На історію Юдейського царства вплинули ще дві події 605 р. до н.е. По-перше, цар Йоаким змінив відданість Єгипту на відданість Вавилонові після битви під Каркемішем й погодився стати васалом царя Навуходоносора (2 Цар. 24:1). По-друге, 15 серпня 650 р. до н.е. помер Набополасар, цар Вавилону. Навуходоносор повернувся до Вавилону, аби сісти на престол.

Навуходоносор зміцнював своє правління над цими територіями, назначаючи царів та беручи “заручників”, щоб забезпечити собі постійну вірність підлеглих. Протягом однієї з таких кампаній він забрав Даниїла заручником до Вавилону (Дан. 1:1-6).

Юдея залишалася васальною державою аж до кінця 601 року до н.е. В той час Навуходоносор провів іншу військову кампанію крізь Палестину. Його ціллю був Єгипет, але йому не вдалося свого досягти. Вавилонська армія зазнала величезної поразки й змушена була відступити.

Йоаким був політичним хамелеоном. Він змінив підданство з єгипетського на вавилонське у 605 р. до н.е., коли Навуходоносор переміг Єгипет. Одначе після поразки Вавилону у 601 р. до н.е. він знову змінив сторону й почав підтримувати Єгипет (див. 2 Цар. 24:1). Але це виявилося його фатальною помилкою.

У грудні 598 р. до н.е. військо Навуходоносора було вже готове до нападу. Головною метою було взяття Єрусалиму, щоб навчити його (та й, безсумнівно, інші підлеглі народи) покірності, показавши гіркі наслідки повстання проти Вавилону. Йоаким загинув під час вавилонського нападу, й на його місце царем став його син Йоахин. Йоахин побачив нерозумність протистояння Вавилону, і Єрусалим капітулював у березні 597 р. до н.е.

Навуходоносор скинув з престолу нового царя, пограбував місто й усунув з посад лідерів народу. Після всього трьох місяців царювання Йоахима було забрано до Вавилону, а його дядька Седекію призначено васальним царем.

Разом із Йоахином Навуходоносор також депортував 10000 старших народу, вмілих робітників і воїнів із Єрусалиму (див. 2 Цар. 24:12-16). Це відбулося, ймовірно, тоді, коли у Вавилон забрали і Єзекиїла. П’ять років потому він розпочав свою проповідницьку діяльність у Вавилоні.

Оскільки новий цар Юдеї Седекія був слабким і нерішучим, Юдея зрештою повністю занепала. Його 11-річне правління характеризувалося духовним спадом і політичною нестабільністю. Замість того щоб вчитися на минулих помилках, Седекія повторював їх.

Із воцарінням нового фараона (Апрія) в Єгипті у 588 р. до н.е. Юдейське царство знову повстало проти Вавилону (2 Цар. 24:20-25:1; Єр. 52:3-4). Союз підлеглих держав (Юдеї, Тиру й Аммону) не захотів більше бути під гнітом Вавилону. Відповідь на це Навуходоносора була швидкою й жорстокою. Вавилонське військо оточило Єрусалим та розпочало довгу облогу. У липні-серпні 586 р. до н.е. місто впало і було знищене.

Структура та стиль написання. У Книзі Єремії можна помітити такі чотири характерні особливості:

1. Відсутність чіткого хронологічного порядку. Як уже зазначалося раніше в підрозділі “Автор і час написання”, у книзі немає чіткого хронологічного розвитку. Єремія укладав свої пророцтва поетапно, але не хронологічно. Наприклад, багато пророцтв Єремії про покарання народів було написано на початку його проповідницької діяльності (див. 25:1, 13). Однак зміст цих пророцтв викладено майже в кінці книги (див. 46:1-49:33). Отож, слід шукати дещо іншу причину укладення пророцтв у тому порядку, в якому вони є зараз.

2. Автобіографічність. Написавши цю дуже автобіографічну книгу, Єремія показав у ній реакцію народу на свою діяльність і особисте ставлення до своїх же послань. Він тужив через невідворотне знищення (8:23; 13:17; 14:17) й скаржився на насмішки, які був змушений терпіти (20:7-10). Він також описав тут сумніви в собі (1:7-8) і часткові сумніви в Божій справедливості (12:1-2).

3. Різноманіття літературних форм. Три види літературних форм наявні у Книзі Єремії: поетичні дискурси, прозові дискурси та прозові оповіді. Розташування цих літературних форм у тексті може дати ключ до розуміння сутності структури Книги Єремії. Вони наявні в книзі за таким порядком:

Част. 1-25: Поєднання поетичного та прозового дискурсів, часом з оповіддю.

Част. 26-29: Поєднання прозового дискурсу й оповіді.

Част. 30-31: Поетичний дискурс.

Част. 32-33: Прозовий дискурс.

Част. 34-36: Поєднання прозового дискурсу й оповіді.

Част. 37-45: Оповідь у хронологічному порядку.

Част. 46-51: Поетичний дискурс.

Част. 52: Оповідь у хронологічному порядку.

Ці літературні форми розбивають зміст книги на окремі розділи. Значення цих розділів буде розглянуто згодом.

4. Логічне впорядкування матеріалу. Якщо Єремія не впорядкував свою книгу хронологічно, тоді як він це зробив? Найкращою відповіддю буде, мабуть, те, що він використав тут широке логічне впорядкування своїх текстів, аби донести своє послання до людей у всій повноті. Тобто, коли Єремія укладав збірки своїх пророцтв, він упорядковував їх логічно. Таке упорядкування дало йому змогу розкрити тему Божого суду. В част. 2-45 йдеться про Божий суд над Юдеєю, а в част. 46-51 – про Божий суд над язичницькими народами.

Різноманітні літературні форми надають додаткові ключі для розуміння розбиття Книги Єремії на розділи. Отже, част. 2-25 (де поєднані поетичний та прозовий дискурс) містять 13 пророцтв про суд над Юдеєю. Після них йдуть част. 26-29 (де поєднані прозовий дискурс та оповідь), що показують реакцію людей на послання Єремії та ставлення до нього самого. Те, що юдеї відкинули слова Єремії, зробило цей суд невідворотним. Однак, ще до того, як на людей почало сходити Боже покарання, Єремія розповів про майбутню світлу надію земель Юди (част. 30-31, поетичний дискурс; част. 32-33, прозовий дискурс). В част. 34-36 (із поєднанням прозового дискурсу та оповіді) продовжується тема нехтування пророцтвами Єремії, розпочата в част. 26-29. Знищення Юдеї стало неминучим, бо вона відкинула Слово Бога. Єремія коротко описав події, що трапилися перед, протягом та після падіння Єрусалиму, в част. 37-45 (в оповіді у хронологічному порядку). Бог звершив Свій суд над нацією через її гріх. А коли вже Божий вибраний народ не зміг уникнути кари за свій гріх, то що ж тоді говорити про решту світу? У част. 46-51 (поетичному дискурсі) Єремія звернувся до інших народів і передбачив їхнє покарання. Отож, Єремія використав різні літературні форми, аби якнайкраще викласти й передати людям своє послання.

ПЛАН

I. Вступ (част. 1)

А. Початкове роз’яснення (1:1-3)

Б. Покликання пророка (1:4-10)

В. Підтверджуючі видіння пророка (1:11-16)

1. Квітуча мигдалева гілка (1:11-12)

2. Киплячий казан (1:13-16)

Г. Нелегке завдання пророка (1:17-19)

II. Пророцтва про Юдейське царство (част. 2-45)

А. Божественний присуд для Юдеї (част. 2-25)

1. Дев’ять загальних пророцтв Єремії про суд (част. 2-20)

2. Чотири конкретні пророцтва Єремії про суд (част. 21-25)

Б. Особистий конфлікт з юдеями (част. 26-29)

1. Конфлікт із простими людьми (част. 26)

2. Конфлікт із лжепророками Єрусалима (част. 27-28)

3. Конфлікт із лжепророками у вигнанні (част. 29)

В. Майбутнє утішення землям Ізраїлю та Юдеї (част. 30-33)

1. Проголошення відродження Ізраїлю та Юдеї (част. 30-31)

2. Відродження Ізраїлю та Юдеї на прикладі (част. 32)

3. Повторне засвідчення відродження Ізраїлю та Юдеї (част. 33)

Г. Поточне лихо в Юдеї (част. 34-45)

1. Перед падінням (част. 34-36)

2. Протягом падіння (част. 37-39)

3. Після падіння (част. 40-45)

III. Пророцтва про інші народи (част. 46-51)

А. Пророцтво про Єгипет (част. 46)

1. Єгиптяни зазнають поразки під Каркемішем (46:1-12)

2. Єгиптяни постраждають від чужоземного вторгнення й підуть у вигнання (46:13-26)

3. Ізраїльтяни возз’єднаються (46:27-28)

Б. Пророцтво про філістимлян (част. 47)

В. Пророцтво про Моав (част. 48)

1. Моав буде спустошено (48:1-10)

2. Самовпевненість моавитян зникне (48:11-17)

3. На міста Моаву насунеться лихо (48:18-28)

4. Гординя Моаву буде покарана (48:29-39)

5. Моав буде повністю зруйнований (48:40-47)

Г. Пророцтво про Аммон (49:1-6)

Ґ. Пророцтво про Едом (49:7-22)

Д. Пророцтво про Дамаск (49:23-27)

Е. Пророцтво про Кедар і Хацор (49:28-33)

Є. Пророцтво про Елам (49:34-39)

Ж. Пророцтво про Вавилон (част. 50-51)

1. Оголошення покарання (50:1-10)

2. Падіння Вавилону (50:11-16)

3. Відновлення Ізраїлю (50:17-20)

4. Напад на Вавилон (50:21-40)

5. Муки Вавилону (50:41-46)

6. Божа помста Вавилону (51:1-14)

7. Боже всевладдя над Вавилоном (51:15-26)

8. Скликання народів на бій супроти Вавилону (51:27-33)

9. Божа відплата Вавилону (51:34-44)

10. Застереження тим, що залишилися у Вавилоні (51:45-48)

11. Певність падіння Вавилону (51:49-53)

12. Як Бог відплатить Вавилонові (51:54-58)

13. Символічне завдання Сераї (51:59-64)

IV. Завершення (част. 52)

А. Доля Єрусалима (52:1-23)

1. Падіння Седекії (52:1-11)

2. Зруйнування міста (52:12-16)

3. Зруйнування храму (52:17-23)

Б. Доля певних людей (52:24-34)

1. Доля тих, що були у місті під час його падіння (52:24-27)

2. Доля вигнанців (52:28-30)

3. Доля Йоахина (52:31-34)

КОМЕНТАРІ

І. Вступ (част. 1)

Книга Єремії розпочинається зі знайомства читачів із пророком. Відомості про його сім’ю та покликання до служіння пророком слугують підґрунтям для решти його книги.

А. Початкове роз’яснення (1:1-3)

1:1. Єремія надає тут певну інформацію про свою сім’ю (вірш 1) за часів своєї діяльності (вірші 2-3). Він походив “із” священників роду Аарона. Його батько, Хілкія, імовірно, не був тим первосвященником Хілкією, який знайшов відпис із Божим Законом під час царювання Йосії (2 Цар. 22:2-14). Ім’я “Хілкія”, вочевидь, було поширеним йменням і належало декільком чоловікам, які згадуються у Старому Завіті і були священниками чи левітами (1 Хр. 6:30; 26:10-11; 2 Хр. 34:9-22; Неєм. 12:7; Єр. 1:1).

Рідним містом Єремії був Анатот “у Веніяминовім краї”. Поселення Анатот знаходилося приблизно за три милі на північний схід від Єрусалима. Землі Веніямина межували з землями Юди, й межа ця загалом проходила зі сходу до заходу і повз Єрусалим (див. ІсНав. 18:15-16). Анатот був містом, яке Ісус Навин призначив священникам (ІсНав. 21:15-19). Соломон відіслав священника Евіятара в Анатот через те, що той підтримував Адонію як Давидового наступника (1 Цар. 1:7; 2:26-27).

1:2-3. Єремія народився в сім’ї священників, але почав служити пророком, коли отримав “слово Господнє”. Пророком називався той, через кого Бог прямо говорив до Свого народу. Бог покликав Єремію до служіння пророком “за часів Йосії, … царя юдейського, тринадцятого року його царювання”. Йосія став царем Юдеї у 640 році до н.е., тож 13-й рік його царювання – це 627 рік до н.е. Йосія був останнім праведним царем Юдеї. Після його передчасної смерті у 609 р. до н.е. кожен цар, який сходив на престол в Юдеї, відкидав праведність і тому не був достойним цієї високої посади. Єремія продовжував бути речником Бога аж до п’ятого місяця “одинадцятого року Седекії”, себто до липня-серпня 586 р. до н.е. Отож, служіння Єремії пророком тривало щонайменше 41 рік. Однак цей вірш, імовірно, стосується служіння Єремії народові Юди “аж до виселення Єрусалиму”, о скільки 39:11-44:30 містить відомості про служіння Єремії після серпня 586 р. до н.е.

Б. Покликання пророка (1:4-10)

1:4-5. Божий заклик Єремії до служіння пророком, хоча й короткий, містить у собі послання, аби мотивувати його на це завдання. Бог об’явив, що обрав Єремію пророком навіть “перш, ніж уклав” його “в утробі”. Слово “знав” ( иада ’) означає значно більше, ніж інтелектуальне знання. Воно вживалося щодо близьких стосунків між чоловіком та жінкою (“спізнав”; Бут. 4:1), позначало тісні взаємини (“знаю”; Ам. 3:2) та захист (“дбає”; Пс. 1:6). Перед тим як сформувати Єремію в утробі матері, Бог обрав його Своїм речником перед ізраїльтянами.

Єремію Бог “освятив”. Слово “освятив” ( кадас ) означає відділення когось або чогось задля особливого призначення. Особи чи об’єкти, відділені від усього іншого (чи посвячені або ж зроблені святими) для потреб Бога, – це, приміром, суботній день (Вих. 16:23; 20:8), намет і його оздоба (Бут. 29:44; 40:9) та священники (Вих. 29:1; 30:30). Бог обрав Єремію від самого зачаття для особливого завдання – бути “пророком для народів”. Хоча й здебільшого Єремія проголошував Боже Слово людям Юдеї (част. 2-45), його служіння як Божого речника поширилося поза її межами аж до язичницьких народів (част. 46-51).

1:6. Єремія відповів на Божий заклик із деякою невпевненістю в собі. Спершу він заявив, що не вміє “говорити”. Єремія не мав тут на увазі, що не здатен говорити фізично. Він говорив про нестачу красномовства та здатності промовляти словами та фразами, необхідними для такого привселюдного служіння.

Він також зазначив, що він – “дитина”   ( на’ар ). Це слово вживалося щодо малят (Вих. 2:6; 1 Сам. 4:21) і юних людей (Бут. 14:24). Вік Єремії в тексті не наводиться, але, можливо, пророк був на той час у пізньому підлітковому віці чи мав лише трохи більш як двадцять років. Використовуючи слово “дитина”, Єремія наголошував на своїй нестачі досвіду. Він почувався недостатньо підготовленим для того, аби бути послом Бога до народів.

1:7-10. На сумніви Єремії Бог надав три відповіді. По-перше, Він наголосив на тих повноваженнях, з огляду на які Єремія мав промовляти. Єремія не повинен був ставитися до браку досвіду як до причини уникнути свого завдання. Сам він не буде обирати слухачів, читачів чи послання. Він буде йти “до всіх, до кого” Бог його пошле, й говоритиме “все, що” Бог йому накаже. Єремії не було потреби ставати старшим красномовним лідером – він просто мав бути вірним посланцем.

По-друге, Бог підкреслив той факт, що Він захищатиме майбутнього пророка. Вочевидь, Єремія дуже переживав за власну безпеку. Його страхи, безперечно, були продиктовані самим його життям, бо люди тоді дійсно намагалися позбутися його (див. 11:18-23; 12:6; 20:1-2; 26:11; 37:15-16; 38:4-6). Все ж Бог сказав Єремії не страхатися “перед ними”, бо Він буде на його боці. Люди намагатимуться вбити Єремію, але Бог пообіцяв “врятувати” його.

По-третє, Бог показав Єремії першоджерело його пророцтв. Покликання Єремії, швидше всього, надійшло у формі видіння (див. Єз. 1:1), бо він зазначив, що “простяг Господь Свою руку й доторкнувсь .... уст” його. Таке видиме об’явлення Божої сили було Його уроком Єремії про те, що Сам Господь вкладатиме Свої “слова” йому “в уста”. Єремії не варто переживати за те, що сказати, адже Бог завжди даватиме йому слова, якими говорити.

Далі Бог підсумовував зміст послання Єремії (Єр. 1:10). Це буде послання як про суд, так і про благословення “над народами й над царствами”. Щоб описати місію Єремії, Бог використав дві метафори (див. 31:28 щодо пізнішого вживання тих самих двох метафор). Порівнюючи Єремію з селянином-хліборобом, Бог сказав, що призначив його, щоб він “викорінював (говорив про суд) … і насаджував” (звіщав про благословення). Порівнюючи Єремію з архітектором, Бог сказав, що настановив його, щоб він “руйнував, вигублював і валив” (говорив про суд) та “будував” (з віщав благодать).

В. Підтверджуючі видіння пророка (1:11-16)

Бог підтвердив Своє покликання Єремії, давши йому два видіння. Перше (вірші 11-12) акцентує увагу на природі послання, яке Єремія мав донести, а друге (вірші 13-16) – на змісті цього послання.

1. КВІТУЧА МИГДАЛЕВА ГІЛКА (1:11-12)

1:11. Перше Боже підтверджуюче видіння “надійшло до” Єремії у вигляді мигдалевої гілки. Да вньоєврейська назва мигдалевого дерева – це сакед, від слова “дивитися”, “пильнувати” чи “будити” ( сакад ). Мигдалеве дерево було названо “деревом пробудження”, бо у землях Палестини воно є першим деревом, яке дає бруньки, цвіте та плодоносить у році. Його цвіт з’являється раніше за листя, оскільки це дерево починає цвісти ще в кінці січні.

1:12. Квітуча гілка була образом Бога, який пильнував, щоб здійснилося Його “слово”. Бог використав тут своєрідну гру слів, аби ототожнити квітучу гілку мигдалю зі Своєю діяльністю. Слово “пильную” в оригіналі – сокед, що є спорідненим з давньоєврейським іменником на означення мигдалевого дерева. Видіння Єремії “дерева пробудження” нагадало йому, що Бог пильно стежив за Своїм словом, аби впевнитись, що воно дійсно збулося.

2. КИПЛЯЧИЙ КАЗАН (1:13-16)

1:13. Друге Боже підтверджуюче видіння спонукало Єремію побачити киплячий “казан”. Той казан, вочевидь, був великим і стояв на вогні, бо тут сказано, що він “кипить” (досл., “його обдуває вітер”, напуах ;   це слово означає  природний чи спричинений людиною вітер, який дує на вогонь, аби швидше закипів вміст казана). Казан виднів “з півночі”. Це   вказівка на те, що його вміст ось-ось мав вилитися на південь.

1:14-16. Киплячий казан був видінням лиха, яке “зірветься … на всіх мешканців” Юдеї. Напрям, звідки виднів казан, символізував “племена царств північних”, котрі Бог скликав, щоб покарати юдейський народ. Деякі тлумачі вважають, що Бог тоді говорив про вторгнення народів із земель стародавньої Скіфії, однак, вочевидь, значно краще трактувати сказані Господом слова як такі, що стосуються вторгнення вавилонян та їхніх союзників (див. 25:8-9). Хоча географічно Вавилон розташовувався на схід від Юдеї, війська завойовників пересувалися торговельними маршрутами уздовж ріки Євфрат, коли простували до земель Юди. Тож ці війська дійсно насунулися з півночі (див. 4:6; 6:1, 22; 10:22; 13:20; 15:12; 16:15; 23:8; 25:9, 26; 31:8; 46:24; 47:2; 50:3, 9, 41). Вони “поставлять кожне престол свій перед входом у брами Єрусалиму”, показуючи тим, що місто впаде перед ними. Єремія занотував здійснення даного пророцтва у 39:2-3, після того як вавилоняни захопили Єрусалим.

Падіння Юдеї під натиском вавилонян буде Божою карою за її ідолопоклонство. Покинувши істинного Бога й припадаючи “ниць перед ділом рук своїх”, люди Юдеї порушили свій завіт із Ним (див. Втор. 28). Гріх Юдеї призвів до її занепаду.

Г. Нелегке завдання пророка (1:17-19)

1:17-19. Після роз’яснення місії Бог повелів Єремії взятися за це завдання без страху. Це повеління звучить в тексті так: “Підпережи твої крижі!” (див. Вих. 12:11; 2 Цар. 4:29; 9:1; Лк. 12:35; Еф. 6:14; 1 Пт. 1:13). Бог надав йому потрібну силу, аби він міг вистояти “проти” всіх мешканців Юдеї. Завдяки Божій допомозі Єремія буде таким сильним, немов місто-твердиня, “немов залізний стовп” і “немов мур мідяний”. Божа сила протистояти нападам буде необхідною, бо чимало людей противитиметься посланню Єремії. Вони “війною підуть на” нього, але, як Бог запевнив, його “не подолають”.

II. Пророцтва про Юдейське царство (част. 2-45)

Цей розділ розпочинається з проголошення Єремією 13 пророцтв про Божу кару юдейському народові (част. 2-25). Далі він розповів про особисті конфлікти, котрі виникли через те, що люди відкинули його послання (част. 26-29). Божий присуд для Юдеї був тепер певний. Але перед тим, як оповісти про цей суворий присуд, Єремія озвучив Божу звістку про майбутнє утішення для Ізраїлю та Юдеї (част. 30-33). Хоч юдейський народ і піде у неволю, Бог не покине Своїх людей. Після цього послання про майбутню надію Єремія розповів про падіння Юдеї під тиском Вавилону (част. 34-45). Й опісля здійснився той присуд, про який він говорив.

А. Божественний присуд для Юдеї (част. 2-25)

Ці 13 послань включають у себе дев’ять загальних пророцтв про суд (част. 2-20) та чотири конкретні пророцтва про суд (част. 21-25).

1. ДЕВ’ЯТЬ ЗАГАЛЬНИХ ПРОРОЦТВ ЄРЕМІЇ ПРО СУД (част. 2-20)

а. Невірність Єрусалиму (2:1-3:5)

2:1-3. Перше послання Єремії було адресоване  Єрусалиму через невірність міста. Щоб наголосити на цьому, Єремія протиставив колишню вірність Юдеї (вірші 1-3) відверненню її від Бога в його дні (вірш 4-3:5). У часи Виходу “Ізраїль” любив Бога й ішов за Ним “у пустиню”. Щ оправда, й тоді Ізраїль часом виявляв свою нестійкість у вірі, коли нарікав на Бога під час блукань пустелею, але Бог у Своєму милосерді та відпущенні гріхів (Рим. 3:25) дарував їм Свою ласку. Однак здебільшого народ Ізраїлю все ж залишався вірним Богові.

Ізраїль був виокремлений з-поміж інших народів як “свята частка Господня” (див. Вих. 19:6; 22:30). Як первоплоди з урожаю належали Богові (див. Лев. 23:9-14), так і Ізраїль був обраний першим народом, щоб поклонятися Господу. Ті ж, котрі їли цю частку (нападали на цей народ), вважалися “за злочинців”, як і ті, що їли первоплоди, присвячені Господу. Тому й Бог зішле на них біду   (див. Бут. 12:3).

2:4-8. Одначе ізраїльтяни не довго були вірні Господеві. Дім Якова (синонім Ізраїлю) пішов услід “за марнотами” (ідолами, вірш 5; див. вірші 8, 11; 8:19; 10:8, 14-15; 14:22; 16:19; 18:15; 51:17-18), забувши, що це Господь “водив” його “пустинею” (2:6) й “увів у землю врожайну”. А люди “осквернили” цю “землю” своїм ідолопоклонством (вірш 7).

Єремія виокремив тут три групи людей, завданням яких було вести націю, і показав їх непослух (вірш 8). Священники, які мали б навчати людей дорогам Бога, Бога “не знали”, тобто самі ж не мали близьких дружніх стосунків із Тим, про кого проповідували (див. коментарі до слова “знав” у 1:5).

“Законники” ( ро’ім, досл ., “пастирі”) були політичними й суспільними лідерами, яких призначив Бог, щоб вони вели народ правильною дорогою й захищали його. В Ізраїлі цю функцію спершу виконували судді, а згодом – царі. Як це не іронічно, але ті, що мали вести юдеїв до Бога, самі потребували духовного напоумлення. Вони “відступились” від Того, хто дав їм це завдання.

“Пророки” – це третя група, яка мала вести націю. Але замість того щоб проголошувати слова істинного Бога про каяття й навернення, вони “ім’ям Ваала пророкували” і заохочували людей ходити “за речами (ідолами), що стати у пригоді не можуть”   (див. коментарі до 2:5). Ваал був ханаанським богом родючості, поклоніння котрому було повсякчасним каменем спотикання для ізраїльтян (див. 1 Цар. 18:18-40; 2 Цар. 10:18-28; 21:1-3).

2:9-12. Чітко показавши невіру  людей, Єремія використав художній образ судової справи, щоб ще більше наголосити на серйозності гріха Ізраїля. Бог буде “правуватися” ( ріб , правовий термін на подання судового позову; див. Міх. 6:1-2) з народом. Єремія закликав людей піти в інші землі й придивитися до відданості язичницьких народів. Чи пішли б вони “на острови кіттіїв” (на Кіпр) на заході, а чи “у Кедар” (до північних арабських пустельних племен) на сході, всюди вони б побачили одне і те ж: жоден язичницький народ не “проміняв … богів своїх”   на інших. Ідолопоклонницькі народи, що були сусідами ізраїльтян, виявилися більш вірними своїм лжебогам, аніж Ізраїль – істинному Богові Всесвіту.

2:13. Ізраїль  учинив “подвійний … злочин”. Перший гріх був гріхом відкинення. Ізраїль покинув свого Бога. Його другий гріх – гріх заміщення: народ замінив свого правдивого Бога на фальшивих ідолів. Людське серце, як і природа, не витримує порожнечі. Використовуючи образи, які зрозуміли б люди Юдеї, Єремія порівняв дії народу з тим, як певні особи покидають “джерело води живої”, замінюючи його на “копанки діраві, що води не держать”. Найбільш надійними й освіжаючими постачальниками води в стародавньому Ізраїлі були його природні джерела. Вода з них була свіжою, її чистота та прохолода вдовольняли спрагу. І навпаки, найбільш ненадійними способами зберігання води були копанки – великі ями, видовбані у твердій породі. Їх використовували для збору дощової води. Вода з копанок не була свіжою, на смак дещо солоною, а якщо дощі аж надто довго не йшли, то могла й швидко скінчитися. Що гірше, якщо в копанці з’являлася тріщина, то вона не могла втримати воду. З амінити надійне й чисте джерело проточної води на ненадійну й розтріскану копанку з солонуватою водою – м’яко кажучи, нерозумно. Але саме це зробили люди Юдеї, коли відвернулися від Бога й пішли за ідолами.

2:14-16. Віровідступництво юдеїв  потягло за собою суворе покарання. “Землю” Юди було “обернено на пустиню” під натиском чужоземних завойовників (які порівнюються в тексті з левенятами), а “міста” – спалено та “спустошено”. Згадка про Ноф (див. Єз. 30:13, 16) і Тахпанхес (див. Єз. 30:18), міста Єгипту, може стосуватися вторгнення в Юдею фараона Шішака у 925 р. до н.е. (1 Цар. 14:25-26) або ж того, як фараон Нехо убив царя Йосію у 609 р. до н.е. (2 Цар. 23:29-30). В обох випадках Єгипет переміг Юдею й обгриз їй “потилицю”.

2:17-19. Юдея не лише покинула “Господа” (вірш 13) задля поклоніння лжебогам, вона ще й відкинула Господню поміч заради зрадливих союзників. Річ у тому, що ізраїльський народ марно ходив то до “Єгипту”, то до Ассирії, намагаючись укласти угоди, які б гарантували йому безпеку (див. вірш 36; Єз. 23; Ос. 7:11), адже жодні союзники не могли захистити Юдею від її гріха. Тільки отримавши свою кару, вона зрозуміє, як зле і як гірко покидати “Господа” свого.

2:20. Духовне відступництво Юдеї характеризувалось її духовною зрадою. Описуючи Юдею як духовну перелюбницю, Єремія зобразив її нестримну хіть до лжебогів. Єремія намалював тут чотири словесні картини (вірші 20-28) Юдеї, аби показати її заблудлий стан. Перша картина – це картина про тварину, яка зламала своє ярмо. Юдея зламала своє “ярмо”, яке зв’язувало її з Господом, і пішла вслід за богами своїх сусідів-язичників (див. 5:5). “На кожному узвишші” вона спорудила собі святині для поклоніння цим божкам (див. 3:2; Єз. 6:1-7, 13). В духовному аспекті Юдея поводилася, як блудниця, хо ча слова Єремії могли також стосуватися оргій, котрими супроводжувалися поклоніння Ваалові (див. Ос. 4:10-14).

2:21. Другою картиною Юдеї, намальованою Єремією, є та, що зображає добірний виноград “з найліпшого насіння”, який Бог “насадив” і доглядав. Юдея часто зображується як Господня виноградна лоза і в Старому Завіті (див. Іс. 5:1-7; Єз. 15), і в Євангеліях (див. Мт. 21:33-46). Бог зробив для Своєї нації усе, що міг, але, незважаючи на Його опіку, вона стала паростком “лози” дикої, зіпсованої, не спроможної давати добрих плодів.

2:22. Третя картина Юдеї – це картина про людину, “гріх” (тут у значенні “пляма”) якої не змивається. Він був настільки великим, що навіть луг (розчин з певних миючих мінералів і речовин) або зола (колись люди вибілювали речі в попелі) не здатні були усунути цю пляму.

2:23-25. Четверта словесна картина про Юдею – це картина про дику тварину “в гарячому бажанні”. Як “легконога” верблюдиця, Юдея з великим завзяттям “бігала” за своїми лжебогами (щодо слова “Ваалами” у множині див. коментарі до Суд. 2:11; також див. Єр. 9:13). Немов дику ослицю,   її “хіть” до чужих богів неможливо було “спинити” .

2:26-28. Поклоніння Юдеї лжебогам осоромило її. Хоча вона дякувала за своє створення й існування ідолам із дерева (“колод”) і каменю, однак, незважаючи на те, в час “лиха” все ж мала нахабність просити Бога встати та врятувати її. Її лжебоги були безсилі, та попри те в Юдеї було “стільки” богів, “скільки” й “міст” ( див. 11:13), що показує її багатобожжя.

2:29-30. Юдея стала духовно безвідповідальною. Незважаючи на свої гріхи, вона думала собі, ніби може “перечитися” з Богом. Це – іронічне перефразування вірша 9, де Бог збирається судитися з Юдеєю. Юдея засуджувала Бога за кривду, але вона заслуговувала на такий Божий присуд, бо “всі” люди в царстві “відступили” від Нього. Бог карав людей, аби дати народові науку, але люди її “не прийняли” і навіть убивали Божих посланців – “пророків”.

2:31-33. Духовна безвідповідальність Юдеї найяскравіше проявила себе у забутті минулих чудес Бога. Люди думали собі, нібито “звільнилися”  і були незалежними від Нього. “Молода” ніколи не забуде свої весільні “убори”, які одягає під час урочистої церемонії одруження, себто під час переходу у статус заміжньої жінки, а Юдея забула свого Господа, який огорнув її опікою, прикрасив та вибрав з-поміж інших націй світу. І забула вона про Бога “безліч днів тому”. Єремія саркастично додав, що Юдея так вправно (“метко”) простувала лихою “дорогою своєю, шукаючи” блудної “любови”, що навіть найгірші з жінок могли б повчитися у неї злим вчинкам.

2:34-35. Що найгірше, Юдея багато разів проливала невинну кров. Її одяг був заплямлений кров’ю “бідних та невинних”. Коли людину було спіймано “на розбишацтві”, тобто під час пограбування, і вбито, то вбивця не вважався винним в ті часи (Вих. 22:1). Але ті, кого вбивав юдейський народ, не були вбиті за злочини, вони були без вини. Одначе Юдея, незважаючи на ті вбивства, продовжувала твердити: “Я невинна … Я не згрішила”. Цим вона й накликала на себе Божий суд.

2:36-37. Ще однією ознакою   безвідповідальності Юдеї була її нестійка зарубіжна політика. Вона постійно міняла “свою дорогу” у стосунках з іншими державами (див. вірш 18; Єз. 23). Та все ж вона згодом побачить, що будь-який новий союз із Єгиптом буде таким же невтішним, як і колишній союз із Ассирією (див. 2 Цар. 16:7-9; Іс. 7:13-25). “Господь відкинув”   ці народи, тож Юдея не могла отримати від них допомогу.

3:1-5. Єремія завершив своє перше послання, викриваючи духовний блуд Юдеї. Якщо подружжя розлучилося і “жінка” вийшла заміж за іншого, то за Законом вона вже ніколи не могла знову стати за жінку першому чоловікові (Втор. 24:1-4). Усе ж Юдея відійшла від свого Чоловіка, Ягве, і жила, як блудниця (див. Єр. 2:20), “з багатьма коханцями”. Такі дії осквернили її (див. 3:2, 9 та коментарі до 23:11). Існувала загроза, що Бог міг і не взяти Свій народ назад під опіку. Вочевидь, така відмова була б тимчасовою, бо згодом Єремія занотував Божу обітницю про відродження ізраїльського народу в світлі Нового Завіту (див. 3:18; 31:31-33).

Духовний блуд Юдеї був очевидний. Тоді важко було знайти місце, де б вона “не злягалась” у духовному плані з лжебогами (див. 3:9 і коментарі до 2:20). Її нетерпляче чекання “край дороги” було характерним для діяльності культових блудниць (див. Бут. 38:13-14, 20-21). Юдея бажала перебувати в ідолопоклонстві так нестримно, “немов” розбійник-араб “у пустині”, котрий чекав на каравани з усіляким добром, щоб їх пограбувати.

Бог карав Юдею, припиняючи “дощі” та зливи весняні (див. Втор. 28:23-24; Єр. 14), але Юдея не хотіла “соромитись”. Хоча вона й кликала до Бога: “Мій Батьку! Ти – Друг мого юнацтва”, – й просила перестати гніватися, та її заклики до небес були лише порожніми словами, що мали на меті маніпулювати Богом. Її мова велась про дружбу, але вчинки її так і не змінилися. Вона продовжувала “далі” коїти “злочини”,   як тільки могла.

б. Покаяння в світлі прийдешнього суду (3:6-6:30)

Друге послання Єремії є пророцтвом, яке вирізняється з-поміж решти і було озвучене, вочевидь, в інший у порівнянні з першим посланням час. Однак зміст цього пророцтва логічно співвідноситься з 2:1-3:5 й виступає дуже вдалим завершенням першого послання. У світлі гріха Юдеї Бог закликав народ покаятися. Загалом це пророцтво датується часом правління царя Йосії. Імовірно, його можна датувати поміж початком служіння Єремії у 627 р. до н.е. та віднайденням Закону у 621р. до н.е. (див. 11:1-8).

(1) Заклик до покаяння (3:6-4:4). 3:6-11. Бог відкрив Єремії історію двох сестер: дочки Ізраїлевої та Юдеї (див. Єз. 23). Північно-Ізраїльське царство блудувало на кожному узвишші в країні, виказуючи цим надзвичайну поширеність ідолопоклонства. Бог у Своєму терпінні все чекав, коли ж дочка “Ізраїлева” до Нього “повернеться”, але вона не захотіла й продовжила поклонятися чужим богам. Тим часом її “невірна сестра … Юдея” дивилася на гріхи Ізраїлю. У відповідь Бог дав дочці Ізраїлевій “розвідного листа” і “відіслав” її ні з чим (див. коментарі до Ос. 2:4). Єремія мав тут на увазі знищення Північно-Ізраїльського царства військами Ассирії у 722 р. до н.е. (див. 2 Цар. 17:5-20).

На жаль, “Юдея” нічого не навчилася з падіння Ізраїлю, а згодом “й собі заходилася блудувати”. Фактично, Юдея додала до гріха Ізраїлю ще й лицемірство, бо чинила ті ж самі лихі вчинки, кажучи водночас, ніби “повернулась” до Господа. Тож “зрадлива дочка Ізраїлева” все ж “показала себе справедливішою, ніж невірна Юдея”.

3:12-18. Тут Єремія зробив паузу в оповіді про покарання за гріх, щоб озвучити “слова” про покаяння й надію Північному царству. Якщо дочка “Ізраїлева” повернеться до свого Бога (див. 7:3; 26:13), Він більше не гніватиметься і явить Своє милосердя. Але люди мусили визнати “свою провину” непокори й ідолопоклонства.

Бог пообіцяв зібрати останок (“по одному з міста, по двоє з родини”) й привести його у Єрусалим (“на Сіон”; див. коментарі до ПлЄр. 1:4 та Зах. 8:3). Цей останок матиме хороших “пастирів” (лідерів; див. Єр. 10:21; 22:22; 23:1-2, 4), котрі вестимуть народ так, як того бажає Бог. І число людей неабияк помножиться на знак Божого благословення (Втор. 30:5, 9).

“Кивот ... Завіту”, втрачений після знищення Вавилоном Юдеї у 586 р. до н.е., більше “не згадуватимуть”, і нового кивоту “робити … не будуть”. Натомість на його місці буде “Трон Господній”, ім’ям котрого зватиметься місто “Єрусалим”. Варто зазначити, що Єзекиїл (див. Єз. 43:7) також змалював тисячолітній храм як майбутнє місце розташування Божого престолу. Вочевидь, Христос правитиме з храму протягом тисячолітнього періоду Свого царювання. Боже правління з Єрусалиму розповсюдиться на “всі народи”, що йтимуть туди поклонитися Йому (див. Зах. 14:16-19).

Окрім духовного зцілення, для Юдеї й Ізраїлю також настане і фізичне оновлення. “Дім Юди” та дім “Ізраїля” об’єднаються в одну націю (див. Єр. 31:31-33; Єз. 37:15-28). Вони повернуться з поневолення “в землю”, яку Бог обіцяв їхнім “батькам … у спадщину”.   Ізраїль і Юдея розділилися у 931 р. до н.е. і відтоді не возз’єднувалися в один народ перед Богом. Сповнення цієї обітниці очікує повернення на землю Христа.

3:19-20. Бог щиро бажав благословити Своїх людей. Він хотів ставитися до них, як до дітей, і повернути їм “спадкоємство”, але нація була тоді, ніби “жінка”, що “зраджує коханця (тут у значенні чоловіка) свого”.   Перепоною до відродження був сам Ізраїль, а не Бог .

3:21-25. Можливим є те, що в цих віршах Єремія змалював ідеалістичну картину  ізраїльського народу (“дітей Ізраїлевих”). Люди тужать через свій стан (вірш 21), Бог дає їм можливість покаятися (вірш 22а), і люди відчувають щирий, досконалий жаль за гріхи (вірші 22б-25). Однак Книга Єремії спонукає читачів до думки, що ізраїльтяни не захотіли слідувати за цим прикладом. Усе це чекає свого майбутнього сповнення, коли Христос повернеться як Цар (Зах. 12:10-13:1).

Даний уривок розпочинається тим, що люди плачуть та благають про поміч. Їхній “плач” був спричинений гіркотою їхніх гріхів (“бо вони викривили свою дорогу”) і тим, що вони “забули Господа, Бога свого”. В ідеальній картині покаяння, котру змалював Єремія, нація зрештою зрозуміла глибину тієї безодні, в яку впала. Бог відповів на благання нації, пропонуючи їй допомогу, якщо вона повернеться.

Відповідь дочки Ізраїлевої тут є зразком істинного покаяння. Вона свідомо забажала вернутися “до” Бога через те, ким Він є. Визнавши, що її ідолопоклонство – то “марнота”, нація зрозуміла, що лише “у Господі”, її “Бозі, Ізраїля спасіння”. “Стид” і “ганьба” її минулих вчинків змусили її признатися, що вона согрішила супроти “Господа, Бога” свого.

4:1-2. Бог пообіцяв відповісти приязню, коли Ізраїль та Юдея дійсно до Нього повернуться. Однак їхнє навернення мало бути істинним. Гидких ідолів (“гидоти”) слід було усунути “з-перед” Божих очей, а людям не можна було більше блукати за своїми лжебогами. Ба більше, коли народи Ізраїлю і Юдеї щиро покаються, Бог зішле їм Своє благословення.

4:3-4. Щоб показати  потребу в щиросердному розкаянні народу, далі Єремія використав дві метафори. Перша з них вказує на реалії хліборобського життя. Як селянин не сіє свої зерна в неорану землю, так і Бог не сіє   Своє благословення в нерозкаяні серця. “Мужі Юдеї та мешканці єрусалимські” мусили зорати затверділу землю власних сердець щирим розкаянням. Друга метафора походить від єврейського обряду обрізання. Обрізання було ознакою перебування під покровительством Божого завіту з Ізраїлем (див. Бут. 17:9-14). Та мужі ті, хоча й були обрізані фізично, мали пообрізуватися ще й серцем, щоб їхній внутрішній духовний стан відповідав їхнім зовнішнім проявам розкаяння (див. Втор. 10:16; 30:6; Єр. 9:24-25; Рим. 2:28-29).

Лише щире розкаяння Юдеї, а не лицемірні зовнішні його прояви, могло зупинити Божий “гнів”, який ось-ось мав вибухнути “вогнем” на людей. Бо коли гнів Бога розгориться, “нікому” не буде до снаги загасити його .

(2) Попередження, що суд уже близько (4:5-31). 4:5-9. Щоб  люди не вигадували собі, яким може бути Божий гнів, Єремія описав тут близьку кару як прибуття з півночі ворогів Юдеї. Тоді прозвучить заклик сурмити “сурмою”, подаючи таким чином сигнал про наближення ворожих військ (див. Ос. 5:8; Йоіл. 2:1; Ам. 3:6). У відповідь на те мешканці сіл тікатимуть “у міста-твердині”, зокрема у Єрусалим (“у напрямі Сіону”), від грізного лиха “з півночі”, яке принесе з собою “велике нещастя”.

В ійсько Вавилону в своїй жорстокості було, наче  “лев”, що виповз із “гущавини своєї”, аби “пусткою зробити край” Юди. Його вторгнення залишить міста Юдеї зруйнованими й “без мешканців”. Коли люди усвідомлять всю небезпеку, то лементуватимуть і носитимуть веретище, одежу з грубої тканини, символ жалоби (див. Єр. 6:26; 48:37; 49:3; Бут. 37:34; 1 Цар. 21:27; Неєм. 9:1; Пс. 30:12; 35:13; 69:12; ПлЄр. 2:10; Дан. 9:3), бо “палкий гнів Господній” від людей “не відвернувсь”   (див. Єр. 4:4).

“В … день” Божої кари особливо сильного жаху зазнають очільники Юдеї. Цар із князями, а також священники та пророки зомліють   від страху, коли дивитимуться на знищення своєї країни. І те знищення наступить частково й через їхню провину, адже вони не спромоглися дати народові Юдеї керівництво, котрого він потребував (див. 2:8).

4:10. Цей вірш, відповідь Єремії Богові, є одним із найскладніших для тлумачення у книзі. Пророк стверджував, нібито Бог обманув людей, пообіцявши, що у них буде “мир”, а насправді ж приставив Свій караючий “меч” аж до самої їхньої “душі”. Чи ж Бог говорив людям таким чином неправду про їхню долю? Таке тлумачення слід відкинути, тому що воно суперечить самій природі Бога (див. Чис. 23:19). Ба більше, істинні Господні пророки передбачали тоді кару, а не мир (див. Єр. 1:14-16; Міх. 3:9-12; Ав. 1:5-11; Соф. 1:4-13). Мир же передбачали в ті часи тільки лжепророки (див. Єр. 6:14; 14:13-14; 23:16-17). Тож у даному контексті сказане краще трактувати як скаргу Єремії, чому Бог дозволив узагалі цим лжепророкам проголошувати неправдиві послання.

4:11-12. Єремія повернувся до Божого сповіщення про близьке вторгнення в Єрусалим. Бог порівняв війська завойовників із палким вітром, котрий дме “з ... пустині”. Вітер впливав на життя кожного у Палестині. Освіжаючі вітри з Середземного моря допомагали хліборобам провіювати зерно й також приносили живильну росу, яка зволожувала землю влітку. Однак гарячий, сухий східний “вітер”, сирокко, який дме з пустелі, завдає людям серйозних труднощів. Ним “не” можна “провівати” зе рно, бо він “занадто сильний”. Навпаки, від сирокко могли в’янути квіти й городина (Бут. 41:6), й він міг принести неабиякі труднощі тим, котрі потрапили у зону його впливу (Йона 4:8). Єзекиїл також порівняв вторгнення Вавилону з приходом східного вітру (Єз. 17:10; 19:12).

4:13-14. Використовуючи інший художній образ, Бог порівняв вавилонське військо зі штормом, що насувається. Чужі вояки здіймалися на Юдею, “неначе хмара”, а їхні “колісниці” були прудкі, “немов вихор”. У світлі певного знищення Юдеї Бог знову милосердно закликав людей до покаяння. Якщо вони змиють “злобу” зі свого “серця”, то будуть врятовані від неминучої смерті.

4:15-18. Про   на ближення Вавилонського війська сповістять посланці “з Дану”, крайнього ізраїльського міста на півночі, та “з гори Ефраїм”, що за 30-40 миль від Єрусалиму. Ці вісники скажуть, що війська чужі йдуть “облягати” юдейські міста.

Бог послав ці війська, щоб покарати Юдею, “бо” народ “збунтувався проти” Нього. Сама ж Юдея була винна в тім, що її настигло таке лихо. Її “вчинки й” її “діяння” їй “це спричинили”.

4:19-22. Єремія ж відреагував на звістку про вторгнення сильним смутком і навіть криком. Його “серце” нило, він “ніяк не” міг змовчати, коли думав про близьку битву й горе (“нещастя”), яке вона принесе Юдеї. Єремія завершив сказане, визнаючи, що юдейський “народ” був “безглуздий” ( ’евіл, морально зіпсована людина, якій не вистачає розуміння добра і зла). Вони були, мов “діти”, і “розуму в них” не було, щоб повернутися на шлях правдивий, котрим вони мали йти. Іронічно перефразовуючи вірші з Прип. 1:2-3, автор зазначив, що люди були “розумні ( хакамім, “ мудрі”) зло чинити”, але не знали, як “діяти добро”.

4:23-28. Єремія змалював грядущий Божий суд як космічну катастрофу – протилежність до процесу Створіння. Використовуючи образи з оповіді про створення світу (Бут. 1), Єремія показав, що суд торкнеться абсолютно всіх аспектів життя. З волі Бога Юдея стала “пуста й пустошня” ( тоху  вабоху ). Ця фраза вживається для опису хаосу, котрий існував перед початком створення світу Богом (див. Бут. 1:2). “Світла”, яке наскрізь прорізало темряву під час сотворення (Бут. 1:3-5), вже “не було”. “Гори” й “горби”, здавна відділені від вод (Бут. 1:9-10), “тряслися” і “хитались” в передчутті Божого суду. Люди, “небесні птахи” й плодючі поля знову зникли . Земля стала такою ж пустою, якою була перед створенням усього живого (Бут. 1:11-13, 20-26).

Божі художні образи були настільки страхітливими, що декому могло видатися, ніби Він повністю знищить ізраїльський край. Щоб застерегти народ від такого розуміння, Бог детальніше роз’яснив їм це пророцтво (Єр. 4:27). Хоч  “уся країна” й стане “пусткою”, коли Бог каратиме людей, та все ж, як Господь Сам пообіцяв, Він не вигубить народ “дощенту” (див. 5:18). Одначе “земля засумує”,   бо Боже покарання таки зійде (4:28).

4:29-31. Коли наближалися ворожі війська, юдеї  цілими містами втікали, аби не бути вбитими. Вони ховалися “по нетрях” та “на скелі”, сподіваючись, що чужі воїни їх не помітять. Жителі ж Єрусалиму, навпаки, намагалися зодягнутися “у кармазини” з золотими прикрасами та підмалювати собі “очі красилом” (аби ті здавалися більшими). Вони таким чином прикрашалися, як блудниці, щоб спокусити вавилонян не нападати на них (див. Єз. 16:26-29; 23:40-41). Але такий план не спрацює, оскільки колишні “коханці” доньки Єрусалимської прагнули тепер “відібрати” в неї “життя”.

Коли вавилоняни пішли в наступ, Єремія зобразив дочку “Сіону” (Єрусалим) в образі “породіллі”, що “стогне” і кричить від болю, коли “вперше народжує” (див. Іс. 13:8; 21:3; 26:17; Єр. 6:24; 13:21; 22:23; 30:6; 48:41; 49:22, 24; 50:43; Міх. 4:9-10). Вона простягнула “руки” за поміччю, та, на жаль, поміч не прийшла, і її “душа … перед убивцями” умлівала.

