КНИГА ЙОІЛА
Роберт Б. Чісхолм молодший
ВСТУП
Автор і час написання . Автором даної книги прийнято вважати Йоіла, сина Петуїла (1:1). На відміну від інших пророчих книг, у вступному вірші цієї книги не міститься жодних вказівок на час його діяльності як пророка. Отож, щоб визначити час написання даного твору, мусимо покладатися на внутрішні свідчення.
Тлумачі пропонують різні часові рамки написання Книги Йоіла, починаючи з дев’ятого століття і завершуючи другим століттям до н.е.. Тут же розглядаються три їхні припущення:
1. Часом написання є період часу задовго до вигнання . Прихильники думки, що ця книга була написана ще в дев’ятому столітті до н.е., спираються на той факт, що у Старому Завіті давньоєврейською мовою вона знаходиться між Книгою Осії і Книгою Амоса, а також що в ній згадуються такі міста, як-от Тир, Сидон, Філістія, Єгипет та Едом в ролі ворогів (Йоіл. 4:4, 19). Хобарт Фрімен пише: «Сама згадка про ці народи є переконливим свідченням того, що ця книга була написана в період часу задовго до вигнання, бо саме вони тоді виступали ворогами Юдеї, а не Ассирія, Вавилонія і Персія» (Hobart Freeman, An Introduction to the Old Testament Prophets . Chicago: Moody Press, 1968, p. 148; див. також Gleason L. Archer, Jr., A Survey of Old Testament Introduction , Chicago: Moody Press, 1974, p. 305).
Однак обидва ці аргументи не мають великої ваги. Місце даної книги в каноні не є переконливим свідченням, особливо з огляду на той факт, що в Септуаґінті вона знаходиться в іншому місці. Більше того, навіть старозавітні пророки в часи існування Вавилонії виголошували пророцтва супроти вищезгаданих народів (див. Єр. 46-47; 49:7-22; Єз. 27-30; Зах. 2:4-7). Прихильники давнішого часу написання можуть, проте, заперечити, що в детальному описі вавилонян, який міститься в Йоіл. 2, не було б потреби, якби книга писалася для їхніх сучасників, які добре знали про існування такої великої загрози неподалік.
Дехто обґрунтовує давніший час написання Книги Йоіла тим фактом, що в даному пророцтві урядовцями виступають старші (1:2; 2:16) і священники (1:9, 13; 2:17) з огляду на коронування Йоаса у віці семи років, а також що ця праця багато в чому подібна на інші пророчі книги (Archer, A Survey of Old Testament Introduction , pp. 304-5). Однак непереконливість цих аргументів є очевидною, адже на них спираються й прихильники пізнішого часу написання книги.
Декілька віршів (див., зокрема, 3:2, 6) суперечать припущенню щодо давнішого часу (за правління Йоаса) написання даного пророцтва (див. S.R. Driver, The Book of Joel and Amos , pp. 14-15).
2. Часом написання є період часу незадовго до вигнання . Припущення, що дана книга з’явилася в період часу незадовго до вигнання, отримує, зазвичай, чимало схвальних відгуків. Якщо датувати це пророцтво періодом часу між 597 і 587 роками до н.е. (як робить це Wilhelm Rudolph, Joel-Amos-Obadja-Jona . Gűtersloh: Gűtersloher Verlagshaus Gerd Mohn, 1971, pp. 24-8), тоді Йоіл. 4:2б (де йдеться про розсіяння Божого народу і поділ краю) матиме стосунок до вторгнення вавилонян у 597 році до н.е., коли було вивезено 10 000 найкращих юдейських мужів (див. 2 Цар. 24:10-16). А також це відповідатиме розповідям Йоіла про храм (Йоіл. 1:9, 13; 2:17), адже до 586 року до н.е. він не був зруйнований (див. 2 Цар. 25:9). У той же час таке датування означатиме, що в Йоіл. 1:15 і 2:1-11 передбачено остаточне руйнування Єрусалиму (що й справді трапилося у 586 році до н.е.; див. 2 Цар. 25:1-21).
Тоді пророцтво Йоіла чудово узгоджуватиметься з уривками з інших книг, в яких фраза «день Господній» (чи «день Господнього гніву») стосується саме цієї події (див. ПлЄр. 1:12; 2:1, 21-22; Єз. 7:19; 13:5; Зах. 2:2-3). А також текст Йоіл. 2:1-11 відповідатиме опису вавилонян в Єр. 5:17. Окрім того, на користь пізнішого часу написання цієї книги, а саме перед вигнанням, свідчить і згадка в Йоіл. 4:6 про торгівлю рабами між фінікійцями та греками (або іоніями). Єзекиїл теж писав про торгівлю людьми (Єз. 27:13). Арвід С. Капельруд доводить, що така торгівля процвітала у сьомому і на початку шостого століть до н.е. (Arvid S. Kapelrud, Joel Studies , pp. 154-8).
Однак, незважаючи на всі переваги такої думки, виникають труднощі тлумачення Йоіл. 2:18-19. У даному уривку наче йдеться про Боже милосердя до покоління юдеїв часів Йоіла, які щиро розкаялися (див. коментарі до цих віршів). Якщо це й справді так, тоді таку низку подій важко ототожнити з останніми днями Юдеї, адже навіть праведні вчинки Йосії не могли змусити Господа передумати.
3. Часом написання є період часу після вигнання . На користь даного припущення наводять, зазвичай, чотири аргументи:
(1) У Йоіл. 4:1-2, 17, як твердять прихильники цієї думки, йдеться про руйнування Єрусалиму і Вавилонський полон. Тоді в 1:9, 13; 2:17 йде мова вже про другий храм, над будовою якого працювали вигнанці, що повернулися, і завершили його у 515 році до н.е..
(2) «Старші» (див. 1:2; 2:16), а не цар, виступають очільниками спільноти, що більше відповідає часам після вигнання (див. Езр. 10:14).
(3) Йоіл цитує інших пророків, у тому числі Єзекиїла (див. Йоіл. 2:3 і Єз. 36:35; Йоіл. 2:10 і Єз. 32:7; Йоіл. 2:27-3:1 і Єз. 39:28-29).
(4) Згадка про те, що греки торгували людьми (Йоіл. 4:6), характеризує часи після вигнання.
Однак у відповідь на ці аргументи можна навести такі контраргументи:
(1) Текст Йоіл. 4:1-2, 17 може мати стосунок до виселення юдеїв у 597 році до н.е., а не в 586 році до н.е. (проте, як уже зазначалося у пункті «2. Часом написання є період часу незадовго до вигнання», ця думка породжує чимало проблем). Дехто робить спроби тлумачити Йоіл. 4:1-2, 17 з огляду на події, занотовані в 2 Хр. 21:16-17 (Archer, A Survey of Old Testament Introduction , p. 305). Однак захоплення в полон царських синів і дружин, про що йдеться там, не надто відповідає текстові Йоіл. 4:2.
(2) Хоча відсутність будь-якої згадки про монархів є цікавою, навряд чи цей факт можна назвати переконливим аргументом. Старші займали провідне становище у спільноті юдеїв і до вигнання (2 Цар. 23:1; Єр. 26:17; ПлЄр. 5:12, 14; див. Kapelrud, Joel Studies , pp. 187-9).
(3) Щодо подібностей між цією книгою і певними уривками з книг інших пророків, зазвичай дуже важко однозначно сказати, хто кого цитував.
(4) Капельруд показав, як уже зазначалося вище, що торгівля рабами в іоніїв процвітала у сьомому столітті до н.е.
Отож, підбиваючи підсумки вищесказаному, стає зрозуміло, що будь-які догматичні твердження щодо часу написання Книги Йоіла є сумнівними, хоча текст Йоіл. 4:2б і свідчить, вочевидь, на користь думки, що ця книга з’явилася вже після вигнання. У даному вірші йдеться про те, що в майбутньому народи, які вестимуть політику стародавнього Вавилону, сприяючи розсіянню ізраїльтян та розділяючи їх землю, постануть перед судом. Така думка узгоджується з декількома іншими спостереженнями (як-от згадкою про торгівлю рабами між фінікійцями та іоніями, зазначеною в цій книзі системою уряду і подібностями на тексти інших пророків), але не доводиться ними. Якщо прийняти думку, що Книга Йоіла була написана в часи після вигнання, тоді згадка про храм має датуватися періодом часу після 516 року до н.е.. Однак усе це – лише гіпотези. Тому, цілком зрозуміло, консервативні тлумачі мають різні погляди на час написання Книги Йоіла.
Головні труднощі тлумачення
1. Природа війська, описаного в 2:1-11. Дехто стверджує, що в 2:1-11 йдеться про нашестя сарани з Йоіл. 1 або навіть про ще жахливіші хвилі їхнього нашестя. На користь цієї думки свідчать такі факти:
(1) Між част. 1 і част. 2 є багато подібностей (див. 2:2, 11 і 1:6; а також 2:3 і 1:19).
