога. «Нею», однак, «не пройде … ні один нечистий», ані жоден грішник. «Ніякий хижий» звір «не ступить на неї» і не завадить «ходити» нею відкупленим. У тисячолітньому царстві Божий народ знову певним чином долучиться до системи поклоніння часів Старого Завіту (Зах. 14:16-19; Єз. 40-44). Оскільки того часу праведність і бажання здійснювати Божу волю високо шануватимуться, люди охоче виконуватимуть Його настанови щодо поклоніння. А також, відкуплені сповняться тоді Святим Духом (Єз. 36:24-28). «Визволені Господом» матимуть вічну «радість», без жодного смутку, адже усвідомлять усе, що Бог для них учинив. Вони радітимуть, що Він дарував їм спасіння від знищення і привів їх до миру та процвітання, здійснивши Свої обіцянки.

Е. Історичний відступ: юдеї в полоні (част. 36-39)

Історичний матеріал, викладений у цих частинах, стосується двох подій, що слугують істинною підвалиною для вірного розуміння теології Ісаї та історії Юдеї. Перша подія (част. 36-37) – це загроза з боку Ассирії, яку Бог дивовижним чином відвернув. Дана подія виступає кульмінаційним і найбільш напруженим моментом промови Ісаї та слугує своєрідним підсумком усього того, про що Ісая оповів у част. 1-35. В тих частинах він пояснив, що Бог привів ассирійців у Юдею, щоб покарати юдейських народ за гріхи та навернути його знову до Себе. Попри те, пророк також передбачив, що Єрусалим не стане здобиччю Ассирії і що Бог, вчинивши диво, знищить ассирійське військо за його пиху.

Друга подія (част. 38-39) стосується порушення Єзекією завіту, коли Бог врятував його від смерті, а він дозволив гордості заполонити свою душу. Дана подія слугує тлом для частин 40-66, в яких йдеться про визволення з Вавилонського полону, передбаченого у 39:5-8.

1. ВИЩІСТЬ БОГА НАД АССИРІЄЮ (част. 36-37)

Вочевидь, ці частини були написані до того, як з’явилися подібні оповіді у 2 Цар. 18-19 та 2 Хр. 32:1-23. Ісая прагнув змалювати Єзекію як щиро віруючу у Бога людину, яку Всевишній Бог дивом порятував від ассирійців. Отож, головна думка цих частин полягає в тому, що Бог може здійснити Слово, яке дав Своєму народові, і вкотре доводить це. Ісая говорив про поразку ассирійців чимало разів, й ось тепер ця обіцянка здійснилась.

а. Санхериб загрожує Єрусалиму (36:1-37:4)

Ассирійці були переконані, що непереможні і що Бог Ізраїля не відрізнявся від інших богів, яких вони вже здолали під час своєї військової кампанії супроти заходу. Тому у 36:1-37:4 Ісая звернув увагу на пиху ассирійців та пояснив, що саме за неї Бог і покарає їх (див. 10:15-19).

(1) Передумови. 36:1-3.  Цей напад відбувся у 701 році до н.е., а саме «чотирнадцятого року» одноосібного «царювання Єзекії» (див. 2 Цар. 18:13), яке розпочалося у 715 році до н.е.. Деякі науковці припускають, що Санхериб (705-681) провів декілька нападів на Єрусалим, однак позабіблійні свідчення не підтверджують таку думку. Санхериб вихвалявся, що захопив 46 укріплених міст «Юдеї». Прийшовши з півночі, він попростував вздовж узбережжя і підкорив у тому числі такі міста, як Афек, Тімна, Екрон і Лахіш, який власне й став його військовою базою, звідки він чинив напади на багато інших міст. Саме «з Лахішу» він «послав у Єрусалим» своє потужне військо, щоб воно взяло це місто в облогу та вимагало його капітуляції.

Представник Санхериба «отаборився коло водогону з верхнього ставу, на шляху, що йде через поле шаповала». Окрім вказівки на географічне місце розташування осередку дій, дана інформація має і теологічне значення. Саме тут Ахаз постав перед дилемою ізраїльсько-арамського союзу (Іс. 7:3). Ісая сказав Ахазові, що він не зазнає поразки від свого ворога і що Господь порятує його. Однак Ахаз не захотів повірити Божому посланцю. Тепер на цьому ж місті і Єзекія мусив вирішити, як ставитися до звістки про спасіння від того самого Божого посланця. Місце даної події дуже вдало підкреслило напруження цієї ситуації, адже саме тут постало питання, чи Єзекія повірить Божому Слову, чи зречеться його. «Еліяким …, Шевна … та Йоах» (див. 22:20; 36:11, 22; 37:2) виступили в ролі представників від юдейського народу у перемовинах з ассирійцями. Вони займали важливі посади, і Єзекія їм довіряв.

(2) Насміх представника Санхериба (36:4-10). 36:4-7.  Представник Санхериба («равшак») був головним промовцем від ассирійців. Згідно з 2 Цар. 18:17, з ним виступили і два інші високопосадовці Санхериба. (У БКЯ і НАСБ слово «равшак» подано як власне ім’я, однак це, скоріш за все, помилка.) Як представник від Ассирійської імперії, глузуючи, він показав, як саме вся ця імперія ставилася до юдеїв та їхнього Бога. Промовляючи від імені ассирійського царя, равшак запитав єрусалимлян, «що то» була «за певність, на яку» вони покладалися (Іс. 36:4-5). Покладаючись «на Єгипет», вони наче спиралися «на зламану тростину». Користі від цього не було ніякої, а шкода й справді могла бути. Як це не дивно, Ісая говорив про Єгипет те саме. Мешканці Єрусалиму дійсно перебували у дуже скрутному становищі: вони не мали жодної можливості втекти, адже тисячі їхніх ворогів оточили їх місто зусібіч.

Далі равшак сказав, що безглуздо покладатися й на Бога (вірш 7). Вочевидь, цей представник Санхериба чув про часткові реформи Єзекії (2 Цар. 18; 2 Хр. 31), а саме що він «позносив узвишшя й жертовники» на пагорбах по всій Юдеї. Цей равшак, насправді, неправильно розумів тогочасну ситуацію, адже він міг подумати, що Єзекія більше не покладався на Бога, оскільки усунув багато жертовників зі своєї землі, залишивши лише один у Єрусалимі.

36:8-10.  На думку представника Санхериба, єдиним розумним рішенням єрусалимлян було здатися. Кепкуючи, він навіть сказав, що дасть «2000 коней», якщо знайдуться їздці «до них», щоб виступити проти нього. При цьому він заявив, що навіть ці 2000 вояк не зможуть побороти й « одного  з найменших» ассирійських воєначальників. Завершуючи свої доводи на користь капітуляції Єрусалиму, равшак зазначив, що це сам «Господь» звелів йому зруйнувати Юдею. В такий спосіб він хотів змусити єрусалимлян думати, що насправді Бог відвернувся від них. Ісая ж казав, що Єрусалим не впаде й ассирійці його не звоюють, а отже, равшак помилявся.

(3) Виклик з боку представника Санхериба (36:11-20). 36:11-12.  Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, троє представників від Юдеї (див. вірш 3) попрохали, щоб представники від Ассирії розмовляли «по-арамійському», а не «по-юдейському». Арамейська мова, головна дипломатична мова тих часів, подібна на давньоєврейську. Однак вона достатньо відрізняється від неї, щоб пересічні люди мали труднощі з розумінням перемовин, що проводилися цією мовою. Троє представників від Юдеї непокоїлися, що містяни запанікують, коли почують вимоги ассирійців, озвучені «по-юдейському». Проте равшак відмовив представникам від Юдеї і сказав, що його послали, аби він промовляв «до» всіх «людей» цього міста, а не лише до них трьох. Маючи непохитну певність у перемозі ассирійців, він сказав, що єрусалимляни будуть змушені їсти «власний послід» і пити «власну сечу», щоб вижити під час облоги.

36:13-20.  Викрикуючи до людей «по-юдейському», равшак закликав їх не дозволяти Єзекії змушувати їх думати, наче Господь «вирятує» їх (вірші 13-15). Далі равшак сказав людям, що Санхериб обіцяв їм процвітання на іншій землі (вірші 16-17), і знову додав, щоб люди не давали Єзекії вводити себе в оману (див. вірш 13-15), адже й інші народи взивали до своїх богів, благаючи про порятунок, та ті не змогли зарадити їм (вірші 18-20).

Хамат і Арфад знаходилися в Арамі. Місцезнаходження «Сефарваїму» невідоме, однак воно могло бути поблизу Хамату й Арфаду. Саме з Хамату і Сефарваїму у тому числі переселяли людей у Самарію, щоб знову заселити її після падіння (2 Цар. 17:24). Равшак також згадав про той факт, що Самарії її бог не допоміг (її підкорили ассирійці 21 рік тому, у 722 році до н.е.). Тому й мешканцям Єрусалиму не варто було розраховувати на свого Бога та Його захист.

(4) Відповідь людей. 36:21-22.  Хоча й, безумовно, нажахані, представники від Юдеї виконали «наказ» Єзекії й «ані слова» не відповіли на в’їдливе глузування представника від Ассирії. «Еліяким …, Шевна … та Йоах (див. вірші 3, 11) … оповіли» Єзекії «слова равшака», роздерши на собі одежу, що було знаком глибокого смутку і/або жалоби (див. 37:1; Бут. 37:29; ІсНав. 7:6; 2 Цар. 11:14; 19:1; 22:11; Ест. 4:1; Іов. 1:20; 2:12).

(5) Віра Єзекії (37:1-4). 37:1-2.  Як і його представники, Єзекія «роздер на собі шати» в знак жалю. Його непокоїла загроза з боку ассирійців, а також осквернення імені Господа. Через це він «покрився вереттям», що також було ознакою жалоби (див. коментарі до 3:24). З повною довірою до Бога Єзекія «пішов у дім Господній», символічно демонструючи, що тепер люди нічого не могли вдіяти самі – їхня доля залежала виключно від Бога. Він також послав своїх головних розпорядників «Еліякима … та Шевну … вкупі зо старшими священиками … до пророка Ісаї». Чому тут не згадується ще й Йоах (див. 36:3, 11, 22) – невідомо.

37:3-4.  Ці чоловіки розповіли все Ісаї, висловили своє бажання, щоб Господь «покарав» ассирійців, і попрохали пророка вознести «молитву» за них. Єзекія, отже, визнавав, що Господь промовляє через Ісаю. Така поведінка Єзекії яскраво контрастує зі ставленням Ахаза (част. 7), коли його народ постав перед загрозою з боку ізраїльсько-арамського союзу 33 роки тому, у 734 році до н.е.. Доповідаючи про все Ісаї, вони використали його ж образну характеристику «смутку» (з 26:17-18), а саме згадали про жінку, яка ось-ось народить дитя, «але» не має «снаги вродити» і через це помре.

б. Ісая отримує відповідь від Господа (37:5-7)

37:5-7.  У своєму короткому зверненні від Господа до посланців Єзекії Ісая спершу сказав не боятися ассирійців. Адже Бог чув, як вони «зневажили» Його (див. вірш 4). Потім пророк додав, що ассирійський цар «повернеться» додому й там загине (здійснення даного пророцтва занотоване у віршах 36-38).

в. Бог завдає Ассирії поразки (37:8-38)

37:8-13.  Санхериб «відступив від Лахішу» і перебував у Лівні, а це приблизно за п’ять миль на північ від Лахішу. Там він отримав вістку, що «Тірхаку» збирається допомогти Юдеї у її боротьбі супроти Ассирії. Тірхаку зветься тут етіопським царем. Він походив із Кушу, що на південь від Єгипту, і був на той час правителем Єгипту. Насправді, у 701 році до н.е. Тірхака виконував обов’язки воєначальника і став царем Кушу лише у 690 році до н.е., та оскільки він був уже царем, коли Ісая писав цю оповідь, пророк власне й назвав його тут царем.

І знову Санхериб нагадав Єзекії, що «боги» інших «народів» не спромоглися допомогти їм супроти ассирійської навали (див. 36:18-20). «Гозан», місто на річці Тавор, зазнало поразки від ассирійців близько 100 років тому. «Харан», місто в Арамі, було на той час ассирійською твердинею. «Рецеф», також арамейське місто, скорилося ассирійцям приблизно за 100 років до того. Місто Еден знаходилося, вочевидь, у північній Месопотамії та могло мати стосунок до земель, де було і місто Телласар. (Див. коментарі до «Хамату, … Араду і … міста Сефарваїма» у 36:19.) Місцезнаходження «Ени» невідоме. Місце розташування «Івви» також невстановлене, однак це місто могло бути у вавилонських краях.

37:14-20.  Отримавши «письмо» від Санхериба, Єзекія з глибокою вірою «молився» у храмі (див. вірш 1). Він «розгорнув» це письмо «перед Господом» (вірш 14) і попрохав Його не залишати таке поза увагою (хоча, звісно ж, він вірив, що Бог уже про все знав). Цар розпочав свою молитву з прославлення Господа (вірші 15-16). Звертаючись до Нього словами «Боже Ізраїля», цар нагадав про особливі завітні стосунки Ізраїлю з Господом. Фраза «що возсідаєш на херувимах» вказує на присутність Бога у Єрусалимському храмі і, отже, поміж Свого народу (1 Цар. 8:10-13). (Щодо херувимів див. коментарі до 1 Цар. 6:23.) Господь, однак, не лише Бог Ізраїля, але й «над усіма царствами земними», в тому числі і над Ассирією! Єзекія також підкреслив той факт, що Бог – Творець.

Потім Єзекія попросив Бога втрутитися і заступитися за Свою славу, щоб інші народи врешті засвоїли, що Він, Господь Ізраїля, є істинним Богом (Іс. 37:17-20) Єзекія закликав Господа визволити їх від ассирійців, «щоб усі царства землі» визнали верховенство Бога.

37:21-35.  Відповідаючи на молитву Єзекії, Господь «послав» йому через Ісаю вістку, що Ассирія зазнає поразки (див. першу відповідь Бога, вірші 6-7). Ця вістка складалася з трьох частин.

По-перше, ассирійців буде відкинуто назад (вірші 21-29). У Єрусалим прийде спасіння («дівиця, дочка Сіону»; див. коментарі до 1:8; 47:1), тоді як ассирійці втечуть (див. 36:6). І вже Сіон кепкуватиме з Ассирії, а не навпаки (вірш 22). Усе це трапиться у відповідь на молитву Єзекії (вірш 21) і як покарання ассирійців за їхнє богохульство (вірші 23-24; див. 36:20; 37:4, 17) та пиху (у віршах 24-25 займенник «я» зустрічається чимало разів). Санхериб заявляв, що «порубав» найдобірніші й найвищі «кедри» і «кипариси» у горах Ливану (див. 10:34). Тут може йтися про дійсне підкорення Ливану або ж це був художній вислів, за допомогою якого він зміг сказати, що підкорив дуже багато народів. Він також зазначив, що завоював Єгипет, хоча сумнівно, що Санхериб узагалі коли-небудь заходив у Єгипет. Проте він і справді розбив єгиптян у Філістії. Усі ці перемоги, однак, він здобув лише тому, що сам Господь дозволив цьому трапитися. Народи, які завоював Санхериб, були слабкі, «мов трава на полі, немов зелене билля, мов зелень на дахах (див. Пс. 129:6) та луках», що дуже швидко вигорає на сонці. Але тепер Господь, знаючи про «зухвальство» Санхериба, змусить його повернутися назад на свою землю, наче якусь худобину (Іс. 37:29), себто у зневазі. Така картина є дуже влучною, адже всі знали, що ассирійці водили своїх полонених за кільця, заправлені «у ніздрі».

По-друге, Бог запевнив Єзекію, що «останок» залишиться (вірші 30-32) і життя буде, як зазвичай. Так, впродовж двох наступних років буде дещо важко, поки вони відновлюватимуть свою «землю», понівечену ворогом, але «третього» року (саме стільки часу потрібно, щоб виноградник почав давати плоди) вони отримають уже рясний урожай. І «вчинить» це Господь через Свою ревність за Юдею.

По-третє, Бог знову розповів про ассирійського «царя» (вірші 33-35). Він сказав, що Санхериб «не ввійде в … місто» Єрусалим, «ані не насипле проти нього валу». Йому доведеться повернути «назад», бо сам Господь боронитиме «місто … Давида».

37:36-38.  Оповідь про знищення ассирійського війська (що Ісая передбачив у 30:27-33; 31:8-9; 33:1, 18-19) є дуже короткою і займає лише три вірша. Всього за одну ніч «Ангел Господній», а не їх ворог, «убив … 185 000» ассирійських воїнів. Цим Ангелом міг бути ще не втілений Христос (див. коментарі до Бут. 16:7), хоча не всі науковці погоджуються з цим. Санхериба «вбили» 20 років потому (у 681 році до н.е.) двоє його синів.

2. ЮДЕЇ У ВАВИЛОНСЬКОМУ ПОЛОНІ (част. 38-39)

У даних частинах розповідається про дуже цікавий випадок із життя Єзекії. Хоча Бог дивовижним чином і зцілив царя, його пиха призвела до всенародного нещастя. В част. 36-37 Єзекія змальовується як глибоко віруюча людина, а тут він виступає пихатим і зарозумілим чоловіком. Цей випадок також відтворений у 2 Цар. 20.

а. Єзекія зцілюється від недуги (38:1-8)

(1) Ісая передбачає смерть Єзекії. 38:1.  З вірша 6 стає зрозуміло, що недуга Єзекії передувала облозі Єрусалиму за наказом Санхериба, про що йдеться в част. 36-37. Меродах-Баладан, який згадується в 39:1, царював з 721 і до 710 року до н.е., а також дев’ять місяців у 703-702 роках до н.е. (він правив до вторгнення Санхериба у Юдею у 701 році до н.е.). Хоча част. 38-39 передують част. 36-37 з хронологічної точки зору, вони йдуть за ними через те, що безрозсудність Єзекії стала причиною пророцтва про Вавилонський полон, і тому, що част. 38-39, як уже зазначалося вище, готують читача до част. 40-66. Нездужаючи, Єзекія мав нарив (38:21), і Ісая сказав йому, що він помре.

(2) Єзекія молиться за те, щоб жити далі. 38:2-3.  У своїй молитві Єзекія не озвучив прохання жити далі відкрито, однак саме це він мав на увазі. Багато хто критикує Єзекію за таке прохання. Однак інстинкт самозбереження притаманний майже всім. Єзекія попросив Господа згадати всі ті добрі діла, які він «чинив» за свого царювання (див. 2 Цар. 18:5-8).

(3) Відповідь Бога Єзекії. 38:4-6.  Відповідаючи на «молитву» царя, Бог сказав через Ісаю, що додасть Єзекії «п'ятнадцять років». Оскільки цар помер у 686 році до н.е., то дана недуга спіткала його у 701 році до н.е. (див. таблицю « Юдейські та ізраїльські царі і пророки часів до вигнання » поблизу 1 Цар. 12:25-33). Окрім того, Бог повідомив, що не дозволить ассирійцям захопити Єрусалим. Такі вісті мали неабияк потішити Єзекію.

(4) Божий знак. 38:7-8.  Бог засвідчив Свою обіцянку Єзекії знаком (див. коментарі до вірша 22) «на соняшнім годиннику Ахаза» (який мав вигляд сходинок). Коли «сонце» переміщалося на захід, «тінь» спускалася «додолу» і люди могли визначити час дня. Цікаво, що сам Ахаз не захотів отримати знак від Господа (7:10-12), а тепер на сходах, названих на його честь, його син Єзекія отримав знак. Достеменно, однак, невідомо, як саме відбулося диво повернення сонячної тіні назад. Можливо, змінився напрям обертання землі або відбулося заломлення сонячних променів.

б. Подячна пісня Єзекії (38:9-20)

(1) Єзекія описує свій стан. 38:9-15.  Після свого зцілення Єзекія написав пісню, щоб висловити вдячність Богові. Його недуга, як він сказав, могла позбавити його «останку» його «літ». Примітно, що змальовуючи Шеол, цар зазначив, наче там є брама, через яку входять померлі (див. Іов. 38:17; Пс. 9:13; 107:18). Його ж слова про те, що він не побачить «більше Господа», коли помре, не свідчать про відсутність у нього надії потрапити на небо. Вони, вочевидь, означають, що він більше не зможе радіти Божим благословенням у цьому житті. Він залишиться без друзів (Іс. 38:11), оскільки його «хатину» (його тіло) буде «знесено» і смерть, «немов той ткач», відітне його «від основи». Він сподівався, що одужає, та йому ставало тільки гірше (вірші 13-14). Єзекії навіть здавалося, що то сам Бог, «наче лев, … трощить усі» його «кості» (тут змальовуються глибокі душевні муки царя), а його крики від болю були, немов скиглення ластівки чи журавля і навіть як стогін голуба (див. 59:11; Наум. 2:7). Та Єзекія зрозумів, що метою цієї недуги було зробити його сумирним, адже це сам Бог наслав її на нього.

(2) Єзекія засвідчує, що Бог – його сила. 38:16-20.  Єзекія був щиро вдячний Богові за оздоровлення. Після пережитих страждань він зміг побачити, що все це було задля нього (вірш 17; див. Рим. 8:28). Він усвідомив, що Бог і справді його любить, а також зрозумів, що Він не покарав його так, як міг би за його «гріхи». Коли він сказав, що «смерть (померлі) … не прославляє» Бога (Іс. 38:18), то не заперечував життя після смерті. Він просто зазначив, що померлі більше нічого не можуть вдіяти на землі і більше не мають змоги служити тут Богові (Пс. 30:9). Єзекія також запевнив, що поки житиме – прославлятиме «вірність» Господа (Іс. 38:19). Й оскільки Він зцілив його, цар сказав, що співатиме Господеві у Його «домі».

в. Зцілення Єзекії (38:21-22)

38:21-22.  В оповіді про цю ж подію у 2 Цар. ці два вірші передують знакові (див. 2 Цар. 20:7-9). У ті часи нариви і виразки часто лікували за допомогою висушених «смоков». Тож і в даному випадку Бог допоміг зцілити нарив царя таким способом. Отож, тут подано взірець зцілення, яке відбувається завдяки молитві, лікам і Божому діянню водночас. Запитання Єзекії: «Який знак …?» – не є свідченням відсутності віри. Власне, навпаки. Віруючи, що його буде зцілено, він попросив Бога засвідчити Своє слово.