(3) Причини прийдешнього суду (част. 5). 5:1-3. Суворий присуд спаде на Юдею через її духовну зіпсутість. Бог послав Єремію на розвідини у Єрусалим. Там пророк мав відшукати того,   хто б чесно “чинив” зі своїми ближніми та активно “шукав би правди”. Якщо він віднайде бодай одного такого, то Бог простить місто. На жаль, пошуки Єремії були навіть менш плідними, ніж колись давно у Содомі (див. Бут. 18:22-23). Люди відкинули науку, їх “обличчя … стали твердішими за камінь”, виказуючи їхнє вперте небажання “навертатись”.

5:4-6. Єремія “думав собі”, що ті, з котрими він зустрічався, були “люди прості”, неосвідчені, яких не навчали “Закону” істинного “Бога”. А от коли б піти “до знатних”, то “вони”, напевно, “путь Господню відають”. “Але” й ці відвідини принесли Єремії тільки смуток та розчарування (див. 2:8). Знатні люди стали зіпсованими, як і простий народ, та поламали “ярмо” служіння Богові (див. 2:20).

Тож Бог судитиме за те як очільників народу, так і тих, хто слідує за ними. Щоб зобразити майбутнє покарання, Єремія вжив у тексті образи трьох диких тварин. Поламавши ярмо свого Господа, Юдея зробила себе незахищеною перед кровожерливими хижаками. “Лев”, “вовк” і “леопард” є символами жорстокого нападу воїнів із Вавилону на Юдею.

5:7-9. Бог задав Юдеї два риторичні питання. Спершу Він поцікавився,  “ради чого” має їй “простити” (вірш 7), а потім запитав, чи ж “не” має Він “за те (за гріхи) … покарати” всіх мешканців її (вірш 9). Поміж цими двома запитаннями Бог змалював вдачу Юдеї таким чином, що відповідь стає очевидною. Він не міг їй простити, бо вона покинула Його й присягалася “лжебогами”. Хоча Бог забезпечував людей всілякими благами, вони, немов “жеребці гарячі”, пішли на перелюб із жінками своїх же сусідів. Бо г покарає Юдею за її ідолопоклонство й блуд.

5:10-19. Позаяк земля “Юди”, Божа вибрана виноградна лоза, перетворилася на дику й неродючу лозу (2:21), Бог заохотив завойовників пройти крізь юдейські виноградники й усунути змертвілі “парості”. Хоча нація “не” буде вигублена “дощенту”, ті, котрі не належали Господу, згинуть під час сходження кари.

Люди відмовлялися вірити, що Бог колись зруйнує Єрусалим. Натомість вони вголос твердили, що “Його немає” . “Пророки” – Єремія, Єзекиїл та інші, які передбачали Божу кару, – були, за словами тих людей, “немов вітер”. Отож, Бог сказав Єремії, що його “слова” стануть “вогнем”, котрий “пожре” тих людей. Бог приведе на Юдею “народ іздаля” (вавилонян) – народ, “мови якого” жителі Юдеї не знали. Той “народ … поїсть врожай”, худобу, “синів … і дочок” народу юдейського. Чужинці зруйнують могутні “міста-твердині”, на захист яких Юдея покладалася.

Бог знову наголосив на тому, що “не” вигубить Своїх людей “дощенту” (див. 4:27). Він збереже останок. Коли ці люди у вигнанні щиросердечно запитають, “за що”, чому їхня нація зазнала поразки, “Бог” звелів Єремії пояснити їм, що все це через те, що люди “покинули” Бога, аби служити “чужим богам” на своїй “землі”. Тому Бог змусив їх служити “чужинцям (вавилонянам) ... в землі” не своїй.   Його кара відповідала їхнім гріхам.

5:20-31. Юдея відвернулася від Бога добровільно. Хоча вона мала “очі” й “вуха”, проте не бачила й не чула (тобто не розуміла) істинну вдачу Бога (див. Єз. 12:2). Вона не захотіла боятися та шанувати Бога (див. Прип. 1:7). Хоча навіть море не переступає свої вічні границі (див. Іов. 38:10; Пс. 104:9), “народ” юдейський не забажав залишатися в межах умов Божого завіту. Люди, навпаки, “збунтувались і геть подались”. Вони не хотіли бачити Бога в ділах Його щедрих рук, які посилали їм осінні й весняні дощі для хороших врожаїв (“жнив”).

Далі Єремія виокремив у тексті деякі з гріхів тих людей. “Безбожні” люди, котрі в той час “завеличались і розбагатіли”, розставляли “сильця” на людей убогих. Вони не бажали допомагати знедоленим (сиротам і бідним). “Пророки”, котрі мали проголошувати істинно Божі слова, говорили натомість неправду. Священники, що мусили навчати народ доріг Господніх, правили, “як” хотіли, і не настановляли людей на путь істинну (див. 2:8). Але такі відступництва від праведності заохочувалися й самим народом, який “це” любив. Усі верстви суспільства полюбили зло більше, ніж праведність.

(4) Певність прийдешнього суду (част. 6). 6:1-3. Єремія знову використав образ сурм, які сповіщали про близьке вторгнення чужинців (див. 4:5-6), аби оголосити про майбутній напад вавилонян. “Діти Веніямина” (див. 1:1), що жили трохи далі на північ від Єрусалиму, мусили втікати, рятуючи власне життя. Але замість того щоб осісти в столичному місті, їм слід було втекти з “Єрусалиму” й бігти далі на південь. Звук сурм пролунає “в Текоа”, десь за 11 миль на південний схід від Єрусалиму (див. Ам. 1:1). Також запалять вогні “у Беткеремі”, зручному поселенні посеред шляху між Єрусалимом та Вифлеємом, аби дати “знак” тікати жителям тієї місцевості. Бог погрожував спустошити Єрусалим настільки, що аж “пастухи” туди “прийдуть” та “понапинають” свої “шатра”, аби випасати там худобу. Такі масштабні руйнування описує і Неємія (див. Неєм. 1:3; 2:3, 11-17).

6:4-6а. Коли вороги прибули до стін “Єрусалиму”, їм уже нетерпілося напасти. Вони сподівалися піти на місто “опівдні”, але поки завершилися всі необхідні приготування, “день” похилився і “тіні вечірні розтяглися” над містом й навколишніми долинами. Більшість військ зачекало б до ранку, щоб розпочати атаку, але вавилоняни вирішили напасти “вночі”. Бог направляв воїнів Вавилону, коли ті будували “вал” й тарани “проти Єрусалиму”, щоб розвалити його мури (див. Єз. 4:1-2).

6:6б-9. Єрусалим мусів “зазнати кари” за своє насильство. Його “лукавство” було настільки надмірним, що виливалося з нього, “як з криниці … вода”. Це місто буде зруйноване, якщо не прийме “науку” й не покається. В іншому ж випадку Бог дозволить Вавилону обібрати “останок Ізраїля” зовсім – так, як виноградар проходить “по винограднім вітті”, збираючи  виноград.

6:10-15. Єремія був неприємно вражений невірою Юдеї. Але його ніхто “не” слухав, коли він намагався попередити людей про біду, що насувалася на них. Це – перший раз із більш ніж трьох десятків разів, де в тексті зазначається, що люди не слухали Боже “Слово”. І справді, “глухе” було “в них вухо” (досл., “необрізане”), їх дратувало Боже Слово. Однак Єремія мусив сповіщати про грядущий Божий суд. Він не в силі був “його в собі тримати” (див. 20:9).

Божий гнів мав вилитися на всі верстви суспільства – від старих до малих. Люди згодом втратять свої “доми”, “поля” і навіть близьких. Усе те перейде до рук завойовників. Така кара настигне їх, бо усі верстви суспільства стали лихими. Як пророки, так і священники чинили “оману” і завдали цим народу “рану”. Рана, про котру тут говориться, – це духовна рана народу з її духовними та матеріальними наслідками (див. 8:11, 22; 10:19; 14:17; 15:18; 30:12, 15; див. “рани” у 19:8; 30:17; 49:17; 50:13). Пророки й священники все казали: “Мир! Мир!” (див. 8:11; 23:17) – хоча Бог їм такого послання не давав. Ці шарлатани зовсім не мали “сорому”, говорячи людям неправду. Ба більше, у них настільки затверділи серця, що вони навіть не знали, як “стидатись”, коли хтось викривав перед ними їхні гріхи. Бог пообіцяв, що ці лжеочільники народу “попадають”, коли місто буде знищене (див. 8:12).

6:16-21. Юдеї загрожувала руйнація, бо нація відійшла від днедавніх стежок Божої праведності. І хоча Бог заохочував її іти дорогою доброю, де вона знайшла б “спокій”, Юдея не забажала так вчинити. Пророки були, немов ті вартові, які попереджали людей про небезпеку, що насувалася, але народ не хотів їх слухати.

Юдея відштовхнула Божий “Закон”, бо міркувала собі, нібито обрядами можна замінити послух. Тому Бог і виказав Своє невдоволення ладаном, що завозився “із Шеви”, міста у південно-західній Аравії (див. 1 Цар. 10:1-13; Єз. 27:22), та пахучою тростю (напевно, тростиновим аїром; Вих. 30:23; також див. Пісн. 4:14; Іс. 43:24) “із країв далеких”. Річ у тому, що пишні “всепалення” й “жертви”, які приносилися без щирої любові до Бога, були “не до вподоби” Йому. І замість того щоб приймати таке лицемірне поклоніння, Бог пообіцяв покласти “спотики” (камені спотикання) на дорозі у народу, щоб люди спіткнулися. Про які саме  камені спотикання тут іде мова – конкретно не сказано, але, скоріш всього, Бог знову говорив про вавилонян (див. Єр. 6:22).

6:22-26. Єремія завершив своє друге послання, знову оповідаючи про ворогів

“з північної країни” (див. 1:13-15; 4:5-6; 6:1). Наступаюче військо було жорстоким та не мало “милосердя” до тих, кого брало в неволю. Це – доволі точний опис війська вавилонян (див. Ав. 1:6-11). Щойно вони прибули “верхи на конях”, то відразу були “готові … до бою проти” Єрусалиму.

Звістка про наступ вавилонян посіє в Юдеї тугу, викличе “біль, як у породіллі” (див. коментарі до Єр. 4:31). Тоді люди боятимуться залишити свої міста через загрозу загинути від ворожого меча. Натомість вони зодягнуться у вереття, грубу тканину темного кольору, яку носили в жалобі (Бут. 37:34; 2 Сам. 3:31; 1 Цар. 21:27; Ест. 4:1-4) та на знак каяття (Неєм. 9:1; Дан. 9:3; Мт. 11:21). Сум Єрусалиму буде подібний на сум тих людей, що втратили сина-одинака.

6:27-30. Бог призначив Єремію  розпізнавачем сердець, своєрідним ливарем, а люди були, немов яка руда. Коли Єремія подивився на них, то дійшов висновку, що “всі вони бунтарі запеклі”. Бог намагався очистити їх покаранням, але всі зусилля щодо очищення їх душ пішли “надармо”. “Зіпсовані” лиходії “не відділились” від суспільства в процесі очищення, тож нація стала “негодящим сріблом”. Намагання Бога навернути націю не спрацювали, тому покарання було неминучим.

в. Лжерелігійність та покарання за неї (част. 7-10)

Ці частини, відомі ще як слова Єремії при дверях храму, наголошують на Божому покаранні людей за лжерелігійність. Тоді люди вірили, що Божа кара ніколи не зійде на Єрусалим чи на них самих (див. 5:12-13) через присутність там Божого храму та через їх зовнішні прояви релігійності (див. 6:20). Слова Єремії при дверях храму зруйнували цю хибну надію та викрили фатальну хворобу ідолопоклонства, що призводить до духовної загибелі людей. Події, описані в част. 26, імовірно, описують відповідь людей на таке послання.

(1) Проповідь у храмі та лжепоклоніння юдеїв (7:1-8:3). 7:1-8. Бог закликав Єремію стати “у дверях” Єрусалимського храму й сповістити Своє послання тим, хто приходив туди “поклонитись”. Послання було подібним на те, про що щойно йшла мова: люди мали направити свої “путі” (див. 3:12; 26:13), якщо хотіли й далі жити в рідному краї.

Єремія дав відповідь на заперечення людей щодо послання. Вони вірили, що лихо до них не прийде, позаяк у Єрусалимі був розташований “храм Господній” (дане словосполучення повторюється тричі задля підкреслення їхньої віри в його оборонну силу). Юдеї розглядали “храм”   як талісман чи оберіг на удачу, який міг відвернути будь-який напад.

Одначе “Бог” не цінував споруди більше, ніж слухняність. Господній захист міг залишитися над Юдеєю тільки за умови, що люди “цілковито” виправлять свої “путі ... й учинки” (7:5; див. вірш 3). Єремія перерахував три основні пункти змін, котрі Бог хотів бачити. Перші два пункти мають стосунок до ближніх, третій – до Бога. (1) Люди “не” мали утискати безпомічних – тих, які не могли себе захистити, коли їм завдано кривду (див. Втор. 14:29; 16:11; 24:19; Пс. 94:6). (2) Не можна було проливати “безвинної крови” (див. Втор. 19:10-13; 21:1-9). (3) Й вони не повинні були ходити “за чужими богами”. Якби були дотримані ці докази вірності Божому завіту, Бог дозволив би народові “жити” на рідній йому “землі”. Коли ж люди обрали покладатися радше на будівлю храму, аніж на слухняність Божим заповідям задля порятунку, то почали звірятися “на слова оманні”, але те їм “не допоможе”.

7:9-15. Юдейська нація почувалася так безпечно тому, що вона думала собі, нібито через присутність на її території Божого храму їй було дозволено безкарно  “коїти” всілякі “гидоти”. Її лиха вдача практично перетворила храм на вертеп “розбишак” (див. Мт. 21:12-13). Однак вона не усвідомлювала, що Бог усе “це бачив” та сповна знав про її вчинки.

Єремія вказав народові на минуле ізраїльського народу, аби показати абсурдність думки, що сама лише присутність Божого храму може відвернути біду. Він попросив натовп пригадати Боже  житло “в Шіло”, де перебував “спочатку” Господній священний намет (див. ІсНав. 18:1; Суд. 18:31; 1 Сам. 1:3; 4:3-4). Люди мали подивитися, що Бог “вчинив з ним за ледарство … Ізраїля”.   Біблія не говорить про подальшу долю Шіло. Однак, коли філістимляни захопили ковчег завіту (1 Сам. 4:10-11), священники, вочевидь, подались у Нов (1 Сам. 22:11) і Шіло перестало бути центральним місцем поклоніння в Ізраїлі (див. Пс. 78:56-61). Археологічні дані теж вказують на те, що Шіло було знищене приблизно у 1050 р. до н.е., імовірно, філістимлянами.

Суть послання Єремії полягала в тому, що “те, що” Бог “учинив з Шіло”, Він учинить і зі Своїм храмом (“з цим домом”). Якщо Юдея не виправить свої дороги, Бог відкине її “з-перед” Свого “обличчя, як був відкинув” уже Північно-Ізраїльське царство (“усе потомство Ефраїма”) у 722 р. до н.е. (2 Цар. 17:5-20, зокрема вірш 20). Храм носив Боже “ім’я” (Єр. 7:10, 12, 14; див. вірш 30) у тому розумінні, що символізував Божу присутність (Його “ім’я” стосується Його об’явлених характерних рис).

7:16-20. Бог заборонив Єремії благати Його про Юдею (“не заступайся за народ цей, не благай”), бо Він уже “не” вислухає (див. 11:14; 14:11-12). Гріх нації виріс настільки, що просьби Єремії не допоможуть. Аби показати, як зіпсувалася Юдея, Бог підкреслив один із аспектів її ідолопоклонства. По всіх землях Юди сім’ї сходилися разом, аби “напекти медяників (пласкі тістечка у формі богині; див. 44:19) небесній цариці” (напевне, Іштар, вавилонській богині любові й родючості). Сім’ї також возносили “ливні жертви (зазвичай вино) чужим богам”. Варто зазначити, що такі ідолопоклонницькі обряди йшли на шкоду лише самим тим людям, котрі брали в них участь. Їхнє лжепоклоніння не шкодило Богові. Проте людям доведеться відповідати за свої вчинки, коли Божий “гнів і ... обурення” виллється на всю Юдею.

7:21-29. Люди в Юдеї приносили всі необхідні жертви, але не бажали усвідомити, що Бог на горі Синай дав зовсім іншу “заповідь”. Він звелів ізраїльтянам слухати Його й ходити дорогами, на які Він їм вказував. На жаль, ізраїльтяни “не слухати й не нахиляли вуха свого” до цієї Божої заповіді. Хоча Бог і “посилав ... часто” своїх “пророків”, щоб застерегти людей, та вони “не нахиляли свого вуха” (див. 25:4-7).

Єремії не варто було очікувати, що відповідь його сучасників буде іншою, аніж відповідь людей у далекому минулому. Бог навіть попередив Єремію, що люди “не будуть” його “слухати” .   Тож Єремія мав обстригти “волосся” на знак глибокої туги (див. Іов. 1:20; Іс. 15:2-3; Єр. 48:37; Єз. 7:18) й затягнути “жалобну пісню” ( кінах, “похоронну пісню”) про народ. Можна було вже починати жалобу, бо знищення Юдеї було певне. Бог уже “відкинув народ” на поталу Своєму гніву.

7:30-34. Бог продовжив розповідати про гріх “Юди”, який накликав на неї покарання. Люди “поставили свої гидоти” у самому Божому храмі, тож навіть Його дім став оскверненим (див. Єз. 8:3-18). Поза межами міста вони “звели узвишшя Тофету” (див. Єр. 19:6, 11-14), що розташовувалися в “долині Бен-Гіннома” (див. 19:2, 6; 32:35; також зветься просто долиною Гінном). Тут приносили в жертву дітей: палили “синів своїх і дочок своїх” (див. 2 Цар. 21:6; 2 Хр. 33:6; Єр. 19:5). Походження назви “Тофет” ( топет ) є непевним, однак, можливо, воно пішло від слова зі значенням “кухонна плита” чи “піч”. Тут наявна умисна зміна голосних: голосні зі слова босет (“сором”, “ганьба”) немовби перейшли в назву даного місця, аби показати всю огидну й повну ганьби сутність практик, які там здійснювалися. Ці “узвишшя ганьби” розташовувалися в долині Гінном, на південь й на захід від міста. У цій долині спалювалося сміття та непотріб із міста. У грецькій мові долина Гінном (давньоєврейською ге’-хінном ) стала відомою як Геєнна ( геенна ), образ вогняних мук пекла (див. Мт. 5:22, 29-30; 2 Пт. 2:4). Бог поклявся, що “це місце … зватиметься … долиною Різанини” через величезну кількість трупів, які будуть спалюватися там після знищення Єрусалиму. Передбачення про те, як птаство й звірі їстимуть мертві тіла, показує відплату людям за їх непослух, описану в завіті Мойсея (Втор. 28:26). “Радощів” більше не буде (див. Єр. 16:9; 25:10), коли місто “стане пустинею”.

8:1-3. Божого присуду не зможуть уникнути навіть мертві. “ Кості” всіх урядників, що поклонялися лжебогам та померли перед падінням Єрусалиму, будуть викинуті “з … гробів” і порозкидані під світилами природи, “перед якими” ті люди за життя свого “припадали”. Ці “кості” залишаться “погноєм … на землі” (див. 25:33). Ті ж, що переживуть падіння Єрусалиму, підуть далеко у неволю, і їхнє існування буде настільки жахливим, що вони “волітимуть ліпше вмерти, аніж жити”.

(2) Божа відплата людям (8:4-10:25). 8:4-7. Бог задав Єремії низку запитань, щоб висвітлити уперте небажання Юдеї навернутися до Нього. Коли люди падають, то намагаються знову встати. Коли хтось “зіб’ється” на манівці з правильної “дороги”, то старається повернутися на неї так швидко, як лиш може. Але, хоча більшість людей і вчиться зі своїх помилок, Юдея “повернутись” не забажала. Не усвідомлюючи свої гріхи, вона продовжувала простувати своїми власними шляхами, “неначе кінь, що у бій стрімголов поривається”. “Навіть” перелітні птахи знають “свою пору” повернення назад, а Юдея “не” р озуміла, що настав уже час повернутися до свого Бога. Вона мала менше мудрості, ніж птахи!

8:8-13. Юдея вважала себе мудрішою за інші народи, бо мала “Закон Господній”. На жаль, той Закон знівечило “брехливе перо писак”. Відмова ж слідувати Божому Закону накличе на них Його суд (Втор. 28:30-45). Таке ставлення було в усіх – “від найменшого до найбільшого”. Очільники аж надто легковажили гріхом народу – майже не лікували, а лише перев’язували “рану” (див. Єр. 8:22 та коментарі до 6:14), запевняючи, що вона несерйозна, коли насправді вона була смертельною. Уривок Єр. 8:10б-12 повторює сказане пророком у 6:12-15 (див. коментарі там). Ці істини повторюються тут задля підкреслення серйозності становища. Бог покарає людей, відібравши у “них” благословення врожаєм, який раніше Він їм щедро посилав.

8:14-17. Єремія змалював тут паніку, яка настане, коли здійсниться Божий суд над народом. Люди будуть  тікати “у міста-твердині”, знаючи наперед, що Бог присудив їм “там ... згинути”. Їхні надії на мир розвіялися, і “страхіття” у вигляді вавилонян наповнило країну. Коли на півдні відлунював тупіт копит ворожих “коней” із “Дану”, що на півночі, “земля” тремтіла, бо вже знала, що прийде військо чужинців і пожере усе. Бог порівняв вавилонян із отруйними гадюками, які “будуть … кусати”   жителів Юдеї.

8:18-9:1. Єремія відреагував на лихо Юдеї жалібним зверненням до Бога. Він попросив Бога вислухати “крик” його “народу з далекої країни”. Ці люди, захоплені вавилонянами у полон, питали, як їхнє місто могло впасти, коли там був Божий храм. У тривозі вони запитували, чи “Царя” Юдеї, Ягве, “вже”  більше там не було. Бог відповів, вказавши, що причина знищення Юдеї – в її гріху, а не в Його відсутності. Бог привів туди вавилонське військо, бо люди розгнівали Його “своїми … ідолами”.

Бог дав Юдеї всі можливості покаятися, але вона продовжувала бунтувати. Вірш Єр. 8:20 містить жалібний плач тих, що надто пізно дізналися про можливі наслідки гріха. “Жнива”, котрі символізували Божі можливості для покаяння, уже “минули”. Не забажавши скористатися цими дарованими Богом можливостями для порятунку від покарання, коли вони ще були доступні, люди опинилися в безнадійному становищі (“ми не врятувались”).

Реакція Єремії на долю Юдеї була сповнена суму й відчаю. Він настільки сильно ототожнював себе зі своїм народом, що аж став “прибитий” через факт знищення нації. Він марно намагався знайти бальзам “в Гілеаді”, щоб зцілити “рану” свого “народу” (див. вірш 11 та коментарі до 6:14). “Бальзам” був смолою з дерева стираксу лікарського, яка вживалася для медичних цілей. Гілеад, місцевість на схід від річки Йордан, славився запасами цього зцілюючого бальзаму (див. Бут. 37:25; Єр. 46:11; 51:8; Єз. 27:17). Смуток спонукав Єремію бажати, аби його очі стали джерелом “сліз”, щоб він міг постійно (“день і ніч”) “плакати по” тих, яких убили. За таке щиросердне співчуття до страждання свого народу Єремію назвали “пророком, який плаче” (див. Єр. 13:17; 14:17). Але водночас із чуйністю до страждань людей він відчував огиду до їхніх гріхів. “Притулок подорожніх” у пустелі був для нього ліпшим, аніж проживання зі зрадливими юдеями.

9:2-5. Неправедна людина використовує язик, мов стрілець – лук. Так язик став у ті часи зброєю, що стріляла брехнею. Чесність була не в пошані у тих, котрі жили в Юдеї за часів Єремії. Стерегтися варто було навіть друзів , та й на власного “брата” не можна було звірятись. Коли б відкрилась істинна сутність їхнього суспільства, то стало б очевидно, що ніхто не говорив “правди”. Єремія жив посеред народу, який сповнився “обману” і тому не хотів “знати” Бога.

9:6-8. У відповідь на зраду Юдеї Бог забажав розтопити її і випробувати “з-за” її гріха (див. 6:28-30; Єз. 22:18-22). Бог помістить Юдею в каральне горнило і таким чином відплатить за весь її “обман”. Бог риторично запитав Єремію, чи ж не мала Його “душа … відплатити” такому “народові, як оцей”,   за його гріхи.

9:9-15. Єремія почав здіймати “плач” і виспівувати “жалобну пісню” над землею “Юдеї”, бо вавилонське вторгнення й захоплення народу в полон зробили її випаленою й неходженою. Бог у відповідь підкреслив, що зробить “з Єрусалиму купу каміння”, в якій мешкатимуть лише шакали (див. 10:22; 49:33; 51:37). Він попрохав мудреців Юдеї пояснити, “чому загинув край, вигорілий, мов пустиня без перехожих”. Та перш ніж бодай хтось зміг відповісти, Бог Сам надав очевидну відповідь: ці всі нещастя трапилися тому, що люди відкинули “Закон” Божий і “ходили за … Ваалами” (див. 2:23 та коментарі до Суд. 2:11). Саме тому Бог порозсіює Своїх людей “поміж народами”, й саме тому багато жителів Юдеї зазнає смерті від меча (див. Єз. 5:2, 12).

9:16-23. Тут Єремія занотував три окремі проголошення від Господа (вірші 16-20, 21, 22-23), кожне з яких починається подібною фразою. У першій частині сказаного (вірші 16-20) Бог закликав “голосільниць”, професійних плакальниць, здійняти “лемент” через сумну долю Єрусалиму. Ці плакальниці мали навчити “ридати” і своїх “дочок”. Ця похоронна пісня була з приводу смерті “діток” і “молодиків”, вбитих , коли вавилоняни вдерлися у місто.

У другій частині сказаного (вірш 21) Бог змалював увесь жах вавилонського нападу. “Люди” тоді “поляжуть … трупом, … немов снопи позад женця” у полі. “Та нікому буде збирати” той кривавий “врожай”.

Третя ж частина сказаного (вірші 22-23) підсумовує ту поведінку, яку Бог очікував від людей. Людям не варто було хвалитися “мудрістю, … силою” чи “багатством”, бо ці якості не існуватимуть вічно. Натомість людина може хвалитися “тим, що розуміє і знає” Бога. Тут знову слово “знає” ( иада’) зображає особливо близьке знання Бога (див. коментарі до 1:5). Бог бажав, аби люди близько пізнали Його “милость і суд, і справедливість”.  Слово “милость” ( хесед ) стосується відданої Божої любові (див. 31:3; 33:11; ПлЄр. 3:22). Бог залишиться вірним Своєму завітові з народом. “Справедливість” ( міспот) – це слово широкого значення, яке стосується чесного управління. Бог виправдає невинних і покарає винних. Слово “праведність” ( с е даках ) передає думку відповідності певному стандарту чи нормі. Божі заповіді (стандарти поведінки) мусили стати нормою в ізраїльському суспільстві.

9:24-25. Якщо особисті досягнення чи вміння не тішать Бога (вірш 22), то тим більше цього не здатне зробити зовнішнє дотримання релігійних обрядів. Бог покарає “обрізаних”   лише плоттю, чи близько вони жили, а чи далеко. Така сильна віра жителів Юдеї у знак їхнього завіту (себто в обрізання) була недоречною, бо люди інших націй також справляли подібні обряди, хоча й не перебували під завітом Бога. Вчинки юдеїв засвідчували той факт, що насправді вони були “необрізані серцем”   (див. 4:4).

10:1-5. Перші 16 віршів част. 10 – це художній відступ від основної теми. Перед тим як продовжити оповідати про вигнання, що от-от настане, Єремія розповів про природу Бога, який нашле це покарання. Бог звернувся до всього дому Ізраїля, в тому числі й до Північного царства, що вже було у вигнанні, й пояснив людям нікчемність ідолів. Ізраїлеві “не” варто було навчатися “поганської дороги” ідолопоклонства, якою ходили сусідні народи. Також йому не варто було страхатися “знаків небесних”. Ті знаки – це, напевно, рідкісні явища на небі, як-от затемнення чи комети, які вважалися знаками наближення певних подій, котрі посилали божества.

Такі ідолопоклонницькі практики насправді були нікчемні й нічого не варті (“нікчемність”, хебел, “подув, марнота ”; див. коментарі до хебел у Проп. 1:2), позаяк ті боги були виготовлені самими ж їхніми шанувальниками (див. Іс. 40:18-20). Будь-хто міг тоді зрубати дерево, принести цю колоду ремісникові, який потім надавав їй необхідної форми. Далі цього “бога” покривали “золотом та сріблом” і прибивали до основи, щоб він не хитався. Такого виготовленого людиною боввана “треба носити”, доправляючи на призначене місце. Адже він – такий же неживий, “мов опудала на баштані”. Звісно ж, цей “бовван” не міг розмовляти, щоб передати знання своїм послідовникам. Тому Бог закликав Своїх людей “не” боятися тих лжебогів. Ідоли не були “спроможні” зашкодити людям , які їх не шанували, “та й доброго зробити” своїм прихильникам вони не могли.

10:6-16. Єремія відповів на Божий опис ідолів засвідченням, що Господь – дійсно унікальний. “Рівні” Йому “немає” (вірші 6а, 7б; див. Іс. 40:18, 25). “Безглузді” ідоли з колод (див. Єр. 10:15 і коментарі до 2:5) були прикрашені сріблом “з Таршішу” та золотом “з Офіру”. Таршіш – це місто, імовірно, в південній Іспанії або ж загальний термін на означення багатої на поклади землі. Офіра – це, вочевидь, край в Аравії, відомий своїм золотом (див. 1 Цар. 9:28; 10:11; 22:49; Іов. 22:24; 28:16; Пс. 45:10; Іс. 13:12), або ж загальний термін на означення чистого золота. Єремія описав Господа як Бога правдивого (істинного) на противагу фальшивим ідолам. Він – “живий”, а вони неживі. Він – “вічний”, а вони з’явилися завдяки роботі майстрів   і тому могли бути знищені.

Вірш Єр. 10:11 є єдиним віршем у цій книзі, написаним арамейською мовою, а не давньоєврейською. Арамейська була тоді мовою торгівлі. Ймовірно, даний вірш написано арамейською, бо його було адресовано язичницьким народам, що межували з Ізраїлем. Бог говорив тут мовою, котру вони могли розуміти. Його послання цим народам полягало в тому, що їх фальшиві “боги”, котрі жодним чином не долучилися до створення Всесвіту, зрештою “зникнуть із землі й з піднебесся”.

На противагу лжебогам, Господь є Творцем всього світу (вірші 12-13). Він “створив землю” і “нап’яв небо”. (Вірші 12-16 загалом тотожні 51:15-19.) Тільки Він має силу й мудрість, необхідні для здійснення такого завдання. Сила Господня віддзеркалена у потужності природи, Його повсякчасному об’явленні в ній. Акцентуючи увагу на вражаючому явищі грози з хмарами, “блискавками”, дощем і вітром, Єремія проілюстрував вічну силу Бога (щодо “сховищ” див. коментарі до Іов. 38:22, а також: Пс. 33:7; 135:7; Єр. 51:16).

Коли велика Божа сила явить себе, ті, котрі виготовляли облудних ідолів (див. 10:8 і коментарі до 2:5), засоромляться цих об’єктів свого невігластва, котрим до того моменту поклонялися. На противагу ідолам, Бог буде відомий як “Яковова Частка” (див. 51:19). “Частка” ( хелек, “ доля”) – це зазвичай щось таке, що передано у власність одній особі (див. Бут. 14:24; Лев. 6:10; 1 Сам. 1:5). Бог належав ізраїльському народові, але так само й ізраїльський народ належав Богові. Він був Його спадщиною (див. коментарі до Втор. 4:20). Бог разом з тим – “Творець усього” (див. Іов. 4:17; 32:22; 35:10; Пс. 115:15; 121:2; Проп. 11:5). А бездушні ідоли, навпаки, не здатні нічого створити! Єремія завершив цей змістовий відступ (Єр. 10:1-16), зазначивши, хто такий правдивий Бог, котрий був нерозривно пов'язаний зі Своїм народом: “Господь сил – Його ім’я” .

10:17-22. Пояснивши те, що Бог сильніший за ідолів (вірші 1-16), Єремія продовжив свою промову в дверях храму й описав прийдешнє знищення і вигнання. Люди Єрусалиму мали зібрати свої дрібні пожитки в “клунки” й залишити землю (див. Єз. 12:3-16). Бог пообіцяв викинути “далеко мешканців ... краю ..., щоб” вони знову “знайшли” Його.

На звістку про вигнання єрусалимляни відповіли глибокою зажурою. “Рана” дочки Єрусалимської була надзвичайно болючою (див. коментарі до Єр. 6:14). Це місто також змальовується в тексті як “намет”, котрий упав. Єрусалимські “діти” пішли у вигнання, а “пастухи” ( ро’ім, “очільники ”; див. 2:8), які мали б провадити свої “стада” правильними дорогами, “Господа не шукали” і тому їхні “стада … порозкидано”   (див. 23:1-2; Єз. 34:1-10). Нападники з півночі (“з північної країни”) спустошать Юдею, і її “міста” перетворяться “на пустиню” (див. Єр. 9:10).

10:23-25. Єремія завершив своє послання при дверях храму молитвою до Господа. Пророк визнав, що життя людини (її “дорога”) не може вважатися її власним (не в її “волі”), як і не належить їй “напрям її кроків”. Бог править усім, і тільки ті, що дозволяють Богові направляти їх кроки, будуть істинно благословенними (див. Прип. 3:5-6; 16:9; 20:24). Оскільки присуд, що тяжів над Юдеєю, вже не можна було відвернути, Єремія благав, аби Господь карав лише “правно” (справедливо), а “не у гніві”. Тобто Єремія тут просив про Боже терпіння і помірність кари, “бо інакше” нація обернеться “на ніщо”. Використовуючи слово “нас”, Єремія ототожнював себе з народом Юдеї і виступав її речником. Потім Єремія попрохав, щоб Божий суд над Юдеєю супроводжувався Божим судом над язичницькими народами, адже вони не захотіли взивати Боже ім’я та “пожерли” й знищили   людей, з котрими Бог уклав завіт.

г. Порушений завіт (част. 11-12)

Четверте послання Єремії акцентує увагу на Божому завіті, котрий Юдея порушила. Хоча саме послання не містить чіткої дати, деякі ознаки дозволяють датувати його 621 роком до н.е., себто шостим роком служіння Єремії. Завдяки реформам царя Йосії того року було відремонтовано храм, де й віднайшовся відпис Закону (див. 2 Хр. 34:14-33). Деякі присутні тут вірші Єремії слугують посиланнями на це віднайдення Божого Закону та усвідомлення порушення завіту народом (див. Єр. 11:3-5). Єремія закликав людей слухатися слів Закону, які їм читав Йосія (11:6; 2 Хр. 34:19-32).

(1) Порушення завіту (11:1-17). 11:1-5. Бог звелів Єремії послухати “слово” Його “завіту” і співвіднести його з поведінкою людей Юдеї та Єрусалиму. Особливою частиною завіту були пункти щодо послуху й непослуху Його Закону (див. Втор. 28). Щодо Ханаану як землі, текучої “молоком і медом”, див. коментарі до Вих. 3:8.

11:6-8. Коли Єремія закликав людей слухати “слово завіту”, він також нагадав їм про минулі помилки нації. Хоча Бог неодноразово “попереджав” людей, що вони повинні слухати Його, вони цього не робили (“не нахиляли вуха свого”). Через те Бог “навів … на них” усі лиха, про котрі сказано “в … завіті”. Історія ізраїльського народу була історією непокірності і наставлянь.

11:9-13. Хоча цар Йосія стежив за дотриманням завіту у видимих проявах, його реформа не змогла всерйоз і надовго проникнути в серця підданих. Після смерті Йосії люди повернулися на свої шляхи ідолопоклонства. Між людьми “постала змова” полишити Господній завіт остаточно. Замість того щоб дослухатися до застережень Єремії (вірші 2-8), “вони повернулися знову до беззаконств праотців своїх”, щоб “служити” чужим богам. І Північне царство (Ізраїль), і Південне (Юдея) звернули на ці криві стежки.

Добровільне рішення Юдеї слідувати за ідолами зробило її знищення певним. Бог пообіцяв наслати на людей “лихо, від якого” вони “не спроможуться врятуватись”. У ту годину жаху “вони взиватимуть до” Бога і до своїх ідолів теж, але ніхто “їм” уже “не” допоможе. Присутність у Юдеї великої кількості “богів” і “жертовників” (див. 2:28) стане причиною її падіння, а не рятунку. Хоча Йосія й намагався звільнити країну від ідолопоклонства (2 Хр. 34:33), жертовники, “щоб … кадити” богові “Ваалові” (див. Єр. 11:17), були настільки ж численними, як і вулиці в “Єрусалимі”.

11:14-17. Гріх людей був настільки огидним, що Бог знову звелів Єремії не молитися за них, бо Він не буде “слухати” їхніх молитов про рятунок у час “недолі” (див. 7:16; 14:11). Єр. 11:15 є складним для перекладу уривком. Імовірно, основна його думка така: “улюблена” – це Юдея, народ якої ходив у Господній храм (дім). Вочевидь, декотрі люди ходили в храм, аби принести в жертву “святе м'ясо”, віривши, що такий обряд “віддалить ... лихо”. Але, на жаль, разом із тим вони не покидали свого лукавства.

Потім Бог змалював присуд над людьми “прекрасною маслиною”, в якої вогнем “пообсмалювалось … віття”, можливо, від блискавки під час великої бурі. Бог “насадив” людей Юдеї у багату землю як Свій народ. Тепер же Він вирве їх з цієї землі, бо вони розгнівали Його своїм ідолопоклонством.

(2) Наслідки порушення народом завіту (11:18-12:17). 11:18-23. Почувши докір Єремії, люди забажали вбити пророка. Це – перший епізод, де описано їхнє протистояння його служінню (див. 1:8, 17-19). Однак Бог “об’явив” Єремії їхній план. Вороги задумали вирвати Єремію “з землі живих”, тобто вбити його. У відповідь Єремія попросив Бога воздати їм справедливу “відплату”.

Бог запевнив Єремію, що дуже скоро покарає їх. На Єремію задумали напасти люди з Анатота, його ж рідного поселення (1:1). Вони пригрозили, що він не повинен пророкувати “во ім’я Господнє”, бо інакше – помре “від” їхніх “рук”. Бог пообіцяв покарати цих ворохобників мечем та голодом. На Анатот спаде “лихо”, бо він противився Божому посланню та Його посланцеві.

12:1-6. У відповідь на розкриття Господом підступного плану ворогів Єремія поскаржився на те, що злі люди часто живуть у достатку. Визнавши, що Бог був  “правий”, коли б йому не “спало на думку сперечатися ( ріб; див. 2:9, 29) з” Ним, Єремія все ж хотів позиватися з Богом щодо Його справедливості, а саме бажав знати, “чому доля безбожників” видається щасливою, якщо Бог справді сердиться на них за їхні гріхи (див. Іов. 21:7; Пс. 73:3-5, 12; 94:3). Ба більше, Єремії часом здавалося, нібито Бог Сам їх “насадив”, бо “вони коріння пустили” і давали матеріальні “плоди”.

Єремія попросив Бога покарати неправедних (див. Єр. 11:20), “мов тих овечок, призначених на заріз” (див. їх ставлення до нього, немов до слабкого ягнятка, “що на заріз ведуть його”, 11:19). Як Бог відділив від усіх Єремію для служіння (“освятив”, 1:5), так пророк бажав, щоб Він наготував лихих людей “на день їхнього вистинання”!

Бог карав націю за гріхи лиходіїв, але від цього присуду страждали і праведні. У вірші 12:4 Єремія не заперечив того, що він щойно сказав про процвітання лихих (вірш 1). Основна думка тут, мабуть, у тому, що навіть у складні часи безбожники мали змогу жити краще, ніж праведники. Щоб покарати народ, Бог наслав посуху (див. 14:1-6; Лев. 26:19-20; Втор. 28:22-24), через що вся “земля” засумувала, а “трава” засохла. Проте люди навіть тоді не захотіли визнати, що це – Божа кара. Вони, навпаки, міркували, нібито Бог байдужий до їхніх гріхів, і заявляли, що “Він” їх “кінця не бачить” (див. Пс. 73:11; 94:7).

Бог відповів Єремії дещо несподіваним способом. Бог дав йому зрозуміти, що якщо Єремія бачить складною теперішню ситуацію, то подальша буде ще гіршою (Єр. 12:5). Щоб проілюструвати те, Бог використав дві метафори: про перегони та мандри краєм. Якщо Єремія змагався “з пішими” й опісля скаржився на втому, то як він зможе бігти “навипередки з кіньми”? Або ж якщо Єремія не почувався безпечно (не був “безпечний”, батах, слід перекладати як не “вірив”; див. НМВ, примітки) “в затишнім краю”, то “що” тоді чинитиме “в чагарах йорданських”? Чагарями називалися густі зарості вздовж річки Йордан. Основна думка другого питання може бути перефразована так: якщо Єремія міг покладатися на Бога лише в часи миру, то як тоді він впорається з усіма труднощами, коли вони настануть?

Бог продовжив відповідати Єремії, повідомивши, що навіть його власна сім’я зрадила його. Вочевидь, вона приєдналася до ворохобників проти Єремії у Анатоті. Тож Бог застеріг Єремію не йняти їй “віри”, незважаючи на слова похвали від братів та інших членів родини.

12:7-13.  Тут Бог знову повернувся до проголошення Свого присуду, перерваного у 11:18, щоб висвітлити змову проти Єремії. Бог покине Юдею, відцурається від неї та віддасть її “ворогам у руки”. Описавши націю як “дім” Свій, Свою спадщину (див. 10:16 та коментарі до Втор. 4:20) і ту, котра була Йому найлюбіша, Бог показав цим, що такий присуд не походив із закам’янілого серця норовливого царя. Так, хоча Бог і хотів вчинити навпаки, проте мусив судити Юдею через гріхи її народу. Нація стала подібною на лева і “зняла свій рик” супроти Нього.

Нація змінилася настільки, що “стала ...   рябим птахом”, на якого “нападають” хижаки. Рябий (з яскравим оперенням) птах – це птах, колір якого різко відрізнявся від кольору оперення хижих птиць. Тож ті “хижі птиці” мали змогу “звідусіль” нападати на таку дивну пташку, бо вона не була схожа на них. Юдея стала настільки вирізнятися своєю поведінкою, що інші народи уже задумували напасти на неї.

Спустошення, якого зазнає Юдея, порівнюються тут із ситуацією, коли “гурт пастухів”, ввійшовши у “виноградник” разом зі стадами, зруйнував його й “ногами потоптав”. Божий колись плідний край стане “пустим степом”, бо “меч Господній” (тобто мечі вавилонян, які виконували функцію Божих інструментів для здійснення присуду) уб’є його мешканців. Ті, що “посіяли пшеницю”, пожнуть лиш “будяки”   (через спустошливу війну) і будуть змушені збирати врожай свого покарання, соромлячись його.

12:14-17. Єремія завершив своє четверте послання Божою погрозою- обітницею іншим народам. Ті злі сусіди, що нищили “спадщину” ізраїльського народу (вірші 7-9), самі ж будуть вирвані (“повириваю”) зі своєї “землі” (див. 25:12-14, 27-29; 46-51). І навпаки, згодом Бог вирве “дім Юди … з-посеред” цих язичницьких народів, де його було розпорошено, і поверне його назад на його рідну землю (див. 31:7-11; Єз. 37:1-14).

Хоча Бог і судитиме ці язичницькі народи, пізніше Він змилосердиться “над ними” й поверне “їх” в їх країни. Це станеться, коли Христос повернеться, щоб заснувати Своє тисячолітнє царство на землі. Ті народи, що “навчаться досконало доріг” Божого “народу” і “клястимуться” Його “ім’ям”, будуть благословенні й “осядуться”. Ті ж, котрі не “слухатимуть”, будуть знищені (див. Зах. 14:9, 16-19).

ґ. Льняний пояс і глечики (част. 13)

Люди не звертали увагу на послання Єремії, тож Бог звелів йому вчинити символічний акт, щоб вони послухали його (вірші 1-11). Єремія також почав використовувати притчі, аби зацікавити народ (вірші 12-14). Ці незвичні способи донесення думки мали на меті розбурхати допитливість в його байдужих слухачів. Пізніше Єзекиїл також отримав наказ використати подібні способи під час свого служіння у Вавилоні (див. Єз. 4:1-5:4).

(1) Приклад зі лляним поясом (13:1-11). 13:1-7. Бог звелів Єремії купити “льняний пояс” і підперезатися “ним”. Пророк, однак, “не” мав класти його “в воду”. Декотрі тлумачі вважають, що вірші 1-7 описують одне з видінь Єремії. Однак ніщо в тексті не вказує на те, що все це відбувалося лиш у формі видіння. Ба більше, у вірші 2 сказано, що Єремія виконав завдання. “Пояс” ( ’ецор ) був широким відрізком тканини, який зав’язували навколо талії (див. 2 Цар. 1:8; Іс. 5:27). Той факт, що цей пояс був зітканий з льону, себто матеріалу, що використовувався для одежі священнослужителів (див. Лев. 16:4), мав певне значення для тих, котрі спостерігали за діями Єремії.

Після того як пророк поносив пояс деякий час, Бог наказав йому піти “на Ефрат” і сховати “його там у щілині в скелі”. Власна назва “Ефрат” ( п е рат ) зазвичай перекладається як назва річки Євфрат (див. Єр. 51:63). Як наслідок, багато дослідників міркувало, що Єремія пішов за сімсот миль, аж до річки Євфрат, аби сховати цей пояс у скелі. Однак є й ще інша думка, що Єремія подався до поселення Пара ( парах ), що було десь за три милі на північний схід від Анатота в землях племені Веніямина (див. ІсНав. 18:21, 23). Глибока ущелина в тамтешній місцевості, нині відома як Айн-Фара, пасує під опис місця з щілинами і скелями. У єврейській мові словосполучення “до Пари” і “до Євфрату” є однаковими (обидва пишуться і звучать як п е ратах ; див. Єр. 13:4-7). Якщо мова тут йде і справді про Пару, яка була неподалік, то люди цілком могли спостерігати за символічними діями Єремії, а схожість назви цього поселення з річкою Євфрат мала нагадувати людям, що вже насувалися війська з-за Євфрату, аби знищити їх.

“Як же уплило чимало часу”, Бог наказав Єремії відшукати “пояс”, який він сховав. (Якщо “Ефрат” – це Євфрат, то пророк мусив знову пройти десь із 700 миль! Даний факт ще більше свідчить на користь міркування, що те місце, куди Єремії слід було піти, – це недалеке поселення Пара.) Коли пророк “розшукав … пояс”, то побачив, що перебування у скелях зробило його “непридатним”. Пояс “зогнив”.

13:8-11. Далі Бог роз’яснив символічні дії Єремії. Це було послання про суд над злим народом, котрий не захотів “слухати” Божих “слів”. Пояс, обв’язаний навколо “стану” Єремії, символізував “дім Ізраїля і дім Юди”. Поки Єремія носив його на талії, цей пояс був “і славою ..., і хвалою …, і окрасою”. Але коли Єремія зняв його з себе й сховав у скелі, він став “ні до чого не придатний”. Так само й Ізраїль та Юдея самі накликали на себе руїну, коли відвернулися від Господа й пішли служити чужим богам.

(2) Притча про глечики. 13:12-14. Тут Єремія розповів людям очевидну для них притчу. Він сказав: “Кожний глечик наповниться вином”. Слово “глечик” ( небел ) може означати бурдюк із шкіри тварин (1 Сам. 10:3; див. Лк. 5:37) або ж глиняний глек чи кухлик (Єр. 48:12; ПлЄр. 4:2). Оскільки ці ємності можна було розбити одна об одну (Єр. 13:14), це, швидше всього, були глиняні глечики.

Люди доволі саркастично відреагували на цю притчу Єремії. Вони відповіли: “Хіба ж ми не знаємо, що кожний глечик наповнюють вином?” Тоді Єремія роз’яснив їм основну думку притчі. Порожні глечики символізували “всіх мешканців цієї землі”, в тому числі очільників народу і простих людей. Бог наповнить їх “вином аж до перепою”, що є символом прийдешнього суду (див. Іс. 49:26; 63:6; Єр. 25:15-25; 51:7, 39). Потім Він порозбиває людей, наче глечики, “одного об одного”. Ніщо не завадить Богові вигубити їх.

(3) Послання про гріх та його наслідки (13:15-17). 13:15-17. Оскільки судна темрява вже насувалася, Єремія закликав гордівливих людей Юдеї визнати свій гріх і воздати “Богові ... за Його величчю, заки ще” не стало пізно. Тьма, темрява й темні хмари часто символізують наближення лиха (див. Єз. 30:3, 18; 32:7-8; 34:12; Йоіл. 2:2; Ам. 5:18-20; Соф. 1:15). Якщо ж вони не послухають “цього” через свою “гординю”, то Єремія гірко плакатиме (Єр. 14:17) “потай”, бо людей тоді вже ж напевно “займуть у полон”.