(2) Деякі деталі тексту 2:1-11 вказують на те, що й справді мова йде про сарану: велика кількість нападників (2:2, 5), спустошення землі (2:3), вміння нападників стрибати і лазити (2:5, 7), а також потемніння неба (2:10).
(3) Між 2:11 («Своїм військом») і 2:25 («Моє велике військо», яке характеризує в тому числі сарану) існує, скоріш за все, літературна тотожність.
(4) У 2:4-5, 7 це «військо» порівнюється зі справжнім військом. Такі фрази, як «з виду …, наче коні», «мов рисаки», «немов від колісниць», «немов потужне військо», «немов лицарі» і «мов вояки», очевидно вказують на те, що тут не може йтися про справжнє військо, адже з ним проводиться порівняння (див. Leslie C. Allen, The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah , p. 29; а також Driver, The Books of Joel and Amos , p. 28).
Більш слушним тлумаченням буде те, що тут передбачається прихід справжнього війська. Просто його опис ґрунтується на тексті част.1, через що в част. 2 так багато слів, які мають стосунок до нашестя сарани (див. Hans W. Wolff, Joel and Amos , p. 42). В такому випадку наголошується тісний взаємозв’язок і чимало інших подібностей (як-от тривалість) між нещастям, описаним в част. 1, і приходом війська в част. 2. І те, і інше виступало інструментом Господнього покарання – одне в минулому, інше в майбутньому. Сарана вже була, однак попереду ще більша хвиля «сарани»!
На користь цієї думки свідчать декілька спостережень.
(1) Нашестя сарани з част. 1 вже у минулому, а з 2:1-11, з точки зору Йоіла, ще в майбутньому (див. також 1:15). Отож, ці дві оповіді не можуть описувати одну і ту ж подію (Wolff, Joel and Amos , pp. 6-7, 42). Текст Йоіл. 2:25, де Господь сказав про сарану: «Моє велике військо», стосується покарання з част. 1, наслідки якого можна було подолати, але не відвернути. А в тексті 2:11 йдеться про майбутнє покарання, а отже, його ще можна відвернути (див. 2:20). Тому текст 2:25 не слід використовувати для тлумачення 2:11, незважаючи на вищесказану літературну подібність. Все таки тут містяться не тотожні описи двох сил, а лише подібні, що свідчить виключно про взаємозв’язок між цими подіями. Це Господь послав «військо» сарани (2:25), і саме Він поведе (2:11) північне військо (2:20).
(2) Військо з 2:1-11 називається північним (досл., «мешканець півночі»). Сарана зазвичай атакувала Палестину з півдня і південного сходу, а не з півночі (хоча іноді все ж траплялися випадки їхнього нашестя з півночі чи північного сходу; див. Allen, The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah , p. 88). Тому означення «північного» стосується, скоріш за все, справжнього війська чужинців, оскільки в історії ізраїльського народу є чимало прикладів вторгнення ворожих військ у Палестину саме з півночі (в тому числі Ассирія, Іс. 14:25, 31; Вавилон, Єр. 6:1, 22; 15:12; Єз. 26:7; і Гог, Єз. 38:15).
(3) Образ сарани в описі війська, як-от в Йоіл. 2, використовувався і в літературі стародавнього Близького Сходу (див. John A. Thompson, “Joel’s Locusts in the Light of Near Eastern Parallels,” Journal of Near Eastern Studies 14. 1955:52-5).
(4) У прокляттях, які містяться у Второзаконні, також озвучується доволі тісний взаємозв’язок між сараною (Втор. 28:38-42) та ворожими військами (Втор. 28:25, 32-33, 36-37, 49-52), що цілком природно, адже і те, і інше спустошувало поля та позбавляло людей заробленого тяжкою працею врожаю (Втор. 28:33, 51; Іс. 1:7; Єр. 5:17). Це власне й пояснює подібність між Йоіл. 1:19 та 2:3. Ассирійський напис часів Саргона ІІ (722-705 роки до н.е.) дуже яскраво характеризує наслідки вторгнення його війська на чужу землю: «Місто Аніаштанія … разом з 17 навколишніми містами я [Саргон] зруйнував, я з землею зрівняв, великі балки їхніх покрівель я віддав вогню, їхній врожай [і] їх солому я спалив, їхні повні комори я відкрив і своє військо зерном без ліку нагодував. Мов нашестя сарани, худобу зі своїх таборів на їхні луки Я погнав, і вона вирвала рослинність, від якої воно [місто] залежало, і спустошила його поля» (D.D. Luckenbill, Ancient Records of Assyria and Babylonia . 2 vols. Chicago: University of Chicago Press, 1926-1927, 2:85).
Той факт, що тут міститься порівняння зі справжнім військом (у 2:4-5, 7), не обов’язково виключає ймовірність його дійсної присутності. Існує два можливі пояснення таких порівнянь. По-перше, якщо військо змальовувати в образі сарани, тоді його можна порівнювати зі справжнім військом. У такому випадку дане порівняння засвідчує, що за образом сарани і справді йдеться про дійсне військо. У стосунку до цього Фрімен пише: «пророк, який щойно у част. 1 написав про нашестя сарани, використав це нещастя як основу для своєї образності» (Freeman, An Introduction to the Old Testament Prophets , p. 152). Буллінгер дає, однак, інше пояснення. Він зазначає, що іноді порівняння позначає «не лише подібність, а й сам об’єкт» (Bullinger, Figures of Speech Used in the Bible . Grand Rapids: Baker Book House, 1968, pp. 728-9). У таких випадках слово к е , «як, немов», вказує на те, що певний об’єкт в усіх відношеннях подібний на інший об’єкт, тобто в усьому такий, як він. Наприклад, в Іс. 7:б йдеться про те, що міста Юдеї « спустошені, як по знищенні Содому» (і вони справді були спустошені). Подібним чином, в Іс. 8б зазначено, що Єрусалим був « немов обложене місто» (і воно таки було обложене, ймовірно, Санхерибом). (Однак в Іс. 1:8-9 слово к е використане й у своєму звичному значенні: «немов … халупа», «немов курінь», вірш 8; і «як Содом», вірш 9.) Іншим прикладом «тотожного» використання даного слова є Йоіл. 1:15, де сказано, що «день Господній …, немов руїна, від Всемогутнього надійде» (у цей день з волі Бога і справді будуть руйнування).
З огляду на все вищесказане можна підсумувати, що військо в 2:1-11 – це таки справжнє північне військо, яке описується тими ж словами, що і нашестя сарани, з метою підкреслити той факт, що воно, як і сарана, було знаряддям Господа, та символізувало Його покарання, розпочате з нашестя сарани.
2. «День Господній» у Йоіла. Хоча на опис Господнього дня впливали, безумовно, перекази про втручання Господа у перші війни Ізраїлю (див. Gerhard von Rad, “The Origin of the Concept of the Day of Yahweh,” Journal of Semitic Studies 4. 1959:97-108), сам по собі цей вислів походить від доволі поширеної на стародавньому Близькому Сході думки, що могутній воїн-цар може провести усю військову кампанію всього за один день (див. Douglas Stuart, “The Sovereign’s Day of Conquest,” Bulletin of the American Schools of Oriental Research 220/21. December 1975, February 1976:159-64). Отож, говорячи загалом, «день Господній» – це ідіома, яка підкреслює той факт, що Господь може здобути швидку і переконливу перемогу над Своїми ворогами у будь-який момент.
У Старому Завіті «день Господній» може стосуватися або якоїсь певної історичної події, або ж есхатологічної битви, якою завершиться теперішній вік. Із цим днем ототожнюються такі моменти:
(1) «День Господній» іноді передбачає сходження покарання на Божий народ, в тому числі Північне царство (з боку ассирійців; див. Ам. 5:18, 20) та Юдею (з боку вавилонян; див. ПлЄр. 1:12; 2:1, 21-22; Єз. 7:19; 13:5; Соф. 2:2-3). Часом це покарання згадується в контексті більш всеохоплюючого покарання, яке зійде на всі народи (див. Іс. 2:12; Соф. 1:18).
(2) «День Господній» часто передбачає сходження покарання і на народи чужинців, у тому числі мешканців Вавилону (з боку мідіян; див. Іс. 13:6, 9), Єгипту (з боку вавилонян; див. Єр. 46:10; Єз. 30:3), Едому (див. Іс. 34:8-9) та на есхатологічну північну коаліцію під проводом Гога (Єз. 39:8).
(3) «День Господній» принесе очищення і відродження Ізраїлю (див. Іс. 61:2; Мал. 4:5), але й також великі страждання (Зах. 14:1-3).
Отож, «день Господній» охоплює тоді й декілька конкретних «днів» чи то подій минулого (див. A.J. Everson, “The Days of Yahweh,” Journal of Biblical Literature 93. 1974:329-37), а саме знищення Північного царства, Вавилонський полон, завоювання вавилонянами Єгипту і падіння Вавилону. Ці приклади Господнього втручання в історію людства слугують взірцем того, що відбудеться наприкінці часів, коли Він знищить усіх Своїх ворогів та відродить Ізраїль (щодо ґрунтовного дослідження цього взаємозв’язку між історією та есхатологією див. Іс. 13-27).
