КНИГА ОСІЇ

Роберт Б. Чісхолм молодший

ВСТУП

 

Автор . Згідно з Ос. 1:1 автором даного пророцтва був Осія, син Беері. Однак деякі тлумачі вважають, що частину цієї книги було написано пізніше. На їх думку, теперішня форма книги є продуктом еволюції, в якому оригінальний текст Осії доопрацьовано і доповнено (див., наприклад, William Rainey Harper, A Critical and Exegetical Commentary on Amos and Hosea , pp. clix-clxii; Hans Walter Wolff, Hosea , pp. xxix-xxxii). Зокрема, наводячи приклади редакторських доповнень, вони вказують на згадки про Юдею та частини, які відтворюють мову і теологію Второзаконня. Однак заперечувати, що в оригіналі Книги Осії не йшлося про Юдею, все ж не варто. Хоча в центрі його уваги було Північне царство, загалом його послання стосувалося всього Божого народу. Як і Осія, інші пророки восьмого століття до н.е. промовляли до обох царств у своїх пророцтвах (щодо детального розгляду уривків про Юдею в Книзі Осії див. R.K. Harrison, Introduction to the Old Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1969, pp. 868-70). Той факт, що в Книзі Осії є частини, подібні на текст Второзаконня, не може свідчити про те, що їх було написано пізніше, якщо вірно датувати Книгу Второзаконня роками, які передували написанню Книги Осії.

Час написання.  Проповідницька діяльність Осії охоплювала декілька десятиліть, починаючи з кінця правління Уззії в Юдеї (приблизно 790-739 роки до н.е.) і Єровоама ІІ в Ізраїлі (приблизно 793-753 роки до н.е.) та завершуючи першими роками царювання Єзекії, який почав одноосібно правити десь у 715 році до н.е. після спільного керування державою зі своїм батьком Ахазом. Оскільки головними слухачами й читачами Осії були ізраїльтяни, доволі дивно, що в 1:1 згадуються чотири юдейські царі і лише один ізраїльський. Причина, чому тут не перелічуються шестеро ізраїльських царів, наступників Єровоама ІІ, залишається незрозумілою. Можливо, це слугує вказівкою на те, що лише династія Давида законно володіла царським престолом (див. 3:5), тоді як у Північному царстві панував хаос і розбрат (див. 7:3-7).

Історичні передумови.  Про події в часи правління царів, які згадуються в 1:1, розповідається в 2 Хр. 26-32. Осія розпочав свою проповідницьку діяльність наприкінці періоду військових успіхів та процвітання і в Ізраїлі, і в Юдеї (див. 2 Цар. 14:25-28; 2 Хр. 26:2, 6-15). Впродовж першої половини восьмого століття ассирійці послабили свій вплив на заході, що дозволило царствам Єровоама ІІ та Уззії процвітати. Однак ситуація невдовзі змінилася. Як і передбачив Осія, ассирійці відновили свою експансіоністську політику на заході під час правління Тіглатпілесара ІІІ (745-727 роки до н.е.). У 733-732 роках до н.е. Північне царство стало частиною Ассирійської імперії (2 Цар. 15:29), а в 722 році до н.е. ассирійці розбили ізраїльтян, які спробували організувати повстання, і депортували їх (2 Цар. 17:1-6; 18:10-12). Юдея також була васальною державою в межах Ассирійської імперії в часи Осії (див. 2 Цар. 16:5-10).

Мета й послання.  Головну мету пророцтва Осії, як і його сучасників восьмого століття до н.е., а саме Амоса, Ісаї й Міхея, слід тлумачити з огляду на послання і теологію Второзаконня, в якому йдеться про завітну угоду між Господом та Ізраїлем. Ізраїль мав зберігати вірність Господеві, поклоняючись лише Йому одному і виконуючи Його заповіді. За послух завітові вони матимуть благословення (див. Втор. 28:1-14); за непослух – будуть покарані і, зрештою, розсіяні (див. прокляття завіту, перелічені у Втор. 28:15-68). Роль Осії як пророка зводилася до того, щоб викривати порушення завіту ізраїльським народом і проголошувати Божий намір наслати на них прокляття, озвучені в завіті. В той же час Осія засвідчив обіцянку, занотовану у Второзаконні, про те, що врешті-решт Ізраїль таки відродиться (див. Втор. 30:1-10).

Головні теми послання Осії можна підсумувати трьома словами: гріх, покарання і спасіння. Викриваючи гріх ізраїльтян, Осія наголошував на їхньому ідолопоклонстві (наприклад, Ос. 4:17; 8:4, 6; 10:5; 11:2; 13:2). Він порівнював завітні стосунки Ізраїля з Господом зі шлюбом і звинувачував Ізраїль (дружину Господа) у духовному перелюбі. Ізраїльтяни почали поклонятися Ваалу, ханаанському богові буревіїв та родючості (див. 2:8, 13; 11:2; 13:1), намагаючись у такий спосіб збільшити родючість своїх господарств і самих людей. Щоб проілюструвати невірність ізраїльтян, Осія описав гіпотетичну ситуацію, в якій жінка, що символізує ізраїльський народ, зраджує своєму чоловікові. Проте у даній книзі згадуються й інші гріхи ізраїльтян, серед яких: несправедливість (12:8), люті злочини (4:2; 6:9; 12:2), релігійна зрада (6:7), політичний заколот (7:3-7), союзи з чужинцями (7:11; 8:9), гординя (13:6) і духовна невдячність (7:15).

Хоча у пророцтві Осії містяться заклики до каяття, він не розраховував на позитивну відповідь. Покарання було неминучим. Насилаючи прокляття, Господь змусить ізраїльський народ зазнати катастрофічного зниження родючості, військової навали та вигнання. Осія декілька разів наголосив, що Бог – справедливий, показуючи, що Його божественне покарання цілковито відповідає вчиненим ізраїльтянами злочинам.

Однак Господь не покине Ізраїль назавжди. Незважаючи на суворість, кожне покарання було виховним і мало на меті знову навернути ізраїльтян до Бога. Примирення Осії зі своєю зрадливою дружиною засвідчило, що Ізраїль зрештою повернеться до спільності зі своїм Богом. Сама будова даної книги підкреслює цей факт, адже в цьому пророцтві можна виділити п’ять циклічних переходів від покарання й до спасіння:

 

Покарання

Спасіння

1.

1:2-9

2:1-2:3

2.

2:4-15

2:16-3:5

3.

4:1-5:14

5:15-6:3

4.

6:4-11:7

11:8-11

5.

12:1-14:1

14:2-10

ПЛАН

І. Часи Осії (1:1)

ІІ. Приклад Осії: Символічне зображення Божих діл і вчинків ізраїльтян (1:2-3:5)

А. Символічність сім’ї Осії (1:2-2:1)

1. Шлюб Осії: невірність ізраїльтян (1:2-3а)

2. Діти Осії: покарання ізраїльтян (1:3б-9)

3. Обернений символізм (2:1-2:3)

Б. Відновлення через покарання (2:4-25)

1. Господь карає Ізраїль (2:4-15)

2. Господь відновлює Ізраїль (2:16-25)

В. Відновлення шлюбу Осії (част. 3)

1. Божий наказ (3:1)

2. Послух Осії (3:2-3)

3. Тлумачення наведеного прикладу (3:4-5)

ІІІ. Послання Осії: Боже покарання й відродження Ізраїлю (част. 4-14)

А. Справа Господа супроти Ізраїлю (4:1-6:3)

1. Викриття провини Ізраїлю (част. 4)

2. Озвучення покарання Ізраїлю (5:1-14)

3. Передбачення відродження Ізраїлю (5:15-6:3)

Б. Продовження справи Господа супроти Ізраїлю (6:4-11:11)

1. Провина і покарання Ізраїлю (6:4-8:14)

2. Повторне озвучення провини і покарання Ізраїлю (9:1-11:7)

3. Співчуття Господнє до ізраїльтян (11:8-11)

В. Завершення справи Господа супроти Ізраїлю (12:1-14:10)

1. Заключне обвинувачення (12:1-14:1)

2. Заключний заклик (14:2-10)

 

КОМЕНТАРІ

 

І. Часи Осії (1:1)

1:1.  Пророк Осія є носієм того ж імені, що й ізраїльський цар Осія (2 Цар. 17:1). В перекладі з давньоєврейської мови воно означає «спасіння». Примітно, що перше ймення Ісуса Навина – «Ошеа», що також є варіантом імені Осія. Про сім’ю пророка Осії не відомо нічого, окрім того факту, що він був сином «Беері».

Осія пророкував впродовж декількох десятиліть другої половини восьмого століття до н.е., а саме «за часів Уззії, Йотама, Ахаза та Єзекії», чотирьох «царів юдейських». Тут згадується лише один північний цар – Єровоам ІІ, хоча послання Осії адресувалося, головним чином, Північному царству. За роки правління чотирьох юдейських царів, про яких тут ідеться, в Ізраїлі змінилося аж шість царів після Єровоама ІІ. Осія, вочевидь, зумисно про них не згадав (як зазначено у підрозділі «Час написання» у Вступі ), щоб підкреслити законність царювання Давидової династії в Юдеї.

 

ІІ. Приклад Осії: Символічне зображення Божих діл і вчинків ізраїльтян (1:2-3:5)

Послання перших трьох частин (й усієї книги) коливається між покаранням і спасінням. Символічний приклад Осії, в якому описується його розбите серце через невірність дружини і радість встановлення оновлених стосунків між ними, власне й слугує підґрунтям для його послання.

А. Символічність сім’ї Осії (1:2-2:1)

У цій вступній частині окреслено головні теми всього пророцтва: невірність Ізраїлю, певність покарання і майбутнє відродження ізраїльського народу. Усі ці ідеї викладені в змісті Господнього веління Осії одружитися та народити дітей.

1. ШЛЮБ ОСІЇ: НЕВІРНІСТЬ ІЗРАЇЛЬТЯН (1:2-3а)

1:2-3а.  На початку проповідницької діяльності Осії Господь звелів йому взяти «собі за жінку блудницю». Такі стосунки, характерною особливістю яких була невірність з боку дружини, мали показати невірність ізраїльтян своєму завітові з Господом (див. 2:2-23). У відповідь на веління Бога Осія «взяв» собі за жінку «Гомер, дочку Дівлаїма».

Однак навколо обставин одруження Осії точиться чимало суперечок. Дехто вважає, що цей шлюб був лише уявний або алегоричний, але не справжній. Підставою для такої думки стало бажання уникнути труднощів тлумачення того факту, що святий Бог наказав Своєму слузі женитися на жінці з сумнівною репутацією. Однак оповідь про це подається тут як реальна історія з життя пророка, а не як переповідання якогось видіння чи виключно символічної дії (див. част. 3). Господь часом вимагав від Своїх пророків виконувати такі вказівки, які багато хто вважає надмірними і такими, що виходять за межі їхнього покликання й обов’язку (наприклад, Іс. 2-:1-4; Єз. 4:1-5:4).

Прихильники думки, що в цих віршах іде мова про реальний шлюб, також мають різні погляди на те, чи тут правильно окреслено статус Гомер на початку її стосунків з Осією. Одні стверджують, що Гомер була повією, коли виходила заміж за Осію. Подібною є також думка про те, що вона була звичайною ізраїльською молодицею, яка взяла участь у ханаанському обряді ініціації, готуючись до шлюбу (Wolff, Hosea , pp. 14-5). Інші ж вважають, що Гомер була чистою у статевому плані, коли брала шлюб з Осією, і твердять, що блудницею вона стала лиш згодом. У Книзі Осії немає відомостей про дошлюбну статеву чистоту чи нечистоту Гомер. Тому не факт, що слово «блудницю» у вірші 2 характеризує її в момент шлюбу. Воно, скоріш, просто вказує на те, якою вона стала згодом, а саме невірною жінкою. Отож, будь-які однозначні твердження щодо статусу Гомер як блудниці в момент шлюбу є упередженими.

І мова Ос. 1:2, і ввесь наступний текст свідчать на користь такої думки. У давньоєврейській мові існують й інші приклади, коли подібним чином описували вдачу заміжньої жінки (наприклад, «сварлива» чи, навпаки, «шляхетна»; щодо цих та інших прикладів див. Francis I. Andersen and David Noel Freedman, Hosea: A New Translation, Introduction and Commentary , p. 159). Деінде в Ос. давньоєврейське слово з е нунім  (перекладе тут як «блудницю») стосується діяльності Ізраїлю в образі заміжньої жінки (див. 2:2, 4; 4:12; 5:4). Окрім того, в наступному тексті (1:2б; 22:3:5) наголос робиться на факті невірності і в шлюбі Господньому, і в шлюбі Осії, а не на дошлюбній чистоті чи нечистоті наречених. Тому веління Господа слід розуміти так: «Іди, візьми собі за жінку молодицю, яка стане невірною».

Господь звелів Осії взяти «й дітей блудних». Однак тут не йдеться про дітей, які народилися від іншого батька перед тим, як Гомер взяла шлюб з Осією. В оригіналі давньоєврейською мовою дана фраза є дещо неповною: у ній відсутнє друге дієслово. Насправді, це веління Бога можна перефразувати наступним чином: «Іди, візьми собі за жінку блудницю й народи (НАСБ) дітей блудних». В 1:3-9 ці діти згадуються. Слово «блудних» не означає, що вони народилися внаслідок незаконних статевих стосунків Гомер. Той факт, що у віршах 6 і 8 не зазначено, що батьком цих дітей був саме Осія, не є переконливим свідченням їхнього незаконного народження. У Бут. 29:32-35 та сама фраза, яка міститься в Ос. 1:6, 8 («завагітніла вона знову й породила»), використовується без згадки про батька (Якова), бо це зрозуміло з попереднього контексту (як і у випадку з Осією, вірш 3; див. Andersen and Freedman, Hosea , p. 168). Фраза «дітей блудних» може просто вказувати на те, що їхнє народження відбулося в контексті невірності Гомер (але не як наслідок зради). Окрім того, дана фраза підкреслює вдачу матері, а не дітей. Андерсен та Фрідмен вважають, що це словосполучення неповне і насправді має виглядати так: «дітей від жінки блудної» ( Hosea , p. 168). У давньоєврейській мові є чимало прикладів, коли означення вказує передусім на вдачу батька або матері, але не на їхнього нащадка (див. б е не ханн е ‘урім , досл., «діти віку молодого», тобто «діти молодого батька», Пс. 127:4).

В Ос. 1:2 «край», який символізує тих, хто в ньому живе (див. 4:1), персоніфікований і виступає в образі жінки, яка «тільки й знає, що блудувати». Цей давньоєврейський дієслівний вислів стоїть у наголошеній позиції, що засвідчує, як далеко зайшли ізраїльтяни, «покинувши Господа».

2. ДІТИ ОСІЇ: ПОКАРАННЯ ІЗРАЇЛЬТЯН (1:3б-9)

Обрані Богом імена для трьох дітей Осії слугували нагадуванням про порушення завітних стосунків між Господом й Ізраїлем і вказували на неминуче покарання. Кожна частина про дітей (вірші 3б-5, 6-7, 8-9) містить інформацію про сам факт народження (вірші 3б, 6а, 8), божественну вказівку щодо імені дитини (вірші 4а, 6б, 9а) і тлумачення цього імені (вірші 4б-5, 6б, 9б). Виключення складають лиш слова Бога у вірші 7, де Він обіцяє, що змилується «над домом Юди» (але не «Ізраїля») і спасе їх.

а. Єзреел (1:3б-5)

1:3б.  Першу дитину («сина») назвали Єзреел. На даний момент важливим було не пряме значення цього імені («Бог засіває»), а його стосунок до минулих і майбутніх подій у місці Єзреел (див., однак, 2:2, 24-25). Саме в Єзреелі Єгу жорстоко вбив увесь дім Ахава (1:4; див. 2 Цар. 9-10), а в майбутньому ця долина стане місцем поразки ізраїльтян (Ос. 1:5).

1:4.  Причиною майбутнього покарання дому Єгу була «кров Єзреела» (приблизно 841 рік до н.е.). Про те, що Єгу вб’є нащадків Єзавель та Ахава, говорив ще Ілля (1 Цар. 21:21-24) за наказом Єлисея (2 Цар. 9:6-10) і схваленням Самого Господа (2 Цар. 10:30). Тому багато хто вважає, що слова Господа в Ос. 1:4 суперечать оповідям в 1 і 2 Цар.. Однак більш детальне вивчення відповідної історичної нотатки допомагає все зрозуміти. Єгу також вбив Йорама (2 Цар. 9:27-28), Ахазію, юдейського царя (2 Цар. 9:27-28), 42 родичів Ахазії (2 Цар. 10:12-14) і декількох прихильників культу Ваала (2 Цар. 10:18-28). Хоча вбивство послідовників Ваала й узгоджувалося з волею Господа (див. 1 Цар. 18:40), нападаючи на дім Давида, Єгу перетнув дозволену межу. Незважаючи на той факт, що вбивство Ахазії можна назвати Божим провидінням (2 Хр. 22:7), воно не мало прямого стосунку до вказівок Господа. І ця неповага до Божих настанов виявилася також в іншому (див. 2 Цар. 10:29-31). Отож, текст Ос. 1:4 стосується, вочевидь, вбивства Ахазії та його родичів. Хоча насправді вони загинули не в Єзреелі (див. 2 Цар. 9:27; 10:12-14), та мали прямий стосунок до різанини в цьому місці.

Дане пророцтво здійснилося у 752 році до н.е., коли Шаллум вбив Захарію, четвертого нащадка Єгу, щоб зайняти престол царя у Північному царстві (2 Цар. 15:10), і тим самим назавжди поклав кінець династії Єгу.

1:5.  Бог сказав Осії, що загибель династії Єгу супроводжуватиметься падінням Північного царства. Поетично змальовуючи акт правосуддя, Господь сказав, що зламає «лук Ізраїля в Єзреел-долині», місце гріха Єгу. Таке ламання стріли символізує знищення військової потуги ізраїльтян (див. 1 Сам. 2:4; Пс. 46:9; Єр. 49:35).

Загалом це пророцтво здійснилося у 734-722 роках до н.е., коли ассирійці розгромили ізраїльтян та зробили Ізраїль провінцією своєї великої імперії (2 Цар. 15:29; 17:3-5). Саму ж долину Єзреел у 733 році до н.е. захопив, вочевидь, Тіглатпілесар ІІІ. Ця долина, яка була місцем великої військової перемоги під проводом Гедеона (Суд. 6:33; 7), знову стала символом національної ганьби й поразки, як колись після смерті Саула (1 Сам. 29:1, 11; 31).