13:18-19. Опісля Єремія звернувся не до простого народу, а “до царя й до цариці”. Їхні імена тут не згадуються, але, ймовірно, цим царем був Йоахин (також відомий як Єхонія), а цариця-мати – це Нехушта, вдова Йоакима (див. 29:2; 2 Цар. 24:8, 12, 15). Єремія закликав їх упокоритися, бо поневолення на чужині вже близько. Оскільки вони пішли у вигнання в 597 р. до н.е., себто лише через три місяці після приходу Йоахина до влади (2 Цар. 24:8), дане пророцтво найімовірніше було записане протягом тих трьох місяців.

Єремія сказав до царя та до його матері-цариці, аби вони зійшли у смиренні “низенько” зі своїх престолів, бо їх вінці “слави” скоро впадуть з їхніх голів, коли Навуходоносор позбавить їх правління. Їхнє вимушене виселення до Вавилону було передвіщенням гіркої долі для всієї Юдеї, бо скоро “увесь” народ піде “на вигнання”.

13:20-27. Єремія заохотив очільників народу поглянути на війська, що йшли “із півночі” (1:14; 4:6; 6:1, 22; 10:22), бо скоро ці війська заберуть те “стадо” (див. 10:21; 13:17), котре колись було “віддане” тим лідерам. Ті, з ким в минулому Юдея намагалася об’єднатися в союз, стануть її жорстокими панами (див. Іс. 39:1-7; Єз. 23:14-27). Як наслідок, Юдею “схоплять” великі “болі, як жінку, що породжує”   (див. коментарі до Єр. 4:31).

“Коли” ж у час недолі люди запитають, “за що” їм “таке судилось”, Бог відповість їм знову, що це сталося через “превелику … беззаконність” народу. Юдея була неспроможною змінити себе, як “чорношкірий” не здатен змінити “свою шкіру” чи “леопард – плями свої”. Її гріх так глибоко вкорінився в неї, що вона звикла “чинити” лише “зло”.

Бог порозвіває людей у вигнанні, “мов полову, що її розвіває” у всіх напрямках “вітер із пустині” (див. 4:11-12). Такий присуд не був спонтанним. “Частка” Юдеї “від” Бога стала саме такою, бо вона “звірилась на” лжебогів.

Суворою мовою, яка пасує до негідного поводження Юдеї, Бог заявив, що закине її “нижню одіж на” її “обличчя” і виявить усі її гріхи перед народами. Народи побачать всі її “перелюби, … яріння” (мов у диких тварин; див. 2:23-24), що характеризували її зухвалу розпусту. Її огидні ідолопоклонницькі вчинки Бог “бачив”, тож і вона побачить, якими будуть наслідки цього.

д. Молитва в час посухи (част. 14-15)

(1) Нещастя від посухи (14:1-6). 14:1-4. Одним із проклять за порушення завіту, яке Бог пригрозив наслати на непокірний народ, була посуха (див. Лев. 26:18-19; Втор. 28:22-24). Єремія уже зазначав, що Бог нашле посуху (Єр. 3:3; 12:4), хоча неясно, чи він мав на увазі одну велику посуху чи кілька посушливих періодів, які настали в останні роки існування Юдейського царства.

Нещадність посухи викликала в Єрусалимі “крик” відчаю. Дощі припинились, а запаси “води” все зменшувалися. Хоча “вельможі” й посилали “слуг своїх по воду”, та ті не знаходили води і поверталися “з порожніми жбанами”. Ті, що покинули Живу Воду й пішли до дірявих копанок (2:13), тепер усвідомили, що їхні матеріальні запаси води відповідали тим запасам духовної води, до яких вони зверталися. “Земля” почала вкриватися тріщинами від нестачі “дощу”, і “хлібороби” стали “пригнічені” (див. 14:3), коли дивилися, як в’яне їх урожай. Єремія написав, що тоді і люди в містах, і хлібороби в селах голови собі покриватимуть, що було ознакою смутку або ж сорому (див. 2 Сам. 15:30).

14:5-6. Посуха завдала страждань і тваринам “у полі”. Наприклад, “лань”, котра зазвичай є хорошою матір’ю, тепер родила та й кидала “своє маленьке” через відсутність “трави”. “Дикі осли” теж безпорадно ставали “на пустарях” і вдихали “вітерець” замість води, “мов шакали” (див. Пс. 42:2). Їхній зазвичай добрий зір тепер підводив їх, коли вони марно шукали траву, котрою можна було б поживитися.

(2) Молитва про поміч під час посухи (14:7-15:4). 14:7-9. Нещадна посуха змусила людей візвати до Бога про порятунок. Визнаючи свої “беззаконства” й “відступства”, вони просили Бога втрутитися й зіслати на землю дощ. Називаючи Бога Надією Ізраїля (див. 17:13) і Спасителем, люди визнавали, що лиш один єдиний Бог був спроможний врятувати націю від цього лиха.

Хоча Бог і мав силу допомогти, Він не відповідав на просьби людей про дощ. Він поводився, “ніби чужинець” чи “подорожній”, який не зважав на долю країни, якою подорожував. Той факт, що Бог не зробив нічого, нагадав їм про перелякану людину (ошелешену, ту, котру подолали ще до того, як вона почала чинити опір) або ж про воїна, “що допомогти не може”. Через цю Божу бездіяльність люди благали Його “не” покидати їх.

14:10-12. Спершу відповідь Бога видається доволі жорсткою. Замість того щоб прийняти розкаяння людей, Він дорікнув їм за їхні блукання. Та Бог знав, що їхнє розкаяння нещире. Вони говорили, що Господь – це їхній Бог, але в той же час не спиняли “ніг своїх”   від ходіння вслід за злом. Через їхнє невпинне бажання чинити гріх Бог сказав, що не прийме їхнього лицемірного розкаяння. Навпаки, Він покарає їх за їхні “гріхи”.

Бог знову сказав Єремії не заступатися за цей народ (див. 7:16; 11:14). Їхні даремні спроби маніпулювати Богом приймали багато форм. Тож і тепер люди “будуть постити” й “приносити всепалення й офіри”, сподіваючись умилостивити Господа та відвернути Його гнів. Але Бога підкупити неможливо. Він пообіцяв вигубити їх “мечем”, “голодом” і “мором” – трьома нищівними інструментами божественного суду (див. Лев. 26:23-26; Єр. 21:6-7, 9; 24:10; 27:8, 13; 29:17-18; 32:24, 36; 34:17; 38:2; Єз. 5:12; 6:11; 7:15; 12:16; Одкр. 6:8; також візьміть до уваги Єр. 42:17, 22; 44:13).

14:13-16. Тут Єремія перебив Господа, пригадуючи Йому, що то фальшиві “пророки” говорили народові зовсім інші слова від Його імені. Замість загроз “меча” чи “голоду” вони проголошували, що Бог дасть Єрусалиму “сталий мир” (див. 5:12-13; 6:13-14; 7:4, 9-10; 27:16; 28:2-4).

Бог відповів Єремії, що слова, котрі говорили ті лжепророки, були неправдивими, тому що Бог “не посилав … їх і не повелівав їм” так говорити. Їхні послання були лише марними віщуваннями та порожніми мріями їхніх сердець. Бог судитиме їх за “неправду”, винищивши як лжепророків, так і тих, хто їх слухав. Вони всі “від меча та голоду погинуть” (див. 14:13, 18).

14:17-18.  Із серця Єремії почала виливатися печаль, коли він почув про грядущу долю Єрусалиму. Його “очі” проливали “сльози день і ніч без упину” над падінням Єрусалиму (див. 8:23; 9:17; 13:17; ПлЄр. 3:48-51). З певних причин він змалював місто як “дівицю, дочку”, яка зазнала “вельми” болючої рани (див. коментарі до Єр. 6:14), і Єремія сумував через її втрату й біль. У полях (в околицях Єрусалиму) лежали мертві тіла убитих “мечем”. Ті ж, що подалися шукати порятунку “у місто”, дедалі більше відчували “жах голоднечі”.   Пророки й священники, яким доручено було направляти людей на путь істинний, пішли в неволю до Вавилону.

14:19-22. Люди знову звернулися до Бога з благанням про рятунок. Вони були спантеличені, “чому” ж це Бог “відкинув” їх, “гидує” ними, “чому побив” їх “так, що” їм уже й не вилікуватися (див. “чому” у віршах 8-9). Хоча вони чекали “на мир”, та зазнали лише тривоги. Ці їхні переживання спонукали їх знову визнати власну “безбожність” (див. вірш 7) та “провини” й просити Бога про допомогу.

Їхня просьба про допомогу засновувалася на характерних рисах Божої вдачі (“імени Твого ради”; див. вірш 7), на наявності в їх землях Божого храму (“престолу величі” Його; див. 3:17; 17:12) та на Його завіті (союзі, див. 11:2-5). Люди швидкі були нагадати Богові про Його обов’язки щодо них, але не квапилися згадати свої обов’язки стосовно Нього. Та нарешті вони визнали, що марні боги (див. коментарі до 2:5), яким вони поклонялися, не могли зіслати “дощ” на землю, аби припинити посуху. Тільки один Бог здатен зробити “усе те”   (див. 1 Цар. 17:1; 18:18-46).

15:1-4. Розрив на част. 14 і 15 не варто брати до уваги, адже перші 4 вірші част. 15 є відповіддю Бога на удаване розкаяння, озвучене в 14:19-22. Гріх нації так глибоко вкорінився в її серце (див. 13:23), що суд над нею був неминучий. “Навіть” заступницька молитва Мойсея та Самуїла   не могла б зупинити здійснення Божого присуду. Згадка саме про цих двох історичних діячів має особливе значення, адже Мойсей заступався за народ, щоб відвернути Божий гнів (Вих. 32:9-14; Чис. 14:11-20; Втор. 9:18-20, 25-29), а Самуїл благав про перемогу ізраїльтян над ворогами й також прохав про відвернення Божого гніву (1 Сам. 7:5-11; 12:19-25).

Долю народу вже було вирішено. Бог пошле на людей “чотири роди кар”. Декому судилась “смерть” – імовірно, смерть від пошесті (див. Єр. 14:12). Інші невдовзі підуть під “меч”, а ще інші повмирають “з голоду”. Ті ж, кому не судилося зазнати жахливої Господньої тріади кар (пошесті, меча, голоду; див. коментарі до 14:12), уникнуть смерті, але підуть “у неволю”. Криваві сцени знищення подано в тексті і далі. Там Єремія описав, як собаки, “птаство” й хижі звірі “жерли й вигублювали” вбитих (див. 16:4).

Юдея вже перетнула свою “точку неповернення” у тому, як ставилася до Бога. Це сталося через вчинки Манассії, “сина Єзекії” (див. 2 Цар. 21:1-18; 2 Хр. 33:1-20). Манассія так сильно осквернив Єрусалим ідолопоклонством, що знищення міста було вже не відвернути (2 Цар. 21:10-15). Навіть реформи Йосії могли лише відтермінувати приготоване місту винищення (2 Цар. 22:16-20).

(3) Доля Єрусалиму (15:5-9). 15:5-7. Бог запитав Єрусалим, “хто змилосердиться над” ним чи матиме “жалощі до” нього, коли настане час його суду. Справа в тому, що Єдиним, хто коли-небудь піклувався про Юдею, був Бог, але вона Його відштовхнула. Тож Бог пообіцяв знищити її без “милосердя”. Він розвіє   її люд, як хлібороб провіває зерно, щоб відділити безбожних, котрі були, мов полова.

15:8-9. Жахливі наслідки суду торкнуться багатьох людей. “Удовиць” стане “більше, ніж піску морського”, бо чоловіків їхніх повбивають вавилоняни. Навіть матері не зможуть уникнути нещастя. Бути матір’ю “сімох” юнаків – то був символ найбільшого розквіту, щастя й безпеки. Але навіть семеро сильних синів-захисників неспроможні будуть захистити свою матір від разючої кари. Та мати вмліватиме   з жаху,   видихаючи останній подих, коли завойовники ввірвуться в місто, аби вбити тих, що вижили під час облоги. Хоч Єремія міг говорити тут про матір у буквальному розумінні, цілком можливо, що в такий спосіб він також зобразив місто Єрусалим, яке було, наче мати, котра почувалася в безпеці. Та як би там не було, Вавилон розвіяв її надії на безпеку, знищивши місто та його жителів.

(4) Скарга Єремії (15:10-21). 15:10-11. Тут Єремія поскаржився на власне становище в житті тим, що зазначив, як “у цілій країні” люди були проти нього. Хоча він нікому нічого “не позичав” і ні в кого нічого “не визичив”, що власне могло б призвести до напружених стосунків чи конфліктів (див. Неєм. 5:1-13; Прип. 22:7), та все ж люди проклинали Єремію. Бог відповів, запевнивши пророка, що відплатить людям за таке ставлення до нього. Ті, що були його ворогами, скоро благатимуть його про заступництво, коли прийде “час смутку”. Ця обітниця сповнилася, зокрема у просьбах царя Седекії до Єремії (див. Єр. 21:1-7; 37:1-10, 17-20; 38:14-18).

15:12-14. Тут Бог задав риторичне питання, щоб іще раз наголосити на невідворотності Свого присуду. Як не “можна” зламати “залізо” й “мідь” одними лише руками, так і люди Юдеї не матимуть змоги зламати міць нападу вавилонян на свою націю. І дійсно, всі їх “скарби” розграбують (див. 17:3; 20:5) завойовники. Вавилоняни візьмуть жителів Юдеї собі за рабів і відправлять їх “в землю, якої” вони не знали (див. 14:18; 15:2; 16:13; 17:4). Такий присуд був результатом Божого гніву, що “вогнем загорівся” на юдейський народ.

15:15-18. Бог пообіцяв зрештою порятувати Єремію (вірш 11) та відплатити за нього, однак в світлі наближення лиха (вірші 12-14) Єремія попросив Бога пришвидшити вирішення його негараздів. Він хотів, аби Бог якнайшвидше відплатив “за” нього його “гонителям”. Хоча Бог за вдачею довготерпеливий, Єремія все ж сподівався на швидке воздаяння по справедливості. Він хотів побачити відплату ворогам, до того як Бог забере його геть смертю.

Єремія міг просити про це з огляду на свої відносини з Богом. На противагу людям Юдеї, котрі зневажали те, що казав їм Бог (8:9), Єремія приймав (“проковтував”) Боже Слово, й воно було йому “радістю” та “веселощами” (див. Пс. 1:2). Єремія не бажав знаходитися “у гурті глумливців” (див. Пс. 1:1), а надавав перевагу сидіти “самітним” і бути під проводом Божої руки. Він поділяв Божий гнів   на гріхи людей.

Єремія завершив це звернення, гірко оплакуючи своє тяжке становище. Він бажав знати, “чому” його “біль” був “без краю”, а “рана” – “невигойна” (див. коментарі до Єр. 6:14). Він починав уже думати, нібито Бог умисно подовжує його страждання. Що гірше, він у думках усе питав, чи той Бог, котрий назвав Себе Живою Водою (2:13), не став з часом “ручаєм оманним, непевною водою”.   Сумний вигляд сухої ущелини в долині, яка утримувала воду лише після рясного дощу, вселяв відчай у душі тих, котрі йшли туди по воду (див. Іов. 6:15-20). Єремія сподівався, що Бог його не розчарує.

15:19-21. Бог дорікнув Єремії за сумніви та жалість до себе. Єремія мусив покаятися в тому, що сумнівався, і навернутися до Господа, якщо сподівався й надалі служити Йому. Аби бути Божим речником, він мав говорити “гідно” й “щиро”, а не пустослівно. Тоді він певно стоятиме “передо” Богом, і люди “обернуться до” нього, йому “ж не треба буде до них обертатись”. Якщо комусь і варто було зрушити з місця, то це мав зробити народ, а не Єремія!

Бог завершив цей докір обітницями, які Він виголосив ще тоді, як настановляв Єремію пророком (див. 1:18-19). Він зміцнить Єремію, немов мур мідяний, і його супротивники ніколи не зможуть подолати його. Хоча протидія ще буде, Бог пообіцяв визволити Єремію “з рук” тих, які бажатимуть його вбити.

е. Обмеження Єремії та гріхи Юдеї (16:1-17:18)

(1) Обмеження Єремії (16:1-9). 16:1-4. Бог наказав Єремії дотримуватися певних обмежень в особистому житті, які мали б послужити уроком для людей. Перше обмеження полягало в тому, що йому “не” слід було брати “собі” жінку й ростити дітей. Єремії було заборонено мати нормальні стосунки, якими так тішилися всі ізраїльтяни. Бог хотів цим показати, що прийдешня катастрофа покладе край усім близьким стосункам. Багато чоловіків, дружин і дітей помре “жахливою смертю” від пошестей. Ті ж, що залишаться, “мечем і голодом будуть вигублені” (див. 14:15-16; 15:2). Та різанина буде настільки всеохоплюючою, що нікому буде “ані оплакувати, ані ховати” вбитих (див. 16:6). Натомість їх бездушні тіла залишаться лежати “погноєм ... на землі” та слугуватимуть “поживою” диким тваринам   (див. 15:3; 25:33).

16:5-7. Друге обмеження Єремії полягало в тому, що йому “не” слід було входити “у хату смутку”, де споживали поминальні страви, й “не” слід було “плакати та жалувати” разом з людьми в тому домі (див. Єз. 24:15-24). Він не повинен був виказувати звичні людські емоції жалю чи співчуття, коли хтось помирав. Й для цього були дві причини. По-перше, така його поведінка мала показати, що Бог “забрав спокій”, “змилування” і “милосердя” геть від “народу”. По-друге, все це слугувало нагадуванням, що люди, котрі “повмирають” під час падіння Єрусалиму, “не будуть” ані оплаканими, ані похованими (див. Єр. 16:4), а ті, що виживуть, не знайдуть нікого, хто б утішив їх у тузі. Спустошення буде просто всеохоплюючим. “Нарізи” на тілі й обстригання волосся на голові були колись ознаками смутку (див. 41:5; 47:5; 48:37), хоча нарізи на тілі заборонялися Законом (Втор. 14:1) через ототожнення з язичницькими практиками (див. 1 Цар. 18:28). Щодо обстригання “голови” див. коментарі до Іов. 1:20.

16:8-9. Третім обмеженням Єремії було “не” входити “у хату, де бенкетують”. Причина такої заборони – в тому, що часи бенкетів і радості скоро закінчаться. Бог пообіцяв обірвати радощі та веселощі Юдеї (див. 25:10).

(2) Гріхи Юдеї (16:10-17:18). 16:10-13. Коли Єремія пояснив людям свою поведінку, “вони” почали запитувати, “за що” Бог “вирік проти” них таке “велике лихо”. Вони наївно цікавилися, який такий “гріх” вони “вчинили”, аби заслужити цей присуд. Відповідь Бога на ці питання підкреслила головну проблему ізраїльського народу всіх часів. Попередні покоління (“батьки”) покинули істинного Бога й “пішли … за іншими богами”, покоління ж сучасників Єремії коїло “ще гірше”. Замість того щоб навчитися чомусь із помилок своїх предків, воно пішло ще далі в своїй лихій поведінці. “Кожен” жив “упертістю свого злого серця” й не слухав Бога.

Через постійну їхню непокірність Бог пообіцяв викинути людей із рідної “країни”. Слово “викину” ( тул ) означає сильно жбурнути кудись якусь річ (див. 1 Сам. 18:11; 20:33; Єр. 22:26-28). Люди безпощадно будуть закинуті в землю, “якої” до тих пір не знали (див.14:18; 15:2, 14; 17:4), де й служитимуть “іншим богам” (див. 5:19). Оскільки вони відкинули Бога, Він “не” змилосердиться “над” ними (див. 16:5).

16:14-15. Бог знову перервав виголошення Свого покарання, щоб пояснити Своє послання. Аби люди не стали тлумачити Його попередні слова так, нібито Ізраїль уже не матиме місця у Завіті з Ним, Бог чітко дав зрозуміти: це покарання – не навічно (див. 4:27; 5:18). Врешті-решт Ізраїль відновиться на своїй землі як народ і втішатиметься Божим благословенням. Це станеться протягом тисячолітнього правління Христа, коли цей народ сповна пізнає благодать Нового Завіту (31:31-34).

Бог пообіцяв, що після прийдешнього поневолення Юдеї гряде новий Вихід. Люди “вже не” оглядатимуться назад на перший Вихід, коли Бог “вивів синів Ізраїлевих з” єгипетської неволі. Натомість вони з захопленням розповідатимуть про ті часи, коли Бог “повиводив” їх “із північної землі” (тобто з Вавилону; див. коментарі до 1:14), де вони раніше були розкидані. Отож, Бог іще раз засвідчив Свою обітницю зрештою повернути ізраїльський народ “назад” на рідну землю.

Оскільки вірші 16:14-15 майже тотожні 23:7-8, деякі дослідники гадають, що уривок 16:14-15 було помилково поміщено сюди згодом. Але такий погляд не видається правильним. Єремія використав схожі чи такі самі слова й речення в кількох місцях своєї книги (див. 1:18-19 і 15:20; 6:13-15 і 8:10б-12; 7:31-32 і 19:5-6; 15:13-14 і 17:3-4).

16:16-18. Запевнивши народ у тому, що Він зрештою відновить його в рідній землі, Бог продовжив Свій опис суворості суду над ним. Відновлення й зцілення ран можна очікувати лише в майбутньому, тепер же люди мали піти у поневолення. Спочатку Бог змалював вавилонських завойовників як “рибалок”, котрі “ловитимуть” жителів Юдеї в свої сіті, далі ж – як “мисливців, що полюватимуть на” тих, котрі спромоглися сховатися. Утекти не зможе ніхто, бо Божі “очі” стежать за всіма путями людей. Ні втікачі, ні “їх беззаконство” не були скриті від Господа. Він вислідить людей і відплатить їм за те, що вони “осквернили … землю” (яку Він назвав тут Своєю, а не їхньою) своїми “мерзотами”   (ідолами).

16:19-21. Тут Єремія ще раз засвідчив свою віру в Бога, назвавши Господа своєю Силою, Твердинею та Прибіжищем (див. коментарі до Пс. 18:3) і тим самим наголосивши на захисті, який Бог йому дав. Після того Єремія описав той світлий день у майбутньому, коли цілий світ пізнає Бога. Хоча тоді Юдея й поклонялася лжебогам язичників, настане той час, коли всі “народи” прийдуть до істинного Бога Ізраїлю. Вони визнають, що їхні колишні об’єкти поклоніння – лише марнота, “в якій нема користи” (див. коментарі до Єр. 2:5). У той час Бог покаже їм Свою “руку й ... потугу”, аби вони зрозуміли Його істинний характер. Вони “збагнуть”, що “ім’я” Його – “Господь”   (див. Єз. 36:22-23).

17:1-4. Одного дня язичницькі народи покинуть своїх ідолів і навернуться до істинного Бога. Однак люди Юдеї за часів Єремії погрузли в ідолопоклонстві. Вони настільки сильно прикипіли до своїх лихих доріг, що це виглядало так, наче їхній “гріх” був “записаний” чи “вирізьблений” на їх серцях “різцем залізним” або “зубцем алмазним”. І залізо, і алмаз, будучи дуже міцними, використовувалися для вирізьблювання слів на кам’яних таблицях (див. Іов. 19:24). Ба більше, гріх “Юди” був не лише в серцях, його було видно “і на рогах їхніх жертовників”. Рогами називалися кам’яні надбудови по чотирьох кутах кожного жертовника.

Ідолопоклонство засіло в свідомості народу так цупко, що навіть діти приймали участь в ідолопоклонстві при жертовниках та ашерах. Ашерами звалися жертовники Ашери, ханаанської богині родючості. Різьблену статую Ашери поставив у свій час у Божому храмі Манассія (2 Цар. 21:7; див. Втор. 16:21), хоча пізніше й забрав її звідти (2 Хр. 33:13, 15). Вочевидь, цю статую знову поставили у храмі після смерті Манассії, оскільки пізніше Йосія виніс того ідола звідти під час проведення своїх реформ і спалив його на полях Кедрон за межами міста (2 Цар. 23:6). Після смерті Йосії люди знову повернулися до ідолопоклонства та знову поставили ашери. Імовірно, “бовван ревнощів” (Єз. 8:5) – це і є різьблений ідол Ашери. Тим ідолам поклонялися “під кожним деревом зеленим” та “на пагорбах високих” – на традиційних місцях поклоніння лжебогам (див. Єз. 6:13).

Через гріх людей Бог віддасть місто Єрусалим (Свої гори “у полі”) й усі “багатства” його мешканців на поталу завойовникам (див. Єр. 15:13; 20:5). Люди Юдеї випустять “з руки” (втратять) свою землю (“спадщину”), коли Бог пошле їх в рабство до “ворогів” і відправить у землю, “якої” вони “не” знали (див. 14:18; 15:2, 14; 16:13).

17:5-8. Єремія включив у свій дискурс невеличке поетичне твердження. В ньому протиставляються спосіб життя лиходіїв (вірші 5-6) і спосіб життя праведних (вірші 7-8). Юдея почала шукати захисту у лжебогів та чужоземних союзників, але Бог сказав, що “той, хто уповає на людину”, – “проклят”, бо “серце” його відступило “від Господа”. Замість того щоб процвітати, він зів’яне, “мов та билина у степу”. Бог зробить його таким же безплідним, як безлюдна солона земля біля Мертвого моря, що не може ні дати, ні підтримувати життя.

Праведник же – “щасливий” і благословенний, бо він уповає “на Господа” . На противагу лихому чоловікові з віршів 5-6, праведник у житті процвітатиме, “немов дерево, посаджене над водою” (див. Пс. 1:3). Коли прийдуть труднощі (художньо зображені як “спека” й посуха), він не побоїться, а й далі продовжить жити в гаразді, як те дерево, що дає свій плід і “листя” котрого залишається зеленим.

17:9-13. Якщо дороги благодаті й прокляття – такі очевидні (вірші 5-8), то чому люди обирають дорогу гріха? Причина такого вчинку – в серці. Воно – настільки “лукаве”, що Єремія поцікавився: “Хто його збагнути може?” Бог відповів Єремії, що лише Він здатен вивідати “серце” й випробувати розум (тут “нутро”). Бог знає найсокровенніші думки й спонуки, які особа приховує від усіх інших. Тому Бог може справедливо воздати “кожному за його діяннями”.

На тих, котрі придбали “багатство неправно”, чекало покарання. Якщо куріпка висидить “яйця” іншої пташки, то пташеня покине її й полетить геть. Так і нечесним шляхом здобуте багатство буде відібране у власника, а він сам “дурним виявиться”.

Єремія бачив вирішення проблеми гріха в акцентуванні уваги на безмірній величі Бога. Бог сидів на престолі у Своїй “святині”. “Всі, що … покинули” Господа (Надію “Ізраїля”; див. 14:8), будуть “викорінені з цього краю” (досл., “записані в пилу”). Таке твердження свідчить, можливо, про втрату вічності (на противагу привілею бути записаним в книзі життя; Вих. 32:32-33; Пс. 69:29). Вони заслуговували на таку долю, бо “покинули” Бога, “Джерело води живої” (див. Єр. 2:13).

17:14-18. Єремія завершив своє послання закликом до Бога врятувати його. Це послання має форму особистого плачу. Єремія порівняв своє щиросердне служіння Богові з упертою невірою своїх переслідувачів. Вони кепкували з його пророцтв і вимагали їхнього негайного здійснення, якщо вони правдиві (“нехай вже збудеться”). Все ж, незважаючи на це протистояння, Єремія не втік, а продовжив вірно служити Господнім посланцем. Проте він попросив Бога, аби його “гонителі” осоромились й аби для них настало “лихоліття”, яке він сам і передбачав. Оскільки вони відмовлялися вірити його пророцтвам, він просив Бога навести на них повну міру покарання (“і побий, ще раз побий”;   див. 16:18).

є. Святкування суботи (17:19-27)

У попередніх посланнях Єремії йшлося про гріх загалом та непокірність людей. Дані ж вірші ставлять акцент на одній конкретній заповіді Закону Мойсея, аби показати народові, як далеко той відійшов від Бога (див. Вих. 20:8-11). Тут знову озвучено заклик до каяття. За послух люди отримають благословення, а за непослух – лише покарання.

17:19. Бог звелів Єремії стати “у воротях синів народу”. Що це були за ворота – невідомо, хоча про них сказано, що “ними” входили і виходили “царі юдейські”. Це місце було обрано через те, що там щодень проходила велика кількість людей. Імовірно, то була Східна брама, що вела з храмової гори в долину Кедрон. Єзекиїл описав цю браму як місце зібрань юдейських очільників (Єз. 11:1). Або ж це могла бути Веніяминова брама у північному кінці міста (див. Єр. 37:13). Вона також була місцем, де цар часто ставив власний трон (38:7). Та як би там не було, Єремія в цьому місці довго не стояв. Він мав виголосити те послання “на всіх брамах єрусалимських”,   щоб його почуло ціле місто.

17:20-24. Його послання людям, що входили “цими брамами”, полягало в тому, аби вони святкували “день суботній”. На противагу своїм неслухняним праотцям (“батькам”), люди повинні були пошановувати той день, котрий Бог виокремив з-поміж інших, і не робити того дня “ніякого діла”. Це була одна з видимих перевірок їхньої вірності Божому завітові.

17:25-27. Вірність Божому Закону принесе з собою благословення. Якщо люди слухатимуться Божих заповідей, то місто Єрусалим “буде заселене повіки”. Люди йтимуть у місто “з” півночі (“землі Веніяминової”) “і з рівнини” на заході, “і з гір” між Єрусалимом та долиною Йордан і Мертвим морем на сході, і з напівзасушливої дикої пустелі на півдні. Ці люди приноситимуть свої “жертви, й офіри, й кадило” до храму. Одначе, якщо люди не послухаються Божої настанови святкувати суботу, Він запалить судний “вогонь”, який “пожере палаци єрусалимські” й залишить місто беззахисним (див. 49:27).

ж. Гончар і невдалий глек (част. 18-20)

Дев’яте послання Єремії – це низка притч та подій, які послужили кульмінацією першої частини книги. Притча про гончаря (част. 18) засвідчила Боже верховенство над Юдеєю. Після цього автор описав символічне розбиття глека, щоб показати неминуче покарання від Бога (част. 19). Част. 20 слугує змістовною точкою опори в книзі. Хронологічно вона пов’язана з част. 19, але разом із тим готує читача до відкритого протистояння та конкретних пророцтв про наближення покарання.

(1) Притча в домі гончаря (част. 18). 18:1-4. Бог звелів Єремії піти “в хату до гончаря” та подивитись, як він ліпить із “глини” глечики “на кружалі”. Коли Єремія стояв і дивився, гончар помітив недолік у тому глечику, котрий саме тоді ліпив. Гончар зім’яв його в грудку і виліпив із неї “іншу посудину”.

18:5-12. Бог сказав, що гончар і глина ілюструють Його стосунки з Його людьми. Вони – ніби “глина” в Його “руці”. Бог має право викорінювати чи розбудовувати “якийсь народ”, як Він забажає. Для прикладу, Він обіцяв юдейській нації благословення, але оскільки вона вперто коїла “зло”, то Він скасує “те добро, яке вирішив був” їй “сподіяти”, і покарає її. Однак, якщо Юдея відвернеться “від своєї злої дороги”, Бог також відверне те лихо, яке пообіцяв наслати.

Юдейські люди відповіли на те, що анітрохи не бажають змінюватися (“шкода й говорити”). Вони вперто продовжували ходити підступними дорогами “свого лихого серця”. Нація не захотіла відвернутися від ідолопоклонства й піти за Господом.

18:13-17. Юдея єдина не хотіла навернутися до свого Бога, чим вирізнялася “між народами” (див. 2:10-11). Навіть “сніг” на схилах гір ливанських і “води .... холодні”, що “течуть” із цих величавих гір, були більш надійні, аніж непостійна Юдея. Вона відвернулася від істинного Бога й почала поклонятися “марноті” (ідолам; див. коментарі до 2:5), та внаслідок того лише спотикнулася. Полишивши древні путі послуху Богові (див. 6:16), Юдея опинилася на бездоріжжі та почала безцільно “блукати жахливими стежками”.

Бог судитиме націю за її гріх, зробивши “землю запустінням”. Вона стане “сміховищем” для тих, котрі дивуватимуться її безглуздому рішенню покинути свого Бога (див. 19:8; ПлЄр. 2:15). Господь пообіцяв розвіяти народ, “неначе східний вітер” (див. Єр. 4:11-12; 13:24). Тож люди повинні чекати на Божий суд (Бог обернеться до них “плечима”), а не на Його ласку (“не обличчям”).

18:18-23. У відповідь на те люди знову замислили вчинити “змову проти Єремії”. Вони не захотіли прийняти його пророкування про наближення лиха, оскільки ті суперечили їхнім міркуванням про постійність тогочасного порядку. Отож, вони вирішили побити “його власною … мовою” (гнівливими словами), аби зганьбити його послання, а також не звертати уваги на його слова, сподіваючись, що тоді він припинить говорити. Вочевидь, їхні задуми були більш лихими, оскільки Єремія сказав Господу, що вони задумували позбавити його життя (“вони ж мені копають яму”, вірші 20-21; див. 11:18-21).

Єремія відреагував на їхні погрози закликом до Бога послухати їхні обвинувачення, згадати його (Єремії) вірність і покарати лихих змовників за їхній гріх. Колись Єремія просив Бога “відвернути від них” Свій “гнів” (18:20; див. 7:16; 8:20-22), а тепер благав повалити їх “у час гніву” (18:23). Вони відштовхнули як Бога, так і Його посланця. Єремія вже нічого не міг для них зробити. Вони таки зазнають “голоднечу” й “меч”   (вірш 21).

(2) Притча про розбитий глечик (част. 19). 19:1-6. Імовірно, част. 19 була розміщена одразу після част. 18 через те, що обидві містять притчі про гончаря і його посуд. Єремія купив собі “глиняний глечик” із вузькою шийкою для води. Фраза “глиняний глечик” в оригіналі – бакбук, звуконаслідувальне слово, котре наче відтворювало звук води, що виливалася з посудини. Зібравши натовп “старших з народу й зо” священників, він пішов “в Бен-Гінном-долину” (див. коментарі до 7:31), яка знаходилася відразу “за Череп’яною брамою”. Долина Гінном простягалася на захід й на південь від міста та слугувала свого роду громадським сміттєзвалищем для жителів Єрусалиму. Брама на півдні, яка вела в цю долину, звалась Череп’яною, бо люди несли крізь неї черепки від своїх розбитих глечиків та інше сміття, аби викинути все те в долині Гінном. Таргум ототожнює Череп’яну браму з Гнояною брамою (див. Неєм. 2:13; 3:13-14). Сучасна Гнояна брама також знаходиться в південній частині Єрусалиму, але сучасні мури розташовані на кілька сотень ярдів північніше, аніж мури за часів Єремії.

При долині Гінном Єремія й виголосив те, що мав сказати. Бог пообіцяв навести “лихо” на Єрусалим через його ідолопоклонство. Вже сама та долина свідчила проти людей, бо в ній стояли “узвишшя на честь Ваала”, де люди “палили вогнем своїх синів” на “всепалення Ваалові”. Через такі лихі вчинки людей Бог знову (див. Єр. 7:32-33) пообіцяв перейменувати це місце на долину “Різанини”, коли скарає там народ.

19:7-9. Єремія змалював прийдешню катастрофу в яскраво-кривавих тонах. Люди впадуть “від меча” перед воїнами з Вавилону, а їх “трупи” підуть “на поживу птаству … й … звіреві” (див. 7:33; 16:4; 34:20; Втор. 28:26). “Місто” ж стане “сміховищем” (див. Єр. 18:16) для тих, хто побачить його руйнацію. Ті ж, які шукатимуть рятунку в місті, згодом “їстимуть тіло власних синів і власних дочок”, коли облога   міста вавилонянами припинить постачання туди їжі (див. Лев. 26:27-29; Втор. 28:53-57; ПлЄр. 2:20; 4:10). Усі прокляття, які Бог обіцяв наслати, зійдуть на людей через їхні гріхи (див. Лев. 26:14-39; Втор. 28:15-68; Єр. 11:1-8).

19:10-13. Аби проілюструвати сказане слухачам, Бог наказав Єремії розбити “глечик”, котрий він приніс із собою в ту долину. Бог сказав, що Він розіб’є і юдейський “народ”, і “місто” Єрусалим, “як” Єремія розбив “глечик”. Саме “місто” скоро стане “таким, як Тофет” (див. коментарі до 7:31-32). Його колись прекрасні будівлі перетворяться в руїни, а земля оскверниться мертвими тілами вбитих. Причина кари – у гріху, позаяк люди “кадили” всім світилам небесним “й возливали ливні жертви чужим богам”.

19:14-15. Повернувшись “з Тофету” в місто, Єремія рушив прямо на подвір’я “дому Господнього”. Те послання, яке він проголосив перед старшими народу (див. вірш 1), тепер він виголосив перед всіма людьми. Божа кара зійде на Єрусалим “і на всі сусідні міста”, бо народ “не” слухав Його “слів”.

(3) Реакція Пашхура (20:1-6). 20:1-2. Послання Єремії дуже не сподобалося Пашхуру, синові “Іммера”, одному зі священників. Цей Пашхур не був Пашхуром із вірша 21:1. Пашхур із 20:1 був старшим наглядачем у храмі. Його основним завданням, вочевидь, було дотримання порядку в дворах храму (див. 29:26). Він спіймав Єремію й наказав “бити пророка” або ж завдати йому 40 ударів нагайкою (див. Втор. 25:2-3). Потім він “звелів … посадити” Єремію, “забитого в колоди”, в публічному місці для глузувань, а саме “в горішній Веніяминовій брамі”, що в північній частині міста. Це – перший із кількох проявів відкритого спротиву служінню Єремії.

20:3-6.  Коли наступного дня Єремію випустили “з колодок”, він відмовився змінити своє послання. Натомість він змінив Пашхурові ім’я. Нове “ім’я”, яке Пашхурові дав Бог, – це “Звідусіль Жах” ( Магор-Міссабіб ). Оскільки Пашхур відмовився слухати Боже послання, то відчує на собі Божий суд. Він з жахом дивитиметься, як “поляжуть від ворожого меча” його приятелі і як вавилонські воїни заберуть геть “усі багатства” Єрусалиму собі на здобич (див. 15:13; 17:3). Пашхур же і вся його сім’я підуть у вигнання “до Вавилону”, де й помруть. Причина такого присуду не тільки в тому, що він наказав побити Єремію. Пашхур також “пророкував … неправду”, чим, напевно, намагався перекреслити правду з уст Єремії. Ніде в Біблії не зазначено, що це пророцтво й справді сповнилося, але цілком можливо, що Пашхура узяли до Вавилону під час другого поневолення у 597 р. разом зі священником Єзекиїлом (див. 2 Цар. 24:15-16; Єз. 1:1-3).

(4) Скарга Єремії (20:7-18). 20:7-10. Єремія відкрив перед Богом своє серце й показав всю глибину прихованих раніше емоцій. Він почувався так, начебто Бог “ввів” його “в оману”, дозволивши людям глузувати з нього через його пророцтва. Він вірно перестерігав їх про прийдешні “насильство” та утиски, а в нагороду отримував лише образи. Занепавши духом, Єремія вирішив більше не звіщати Боже Слово, аби уникнути переслідувань. Але коли він спробував так зробити, Боже Слово стало палючим вогнем (див. 23:29) всередині нього, тож він не зміг втримати його в собі (“затамувати”). Відчувати щось “у костях” значило відчувати щось надзвичайно сильно (див. Іов. 30:17; 33:19).

Єремія хотів припинити своє служіння, оскільки люди задумували проти нього зле. Послання про “жах” звідусіль, яке він повсякчас виголошував (Єр. 20:3-4; див. 6:25; 17:18; 46:5; 49:29; ПлЄр. 2:22), тепер обернулося на нього (див. Пс. 31:14). Навіть його приятелі все чекали, коли ж він упаде, “упіймається” на неправдивому пророцтві, щоб і вони могли помститися “на ньому”   як на лжепророкові (див. Втор. 18:20).

20:11-13. Єремія продовжив свою молитву озвученням своєї віри в Бога й закликом до Бога відплатити за нього (див. 18:19-23). Хоча він почувався введеним в оману (20:7), та все ж усвідомлював, що Бог був із ним, “немов воїн сильний”. Оскільки “Господь” був на боці Єремії, пророк мав певність, що його переслідувачі й насмішники “спотикнуться” і врешті-решт вкриються “соромом”. Єремія просив змоги “узріти відплату”, котру всезнаючий Бог виллє на його супротивників, позаяк він на Нього “звірився з” своєю “справою”.

Певність такої відплати дозволила Єремії співати “Господеві” й хвалити “Господа” за Його величні діла. Бог був достойний всієї хвали, бо Він визволить Єремію “з рук лиходіїв”.

20:14-18. В раптовій зміні емоцій Єремія знову спустився з висот впевненості (вірші 11-13) до глибин відчаю. Імовірно, він усвідомив, що відплата, якої прагнув, настане лише через руйнацію міста та занепад нації, котру він щиро любив. Його муки спонукали його бажати, аби “день, коли” він “на світ родився”, був “проклят”. Цим Єремія, отже, казав, що ліпше би він не народжувався (див. 15:10; Іов. 3:1-19). Йому тоді видавалося, що якби він не народився, не вийшов “з материнської утроби”, то тоді б не мусив “дізнавати муки та печалі”. Однак жалість Єремії до самого себе не могла відмінити той факт, що він ще “в утробі” був обраний на завдання, котре виконував (див. Єр. 1:5).

2. ЧОТИРИ КОНКРЕТНІ ПРОРОЦТВА ЄРЕМІЇ ПРО СУД (ЧАСТ. 21-25)

Протистояння Пашхура (20:1-6) слугує такою собі сполучною ланкою у Книзі Єремії. Низкою з дев’яти недатованих пророцтв Єремія засудив гріхи Юдеї, застеріг людей про наближення суду і дав надію, якщо люди покаються. Хоча багато людей було тоді проти нього (11:18-23; 12:6; 15:10; 17:18; 18:19-23), він ще не страждав фізично. Але після опису протистояння Пашхура Книга Єремії набула більш особистого тону. Його пророцтва були тепер спрямовані проти конкретних осіб і груп людей, а надія Юдеї та заклик до покаяння змінилися твердженнями про невідворотність Божого суду.

А. Докір царям (21:1-23:8)

Перша група, виокремлена Єремією, – це царі, ті, що були призначені Богом пастирями юдейського народу (див. 2:8; 10:21; 23:1-8; Єз. 34:1-10). Спершу Єремія дорікнув лихим царям, які в ті часи правили Юдеєю (Єр. 21-22). Потім він дав людям надію на праведного Царя, який прийде відновити Юдею (23:1-8).

Послання Єремії лихим царям розташовані в незвичному порядку. (Див. таблицю “Останні п’ять царів Юдеї” поблизу 2 Цар. 24). Першим царем, про якого тут згадано, виявився Седекія, котрий був за хронологією останнім царем (Єр. 21:1-22:9). Далі про інших царів у тексті сказано в хронологічному порядку, починаючи з Шаллума (Йоахаза, 22:10-12), далі про Йоакима (22:13-23) і закінчуючи Конією (Йоахином/Єхонією, 22:24-30). Чому ж Єремія згадав Седекію поза хронологічним порядком, поставивши його першим, а Конію останнім? Імовірно, з двох причин. По-перше, говорячи про Седекію на початку, він мав можливість поставити оповідь про “Пашхура, сина Малахії” (21:1), відразу після оповіді про Пашхура, сина “Іммера” (20:1). Наявність у цих двох осіб однакового імені надає тексту зв’язності. Відплата, якої прагнув Єремія через знущання Пашхура, сина Іммера, почала здійснюватися, коли Пашхура, сина Малахії, послали до Єремії, аби просити Бога про підтримку. По-друге, текст побудовано саме так, щоб пророцтво проти Конії стало кульмінацією Божих присудів царям. Лінія правління лихих царів обірветься (22:30), бо Бог пробудить праведний Пагін володарювати над народом (23:1-8). Отже, таке розташування в тексті цих пророцтв дає читачам відчуття як зв’язності, так і кульмінації.

(1) Послання Седекії (21:1-22:9). 21:1-2. Це послання було озвучено десь між 588 р. до н.е. та 586 р. до н.е. “Цар Седекія” прислав до Єремії “Пашхура, сина Малахії”, і священника “Софонію, сина Маасії”, з просьбою. Пашхур, один із урядників царя, пізніше просив царя стратити Єремію нібито за державну зраду (див. 38:1-4). Софонія став священником на місце Йояди (29:25-26), другим за рангом після первосвященника Сераї (52:24). Тож Софонія був другим у країні релігійним лідером. Потім, після падіння Єрусалиму (52:24-27), Софонію стратив Навуходоносор.

Царські посланці попросили Єремію розпитати Господа про напад Навуходоносора на Єрусалим. Хоча Єремія мав лише запитати Бога, чим усе завершиться, вони все ж сподівалися, що Бог сподіє для них щось таке, “як усі Його чудеса, щоб” Навуходоносор “від” них “відступив”.   Певно, Седекія та його радники мали на думці часи царя Єзекії, коли на Єрусалим хотіли напасти ассирійці (2 Цар. 18:17-19:37; Іс. 36-37). Єзекія відреагував на ту критичну ситуацію, пославши своїх головних політичних та релігійних радників до пророка Ісаї, аби попросити в Бога про допомогу (Іс. 37:2-4). Безсумнівно, Седекія сподівався, що Божа відповідь буде подібною до тієї, котру дав Ісая (Іс. 37:5-7).

21:3-7. На превеликий жаль для “Седекії”, відповідь Єремії була зовсім не такою, яку цар бажав почути. Замість того щоб врятувати Єрусалим, Бог оберне проти міста його ж “воєнне знаряддя, яке” його жителі тримали “в руках”. Війська, що облягли місто “поза мурами”, з Божої волі зберуться “докупи серед” міста. Їхня облога виявиться успішною. Замість того щоб бути Рятівником Єрусалиму, Бог воюватиме “проти” нього Своєю ж “простягнутою рукою”. Ті, що шукатимуть укриття в місті, “погинуть”, скарані “великою пошестю” – одним із найбільших жахів під час облоги (див. коментарі до 14:12).

Ті ж, які спроможуться вижити, не радітимуть, бо Бог видасть їх “у руки Навуходоносорові”. Вони вже не ждатимуть ні “жалю”, ні “пощади”, ні “милосердя”,   бо він уб’є їх. Це сталося у 586 р. до н.е. після падіння Єрусалиму. Царя Седекію осліпили і в кайданах повели до Вавилону (39:5-7). Інших лідерів міста схопили, відправили до Рівли і там стратили (52:24-27).

21:8-10. Люди мали на вибір два шляхи: “дорогу життя” і “дорогу смерти”. “Дорогу смерти” матимуть ті, котрі оберуть залишитися в місті. Вони загинуть. “Дорогу життя” матимуть ті, котрі втечуть із міста й здадуться ворогам, що обложили Єрусалим. Й це було єдиною надією для тих, хто все ще перебував у місті, бо Бог уже постановив віддати Єрусалим на поталу Вавилону. Реакція на таке послання Єремії міститься у 38:1-4.

21:11-14. Тут Єремія знову виокремив царський дім Юдеї та акцентував увагу на царських гріхах. Цар мав судити справедливо і захищати права беззахисних та пригноблених. Та оскільки він відмовився слухати Господні слова, Божий “гнів” горітиме, “немов вогонь”, який ніхто не в змозі погасити (див. 4:4; 17:4).

Імовірно, цар не бачив потреби у тому, щоб слухатися Божих настанов. Він почувався так безпечно у своєму добре укріпленому місті, що навіть вихвалявся: “Хто вламається в доми наші?” Через цю гордовиту самовпевненість разом із грішною неслухняністю Бог покарає як царя, так і народ. “Вогонь” (див. 21:12) Божого суду “пожере … усе навкруги”   них.

22:1-5. Бог звелів Єремії піти з храмового двору “в палату юдейського царя”. Те, що він мав сказати до царя, слуг і людей, які там були, полягало в тому, що вони мали чинити “суд і справедливість”. Зміст сказаного тут подібний до змісту 21:12, але тут говориться про конкретні наслідки вчинків. Якщо цар пильно дотримуватиметься цього Божого “веління”, то зможе очікувати на подальше благословення. Але якщо він “цих слів” не “слухатиме”, то, як поклявся Бог, його “палац руїною обернеться”.

22:6-9. У цих віршах слова Єремії стосуються царського палацу. І “Гілеад”, і Ливан славилися своїми лісами (Суд. 9:15; 1 Цар. 5:13; 2 Хр. 2:7), а царський палац у Єрусалимі був відомий як “Палац із ливанського лісу” (1 Цар. 7:2-5; див. Іс. 22:8). Але після того, як відбудеться суд Господній, палац буде таким же місцем відчуження, як пустеля. Вавилоняни “повирубують” палацові “найкращі … кедри й у вогонь повкидають” (див. Єр. 52:13).

Коли люди з багатьох “народів” бачитимуть знищення цієї величної будівлі, то питатимуть, чому “то Господь учинив” так жорстоко з нею. “Їм” же “відказуватимуть”, що Бог так присудив, “бо” ізраїльтяни “покинули завіт … і поклонялись іншим богам”. Бог покарав народ Своїми обіцяними прокляттями через їхній непослух.