г. Пророцтво Ісаї про полон (част. 39)

39:1.  «Меродах-Баладан … послав» своїх послів із Вавилону до Єзекії з листом та подарунком. Здавалося, наче вони просто хотіли привітати царя з одужанням. Однак насправді все було не зовсім так. Меродах-Баладан – це Мардук-апал-іддіна, загарбник (див. коментарі до 21:1-10). Він двічі намагався відокремитися від Ассирійської імперії й одного разу йому навіть вдалося захопити місто Вавилон. Другий раз він царював лише впродовж дев’яти місяців (у 703-702 роках до н.е.). Потім Санхериб усунув його, і він подався в Елам. Та поки Меродах-Баладан був у Вавилоні (і називався «цар вавилонський»), він активно намагався об’єднатися з іншими народами, щоб разом скинути ассирійське ярмо. Тому немає жодного сумніву, що його дружні відвідини після недуги Єзекії замислювалися як спосіб спонукати юдейського царя приєднатися до повстанців у боротьбі проти Ассирії. Що ж, це ще більше підкреслило нерозсудливість царя з огляду на слова Ісаї про те, що Бог застосовував Ассирію з метою покарати всі ті землі (част. 10). Цими відвідинами Бог випробував серце Єзекії (2 Хр. 32:31). Візит Меродах-Баладана передував нападу Санхериба на Єрусалим у 701 році до н.е. (оскільки тоді ще не все багатство віддали Санхерибу у данину, 2 Цар. 18:16). Тому виходить, що ці три події відбулися у 701 році до н.е., і саме в такому порядку: недуга Єзекії, відвідини Меродах-Баладана, напад Санхериба.

39:2.  Засліплений пихою, Єзекія «показав» вавилонським «послам» усі скарби, що були «в … скарбницях …, … у … палаці та в усім» царстві. Вочевидь, Єзекія діяв тоді так, наче всі ті багатства належали йому, а не Богові. Він, безумовно, прагнув вразити вавилонських послів, тим часом як вони обмірковували його змогу надати значні суми коштів на допомогу у боротьбі супроти Ассирії.

39:3-7.  Коли Ісая почув про відвідини чужинців, то «спитав» Єзекію, «що» вони «говорили» і «звідки вони прийшли». Цар відповів на друге запитання, але не на перше. Коли ж пророк довідався, що Єзекія показав їм усі свої скарби, то озвучив цареві пророцтво, що складалося з двох частин. По-перше, «все» багатство царя «буде забране у Вавилон». Такі слова видавалися тоді неймовірними, адже в ті часи головною загрозою була Ассирія, а не Вавилон. Окрім того, вавилонські посланці прийшли від повстанців, які самі тоді переховувалися і не раз зазнавали поразки. По-друге, деякі з «синів» (нащадків) Єзекії будуть змушені прислуговувати «в палаці царя вавилонського». Дане пророцтво почало здійснюватися у 605 році до н.е., коли Даниїла і багатьох інших царських синів забрали для служби цареві у Вавилон (Дан. 1:1-7). (Щодо слова «скопцями», саріс , див. коментарі до цього ж слова у Дан. 1:3.)

39:8.  Єзекія ж радів, що за його «життя» буде «мир та безпека».

 

ІІ. Відновлення від Бога (част. 40-66)

Тоді як у першій половині книги (част. 1-39) міститься чимало послань про покарання, у другій половині йдеться про відновлення й спасіння. Цю другу половину книги можна умовно розділити на три розділи по дев’ять частин кожен (част. 40-48; 49-57; 58-66). Перші два розділи завершуються словами: «Немає … для злих миру» (48:22; 57:21). Всі пророцтва про спасіння стосуються трьох головних подій: (1) Визволення з Вавилонського полону (який Ісая вже передрік, 39:7). Дана тема є центральною в част. 40-48, і головним визволителем виступає Кир, який згадується приблизно посеред розділу (44:28-45:1). (2) Зречення й відновлення страждаючого Слуги. Про це йдеться у 52:13-53:12, десь посеред част. 49-57. (3) Завершення відновлення Богом Ізраїлю та світу. Посеред цього розділу (част. 58-66) описується прихід Месії (част. 61-63).

Коли Ісая писав ці пророцтва про відновлення, на Юдею чекало попереду ще ціле століття важких часів до падіння під натиском вавилонян, а потім іще 70 років полону. Передбачаючи майбутній полон і Боже відновлення, Ісая згадав про це, щоб заохотити юдеїв жити праведно вже тоді, незважаючи на майбутні скрутні часи.

Доводи на користь думки, що автором усієї Книги Ісаї, в тому числі част. 40-66, є Ісая, син Амоса, див. у розділі «Цілісність» у Вступі .

А. Спасіння Божого народу (част. 40-48)

У цих частинах пророк нагадав людям про їхнє майбутнє спасіння завдяки Господній величі та їхнім винятковим стосункам із Ним. Він – величний (част. 40), і Він боронить Ізраїль, а не язичницькі народи світу (част. 41). Хоча Ізраїль і був нікудишнім (част. 42), Господь пообіцяв повернути його (43:1-44:5). Оскільки Він, єдиний Бог (44:6-45:25), був вищий за Вавилон, Він змусить його впасти (част. 46-47). Тому Ісая закликав ізраїльтян жити праведно та забиратися геть із Вавилону (част. 48). Юдейський народ розглядається тут так, наче вже перебуває у Вавилоні (43:13; 47:1; 48:20), а Єрусалим – в руїнах (44:26).

1. ВЕЛИЧ БОГА (част. 40)

а. Втішні слова: Спасіння прийде (40:1-11)

40:1-2.  Втішні слова, які звучать у віршах 1-11, розпочинаються зі слів Бога (через Ісаю) про те, що скрутні часи для Його народу майже скінчилися. Слово «утіште» повторюється тут для підсилення його значимості. Знаючи про майбутнє Вигнання, Ісая хотів утішити завітний народ («народ Мій»). Як зазначено у Вступі , в част. 40-66 про втіху йдеться 13 разів.

Промовляти слід було «Єрусалимові до серця» (себто лагідно і підбадьорююче; див. Ос. 2:14), як мати розмовляє зі своїм дитям. 70-річний полон розглядається тут як такий, що був уже майже позаду. Слово «служба» є перекладом до давньоєврейського слова зі значенням «війна» або «час зарахування на військову службу». Отож, для юдеїв полон був наче військова служба. Ці скрутні часи настали для них через їхні ж гріхи («несправедливість»). Але тепер їх було «спокутувано», і Божі благословення врешті могли розпочатись. Як зазначено у Завіті Мойсея, Бог благословлятиме Своїх людей, якщо вони житимуть згідно з Його Словом. Однак, якщо вони не слухатимуть Його, Він прокляне їх і зрештою вижене їх з ізраїльської землі (Втор. 28:15-68, зокрема вірші 49-52, 64). Тепер це прокляття вже майже довершилося, й Ізраїль міг отримати нове життя. Фраза «прийняв … удвоє за всі … злочини» не означає, що вони були покарані понад міру. Ізраїль отримав лише те покарання, на яке заслужив. Отож, тут іде мова, що вони вже сповна чи то вдосталь були покарані за всі свої гріхи (див. Іс. 51:19; 61:7).

40:3-5.  «Голос» (вочевидь, Ісаї; це не той голос, що звучить у вірші 6) закликав людей стелити «дорогу» Господеві (вірш 3) і Його славі (вірш 5). Лише істинні пророки були «голосами», адже їхні послання надходили від Бога. Вони закликали народ повернутися до відповідних стосунків із Ним. Усі автори Євангелій відтворюють текст Іс. 40:3 у стосунку до Йоана Христителя (Мт. 3:1-4; Мк. 1:1-4; Лк. 1:76-78; Йн. 1:23). Йоан пророкував «у пустині», де й готував «дорогу» для Ісуса Христа, і саме «в степу» він вирівнював «шлях» для Нього (див. Мт. 3:3). Однак тут, у Книзі Ісаї, йдеться про те, що ввесь ізраїльський народ перебував у духовній пустелі і кожен ізраїльтянин мав духовно підготуватися до появи Господа.

Далі йде гіпербола («Нехай кожна долина заповниться, кожна гора й пагорб нехай знизиться!»), що стосується робітників, які мали за обов’язок вирівнювати і розчищати шлях, яким ітиме шанована особа, щоб навідати їх край. У наш час із цією метою розгортають «червону доріжку». Отож, у даних віршах Ісая закликав свій народ очиститися, щоб Господь міг прийти і царювати. Про це говорили всі пророки – народ мусить бути праведним в усіх своїх думках, словах та вчинках. І зрештою так станеться: люди очистяться духовно, коли «слава Господня з'явиться» (Іс. 40:5). Ісая мав тут на увазі тисячолітнє царство, коли Господь об’явиться у Своїй славі і її буде змога побачити звідусіль. Як Ісая вже говорив, спершу Месія страждатиме, але потім з’явиться у славі. Та пророк, скоріш за все, не знав, що між цими подіями пройде чимало часу. Хоча учні й бачили славу Ісуса (Йн. 1:14), «всі творіння» її ще не споглядали, але вони «узрять її» у тисячолітньому царстві Христа. У цьому немає жодного сумніву, «бо так прорекли уста Господні» (див. Іс. 1:20; 58:14). А Слово Господа є певним і незмінним.

40:6-8.  Потім залунав другий «голос» (див. вірш 3), який, скоріш за все, належав уже самому Богові. Цей голос віддав наказ (напевно, Ісаї) «вістити» про відмінність між Богом та людьми. Люди є дочасними й мінливими. Вони – мов дика «трава» і «квітка», що з’явилися навесні лише для того, щоб засохнути й зав’янути, коли настане спека (див. Пс. 37:2; 102:11; 103:15-16). На противагу ж їм, Бог – незмінний, і «Слово Бога … стоятиме повіки». Даний факт мав дуже потішити та підбадьорити людей у вигнанні, які згодом читатимуть ці слова. Оскільки Слово Бога певне, Його пророцтво про відновлення Ізраїлю на обіцяній землі обов’язково здійсниться.

40:9-11.  Понести «Єрусалимові веселі вісті» мав, напевно, той, хто зазвичай передавав тамтешнім людям послання Ісаї. Цей посланець отримав розпорядження «сильно» проголосити «містам Юдеї», що «Бог іде» у Єрусалим, щоб повернути Свій народ із Вигнання. Імовірно, Ісая мав тут на увазі, що відразу після повернення ізраїльтян із вигнання настане тисячолітнє царство Месії, хоча, звісно, в інших біблійних текстах, написаних згодом, зазначено, що між цими двома подіями мине чимало часу. Спершу Бог змальовується як «Господь Бог», могутній Цар-Завойовник (вірш 10). Однак Він не лише «панує» в «потузі», але й має нагороду для людей (себто благословення). Рамено символізує силу, тому Ісая часто згадував його (40:10; 51:5 [двічі], 9; 52:10; 53:1; 59:1, 16; 60:4; 62:8; 63:5, 12). А також, Бог – лагідний «Пастух» (див. Пс. 23:1; 80:1; Йн. 10:11, 14; Євр. 13:20; 1 Пт. 2:25; 5:4), який дбайливо випасає та водить слабких і безпомічних «ягнят» зі Свого стада (див. Єр. 13:17, 20; Міх. 4:8; 5:4; 7:14; Зах. 10:3). Ці дві характерні риси Господа не один раз виступають на передній план у цій другій половині Книги Ісаї.

б. Втішні слова: Бог – величний (40:12-26)

Про різні сторони величності Бога, що розглядаються у цих віршах, Ісая часто говорив і в наступних восьми частинах. Наприклад, про знання Бога і Його творчу силу йдеться у 44:24-45:8, а про Його унікальність – у 44:6-23.

(1) Незрівнянне знання Бога (40:12-17). 40:12-14.  За допомогою п’яти риторичних запитань Ісая підкреслив той факт, що Бог, створюючи Всесвіт (вірш 12), ні від кого не потребував допомоги (вірші 13-14). Він – такий великий Творець, що всі води земної кулі знаходилися у Його пригорщі. Образно кажучи, Він може зміряти неосяжне зоряне небо Своєю «п’яддю», зібрати «у мірку земний порох», а «гори чи пагорби», які попри свою широчінь є дуже малими у порівнянні з Богом, може легко зважити «на терезах». І хоча безмежність Створіння викликає трепет, ніхто і ніщо на землі не може зрівнятися з Ним.

У віршах 13-14 розглядаються нескінченні знання та змога Господа. Жодна людина на землі не може сказати, що навчила Його чомусь. Він ні від кого не потребує поради. Розповідаючи про це, Ісая, вочевидь, пригадував собі оповідь про створення світу (Бут. 1). Тоді вслід за Божим Словом поетапно з’явилося все Створіння. Тут, однак, також пригадується розповідь про те, як Бог, поставивши цілу низку запитань Іову, намагався показати йому, що його знання – ніщо у порівнянні з Божими (Іов. 38:2-39:30).

40:15-17.  Хоча саме Боже Створіння є великим, «народи» – мізерні перед Ним («неначе … крапля» води або «як порошинка» на вагах). Усіх дерев і тварин у пишному й родючому Ливані, що на північ від Ізраїлю, не вистачить для принесення жертв, вартих великого Бога. «Народи», які не знають Господа, – «ніщо» перед Ним. Вони навіть «менші від ніщоти й порожняви».

(2) Унікальність Бога у порівнянні з ідолами. 40:18-20.  Потім, іронізуючи, Ісая описав двох ідолів, один з яких був виготовлений митцем із металу, а тоді покритий «золотом» і прикрашений сріблом, а другий – з дерева для бідної людини, зроблений іншим митцем так, аби був непорушним. (Ідолопоклонство засуджується і в інших уривках: 41:7; 44:9-20; 45:16, 20; 46:1-2, 6-7; Пс. 115:4-7; 135:15-18; Єр. 10:8-16; Ав. 2:19.) Обидва митці, виготовляючи ідолів, використовували матеріали, які сотворив сам Бог, а також уміння, які Він їм дав! Бог, однак, не подібний на жодного ідола. Він – Творець усього, і в тому числі людей. Бог – унікальний.

(3) Бог – всевишній Правитель світу (40:21-26). 40:21-22.  Возсідаючи на небесах, Бог наглядає за Своїм сотвореним Всесвітом. Займенник «ви» (який зустрічається у вірші 21 аж чотири рази) стосується всіх людей загалом. Отож, перше запитання, для прикладу, звучить насправді так: «Чи ж ви всі не знаєте?» (див. вірш 28) Господь – наче цар, що сидить «над земним кругом» ( хуг , «небокрай», який є круглим; див. Іов. 26:10; Прип. 8:27) і над Своїми людьми, які у порівнянні видаються дрібною сараною. «Небо» змальовується тут, як розіпнутий «намет» для Його проживання (див. Пс. 104:2). У даних віршах Ісая, однак, не подавав детальний опис Божого житла. Він просто застосував образи, зрозумілі для його читачів.

40:23-24.  Контролюючи хід історії, Бог призначає одних «князів» й усуває інших (див. Дан. 2:21). Ця істина мала потішити перших читачів Ісаї, які жили за часів невпинної загрози з боку Ассирійської імперії і чули його пророцтво про Вавилонський полон.

40:25-26.  Бог, якого неможливо порівняти ні з ким і ні з чим (див. вірш 18; 46:5), знає все про Своє Створіння і підкріплює його. Маючи велику силу, Він сотворив незліченну кількість зірок, якими повсякчас керує та яким не дає згаснути, і при цьому, навдивовижу, «кличе усіх їх на ім'я» (див. Пс. 147:4). В Іс. 40-66 Бог часто згадується як Творець, вочевидь, для того, аби засвідчити Його разючу відмінність від бездушних вавилонських ідолів. Бо це Він сотворив небо, землю, людей, Ізраїль, темряву і згодом сотворить нове небо та нову землю.

в. Втішні слова: Бог наглядає за Своїм народом (40:27-31)

В часи пророка Книгу Ісаї читали люди, що жили в умовах постійної загрози з боку Ассирії. Згодом, як знав Ісая, його книгу переглядатимуть вже ті, що перебуватимуть у Вавилонському полоні, себто під гнітом безбожної імперії. Тому Ісая й заохочував своїх читачів пам’ятати, що Бог ніколи не відпочиває. Він завжди наглядає за Своїми людьми.

40:27.  Божий народ ніколи не повинен гадати, наче Бог забув його. Власні назви «Яків» та «Ізраїль» позначають усі 12 племен. У част. 40-49 Ісая використав ці дві назви разом 16 разів (40:27; 41:8, 14; 42:24; 43:1, 22, 28; 44:1, 5, 21, 23; 45:4; 46:3; 48:1; 49:5-6). Хоча народ Північного царства вже перебував у ассирійському полоні, Бог все ще наглядав за останком віруючих людей, які залишалися віддані Йому. Отож, Божий завітний народ ніколи не повинен сумніватися у тому, що Бог повсякчас бачить його і пам’ятає про нього.

40:28-31.  Щодо запитання «Чи ти ж не знаєш, чи ти не чував?» див. коментарі до вірша 21. Оскільки Бог, який, на відміну від язичницьких ідолів, «вічний» і «Творець», ніколи «не втомлюється» (вірш 28), Він може дати «змореному силу» і «знеможеному … міць» (вірші 29-31). Фраза «ті ж, що на Господа вповають» стосується перших читачів Ісаї, а саме тих віруючих людей, які залишалися віддані Богу. Й вони отримають спасіння. Далі, мабуть, йдеться про читачів Ісаї часів Вавилонського полону, яким пророк повідомляв, що зрештою вони отримають свободу й повернуться на свою батьківщину. Бо хоча, перебуваючи в неволі, вони і знемагатимуть, Господь допоможе їм витримати все й надасть їм «крила» орла, підкріплюючи і їхнє тіло, і їхній дух.

2. ЗАКЛИК ДО НАРОДІВ (част. 41)

Даний заклик від Господа до народів ґрунтується на Його особливих стосунках з Ізраїлем. Він верховним чином боронитиме Ізраїль, але не інші народи.

а. Заклик Бога до язичницьких народів (41:4-7)

41:1.  Господь закликав «народи» й «острови» (найбільш віддалені, однак заселені людьми місця) стати «на суд». Слово «острови» зустрічається у СЗ 15 разів, і 14 з них у Книзі Ісаї. Разом острови і народи позначають усі народи землі. Коли Бог звелів їм зібратися («нехай приступлять»), то не для перемовин, а для того, щоб вони засвоїли істину Його слів.

41:2-4.  Далі Бог сказав народам, що оскільки лише Він контролює хід історії, вони, в кінцевому підсумку, не мають влади над своїм майбутнім. Наприклад, це Він «збудив зі сходу мужа» (див. вірш 25, де Бог розбудив й правителя півночі), і саме з Його волі за ним «іде перемога». Адже цей східний правитель виконував задум Бога, навіть якщо й не відав про це. Бог видавав «йому народи» і підкорював «царів», тобто робив так, що завойовницьку ходу цього правителя ніхто не міг спинити (сам Бог обертав його супротивників у «порох» і розносив їх, як «солому»).

То хто ж був цим завойовником? Оскільки тут сказано, що він «ногами не торкається дороги», це не міг бути ассирійський цар (адже він уже декілька разів вчиняв напад на захід). Так як Ісая писав і для людей, які згодом потрапили у Вавилонський полон, він, мабуть, мав тут на увазі великого перського правителя Кира, якого згадав на ім’я у 44:28 і 45:1. Господь замислив «це», і Він довершить, що задумав (41:4). Далі Господь потужними речами засвідчив, що саме з Його волі відбуваються всі події на землі.

41:5-7.  Кепкуючи, Іса зауважив, що союзи між народами не допоможуть їм вистояти перед наступом Кира та персів, оскільки ті виконували волю Бога. Охоплені страхом, народи зближатимуться, допомагатимуть «один одному» та підбадьорюватимуть «брата свого» (вірш 6). (Щодо слова «острови» див. коментарі до вірша 1; щодо фрази «кінці землі» див. коментарі до 5:26.) Замість того, аби навернутися до істинного Бога, ці ідолопоклонники ще більше поклонятимуться своїм бовванам (41:7). Та ідоли, яких Ісая вже висміяв (див. коментарі до 40:19-20), не допоможуть їм протистояти завоюванням Кира.

б. Обіцянка Бога боронити Ізраїль (40:8-20)

41:8-10.  Бог верховним чином вибрав Ізраїль (який також називається тут Яковом і потомством Авраама) бути Його слугою (див. 43:10) та виконувати Його волю. На жаль, Ізраїль часто виявлявся поганим слугою, тому Бог і карав його. Мова про те, що Він «взяв» народи «з кінців землі» (див. коментарі до 5:26), стосується, вочевидь, того випадку, коли Бог зібрав ізраїльтян докупи після Вавилонського полону, а не часів, коли Він вивів Авраама з Уру Халдейського. Той факт, що Бог «вибрав» Ізраїль, часто згадується у другій половині Книги Ісаї (41:8-9; 42:1; 43:10, 20; 44:1-2; 45:4; 49:7; 65:9, 15, 22). І хоча ізраїльтяни зазнали вигнання через свій гріх та невіру, Бог все ж «не відкинув» їх. Адже завіт, який Господь уклав з Авраамом, був безумовним (Бут. 15). Його нащадкам не варто тривожитися. Господь залишається їхнім Богом (див. Іс. 43:3), і Він надалі буде з ними (див. 43:5), даватиме їм «сили» (див. 40:31), допомагатиме їм (див. 41:13-14) та підтримуватиме їх.

41:11-16.  На противагу Ізраїлеві, якого Бог вибрав та якому допомагатиме, інші народи, «що лютують проти» ізраїльтян, Він не боронитиме, тож вони загинуть (вірші 11-12). З допомогою Господа ізраїльтяни розіб’ють інші народи, як молотили та віяли зерно (вірші 15-16). Це вони, однак, зроблять не власними силами, бо є малими і слабосилими («Мій черв’ячку», вірш 14). Та їм не варто боятися (див. вірш 10; 43:5; 44:2, 8; 54:4), адже Бог – їх Викупитель. Ісая застосував дане звання у стосунку до Бога 13 разів (41:14; 43:14; 44:6, 24; 47:4; 48:17; 49:7, 26; 54:5, 8; 59:20; 60:16; 63:16), 5 з яких разом із званням «Святий Ізраїлевий» (41:14; 43:14; 48:17; 49:7; 54:5). І така допомога від Бога дасть змогу ізраїльтянам Ним «веселитись» (41:16).  

41:17-20.  Дбаючи про ізраїльтян, Бог простежить за тим, аби вкрай спраглі люди натрапляли у пустелі на «ріки, … джерела» та озера (вірші 17-18; див. 35:1-2, 6-7; 43:19-20; 44:3-4). На Середньому Сході води бракує в багатьох місцях, тому такий образ є дуже вдалим. Бог зробить ще й так, що у пустелі ростимуть дерева (тут перелічуються сім видів дерев), хоча зазвичай більшість із них росте лише у родючих краях. У часи тисячолітнього царства клімат ізраїльської землі зміниться. Вона стане родючою, а також багатою на водні ресурси. І тоді «всі» люди «разом» зрозуміють, що то Бог, «Святий Ізраїля (див. 41:14, 16) витворив те».

в. Боже знання майбутнього (41:21-29)

41:21-24.  Розповівши язичницьким народам про дійсний стан справ (вірші 1-20), Господь закликав їх спробувати дізнатися про події минулого або передбачити «майбутнє» за допомогою своїх ідолів. Вони мали зробити «принаймні що-небудь, щоб» усіх здивувати. «Та» вони не могли. Ця їхня неспромога направду передбачати майбутнє власне й довела, що їхні боги – «ніщо» і «нічого» не варті. «Хто» ж «вибирає» такий народ – «осоружний».