б. Непомилувана (1:6-7)

1:6.  Друга дитина отримала ймення «Непомилувана», яке засвідчувало, що впродовж якогось часу Господь не буде «більше милувати дому Ізраїля». Дієслово рахам , від якого походить слово «помилувана», позначає співчуття, як-от матері чи батька до дитини (див. 1 Цар. 3:26; Пс. 103:13; Іс. 49:15) або чоловіка до свого молодшого брата (див. Бут. 43:30). На горі Синай Господь назвав Себе (Вих. 34:6) «Бог милосердний» ( ’ел рахум ), який готовий пробачити зло (Вих. 34:6). Однак, незважаючи на Його милосердну вдачу, приходить час, коли Він «не залишає нічого без кари» (Вих. 34:7). Саме такий час настав для Північного царства.

1:7.  Та все ж промені Божого милосердя пробиваються крізь морок майбутнього покарання. Дім «Юди», Південне царство, на відміну від Ізраїлю, зазнає Господньої милості і спасеться від ассирійців. Однак цей порятунок не буде здобуто «ні луком, ні мечем, ні війною, ні кіньми, ні їздцями», тобто військовою потугою людей, а завдяки втручанню Господа. Ця обіцянка сповнилася у 701 році до н.е., коли Бог дивовижним чином знищив 185 000 воїнів могутнього ассирійського війська всього за одну ніч і тим самим поклав кінець їхній військовій кампанії супроти дому Юди (2 Цар. 19:32-36).

в. Не-Мій-Народ (1:8-9)

1:8-9.  Третю дитину, «сина», назвали «Не-Мій-Народ». Колись, озвучуючи завіт, Бог заявив: «Я ходитиму проміж вас і буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26:12; див. Вих. 6:7; Втор. 26:17-18). Однак тепер Він мав намір розірвати з ними ці стосунки. Остання фраза «а Я – не ваш» дослівно звучить як «а Я [є] не Я - Є ( ’ехиех ) для вас». Цей вислів, вочевидь, зумисне наштовхує на згадку про слова, які Бог колись промовив до Мойсея: «Я ( ’ехиех ) той, хто є ( ’ехиех ). І додав: Так промовиш до синів Ізраїля: ,,Я - Є ( ’ехиех ) післав мене до вас» (Вих. 3:14). «Я - Є», яке тісно пов’язане з божественним ймення Ягве, вказує на Бога як завітного Господа ізраїльтян, який наглядає за Своїм народом і спасає його (див. Вих. 3:16-17). Однак через хлопця на ймення «Не-Мій-Народ» Господь проголосив, що Ізраїль більше не матиме Його особливої спасенної присутності.

3. ОБЕРНЕНИЙ СИМВОЛІЗМ (2:1-2:3)

Змінюючи дивовижним чином Свій настрій, Господь заявив, що одного дня негативні наслідки покарання все ж буде усунуто. Він пообіцяв, що колись настане таки час рясних благословень і відновлення завітних стосунків та національної єдності.

2:1.  Незважаючи на загибель Північного царства (вірші 4-5), «синів Ізраїлевих» знову «буде числом стільки, як піску морського», адже саме це Господь пообіцяв колись Авраамові (Бут. 22:17; 32:12). І в тому місці, де Ізраїль чув слова «Ви – не народ Мій» (див. Ос. 1:9), їх називатимуть дітьми «Бога живого». Слово «діти» вказує на відновлення завітних стосунків ізраїльтян із Богом з огляду на використаний у тексті образ сім’ї (див. 2:3-7). В ІсНав. 3:10 також ідеться про «Бога живого», а саме у стосунку до могутньої присутності Господа серед ізраїльтян під час Завоювання ними обіцяної землі. Отож, у майбутньому ізраїльтяни знову володітимуть усіма перевагами стосунків із живим Богом, коли ще раз займуть свою землю.

2:2.  Коли настане час національного відродження, два царства («сини Юди й сини Ізраїля»), які розділилися ще за часів правління сина Соломона Ровоама (1 Цар. 12), «зберуться докупи і настановлять над собою Одного головою» (див. Єз. 37:22), досконалого Правителя з роду Давида у тисячолітньому царстві (див. Ос. 3:5; Іс. 9:6-7; Ам. 9:11; Міх. 5:2). Тоді й сповниться обіцянка, яку Бог колись дав Давидові, про вічний престол (див. 2 Сам. 7:11б-16).

Окрім того, об’єднаний народ вийде «з краю». Тут може йтися про повернення з вигнання, а саме з Єгипту (див. Ос. 2:17), який слугує символічним позначенням майбутнього місця або майбутніх місць полону ізраїльтян (див. 8:13; 9:3, 6; 11:5; Втор. 28:68). Однак слово «край» ( ’ерес ) деінде у Книзі Осії стосується або ізраїльської землі (див. Ос. 1:2; 2:20, 25; 4:1, 3), або буквально поверхні землі (див. 2:23-24; 6:3). Коли ж в Ос. йдеться про Єгипетську землю, то вона саме так і називається (2:17; 7:11, 16; 8:13; 9:3, 6; 11:1, 5, 11; 12:2, 10, 14; 13:4). Тому тут, скоріш за все, ізраїльтяни порівнюються з рослиною, яка росте з землі. Слово «краю» може стосуватися землі (як щойно зазначалося), оскільки деінде слово «вийдуть» (‘ алах ) описує проростання рослин з ґрунту (див. «ростиме» у Втор. 29:22). Наступний контекст також свідчить на користь даної думки. Як сказано в Ос. 2:25, Господь пообіцяв, що засіє («засію», зара ‘, те саме слово використовується в назві Єзреел) ізраїльський народ на цій землі (див. 2:24, де з’являється назва Єзреел, «Бог засіває»). А оскільки засіватиме Сам Бог, то Ізраїль ростиме швидко і рясно.

Фраза «день Єзреела» стосується, вочевидь, часів, коли Бог засіє Свій народ на їхній землі. Якщо це й справді так, тоді тут буквальне значення назви Єзреел («Бог засіває») виходить на передній план. Цілком можливо, що у даному вірші міститься посилання й на перемогу Гедеона над мідіянами в долині Єзреел (Суд. 7). Майбутній день відродження ізраїльського народу буде супроводжуватися великою військовою перемогою, як-от Гедеона (див. Іс. 9:4-7; див. також Іс. 41:8-16; Ам. 9:11-12; Йоіл. 3:9-17). Хто протистоятиме теократичному правлінню Господа в особі Месії-Царя, того покарають (див. Одкр. 19:11-21). Отож, велич цього есхатологічного дня «Єзреела» оберне ганьбу і поразку, яких там колись зазнали ізраїльтяни з боку ассирійців (див. Ос. 1:5), на їхню славу й перемогу.

2:3.  Ці слова адресувалися окремій спільноті майбутнього відродженого ізраїльського народу (див. вірш 25) як групі дітей, які мали сказати своїм «братам» і «сестрам» (іншим ізраїльтянам), що стосунки ізраїльського народу з Господом відновлено. Господь назвав їх тут «Народ Мій» (‘ аммі ; див. 1:9) і «Помилувана» ( рухамах ; див. 1:6). Мойсей ще задовго до Осії передбачив таку зміну у ставленні Господа (Втор. 30:1-9). Описавши майбутнє вигнання ізраїльтян (Втор. 30:1), Мойсей пообіцяв, що їхнє каяття спонукає Господа змилосердитися над ними (Втор. 30:2-3, рахам ) і дозволити їм повернутися в свій край (Втор. 30:4-9). Багато років потому цей час відродження Ізраїлю передбачив і апостол Павло (Рим. 11:25-32).

Підсумовуючи вищесказане, можна з упевненістю сказати, що в Ос. 2:1-2:3 міститься дивовижне пророцтво про майбутнє відродження Ізраїлю, в якому негативні наслідки Господнього покарання будуть цілковито усунені. Народ, який зазнав поразки в Єзреелі і називався «Непомилувана» й «Не-Мій-Народ», долучиться до дня «Єзереела» та почує, як Господь скаже йому: «Народ Мій» і «Помилувана». Завітні обіцянки Авраамові (про численних потомків) і Давидові (про відвічне царювання) здійсняться, коли ізраїльтяни відповідатимуть зразкові досконалості, як це передбачив Мойсей.

Б. Відновлення через покарання (2:4-25)

Стосунки Осії з Гомер замислювалися як символічне зображення того факту, що завітний ізраїльський народ відвернувся від свого Господа (див. 1:2). У 2:4-25 Господь описав їхнє віровідступництво в деталях, порівнюючи ізраїльтян з невірною жінкою, яка «гонитиметься за коханцями своїми» (вірш 9). Тут Господь водночас і засвідчив провину ізраїльського народу, і проголосив неминучість майбутнього покарання. Однак це покарання не буде остаточним, бо Бог мав намір повернути ізраїльтян назад і відновити розірвані ними завітні стосунки. Отож, дана частина, як і попередня (1:2-2:3), поступово переходить від покарання (2:4-15) й до спасіння (2:16-25, а також част. 13).

1. ГОСПОДЬ КАРАЄ ІЗРАЇЛЬ (2:4-15)

Складовими даної частини є такі: вступні заклики (вірш 4а), спонука до каяття (вірш 4б) разом із погрозою покарання (вірші 5-6) і дві засуджуючі промови (вірші 7-9, 10-15), кожна з яких містить обвинувачення (вірші 7, 10) та виголошення карального вироку (вірші 8-9, 11-15).

а. Погроза покарання (2:4-6)

2:4.  Дана частина розпочинається із заклику Господа до виголошення офіційного обвинувачення ізраїльтянам. Завітні стосунки тут уподібнюються шлюбу, де Господь – чоловік, а Ізраїль – дружина. Діти, до яких звертається Бог (див. «вашу матір»), не обов’язково символізують якусь конкретну групу ізраїльтян. Це – риторичний засіб, який надає дійсності образній оповіді. Слово ріб , яке тут перекладено як «оскаржте», вживається як офіційне обвинувачення. Пов’язаний із цим словом іменник часто має прямий стосунок до судового процесу (див. Вих. 23:2-3, 6). В Ос. 4:1 той самий іменник перекладено як «суд». Підставою для обвинувачення слугували розірвані стосунки між завітними партнерами. Господь, промовляючи як Чоловік, якому зрадила дружина, заявив: «Вона Мені не жінка, і Я не чоловік їй». Дехто тлумачить це твердження як офіційне проголошення розлучення, що малоймовірно з огляду на поточний контекст. Головною метою Господа було налагодити стосунки, а не розірвати їх цілком (див. 2:4б, 8-9, 16-25). Отож, дане твердження було, скоріш, визнанням того факту, що «їхні стосунки вже не дійсні» (Derek Kidner, Love to the Loveless , p. 27). Своєю невірністю дружина Господа порушила цілісність стосунків зі своїм Чоловіком.

Однак, замість того, щоб згідно зі Своїм цілковито законним правом вимагати, аби Його невірну дружину стратили (див. Лев. 20:10; Втор. 22:22), Господь озвучив заклик до каяття, спонукаючи ізраїльський народ покинути «свої перелюбства» (Ос. 2:4б).

2:5.  Заклик Господа до каяття (вірш 4б) тут підсилено погрозою суворого покарання, яка містить три окремі перестороги, адресовані Ізраїлю (у віршах 5-6 фраза «зроблю її» зустрічається аж тричі). По-перше, Господь сказав, що роздягне «її догола» і тим самим зробить її об’єктом ганьби та глузувань (див. вірш 12; Єз. 16:35-43). Дане покарання відповідає вчиненому злочину. Вона оголювалася перед своїми коханцями, тож тепер оголиться перед усіма. Саме це, вочевидь, передувало безпосередній страті особи, яка вчинила перелюб (див. Єз. 16:38-40).

По-друге, Господь пообіцяв зробити «її, немов пустиню», позбавлену води (див. «Я спрагою її заморю») і неспроможну давати чи підтримувати життя. Уся її родючість зникне. Що ж, таке покарання також відповідало вчиненому злочину. Вступивши у незаконні статеві стосунки, вона стане безплідною.

2:6.  Третя пересторога стосувалася зречення «дітей», які народилися від цієї жінки. А все тому, що вони були «блудницькі діти». Дана фраза може означати, що вони з’явилися на світ внаслідок незаконних статевих стосунків їхньої матері, хоча цей вислів, скоріш за все, просто вказує на те, що ці діти були осоромлені поведінкою своєї матері (див. вірш 7 і коментарі до 1:2). Та як би там не було, Господь заявив, що не буде їх «милувати» ( рахам ; див. 1:6-8; 2:3), тобто не визнаватиме Своїми, через що вони стануть сиротами. В такий спосіб ніщо не нагадуватиме про стосунки з їхньою матір’ю.

Суворе покарання, про яке йдеться у віршах 5-6, наче вказує на цілковите розірвання шлюбу. Невірну дружину стратять, а від її дітей відречуться. Однак контекст чітко вказує на те, що цього не трапиться. Те саме відхилення від правил зустрічається і в Єз. 16, де Бог обіцяє спершу покарати зрадливих ізраїльтян (Єз. 16:35-42), а потім відновити союз із ними (Єз. 16:59-63). Вочевидь, така різкість у висловлюваннях була необхідною, щоб підкреслити суворість покарання, але не засвідчити цілковите розірвання стосунків Господа з Ізраїлем.

б. Здійснення покарання (2:7-15)

Покарання Господа відразу замислювалося як спонука до майбутнього відродження ізраїльської нації, а не як засіб покласти край Його стосункам з Ізраїлем. Перш за все необхідно було позбавити ізраїльтян їхніх лжебогів, а також процвітання, яке хибно вважалося їхнім даром.

(1) Позбавлення ізраїльтян їхніх лжебогів.   2:7-9.  У вірші 7 дуже яскраво змальовується невірність ізраїльтян. Дружина Господа (Ізраїль) сама ходила «за коханцями» (ваалами) своїми (див. вірші 15, 19; 11:2), бо вірила, що вони дають їй харчі («хліб і воду»), захист («вовну й льон»; див. 2:11) і задоволення («олію й напої»). У відповідь на це Господь заявив, що невдовзі усуне всі можливі підступи до таких коханців. Вона побачить, що всі відомі їй стежки до них поросли «глодами» й загороджені мурами (вірш 8). Її шалені спроби віднайти своїх коханців зазнають невдачі (вірш 9а). Тому зрештою вона вирішить повернутися до свого «Чоловіка», Господа, і тим самим стане на стежку відновлення й відродження. Таке образне покарання, вочевидь, засвідчує, що в дійсності ізраїльтяни зазнають посухи, вторгнення чужинців та вигнання (див. вірші 11, 13-14; Лев. 26:18-22).

(2) Позбавлення ізраїльтян Господніх благословень (2:10-15). 2:10.  Провина ізраїльтян власне й стала основою для їх покарання. Вони не визнавали Господа Джерелом своїх благ (родючості й достатку), а замість цього використовували дароване Ним золото і срібло, щоб наробити «собі ваалів» (див. 8:4; 13:2), бо вважали, що саме цей ханаанський бог (Ваал) дає їм сільськогосподарське («хліб, молоде вино й свіжу олію») й економічне процвітання (2:7, 14-15).

Ваал був ханаанським богом, який начебто керував буревіями, а також родючістю людей та їхніх господарств. У ханаанській поемі «Епос про Керета» дощ від Ваала ототожнюється з сільськогосподарським благословенням у вигляді зерна, хліба, вина й олії (див. J.C.L. Gibson, Canaanite Myth and Legends . Edinburgh: T. & T. Clark, 1978, p. 98). Випрошуючи це у Ваала, ізраїльтяни порушували першу з Десяти заповідей (див. Вих. 20:3; Втор. 5:7), зрікаючись одного з основних принципів Закону Мойсея. Мойсей навчав, що це Господь дає зерно, вино й олію (Втор. 7:13; 11:14). Кожен ізраїльтянин, приносячи свої первоплоди під час свята врожаю, мав повторити у присутності священника такі слова: «Тож оце тепер я приношу первоплоди землі, що Ти, Господи, дав їх мені» (Втор. 26:10).

2:11а.  З огляду на таку зрадливість ізраїльтян Господь сказав, що забере у них сільськогосподарські дари («хліб» і «молоде вино») та залишить їх у злиднях. Згідно з Законом Мойсея сільськогосподарський добробут залежав від відданості ізраїльтян Господеві. За послух завітним постановам вони б отримали Господні благословення у вигляді щедрого врожаю, численних нащадків та безпеки (див. Лев. 26:3-13; Втор. 28:1-14). Однак за непослух на них чекала посуха, чума, війна, смерть та вигнання (Лев. 26:14-39; Втор. 28:15-68). Отож, текст вірша 2:11 розкриває Господній задум наслати завітні прокляття на ізраїльтян. Посуха, хвороби рослин, нашестя комах і вторгнення ворожих військ знищать урожай землі (див. Втор. 28:51; Йоіл. 1:4-12; Ам. 4:6-9; 7:1).

2:11б-12.  Образне зображення Ізраїлю як дружини Господа продовжується й у цих віршах. Без вовни і льону (див. вірш 7), які використовувалися для виготовлення одежі (Лев. 13:47, 59; Втор. 22:11; Прип. 31:13; Єз. 44:17), вона не матиме чим прикривати «свою голизну». Позбавивши її цього, Господь відкриє «її сором». Про її ганебну поведінку дізнаються всі, адже її оголену буде виставлено «перед очима» багатьох людей (див. Ос. 2:5; Єз. 16:36-37). Слово «сором» ( наблут , яке у СЗ міститься лиш тут) має стосунок до очевидного порушення завіту, яке ганьбить усю спільноту ізраїльтян. Споріднене з цим слово н е балах використовується у стосунку до гріха Ахана (ІсНав. 7:15), а також різноманітних статевих злочинів, в тому числі розпусти (Втор. 22:21), кровозмішення (2 Сам. 13:12), зґвалтування (Суд. 19:23; 20:6) та перелюбу (Єр. 29:23). Під час такого виставляння напоказ оголеної зрадливої жінки (Ізраїлю) її коханці будуть змушені безпомічно стояти поруч, не маючи жодної змоги порятувати її від могутніх лещат Господа. Ось тоді вона й побачить, що Господь – Всемогутній, а її коханці – слабкі (або ж байдужі).

2:13.  Майбутнє покарання також матиме вигляд скасування всіх радісних ізраїльських свят, серед яких будуть і великі щорічні свята (Вих. 23:14-17), і святкування приходу нового місяця (тобто пожертв з нагоди нового місяця; Чис. 10:10, 28:11-15), і щотижневі суботи. Адже всі ці свята були осквернені поклонінням Ваалові (див. Ос. 2:15) та більше не тішили Господа.