(2) Послання до Шаллума. 22:10-12. Шаллум – це друге ймення Йоахаза. Він був сином “Йосії” і посів на престол у 609 р. до н.е., після того як Йосія був убитий фараоном Нехо II (2 Цар. 23:29-33). Після правління тривалістю всього три місяці Шаллум був усунутий від влади наказом фараона Нехо. Єремія записав це пророцтво у 609 р. до н.е., вже після того як Шаллум “вийшов з” Єрусалиму до Єгипту, захоплений у полон (2 Цар. 23:34). Єремія передбачив, що Шаллум “не повернеться … більше” в Єрусалим. Навпаки, він “вмре на тому місці, куди взято його в неволю”.

(3). Послання до Йоакима (22:13-23). 22:13-14. Після свого призначення царем наказом фараона Нехо Йоаким почав поводитися, як типовий деспот на стародавньому Близькому Сході. Юдейські землі потребували мудрого й могутнього правителя, а натомість одержали зажерливого й недалекого царя, який турбувався лише про власний добробут. Йоаким прагнув побудувати собі палац і зробив це за рахунок своїх підданих. Він змусив їх працювати без заробітної плати (“дарма”), виклавши собі за ті гроші “вікна ... кедриною”.

22:15-17. Єремія порівняв Йоакима з його батьком, царем Йосією. Йосія “творив суд і справедливість” та захищав “бідного й” потребуючого. Саме таких вчинків Бог очікував від царя. Як пастир Бога, він мав би піклуватися про свою отару, а не кривдити її. Одначе Йоаким не успадкував жодних побожних рис характеру від свого батька. Він дбав “тільки ... про наживу, … як би кров безвинну пролити та як би утиск і насильство чинити”.

22:18-19. Через тяжкі утиски Йоакима люди “не голоситимуть по ньому”, коли він помре. Замість пишного похорону, який зазвичай влаштовували для монарха, “Йоакима”, за передбаченнями Єремії, поховають, “неначе осла”. Коли в місті помирала тварина, її просто витягали звідти і викидали “геть за браму єрусалимську”. До тіла Йоакима ставитимуться з такою ж зневагою. Йоаким загинув у кінці 598 р. до н.е., коли Навуходоносор наступав на Єрусалим, аби покарати місто за бунт. Ймовірно, як розмірковують деякі дослідники, Йоакима вбили тоді, коли він вирушив примиритися з Навуходоносором, аби той пощадив місто. Новий цар Йоахин здався вавилонянам і був забраний у неволю, але місту було даровано пощаду (2 Цар. 24:1-17).

22:20-23. Через недалекість Йоакима Єремія закликав Єрусалим ридати над своєю долею. Цей уривок може датуватись, імовірно, кінцем 598 або ж початком 597 р. до н.е., оскільки в ньому розповідається про прийдешнє вторгнення вавилонян у відплату за бунт Йоакима. Крик Єрусалиму буде чутно по всій землі. Від Ливану на півночі до Башану на північному сході і далі аж до “гір аваримських” (гір Моаву; див. Чис. 27:12; Втор. 32:49; Єз. 39:11) на південному сході лунатиме цей крик, коли Вавилон розіб’є усіх союзників Юдеї.

Бог застерігав Єрусалим про наслідки непослуху, коли той почувався щасливим і в безпеці, та він не захотів “слухати”. Тепер же він зможе лише з жалем дивитися, як його “пастирів” (царів) забиратимуть геть, а його “коханці (ймовірно, єгиптяни) … підуть у полон” (див. 2 Цар. 24:7). З ноткою іронії Єремія назвав мешканців Єрусалиму тими, що живуть “на Ливані”. Стільки кедрової деревини ввозилося в Єрусалим із Ливану (див. Єр. 22:6-7, 13-15), що життя в Єрусалимі було схожим на перебування поміж ливанських кедрів. Але невдовзі ті, що проживали у таких прекрасних будівлях, стогнатимуть, коли “муки” Божого присуду зійдуть на них (щодо болей “породіллі” див. коментарі до 4:31).

(4) Послання до Йоахина (22:24-30). 22:24-27. Йоахин був царем-наступником свого батька “Йоакима”. Після трьохмісячного правління Йоахин здався Навуходоносорові й був вивезений до Вавилону, де й прожив решту життя (див. 52:31-34). Бог чітко зазначив, що навіть якби Йоахин був настільки цінним для Нього, як перстень “на” Його “правиці”, то й “тоді” Він “зірвав” би його через його гріхи. Колись перстень з печаткою був надзвичайно великою цінністю, бо він вживався для того, щоб поставити печатку, чи як підпис його власника на різних документах. “Навіть” якби Йоахин (“Конія”) був аж настільки важливим для Бога (а з тексту видно, що він таким не був), Бог радше скинув би його з трону, аніж і надалі дозволяв би йому грішити (перефразування цієї метафори можна побачити в обіцянці Зоровавелу в Аг. 2:21-23).

Бог пообіцяв, що видасть Йоахина вавилонянам (“халдеям”) “у руки”. Він та його мати підуть у вигнання “в чужу землю” (до Вавилону), де й помруть.   Матір’ю Йоахина була Нехушта, вдова царя Йоакима (2 Цар. 24:8). Це – друге пророцтво Єремії про їх полон (див. Єр. 13:18-19).

22:28-30. Низкою запитань Єремія вказав на той факт, що доля Йоахина склалася так через присуд Бога. На перше питання потрібно відповісти заперечно. Люди не зневажали  Йоахина і не ставилися до нього, ніби до пощербленого й непотрібного посуду. Ба більше, деякі з них сподівалися, що він відновиться як цар (28:1-4), а ще декотрі вважали його царем навіть тоді, коли на престол уже сів Седекія (див. коментарі до Єз. 7:27). Але якщо Йоахин мав у народі таку підтримку, то чому ж було “прогнано його й родину його” в чужу “землю” та відсторонено від престолу? (Щодо слів “в землю, якої не знають” див. Єр. 14:18; 15:2, 14; 16:13; 17:4.) Річ у тому, що Бог керує всім, і саме Він спричинив падіння Йоахина. Бог закликав землю вислухати Його судне “слово” (слово “земле” повторюється тут тричі задля наголосу; див. 7:4). Хоча цар Йоахин і мав дітей (22:28; див. 1 Хр. 3:17), його слід було вважати бездітним, бо “нікому з його роду не пощастить сидіти на Давидовім престолі” і правити як цар “Юдеї”.

Це пророцтво мало значення як щодо поточної ситуації в Юдеї, так і щодо майбутнього. Престол Юдеї не успадкував жоден із нащадків Йоахина. Його дядько Седекія, який сів на трон після Йоахина, став останнім царем Юдеї. Бог «відрізав» цю частину роду Давида від царювання. Це пророцтво також допомагає пояснити генеалогію Христа, що наводиться у Мт. 1 та Лк. 3. Матей надав законну родову лінію Христа через Його прийомного батька Йосифа. Одначе рід Йосифа походить від Салатіїла, сина Йоахина (Єхонії, Мт. 1:12; див. 1 Хр. 3:17). Якщо б Христос був фізичним нащадком Йосифа і не народився б від Діви, то Він не міг би бути ізраїльським Царем. Лука подав родову лінію Христа від Марії, яка походила від Давида через рід його сина Натана (Лк. 3:31). Таким чином Христос не підпав під «прокляття» Йоахина. (Стосовно додаткової інформації див. коментарі до Мт. 1:2-17; Лк. 3:24-38.)

(5) Послання про праведний Пагін (23:1-8). 23:1-4. Єремія змалював неправедних царів як лихих пастухів, що занапащають і “розганяють” Божих “овець”. Ті пастирі заслуговували на кару “за” свої “лихі вчинки” (див. Єз. 34:1-10). Але якщо Бог відсторонить від обов’язків їх, тоді кого ж Він взамін поставить, аби зібрати назад Своїх овець? Єремія дав на це питання двоетапну відповідь. Спершу Бог Сам позбирає “останок” Своєї “отари”, останок тих людей, що були розпорошені по чужих краях, і поверне їх назад. Він особисто відповідатиме за відродження ізраїльського народу (див. Єр. 31:10; Міх. 2:12; 5:3; 7:14). Потім Бог поставить “над ними” нових “вівчарів, що … пастимуть” людей та опікуватимуться ними, як Бог того бажає.

23:5-6. Йоахинова гілка роду Давида була «відрізана» від царювання. Одначе Бог пообіцяв пробудити “для Давида” іншого Царя, який буде праведним Пагоном, тобто ще одного потомка з роду Давида. Здійснення цього пророцтва – в Ісусі Христі. “Як Цар” Він “владарюватиме” мудро й чинитиме “суд і справедливість” (на противагу Йоахинові, якому Бог докоряв, 22:25). Хоча Христос підніс Себе як Месію Ізраїлю під час Свого Першого Пришестя, дане пророцтво сповна здійсниться під час Його Другого Пришестя, одразу ж перед Його тисячолітнім царюванням. Тоді Південне царство (“Юда”) та Північне царство (“Ізраїль”) знову будуть визволені (див. Рим. 11:26) з-під гніту, об’єднаються в один народ і житимуть “безпечно” (див. Єз. 37:15-28).

“Ім’я” цього грядущого Царя буде “Господь – Наша Справедливість” ( Иахвех сідкену ). На противагу Седекії ( сідкіиаху , “моя праведність – Ягве”), цей прийдешній Цар виправдає Своє ймення як праведний і справедливий Бог ізраїльського народу.

23:7-8. Уже згадавши про майбутнє відновлення Юдеї й Ізраїлю (вірш 6), Єремія зазначив, що те відновлення буде настільки грандіозним, що люди “не” оглядатимуться “більше” на той час, коли Господь “вивів” їх “з Єгипту”. Перший Вихід зблідне в порівнянні з цим новим Виходом, коли Бог приведе “потомків дому Ізраїля … з усіх земель”, де вони перебували, й “вони” знову “житимуть у рідній країні” (див. 16:14-15).

Б. Докір лжепророкам (23:9-40)

Єремія перестав говорити до царів Юдеї й натомість почав виголошувати Божі слова проти лжепророків. Ті псевдопровидці намагалися перекреслити віщування Єремії про наближення падіння Юдеї (див. 6:13-14; 8:10-11; 14:14-16; 28:1-4, 10-11; 29:8-9, 20-23, 31-32), а замість них озвучували обіцянку миру.

(1) Характер лжепророків (23:9-15). 23:9-12. “Серце” Єремії розбивалось “в грудях”, а тіло слабшало, коли він розмірковував про Божі святі слова.   Пророк – це речник Бога; його життя й послання мали відображати характер Того, хто його послав. Фальшиві же пророки очорнювали Боже ймення, бо стверджували, нібито їхні передбачення походили від Нього і що Він особисто наділив їх повноваженнями промовляти від Його імені (див. 28:2, 15-16). Бог вже показав Своє незадоволення тілесним і духовним перелюбом юдеїв, наславши на них “прокляття” у вигляді посухи (див. Втор. 28:23-24), через що “земля” плакала й засохла (див. Єр. 14:1-6, 22). Все ж, незважаючи на засуху, замість того щоб закликати Юдею назад до вірності Богові та Його завіту, лжепророки продовжували вести народ по злих стежках і постійно твердили, що та засуха не була Божою карою за людські гріхи.

Основним недоліком всіх тодішніх духовних лідерів Юдеї (пророків і священників) була їхня безбожність (“безбожні”, ханап ). Це давньоєврейське слово не означає, нібито ті духовні лідери не вірили в Бога. Навпаки, вони були досить релігійними. Воно тут радше значить “осквернені, заплямовані”. Єремія раніше вже вживав подібне слово задля опису осквернення землі (див. 3:1-2, 9). Ці лідери мали настільки занижений погляд на святу вдачу Бога, що навіть “у домі” Своєму Бог віднайшов “їхнє ледарство”. Через їхні гріхи Бог власне й поклявся зіслати “на них лихо”.

23:13-15. Єремія порівняв   “пророків самарійських” (вірш 13) із пророками єрусалимськими (вірш 14). Пророки Північно-Ізраїльського царства (Самарії) “пророкували … ім’ям Ваала й збивали з дороги … народ”  (1 Цар. 18:16-40; 2 Цар. 10:18-29; 17:16). Через їхню злобу Бог і знищив Північно-Ізраїльське царство.

Пророки Юдеї почали ходити тими самими лихими стежками гріха. Вони постійно чинили перелюби й підтримували “злочинців”. Їхня поведінка була настільки огидною, що вони, як і люди Єрусалиму, стали в очах Божих “немов Содом” і “Гомора”. Богові не залишалося нічого іншого, як покарати їх за гріхи. Бог нагодує лжепророків “полином” ( ла’анах, “ гіркотою”; див. Єр. 9:14; ПлЄр. 3:15, 19) та напоїть “отруйною водою”.

(2) Послання лжепророків (23:16-40). 23:16-22. Послання фальшивих “пророків” були їх особистою вигадкою. Їхні “марення” походили з їхніх сердець (див. вірш 26), “а не з уст Господніх”. Вони проголошували “мир” (див. 6:14; 8:11) і що людей не спіткає “лихо”, але не чули цих слів від Господа. Бог, навпаки, сказав, що надійде “хуртовина” і забере всіх, що стоятимуть у неї на дорозі. Бог зазначив, що Його гнів “не відвернеться ..., покіль” Він “не довершить” покарання. Лише тоді люди “достотно” зрозуміють, що Бог “не посилав … тих пророків”. Якби вони були від Бога (див. про Господню раду у 23:28), то оповіщали б справжні Його “глаголи”, аби відвернути Юдею від її злих “вчинків”.

23:23-32. Лжепророки не розуміли Божої вдачі. Він не був якимось локальним Богом, від якого пророки могли б “сховатись”, аби Він не побачив їх. Насправді ж Бог у Своєму всезнанні сповнює “небо й землю”, тож нема такого місця, про яке б Він не відав. Він “чув”, що “пророки” говорили, коли пророкували “неправду” Його “ім’ям”.

Ті пророки твердили, нібито Бог дав їм одкровення уві сні, але їх видіння були лише оманливими віщуваннями з їхніх сердець (див. вірш 16). Ті сни-вигадки були придумані для того, аби змусити Юдею забути “ім’я” істинного Бога, до чого спонукали людей і колишні пророки “заради Ваала” (див. вірш 13). Ті сни були такими ж марними щодо задоволення духовних потреб, як і полова для втамування голоду в людини. Слова лжепророків не мали в собі сили, тоді як Боже Слово – потужне, мов “вогонь” (див. 20:9), і діюче, мов “молот, що розбиває скелю”. Ніщо не може завадити Божому Слову здійснитися.

Оскільки Бог до тих фальшивих “пророків” не говорив, їм доводилося викрадати “один в одного” пророцтва, які нібито були від Нього. Бог виступав “проти” таких “пророків”, бо вони вводили “народ” у глибоку оману “своїми брехнями й своїм зухвальством” та ще й заявляли, що від Бога.

23:33-40. Люди Єрусалиму питали один в одного: “Яка ... вагота від Господа?” Слово “вагота” в цьому контексті означає “істинне віщування” ( масса’ від дієслова наса’ ), а в загальному значить “піднімати”, “нести”, “взяти на себе” (див. коментарі до Зах. 9:1). Даний іменник стосується вантажу чи якогось тягаря, який котрійсь людині треба було підняти або нести (Вих. 23:5; Неєм. 13:19). Тягарем пророка, який він мав на собі нести, було віщування чи послання, “покладене йому на серце” Богом (Іс. 13:1; 14:28; Наум. 1:1; Ав. 1:1). І часто це віщування було пророцтвом про суд (див. Іс. 15:1; 17:1; 19:1; 21:1, 11, 13; 22:1; 23:1).

Коли люди шукатимуть віщування від Бога, Єремія мав їм відповісти, що його нема. Воно вже було озвучене і полягало в тому, що Бог полишить їх напризволяще (“Я вас викину геть”). Бог сказав, що покарає тих, котрі заявлятимуть про існування інших пророцтв. Багато людей так часто зловживало фразою “вагота Господня”, надаючи божественного авторитету своїм власним словам, що Бог звелів їм не згадувати “більше” її. Через таких лжепророків “слова живого Бога” неабияк перекручувалися, тому їх спіткає суд. Бог поклявся відкинути їх “геть від обличчя” Свого, як і решту Єрусалима. Ті лжепророки зазнають “вічної наруги й ... сорому”   за свої лихі слова.

в. Два кошики зі смоквами (част. 24)

(1) Видіння про два кошики зі смоквами. 24:1-3. Видіння про два кошики зі смоквами Єремія отримав уже “після того, як … Єхонію” та інших лідерів Єрусалиму повели “у полон … в Вавилон” (див. 2 Цар. 24:8-16). Тож це пророцтво можна датувати приблизно 597 р. до н.е., себто початком правління Седекії. У цьому видінні Єремія побачив “два кошики зо смоквами, поставлені перед храмом Господнім”. Видіння нагадувало підношення у кошику первоплодів урожаю Господеві (див. Втор. 26:11). В одному кошику смокви були “вельми” добрі, “як то бувають ранні смокви” (див. Іс. 28:4; Ос. 9:10; Міх. 7:1). Такі фрукти й слід було приносити Господу (Втор. 14:22). У другому ж кошику смокви були “вельми” кепські, зогнилі так, що “й їсти не можна”. Такі фрукти не годилося нести до Господа в храм (див. Мал. 1:6-9).

(2) Символічне значення добрих смокв. 24:4-7. Бог сказав, що добрі смокви символізують юдейських поневолених, яких забрали у Вавилон. Це – доволі дивна відповідь, оскільки люди в Єрусалимі вважали, що ті, котрі підуть у неволю, будуть далеко від Господа (див. Єз. 11:14-15). Усе ж Бог пообіцяв змилостивитися над невільниками у Вавилоні і повернути “їх” назад “у” рідну “країну” (див. Єз. 11:16-17). Він також пообіцяв дати їм нове “серце”, аби вони Його “взнали” (див. Єр. 4:22). В той час “вони будуть” Його “народом” (див. коментарі до 30:22) й “обернуться до” Нього “усім серцем”. Хоча Бог дійсно повернув останок людей на рідну землю після поневолення у Вавилоні, та вони ще не пізнали повноти благословень від спільності з Богом, обіцяної Ним (див. 31:31-34; Єз. 36:24-32). Це станеться у майбутті, коли Бог знову збере ізраїльтян докупи на початку тисячолітнього царювання Христа на землі (Мт. 24:29-31).

(3) Символічне значення кепських смокв. 24:8-10. Кепські смокви символізують Седекію й тих “мешканців ..., що залишились” (див. 29:17-19), в тому числі тих, що залишились в ізраїльській землі, і тих, що втекли до Єгипту (див. 43:4-7). Бог поклявся зробити “їх страховиськом для всіх царств на землі”. З них насміхатимуться і їх проклинатимуть усюди, “куди” б Він “їх” не повиганяв. (Кілька разів у своїй книзі Єремія пророкував, що одні будуть з ізраїльтян насміхатися, клясти їх, докоряти їм, а інші жахатимуться з їхнього тяжкого становища; див. 25:9, 18; 26:6; 29:18; 42:18; 44:8, 12, 22. Також варто взяти до уваги 48:39; 49:13, 17; 51:37 щодо інших країн.) Бог насилатиме знаряддя Свого суду (“меч, голод і чуму”; див. 14:12; 15:2-4), “аж покіль не” вигубить їх усіх. Вони гадали, що були благословенні Богом, та насправді були прокляті Ним.

г. Сімдесят років поневолення у Вавилоні (част. 25)

Тринадцять послань Єремії про суд (част. 2-25) розташовуються в тексті тематично, а не хронологічно. Част. 25 була поміщена останньою, бо вона слугує наріжним каменем для всіх попередніх послань Єремії.

(1) Проігноровані застереження (25:1-7). 25:1-3. Останнє пророцтво Єремії стосується всього народу юдейського. З огляду на таку значимість даного послання пророк занотував час його отримання: “на четвертому році Йоакима, ... тобто на першому році Навуходоносора”. Це створює деяке спантеличення, оскільки перший рік правління Навуходоносора (після року, коли він зійшов на трон) мав розпочатися 2 квітня 604 р. до н.е., в той час як четвертий рік царювання Йоакима (згідно з системою датування від нісана [березень-квітень] до нісана, яку зазвичай використовував Єремія) мав тривати від 12 квітня (1 нісана) 605 р. до н.е. до 2 квітня (1 нісана) 604 р. до н.е. (а не до 11 квітня 604 р. до н.е. згідно з місячним календарем). Тож ці дві дати (перший рік царювання Навуходоносора й четвертий рік царювання Йоакима), як виходить, не припадали на один календарний рік.

Щодо цього дослідники пропонують два рішення. По-перше, цілком можливо, що фразу “на першому ( рі’соні ) році” в цьому контексті слід перекладати як “на початку”. Рі’соні не є звичним словом на означення першого року правління царя (див. Jack Finegan, Handbook of Bible Chronology. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1964, р. 202). Тому фраза “на початку” у стосунку до правління Навуходоносора може позначати рік його сходження на трон. Згідно з цим фактом, дане пророцтво Єремії можна датувати десь поміж 7 вересня 605 р. до н.е., коли Навуходоносор зійшов на трон, і 2 квітня 604 р. до н.е., коли офіційно розпочався перший повний рік його правління.

Друге рішення полягає в тому, що Єремія, можливо, використовував тут систему датування від тішрі (вересень-жовтень) до тішрі щодо царювання Йоакима. Тоді четвертий рік Йоакима тривав від 7 жовтня (1 тішрі) 605 р. до н.е. до 26 вересня (1 тішрі) 604 р. до н.е. (а не до 6 жовтня 604 р. до н.е. згідно з місячним календарем). У такому випадку дане пророцтво могло надійти до Єремії десь поміж 2 квітня 604 р. до н.е. (початком першого повного року царювання Навуходоносора) та 25 вересня 604 р. до н.е. (кінцем четвертого року правління Йоакима). Кожне з цих рішень дозволяє сприймати текст так, як він написаний.

“Єремія” пророкував народові “ось уже 23 роки” (див. 1:2) і таким чином охопив часи правління аж трьох царів. Але хоча Єремія “говорив” до людей, “не вгаваючи”, вони “не слухали”   його попереджень і закликів до каяття. Бог дав більш ніж досить часу, щоб вони навернулися, проте вони не захотіли.

25:4-7. Бог “посилав” й інших “пророків”, які перестерігали, аби люди відвернулися від своїх “лихих” доріг й “учинків”. Якби люди дослухалися до застережень пророків, Бог би ласкаво дозволив їм і надалі жити “на” рідній “землі” і не завдав би їм болю. Та, на жаль, люди “не слухали” Бога. Вони продовжували грішити своїм ідолопоклонством і тим накликали на себе “лихо”.

(2) Опис присуду (25:8-14).  25:8-11. “За те, що” люди повсякчас відкидали Божі перестороги, Бог збере проти них вавилонян (“племена північні”; див. коментарі до 1:14). Очільника тих племен, “Навуходоносора”, тут названо Божим рабом у тому розумінні, що він виконає Боже веління й прийде знищити Єрусалим. Бог використає вавилонян, аби “дощенту” вигубити Юдею й усіх її союзників. Голоси “радощів” та “веселощів” стихнуть (див. 7:34; 16:9), бо вся країна “стане пустинею й руїною”, коли Вавилон довершить згубну справу. Бог відправить Юдею та інші бунтівні “народи” до Вавилону, де вони “служитимуть” вавилонянам “70 років”.

Чому Бог звістив, що поневолення у Вавилоні триватиме 70 років? (605-536 рр. до н.е.) Відповідь, як видається, полягає в тому, що саме стільки років люди не дотримувалися Божої настанови про «суботній спочинок» для землі. Бог постановив, що кожного сьомого року земля мала відпочивати (Лев. 25:3-5). Тоді людям не слід було засівати поля чи обрізати виноградники. Бог також застеріг, що коли люди не послухаються цієї настанови, то Він відправить їх геть із їхніх земель і таким чином змусить їх дотримуватися цього «суботнього спочинку» (Лев. 26:33-35). Автор 2 Книги Хронік зазначив, що 70-річне поневолення у Вавилоні, яке провіщав Єремія, власне й дало їх землі цей «суботній спочинок» (2 Хр. 36:20-21). Тож, імовірно, поневолення тривало аж 70 років тому, що саме стільки років спочинку люди не дали землі.

25:12-14. Після того “як упливе 70 років”, Бог покарає й “вавилонського царя” і його “народ … за ... несправедливість”, якої вавилоняни завдали іншим. Він виповнить “усе ..., що пророкував Єремія про” Вавилон. Бог мав тут на увазі те, що записано в част. 50-51. Вочевидь, щонайменше част. 50-51 були створені десь у той же час, що і част. 25. Бог відплатить Вавилону “за” його “вчинками”.

(3) Обіцяний гнів (25:15-29). 25:15-26. Єремія отримав видіння, в якому “Господь” тримає в руці келих. Цей келих був переповнений вином Божого “гніву”. Завдання Єремії полягало в тому, аби змусити пити з того келиха “всі народи, до яких” Бог його посилав (див. ПлЄр. 4:21; Єз. 23:31-33; Одкр. 16:19; 18:6). Першими мусили прийняти гірку чашу “з вином гніву” Божого “Єрусалим і міста юдейські”.

Опісля Юдеї покарання зазнають й інші народи. (Щодо географічного розташування багатьох цих народів див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі. ) Однією з цих націй був Єгипет, чия слабосила поміч спонукала Юдею повстати супроти Вавилону (див. Єз. 29:6-9). Розташування “Уц-землі” – не зовсім відоме, але вона, напевно, лежала на схід від Едому в північній Аравії (див. коментарі до Іов. 1:1). Філістимлянська земля знаходилася на узбережжі Середземного моря, одразу ж на захід від Юдеї, тоді як Едом, Моав і Аммон (перераховані з півдня на північ) були трьома народами зразу ж на схід від Юдеї по той бік річки Йордан і Мертвого моря. Тир і Сидон були на північ від Юдеї на середземноморському узбережжі. Дедан, Тема й Буз були містами у північній частині Аравійського півострова, але точне розташування Буза невідоме. Ці поселення ототожнювалися з усіма арабськими царями, в тому числі пустельних “народів”. Де знаходилася зімрійська місцевість – невідомо, але вона асоціюється з Еламом і Мідією, двома країнами на схід від річки Тигр. Вавилон завоював усі ці народи.

Всі ці народи невдовзі будуть покарані Богом через застосування вавилонян. “Після них” і “цар шешахський вип’є” цю гірку чашу з волі Бога.   Хто або що – цей Шешах? Більшість тлумачів вважає, що це слово є криптограмою чи атбашом до назви міста Вавилон. Атбаш – це таємний код, де літери в імені чи назві замінялися на відповідні по рахунку їм літери алфавіту з кінця і навпаки. Для прикладу, в українській мові літера «я» тоді замінить літеру «а», буква «ю» замінятиме літеру «б» і так далі. Наприклад, ім’я «Аня» в даній системі кодування записувалося б як «Яла». Якщо «Шешах» ( сск ) – це давньоєврейський атбаш, тоді ці приголосні розшифровуються як ббл, основні літери з назви Вавилону (див. Єр. 25:1). Після здійснення присуду над іншими народами Бог також судитиме і Вавилон. Позаяк Єремія уже говорив про Божий суд над Вавилоном (див. вірші 12-14), не зовсім зрозуміло, чому він подав тут його назву у вигляді коду. І все ж таке пояснення слова «Шешах» є найвірогіднішим.

25:27-29. Народи, які питимуть із Божого келиха гніву, впадуть. Немов який п’яничка, вони уп’ються так, “щоб аж нудило”, та попадають. Одначе те падіння буде “від меча”, а не вина. Декотрі народи “відмовлятимуться” пити з судного келиха, але Бог таки змусить їх напитися гіркоти. Бо коли вже Бог вирішив наслати “лихо” на Своє “місто” за його гріхи, то як могли ті язичницькі народи зостатись “не покарані”?

(4) Засвідчення суду над всіма землями (25:30-38). 25:30-33. Перейшовши від прози до поезії, Єремія продовжив тему Божого суду над народами. Мов той лев, що страхітливо “рикає” перед тим, як наздогнати свою жертву (див. Ам. 1:2; 3:4, 8), Бог гукне “з святого житла Свого”, із неба, “до всіх живучих на землі”. Бог мав намір вчинити “розправу” ( ріб; див. коментарі до Єр. 2:9) над “народами”. Його кара (“лихо”) “розійдеться” від земель юдейських і на все людство. Це покарання змальоване тут як “велика буря”, що огорне всі народи. Через це вбиті “будуть” розкидані по всіх усюдах. Мертві тіла “погноєм” лежатимуть “на обличчі землі”, як і загиблі в Юдеї, що залишилися непохованими (див. 8:2; 14:16; 16:4-6).

25:34-38. “Проводирі” цих багатьох народів (зображені тут як “пастирі”) заплачуть і качатимуться “у поросі” (на знак глибокого смутку й скорботи; див. 6:26; Міх. 1:10). Вони плакатимуть за своїм життям, бо настане час їх погибелі. Проводирі народів (їх “пастирі”) намагатимуться втекти, але їм не буде “прибіжища”. Бог спустошить їхню землю (“пасовисько”) і піде поміж них, немов “лев” поміж вівці (див. Єр. 25:30). “Земля” всіх цих народів обернеться “на пустиню”.

Б. Особистий конфлікт з юдеями (част. 26-29)

Хоч Єремія вже писав про певну протидію його посланню (див. 11:18-23; 15:10; 20:1-6), це не було його основною думкою у част. 1-25. Головне, про що йшлося у цих частинах, – це пересторога про Божий суд над Юдеєю, якщо люди не покаються. Однак у част. 26-29 Єремія основним чином розповів про реакцію людей на його пророкування. На жаль, і народ, і його очільники відкинули як самого пророка, так і його послання.

1. КОНФЛІКТ ІЗ ПРОСТИМИ ЛЮДЬМИ (ЧАСТ. 26)

а. Послання Єремії (26:1-6)

26:1-3. Єремія зазначив, що це “слово” надійшло до нього “на початку царювання … царя Йоакима”. Оскільки Йоаким зійшов на престол у 609 р. до н.е., то можливою датою надходження цього пророкування були 609-608 рр. до н.е. Саме ж послання, швидше всього, має асоціюватися зі “словами Єремії при дверях храму” у част. 7-10. У тих частинах Єремія акцентував увагу на змісті послання, а в цих – на реакції на нього. Головна мета тут – в тому, аби змусити людей слухати Божі “слова” про наближення покарання, щоб вони відвернулися “кожен від своєї лихої дороги”. Якщо люди покаються, то, як Бог пообіцяв, Він відведе від них “те лихо, що задумав був наслати”   (див. 7:3-7).

26:4-6. Зміст послання – покарання за непослух. “Якщо” люди не будуть виконувати Божі заповіді і не слухатимуть “слів слуг” Його, “пророків” (див. 7:21-26), то Бог вчинить з храмом (“домом цим”) те, що зробив зі священним наметом, який колись стояв у “Шіло” (див. 7:14), – приведе його в запустіння. Інші народи проклинатимуть “місто” Єрусалим (див. коментарі до 24:9).

б. Арешт Єремії і суд над ним (26:7-15)

26:7-11. У част. 7-10 Єремія не описував реакцію натовпу на своє послання. Однак, коли священники, “пророки й увесь народ”, що були тоді в дворах храму, почули “слова” Єремії, то “ухопили його”, тільки-но він закінчив говорити, й почали твердити, що він мусить бути скараний на смерть за сказане. Обвинувачення, котре вони висунули проти Єремії, полягало в тому, що він був лжепророком, бо іменем Господа казав, що храм і це місто стануть пустими й обезлюдненими. Вочевидь, вони вважали, що таке пророцтво ніколи не могло піти від Бога.

Скарги супроти Єремії слід було розглянути в суді, тож юдейські “князі” ( сарім, імовірно, найвищі царські урядники; див. 36:11-12) заслухали цю справу “коло входу в новій брамі Господнього дому”. Міська брама була місцем, де старші народу розглядали судові справи та засвідчували різні домовленості (див. Втор. 21:18-19; Рут. 4:1-11; Єр. 39:3). Розлючений натовп вимагав винести Єремії “смертельний вирок”. Його злочином було те, що він пророкував “проти … міста”   Єрусалим.

26:12-15. “Єремія” надав потрійну відповідь, захищаючи себе. По-перше, він повідомив, що то “Господь послав” його сказати людям те пророцтво, яке вони почули. Він не був лжепророком. По-друге, він пояснив, що його послання – умовне. Якщо люди направлять свої “путі” (див. 3:12; 7:3), то, як Бог пообіцяв, Він “відведе” від них “лихо”. Таким чином послання Єремії все ж давало місту трохи надії. По-третє, Єремія застеріг, що “коли” вони вб’ють його, то провину за пролиту “безвинну кров” накличуть “на себе й на це місто”.   В Божих очах вони тоді стануть убивцями невинної людини.

в. Порятунок Єремії (26:16-24)

26:16-19. Розглянувши справу, “князі” разом зі всім народом стали на бік Єремії і проти тогочасної релігійної верхівки (священників та лжепророків). Вони проголосили, що Єремія “не заслужив на смертний вирок”. Цей вердикт підтримали “деякі з старших” народу, які процитували слова пророка Міхея. Цитатою з Міх. 3:12 вони засвідчили, що Міхей також говорив подібні слова про місто й “храм” ще майже 70 років тому. Однак, замість того аби намагатися вбити Міхея, цар “Єзекія” прислухався до його слів і виблагав для краю Господню ласку. У відповідь на благання Єзекії Бог “відвів те лихо, яким загрозив був” людям через Міхея. Тож, якщо люди не будуть слідувати прикладу царя Єзекії, то накличуть на Юдею “лихо велике”.

26:20-23. Хоча народ і пощадив Єремію, іншим пророкам так не пощастило. Ще одним тогочасним правдивим пророком був “Урія, син Шемаї”. Про його особу нічого не відомо, окрім того, що він був “з Кіріят-Єаріму”. Він “пророкував ... якраз тими словами, що й Єремія”, але коли “почув” про те “цар”, то вирішив “його вбити”. “Урія довідався” про лихий задум й “утік … у Єгипет”. Цар “послав … у Єгипет” делегацію “людей”, аби привести пророка назад у Юдею. На чолі делегації був Елнатан, син “Ахбора”. Елнатан був одним із тих урядників, які чули зачитування з книги Єремії (див. 36:11-12), а його батько Ахбор, імовірно, був урядником за часів царя Йосії (2 Цар. 22:12-14). Урію обвинуватили в державній зраді й убили “мечем”. Його поховали без належних почестей, кинувши його мертве тіло “на кладовищі для простих людей” (див. 2 Цар. 23:6).

26:24. Єремія мав підтримку Ахікама, сина “Шафана”, який власне й не дозволив “народові” скарати Єремію “на смерть”. Сімейство “Шафана”   відігравало важливу роль у народі в останні роки Юдеї (див. схему “Родовід Шафана”). Шафан був писарем царя Йосії і повідомив йому про віднайдення Закону Божого в храмі (2 Цар. 22:3-13). Шафан мав щонайменше чотирьох синів, троє з яких згадуються Єремією у позитивному ключі (Ахікам, Гемарія і Елеаса). Четвертий син, Яазанягу, був, однак, виключенням. Його присутність поміж ідолопоклонниками в храмі неприємно вразила Єзекиїла (Єз. 8:11). Син Ахікама Гедалія був призначений намісником Юдеї царем Навуходоносором після падіння Єрусалиму у 586 р. до н.е.

2. КОНФЛІКТ ІЗ ЛЖЕПРОРОКАМИ ЄРУСАЛИМА (част. 27-28)

а. Пророцтво Єремії (част. 27)

(1). Послання до послів (27:1-11). 27:1-7. Події у част. 27 відбувалися “на початку царювання юдейського царя Седекії”. Тут у тексті наявна певна проблема. Більшість давньоєврейських рукописів містить тут ім’я Йоакима (див. БКЯ; НМВ, примітки), а не Седекії. Однак внутрішні свідчення вказують на те, що цю частину було написано за часів правління Седекії, а не Йоакима. Седекію названо царем Юдеї у віршах 3 та 12, а вірш 28:1 показує, що пророцтво з част. 27 було озвучене саме під час його правління. Чому ж тоді більшість давньоєврейських рукописів називає тут царем Йоакима? Безсумнівно, це ймення занотоване тут через помилку того, хто згодом переписував даний рукопис. Можливо, що писар помилково переписав вірш 26:1 на початку част. 27. Якщо так, тоді Септуаґінта (в якій немає вірша 27:1) зберігає текст першого, оригінального рукопису. Або ж, можливо, той писар навмисно змінив ймення царя у 27:1, щоб пристосувати його до 26:1.

Бог звелів Єремії зробити “ярмо”, в яке можна було б запрягти пару волів, і накласти його “собі на шию”. Потім він мав сказати про те послам, “що поприходили в Єрусалим” на зустріч із Седекією. Ті посли були з Едому, Моаву й Аммону на схід від Юдеї та з Тира й Сидона,   фінікійських міст на півночі. Що ж ці посли робили в Єрусалимі? Скоріш за все, вони обговорювали можливість об’єднатися й разом виступити супроти Вавилону. Ця зустріч відбулася десь поміж травнем та серпнем 593 р. до н.е. (див. 28:1). Вавилонська хроніка свідчить, що саме за рік до того у Вавилоні сталося заворушення. Вочевидь, Навуходоносор мав себе захищати від такого організованого повстання. Як наслідок, настільки неспокійне становище у Вавилоні призвело до того, що різні піддані йому країни почали оцінювати свої шанси успішно скинути з себе ярмо Вавилону.

Привселюдне ж проголошення Єремії розвіяло будь-яку надію послів на те, щоб зберегти свою зустріч у таємниці. Боже послання полягало в тому, що Він “створив ... землю” й усе суще на ній, тож може віддати “її, кому” захоче. Для здійснення Свого задуму підкорити всі народи Бог обрав Навуходоносора, царя вавилонського. Тож Бог об’явив, що “усі народи” служитимуть Вавилонові, аж поки не настане його судний “час”. Лише тоді інші “народи” зможуть поневолити Вавилон.

27:8-11. Коли факт божественного призначення для Навуходоносора став очевидним, Єремія застеріг послів не бунтувати. Той “народ”, що “не схоче служити ... Навуходоносорові … і не підхилить свою шию під ярмо” Вавилону, зазнає від Бога кари “мечем, голодом та чумою” (див. вірш 13 і коментарі до 14:12). Тут уперше з трьох разів у част. 27 Єремія застеріг людей не слухати фальшивих “пророків” (див. вірші 14, 16). Оскільки у віршах 8-11 він звертався до представників язичницьких народів, то також застеріг їх не вдаватися до способів провіщення майбутнього, які вони часто застосовували, аби отримати відповіді на свої питання. (Щодо слова “віщунів” див. 29:8 та коментарі до слова касам у Втор. 18:10.) Ці фальшиві релігійні лідери говорили “неправду”, коли пророкували успішне повстання супроти Вавилону, адже Бог пообіцяв “вигнати” народ, котрий не підкориться. Тільки ті народи, що будуть покірні владі Вавилону, зможуть залишитися “жити” на своїх землях.

(2) Послання до Седекії. 27:12-15. Єремія виголосив те саме послання (“усі ті слова”) і “юдейському цареві”. Послання пророка знову складалося з двох частин. Перша частина – це Боже веління до Седекії дати шию “в ярмо вавилонському цареві” й служити Вавилонові як підданий цар. Якщо ж він відмовиться, то покарання, яким Бог погрожував, зійде на Юдею. Друга частина послання Єремії полягала в тому, аби не зважати “на слова” лжепророків. Ті, котрі пророкували перемогу, – пророкували “неправду”, бо Бог їх “не посилав”.

(3) Послання до священників і звичайних людей. 27:16-22. Єремія трохи змінив своє послання, аби пристосувати його до священників і народних мас. Він застеріг їх не слухати “слів” фальшивих “пророків”. Адже ті лжепророки передбачали, що речі “Господнього дому”, котрі було взято до Вавилону (див. 2 Цар. 24:13; Дан. 1:1-2), “незабаром” повернуться в Єрусалим. Але станеться якраз навпаки. Начиння, яке ще зосталося “в домі Господньому” (разом із тим, що в царських “палатах”) й котре не чіпали від часу вивезення Єхонії, буде у Вавилоні, аж поки суд Божий не звершиться. І лише потім Бог поверне все “на це місце” (див. 2 Цар. 25:13-17; Езр. 1:7-11).

б. Протидія Ананії (част. 28)

(1). Протистояння Єремії й Ананії (28:1-11). 28:1-4. Част. 28 є продовженням част. 27. Тут точно не зазначено, коли саме Єремія виголосив сказане (див. 27:1), проте занотовано місяць і рік, коли говорив його суперник. То був п’ятий місяць четвертого року “панування царя Седекії”, себто десь серпень-вересень 593 р. до н.е. Єремія дуже ретельно занотував цю дату через події, що трапилися пізніше (див. 28:17).

Посланню Єремії почав продіяти “Ананія, син Аззура”. Імовірно, цей Ананія був братом Яазанії, “сина Аззура”, якому докоряв Єзекиїл (Єз. 11:1-3). Ананія був “з Гівеону”, що десь за шість миль на північний захід від Єрусалима. Гівеон був ще одним містом, яке Ісус Навин призначив священникам (див. ІсНав. 21:17-18). Тож, можливо, Ананія, як і Єремія, походив із сім’ї священнослужителів.

Те, що сказав Ананія, було прямо протилежним посланню Єремії. Він сказав, що “Бог” обіцяє розбити “ярмо” вавилонського гноблення. В такий спосіб Ананія спонукав Юдею й інші народи повстати проти Вавилону, а не скоритися йому (див. Єр. 27:2, 8, 11-12, 17). Ананія твердив, що опісля повстання буде оновлення. За його словами, “через два роки” Бог, як Сам те пообіцяв, поверне назад у Юдею “все начиння Господнього дому” (див. 27:16-22), а разом з тим і “Єхонію”, і всіх “юдейських полонених”.

28:5-11. Вийшло так, що два пророки виголосили абсолютно різні віщування, і кожен говорив, що саме його послання – від Бога. Хоча Єремія і бажав, аби Господь справдив “слова” Ананії, проте пророцтво Ананії було хибним. Основна перевірка пророків на правдивість полягала в тому, чи збувалися їхні пророцтва. Пророком від Бога когось визнавали “тільки” тоді, “коли” пророцтво його “справджувалось” (див. Втор. 18:20-22). Тож час покаже, хто був лжепророком: Єремія чи Ананія.

Бажаючи переконати людей, що він правий, “Ананія зняв з шиї ярмо у … Єремії (див. Єр. 27:2) та й поламав його”. В такий красномовний спосіб він наочно продемонстрував своє пророкування про те, що Бог “за два роки” розіб’є “кормигу Навуходоносора”. Єремія не відповів на образу з боку Ананії, а просто “пішов … своєю дорогою”.

(2) Пророцтво Єремії до Ананії (28:12-17). 28:12-14. Боже слово надійшло до Єремії невдовзі “після того, як … Ананія поламав ярмо” Єремії. Бог використав тактику Ананії, аби показати суворість прийдешнього суду. Хоч Ананія й “поламав ярмо дерев’яне”, проте Бог замінить його ярмом залізним, яке так легко не зламати. Образно кажучи, це “залізне ярмо” ляже “на шиї” всім тим “народам”, представники котрих зібрались у Єрусалимі (27:3), і змусить їх служити “Навуходоносорові”.

28:15-17. Заперечивши передбачення Ананії (вірші 12-14), “Єремія” відкрито назвав його лжепророком. Бог “не посилав” Ананію як Свого речника, проте Ананія своєю красномовністю підводив “народ” Юдеї “покладатись на неправду”. Аби покарати Ананію (і довести, що Єремія був правдивим пророком), Бог сказав, що викине Ананію “з землі”. Його загибель власне й доведе, що він був лжепророком. Аби підкреслити божественне походження такого присуду, Єремія зазначив, що Ананія помре того ж “року”. На той час йшов уже п’ятий місяць (28:1), тож Ананія мав умерти протягом наступних семи місяців. Саме тому Єремія так точно занотував місяць у вірші 1. Бог виконав Своє слово, і “сьомого місяця” – менш ніж через два місяці після пророцтва Єремії – Ананія “помер”. Бог виправдав Свого істинного пророка, Єремію, і покарав лжепророка, Ананію.

3. КОНФЛІКТ ІЗ ЛЖЕПРОРОКАМИ У ВИГНАННІ (ЧАСТ. 29)

а. Перший лист Єремії до вигнанців (29:1-23)

(1) Вступ. 29:1-3. Єремія вставив у свою книгу “слова … листа, що його послав був” до людей, переселених “із Єрусалиму в Вавилон”. Він засвідчив, що це було переселення, під час котрого з краю “вийшли” цар “Єхонія і цариця-матір” (див. 2 Цар. 24:8-17; Єр. 13:18; 22:24-27; Дан. 1:1-2). Це трапилося у 597 р. до н.е., тож даний лист Єремії мусив бути написаний після цієї дати.

(2) Оповіщення про довге вигнання (29:4-14). 29:4-9.  Боже слово до вигнанців полягало в тому, що їм необхідно готуватися до довгого перебування у Вавилоні. Тому їм варто будувати там “доми” і жити “у них”, а також насаджувати “сади”, аби було з чого жити впродовж цього часу. Життя мало текти звично. Лист заохочував людей одружуватись і народжувати “синів та дочок”. Й замість того аби сподіватися на швидкий занепад Вавилону, їм варто дбати “про благо” і мир для нього. Єремія навіть сказав їм молитися за Вавилон! А от пророки і віщуни (див. 27:9), які передбачали, що люди зовсім скоро повернуться в Юдею, пророкували “неправду”. Бог “не посилав ... їх”.

29:10-14. Повернення вигнанців у Юдею відбудеться лише тоді, “як виповняться 70 років” Божого суду над Юдеєю (див. 25:11-12). Після того Бог здійснить Свою прихильну до них обітницю і поверне невільників у рідний край. 70-річне поневолення у Вавилоні було частиною “задумів” Бога “забезпечити” Юдеї “надійне майбуття”. Такий присуд мав заохотити вигнанців шукати Бога “всім серцем” (див. Дан. 9:2-3, 15-19). Й коли вони навернуться до свого Бога, Він збере їх “з-поміж усіх народів”, куди “повиганяв”,   і поверне на рідну землю. Найголовніша ціль вавилонського вигнання – примусити ізраїльтян знову навернутися до свого Бога (див. Втор. 30:1-10).

(3) Застереження супроти лжепророків (29:15-23). 29:15-19. Частенько люди не вірили посланню Єремії, бо воно суперечило посланням фальшивих ізраїльських “пророків у Вавилоні”. Вочевидь, ті пророки звіщали про безпеку Єрусалиму і скоре повернення невільників на батьківщину (див. 28:2-4). Єремія ж руйнував їхні оптимістичні передбачення, кажучи, що ті, котрі “не пішли” у вигнання, були приречені “на меч, голоднечу й чуму” (див. коментарі до 14:12). Він розповів вихідцям своє видіння про два кошики зі смоквами (див. 24:1-2). Ті, що залишилися в Єрусалимі, були мов “гнилі смокви”, які лиш викинути слід. Бог покарає їх за те, що вони не захотіли прислухатись до Його пересторог (див. 24:8-9). На жаль, вигнанці теж не слухали Божих застережень.

29:20-23. Єремія виокремив двох осіб, які, швидше всього, були очільниками лжепророків у Вавилоні. То були Ахав, син “Колаї”, і Седекія, син “Маасеї”. Про них більше нічого не відомо, крім того, що вони пророкували людям “неправду” (вірш 21) і чинили перелюб “з жінками ближніх своїх” (вірш 23). За таку безсоромну неправдомовність і нечестиві вчинки вони мусили бути покарані.

Бог пообіцяв покарати тих лжепророків, видавши їх “у руки Навуходоносорові”. Ймовірно, вони передбачали падіння Навуходоносора і Вавилону (див. 28:2). Тож Навуходоносор дізнається про їхні бунтівні твердження. Він “скарає їх на смерть” на очах у виселенців, аби це послужило їм уроком, як небезпечно бунтувати. Їх стратили, спаливши (“спік”, калах, досл ., “засмажив”) “на вогні”. Таке покарання часто застосовували у Вавилоні (див. Дан. 3:6, 11, 15, 17, 19-23). Через таку їхню смерть у вогні серед виселенців з’явився відповідний “звичай проклинати”. Цей прокльон, імовірно, є наслідком гри слів, позаяк слово “прокльон” ( к е лалах ) подібне до слова зі значенням “спалений” ( калах ).

б. Другий лист Єремії до переселенців у Вавилоні (29:24-32)

(1) Лист Шемаї у Єрусалим. 29:24-29. Послідовність подій є тут не зовсім зрозумілою. Вочевидь, після того як переселенці отримали перший лист Єремії (вірші 1-23), інший пророк у Вавилоні, Шемая, написав до лідерів Єрусалиму, закликаючи їх покарати Єремію (вірші 25-28). Однак цей лист прочитали й самому Єремії (вірш 29), після чого він написав другий лист до переселенців у Вавилоні. Він зацитував текст листа Шемаї (вірші 24-28) і сповістив Боже слово про суд над цим лжепророком (вірші 29-32).