41:25-29.  На противагу ж ідолам (вірші 21-24), які є витворами людських рук та нікому нічим не можуть допомогти, Бог спроможний розповісти майбутнє і чинно робить це. Саме Бог передбачив, що «з півночі» й «зі сходу» («зі сходу сонця») прийде сильний правитель, який з легкістю підкорить чимало народів. Цим правителем був Кир (див. коментарі до вірша 2). Він прийшов зі сходу (Персія знаходилася у східному керунку від Ізраїлю), а також із півночі, оскільки спромігся завоювати землі аж до північного Ізраїлю. Лише Бог зміг таке передбачити, «ніхто» інший цього «не оголосив». Саме Він «звістив» через Свого посланця добру новину мешканцям Сіону і Єрусалиму про звільнення юдеїв за наказом Кира (див. 40:1-5, 9-11), що власне й доводить: Господь – істинний Бог, а всі ідоли – лжебоги, «марнота» і «робота їх – надармо». Хто покладається на них – має порожню віру. Адже ці «божища» дають не більше користі, ніж «вітер», та лише збаламучують людей.

3. ОДНООСІБНИЙ СЛУГА У ПОРІВНЯННІ ЗІ СЛУГОЮ-НАРОДОМ (част. 42)

Вірші 1-17 даної частини утворюють першу пісню з циклу «пісень Слуги». В ній, однак, промовляє не Месія, а сам Господь, який характеризує Його. У певних уривках Господнім слугою називається Ізраїль (41:8; 42:19; 43:10; 44:1-2, 21; 45:4; 48:20), в інших (див. 49:3, 5-7; 50:10; 52:13; 53:11) – Слугою зветься Месія, на якого Бог поклав Свого Духа (42:1; див. 11:2). Якого саме слугу Ісая мав на увазі у кожному конкретному уривку можна зрозуміти з контексту, а також з характерних рис слуги. Ізраїль як Божий слуга мав допомогти привести світ до спізнання Бога, але не зробив цього. Тому Месія, Господній Слуга, який уособлює ввесь ізраїльський народ, сповнить волю Бога.

а. Слуга і Його діяння (42:1-17)

42:1-4.  Деякі тлумачі Біблії вважають, наче присутня тут фраза «Мій Слуга» стосується Ізраїлю, що, безумовно, відповідає дійсності у вірші 19. Так, Бог і справді підтримував Ізраїль, і він був Божий «вибраний» народ, «якого вподобало» Його «серце». Однак текст віршів 1б-4 свідчить про те, що тут іде мова не про Ізраїль, а саме про Месію як Господнього Слугу. Адже цей Слуга сповнений Божим Духом (див. 11:2), і саме Він «сповістить народам правду» (див. 9:6; 11:3-4; 16:5). Він буде лагідним (42:2-3а) – багато хто охоче «доламає» надломленого, але не Він, – вірним (вірш 3б) і «не ослабне» (вірш 4). Він «встановить на землі» правду, якої так чекають «острови» (тобто люди з найвіддаленіших куточків землі; див. 41:1). Текст Іс. 42:1-4 процитовано в Мт. 12:18-21 з декількома незначними відмінностями, зокрема у стосунку до Ісуса та Його діяльності в Ізраїлі. Як Божий Слуга, Ісус робив те, що Ізраїль ніколи не міг зробити. Він досконало виконував волю Отця, щоб усі люди на землі повірили в Святого Ізраїлевого.

42:5-7.  Господь пообіцяв Слузі допомагати під час виконання Ним Свого завдання, і це Бог справді може зробити, адже Він – Творець (див. 40:12-14, 26). Він «створив» неосяжні «небеса» і «землю» (див. 44:24; 45:12, 18; 48:13; 51:13, 16), а також саме життя на ній, у тому числі чоловіка та дав «дихання» йому. Промовляючи до Свого Слуги (42:6-7), Бог запевнив Його, що Він був покликаний здійснювати Божу волю. Фраза «покликав … для перемоги» (яка зустрічається й у стосунку до Кира, 41:2) означає бути відповідальним за здійснення Божої праведної та переможної волі. І Месія, на відміну від Кира, в усьому вів праведне життя (адже Він – Бог). Оскільки Господь триматиме Слугу «за руку», Месія матиме і силу, і владу здійснювати Божу волю.

Окрім того, Слуга отримав запевнення, що Бог поставить Його «у завіт люду» (див. 49:8). Він сповнюватиме завітні обітниці, які Бог дав Ізраїлю, а також буде світлом (див. 42:16; Лк. 1:79) язичницьким «народам» (див. Іс. 49:6). Духовно невідкуплені ізраїльтяни та язичники – сліпі. Вони – мов бранці темряви. Хоча Кир і буде тим слугою, який випустить юдеїв на волю, лише Месія дасть духовний порятунок (див. 61:1; Йн. 8:32; Кол. 1:13), зір (див. Йн. 9:39-41) і світло (див. Йн. 8:12) тим, хто вірує у Нього. (Про відкриті «очі» див. 32:3; 45:5.) І це духовне спасіння євреїв та поган завершиться становленням славетного тисячолітнього царства.

42:8-9.  Господь, Бог Ізраїля, який віддано дотримується завіту, дав людям пророцтво, озвучене у віршах 6-7, і Він не дозволить «божищам» забрати собі Його славу та честь (див. коментарі до 41:21-24). З огляду на все, що Бог уже зробив для ізраїльтян («перші пророцтва», які «вже здійснились»), ці «нові» пророцтва (див. 48:6), про які Він говорив, безумовно, сповняться. Жоден інший бог не може передбачити таке. Якщо, як твердять деякі науковці, хтось інший, а не Ісая, написав част. 40-66 вже після  звільнення, яке дарував юдеям Кир, тоді думка, що озвучена в 42:9, як і деінде, позбавлена сенсу. Ісая ж засвідчував тут, що Бог, на відміну від ідолів, може  передбачати майбутнє. І ця божественна змога додає Йому слави (вірш 8).  

42:10-17.  Люди з усіх «кінців світу» (див. 41:5 і коментарі до 5:26) мають співати цю хвалебну «пісню» Господеві. Серед них мусять бути (а) і народи, які заробляють собі на життя морською торгівлею, (б) і ті, що живуть на островах (див. 41:1, 5), (в) і ті, що в пустельних регіонах та містах. «Кедар» (див. 21:16-17) знаходиться у Північній Аравії. Всі люди без виключення мають співати Господеві та «радісно» гукати з огляду на Його перемогу над ворогами за Другого Пришестя Месії.

Бог, який довго «мовчав», «тепер» прийде з покаранням, хоча це й завдасть чималого болю Йому (42:14). Він висушить місця, де люди не поклоняються Йому (вірш 15), а тих, хто вірить у Нього, поведе вперед, дасть їм «світло» (див. вірш 7) та вирівняє «дороги» їхні (вірш 16). Тим часом язичники, «що на кумирів уповали», осоромляться (вірш 17; див. 44:9, 11; 45:16).

б. Поточне становище Ізраїлю (42:18-25)

42:18-20.  Згодом, коли, перебуваючи у Вавилонському полоні, юдеї читатимуть дану частину, то можуть цікавитися, чому такі великі труднощі випали на їхню долю. Випереджаючи таке їх запитання, Ісая відповів на нього та зазначив: хоча Господь і сказав, що вестиме їх, вони зазнавали покарання, бо були духовно «глухі» і «сліпі» (див. вірш 16). Тепер Бог велів їм слухати, глядіти та дивитися. «Сліпий» і «глухий» слуга (вірш 19) – це Ізраїль, а не Месія. Вони мали  стати світлом для язичників (вірш 6) і допомагати іншим прийти до спізнання Бога, але не робили цього. Хоча вони й бачили певні події, і чули про них, та все ж нехтували ними (див. 43:8; 48:8).

42:21-22.  У Законі Мойсея обумовлено: якщо ізраїльтяни житимуть згідно з праведними постановами Бога, Він благословить їх. Саме в цьому розумінні Закон був звеличеним і прославленим. Адже люди, які б жили згідно з ним, об’являли б іншим Його правду. Однак, якщо ізраїльтяни не виконуватимуть Його постанов, то зазнають вигнання з обіцяної землі (Втор. 28:49-53). Їхні міста пограбують (див. Іс. 42:24), а людей кинуть у «печери» та темниці (у вигнанні). І «нікому» їх буде порятувати, окрім, звісно ж, самого Господа.

42:23-25.  Але чому Ізраїль пограбують? (див. вірш 22) Може, тому, що Господь не зможе його захистити? Аж ніяк, це пограбування буде карою від Господа за те, що ізраїльтяни «не слухали Його Закону» (див. вірш 21). Однак, хоча Бог у Своєму гніві на їхню гріховність і знищить Єрусалим вогнем та віддасть Свій народ у неволю, люди все одно залишатимуться сліпими. Вони не усвідомлюватимуть своїх гріхів і не бачитимуть Божих доріг (див. вірші 19-20). Ось чому Господь пошле Свого Слугу відкрити їм очі.

4. ОБІТНИЦЯ ПОВЕРНУТИ НІКУДИШНЬОГО СЛУГУ (43:1-44:5)

Вигнання юдейського народу вже змальовувалося як таке, що добігає кінця (40:2), бо Господь збудив правителя, який його звільнить (41:2-4, 25). Бог також пошле юдеям Свого Слугу, Месію, щоб дати ще й духовне звільнення (42:1-17). Однак наразі народ перебував ще у духовному полоні (42:18-25). З огляду на це Господь закликав народ не боятися (43:1-7), бо їхнє становище покаже світові, що Він і справді єдиний Бог (43:8-13). Він поверне Своїх людей із Вавилону та приведе їх додому, здійснюючи новий «Вихід» (43:14-28). Тож Він знову звелів їм не боятися (44:1-5).

а. Господь закликає ізраїльтян не боятися (43:1-7)

43:1-2.  Якову (також «Ізраїлю»; див. коментарі до 40:27) немає чого боятися в неволі, бо Бог сотворив його (див. вірш 7), зладнав його (див. вірші 7, 21; 44:2, 24) і «викупив» з єгипетської неволі. Слово «викупив» є перекладом до слова га’ал , «викуповувати з рабства» (див. коментарі до слова «Викупителя» у 41:14 і див. слово «викупив» у 44:22-23; 48:20; 52:9; 63:9). Згадка про цей Вихід є дуже доречною з огляду на те, що Ісая написав у 43:14-28 про новий «Вихід», за якого Бог поверне Свій народ із Вавилону назад на їхню батьківщину. Фраза «прикликав тебе твоїм ім'ям» (див. 48:12) вказує на особливі стосунки Ізраїлю з Господом, адже він – Його завітний народ. Бог звертався до Своїх людей, наче пастух, який, дбаючи про своїх овець, кличе кожну з них на ім’я. Оскільки у минулому Бог сотворив Ізраїль, викупив його та дбав про нього, Він і надалі боронитиме його. Тому у скрутні часи, які змальовуються тут у вигляді паводків і вогню, ізраїльтянам не варто падати духом та боятися, бо Бог буде з ними і боронитиме їх.

43:3-4.  Другою підставою для відсутності страху в ізраїльтян був той факт, що Бог любить їх. І ця любов не обумовлювалася якоюсь заслугою цього народу чи певною його рисою. Він любить їх, бо таким був Його вибір. «У викуп» чи то винагороду за звільнення полонених юдеїв Бог «дав» Персії завоювати «Єгипет, Етіопію (Куш – сучасний південний Єгипет, ввесь Судан і північна Ефіопія) та Саву», ймовірно ту ж Шеву у південній Аравії (див. 60:6; Іов. 6:19; 1 Цар. 10:1-13), де мешкали савеї (див. Іов. 1:15; Іс. 45:14; Єз. 23:42; Йоіл. 3:8). На противагу неізраїльтянам (яких символізують ці три народи), Ізраїль – «дорогий» і «цінний», бо Бог любить його.

43:5-7.  Третьою підставою, спираючись на яку, ізраїльтянам не варто було боятися («не бійся»; див. 41:10, 14; 44:2, 8; 54:4), є те, що Бог, який був з ними (див. 41:10), пообіцяв привести їх назад на їхню землю. Хоча Ісая говорив тут, головним чином, про повернення з Вавилону (2 Хр. 36:22-23; Езр. 1:1-4), він також мав на увазі значно більше повернення. За Другого Пришестя Христа ізраїльтяни знову повернуться на свою землю (Мт. 24:31) з усієї землі – «зі сходу» та «з заходу» (Іс. 43:5), з «півночі» і півдня (вірш 6), і навіть «із кінців світу» (див. коментарі до 5:26). Ці, що повернуться та зватимуться Його «ім’ям», і є тими, кого Він «сотворив (див. 43:1) ... і зладнав (див. вірш 1, 21; 44:2, 24)» Собі «на славу» (див. 44:23). Саме вони демонструватимуть Його вдачу.

б. Ізраїль буде свідком для світу (43:8-13)

43:8-10.  Бог звелів ізраїльтянам, які ще були духовно сліпі і глухі (див. 42:20; 48:8), вийти до язичницьких народів. Далі Бог закликав ці народи вивести «свідків», які б довели, що вони могли передбачати майбутнє (див. 41:21-23). Потім Він сказав, що ізраїльтяни, як Його «свідки» (див. 43:12; 44:8) і Його вибраний «слуга» (див. 41:8-9), власне і є свідченням того, що Він – Бог єдиний (43:10). Він існував до того, як було зроблено першого «бога», й існуватиме ще довго після  того, як зникне останній лжебог.

43:11-13.  Те, що Бог «спас» Ізраїль, також показує, що Він – істинний Бог. Він – єдиний Спаситель Ізраїлю, і ніхто не може зробити щось усупереч Його задумам. Спаситель – це ще одне звання Бога, яке Ісая доволі часто застосовував (див. 17:10; 43:4; 45:15, 21; 49:26; 60:16; 62:11; 63:8). Бога, який об’являє Свої задуми і спасає Свій народ, не може повторити жоден «чужий бог». Саме існування Ізраїлю свідчить на користь Його всевишності та вічності. Ніхто не може змінити те, що чинить Бог, чи порушити Його плани (див. Іов. 42:2).

в. Бог обіцяє звільнити ізраїльтян з-під гніту Вавилону (43:14-21)

43:14-15.  Вірші 14 і 16 розпочинаються зі слів «так говорить Господь». Цю фразу Ісая часто використовував у другій половині своєї книги (43:14, 16; 44:2, 6, 24; 45:1, 11, 14; 48:17; 49:7-8; 50:1; 52:4; 56:1, 4; 65:8, 13; 66:1, 12), щоб підкреслити божественне походження своїх слів. Господь називає Себе «Ваш Відкупитель» (див. коментарі до 41:14), «Святий Ізраїля» (див. коментарі до 1:4), «Господь, Святий ваш», «Творець Ізраїля» і «Цар ваш» (див. коментарі до 33:17). Він сказав, що перетворить вавилонян із завойовників на завойованих.

43:16-21.  Бог, який за першого Виходу вивів ізраїльтян з Єгипту і потопив єгипетське військо, вчинить навіть величніше діло. Тому, забуваючи минуле («давнє», вірш 18), ізраїльтяни повинні усвідомлювати, що Бог сотворить «щось новітнє». За цього другого «Виходу», повернення з Вигнання, юдеї простуватимуть безлюдними пустелями, де Бог щедро дасть їм «воду» і «ріки» (див. 35:6-7; 41:18; 44:3-4), зважаючи на що Його «вибраний народ» (див. коментарі до 41:8-9), який Він сотворив («утворив»; див. 43:21; 44:2, 24), хвалитиме Його (див. 42:10-13). Однак буде ще й третій і навіть більш славетний «Вихід», який трапиться за повернення на землю Месії, щоб зібрати докупи Свій народ (див. 43:5-6) та заснувати тут Своє тисячолітнє царство.

в. Ізраїльтяни отримають спасіння з Божої милості (43:22-28)

43:22-25.  Майбутній «Вихід» із Вавилону трапиться не завдяки релігійним діянням ізраїльтян, як-от їхнім молитвам, приносам, жертвам, палінню кадила чи «пахучої тростини» (див. Пісн. 4:14; Єр. 6:20; Єз. 27:19). Вони не побивалися за Богом (Іс. 43:22), не втомлювали себе жертвопринесеннями, та їхні гріхи ще й як втомили Бога! (див. Мал. 2:17) Не маючи доступу до Єрусалимського храму, вигнанці, звісно ж, не могли приносити Богові жертви на жертовнику. Через це їхні гріхи лише накопичувалися. Однак Бог простить їм всі «провини» зі Своєї великої милості та «заради» Себе «самого».

43:26-28.  Хоча Господь і простить Ізраїлю його гріхи (вірш 25), Він все одно покарає його задля досягнення виховної мети. Закликавши ізраїльтян стати «на суд разом» (вірш 26), Бог озвучив Своє  обвинувачення супроти них. Їхній перший батько («пращур», вірш 27) – чи то Адам (див. Ос. 6:7), чи Авраам (див. Бут. 12:18) – згрішив, як і їхні «представники», пророки та священники. Тому Бог покарає ізраїльтян, видавши їх «на суд» і «на наругу» (Іс. 43:28), що Він і зробив під час Вавилонського полону.

г. Бог знову закликає ізраїльтян не боятися (44:1-5)

44:1-2.  Тут пророк знову підкреслив той факт, що Бог вибрав Ізраїль (див. коментарі до 41:8-9) і сотворив його (див. 43:1, 7, 21; 44:24). (Щодо слова «слухай» див. коментарі до 46:3.) Тому, оскільки Бог пообіцяв допомагати ізраїльтянам, їм нема чого боятися (див. 41:10, 14; 43:5; 44:8; 54:4). (Щодо Якова в якості Божого слуги див. коментарі до 41:8.) Єшурун, що означає «прямий», – це поетичний синонім Ізраїлю, який деінде зустрічається лише у Втор. 32:15; 33:5, 26.

44:3-5.  Господь відновить Ізраїль і в матеріальному плані, і в духовному. Він виллє «воду на … землю», зволоживши її усю (див. 35:6-7; 41:18; 43:19-20), і зішле Святого Духа Свого (див. 32:15) на його «потомків». Сходження Духа трапиться, однак, лише тоді, коли ізраїльтяни з вірою повернуться на свою землю (див. Єз. 36:24, 27; Йоіл. 2:25-29), себто відразу після Другого Пришестя Месії, щоб заснувати тут Своє тисячолітнє царство. Відкуплені ізраїльтяни «ростимуть, наче трава над водою, наче верби над річками», і вони хотітимуть, щоб їх знали як праведних людей (Іс. 44:5), що не соромляться ні свого Бога, ні свого народу.

5. УНІКАЛЬНІСТЬ ГОСПОДА ЯК ЄДИНОГО БОГА (44:6-45:25)

У даній частині наголошується той факт, що Господь – Бог єдиний, з огляду на що ідолопоклонство є нелогічним і абсурдним. Його унікальність та всевишність (а) протиставляються тут ідолам (44:6-23), (б) об’являються через пророцтво про прихід Кира (44:24-45:8), (в) засвідчуються тим, що саме Він створив усе (45:9-13), і (г) демонструються за допомогою того факту, що зрештою й язичники проголосять Його Господом (45:14-25). Вірші 44:6-45:25, що адресуються головним чином язичникам, також слугуватимуть втіхою для завітного народу, зокрема для людей, які перебуватимуть у полоні, коли вони читатимуть, що одного дня і їхні вороги, які їх полонили, визнають істинного Бога Ізраїля.

а. Бог – вищий за неіснуючих ідолів (44:6-23)

(1) Унікальність Бога. 44:6-8.  Верховенство Бога засвідчується тут кількома званнями: «Цар Ізраїля» (див. 43:15), «Відкупитель» (див. 43:14; див. коментарі до 41:14), «Господь сил», а також «Перший» і «Останній» (тобто Відвічний; див. 48:12; Одкр. 1:17; 2:8; 22:13). Господь довів Свою унікальність («крім Мене, нема Бога»; див. Іс. 43:11; 44:6; 46:9), закликавши виступити бодай когось і розповісти про минуле та передбачити майбутнє (44:7; див. 41:22-23). Та оскільки ніхто, крім Нього, не може достовірно це зробити, Його знання майбутнього («здавна») є безумовним свідченням Його унікальності. Тож Його людям не варто боятися (див. 41:10, 14; 43:5; 44:2; 54:4). Адже вони й самі слугують свідками (див. 43:10, 12) Його унікальності, сили та постійності («Скали»; див. 17:10; 26:4; 30:29).

(2) Нікчемність ідолів. 44:9.  Ідолопоклонство нічого не дає своїм послідовникам. Воно тільки засвідчує, що вони – духовно сліпі «і не розуміють нічого». Язичники розглядають своє поклоніння ідолам як гідне нагороди, однак зрештою воно лиш окриє їх «соромом» (див. вірш 11; 42:17; 45:16).

(3) Слабкість тих, що роблять бовванів. 44:10-14.  Люди, які виготовляють ідолів, «покриються соромом» (див. вірш 9) і поганою славою. Той факт, що «майстри їхні з людей» (див. 40:19), неабияк підкреслює безглуздість ідолопоклонства. «Коваль», який стає голодний, поки «виробляє» ідола з металу, і «тесля», який спершу «значить крейдою» свого ідола на дереві, не додають певності своїм ідолам. Такі божки позбавлені життя, адже виготовлені з металу чи з дерева, що сотворив, як це не іронічно, істинний Бог.

(4) Матеріальність ідолів. 44:15-20.  Те саме дерево, з якого митець «виробляє … бога», інші люди використовують «на паливо», щоб «ним зогрітись» і спекти «хліб». То чи не безглуздо бити «перед» цим деревом «поклони» і ставати «перед ним навколішки»? Люди, які моляться боввану – звичайному шматкові дерева – і просять, щоб він їх спас (вірш 17), «не розуміють нічого». Вони позбавлені і духовного бачення, і духовного розуміння (вірш 18; див. 6:10). Фраза «очі в них заплющені» може стосуватися релігійного обряду, під час якого на очі людям клали шматки землі. Ідолопоклонники не усвідомлюють абсурдності використання частини дерева для «жару», щоб спекти «хліб» та засмажити м’ясо, а його «останку» – для виготовлення ідола (якого Ісая саркастично назвав тут гидотою, вірш 19). Поклонятися дереву – це наче гнатися «за попелом» (див. Пс. 102:9), себто покладатися на щось цілковито марне, що лиш вводить в оману.

(5) Радість відкуплених Господом. 44:21-23.  Відмінність між Ізраїлем та людьми, які самі себе ошукують, виготовляючи і поклоняючись ідолам (вірші 9-20), величезна. Віруючі ізраїльтяни були відкуплені, а ідолопоклонники – ошукані. Ізраїльтяни мусили згадати, що Бог може передрікати майбутнє (вірші 6-8), тим часом як ідоли – це, насправді, ніщо (вірші 9-20). Тому їм слід поклонятися Господеві, який пробачив їм їхні «гріхи» (див. 43:25) та «викупив» їх. Дехто, однак, вважає, що слово «це» стосується того, що було потім, тобто ізраїльтяни мають згадати, що були відкуплені. Як би там не було, вони мали всі підстави, щоб співати («ликуйте»). Насправді, вся природа тут персоніфікується і закликається співати (див. «гори» у 49:13) та славити Бога, який «викупив … Якова і явив Свою славу в Ізраїлі» (див. 43:7). На противагу духовній темряві інших народів, Ізраїль житиме у світлі Божої слави.