У Книзі Йоіла всі ці щойно перелічені моменти мають безпосередній стосунок до Господнього дня. Покарання Ізраїлю провіщено в Йоіл. 1:15 та 2:1-11, спасіння Ізраїлю передбачено в 3:1-5, всесвітнє покарання народів змальовується в част. 3. Розповідаючи про те, як його поколінню заледве вдалося уникнути Господнього дня, Йоіл передбачив, що Ізраїль врешті-решт звільниться від своїх ворогів наприкінці віків.
Розглядаючи Господній день кінця світу, Йоіл зосередив увагу на одній найвизначнішій характеристиці цього дня, а саме на події, коли Господь втрутиться в історію людства і знищить Своїх ворогів, а Свій ізраїльський народ порятує.
Однак у день Господній, як свідчать інші книги Святого Письма, відбудуться й інші події:
(1) Перш ніж вороги ізраїльтян будуть знищені, вони сплюндрують і спустошать Ізраїль (Зах. 14:1-2). Це буде час великих страждань для ізраїльтян (Соф. 1:7-18; див. Дан. 12:1). Ісус назвав цей період (Великих Страждань) часом великої скорботи (Мт. 24:21) для народу.
(2) Коли Господь знищить Своїх ворогів (під час повернення Месії), день Господній стане часом благословень для Ізраїлю (див. Авд. 21), відомий як період тисячолітнього правління Христа.
(3) Потім, вже після тисячолітнього правління Христа, день Господній ознаменується знищенням теперішнього неба і землі й утворенням нового неба і нової землі (2 Пт. 3:10, 12-13).
Отже, згідно з відповідними уривками у книгах Святого Письма, окрім Книги Йоіла, «день Господній» буде доволі довгим періодом часу, який охоплюватиме і покарання, і благословення. Він розпочнеться невдовзі після взяття Церкви на небо живою, включатиме семирічний Період Великих Страждань, повернення Месії, Його тисячолітнє царювання й утворення нового неба і нової землі. Звісно, це суперечить думці деяких тлумачів, що взяття Церкви на небо живою відбудеться наприкінці Періоду Великих Страждань і що лиш тоді розпочнеться Господній день (див. коментарі до 1 Сол. 5:2; 2 Сол. 2:1-12 і «План передбачених у Біблії подій кінця світу» між Єз. і Дан.).
ПЛАН
І. Вступ (1:1)
ІІ. Нашестя сарани (1:2-20)
А. Вступне звернення (1:2-4)
Б. Заклик плакати (1:5-13)
1. П’яниці мають плакати (1:5-7)
2. Земля має плакати (1:8-10)
3. Фермери мають плакати (1:11-12)
4. Священники мають плакати (1:13)
В. Заклик покаятися (1:14)
Г. Значення нашестя сарани (1:15-20)
ІІІ. Прихід Господнього дня (2:1-11)
А. Наближення Господнього війська (2:1-2)
Б. Руйнівна сила Господнього війська (2:3-5)
В. Неослабний наступ Господнього війська (2:6-9)
Г. Непереможність Господнього війська (2:10-11)
IV. Оновлений заклик покаятися (2:12-17)
А. Прохання щиросердно змінитися (2:12-14)
1. Прохання (2:12-13а)
2. Спонука (2:13б-14)
Б. Прохання залучити ввесь народ (2:15-17)
V. Прощення й відродження (2:18-27)
А. Милостива відповідь Господа (2:18)
Б. Обіцянка Господа повернути благословення (2:19-27)
VI. Обіцянки славетного майбутнього (3:1-4:21)
А. Духовне оновлення й спасіння (3:1-5)
Б. Покарання народів (4:1-16)
1. Оголошення покарання (4:1-8)
2. Заклик воювати: опис покарання (4:9-16)
В. Остаточне відродження Ізраїлю (4:17-21)
КОМЕНТАРІ
І. Вступ (1:1)
1:1. Як уже зазначалося у Вступі , єдине, що відомо про Йоіла, так це те, що він був сином «Петуїла». Пророк зазначив, що його послання – то «Слово Господнє», однак в 1:1 не датував своє пророцтво правлінням якогось юдейського чи ізраїльського царя (див. коментарі у підрозділі «Автор і час написання» у Вступі ).
ІІ. Нашестя сарани (1:2-20)
У вступній частині описуються руйнівні наслідки потужного нашестя сарани, яке спустошило землю, знищивши ввесь врожай, від якого залежало життя і людей, і їхньої худоби. Однак ця біда була передвісником ще більшого лиха – руйнівного Господнього дня.
А. Вступне звернення (1:2-4)
1:2-3. Пророк розпочав своє послання зі звернення до всіх мешканців «краю», на чолі зі старшими, спонукаючи їх поміркувати над винятковістю та значенням лиха, яке на них зійшло. У ті часи старші відігравали роль громадських очільників і складали провідну частину урядової й судової систем краю (див. 1 Сам. 30:26-31; 2 Сам. 19:11-15; 2 Цар. 23:1; Прип. 31:23; Єр. 26:17; ПлЄр. 5:12, 14).
Риторичне запитання, озвучене в Йоіл. 1:2б, передбачає, безумовно, негативну відповідь. Ні «за … днів» покоління часів Йоіла, ні «за днів батьків» їхніх не «бувало» такого величезного нашестя сарани. Тому про цей унікальний випадок слід було розповісти усім майбутнім поколінням («дітям вашим, а діти ваші – своїм дітям, а їхні діти – дальшому родові»).
1:4. Подією, про яку тут іде мова, стало величезне нашестя сарани, яке цілковито знищило рослинність краю. В описі сарани у даному вірші використовуються чотири різні слова («гусінь», газам ; «сарана», ’арбех ; «черва», иелек ; і «хробаки», хасіл ). Дехто вважає, що ці чотири слова характеризують етапи розвитку сарани від лялечки і до дорослої особини (наприклад, Thompson, “Joel’s Locusts in the Light of Near Eastern Parallels,” pp. 27-8). Однак така думка породжує певні труднощі тлумачення (див. Wolff, Joel and Amos , pp. 27-8). Більш імовірно, ці слова є синонімами і використовуються з метою показати розмаїтість сарани та підкреслити хвилеподібне нашестя цих комах.
Згадка про те, що кожна наступна хвиля сарани пожирала залишки рослинності, які не з’їла попередня, засвідчує непомірні обсяги поточного спустошення. (Щодо огляду розповідей свідків про нашестя сарани див. Driver, The Book of Joel and Amos , pp. 40, 89-93; George Adam Smith, The Book of the Twelve Prophets , 2:391-5, та John D. Whiting, “Jerusalem’s Locust Plague,” National Geographic Magazine 28. December 1915, pp. 511-50.)
Б. Заклик плакати (1:5-13)
Використовуючи заклик плакати, пророк дуже яскраво описав жахливі деталі й наслідки нашестя сарани. Дана частина складається з чотирьох підрозділів (вірші 5-7, 8-10, 11-12, 13), кожен з яких містить власне заклик (вірші 5а, 8, 11а, 13а) і перелік причин для смутку (вірші 5б-7, 9-10, 11б-12, 13б). Автор звертається тут до персоніфікованої землі (чи міста) і до декількох верств населення, яким це нашестя нашкодило найбільш (до п’яниць, фермерів, священників).
1. П’ЯНИЦІ МАЮТЬ ПЛАКАТИ (1:5-7)
1:5-7. П’яницям було велено плакати і голосити, бо вино буде «віднято від уст» їхніх через знищення виноградників (вірш 5; див. вірші 7, 10, 12). Немов якийсь могутній «народ», величезна кількість («безліч») сарани заполонила «край» пророка. Вона жерла все, неначе лев, якому під силу розірвати майже будь-яку здобич своїми міцними зубами. Сарана знищила виноградники, поламала і навіть здерла кору зі смоківниць, «лиш галузки її» біліли.
Щодо фотографій, на яких зображено наслідки такого нашестя, див. The Zondervan Pictorial Bible Dictionary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1963, pp. 377, 435.
2. ЗЕМЛЯ МАЄ ПЛАКАТИ (1:8-10)
1:8. Граматична форма слова «ридай» в оригіналі давньоєврейською мовою (жіночий рід, однина) вказує на те, що автор звертається тут не до п’яниць з вірша 5 і не до фермерів з вірша 11 (до них слова звертання мають форму множини чоловічого роду). Тому у даному вірші мова йде про саму землю (чи край; див. 2:18) або Єрусалим (також Сіон у 2:1, 15, 23, 32) в образі дівчини (див. 2 Цар. 19:21, «дівиця, дочка Сіону», і ПлЄр. 1:15, «дівицю – дочку Юди»). Пророк закликав її гірко плакати, немов «по нареченому свого юнацтва», який несподівано помер.