Шемая “посилав від свого імени листи” до “Софонії, сина Маасеї”, який був священником і “наглядав” за Господнім храмом. Можливо, цей Софонія був братом лжепророка Седекії, котрий перебував у Вавилоні (якщо міркувати, що Маасея, ім’я батька кожного з них, стосується однієї й тієї ж особи; див. вірш 21). Шемая намагався переконати Софонію, що, будучи розпорядником храму, той зобов’язаний забити кожного несамовитого, “який хоче пророкувати (тут Шемая мав на увазі Єремію), … в кайдани й колодки” (див. 20:1-3). Шемая був засмучений тим, що Софонія не заборонив Єремії звати себе пророком і “пророкувати”. Він процитував зміст першого листа Єремії до виселенців на доказ того, що Єремія мусить зазнати кари. Але замість того щоб нападати на Єремію, “Софонія прочитав ... лист”   Шемаї “перед” ним. Вочевидь, у той час Софонія визнавав авторитет Єремії як пророка. Згодом він двічі звертався за порадою до Єремії від імені царя Седекії (див. 21:1; 37:3). Софонія був схоплений і вбитий царем Навуходоносором після падіння Єрусалима (52:24-27).

(2) Осуд Шемаї. 29:30-32. Під проводом Бога Єремія послав свій другий лист “до всіх виселенців” (див. вірш 1). Цей лист містив осуд Шемаї та опис його покарання за те, що він самовільно називав себе Божим пророком. Бог покарає як “Шемаю”, так і “його потомків”. Ні він, ні його сім’я не доживуть до того часу, коли можна буде зазнати “добра”, котре Бог обіцяв учинити “Своєму народові”. Значення слова “добра” роз’яснюється у част. 30-33. На жаль, Шемая втратив своє право долучитися до цих благословень, бо, закликаючи єрусалимлян протидіяти Єремії, “він говорив всупереч Господеві”.

В. Майбутнє утішення землям Ізраїлю та Юдеї (част. 30-33)

Бог не раз погрожував Юдеї судом за її непослух, але нація не бажала повертатися на путь істинний. Доля нації була вже вирішена, і скоро проб’ють останні години існування юдейського народу. Одначе перед початком цих смутних і страждальних часів Єремія дав людям “Книгу Утішення”, збірку пророцтв, які вселяють надію в час відчаю. Ці пророцтва стосуються часів вже після невідворотного падіння Юдеї і вказують на новий вік, коли народ Ізраїлю та Юдеї повернеться на рідні землі, возз’єднається як одна нація і навернеться до свого Бога.

1. ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ ІЗРАЇЛЮ ТА ЮДЕЇ (ЧАСТ. 30-31)

а. Визволення з неволі (30:1-11)

(1) Повернення народу на рідні землі. 30:1-3.  “Бог” звелів “Єремії” записати “всі” Його обітниці утішення “собі в книзі”, аби вони були доступні переселенцям після падіння Єрусалима. Ця книга проголошуватиме звістку надії, що “ось бо надходить час, … коли” Бог приведе на батьківщину Свій народ. В оригіналі тексту Єремія вжив слово “дні”, а не “час”. І воно має велике значення, оскільки в множині позначає два різні періоди часу. Перший “день”, про який говорив Єремія, – це день руїни, коли Бог судитиме Юдею за її гріх (див. 5:18; 7:32; 9:24; 19:6). Цей день сповнився, коли Юдея впала під тиском Вавилону. Однак другий “день”, на який вказував Єремія, буде днем оновлення, коли Бог надасть Юдеї й Ізраїлю нові стосунки з Собою та коли приведе до Себе і язичницькі народи (див. 3:16, 18; 16:14; 23:5, 7, 20; 30:3, 24; 31:27, 29, 31, 33, 38; 33:14-16; 48:12, 47; 49:2, 39; 50:4, 20; 51:47, 52). Цей день має есхатологічне значення. Це – той день, коли Бог здійснить благословення відродження, обіцяне у Втор. 30:1-10. Однак, як і у всіх пророчих працях, тут слід пам’ятати про принцип ущільнення. Тобто, хоча Єремія бачив усі ці пророцтва як єдину неперервну низку подій, вони здійснювалися протягом довгих періодів часу, ба навіть із великими проміжками між ними. Саме тому, для прикладу, пророцтва про страждаючого Месію і правлячого Месію розташовані поряд, хоча описують два різні Пришестя Христа (наприклад, Іс. 9:5-6; 61:1-2). Подібним чином і Єремія описав відродження Юдеї після поневолення у Вавилоні й разом із тим відродження цього народу у далекому майбутті в одних і тих же уривках книги. Тож слід бути уважним під час тлумачення різних частин передбачень Єремії щодо прийдешніх днів.

Перша обіцянка Бога – привести ізраїльтян та юдеїв “назад” із поневолення. Бог пообіцяв відновити їх життя на землі, яку Сам їм дав (див. Втор. 30:3-5). Це обіцяне повернення і Північного, і Південного царств послужило вступом до даних частин та дало надію тим, яких скоро позбавлять рідної землі.

(2) Горе народу. 30:4-7. Колись і справді надійдуть дні повернення ізраїльтян й юдеїв, але спершу прийде горе. “Жахливий голос страху”, а “не миру”, буде чутно між поневоленими. Єремія порівняв безпорадність чоловіків, що зіщулились від страху, з болем “породіллі” (див. 4:31; 6:24; 13:21; 22:23; 49:24; 50:43). Прийдешнє нещастя буде таким страшним, що за все існування країни “ще не було такого”. Єремія охарактеризував його як “скрутний … час”. Проте не все буде втрачено, бо Бог дав гарантію, що народові “прийде рятунок”. Бог врятує Своїх людей з-посеред горя.

Про який “скрутний час” розповідав тут Єремія? Деякі тлумачі вважають, що він вказував на прийдешнє падіння Юдеї під тиском Вавилону або ж на пізніше падіння Вавилону під натиском Мідо-Персії. Однак обидві ці події не зачепили Північно-Ізраїльське царство, бо його жителі вже пішли у вигнання (у 722 р. до н.е.). Краще трактувати дане твердження як таке, в якому Єремія розповідає про прийдешній Період Великих Страждань у далекому майбутті, коли останок Ізраїлю та Юди зазнаватиме вкрай жорстоких переслідувань (Дан. 9:27; 12:1; Мт. 24:15-22). Цей час закінчиться, коли прийде Христос, аби спасти Своїх обраних (Рим. 11:26) і заснувати Своє царство (Мт. 24:30-31; 25:31-46; Одкр. 19:11-21; 20:4-6).

(3) Рятунок від Господа (30:8-11). 30:8-9. Коли Бог прийде врятувати народ, то поламає “кормигу”, яку Сам поклав “на” його шию. Рятунок настане не тоді, коли пророкували те лжепророки (див. 28:2, 10-11, 14), одначе, як Бог сказав, він обов’язково настане (“того часу”). Замість прислуговування чужоземним завойовникам, народ знову служитиме “Господеві”. Люди також коритимуться владі Давида, свого царя, якого Бог пробудить “для них”. Багато тлумачів розглядає ці слова як такі, що стосуються Христа, який походить з роду Давида. Однак немає вагомих причин не сприймати ці слова Єремії в буквальному сенсі (див. коментарі до Єз. 34:23-24). Ім’я Давида неодноразово згадується у тих уривках, де сказано про майбутнє відродження об’єднаного Ізраїлю (див. Єз. 34:23-24; 37:24-25; Ос. 3:5).

30:10-11. Божа обітниця відродження мала за мету дати ізраїльтянам надію. Нації не треба було боятися і непокоїтись, бо Бог пообіцяв врятувати її “з земель далеких”. На світі не буде жодної країни настільки далекої, щоб Бог не зміг до неї дістатися і визволити звідти Своїх людей. Коли Він приведе ізраїльтян знову в рідний край, вони житимуть там “мирно й безпечно”, чого не було в дні Єремії (див. 8:11). Бог повністю вигубить “всі народи”, поміж котрими були розкидані ізраїльтяни та юдеї. Хоча Він і покарає ізраїльтян та юдеїв, але, як Він тут запевнив, ніколи дощенту не знищить їх. Будь-який присуд Бога – “за законом” (див. 10:24; 46:28), тож покарання для Його вибраного народу не буде надто суворим.

б. Духовне зцілення народу (30:12-17)

(1) Рани Ізраїлю – наслідок його гріхів. 30:12-15. Стан Ізраїлю був критичним. Його “рана” здавалася невигойною (див. коментарі до 6:14), та “ніхто” й не лікував ту “рану”. Союзники, на яких народ покладав таку велику надію, “забули” про нього. Навіть Бог “вдарив” його, немов “ворог, лютою карою за … тяжку” його “провину”.

(2) Бог зцілить рани Ізраїлю. 30:16-17. Становище Ізраїлю здавалося безнадійним, але Бог пообіцяв відвернути від нього його нещастя. Ті ж, які жерли Божий народ, самі “будуть пожерті”   Богом. Він відправить усіх ворогів ізраїльтян “у неволю” й обдере тих, що намагалися пограбувати його. В той же час Бог пообіцяв повернути духовне здоров’я Ізраїлю. Він заступиться за Свій відкинутий народ.

в. Матеріальні благословення народу (30:18-22)

30:18-22. Боже відродження включатиме в себе і відбудову міст країни (див. 32:44; 33:11, 26; також див. Втор. 30:3.) Місто Єрусалим постане “знову зо своїх розвалищ”, включно з царським палацом. “Веселий голос”, що так давно було чутно через гніт Вавилону (див. Єр. 7:34; 16:19; 25:10), знову лунатиме в місті, і Бог намножить населення Юдеї (див. Втор. 30:5). Нація буде в безпеці та “стоятиме” перед Богом “твердо”. Він покарає “усіх” її “гнобителів”.

“Володар” Ізраїлю знову “з них самих постане”, а не буде якимось чужоземним деспотом (див. Єр. 30:9). Цей володар “прийде” до Бога, коли Господь візьме його на службу. Лише у той майбутній день, коли місто, його мешканці та їх правитель налагодять стосунки з Богом, кожен зможе сказати, що Ізраїль – Божий народ, а Всевишній – його Бог. Такі досконалі стосунки між Ізраїлем і його Богом неодноразово розглядаються у Старому Завіті (див. Лев. 26:12; Втор. 7:6; 26:16-19; Єр. 7:23; 11:4; 24:7; 31:1, 33; Єз. 11:20; 14:11; 34:30; 36:28; 37:23, 27; Ос. 2:25; Зах. 8:8; 13:9). Ізраїль зрештою отримає ті стосунки з Богом, які Бог для нього і замислював.

г. Суд над лиходіями (30:23-31:1)

30:23-24. З незначними відмінностями Єремія повторив тут ті самі слова, котрі написав у 23:19-20. Перед тим як Бог зішле благословення, Він повинен винести присуд за гріхи. Його “гнів” вибухне і впаде “на голову безбожних”. Хоча у 23:19-20 автор достосував ці слова до лжепророків, тут Єремія, мабуть, згадав їх у стосунку до Божого суду над лихими народами, що були супротивниками ізраїльтян (див. 30:16-20). Божий “палкий гнів”,   який скоро виллється на Юдею, “не відвернеться …, покіль не” виллється й на інші народи землі.

31:1. Цей вірш варто тлумачити у зв’язку з твердженнями, що містяться у 30:23-24. Він пояснює наслідки Божого суду на землі й також розпочинає оповідь про відродження народів, котре трапиться опісля. Бог пообіцяв, що коли Він судитиме світ за його гріхи, то також поверне весь Ізраїль Собі. Усі роди, не лише плем’я Юди, будуть відомі як Божий народ (див. 30:22).

ґ. Національне відродження з волі Бога (31:2-40)

(1) Національне відродження Ізраїлю (31:2-22). 31:2-6. Бог запевнив Північне царство, що Він його відродить. Всі, що врятувалися “від меча”   (ймовірно, ассирійського), “знову” віднайдуть Божу “ласку”, коли Він поведе їх у пустелю задля нового їх Виходу (див. 16:14-15; 23:7-8; Ос. 2:16-17). Нелегкі й довгі роки поневірянь закінчаться, коли Бог вирішить дати спочинок ізраїльтянам.

Спонукою до Божого майбутнього оновлення нації є Його відвічна любов ( ‘ахабах ), яку він щедро зішле на Свій “народ” (див. Ос. 11:4; 14:5; Соф. 3:17), та Його доброта-ласка   ( хесед ; див. Єр. 9:23; 32:18; ПлЄр. 3:32; Дан. 9:4). Бог уклав завіт із Авраамом (Бут. 15:7-21) та ще один завіт із народом Ізраїлю (Вих. 19:3-8; Лев. 26; Втор. 28:1-30:10) й поклявся залишатися вірним Своїм обітницям. Ізраїль міг бути певен, що в майбутньому отримає безліч Божих благословень.

Єремія намалював тут три словесні картини, які характеризуватимуть Боже відновлення Ізраїлю. По-перше, то буде час відновлення радості. Ізраїльська дівиця “знову” візьме в руки свої бубни й танцюватиме “у веселім хороводі”. Часи смутку припиняться, коли завершиться поневолення у Вавилоні (див. Пс. 137:1-4; Єр. 16:8-9; 25:10-11). По-друге, то буде час миру й достатку, коли люди насадять “виноградників … по горбах самарійських”. Захищені від зовнішніх небезпек, вони спокійно зможуть “збирати” їх плоди (див. Лев. 26:16; Втор. 28:33; Міх. 4:4; Зах. 3:9-10). По-третє, то буде час оновленого завіту з Господом. “Вартові” на “горах єфраїмських” скликатимуть людей “на Сіон” поклонитися Господу.

31:7-9. Відродження Богом народу буде супроводжуватися радісними піснями й голосною хвалою Йому від людей за порятунок. Ніхто не буде надто далеко від Господа, аби Він не зміг його спасти. Бог позбирає Своїх людей “із крайсвіту”. Також для Нього не буде надто незначних, аби врятувати. Бог “разом” спасе сліпих і кривих, вагітних і породіль. Коли Бог поведе тих людей у новий Вихід на батьківщину, то задовольнить кожну їхню потребу. Він вестиме людей побіля “водяних потоків” (див. Вих. 15:22-25; Чис. 20:2-13; Пс. 23:2), й вони подорожуватимуть “дорогою рівною”, тож “не спотикнуться”. Бог учинить все те через Свої особливі стосунки з Ізраїлем. Він – “Ізраїлеві Батько” (Втор. 32:6), а “Ефраїм” (уособлення північних племен Ізраїля) – Його “перворідний”   син (див. Вих. 4:22). Єремія використав тут образ стосунків між батьком і сином, щоб показати Божу велику любов до Своїх людей (див. Ос. 11:1, 8).

31:10-14. Повернення ізраїльтян назад (наче стада овець; див. 23:3; Міх. 2:12; 5:3; 7:14) супроводжуватиметься матеріальними Божими благословеннями. Ті, що повернуться у рідний край, “веселитимуться”, отримуючи від Бога щедрий урожай (див. Єр. 31:5) та багато “худоби”. Єремія порівняв тогочасне матеріальне багатство Ізраїлю з квітучим садом, напоєним “водою”, котрий родить багато плодів (див. Втор. 30:5, 9). Всі ці благословення дадуть народові веселощі, втіху та “радість” (див. Єр. 31:4, 7).

31:15-20. Майбутня надія нації дуже відрізнятиметься від її теперішнього гіркого становища. “Голосіння” з Рами – то “лемент” та “гірке ридання” Рахиль, яка, як зобразив її Єремія, “плаче за дітьми своїми”. Що саме мав тут на увазі Єремія? Рама колись була містом за п’ять миль на північ від Єрусалима, а Рахиль – матір Йосифа і Веніямина. Йосиф – батько Ефраїма й Манассії, первоначальників двох основних племен Північно-Ізраїльського царства. Отож, Єремія змалював тут плач жінок Північного царства, котрі на власні очі бачили, як їхніх дітей забирали у вигнання у 722 р. до н.е. Одначе Єремія міг теж мати на увазі переселення юдеїв у 586 р. до н.е., бо тоді Рама була проміжним пунктом з виселення народів Навуходоносором (див. 40:1). Швидше всього, ті жінки плакали, бо гадали, що ніколи вже не побачать своїх дітей. Але, коли жінки Ізраїлю та Юдеї тужили за відібраними “дітьми”, Бог дав їм “слово” утішення. Існувала “надія” для їх майбуття (для “потомства”), бо їхні діти все ж “повернуться” у рідну країну. Сам   Бог подбає про це.

У якому сенсі вбивство Іродом немовлят (Мт. 2:17-18) стало справдженням вірша Єр. 31:15? Єремія вказав тут на старозавітну депортацію дітей із міста на північ від Єрусалима, а євангеліст Матей вжив даний уривок, щоб пояснити новозавітне вбивство дітей у поселенні на південь від Єрусалима. Рішення цієї проблеми криється у вживанні Матеєм слова “справдилось” ( плероо ). Хоча Матей і справді використав дане слово, щоб зазначити сповнення старозавітного пророцтва (див., наприклад, Мт. 21:4-5 та Зах. 9:9), він також вжив це слово, щоб показати сповнення чогось зі Старого Завіту у всій своїй потенційній повноті (див. Мт. 3:15; 5:17). Таким чином пророче значення слова “справдилось” набуває іншого забарвлення. І саме з таким забарвленням Матей вжив дане слово, щоб асоціювати вбивство у Вифлеємі зі смутком у Рамі. Матей використав вірш Єр. 31:15 у своїй книзі (Мт. 2:17-18), щоб показати глибину смутку матерів Вифлеєму. Біль матерів із Рами, котрі бачили, як їхніх дітей забирали у вигнання, в усій силі сповнився в плачі матерів Вифлеєму, які безпорадно тримали вже неживі тільця своїх малюків у руках.

Єремія завершив даний уривок згадкою про щире каяття ізраїльтян, коли вони повернуться додому. Хоча Ізраїль і “відвернувся” (Єр. 31:19), та все ж розкається. Коли він повернеться до свого Бога, то засоромиться   й застидається через свої гріхи. Тоді Бог зглянеться над бунтівливою нацією, яка все ж навернеться (Ос. 2:18-25).

31:21-22. Бог закликав невільників поставити “собі дороговкази” і “стовпи”, коли вони йтимуть у Вавилон, й “добре” запам’ятати “дорогу”, аби потім, отримавши обіцяне Богом відродження, вони могли повернутись у свої “міста”. Той час обіцяного відродження буде настільки значним, що видаватиметься, нібито “Господь … сотворив” щось “нове на землі”. Цю нову подію поетично описує наступна фраза: і “жінка шукає чоловіка”. Це, можливо, найскладніший для розуміння вірш у Книзі Єремії. Одним із можливих тлумачень є те, що тоді жінка сама шукатиме чи домагатиметься чоловіка. В культурі стародавнього Ізраїлю жінка зазвичай не розпочинала залицянь до чоловіка, тож це видавалося б чимось цілковито новим. Жінка в цій фразі – “Ізраїлева” діва (вірш 21). Вона була “зрадлива”, але в майбутньому все ж шукатиме свого Бога й прагнутиме відновити з Ним близькі стосунки.

(2) Національне відродження Юдеї. 31:23-26. Коли “Бог” відновить народ Ізраїлю, то також змінить “долю” земель Юди. Жителі “землі” Юдейської знову проситимуть благословення для Єрусалима (“осідку” Божої “справедливости”) та храму (“горо святая”; див. Пс. 2:6; 43:3; Іс. 66:20). Земля знову заселиться, і Бог задовольнить кожну людську потребу.

(3) Встановлення нових стосунків з Ізраїлем та Юдеєю (31:27-40). Далі автор зосередив увагу на нових відносинах, котрі Бог установить зі Своїми людьми. Єремія вжив однакову давньоєврейську фразу як вступ до трьох підрозділів даного уривку. Кожен із підрозділів розпочинається словами хіннех иамім ба’ім (досл., “Глядіте, ось прийдуть дні”, вірші 27, 31, 38; див. коментарі до 33:14). У третьому підрозділі слово “прийдуть” пропущене, проте з контексту зрозуміло, що тут Єремія спонукає читача самостійно вставити його. Єремія використав дану фразу, щоб роз’яснити три аспекти нових відносин Господа зі Своїм народом.

31:27-30. Бог поклявся, що дасть новий початок Своєму завітному народові. У тому новому часі Бог засіє “дім Ізраїля і дім Юди насінням людським і насінням скоту”. Єремія знову тут вжив сільськогосподарські й архітектурні метафори, щоб проілюструвати Божу діяльність (див. коментарі до 1:10). Бог покарав Юдею за гріх, але таки відродить її.

Божа діяльність у народі зітре зміст приказки, поширеної у дні Єремії (див. коментарі до Єз. 18:2-4). Ті, що відбували покарання за днів Єремії, почувалися несправедливо покараними за гріхи своїх предків. “Батьки їли зелений виноград”, та відчувати оскому “на зубах” доводилося дітям. Така приказка була неправильною, оскільки передавала думку, нібито Бог несправедливий. Тому Бог тепер пильнуватиме, аби “кожний” помирав лише “за свою провину”.

31:31-37. Окрім нового початку, Бог пообіцяв укласти “Новий Завіт” зі Своїми людьми. Цей Новий Завіт призначався для дому “Ізраїля” (Північного царства) та дому “Юди” (Південного царства). Це “не” буде “такий завіт”, який Бог уклав із “батьками” ізраїльського народу в часи Виходу з Єгипту, бо той завіт люди порушили (див. 11:1-8). Тут Бог говорив про Завіт Мойсея, записаний в книгах Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня. Бог двічі озвучував перелік кар чи то проклять, які зійдуть на тих, хто порушує Його Закон (Лев. 26; Втор. 28). Найстрашнішим присудом було вигнання з ізраїльської землі. З руйнацією Єрусалима у 586 р. до н.е. ця найстрашніша, найбільш сувора кара (чи прокляття) виповнилася. Бог дав людям святий стандарт поведінки, але через свої грішні серця вони не змогли його дотримуватись. Потрібно було щось змінити.

Божий Новий “Завіт” включатиме в себе зміни у внутрішній природі людей. Бог вкладе Свій “Закон” у їхній розум та серце, а не лише запише його на кам’яних плитах (Вих. 34:1). Не буде більше потреби заохочувати людей пізнати “Господа”, бо “усі … вони будуть” вже “знати”   Бога (див. Іс. 11:9; Ав. 2:14). Божий Новий Завіт надасть Ізраїлеві внутрішню змогу слухатися Його праведних вимог й, отже, втішатися Його благословеннями. Єзекиїл зазначив, що ця переміна стане результатом сходження Святого Духа на віруючих з волі Бога (див. Єз. 36:24-32). У старозавітні часи Святий Дух не перебував повсякчасно у серцях всіх віруючих. Отож, один відмінний аспект Нового Завіту від Старого – це перебування Святого Духа в серцях всіх віруючих людей (див. Йоіл. 3:1-5).

Другий аспект Нового Завіту – в тому, що Бог дасть людям можливість зцілитися від гріха. У Старому Завіті гріхи людей обов’язково тягли за собою прокляття. Однак у Новому Завіті Бог простить Ізраїлеві його гріхи й не згадуватиме про них “більше”.   Але ж як святий Бог міг не зважати на гріх? Справа в тому, що Бог не нехтував гріхом, – покарання за нього відбув Христос, який взяв на себе всі провини людства (див. Іс. 53:4-6). У горниці на Таємній Вечері Христос проголосив, що Новий Завіт прийде через Його пролиту кров (див. Мт. 26:27-28; Лк. 22:20). Відпущення гріхів буде частиною Нового Завіту лише тому, що Бог послав Сина, який заплатив за людські гріхи кров’ю.

Аби засвідчити, що ізраїльський народ стоятиме “повіки” завдяки Новому Завітові, Бог порівняв існування нації з існуванням неба та землі. Як Бог призначив сонцю світити “вдень”, а місяцю й зорям світити “вночі” (див. Бут. 1:14-19), так Він призначив Ізраїль Своїм вибраним народом. Потрібно було змусити ці “закони” природи захитатися, аби Ізраїль перестав “бути” Божим “народом”. Сила, яку Бог явив при створенні світу, була і є тією силою, яку Він застосовує, аби зберегти Ізраїль як націю. Впродовж всієї історії існування цього народу ворожі народи неодноразово намагалися знищити ізраїльтян, але нікому цього не вдалося досягти і ніколи не вдасться.

Який же стосунок має церква до Нового Завіту? Чи Новий Завіт сповнюється у церкві сьогодні? Так. Одначе сповна Новий Завіт здійсниться протягом тисячолітнього правління Христа, коли Ізраїль знову віднайде свого Бога. Новий Завіт був укладений з Ізраїлем (Єр. 31:31, 33), як і Завіт Мойсея (вірш 32). Одним із ключових елементів Нового Завіту є збереження Ізраїлю як нації (вірші 35-37). Та хоча повне здійснення цього Завіту відбудеться в майбутті під час тисячолітнього правління Христа, церква сьогодні долучається до деяких його благословень. Новий Завіт розпочався, коли Христос помер на хресті (Мт. 26:27-28; Лк. 22:20). Церква ж, завдяки своїй єдності з Христом, має частку в багатьох духовних благословеннях, обіцяних Ізраїлю (див. Рим. 11:11-27; Еф. 2:11-22), включаючи Новий Завіт (2 Кор. 3:6; Євр. 8:6-13; 9:15; 12:22-24). Але хоча участь церкви в Новому Завіті – істинна, Божа обітниця здійснилася ще не повністю. Той факт, що сьогодні віруючі втішаються духовними благословеннями Нового Завіту (прощенням гріхів і перебуванням всередині них Святого Духа), не означає , що духовних і матеріальних благословень не зазнає й Ізраїль. Це відбудеться того майбутнього дня, коли Ізраїль визнає свої гріхи й навернеться до Месії, аби отримати прощення (Зах. 12:10-13:1). Деякі тлумачі Біблії, однак, розмірковують дещо по-іншому. Вони бачать єдиний Завіт (Завіт милосердя і великої ласки), який Бог застосує до ізраїльтян під час тисячолітнього правління Христа, а зараз дає його церкві в цю теперішню добу. В обох цих поглядах є спільне твердження: Новий Завіт став можливим завдяки крові Христа.

31:38-40. Третій аспект Божих нових відносин з людьми полягатиме у побудові нового міста для Свого народу. Єрусалим, місто-символ Божих стосунків зі Своїми людьми, був знищений вавилонянами. Але ще перед тим, як це відбулося, Бог пообіцяв, що “місто” буде відбудоване. Хананел-башта стояла у північно-східному кінці міста (див. Неєм. 3:1; 12:39; Зах. 14:10), а Наріжні ворота, ймовірно, розташовувалися у північно-західному кінці міста (див. 2 Цар. 14:13; 2 Хр. 26:9; Зах. 14:10). Отож, північна стіна буде відновлена. Розташування “пагорба Гареб” і “Гоа”   – невідоме. Але оскільки вірш Єр. 31:38 описав північну межу, а вірш 40 описує південну й східну межі, то можна дійти висновку, що Гареб і Гоа – це західні межі міста. Імовірно, Гареб – це пагорб на захід від Долини Тіропоен, який зараз зветься Сіон. Південно-західний і південний кордони будуть долиною “з трупами й з попелом”. Це – долина Гінном (див. 7:30-34; 19:1-6). Східний кордон міста – це “всі поля до Кедрон-потоку”. Цей кордон простягатиметься “до рогу Кінської брами” у південно-східному кінці міста, де об’єднуються долина Кедрон і долина Гінном.

Бог надав дві характеристики цього нового міста. По-перше, воно буде святим “Господеві” (див. Зах. 14:20-21). Місто і його мешканці будуть відокремленими для Бога, який перебуватиме посеред них (Єз. 48:35). По-друге, це місто “більше” не буде повалене й зруйноване. Жителі цього нового міста не зазнають злигоднів війни. Дані вірші не сповнилися після завершення поневолення у Вавилоні. Оскільки історія часів після тієї неволі містить чіткі докази, що святість не була характерною рисою людей Єрусалима й Юдеї (див. Мал. 1:6-14), місто було зруйноване знову у 70 р. н.е. римлянами. Ці обітниці все ще очікують (Єр. 31:31-40) на своє сповнення в майбутті протягом тисячолітнього правління Христа.

2. ВІДРОДЖЕННЯ ІЗРАЇЛЮ ТА ЮДЕЇ НА ПРИКЛАДІ (ЧАСТ. 32)

а. Приклад (32:1-12)

(1) Обставини (32:1-5). 32:1-2. Єремія чітко зазначив відрізок часу, коли до нього “надійшло” це пророцтво, а все через його значимість для послання. Отже, це трапилося “на десятому році Седекії”. Це також “був вісімнадцятий рік Навуходоносора”. Десятий рік царя Седекії мав закінчитися 17 жовтня 587 р. до н.е. (згідно з юдейською системою літочислення від тішрі до тішрі), тоді як 18 рік царювання Навуходоносора почався 23 квітня 587 р. до н.е. (згідно з вавилонською системою літочислення від нісана до нісана). Отож, це пророцтво надійшло десь поміж 23 квітня й 17 жовтня 587 р. до н.е. В той час “військо вавилонського царя облягло Єрусалим” (облога тривала від 15 січня 588 р. до н.е. до 18 липня 586 р. до н.е.), а Єремія був під арештом, “замкнений у тюремному дворі коло палацу юдейського царя”.

32:3-5. Тут наводиться причина ув’язнення Єремії. Його “посадив … туди Седекія” за начебто зрадницькі пророцтва. Єремія передбачив, що Навуходоносор “завоює” Єрусалим і візьме в неволю юдейського царя. Седекію “видадуть … на поталу” Навуходоносорові й заберуть “у Вавилон”. Будь-які спроби протистояти вавилонянам не матимуть успіху (“не пощастить вам”). Такі твердження не знайшли відгуку в серцях тих, хто намагався скинути вавилонське ярмо.

(2) Купівля землі (32:6-12). 32:6-9. У той похмурий час Бог розповів Єремії про прийдешній візит. Небіж Єремії “Ханамел, син Шаллума”, навідає Єремію у в’язниці й попросить купити його “поле в Анатоті”. Ханамел слідував приписам Закону Мойсея, згідно з якими слід було викупити майно родича, що був змушений його продати, щоб воно залишилося в родині (Лев. 25:25-28; Рут. 4:1-6). Тож Ханамел сказав Єремії, що саме “за” ним “право викупу, щоб … придбати” його поле. Імовірно, Ханамел намагався продати свою землю, аби одержати гроші на їжу в час облоги. Однак на той момент поселення Анатот вже було під владою вавилонян, тож така покупка була безглуздою. Хто ж купить частку землі, яка вже потрапила в руки ворогам? Через таку очевидну безглуздість даного вчинку Бог власне й розповів Єремії завчасно, що невдовзі до нього прийде Ханамел, аби Єремія побачив Божу руку в цій просьбі.

Коли “Ханамел” прийшов, Єремія “купив … поле” за “17 срібних шеклів”. Зазвичай така ціна за поле була надто низька (див. Бут. 23:12-16), однак розмір поля – невідомий, та й саме поле на той час було недосяжним.

32:10-12. Дотримуючись правових звичаїв тих днів, Єремія підписав “купівельну угоду, приклав печать” і “покликав ... свідків”, перш ніж заплатити Ханамелу. Всього було зроблено дві копії цієї купівельної угоди. Одна з них була запечатана, себто перев’язана мотузкою, поверх якої був шматок глини, на якій Єремія й поставив свою офіційну печать. Інша ж копія угоди залишилася відкритою, аби її можна було пізніше переглянути. Єремія “передав” обидва ці екземпляри “Варухові”, своєму писареві та другові (див. Єр. 36:4, 8, 26).

б. Роз’яснення (32:13-15)

32:13-15. Єремія “наказав Варухові” взяти обидва “записи” та й покласти “їх у глиняну посудину” на зберігання. Там записи мали зберігатися “довго”, бо пройде чимало часу, перш ніж люди зможуть повернутись із поневолення й заявити своє право власності на землю. Одначе ціль Єремії під час купівлі землі й збереження записів полягала в тому, аби показати, що ізраїльтяни “будуть колись знову купувати доми й поля ще й виноградники у цій землі”.

в. Молитва Єремії (32:16-25)

(1) Хвала Божій величі (32:16-23). 32:16-19. Єремія розпочав свою молитву, вихваляючи незрівнянну велич і могутність Бога. Створення Богом неба і землі доводить, що для Нього “нема нічого неможливого” (див. вірш 27). Він – всемогутній, і Він також – Бог любові та справедливості. Він являє “милостиню” ( хесед ;   див. 9:23; 31:3) багатьом, проте Він і карає за гріхи (див. Вих. 20:5; 34:7; Чис. 14:18; Втор. 5:9-10). У Своєму всезнанні Бог бачить “всі стежки людських дітей”. Оскільки ніщо не сховається від Його очей, Він здатен справедливо “воздати кожному за його поведінкою”.

32:20-23. В історії ізраїльського народу вдача Бога неодноразово об’являлася в Його ділах. Від часу Виходу з Єгипту Бог часто посилав “знаки й чудеса” задля ізраїльтян (див. Втор. 4:34; 26:8; 29:2; 34:11). Бог явив їм Свою віддану любов, коли “вивів народ … Ізраїля з Єгипетської землі ... і дав” людям “землю, яку” їм обіцяв. На жаль, коли ізраїльтяни “заволоділи нею”, то перестали слухати Його й чинити “за” Його “Законом”. Вони порушили свій завіт із Ним. Бог був змушений показати Свою силу та справедливість, коли “послав ... лихо” зі Своїх проклять (в тому числі вторгнення ворогів і виселення з рідного краю) “на них” (див. Лев. 26:14-39; Втор. 28:15-68).

(2) Спантеличення пророка через Божу обітницю. 32:24-25. Нагадавши Богові про Його могутні вчинки й праведний характер, Єремія озвучив своє тогочасне спантеличення щодо Божих діл. З огляду на вірші 17-23 важко повірити, нібито Єремія сумнівався у Божій здатності відродити Свій народ. Ймовірно, у віршах 24-25 Єремія виражає своє спантеличення тим, як саме Бог здійснить те відродження, а не сумнів, чи Бог взагалі спроможеться це зробити.

Вавилонські “облогові вежі” вже стояли зведені навпроти Єрусалима, і доля “міста” була вже вирішена. Єрусалим “впаде у руки халдеям”. (Щодо меча, голоду і чуми див. вірш 36 та коментарі до 14:12.) Усе, що Бог провістив через Своїх пророків, здійснилося. Та коли вавилонське військо вже було готове розтрощити Єрусалим, Бог звелів Єремії купити “поле”,   яке вже було в місцевості, підвладній вавилонянам (32:6-12). Єремія не розумів, як обіцяне Богом відродження можна було пов’язати з тодішнім горем в Юдеї.

г. Відповідь Господа (32:26-44)

(1) Місто буде зруйноване (32:26-35). 32:26-29. Бог відповів Єремії, спершу нагадавши йому про Свою вдачу. Як Єремія вже казав, “для” Бога немає нічого неможливого (див. вірш 17). Єремія міг покластися на Боже Слово, навіть не розуміючи, як саме Бог здійснить задумане. Навуходоносор дійсно зруйнує Єрусалим. Він підпалить “це місто” й пустить “його димом” (див. 21:10; 34:2, 22; 37:8, 10; 38:18, 23) через ідолопоклонство його жителів (див. 19:13).

32:30-35. На жаль, “зло” характеризувало людей “Ізраїля” та “Юди вже змолоду”. Це була довготривала проблема. Люди доводили Бога “до гніву” своєю лихою поведінкою. Духовно вони “обернулись до” Бога “плечима” й не бажали слухати й сприймати доброї “науки”. Храм був осквернений гидотами (ідолами; див. 7:30; Єз. 8:3-16), а долина Гінном стала місцем кривавої різні, де люди приносили в жертву “своїх синів та … дочок (див. коментарі до Єр. 7:31-32; 19:5-6) на честь Молоха”. Бог знищить Єрусалим за його жахливі гріхи.

(2) Місто буде відбудоване (32:36-44). 32:36-41. Єрусалим був виданий у “руки вавилонському цареві”, аби зазнати покарання “мечем, голодом і чумою” (див. вірш 24 та коментарі до 14:12), але ця катастрофічна подія не означала кінець існування Божого завітного народу. Бог дав надію людям посеред їх розпачу. По-перше, Він пообіцяв возз’єднання (див. Єз. 37:1-14). Бог позбирає Своїх людей “з усіх земель, куди” їх Сам “повиганяв був”, й приведе їх “назад на” ізраїльську землю, де вони житимуть “у безпеці” (див. Єр. 31:1-17). По-друге, Він пообіцяв вічний завіт (див. 31:31-34; Єз. 36:24-32). Люди Ізраїлю повернуться не лише на рідну землю, а ще й до свого Бога. Вони “будуть” Його “народом, а” Він буде “їхнім Богом” (див. коментарі до Єр. 30:22). З другим серцем вони слідуватимуть за Господом, коли Він укладе “з ними вічний завіт”. Цей “вічний завіт” є іншою назвою Нового Завіту (див. коментарі до 31:31-34). Тут він називається вічним (‘ олам ) задля наголосу на його тривалості. Тоді Бог ніколи не перестане “добро чинити” Своїм людям, й “вони” від Нього “не” відвернуться “більше”.

32:42-44. Як Бог був вірним Своєму слову, що пошле на ізраїльський “народ ... тяжке лихо” за його гріхи (Втор. 28:15-68), так Він буде вірним і щодо благ, які людям “обіцяв” (Втор. 30:1-10). Тож купівля Єремією поля (Єр. 32:1-15) була символічним вчинком, аби показати, що люди “знову купуватимуть поля … за гроші” по всій ізраїльській “землі”, бо Бог змінить на краще “їхню долю” (див. 30:18; 33:11, 26; Втор. 30:3).

3. ПОВТОРНЕ ЗАСВІДЧЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ ІЗРАЇЛЮ ТА ЮДЕЇ (ЧАСТ. 33)

Част. 33 завершує собою “Книгу Утішення”. Ця частина структурно й хронологічно пов’язана з част. 32. Вірші Єр. 33:1-13 містять продовження Божої обітниці благословень, оскільки тут Він повторно засвідчив і прийдешню руйнацію, і майбутню відбудову Єрусалима. Далі Бог знову засвідчив Свої завітні домовленості з Давидом й зі священниками-левітами (вірші 14-26).

а. Прийдешнє покарання і майбутнє відродження (33:1-13)

(1) Покарання (33:1-5). 33:1-3. Част. 33 продовжує оповідь у контексті част. 32, позаяк Єремія “був” усе “ще … замкнений у тюремному дворі” (див. 32:1-2). Бог знову представив Себе Єремії, наголосивши водночас і на Своїй силі, і на вдачі. Він – Бог, котрий “сотворив землю” (див. 32:17). Об’явивши Єремії, що “Господь ( Иахвех ) ім’я Йому”, Бог підкреслив Свою вірність у дотриманні завіту на користь Свого народу (див. 32:18; Вих. 3:13-15). Єремія, однак, не розумів, як Бог може порятувати приречену на знищення націю (див. Єр. 32:24-25), тож Господь закликав пророка візвати до Нього, аби отримати те розуміння. Бог пообіцяв відповісти, об’явивши “велике і незбагненне”. Слово “незбагненне” ( б е сурот ) означає щось неприступне, укріплене і замкнене. Таке слово часто використовували, описуючи добре укріплені міста (див. Чис. 13:28; Втор. 3:5; 28:52; Єз. 21:25). Божі плани на майбутнє недоступні звичайним людям. Тільки Бог може відкрити таємниці майбуття, і Він запропонував це знання Єремії. Бог поділиться з Єремією тим, що пророк “досі не знав”   і не розумів щодо майбутнього ізраїльського народу.

33:4-5. Перше одкровення стосувалося неминучого падіння Єрусалима. Оскільки вавилонська облога день за днем виснажуватиме захисні сили Єрусалима, єрусалимські “будинки” разом із палатами “царів” будуть розібрані на дерево й камінь, аби укріпити ними мури міста “проти валів та гостроколів” ворога. Це безпорадне зусилля робитиметься для того, аби не дати війську вавилонян пробити отвори в мурах й увірватися в місто.

Бог сказав, що безпорадні намагання єрусалимлян захистити себе будуть марні. Частково розібрані доми наповняться “трупами” тих, кого вб’ють вавилоняни. Бог сховає Своє “обличчя” від міста й не буде рятувати його від цієї руйнації (див. 18:17; Єз. 4:1-3). Єрусалим мав бути знищений “з-за всієї” своєї “злоби”.

(2) Відродження (33:6-13). 33:6-9. Секрет до розуміння Божих начебто суперечливих віщувань про покарання і благословення – в тому, що покарання мало бути лише тимчасовим. Після складних каральних часів Бог одного дня уздоровить і вигоїть “рани” Свого міста та людей. Бог розповів тут Єремії про три складові цього благословення. По-перше, благословення полягатиме у поверненні народу в рідний край (див. 31:8-11; 32:37). Бог поверне назад із неволі і людей “Юди”, і “Ізраїля”. По-друге, благословення включатиме в себе відновлення стосунків із Господом (див. 31:31-34; 32:38-40). Бог очистить людей “від усякої їхньої провини” й простить їм “їхні неподобства” (бунтівливість). По-третє, благословення включатиме в себе повернення на особливе й шановане місце поміж народами (див. 31:10-14). Єрусалим принесе Богові радість, похвалу та славу “перед усіма народами”. Ті народи аж “затремтять” від захвату “перед усім тим добром і всім тим щастям (див. 33:6), яким” Бог наділить   Своїх людей.

33:10-13. Бог ще раз підкреслив разючу відмінність між поточним покаранням ізраїльтян та їхнім майбутнім благословенням, описавши прийдешні зміни в двох словесних картинах. Кожна картина починається майже тотожними словами (вірші 10, 12), оскільки Бог тут наголосив, що “так говорить Господь” (або “Господь сил”). В кожній картині сцена у дні Єремії була однаковою (див. вірші 10, 12). Єрусалим був спустошеним містом, “без людини” й “без скотини” (див. 32:43). Хоча в той час ще йшла облога, падіння Єрусалима було настільки певним, що Бог змалював все так, ніби це вже сталося. Далі ці дві картини змінюються. У 33:10-11 Бог описав радість і втіху, що знову повернуться у Єрусалим та Юдею, а у віршах 12-13 – мир і достаток, які знову характеризуватимуть Юдею.

Вулиці єрусалимські, що “запустіли” після зруйнування міста вавилонянами (див. ПлЄр. 1:1-4), знову наповняться веселим і радісним гомоном. Цей “гомін” включатиме “співи молодого й молодої” під час весільної церемонії (див. Єр. 7:34; 16:9; 25:10) “та голос тих” людей, що приноситимуть “подячні жертви у храм Господній” (див. Пс. 100:1-2, 4). Пісня, яку співатимуть віряни і яку записав Єремія, нагадує рефрен кількох псалмів (див. Пс. 100:4-5; 106:1; 107:1; 136:1-3). Радість настане тоді, коли Бог змінить “долю” Юдеї (див. Єр. 30:18; 32:44; 33:26; Втор. 30:3).

Юдейські міста, зруйновані вавилонським військом, також зазнають миру й достатку. Бог “знову” дасть безпечні “пасовиська”, де “пастухи” випасатимуть свої “череди”. Цей мир пошириться з Єрусалима й до пагорбів Юдеї на сході, до поділля на заході, в Негев на півдні й на Веніяминову землю на півночі (див. Єр. 17:26).

Крізь усю країну “знову переходитимуть” отари “попід руки того, хто їх рахує”, себто вівчаря, який лічить свої вівці, аби впевнитись, що жодна не загубилася. Імовірно, Єремія вжив тут образи вівчаря та овець в метафоричному значенні щодо лідерів Ізраїлю та простих людей. Він уже порівнював лідерів народу з пастухами (див. коментарі до 3:15), а відроджену націю – зі зібраним наново стадом (див. 23:3; 31:10). Єремія також використав ці образи, аби ввести в текст своє послання про праведний Пагін з роду Давида (23:1-6), котре є темою віршів 33:14-26.

б. Завіти з Давидом та зі священниками-левітами (33:14-26)

(1) Завіти (33:14-18). 33:14-16. Другий підрозділ цієї частини розпочинається словами “Ось настануть дні” ( хіннех иамім ба’ім). Єремія використав дану фразу у своїй книзі 16 разів. У негативному розумінні вона стосувалася прийдешньої руйнації Юдеї та сусідніх народів (див. 7:32; 9:24; 19:6; 48:12; 49:2; 51:47, 52). Однак у 9 випадках вона вказує на майбутній період благословень для Ізраїлю, коли (а) нація повернеться назад із неволі (16:14-15; 23:7-8; 30:3), (б) праведний Пагін з роду Давида правитиме об’єднаним царством (23:5-6; 33:14-15), (в) нація матиме мир та достаток у своїй країні (31:27-28; 33:14, 16), (г) Новий Завіт з його очищенням від гріхів буде в дії (“Ось прийдуть дні”, 31:31-34), (ґ) місто Єрусалим відбудується як Святе Місто й вже ніколи не буде знищене (31:38-40). Ці обіцянки перевершують все те, що Ізраїль досі мав за час своєї довгої історії. Вони повністю збудуться лише тоді, коли постане царство Месії. Й це станеться, коли Бог здійснить “те добре слово, що сказав про дім Ізраїля та дім Юди”.

Першим аспектом виповнення цих обіцянок буде відновлення монархії (див. 23:5). “Пагін правди”, потомок з роду Давида, правитиме над народом як Цар. То було пророцтво про Ісуса Христа, який вийшов з роду Давида і котрому був обіцяний Давидовий престол (див. Лк. 1:31-33).

Другим аспектом сповнення обіцянок буде відродження Єрусалима як місця Божого перебування. Місто, яке скоро знищать вавилоняни (Єр. 33:4-5), колись знову “житиме в безпеці”. Хоча цей вірш теж можна знайти у 23:6, Єремія помітно змінив це твердження, аби надати йому нового значення. У 23:6 Єремія зобразив безпеку Ізраїлю та Юдеї через служіння Месії, ім’я якого “Господь – Наша Справедливість”. Однак, змінивши слово “Ізраїль” на “Єрусалим”, а займенник “його” на “йому” ( лах ), Єремія зробив так, що звання “Господь – Наша Справедливість” стосується тепер міста Єрусалим, а не Месії. Місто набуде тих же рис, які має Господь, котрий у ньому перебуватиме (див. Єз. 48:35).

Велику роль відіграє те, що Єремія виокремив царські (Єр. 33:15) та релігійні (вірш 16) аспекти Божого відродження народу. І те, і інше було життєво необхідним для існування Ізраїлю як Божого завітного народу.

33:17-18. Аби підкреслити важливість обох цих складових, Бог знову згадав про Свої завіти з родом Давида та зі священниками-левітами. Перший завіт, про який тут іде мова, – це Божий завіт із Давидом (2 Сам. 7:8-16; 1 Хр. 17:4-14). Бог поклявся, що ніколи “не переведеться у Давида потомок, що сидітиме на престолі дому Ізраїля”. Деякі тлумачі вважали, що така обіцянка – некоректна, бо царський престол як такий перестав існувати, коли впав Єрусалим. Однак тут Бог не обіцяв неперервну монархію, а лиш неперервну родову лінію нащадків Давида, які матимуть повне право посісти цей престол, коли той відновиться. Рід Давида не перерветься, поки праведний Пагін не прийде заявити право на Свій престол (див. Лк. 1:31-33). Генеалогічні відомості з Євангелій Матея та Луки показують, що ця обіцянка сповнилася, оскільки Христос міг простежити і Свою офіційну родову лінію від Йосифа, і Свою фізичну родову лінію від Марії аж до Давида (Мт. 1:1-16; Лк. 3:23-31).

Другий завіт, який тут згадується, – це завіт Бога зі священниками-левітами. У цьому завіті Бог пообіцяв, що у “левітів” ніколи “не переведеться муж, що стоятиме” перед Ним, “щоб чинити … всепалення, воскурювати приносини й споряджати жертви”. Дана обіцянка також не означала, що жертви будуть підноситися безперервно, оскільки люди перестали їх приносити у 586 р. до н.е. й не поновлювали їх аж до 537 р. до н.е. (див. Езр. 3:1-6). Ця обіцянка полягала в тому, що священство й левіти не зникнуть. Бог мав тут на увазі Свою обіцянку Пінхасу (Чис. 25:12-13). Іншими словами, ні монархія, ані священство не припинять свого існування назавжди.

(2) Підтвердження (33:19-26). Бог надав два запевнення, що Він виконає Свої завітні обіцянки. Кожне запевнення розпочинається однією й тією ж вступною фразою (“І надійшло до Єремії таке слово Господнє ”, вірші 19-23). У кожному з них йдеться про “умови з днем і … ніччю”, аби проілюструвати повсякчасне існування установлених Ним інституцій (вірші 20, 25; див. 31:35-37).