б. Бог дає пророцтва про Кира (44:24-45:8)

Той факт, що Бог розповів за більш як 150 років наперед про чоловіка на ймення Кир, який звільнить полонених юдеїв, неабияк засвідчує Його унікальність. Тлумачити ж Біблію як таку, що позбавлена надприродності, і казати, що згадки про Кира були додані згодом, вже після  того, як він звільнив полонених, – це, отже, позбавляти даний уривок, як уже зазначалося вище, його змісту, а саме наголосу на унікальності Бога у плані передбачати майбутнє. Тоді виходитиме, що Бог нічим не відрізняється від ідолів – а власне це Ісая і спростовував!

44:24-28.  Господь, «Викупитель» Ізраїлю (див. коментарі до 43:14), який «сотворив» його (див. 43:1, 7, 21; 44:2), є й Творцем усього, в тому числі неба та землі (див. 42:5; 45:12, 18; 48:13; 51:13, 16), а також Тим, Хто робить «віщунів, ворожбитів» і начебто «мудрих» людей недоумкуватими. Хто казав, що Бог не може звільнити Свій народ з-під гніту Вавилону, побачить, що помилявся, коли Божі пророцтва здійсняться. Через Своїх пророків і Своїх «послів» Він казав, що в Єрусалимі знову житимуть люди. Кир дозволить полоненим юдеям повернутися та відбудувати свою столицю – місто Єрусалим (див. 45:13), – як і свій храм. У 586 році до н.е. військо Навуходоносора пробилося крізь єрусалимські мури, спалило всі будівлі і храм та вивезло звідти величезну кількість полонених. Кир, засновник Перської імперії, зійшов на престол Аншану, що у східному Еламі, у 559 році до н.е.. У 549 році він завоював Мідію і став правителем об’єднаної Мідо-Перської імперії. У 539 році він захопив Вавилон (Дан. 5:30), а вже наступного року видав указ, яким дозволив юдеям повернутися в Єрусалим та відбудувати свій храм (2 Хр. 36:22-23; Езр. 1:1-4). Здійснюючи це, Кир виконував задуми Бога, наче Божий «пастир». Люди, що повернулися з неволі, відбудували свій храм, завершивши роботи у 515 році до н.е., а роками потому (у 444 році до н.е.) в Єрусалим прийшов Неємія, щоб відбудувати й мури міста (див. коментарі до Неєм. 1-2; Дан. 9:25).

45:1-4.  Кир, однак, не лише видав указ, яким дозволив полоненим повернутися додому, але й також став інструментом, за допомогою якого Бог вилив Свій гнів на язичницькі «народи». Неймовірно, але Господь назвав Кира Своїм помазаником. Слово «помазаник» характеризувало стосунки перших двох царів Ізраїлю – Саула і Давида – з їхнім Богом (1 Сам. 10:1; 16:6). Оскільки у неволі ізраїльтяни не мали царя, Кир у певному розумінні був їхнім царем (помазаником), через якого на них мали зійти благословення. Як і Месія (досл., «Помазаник»), який прийде після нього, Кир мав виконати два завдання: звільнити Божий народ і вилити Божу кару на невіруючих язичників.

З Божою допомогою Кир легко завоює інші народи (Іс. 45:1б) та отримає їхні «багатства» (вірш 3), що й справді трапилося, коли він пішов на Лідію та Вавилон. Все це буде «задля Якова», Божого «Вибранця» (див. коментарі до 41:8-9). І хоча Кир матиме особливі стосунки з Богом (Бог «назвав» його «на ім’я»; див. 43:1) та буде вшанований Богом, він все ще залишатиметься невіруючим, адже не визнаватиме Господа істинним Богом.

45:5-7.  Тут знову підкреслюється унікальність Бога. Той факт, що «іншого» Бога «немає», наголошується у віршах 5-6, 14, 18, 21-22 (також див. 43:11; 44:6; 46:9). За часів Кира Господа не визнавав увесь світ, але врешті-решт саме так воно й буде (див. Флп. 2:10-11). Люди зрозуміють, що абсолютно все – і «світло» (життя), і пітьма (смерть), і процвітання («добро»), і лихо (а не «зло», як у БКЯ; див. Ам. 3:6) – сходить від Бога. Як Всевишній Господь усього всесвіту Він може чинити «усе».

45:8.  Коли на землі постане тисячолітнє царство, «небеса», образно кажучи, розіллють «згори росою правду» (люди виконуватимуть постанови Бога) і «земля … дасть спасіння», наче щедрий урожай. Бо тоді люди всього світу знатимуть Господа (див. вірш 6; 11:9; Ав. 2:14).

в. Бог – найвищий у Створінні (45:9-13)

45:9-13.  Господь – вищий за всіх істот на землі, бо це Він «створив» і землю, і всіх, що мешкають на ній. Тому, коли хтось сотворений виказує своє незадоволення працею Творця, то ризикує отримати осуд («горе тому, хто …», вірші 9-10; див. коментарі до 3:9) від Господа. «Черепок», відламаний та відкинутий шматок якогось глиняного виробу, не має права ставити запитання «гончареві», як і дитина не має права запитувати своїх батьків, «навіщо» вони породили її на цей світ. Отож, Ізраїль не має жодного права втручатися у задуми Бога, свого Творця (45:9, 11) й Творця всього світу (вірш 12), і запитувати, навіщо Він «підняв для перемоги» Кира (вірш 13). Завдання ж Кира було очевидне: він мав дозволити відпущеним «на волю» полоненим відбудувати Боже «місто» Єрусалим (див. 44:28).

г. Язичники, що поклоняються Богові (45:14-19)

45:14-17.  У тисячолітньому царстві язичники усвідомлять, що Бог Ізраїля – єдиний Бог. Люди з «Єгипту» та «Кушу», а також «савеї» (див. коментарі до 43:3) підпорядкуються ізраїльтянам та визнають, що «немає іншого Бога» (див. 45:6, 18, 21-22; також див. Зах. 14:16-19; Мал. 1:11). Хоча іноді здається, наче Господь ховається («тайний»), насправді Він – «Спаситель» Ізраїля (див. коментарі до Іс. 43:11). Тоді як люди, що поклоняються ідолам, «окриються ганьбою й стидом» (див. 42:17; 44:9, 11; 45:24), віруючі ізраїльтяни не зазнають «стиду та сорому по віки вічні» (див. 54:4; Рим. 9:33; 10:11; 1 Пт. 2:6), бо вони матимуть Боже спасіння навіки.

45:18-19.  Тут знову творча сила Бога (див. 42:5; 44:24; 45:12; 48:13; 51:13, 16) виступає свідченням того, що Його пророцтво про Кира правдиве. Іншим свідченням є сама природа Божого слова. Адже Він сповіщає лише «правду». Тому, перебуваючи в полоні, юдеї могли безумовно покладатися на те, що Господь звільнить їх із неволі за допомогою Кира.

ґ. Звернення Господа до язичників (45:20-25)

45:20-25.  Господь звернувся до язичників із закликом покинути дерев’яних кумирів і тим самим спастися від майбутнього лиха. Вони мали замислитися над пророцтвами, які дав Бог, і визнати Його унікальність як єдиного Бога (вірші 21-22; див. вірші 5-6, 14, 18), а також навернутися до Нього, бо врешті-решт «кожен» визнає Його верховенство (див. вірш 14; Мал. 1:1; Рим. 14:11; Флп. 2:10-11). Тоді язичники, які усвідомлять, що «лиш у» Ньому «справедливість і сила», отримають спасіння, хоча чимало поган все ще кипітиме «гнівом проти Нього» (Іс. 45:24). «Потомство» ж «Ізраїля», Божий завітний народ, «буде виправдане» у Господі і в цьому прославиться.

6. ВИЩІСТЬ БОГА НАД ВАВИЛОНОМ (част. 46-47)

Бог застосує Вавилон, щоб покарати Юдею, але потім знищить його. Вавилонські боги, бездушні ідоли, не зможуть порятувати його від поразки (част. 46), і Вавилон впаде, попри всі свої чари та мудрість (част. 47).

а. Вищість Бога над вавилонськими богами (част. 46)

46:1-2.  Вавилонські боги не зможуть спасти Вавилон від падіння. «Бел» – це бог сонця, який також називається Мардук (див. Єр. 50:2). Його не треба плутати з ханаанським богом Ваалом. «Нево», син Мардука, був богом науки, письма та астрономії. Величезні подоби цих богів, що їх клали «на скот» під час святкувань Нового року у Вавилоні, були дуже важкими. Вони самі були тягарем. Тому й не могли допомогти вавилонянам полегшити їхній «тягар». На противагу ж їм, Бог Ізраїля повсякчас підтримує та носить Свій народ (Іс. 46:3-4).

46:3-4.  У пророцтвах Ісаї Бог часто закликає Свій народ послухати Його (44:1; 46:3, 12; 47:8; 48:1, 12, 14, 16; 51:4; 52:8; 55:2). Тут Він також це зробив, спонукаючи Своїх людей усвідомити, що Він не лише «піклувався» про них і «носив» їх (див. коментарі до 46:1-2), але й також підтримував їх впродовж усього їхнього життя. «Від» самого «материнського лона» (вірш 3) і «до старости» (вірш 4) Господь наглядає за Своїм народом і рятує від лиха.

46:5-7.  Богів із золота та срібла (див. 40:19) неможливо «прирівняти» (див. 40:18, 25) до істинного Бога, бо вони неспроможні діяти. Язичники винаймали митців, щоб ті робили їм важких богів із коштовних металів, а потім несли їх на своїх плечах до призначених їм місць, з яких ті самостійно зрушити не могли. Це вже не вперше Ісая виказав зневагу до ідолів (див. 40:18-20; 41:7; 44:9-20; 45:16, 20; 46:1-2). На противагу ж цим лжебогам, істинний Бог може відповідати на молитви людей і допомагати «в біді».

46:8-11.  «Грішники» (вавилоняни, див. вірш 12) мусили згадати, що Бог – єдиний Бог. І Він – унікальний (вірш 9; див. 43:11; 44:6; 45:5-6, 14, 18, 21-22), що доводить Його знання майбутнього та змога керувати ним (див. 45:21), а також Його спроможність привести «зі сходу» Кира (див. 41:2), мов прудкого «птаха-хижака», щоб втілити Свої задуми.

46:12-13.  «Тугі серцем» і ті, «що далекі від спасіння», – це вавилоняни (див. «грішники», вірш 8), які зазнають поразки з боку Перської імперії. Супроти неправедних вавилонян прийде Божа «допомога», себто Кир, який власне й сповнить Божу праведну волю, внаслідок чого Сіон отримає «спасіння» – визволення з полону єрусалимлян. І цим знову Ізраїль об’явить світові Божу «велич» та Його славу (див. 44:23).

б. Запевнення Господа про падіння Вавилону (част. 47)

Ісая описав падіння Вавилону під натиском персів у 539 році до н.е., а це більш як за 150 років до того, як трапилася дана подія. Вавилоняни, які візьмуть юдеїв у полон, згодом самі потраплять у неволю.

47:1-3.  Завойований Вавилон стане покірним слугою та сидітиме «у пилі», що символізує жалобу (див. Йона 3:6). Фраза «дочко вавилонська» змальовує мешканців міста в образі молодої і цнотливої дівчини (див. Іс. 23:12; 37:22) та, вочевидь, означає, що мури міста ще нікому і ніколи не вдавалося пробити. З огляду на те, які нещастя спіткають мешканців цього міста, вони вже «більш» не будуть ніжними й розкішними, неначе дівиця. Вони прислуговуватимуть завойовникам й молотимуть «муку», вже не дбаючи про свій зовнішній вигляд, одежу чи скромність. Багато з них тікатиме «через ріки», та все надарма. Їх ґвалтуватимуть і ображатимуть (47:3).

47:4.  У даному вірші занотовані слова ізраїльтян, які вони озвучать, коли відчують полегшення через поразку вавилонян. Будучи свідками Божої відплати їхнім ворогам (вірш 3б), вони воздадуть хвалу Господеві, адже зрозуміють, що звільнення з полону – то Божа заслуга, а не їхня. Тож вони зватимуть Бога «наш Викупитель» (див. коментарі до 43:14), «Господь сил» та «Святий Ізраїля» (див. коментарі до 1:4).

47:5-7.  Господь застосовував Вавилон, аби покарати Юдею, але цей безжальний народ, як і Ассирія (див. Іс. 10), зловживав своєю владою (див. Ав. 1:6-11). Тому Бог озвучив Свій вирок і Вавилону: він «більше» не буде верховним «над царствами» (див. фразу «довіку верховною» в Іс. 47:7), хоча й вважав себе майже неприступним.

Вавилон зміг завоювати Юдею, Божу «спадщину» (див. коментарі до Втор. 4:20), лише тому, що Бог дозволив йому це зробити (Іс. 47:6). Однак позбавлені «милосердя» вавилоняни навіть до літніх полонених юдеїв ставилися грубо (вірш 3б). Вавилоняни ніколи не думали, що їхній перевазі над іншими колись настане кінець (вірш 7), адже були певні, що їх Вавилон залишатиметься верховним «довіку» (див. вірш 5).

47:8-11.  Вавилоняни гадали, що ніколи не зазнають поразки (вірш 8). Але Господь сказав, що «одного дня» Вавилон утратить своїх дітей (зазнає «бездітства») і стане вдовою, що буде наслідком його спустошення через поразку (див. Єрусалим в якості вдови, ПлЄр. 1:1). Хоча Вавилон був певен, що унікальний – «Я – другої, як я, немає» (Іс. 47:8, 10), – він помилявся. Лише Бог  – унікальний, що Ісая вже неодноразово довів (43:11; 44:6; 45:5-6, 14, 18, 21-22; 46:9).

Вавилон пишався своїми ворожбитами, які начебто передрікали майбутнє і за допомогою «чарів» чинили вплив на інших (див. 47:12). Слово «чарів» (вірш 9; «чарами», вірш 12) є перекладом до слова кесапім , яке в СЗ зустрічається лиш тут та в 2 Цар. 9:22; Міх. 5:12; Наум. 3:4. Воно передбачає пошук інформації про майбутнє за допомогою демонічних сил. Однак таке уявне «знання» було ненадійне, адже ворожбити не змогли розповісти про «лихо», яке невдовзі «прийде на» Вавилон, і не зможуть «відвернути» його.

47:12-15.  Господь, кепкуючи, закликав вавилонян і надалі залишатися зі своїми «ворожбитствами … та … чарами» (див. вірш 9), якими вони займалися ще «змалку» (див. вірш 15), тобто з часів заснування вавилонського народу. Вдаючись до сарказму, Він запропонував астрологам і тим, «які спостерігають зорі», порятувати Вавилон. Астрологія була доволі поширеною у Вавилоні (див. Дан. 2:2, 4-5). Однак робота астрологів була марною – «мов солома», яка швидко горить. Ці релігійні очільники «не врятують» навіть свого «життя», не кажучи вже про місто Вавилон. Та все ж вони продовжували грішити.

7. ЗАКЛИК ДО ІЗРАЇЛЬТЯН (част. 48)

а. Заклик пам’ятати Божі пророцтва (48:1-11)

48:1-5.  Господь нагадав Своєму народові – який звався домом «Якова, … Ізраїля» і що вийшов «з лона Юди» – про їхнє лицемірство. Вони присягалися «ім’ям Господнім», але «не по правді». Вони гадали, що називатися мешканцями Єрусалиму («називають себе за святим містом»; див. 52:1), хоча й не мешкали там, і заявляти, що «покладаються на» Господа, – достатньо. Почуваючись зручно у Вавилонській імперії (а згодом у Перській імперій), вони вважали, що повертатися у Єрусалим не обов’язково. Господь сказав, що «наперед був прорік» події майбутнього (48:3), маючи, вочевидь, на увазі Полон. Однак, навіть знаючи про майбутнє Вигнання, люди залишалися впертими (вірш 4) і не хотіли мінятися. Те, що Бог дав народові ці передбачення, також мало засвідчити вищість Бога над ідолами.

48:6-8.  Ізраїльтяни знехтували попередніми пророцтвами, тому Бог дасть їм нові (вірш 6) – про те, що відтягне Свій «гнів» (вірш 9) і визволить з неволі. З Втор. 30:1-5 ізраїльтяни знали, що повернуться з полону назад на свою землю. І в Завіті Авраама було засвідчено, що вони мешкатимуть на своїй землі (Бут. 15:18-21). Та поки не з’явилися пророцтва Ісаї, вони не знали, як  саме Бог звільнить їх. А все для того, щоб вони не задавалися (Іс. 48:7б), гадаючи, що звільнилися завдяки собі. Насправді ж, вони були духовно нечуйними (вірш 8; див. 42:20; 43:8), «бо» часто демонстрували і свою зрадливість, і бунтарський дух. Тому їхнє спасіння – і в духовному плані, і в матеріальному – настане не внаслідок їхньої добродушності чи власних задумів, а завдяки милості їхнього Бога.

48:9-11.  Господь відтягне Свій «гнів», себто відверне його, щоб Його народ зміг повернутися в Юдею. І зробить Він це, головним чином, «заради Себе Самого» (вірш 9, 11; див. 43:25). Вигнання мало очистити юдеїв, щоб вони повернулися на свою землю з вірою. Тому Полон був для них випробуванням «в горні страждання» і замислювався не для того, аби знищити їх, але щоб духовно зміцнити. Окрім того, якби Бог не дотримав Свого Слова, Його «ім’я» «могло» б осквернитись.

б. Заклик пам’ятати про верховенство Бога (48:12-19)

48:12-15.  Закликавши народ вислухати Його (див. коментарі до 46:3), Бог знову розповів про те, що є єдиним Богом. (Щодо слів «Перший» і «Останній» див. коментарі до 44:6.) Далі ж знову озвучуються два свідчення Його унікальності: (а) Його творча сила (див. 42:5; 44:24; 45:12, 18; 51:13, 16) і (б) Його здатність передбачати майбутнє, у даному випадку, падіння Вавилону під натиском Кира – того, «що його Господь любить» (див. слово «пастир», 44:28, і слово «помазаника», 45:1). Бог «покликав» його та зробить «щасливою його дорогу». Жоден інший бог не міг цього передбачити.

48:16.  Тут Господь сказав, що «не говорив … потай» про перемогу Кира над Вавилоном. Далі, однак, незрозуміло, хто саме виступає промовцем у другій половині вірша 16. Існують припущення, що це Кир, Ізраїль, Ісая або Месія. Скоріш за все, ці слова промовляє Месія, Божий Слуга, з огляду на Його стосунок (як і в 42:1; також див. 11:1-2) із Духом. Як Кир не зазнає поразки, здійснюючи своє завдання (48:15), так і Месія-Слуга, якого пошле «Бог і Його» Святий «Дух», виконає все бездоганно.

48:17-19.  Господь, «Викупитель … Ізраїля» (див. коментарі до 41:14) і «Святий», безупинно навчав ізраїльтян Закону та вів їх «по дорозі, що нею» вони мають «ходити». Але вони не зважали «на» Його «повеління». Якби ж вони були слухняні, то не зазнали б Вигнання, лише «щастя» та «справедливість», і не втратили б жодне дитя.

в. Заклик полишити Вавилон (48:20-21)

48:20-21.  З огляду на указ Кира (2 Хр. 36:22-23; Езр. 1:1-4), яким він дозволить юдеям повернутися на батьківщину, Бог закликав Свій народ швидко вийти з Вавилону («утікайте»). Оскільки це повернення буде наче відкуплення («викупив», га’ал , «викуповувати з рабства»; див. 43:1) – цього разу з-під гніту Вавилону, а не Єгипту, – люди зможуть щиро радіти. Після Виходу з Єгипту Бог дав людям «воду із скелі» (див. Вих. 17:1-7). Тож Він подбає про них і під час другого «Виходу».

г. Відсутність миру для злих (48:22)

48:22.  На противагу радості (вірш 20) для тих, хто слухає Господа, «для злих» миру «немає», чи то серед ізраїльтян, чи серед язичницьких народів. Це лаконічне твердження повторюється у 57:21.

Б. Відновлення через страждаючого Слугу (част. 49-57)

У попередньому розділі, який складається з дев’яти частин (част. 40-48) йшлося, головним чином, про Кира та його завдання звільнити юдеїв, тоді як у наступних дев’яти частинах (49-57) мова йде, перш за все, про Слугу-Месію, який здійснить Своє завдання повернути завітний народ на обіцяну землю відразу перед заснуванням тисячолітнього царства на землі. Ні Кир, ні Месія не зазнають поразки у виконанні своїх завдань. Та оскільки їхні завдання подібні, то і в попередньому, і в даному розділі містяться тотожні вирази та мовні звороти.

Част. 49-57 можна розділити на чотири розділи: (1) Слуга, якого зрікся Його власний народ, принесе спасіння язичникам (част. 49-50); (2) віруючий останок возвеличиться (51:1-52:12); (3) Слугу принизять, але потім Він возвеличиться (52:13-53:12); (4) і євреї, і язичники отримають спасіння через Слугу у тисячолітньому царстві (част. 54-57).

1. ЗРЕЧЕННЯ СЛУГИ (част. 49-50)

а. Завдання Слуги (49:1-13)

(1) Проповідницька діяльність Слуги серед язичників (49:1-6). 49:1-3.  У віршах 1-5 промовцем виступає Божий «Слуга» (вірші 3, 5-6), тоді як у вірші 6 занотовано Боже звернення до Нього. Як і Господь, Він закликав «острови» (див. коментарі до 41:1) та «народи» вислухати Його, бо отримав від Господа особливе покликання. Його «уста» були, «немов гострий меч», себто слугували зброєю для знищення непокірних (див. 1:20; також див. Євр. 4:12; Одкр. 1:16; 19:15), через що далі Він порівнюється ще й з гострою стрілою. І саме в Ньому, як Своєму Слузі, прославиться Бог (Іс. 49:3; див. 60:21; 61:3).

49:4.  Слуга не побачив якоїсь помітної видимої винагороди за Свою службу. Серед ізраїльтян не відбулося жодних очевидних змін, з огляду на які Слуга зміг би сказати, що здійснив те, для чого прийшов (див. Йн. 1:11). Однак це не бентежило Його, бо Він вірив, що його «заплата в Бога».  

49:5-6.  Сотворений «від утроби» як Божий Слуга (див. вірш 1), Месія отримав завдання навернути «Якова … та … Ізраїля» (див. коментарі до 40:27) до Господа. З Богом в якості Його сили Він також буде «світлом» для язичницьких народів (див. 42:6; Лк. 1:79), «щоб … спасіння» від Господа «дійшло до» людей з усіх «кінців світу» (див. коментарі до Іс. 5:26).

(2) Обіцянка Господа Слузі. 49:7.  Господь запевнив Слугу – «зневаженого» і «погордженого в» Своєму «народі», – що Він досягне успіху в Своїй діяльності серед язичників. «Царі» і «князі» поклоняться Йому, бо сам Господь «вибрав» Його. За Першого Пришестя Ісуса Христа зрікся Його ж власний народ (Йн. 1:10-11), але за Другого Пришестя всі «поклоняться» Йому (Флп. 2:10-11).