«Вереття» (див. вірш 13) – грубу, темну одежу – носили в часи смутку як зовнішній вияв горя (див. Бут. 37:34; 1 Цар. 21:27; Неєм. 9:1; Ест. 4:1-4; Пс. 69:10-11; Іс. 22:12; 32:11; 37:1-2; ПлЄр. 2:10; Дан. 9:3; Йона 3:8).
1:9-10. Головною ж підставою для смутку у даному випадку був негативний вплив нашестя сарани на систему поклоніння (див. вірш 13). Знищення врожаю («збіжжя», винограду і оливкової олії, вірш 10; див. Ос. 2:22) залишило священників, які прислуговували в Господньому домі, без засобів, за допомогою яких слід було приносити «офіри» ( мінхах ), а саме без муки та олії (див. Чис. 28:5), і «ливні жертви» ( несек ), які вимагали возливання вина (див. Вих. 29:40; Чис. 28:7).
3. ФЕРМЕРИ МАЮТЬ ПЛАКАТИ (1:11-12)
1:11-12. «Хлібороби» і «виноградарі» також мали підстави плакати, оскільки плоди їхньої праці були знищені. Тут згадується збіжжя (пшениця та ячмінь) і п’ять видів фруктів (виноград, «смоківниця», гранати, плоди пальми та яблука). Через знищення всього врожаю і «радість … зникла з-посеред синів людських» (див. Пс. 4:7).
4. СВЯЩЕННИКИ МАЮТЬ ПЛАКАТИ (1:13)
1:13. Священникам також було велено плакати, бо, як уже зазначалося (вірш 9), більше не було, з чого робити щоденні підношення. (Щодо слова «вереття» див. коментарі до вірша 8.)
В. Заклик покаятися (1:14)
1:14. Однак священники мали не лише плакати (вірш 13), але й зібрати «старших» та «усіх мешканців краю» у храмі, де закликати народ постити і взивати до Господа. Піст часто ототожнювався з каяттям (див. 1 Сам. 7:6; Неєм. 9:1-2; Йона 3:5). Про те, що саме їм слід було робити під час цього зовнішнього вияву каяття, йдеться в Йоіл. 2:12-17.
Г. Значення нашестя сарани (1:15-20)
1:15. Дане нашестя сарани мало особливе значення, адже слугувало передвісником Господнього дня (див. коментарі у підрозділі «Головні труднощі тлумачення» у Вступі ). Сарана знищила врожай на полях (див., зокрема, вірш 10, де давньоєврейське дієслово садад використано двічі та перекладено як «спустошені» і «витоптано»). Подібним чином і «день Господній, … немов руїна ( сод , це слово споріднене з дієсловом садад ), від Всемогутнього ( саддаи ; див. коментарі до Бут. 17:1; це божественне ймення зустрічається тут, мабуть, тому, що має подібне звучання зі словом сод , «руїна») надійде».
Не дивно, що пророк вважав це нещастя загрозливим знаком, який провіщає настання якоїсь надзвичайної події. У Єгипті нашестя сарани (Вих. 10:1-20) передувало останнім карам, якими були темрява (Вих. 10:21-29; див. Йоіл. 2:2) і смерть (Вих. 11; 12:29-30).
1:16-18. У віршах 16-20 міститься детальний опис наслідків нашестя сарани. Знову наголошуючи на винятковій природі цієї конкретної події, пророк підкреслив свою думку про те, що руйнівний Господній день вже близько (див. слово «близько» у вірші 15).
Люди добре бачили («у нас перед очима»), що «зникла» їхня «пожива», а разом із нею й усі підстави для радості (вірш 16). Окрім сарани, усюди, вочевидь, панувала ще й посуха, адже «зерно зотліло». Фраза «під скибами своїми» (вірш 17) наштовхує на думку про те, що коли фермери копали землю, аби вияснити, чому немає рослинності, то натрапляли на насіння, яке не проросло. Без врожаю «засіки» і «стодоли» стояли «зруйновані» й «розвалені». Худоба («скотина», «стада волів», «отари») також голодувала.
1:19-20. Пророк, який, безумовно, ототожнював себе зі страждальним народом (див. займенник «мій», який у віршах 6-7 зустрічається аж тричі), звернувся у своєму горі до Господа. Він порівняв сарану з вогнем (вірші 19-20), який знищив усе на своєму шляху. Навіть «потоки вод повисихали», через що спраглі «звірі … прагнуть» бодай краплі води.
ІІІ. Прихід Господнього дня (2:1-11)
У даній частині тема вірша 1:15 про прихід Господнього дня отримує більш ґрунтовний розгляд. Йоіл описує Господа як могутнього Воїна-Царя, який веде Своє могутнє військо на бій. Якщо схилятися до думки, що ця книга була написана до вигнання, тоді тут може йтися про ассирійців та вавилонян (див. коментарі у підрозділі «Автор і час написання» у Вступі ). І ті, і інші змальовуються у Старому Завіті як засоби Господнього покарання (див. Іс. 10:5-15 щодо ассирійців; і Єр. 27:4-11; 51:20-25; Ав. 1:5-12 щодо вавилонян). Інші тлумачі Біблії, які притримуються думки, що Книга Йоіла була написана до вигнання, вважають, що військо, описане в 2:1-11, є есхатологічним, а також, цілком імовірно, тотожним війську з Йоіл. 2:20; 3:9, 12; Дан. 11:40; Зах. 14:2.
Якщо схилятися до думки, що цю книгу написано після вигнання, тоді важко сказати, про який саме народ йдеться у даній частині. Це військо тоді має більш непевний, апокаліптичний характер (див. Wolff, Joel and Amos , pp. 7, 42) і, можливо, символізує ворогів ізраїльтян загалом.
Як зазначено у підрозділі «Головні труднощі тлумачення» у Вступі , ця сила-силенна нападників описується, неначе сарана, щоб не втрачався зв’язок з Йоіл. 1. У той же час порівняння зі справжнім військом (2:4-5, 7) вказує на реальність усього, що тут розглядається.
В межах даної частини можна виділити чотири підрозділи (вірші 1-2, 3-5, 6-9, 10-11). Останні три розпочинаються з фрази «поперед нього» (вірші 3), «перед ними» (вірш 10) або «побачать його» (вірш 6). Вірші 1-2 тематично відповідають віршам 10-11. І тут, і там йдеться про страх, викликаний наближенням ворожого війська (вірші 1б, 10а), про темряву, яка його супроводжує (вірші 2а, 10б), і про його надзвичайну чисельність (вірші 2б, 11а). Про два з трьох вищезгаданих пунктів також йдеться всередині даної частини (хоча й у зворотному порядку). У вірші 5в описується величезний обсяг ворожого війська, а у вірші 6 – страх багатьох народів. Дві інші теми з’являються у віршах 3-5а: військо нападників нагадує руйнівний вогонь (вірш 3), і воно невпинно просувається вперед (вірші 4-5а). Обидві ці думки повторюються у віршах 5б і 7-9 відповідно.
А. Наближення Господнього війська (2:1-2)
2:1. Дана частина розпочинається з заклику оголосити «тривогу». Отож, вартовий мав затрубити «в ріг» ( сопар ) і тим самим попередити людей про наближення великої біди (див. Єр. 4:5-6; Єз. 33:2-6). Відповідною реакцію мав стати страх («нехай тремтять»; див. Ам. 3:6), зокрема у даному випадку, оскільки надходив «день Господній». Фраза «святій горі» (див. Пс. 2:6; 3:4; 15:1; 24:3; 78:54; Дан. 9:16, 20; Авд. 16; Соф. 3:11) стосується храмової гори.
2:2а. День Господній описується тут як «день темряви й пітьми, день хмари й густої мряки» (див. Соф. 1:15). Згадка про темряву як наслідок нашестя сарани, про що йдеться в Йоіл. 1, нагадує Вих. 10, де присутній той самий порядок подій. Темрява та хмари, які часто ототожнюються з Господом у ролі могутнього й переможного Воїна (див. Втор. 4:11; 5:22-23; Пс. 18:9, 11; 97:2), тут символізують і покарання, і руйнування (див. Єр. 13:16; Єз. 30:3, 18; 32:7-8; 34:12; Ам. 5:18-20; Соф. 1:15).
2:2б. Тепер автор звертає увагу на величезну кількість нападників. «Немов» промені ранкового сонця («зірниця»), вони вкриють горизонт. Тут сказано, що це військо таке сильне, «якого не бувало споконвіку і після нього більш не буде». Такий гіперболічний опис може бути відлунням Вих. 10:14. Якщо це й справді так, тоді тут говориться, що нашестя «сарани» з Йоіл. 2:1-11 буде ще жахливішим, аніж те, яке накрило колись Єгипет. Щось іще жахливіше, аніж єгипетські кари, мало поглинути цей край!
Б. Руйнівна сила Господнього війська (2:3-5)
2:3. Нападники, як і сарана з Йоіл. 1, порівнюються з вогнем, що поглинає все на своєму шляху (див. 1:19). Родючі землі, пишна рослинність яких нагадувала «райський сад» (див. Бут. 2:8-9), стануть пустелею («пустиня гола»). Ось якими будуть наслідки вторгнення величезного ворожого війська в цей край (див. Втор. 28:49-51; Іс. 1:7; Єр. 5:17; також зверніть увагу на ассирійський текст у підрозділі «Головні труднощі тлумачення» у Вступі ). Твердження «ніщо не може утекти від нього» нагадує Вих. 10:5, 15.