33:19-22. Якби людина могла скасувати Божі “умови з днем і … ніччю” (Бут. 1:14-19), лиш тоді вона могла б відмінити Божий завіт із “Давидом” та “левітами”- священниками. Тобто Божі завіти з цими людьми були такі ж непорушні, як і природний порядок у Всесвіті. Їх не спроможна скасувати жодна смертна людина. Слово “умови” ( б е ріт ) означає домовленість чи угоду між людьми чи певними групами, згідно з якою вони мусили дотримуватися певних стосунків, дій чи зобов’язань. Бог пообіцяв зберегти царську родову лінію “Давида” (2 Сам. 7:8-16) та священничу лінію Пінхаса (Чис. 25:12-13), і Він не порушить Свою клятву. Більше того, Бог пообіцяв благословити обидві ці лінії так, що їхнє “потомство” буде настільки ж численним, як “воїнство небесне … і ... пісок морський”, яким “нема міри”.

33:23-26. Друге Боже запевнення (див. вірші 19-22) “надійшло до Єремії” тому, що неподалік вирували сумніви й докори. В тексті, однак, не уточнюється, що то була за група людей (“ті люди”). Ймовірно, вони мали сумніви щодо ізраїльтян або ж щодо сусідніх язичницьких народів. Хто б вони не були, “ті люди” твердили, що Бог настільки відкинув від Себе два царства чи то “ті дві родини” ( міспахот ; див. 31:1), що більше не буде вважати їх “народом”. Вони думали, що гріх Юдеї й Ізраїлю скасував усі обітниці Божого завіту, тому Бог уже не зобов’язаний їх виконувати.

Бог відповів на таку думку ще одним засвідченням Своєї вірності обітницям завіту. Завіти з Авраамом і Давидом залежали не від послуху людей, а від Божої вдачі. Вони – такі ж певні й непорушні, як і Його “умови з днем і ніччю”, як встановлені закони “неба та землі”. Тільки тоді, коли ці природні закони хтось зможе скасувати, Бог відкине “потомство Якова й Давида”. Згадка про “Авраама, Ісаака та Якова” наштовхує на думку про Божу завітну обітницю цим трьом патріархам щодо обрання Ним ізраїльтян Своїм народом (див. Бут. 15:7-21; 17:1-8; 26:1-6; 28:10-15). Бог – вірний Своїм словам, і Він змінить на краще “долю” нації (див. Єр. 30:18; 32:44; 33:11; Втор. 30:3) й змилосердиться “над” нею. Найбільшим аргументом на користь майбутнього відродження Ізраїлю як народу є вдача Бога. Бог уклав низку завітів із патріархами, Давидом і левітами. Сама його сутність засвідчує, що колись Він таки сповнить всі обітниці, які дав Своєму народові.

Г. Поточне лихо в Юдеї (част. 34-45)

Описавши майбутню надію для Юдеї (част. 30-33), Єремія повернувся до обговорення її поточного суворого присуду. Падіння царства, яке він уже передбачав протягом довгого часу (част. 2-29), тепер здійсниться. Част. 34-36 продовжують тему нехтування, що почалася у 26-29. Суд був уже певний, бо люди знехтували Божими застереженнями. Част. 37-45, розташовані у хронологічному порядку, детально описують події, які сталися протягом і після падіння Єрусалима під тиском Вавилону.

1. ПЕРЕД ПАДІННЯМ (ЧАСТ. 34-36)

а. Непослідовність людей (част. 34)

(1) Пересторога для Седекії (34:1-7). 34:1-3. Коли “Навуходоносор” з військом воював “проти Єрусалиму”, Бог послав “Єремії” повідомлення для царя “Седекії”. Воно полягало в тому, що повстання Седекії супроти Вавилону не буде успішним. Бог уже вирішив віддати “це місто у руки” вавилонянам, які спалять “його” (див. вірш 22; 32:29; 37:8, 10; 38:18, 23). Хоча Седекія й спробує втекти, йому це не вдасться. Навпаки, його приведуть до Навуходоносора, і він зустрінеться з ним “очі … в очі”. Тоді його власне й засудять за непокору. Седекію як невільника візьмуть “у Вавилон”,   аби покарати його за бунт. Усе те, що Єремія передбачив, збулося (див. 39:4-7; 52:7-11).

34:4-5. Посеред тієї кари Бог все ж дав обітницю миру. За спробу вчинити заколот Навуходоносор міг би стратити Седекію на смерть, але Бог пообіцяв, що він не вмре “від меча”. Він помре “у мирі” й буде похований з усіма належними цареві почестями (на противагу Йоакимові; див. 22:18-19). Люди “палитимуть” пахощі над похоронним вогнищем, щоб воздати йому шану, і “голоситимуть” по   Седекії. Це вогнище зовсім не стосується кремації, позаяк у Ізраїлі та Юдеї мертвих ховали, а не спалювали. Тут просто описується звичай запалювати величезне багаття на знак шани померлому цареві (див. 2 Хр. 16:14; 21:19).

34:6-7. “Єремія” передав це послання цареві “Седекії”, коли “військо царя вавилонського” невпинно “воювало проти Єрусалиму” та двох “інших” добре укріплених “міст”, які на той час були “ще цілі” в Юдеї, – “проти Лахішу та Азеки”.   Всі інші юдейські міста вже впали. Ця лиховісна картина Юдеї у її непевному становищі відображена у трагічному листі, занотованому на шматку якогось глиняного виробу, віднайденому в руїнах Лахіша. Цей лист було написано до командувача в Лахіші зі сторожової вежі, яка розташовувалась доволі близько як від Лахіша, так і від Азеки, аби помітити сигнальні вогні з обох міст. Вочевидь, Азека власне тоді щойно впала, бо підлеглий воїн написав: “І дайте знати моєму володарю, що ми стежимо за сигналами з Лахіша відповідно до всіх тих вказівок, які надав мені мій володар, бо Азеки нам уже не видно” (Lachish Letter No. 4; James B. Pritchard, ed.,  Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament. 3rd   ed. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1969, р. 322).

(2) Пересторога людям (34:8-22). 34:8-11. Єремія підняв завісу історії над багатьма соціальними проявами зла, що практикувалися в його часи. Одним із них було взяття в рабство ізраїльтян людьми своєї ж національності. Це прямо порушувало Божий Закон (див. Вих. 21:2-11; Лев. 25:39-55; Втор. 15:12-18). Тож, у відчайдушній спробі повернути собі Божу ласку протягом облоги Єрусалима вавилонянами, “цар” проголосив “звільнення рабів”, щось на кшталт “акту про емансипацію”. “Ніхто” за державними законами “вже не” міг тримати “у рабстві” співвітчизників, як те й повелівав Закон Божий.

Та насправді свобода для рабів виявилася короткою. Всі ті, що “повипускали” своїх рабів на волю, “опісля … спохопились … і поробили їх знову невольниками та невольницями”. Що змусило заможних людей так швидко передумати? В кінці частини (Єр. 34:21-22) Єремія помістив твердження-ключ, яке роз’яснює ситуацію. Після того як люди виголосили потрібну обіцянку й відпустили рабів на волю, вавилонське військо призупинило облогу Єрусалима, аби відбити напад єгиптян (див. 37:4-13). Народ сподівався, що переможуть єгиптяни й тоді вавилоняни будуть змушені піти геть із Юдеї, а після всієї руйнації, котрої завдала облога, потрібні будуть робочі руки, щоб відбудувати великі й малі міста. Тож люди порушили те слово, яке дали Богові, коли їм почало здаватися, що незабаром життя повернеться у звичне русло.

34:12-16. Бог дорікнув людям за те, що вони не дотримали слова і виявилися непослідовними, нагадавши їм про “союз”, який Він “заключив … із” їхніми “батьками, як” звільнив їх із “неволі” в єгипетській землі. Закон твердив, що кожні “7 років” усіх євреїв-рабів слід відпускати “на волю”. Відтоді жоден ізраїльтянин не повинен був перебувати постійно в неволі. На жаль, люди “не слухали” Боже Слово. Проте через напад вавилонян люди нарешті “навернулись і були вчинили праведне, … оповістивши … волю” ближнім. Коли ж вони порушили обіцянку, то “збезчестили” Боже “ім’я” (Його репутацію), бо ця обіцянка була дана перед Богом у храмі.

34:17-20. Господня кара відповідала людському гріху. Порушивши те, що обіцяли, люди відкликали своє проголошення волі тим ізраїльтянам, які перебували в рабстві всупереч Закону. Тож, як це не іронічно, Бог звільнить їх, аби вони померли від меча, чуми чи голоду   (див. коментарі до 14:12).

Коли люди давали цю обіцянку (заключали відповідну угоду) в храмі (див. 34:15), то зарізали “тельця, … розтяли” його “надвоє” й пройшли “між його половинами”, щоб засвідчити, що погоджуються на дану умову. Проходивши між частинами тварини, вони тим самим символічно показували покарання, яке їх спіткає, якщо вони порушать угоду. Тоді їх розріжуть на шматки, мов тільця. Варто згадати, що коли Бог уклав Свій завіт із Авраамом, патріарх не проходив між половинами тварин. Це зробив Бог. Вочевидь, світоч полум’яний символізував саме Його (Бут. 15:4-18, зокрема вірш 17). Завіт Авраама з Богом залежав від вдачі Бога, а не від людського послуху.

Бог пообіцяв учинити з клятвопорушниками так, як із тим тельцем, котрого вони “розтяли надвоє”. Всі ті люди, що дали ту обіцянку, будуть видані “у руки … ворогам”. Немов частини тельця, їхні мертві тіла лежатимуть на землі й “будуть поживою птаству … й дикому звіреві”   (див. Єр. 7:33; 15:3; 16:4; 19:7).

34:21-22. Седекія та його князі мали б бути зразками побожних керівників, але вони виявилися такими ж ненадійними, як і люди. Отож, хоча вавилоняни й відступили геть від Єрусалима, Бог пообіцяв, що повелить і заверне “їх до цього міста”. Облога знову триватиме, допоки вавилоняни не “здобудуть” Єрусалим та не “спалять” його (див. вірш 2). Інші “міста юдейські” теж будуть спустошені, тож уся країна стане покинутою місцевістю.

б. Послідовність родини Рехавіїв (част. 35)

(1) Вірність Рехавіїв (35:1-11). 35:1-5. Це пророцтво “надійшло” протягом царювання “Йоакима” (609-598 рр. до н.е.) – щонайменше на 11 років (можливо, й на 20) раніше, ніж пророцтва з част. 34. Єремія помістив цю частину саме тут, аби протиставити вірність “родини Рехавіїв” невірності “юдейського” народу. Рехавії були кланом кочівників (35:7-10), що походив від Йонадава, сина “Рехава” (вірш 6). Йонадав допомагав Єгу викорінити з Ізраїлю поклоніння Ваалові (2 Цар. 10:15-27). Рехавії були пов’язані з кеніями (1 Хр. 2:54-55), нащадками Мойсеєвого тестя Їтро (Суд. 1:16). Вочевидь, Йонадав не захотів вести осіле життя, а більше любив життя кочове. Такий стиль життя став звичним для його родини (Єр. 35:6-10). Рехавії подорожували пустелею Негев (Суд. 1:16; 1 Сам. 15:6), але були змушені податися в Єрусалим, коли на Юдею напав Навуходоносор у 598 р. до н.е. (Єр. 35:11).

Єремія запросив “Рехавіїв”, в тому числі й “Язанію”, в одну зі світлиць “Господнього” храму. Такі кімнати оточували храмовий двір і використовувалися для зустрічей, зберігання речей та проживання священнослужителів (1 Цар. 6:5; 1 Хр. 28:12; 2 Хр. 31:11; Неєм. 13:7-9). Кімната, в яку увійшов Єремія, належала синам “Ханана, сина Ігдалії”. Про Ігдалію нічого не відомо, крім того факту, що він був Божим чоловіком – так часто називали пророків (див. 1 Цар. 12:22; 2 Цар. 1:9-13; 4:21-22). Кімната та була розташована у вельми шанованому місці – “коло князівської світлиці, над світлицею Маасеї, сина Шаллума, одвірного”. Маасея був одним із трьох одвірних у храмі. То була, очевидно, висока посада, бо ті, що її посідали, були виокремлені вавилонянами для страти разом із верховними священниками (див. 2 Цар. 25:18-21; Єр. 52:24-27). Ось у таку вивищену компанію Єремія й привів кремезних Рехавіїв-кочівників. Він “поставив … перед родиною Рехавіїв повні келехи вина й чаші та й” сказав їм пити “вино”.

35:6-11. Рехавії відмовилися пити вино, бо їхній предок “Йонадав” їм це заборонив. Спосіб життя, який обрав Йонадав, не дозволяв його нащадкам пити вино “повіки”. Так само їм не дозволялося будувати доми, сіяти зерно чи насаджувати виноградники, тобто вони не могли осісти й вести звичне життя землеробів. Натомість вони мали жити простим і скромним життям “у шатрах”, як кочівники (“приходні”).

Нащадки Йонадава слухняно виконували все, “що він повелів”. Вони ніколи не пили вино, не будували домів, не обробляли “виноградників”, полів чи посівів. Ба більше, вони переселились “в Єрусалим” лише тому, що на край “напав … Навуходоносор”.

(2) Приклад наслідування від Рехавіїв (35:12-17). 35:12-16. Чому Єремія привів Рехавіїв до храму та запропонував їм пити вино, коли наперед знав, що вони відмовляться? Це мало послужити наукою для Юдеї. Рехавії вірно і послідовно дотримувалися того, “що повелів” їм їх предок, на противагу юдейським людям, котрі повсякчас “не слухали” Бога.

35:17. Рехавії були своєрідним наглядним нагадуванням про гріх Юдеї. Бог поклявся послати “на Юдею … усе те лихо, яким … загрозив”. Це “лихо” могло стосуватися проклять, озвучених в завіті (див. Лев. 26:14-39; Втор. 28:15-68), або ж, що більш імовірно, падіння Юдеї та Єрусалима, як передбачив те Єремія (див. Єр. 4:20; 6:19; 11:11-12; 17:18). Юдеї будуть покарані, бо “не слухали” Божі слова і “не озивались”   на Його заклики.

(3) Нагорода Рехавіям. 35:18-19. На противагу невірним юдеям, Рехавії завжди слухалися “наказу ... предка” свого, “Йонадава”. Бог пообіцяв винагородити їх за їхню вірність і запевнив, що у них “не переведеться ніколи потомок, що стоятиме перед” Його “обличчям”. У стародавні часи фраза “стоятиме перед Моїм обличчям” (‘ омед л е панаи ) означала “служитиме Мені”, хоча дослівно перекладається як “стояме передо Мною”. Вона вживалася щодо тих, котрі служили Господеві як пророки (1 Цар. 17:1; Єр. 15:19), князів, що прислуговували Соломонові (1 Цар. 10:8), та священників у храмі (Втор. 4:10; 10:8; 2 Хр. 29:11). Однак, хоча Бог і міг пропонувати тут Рехавіям особливе місце у служінні Йому серед завітного народу, але така інтерпретація є необов’язковою. Та сама фраза використовувалася також для опису ізраїльтян ,  котрі стояли “перед” Господом біля жертовника і храму (див. Лев. 9:5; Втор. 4:10; Єр. 7:10). Тому Бог, мабуть, тут пообіцяв, що рід Рехавіїв завжди буде мати потомків, які будуть спроможні поклонятися Господеві. Отож, ця обіцянка – про безперервність роду, а не про конкретне місце служіння.

в. Йоаким спалює сувій пророцтв (част. 36)

(1) Написання сувою (36:1-7). 36:1-3. Події цієї частини розпочалися “на четвертому році … царя Йоакима” (605-604 рр. до н.е.; див. 25:1). Бог наказав Єремії взяти “сувій” і занотувати туди всі пророцтва, які Бог дав йому про Ізраїль, Юдею й інші “народи з того часу, як” Він “почав промовляти до” нього, “з часів Йосії (627 р. до н.е.; див. 1:2; 25:3), та й по цей день”. Цей сувій був першою формальною збіркою пророцтв Єремії, і про неї вже йшлося раніше (25:13). (Див. рисунок “Датування пророцтв Єремії” у Вступі.) Щонайменше два додаткові етапи її укладання згадуються в книзі (див. 36:32; 51:64).

Одна з причин для запису цих пророцтв – у тому, щоб потім їх можна було прочитати людям. Ще жевріла надія, що коли люди почують “про всі нещастя”, якими Бог погрожував їм, то відвернуться “кожен від своєї лихої дороги”. Якщо люди покаються, то Бог пообіцяв простити “їхню провину”.

36:4-7. “Єремія” покликав “Варуха”, свого писаря (див. 32:12-16; 36:26), і продиктував йому “усі слова”, які той мав записати. Невідомо, чи Єремія говорив ті пророцтва з пам’яті, а чи читав їх із інших сувоїв, у яких записав їх раніше. Обидва ці міркування дозволяють побачити в усьому цьому Боже провидіння (див. Йн. 14:25-26). Тоді Єремія не міг “піти в дім Господній”, можливо, тому, що його туди просто не пускали через його лиховісні твердження, які він виголошував там раніше (див. Єр. 7:1-15; 26:1-19). Через цю заборону Єремія наказав Варухові піти в храм замість нього і саме “у день посту”. Перед падінням Єрусалима у 586 р. до н.е. дні посту не були чітко визначеними, а призначалися у часи складного становища (див. 36:9; 2 Хр. 20:3; Йоіл. 1:14; 2:15). Лише після падіння Єрусалима були встановлені чіткі дні посту (Зах. 7:3, 5; 8:19). Єремія сподівався, що коли Варух прочитає “перед усіма юдеями” занотовані пророком Божі слова “із сувою”,   то вони відвернуться від своїх гріхів й покаються в них.

(2) Читання пророцтв із сувою (36:8-19). 36:8-10. Минув деякий час перед тим, як постала критична для всього народу ситуація, котра спонукала князів оголосити піст. Сувій було написано ще під час четвертого року царювання Йоакима, але з нього ніхто не читав, аж поки не настав дев’ятий місяць п’ятого року Йоакимового правління. Спершу це видається часовим проміжком у щонайменше дев’ять місяців, але оскільки в тексті вжито давньоєврейський метод датування, це міг бути значно менший проміжок часу. Якщо взяти до уваги те, що Єремія   послуговувався системою літочислення від тішрі (вересень-жовтень) до тішрі для позначення часу володарювання юдейських царів (див. коментарі до 25:1), четвертий рік царювання Йоакима тривав таким чином від 7 жовтня (1 тішрі) 605 р. до н.е. до 25 вересня 604 р. до н.е. (а не до 6 жовтня згідно з місячним календарем), а п’ятий рік його царювання міг тривати від 26 вересня 604 р. до н.е. до 14 жовтня 603 р. до н.е. (включно з доданим місяцем для узгодження календаря з сонячним роком). Одначе, коли в тексті було зазначено певний місяць, він завжди визначався за системою літочислення від нісана (березень-квітень) до нісана. Отож, дев’ятий місяць у цьому контексті – то дев’ятий місяць у перерахунку від нісана, який припав на час п’ятого року правління Йоакима, який почався з тішрі. На п’ятому році царювання Йоакима дев’ятий місяць тривав від 24 листопада 604 р. до н.е. й до 23 грудня 604 р. до н.е., що, отже, було всього через три місяці після завершення четвертого року царювання Йоакима. (Щодо більш детального розгляду цих хронологічних особливостей див. праці Едвіна Р. Тіля [Edwin R. Thiele, The Mysterious Numbers of the Hebrew Kings. Rev. ed. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1983] та Річарда А. Паркера й Вальдо Х. Дубберстейна [Richard A. Parker, Waldo H. Dubberstein, Babylonian Chronology: 626 B.C. – A.D. 75. Providence, R.I.: Brown University Press, 1956].) Ця дата була важливою, оскільки Вавилонська хроніка свідчить, що в той самий час Навуходоносор перебував у палестинських землях, збираючи “пишну данину” з тих народів, котрі завоював. У тому ж місяці, коли було оголошено піст, Навуходоносор захопив місто Аскалон і сплюндрував його (див. Donald J. Wiseman,  Chronicles of Chaldean Kings (626 – 556 B.C.) in the British Museum. London: Trustees of the British Museum, 1956, р. 69). Можливо, піст був способом випросити в Бога порятунок від суворої руки Вавилону.

Варух рушив до кімнати “Гемарії, сина … Шафана” (див. таблицю “Родовід Шафана” біля 26:24), що розташовувалася “на верхньому подвір’ї” храму (див. 26:10), “коло входу в Нові ворота”. Гемарія, як і його брат Ахікам, підтримував послання Єремії й дозволив Варухові скористатися своєю кімнатою, звідки той міг прочитати написане усім людям, що зібралися у храмовому дворі.

36:11-19. Гемарія не перебував у своїй кімнаті в той час, як Варух читав із сувою, але його син “Міхей” вислухав “всі слова … з книги”. Опісля Міхей “пішов у царський палац”, аби переказати зміст сувою князям. В числі тих, що там зібралися, були: “писар Елішама” (див. вірш 21), “Делая, син Шемаї” (див. вірш 25), та “Елнатан, син Ахбора” (див. вірш 25). Хоча Ахбор відіграв чималу роль у віднайденні Закону в часи Йосії (2 Цар. 22:12-14), його син Елнатан не мав таких якостей характеру, як у батька. Якщо він – той самий Елнатан, про якого йдеться у 2 Цар. 24:8, то він був тестем царя Йоакима. Хоч Елнатан і справді благав Йоакима не спалювати сувій Єремії (Єр. 36:25), проте він теж був головою делегації, котра пішла в Єгипет, аби забрати пророка Урію назад у Єрусалим для страти (див. 26:20-23). Також присутніми там були “Гемарія” (36:10, 25), “Седекія, син Хананії”, й інші “князі”.

Коли “Міхей” скінчив переповідати, “князі” відіслали “Єгутію” закликати “Варуха”, аби той з'явився з сувоєм перед ними. Після того як “Варух” увійшов, вони сказали йому, щоб він сів і прочитав їм сувій. Коли він це зробив, князі “злякались”, бо розуміли, що мусять “повідомити … про всі ці слова” цареві Йоакиму. Вони спитали Варуха, “як” він написав “всі ці слова” в сувої, й він пояснив, що це Єремія “проказав … всі ці слова”, а він лише “списав їх у книзі чорнилом”.

Перед закінченням зустрічі всі присутні застерегли Варуха. І він, і “Єремія” мали сховатися так, “щоб ніхто не знав, де” вони. Мудрість цієї поради стає зрозумілою тоді, коли згадати про реакцію Йоакима на слова пророка Урії (див. 26:20-23).

(3) Цар спалює сувій (36:20-26). 36:20-22. Спершу “сувій” Варуха віднесли в світлицю “писаря Елішами”. Потім князі “пішли до царя … та й розповіли йому всю справу”. “Єгутія” за наказом царя приніс цей “сувій ... та й прочитав його перед царем і всіма князями”. Єремія знову наголосив, що ці події відбулися “дев’ятого місяця”, бо це допомагає краще все розуміти. Даний випадок трапився поміж 24 листопада та 23 грудня 604 р. до н.е. Погода в Єрусалимі може бути доволі холодною в цей період року. В той час Йоаким “перебував” у своєму зимовому “палаці”, який, імовірно, виходив вікнами на південь, щоб ловити тепло зимового сонця. Перед царем “горів жар у горщикові”   чи то в жаровні, аби зігріти покої.

36:23-26. Слова в сувої були занотовані вертикальними колонками. Після того як “Єгутія перечитував три або чотири стовпці”, Йоаким спиняв його і “відрізував їх писарським ножиком”. Потім цар “кидав” ці шматки з сувою “на вогонь у горщикові, аж покіль” так “увесь сувій не згорів на вогні”. На противагу своєму побожному батькові Йосії (див. 2 Цар. 22:11-13), Йоаким не злякався пророцтв про Божий суд. “Ні” він, “ні слуги його не … роздерли на собі одежі” на знак щирого каяття. Ба більше, Йоаким “ще й” наказав “схопити Варуха … та Єремію”. Однак “Господь сховав їх”,   тож люди царя не змогли їх знайти.

(4) Сувій пишеться заново (36:27-32). 36:27-31. Людина може спалити “сувій”, але ніхто не здатен знищити Боже Слово. Оскільки Йоаким спалив перший сувій, Бог звелів “Єремії” записати “всі слова, що були вже на першому сувої”, на другому сувої. Однак він мав додати туди ще й слова, що стосуватимуться царя “Йоакима”. Оскільки цар “спалив … сувій” і не захотів повірити Божому застереженню про вавилонського царя, Бог пообіцяв покарати його. По-перше, жоден його потомок не сидітиме довго “на Давидовому престолі”. Хоча його син Йоахин й успадкував престол після нього (див. 2 Цар. 24:8-17), Навуходоносор усунув Йоахина всього через три місяці його царювання. Жоден інший нащадок Йоакима не сходив на престол (див. коментарі до Єр. 22:24-30). По-друге, Йоаким не зазнає належного похорону (див. 22:18-19). Натомість його тіло “лежатиме” за містом, кинуте на поталу чотирьом стихіям. По-третє, Йоакимові потомки й слуги будуть покарані “за” свою “провину”. Бог пошле “на них ... усе лихо, яким … їм погрожував”, бо “вони не слухали” Його.

36:32. Єремія виконав веління Бога і “взяв … другий сувій”. Він знову “проказував” усі “слова” з першого сувою, а Варух їх записував. Єремія також “додав до них багато слів того ж значення, що й перше”. Вочевидь, тут іде мова про   зміст част. 36, включно з присудом для Йоакима.

2. ПРОТЯГОМ ПАДІННЯ (ЧАСТ. 37-39)

Події у част. 37-39 описуються хронологічно. Вони відображають життя й служіння Єремії протягом останніх днів облоги та падіння Єрусалима.

а. Послання Єремії для Седекії (37:1-10)

37:1-2. Події в цьому уривку стосуються Седекії, останнього царя юдейської землі, якого “Навуходоносор” посадив на престол як свого підданого царя (див. 2 Цар. 24:15-17). У ті темні, тяжкі часи Юдея потребувала сильного й побожного очільника. На жаль, Седекія не володів жодною з цих двох чеснот. Ніхто, починаючи від царя й завершуючи простим людом, не слухав застережних “слів”   Єремії, поки не стало надто пізно.

37:3-10. Одначе “Седекія” таки послав своїх людей “до … Єремії”, аби попросити його помолитися “до Господа” за Єрусалим. “Єремія … не був ще ув’язнений у тюрмі”, а Вавилон саме тоді зняв облогу з Єрусалима, бо “фараонове військо вирушило з Єгипту”. Ймовірно, Седекія сподівався, що молитви Єремії спонукають Бога послати перемогу єгиптянам і примусити вавилонян піти геть із Палестини (див. 21:1-7 щодо подібної просьби).

Бог дав не ту відповідь, на яку чекав Седекія. Єгипетське “військо, що вирушило … на підмогу” Юдеї, буде розбите вавилонянами й муситиме повернутися “назад у Єгипет”. Тоді військо вавилонян прибуде “знов, щоб воювати проти … міста” Єрусалим. Вавилоняни “здобудуть його й спалять” (див. 21:10; 32:29; 34:2, 22; 37:10; 38:18, 23). Ті, що сподівалися на відхід вавилонян, обманювали самих себе. Навіть якби у війську Навуходоносора були “тільки поранені” вояки, то, як Бог сказав, вони все одно “спалили б”   Єрусалим (див. 37:8).

б. Ув’язнення Єремії (37:11-38:28)

(1) Єремію заарештовують і садять у темницю. 37:11-16. Відхід вавилонського війська задля битви з єгиптянами надав землям Юдеї період відносного спокою. Єремія використав цей спокійний час, аби піти ненадовго “у Веніяминову землю” (див. 1:1). Метою його подорожі було отримати частину спадщини, що належала його “родині”.   Давньоєврейське слово халак  можна перекласти як “розділити, поділити, відділити” або ж “отримати частку”. Отож, Єремія подався в Анатот, щоб залагодити особисті справи: або щоб отримати частку землі, або ж щоб відділити якусь частину землі на продаж іншим. Ці справи з землею, швидше всього, не мають стосунку до купівлі її у част. 32. На час купівлі у част. 32 Єремія вже перебував в ув’язненні у тюремному дворі (див. 32:2). Коли ж він вирушив до Анатота (част. 37), то ще не був в’язнем (див. 37:4, 21; 38:13, 28). Отож, події в част. 37 відбулися раніше, ніж події в част. 32.

Коли Єремія “дійшов до Веніяминової брами, то вартовий ... зупинив” його. “Ірія” схопив Єремію й обвинуватив його в спробі “перейти до” ворогів-“халдеїв”. Єремія заперечив, але “Ірія не зважав на те”. Він “привів” Єремію “до князів”, які звеліли його “бити” та посадити “в тюрму”. Та тюрма розташовувалася “в будинкові писаря Йонатана”, у підземеллі (досл., “у місці водозабірних покинутих цистерн”). Це, певно, був ряд великих підземних водозабірних цистерн, які згодом стали тюрмою. “Єремія … відсидів там багато днів”.

(2) Перша зустріч Єремії з Седекією та його перехід до тюремного двору (37:17-21). 37:17-20. Вавилонське військо повернулося до Єрусалима й відновило облогу. “Седекія” таємно “послав” по Єремію й наказав привести його до палацу. Оскільки Єремію у народі багато хто незлюбив (див. 26:10-11; 37:11-15; 38:4), Седекія зустрівся з ним “потай від усіх”, аби спитати, чи не має він “якогось слова від Господа”. Те слово, яке Господь послав Єремії, не залежало від його ув’язнення. Єрусалим скоро впаде, а Седекію видадуть “у руки вавилонському цареві” (див. 21:3-7).

Єремія, однак, використав цю можливість, аби довести “Седекії” власну невинність. Він бажав знати, “чим” він “провинивсь”. Адже інші “пророки … пророкували” неправду, кажучи, що вавилоняни не прийдуть напасти “на цю країну”.   Разом із тим Єремія попросив Седекію не повертати його назад у ту темницю, де його раніше утримували. Вже маючи десь із 60 років, Єремія непокоївся про своє здоров’я, яке міг неабияк підірвати у тому вогкому й темному підземеллі. Якби його знову відправили в ту яму, він міг би “позбутись” там “життя”.

37:21. Седекія задовольнив просьбу Єремії і перевів його зі старого водозабірного підземелля до тюремного двору біля царського палацу (див. 32:2). Тут Седекія міг краще захищати Єремію від його ворогів, хоча насправді Седекія часто змінював свою думку й тому був слабким захисником (див. 38:4-10). Седекія також наказав “давати” Єремії “по буханцеві хліба на день”, щоб пророк не загинув з голоду. Так тривало доти, доки під тиском облоги не скінчилося зерно, через що “вийшов увесь хліб у місті” (див. 52:6).

(3) Єремію кидають у водозбір (38:1-6). 38:1-3. Під час утримання в тюремному дворі (37:21) Єремія мав певну свободу і навіть міг зустрічатися з людьми (див. 32:1-2, 6). Він використовував цю можливість, щоб передавати Боже послання всім, хто бажав слухати. Його пророкування почули і чотири титуловані князі: “Шефатія, син Матана (про якого більше ніде не йдеться), Годолія, син Пашхура (імовірно, син того Пашхура, що побив Єремію, 20:1-3), Юхал, син Шелемії (котрого послав Седекія, аби спитати, чи припинять вавилоняни облогу, 37:3), та Пашхур, син Малкії” (котрого послав Седекія, аби спитати про перший напад вавилонян на Єрусалим, 21:1-2). Ці чотири впливові урядники “почули слова”, які “Єремія” казав “до всього народу”.

Зміст послання Єремії подається у віршах 38:2-3. Воно було таким же, як і попереднє (21:3-10). Ті, що залишаться в Єрусалимі, загинуть “від меча, … голоднечі й … чуми” (див. коментарі до 14:12). Лише ті, котрі перейдуть “до халдеїв” (вавилонян), виживуть. Єдина надія Єрусалима – це здатися завойовникам. Будь-які намагання подолати вавилонську облогу – марні, оскільки Бог уже сказав, що “це місто ... буде віддане” Навуходоносорові, котрий “його здобуде”.

38:4-6. “Князі” пішли до Седекії й почали вимагати, аби Єремія зазнав смертної кари за свої слова. Його начебто зрадницькі слова відіймали “завзяття” як “у вояків”, так і “у всього народу”. За хибним логічним міркуванням, ці князі думали, нібито Єремія бажав “народові ... лиха”, коли насправді Єремія хотів для нього тільки “добра” (вірш 2). Слабкодухість Седекії проявилася найбільш очевидно у його відповіді цим князям. Хоча раніше він погодився захищати Єремію (37:18-21), та тепер уже сам був готовий віддати пророка в руки тих, котрі чигали на його життя. Жалюгідна спроба Седекії виправдатися полягала в тому, що хоча він і “цар”, та “нічого” не міг вдіяти “проти”   них. Седекія насправді був політичною маріонеткою, нездатною приймати чіткі, незворушні й незалежні рішення. Його контролювали то Навуходоносор (див. 2 Цар. 24:17), то князі міста, які заохотили його збунтуватися супроти Вавилону й дедалі більше впливали на його рішення й накази (Єр. 27:12-15; 38:5, 19, 24-28).

Князі тоді “взяли ... Єремію та й укинули у водозбір” у дворі “Малкії”. Цей водозбір був великою ямою, видовбаною в скелі й обмазаною спеціальною замазкою. У ньому збирали дощову воду взимку, щоб потім використовувати її протягом посушливого літа (див. 2:13). Той “водозбір” був таким глибоким, що вони мусили спускати “туди Єремію на мотузках”. Імовірно, через затяжну посуху (див. 14:1-4) у водозборі “не було води”, лише “багно”, яке назбиралося на дні ями з брудних вод, принесених раніше дощами. Єремія “загруз” в те “багно”. Його життя дійсно опинилося в небезпеці. Якби вода чи грязюка була глибшою, він, швидше всього, потонув би або задихнувся б, та й від голоду міг скоро загинути. Можливо теж і те, що деякі особи кидали каміння у Єремію, коли він був там усередині, задумуючи або вбити його одразу, або ж позбавити його свідомості, щоб він потонув у тій багнюці й загинув (див. коментарі до ПлЄр. 3:52-54).

(4) Порятунок Єремії з водозбору (38:7-13). 38:7-9. Багато співвітчизників Єремії хотіло тоді, щоб він загинув. Один-єдиний царський прислужник, який насмілився за нього заступитись, – це “Еведмелех” (досл., “слуга царя”). Він був кушієм із земель Верхнього Єгипту (території сучасного південного Єгипту, Судану й північної Ефіопії). Він служив “у царських палатах” як “скопець”   ( саріс , досл., “євнух”; див. коментарі до Дан. 1:7). Права, якими він користувався завдяки цій посаді, у тексті не описуються, але зрозуміло, що він мав доступ до царя.

“Еведмелех” пішов до “Веніяминових” воріт (див. Єр. 20:2; 37:11), де в той час “сидів” цар, чи то розглядаючи офіційні справи, чи ж наглядаючи за укріпленням захисту Єрусалима проти нападників. Його термінове послання “до царя” полягало в тому, що князі вчинили зле (“не гаразд”), кинувши Єремію “у водозбір”, бо він міг там “швидко” померти “з голоду”. Вочевидь, Седекія не знав конкретного плану тих князів убити Єремію або ж не вірив, що вони й справді приведуть його в дію. Проте тепер цар довідався, що Єремія дійсно опинився за крок від смерті.

38:10-13. Седекія наказав “Еведмелехові” взяти звідти “трьох чоловіків із собою”, ймовірно, воїнів, що були на варті при брамі, й витягти “Єремію з водоймища, покіль не вмер”. Ці воїни будуть потрібні, щоб витягнути Єремію з багна й захистити його від князів, які, можливо, протидіятимуть його порятунку. Еведмелех повів тих воїнів “у комору” в царському домі, що була неподалік від отвору водозбору. “Єремії” спустили непотрібне й подерте “шмаття”, аби він міг підкласти його “собі попід пахви, під мотуззя”. Тоді Єремію “потягли … на мотузках і витягли … з водоймища”. Пророка знову розмістили “у тюремному дворі”   (див. 37:21).

(5) Друга зустріч Єремії з Седекією (38:14-28). 38:14-16. “Седекія” знову “покликав до себе … Єремію” й таємно зустрівся з ним біля третього входу “у храм Господній”. Цей вхід, який більше ніде не згадується, міг колись бути приватним входом, який з’єднував царський палац із храмом. Седекія хотів “дещо” спитати у Єремії і попросив пророка не затаювати від нього “нічого”. “Єремія” ж озвучив два заперечення. По-перше, якщо він відповість йому і скаже “все”, в тому числі те, що цареві може не сподобатися, то не має жодної гарантії, що цар його не вб’є. По-друге, кожна порада, котру давав Єремія, була озвучена намарно, бо цар “не” слухав його, тож і тепер не послухає. “Седекія” відповів на перше заперечення, але не на друге. Він пообіцяв, що й сам не вб’є Єремію, й не видасть його “у руки тих людей, що” чигали на його “життя”. Проте цар таки не пообіцяв послухатися того, що скаже Єремія.

38:17-23. Послання Єремії залишалося таким же, як і раніш (див. 21:1-10; 37:17; 38:1-3). “Коли” Седекія добровільно капітулює перед вавилонянами, то врятує “своє життя”, місто “не спалять”, а він та його сім’я зостануться “живими”. Якщо ж цар не зробить цього, то “місто ... впаде в руки” вавилонянам і “його спалять” (див. 21:10; 32:29; 34:2, 22; 37:8, 10; 38:23), а Седекія не уникне “їхніх рук”.

На жаль, Седекія не захотів дослухатися до поради Єремії через свій страх. Він боявся “юдеїв, що попереходили до халдеїв”, бо думав, що халдеї “видадуть” його тим юдеям, які тепер були його супротивниками. Отримавши можливість, вони почнуть знущатися над ним, бо сам він раніше жорстоко з ними поводився. “Єремія” спробував запевнити Седекію, що цього не трапиться. Якщо він послухається “голосу Господнього”, тих слів, що передав Єремія, то залишиться “живим”. Але якщо не захоче здатися через страх, то зазнає і насмішок, і принижень, яких так бажав уникнути. “Жінки” з його ж палат (з царського гарему) будуть здіймати Седекію на кпини, коли їх вестимуть “до князів царя вавилонського”. Вони обговорюватимуть легковір’я царя Седекії, котрий повірив своїм радникам, які його “ошукали”, прикидаючись любими друзями. І коли “ноги” Седекії вже загрузнуть “у болоті” вавилонської ями (див. 38:6), він погляне навкруг та зрозуміє, що його так звані “друзі”, які привели його до такого становища, “повідверталися від” нього. Якщо він відмовиться здатися вавилонянам, то побачить, як його “жінок і дітей” насильно вестимуть на чужину (див. 39:6). Його самого візьмуть у полон, а “місто” Єрусалим “спалять”   (див. 38:18).

38:24-28. “Седекія” не захотів дослухатися до поради Єремії. Такий відважний крок був понад силу безхарактерному монархові. Натомість він перестеріг Єремію, “щоб ніхто не знав про цю розмову”. Якщо навколо поповзуть чутки, князі намагатимуться вбити Єремію. Шпигуни у палаці були всюди, тож Седекія озвучив Єремії можливі слова виправдання, якщо його раптом запитуватимуть. Отож, “коли … князі” питатимуть Єремію, “що” він “говорив … цареві та що говорив” йому “цар”, він мав сказати, що “благав” Седекію “не” повертати його “назад до” підземелля у Йонатановому “будинку”   (див. 37:15). Єремія дійсно благав про те царя під час першої зустрічі з Седекією (37:20).

Пересторога Седекії виявилася доречною, бо невдовзі “князі” і “справді” довідалися про зустріч та й “прийшли … до Єремії”, щоб розпитати його. Єремія відповів їм “точнісінько” так, “як повелів йому” Седекія. Позаяк ніхто не чув справжньої розмови, вони прийняли пояснення пророка. “Єремія” залишався “у тюремному дворі” (див. 38:13) як політичний в’язень “аж до того дня, коли” Навуходоносор здобув “Єрусалим”.                      

в. Зруйнування Єрусалима (част. 39)

(1) Доля юдеїв (39:1-10). 39:1-4.  Слова Єремії про близьке лихо були проігноровані людьми Єрусалима. Відплата прийшла тоді, коли Бог наслав на Єрусалим знищення, як те й передбачав Єремія. Пророк надав тут детальне свідчення, як саме було здобуто “Єрусалим”. Останнє протистояння почалося “на дев’ятому році” правління Седекії, “десятого місяця”. Ця подія була настільки трагічна, що про неї йдеться ще три рази у Старому Завіті, навіть із зазначенням дня місяця (див. 2 Цар. 25:1; Єр. 52:4; Єз. 24:1-2). Облога тривала з 15 січня 588 р. до н.е. й до “дев’ятого” дня “четвертого місяця” одинадцятого року Седекії.   Якщо використовувати західний спосіб літочислення, то може здатися, що облога тривала приблизно 19 місяців (останні 3 місяці 9-го року + 12 місяців 10-го року + перші 4 місяці 11-го року). Однак, якщо вжити давньоєврейський метод літочислення, то тривалість облоги була значно довшою. Роки правління царів рахувалися від тішрі (вересень-жовтень) до тішрі, а місяці року – від нісана (березень-квітень) до нісана (див. коментарі до 36:9). Одинадцятий рік Седекії тривав від 18 жовтня 587 р. до н.е. до 6 жовтня 586 р. до н.е. Четвертий місяць по рахунку від нісана одинадцятого року Седекії розпочався 10 липня 586 р. до н.е. Дев’ятим днем того місяця було 18 липня 586 р. до н.е. Тож уся облога тривала понад 30 місяців: від 15 січня 588 р. до н.е. аж до 18 липня 586 р. до н.е.

Після 30 місяців облоги вавилоняни зробили “пролом” у стіні міста. “Князі вавилонського царя” увійшли в місто “й розтаборились коло Середніх воріт”. Середні ворота, напевно, були з північного боку міста (де вавилоняни проламали мури), побіля Центральної (чи Тиропеонської) долини, яка розділяла дві чверті міста. Вони “розтаборились” там, щоб узяти контроль над містом і чинити суд над полоненими (див. коментарі до 38:7; Єз. 11:1). Одним із цих князів був “Нергалсарецер із Сінмагіру” (прозваний теж Нерігліссаром), зять Навуходоносора, який зійшов на вавилонський престол у 560 р. до н.е. після смерті Навуходоносорового сина Евіл-Меродаха (див. Єр. 52:31; також див. таблицю “Царі Нововавилонської імперії” у Вступі до Книги Даниїла). Серед інших князів були також “Невушазбан” та ще один “Нергалсарецер”, хоча точне число й достеменні імена всіх присутніх – невідомі.

“Седекія” та його “військові люди” побачили, що місто впало. Було лише питанням часу те, коли вавилоняни пройдуть містом на південь і схоплять їх. У відчайдушній спробі врятуватися вони “повтікали … вночі з міста”. Вони мали намір вийти з міста “через царський сад”, розташований на півдні біля Сілоамської купелі (див. Неєм. 3:15). Пройшовши “ворітьми між двома мурами”, втікачі опинились у крутому яру, де сходяться воєдино долина Гінном й долина Кедрон. Вибравшись на Оливну гору, вони рушили до Арави, певно, сподіваючись перетнути річку Йордан та дістатися до Равви (сучасний Амман, Йорданія), столиці їхніх союзників, аммоніїв (див. коментарі до Єз. 21:23-28).

39:5-7. Так довго чекаючи на перемогу, вавилоняни не могли дозволили своїй здобичі втекти. Вавилоняни погналися за Седекією та його воїнами й наздогнали їх на широких “степах єрихонських” неподалік від річки Йордан. Седекію схопили й “повели до Навуходоносора”, який облаштував свій військовий штаб у Рівлі, “у Хамат”-землі (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). Навуходоносор “вирік ... засуд” над Седекією за бунт проти Вавилону. Седекія був змушений дивитися, як вавилоняни вбивали “у нього на очах” його “синів”, а також “усіх вельмож юдейських”. Щоб навіки закарбувати в пам’яті Седекії цей жах, Навуходоносор наказав “осліпити” його. Потім він повелів “закувати” Седекію в бронзові “кайдани” і з ганьбою “відвести його у Вавилон”. Седекія зазнав того сорому, якого так боявся, бо не послухав застережень Господа (див. 38:17-23).

39:8-10. Єрусалим теж зазнав лихої долі, передбаченої Єремією. Вавилоняни “попалили” як величний “палац царський”, так і “будинки” простих “людей” (див. 21:10; 22:6-7; 32:29; 34:2, 22; 37:8-10; 38:18, 23). Завойовники також “порозвалювали” єрусалимські “мури”, аби місто залишилося беззахисним (див. ПлЄр. 2:8-9; Неєм. 1:3). “Невузардан, начальник охорони” вавилонського царя ( рабтаббахім, досл ., “ватажок убивць”; див. Бут. 37:36; Дан. 2:14), забрав у полон тих, “що” ще “зостались у місті” живими (див. Єр. 13:19; 15:2; Єз. 5:8-12), й “тих, що” перейшли на бік халдеїв (“поперебігали до нього”) раніше (див. Єр. 21:8-9; 38:1-4, 17-23). Щоб забезпечити вірність, стабільність і продуктивність цього краю, вавилонські урядники лишили в Юдеї останок “з убогих людей, що не мали нічого”. Вони віддали “їм при цій нагоді виноградники й поля”. Безсумнівно, вони розмірковували, що ці люди будуть вдячними Вавилонові за подарований достаток, а отже, не бунтуватимуть. Натомість Вавилон отримає від них прибуток у вигляді податку на врожай.

(2) Доля Єремії (39:11-18). 39:11-14. “Навуходоносор”, вочевидь, чув про Єремію – ймовірно, через листи, які пророк посилав переселенцям у Вавилон (див. част. 29), або ж через свідчення тих, що перебігли до вавилонян (21:8-9; 38:1-3). Навуходоносор “видав … наказ” Невузарданові й усім вавилонським воїнам взяти “Єремію” та опікуватись “ним”. Їм велено було не чинити “йому нічого лихого”, а обходитися “з ним, як він … скаже”. Єремію звільнили “з тюремного двора (див. 38:28) й передали його” юдею “Годолії, синові Ахікама”, внукові “Шафана”   (див. рисунок “Родовід Шафана” біля 26:24). Годолія був призначений намісником над усіма тими, що залишилися на юдейській землі (40:7). Декотрі тлумачі вважають, що рядки в тексті про добре ставлення до Єремії у 39:11-14 суперечать свідченню у 40:1, де зазначено, що він був у кайданах. Одначе всі ці рядки можна легко узгодити між собою. Єремію взяли в кайдани разом із іншими уцілілими в Єрусалимі, а тоді повели за п’ять миль на північ у Раму для суду над ув’язненими (див. 31:15). Саме там Божого пророка впізнали і відпустили (40:4-5).

39:15-18. Поки Єремія чекав на падіння Єрусалима, Бог дав йому послання для кушія Еведмелеха (див. 38:7-13). Божі “слова” супроти Єрусалима “здійсняться … перед” Еведмелеховими “очима”. Бог пообіцяв, що коли Єрусалим впаде, Він врятує Еведмелеха, тож його не стратять з усіма іншими князями (див. 39:6; 52:10, 24-27). Еведмелех урятується, бо він “надіявся на” Бога і продемонстрував це, коли допоміг Єремії.

3. ПІСЛЯ ПАДІННЯ (ЧАСТ. 40-45)

Більшість читачів гадає, мабуть, що падіння Єрусалима дало Юдеї такий гіркий урок, який вона повік не забуде. Одначе, занотовуючи події, які трапилися після падіння міста, Єремія показав, що загалом характер людей, які залишилися на рідній землі, не змінився. Вони все ще не бажали покладатися на Бога чи коритися Вавилону (див. Єз. 33:23-29).

а. Служіння Єремії серед останку у Палестині (част. 40-42)

(1) Намісництво Годолії (40:1-12). 40:1-6. Єремію звільнили в Рамі, куди його взяли “закутого в кайдани разом з усіма іншими полоненими”. Коли “Невузардан” відпустив “Єремію”, то визнав, що чув його віщування. Безсумнівно, декотрі з перебіжчиків чи полонених розповіли вавилонянам про те, що говорив Єремія. Невузардан сказав Єремії, що “Бог … вирік” на Єрусалим усе те “лихо”, яке провіщав пророк, бо люди “згрішили перед Господом”. Разом із тим Невузардан повідомив, що знімає з Єремії “кайдани”, бо він був невинен у повстанні юдеїв проти Вавилону.

Єремії було дозволено “іти”, куди він захоче. Якщо він піде “у Вавилон” з полоненими, Невузардан пообіцяв, що дбатиме там “про” нього (див. 39:12). Якщо ж він забажає залишитись у юдейській землі, то може оселитися там, де йому “завгодно й догідно”. Одначе, якщо пророк обере залишитись у Юдеї, то, як порадив йому Невузардан, йому варто “іти до Годолії” й жити там. Безсумнівно, Годолія як намісник краю міг забезпечити захист Єремії і все необхідне йому для життя, якщо він залишиться. Коли Єремія вийшов із Рами, щоб іти “у Міцпу”, яка знаходилася за три милі звідти, Невузардан показав йому свою доброту, давши “харчів і гостинців”.