(3) Відновлення Ізраїлю. 49:8-12.  У період тисячолітнього царства, який тут називається «час сприятливий» і «день спасіння», Господь поставить Слугу «у завіт народу» (див. 42:64; тобто допоможе Йому здійснити завітні обітниці, які Сам колись дав Ізраїлю; див. коментарі до Єр. 31:31-34 щодо Нового Завіту).

Коли земля оновиться, ізраїльтяни (в’язні, вірш 9) повернуться на обіцяну землю з усіх усюд (Іс. 49:9; див. вірш 12). Їхня батьківщина стане родючою. Тут буде багато соковитих пасовищ (вірш 9), води (вірш 10), а гори й долини вирівняються (вірш 11). Як і в 40:3-4, даний опис може образно позначати майбутню зміну в житті людей. Місцезнаходження «Сінім-країни» достеменно невідоме, однак багато хто гадає, що це – асуанський регіон Єгипту (НМВ, примітки).

(4) Реакція пророка. 49:13.  Коли пророк заговорив, то закликав усю тут персоніфіковану природу радіти (про радощі гір див. 44:23). Підставою для таких веселощів є те, що «Господь» утішить і змилосердиться (див. 49:10) «над … пригніченими», в тому числі над язичниками.

б. Ізраїль отримує запевнення, що відновиться (49:14-26)

49:14-16.  У віршах 14-21 Ісая занотував діалог між Ізраїлем та Богом. «Сіон» (себто єрусалимляни) почувався так, наче Бог «забув» його (вірш 14). Але Бог відповів, що Він, поза всяким сумнівом, не забув Ізраїль. Він і не міг це зробити, бо є мов мати («молодиця», вірш 14) для Свого народу. Більше того, цей народ був записаний у Нього «на долонях». Тому щоразу, коли Він, образно кажучи, піднімає Свої руки, то бачить назву народу, яка й нагадує Йому про нього.

49:17-21.  Вороги («руїнники … й спустошники») Юдеї покинуть (вірш 17) її та «відійдуть далеко» (вірш 19), а юдейські «будівничі» почнуть повертатися (вірші 17-18). Вони стануть «окрасою» для народу, «як» яскраві оздоби для нареченої. Це повернення буде таким великим, що земля (яка тут персоніфікується; див. займенник «ти» у віршах 19-21) заледве вміщуватиме своїх дітей.

Однак, коли юдейський народ повернувся з Вавилонського полону, то був порівняно невеликою й безладною групою людей. Повернення ж, про яке йдеться у віршах 19-21, буде значно більшим, а тому тут, вочевидь, іде мова про ізраїльтян, що повертатимуться на батьківщину на початку тисячолітнього царства Христа.

49:22-26.  Коли в майбутньому ізраїльтяни повернуться на свою землю, язичницькі народи поклонятимуться Господеві і будуть приязно ставитися до ізраїльтян. Власне кажучи, язичники навіть допомагатимуть ізраїльтянам дістатися до Палестини. Язичницькі очільники визнаватимуть вищість ізраїльтян, що змусить їх зрештою збагнути: Господь і справді править усім світом (вірш 23). В часи Ісаї ті, що потрапили «до сильного в полон», нечасто могли сподіватися на порятунок, та в майбутньому Бог простежить, щоб так воно й було. Ворогів ізраїльтян буде знищено, з огляду на що ввесь світ визнає: «Господь» – Бог Ізраїля і його «Спаситель» (див. коментарі до 42:11), «Викупитель» (див. коментарі до 42:11) та «Потужний Якова» (див. 60:16).

в. Ізраїль отримує заклик жити з вірою у Бога (част. 50)

Розповідь про майбутнє Ізраїлю мала викликати відповідну реакцію. Ізраїльтяни були бунтівними, однак пророк закликав їх покладатися на Господа, а не на самих себе, свої витвори та свої здобутки.

(1) «Розлучення» Бога з Сіоном. 50:1-3.  Господь сказав, що на певний час «розлучиться» з Сіоном, бо він відвернувся від Нього без жодної на те причини. Бог пояснив дітям Сіону, що до певного часу «відпустив» їхню матір, бо вона згрішила. За Законом Мойсея чоловік міг дати своїй дружині «розвідний» лист, зазначивши у ньому її провину чи провини, і вона мусила покинути його дім (Втор. 24:1). Мешканці Сіону потрапили в полон, бо були наче ця дружина, яка мала піти геть від чоловіка «за» свої «беззаконства» та «переступи». Ісая також змалював юдеїв в якості синів, яких Бог «запродав» у законне рабство (вигнання) через великий борг. Вони ж відвернулися від Нього без жодних обґрунтованих підстав (Іс. 50:2). Невже вони думали, що Бог не може викупити їх чи порятувати? Звісно, Він міг. Адже Він – Той, Хто може спиняти дощі і висушувати «ріки» (див. Втор. 28:23-24).

(2) Ріст Слуги з огляду на отриманий досвід (50:4-9). 50:4-6.  У віршах 4-9 промовляє Слуга і звертається до Бога словами «Господь Бог» (вірші 4-5, 7, 9). Коли Господь щодня навчав Слугу, як утішати «знесиленого» (вірш 4), Він не «спротивився» супроти такої науки (вірш 5). Власне кажучи, Він навіть віддав Своє тіло тим, хто Його переслідував (вірш 6). Перед розп’яттям Ісуса «били», з Нього глузували і плювали Йому в «обличчя» (Мк. 14:65; 15:16-20). Однак, перебуваючи у вкрай важких обставинах, значно важчих, ніж перші читачі Ісаї, Слуга залишався покірним та слухняним (див. 1 Пт. 2:22-23).

50:7-9.  Слуга був переконаний, що Господь Бог, який Йому «допомагає», виправдає Його (вірші 7, 9). Адже навіть якщо й здавалося, наче Він не стане переможцем, Він був певен, що виконує Божу волю. Слуга знав, що люди, які несправедливо Його засудили, зрештою постануть перед Ним як своїм Суддею та перетворяться в ніщо. Наче «одежа», поточена міллю, вони «розпадуться» (див. 51:8).

(3) Заклик пророка. 50:10-11.  Ісая закликав послідовників Слуги – тих, хто «Господа боїться» і на «голос Його … зважає», але «хто ходить у темряві» (себто живе у важкі часи, коли Слугу зреклися, вірш 6) – жити з вірою, покладаючись «на Бога свого». Якщо ж вони й надалі матимуть надію лише на самих себе (на свій «вогонь»), то зазнають тієї ж долі, що і люди, які зреклися Його. Вони лежатимуть «в муках» (див. Лк. 16:23, 28; також див. Одкр. 20:13-15; 21:8). Дане застереження адресувалося людям, які жили в часи Ісаї. Та насправді кожен, хто не «покладається на» Господа, зазнає вічного прокляття.

2. ВОЗВЕЛИЧЕННЯ ОСТАНКУ (51:1-52:12)

а. Господь втішає останок (51:1-16)

(1) Місце останку в завіті. 51:1-3.  Тут Господь промовляє до тих, хто прагне «спасіння» (див. Мт. 5:6) та шукає Його, і закликає віруючий останок Ізраїля пригадати своє минуле. Скеля, «з якої» вони «витесані», – це, як пояснюється у вірші 2, Авраам і Сара, «засновники» ізраїльського народу. Господь «розмножив» його, тобто дав патріархові багато нащадків, як і обіцяв (Бут. 12:2; 15:5; 17:6; 22:17). Впродовж довгого часу Авраам та Сара не мали дітей, але вірили Богові (Бут. 15:6). Тож останок також має вірити Йому. І хоча ізраїльтяни ще не стали свідками здійснення Божих обітниць щодо Ізраїлю як народу на обіцяній землі (Бут. 15:18-21), вони мають Його певне і непорушне слово, що Боже царство таки прийде. Оскільки Господь – милосердний («жалує за Сіоном»; див. Іс. 49:10, 15), колись ця земля стане родючою, «немов рай …, немов … сад Господній», з огляду на що останок дуже радітиме (див. 51:11).

(2) Господня справедливість у всьому світі. 51:4-8.  Завдяки Його потузі («Моє рамено»; див. 51:9, а також див. коментарі до 40:10) всі «народи» й «острови» знатимуть «Закон» Божий (див. 2:3) і Його «право» та «справедливість» (див. коментарі до 1:21). «Небо» і «земля» зникнуть (щезнуть, «як дим», та розпадуться, «немов одежа»; див. Євр. 1:11), але Боже «спасіння» та справедливість» будуть «повіки» (Іс. 51:8). Отож, знаючи даний факт і маючи Божий «Закон» (вірш 4) та надію на вічність, останок має кріпитися і не падати духом через наругу з боку своїх ворогів (див. вірші 12-13; також див. відповідь страждаючого Слуги у 50:6). Ці вороги зникнуть, мов одежа, яку з’їла міль (дану метафору Слуга вже використав у 50:9).

(3) Молитва останку про новий «Вихід». 51:9-11.  Ці вірші можна розглядати як молитву праведного останку (хоча деякі науковці твердять, що тут занотовано слова пророка як реакцію на те, що в майбутньому трапиться з останком). Прохання полягає в тому, щоб Бог знову постав («пробудись, прокинься»; див. вірш 17) у Своїй потузі («рамено»; див. вірш 5) і врятував Свій народ, як колись за першого Виходу («як за днів днедавніх»). Запитання «Чи ж не ти …?» (вірші 9-10) переконливо засвідчує, що Господь уже робив подібне для їхніх праотців. (Щодо «Рагава», міфічної морської потвори [«крокодила»], яка символізує Єгипет, див. коментарі до 30:7.) Коли ізраїльтяни вийшли з Єгипту, єгипетське військо, що погналося за ними, потонуло в морі. Ізраїльтяни ж перейшли Червоне море (Море очеретів) по суходолу (Вих. 14:21-31). Так само, за допомогою Своєї потуги, Господь дозволить ізраїльтянам здійснити новий «Вихід» та з радістю (див. Іс. 51:3) повернутися на свою батьківщину (в «Сіон»).

(4) Господня обітниця і Його потуга. 51:12-16.  Тепер Господь промовляв до останку, який боявся смерті від рук свого «гнобителя» і, втішаючи його, нагадав, що ті, кого віруючі боялися, були лише смертними людьми («як трава»; див. 40:6-8), а Бог є всемогутнім Творцем (див. 42:5; 44:24; 45:12, 18; 48:13; 51:16). Ув’язнений останок («невольник») невдовзі «буде визволений» і зможе повернутися на обіцяну землю, здійснюючи новий «Вихід» (вірш 14), бо Господь, Бог-Творець (вірші 15-16), – то їхній Бог. Він тісно з ними пов’язаний і захищає їх (Своєю рукою), бо вони належать Йому і мають унікальні з Ним стосунки як Його «народ» (див. Ос. 2:1, 23).

б. Господь втішає Єрусалим (51:17-52:10)

(1) Звільнення єрусалимлян. (51:17-52:6). 51:17-23.  Останок (або пророк) попрохав Бога прокинутися (див. вірш 9) і щось зробити. Тепер же Бог просив збудитися єрусалимлян (див. 52:1), бо Він уже все робить для того, щоб їхньому лиху настав кінець. Зазнавши «спустошення» й руїни, голоду й меча, єрусалимляни випили (див. вірш 21) «чашу гніву» Господнього – Його «келех запамороки» – до дна (див. вірш 22), хоча при цьому й загинуло чимало єрусалимської молоді («сини»), чиї тіла «лежали по рогах … вулиць» всього міста (вірш 19).

Господь сказав, що покарання Єрусалиму вже звершилося (вірш 22). Тепер цього покарання, яке знову змальовується як «келех … гніву», зазнають його гнобителі (вавилоняни), що ходили по мертвих тілах у зруйнованому ними Єрусалимі (вірш 23).

52:1-6.  Єрусалим мав прокинутися не лише тому, що його лихові (вигнанню його мешканців) майже настав кінець (вірш 1), але й також тому, що він знову вбереться «у … пишні шати», тобто буде відбудований. Завойовники Єрусалиму – необрізані й нечисті язичники – «більше» ніколи не вторгнуться у «святе місто» і не осквернять його (див. 48:2). Тут, безперечно, йде мова про часи, коли Месія встановить Своє царство на землі, бо лише тоді язичники не руйнуватимуть і не топтатимуть це місто. Фраза «струсни з себе порох» слугує закликом перестати горювати (адже посипання своєї голови порохом було однією з ознак жалоби, Іов. 2:12). Єрусалим позбудеться ланцюгів і ніколи вже не віддасть свій народ у рабство. Єрусалимляни «продані були» за свої гріхи (див. Іс. 50:1), але тепер вони будуть «викуплені» ( га’ал , «викуповувати з рабства»). Однак Бог не мусів  викуповувати їх. Він зробить це – поверне їх до Себе, – бо милосердний, і їм не доведеться за це щось платити.

Далі Бог коротко згадав історію ізраїльського народу, а саме часи, коли вони перебували в рабстві. Вони були рабами в Єгипті, «потім» Ассирія завоювала Північне царство і вимагала данину з Юдеї (52:4). «Тепер» інша сила, Вавилон, захопить Юдею та насміхатиметься з Божого народу (вірш 5) й хулитиме самого Бога. Все це, а також те, як Бог щоразу визволяв ізраїльтян і ще визволятиме, мало переконати Його народ, що Він – єдиний та унікальний Бог. Адже зрештою, коли ізраїльський народ повернеться на свою батьківщину з вірою, то «взнає» Його.

(2) Повернення Господа в Сіон. 52:7-8.  Пророк бурхливо радів проголошенню доброї новини про початок благословенних часів (про які йдеться у 51:17-52:6). Хоча ізраїльтяни і справді дуже раділи, коли повернулися з Вавилону у 536 році до н.е., радість, про яку Ісая написав у 52:7-8, буде тоді, коли «до Сіону» повернеться Месія, щоб царювати в мирі.

(3) Радість останку. 52:9-10.  Коли Господь повернеться, праведний останок «весело» співатиме, бо Він утішить та визволить «Свій народ». Цей вияв Божого милосердя до Свого народу засвідчить усім народам світу Його потугу («рамено»; див. коментарі до 40:10) і «спасіння», яке Він дає. (Щодо фрази «всі кінці землі» див. коментарі до 5:26.)

в. Господь закликає повернутися (52:11-12)

52:11-12.  Як під час Виходу з Єгипту та Виходу з Вавилону, так і в період все ще майбутнього повернення ізраїльтян, віруючий останок закликається забиратися геть із грішних місць, в яких вони житимуть: «Геть, геть виходьте …!» Однак буде одна відмінність: вони не матимуть потреби виходити «з поквапом» (див. 48:20). Оскільки Господь перебуватиме з ними і боронитиме їх, їм не буде чого боятися.

3. ВОЗВЕЛИЧЕННЯ СЛУГИ (52:13-53:12)

Це, вочевидь, найбільш відомий розділ з усієї Книги Ісаї. Кілька уривків із нього процитовані в Новому Завіті: Іс. 52:15 в Рим. 15:21; Іс. 53:1 в Йн. 12:38 і Рим. 10:16; Іс. 53:4 в Мт. 8:17; Іс. 53:7-8 в Діян. 8:32-33; Іс. 53:9 в 1 Пт. 2:22; Іс. 53:12 в Лк. 22:37.

Більша частина цього неймовірного розділу стосується страждання і зречення Слуги, однак центральною тут (в Іс. 52:13; 53:11-12) виступає думка про те, що Його страждання приведуть до возвеличення й прославлення. Це правда, що страждання є важливими, але Його слава, що об’явиться, є не менш важливою, адже засвідчить, що Слуга виконував волю Бога добровільно.

Спершу Слуга зазнав зречення (част. 49-50), далі останок возвеличився (51:1-52:12), тепер же возвеличиться й Слуга (52:13-53:12).

а. Реакція народів (52:13-15)

52:13.  У даному вірші виділено два важливі моменти: Слуга діятиме мудро (саме так слід перекладати перший рядок даного вірша, див. НМВ), виконуючи те, що велить Йому Господь, і Він «стане вельми великим». Той факт, що Він «піде вгору», стосується не того, як саме Він помер (через розп’яття на хресті), але що возвеличиться і сяде праворуч Бога (Флп. 2:9; Кол. 3:1; Євр. 1:3; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22).

52:14.  «Численні» здивуються (див. вірш 15), побачивши Слугу. Хто ці «численні»? Напевно, «многота народів» та їхні «царі» (вірш 15). Коли Ісус був на землі, люди зневажали Його (53:3), навіть «хажалися». Та за Другого Пришестя, ті, що вважали Його кимсь цілковито неважливим, неабияк здивуються, адже дивитимуться на Нього зовсім по-іншому.

52:15.  «Многота народів буде на» Слугу «дивуватись», бо Той, кого багато хто вважав зовсім неважливим, насправді дасть народам і їхнім царям найважливіше – очищення від гріха (див. Йн. 1:29; Євр. 10:14). Ось чому вони «затулять рота свого». Вони жахнуться, що так сильно помилялися, і, усвідомивши це, не матимуть що сказати. Коли ж вони побачать Його возвеличеним за Його Другого Пришестя, то зрештою розумітимуть і бачитимуть все як слід.

б. Звістка про смерть Слуги (53:1-12)

Дану звістку про смерть Слуги проголошуватимуть просвітлені ізраїльтяни, коли усвідомлять, що Він помер заради них. Як і інші народи, вони дуже помилялися щодо важливості Слуги для них.

(1) Ізраїльтяни зізнаються, що зреклися Слуги (53:1-3). Ісая написав, що ізраїльтяни зізнаються, що не цінували Слугу. Вони зречуться Його, бо вважатимуть Його звичайною людиною.

53:1.  Віруючий останок гірко журитиметься, що так мало людей повірить їхній звістці про Слугу і визнає, що їхнє послання – від Бога (щодо слова «рамено» див. коментарі до 40:10).

53:2.  Хоча останок і буде засмучений, він, однак, розумітиме, що «не було» в Слузі нічого такого, що б умить вабило до Нього багатьох людей (див. вірш 3). «Він виріс перед» Богом, «мов той пагін» (тут йдеться про походження з Давидового роду; див. 11:1) і «мов корінь із землі сухої», себто з безплідної землі (у духовному плані), де ніхто не сподівається на добрий урожай. Він не виглядав, як царська особа (не мав «ні виду, ні краси»). Однак тут останок не виправдовував тих людей, які зреклися Слуги. Він просто пояснював, чому вони це зробили.

53:3.  Ізраїльський народ «нізащо» мав Слугу, який став чоловіком «болів ( мак’об , «муки або страждання», також зустрічається у вірші 4), що зазнав недуги ( холі ; див. вірш 4)». Він був «немов людина, що перед нею обличчя закривають», себто на яку зазвичай не мають бажання дивитися та яку зневажають. Через це ізраїльтяни і недооцінили Його. Вони не думали, що Він – важливий. А Він був і є найважливішою Людиною в світі, бо Він – Господній Слуга.

(2) Ізраїльтяни усвідомлять замісну смерть Слуги (53:4-6). 53:4.  Хоча й не усвідомивши це вчасно, врешті-решт ізраїльтяни зрозуміють, що Слуга взяв ( наса’ , «нести») на Себе наслідки їхніх гріхів («наші недуги» та «наші болі», мак’об ; див. коментарі до вірша 3). Слово «недуги» ( холі ; див. вірш 3) стосується недуг душі. Той факт, що Він зцілив чимало тілесних людських недуг (хоча й не всі) під час Своєї діяльності на землі, слугує лише тлом для Його значно величнішої роботи на Хресті. Хоча й зараз Він дійсно зцілює людей від тілесних нездужань (однак, не всіх), Його найвеличніша робота полягає в тому, що Він лікує душі, даючи спасіння від гріха. Про те, що дана тема є головною в Іс. 53, свідчить використання таких слів: «гріхи» (вірш 5, 8, 12), «беззаконня» (вірші 5, 11), «провини» (вірш 6), «безбожними» (вірш 9), «лиходіїв» (вірш 12) і «грішників» (вірш 12). Слуга «взяв» на Себе всі гріхи (в тому числі душевні муки через ці гріхи) народу (й усього світу) і «ніс» ( сабал , «нести, мов якусь ношу, тягар»; див. 46:4, 7) їх на Собі (див. 1 Пт. 2:24; 3:18). Коли Ісуса розіп’яли, ізраїльтяни гадали, що Його «покарано» («що Бог Його побив, принизив»; див. Іс. 53:7) за Його власні провини, адже Він начебто богохульствував. Та насправді Він взяв на себе покарання, якого вимагали їхні  гріхи.

53:5.  «Поранений … роздавлений … кара … ранами» – ось якими словами останок описуватиме те, що зазнає Слуга «за» них, за їхні «гріхи» ( песа ‘, «бунт»; див. вірш 8; 1:2) та «беззаконня». Завдяки цьому, замість смутку та страждань (див. коментарі до слова «болі» у 53:4), віруючі в Нього люди отримують душевний спокій і духовне зцілення. Рани, що були завдані Йому вояками під час бичування і після чого Він помер, власне і є тими ліками, які зцілюють духовні рани віруючих і що дає їм спасіння. Тілесні страждання Ісуса на Хресті були дуже великими. Однак Його непокоїв лише послуг Отцеві (див. Флп. 2:8). Його смерть вгамувала Божий гнів на гріх і дала змогу Богові простити та прощати гріхи Свого народу (та інших віруючих людей), бо Своєю замісною смертю Слуга відкупив їх.

53:6.  Відкуплений останок (та інші) визнаватимуть, що мали «провини» і що Господь зробив Слугу об’єктом Свого гніву, аби Він забрав ці провини на Себе. «Вівці» схильні ходити стадом, тому, коли ведуча вівця звертає з дороги, щоб пощипати траву чи з якоїсь іншої причини, зазвичай й усі інші вівці слідують за нею. Вони йтимуть за ведучою вівцею, навіть якщо це буде небезпечно. Подібним чином й усі ізраїльтяни зійшли з дороги (див. 1 Пт. 2:25) та відійшли від Господа і від дотримання Його постанов. Та саме в цьому – у простуванні «своєю» власною «дорогою», а не Божою – і полягає гріх. За «провини» люди мусили отримати покарання, але «Господь поклав» покарання за провини (див. слово «беззаконня» в Іс. 53:11) не на овець (ізраїльтян та інших грішників), які на це заслуговували, а на Слугу, який віддав Своє життя замість них.

(3) Ізраїльтяни оповідатимуть про смерть Слуги (53:7-9). Колись ізраїльтяни розповідатимуть, що Слуга покірно пішов на смерть (вірш 7), за гріхи інших (вірш 8), хоча Він був і є праведним (вірш 9).