2:4-5. У контексті загального порівняння з сараною наступаюча сила прирівнюється до потужного війська (вірш 5б), яке має своїх коней, кавалерію і колісниці (вірші 4-5а). Слушність використання такого порівняння ґрунтується на трьох фактах: (1) Голови у сарани і коней загалом подібні. Слово «сарана» у дослівному перекладі з німецької та італійської мов звучить як «сіно-кінь» і «маленький кінь» відповідно (Wolff, Joel and Amos , p. 45, n. 46; див. також Driver, The Books of Joel and Amos , p. 52). (2) І сарана, і людське військо наступає швидко. (3) Шум крил сарани нагадує звук коліс військових колісниць (щодо оповідей про звуки, які створює сарана, див. Driver, The Books of Joel and Amos , p. 52).
Ніщо не може завадити швидкому просуванню цих нападників, які наче «скачуть по верхів'ях гір». Давньоєврейське слово ракад («скачуть») може характеризувати і сарану, і просування колісниць (щодо колісниць див. Наум. 3:2, де слово ракад також перекладено як «скачуть»).
В. Неослабний наступ Господнього війська (2:6-9)
2:6. У відповідь на наступ цього жахливого війська всі народи «тремтять ( хул ; див. Іс. 26:17; Єр. 4:31; Міх. 4:10)». Та сама реакція людей спостерігається й тоді, коли йдеться про участь Господа в бою (див. Вих. 15:14; Втор. 2:25; Пс. 77:16; 97:4; Іс. 13:8; Ав. 3:10).
2:7-9. У даних віршах автор іще раз наголосив, що це військо наступає невідступно та невтомно (див. вірші 4-5а). Використана тут образність може мати стосунок і до сарани (див. Driver, The Books of Joel and Amos , pp. 54-5; і Keil, “Joel,” in Commentary on the Old Testament in Ten Volumes , 10:193, n. 1), і до справжнього війська. Адже і сарана, і військо наступають у певному порядку (вірші 7-8а), простують «крізь стріли, й це їм не шкодить» (вірш 8б), «нападають» та «вдираються» в укріплені міста й «доми». Як і деінде в даній частині (див. вірш 6), цей текст Йоіл. 2 нагадує Вих. 10.
Г. Непереможність Господнього війська (2:10-11)
2:10-11. Наступ війська супроводжується розладом у сфері небесних явищ. Увесь світ, від землі внизу і до неба вверху, «трясеться» і «тремтить» перед громоподібним бойовим кличем божественного Полководця. Зміни у сфері небесних явищ доволі часто зустрічаються в описі Господньої теофанії як Воїна (див. Суд. 5:4; Пс. 18:7; 77:18; Іс. 13:13; Йоіл. 4:16). Затемнення небесних тіл (див. 2:2, 30; 3:15) – це ще одна характерна ознака Господнього дня (див. Іс. 13:10; Єз. 32:7; Зах. 14:6-7; також див. Іс. 34:4). А далі пророк підсумував прихід цього дня риторичним запитанням («Хто може його витримати?»), маючи на меті підкреслити той факт, що насправді ніхто не може витримати цей «великий … і страшний вельми» Господній «день» (див. Мал. 3:2; 4:5). Якщо в 2:1-11 йдеться про військо часів Йоіла, тоді воно може слугувати передвісником приходу війська з част. 3.
IV. Оновлений заклик покаятися (2:12-17)
Перед наступом такого непереможного війська єдине, що залишалося робити народові – це відразу («але ще й тепер», вірш 12) навернутися до Господа з каяттям. У даній частині містяться два офіційні заклики до каяття (вірші 12-14, 15-17), перший з яких завершується мотиваційною частиною (що розпочинається словом «бо», вірші 13б-14).
А. Прохання щиросердно змінитися (2:12-14)
1. ПРОХАННЯ (2:12-13а)
2:12-13а. Сам Господь спонукав людей щиросердно покаятися (див. «усім вашим серцем» та «роздеріть серце ваше, а не одежу вашу») і робити це «у пості, в плачі й у жалі». Адже каяття і є тим бажаним наслідком Господніх кар (див. Втор. 4:30; 30:1-2; Ос. 3:4-5; Ам. 4:6-11).
2. СПОНУКА (2:13б-14)
2:13б. Спонукою до каяття ізраїльтян мало стати визнання ними завітних стосунків з Господом, Богом їхнім, і Його милостивої вдачі. Вислів «Господь, Бог ваш» був добре відомий в Ізраїлі (у Втор. дана фраза зустрічається аж 263 рази) і засвідчував завітні стосунки між Богом та Його народом. Слова «благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий ( хесед , «віддана любов»)» нагадують текст Вих. 34:6 (див. Неєм. 9:17; Пс. 103:8; 143:8; Йона 4:2), де та сама характеристика Бога передує оновленню завіту після того, як народ згрішив, виготовивши собі золотого бичка. Оскільки Бог милостивий, Він часто «уболіває над нещастям». І знову тут пригадується випадок із золотим бичком. Тоді Мойсей благав Господа відвернути «ярість обурення» від Свого народу та змінити «гнів на милість» (Вих. 32:12). І Господь задовольнив дане прохання (Вих. 32:14).
2:14. Фраза «хто зна» засвідчує верховенство Господа у даній справі (див. 2 Сам. 12:22; Йона 3:9). Навіть якщо грішні ізраїльтяни покаються, вони не повинні думати, що Божа милість – це щось, підконтрольне їм, і що Бог має дарувати їм свою милість автоматично. Вони могли лише надіятися на те, що Він «пожаліє» (див. Мал. 3:7) їх, відверне він них лихо (див. Йоіл. 2:20) і поверне врожай (див. вірш 25). «Благословення» врожаєм означатиме, що прокляття (у вигляді сарани; див. Втор. 28:38-42), якого вони зазнали, залишилося позаду і тепер знову буде змога підносити «офіри й ливні жертви» (див. Йоіл. 1:9, 13).
Б. Прохання залучити ввесь народ (2:15-17)
Другою частиною даного заклику покаятися є прохання зібрати ввесь народ для спільної молитви і плачу.
2:15. Тут знову повторюються вступні слова з вірша 1: «Трубіть у ріг на Сіоні». Жах, що охопив людей, коли вони почули, як вартовий затрубив у ріг перший раз (вірш 1), мав спонукати затрубити вдруге, цього разу, щоб скликати народ на «піст» і священні «збори» (див. 1:14). Адже сурмління в ріг також застосовувалося для скликання релігійних зібрань (див. Лев. 25:9; Пс. 81:3).
2:16. Вся громада мала зібратися докупи, від найстаріших її представників («старих») і до наймолодших («немовлят при грудях»). Навіть щойно одружені мали прийти (див. Втор. 24:5).
2:17. Священники мали очолити ці збори і плакати перед Господом у дворі храму (тобто «між притвором і між» мідяним «жертовником» всепалення; див. Єз. 8:16) та просити у молитві про порятунок.
Молитва мала складатися з двох прохань: (а) «пожалій» ( хус , «зжалься або змилосердься»; див. Йона 4:11), (б) «не видавай», яке мало спонукати Бога до дій, адже під загрозою опинялася репутація самого Бога. Якщо Ізраїль, власна спадщина Бога (див. Втор. 4:20; 9:26, 29; Пс. 28:9; 33:12; 78:62, 71; 79:1; 94:14; Міх. 7:14, 18), стане об’єктом насміхань (див. Йоіл. 2:19), то народи можуть тоді помилково подумати, що Богові бракує сили чи то любові, щоб спасти тих, хто належить Йому (див. Вих. 32:12; Втор. 9:26-29; Пс. 79:4, 10).
Фраза «чому мали б між народами говорити», хоча й не є єдино можливим варіантом перекладу з давньоєврейської мови (див. БКЯ, «чому б мали язичники панувати над ними»), є слушною з огляду на загальну поетичну будову цього вірша (див. «щоб не глумилися над»; також див. Єр. 24:9).
V. Прощення й відродження (2:18-27)
Дана частина виступає поворотним моментом у доводах книги. В ній описується реакція Бога (вірш 18) на щире розкаяння ізраїльтян та озвучуються втішні слова Господа, адресовані Його народові (вірші 19-27). Наслідки нашестя сарани (част. 1) залишаються позаду (див., зокрема, 2:25), а загроза нової навали (1-11) усувається (вірш 20).
Божественне послання, озвучене у віршах 19-27, має вигляд хіазму:
а. Вірш 19
б. Вірш 20а
в. Вірші 20б-24
б 1 . Вірш 25
а 1 . Вірші 26-27
Частини а і а 1 відповідають одна одній, адже в них обох ідеться про відновлення врожаю та відвернення ганьби. Частини б і б 1 стосуються усунення ворогів (або наслідків їхнього вторгнення). Частина в складається з двох циклів (вірші 20б-21б; 21в:24), у другому з яких повторюються і/чи доповнюються три складові першого (див. вірш 20б і вірш 21в; вірш 21а і вірш 22; вірш 21б і вірші 23-24).