2:14-15.  У віршах 14-15 знову повторюються теми віршів 7-11. Приводячи завітні прокляття в дію, Господь знищить врожай («виноградні лози й смоківниці»; див. Втор. 28:38-42; Йоіл. 1:7; Ам. 4:9), який ізраїльтяни помилково вважали дарунком лжебогів за віддане служіння (див. Ос. 9:1; Міх. 1:7). Виноградники перетворяться «на ліс; звір польовий буде їх жерти», що стане наслідком різкого зниження кількості тутешнього населення, яке супроводжуватиме військову поразку ізраїльтян та їхнє вигнання (див. Пс. 80:12-13; Іс. 5:5-6; 7:23-25; 1769; 32:9-14; Міх. 3:12).

Кадивши ваалам, дружина Господа (Ізраїль) намагалася звабити своїх коханців (див. Ос. 2:7). Хоча сережки й намисто у відповідному контексті є джерелами втіхи та ознаками заможності (див. Прип. 25:12; Єз. 16:12-14), тут вони символізують спроби зрадливої жінки привабити коханців. Той факт, що у даному контексті слово «ваалів» використано у формі множини (див. також Ос. 2:19; 11:2; Суд. 2:1 [див. коментарі там]; 1 Сам. 7:4; Єр. 2:23; 9:14), вочевидь, вказує на наявність різних місцевих бовванів на честь одного ханаанського божества, які були розкидані по всій ізраїльській землі (див. 13:1-2). Велика кількість бовванів власне й давала змогу порівняти їх з численними коханцями (див. James Luther Mays, Hosea: A Commentary , p. 43).

В останньому твердженні даної частини (2:4-15) підсумовується головний гріх ізраїльтян, який власне і є причиною майбутнього покарання: вони забули ( саках ) Господа. Це дієслово не має стосунку до втрати пам’яті чи якихось знань. Воно характеризує відмову визнавати доброту та владу Господа (див. 8:14; 13:6). Мойсей неодноразово закликав ізраїльтян не забувати про милосердні Господні діла (Втор. 4:9; 8:11) і про вимогу Бога поклонятися Йому одному (Втор. 4:23; 6:12; 8:19; див. 2 Цар. 17:38). Однак, як і передбачав Мойсей (див. Втор. 31:27-29 і Втор. 32:18), ізраїльтяни впродовж всього свого існування і Господа забували, і лжебогам поклонялися (див. Суд. 3:7; 1 Сам. 12:9-10; Пс. 78:9-11; Єр. 23:27).

2. ГОСПОДЬ ВІДНОВЛЮЄ ІЗРАЇЛЬ (2:16-25)

Привівши Ізраїль до стану, близького до відчаю, через що той знову почне шукати Господа (див. вірш 9), Він, як Сам сказав, зробить усе, щоб його відновити. Позитивні зміни, які відбудуться в серцях ізраїльтян, приведуть до відновлення Господнього завіту і благословень.

а. Відновлена любов (2:16-17)

У цих віршах Господь описав, як виявлятиме Свою любов до ізраїльтян та їхню майбутню позитивну відповідь на це.

2:16.  Господь пообіцяв зробити перший крок до примирення зі Своєю зрадливою дружиною і, заманивши її «у пустиню, … їй до серця промовляти». Слово «промовляти» у даному випадку має стосунок до ніжної, навіть спокусливої, розмови. Деінде це слово використовується в ситуації, коли чоловік спокушає незайману дівчину (Вих. 22:16) й коли коханка намагається вивідати у чоловіка (Самсона) таємницю (Суд. 14:15; 16:5). Господь сказав, що Він заведе її «у пустиню», де вона буде цілковито відрізана від усіх своїх колишніх коханців і зможе зосередитися виключно на Ньому. Згадка про пустелю наштовхує на спомин про 40 років блукань ізраїльтян пустелею після Виходу. Іноді даний факт змальовується як час, коли ізраїльтяни в особливий спосіб відчували на собі турботу Господа (див. Ос. 13:5) й у відповідь любили Його щиро та віддано, як наречена (Єр. 2:2-3). Спогад про пустелю також показує, що в даній частині тема пустелі використовується у цілковито протилежному значенні. Хоча в Ос. 2:5 Господь погрожував, що зробить Свою дружину (Ізраїль) пустелею, у вірші 16 саме пустеля стає місцем Його романтичної розмови з нею. Там Він буде «їй до серця промовляти» (див. Іс. 40:2). Ця давньоєврейська ідіома стосується ніжних, підбадьорюючих слів, які чоловік промовляє своїй коханій нареченій (див. Бут. 34:3; Рут. 2:13). Як зазначає Мейс, присутній тут сміливий антропоморфізм просто «вражає», зокрема з огляду на загальне небажання авторів біблійних книг «говорити про Бога у будь-якому сексуальному контексті». Він додає: «Саме у цьому сміливому описі виявляється пристрасть Бога – пристрасть, яка спонукає без вагань іти на будь-які поступки чи відмовитися від будь-яких задуманих дій на користь обраної коханої» (див. James Luther Mays, Hosea , p. 44-5).

2:17.  Коли Господь виведе ізраїльтян із пустелі та знову поведе в обіцяну землю, то поверне їм «виноградники». Слово «ізвідти» можна невірно розтлумачити як вказівку на те, що ці виноградники ростимуть у пустелі, де блукатимуть ізраїльтяни. Однак це трапиться в самому Ізраїлі (див. вірші 24-25; Втор. 30:4-5; Ам. 9:13-15), а не в пустелі. Коли ізраїльтяни ввійдуть у свій край, то знову пройдуть «Ахор-долину» (досл., «долину Труднощів»), місце мерзенного гріха Ахана, який наразив на небезпеку успіх всього Завоювання (ІсНав. 7). Однак цього разу та долина символізуватиме настання кращих часів, «як надії двері», що ведуть до повернення на свої колишні володіння (див. Іс. 65:10). Труднощі як наслідки зрадливості ізраїльтян зникнуть, і вони чинитимуть «там так, як за днів» відразу після Виходу (див. Єр. 2:2). Цілком очевидно, що часи після Виходу тут ідеалізуються, що стає зрозуміло навіть після поверхневого ознайомлення з книгами Вихід і Числа.

б. Відновлений шлюб (2:18-22)

2:18-19.  «Того часу», коли ізраїльтяни повернуться на свою землю, вони визнають свого Господа. Колись зрадлива дружина (Ізраїль) зватиме Його тепер: «Мій чоловіче (’ ісі )», а не «мій Ваале ( ба‘ алі , «мій Пане»)!» Загалом, ці два давньоєврейські слова є синонімами. Вони поперемінно вживаються в 2 Сам. 11:26: «Довідавшись жінка Урії, що її чоловік (’ іс ) Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа ( ба‘ал ; НАСБ; див. Втор. 24:3-4)». Однак слово ба‘ал  також слугувало нагадуванням про те, що колись ізраїльтяни поклонялися Ваалові. Тому Бог заборонить його вживати, й ізраїльтяни більше не будуть називати «імена ваалів» (див. Ос. 2:15; 11:2).

2:20.  Повернення ізраїльтян на свою землю буде проходити «безпечно». Господь укладе «умову» між народом і царством тварин. Дикі звірі, які завдали чимало шкоди й спустошили виноградники та смоківниці (вірш 14; див. Лев. 26:22), більше не будуть ворожими ізраїльтянам (див. Єз. 34:25). Ісая також говорив про те, що у тисячолітньому царстві Христа між людьми і тваринами пануватиме мир та злагода (Іс. 11:6-8; 65:25). Окрім того, Господь зробить так, аби війни («лук, меч»; див. Ос. 1:7) зникли «з землі» ізраїльтян. Тож ізраїльський народ житиме там у безпеці і не боятиметься загрози вторгнень з боку чужоземців. Це все власне й показує, як саме колишнє покарання (див. 1:5) обернеться на завітне благословення (див. Лев. 26:5-6, де використано ті ж слова: «лежати» і «безпечно»).

2:21-22.  Відновлення шлюбу Господа з Ізраїлем описується тут словами, характерними для офіційних заручин. Кіднер зазначає, що слово «заручу» ознаменовує «новий початок, в якому почуття палають як уперше, а не просте залагодження розбіжностей» (Derek Kidner, Love to the Loveless , p. 34). Все буде так, наче Господь та Ізраїль повернулися до часів активних залицянь. Заручини у стародавньому Ізраїлі були значно більш зобов’язуючими, аніж заручини у сучасному західному світі. Згідно з Законом до зарученої пари ставилися так, наче вони вже були одружені (Втор. 20:7; 22:23-24). Під час заручин чоловік мав заплатити викуп за свою наречену, чим засвідчував укладення відповідної угоди (див. 2 Сам. 3:14). Викупом Господа буде справедливість, право, ласкавість, любов і вірність. Саме ці риси характеризуватимуть Його стосунки з Ізраїлем, які більше ніколи і ніхто не розірве (див. Ос. 2:21).

Фраза «в справедливості ( седек ) й у праві ( міспат )» стосується тут справедливого розгляду судової справи супроти ізраїльтян, коли вони в тому числі отримають виправдання через спасіння. Слова «в ласкавості» ( рахамім , споріднене зі словом рахам , яке зустрічається в 1:6-7; 2:3, 6) вказують на ніжні почуття, які спонукають на ласкаві вчинки. Фраза «у любові» ( хесед ) передбачає непохитну відданість, як вимагають того ці стосунки, а слова «в вірності» (‘ емунах ) закликають до надійності та повсякчасної чесності.

У відповідь на любов, яку Бог виллє на них, ізраїльтяни визнають свого Господа («й ти Господа спізнаєш»). Всупереч колишній схильності все забувати (див. вірш 15) вони засвідчать Його Всевишність, виявляючи повну відданість Йому. Слово «спізнаєш» ( иада ‘, «знати») часто зустрічається у значенні «визнаєш». Для прикладу, Господь визнавав (досл., «знаю») особливі стосунки ізраїльтян із Ним (див. Ам. 3:2, БКЯ). У відповідь ізраїльтяни мали визнати Його своїм Господом (див. Ос. 13:4). Давньоєврейський текст оригіналу вказує також на те, що таке визнання було не лише ментальним сприйняттям. Воно передбачало й дію (див. Єр. 22:16). У випадку з ізраїльтянами воно стосувалося послуху Господнім заповідям (див. Ос. 8:1-2). В майбутньому всі ізраїльтяни «знатимуть» Господа, бо, як написав Єремія, Він вкладе Свій «Закон … у їхнє нутро» і напише «його у них на серці» (Єр. 31:33). Це і є обіцянка Нового Завіту (Єр. 31:31-34), яка цілком узгоджується з поняттям нового шлюбу, змальованого в Ос. 2:21-22.

в. Відновлене благословення (2:23-25)

2:23-24.  Тут дещо ширше розповідається про відновлення родючості землі як благословення, про яке коротко йшлося у вірші 17. Оскільки природа в цих віршах персоніфікована, вона могла звертатися з проханням й отримувати відповідь. Єзреел (тут ізраїльський народ) звернеться з проханням до збіжжя, вина «й олії». «Вони» у свою чергу звернуться до землі, з якої вийшли. «Земля» тоді звернеться до неба, джерела дощу, який робить землю родючою. Далі небо звернеться до Господа – Того, Хто верховним чином керує усім, і в тому числі врожаєм. І тоді Господь відповість, зіславши на землю дощ, необхідний для щедрого врожаю.

2:25.  Тут Господь Сам змальовується як Той, Хто обробляє землю. В даному випадку Він засіє ізраїльтян «у краю» (див. коментарі до 1:2), де вони ростимуть під Його турботливою опікою. Народ, який називався Непомилувана (див. 1:6) і Не-Мій-Народ (див. 1:9), буде помилувано і назветься Його народом. Ізраїльтяни тоді визнають, що Він, а не Ваал, їхній «Бог». Даний уривок подібний на 2:1-2:3, де також присутній обернений символізм власних імен.

Текст Ос. 2:25, як і 1:10, процитовано в Рим. 9:25-26 та Пт. 2:10. Павло процитував ці уривки з Книги Осії, щоб наголосити на тому факті, що в Добу Церкви навернуться і юдеї, і язичники (див. Рим. 9:24). Однак це зовсім не означає, що він прирівнював язичників до ізраїльтян та розглядав навернення язичників як безпосереднє здійснення пророцтва Осії. Павло цілком зрозуміло навчав, що ізраїльський народ також отримає спасіння (Рим. 11), а з пророцтва Осії він лише виокремив принцип про Божі милосердні діяння (див. F.F. Bruce, The Epistle of Paul to the Romans . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1963, p. 196).

Згідно з Ос. Бог милостиво відновить стосунки зі Своїм народом, від якого колись відрікся. Павло відзначив той самий зразок поведінки Бога у стосунку до язичників. Отож, в 9:25, цитуючи Ос. 2:25, Павло мав на увазі язичників, але не змінював тлумачення вірша (див. коментарі до Рим. 9:24-26). Подібним чином і Петро (1 Пт. 2:10) побачив, що мову пророцтва Осії можна застосувати до віруючих людей Нового Завіту, які з Божого милосердя прийшли до Нього (див. 1 Пт. 1:3).

В. Відновлення шлюбу Осії (част. 3)

Як власний приклад Осії та його невірної жінки змальовував відречення ізраїльтян від Господа, так і відновлення шлюбу з нею засвідчувало, що насправді Господь любить Свій народ і зрештою відновить стосунки з Ізраїлем.

1. БОЖИЙ НАКАЗ (3:1)

3:1.  Господь наказав Осії полюбити свою зрадливу «жінку» ще раз. Цей милосердний вчинок мав показати, що Бог дуже любить ( ’ахабах ) ізраїльтян, незважаючи на їх надзвичайну невірність. А вони, замість того, щоб полюбити Господа у відповідь, зверталися «до інших богів» і любили ( ’ахаб ) «печива виноградні», які, вочевидь, споживали під час свят, що ототожнювалися з поклонінням Ваалові. Скоріш за все, це печиво було подібне на медяники, які підносилися богині Астарті (див. Єр. 7:18; 44:19).

2. ПОСЛУХ ОСІЇ (3:2-3)

3:2.  Осія покірно виконав наказ Господа (див. 1:3). Він «купив собі її» за доволі великою ціною. «Хомер … й пів хомера ячменю» разом, вочевидь, дорівнювали п’ятнадцяти шеклям (Wolff, Hosea , p. 61). Отож, ця платня укупі з п’ятнадцятьма срібняками складала вже 30 шеклів, що було вартістю раба (див. Вих. 21:32).

Обставини, за яких відбувалася дана купівля, невідомі. Також немає відомостей щодо того, чи Осія був офіційно розлучений з Гомер. На той момент вона могла вже стати храмовою повією або, цілком імовірно, законною власністю того, хто взяв її собі як наложницю або винайняв як блудницю. Фраза «яку любить її друг» (Ос. 3:1), вочевидь, і справді вказує на те, що тоді вона вже належала іншому. Однак слово «друг» ( реа ‘) може стосуватися самого Осії, а не її коханця (див. Єр. 3:20). Наступне твердження про любов Господа до ізраїльтян свідчить на користь цієї думки. В такому випадку дану фразу можна перекласти так: «Полюби жінку, яку любить її чоловік, хоча й перелюбку» (Ос. 3:1, НАСБ).

3:3.  Отримавши Гомер у свою законну власність, Осія повідомив їй, що її блудуванням настав кінець. Вона залишатиметься з  ним удома, де буде ізольована від усіх можливих коханців. Значення останньої фрази вірша 3 є незрозумілим. Слова «таким же й я буду до тебе» можна розуміти як те, що тепер обидва партнери цілковито присвячуватимуть себе лише один одному (НМВ), або ж що тепер Осія впродовж доволі довгого періоду часу буде утримуватися від статевих стосунків із нею (НАБ).

3. ТЛУМАЧЕННЯ НАВЕДЕНОГО ПРИКЛАДУ (3:4-5)

3:4.  Довгий період ізоляції Гомер замислювався як приклад того, що станеться з ізраїльтянами далі, а саме що вони підуть у вигнання і тим самим будуть відокремлені від своїх мерзенних бовванів та практик (див. 2:8-9). Відсутність «царя» і «князя» вказувала на втрату національного суверенітету. Усунення жертв та пам’ятників означало, що тепер вони не зможуть проводити свої релігійні обряди. Загалом жертви, приносити які наказав Сам Господь, були цілком законним аспектом поклоніння, однак лише тоді, коли підносилися зі щирим поклонінням і виключно Богові. В Ізраїлі ж ці жертви були осквернені тим, що ототожнювалися з поклонінням Ваалові (див. 4:19) та неспромогою людей виконувати те, «що найважливіше в Законі» (Мт. 23:23; див. Ос. 6:6; 8:11-13). Слово массебах  («пам’ятника») в дослівному перекладі звучить як «священний камінь», а такі камені також були цілком законним елементом поклоніння патріархів (див. Бут. 28:18, 22; 31:13). Однак з огляду на ототожнення цих каменів з релігією язичників ізраїльтянам було заборонено використовувати їх після того, як вони ввійшли у Ханаан (Лев. 26:1; Втор. 16:22). Та ізраїльтяни, прямо порушуючи цю завітну постанову, спорудили собі такі пам’ятники для поклоніння Ваалові (2 Цар. 3:2; 10:26-27; 17:10; Ос. 10:1; Міх. 5:13).

Ефод і терафи мають стосунок до ворожіння. В даному контексті ефод не був частиною одежі, яку носив священник, а лише культовим об’єктом (див. Суд. 8:27 і Roland de Vaux, Ancient Israel . 2 vols. New York: McGraw-Hill, 1965, 2:350). Ідоли (терафи, т е рапім ) іноді зберігалися вдома (Бут. 31:19; 1 Сам. 19:13, 16) або ж у колекції засобів для ворожіння самого царя (Єз. 21:26). Господь зневажав їх (1 Сам 15:23; 2 Цар. 23:24). І ефод, і терафи також згадуються в Книзі Суддів (17:5; 18:14, 17-18, 20) як частина речей, що належали особистому священникові одного ефраїмія. Потім ці засоби для ворожіння у нього відібрали данії і використовували їх у своїй неправочинній системі поклоніння (Суд. 18:27-31).

3:5.  Після періоду ізоляції ізраїльтяни розкаються «й шукатимуть Господа», а не лжебогів (2:7; 5:15; див. Стор. 4:29). Ізраїльтяни також визнають владу «Давида» та його потомків, якої зреклися в часи Єровоама І (див. 1 Цар. 12). Вони тоді, «тремтівши (у позитивному значенні цього слова), прийдуть до Господа й до Його доброти (благословень)». У минулому ізраїльський народ прийняв Господні дари як належне й зухвало відвернувся від Його заповідей (див. Ос. 13:6; Втор. 8:10-18). Під словом «доброти» автор мав на увазі багатство та щедрий врожай (див. Втор. 6:11; Іс. 1:19; Єр. 2:7; 31:12, 14, де міститься те саме слово туб ). Заключна фраза «наприкінці днів» використовувалася пророками восьмого століття до н.е. як вислів, що характеризує часи відродження ізраїльського народу, як і передбачав Мойсей (Іс. 2:2; Міх. 4:1; див. Втор. 4:30, «при кінці днів»).    