40:7-12. Як і в багатьох війнах, воїни, що порозбігалися, часто залишаються на території битви, після того як основні сили їхнього війська вже здалися. Основні військові сили Юдеї, зосереджені в Єрусалимі, Лахіші та Азеці, були розбиті. Однак “по країні” все ще були представники військової старшини зі “своїми людьми”, які порозбігались. Коли ці воїни довідалися, що Годолія тепер став “намісником краю”, то “прийшли” до нього “у Міцпу”. Двох із зазначених в тексті очільників (вірш 8) варто, однак, тут згадати з огляду на наступні події.   Перший із них – це “Ізмаїл, син Натанії” (див. вірші 14-15). Він походив із царського роду Давида (див. 41:1) і займав посаду князя у часи царя Седекії. Другий – “Йоханан”, один із двох синів “Кареаха”   (див. 40:13-16). Про Йоханана більше нічого не відомо.

Очільники військової старшини, що згадуються у вірші 8, хотіли знати, що станеться, якщо вони складуть зброю і здадуться. “Годолія” запевнив їх, що їм не вчинять нічого лихого, якщо вони й справді здадуться. Він заохотив їх оселитися “в краю” й служити “вавилонському цареві”. Годолія пообіцяв, що буде “заступатися за” них “перед халдеями”, поки вони збиратимуть “виноград, плоди й олію”. Їм дозволять вільно проживати в “містах ..., що їх посіли”.

Окрім того, що звістка про призначення Годолії намісником дісталася до розкиданих груп юдейського опору, вона сягнула і до юдеїв з Моаву, Аммону, Едому й з “інших” країв. “Усі ті” біженці “повернулись … в Юдейську землю”, щоб знову жити там, і допомогли зібрати багато “винограду й овочів”   (див. вірш 10).

(2) Вбивство Годолії (40:13-41:15). 40:13-16. Майбутнє Юдеї знову здавалося світлим. Мир та стабільність поверталися на землю. Решта війська підкорилася головуванню Годолії, а деякі біженці повернулися назад. Але під такою сприятливою поверхнею бурхливо укладалися змови і готувалося повстання. Те, що все це вийде нагору, було лише питанням часу.

Перша звістка про те, що існує проблема, надійшла від Йоханана, сина “Кареаха” (див. вірш 8). Він та “уся військова старшина” повідомили Годолії, “що Бааліс, цар аммонійський, послав Ізмаїла, сина Натанії (див. вірш 8), вбити” його. Але чому цар Аммону разом з Ізмаїлом задумали вбити Годолію? Відповідь криється у стосунках між Юдеєю та Аммоном. Обидві нації були підлеглі Вавилону і взяли участь у таємному зібранні народів у 593 р. до н.е., щоб оцінити свої шанси на успішне об’єднане повстання супроти Вавилону (див. 27:1-11). Те зібрання не призвело до конкретних дій, однак у 588 р. до н.е. новий єгипетський фараон (Апрій) переконав Юдею, Аммон і Тир збунтуватися проти Вавилону. Навуходоносор мав вирішити, на яку націю вчинити перший напад. І Бог направив його спершу в Юдею, а не в Аммон (див. Єз. 21:23-28). Юдея й Аммон все ще були союзниками, коли Єрусалим впав, і Седекія, напевне, тікав саме в Аммон, поки його не спіймали (Єр. 39:4-5). Але, незважаючи на свою співдружність як союзників, Юдея й Аммон були байдужі одне до одного. Ця співдружність була для них лише вигідним розрахунком. Аммон радів падінню Єрусалима, бо знав: якщо Навуходоносор спрямував свої війська на Єрусалим, то не зможе вже напасти на Аммон (див. коментарі до 49:1-6; Єз. 25:1-7). Отож, відданість Годолії Вавилону не влаштовувала Аммон і відверто його турбувала. Якщо Юдея й справді підкорилася Вавилонові, тоді Навуходоносор, завершивши облогу Тиру (див. Єз. 29:17-18), піде, скоріш за все, війною на Аммон. А от заворушення в Юдеї можуть змусити Навуходоносора послати туди величезну кількість воїнів стежити за порядком, що покращить шанси Аммону на виживання. Тож Аммону було вигідно замінити прихильного до вавилонян Годолію на очільника, що був налаштований проти Вавилону, як-от Ізмаїла.

На жаль, Годолія “не повірив” у несприятливу звістку. Тоді “Йоханан … потай” зустрівся з Годолією й запропонував убити “Ізмаїла”. Він задумував зробити це таємно, тому “ніхто й знати не буде”, що це вчинив саме він. Йоханан був певен, що Ізмаїла потрібно знищити задля блага Юдеї. Якби Ізмаїл “убив” Годолію, то “усі юдеї ... порозбігались” би й загинули б. “Годолія ж” наказав “Йохананові” не чинити “цього”, бо він був упевнений, що ці плітки про “Ізмаїла” – неправдиві.   Годолія сам був людиною чесною й не хотів вірити у нечесність інших. Тому він припустився фатальної помилки, неправильно оцінивши вдачу Ізмаїла.

41:1-3. Ізмаїл прийшов до Годолії “на сьомому місяці”   (у вересні-жовтні). Хоча в тексті названо місяць, проте нічого не сказано про рік, отож, точна дата вбивства – невідома. Малоймовірно, що всі ці події відбулися у 586 р. до н.е., бо станом на 17 серпня того року вавилонське військо перебувало все ще в Єрусалимі (52:12). Це дало б вавилонянам менш ніж два місяці, щоб депортувати населення, настановити своїх урядників, розподілити землю й відвести основні військові сили. Отож, вбивство сталося пізніше. Але який же рік є найвірогіднішим? Одні науковці висувають гіпотезу, що вбивство Годолії має стосунок до маловідомої депортації у 583-582 рр. до н.е. (див. Єр. 52:30). Та чому Навуходоносор надумав ще раз податися в землі Юдеї в той час? Найімовірніше, щоб відновити порядок після вбивства намісника краю і щоб розмістити невеликий підрозділ вавилонського війська на юдейських землях (див. 41:2-3). Якщо ці події взаємопов’язані, то сьомий місяць, коли Годолія був убитий, розпочався 4 жовтня 583 р. до н.е.

Ізмаїл “прибув” до Годолії, а з ним “ще десять чоловік”, начебто на мирну зустріч. Коли вони всі “трапезували … вкупі”, Ізмаїл то його поплічники “убили Годолію”. Також вони повбивали “усіх юдеїв” (ймовірно, прислужників і гостей бенкету) та вавилонських “військових”, які “були там” (див. 2 Цар. 25:25).

41:4-9. Убивства відбувалися, напевне, увечері. Злочинний план було здійснено так вдало, що зранку “другого ... дня … ще ніхто про те не довідався”. Саме тоді “80 чоловік” у глибокій скорботі (“з обголеними бородами, роздертою одежею” та собі ж завданими “нарізами на тілі”; див. коментарі до 16:6) простували в Єрусалим із “Сихему, Шіло й Самарії” – трьох великих міст, які колись були частиною Північно-Ізраїльського царства. Той факт, що ці чоловіки були вихідцями з Північно-Ізраїльського царства, свідчить про те, що бодай деякі реформи царя Йосії (див. 2 Цар. 23:15-20; 2 Хр. 34:33) мали тривалий вплив на людей. Ці чоловіки були “з офірами й кадилом”,   які планували принести в храм на пожертву. Хоча храм був уже зруйнований (див. Єр. 52:13, 17-23), люди все ще поклонялися Богові на його місці. Без сумніву, ці паломники подорожували в Єрусалим, щоб відсвяткувати одне з трьох свят, яке відзначали протягом сьомого місяця (див. Лев. 23:23-44).

Ізмаїл “вийшов” паломникам “назустріч”. Після вияву фальшивого співчуття він запросив їх піти “до Годолії”. Звісно ж, пропозицію зустрітися з намісником краю не можна було відхилити, тож вони пішли “в місто”. Та щойно “вони ввійшли”, Ізмаїл і його ватага душогубців вбили 70 із 80 тих чоловіків та кинули їх тіла “у водоймище”. Чому ж Ізмаїл учинив так жорстоко? Хоча про це тут прямо не йдеться, та вірш Єр. 41:8 натякає, що він хотів пограбувати своїх жертв і забрати їхнє добро. Звісно, караван з 80-ти паломників ніс із собою чималу кількість харчів та грошей. “Десятеро” з тих 80-ти чоловіків спробувало врятуватися. Вони “сказали” нападникам, що у них “на полі сховані запаси пшениці, ячменю, олії та меду”. Якщо Ізмаїл пощадить їх, то вони покажуть йому місце тієї схованки. Жадібність Ізмаїла перемогла, отож, “він ... не повбивав їх”.

Поміж тим Єремія роз’яснив історичне значення місця, де трапилося вбивство (вірш 9). “Водозбір”, у який кинули тіла 70 чоловіків і Годолії, був споруджений приблизно 300 років тому за наказом царя Аси. Він послужив частиною захисту “проти Вааси”, коли юдейський цар намагався спинити наступ “царя ізраїльського” (див. 1 Цар. 15:16-22). Водозбір, який колись підтримував життя, тепер наповнився “трупами”.

41:10-15. “Ізмаїл” вбив тільки окремих людей із тих, що жили “у Міцпі” (вірш 2). “Решту” тамтешнього “народу” він “забрав у полон”. Поміж полоненими були царські дочки та “ввесь народ”, призначений на службу Годолії. Без сумніву, поміж тими полоненими перебував і Єремія (див. 40:6). Ця група людей вийшла з Міцпи й попростувала “до аммоніїв”, союзників Ізмаїла (40:14).

Вбивство, однак, не може залишатися непоміченим невизначений час. Хтось або був випадково присутнім під час вбивства, або ж спромігся втекти й розповів іншим лідерам народу про те, що трапилося. Коли “Йоханан, син Кареаха”, й інша “військова старшина” довідалися “про всі злочини”, то “узяли … усіх своїх людей” і рушили “воювати” з Ізмаїлом. Вони “наздогнали … його коло великого ставу під Гівеоном” (див. 2 Сам. 2:12-16). Полонені “зраділи”, коли “побачили” своїх рятівників, і, сповнені здивування й деякого сум’яття, “повернулись” від Ізмаїла “та й перейшли до Йоханана”. “Тим часом” Ізмаїл разом “з вісьмома чоловіками” втік “та й подався до аммоніїв”. Двох з десяти людей Ізмаїла, напевно, забрали в полон або вбили (див. Єр. 41:1).

(3) Очільництво Йоханана (41:16-42:22). 41:16-18. “Йоханан” зібрав докупи “ввесь останок” вцілілих людей, котрих він та його підопічні врятували від Ізмаїла. Серед врятованих були військові, жінки, діти й скопці. Але замість того щоб вертатись у Міцпу, вони “рушили” далі. Перший привал вони зробили “у Герут-Кімгамі коло Вифлеєму”, приблизно за тринадцять миль від Гівеону. Вони хотіли піти “звідти … у Єгипет”, аби втекти “далеко від халдеїв”, бо “боялись”, що Вавилон помститься за смерть Годолії.

42:1-6. Перед тим як продовжити подорож, “уся військова старшина”, включно “з Йохананом” та “Азарією (див. 43:2), сином Гошаї”, та всі люди, що були з ними, вирішили попрохати проводу у Господа. Вони попросили Єремію помолитися “Богові” за них. Вони хотіли, аби Бог вказав їм, куди “іти”, і навчив, “що … чинити”. Вони вже вирішили втекти з Ізраїлю, але не були певні щодо місця свого прихистку (хоча вірші 42:14 та 43:7 натякають, що вони планували податись до Єгипту).

Єремія погодився помолитися за людей і пообіцяв об’явити їм “кожне слово, що Господь відповість”. Прикликавши Господа своїм “Свідком”, люди пообіцяли чинити “все те”, що скаже “Бог”, незважаючи на те, “чи до вподоби воно” їм “буде, чи ні”. Побачивши, як через непослух Бог знищив їхню націю, вони обачно засвідчили, що послухаються “Господа”.

42:7-12. Єремія помолився за людей, і “через 10 днів” Бог відповів на його просьбу. Тоді Єремія “покликав” усіх людей та передав їм Господню відповідь. Якщо вони зостануться в рідній “землі”, то Бог, як те Сам пообіцяв, відбудує їх. Їм не слід було боятися вавилонян, бо Бог визволить їх від будь-якого лиха з боку завойовників (з їх “рук”). Ба більше, Бог пообіцяв, що Навуходоносор “змилосердиться   над” ними ( рахам, “ явить ласку і турботу”), чого зазвичай про вавилонян у давні часи не говорили (див. 6:23; 21:7). Отож, коли люди підкоряться вавилонянам, Бог пообіцяв, що Навуходоносор “поверне” їх у їхню “землю”.

42:13-18. Як і у випадку з озвученням благословень та проклять у Втор. 28, Єремія оголосив людям як перелік благословень за послух, так і перелік покарань за непослух. Якщо люди не захочуть залишитись на рідній “землі”, не послухають “Господа”, а підуть жити у Єгипет, то зазнають Божого покарання за те, що порушили клятву (Єр. 42:5-6). Неважко зрозуміти, чому вони бажали переселитися до Єгипту, адже там, за їх міркуваннями, вони не будуть більше “бачити війни, … чути звуку сурми”, який сповіщав би про напад ворогів (див. 4:5, 19-21; 6:1), а також не страждатимуть більше від голоду, як під час і після облоги Єрусалима (див. ПлЄр. 1:11; 5:6, 9). Та все ж Єремія застеріг їх: якщо вони не послухають Господа й оселяться в Єгипті, то загинуть “від меча й голоду та чуми” (див. Єр. 14:12; 42:22). Ті ж самі лиха, яких вони так прагнули уникнути, на них і зійдуть. “Ніхто … не втече від” нещастя, і всі ті, що підуть “в Єгипет”, ніколи “уже” не побачать ізраїльської “землі”.

42:19-22. Наприкінці даного послання Єремія ще раз повторив Божий наказ “не” йти “до Єгипту”. Бог знав серця людей і перестеріг їх, що вони “самі собі лихо напитали”, коли попросили Єремію помолитися за них, позаяк, хоча вони й заприсяглися виконати “усе”, що Він “скаже” (див. вірш 6), проте, коли зрештою Його слово надійшло, могли й не послухатись. Отож, Єремія застеріг їх, аби вони “собі” затямили: якщо підуть до Єгипту, то загинуть “від меча, голоднечі й чуми” (див. вірш 17).

б. Служіння Єремії серед останку ізраїльтян в Єгипті (част. 43-44)

(1) Втеча останку до Єгипту (43:1-7). 43:1-3. Коли “Єремія переказав збірноті народу” відповідь Бога на їхню просьбу, то “Азарія” (який також згадується у 42:1) і “Йоханан … та й усі горді, непокірливі мужі” одразу ж узялися заперечувати ці слова. Вони “сказали”, що пророк говорить “неправду”, коли твердить, що Бог повелів не йти “в Єгипет”, й обвинуватили Варуха в тому, що той підмовив Єремію долучитися до змови і “видати” цих колишніх повстанців “у руки” вавилонянам, котрі потім уб’ють їх або переселять “у Вавилон”. Невідомо, однак, чому люди відзивалися негативно саме про Варуха. Та оскільки він був писарем і приятелем Єремії, то вони могли подумати, що він вигадав для Єремії таку відповідь.

43:4-7. Замість того щоб повернутися в Міцпу, останок народу рушив від Герут-Кімгаму на південь (41:17). Окрім військової старшини й воїнів, які повернулися до Годолії (40:7-10), ця група включала в себе “сукупний останок юдеїв, що повернулись від усіх народів” (41:11-12), а також там були чоловіки, жінки, діти і царівни, яким було призначено жити під опікою Годолії. Очільники змусили йти з ними і Єремію та Варуха. Вони попрямували до Єгипту й згодом оселились у “Тафнісі”, місті-фортеці на кордоні Нижнього (північного) Єгипту (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі).

(2) Пророцтво про вторгнення Навуходоносора. 43:8-13. “На очах юдеїв” Єремія здійснив ще один символічний акт, щоб привернути їхню увагу (див. 13:1-11). Він набрав “великого каміння” й закопав його “у глиняну долівку” широкого двору “коло входу в дім фараона”. Оскільки в ті дні основний палац фараона знаходився в Елефантині у Верхньому (південному) Єгипті, “дім”, згаданий Єремією, був, ймовірно, урядовою будівлею, яка слугувала резиденцією фараона, коли він відвідував Тафніс.

Це каміння позначало те місце, де Навуходоносор поставить свій “престол”, коли Бог прикличе його в Єгипет. Вавилонський цар “напне … пишний намет свій” над місцем, на яке вказав Єремія, коли “прийде” завойовувати “Єгипетську землю”. Загроза смерті, неволі й меча, від чого щосили втікали переселенці (див. 42:13-17), піде за ними в Єгипет. Навуходоносор “підпалить” єгипетські “храми”, а “богів ... позабирає в полон”. “Він вичистить” Єгипет (себто вивезе звідти людей), “як пастух чистить свою одежу”. Дім “сонця” ( бет семес , імовірна згадка про місто Геліополь, яке також називалося Он) був центром релігійного життя Єгипту (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). Місто Он, повне священних стовпів (обелісків) і храмів,   буде знищене.

Коли ж відбувся напад Навуходоносора на Єгипет? Позаяк віднайдені Вавилонські хроніки оповідають про події лише до 594 р. до н.е., загалом бракує позабіблійних джерел, які б надали потрібну інформацію. Одначе було віднайдено один фрагментарний текст, який вказує на вторгнення Навуходоносора в Єгипет у 568-567 рр. до н.е. Ця дата цілком відповідає пророцтву про напад Навуходоносора на Єгипет у Єз. 29:19. Це пророцтво, отримане 26 квітня 571 р. до н.е., засвідчило, що вторгнення станеться в майбутньому. Отож, напад Навуходоносора на Єгипет, ймовірно, відбувся десь між 571 і 567 рр. до н.е.

(3) Пересторога про Божий суд (част. 44). 44:1-10. Боже “слово … надійшло до Єремії” вдруге, коли він був у Єгипті (див. 43:8). Цього разу воно стосувалося “всіх юдеїв”, які оселились у Єгипті, в тому числі тих, що проживали у Нижньому Єгипті, а саме в таких північних містах, як-от Мігдол, Тафніс й Ноф, і на півдні у Верхньому Єгипті.   Єремія вжив тут художній засіб, відомий як мерізм, себто, назвавши дві крайні місцевості, він мав на увазі і всі міста поміж ними. Отож, це послання стосувалося всіх юдеїв, що проживали на всій єгипетській землі.

Бог нагадав народові про “нещастя”, котре Він “послав на Єрусалим і на всі міста” Юдеї. Їхні руїни були мовчазними свідками Божого суду над усім тим злочинством, яке “коїли” люди. Гріх, котрий має тут на увазі Господь, – це поклоніння чужим “богам”. Хоча Бог знову й знову перестерігав людей через Своїх “слуг ..., пророків”, аби вони покинули грішити, люди не захотіли слухати “й не прихиляли вуха” (не зважали). Тоді палкий Божий “гнів” вилився на Юдею, аж поки там не залишилися лиш одні покинуті руїни.

Єремія достосував цей урок історії до життя юдеїв у Єгипті. Замість того щоб усвідомити всю марноту ідолопоклонства, вони кадили “в ... землі” єгипетській “іншим богам”. Їм загрожувала небезпека “стати прокляттям і сміховищем” (див. коментарі до 24:9), бо вони ризикували довести святого Бога “до гніву” й накликати на себе покарання за гріх. Це було так, ніби вони “позабували … злочини”, котрі “скоїли” і вони, і їхні батьки, і котрі стали причиною Божого суду над ними. Вони “не мали … страху” перед Богом та “не ходили за” Його “Законом”.   Як же швидко вони забули Боже Слово!

44:11-14. “Бог” наведе лихо на “останок” в Єгипті за людські гріхи, як навів колись на Юдею. Люди “погинуть” там “від меча” й голоду (див. 42:22). Такий суворий присуд не омине майже нікого. Ті, що оселилися “у Єгипетській землі”, зазнають тих самих кар, якими Бог “покарав Єрусалим”. Хоча ці біженці й сподівалися колись повернутися додому, та Бог поклявся, що “ніхто ... не повернеться у землю Юдейську”. Всі ті, що подалися “жити” до Єгипту, порушивши Боже веління, там і помруть, “хіба що тільки” кілька втікачів з Божого дозволу знову прийде у свій край.

44:15-19. Люди, які почули сказане Єремією, не захотіли покаятися. Чоловіки, котрі знали, що “їхні жінки чужим богам кадили”, відповіли, що продовжуватимуть “чинити все те, що” й у минулому. Ці ідолопоклонницькі практики включали в себе кадіння “цариці небесній” (див. коментарі до 7:18). Широке розповсюдження таких язичницьких практик було тоді очевидним, бо так чинили прості люди з народу, їхні предки (“батьки”), їхні “царі” і їх “князі”. Як це не іронічно, та люди, спотворюючи правду, вважали, нібито всі їхні труднощі були наслідком того, що вони “перестали” здійснювати свої язичницькі обряди. Згідно з їхніми словами, коли вони приносили жертви “цариці небесній”, то мали вдосталь їжі (“були ситі й щасливі”). Вони твердили, що коли перестали “кадити”, то терпіли “нестачу” і почали гинути “від меча й голоднечі”. Ця точка зору виявилась аж надто недалекоглядною. Вони не захотіли пригадати, що в їхній історії все складалося якраз навпаки (див. част. 14; Ос. 2:7-11; Ам. 4:4-12). Вірність і слухняність Богові приносили благословення, а невірність і неслухняність – прокляття (Лев. 26:1-45; Втор. 28). “Жінки” підтвердили, що їхні чоловіки знали про (і, ймовірно, підтримували) ці ідолопоклонницькі практики.

44:20-23. “Єремія” нагадав людям, що Бог відав про всі ті ідолопоклонницькі практики, які відбувалися. Та коли Він не зміг “терпіти довше” їхніх “злих учинків”, то покарав людей, і їх “земля” стала “пустинею й острахом ...,  збезлюдніла”. Поклоніння в Юдеї лжебогам не принесло їй благословення, а навпаки, запевнило її загибель. Це уперте небажання визнати свою провину, пізнати Господа й слідувати за Ним власне й накликало на Юдею те “лихо”, яке аж надто вже добре бачив останок.

44:24-28. Вчинки людей відображали щирість їхньої обіцянки продовжувати поклонятися “цариці небесній” й “приносити” їй пахощі й “ливні жертви” (див. вірш 17). Оскільки люди були настільки впертими в своєму ідолопоклонстві, Бог саркастично сказав їм і надалі виконувати свої “обітниці”, якими вони заприсяглися лжебогині. Одначе, якщо вони вже захотіли поклонятися їй, то мусили вислухати Боже “слово” суду. Бог непорушно поклявся Своїм “великим ім’ям, … що ніхто з юдеїв у всій Єгипетській землі не буде більше вже вимовляти своїми устами” Його “ім’я” чи клястися Ним. Його кара переслідуватиме їх, аж поки “усі юдеї” в Єгипті не “загинуть”. “Тільки” дехто зможе вижити й повернутися в Юдею. Тоді вони дізнаються, що лише Боже “слово справдиться”. Таким чином вони одержать пряме заперечення своєму твердженню, нібито ідолопоклонство приносить достаток (вірші 17-18).

44:29-30. Далі Бог дав “знак”, щоб засвідчити правдивість Свого пророцтва. Сповнення цього знаку доведе, що Божі “слова” про покарання (див. вірш 27) юдеїв-ідолопоклонників у Єгипті “здійсняться”. Знаком буде той факт, що фараон Хофра (Апрій) буде виданий “у руки … ворогам”, як колись Седекія потрапив “у руки Навуходоносорові”. Згідно з твердженнями історика Геродота, Хофра (Апрій) втратив свій престол у 570 р. до н.е. Він послав Амасіса, одного зі своїх воєнокомандувачів, аби придушити повстання у своєму війську, але це ж військо обстало за Амасісом і зробило його фараоном. Амасіс переміг Хофру в битві й посадив його у в’язницю. А ще через деякий час Амасіс видав Хофру в руки єгиптян, що жадали його смерті, й вони задушили Хофру (Геродот 2. 161-3, 169).

в. Служіння Єремії для Варуха (част. 45)

45:1-3. Ця частина була написана “на четвертому році Йоакима” (605-604 рр. до н.е.), коли Варух “списав” у сувій ті “слова”, які Єремія йому продиктував. Подія, про яку тут іде мова, висвітлена у 36:1-8. Швидше всього, Варух був у відчаї через зміст послання. Він почувався так, ніби Бог додав йому “до ... смутку ще й болю”. Як і Єремія колись (див. 8:21-9:1; 14:17-18; 15:10, 15-18), Варух занепав “на силах від стогнання” й не знаходив “спокою”.

45:4-5. Боже послання до Варуха мало за мету заново пробудити в його душі віру посеред днів суду. Бог справді розвалить те, “що збудував”, і викорінить те, “що понасаджував” (див. 1:10). Варух засмутився тому, що час Божого суду перешкодив здійсненню його особистих планів щодо здобуття величі. У той час йому не слід було бажати “чогось великого”, бо Бог скоро пошле “лихо”. Замість того щоб засмучуватися через те, що Бог не дав йому того, чого він на той момент прагнув, Варух мав би бути вдячним, що Бог пощадив його. І справді, Бог пообіцяв, що дасть йому “життя”, незважаючи на всі небезпеки, що вирували навколо. Відповідь, котрої Бог очікував від Варуха, – це відповідь, котру дав його сучасник Авакум (див. Ав. 3:16-19). Надія побожної людини в часи національного нещастя повинна бути міцна і виключно на Бога. Ймовірно, Єремія помістив цю частину останньою в низці частин із пророцтвами про Юдею (Єр. 2-45), аби показати ту відповідь, котрої Бог очікував від побожних юдеїв під час поневолення у Вавилоні.

III. Пророцтва про інші народи (част. 46-51)

Бог призначив Єремію бути пророком для народів (див. 1:5; 46:1). Єремія розмістив пророцтва про Юдею першими в тексті книги (част. 2-45), бо юдеї були людьми, з котрими Бог уклав завіт, і саме їм Єремія найбільше пророкував. Однак й інші народи не уникнули його пророчого погляду. Якщо Бог покарає Свій вибраний народ за його гріхи, то як язичницькі народи, що сусідили з Юдеєю, сподівалися уникнути кари, адже їхні гріхи були навіть більшими за гріхи земель Юди? У част. 46-51 в центрі уваги вже не суд над Юдеєю, а покарання її сусідніх язичницьких народів.

А. Пророцтво про Єгипет (част. 46)

Першим із язичницьких народів, що мали зазнати покарання, був Єгипет, колишній союзник Юдеї. Він підбурював Юдею до повстання проти Вавилону, але коли настав час Єгипту захистити країну-союзницю, він не спромігся виконати свої зобов’язання (див. 37:4-10; Єз. 29:6-7).

1. ЄГИПТЯНИ ЗАЗНАЮТЬ ПОРАЗКИ ПІД КАРКЕМІШЕМ (46:1-12)

46:1-6. Послання Єремії стосувалося війська “фараона Нехо”. Цей єгипетський цар убив “юдейського царя” Йосію у 609 р. до н.е. (2 Цар. 23:29). Єремія занотував своє пророцтво після того, як єгипетське військо було розбите “під Каркемішем” (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). То було місто “на Ефрат-ріці” (Євфрат), де “Навуходоносор” здобув головну перемогу над єгиптянами. Битва відбулася у 605 р. до н.е., “на четвертому році Йоакима”.

Бог саркастично закликав єгипетське військо готувати “щити” і йти “вперед до бою” проти вавилонян. Вони мали запрягти коней й осідлати їх, а піхота – стати “в лави”, готуючись до битви. Вони почистили “списи” й одяглися “в броню”. Військо єгиптян було у повній бойовій готовності.

Але битва не закінчилася перемогою Єгипту. Надто швидка атака вавилонян змусила єгиптян “в тривозі” сахнутися “назад”. Їхні “лицарі” були “побиті”. Інші ж воїни в паніці почали тікати. В загальному безладі ті воїни-втікачі самі ж завадили успішному відступу свого війська. Через це бистроногі не змогли втекти, а сильні лицарі – врятуватися. Вавилон переміг їх і знищив. Вавилонська хроніка підтверджує цю картину безнадійності, спантеличення й поразки. Єгипетське військо “відступило” перед вавилонянами, але вавилоняни “погналися за єгиптянами й побили їх, аби жоден із супротивників не втік у свій край” (Donald J. Wiseman,  Chronicle of Chaldean Kings (626-556 B.C.) in the British Museum. London: Trustees of the British Museum, 1956, р. 67-9).

46:7-12. Бог запитав, що ж то була за нація, яка намагалась уподібнитись до ріки “Ніл” з її розбурханими водами, що вийшли з берегів і почали затоплювати поля й поселення. Відповідь – то “Єгипет”. Це він намагався піднятися, “неначе Ніл”, та вкрити “землю” своїми військовими завоюваннями. Цей народ хотів перебрати на себе характерні риси своєї життєдайної ріки.

Напад військових сил Єгипту з їхніми кіньми й колісницями нагадував собою наплив бурхливих вод ріки. В єгипетському війську були найманці з “Кушу (території сучасного південного Єгипту, Судану та північної Ефіопії) й Путу (сучасної Лівії)”, що несли щити, як піхота, та воїни з Лідії (на західному узбережжі Малої Азії), що були лучниками (простували “з натягнутим луком”). Ці ж самі групи найманців згадав і Єзекиїл (Єз. 30:5).

Хоча Єгипет і зібрав могутнє військо, проте день битви належав Господу. Бог наведе свою відплату на Єгипет, аж поки той не стоятиме в руїнах. Тільки тоді Його судний “меч … насититься”. Бог порівняв це побоїще з піднесенням жертви, коли Він розіб’є єгиптян під Каркемішем “коло ріки” Євфрат.

Навіть якщо єгиптяни підуть “в Гілеад” за бальзамом для своїх ран (див. коментарі до Єр. 8:22), жодні ліки їм не допоможуть, бо Бог “не” дасть їхнім ранам загоїтися. Сусідні народи довідаються “про … сором” Єгипту, коли його “плач” від смутку та болю виповнить “землю”. Могутні воїни спіткнуться один “об” одного (див. 46:6), коли поляжуть “обидва разом”, зазнавши поразки.

2. ЄГИПТЯНИ ПОСТРАЖДАЮТЬ ВІД ЧУЖОЗЕМНОГО ВТОРГНЕННЯ Й ПІДУТЬ У ВИГНАННЯ (46:13-26)

46:13-19. Навуходоносор розгромив єгиптян під Каркемішем у 605 р. до н.е., але не нападав на землі Єгипту аж приблизно до 571-567 рр. до н.е. (див. коментарі до 43:8-13). У цьому недатованому пророцтві (46:13-26) Бог надав додаткові деталі “про прихід Навуходоносора, … щоб ударити на Єгипетську землю”. Застереження про прихід Навуходоносора потрібно було виголосити “у Мігдолі, … Нофі і в Тафнісі” – тих самих трьох містах, які у 44:1 згадав Єремія, щоб описати Нижній (північний) Єгипет. Це була місцевість, де військові сили Навуходоносора отримали наказ шикуватися біля укріплень і готуватися до бою.

Далі Єремія запитав, “чого” воїни Єгипту упали (вірш 15). Тут, однак, наявна певна проблема. Як у перекладі Хоменка, так і в Септуаґінті це речення звучить наступним чином: “Чого втікає Апіс?”   (LXX, 26:15; у LXX змінено порядок кількох частин у Книзі Єремії, отож, 46:15 у давньоєврейському тексті – це 26:15 у грецькому тексті.) В Септуаґінті давньоєврейське слово нісхап  (“упали” )   розділено на два слова ніс хап (“ Хап [себто Апіс] втікає”). Апіс був богом-биком у Єгипті. Поразка людей у стародавні часи в першу чергу була поразкою їхнього бога (див. Іс. 46:1-2; Єр. 50:2; 51:44). Якщо прийняти варіант Септуаґінти, тоді Єремія натякав на неспроможність єгипетського бога Апіса захистити єгиптян від Господа. Однак 46:15 видається більш доречним, якщо прийняти давньоєврейське прочитання вірша 15а: “Чого воїни упали?”

Єремія сам відповів на своє запитання. Воїни не могли вистояти, бо Бог їх “повалив”. Коли найманці спіткнулися один “об” одного, намагаючись втекти з Єгипту, то вирішили зразу ж повернутися до своїх народів у свої рідні землі. Лише покинувши Єгипет, вони могли уникнути “згубного меча”. Фараон Хофра зухвало заявляв, нібито здатен перемогти вавилонян, але його воїни, що зазнали поразки під Каркемішем, зрозуміли, що всі його сильні слова – просто “гармидер”. Він не зміг дотримати своїх обіцянок. Він уже втратив “час”, коли здатен був перемогти Вавилон.

Бог послав у Єгипет того (Навуходоносора), хто височів над усіма, як гора “Тавор … серед” інших “гір”. Він здійметься так дивовижно, мов гора “Кармель над морем”. Те, чого не міг здійснити фараон Хофра, зробить Навуходоносор. Єгиптяни вже мусили готувати “собі на виселення клунки” (див. Єз. 29:9-16), бо Навуходоносор нападе на “Ноф” (див. Єр. 46:14) і полишить його зруйнованим та безлюдним.

46:20-24. Тут Єремія використав кілька порівнянь та метафор, щоб зобразити падіння Єгипту під тиском Вавилону. Спершу він порівняв “Єгипет” із гарною телицею. Така метафора є надзвичайно вдалою для даного контексту, оскільки Апіс, один із богів Єгипту, був биком. Одначе “з півночі” налетить ґедзь (Вавилон), аби ужалити її. Далі він порівняв найманців (див. вірші 9, 16) у рядах єгипетського війська з годованими телятами, яких готували на забій. Вони “поголовно” тікатимуть, коли настане “лиха година”. Опісля Єремія порівняв Єгипет із гадюкою, котра нічого не здатна вдіяти, хіба що сичати на ворога, тікаючи від сокир тих могутніх дроворубів, що прийшли рубати її “ліс”. Також Єремія порівняв наступ вавилонського війська з нашестям сарани. Воно було таким численним, що й “ліку” не мало. Головна думка всіх цих порівнянь та метафор – одна і та ж: нація Єгипту покриється “соромом” (див. вірш 12), бо Бог віддав “її північному народові в руки”.

46:25-26. “Бог” не пощадить ні богів, ні царів Єгипту. Він покарає “Аммона”, бога “Но” (Фів). Аммон був головним богом Но (Фів) у Верхньому (південному) Єгипті. Тож суд Божий, що розпочався на півночі (див. вірші 14, 19), розповсюдиться й на південь. Покарання зійде на “фараона”, всіх єгипетських богів й усіх людей, що на фараона уповали. Їх буде видано “у руки Навуходоносорові” (див. Єз. 29:17-20). Однак Єгипет не буде руїною вічно. Бог пообіцяв, що “потім Єгипет буде заселений, як за давніх днів”. Тут може йтися про повернення єгиптян-вигнанців із Вавилону на батьківщину (див. Єр. 46:19; Єз. 29:10-16). Однак пов’язаність долі Єгипту з майбутнім відродженням Ізраїлю (Єр. 46:27-28) й акцент на майбутньому часі у деяких інших пророцтвах Єремії про народи (див. 48:47; 49:39) наштовхують на думку, що їх цілковите сповнення настане під час тисячолітнього царювання Христа, коли єгиптяни знову будуть на своїй землі.

3. ІЗРАЇЛЬТЯНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ (46:27-28)

46:27-28. На противагу єгиптянам, які підуть у вигнання, ізраїльтянам не варто було боятися чи лякатися. Вони могли тішитися, бо Бог пообіцяв повернути Свій народ “із ... неволі”. Ізраїль міг із певністю очікувати того часу, коли “житиме спокійно та безпечно”.   Хоча ізраїльтяни також пішли у вигнання, Бог поклявся, що не вигубить їхній народ дощенту. Останок виживе, аби згодом знову отримати Божі благословення (див. 31:1-6).

Б. Пророцтво про філістимлян (част. 47)

47:1. Друге пророцтво Єремії про язичницькі народи стосувалося “філістимлян”.   Філістія розташовувалася на прибережних рівнинах неподалік від Юдеї й була для Ізраїлю каменем спотикання ще від часів Завоювання (див. Суд. 3:1-4). Як тільки філістимляни ставали сильнішими, то намагалися розширити власні території за рахунок юдейських земель із пагорбами. Цим спробам протистояли Шамгар (Суд. 3:31), Самсон (Суд. 13-16), Самуїл (1 Сам. 7:2-17), Саул (1 Сам. 13:1-14:23; 28:1-4; 29:1-2, 11; 31:1-10) і Давид (2 Сам. 5:17-25). Давид нарешті спромігся підкорити філістимлян (2 Сам. 8:1), і вони залишалися підданими Ізраїлю впродовж усього правління Соломона. Після розколу царства ситуація постійно змінювалася. Юдея була потужнішою за землю філістимлян протягом царювання Йосафата (2 Хр. 17:10-11) й Уззії, проте Філістія відновлювала своє панування під час правління Йорама (2 Хр. 21:16-17) і Ахаза (2 Хр. 28:16-18).

Це послання надійшло до Єремії “перш, ніж фараон ударив на Газу”. Точна дата цієї події невідома, хоча дві найбільш імовірні дати – це або 609 р. до н.е., коли фараон Нехо пішов на північ через Палестину, аби зустрітися з вавилонянами (2 Цар. 23:29-30), або 601 р. до н.е., коли він переміг вавилонян у битві, що описана лише у Вавилонській хроніці. Через згадку про все ще майбутнє знищення Аскалону 609 р. до н.е. видається більш відповідним. Аскалон був зруйнований Навуходоносором в кінці 604 р. до н.е. (див. коментарі до Єр. 36:9).

47:2-7. Вавилонські воїни зображені тут, як “води”, що ринули “з півночі”, загрожуючи стати розливним потоком, який змиє філістимлян з їх землі. Філістимляни кричатимуть від великого болю, коли на їхній край вихором налетять ворожі дужі коні та гуркітливі колісниці. Люди будуть настільки охоплені жахом, що “батьки не” озиратимуться більше, щоб допомогти своїм дітям. Коли філістимляни будуть знищені, то не зможуть допомагати своїм союзникам: Тиру й Сидону (див. Єз. 27-28).

Філістимляни були останком “острова Кафтора”, тобто Криту (див. Ам. 9:7; Соф. 2:5). Вони були одним із народів моря, що дістався до узбережжя Палестини й осів там (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). “Газа” й “Аскалон”, два з п’яти міст, що утворювали філістимлянське П’ятимістя (див. ІсНав. 13:3; 1 Сам. 6:4, 18), згадуються в тексті з певної причини. На Газу напали єгиптяни (див. Єр. 47:1), а Аскалон був зруйнований Навуходоносором у листопаді-грудні 604 р. до н.е. (див. коментарі до 36:9). Бог передбачив, що філістимляни опиняться посеред поєдинку між Вавилоном і Єгиптом та зазнають знищення. Тож їм варто було поголити голови й робити “собі нарізи” – на знак туги й скорботи (див. коментарі до 16:6). Божий каральний меч не вгамується, допоки не вдарить “на Аскалон і морське побережжя” й не зруйнує їх (див. Єз. 25:15-17).

В. Пророцтво про Моав (част. 48)

Край Моаву розташовувався на схід від Мертвого моря. Він був відділений від Едому рікою Зеред на півдні й від Аммону рікою Арнон на півночі. Єремія перелічив чимало моавських міст, які Бог зруйнує. Більша частина художніх образів запозичена Єремією з уривку Іс. 16:6-12.

1. МОАВ БУДЕ СПУСТОШЕНО (48:1-10)

48:1-5. “Нево”, згадане тут Єремією, – не гора, звідки Мойсей дивився на обіцяну землю й де помер (див. Втор. 32:48-50). Це було місто, в котрому оселилося плем’я Рувима (див. Чис. 32:37-38) і котре пізніше захопили моавитяни. Місто “Кіріятаїм” було теж заселене плем’ям Рувима (ІсНав. 13:19) і пізніше теж захоплене моавитянами. Тепер же Бог передбачив, що його силою здобудуть супротивники Моаву. Слово “твердиню” може бути передане як “Мізгаб” (НМВ, примітки).   Воно може стосуватися невідомого міста чи фортеці, зруйнованої цими завойовниками. Хешбон же був столицею Сихона, аморійського царя, за часів Виходу (Чис. 21:25-30). Його згодом віддали племені Рувима на відбудову (Чис. 32:37; ІсНав. 13:17), хоча воно було на межі племені Гада (ІсНав. 13:26). Моавітський камінь (який знаходиться тепер у Британському музеї в Лондоні) вказує на те, що пізніше Хешбон заселили люди з племені Гада. Однак зрештою його захопили моавитяни. За допомогою гри слів Єремія показав, що “у Хешбоні” ( б е хесбон ) супротивники “напоготовлюють” ( хасбу ) на Моав “лихо”.

Далі Єремія описав Божий суд над містом Мадмен, котре теж згине. Крик “із Хоронаїму” (див. 2 Сам. 13:34) відлунюватиме по схилах Моаву, коли біженці, які тікатимуть “до Лухоту”, гірко ридатимуть, а ті, що йтимуть униз до Хоронаїму, оплакуватимуть поразку,   котрої зазнають.

48:6-10. Мешканці Моаву тікатимуть у намаганні врятувати своє “життя” й уникнути божественного суду. Вони стануть, “мов той онагр у пустині”, – безпомічні й покинуті. Фразу “мов той онагр” можна також перекласти як “мов той Ароер” ( ка‘аро‘ер ), місто біля вузького вигину ріки Арнон (див. Втор. 2:36). Основна думка буде тією ж: люди Моаву стануть, мов покинуте місто чи мов бідолашний, полишений напризволяще онагр у пустелі. Оскільки нація Моаву покладалася на свої “твердині й … достатки”, вона теж буде покарана й здобута супротивниками, як і Юдея. Її бог “Кемош” (див. 1 Цар. 11:7) не зможе врятувати її. Навпаки, він також “піде у неволю разом із” своїми священниками “й князями”.

Божа руйнація прийде “на кожне місто”. Слово “долина” може мати стосунок до багатьох долин, у яких проживали люди, або ж саме до Йорданської долини на західному кордоні Моаву. Під словом “рівнина” автор мав на увазі Трансйорданську рівнину, де розташовувалося більшість міст Моаву. Ця земля обернеться “на пустиню” (див. Суд. 9:45), і ніхто не “буде” тут “жити”. Бог настільки сильно хотів знищити Моав, що погрожував прокляттям тим народам, які виконуватимуть Його “справу … недбайливо”.   Хто ці супротивники – тут не сказано, але Моав знищили кочові пустельні племена, що прийшли зі Сходу (див. Єз. 25:10).

2. САМОВПЕВНЕНІСТЬ МОАВИТЯН ЗНИКНЕ (48:11-17)

48:11-13. За всю історію існування цього краю в Моаві панував зазвичай мир. Моав “вже змалку жив … безпечно”. Єремія порівняв його з вином, що спочиває “на своїй гущі” і яке ще не переливали “з посуду в посуд”. Коли робили вино, то спершу чавили виноград, тоді сік із нього розливали у пляшки чи бурдюки й давали йому забродити. Протягом цього часу осад (гуща) осідав унизу. Через 40 днів зброджене вино обережно переливали в іншу посудину, щоб відділити його від осаду. Якщо ж гуща лишалася разом з вином, то вино ставало занадто солодким та густим і псувалося. Цей наочний урок достосовується в тексті до людей, які стали надто самовпевненими (див. Соф. 1:12). Моавський народ “ніколи” не потрапляв “у неволю”, тож, як і у вина, котре своєчасно не перелили в іншу посудину, “запах його не змінився”.

Бог пообіцяв, що все ж “настануть дні” (див. коментарі до Єр. 31:27), коли Він позбавить моавитян їхньої самовпевненості. Він пришле туди людей, які “спорожнять” цю землю, немовби від вина, яке вже неможливо пити. В ті дні Моав “застидається … Кемоша” (див. 48:7) так, як Ізраїль “застидався” того факту, що покладався на Бетел.   Бетел був місцем, де поставили одного з двох золотих бичків у Північному царстві (див. 1 Цар. 12:26-30). Ізраїльтяни надто пізно зрозуміли, що їхня надія на лжебога в Бетелі не могла врятувати їх від знищення й поневолення. Моав засвоїть той самий гіркий урок щодо свого бога.

48:14-17. Моав був упевнений у силі своїх воїнів, що були “спритні до війни”. Проте ці “хоробрі … вояки” не спроможні будуть перешкодити його руйнації. Ба більше, вони підуть “на заріз”, і “погибель” вже близько. “Лихо” зійде “притьмом” на Моав. Єремія закликав сусідні з Моавом народи прийти й пожаліти “його”. Разом вони тужитимуть над тим, що “зламалось … жезло” Моаву (символ його правління).

3. НА МІСТА МОАВУ НАСУНЕТЬСЯ ЛИХО (48:18-28)

48:18-25. Могутнє місто Дівон мало упокорити себе, бо Бог пообіцяв учинити наступ на нього. Жителі віддаленого міста Ароера (див. коментарі до вірша 6) повинні були стати “при дорозі” й запитати у людей, які тікали попри них, “що таке сталось”. І ті їм відкажуть, що “Моав” покрився “соромом” і руїнами. Новина про його занепад спонукає тужити й голосити навіть людей, що жили далеко на півдні, аж в Ароері біля річки Арнон.

Єремія перерахував міста Трансйорданської рівнини, котрі буде зруйновано. Хоча розташування деяких з них – непевне, він, як видається, перелічив ці міста з півночі на південь. Називаючи ті 11 міст, він показав, що “всі міста Моав-країни”, як “далекі”, так і “близькі”, зазнають знищення.

Єремія навів два символічні образи, щоб показати, що силі Моаву скоро настане кінець. Спершу він зазначив, що “Моавові” буде “збито ріг”. У стародавні часи ріг тварини був символом сили (див. 1 Сам. 2:1, 10; Пс. 75:5-6; 89:18, 25; Міх. 4:13; Зах. 2:2-4). Потім він сказав, що “Моавові” буде “зламано ... рамено”,   що також було одним із символів сили (див. коментарі до Єз. 30:20-26).

48:26-28. Тут Єремія показав те лихо, що насувалося на Моав, в образі людини, яка впилася “до п’яна” (див. 25:15-29). Позаяк Моав “піднімався” проти “Господа”, то буде тепер топитися у своїй блювотині й стане “посміховищем” для інших. Моав, який колись ставився до ізраїльтян з презирством, ніби їх було “впіймано між злодіями”, тепер зазнає такого ж ставлення до себе. Жителям Моаву доведеться покинути “міста” й жити “по скелях”, ховаючись від завойовників, що чигатимуть на їхнє життя.

4. ГОРДИНЯ МОАВУ БУДЕ ПОКАРАНА (48:29-39)

48:29-33. Головною проблемою Моаву були його “гордощі” (див. Іс. 16:6). Його захищеність та переважно мирне існування власне й зростили його “гординю”. На жаль, його пиха та бундючність нічого не зможуть зробити, щоб відвернути його руїну. Бог озвучив Свої переживання за долю Моаву і сказав, що буде “голосити” за ним і “за людьми Кір-Хересу” (див. Іс. 16:7, 11), ще одного з його головних міст. Роблячи деякі запозичення з Іс. 16:9, Єремія зазначив, що Бог плакатиме за виноградниками “в Сівмі”, котрі будуть знищені, навіть більше ніж “по Язері”. Край Моаву був відомий своїми виноградниками, і Єремія використав цей образ, аби змалювати весь Моав як виноградник. Його гілки й “паростки … сягали” аж “поза” Мертве “море”, але тепер “спустошник” нападе на його “виноград” і “літні плоди”. З Моаву заберуть усе до останньої виноградинки, мов із лози. У садах та на полях вже не буде веселощів, і скінчиться вино “в точилах”.   Коли настане день руїни, лунатимуть “пісні”   (див. Єр. 48:3-5), лише не “веселі”, як досі, а тужні.

48:34-39. Жалібний лемент Моаву пошириться від Хешбону, “Елале” та “Ягацу”, що на півночі країни, аж до “Цоару”, “Хоронаїму”, “Еглат-Шелішії” й Німрім-вод на півдні. З півночі до півдня край стоятиме у руїнах. Бог вигубить ідолопоклонство по численних узвишшях Моаву, де приносили “жертви … його богам”.

Бог сильно тужив “по Моавові”, і Його голос звучав, “мов сопілка”. “Скарб”, який Моав надбав, “пропав”, і моавитяни оплакували свою втрату (див. коментарі до 47:5). Колись гордий край “став … посміховищем та острахом”, себто інші народи почали насміхатися з Моаву й водночас жахалися його запустіння (див. коментарі до 24:9).