А. Милостива відповідь Господа (2:18)
Взаємозв’язок між віршами 18-19а і попереднім текстом створює певні труднощі для тлумачення. Переклад у НМВ (див. також НАСБ, БКЯ), який має форму майбутнього часу («буде ревнувати»), вказує, наче, на те, що у даних віршах іде мова про обіцянку, умовою здійснення якої є позитивна реакція людей на заклик покаятися у віршах 12-17. Однак таке тлумачення давньоєврейських дієслівних форм у даному контексті є малоймовірним (див. S.R. Driver, A Treatise on the Use of the Tenses in Hebrew . 3rd ed. Oxford: Clarendon Press, 1892, p. 95; Keil, “Joel,” in Commentary on the Old Testament in Ten Volumes , 10:200). Ці дієслова краще перекладати у формі минулого часу (див. НМВ, примітки; НАСБ, примітки; ВСП), а текст тлумачити як опис того факту, що Господь навернувся до Свого народу ще в часи Йоіла. Це, звісно ж, означає, що люди позитивно відгукнулися на заклик, озвучений у віршах 12-17 (див. Allen, The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah , p. 86).
2:18. У відповідь на щиросердне каяття «Господь почав ревнувати за Свій край і пощадив народ Свій». Ревність Господня – це Його пристрасна відданість тому, що належить Йому, відданість, яка спонукає Його відкинути усе, що може це знищити (див. Іс. 26:11; Єз. 36:5-6; 38:19; Зах. 1:14; 8:2). Тут йдеться про захист від ворожого війська, який описується в Йоіл. 2:20.
Б. Обіцянка Господа повернути благословення (2:19-27)
2:19-20а. Перше, що пообіцяв зробити Господь, то це повернути врожай («ось Я пошлю вам хліб, вино й олію»), знищений сараною (див. 1:10). Потім Він заявив, що «більш» не видасть Свій народ «поганам на наругу» (див. 2:17). Подібним чином (вірші 26-27) Він пообіцяв, що Його «народ … не зазнає сорому ніколи».
Видима відсутність будь-якої умовності цих тверджень створює певні труднощі для розуміння, якщо у віршах 18-19а описується історична подія, яка трапилася в часи Йоіла. Незалежно від того, чи датувати книгу Йоіла періодом часу до вигнання чи після вигнання, історія показує, що після часів Йоіла Ізраїль часто ставав об’єктом глузувань. Мабуть, найкращим рішенням даного питання є те, що принаймні ця частина обіцянки Господа є есхатологічною, тобто здійсниться наприкінці часів. Пророцтво Йоіла стосується майбутнього Ізраїлю без огляду на хронологічні проміжки часу, які можна побачити у ретроспекції. Тому пророцтва, які мають стосунок до покоління ізраїльтян часів Йоіла, поєднані тут з тими, що очікують свого здійснення у майбутньому. Це притаманно багатьом старозавітним пророцтвам (наприклад, Іс. 9:6-7; 61:1-2; Зах. 9:9-10).
Потім Господь сказав, що відверне від ізраїльтян небезпеку, описану в Йоіл. 2:1-11 (вірш 20а). Він Сам виступить супроти війська, яке привів, щоб покарати Свій неслухняний народ (див. вірш 11), і прожене його в пустелю («в землю суху та спустошену) аж до морів («до східнього моря, … до західнього моря», ймовірно, до Мертвого і Середземного морів; див. Зах. 14:8).
Тоді в повітря «здійметься сморід» від їх трупів. Як і в Йоіл. 2:1-11, текст цих віршів можна застосувати не лише до справжнього війська (див. Іс. 34:3; Ам. 4:10), а й до сарани. Свідки неодноразово розповідали, як сильно смерділа мертва сарана, яка, потрапивши в море, була вимита на узбережжя (див. Driver, The Books of Joel and Amos , pp. 62-3; Smith, The Book of the Twelve Prophets , 2:411).
Як зазначено у Вступі , означення «північного» (досл., «мешканець півночі») вказує на те, що тут йдеться про справжнє військо. Якщо наступ цих мешканців півночі все ще є майбутньою (есхатологічною) перспективою, тоді у даних віршах оповідається про військо з Йоіл. 4:9, 12; Дан. 11:40; і Зах. 14:2. Однак, якщо тут йдеться про суто історичний випадок, тоді сказати, що це було за військо – неможливо, адже точна дата написання Книги Йоіла невідома. Тому у даному випадку не зовсім зрозуміло, якою мірою текст Йоіл. 2:20 сповнився в часи Йоіла і чи сповнився взагалі. Якщо наступ війська, описаного в 2:1-11, так і не почався, тоді текст вірша 20 не слід розглядати у стосунку до якоїсь певної історичної події в минулому ізраїльтян. Це – просто яскравий і дуже переконливий спосіб сказати, що руйнування, заплановані Господом, в останню мить Він же й відвернув.
2:20б-21б. У НМВ фраза «бо величався вельми» з вірша 20 стосується Господа (див. вірш 21б), в інших варіантах перекладу (БКЯ, НАСБ, ВСП) – війська, про яке йдеться у попередньому тексті, і тоді в центрі уваги чванлива пиха нападника (див. Іс. 10:5-19). Однак тлумачення, присутнє в НМВ, також можливе з огляду на структурну відповідність текстові (див. Йоіл. 2:18-27).
У перших двох рядках вірша 21 персоніфікований край, який був позбавлений свого врожаю (див. 1:10), отримує заклик більше не боятися, а радіти і веселитися.
2:21в-24. У цих віршах кожна з трьох складових віршів 20б-21б повторюється і/або доповнюється. Після повторення (згідно з НМВ) твердження про те, що «Господь учинив велике», знову озвучено два заклики: «не бійтеся» (вірш 22) і «радуйтеся й веселіться» (вірш 23).
Перший заклик адресується тваринам, які також страждали через нашестя сарани та супутню посуху (див. 1:20). Тепер же наслідки цієї кари цілковито усунені. У степах (див. 1:19) знову зеленіє трава та інша рослинність. Дерева і виноградники знову дають «врожай» (див. 1:7, 12, 19).
Другий заклик (2:23) адресується жителям «Сіону» (тобто Єрусалиму; див. вірш 1), яким до цього було велено сумувати через спустошення, яке завдала їм сарана (див. 1:5, 8, 11, 13). Тепер вони могли радіти, бо Господь робить усе для того, аби повернути родючість їхнім полям. Як і було обіцяно у Втор. 11:14, «дощ ранній і дощ пізній» (у вересні-жовтні і березні-квітні) знову зрошує їх землю, завдяки чому буде хороший врожай.
Фраза «по правді» означає, що все відбувається згідно з принципом завіту, а саме що послух справедливо винагороджується благословенням, а саме родючістю землі (див. Kapelrud, Joel Studies , p. 116).
Про щедрий врожай свідчитимуть «токи», «пшениці повні», і «тискарні», що переливатимуться «вином та олією» (Йоіл. 2:24).
2:25-27. У вірші 25 дуже вдало підсумовується головна тема віршів 19-24. Наслідки нашестя сарани будуть цілковито усунені. Говорячи наче з метою виконати своє офіційне зобов’язання, Господь пообіцяв повернути («Я поверну [ сіллем ; див. використання цього слова у Вих. 22:1; 2 Цар. 4:7]) народові врожай, який «пожерла сарана», Його «велике військо» (див. Йоіл. 1:4).
З огляду на чималий врожай (2:26а) люди почнуть славити «ім’я» (тобто об’явлену вдачу) свого завітного Бога, «що так учинив дивно з» ними (вірш 26б). Цей останній вислів помістив повернення благословення щедрим врожаєм у низку Божих дивовижних історичних діл на користь Свого народу (див. Вих. 3:15; 15:11; 34:10; ІсНав. 3:5; Суд. 6:13; Пс. 77:14).
Ізраїльтяни також визнають («Ви зрозумієте»), що Він – «посеред Ізраїля» і «що Він – Господь, Бог» їхній, «і іншого немає» (Йоіл. 2:27). Фраза «Я посеред Ізраїля» нагадує, що даний факт про присутність Бога «посеред» Свого народу неодноразово згадувався й у П’ятикнижжі (див. Чис. 11:20; 14:14; Втор. 7:21). Фраза «ви зрозумієте, що … Я – Господь, Бог ваш» також доволі часто зустрічалася там (див. Вих. 6:7; 16:12). Взаємозв’язок цього вислову з твердженням Господа, що Він – єдиний Бог ізраїльтян («і іншого немає»), нагадує текст Втор. 4:35, 39. Використовуючи подібні твердження і фрази, Господь, отже, засвідчив, що тоді Його стосунки зі Своїм народом були такі ж, як і колись у часи Мойсея.