 

ІІІ. Послання Осії: Боже покарання й відродження Ізраїлю (част. 4-14)

Далі в пророцтві Осії знову розглядається послання перших трьох частин, але значно ширше. Хоча тут зроблено наголос на провині ізраїльтян та їхньому майбутньому покаранні, кожен з трьох великих розділів (4:1-6:3; 6:4-11:11; 12:1-14:10) завершується позитивно, а саме згадкою про майбутнє відродження Ізраїлю (див. підрозділ «Мета й послання» у Вступі ).

А. Справа Господа супроти Ізраїлю (4:1-6:3)

Перший циклічний перехід від покарання й до спасіння складається з трьох частин. У част. 4 в центрі уваги гріхи Північного царства. В 5:1-15а окреслено провину всього ізраїльського народу (в тому числі юдеїв) й озвучено, яким буде покарання. У 5:15б-6:3 мова йде про майбутнє каяття ізраїльтян.

1. ВИКРИТТЯ ПРОВИНИ ІЗРАЇЛЮ (част. 4)

Провина Північного царства є головною темою цієї вступної засуджуючої промови. Бог був розчарований і самим народом, і його очільниками (пророками, правителями й, особливо, священниками). Проте, хоча більшість віршів мають форму обвинувачення, пересторога про майбутнє покарання також з’являється тут (див. вірші 6-10).

а. Порушення завіту (4:1-3)

4:1-2.  Осія розпочав дану частину з обвинувачення («суд», ріб ; див. 2:4; 12:3) ізраїльського народу в порушенні завіту. Ізраїльтяни були позбавлені рис, які мусили характеризувати життя в межах Божого завіту. Вони не мали ані «правди, ані милосердя ( хесед ; див. 2:21)» і не визнавали Бога своїм завітним Господом. (Фраза «ні знання» є перекладом до слова да‘ат , яке споріднене з иада‘ , «знати»; див. коментарі до 2:22.) Замість цього вони зухвало порушували Десять заповідей, в яких коротко викладено уявлення Бога про досконале ізраїльське суспільство. Далі конкретно озвучено порушення п’яти з Десяти заповідей: «Невірні клятьби, брехні (див. 7:1; 12:2), душогубства, крадіж та перелюби» (3, 9, 6, 8 та 7 заповіді, і саме в такому порядку). Фраза «невірні клятьби» не стосується вульгарної мови, а виголошення проклять у чийсь бік (див. Іов. 31:30). Й оскільки в таких прокльонах часто використовували ймення Бога, то одночасно відбувалося порушення й третьої заповіді, якщо такий проклін не можна було виправдати (Вих. 20:7; Втор. 5:11; щодо прикладу виправданого прокльону з використанням імені Господа див. Чис. 5:19-23).

4:3.  Через гріховність ізраїльтян «край» зазнає великої посухи, і люди в ній загинуть. Усі дієслова, використані у даному вірші, слід перекладати у майбутньому часі (див. Ос. 2:11, 14). Посуха була одним із проклять, передбачених в Законі за порушення завіту (див. Лев. 26:19; Втор. 28:23-24).

б. Провина священників (4:4-11а)

Священники, про яких іде мова в цих віршах, також грішили, як і звичайні ізраїльтяни, а тому й вони не уникнуть покарання.

4:4.  Далі знову йдеться про провину народу. У перших двох строфах даного вірша озвучено заборону або проведення судових процесів між людьми (НМВ), або ж офіційного оскарження обвинувачень Бога (див. Mays, Hosea , p. 67). Та як би там не було, підставою для такої заборони слугувало те, що всі люди винні. Вони нагадували тих, хто безсоромно кидає виклик Богом призначеній офіційній владі серед людей (див. Втор. 17:12).

4:5а-б.  Тут йдеться про обвинувачення (вірш 4), висунуте також релігійним очільникам народу (НМВ), або про смерть релігійних лідерів (БКЯ, НАСБ). Слово «спотикатимешся» стосується їхніх духовних вад (див. 14:2, НАСБ; Іс. 3:8; Єр. 18:15; Мал. 2:8) чи ж їхнього майбутнього падіння (див. Ос. 5:5; Іс. 8:15; 28:13; 31:3; Єр. 6:21; 8:12; 20:11). Ці священники й пророки мали безпосередній стосунок до офіційно визнаних святинь та царського двору. Вони були віддані своєму людському цареві, а не Богові (див. 1 Цар. 22:6-8; Ам. 7:10-17), й грішили самодогоджанням (див. Іс. 28:7; Єр. 23:11) та жадобою (Єр. 6:13; Міх. 3:11).

4:5в-6.  Господь зазначив, що саме ці очільники несуть відповідальність за «брак знань» у людей (див. вірш 1). Священники нехтували своїм зобов’язанням навчати ізраїльтян Закону «Бога» (див. Втор. 31:9-13; 33:8-10; Мал. 2:7). Тому їх буде суворо, але й справедливо покарано. За те, що вони долучилися до духовного занепаду народу, Господь знищить їхніх матерів. Про таке незвичайне покарання також йдеться, для прикладу, в Єр. 22:26. У такий спосіб буде перервано священничий рід. За те, що вони відкидали «знання», Господь усуне їх з їхніх посад. А також за те, що священники нехтували Законом, Господь сказав, що забуде їхніх «синів». Тут, вочевидь, йдеться про те, що ці сини не успадкують посад своїх батьків (див. 1 Сам. 2:27-35). Ось так священничий рід залишиться без майбутнього.

Повторення певних дієслів у кожному циклі, коли виголошується покарання («відкинув … відкину … забув … забуду»), свідчить про те, що кожне з цих покарань відповідатиме вчиненому злочину.

4:7.  Зазвичай людина очікує, що збільшення кількості священників матиме позитивний вплив на духовний стан народу. Однак в Ізраїлі це лише збільшило гріх.

Згідно з НМВ у вірші 7б продовжується озвучення обвинувачення. В такому прочитанні, яке підтверджується певними зовнішніми свідченнями (див. НМВ, примітки), тут йдеться про те, що священники перемінили свою Славу, Господа, на ганьбу (ідолів; див. Пс. 106:20; Єр. 2:11). Однак прочитання таке, як у масоретському тексті, видається все ж кращим: «Я славу їхню переміню на ганьбу» (БКЯ, НАСБ, ВСП). Господь відбере у них пошану ( кабод , перекладене тут як «славу», бо часто передає саме це значення), яку вони отримували завдяки своїм священницьким посадам.

4:8.  Будучи жадібними, ці священники жили «з гріхів … народу», адже заохочували їх приносити лицемірні жертви, які Господь ненавидів (див. 6:6; 6:11-13), і в такий спосіб отримували частку з тих пожертв (див. Лев. 7:7-10, 28-34; Чис. 18:8-19; Втор. 18:1-5).

4:9-10а.  Оскільки священники не відрізнялися від інших людей, вони також відчують на собі наслідки завітних проклять. Незважаючи на хитрі та жадібні схеми накопичення їжі, і вони не зможуть вдовольнити свої апетити, адже через посуху їжі буде надзвичайно мало (див. 4:3; Лев. 26:26; Міх. 6:14). Їхні спроби збільшити родючість землі з допомогою культової розпусти «будуть» цілковито марними (див. Ос. 2:13б; Втор. 28:18а).

4:10б-11а.  У цих віршах підсумовується гріх священників. Вони «занедбали» Господа, порушивши Його завіт (див. Втор. 28:20; 29:25; 31:16). В НМВ останнє слово з Ос. 4:10 «вважати» об’єднане з віршем 11а, а саме зі словом «блуд». У такому випадку тут йдеться про те, що блуд замінив їм Господні заповіді, на що вказує неодноразове використання слова «вважати» ( самар ) у стосунку до Божих заповідей у Книзі Второзаконня (див. Втор. 4:2; 5:10, 29; 6:2 тощо). В оригіналі ж давньоєврейською мовою тут міститься фраза «бо занедбали на Господа вважати» (БКЯ, НАСБ). У даному випадку це твердження слід розуміти як дуже стисле, де повний його зміст звучатиме так: «Вони занедбали Господа, бо не вважали на Його заповіді».

в. Провина народу (4:11б-19)

4:11б-14.  У даних віршах обвинувачення висувається вже супроти всього народу. Чуттєві задоволення позбавили їх інших відчуттів, зокрема відібрали «розум». Вони активно брали участь в ідолопоклонницьких практиках, в тому числі ворожили (шукаючи відповіді з допомогою палиці), приносили жертви лжебогам та займалися культовою розпустою (див. 5:4). Ханаанські святині, які Мойсей звелів ізраїльтянам знищити (див. Втор. 12:2-3), знаходилися «на вершинах гір … по пагорбах …, під» тінистими деревами («дубом, … тополею та теребинтом») по всьому Північному царству (див. 2 Цар. 17:10-11). Тут багато молодих жінок («дочок») Ізраїлю брало участь у розпусних обрядах із культовими «блудницями» чоловічої статі (див. Втор. 23:17-18; 1 Цар. 14:24). Метою ж таких дій було забезпечення родючості землі та людей, втішаючи таких божеств як Ваал і Ашера своїми підношеннями і молитвами. Однак ці жіночки не зазнають якоїсь особливої кари, бо чоловіки також дуже часто ходили до цих святинь (Ос. 4:14). З огляду на таку очевидну неспромогу осягнути й застосувати найголовніші принципи завіту у своєму житті Господь зазначив: «А народ без тями (див. вірш 11) гине».

4:15.  У цьому вірші звучить застереження, адресоване юдеям, щоб «хоч» вони уникали гріхів «Ізраїлю». Це не означає, що юдеї мали звичку відвідувати культові місця Північного царства, як-от «Гілгал» (див. 9:15) і «Бет-Авен». Мейс пояснює: «Даний заклик … – це просто гіркий осуд культу …, адресований тим, хто до нього долучався» (James Luther Mays, Hosea , p. 77). Тристороння пересторога («не ходіте … не здіймайтесь … не кляніться») виступає тут риторичним засобом, який допомагає акцентувати увагу на провині ізраїльтян. Хто бодай якось ототожнювався з хибним та лицемірним поклонінням ізраїльтян, той лиш осквернював себе. Навіть Бетел (досл., «дім Бога»), місце, де Якову приснився сон (Бут. 28:10-19), став Бет-Авеном (досл., «дім гріха»; див. Ос. 10:5; Ам. 5:5) через релігійні обряди, які проводилися там (1 Цар. 12:28-30; 2 Цар. 10:29; 23:15; Ам. 4:4). Більше того, займаючись ідолопоклонством та розпустою, ізраїльтяни насмілювалися використовувати Господнє ймення у своїх клятвах. Закон велів ізраїльтянам клястися іменем Господа (Втор. 6:13; 10:20), однак вдавати відданість Господеві, служачи при цьому іншим богам, було виявом нечуваного лицемірства.

4:16.  Відмовляючись покаятися, Ізраїль відділив себе від захисту і проводу Господа. Поки цей народ діятиме, «як телиця вперта», й опиратиметься Його проводу, Бог чинитиме з ним відповідно (див. Єр. 31:18), а не як з ягням, якому дозволено вільно пастися «по лугах розлогих». Впертість має стосунок до непокірності та бунтівничої поведінки, яку Господь вважає неприйнятною (див. Втор. 21:18-21).

4:17.  Через величезну прив’язаність до ідолопоклонства («злигався з бовванами») Ізраїль залишиться сам на сам і прямуватиме до своєї загибелі. «Ефраїм», провідне плем’я у Північному царстві, яке згадується в Книзі Осії аж 36 разів, символізує тут увесь Ізраїль (див. паралелізм у 5:3, 5; також див. Іс. 7:2, 5, 8-9, 17).

4:18.  Обвинувачення завершується так, як і розпочиналося, – зі згадки про «пияцтво» та розпусту, які характеризували ізраїльський народ та його правителів (див. вірш 11). Слово «князі» в дослівному перекладі звучить як «щити», що вказує на позитивну та захисну роль, яку мали відігравати очільники народу (див. Пс. 84:9, 11; 89:18). Однак «князі» Ізраїлю були цілком іншими і кохалися «в безчесті».

4:19.  Наслідком гріховної поведінки ізраїльтян буде покарання. У першій строфі даного вірша йдеться про те, що «їх схопив вітер у свої крила», тобто невдовзі цей народ зазнає вигнання. Тоді ж усі їхні жертовники стануть для них джерелом лише розчарування та ганьби (див. 10:5-6).

2. ОЗВУЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ІЗРАЇЛЮ (5:1-14)

Північне царство залишається в центрі уваги і в цій частині. Однак Юдея, яка отримала застереження не слідувати прикладові Ізраїлю (4:15), тепер також розглядається як об’єкт Божої кари (див. 5:5, 8, 10, 13-14). Дана частина розпочинається з обвинувачення (вірші 1-5), яке далі переходить в озвучення покарання (вірші 6-15а).

5:1-2.  Хоча це обвинувачення стосується всього народу («доме Ізраїля»), тут мова йде саме про священників і царський дім (див. 4:4-10, 18). Очільники народу спонукали людей брати участь у хибному поклонінні в культових місцях, таких як Міцпа і Тавор. Чинячи так, вони «були пасткою … і сіткою» для інших (див. 7:12; Ам. 3:5). Гора Тавор знаходилася в північному Ізраїлі, приблизно за 12 миль на південний захід від Галилейського моря. Міцпа у даному контексті – це місце або в Гілеаді, або в наділі Веніямина. Якщо в Гілеаді, тоді місця, про які тут іде мова, позначають землі Північного царства на захід і на схід від річки Йордан. Якщо ж тут йдеться про Міцпу в наділі Веніямина, тоді в центрі уваги всі культові місця від півдня і до півночі. Та як би там не було, метою використання цих власних назв було показати, як ініційоване священниками лжепоклоніння охопило ввесь край.

Бунтівне священство («відступники») прогрузло «глибоко у вбивствах» своїх жертв (тут продовжується тема полювання, розпочата в Ос. 5:1б), ізраїльського народу.

Вірш 2б можна тлумачити двояко. Він стосується або майбутнього виховного покарання («Та Я провчу їх усіх»; див. НАСБ і 10:10), або минулих божественних спроб вгамувати непокірних («Та Я провчив їх усіх», БКЯ; див. Ам. 4:6-12). Та в будь-якому разі слово «провчу» ( мусар ) стосується суворого покарання, яке має спонукати до виключно правильної поведінки у майбутньому. Тому, насправді, це – вияв любові і дуже близьких стосунків (див. Прип. 3:11; 13:24; 15:5). Отож, позитивна мета Господнього покарання є очевидною (див. Ос. 2:6-7; 5:15б).

5:3-5.  Далі проголошується провина всього народу. «Ізраїль» не міг сховати свій гріх від всевідаючого Бога. Цей народ став «сплюгавлений» ( тама’ , «бути нечистим або оскверненим») через свій духовний перелюб (див. 6:10). Дане слово, вочевидь, запозичене з Чис. 5:20, 27-28, де те саме дієслово ( тама’ ) описує наслідки перелюбу для зрадливого партнера (див. Лев. 18:20, 24). Грішний Ізраїль став настільки підвладний духові «блудництва» (Ос. 5:4; див. 4:12), що виключалася будь-яка можливість їхнього каяття та визнання Господньої влади. «Гординя» народу слугувала офіційним свідченням («буде свідчити»; див. той самий вислів у 1 Сам. 12:3; 2 Сам. 1:16) його провини і, як зазначено у відомій приказці (Прип. 16:18), саме вона призвела до його падіння (див. слово «спотикнуться» в Ос. 4:5). «Юда» ж пішла шляхом Ізраїлю, тому також прямувала до погибелі.

5:6.  Господь покарає Свій народ двома способами: позбавить їх Своєї помочі і благословень (вірші 6-7, 15а), а також втягне у війну (вірші 8-14). В майбутньому ізраїльтяни будуть у відчаї «Господа шукати», жертвуючи Йому своїх овець та волів. Однак ця лицемірна обрядовість, позбавлена щирої завітної відданості, буде марною (див. 6:6; 8:11-13; Іс. 1:10-17).

5:7.  Божий народ був невірним. Давньоєврейське дієслово багад , яке тут перекладено як «зламали віру», часто стосується небажання виконувати взяті на себе зобов’язання (див. Єр. 12:6; Суд. 9:6, 23; Мал. 2:14-16). Тут в основі знову стоїть подружня зрада (див. Єр. 3:20). Як і в попередніх частинах, Осія змалював Ізраїль як зрадливу дружину Господа, яка навіть народила «чужих дітей», що є неминучим наслідком розпусти. Беручи до уваги тогочасну дійсність, тут, цілком можливо, йдеться про дітей, які народилися внаслідок обрядових статевих актів (див. Ос. 4:13-15).

Такі обряди лише поглиблювали провину ізраїльтян. Участь у релігійних святкуваннях (які тут символізує свято нового місяця; див. 2:11), насправді, лише пришвидшить їхнє зіпсуття, а не відверне його. Замість того щоб зростати, цей народ потоне у власних гріхах (див. Лев. 26:21-22; Втор. 28:62-63). «Поля», для яких вони випрошували родючість через поклоніння Ваалові, знищить посуха, хвороби рослин, нашестя комах і вторгнення ворожих військ (див. Лев. 26:16, 19-20; Втор. 28:17, 22-24, 33, 38-42, 51).

5:8-9.  Звук сурм ось-ось мав залунати в Ізраїлі. Ворожі війська зруйнують кордони Південного царства (див. Kidner, Love to the Loveless , p. 61). Гівеа і Рама знаходилися за кілька миль на північ від Єрусалиму в наділі Веніямина у Південному царстві (див. ІсНав. 18:25, 28). А Бет-Авен (ймовірно, Бетел; див. Ос. 4:15), який колись був містом веніяминів (ІсНав. 18:22), на той час лежав в межах південного кордону Ізраїлю.

Остання фраза з Ос. 5:8 – «позаду тебе, Веніямине» – є, однак, незрозумілою. Той самий вислів з‘являється у пісні Девори, де йдеться про збір ізраїльський військ (Суд. 5:14). Тоді плем’я Веніямина йшло у бій супроти північних ханаанських сил попереду племені Ефраїма (НАСБ). Осія, цілком імовірно, надав тут цій давній пісні саркастичного повороту. Під час вторгнення ворожих військ у майбутньому «Ефраїм» буде знищено. А Веніямин, замість того щоб вести Ефраїм у бій, сам зазнаватиме переслідувань з боку того ж нападника. Отож, цю строфу можна доповнити: «позаду тебе, Веніямине, завойовник Ефраїму наступає».