5. МОАВ БУДЕ ПОВНІСТЮ ЗРУЙНОВАНИЙ (48:40-47)

48:40-44. Супротивники Моаву були, наче “орел”, що “ширяє” в небі й “розпростирає свої крила над” жертвою, аби схопити її в кігті. Моавитяни стануть невільниками, а “відважних” воїнів, на захист котрих народ так покладався (див. вірш 14), огорне страх, немов жінку-породіллю (див. 49:24; 50:43). Єремія повторив певні частини з 48:40-41 у 49:22, де достосував це послання до Едому.

Щоб “Моав” не думав, нібито його поневолення – лиш збіг обставин, Бог ще раз нагадав: його знищення настане тому, що він “проти Господа наважився повстати”. Через це не врятується ніхто. Ті, котрі намагатимуться втекти від посланого Богом “жаху”, впадуть “в яму”. Ті ж, що виберуться “з ями”, потраплять “у сітку” (див. Ам. 5:18-20). Бог обов’язково вчинить так, що всі жителі Моаву зазнають нещастя “в годину його кари”.

48:45-47. Єремія завершив свої пророцтва про Моав довільним цитуванням слів старовинної пісні “з Хешбону” (див. Чис. 21:27-29). “Втікачі”, які уникнули руїни, стояли тепер “безсилі”, бо “вогонь” Божого суду охопив весь Моав, щоб пожерти чванливих гордіїв. Тепер нація зазнала знищення, а її сини й дочки опинилися в неволі. Як свідчить історія, народ Моаву втратив свою національну автентичність, коли його землі захопили араби зі сходу (див. Єз. 25:10). Все ж Бог дав Моавові надію. Він поклявся, що “колись” змінить на краще “долю” Моаву.   Вживання тут слова “колись” вказує на те, що ця зміна долі відбудеться протягом тисячолітнього царювання Христа (див. Втор. 4:30; Єр. 49:39; Дан. 2:28; 10:14).  

Г. Пророцтво про Аммон (49:1-6)

Аммонії проживали на схід від річки Йордан і на північ від Моаву. Вони уклали з Юдеєю союз проти Вавилону, коли Юдея востаннє намагалася повстати, але з історії цих двох народів видно, що вони були суперниками (див. коментарі до 40:14).

49:1-3. Задавши чотири запитання (хоча перше й друге питання – подібні, як і третє й четверте), Єремія акцентував увагу на головній проблемі Аммону. Північно-Ізраїльське царство пішло у неволю у 722 р. до н.е. Й Аммон, гадаючи, що Ізраїль вже не має “синів” і “спадкоємців”, які повернулися б на ізраїльську землю, самовільно “загарбав” її собі. “Мілком” (Молох; може перекладатися як “їхній цар”; див. НМВ, примітки) був національним богом аммоніїв, поклоніння котрому сягло й Юдеї (див. 32:35). Аммон “загарбав” територію, котра належала ізраїльському племені “Гада”, й аммонії стали проживати “у його містах”.

Бог оголосив, що ось “надійдуть дні” (див. коментарі до 31:27), коли ворог нападе на Раббу, столицю Аммону. У Раббі не залишиться нічого, крім “розвалин”, а “Ізраїль” знову “заволодіє” своїми землями, вигнавши звідти аммоніїв. Хешбон, місто на кордоні між Моавом і Аммоном, знаходилося під впливом різних народів у різні проміжки часу (див. Суд. 11:12, 26; Єр. 48:34, 45). Жителі “Рабби” скоро надягнуть веретища (див. коментарі до Єр. 4:8) і плакатимуть (див. 48:37), бо їхній бог “Мілком (чи їх цар; див. коментарі до 49:1) піде в неволю”.

49:4-6. Головною проблемою Аммону, як і Моаву, була його гординя (див. 48:29). Аммон пишався своїми “долинами”, які були надзвичайно родючими. Він покладався “на” свої “скарби” і почувався достатньо захищеним, аби питати, “хто сміє виступити проти” нього (див. Єз. 21:23-28). Одначе Божий суд похитне самовдоволеність і гординю Аммону, коли Він пошле на нього “страх”. Тих, які вихвалялися своїм безпечним становищем, “порозганяють”, і не буде очільника, котрий би став “втікачів збирати”, щоб вони повернулися на рідну землю й знову зажили там. Та все ж Бог у Своєму милосерді поклявся, що в майбутньому змінить “долю аммоніїв”   (див. Єр. 48:47; 49:39).

Ґ. Пророцтво про Едом (49:7-22)

Край Едому розташовувався на південь від Моаву й на схід від Мертвого Моря. Так історично склалося, що він неодноразово виступав супротивником Юдеї і з часом став символізувати всі язичницькі народи, які хотіли зашкодити їй (див. Єз. 35; 36:5; Авд. 15-16). Видається, що більшість художніх образів, якими Єремія описує Едом, запозичено з Книги Авдія, хоча науковці ще сперечаються, коли Книга Авдія була написана (див. коментарі у підрозділі “Час написання” у Вступі до Книги Авдія).

49:7-13. Ототожнення “мудрости” з людьми “в Темані” – таке ж давнє, як і Книга Іова, у котрій говориться про теманіта Еліфаза (див. Іов. 2:11). Ба більше, увесь Едом славився своїми мудрецями (див. Авд. 8). Теман розташовувався у центральному Едомі десь за три милі від Сели, пізніше відомої як Петра. Дедан, місто в північній частині Аравійського півострова на південний схід від Едому, славився своєю торговельною діяльністю (див. Єр. 25:23; Єз. 25:13). “Мешканці деданські”, що проживали в Едомі, отримали пересторогу тікати, не оглядаючись, від того лиха, яке Бог пообіцяв “навести” на Едом. Щоб показати грізну силу Божого суду, в тексті вжито два художні образи. Його кара буде більш нещадною, ніж збирачі винограду, які залишають бодай кілька грон на лозі, коли завершують роботу (див. Авд. 5в; Втор. 24:21). Боже покарання буде гіршим, ніж нічні “злодії”, котрі грабують лише стільки, “скільки” хочуть (див. Авд. 5). Навіть злодій залишає дещо власникові. Бог же оббере “Ісава” (Едом) до “нитки”. Тільки безпомічні сироти й “вдови” зазнають Божої милості.

Едом мусив бути покараний за свої численні злочини. Якщо вже Бог змусив тих, “яким би не належалося пити” з чаші Його гніву (тобто інші, не пов’язані з Юдеєю народи, що насміхалися з її падіння), все ж її випити (див. Єр. 25:15-29), то як тоді народ, пов’язаний з Юдеєю братніми узами, як-от Едом (див. Втор. 23:8), “не мав” би “бути покараний”? Гріх супроти брата чи сестри вважався тяжким злочином. Якщо народи без жодних кровних зв’язків із Юдеєю мали бути покарані за своє погане до неї ставлення, тоді народи, тісно пов’язані з Юдеєю, просто мусили зазнати за свої гріхи проти неї ще більш жорстокого покарання (див. Авд. 10). Бог зробить Боцру, місто на півночі Едому, руїною й “острахом” (див. коментарі до Єр. 24:9).

49:14-18. Запозичивши терміни з мови міжнародних дипломатів, які раніше вживав Авдій (Авд. 1), Єремія розповів, що Бог послав “гінця” до Своїх союзників “поміж” народами, котрий звелить їм зібратися та йти війною на Едом. Тоді Едом стане “малим між народами”, і його зневажатимуть, оскільки Бог відніме від нього його шану й силу (див. Авд. 2). Гордість Едому з приводу потужного природного захисту спонукала його думати, що він у безпеці, але Бог скине його вниз (див. Авд. 4) із його високих скель, і люди жахнуться з його становища (див. Єр. 49:13 та коментарі до 24:9). Едом зазнає знищення, мов Содом і Гомора (див. 50:40), та такого, що “ніхто … більше там … не оселиться”.

49:19-22. Бог буде безпощадний, “неначе лев”, коли вийде проганяти едоміїв з їхніх земель. Адже рівні Господу немає, як нема і пастиря, який “встоявся б проти” Нього . Вживання слова “пастир” продовжує художній образ пастуха, котрий намагається захистити свою отару овець від кровожерливого лева (див. 1 Сам. 17:34-35), а також вказує на Боже покарання царя як пастиря народу (див. Єр. 23:1-4). Бог пообіцяв забрати геть “навіть найменших із отари” й знищити едомські пасовиська. Крик розпачу дістанеться “аж до Червоного моря (Моря очеретів)” – місця, де Бог вперше знищив націю, котра була загрозою Його обраному народові (див. Вих. 14:21-31). Божий пророк повторив (з незначними змінами) слова з Єр. 49:19-21 у 50:44-46 і достосував це послання до Вавилону. Використовуючи той самий образ, який Він раніше застосував до Моаву (48:40-41), Бог вказав на те, що Він, мов орел, ширятиме в небесах, звершуючи суд “над Боцрою” на півночі Едому. “Серце витязів”, на яких Едом так покладався, сповниться страхом, немов “серце жінки-породіллі”   (див. 48:41; 49:24; 50:43). Ті воїни не зможуть зупинити замислене Богом знищення.

Тут варто відмітити дві важливі особливості. По-перше, на відміну від Єгипту, Моаву й Аммону (див. 46:26; 48:47; 49:6), Бог не обіцяв Едомові майбутнє відродження. По-друге, це пророцтво сповнилося в міжзавітній період, коли пустельні племена, що називалися набатеями, вигнали едоміїв з їхньої землі. Колишні мешканці Едому були змушені переселитися в південну Юдею, де їх прозвали ідумеями. У 125 р. до н.е. макавеянин Йоханан Гіркан I підкорив ідумеїв і змусив їх прийняти юдаїзм (Йосип Флавій, Юдейські Старожитності 13. 9. 1; 15. 4). Таким чином едомії перестали існувати як окремий народ.

Д. Пророцтво про Дамаск (49:23-27)

49:23-27. Три найбільші міста Сирії – “Хамат”, “Арад” і “Дамаск” (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ) – стривожились, почувши “сумну вістку” про те, що на них насувається Вавилон. “Болі й муки” Дамаска були, мов у породіллі (див. коментарі до 4:31). Під час нападу Навуходоносора на Дамаск усіх воїнів Дамаска було вбито, а його укріплення – спалено (див. Ам. 1:4). Бог поклявся, що “вогонь … пожере палати Бен-Гадада”. Бен-Гадад (досл., “син [бога] Гадада”) – це назва династії, що правила у Дамаску в дев’ятому та восьмому століттях до н.е. (див. 1 Цар. 15:18, 20; 20:1-34; 2 Цар. 6:24; 8:7; 13:3, 24; а також див. таблицю “Царі Араму в 1 та 2 Книгах Царів” біля 1 Цар. 11:23-25).

Е. Пророцтво про Кедар і Хацор (49:28-33)

Плем’я Кедару було кочовим племенем нащадків Ізмаїла (див. Бут. 25:13) в Аравійській пустелі, що славилося майстерністю у стрільбі з лука (Іс. 21:16-17), стадами овець (Іс. 60:7; Єр. 49:28-29), активною торгівлею (Єз. 27:21) і войовничим характером (Пс. 120:5-6). Фраза “царства Хацору” не стосується ізраїльського міста Хацор на північ від Галилейського моря. Швидше всього, так називалося невідоме досі місце в Аравійській пустелі. Вірші Єр. 49:28б-29 описують знищення Навуходоносором Кедару, а вірші 30-33 – зруйнування ним Хацору.      

49:28-29. Бог закликав Навуходоносора рушити війною “на Кедар”, знищити його чорні “шатра” з козячої шерсті (див. Пісн. 1:5) та позабирати його “овець”, “все начиння” і “верблюдів”. Тоді ці кочівники пізнають, яким є “страх з усіх боків”.

49:30-33. “Мешканці Хацору” отримали попередження тікати й ховатися “глибоко” в печерах, бо “Навуходоносор … намислив” піти на них війною. Як Бог вчинив із Кедаром (вірш 28), так і тут Він закликав Навуходоносора устати й рушити на Хацор. Арабські племена тих місцевостей почувалися настільки безпечно у своїх далеких пустельних містах, що не мали “ні дверей (міських брам), ані засувів”, аби захищатися від ворожих нападів. Навуходоносор забере їхніх верблюдів (див. вірш 29) та “численні їхні отари” собі за здобич. Жителі ж будуть розсіяні “по всіх вітрах”, а їхнє місто “зробиться … леговищем шакалів, пустинею навіки”, що є символом спустошення (див. 9:10; 10:22; 51:37 щодо вживання Єремією даної фрази в інших місцях).

Є. Пророцтво про Елам (49:34-39)

49:34-39. Елам знаходився на схід від Вавилону на території сучасного Ірану (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). Це пророцтво надійшло до Єремії “на початку царювання Седекії”, приблизно у 597 р. до н.е. Бог пообіцяв зламати “лук Елама” і назвав його тут стрижнем “його потуги”. І в цьому є сенс, адже еламії славилися своїми здібностями зі стрільби з лука (див. Іс. 22:6). Його завойовники прийдуть з усіх сторін (мов “чотири вітри з чотирьох сторін неба”) і розвіють “еламіїв” по всій землі.

Хоча існують деякі дані, що Навуходоносор розгромив еламіїв десь у 596 р. до н.е., його підкорення Еламу в той час не було здійсненням цього пророцтва. Згодом Елам став центральною частиною Перської імперії, яка потім завоювала Вавилон (див. Дан. 8:2). Те, що Єремія сповістив про знищення Еламу, має, скоріш за все, есхатологічне значення, адже Бог сказав, що поставить Свій “престол в Еламі”, аби наглядати за його руйнацією. Але Елам не буде знищено цілком. “В майбутньому” Бог змінить його “долю”   (див. Єр. 48:47; 49:6).

Ж. Пророцтво про Вавилон (част. 50-51)

1. ОГОЛОШЕННЯ ПОКАРАННЯ (50:1-10)

50:1-5. Єремія отримав вказівку звістити “між народами” про близьку і привселюдну поразку Вавилону. Його буде “здобуто”, а його бог-захисник “Бел” (див. 51:44; Іс. 46:1; бог бурі Енліль), також відомий як Мардук чи “Меродах”, головне божество Вавилону, осоромиться (див. Єр. 46:24), бо не зможе його захистити. Вавилон зазнає знищення з боку народу “з півночі” (див. 50:9). Багато тлумачів вбачає у цьому уривкові посилання на падіння Вавилону під натиском Мідо-Перської імперії, але деякі деталі суперечать цьому. По-перше, Персія розташовувалась на схід, а не на північ від Вавилону. По-друге, коли Кир захопив Вавилон, він не обертав його “на пустиню” й не руйнував місто так, аби “ніхто ... в ньому” не жив. Єремія кілька разів повторив той факт, що Вавилон залишиться без жителів (див. вірші 39б-40; 51:29, 37, 43, 62). Кир же пощадив місто, і воно стало одним із правлячих центрів Перської імперії, де власне й служив на адміністративній посаді Даниїл (див. Дан. 5:30; 6:2-4). По-третє, ніхто не тікав з міста, коли воно впало під натиском мідо-персів. Ба більше, Даниїл, який знав про пророцтва Єремії (див. Дан. 9:1-2), залишався в місті і протягом, і після його падіння (див. Дан. 5:28, 30; 6:1-4). По-четверте, обітниця, що “за тих днів і за того часу … сини Ізраїля” знову об’єднаються “з народом Юди” в єдину націю, повернуться на “Сіон” і з’єднаються з Богом “союзом вічним” (див. Єр. 31:31; 32:40), не сповнилася після падіння Вавилону у 539 р. до н.е.

Дане пророцтво Єремії стосується падіння Вавилону не лише у 539 р. до н.е., а й значно пізнішого. Воно вказує на есхатологічне руйнування, що змінить долі Ізраїлю та Юдеї. Тобто падіння Вавилону і повернення поневолених у рідний край під проводом Зоровавела у даній пророчій картині поєднані з занепадом Вавилону в майбутньому й остаточним відродженням Ізраїлю та Юдеї. Знищення Вавилону буде кульмінацією Божого суду над язичницькими народами, які пригноблювали Його народ, і стане початком виповнення Божих обітниць Ізраїлеві. Про той факт, що це станеться у майбутті, розповідають і інші уривки Святого Письма (див. Зах. 5:5-11; Одкр. 17-18). Вавилон відбудується, але потім його знову буде знищено в кінці Періоду Великих Страждань, перед тим як повернеться Христос, щоб розпочати Своє тисячолітнє царювання.

50:6-10. Вірші 6-7 є додатковими коментарями щодо відродження Ізраїлю та Юдеї, провіщеного у віршах 4-5. Ізраїль і Юдея мають відновитися, бо вони були, мов   “вівці заблукані”, що ходили манівцями “горами” (див. 23:1-2; Єз. 36:5-6). Вороги “жерли” їх, бо вони “згрішили перед Господом”. Бог закликав Своїх овець тікати з “Вавилону”, бо сила “великих народів із північної землі” (див. коментарі до Єр. 50:3) наступає, щоб зробити ці землі своєю “здобиччю”.

2. ПАДІННЯ ВАВИЛОНУ (50:11-16)

50:11-13. Вавилон згрішив, коли гордівливо й безпощадно знищив Юдею. Бог покарає будь-яку націю, котра може радіти й веселитися, коли грабує Його спадщину (див. коментарі до Втор. 4:20), скачучи, “мов теля на луці”, й іржучи, “неначе” табун жеребців. Він поклявся зганьбити Вавилон, зробивши його обезлюдненою, незаселеною пустинею. Величне колись місто буде настільки зруйноване, що “кожен, хто йтиме через” нього, від жаху посвистуватиме (див. ПлЄр. 2:15), “позираючи на всі його рани”   (себто руїни й пустку; див. коментарі до Єр. 6:14).

50:14-16. Автор дуже майстерно змалював прийдешню битву, розпочавши з того, як вороги стають “у бойові лави навкруги” міста і “лучники” випускають стріли в його захисників. Коли це місто капітулює, його “башти” і “мури” розваляться й “Господня відплата” виллється “на” тих, що там залишаться. З огляду на загрозу загинути від меча Бог закликав чужоземців у Вавилоні тікати у свої краї. Слід знову сказати, що ця сцена з тексту не здійснилася, коли Кир напав на Вавилон у 539 р. до н.е. Вона очікує свого сповнення у майбутті.

3. ВІДНОВЛЕННЯ ІЗРАЇЛЮ (50:17-20)

50:17-20. “Ізраїль”, який тут позначає і Північне, і Південне царство, став, мов “вівця заблукана” (див. вірші 6-7). Північне царство завоювала Ассирія у 722 р. до н.е., а Південне царство зазнало падіння під тиском Вавилону у 586 р. до н.е. Бог, однак, поклявся цілковито змінити ситуацію. Він покарає “царя” вавилонського й “царя” ассирійського за знищення Його народу й приведе ізраїльтян “назад” на їхню рідну землю. Величні узгір’я Кармелю та родючі рівнини Башану на схід від Кіннерет-моря (Галилейського моря; див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ) знову належатимуть Ізраїлеві, як і Ефраїмові пагорби та землі “в Гілеаді” на західному й східному берегах річки Йордан. (Див. про Башан і Гілеад у Міх. 7:14.) Уже вдруге в цій частині  (див. Єр. 50:4) Бог зазначив, що “за тих днів і того часу” Він зішле на Свій народ ще й духовне оновлення. Хоча дехто й буде намагатися відшукати “провину Ізраїля” і гріхи Юдеї, та не знайде їх, бо Бог простить їх “тим, кого” залишить “живими” (див. коментарі до 31:31-34).

4. НАПАД НА ВАВИЛОН (50:21-40)

50:21-28. За допомогою подвійної гри слів Бог наказав виступити “проти країни Мератаїм … та проти мешканців Пекоду”. “Мератаїм” був колись краєм Мат Марратім у південному Вавилоні, де річки Тигр і Євфрат впадають у Перську затоку. Одначе в дослівному перекладі з давньоєврейської мови це слово ( м е ратаиім ) означає “подвійний заколот”. Назва “Пекод” стосується арамійського племені ( Пекуду ) в південному Вавилоні на східному березі річки Тигр, проте в дослівному перекладі з давньоєврейської мови це слово ( п е код ) означає “карати” чи “покарання”. Отож, Бог тут сказав, що піде на землю подвійного заколоту й зішле на неї покарання.

Фраза “гримить війна” дуже переконливо провістила “страшний розгром” Вавилону. Та нація, яка колись, наче “молот”, розбивала вщерть інші народи, тепер сама відчує себе зламаною й потрощеною. Бог описав Себе як мисливця, коли сказав, що розставив “сіті”, в які вавилонська нація, не відаючи того, піймалася. Далі Він описав Себе як воїна, щоб показати, що Він застосує Своє “знаряддя гніву” проти неї.

Вороги Вавилону прийдуть “з крайніх окраїн”, щоб вдертися у нього так, як у звичайні “клуні”. Тіла загиблих вавилонян лежатимуть купами, “немов снопи”, а вавилонських воїнів (“бичків”) буде жорстоко вбито. Втікачі й ті, “що врятувались із вавилонської землі” (див. вірші 8, 16), вирушать на Сіон і проголосять, що знищення Вавилону – то Божа відплата за знищення ним “Його” святині (див. 52:13).

50:29-32. Завойовники поскликають “проти Вавилону лучників”, щоб ті, обложивши “його довкола”, нікому “не” дали втекти. Вавилон мусив бути знищений, “бо він”, загордившись, “устав зухвало проти Господа”. Вірш 30 – майже тотожний 49:26, де Єремія достосував те ж послання до Дамаска. Бог іще раз наголосив на зарозумілості Вавилону, назвавши його тут зухвальцем (50:31-32). Вавилон зазнає “кари” за свою гординю, бо Бог поклявся запалити вогонь, який “пожере”   його (див. 15:14; ПлЄр. 4:11; Ам. 1:4, 7, 10, 12, 14; 2:2, 5).

50:33-34. Ізраїльтяни та юдеї потрапили “у полон” до тих, котрі “затялись їх не випустити”. Як же тоді вони зможуть повернутися на рідну землю? (вірші 4-5, 8, 19) Відповідь – у тому, що їхній “Визволитель”, не хто інший, як “Господь сил”, дасть їм повернення. Він поклявся розглянути “їхню справу” на їх користь і втихомирити “землю”, себто дати їм спочинок на рідній землі. В той же час Він занепокоїть (покарає) “мешканців вавилонських”.

50:35-38. Погроза “занепокоїти” халдеїв (вірш 34) роз’яснюється у віршах 35-38, а саме тим, що Бог пошле на них “меч”. Слово “меч” ( хереб ) вжито п’ять разів, і після нього йде провіщення близької засухи ( хореб ) у вірші 38. Каральний “меч” буде спрямовано на вавилонських “князів ..., … мудрих, … ворожбитів, ... вояків”, а також на “коней та … колісниці” і на чужоземних найманців, котрі служили у рядах вавилонського війська. Судний “меч” опуститься навіть на “скарби” Вавилону, котрі скоро буде розграбовано. Окрім того, “його води … повисихають”. Вавилон стане бідним і безплідним.

50:39-40. Велелюдний вавилонський метрополь, згідно зі словами Єремії, перетвориться на покинуту пустку, де “оселяться … дикі звірі”, шакали й сови. Після того знищення Вавилон уже “повіки ... не буде” заселеним (див. коментарі до вірша 3); його спустошення буде настільки ж повним, як і Содому та Гомори   (див. 49:18). Це передбачення ще не справдилося. Вавилон залишався заселеним впродовж усієї історії свого існування, а уряд Іраку навіть розпочав відновлення декотрих частин древнього міста. Плани Іраку відновити Вавилон описані у праці “Археологічне збереження Вавилону є патріотичним, національним та міжнародним обов’язком” ( Archaeological Survival of Babylon Is a Patriotic, National, and International Duty , Baghdad: State Organization of Antiquities and Heritage, 1982). Отож, пророцтво про остаточну руїну Вавилону ще очікує свого сповнення протягом Періоду Великих Страждань.

5. МУКИ ВАВИЛОНУ (50:41-46)

50:41-46. Бог сказав Вавилонові поглянути на військо, яке прийде “із півночі” (див. вірш 3). Воно не буде погано озброєним військом якогось підлеглого краю, що з останніх сил намагатиметься напасти на могутній Вавилон. Це військо прийде “із крайніх закутин світу”, озброєне луками й списами. Вдача цього загарбницького війська відповідатиме вдачі вавилонян (див. 6:23). Його воїни будуть жорстокими та немилосердними й, нападаючи, ревтимуть, “як море”.

Звістка про наступ такого війська принесе неабиякі муки та “смуток” вавилонському цареві. Він злякається, мов породілля (див. коментарі до 4:31). Єремія завершив даний уривок, достосувавши до Вавилону (50:44-46) покарання, яке було виголошене раніше щодо Едому (49:19-21). “Немов той лев”, що безпощадно та раптово (“вмить”) нападає на ягнят, Бог нападе на Вавилон (див. 51:40). Решта ж світу здригнеться, коли побачить Його суд над Вавилоном.

6. БОЖА ПОМСТА ВАВИЛОНУ (51:1-14)

51:1-10. Бог здійме руйнівника й наведе його на Вавилон і Леб-Камаю (див. НМВ). В дослівному перекладі “Леб-Камая” ( леб камаи ) означає “серце мого супротивника”, але водночас цей вираз є атбашом (див. коментарі до 25:26) зі значенням “Халдея”. Якщо приголосні літери з фрази “серце мого супротивника” ( лбкми ) замінити на відповідні літери з кінця єврейського алфавіту, то вийде слово “Халдея” ( ксдим ). Чужоземці, яких Бог пошле спустошити Халдею, вигублять усе вавилонське військо.

Бог знищить Вавилон, аби ізраїльтяни та юдеї змогли повернутися додому (див. 50:33-34). Бог закликав Своїх людей тікати “з-посеред Вавилону ..., щоб … не загинути” (див. Одкр. 18:4). “Вавилон” був “золотим” келихом Божого суду, з якого Господь змусив пити усю землю (див. Єр. 25:15-29; Одкр. 17:3-4; 18:6). Однак і “Вавилон” зазнає покарання. Коли він “зненацька” впаде, його союзники намагатимуться знайти бальзам “на його рани” (див. Єр. 8:22; 46:11), але вони марно старатимуться відшукати йому зцілення. “Він не” вигоїться, тож його союзники покинуть його, щоб уникнути наслідків суду “над ним”. Божий народ, дізнавшись, що Бог обстав за ним, заспіває гучну пісню хвали в храмі “на Сіоні про” Його “діло”.

51:11-14. Далі Єремія описав вже звичними словами підготовку військ, що замислювали напасти на Вавилон. Цього разу він ідентифікував нападника як “мідянського царя” (див. вірш 28). Це могло бути посилання на падіння Вавилону під натиском мідо-персів у 593 р. до н.е. (див. Дан. 6:1) або, що більш імовірно, свідчення про те, що один із царів, які в майбутньому вторгнуться у Вавилон, прийде з території, підвладній у той час Мідії (де сьогодні північний Іран). Бог прикличе це військо, аби відплатити Вавилонові за те, що той знищив “Його святиню” (див. 50:28). Бог учинить те, що “задумав”, і знищить вавилонян (тих, що живуть “над великими водами”, тобто біля річки Євфрат), бо Він промовив сильну клятву (“поклявся Самим Собою”), що завойовники вкриють Вавилон, “мов” сарана   (див. 51:27). Бог особисто простежить за падінням Вавилону.

7. БОЖЕ ВСЕВЛАДДЯ НАД ВАВИЛОНОМ (51:15-26)

51:15-19. Використовуючи слова та фрази, синонімічні до тих, що вжиті у 10:12-16 (див. коментарі там), Єремія наголосив на всевладді й силі Бога, який запевнить падіння Вавилону. Божа сила й мудрість явили себе, коли Він створював Всесвіт. Одним із очевидних проявів сили Бога є його управління бурями й громами. Використовуючи поетичне мовлення, Єремія красномовно описав “хмари” з блискавками, зливами й вітрами як видимі свідчення Божого всевладдя. І як жалюгідно у цьому контексті виступають виготовлені людьми ідоли (див. коментарі до 2:5), в яких “нема … духу”. Люди робили кумирів, проте “Якова Частка (тобто Бог, котрий у певному розумінні є наділом ізраїльтян; див. 10:16) ... – Творець усього”, в тому числі Своїх обраних людей, Свого “спадкоємства”   (див. коментарі до Втор. 4:20).

51:20-26. Вавилон довго був Божим воєнним знаряддям, щоб розбивати інші “народи”. Єремія вжив слово “розбивав (вбивав)” дев’ять разів у віршах 20-23, щоб показати, як широко Бог застосовував Вавилон для Свого суду. (Форма дієслова напас, вжита тут у тексті, означає “розбивати на дрібні шматочки”.) Тепер же Господь сказав, що відплатить “Вавилонові … за все зло”, яке той заподіяв “Сіонові”. Бог вийде проти гори-руїнниці (символ царства; див. Дан. 2:35, 44-45), Вавилону, і зробить її “обгорілою горою”. Суд буде настільки повним, що люди навіть не розгрібатимуть руїни, аби знайти наріжний камінь чи каміння “на підвалину”, щоб почати будуватися на іншому місці. Руїни стоятимуть посеред вічної пустелі.

8. СКЛИКАННЯ НАРОДІВ НА БІЙ СУПРОТИ ВАВИЛОНУ (51:27-33)

51:27-33. Бог утретє закликав народи виставити “стяг” та виступити збройно супроти Вавилону (див. 50:2; 51:12). Окрім Мідії, зазначеної як тут (вірш 28), так і раніше (див. вірш 11), війною на Вавилон підуть такі “царства”: “Араратське, Міннійське й Ашкеназьке” (див. карту “Світ за часів Єремії та Єзекиїла” у Вступі ). Араратське царство розташовувалося на території сучасної Вірменії біля озера Ван. Міннійське царство було на південь від озера Урмія, де зараз західний Іран. Ашкеназьке ж царство знаходилося і біля озера Урмія, і біля Арарату. Люди у всіх цих трьох царствах були войовничими.

Бог пошле тих завойовників, щоб сповнити Свої “задуми” щодо Вавилону, зокрема “щоб обернути вавилонську землю на пустиню безлюдну” (див. коментарі до 50:3). Замість того аби чинити опір, “вояки вавилонські” припинять “битву” й зачиняться у своїх “твердинях” (фортецях), шукаючи прихистку. Завойовники ще активніше підуть у наступ і підпалять “житла” вавилонян. Врешті-решт “засуви” вавилонських брам, які стримували нападників, буде зламано. Гінці бігтимуть з різних кінців міста, “щоб сповістити … цареві, що його місто з усіх боків здобуто”.

Далі Бог порівняв Вавилон із током “під молотьбу”. Коли готували молотильний тік для молотьби й відвіювання зерна, тоді люди розуміли, що невдовзі “настануть … жнива”. Отож, коли у ворота Вавилону ввірвуться завойовники, інші народи знатимуть, що жнива Божого суду настали.

9. БОЖА ВІДПЛАТА ВАВИЛОНУ (51:34-44)

51:34-35. Єремія озвучив тут у тексті скаргу юдеїв проти Вавилону. Вавилон “пожер” їх і “покинув ..., мов порожній посуд”. “Навуходоносор ..., немов змій”, поглинув Юдею цілком. Коли Вавилонові настане кінець, з нього вийде останок полонених (тобто він випустить невільників на свободу). Юдеї закликали Бога відплатити Вавилонові за “страждання”, яких той їм завдав. Вони бажали, аби мешканці халдейські заплатили кров’ю за “кров” (тобто за кров ізраїльтян та юдеїв, котру пролив Вавилон).

51:36-44. Бог відповів на просьбу Єрусалима й поклявся відплатити за Юдею. Він зробить “Вавилон … купою розвалищ” і місцем, де ніхто не житиме (див. коментарі до 50:3). З Вавилону насміхатимуться (див. коментарі до 24:9). Вавилоняни були жорстокими, “як левенята”, але Бог справить “їм бенкет” й упоїть їх доп’яна. Коли вони вип’ють з Його судної чаші, то заснуть і вже ніколи не прокинуться (див. 51:57). Вживаючи інший художній образ, Бог порівняв вавилонян із ягнятами (див. 50:45), котрих ведуть на заріз (“на вистинання”).

Шешах (див. НМВ) – це атбаш на означення Вавилону (див. коментарі щодо Шешаху у 25:26; також див. 51:1). Вавилон буде завойований і знищений. Він зникне так, ніби “море”, яке з “шумом” піднялося, “затопило його”. Або ж, змінюючи образи, “міста його” стануть “пустинею” (див. коментарі до 50:3). Затоплений морем чи випалений сонцем Вавилон загине – ось що хотів сказати Єремія. Бог покарає “Бела”, вавилонського бога (див. 50:2), вирвавши “з рота в нього те, що він проглинув”. Так Бог прямо відповів на скаргу бранців (51:34).

10. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ТИМ, ЩО ЗАЛИШИЛИСЯ У ВАВИЛОНІ (51:45-48)

51:45-48. Бог наказав Своїм людям тікати з Вавилону, рятуючи “кожен свою душу від” Його “палкого гніву”. Їм не варто було лякатися “поголосок” про перемогу чи “насильство”, котрі ширитимуться “по країні”. Натомість вони мали бути певні, що Бог обов’язково покарає Вавилон. У той час “земля й небо” веселитимуться   на честь Божої перемоги (див. Одкр. 18:20).

11. ПЕВНІСТЬ ПАДІННЯ ВАВИЛОНУ (51:49-53)

51:49-50. Бог постановив, що “Вавилон … мусить упасти”, бо він убив багатьох ізраїльтян. Божа обіцянка Авраамові, що Він проклинатиме тих, котрі проклинатимуть його (Бут. 12:2-3), тепер стосувалася Вавилону. Коли ізраїльтяни тікатимуть від прийдешньої руйнації у Вавилоні, то не мають спинятися й сумніватися. Навпаки, їм треба буде згадати “про Господа” та мати “Єрусалим” у серці. Знищення Вавилону стане каталізатором, котрий Бог використає, аби привести юдеїв додому.

51:51-53. Коли вигнанці на чужині думали про Єрусалим, то вкривалися соромом і наругою, бо пам’ятали, як “чужинці … ввійшли в святиню Господнього дому” й осквернили її. Бог утішив цих вигнанців, запевнивши, що “ось настануть дні”, коли Він знищить вавилонських кумирів (див. вірші 44, 47). Неважливо, якою високою була позиція Вавилону в тодішньому світі, чи скільки сил він тратив на укріплення своїх мурів, Бог все одно поклявся, що нашле “на нього” спустошників (див. вірш 48),   які зітруть його з лиця землі.

12. ЯК БОГ ВІДПЛАТИТЬ ВАВИЛОНОВІ (51:54-58)

51:54-58. “Страшний гук розвалу” лунатиме з вавилонської землі. Цей звук будуть створювати “хвилі” ворожого війська, яке нападатиме на місто. “Шумна луна” їхніх вигуків буде гучнішою за інші звуки битви. Завойовники візьмуть у полон “вояків” Вавилону і знищать його військову потугу (поламають “їхні луки”). Всі урядники всіх рангів у Вавилоні будуть змушені випити до дна гірке вино Божого суду (див. 25:15-29; 51:7-8), через котре “вони позасинають сном вічним і не прокинуться вже більше” (див. вірш 39). Однак таке цілковите знищення вавилонських очільників і воїнів не трапилося, коли Вавилон упав під натиском Мідо-Персії (див. Дан. 5:29-6:3). Це все ще має відбутися з Божої волі в далекому майбутньому.

Єремія завершив це пророцтво про майбутнє падіння Вавилону прислів’ям (Єр. 51:58; також див. Ав. 2:13), щоб показати марноту намагань Вавилону уникнути Божого суду. Позаяк Бог уже проголосив, що “широкі мури вавилонські будуть зрівняні з землею, а високі брами підуть димом” (див. Єр. 50:15; 51:30), то будь-яка праця, щоб уникнути Божого суду й укріпити захист, даватиме “лиш” пальне “для вогню”, який прийде в час лиха.

13. СИМВОЛІЧНЕ ЗАВДАННЯ СЕРАЇ (51:59-64)

51:59. Смисловим стрижнем пророцтва Єремії про Вавилон було завдання, яке він “дав … Сераї”, що був старшим “над” царським “приміщенням”. Зазначивши, що “Серая” був сином “Нерії, сина Махсеї”, Єремія тим самим вказав, що Серая був братом Варуха, його писаря (див. 32:12). Серая подався “у Вавилон із Седекією … на четвертому році його царювання”. Але чому Седекія здійснив подорож до Вавилону у 594-593 рр. до н.е.? Вільям Шей наводить вагомі докази того, що Навуходоносор скликав усіх підлеглих йому правителів до Вавилону в 594 р. до н.е., щоб ті засвідчили йому свою вірність після спроби вчинити заколот у Вавилоні менш ніж за рік до того. Шей вважає, що саме це зібрання описано у Дан. 3 (William H. Shea, “Daniel 3: Extra-Biblical Texts and the Convocation on the Plain of Dura,” Andrews University Seminary Studies 20. Spring 1982:29-52). Якою б не була причина, Седекія був змушений піти з офіційним візитом до Вавилону і взяв туди з собою Сераю, брата Варуха.

51:60-64. “Єремія” записав “в одній книзі” всі пророцтва, які отримав від Господа “про Вавилон”. Найімовірніше, це була копія част. 50-51 цієї його книги. Він дав сувій “Сераї” й наказав прочитати вголос “усі ці слова”, коли Серая прибуде “у Вавилон”. Підтвердивши намір Бога знищити те “місце”, Серая мав прив’язати “камінь” до сувою і кинути його у Євфрат. Коли та книга разом із каменем потоне у воді, Серая повинен буде оголосити, що “Вавилон”, як і той сувій, “утоне … і не вирине” вже “більше” (див. Одкр. 18:21).

Завершальна ремарка “Досі слова Єремії” допомагає зрозуміти процес укладання Книги Єремії. Ця ремарка, напевно, була додана у текст тим, хто пізніше додав част. 52 до вже укладеної Книги Єремії. Оскільки част. 52 було написано приблизно через 25 років після створення решти книги (див. рисунок “Датування пророцтв Єремії” у Вступі ), дописувач включив у текст цю ремарку, щоб читач міг розрізняти, де частина книги, укладена Єремією, а де – додана пізніше частина. Хто ж був цей дописувач? Ніхто достеменно не знає, окрім того факту, що той, хто написав част. 52, також завершив 2 Книгу Царів. (Згідно з переказами, саме Єремія написав 1 та 2 Книги Царів, окрім заключної частини, 2 Цар. 25.) Найімовірнішим автором Єр. 52 є Варух або ж якийсь інший учень Єремії, який прожив достатньо довго, щоб стати свідком подій, описаних у част. 52. Ким би не був цей дописувач, очевидно, що це Святий Дух надихнув його включити цю частину як необхідне завершення даної книги.

IV. Завершення (част. 52)

Част. 52 є майже тотожною 2 Цар. 24:18-25:30, і її було написано близько 561 р. до н.е., коли царя Йоахина звільнили з вавилонської в’язниці (Єр. 52:31). Чимало даних у цій частині збігається з інформацією, котру занотував Єремія у част. 39. То чому ж тоді до пророцтв Єремії додано ще й цю частину? Найімовірніше, для того щоб продемонструвати, що пророцтво Єремії про Божий суд над Єрусалимом виповнилися, а тому й сповняться його слова про визволення юдеїв із неволі. Ця заключна частина послужила доказом правдивості слів пророка та утішенням останку на чужині.

А. Доля Єрусалима (52:1-23)

1. ПАДІННЯ СЕДЕКІЇ (52:1-11)

52:1-11. Тут знову підсумовується історія останнього царя Юдеї (див. 39:1-7). Седекія “став … царем” у віці 21 року і “царював … 11 років”. Він “збунтувався проти” Навуходоносора, і “на дев’ятому … році його царювання, десятого місяця, десятого дня (15 січня 588 р. до н.е.; див. 2 Цар. 25:1; Єр. 39:1; Єз. 24:1-2) … Навуходоносор” розпочав останню облогу Єрусалима. На одинадцятому році “царювання Седекії”, дев’ятого дня “четвертого … місяця (18 липня 586 р. до н.е.) … голод” у місті став таким суворим, що “люди не мали що їсти”. Припинився весь опір, і того ж дня вавилоняни зробили “пролом у міському мурі”. Седекія та його воїни намагалися втекти, але були спіймані, як і передбачив Єремія (див. Єр. 38:14-23). “Седекію” повели до Навуходоносора і там змусили дивитися на страту його “синів”. Далі його осліпили, закували “в кайдани” і повели “у Вавилон”, де й утримували в тюрмі “аж до дня його смерти”.

2. ЗРУЙНУВАННЯ МІСТА (52:12-16)

52:12-16. Місто “Єрусалим” зазнало не кращої долі, аніж його цар. “Десятого” дня “п’ятого … місяця”, дев’ятнадцятого року правління Навуходоносора (17 серпня 586 р. до н.е.) в місті знищили всіх бунтівників, а саме місто спалили. Тут наявна певна проблема, позаяк у 2 Цар. 25:8 зазначено, що Невузардан прийшов “на п’ятому місяці, сьомого дня місяця”. Тлумачі, однак, надають цьому два ймовірні пояснення. Дехто вважає, що одна з двох дат – помилка писаря, котра виникла під час переписування тексту згодом. Проте не існує текстових чи рукописних свідчень, які б підтримали цю думку. Інші гадають, що слово “сьомого” вказує на день, коли Невузардан прибув у Єрусалим, а слово “десятого” – на день, коли він почав спалювати місто. “Невузардан … спалив храм Господній, царський палац і всі єрусалимські будинки”, як і передбачав Єремія (див. Єр. 22:7). “Усі найкращі будинки” пішли “димом”. Людей, що пережили облогу, переселили у Вавилон. “Лише” найбідніші залишилися “у” рідному “краю”.

3. ЗРУЙНУВАННЯ ХРАМУ (52:17-23)

52:17-23. Аби повністю зрозуміти даний уривок, слід пригадати протистояння Єремії та лжепророка Ананії (див. 27:16-28:17). Єремія провіщав, що всі цінні предмети, які ще знаходились у храмі, згодом будуть вивезені у Вавилон (27:19-22). Ананія ж пророкував цілком протилежне, твердячи, що вавилоняни навіть повернуть цінний посуд й оздоби, які забрали з собою раніше (28:3). Хто ж виявився правий? Додаткова частина доводить правдивість пророцтв Єремії. Вавилоняни й справді “позабирали” у Вавилон “мідяні стовпи”, “підніжки” та інше устаткування, яке називав Єремія. Цей грабунок був настільки спустошливим, що автор даної частини, описуючи все це, підкреслив величезний розмір мідяних стовпів, які вавилоняни попри все забрали (52:21).

Б. Доля певних людей (52:24-34)

1. ДОЛЯ ТИХ, ЩО БУЛИ У МІСТІ ПІД ЧАС ЙОГО ПАДІННЯ (52:24-27)

52:24-27. Вавилоняни схопили всіх міських очільників. Серед них був первосвященник Серая, онук Хілкії, первосвященника за часів царя Йосії (1 Хр. 5:39-41), Софонія, другий за рангом священник (див. Єр. 29:25-29; 37:3), та ще двоє “одвірних”, котрі відповідали за порядок у храмі. Також вавилоняни схопили старшину “над військовими людьми, … сімох … царських” радників і “писаря при військовім начальникові, що збирав людей у країні до військової служби”, та ще “60 чоловік з народу”, які були, ймовірно, службовцями нижчих рангів або ж 60 воїнами-новобранцями. Їх повели “у Рівлу”, в Хамат-країну, де Навуходоносор мав свій військовий штаб (52:9), і там стратили.

2. ДОЛЯ ВИГНАНЦІВ (52:28-30)

52:28-30. Цю розповідь не включено в 2 Цар. 25. Автор додав її сюди, аби показати той факт, що й інші групи вигнанців були вивезені у Вавилон. Дати перших двох переселень, озвучені в Книзі Єремії (Єр. 52:28-29), не збігаються з датами двох переселень у 2 Цар. 24:12-14; 25:8-12. Пропонуються два можливі рішення такого неспівпадіння. По-перше, деякі дослідники вважають, що відомості про переселення народу у Книзі Єремії та 2 Книзі Царів стосуються одних і тих самих подій, тому їх треба узгодити. Це узгодження засновується на міркуванні, що автор 2 Книги Царів використовував метод літочислення, який не мав стосунку до сходження правителів на трон, в той час як Єремія у Єр. 52:28-30 застосував метод літочислення зі сходженням їх на трон (див.   John Bright, A History of Israel. 3rd ed. Philadelphia: Westminster Press, 1981, p. 326, n. 45).

По-друге, інші дослідники вважають, що перші два переселення, зазначені у Єр. 52:28-30, були не тими самими подіями, що згадуються у 2 Книзі Царів, а меншими за значенням, які лиш передували великим переселенням, що ототожнюються з захопленням Навуходоносором міста у 597 й 586 рр. до н.е. На користь другого трактування наводяться два аргументи. По-перше, роки, вказані у Книзі Єремії (7 та 18 роки “Навуходоносора”), на один рік передують рокам, що зазначені у 2 Книзі Царів і вказують на час, коли відбулися два головні напади Вавилону на Єрусалим (“на восьмому році”, 2 Цар. 24:12-14, і “на дев’ятнадцятому році”, 2 Цар. 25:8-12, правління Навуходоносора). По-друге, кількість невільників, яких вивезли до Вавилону під час цих переселень, не відповідає кількості бранців під час переселень у 597 і 586 р. до н.е. У 597 році в неволю було взято приблизно 10000 людей (2 Цар. 24:14), а в Єр. 52:28 зазначено число “3023”. У 586 р. до н.е. Навуходоносор забрав у Вавилон “решту людей, що зостались були в місті, утікачів, що перекинулись були до вавилонського царя, і решту простих людей” (2 Цар. 25:11). Число “832” з вірша Єр. 52:29   видається аж надто малим для останнього переселення. Тож, згідно з другим трактуванням, доцільним видається висновок, що два переселення у віршах 28-29 – другорядні. Автор згадав про них (як і про третє мале переселення у вірші 30), аби показати усю повноту зруйнування Юдеї вавилонянами. (Див. Alberto R. Green, “The Chronology of the Last Days of Judah: Two Apparent Discrepancies.” Journal of Biblical Literature 101. 1982:57-73.)

Третє переселення, про яке згадує Єремія, ймовірно, мало стосунок до повернення Навуходоносора в край після вбивства Годолії (див. част. 41). Звичайно ж, така загроза вавилонському контролю над Палестиною не могла пройти непоміченою. Можливо, Навуходоносор послав туди свій військовий підрозділ, щоб відновити там порядок та усунути всіх, хто бодай якось причетний до заколоту. Мале число виселених у той час (“745 юдеїв”) видається вірогідним для проведення такої операції. Тож ці три переселення (згідно з календарем від тішрі до тішрі), згадані у 52:28-30, датуються, отже: (а) 7 роком царювання Навуходоносора (598 р. до н.е.), (б) 18 роком його царювання (587 р. до н.е.), (в) 23 роком його царювання (582 р. до н.е.).

3. ДОЛЯ ЙОАХИНА (52:31-34)

52:31-34. Йоахин став «первоплодом» вигнанців, що перебували в неволі у Вавилоні. “На тридцять сьомому році після виселення Йоахина” (561-560 рр. до н.е.) вавилонським царем став “Евіл-Меродах”. Під час святкувань на честь завершення свого першого року правління він “помилував Йоахина … і вивів його з тюрми”. Це трапилося “двадцять п’ятого” дня “дванадцятого місяця” (21 березня 560 р. до н.е.). Йоахин отримав дозвіл трапезувати “день-у-день” у царя Вавилону. Як збулися пророцтва Єремії про зруйнування Єрусалима, так тепер почали здійснюватися і його віщування про майбутнє благословення. Милість, яку пізнав Йоахин, дала вигнанцям надію на те, що в майбутньому обов’язково прийдуть обіцяні Богом благословення й відродження.

БІБЛІОГРАФІЯ

Bright, John. Jeremiah: A New Translation with Introduction and Commentary. The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1965.

Cunliffe-Jones, H. The Book of Jeremiah: Introduction and Commentary. New York: Macmillan Co., 1961.

Feinberg, Charles L. Jeremiah: A Commentary. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1982.

Freeman, H. Jeremiah. London: Soncino Press, 1949.

Harrison, R.K. Jeremiah and Lamentations. The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1973.

Huey, F.B., Jr. Jeremiah: Bible Study Commentary. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Jensen, Irving L. Jeremiah and Lamentations. Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1974.

Kinsler, F. Ross. Inductive Study of the Book of Jeremiah. South Pasadena, Calif.: William Carey Library, 1971.

Laetsch, Theo. Jeremiah. Bible Commentary. St. Louis: Concordia Publishing House, 1952.

Orelli, C. von. The Prophecies of Jeremiah. Translated by J.S. Banks. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1977.

Thompson J.A. The Book of Jeremiah. The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1980.