VI. Обіцянки славетного майбутнього (3:1-4:21)
У цій заключній частині Книги Йоіла більш детально розглядається есхатологічна складова обіцянки Господа (див. коментарі до 2:19-20а; «після цього» у 3:1; «в ті дні» у 4:1; «того часу» у 4:18). Спасіння покоління ізраїльтян часів Йоіла слугувало передвісником цієї ж події наприкінці часів. Господній день, якого сучасникам Йоіла заледве вдалося уникнути завдяки каяттю, прийде у своїй повній силі, і тоді буде знищено усіх ворогів Божого народу (яких тут символізувало північне військо з 2:20). Обіцянки, озвучені в 2:19-27, зрештою цілковито здійсняться, адже Господь втрутиться у хід подій і виступить на боці ізраїльтян (3:1-5), рішуче засудить їхніх ворогів (4:1-16а, 19) та поселить Свій народ на їхній землі у повній безпеці і благодаті (4:1, 16б-18, 20-21).
А. Духовне оновлення й спасіння (3:1-5)
3:1-2. Господь оголосив, що коли настане Його «день» (вірш 4), Він виллє Свій «Дух на всяке тіло». З наступного контексту стає зрозуміло, що фраза «на всяке тіло» стосується, головним чином, всіх жителів Юдеї (див. використання слова «ваші» у вірші 1 і подібні уривки в Єз. 39:29; Зах. 12:10), й без огляду на їхній вік, стать чи соціальний клас.
Тоді всі люди, які отримають божественного Духа, почнуть «пророкувати», бачити віщі «сни» та пророчі «видіння», що колись було доступно лише вибраним (див. 1 Сам. 10:10-11; 19:20-24). Тут слід, мабуть, згадати текст Чис. 11:29, де Мойсей, відповідаючи на вияв недоречного завзяття Ісуса Навина після сходження божественного Духа на 72 старших (див. Чис. 11:24-28), сказав: «Ох, коли б то ввесь люд Господній та й зробився пророком! Коли б то Господь зіслав Свій Дух на них!» Отож, сходження Духа на всіх людей Господа засвідчить той факт, що Він дарував їм Своє божественне благословення (порівняйте з 1 Сам. 3:1, де відсутність пророчих видінь була ознакою грішних часів і сходження Божої кари).
3:3-4. Великому й страшному Господньому дню передуватимуть лиховісні «знаки» наближення покарання (див. 2:10; також див. Єз. 32:6-8 щодо літературних паралелей). Фраза «кров і вогонь, і стовпи диму» вказує, вочевидь, на наслідки бойових дій. Той факт, що «місяць» обернеться «у кров» є, скоріш за все, поетичним описом його затемнення (див. подібну фразу «сонце обернеться у пітьму» і Йоіл. 2:10; 4:15). Хоча такі явища ознаменують кінець існування ворогів Бога, Його народ має тлумачити їх як безумовні ознаки наближення їхнього спасіння (див. Мт. 24:29-31; Мк. 13:24-27; Лк. 21:25-28).
3:5. У цей час всесвітньої кари «кожен, хто призве ім'я Господнє, спасеться» (тобто уникне тілесної смерті; див. коментарі до Рим. 11:26). Слово «кожен» не стосується усіх людей, а лише тих, на кого Бог виллє Свого Духа, про що йшлося в Йоіл. 3:1-2. У Рим. 10:13 Павло застосував цей уривок до спасіння язичників (як і євреїв), однак він мав на увазі лише аналогію, а не суворе здійснення Йоіл. 3:5, де йдеться виключно про ізраїльтян.
Господнього дня Єрусалим буде місцем притулку для тих, «що зостануться живими» і «що їх Господь покличе». Ці люди, з якими Господь започаткує особливі стосунки (адже це Він їх «покличе», див. Іс. 51:2), то, вочевидь, ті самі люди, про яких іде мова в Йоіл. 3:1-2, 5а (див. Wolff, Joel and Amos , pp. 68-9), хоча дехто (наприклад, Driver, The Books of Joel and Amos , pp. 68-9) вважає, що тут йдеться про вигнанців, які повернуться на батьківщину.
В день П’ятидесятниці апостол Петро процитував Йоіл. 3:1-5 у стосунку до сходження Святого Духа (див. Діян. 2:17-21). Може видатися, наче його вступні слова (див. Діян. 2:16, «це те, що був сказав Пророк Йоіл») засвідчують, що дане Йоілове пророцтво цілковито здійснилося того ж дня. Однак, цілком очевидно, що хоча події того дня і були неймовірними, вони лише частково відповідають передбаченню Йоіла.
Намагаючись вирішити дану проблему тлумачення, слід, однак, визнати, що у перших частинах Книги Діянь апостолів царство знову було запропоноване ізраїльтянам. Петро нагадав людям, що їм слід покаятися, аби мати змогу отримати обіцяного Духа (див. Діян. 2:38-39, де він посилається на Йоіл. 3:5). Невдовзі після того Петро передбачив часи відродження Ізраїлю й повернення Христа у відповідь на каяття ізраїльтян (див. Діян. 10:19-21). Лише згодом Петро почав більш повно розуміти задум Бога щодо язичників у теперішній добі (див. Діян. 10:44-48). Та коли він спостерігав за тим, як Дух сходить на людей у день П’ятидесятниці, то цілком справедливо вирішив, що це – перший етап здійснення пророцтва Йоіла. Вочевидь, він тоді думав, що тоді ж ізраїльтянам було запропоноване й царство, а сходження Святого Духа стало свідченням початку тисячолітнього правління Христа. Однак повне здійснення даного пророцтва (з огляду на обсяги діянь Духа та інші моменти) відтермінувалося через невіру євреїв (щодо подальшого розгляду даної теми див. коментарі до Діян. 2:16-21; 3:19-21).
Б. Покарання народів (4:1-16)
1. ОГОЛОШЕННЯ ПОКАРАННЯ (4:1-8)
У віршах 1-8 виголошується покарання, якого зазнають народи. Тут містяться й елементи обвинувачення (вірші 2б-3, 5-6), й оголошення покарання (вірші 1-2а, 4, 7-8).
4:1-3. Коли настане Господній день, між Юдою та її ворогами буде проведено чітке розмежування. Господь поверне «бранців Юди та Єрусалиму» на їхню батьківщину, здійснюючи обіцянку Мойсея (див. Втор. 30:3). В той же час Бог збере «народи» на «суд».
Місцем суду стане Йосафатова долина, яка згадується лише в Йоіл. 4:2, 12. Важко сказати, чи це місце було відоме саме під цією назвою в давньому Ізраїлі. Деякі науковці навіть вважають, що ця долина з’явиться лише в майбутньому, коли розколеться Оливна гора під час повернення Месії (Зах. 14:4). Та як би там не було, важливість цієї назви не в її географічному розміщенні, а в її значенні: «Господь судить».
Підставою для Божого суду над народами стане їхнє ставлення до Його завітного народу («Моє спадкоємство»; див. коментарі до Йоіл. 2:17). Інші народи «порозкидали» Господній «народ», розпродали їх як рабів у далекі країни і «розділили» Його «край». Слово «порозкидали» (від пазар , «розсіювати») стосується, вочевидь, Вавилонського Полону (див. Єр. 50:17). І хоча Господь Сам віддав цей край ворогам ізраїльтян (див. ПлЄр. 5:2; Міх. 2:4), Він все ж вважав ці народи винними в тому, що вони не визнали Його верховенство і що жорстоко ставилися до Його народу.
4:4-6. У віршах 4-8 Господь прямо звернувся до фінікійців («о Тире та Сидоне») та філістимлян, які отримували економічний зиск із занепаду Юдеї (див. Єз. 25:15; 28:20-24). Господь ототожнив Себе зі Своїм народом («Мене» у Йоіл. 4:4) і заперечив, що ці народи мали бодай якесь виправдання своїх дій (про що свідчать риторичні запитання, озвучені у вірші 4).
Потім Бог заявив, що відплатить їм за все (вірш 4б), а саме за крадіжку (вірш 5) і работоргівлю (вірш 6). Оскільки ні фінікійці, ні філістимляни не згадуються в контексті грабування храмових скарбів під час руйнування «Єрусалиму» (див. 2 Цар. 25), текст Йоіл. 4:5 може стосуватися скарбів ізраїльтян загалом, а не саме храмових (див. Wolff, Joel and Amos , p. 78).
Про те, що фінікійці та філістимляни долучалися до работоргівлі (вірш 6), йдеться і деінде (див. Ам. 1:6, 9). Згідно з Капельрудом, греки, що згадуються тут, є, насправді, іоніями ( и е ванім ), які населяли прибережні регіони Малої Азії (Kapelrud, Joel Studies , p. 154). Свого торговельного розквіту вони зазнали у сьомому і шостому століттях до н.е.. В Єз. 27:13, 19 згадуються торговельні угоди (в тому числі щодо рабів) тирійців з іоніями (греками). Торгівля ж, про яку йдеться в Книзі Йоіла, могла бути пов’язана з падінням Юдеї і перемогою вавилонян.