Спустошення Ефраїму було цілковито певною перспективою, адже так сказав Сам Господь, а Його слово непорушне («Я сповіщаю … річ певну»). Це майбутнє покарання слугуватиме сповненням завітного прокльону, озвученого в Лев. 26:32-35.

5:10.  Навіть юдеї, врешті-решт, не спасуться (див., однак, 1:7), оскільки їхні очільники також порушували завіт. Вони нагадували «тих, які пересувають межі», адже не виявляли ніякої поваги до Божих заповідей. Пересування меж цілковито заборонялося Законом (Втор. 9:14) і могло стати причиною прокльону (Втор. 27:17). Даний вчинок прирівнювався до крадіжки, оскільки порушував законні межі між наділами і, фактично, був крадіжкою землі, яка належала іншому. Напевно, цей конкретний злочин згадується тут, бо існувала необхідність показати соціальну несправедливість, зачинателями якої були представники вищого класу в Юдеї (див. Іс. 5:8; Міх. 2:1-2). На юдейських грішних князів Господь виллє Свій гнів, «немов воду» (ймовірно, дощову воду; див. Ам. 5:8; 9:6).

5:11.  Згідно з віршами 11-14 покарання вже настало. Ефраїм був «пригноблений» і «судом побитий». І знову Осія згадав завітне прокляття (див. Втор. 28:33, НАСБ). Дане покарання може мати стосунок до вторгнення ассирійців у 733 році до н.е. (див. 2 Цар. 15:29). Однак ізраїльтяни зазнавали лиха через свій власний гріх, а не ассирійський імперіалізм. Фраза «за марнотами ходити» стосується, скоріш за все, поклоніння лжебогам (див. Втор. 4:3; 6:14; 8:19; 28:14; Єр. 2:5 тощо).

5:12.  Господь Сам тихенько, але ефективно вів Свій народ до погибелі. «Для Ефраїма» Він був «міллю», яка знищує одежу (див. Іов. 13:28; Іс. 50:9; 51:8), а «для … Юди» – «порохном», який поступово розкладає кістки (див. Прип. 12:4; 14:30; Ав. 3:16). Ця дивна образна мова означає, що Бог верховним чином керує усім і що Він уже робив усе, аби привести Ізраїль до загибелі.

5:13.  На погіршення ситуації («побачив свою неміч … свою рану») ізраїльський народ відреагував невірно. З політичних міркувань Північне царство звернулося до самого завойовника, Тіглатпілесара ІІІ, намагаючись відновити стабільність на своїй землі. Тут, вочевидь, йдеться про домовленість з Ассирією царя Осії (2 Цар. 17:3), коли він захопив ізраїльський престол (див. 2 Цар. 15:30). Юдея пішла на подібну домовленість, коли відчула загрозу з боку Сирії й Ізраїлю (2 Цар. 16). Хоча в Ос. 5:13б не йдеться саме про Юдею, попередній контекст (вірші 13а, 14а) вказує на те, що тут Осія також мав її на думці. Однак ці спроби «вигоїти» рани народу були марними. Ассирія була жадібним наглядачем, а не лікарем. І щойно виявилося, що Осія не виплатив данину, ассирійці знову вторглися в цей край (2 Цар. 17:3-6).

5:14.  Міль (вірш 12) перетворилася на лютого лева, який безжально вбиває свою здобич. Неодноразове використання займенника «Я» дуже красномовно засвідчує роль Бога у цьому покаранні. Врешті-решт, Господь Сам буде і нападником, і руйнівником, хоча й використає для здійснення Свого задуму війська чужинців.

«Для Ефраїма» це пророцтво здійснилося декілька років потому, коли Ассирія завоювала Самарію і забрала місцевих людей у полон (2 Цар. 17). Дім «Юди» зазнав поразки з боку ассирійців у 701 році до н.е., але був дивовижним чином порятований після чималого спустошення (див. коментарі до Ос. 1:7). Пророцтво про остаточне падіння Юдеї та полон (5:14) здійснилося через Навуходоносора (2 Цар. 25).

3. ПЕРЕДБАЧЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ ІЗРАЇЛЮ (5:15-6:3)

5:15.  Кінцевою метою Господа, який мав намір покарати Свій народ, було відродження Ізраїлю (див. 2:5-7). Отримавши справедливе покарання за свої гріхи, Божий народ навернеться до Нього з каяттям. Давньоєврейське слово, яке тут перекладено фразою «ті не визнають вини своєї», слід перекладати як «ті не понесуть кари [своєї]» (див. його використання в 10:2; 14:1). Бог не чутиме їхніх молитов. Він повернеться на Своє «місце», немов лев у своє лігвище (див. 5:14), допоки цей народ не зазнає свого покарання. А тоді, на противагу своєму колишньому лицемірному зверненню до Господа через жертовні обряди (див. вірш 6), ізраїльтяни щиро і «ретельно» шукатимуть Його.

6:1-3.  У даних віршах занотовано слова майбутнього покоління ізраїльтян, які вони, розкаюючись, промовлятимуть, шукаючи Господа. Дане послання складається з двох частин, кожна з яких містить заклик (вірші 1а, 3а) й обнадійливу обіцянку (вірші 1б-2, 3б).

На противагу своєму колишньому безумству (див. 5:13), Ізраїль навернеться «до Господа» як джерела свого зцілення й життя (див. Втор. 32:39). Ассирія не могла вилікувати ізраїльтян (Ос. 5:13), але Господь може, хоча й Він, наче лев (5:14), «розірвав» їх на шматки. Ізраїльтяни будуть впевнено чекати того часу, коли Він відродить їхню націю. Тотожні висловлювання «через два дні» і «на третій день» стосуються короткого періоду часу, а це засвідчує, що відродження, як вони сподівалися, трапиться зовсім скоро. Ізраїльтяни також намагатимуться Його «спізнати» (порівняйте з 4:1, 6; 5:4). Слово «намагаймось» свідчить тут про неабияку силу нового покликання ізраїльтян.

Господь, звісно ж, радо вітатиме таку їхню відданість. І «Його прибуття» з місця, куди Він повернувся (див. 5:6, 15), буде таке «певне, як зірниця». Він виливатиме Свої благословення на Свій народ, «як дощ, … який зрошує землю», що власне й гарантуватиме їм процвітання. Порівняння з дощем є особливо вдалим, оскільки частота дощів була знаком Господньої ласки (див. Втор. 11:13-15).

Б. Продовження справи Господа супроти Ізраїлю (6:4-11:11)

У цих частинах продовжується розгляд справи Господа супроти Ізраїлю. В центрі уваги провина ізраїльського народу, зокрема його невдячність. Однак, як і в попередній частині (див. 5:15-6:3), наприкінці на зміну покаранню приходить відродження (див. 11:8-11). Кожен із підрозділів розпочинається зі вступного прямого звернення (див. 6:4; 9:1; 11:8). У підсумку ж, обидва цикли про покарання (6:4-8:14; 9:1-11:7) мають стосунок до повернення в Єгипет (див. 8:13; 11:5), тоді як у короткому уривку, де йдеться про спасіння (11:8-11), змальовується повернення Божого народу з того краю (див. 11:11).

1. ПРОВИНА І ПОКАРАННЯ ІЗРАЇЛЮ (6:4-8:14)

Цей перший цикл про покарання складається з двох частин (6:4-7:16, 8). Вони обидві стосуються порушення завіту, про що йдеться в їхніх вступних віршах (6:7; 8:1), і в них обох наприкінці згадується Єгипет (7:16; 8:13).

а. Господь карає ізраїльтян за невдячність (6:4-7:16)

Ці вірші є, головним чином, обвинувальними, хоча офіційно міру покарання озвучено лиш у заключному уривкові (див. 7:12-13, 16). Спроби Господа відновити Свій народ протиставляються їхньому бунтові, тоді як вступом до кожного підрозділу даної частини слугує згадка про милостиве ставлення Господа до Свого народу (див. 6:4-11а; 6:11б-7:12; 7:13-16).

(1) Перший підрозділ (6:4-11а). 6:4.  Обвинувачення Господа розпочинається з риторичного запитання, адресованого і Ефраїму, і Юді. Настрій вірша передає Його відчай і розчарування, адже Божий народ зрікся всіх Його спроб привести його до тями. Їхня «любов» ( хесед ; див. 2:21; 4:1) до Господа була, в кращому випадку, швидкоплинною (6:4б). «Немов уранці мряка, мов та роса», будь-який вияв їхньої відданості швидко минав.

6:5.  Бог використовував різні засоби, намагаючись спонукати Свій зрадливий народ до каяття (див. Ам. 4:6-11). Його слова про покарання, озвучені «через пророків», приносили навіть смерть і руйнування (див. Єр. 1:10; 5:14).

6:6.  У даному вірші окреслено причину такого суворого покарання: Божий народ не розумів Його бажань. А Він бажав глибокої прихильності ( хесед , «милости») і відданості («знання Бога»; див. 2:20; 4:1, 6), які б виявлялися через дотримання вимог завіту. Без щирого послуху пожертвування були марними і навіть образливими (див. 1 Сам. 15:22; Іс. 1:11-20; Ам. 5:21-24; Міх. 6:6-8).

6:7.  Божий народ не намагався догодити своєму Богові. Навпаки, «вони … союз порушили і зрадили ( багад ; див. коментарі до 5:7)» Його. Фраза «як люди» є перекладом давньоєврейського слова ’ адам  і в даному випадку слугує порівнянням з усім людством, яке, як усім відомо, схильне до зрад (див. Іс. 40:6-8, де говориться, що любов ( хесед ) людей така ж непостійна, як трава чи квітка, що в’яне на сонці). З іншого ж боку, і в НМВ, і в НАСБ йдеться про порівняння з першою людиною, Адамом, який зухвало порушив вимогу Бога та скуштував плід із забороненого дерева.

6:8. Широко розповсюджене фізичне насильство було лиш одним прикладом невірності ізраїльтян (вірші 8-9; див. Вих. 20:13). Оскільки Гілеад був провінцією, а не містом, згадка про нього в Ос. 6:8 – це, скоріш, посилання на «місто» Рамот гілеадський, яке знаходилося на схід від річки Йордан. Це місто стало притулком для «злочинців» (досл., «творців зла»). В Пс. 5:5 той самий вислів перекладено як «той, що любить беззаконня». Воно стосується найгірших представників людства, які повсякчас протистоять праведності і є об’єктами Божої ненависті. В даному випадку їхнім основним злочином було вбивство (Ос. 6:8б). Вулиці міста змальовуються, як вкриті «слідами крови» від сандалів цих убивць (див. 1 Цар. 2:5). Така образна мова підкреслює і обсяги, і певність їхньої провини. На жаль, визначити точне історичне підґрунтя даного злочину неможливо. Можливо, тут йдеться про пригноблення бідних людей. Деінде «творці зла» і справді ототожнюються з пригнобленням бідних, однак лише зрідка з вбивством когось із них (див. Пс. 94:4-6; Іс. 1:21-23).

6:9.  Значення даного вірша є не зовсім зрозуміле. Можливо, група «священиків» і справді вбивала мандрівників «на шляху сихемськім». Однак, більш імовірно, це гіпербола, яка, вочевидь, вказує на лжевчення священників та їхнє зловживання своїми посадами. Посилання на Рамот гілеадський і Сихем є дуже вдалими. Ще Ісус Навин призначив ці міста містами сховку, де вбивці могли віднайти притулок (ІсНав. 20:1-2, 7-8; див. карту «Шість охоронних міст для притулку» поблизу Чис. 35). Завдяки цьому край мав позбутися випадків недозволеного кровопролиття і дати владу правосуддю. Та за іронією долі, в часи Осії ці міста, навпаки, ототожнювалися з кровопролиттям і відсутністю правосуддя.

Окрім того, священники грішили тут тим, що чинили «мерзоти». Деінде слово зіммах  використовується у стосунку до статевих гріхів, в тому числі кровозмішення (Лев. 18:17), культової розпусти (Лев. 19:29), зґвалтування (Суд. 20:5-6) та перелюбу (Іов. 31:9-11).

6:10-11а.  У даному вірші гріховність ізраїльського народу описується за допомогою дуже потужної образної мови. Порушуючи завіт (вірші 6-7) по всій Ізраїльській землі, люди чинили «страшні речі». Єремія використав споріднене слово для опису гнилих смокв, непридатних для їжі (Єр. 29:17). Ізраїль «опоганивсь» своєю розпустою, тобто відсутністю відданості Господеві (див. Ос. 5:3). Порівняння покарання зі жнивом (див. Єр. 51:33; Йоіл. 3:13) підкреслило його певність («призначене») та його повноту.

(2) Другий підрозділ (6:11б-7:12). 6:11б-7:1.  Згадка про бажання Господа «лікувати» (див. 6:1) Свій народ з’являється майже на самому початку даного підрозділу. Господь дуже хотів повернути ізраїльтян на благословенне місце, однак вони зустрічали всі Його спроби новими гріхами («провина») і злочинами («злоба»). Повсемісна брехня й грабежі дуже красномовно характеризують відсутність у них бодай найменшої поваги до завіту (див. Вих. 20:15).

7:2.  Більше того, вони виявляли неповагу до самої природи Бога, адже не визнавали того факту, що Він ретельно стежить за всіма їхніми гріхами (див. Пс. 50:16-21). Тому, наче мури, «їхні власні злі вчинки» обступили їх з усіх боків («обгорнули навкруги»), через що каяття стало неможливим.  

7:3.  Правителі ж не відрізнялися від своїх підлеглих. Побожний правитель мав протистояти всім формам гріха у своєму царстві (див. Пс. 101), а ці очільники лиш веселились через це.

7:4.  «Всі» ізраїльтяни були «перелюбці». Тут, однак, не зрозуміло, чи мова йде про порушення завіту загалом (див. 6:10), чи саме про перелюб (див. 4:2, 13-14). Та як би там не було, жага ізраїльтян до непослуху була, «як піч», в якій жеврів вогонь, поки пекар замішував «тісто» і чекав, «доки воно не вкисне». Отож, як і ця піч, жага ізраїльтян увесь час жевріла, готова у будь-який момент спалахнути яскравим полум’я (див. 7:6).

7:5-6.  У період між 752 роком до н.е. і 732 роком до н.е. були вбито чотирьох правителів Ізраїлю (див. 2 Цар. 15). Таке політичне становище власне й стало основою для Ос. 7:5-7, де подано опис того, як змовники втілювали в життя свої огидні плани.

Фраза «у день нашого царя» стосується, вочевидь, особливого святкування, під час якого в центрі уваги був сам цар. Цей цар пиячив разом зі своїми князями, яких тут названо «глузливцями», мабуть, за те, що вони цілковито перебували під впливом вина (див. Прип. 20:1). Однак, поки ці князі веселилися разом із легковірним царем, вони водночас розробляли план його усунення.

Фраза «їхній гнів … дрімає» є дещо покращеним варіантом того, про що йдеться в оригіналі давньоєврейською мовою. Згідно з прочитанням, яке міститься в масоретському тексті, тут присутня фраза «їхній пекар спить» (див. БКЯ). Хоча цю останню фразу і справді важче розтлумачити, це не неможливо, оскільки в ній розкривається думка, подібна до тієї, що звучить в Ос. 7:4, і продовжується порівняння їхніх сердець з піччю. Насправді, вірш 6 можна перефразувати наступним чином: «Коли вони приступають до царя, серце їхнє, наче піч, горить вогнем. І як вогонь злегка жевріє, поки пекар спить (чи займається чимсь іншим), так вони замислюють таємно свої підступи. Та коли приходить пора діяти, вони здійснюють свій задум, наче піч, що горить палаючим вогнем, коли настає час випікання».

7:7.  Оскільки в царському дворі Ізраїлю було чимало таких вбивць, царі там мінялися часто. Впродовж даного періоду підступних змов і царевбивць ніхто не дивився на Господа, істинного Царя Ізраїлю і його єдине Джерело національної стабільності.

7:8.  Замість цього «Ефраїм» почав вести перемовини з іншими народами, які виявилися цілковито марними (вірші 8-12). Метафора з використанням образу печі продовжується й у вірші 8 (див. вірші 4, 6-7). Ізраїль укладав союзи з чужоземними «народами» (див. вірш 11; 8:9), що прирівнюється тут до змішування муки з олією для виготовлення паляниць ( балал ). Однак така політика виявилася саморуйнівною. Ізраїль став, «мов паляниця не обертана» на гарячому камінні, – спалений і невдовзі викинутий, як непотріб.

7:9.  У цьому вірші далі описуються негативні наслідки міжнародної політики Ізраїлю. Тут ізраїльський народ порівнюється зі старцем, який не помітив своїх поступових вікових змін (втрату сили і посивіле «волосся»). Смерть значно ближче, аніж він сподівався. Отож, у даному випадку, скоріш за все, йдеться про поступову втрату політичної автономії. Про це красномовно свідчили виплати, які сприяли надмірному відтоку багатства з Ізраїлю та підривали економіку країни (див. 2 Цар. 15:19-20; 17:3).

7:10.  Однак, незважаючи на своє ослаблене становище, Ізраїль не каявся. І це небажання («гордість») Ізраїлю визнати свого завітного Бога свідчило «проти нього» (див. коментарі до 5:5).

7:11.  З огляду на спроби Ізраїлю укладати союзи з чужинцями Ізраїль можна було порівняти з не надто розумною голубкою (див. коментарі до 11:11). За часів царювання Менахема (приблизно 734 або 738 рік до н.е.) Ізраїль визнав Ассирію своїм сюзереном (2 Цар. 15:19-20). Пеках (приблизно 734 рік до н.е.), однак, приєднався до коаліції супроти Ассирії, яку Тіглатпілесар ІІІ дощенту розбив (2 Цар. 15:29). Цей акт непокори призвів до знищення всього Північного царства (2 Цар. 17:4б-6), що стало неминучим наслідком міжнародної політики, яка впродовж 20 років характеризувалася непевністю і корисливістю.

7:12.  Та найгіршим було те, що в політиці Ізраїлю не було жодного місця для Господа (див. вірші 7, 10). Як наслідок, Він Сам втрутиться та покарає їх. Поки ізраїльтяни шукали собі союзників із наївністю голубки (вірш 11), Господь прийде, як мудрий і гарно оснащений птахолов, та піймає їх у Свою «сіть».