53:7.  Як уже зазначалося, вівці схильні йти за іншими (вірш 6), навіть якщо це загрожує їм смертю. У вірші 7 підкреслюється тиха, м’яка і покірна природа овець. Неодноразово будучи свідками того, як овець стрижуть, аби отримати з них вовну, або ріжуть, щоб принести їх у жертву, ізраїльтяни добре знали, що вівці є дуже покірними тваринами. Й Ісус, як Агнець Божий (Йн. 1:29), тихо прийняв Свою смерть. Він не робив спроб спинити тих, хто Його зневажав та вбивав. Замість того, аби захистити Себе (Мт. 26:63а; 27:14; 1 Пт. 2:23), Він мовчав, «немов німа вівця». Він покірно йшов на смерть, бо знав, що це принесе неабияку користь віруючим людям.

53:8.  Ісуса вхопили «насильно» (арештували та зв’язали, Йн. 18:12, 24) і «скорим судом» засудили Його на смерть (на розп’яття, Йн. 19:16). Він помер не за Свої переступи (бо Він, Божий Син, був безгрішний, 2 Кор. 5:21; Євр. 4:15; 1 Йн. 3:5), а «за гріхи» ( песа ‘ ; див. Іс. 53:5) інших. Бути вирваним «з землі живих» – це, отже, бути покараним на смерть. Запитання ж «Хто з його сучасників думав …?» вказує на те, що в ті часи небагато було людей, які вважали Його смерть значимою. Деякі дієслова з даного вірша («вирвано», «побито»), як і з вірша 4 («побив», «принизив») та вірша 5 («роздавлений»), вказують на те, що це зробив із Ним Сам Бог Отець (див. вірш 10; 2 Кор. 5:21, «Того, Хто не знав гріха, Він (Бог) за нас зробив гріхом»).

53:9.  Вояки, що розіп’яли Ісуса, вочевидь, зумисно хотіли поховати Його «разом з безбожними», як двох злочинців (Йн. 19:31). Однак Його поклали у гробниці заможного чоловіка на ім’я Йосиф (Мт. 27:57-60).

(4) Господь благословить Слугу (53:10-12). 53:10.  Слуга страждав і зрештою помер, бо так «Господь схотів». У цьому розумінні Він був Агнцем, заколеним «від заснування світу» (Одкр. 13:8). Твердження про те, що Господь зробив «життя» Слуги покутною жертвою, не означає, що життя  Ісуса вгамувало Божий гнів. Його життя, що завершилося Його смертю , – ось покутна жертва за гріхи. Як зазначено в Іс. 53:7-8, Він мусив умерти, щоб вдовольнити праведні вимоги Бога. Слово «покуту» є перекладом до слова ‘ асам , яке зустрічається в Лев. 5:15; 6:5; 19:21 і деінде як підношення в покуту за гріх.

Його смерть та поховання начебто поклали кінець Його існуванню (див. Іс. 53:8), та насправді, завдяки воскресінню, Ісус «узрить» Своє «потомство» (тих, що через віру у Нього стали Божими дітьми, Йн. 1:12) та «житиме довго» (вічно як Божий Син). Він отримає Свої благословення (див. Іс. 53:12а) за те, що повсякчас слухняно виконував «волю Господню».

53:11.  «Після» всіх Своїх «трудів» (страждань), у тому числі смерті, Він «побачить світло» (повернеться до життя через воскресіння). Задоволений тим, що Його замісна діяльність завершилася («Звершилось», Йн. 19:30), тепер Він може виправдовувати (проголошувати тих, хто вірує, праведними; див. коментарі до Рим. 1:17; 3:24) «багатьох» (див. Іс. 53:12). Він поніс покарання (див. вірші 4, 6) за «їхні беззаконня» (див. вірш 6), щоб багато людей не мусило вмирати. Вони живуть, бо Він помер.

53:12.  Добровільно виконавши Божий задум, Слуга вознісся (див. 52:13). Слово «пай» і фраза «ділити здобич» використовувалися зазвичай для опису поділу добра, відібраного у переможеного ворога (див. Пс. 68:18; Еф. 4:7-8). Оскільки Він «був зачислений до лиходіїв», себто вважався грішником (див. Мт. 27:38), та «узяв на себе гріхи (див. Іс. 53:6) багатьох», тобто всіх, то, вознісшись, дозволяє віруючим людям долучатися до переваг цього вознесіння. А оскільки Він – живий (див. вірш 10), то тепер заступається (молиться; див. Рим. 8:34; Євр. 7:25) «за грішників» (дане слово споріднене з іншим словом – песа ‘, «гріхи», що в Іс. 53:5, 8).

У цьому чудовому і вкрай важливому уривку подано неймовірно повну картину того, що дала смерть Ісуса Христа ізраїльтянам (Йн. 11:49-51) та всьому світові (1 Йн. 2:2). Його смерть вдовольнила Божі праведні вимоги щодо покарання за гріхи й тим самим надала змогу всім і кожному прийти до Бога з вірою, щоб отримати спасіння від своїх гріхів.

4. СПАСІННЯ ВІД СЛУГИ (част. 54-57)

У цих частинах йдеться про величне спасіння, яке зійде на Ізраїль (част. 54) і новонавернених (55:1-56:8) з огляду на вчинок Слуги, а також про прокляття, якого зазнають грішники (56:9-57:21). Зрештою Слуга заснує Своє тисячолітнє царство на землі і, на відміну від ізраїльтян, успішно виконає Своє завдання.

а. Спасіння Ізраїлю (част. 54)

(1) Помноження чисельності ізраїльтян. 54:1-3.  У ті часи в Ізраїлі зневажали неплідних жінок, адже діти допомагали по господарству і доглядали своїх батьків, коли ті вже були у похилому віці. Отож, родючість і природи, і жінки була ознакою Божого благословення. Наприклад, коли Анна не могла зачати дитину, то дуже побивалася, та коли Господь дозволив їй народити сина, вона щиро раділа (1 Сам. 1:1-2:10). Ізраїль був наче бездітна жінка, яка через свою безплідність не виходить із жалоби. Та Своєю потугою і зі Своєї великої милості Бог дасть йому змогу мати багато «дітей». Тож він кричатиме «з радости» та буде «веселитися». Колись покинутий і тужливий Єрусалим (ПлЄр. 1:1-5) знову стане жвавий та багатолюдний. Немов кочівник, який має багато дітей та мусить розширювати свій намет, аби той вміщав їх усіх, Ізраїль матиме численне «потомство», яке «заселить» міста навіть інших народів, бо на батьківщині їм уже не вистачатиме місця.

(2) Відновлення Ізраїлю. 54:4-8.  Господь відновить Ізраїль, як чоловік відновлює шлюб із жінкою. Ізраїльський народ не повинен боятися (див. 41:10, 14; 43:5; 44:2, 8) «стиду» та зневаги, оскільки вже не буде покинутий і безпомічний, немов вдова. Бог, наче «муж» (див. Єр. 3:14; 31:32; Ос. 2:16), «знову» прийме Ізраїль, Свою дружину. Він – «Господь Сил», «Святий Ізраїля», його «Викупитель» (див. Іс. 54:8; див. коментарі до 41:14), а також, будучи унікальним, – Бог «усієї землі», себто її Творець та Опора. Господь «на короткий час … покинув» Свій народ. Хоча тут і не зазначено, але підставою для цього, що Ісая вже неодноразово озвучував, послугували гріхи народу (див. 50:1) та відданість Бога Своєму Слову. Але «з великим співчуттям» (54:7) та у Своїй «любові ( хесед , «віддана любов», вірш 8; див. вірш 10)» Він відновить ізраїльський народ і поверне його Собі. «Короткий час», на який Бог «сховав був обличчя» Своє (тобто покинув Ізраїль «у палкім гніві» на його гріхи), тут яскраво протиставляється «вічній» природі Його завітної любові.

(3) Безпека Ізраїлю. 54:9-10.  Після Потопу, під час якого Бог вилив Свій гнів на зіпсований світ, Він пообіцяв «більше» ніколи не спустошувати землю в такий спосіб (Бут. 9:11). Подібним чином Бог пообіцяв і те, що настане день, коли Він «більше» не буде «сварити» Ізраїль. Такі твердження засвідчують, що Ісая мав тут на увазі тисячолітнє царство, а не повернення з Вавилонського полону, адже ізраїльський народ чимало разів зазнавав Божого гніву і в період після вигнання. Та навіть якби світ знову був покараний, як під час Потопу, Божа «любов» ( хесед ; див. вірш 8) і співчуття ніколи не перейдуть. Фраза «союз миру» (також згадується в Єз. 34:25; 37:26) стосується обіцянки, яку Бог щойно дав. Отже, Бог таки наділить Свій народ непохитним миром (див. Іс. 9:6; 32:17-18; 54:13; 55:12; 66:12; Єр. 30:10; 33:6, 9; 46:27).

(4) Мирне майбутнє Ізраїлю (54:11-17). 54:11-12.  «Безталанний» Єрусалим неодноразово був «бурею киданий», і ніхто його не втішав (див. ПлЄр. 1:2, 9, 15-17, 21). Однак Господь відбудує це місто з коштовного каміння («рубіну», «ґранату», «самоцвітів» тощо), що символічно позначає Його турботу про Єрусалим і значимість цього міста для Нього.

54:13-14.  Ізраїльтяни завжди високо цінували навчання «дітей». Чимало з них хотіло, щоб їх діти залишалися віддані Господеві і не піддавалися впливу навколишнього язичницького світу. У тисячолітньому царстві «дітей … буде навчати» Сам Господь, і «великий мир (див. коментарі до вірша 10) буде» поміж ними. Усюди пануватиме «справедливість» (див. 33:5; 46:13; 58:8; 62:1-2), і єрусалимляни «більше» не будуть «боятися», бо Господь особисто боронитиме їх «від гніту».

54:15-17.  У тисячолітньому царстві жоден народ не отримає Божої згоди на те, щоб напасти на Ізраїль, бо так постановив Сам Господь. Це Він (Своїм словом) дає перемогу або ж відбирає її. У минулому Він дозволив вавилонянам («створив … руїнника») підкорити Свій народ, але цього більше не трапиться. Мир і безпека – ось спадщина тих, хто покладається на Господа.

б. Спасіння язичників (част. 55)

(1) Заклик іти до Господа. 55:1-2.  Бог закликав потребуючих людей іти до Нього. Приходячи до Нього, вони тим самим засвідчують, що вірують у Нього, покладаються на Нього у плані спасіння, а також що згодні виконувати Його заповіді. Благословення ж, якими Він їх обдаровує, доступні «без грошей». Спасіння – це Божий дар (який за гроші не отримати), чи то йде мова про духовне відкуплення, чи тілесне звільнення. Тут, вочевидь, йдеться і про те, і про інше. Господь запитав людей, «навіщо» вони витрачають «гроші» й «свою працю на те, що не насичує», адже лише Він може дати істинне насичення. Як свідчить історія, людство завжди намагалося віднайти насичення (задоволення) у якихось речах, але не в Богові.

(2) Вічний союз. 55:3.  Прийшовши до Господа, люди матимуть життя та інші переваги вічного союзу Бога з Давидом (2 Сам. 7:11б-16), в якому Господь пообіцяв, що Давидовий рід ніколи не переведеться. Слово «милості» є перекладом до слова хесед  (тут у формі множини), себто Божа завітна «віддана любов», яка має прямий стосунок до Його непорушного союзу з Давидом (див. хесед , «милости», у 2 Сам. 7:15). Деякі тлумачі стверджують, що фраза «союз вічний» стосується Нового Завіту (Єр. 32:40; Євр. 13:20). Це й справді не виключено, однак згадка про Давида вказує на Завіт Давида, який також, як вже говорилося, буде чинний повіки (2 Сам. 7:16). Як Бог пообіцяв Давидові та його нащадкам вічний престол, так Він запевнив тих, хто йде до Нього, що ніколи не позбавить їх Своїх благословень. Він завжди буде з ними і вважатиме їх Своїм народом.

(3) Месія як правитель народів. 55:4-5.  Слово «Його» стосується не Ізраїлю, а Месії (Давидового «Сина»; див. Мт. 1:1), бо це Він буде «Князем-Володарем народів». А вже слово «ти» (Іс. 55:5) має, скоріш за все, стосунок до Ізраїлю, до якого «прибіжить» чимало народів «заради Господа», себто щоб вклонитися Йому. Й вони визнаватимуть Господню славу (див. 35:2; 46:13; 49:3; 60:9, 21; 61:3; 62:3).

(4) Спасіння доступне всім (55:6-13). 55:6-7.  Тут безбожники (вірш 7) отримують заклик  шукати «Господа» і взивати «до Нього» (вірш 6) та робити це, «покіль Його можна знайти», бо коли Його покарання зійде, буде вже надто пізно. Коли ж людина почне шукати Господа і взивати до Нього, це означатиме, що вона покинула «свою» колишню грішну «путь» та невідповідні «думки». А навернувшись до Господа, вона отримає Його ласку та «прощення». У кожному випадку задля спасіння Господь вимагає від людини одного і того ж: повної довіри до Нього. Хоча ізраїльтяни є Божим завітним народом, вони отримували й отримають спасіння лише через віру у Господа.

55:8-9.  Боже милосердя сходить на тих, хто навертається до Нього (вірші 6-7), бо Його «думки» й «дороги» значно «вищі» за людські «думки» й «дороги», які, правду кажучи, є грішними (див. вірш 7). Божий задум – це те, що людині ніколи не збагнути.

55:10-11.  Розповівши про майбутні часи благословень (період тисячолітнього царства) і спасіння, яке веде до них, далі Господь запевнив віруючих людей, що Його «слово … чинить те», що каже Він. Його слово – «як дощ і сніг», що напувають «землю» й допомагають їй давати багатий урожай. На Ближньому Сході суха й тверда земля всього за одну ніч може вкритися зеленими паростками рослин після перших злив у сезон дощів. Подібне відбувається й тоді, коли Бог промовляє Своє Слово. Воно відразу дає духовне життя і тим самим здійснює Його задум («те, за чим» Господь «його вислав»).

55:12-13.  У тисячолітньому царстві завдяки спасінню наслідки гріхів зникнуть. Усюди пануватиме радість і мир (див. коментарі до 54:10), а також позитивні зміни у матеріальному Створінні. Коли Адам і Єва згрішили в Едемському саду, тернина й інші будяки заглушили тамтешню буйну рослинність, через що, аби виростити добрий урожай, Адам був змушений тяжко трудитися (Бут. 3:17-19). Але в майбутньому навіть природа радітиме (Іс. 55:12б). Персоніфіковані «дерева», які плескають «у долоні» (віття, що гойдається на вітрі), символізують тут радість, яку матимуть люди з огляду на позитивні зміни у природі. «Замість тернини» та «кропиви» ростимуть різні види дерев. І така родючість на землі вкотре засвідчить, що Бог керує всім. Багато хто вважає, що дана образність (вірш 13а) символізує діяння Бога в душі людини під час спасіння. Дійсно, Бог змінює людей, але земля і справді буде надзвичайно родючою впродовж усього тисячолітнього правління Христа (див. 35:1-2; 41:18-19; 44:3а).

в. Благословення ізраїльтян в тому числі для язичників (56:1-8)

(1) Заклик бути праведним. 56:1-2.  Тут люди отримують заклик чинити «справедливість» (див. 1:17) з огляду на Боже «спасіння» (духовний порятунок і тілесний захист), яке вже «готове прийти». І знову Ісая пов’язав поточну поведінку з майбутнім спасінням та благословеннями. Оскільки Господь дасть спасіння тим, хто вірує, вони мають діяти відповідно вже тепер.

В часи Ісаї праведна людина (віруючий, який чинив все як слід, 56:1) жила згідно з Божим Законом, в якому озвучено Його праведні вимоги. За Законом людина мусила святкувати «суботи» (Вих. 20:8-11), адже, не займаючись у ці дні сільськогосподарськими, ремісничими чи торговельними справами, вона тим самим засвідчувала свою віру у те, що Бог подбає про неї і благословить. Оскільки субота була знаком союзу Ізраїлю з Богом, святкування суботи символізувало віру людини в завіт і в Господа. Така людина також відверталася «від усяких злих учинків» (див. Іс. 55:7).

(2) Обіцянка, що віруючі чужинці отримають благословення (56:3-8). 56:3-5.  Язичники, себто люди, що не належали до завітної спільноти, та які, однак, вірили у Господа, не повинні були думати, що не отримають спасіння чи своєї частки у тисячолітньому царстві Христа. Навіть чужинців (див. 14:1) і скопців, які пристали «до Господа», там радо вітатимуть. Тут, однак, помітна разюча відмінність від Закону Мойсея, в якому говориться, що скопці (євнухи) не ввійдуть у Господню громаду (Втор. 23:1). Та святкуючи «суботи» і дотримуючись Божого «союзу» (себто виконуючи Його завітні постанови; див. Іс. 56:6), вони доводитимуть свою відданість Господеві (див. вірші 1-2). Тому їх запам’ятають навіки (вірш 5), що й справді неабияк вражає, адже скопець, не маючи змоги дати потомство, не міг передати своє ім’я через «синів».

56:6-8.  Чужинці, які люблять Господа, також мають доступ до Нього і будуть відновлені (зібрані докупи) разом із віруючими ізраїльтянами. Хоча відкуплені язичники й не належать до завітної ізраїльської громади, вони все ж можуть отримати Божі благословення. Вони демонструють свою відданість Господеві своїм служінням, поклонінням та послухом (святкуванням субот та дотриманням Божих завітних постанов; див. вірш 4). Як Бог і обіцяв Авраамові, ним дійсно всі народи землі благословляться (Бут. 12:3). Бог збере цих язичників в Сіоні (приведе на Свою «святу гору»; див. коментарі до Іс. 11:9) разом з ізраїльтянами, де вони також поклонятимуться Господеві, виголошуючи «молитви» та здійснюючи відповідні підношення.

г. Осуд грішників (56:9-57:21)

Майже в усьому цьому розділі Книги Ісаї (част. 49-57) мова йде, головним чином, про славне майбутнє відкупленого останку у тисячолітньому царстві Месії. Однак тут, у віршах 56:9-57:21, якими завершується даний розділ із дев’яти частин, Ісая розповів про духовний стан своїх сучасників. Здавалося б, що вони, знаючи про своє славне майбутнє та очікуючи тисячолітнього царства Месії, матимуть бажання слухати Господа. Однак в часи Ісаї все було зовсім по-іншому.

(1) Заклик до язичників знищити Ізраїль. 56:9-12.  Господь закликав звірів (язичників, вочевидь, вавилонян) прийти і з’їсти (себто покарати) Ізраїль за його духовну нечуйність. «Сторожі» (див. Єр. 6:17; Єз. 33:7) – священники та релігійні лідери – були «сліпі» й нічого не розуміли. Вони, мов «пси», любили лише «спати» та їсти. Добрі «пастирі» знають, де найкращі пасовища для їхніх отар, але ці лідери про таке й не відали (див. Іс. 56:10). Вони пильнували лише «власну дорогу», як їхні вівці (див. 53:6). Їх більше непокоїла особиста вигода та «користь», аніж добробут їхнього народу. Дбаючи виключно про своє задоволення, вони, однак, зовсім не думали, що будуть покарані за це (56:12).

(2) Смерть праведників. 57:1-2.  Тогочасне суспільство було настільки грішним, що праведники Ізраїлю (також «побожні люди» і ті, «що правою дорогою» ходять) мусили вмерти, щоб віднайти «спокій». Будучи свідками всюдисущого «зла», вони, вочевидь, дуже засмучувалися через це, однак нічого не могли вдіяти, аби знову навернути народ до Господа. Єдиним виходом із такого розчарування була для праведників смерть.

(3) Лжевірування ізраїльтян (57:3-10). 57:3-4.  На противагу праведникам, про яких іде мова у віршах 1-2, решта ізраїльтян активно долучалася до хибних релігійних практик, запозичених у сусідніх язичницьких народів, у тому числі до ворожбитства («чарівниці», від ‘ анан ; див. коментарі до 2:6) та релігійної розпусти (див. Ос. 4:14). Поклоняючись богам родючості, люди вступали у статеві стосунки з перелюбниками й блудницями, маючи на меті вдовольнити в такий спосіб тих богів та випросити в них родючості для своєї землі, худоби і родини. Такі ізраїльтяни глузували з праведних, у той час як самі чинили ганебне. Цими діями вони, проте, відкрито демонстрували свою непокору Богові («діти непокори»).

57:5-8.  Місця ідолопоклонства знаходилися на пагорбах, мабуть, для того, аби люди могли відчувати, що знаходяться ближче до своїх богів. Часто такі місця були розташовані в густих лісах, що символізували родючість, яку шукали ідолопоклонники. Отож, як написав Ісая, люди віддавалися розпусті «коло дубів» (див. 1:29). Іноді вони також долучалися до принесення в жертву «дітей» у спробі відвернути від себе гнів численних богів (див. Єз. 20:31; Ос. 13:2). Вони приносили «дари» чужим богам і на високих пагорбах підносили «жертви», де в тому числі займалися релігійною розпустою (Іс. 57:6-7). Їхні домівки мали бути осередками науки про Господа, а люди зробили їх місцями ідолопоклонства й «блудування» (вірш 8). (Див. застосування язичницьких знаків за Божим наказом у Втор. 6:9.) Слово «ложе» символізує тут ідолопоклонство (яке часом ототожнюється з духовним перелюбом).

57:9-10.  Поклоніння аммонійському богові Молоху іноді супроводжувалося принесенням в жертву дітей (2 Цар. 23:10; Єр. 32:35), тим часом як мандрівка «послів» у Аммон з метою поклонитися їхньому богові також бувало призводила до їхньої загибелі («ти пускала їх аж до Шеолу»). Та навіть з огляду на всі ці труднощі люди не бажали покинути свої грішні дороги. Вони просто відновлювали свою «силу» і продовжували грішити.

(4) Неспромога ізраїльтян пам’ятати Бога. 57:11-13.  Більшість ізраїльтян забула істинного Бога, вочевидь, тому, що Він начебто «мовчав». Отож, використовуючи глибоку іронію, Господь сказав, що Він відкриє їхню «справедливість і … вчинки». Коли їхні начебто праведні вчинки об’являться, то всі побачать, якими насправді вони були. Й тоді ці їхні вчинки жодним чином «не допоможуть» їм перед Господом. Далі, як Бог саркастично зауважив, вони можуть взивати до своїх кумирів (ідолів), однак Він «розвіє» їх усіх, неначе «вітер». На противагу ж їм, ізраїльтяни, які покладаються на Господа, успадкують «землю» (див. Пс. 25:12-13; 37:9, 11, 22, 29; 69:35-36), тобто отримають матеріальні благословення, в тому числі й змогу поклонятися на храмовій горі (той «посяде Мою святу гору»; див. коментарі до Іс. 11:9), яка знову належатиме ізраїльтянам.

(5) Господня обіцянка прощення. 57:14-21.  Заклик приготувати «дорогу» для віруючого «люду» нагадує текст віршів 40:3-5, де йдеться про шлях, який слід розрівняти для Господа. Тепер віруючі простують до Господа. Проте, хоча Він і «Всевишній» (див. 6:1), «Вічноживий» та «Святий» (див. 6:3), Він товаришує («Я живу») «й із скрушеним і смиренним духом» (див. 66:2). Його осуд та гнів не триватимуть «довіку», бо Він – милостивий. Колись Він мусив бути жорстким зі Своїм народом, аби приборкати їх жадібність та прагнення в усьому бути незалежними від Нього. Та коли вони каються, Він пробачає їм і дає зцілення, провід та «втіху». Отож, прощені отримують «мир», а «безбожники» ніколи не мають ні спокою, ні миру (див. 48:22), і зрештою їх буде покарано за те, що не хочуть навернутися до Господа.