(3) Третій підрозділ (7:13-16). 7:13.  Цей короткий підрозділ розпочинається дуже загрозливо. Слово «горе» ( ’ои ) вказує на наближення загибелі (див. Чис. 21:29; Єр. 4:13, 31, «лишенько»; 48:46), про що красномовно свідчить наступне речення. Підставою для покарання Ізраїлю став його бунт (див. Ос. 8:1; 14:1) супроти Господа («бо утекли від Мене» і «бо вони проти Мене збунтувались»). Незважаючи на Його бажання спасти їх (Бог сказав: «Я визволив би їх»), вони говорили «брехні … проти» Нього. Слово «визволив» ( падах ) часто використовується в описі звільнення з-під гніту Єгипту (див. Втор. 7:8; 9:26; 13:5; 15:15; 24:18; 2 Сам. 7:23; Пс. 78:42; Міх. 6:4). Мейс доволі вдало коментує: «Бог Виходу незмінний щодо Своєї волі, та через брехні ізраїльтян ніякого виходу з-під загрози ассирійців не буде» (Mays, Hosea , p. 111). У даному контексті слово «брехні» стосується, вочевидь, заперечення ізраїльтянами Божої спромоги визволити їх. І виявлялося це у тому, що вони неодноразово намагалися забезпечити собі спокій через домовленості з іншими народами.

7:14.  У цьому вірші далі йдеться про зречення ізраїльтян від Господа. Цей народ хотів мати щедрий урожай («пшениці й мусту [вина]»), але не бажав демонструвати щиросердечну відданість Богові, без якої процвітання було неможливим. Вони голосили ( иалал ; див. Йоіл. 1:11) та надрізали свої тіла, оплакуючи поганий врожай. Надрізання було ознакою жалю (див. Єр. 16:6; 41:5; 47:5), однак Законом воно заборонялося (Втор. 14:1), бо ототожнювалося з язичництвом. Пророки культу Ваала робили на собі надрізи, щоб спонукати Ваала, бога буревіїв, до дій (див. Цар. 18:28).

7:15.  Бунт ізраїльтян також засвідчував їхню невдячність. Господь «вправляв, скріпляв їх руки». Деінде вислів «скріпляти руки» може мати стосунок до божественного дару військової потуги (Єз. 30:24-25). Можливо, тут власне і йдеться про колишні військові успіхи ізраїльтян (в тому числі за Єровоама ІІ; див. 2 Цар. 14:25-28). Однак, незважаючи на допомогу Бога у битвах, ізраїльтяни ставилися до Нього, як до ворога. Фраза «зло видумували проти Мене» вказує на надзвичайну ворожість і крайню недоброзичливість. Подібна мова використовується в описі намірів братів Йосифа знищити його (Бут. 50:20).

7:16.  Ворожість ізраїльтян до Господа виявлялася у їхній зрадливості. Ізраїль був, «мов лук зрадливий». Така зброя – ненадійна, адже часто підводить лучника. Так само невідповідна реакція ізраїльтян на Божу милість засвідчувала їхню ненадійність і зрадливість (див. Пс. 78:57).

«Князі» народу, які відвернулися від свого істинного джерела сили (див. Ос. 7:15), будуть знищені «з-за язика свого пихатого». Дана фраза стосується офіційного обвинувачення або прокляття. Тут той факт, що ізраїльтяни відверталися від допомоги Бога (див. вірш 13) і шукали її в домовленостях з іншими народами, прирівнюється до паплюження Бога. Однак, за іронією долі, самі ізраїльтяни стануть «насміхом» для єгиптян, чиєї допомоги вони так безглуздо шукали (див. вірш 11).

б. Господь карає ізраїльтян за бунт (част. 8)

У цій частині міститься декілька красномовних прикладів бунтівного ставлення ізраїльтян до Бога, а також проголошується наближення Божого покарання.

8:1.  Дана частина розпочинається з заклику сурмити тривогу про наближення війни (див. 5:8), адже ворог (ассирійці) були вже готові кинутися на ізраїльтян. Присутнє тут проголошення наближення покарання нагадує завітне прокляття з Втор. 28:49. Фраза «Господнього дому» стосується Ізраїльської землі (як і в Ос. 9:15; див. «у краю Господнім», 9:3), а далі знову сказано, що Ізраїль бунтівний (див. 7:13).

8:2-3.  «Ізраїль» вдавав, наче відданий Господеві, звертався до Нього, як до свого власного Бога, і заявляв, що визнає Його владу над собою. Однак це були лише пусті слова. Насправді, «Ізраїль добро геть відкинув» (духовні та етичні вимоги Господа; див. Ам. 5:14-15; Міх. 6:8). Тому невдовзі «ворог буде за ним гонитися». Той факт, що ізраїльтяни будуть поквапом відступати, слугує тут здійсненням іще одного завітного прокляття (див. Втор. 28:45).

8:4.  У віршах 4-6 подано два приклади гріховності ізраїльтян. Вони призначали собі «царів» і «князів», не питаючи поради у Господа. Тут йдеться про низку політичних заколотів, які, немов чума, винищували Північне царство після царювання Єровоама ІІ (див. 7:5-7). Окрім того, ізраїльтяни виготовляли собі ідолів, прямо порушуючи другу заповідь (див. Вих. 20:4).

8:5.  У даному вірші виокремлено «бичка» Самарії (див. вірш 6), бо він уособлював усі ідолопоклонницькі шляхи ізраїльтян. Оскільки не існує жодного писемного свідчення про спорудження такого бичка в самій Самарії, тут це місто могло символізувати все Північне царство (див. 7:1; 10:7). Якщо це й справді так, тоді цей бичок був бовваном, якого поставив Єровоам І у Бетелі (див. 1 Цар. 12:28-30; Ос. 10:5). Поставивши золотих бичків (одного в Дані, а іншого в Бетелі), Єровоам повторив гріхи своїх предків (див. Вих. 32:1-4). Напевно, народ ототожнював цих бичків з Ваалом, богом буревіїв та родючості (див. Ос. 13:1-2).

Фраза «Я відкинув» запозичена із Септуаґінти. Однак в оригіналі давньоєврейською мовою тут містяться слова, які в дослівному перекладі звучать так: «Він відкинув твого бичка, о Самаріє» (НАСБ). Згадка про Бога у третій особі в промові самого Бога є незвичною, однак таке траплялося і деінде (див. 1:7, «Господом, Богом їхнім»; 2:22, «Господа»; 4:6, «Бога твого»; 4:10, «Господа»; 4:12, «свого Бога»; 8:13, «Господові» і «Він»). Слово «відкинув» (в оригіналі давньоєврейською мовою у вірші 5) бере участь у дивовижній грі слів зі словом «відкинув» у вірші 3. Ізраїль відкинув ( занах ) добро й навернувся до бовванів. Господь відреагував відповідним чином і відкинув ( занах ) бовванів ізраїльтян. Як застерігали Мойсей та Ісус Навин (Втор. 11:17; ІсНав. 23:16), «гнів» Господній палав «на» ідолопоклонників. У відчаї Господь запитав: «Докіль вони очиститись не зможуть?»

8:6.  Бовван у формі бичка (вірш 5) був творінням звичайної людини – ремісника, то чому люди ставилися до нього, як до Бога? (Див. Іс. 40:18-20; 44:9-20.) Слова «він – не Бог» призначалися, вочевидь, Єровоаму, який сказав про золотого бичка таке: «Ось твій бог, Ізраїлю» (1 Цар. 12:28; див. Вих. 32:4). Знищення цього боввана власне й засвідчить марність ідолопоклонства.

8:7.  Фраза «вони бо сіють вітер» символічно демонструє даремність ідолопоклонства (вірші 4-6), а також нікчемність міжнародної політики ізраїльтян (вірші 8-10). Слово «вітер» символізує тут те, що знаходиться у безладі, а отже, не дає нічого корисного чи помічного (див. Прип. 11:29). Ізраїльтяни «пожнуть» те, що посіяли. Нікчемність (вітер), яку вони посіяли, як зерно, дасть плід жахливих руйнувань (які тут символізує буря). Усі їхні спроби, спрямовані на самозбереження, виявляться саморуйнівними.

Метафора з врожаєм продовжується й далі. Ізраїльтяни не матимуть врожаю («на їхньому стеблі нема колосся»), а якщо і матимуть, то «чужі його поглинуть», і народ не отримає зиску зі своєї праці.

8:8.  Ізраїль вже був «поглинутий» своєю міжнародною політикою (див. 7:8-12). Його домовленості з чужинцями дуже швидко позбавили народ його сили та ідентичності як Господнього народу. Ізраїль став таким же нічого не вартим, як розбита «посудина» (див. Єр. 22:28; 48:38).

8:9.  Спробу ізраїльтян укласти союз з Ассирією можна порівняти з блуканням дикого осла – твариною, яка прагне незалежності від усіх обмежень (див. Іов. 39:5-8). У своєму бажанні домовлятися з чужинцями вони уподібнювалися блудниці. Ізраїль, немов повія, наймав «собі коханців» (тобто сили чужоземців).

8:10.  Однак, незважаючи на відчайдушні спроби ізраїльтян зберегти свою країну, Боже покарання буде певним. Тут описується, як Господь збере їх, блукаючих в пошуках допомоги Ассирією та Єгиптом, «докупи» і виллє на них Свій гнів (див. 7:13). Інструментом Божої кари стане могутній цар (тобто Ассирія; див. 10:6), в якого, за іронією долі, вони власне й шукали допомоги.

8:11-13.  Ізраїль також грішив своєю лицемірною обрядовістю. Люди набудували «собі жертовників» для принесення жертвувань за гріх, однак вони стали жертовниками, «щоб грішити», адже релігійні обряди, які проводилися там, були лицемірними. Жертви виступають образою для Бога, якщо не супроводжуються щиросердною відданістю Його заповідям (див. 6:6; Іс. 1:11). Ізраїльтяни збудували чимало жертовників, але в той же час вони ставилися до Божих «законів» (Його завітних вимог; див. Ос. 8:1), як до чогось чужого їм. Тому Господь не прийматиме їхні жертви, а «покарає» їх за їхні гріхи вигнанням. «Єгипет» символічно позначає тут усі місця майбутнього вигнання й рабства (див. 9:3; 11:5; Втор. 28:68). Що ж, Боже покарання буде цілковито справедливим. Колись ізраїльтяни визволилися з єгипетського рабства завдяки Божій милості. А тепер, відкинувши цю Його милість, вони повернуться у рабство.

8:14.  Останнім прикладом зрадливості Ізраїлю була його самодостатність. «Юда» також згадується в контексті цього гріха. Забувши (див. 2:13), що їх існування загалом залежало лише від Господа єдиного (див. «Творця свого»), Божі люди грішили гординею, намагаючись здобути собі визнання («палаців») і безпеку («намножив укріплених міст … твердині»; див. 10:14) своїми власними силами. Однак Господь був уже близьким до того, аби знищити («вогонь … пожере») ці джерела лжебезпеки, сповнивши завітне прокляття (див. Втор. 28:52). Покарання Бога зійшло на ізраїльтян через ассирійців. Санхериб «двигнувся … проти усіх укріплених юдейських міст і опанував їх» (2 Цар. 18:13).

2. ПОВТОРНЕ ОЗВУЧЕННЯ ПРОВИНИ І ПОКАРАННЯ ІЗРАЇЛЮ (9:1-11:7)

Дане послання про покарання складається з чотирьох підрозділів. Перший підрозділ (9:1-9) розпочинається з прямого звернення до Ізраїлю, що засвідчує початок нової частини (див. 6:4), тоді як кожен наступний підрозділ містить насамперед згадку про минуле Ізраїлю (9:10; 10:1; 11:1).

а. Господь карає ізраїльтян за ворожість (9:1-9)

9:1-2.  «Ізраїлю» не варто було веселитися в очікуванні щедрого врожаю (див. вірш 2), адже його зрадливість завадила подальшому сходженню на нього божественного благословення (вірш 1; див. 2:8-9). «На кожнім току» Ізраїль, докорінно помиляючись, звертався до Ваала в пошуках процвітання та доброго врожаю. Він став блудницею, поклоняючись Ваалові й отримуючи від нього «блудничу плату». Такою платою була пшениця (на току), виноградники та смокви (2:17), їжа, вода, вовна, льон, олія та різні напої (2:5). Отож, ізраїльтяни вірили, що займаючись розпустою, яка була в основі поклоніння Ваалові, цей бог благословляв їхній врожай і забезпечував усі інші життєві потреби.

Однак щедрому врожаю невдовзі настане кінець (9:2; див. 2:9-12). Здійснюючи декілька завітних проклять (див. Втор. 28:30, 38-42, 51), Господь забере в них і зерно, і «вино» (див. Ос. 2:11; 7:14).

9:3.  Змальоване у вірші 2 покарання здійсниться через вторгнення ворожих військ та вигнання. Земля належала Господеві (див. Вих. 15:17; Лев. 25:23), і лише Він давав їй щедрий урожай (див. Втор. 11:10-12). Коли ж ізраїльтяни зверталися до Ваала, благаючи доброго врожаю у своєму краю, вони тим самим позбавляли себе права на благословення жити на цій землі в мирі й процвітанні (Втор. 11:8-21). «Єгипет» тут знову згадується як символ усіх місць вигнання ізраїльтян (див. Ос. 7:16; 8:13; 11:5), та головним чином вони перебуватимуть «в Ассирії» (2 Цар. 17:6). І там, у краю нечистім (див. Ам. 7:17), ізраїльтяни будуть змушені їсти обрядово нечисту їжу (див. Єз. 4:13), а не споживати плоди Божих благословень. Що ж, покарання відповідає вчиненому злочину. Ізраїль став нечистим через свої гріхи (див. Ос. 5:3; 6:10), тож тепер він їстиме «нечисте» в нечистій землі.

9:4.  У вигнанні ізраїльтяни більше не матимуть змоги поклонятися Господеві відповідним чином. Що ж, і це покарання було слушним. Ізраїльська система жертвопринесень левітів осквернилася лицемірством ізраїльтян (див. 6:6; 8:11-13). Народ, який не хотів поклонятися Господеві належним чином із належним станом свого духа, буде позбавлений можливості поклонятися. Ізраїльтяни більше «не будуть приносити … в жертву» вино, яке підносилося разом із певними видами жертв (див. Чис. 15:1-12), і піднесені на чужій землі жертви «не будуть до вподоби» Господеві. Вони даватимуть людям, які їх принесли, те саме, що «хліб похоронний» усім, хто його вживав і тим самим осквернювався, бо мав безпосередній стосунок до обрядової нечистоти (див. Чис. 19:14-15, 22). Такий хліб не можна було використовувати у поклонінні Богові.

Вірш Ос. 9:4б краще було б перекласти наступним чином: «кожен, хто його їстиме, оскверниться, бо хліб їхній може бути їм на пожиток, але в дім Господній він не має права ввійти». В такому вигляді вірш 4б характеризує похоронний хліб, а не слугує додатковим передбаченням про вигнанців та їхні жертви.

9:5.  Риторичне запитання, яке звучить у даному вірші, підкреслює жалюгідне становище вигнанців. Ізраїльтяни не матимуть змоги відзначати своє найважливіше релігійне свято. Тут мова йде, вочевидь, про Свято Кучок (див. Лев. 23:39).

9:6.  Руйнування спустошать цей край (див. 7:13; 10:14). Хто втече від меча нападників (від згуби повтікали»), той потрапить у полон. Згадка про «Єгипет» має тут, скоріш за все, те саме значення, що й у попередніх віршах (див. коментарі до 8:13; 9:3). «Мемфіс», який знаходився приблизно за 20 миль на південь від сучасного Каїру, був відомим місцем поховань. Тут він символізує останнє пристанище вигнанців – кладовище на чужині. Адже мало хто з них повернеться коли-небудь на свою батьківщину (див. Єр. 44:1-14). А в той час у Ізраїлі майно вигнанців («дорогоцінні скарби срібла») і їхні домівки («наметах») лежатимуть в руїнах, заростаючи кропивою й терниною (див. Ос. 10:8).

9:7.  Вороже ставлення ізраїльтян до істинних Божих пророків було однією з причин покарання (вірші 7-9). Фраза «зсунувся з глузду» характеризує несамовитих людей (див. 1 Сам. 21:13-15) і використовується деінде в мові безбожників, які кепкують з істинних пророків (див. 2 Цар. 9:11; Єр. 29:26-27). Слово «неприязнь» має стосунок до надзвичайної ворожості, як-от такої, яку Ісав відчував до Якова, коли той хитрощами отримав благословення батька (Бут. 27:41).

9:8.  Ізраїльтяни, як це не дивно, намагалися ловити пророків, яких Бог настановив вартовими над ними. Вартовий же, зазвичай, мав за обов’язок сповіщати місто про наближення ворога (див. Єз. 33:6). Так само й Божі пророки мали застерігати Його народ про наближення покарання за їхні гріхи (див. Єр. 6:17; Єз. 3:17; 33:7-9). Фраза «в Божім домі» стосується тут усієї Ізраїльської землі (див. О. 8:1; 9:15).

9:9.  Щоб підкреслити глибину гріховності ізраїльтян та їхнього бунту супроти Бога, Осія згадав про дні «Гівеа» (див. 10:9). Тут пригадуються події, коли декілька збочених чоловіків з Гівеа зґвалтували і вбили наложницю одного левіта (Суд. 19). З приводу всього цього там було сказано: «Такого не бувало й не видано з того часу, як Ізраїль вийшов з Єгипту …!» (Суд. 19:30) Однак Осія сказав, що цю чорну пляму на історії ізраїльського народу тепер перевершили «гріхи» зухвалих ізраїльтян супроти Господа.

б. Господь карає ізраїльтян за ідолопоклонство (9:10-17)

9:10.  Дана частина розпочинається зі згадки про походження ізраїльського народу, коли Господь «знайшов» його дуже привабливим (див. 2:17). «Винні грона в пустині» і справді були б несподіваним джерелом насолоди, а надзвичайно смачний «перший плід на смоківниці» дуже до себе б вабив (див. Пісн. 2:13; Іс. 28:4; Єр. 24:2; Міх. 7:1).

Однак ставлення Господа до Свого народу невдовзі змінилося. Коли вони прибули «до Ваал-Пеору», то вдалися до розпусти, вступаючи у статеві зносини з моавитянками та мідіянками під час обрядів родючості на честь Ваал-Пеора (див. Чис. 25). Це божество, якого Бог назвав гидотою, могло бути місцевим ідолом ханаанського бога родючості Ваала. Дана подія часів Мойсея згадується тут, бо слугує взірцем подальшої історії ізраїльського народу, яка характеризується їхньою зрадливістю. В часи Осії ізраїльтяни також осквернили себе тим, що зробили Ваала своїм коханцем, адже як і те покоління ізраїльтян у Ваал-Пеорі, вони брали безпосередню участь в обрядах родючості (див. Ос. 4:13-14).

9:11-14.  Караючи Ізраїль за гріх ідолопоклонства та участь в обрядах родючості на честь Ваала (вірш 10), Господь здійснить завітні прокляття неродючості (вірші 11, 14), смерті (вірші 12-13, 16) та вигнання (вірші 15, 17). Назва «Ефраїм» згадується у віршах 11, 13 і 16, бо ототожнюється з родючістю та плодовитістю («Ефраїм» в дослівному перекладі з давньоєврейської мови звучить як «двічі плодовитий»; див. Бут. 41:52).

«Слава» Ефраїма, яка тут ототожнюється з його численними нащадками, «відлетить» від нього» хутко, «як птиця». Тому багато з тих, хто намагався забезпечити собі родючість, поклоняючись Ваалові, стане цілковито безплідним (див. Ос. 4:10, а також, для порівняння, Втор. 7:14). А навіть якщо вони «й зростять собі дітей», то стануть свідками їхньої загибелі під час майбутнього вторгнення ворожих військ (Ос. 9:12-13; див. вірш 16б). «Груди» жінок будуть «сухі», бо вони не матимуть дітей, щоб вигодовувати (вірш 14).

9:15.  Тепер грішний ізраїльський народ став об’єктом ненависті Бога, а не Його любові. Присутній тут текст слід, вочевидь, тлумачити з огляду на символічний опис Божого «дому». Господь розчарувався у Своїй дружині, зрадливому Ізраїлі, що викликає тепер лиш ненависть (див. Втор. 22:13; 24:3, де зустрічається те саме слово сане ). Бог був уже готовий прогнати ізраїльтян зі Свого «дому» і «більше їх» не «любити» (не бути відданим і не захищати їх, як Чоловік Свою дружину; див. Ос. 1:6; 2:6-7). Бунтівливий народ, чий спротив завітові Господа уособлює тут «зло (культова розпуста) в Гілгалі» (див. 4:15; 12:12), не житиме більше у Його домі (тобто на Його землі; див. 8:1; 9:8).  Слово «прожену» ( гарас ) часто використовується в контексті завоювання Ханаану, за допомогою якого Господь дав ізраїльтянам Свою землю в посілість (див. Вих. 23:28, 31; Вор. 33:27). Тепер же ізраїльтяни мали зазнати долі ханаанян, з культовими практиками яких ототожнилися. Осія також міг мати тут на думці вигнання першої грішної пари з Едему й позбавлення їх Божої присутності (див. Бут. 3:24).

9:16-17.  За іронією долі, через свою безплідність та масову загибель дітей (вірші 11-14) Ефраїм, що колись був символом родючості, порівнюється тут з рослиною, «коріння» якої «всохло» і яка не дасть «більше плоду». Бог відвернеться від ізраїльтян за їхній непослух (див. 4:6), й у вигнанні вони «будуть між народами блукати ( надад )». Що ж, знову покарання відповідає вчиненому злочину. Хто добровільно зійшов зі стежки відданості завітові, той буде проклятий безцільно блукати серед тих, хто знаходиться поза завітом (чужими народами). Як і в 9:15, Осія міг мати тут на думці подію з Книги Буття. Те саме дієслово ( надад ) використовується там у стосунку до Каїна (Бут. 4:12).

в. Господь карає ізраїльтян за «подвійний гріх» (част. 10)

10:1.  Як і в 9:10, у даному пророцтві Ізраїль також порівнюється з природою. Господь посадив «Ізраїль» у Ханаанському краю, як розкішну лозу, і благословив його рясними плодами (тобто процвітанням; див. Пс. 80:8-11; Єр. 2:21; Єз. 19:10-11). Однак, процвітаючи, ізраїльський народ помилково приписував свій успіх лжебогам, а не Господеві (див. Ос. 2:8; Втор. 8:8-20). В той же час люди намагалися зберегти видимість поклоніння Богові Ізраїля. Жертовники, про які тут іде мова, скоріш за все, і є ознакою цього лицемірного формалізму (див. Ос. 6:6; 8:11-13), а «божки» – ідолопоклонства (див. 3:4; 10:2).

10:2.  Зрадливість ізраїльтян засвідчила їхню провину (див. 12:15; 13:12, 16) та вимагала покарання. Слово «подвійне» ( халак ) дослівно перекладається як «ненадійне, улесливе». Воно часто використовується в описі облудної й облесної мови (див. Пс. 5:10; 12:2; 55:21). У поєднанні з фразою «серце (або розум) в них» це слово засвідчує лицемірство, яке на той час характеризувало ставлення ізраїльтян до Господа. Тому Господь «зруйнує» місця їхнього лицемірного й нещирого поклоніння (див. 3:4; 10:1).

10:3.  Внаслідок вторгнення ворожих військ політична система Ізраїлю зазнає краху, а його «царя» усунуть (див. вірші 7, 15). Однак після цього нещастя люди таки визнають свою власну зрадливість (тобто той факт, «що Господа» вони «не боялись») як підставу для покарання. Їхнє становище буде таким безнадійним, що більшість усвідомить: навіть «цар» нічого тут не вдіє (див. 13:10).

10:4. Відсутність у людей поваги до Господа засвідчується тут їхньою неповагою до офіційних угод, які вони укладали один з одним. Їхнє ставлення до інших ізраїльтян (у тому числі часте притягнення до суду) віддзеркалювало брак відданості їхньому Богові.

10:5-6а.  У віршах 5-8 розкривають певні деталі майбутнього покарання ізраїльтян та їхнього вигнання. Переможне військо ассирійців забере золотого «бичка» (див. коментарі до 8:5) з «Бет-Авену» (тобто Бетелу; див. коментарі до 4:15), через що місцевий народ перебуватиме «у страху». Слово «жерці» є перекладом до дуже рідкісного слова к е марім , яке використовувалося виключно у стосунку до жерців Ваала (2 Цар. 23:5; Соф. 1:4). Про те, що ассирійські війська полюбляли забирати ідолів у своїх ворогів, чимало розповідається в нео-ассирійській літературі та мистецтві. Фраза «великому цареві» стосується тут ассирійського царя (див. Ос. 8:10).

10:6б.  Фраза «Ізраїль застидається свого заміру » характеризує недолугу політику ізраїльтян, а саме їх бажання здобути лестощами прихильність ассирійців (див. 5:13; 7:8-9, 11; 8:9-10; в Іс. 20:1 те саме слово [‘ есах ] характеризує політичний союз з Єгиптом).

10:7.  Ізраїльський «цар» (див. вірші 3, 15), як і їхній золотий бичок, «зникне» під час майбутньої навали. «Немов піна на воді», і він, і ввесь ізраїльський народ під натиском стрімкого потоку (вторгнення чужинців) покинуть свій край.

10:8.  Місця ідолопоклонства також будуть «спустошені», а на їхніх руїнах ростимуть «глоди й будяки» (див. 9:6). Згадка про зруйновані «узвишшя» ( бамот ) є іронічною (див. Лев. 26:30-31). Коли ізраїльтяни ввійшли в обіцяну землю, Господь наказав їм знищити ці осередки поклоніння (Чис. 33:52; Втор. 12:2-3). Та оскільки вони не спромоглися це зробити, Господь застосує військо чужинців для здійснення цього завдання. Перебуваючи у глибокому відчаї, ізраїльтяни благатимуть гори, щоб ті впали «на» них. Подібного проситимуть невіруючі люди в Період Великих Страждань, жахаючись Божого гніву, коли ламатимуться печаті і сходитиме Божа кара (Одкр. 6:16).

Слово «безбожности» є перекладом до давньоєврейського слова ’авен , яке зустрічається в складі іншої назви Бетелу – «Бет-Авен» (див. Ос. 4:15; 5:8; 10:5).

10:9.  Тут Осія знову пригадав ганебний випадок в «Гівеа» (див. 9:9). Відтоді Ізраїль лише збільшував свій гріх. Тож і покарання мусить досягти Гівеа, яке слугувало взірцем гріховності ізраїльського народу.

10:10.  Коли Господь цього захоче, Він покарає (див. 5:2) ізраїльтян, зібравши «народи проти них». Переклад і значення останнього рядка в 10:10 є непевними. Слово «каратимуть» стосується, наче, полону і майбутнього вигнання. Однак усю цю фразу краще, мабуть, перекладати так: «як їх запряжуть у їхню вину двоїсту». Отож, тут символічно йдеться про орання (див. вірш 11), тоді як Ізраїль змальовується, як «ялівка», запряжена в свій гріх (або прикута до нього; див. Іс. 5:18). Як вважає Вольфф (Wolff, Hosea , p. 184), фраза «вину двоїсту» стосується, вочевидь, колишнього гріха ізраїльтян (у Гівеа) та їхньої поточної провини.

10:11.  Далі Ізраїль знову порівнюється з ялівкою (див. коментарі до вірша 10). Ізраїль («Ефраїм» позначає тут усе Північне царство; див. коментарі до 4:17) був, неначе «добре освоєна ялівка, що любить молотити». Ялівкам і справді подобалося молотити, бо «це було порівняно легке завдання, яке ставало ще більш приємним через те, що при цьому тварині знімали намордник і вона могла їсти …, поки тягла молотильні сани по зібраному збіжжю» (Kinder, Love for Loveless , pp. 97-8). Однак Ізраїль покинув своє порівняно легке завдання і наполіг, або його запрягли у гріх (див. 10:10б).

Тому Господь накладе інше «ярмо на … шию» ізраїльтян і змусить їх тяжко «орати». Навіть Юда зазнає цього покарання. «Яків» ототожнюється тут з усім Північним царством (див. 12:3). Така образність тексту показує, що молотьба ізраїльського народу символізує служіння Господеві, необхідне з огляду на завітні стосунки з Ним, а орання – тяготи, які неодмінно супроводжують вигнання.

10:12.  У даному вірші звучить короткий заклик до завітної відданості. Навіть посеред послання про засудження і покарання Бог говорив про можливість покаятися й отримати Його благословення (див. Іс. 1:18-20). Використовуючи хліборобські образи, Господь сказав ізраїльтянам: «Засійте собі правду, жніть плід любови ( хесед , «відданості»)». Фраза «й виллє на вас … справедливість» засвідчує порівняння Божого майбутнього дару справедливості (чи справедливого ставлення у формі спасіння; див. Ос. 2:21) з рясним дощем (див. 6:3).

10:13.  Насправді, заклик у вірші 12 слугує тим сукупним проханням, яке озвучували ізраїльські пророки впродовж всієї історії існування свого народу. Однак грішний народ не дослухався до них. Ізраїльтяни, навпаки, «орали безбожність (див. вірш 15), жали беззаконність і їли плід брехень». Замість того, аби покладатися на силу Бога, вони спиралися на свою власну військову міць. Разюча відмінність між бажаннями Бога і діями ізраїльтян власне й засвідчує їхню провину. Тому заклик до каяття (вірш 12) виконував подвійну функцію: він засвідчував милосердя Господа і доповнював обвинувачення, озвучене пророком.

10:14-15.  З огляду на зухвалість ізраїльтян Господь сказав, що зруйнує джерело їхньої хибної впевненості («твердині»; див. 8:14). Про суворість даного покарання свідчить і згадка про історичний випадок, який, безумовно, був добре відомий сучасникам Осії. Однак особа Салмана і місцезнаходження Бет-Арбела залишаються достеменно невідомими. Щодо цього, проте, існує все ж декілька припущень. До найпопулярніших теорій щодо особи Салмана належать такі: (а) це – Салманассар ІІІ (правитель Ассирії, який розвернув військову кампанію супроти Заходу у дев’ятому столітті до н.е.); (б) це – Салманассар V (правитель Ассирії з 727 і до 722 року до н.е.; однак його вторгнення в Ізраїль відбулося після часів, зазначених в пророцтві Осії); (в) це – Саламану (цар Моаву, який згадується в переліку тих, хто сплачував данину Тіглатпілесару ІІІ, і був сучасником Осії). Що ж до Бет-Арбелу, то дехто (наприклад, Євсевій) ототожнює його з сучасним містом Ірбід (Арбела) у північному трансйорданському регіоні, що приблизно за 18 миль на південний схід від Галилейського моря, а дехто – з сучасним Арбелом, що за дві милі на захід від Галилейського моря (Арбели в апокрифічній книзі 1 Мак. 9:2). Та як би там не було, цей бій усім запам’ятався своєю надзвичайною жорстокістю, адже тоді вбивали навіть жінок із «дітьми». «Бетел», який тут символізує ввесь ізраїльський народ загалом, зазнає подібної долі через свій величезний гріх (див. Ос. 4:15; Ам. 7:10-17). Падіння «царя Ізраїля» засвідчить поразку ізраїльтян і перемогу Вавилону (див. Ос. 10:3, 7; 2 Цар. 17:4-6).

г.   Господь карає ізраїльтян за невдячність (11:1-7)

11:1-2.  Тут Господь знову пригадав, як усе розпочиналося, маючи на меті порівняти минуле з теперішнім (див. 9:10; 10:1). На початку стосунки Господа з Ізраїлем нагадували стосунки між батьком і сином (див. Вих. 4:22-23). (Щодо цитування даного уривку див. коментарі до Мт. 2:15.) Господь показав Свою любов до цього народу, покликавши його «з Єгипту» (див. Втор. 7:8; також див. Ос. 12:10, 14; 13:4). Однак потім, коли Бог «кликав» ізраїльтян (11:2) до завітного послуху через Своїх пророків, вони відверталися від Нього (див. Єр. 7:25-26) і наверталися до лжебогів (див. 2 Цар. 17:13-17), в тому числі ваалів (див. Ос. 2:15, 19). В дослівному перекладі вірш 11:2а звучить так: «Що більше вони [тобто пророки] їх кликали, то більш вони [ізраїльтяни] відходили від них» (НАСБ; див. БКЯ, НМВ, примітки).

11:3-4.  Далі знову описується доброта Господа до ізраїльтян. Як батько, який терпляче навчає свою дитину «ходити», так Господь підтримував і «доглядав» ізраїльтян (див. Втор. 1:31; Іс. 1:2). Він також відновлював міць цього народу після каральних часів, хоча ізраїльтяни й не визнавали Його втручання.

В Ос. 11:4 Ізраїль порівнюється з домашньою робочою твариною (див. 10:11), а Господь – з її турботливим володарем, який обережно (з добротою та любов’ю; див. 11:1) веде свою тварину й здіймає (чи, можливо, посуває) її «ярмо», щоб їй було легше споживати їжу, яку він їй з доброти своєї дав. Отож, Господь і співчував ізраїльтянам, і любив їх.

11:5-7.  Однак, як це не дивно, ізраїльтяни не були вдячні Господеві за Його доброту (див. вірші 2, 3б). Навіть коли Господь через Своїх пророків закликав їх покаятися, вони «не хотіли повернутися до» Нього (див. вірш 7). Тому ніхто з них не уникне покарання, яке зійде на ізраїльтян у вигляді військової поразки та вигнання (вірші 5а, 6). Єгипет знову згадується тут як символ рабства та вигнання (див. 8:13; 9:3, 6).

Слово «засуви» (11:6) пов’язане з фразою «по містах». Однак існує й інший можливий переклад цього слова з давньоєврейської мови: не «засуви», а «хвальки» (див. Wolff, Hosea , p. 192). На користь такого перекладу свідчить наступний рядок (вірш 6в), який звучить так: «за власні їхні задуми». Слово «задуми» стосується бунтівної поведінки й дій (див. Міх. 6:16).

Слово «пожере» є перекладом до давньоєврейського слова ’акал , яке також зустрічається в Ос. 11:4 («давав … їсти»). Повторення цього слова у віршах 4 і 6 підкреслює відмінність між колишнім Господнім благословенням та Його майбутнім покаранням. У минулому Бог давав ізраїльтянам їжу, а тепер, за іронією долі, Він готовий наслати «меч», який «пожере» Ізраїль! Подібна гра слів з тим самим давньоєврейським терміном є і в Іс. 1:19-20 (див. коментарі там).

Давньоєврейський текст Ос. 11:7б є таким незрозумілим, що будь-який його переклад буде лише орієнтовним. Про цю трудність свідчать відмінні варіанти його перекладу у версіях англійською мовою. Згідно з перекладом у НМВ, Бог не захотів слухати відчайдушні молитви Свого затятого народу. В НАСБ міститься інший переклад: «Хоча вони (пророки) й кличуть їх (ізраїльтян) до Того, Хто вгорі, ані один не славить Його». З огляду на цей переклад Ізраїль відхиляв заклики пророків до каяття.

3. СПІВЧУТТЯ ГОСПОДНЄ ДО ІЗРАЇЛЬТЯН (11:8-11)

Як і в попередніх частинах даного пророцтва, послання Осії про покарання завершується раптовим переходом до послання про спасіння (див. 1:10-2:1; 2:14-3:5; 5:15-6:3). Ці вірші, однак, не слід розуміти як рішення Господа зупинити сходження покарання на ізраїльтян, про що так певно йшлося в усій книзі. Навпаки, ці слова засвідчують реакцію Бога на страждання й вигнання ізраїльтян. Наслідки Його гніву будуть пом’якшені Його співчуттям, і Він зрештою покличе Свій народ із вигнання.

а. Господь любить Ізраїль (11:8-9)

11:8-9.  У даних віршах міститься один із найбільших у Біблії виявів емоційності Бога. Коли Господь розповідав про суворе покарання, яке зійде на Ізраїль, бо сильний Його гнів, Він раптом озвучив чотири риторичні запитання. Вони красномовно засвідчують той факт, що Бог ніколи не покине Свій народ раз і назавжди. Адма ж і Цевоїм, які були зруйновані разом із Содомом та Гоморою (Втор. 29:23; див. Бут. 10:19; 14:2, 8), символізували повне знищення, ініційоване Богом.

Слово «обернулось» – це те саме слово ( хапак ), яке використовується в описі повалення цих міст (див. Бут. 19:25; Втор. 29:23). Вольфф так коментує присутню гру слів: «Ізраїль не буде повалений (обернений), як міста, що згадуються тут; скоріш, обернеться, тобто зміниться, серце Ягве» (Wolff, Hosea , p. 201).

Замість того, щоб вилити на ізраїльтян увесь Свій палаючий гнів, Господь виявить до них співчуття («зворушився ввесь жаль Мій», вірш 8). На зміну всепоглинаючому полум’ї Божого гніву з’явиться, як уже було не раз, полум’я Його співчуття. Ефраїм вже «більш» ніколи не зазнає Божої кари. І ця обіцянка є певною, адже її озвучив Сам «Святий» (див. Ос. 12:1), який зійшов, щоб мешкати серед Своїх людей, і все ж залишається вищий за все людське й непевне (Він – «не людина»; див. 1 Сам. 15:29).

б. Ізраїль повертається до Господа (11:10-11)

11:10-11.  Коли настане день відродження ізраїльського народу, Ізраїль піде «за Господом», який поведе Своїх людей назад, до їхніх домівок. Його рик, неначе в лева, який часто ототожнювався з покаранням та знищенням (див. 5:14; 13:7; Ам. 1:2; 3:8), стане закликом зібратися і повернутися з вигнання. Ізраїльський народ знову демонструватиме повагу до свого Господа. Вони, «тремтівши, прийдуть» до Нього (див. Ос. 3:5), як колись зробили їхні праотці, коли Бог з’явився у Своїй теократичній потузі на горі Синай (див. Вих. 19:16).