В. Здійснення та завершення відновлення (част. 58-66)

У цьому заключному розділі з дев’яти частин Ісая розглянув і поточні часи, і майбутні. За його життя більшість була неправедною (част. 58). Через зіпсованість ізраїльтян ініціатива щодо відновлення народу мала походити від Бога (част. 60). Отож, зрештою мир та процвітання таки запанують й у Ізраїлі, і по всій землі (част. 60). Далі Ісая написав про прихід Месії та Батька (61:1-63:6), а також про молитву народу і відповідь Господа (63:7-65:25). Насамкінець пророк знову згадав про те, що Бог сповнить обітниці, які дав Ізраїлю, в тому числі і щодо всіх народів на землі (част. 66).

1. ВІДНОВЛЕННЯ ЯК ІНІЦІАТИВА БОГА (част. 58-60)

а. Важливість послуху (част. 58)

(1) Нагадування про гріхи народу. 58:1-2.  Бог закликав вісників іти до ізраїльського народу та розповісти йому про «його злочини» (див. 1:2, 5; 53:5, 8; 59:13) і «переступи». «Немов сурма», що привертає увагу людей, ці вісники мали кричати. Зовні здавалося, що ізраїльтяни дійсно «хочуть … знати» Бога і «хочуть, щоб Бог був близько», та насправді все було не так.

(2) Запитання людей. 58:3а.  Люди запитали Господа, чому вони все ще зазнавали труднощів, якщо начебто робили все, як вимагав того Господь. Вони постили і вгамовували свої бажання, однак боялися, що Бог не бачить цього і не знає про це. Вочевидь, вони гадали, що демонструючи лише зовнішні прояви своєї релігійності (без щирої віри), можна отримати благословення.

(3) Відповідь Господа (58:3б-14). Господь відповів, що Його більше цікавить їхній щиросердний послух, а не виконання обрядів. На жаль, вони, як і багато людей взагалі, плутали обрядовість зі станом душі, зовнішні дії зі щирим послухом.

58:3б-5.  Їхнє пощення не змінювало їхнього поганого ставлення до інших. Вони нехтували потребами інших людей, пригноблювали своїх «робітників» (див. Втор. 24:14-15; Як. 5:1-6), сварили їх і «немилосердно» били. Тому їхні молитви не буде «чути на небі», бо «такий піст» не «до вподоби» Господеві. Вони мали «схиляти» перед Господом не лише свої голови, але й серця.

58:6-7.  «Піст» мав спонукати людину чинно виконувати Божі настанови. У Старому Завіті лише один піст був обов’язковим – на щорічний день Покути (Лев. 16:29, 31). Інші пости були започатковані вже після падіння Єрусалиму (Зах. 7:3, 5; 8:19). Тим часом як ізраїльтяни начебто дотримувалися різних постів, вони не  виконували інші обов’язкові  Божі настанови. Тому Бог і нагадав їм про них, а саме що слід бути справедливим (Іс. 58:6) та відкритим із потребуючим – «з голодним» (див. вірш 10), бідним, безпритульним та голим (вірш 7). Ізраїльтяни мусили ставитися один до одного, як до членів однієї великої сім’ї, яка колись перебувала у єгипетському рабстві. Тому вони не мали права ховатися «від брата» свого. Коли людина ділиться з потребуючим, це слугує нагадуванням про те, що абсолютно все, чим вона володіє, насправді належить Господеві.

58:8-12.  Якщо люди будуть щиро праведними (й об’являтимуть це через справедливе ставлення до інших та милосердя, вірші 6-7), «тоді … Господь» благословить їх (див. Втор. 28:1-14) світлом (яке часто символізує благословення; див. Іс. 58:10), одужанням (духовним відновленням), праведністю (найвищими її проявами), захистом від бід і відповідатиме на їхні молитви (вірші 8-9а). Якщо вони усунуть «із-посеред себе утиск», плітки й допомагатимуть потребуючим (див. вірш 7), тоді Господь, благословляючи їх (даруючи їм «світло»; див. вірш 8), дасть їм ще й провід, ситість, силу, родючість («мов джерело») і матеріальне відновлення («відбудовані руїни»).

58:13-14.  Святкування суботи було показником вірності Завітові Мойсея (див. коментарі до 56:4-6). Виконуючи всі вимоги щодо святкування святої суботи («день святий»), людина засвідчувала, що визнає важливе значення поклоніння Богові, і показувала, що покладається на Бога у плані матеріального забезпечення на час утримання від праці. Ставлячи Бога на перше місце та не шукаючи способу зробити щось згідно з власним бажанням, людина віднайде «розкіш», і не лише у плані духовного спасіння («Я повезу тебе … узвишшями»), але й також у процвітанні («Я … нагодую тебе спадщиною»). Й усе це дійсно буде, «бо уста Господні так сказали» (див. 1:20; 40:5).

б. Спасіння як Божа ініціатива (част. 59)

Через зіпсованість ізраїльського народу ініціатива щодо національного спасіння й процвітання мусила походити від Бога. У част. 59 Господь знову розповів про гріхи народу та Свій дар спасіння з огляду на Завіт Авраама.

(1) Божа змога порятувати. 59:1.  Пророк нагадав ізраїльтянам, що Господь спроможний порятувати їх попри всі важкі обставини. Він достатньо могутній (Його «рука [див. вірш 16; див. коментарі до 40:10] … не закоротка») і турботливий («вухо Його не глухе, щоб чути»). Це означає, що ізраїльтянам потрібно лише звернутися до Бога і Він прийде їм на допомогу.

(2) Духовна зіпсованість ізраїльтян (59:2-15а). 59:2-8.  Однак, хоча Господь і міг порятувати їх, їхні «беззаконня … відлучили» їх «від Бога» (див. Пс. 66:18; Прип. 28:9). Він міг і «чути» їх (Іс. 59:1), та не хотів (вірш 2). Отож, гріх не дає змоги отримати відповіді на молитви (див. Пс. 66:18). Тут йдеться про гріх убивства, гріх зведення наклепів, гріх несправедливого ставлення до інших (див. Іс. 59:9, 11, 14-15), а також гріх плекання злих намірів (вірші 3-4). Їхні дії були немов зміїна отрута, адже завдавали шкоду іншим. Як крізь «павутиння» все можна побачити, з огляду на що воно «не придатне на одежу» (вірш 6), так Бог бачить крізь «учинки беззаконні» людей, які їх заподіяли, і покарає їх. Кваплячись чинити зло, ізраїльтяни несли лише «спустошення» та згубу (вірш 7) і повсякчасно ходили «кривими дорогами», а тому й не знали «миру» (див. 48:22; 57:20-21).

59:9-15а.  Тут пророк, використовуючи займенник першої особи множини («нас», «ми», «наші» тощо), ототожнив себе з народом (див. 6:5). Ізраїль був настільки духовно зіпсований, не шанував ні «право» (див. 59:4, 11, 14-15), ні «справедливість», що жив, неначе «в темноті», і був, немов «сліпі» та «мертві». Внаслідок цього пригнічені «ведмедями» ревли або, в жалобі, «голубами» воркували. Вони шукали «суду» й допомоги, але не віднаходили ні те, ні інше (вірш 11). Далі Ісая засвідчив, що ізраїльський народ вчинив чимало «переступів», зумисно бунтував (див. 1:5; 58:1) проти Господа, плекав неправду, несправедливість та нечесність (59:12-15а).

(3) Обіцянка Господа допомогти ізраїльтянам (59:15б-21). 59:15б-16а.  Через зіпсованість ізраїльтян (вірші 2-15а) ніхто, крім Господа, не міг порятувати цей народ. Обурившись їхньою несправедливістю («що суду немає»; див. вірші 4, 9, 11, 14), Бог зрозумів, «що нема нікого», хто б заступився за них. Ісая не мав тут на увазі, що Господь не хотів втручатися, а лише те, що Ізраїль був цілковито неспроможний самостійно собі допомогти. Лише Бог міг йому зарадити. Це справджується у стосунку до спасіння в усі часи. Ніхто не може спасти себе сам. Лише Бог може пробачити людині її гріхи та змінити її зсередини.

59:16б-20.  Скориставшись Своєю потугою («тоді Його рамено з’явилось»; див. вірш 1 й коментарі до 40:10), Бог дав Ізраїлю «спасіння» – і духовне, і тілесне. Наче воїн, Бог іде на бій за Свій народ. «Справедливість» у Нього – броня, а «спасіння» – «шолом» (див. як Павло використав ці образи в Еф. 6:14, 17). Бог також «надягнув відплату» й «горливістю, немов плащем, покрився». Цей вірш (Іс. 59:17) означає, що Бог дає справедливість і спасіння (див. вірш 16) Своєму народові, коли ревно відплачує Своїм «ворогам» (вірш 18). З огляду на це всі люди на землі визнають «Його славу», всемогутню велич і потугу («як бистрий потік»). Коли Господь покарає Своїх ворогів (за Другого Пришестя Христа), Месія піде в Сіон. Він буде «Викупителем» (див. коментарі до 41:14) для тих ізраїльтян, «що навернуться» до Нього з каяттям (59:20). А народ, отримавши надію на щасливе майбутнє, і дійсно матиме неабияку спонуку покаятися.

59:21.  Коли повернеться Месія, щоб карати (вірш 18), Він утвердить Свій Завіт (який деінде називається Новий Завіт, Єр. 31:31), виллє Свого Духа на віруючих ізраїльтян (див. Єз. 36:27а; Йоіл. 2:29) і вкладе в них Свої слова (Єр. 31:33-34; Єз. 36:27б).

в. Майбутні мир і процвітання (част. 60)

(1) Божа слава в Ізраїлі. 60:1-3.  Завдяки відкупній діяльності Господа (59:19а, 20-21) на Ізраїль зійде «світло» (благословення), і тоді він – осяйний Ізраїль – стане духовним світлом для всіх народів на землі, об’являючи їм Боже слово та Його неперевершену славу. Таким чином він слугуватиме знаряддям усунення духовної темряви, що «окриває землю» (див. 29:18; Йн. 12:35; Діян. 26:18; Рим. 2:19; Кол. 1:13; 1 Пт. 2:9). Коли Господь повернеться, щоб жити серед Свого народу (Іс. 60:2), інші «народи» потягнуться «до … світла (до благословення спасінням від духовної темряви)» Його слави (див. вірші 19-20) й прийдуть за ним у Ізраїль. Усе це трапиться за часів тисячолітнього правління Христа. Хоча всі люди, які ввійдуть у тисячолітнє царство, будуть порятовані, за тисячу років його існування тут народиться чимало людей. І багато з них прийде до спасіння завдяки Божій діяльності на користь Ізраїлю.

(2) Багатство Ізраїлю. 60:4-9.  На початку тисячолітнього правління Христа, коли ізраїльтяни знову збиратимуться докупи на своїй землі, «сини» Ізраїлю прибуватимуть «здалека» (див. вірш 9). Тоді ж ізраїльтяни матимуть ще один привід для радощів, адже відкуплені люди з інших «народів» (вірш 5; вівці в Мт. 25:31-46) прагнутимуть приєднатися до ізраїльтян у їхньому поклонінні в Єрусалимі (див. Зах. 14:16-19). Ці народи привезуть із собою «скарби» та багатство в Ізраїль (див. Іс. 60:11; 61:6; Аг. 2:7-8; Зах. 14:14), як-от «золото й ладан, … вівці …, … барани» та срібло (Іс. 60:6-7, 9). Серед «народів», що прийдуть із цими скарбами, будуть: (а) народ «з Мідіяну», що мешкав на землях у південному керунку від Мертвого моря; (б) люди «з Ефи», які були споріднені з мідіянами, оскільки Мідіян був батьком Ефи (Бут. 25:4; 1 Хр. 1:33); (в) жителі «Шеви», які, вочевидь, ототожнювалися з савеями, що мешкали у південно-західному регіоні Аравії (див. коментарі до власної назви Сава в Іс. 43:3); (г) кедарці, що жили в північній Аравії; (ґ) невайоти – також, певно, аравійський народ (Невайот був найстаршим сином Ізмаїла, Бут. 25:13); і (д) народ з Таршішу (який знаходився, ймовірно, у південно-західному регіоні Іспанії; див. коментарі до Іс. 23:1), чиї «кораблі» привозитимуть не лише скарби, але й також ізраїльтян. Частину цього багатства використають для пожертв (60:7; див. 56:6-7), а частину – для оздоби храму (див. 60:13), звісно ж, тисячолітнього храму (Єз. 40-43). Всі ці скарби, привезені поквапом (Іс. 60:8), будуть для вшанування Господа, який об’явить Свою славу в Ізраїлі (див. вірш 21; 35:2; 46:13; 49:3; 55:5; 61:3; 62:3).

(3) Визнання Ізраїлю. 60:10-14.  Ізраїль стане головною політичною, економічною, релігійною і соціальною силою на землі. Чужинці та язичницькі «царі» (див. вірші 3, 11) допомагатимуть відбудовувати «мури» Єрусалиму, що стане свідченням Божої ласки і співчуття, які прийдуть на зміну Його гніву (див. 57:16-18). Потік скарбів у Єрусалим не припинятиметься (60:11). А будь-який народ, що насмілиться повстати проти Ізраїлю, буде знищений «дощенту» (вірш 12).

Навіть дерево везтимуть із «Ливану» для храму, «щоб прикрасити» його і зробити надзвичайно гарним та вартим Господа (див. вірш 7). Бог назвав цей храм Своєю святинею  і місцем, «де покояться» Його «ноги». Люди з тих народів, які колись зневажали Ізраїль, визнають, що Єрусалим або Сіон – то Боже вибране місто, місце, де мешкає Він Сам.

(4) Праведність Ізраїлю (60:15-22). 60:15-16.  Впродовж цього благословенного періоду часу праведність пануватиме на всій землі. Народи, які в минулому «покинули й зненавиділи» (див. вірш 14) Ізраїль, тепер будуть пишатися ним. Наче немовля, яке смокче «молоко» своєї матері, так Ізраїль буде «усмоктувати … скарби» народів (див. вірш 16; див. вірші 5, 11; 61:6). Це благословення спонукає ізраїльтян ще більше впевнитись у тому, що «Господь» дійсно унікальний Бог усього світу, їхній «Спаситель» (див. коментарі до 43:11), «Викупитель» ( див. коментарі до 41:14) і «Потужний Якова» (див. 49:26).

60:17-22.  Серед скарбів, які привозитимуть у Єрусалим (див. вірші 5-9), буде не лише «золото» та «срібло», але й також «мідь» і «залізо». В місті запанує мир та радість. Окрім того, Господь боронитиме його як його Світло та Слава (вірш 19; див. вірші 1-2). Єрусалимський «народ» буде праведний, справедливий, Богові «на славу» (див. вірш 21; див. коментарі до вірша 9) і численний (вірш 22). Тисячолітнє царство Месії дійсно стане тим, чого багато людей так палко прагне.

2. ПРИХІД МЕСІЇ ТА ПРИХІД БАТЬКА (61:1-63:6)

а. Прихід Месії (част. 61)

61:1-3.  У вірші 1 згадуються всі три Особи Святої Трійці: «Дух», Господь Бог і Месія. На те, що слово «Мене» стосується Месії, вказують наступні чинники: (1) Зв’язок між Святим Духом і помазанням. Після миропомазання двоє ізраїльських царів – Саул і Давид – отримали благословення Духом (1 Сам. 10:1, 10; 16:13). Подібним чином і Христос був помазаний Святим Духом (Мт. 3:16-17), щоб стати Царем Ізраїлю. Власне кажучи, слово «Месія» є перекладом до давньоєврейського слова масіах , що означає «Помазаний», а слово «Христос» ( хрістос , від хріо , «помазувати») – це переклад слова масіах  грецькою мовою. (2) Уривок (Іс. 61:1-2а), який Ісус (Лк. 4:18-19) зачитав у стосунку до Себе. (3) Завдання Помазаника, що тотожне діяльності Ісуса: «принести благу вість», «лікувати» і звільняти (Іс. 61:1; див. 42:7), «проголосити … благовоління», відплату (61:2) і «потішити» (вірші 2-3). Коли Ісус читав цей уривок, то спинився посеред речення, відразу після слова «благовоління» (див. слово «сприятливий» у Лк. 4:18-19). Зробивши це, Він показав, що виконає Своє завдання не за одне, а за два пришестя. Під час Свого Першого Пришестя Він сповнив те, про що йдеться в Іс. 61:1-2а, а за Свого Другого Пришестя здійснить те, про що говориться у віршах 2б-3. Коли Він повернеться, то покарає невіруючих (Міх. 5:15; Одкр. 19:15-20). І цей день стане днем Господньої «відплати» (див. Іс. 34:8; 35:4; 63:4). Однак тоді ж Месія потішить ізраїльтян, яких суворо переслідуватимуть впродовж періоду Великих Страждань, себто незадовго до приходу Месії (див. Дан. 7:21; 24-25; Одкр. 12:13-17).

Коли прийде Месія, Він оберне смуток віруючих ізраїльтян на радість, про що як про незаперечну істину неодноразово згадував Ісая. «Замість попелу», яким люди посипали собі голову на знак жалоби (див. 2 Сам. 13:19; Ест. 4:1; Дан. 9:3), Він дасть «їм вінець», а «замість жалобної одежі» – «єлей (оливкову олію) веселощів», що допоможе їм позбутися «пригніченого духу» (див. Пс. 23:5; 45:7; 104:15; Проп. 9:7-8; Мт. 6:17; Євр. 1:9). Ізраїльтяни будуть праведні, справедливі (див. Іс. 54:14; 58:8; 60:21; 62:1-2) і, мов міцні дуби, демонструватимуть Божу «славу» (див. 35:2; 46:13; 49:3; 55:5; 60:9, 21; 62:3).

61:4-9.  За Другого Пришестя Месії ізраїльтяни «відбудують» свої «зруйновані» міста, навіть ті, що були повалені багато років тому. Вони будуть настільки шановані, що язичники («чужинці» і «сторонні») приєднаються до них (див. 14:1; 60:10) та «будуть у» них пастухами, «хліборобами й виноградарями». Оскільки ізраїльтяни зватимуться Господніми священниками, кожен з них знатиме Господа, матиме доступ до Нього і слугуватиме посередником між Богом та іншими людьми, як колись священники-левіти. Таким було завдання Ізраїлю щодо всіх народів на землі ще від самого початку (Вих. 19:6), та, на жаль, цей народ не виконає повною мірою даний обов’язок до тисячолітнього правління Христа. Народи нестимуть свої «скарби» в Ізраїль (див. коментарі до Іс. 60:5, 11). Слово «вдвоє» стосується спадщини, яку отримає найстарший у родині син від свого батька (Втор. 21:17). Найстарший син користувався особливою пошаною. Подібним чином і Ізраїль, як первісток Господа (Вих. 4:22), буде вшанований. З огляду на ці благословення, а також те, що Бог укладе «з ними (з ізраїльтянами) союз вічний» (Новий Завіт; див. Єр. 32:40; Єз. 16:60; 37:26; Євр. 13:20), люди звідусіль визнають, «що вони» дійсно Божий особливий народ («рід», вірш 9).

61:10-11.  У цих віршах пророк говорить від імені відкупленого останку, який возрадується (див. коментарі до 9:2) у відповідь на Божі благословення, що згадуються у 61:1-9. «Спасіння» і справедливість змальовуються тут в якості людської одежі (див. 59:17 щодо Божої одежі). Іншими словами, ізраїльтяни матимуть спасіння (як Божий відкуплений народ) та справедливість (себто житимуть згідно з Божими постановами; див. 58:8; 60:21). Змальовуючи майбутню радість і благословення ізраїльтян, Ісая використав образ молодого, «що себе вінцем прикрашає», та молодої, «що дорогоцінностями себе оздоблює». Бог «виростить справедливість» ізраїльтян (тобто зробить її відомою) «перед усіма народами» (див. 61:11; 62:1-2), «як земля», що «вирощує свої рослини».

б. Приготування до приходу Господа (част. 62)

У даній частині йдеться, головним чином, про приготування до приходу Господа і до відновлення Його народу, й таким чином тут отримують своє продовження думки, озвучені в 40:3-5, 9.

62:1-5.  Цікаво, хто саме виступає промовцем у цих віршах: Месія, Господь (Бог Отець) чи пророк? Оскільки займенник «Я» у вірші 6 належить, скоріш за все, Отцеві, то й вірші 1-5 промовляє, вочевидь, Він. Господь проголосив, що й надалі діятиме на користь «Єрусалиму», допоки його «спасіння, … справедливість» і «славу» не «побачать» усі інші «народи» світу (див. 61:10-11) і не «зватимуть» його «вже новим ім’ям». Тут не озвучується, що це за ім’я, однак декілька імен згадуються дещо згодом, у 62:4, 12 (див. 60:14). На стародавньому Близькому Сході імена часто позначали бажану або поточну вдачу людини. Тому той факт, що персоніфікований Єрусалим матиме нове ім’я, означає, що він матиме нову і праведну вдачу. Як корона чи вінець слугує прикрасою на голові в людини, так Єрусалим буде окрасою для Господа. Він демонструватиме Його «славу» (див. 35:2; 46:13; 49:3; 55:5; 60:9, 21; 61:3), себто його мешканці об’являтимуть Його вдачу через свою поведінку.

Нові стосунки Єрусалиму з Богом порівнюються тут з радістю новоствореного шлюбу. Його вже «не зватимуть більше Покинутою» (див. 62:12) чи «Полишеною» землею, що колись характеризувало це місто, а лише «Моя у ній утіха» й «Заміжня». Тут знову житиме багато людей, чому Бог невимовно «радітиме».

62:6-9.  У давнину сторожа стояла «на … мурах» (часто у вежах), аби стежити за тим, чи не наближається ворог. Перебуваючи на службі, вони ніколи не спали. Праведні ізраїльтяни, мов ця сторожа, мали завжди бути пильними заради Єрусалиму. Вони мусили не давати ні собі, ні Богові («Йому») «спокою, аж покіль (Він) не відновить» Єрусалим, тобто вони мали повсякчас просити Бога, щоб це місто стало «славним» на «землі» – настільки благословенним Богом, аби люди всього світу славили його (див. 60:15; 61:11).

Праведні ізраїльтяни (сторожа) мали за обов’язок нагадувати Богові про Його обітниці, знаючи, що це – саме те, чого Він бажає. Божі люди мусять молитися до Нього навіть за те,  що Бог пообіцяв їм. Ісус чітко дав це зрозуміти, коли навчав Своїх учнів молитися за прихід Божого царства (Мт. 6:10). Відновившись, Єрусалим «уже більше» не стане здобиччю своїх ворогів (Іс. 62:8-9). Бог засвідчив це Своєю обітницею («поклявся правицею Своєю») і Своєю потугою («раменом Своїм потужним»; див. коментарі до 40:10).