Порівняння з голубкою має особливе значення з огляду на Ос. 7:11, де з голубкою порівнюється наївність ізраїльтян, які безглуздо намагалися здобути собі союзників серед чужинців. Тут, однак, це порівняння має позитивний характер, адже йдеться про швидкість, з якою голубка повертається у своє гніздо (див. Пс. 55:6-8; Іс. 60:8). І знову Єгипет символізує вигнання загалом (див. коментарі до Ос. 8:13). Вихід «з Ашшур-краю» (з Ассирії) також згадується в Зах. 10:10-11.

В. Завершення справи Господа супроти Ізраїлю (12:1-14:10)

Завершення пророцтва Осії характеризується повчальним та дидактичним настроєм. Як і в попередніх частинах, Осія переходить від покарання (12:1-14:1) й до спасіння (14:2-10).

1. ЗАКЛЮЧНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ (12:1-14:1)

Тут знову озвучується провина Ізраїлю і передбачення його покарання.

а. Зрадливість ізраїльського народу (12:1-12:3)

Остання частина Книги Осії розпочинається з офіційного обвинувачення (12:1-12:3а) й оголошення покарання (12:3б).

12:1.  Ввесь ізраїльський народ (в тому числі «Юда») порушив завіт із Господом. Слова «брехнею» і «обманом» стосуються лицемірства та зрадливості. Останнє з цих двох слів ( мірмах ; див. коментарі до 12:8) є тут особливо доречним з огляду на наступне порівняння з патріархом Яковом (див. 12:4-5, 13). Адже те саме слово використовується в описі випадку, коли Яків обманом здобув собі благословення Ісава (див. Бут. 27:35).

Як це не дивно, але ізраїльський народ демонстрував невірність у стосунку до вірного Святого, який ніколи не порушував Своїх завітних обітниць (див. Ос. 12:10; 13:4-6).

Слово «вередливий» ( руд ) характеризує сходження з вірного шляху або невгамовне блукання. Що ж, це дуже вдалий опис переходу ізраїльтян від Бога до Ваала і їхнє блукання поміж чужинцями в пошуках допомоги. Слово «Святого» в оригіналі давньоєврейською мовою використано у формі множини, що ще раз підкреслює неабиякий обсяг цієї Його риси. У даному контексті святість Бога стосується, перш за все, того, що Він завжди вищий за непостійних людей (див. 11:9).  

12:2-3.  Зрадливість ізраїльтян виявлялася і в соціальній несправедливості («Ефраїм … множить брехню й насильство»; див. 4:2; 7:1), і в союзах з Ассирією та Єгиптом (див. 5:13; 7:8; 8:8-9; 2 Цар. 17:3-4). Оливкова олія використовувалася в обрядах укладання союзів або ж була знаком відданості. Та всі ці дії були марними і саморуйнівними, як засвідчує згадка про те, що «Ефраїм пасе вітер» й «за … вітром женеться» (див. Ос. 8:7; 13:15). «Та й з Юдою в Господа розправа ( ріб ; див. 4:1; також див. коментарі до 2:4)». Він уже був готовий покарати Свій народ за все вчинене ними зло.

б. Урок з історії (12:4-7)

Перш ніж далі розкривати теми провини і покарання (див. 12:10-14:1), Осія нагадав ізраїльтянам про необхідність покаятися (12:6-7). Задля цього він дав їм урок з історії, а саме пригадав життя Якова (вірші 3-4).

12:4-5.  Народження Якова показало, якою людиною він буде. Той факт, що він ще «в утробі за п'яту взяв брата свого» (див. Бут. 25:26), послужив своєрідним провіщенням обману, з допомогою якого він украв у свого брата право первородного й благословення (див. Бут. 27:35-36). Однак і в житті Якова настав поворотний момент. Коли він зіткнувся з перспективою загинути від руки Ісава після свого повернення в Ханаан-край, то «боровся з Богом», відмовляючись відпустити, поки Той не благословить його (Бут. 32:22-32). Згодом, «в Бетелі», де рік тому Якову приснився сон (див. Бут. 28:10-22), Бог знову йому явився. Там Він змінив ім’я Якова на Ізраїль, благословив його і поновив Свою завітну обітницю (див. Бут. 35:1-14).

12:6-7.  Як і Яків, облудний народ (див. 11:12) мусив повернутися (12:7) до свого завітного Правителя, Бога «сил небесних», зі сльозами і молитвами (див. вірш 4). Щире каяття вимагає відданості любові ( хесед ) та правді, як і виконання зобов’язання в усьому покладатися на Господа («чекай на Бога твого постійно»; див. Пс. 27:14), а не на самого себе.

в. Пихатість ізраїльського народу (12:8-15)

12:8-9.  Каяття ізраїльтян (вірш 6) змусить їх повністю переглянути всі свої вчинки і думки. Ізраїльський народ завжди був фінансово нечесним ( мірмах ; див. 12:1), любив «утискати», був пихатим і гадав, що про його гріхи ніхто не знатиме, бо його достатки зможуть приховати усю кривду. У Старому Завіті неодноразово говориться про заборону використовувати «вагу неправдиву», тобто обважувати покупців (див. Лев. 19:36; Втор. 25:13-16; Прип. 11:1; 16:11; 20:10, 23; Ам. 8:5; Міх. 6:11).

12:10.  Господь, однак, не нехтуватиме такою зухвалою поведінкою ізраїльтян, їхнім непослухом та невдячністю. Як їхній Бог, Він вів цей народ ще «з Єгипетського краю», через усі випробування пустелею, й до обіцяної землі. Однак, здійснюючи Своє покарання, Він «знов» приведе ізраїльтян у пустелю і змусить їх мешкати «в наметах». Блукання пустелею після виходу з Єгипту, про яке ізраїльтяни нагадували собі під час свята Кучок (див. Лев. 23:33-43), знову трапиться під час Вигнання.

12:11-12.  Хоча Господь озвучував ізраїльтянам Свою волю через «пророків», ізраїльський народ нехтував цими посланнями (див. 9:7 і коментарі до 11:2). Гріховність та лицемірство, які виявилися у Гілеаді (див. 6:8) та Гілгалі (див. 4:15; 9:15), стали вершиною зрадливості ізраїльтян. Тому під час майбутньої навали ворогів ці «жертовники» перетворяться на «каміння купи» ( галлім ; див. 10:8, «будуть спустошені узвишшя безбожности»). Дане давньоєврейське слово, яке тут використовується у грі слів із назвою Гілгал, де повторюються звуки «г» і «л», – це ще один приклад поетичних технік, які застосовував Осія. Гілгал стане купою каміння ( галлім ).

12:13-14.  У цих віршах знову згадується колишня доброта Господа. Повертаючись іще раз до історії Якова (див. вірші 3-4), Осія нагадав ізраїльтянам про не надто славетне їх становище на самому початку. Їхній відомий прабатько був колись біженцем, який мусив доглядати «вівці», щоб отримати «жінку» (див. Втор. 26:5). Згодом нащадки Якова прислуговували єгиптянам, допоки Бог не «вивів» їх «з Єгипту» (див. Ос. 11:1; 12:10; 13:4) і не почав захищати «через» Свого «пророка» Мойсея.

12:15.  Однак своєю гріховністю Ізраїль «доводив» Господа «до гніву». Осія, вочевидь, мав тут на думці ідолопоклонство, адже слово ка‘ас , перекладене як «доводив … до гніву», часто використовується у стосунку до ідолів (див., наприклад, Втор. 4:25; 9:18; 31:29; 32:16, 21; Суд. 2:12; 1 Цар. 14:9, 15). У відповідь на це Господь більше не буде все їм пробачати («кров» Ізраїля «впаде на нього»; див. Ос. 10:2; 13:12, 16). Він «поверне … назад» їхню «зневагу» і відплатить їм за все їх зло.

г. Наближення загибелі (част. 13)

13:1-3.  Ефраїм займав особливе становище (був «поважний») серед ізраїльських племен (див. Бут. 48:13-20). Єровоам І, який ініціював утворення Північного царства, був ефраїмієм (1 Цар. 11:26; 12:26). Однак це видатне плем’я простувало попереду всіх й у поклонінні Ваалу, а тому для Бога ефраїмії були наче мертві. Коли ефраїмії (та інші ізраїльтяни, яких вони тут представляли) виготовляли «дедалі більше й більше … литих бовванів» та «ідолів», то лиш збільшували свою провину. Вони ганьбили себе ще й тим, що цілували «литих … телят» (див. 1 Цар. 19:18; також див. «бичка» в Ос. 8:4-5; 10:5) та приносили їм жертви.

Однак, коли Бог зішле на цих ідолопоклонників покарання, вони швидко зникнуть (вірш 3). Кожне з чотирьох порівнянь («мряка», «роса»; див. 6:4, «полова» й «дим») підкреслює надзвичайно непевне і хитке становище, в якому всі ці ідолопоклонники перебувають.

13:4-9.  Тут Господь знову нагадав ізраїльтянам про Свої милосердні діла, ще коли їхній народ лише формувався (див. 12:10а, 11, 13-14). Він вивів їх з Єгипту (див. 11:1; 12:10, 14), турбувався про них (досл., «знав тебе») «в пустині» (13:5) і дозволив їм насититися в обіцяній землі (вірш 6). Фраза «коли ж їх нагодовано» в дослівному перекладі звучить як «коли ж вони попаслися». Отож, вона описує овець та іншу худобу, які мирно пасуться. У відповідь на такі благословення ізраїльтянам слід було визнати Господа своїм Богом і Спасителем (вірш 4). Однак замість цього «серце їхнє загорділо», і вони «забули» Його (вірш 6; див. коментарі до 2:14). «Мов» лютий і сильний дикий звір (лев, «леопард» чи «ведмедиця»), Господь накинеться на Своїх людей (які все ще розглядаються тут як безпомічне стадо, 13:7-8; див. 5:14). Як це не прикро, Той, Хто допомагав ізраїльтянам, стане їхнім Винищувачем, бо вони відвернулися від Нього (13:9).

13:10-11.  Коли Господь прийде нищити (вірш 9) ізраїльський народ, ніхто не зможе його порятувати, навіть політичні очільники, яких ізраїльтяни вимагали у Господа (вірш 10; див. 10:3, 7, 15). В Ос. 13:11а («Я дав тобі царя у Моїм гніві») йдеться, вочевидь, про участь північних племен у коронуванні Саула (1 Сам. 8:6-9; 12:12), як і їхнє від’єднання за правління царя Єровоама І (1 Цар. 12:16). Тоді в Ос. 13:11б мова йде про завершення царської влади в Ізраїлі, коли царя Осію забрали у в’язницю (2 Цар. 17:1-6).

13:12.  Бог не нехтував провиною ізраїльтян (див. 10:2; 12:14; 14:1). Грішні діла Ефраїму порівнюються тут із перев’язаним документом (НАСБ) і «ретельно» схованим скарбом (НАСБ). Такі два символічні образи дають зрозуміти, що «гріх» Ізраїлю – це те, що знаходиться під пильним наглядом аж до судного дня, коли його врешті використають як свідчення супроти цього народу.

13:13.  Будь-яка надія на порятунок просто зникла. Ізраїльтяни не відповіли на заклик Бога покаятися, який Він озвучив у період Свого милосердя. Тому тут вони порівнюються з немовлям, яке «не покидає материнського лона», незважаючи на «муки породіллі». Таке зволікання може привести лише до смерті матері й дитини. Оскільки тут дитина не слідує своєму часу «народитись», її образно назвали нерозумною («син нерозумний»; див. Проп. 8:5).

13:14.  Зазвичай вірш 14а тлумачать у контексті вияву надії та обіцянки спасіння (НАСБ, НМВ). Однак з огляду на текст така думка є суперечливою. Хоча пророцтву Осії притаманні раптові зміни настрою, такий перехід у даному місці видається передчасним (хоча він і справді присутній, починаючи з 14:2). Окрім того, тоді поєднання 13:14а з наступним твердженням виглядає недоладним і дивним (див. вірш 14б, «Жалю не буде в Мене»). Тому початок вірша 14а – це, скоріш, риторичні запитання, які передбачають негативну відповідь: «І Я б та визволяв їх з руки Шеолу? Я б їх рятував від смерти?» (ВСП)

Тоді два наступні запитання («Де твої рани, смерте? Де бич твій, о Шеоле?») є, отже, закликом, щоб смерть застосувала свій «бич» супроти Ефраїму і нанесла йому «рани» (див. вірші 14б-16), а не засвідченням перемоги над смертю. Апостол Павло, однак, використав цей текст, як свідчення перемоги (див. 1 Кор. 15:55-56). І хоча він писав під дією Святого Духа, він все ж користувався звичним тлумаченням тексту Святого Письма (див. LXX) і не вдавався до текстуального та екзегетичного вивчення Ос. 13:14.

13:15-14:1.  Оскільки Господь більше не матиме до ізраїльтян жалю (вірш 14; див. 1:6), їхньому процвітанню настане кінець. Бог «прийде», наче палючий «східний вітер», який висушує й спустошує усе на своєму шляху. Тут йдеться про вторгнення ассирійського війська, оскільки у вірші 15 символічно описується пограбування та інші жорстокі дії нападників. Отож, у 13:15-14:1 змальовуються рани і бич смерті, які згадуються у 13:14. Все, як у завітному проклятті (див. Лев. 26:25; Втор. 28:21; 32:24-25; Ам. 4:10). І знову Бог сказав, що ізраїльтяни зазнають руйнувань, «бо» збунтувались «проти» Нього (див. Ос. 7:13; 8:1).

2. ЗАКЛЮЧНИЙ ЗАКЛИК (14:2-10)

а. Заклик до каяття (14:2-4)

14:2-4.  Пророцтво Осії завершується доволі позитивно – із закликом до каяття («Повернись … до Господа»). Хоча Його зухвалий і впертий народ, звісно ж, відкине цей останній заклик (див. 10:12-15), він дасть надію жменьці праведних людей, а також слугуватиме взірцем поведінки під час навернення до Господа майбутнього покоління, яке захоче покаятись (див. 3:5; 5:15б-6:3). Щире каяття передбачатиме визнання своїх гріхів («Прости всю беззаконність!») і бажання славити Господа («і ми принесемо плід уст наших»), єдиного Спасителя Ізраїлю, Бога і їхнього Помічника (порівняйте з 5:13; 7:11; 8:4-5, 9; 13:2). Ізраїль більше не буде покладатися на Ассирію та інші народи і вже не називатиме «діла рук» своїх «богами».

б. Обіцянка відродження (14:5-9)

14:5-7.  Коли ізраїльтяни покаються, Господь відверне «від них» Свій «гнів» і покаже Свою любов, вилікувавши їх (див. 6:1). Тоді Господні благословення повернуться до них. Будучи для ізраїльтян «росою», Господь зробить так, що Ізраїль «зацвіте, немов лілея», яка завжди славилася своєю красою (див. Пісн. 2:2). Що ж, текст даного вірша є повною протилежністю тому, про що йдеться в Ос. 13:15. У своєму процвітанні Ізраїль також порівнюється з Ливаном, який усім був відомий глибоким корінням, розкішним виглядом та ароматними пахощами (див. Пісн. 4:11), і з оливковим деревом («немов маслини»), яке теж мало добру славу (див. Пс. 52:8; Єр. 11:16).

14:8.  Фраза «під його тінню» може символічно описувати Господній захист (див. вірш 9, де Він порівнюється з кипарисом; також див. Іс. 4:6). Однак, як зауважує Кейл, тут, скоріш, йдеться про те, що «сам Ізраїль виступає деревом, під тінню якого енергійно і бадьоро процвітають його люди» (C.F. Keil, “Minor Prophets.” In  Commentary on the Old Testament in Ten Volumes , 10:166). Таке тлумачення краще відповідає образам, використаним в Ос. 14:6-7, де Ізраїль порівнюється з деревами. Те, що ізраїльтяни «знов будуть пшеницю» вирощувати, вказує на повернення завітних благословень (див. Втор. 28:4, 8, 11; 30:9; Ос. 2:23-25; Ам. 9:13-15). Тож Ізраїль знову буде, «неначе лоза виноградна» (див. Ос. 10:1), яка дає найкраще «вино».

14:9.  Початок даного вірша засвідчує, яка разюча переміна відбудеться в поведінці ефраїмів (див. 2:10; 4:17; 8:4-6; 13:2). А Господь, промовляючи далі («Я відповідаю» і «Я, наче»), показує, що турбується про них. Той самий Бог, який крадькома стежив за ізраїльтянами, немов леопард, готовий кинутися на свою жертву, стане Тим, Хто турботливо наглядає за Своїм народом і захищає його! Порівнявши Себе з зеленим кипарисом, Господь також дав зрозуміти, що Він – джерело процвітання ізраїльського народу: «від Мене буде плід твій».

в. Слово мудрості (14:10)

14:10.  Дана книга завершується словом мудрості. Хто «мудрий» та «розумний», той і засвоїть потрійний урок із послання Осії. «Путі Господні (тобто Його завітні вимоги) праві». «Праведники ходять ними (тобто виконують їх; див. Втор. 8:6; 10:12; 11:22; 28:9; Суд. 2:17)» й отримують за свою відданість благословення. «Грішники (див. Ос. 7:13; 8:1; 14:1) на них спотикнуться», в тому розумінні, що руйнування (спотикання) є прямим наслідком непослуху. Порушення заповідей і є головною причиною їхнього падіння (див. 5:5; 14:2). Нехай же всі люди, які читають послання Осії, ходять, а не спотикаються!

 

БІБЛІОГРАФІЯ

Andersen, Francis I., and Freedman, David Noel. Hosea: A New Translation, Introduction and Commentary . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1980.

Brueggemann, Walter. Tradition for Crisis: A Study in Hosea . Richmond, Va.: John Knox Press, 1968.

Cohen, Gary G., and Vandermey, H. Ronald. Hosea/Amos . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1981.

Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.

Harper, William Rainey. A Critical and Exegetical Commentary on Amos and Hosea . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1905.

Keil, C.F. “Minor Prophets.” In  Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 10. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Kidner, Derek. Love to the Loveless: The Message of Hosea . The Bible Speaks Today. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1981.

Mays, James Luther. Hosea: A Commentary. The Old Testament Library. Philadelphia: Westminster Press, 1969.

Pusey, E.B. The Minor Prophets: A Commentary Explanatory and Practical . 2 vols. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1950.

Riggs, Jack R. Hosea’s Heartbreak . Neptune, N.J.: Loizeaux Brothers, 1983.

Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 1. Reprint (3 vols.). Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.

Wolff, Hans Walter. Hosea . Translated by Gary Stansell. Philadelphia: Fortress Press, 1974.