62:10-12.  Вірші 10-12 написані так, наче Господь уже простує до людей, тому Його народ має бути готовий. Повторення велінь – «ходіть, ходіть» і «насипайте, насипайте» – передають відчуття поспіху. Народ мусить поквапом духовно приготуватися до Його приходу (див. коментарі до 40:3-5, 9). Фраза «виставте стяг» описує спосіб проголошення якоїсь новини. Отож, народи мають бути повідомлені, що Господь прямує у Єрусалим. Коли Він прибуде, звістка про це мусить дійти «аж до кінців світу» (див. коментарі до 5:26), а саме що Він, «Спаситель» Ізраїля (див. коментарі до 43:11), прийшов, щоб нагородити єрусалимлян Своїми благословеннями. Нові імена народу міста (який «назвуть Святим Народом, Викупленцями Господніми» і «Пошукуваним») засвідчують нову вдачу, яку матиме Ізраїль. Завдяки Божому відкупленню цей народ стане святий (Вих. 19:6; Втор. 7:6), і язичники охоче відвідуватимуть це місто. Більше ніколи воно не буде «покинутим» (Іс. 62:12; див. вірш 4; 60:15; Зах. 14:11).

в. Прихід Господа (63:1-6)

63:1.  Коли Господь повернеться, два запитання непокоїтимуть людей: «Хто ж це?» (вірш 1) і «Чому шати Твої багряні?» (вірш 2) Він прийде «з Едому» (див. 34:5-9), де мешкав (у південно-східному керунку від Ізраїлю) грішний народ, який часто завдавав клопоту Божому народові, через що Господь неабияк гнівався на нього (Мал. 1:4), і «з Боцри», міста в Едомі (сучасного селища Бузайра). Простуючи звідти, Бог матиме «багряні» шати (вірш 2), бо «заплямив» їх кров’ю (вірш 3) під час знищення Своїх ворогів (вороже налаштованих «народів», вірші 3, 6) в Едомі. Фраза «величний у Своїй одежі» характеризує потугу Господа і Його славу, коли Він простуватиме в Ізраїль, щоб його спасти (див. Рим. 11:26).

63:2-6.  Господні «шати», забризкані кров’ю, будуть «багряні, … мов у того, хто топтав грона у винотоці». Слово «багряні» ( ’адом ) використовується тут як складова гри слів із власною назвою «Едом» ( ’едом ). Винотокою зазвичай слугував неглибокий спеціальний пристрій (часом просто яма у землі) з отвором з одного боку, де стояла бочка. Коли у цьому пристрої чавили виноград, його сік крізь отвір стікав у бочку. Звісно, якась кількість соку потрапляла й на одежу робітників. Коли Господь воюватиме та громитиме «народи» (див. 34:2) під час битви Армагедон (див. Зах. 14:3; Одкр. 16:16; 19:15-19), це буде Його їм відплатою (див. Іс. 34:8; 35:4; 61:2) у Його «гніві» й «досаді». Божий гнів змальовується в образі винотоки і в Одкр. 14:19-20. Хоча цей день стане останнім для Господніх ворогів, він буде і днем визволення (відкуплення й спасіння, Іс. 63:4-5) для тих із Божого завітного народу, хто навернеться до Нього.  

3. МОЛИТВА НАРОДУ І ВІДПОВІДЬ ГОСПОДА (63:7-65:25)

У даній частині міститься зворушлива молитва юдейського останку, а також вичерпна й обґрунтована відповідь Господа. Ісая писав для юдеїв у Вавилонському полоні, які вважатимуть своє поточне становище безнадійним. Вони не розумітимуть, як саме Бог може зарадити їм у їхньому горі. Однак вони пам’ятатимуть, як Господь допоміг Своєму народові визволитися з єгипетського рабства. Це власне й спонукатиме їх молитися за спасіння вже з їхнього  рабства. Відповідаючи на їхню молитву, Господь пояснив, що причина їхнього нещастя криється у їхній гріховності, і пообіцяв, що зрештою звільнить їх та приведе в обіцяне царство.

а. Молитва народу (63:7-64:11)

63:7-9.  Перш ніж озвучити свої два прохання – щоб Бог змилосердився над ними (вірші 15-19) і щоб покарав їхніх ворогів (63:19б-64:6), –  праведний останок сказав, що славитиме «Господні подвиги» та Його доброту до них у минулому. (Займенник «Я» стосується Ісаї, який промовляє тут від імені всього ізраїльського народу.) Перебуваючи в неволі та згадуючи, як Бог колись допоміг їхньому народові вийти з Єгипту, юдеї матимуть певність, що Господеві не байдуже до них. Господь «учинив» їм («нам») тоді «ласки» (множина від хесед , що позначає прояви Його завітної «відданої любові»), що стали великим благом «для» всього «ізраїльського» народу («дому»), зі Своєї великої «любові» та зі Свого милосердя до них (вірші 7, 9). Як Божий «народ» і Божі «діти», вони спізнали Його в якості свого Спаса (див. коментарі до 43:11), коли Він, побачивши знедолених ізраїльтян у Єгипті (див. Вих. 2:23-25; 3:7), «викупив ( га’ал , «викуповувати з рабства»; див. Іс. 43:1) їх». Ангелом тут виступає, скоріш за все, Господній Ангел, себто Сам Господь (див. Вих. 33:14; див. коментарі до Бут. 16:10).

63:10.  Однак, попри все, що Бог зробив для них, ізраїльтяни «зворохобились» супроти Нього. Слово «зворохобились» є перекладом не до слова паса ‘, «бунтувати або протестувати проти завітної постанови», а до слова марах , «бути сварливим, бунтівним» (див. Пс. 78:8; Єр. 5:23). Майже від самого початку своєї мандрівки пустелею ізраїльтяни бунтували проти Бога (Вих. 17:1-7). Це завдавало «смутку Духові Його Святому» (див. Еф. 4:30). В усьому Старому Завіті дана фраза зустрічається лише тут. (Див. Іс. 63:11, 13, а також коментарі до 11:2, де йдеться про Духа.) Через цей бунт Бог власне й «став з ними воювати», насилаючи на них різні лиха, нещастя та ворогів, аби, караючи, виховувати.

63:11-14.  В різні часи своєї історії ізраїльтяни, зазнаючи Божого виховного покарання, мали і мають змогу згадати, як Бог за великого Виходу застосовував Мойсея в якості «пастиря», щоб вивести їх із Єгипту Своїм «раменом (вірш 12; див. коментарі до 40:10) … преславним» та повести через море (63:11; див. Вих. 14:16), яке також згадується як «води» (Іс. 63:12) і «безодні» (вірш 13). Визволяючи ізраїльтян з Єгипту, Він «вів їх …, немов коня широким степом, … мов череду, що сходить у долину». Коли Бог дав їм спокій і провід, тоді вони й спізнали Його.

63:15-19а.  Останок благатиме Бога поглянути «з неба» на Свій народ і згадати про знедолених ізраїльтян, як колись Він згадав про їхніх праотців, що гарували у Єгипті (див. вірш 9). Ізраїльтяни палко жадатимуть вияву і Його потуги, і Його любові. Хоча вони і знехтували переданнями Авраама та Ізраїля (себто Якова), Бог все ще був їхнім Батьком (див. 64:7) і Викупителем (див. коментарі до 41:14). Каючись, останок благатиме Бога повернутися «до» них, Своїх «слуг», нагадуючи Йому про зруйнування храму (Його святині; 63:17-18). (Це – один із багатьох уривків, які містяться в част. 40-66 і показують, що хоча Ісая й жив за більш як 100 років до Вавилонського полону, він писав свої пророцтва, аби приготувати майбутнє покоління вигнанців до всього цього.) Хоча ізраїльський народ століттями належав Богові, минуло вже чимало часу відтоді, як вони перебували у відповідних стосунках із Ним та визнавали Його теократичне правління «над» собою.

63:19б-64:6.  У даних віршах занотоване друге прохання останку (перше прохання озвучене в 63:15-19а). Визнаючи свою нечистоту (64:4-6), вони проситимуть Бога розбити їхніх ворогів (63:19б-64:1-3). Вони молитимуться, щоб Господь «прорвав небо» (яке змальовується тут в якості шматка тканини), «зійшов» (63:19б-64:1; див. «споглянь», 63:15) і скарав ворожі їм «народи». «Вогонь» та кипляча «вода» описують тут, яким саме буде покарання (див. Єр. 1:13-14; Мал. 4:1, 5). Фраза «страшні чини» (Іс. 64:2) стосується, вочевидь, таких явищ, як вогонь, темрява (Втор. 4:11-13) та землетрус (Вих. 19:16-19) – всього того, що відбувалося, коли Бог дав Завіт Мойсея. І цей Бог – єдиний Бог (Іс. 64:3; див. 1 Кор. 2:10) – діє на користь тих, що вірують у Нього та «радо чинять правду». Пригадавши це, останок попросить, щоб зрештою Бог заступився й за нього. Віруючі ізраїльтяни визнають, що «згрішили» (Іс. 64:4б), були духовно «нечисті» (вірш 5а), слабкі (вірш 5б, «мов» зів’яле «листя») й не молилися (вірш 6). Однак вони не звинувачуватимуть Бога у своєму скрутному становищі. Вони розумітимуть, що Бог «видав» їх за їхні злочини. Тому вони будуть змушені покладатися лише на відданість Бога та Його обітниці.

64:7-11.  У заключній частині цієї дивовижної молитви останок засвідчує свою щиру і непохитну віру в Господа. Віруючі ізраїльтяни називатимуть Бога своїм Батьком (див. 63:16) та Гончарем. Ізраїльтяни мали бути слухняними, як діти, і податливими, як «глина» (див. 29:16; 45:9). Тому останок буде покірно просити Господа відвернути Свій гнів від ізраїльтян та поглянути на них (див. 63:15) як на Свій власний народ. Останок пригадає Богові, що ізраїльські «міста», в тому числі Єрусалим, знищені і навіть «храм … згорів». Він закликатиме Бога змінити становище ізраїльського народу (64:11), а саме порушити Свою мовчанку (див. 62:1; 65:6) і зрештою припинити карати його.

б. Відповідь Господа (част. 65)

Відповідь Господа на молитву останку певним чином підсумовує послання всієї Книги Ісаї. Господь сказав, що хоча Він повсякчас засвідчував Свою любов до ізраїльтян, вони зреклися Його, за що мусять бути покарані (вірші 1-7). Однак, навіть караючи, Бог подбає про те, щоб віруючий останок вцілів (вірші 8-12). Адже наслідки праведного життя відмінні від тих, які тягне за собою життя грішне (вірші 13-16). Врешті-решт Господь направду заснує Своє славетне царство на землі, в якому процвітатиме і мир, і праведність (вірші 17-25). Впродовж всієї цієї частини, як і всієї книги, пророк опосередковано просить людей вірити в Господа, в усьому на Нього, свого завітного Бога, покладатися та жити праведно.

65:1-7.  Безупинно звертаючись до Ізраїлю, Бог об’являв Себе навіть «тим, що» й не просили про це. І робив Він це лише тому, що милостивий. Бог навіть «говорив» до них: «Ось я, ось я!» Та вони не відповідали. Він завжди був готовий прийти їм на допомогу («простягав» до них «руки» Свої; Павло цитує вірші 1-2 в Рим. 10:20-21), але вони продовжували бунтувати, ходити «недобрими шляхами» і «за своїми примхами». Вони лиш дратували Бога тим, що (а) поклонялися в язичницьких «садах» (див. Іс. 1:29; 66:17); (б) вдавалися до чар (начебто запитуючи ради в померлих, сидячи в «гробах», 65:4; див. 8:19); (в) споживали недозволену їжу (65:4б; див. 66:3, 17; Лев. 11:7); і (г) були настільки пихатими, що зрештою стали для Бога такими огидними, мов «їдкий дим для … носа». Тож Бог покарає їх за всі ці гріхи. Загроза з боку Ассирії (Іс. 1-37) та Вавилонський полон (част. 38-66) – це виховні покарання. Ізраїльтяни мусили побачити наслідки своїх гріхів, і, демонструючи їх їм, Бог відплатить Своєму народові за ідолопоклонство на узвишшях («по горах … та по горбищах», див. 57:7).

65:8-12.  Хоча ввесь ізраїльський народ мав зазнати покарання (вірші 6-7), все ж він не буде винищений дощенту. Як під час збору врожаю винограду залишають кілька грон (Втор. 24:21), так і серед ізраїльтян будуть віруючі люди, що не загинуть та повернуться на свою землю («успадкують» гори Його), щоб обробляти її й знову випасати там свою худобу. «Шарон» – прибережна рівнина на південь від гори Кармель – дуже підходила для розвитку сільського господарства, а «Ахор-долина» (див. Ос. 2:15) – на захід від Єрихону – славилася розведенням овець.

Однак люди, «що покинули Господа» й занедбали храм (Його «святу гору»; див. коментарі до Іс. 11:9), приречені на смерть. Гад і Мені були богами, яким поклонялися ізраїльтяни, намагаючись дізнатися майбутнє. Щоб здобути їхню прихильність, люди викладали перед ними їжу та напої. Такі люди, як сказав Бог, загинуть від меча, бо «не зважали» на те, що Він їм «говорив», й зумисно обирали грішити далі (див. 66:4).

65:13-16.  У цих віршах дуже красномовно описується відмінність між людьми, що називаються тут «слуги» Божі, і тими, що добровільно від Нього відійшли. Його слуги «будуть їсти, … пити, … веселитися», тим часом як відступники та зреченці голодуватимуть, їх «мучитиме спрага» і вони будуть «стидатися». Божі слуги співатимуть «з радости», тоді як зреченці голоситимуть «з болю», будуть прокляті та віддані на смерть. Окрім того, Божі слуги назвуться «іншим ім’ям», себто отримають нову вдачу (див. 62:2), з огляду на що виголошуватимуть лише правдиві клятви (будуть «клястися Богом правди»; див. Пс. 31:5). Зі Своєї великої милості Бог забуде їхні «давні злидні» та гріхи.

65:17-25.  У цих віршах Господь описав тисячолітнє царство, яке тут ототожнюється з вічністю («Я творю нове небо й нову землю»). В Одкровенні, однак, зазначено, що нове небо і нова земля (Одкр. 21:1) з’являться після  тисячолітнього правління Христа (Одкр. 20:4). Скоріш за все, Ісая не розділяв ці два аспекти Божого правління та розглядав їх як єдине ціле. Зрештою, хоча тисячолітнє царство Христа й триватиме цілих 1000 років, це дуже малий відрізок часу у порівнянні з вічністю.

Про потребу у створенні нового неба і нової землі опосередковано йдеться ще в Іс. 51:6. Впродовж тисячолітнього царства Христа Єрусалим буде місцем радості (65:18). Сам Господь буде «веселитися» ним, адже в ньому «не буде … більш … ридання» й смутку (вірш 19). Хоча смерть ще існуватиме, тривалість життя збільшиться (вірш 20), люди мешкатимуть у безпеці та успішно вирощуватимуть свій виноград (вірші 21-22). Бог благословлятиме і їхню працю, і їхні сім’ї (вірш 23) та швидко відповідатиме на їхні молитви (вірш 24). Дикі звірі позбудуться жорстокості (див. 11:6-8; Ос. 2:18), й усюди запанує мир та спокій (Іс. 65:25). (Щодо фрази «на Моїй святій горі» див. коментарі до 11:9.)

4. СПОВНЕННЯ ОБІТНИЦЬ ГОСПОДА (част. 66)

Оскільки дана частина Книги Ісаї є заключною, у ній дуже доречно описується тисячолітнє царство Месії-Христа, до чого люди прагнуть споконвіків, ще відтоді, як Бог пообіцяв його Авраамові.

а. Господь високо цінує покірність (66:1-2)

66:1-2.  Бог образно змальовується тут як Особа, що сидить на престолі (див. 6:1), де «земля» – Його «підніжок» (див. Діян. 7:49). З огляду на Його неперевершену велич ніхто не може «збудувати» Йому «дім», в якому Він би мешкав (1 Цар. 8:27). Це Він  – Будівничий і Творець. Та все ж покірних людей («вбогого й скрушеного духом»; див. Іс. 57:14), які виконують Його слово, Він цінує понад Своє неживе Створіння. Так чи інакше Ісая проніс це послання через усю свою книгу. Бог хоче, аби Його народ керувався істиною, яку Він їм об’явив. Для ізраїльтян це був, перш за все, Завіт Мойсея. Звертаючи увагу людей на Боже Слово, Ісая показував їм, що вони мусять бути покірними, якщо хочуть отримати Його благословення.

б. Господь карає (66:3-6)

66:3-6.  Дивні порівняння у вірші 3 засвідчують, що тоді люди приносили жертви й офіри лише з метою продемонструвати іншим свою зовнішню обрядовість. Насправді ж вони залишалися вбивцями, гастрономічними збоченцями (див. 65:4; Лев. 11:7) й ідолопоклонниками. «Вони» ходили «у своїх путях» (див. Іс. 53:6), а не Господніх. Тому Господь суворо їх покарає. (Останні чотири рядки вірша 66:4 майже тотожні 65:12; див. коментарі там.) Люди в Ізраїлі, які вдавали, що начебто знають Господа, але які насправді ненавиділи й утискали Божий народ, осоромляться, зазнавши Його кари, коли вавилоняни зруйнують храм.

в. Господь дає життя Своєму народові (66:7-21)

66:7-11.  Ізраїльтяни повернуться на свою землю настільки швидко, що це нагадуватиме пологи, під час яких жінка народжує «сина» ще до настання пологових болів (вірш 7) або ж «відразу, як» вони розпочались (вірш 8). Якщо вже Бог щось розпочав, то Він це довершить. Так само певно, як те, що «материнське лоно» відкривається, а не закривається, щоб «породити» дитя, Бог зробить для Єрусалиму все, що Собі постановив. І це слугує неабияким приводом для радощів. Ізраїльтяни будуть «розкошувати» в Єрусалимі, як немовлята, що насичуються з материнських «грудей».

66:12-13.  Як уже неодноразово зазначалося в Книзі Ісаї, тоді в Єрусалимі запанує «мир» (див., наприклад, 48:18; 55:12), і багатства народів «потоком» ринуть туди (див. 60:5, 11; 61:6). У 66:11-12 Єрусалим порівнюється з матір’ю, тим часом як у вірші 13 Бог з’являється в образі матері, яка «утішає» своє дитя.

66:14-18.  Коли за тисячолітнього правління Христа Бог відновить Свій народ та поверне його у Єрусалим (вірші 10-13), ізраїльтяни звеселяться і почнуть процвітати, тим часом як на Божих та їхніх ворогів зійде покарання в якості вогню (див. 2 Сол. 1:7-9) і вихру, що дощенту винищить їх. Дане покарання буде справедливим та стане відплатою за їхні гріхи: за ідолопоклонство в садах (див. Іс. 1:29; 65:3) і за споживання обрядово нечистих тварин, як-от свиней (див. 65:4; 66:3; Лев. 11:7) та «мишей» (див. Лев. 11:29). Коли повернеться Месія, то виллє Божий «гнів» на «всі народи» (див. Зах. 14:3; Одкр. 19:17-18), з огляду на що ввесь світ побачить «славу» Його.

66:19-21.  Люди за межами Ізраїлю також навернуться до Господа і поклонятимуться Йому. Віруючі ізраїльтяни мандруватимуть в якості місіонерів по всьому світові й розповідатимуть язичникам про Божу «славу». Вони навідаються в тому числі до «Таршішу» (який, імовірно, знаходився на території південно-західної частини сучасної Іспанії; див. 23:1, 6, 10, 14; 60:9), «Путу» (на півночі Африки), «Луду» (на заході Малої Азії), «Мешеха», «Рошу» й «Тувала» (у північно-східних землях Малої Азії), «Явану» (Греції) й «до далеких островів». Ці та інші народи навернуться і простуватимуть у Єрусалим, щоб поклонитися в Господньому домі (у храмі; див. 2:2; Зах. 8:23). З Божої волі деякі з них навіть підуть «у священики й левіти», і це стане безумовним свідченням того, що через ізраїльтян всі народи землі благословляться (див. Бут. 12:3).

г. Господь створює нове небо і нову землю (66:22-24)

66:22-24.  Ізраїль буде таким же міцним і стійким, як «нове небо й нова земля» (див. коментарі до 65:17). Люди всіх народів («всяке тіло») поклонятимуться Господеві. Як Ісая неодноразово зазначав, ці праведники сильно відрізнятимуться від «людей, що проти» Господа «збунтувались» ( паса ‘; див. коментарі до 1:2) та які через це будуть приречені на вічні муки і страждання (див. Мк. 9:48). Таке страхітливе завершення цієї дивовижної Книги Ісаї дуже вдало вказує на те, що нерозкаяні люди мусять навернутися до Господа, єдиного Бога, Святого Ізраїлевого.

 

БІБЛІОГРАФІЯ

Alexander, Joseph A. Commentaries on the Prophecies of Isaiah . 1865. Reprint (2 vols. in 1). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1980.

Allis, Oswald T. The Unity of Isaiah: A Study in Prophecy . Nutley, N.J.: Presbyterian and Reformed Publishing Co., 1952.

Barnes, Albert. Notes on the Old Testament, Explanatory and Practical: Isaiah.  2 vols. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1950.

Bultema, Harry. Commentary on Isaiah . Translated by Cornelius Lambregtse. Grand Rapids: Kregel Publications, 1981.

Delitzsch, Franz. “Isaiah.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 7. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Gray, George B. A Critical and Exegetical Commentary on the Book of Isaiah . Vol. 1: Introduction and Commentary on I-XXVII . The International Critical Commentary. Edinburgh: T & T. Clark, 1912.

Herbert, A.S. The Book of the Prophet Isaiah: Chapters I-XXXIX . Cambridge: Cambridge University Press, 1973.

Jennings, F.C. Studies in Isaiah . New York: Loizeaux Brothers, 1935.

Kaiser, Otto. Isaiah 1-12: A Commentary . Philadelphia: Westminster Press, 1972.

_________. Isaiah 13-39: A Commentary . Philadelphia: Westminster Press, 1974.

Leupold, H.C. Exposition of Isaiah . 2 vols. Grand Rapids: Baker Book House, 1968.

MacRae, Allan A. The Gospel of Isaiah . Chicago: Moody Press, 1977.

Martin, Alfred. Isaiah: The Salvation of Jehovah . Chicago: Moody Press, 1967.

Martin, Alfred, and Martin, John A. Isaiah: The Glory of the Messiah . Chicago: Moody Press, 1983.

Mauchline, John. Isaiah 1-39 . London: S.C.M. Press, 1962.

Orelli, C. von. The Prophecies of Isaiah . Translated by J.S. Banks. Edinburgh: T. & T. Clark, 1889.

Westermann, Claus. Isaiah 40-66: A Commentary . Philadelphia: Westminster Press, 1969.

Wright, G. Ernest. The Book of Isaiah . The Layman’s Bible Commentary. Richmond, Va.: John Knox Press, 1964.

Young, Edward. The Book of Isaiah . 3 vols. The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1965, 1969, 1972.

_________. Studies in Isaiah . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1954.

_________. Who Wrote Isaiah?  Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1958.