4:7-8. Божественне покарання, яке зійде на них, буде цілком відповідним. Господь підніме Свій розсіяний народ, і він займе місце колишніх торговців рабами. Тепер сини «Юди» продаватимуть «синів і дочок» фінікійців та філістимлян у рабство «савіям» (див. Іов. 1:13-15), арабському народові, відомому своєю торговельною діяльністю (див. «Шева» в Єз. 27:22-23).
Покарання, про яке йдеться тут, вочевидь, уже сповнилося, принаймні частково, у четвертому столітті до н.е.. Аллен пояснює: «Жителів Сидону продавав у рабство Антіох ІІІ у 345 році до н.е., тоді як мешканців Тиру і Гази полонив Александр у 332 році до н.е.» (Allen, The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah , p. 114). Ймовірно, в деяких торговельних угодах йшлося і про продаж євреїв.
З огляду на контекст (див. Йоіл. 4:1) даний уривок має також есхатологічне значення, тоді як будь-яке здійснення даного пророцтва у минулому ізраїльтян слугує лише передвісником майбутніх змін. З есхатологічної точки зору Філістія і Фінікія символізують усіх ворогів ізраїльтян (як і Моав у Іс. 25:10-12 та Едом у Книзі Авдія). Тоді, у майбутньому, Божий народ пануватиме над своїми ворогами (див. Іс. 41:11-12; Ам. 9:12; Авд. 15-21; Міх. 7:16-17; Соф. 2:6-7).
2. ЗАКЛИК ВОЮВАТИ: ОПИС ПОКАРАННЯ (4:9-16)
У даній частині описується покарання народів. Вона складається з трьох підрозділів: (а) заклик, адресований учасникам (народам і Господеві), зібрати свої сили (вірші 9-11), (б) твердження Господа (вірші 12-13) і (в) опис місця бою (вірші 14-16).
4:9-11. У цих віршах невідомі посланці отримують вказівку закликати усі народи «до війни» (див. «всіх народів» в Іс. 34:2; Авд. 15; Зах. 14:2). Далі цим народам велено викувати зі свого сільськогосподарського знаряддя зброю (Йоіл. 4:10; порівняйте з Іс. 2:4; Міх. 4:3) та зібратися для бою (Йоіл. 4:11а; див. Зах. 12:9). Господа ж закликано повести «вниз» Свої «хоробрих» (воїнів).
4:12-13. Тут Господь Сам озвучив заклик зібратися для бою з попередніх віршів та віддав наказ народам увійти «в Йосафатову долину» (див. вірш 2). А потім, використавши сільськогосподарські образи, Він звелів Своїм воїнам знищити ворогів. У першому наказі («Пускайте в рух серпи, бо наспіло жниво») покарання порівнюється зі збиранням врожаю (див. Іс. 17:5; Одкр. 14:15). У другому («Ідіть, топчіть, бо винотока повна») – винищення ворогів прирівнюється до вичавлювання виноградного соку для виготовлення вина (див. Іс. 63:1-6; Одкр. 14:18-20). Головною ж підставою для такого знищення народів виступає той факт, що «злоба їхня велика».
З цих віршів (Йоіл. 4:12-13) стає цілком зрозуміло, що покарання, про яке йдеться у даній частині, матиме вигляд божественної війни супроти ворогів ізраїльтян. Тому подію, описану тут, варто ототожнювати з Армагеддоном (див. Одкр. 14:14-20; 16:16; 19:11-21), а не з покаранням народів, передбаченим у Мт. 25:31-46.
4:14-16. «В долині Суду» (також відомій під назвою Йосафатова долина, вірші 2, 12) збереться величезний «натовп». І саме тут вирок божественного Судді буде приведено в дію. Як і в попередніх уривках (див. 2:10, 3:4), потемніння небесних світил (4:15) слугуватиме лиховісною ознакою наближення Господнього дня (вірш 14). Тоді зі Своєї святині у Єрусалимі з’явиться у теофанічній величі Сам «Господь» (вірш 16; див. Ам. 1:2). Його громоподібний бойовий клич (див. «загримить») спричинить безлад у сфері космічних явищ (див. Йоіл. 2:10-11; Одкр. 16:16, 18). Потім Він усім покаже, що Він – Прибіжище (див. Пс. 46:1; 62:8; Іс. 25:4) «для Свого люду» і Цитадель (див. Пс. 9:9; 18:2; 27:1; 37:39; 43:2; 144:2) «для дітей Ізраїля».
В. Остаточне відродження Ізраїлю (4:17-21)
4:17. Після цього неймовірного вияву божественної влади ізраїльтяни визнають («ви зрозумієте»), що Господь і справді мешкає серед них (див. 2:27). «Єрусалим», місце Господньої святині («Моїй святій горі»; див. коментарі до 2:1), «буде святим», у тому розумінні, що його «більш» ніколи не осквернюватимуть чужоземні нападники (див. Іс. 52:10-11; Наум. 1:15).
4:18а. «Того часу», коли Месія правитиме Своїм народом (у Своєму тисячолітньому царстві), земля буде справжнім раєм, де люди Господа сповна насолоджуватимуться Його благословеннями. Врожай винограду буде таким щедрим, що видаватиметься, наче «гори» капають «вином». Без ліку буде й молока. Воно також було ознакою процвітання. Ханаан описувався як край, «що тече молоком та медом» (див. коментарі до Вих. 3:8; див. Вих. 13:5; 33:3; Лев. 20:24; також див. Іс. 55:1). «Всі потоки … потечуть водою» і більше ніколи не висохнуть. Така велика кількість вина, молока (що вказує на існування чималого поголів’я дійних корів) і води засвідчить цілковите усунення наслідків нашестя сарани (див. Йоіл. 1:5, 18, 20).
4:18б. «Джерело з дому Господнього (Єрусалимського храму) проб'ється». Подібні образи використовував і Єзекиїл (Єз. 47:1-12), і Захарія (Зах. 14:8). Це «джерело» буде повсякчасним видимим нагадуванням про те, що це Господь – Джерело родючості землі (див. Єз. 47:8-10, 12). Фраза «і зрошуватиме Шіттім-долину» стосується, вочевидь, частини Кедронської долини, яка проходить через безводну пустелю до Мертвого моря (див. Єз. 47:8).
4:19-20. На відміну від Юдеї, обдарованої божественною пишністю та родючістю (вірш 18), землі її ворогів (які тут символізує «Єгипет» та «Едом») стануть безплідні («румовищем» і «диким краєм»). Підставою для такого суворого покарання буде їх негідне ставлення до синів «Юди». Адже вороги ізраїльтян винні у насильстві й проливанні невинної крові.
Якщо Книга Йоіла була написана у дев’ятому столітті до н.е., тоді згадка про Єгипет в Йоіл. 4:19 може мати стосунок до їхніх насильницьких дій, вчинених під час нападу єгипетського фараона Шішака (приблизно у 926 році до н.е.; див. 1 Цар. 14:25-26). Однак, якщо Книга Йоіла була створена незадовго до вигнання чи після вигнання, тоді тут іде мова про вторгнення фараона Нехо ІІ (у 609 році до н.е.; див. 2 Цар. 23:29-35). Авдій також згадував про гріхи едоміїв супроти Господнього народу (див. Авд. 9-14).
Безпека й процвітання, змальовані в Йоіл. 4:17-18, ніколи більше не зникнуть. «Юда … і Єрусалим» будуть заселені «повіки» (див. Єз. 37:25; Ам. 9:15; Зах. 14:11).
4:21. Даний вірш створює чимало труднощів для тлумачів. Згідно з НМВ у першій частині вірша йдеться про оголошення прощення Юдеї («Я помилую»). Супроти такого перекладу свідчить той факт, що про гріх кровопролиття з боку юдеїв ніде більше не йдеться у Книзі Йоіла. Кращим перекладом буде той, який міститься в НАСБ (згідно з LXX), де даний уривок має стосунок до покарання народів (див. вірш 19), а Господь змальовується як Месник за пролиту «кров» юдеїв («Я відплачу їхню кров»). Іншим варіантом перекладу може бути такий: «То чи залишу Я без кари пролиту їхню кров [кров юдеїв, пролиту народами]? Ні, не залишу» (див. Allen, The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah , p. 117; щодо подібного риторичного запитання і відповіді з використанням того ж давньоєврейського дієслова, нікках , див. Єр. 25:29).
Книга завершується засвідченням присутності Господа «на Сіоні» (див. Йоіл. 4:17). Саме це, більш, ніж будь-що інше, виступатиме гарантом славетного майбутнього ізраїльського народу, про що йдеться у віршах 17-21.
БІБЛІОГРАФІЯ
Ahlström, G.W. Joel and the Temple Cult of Jerusalem . Supplements to Vetus Testamentum . Vol. 21. Leiden: E.J. Brill, 1971.
Allen, Leslie C. The Books of Joel, Obadiah, Jonah and Micah . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.
Driver, S.R. The Books of Joel and Amos . The Cambridge Bible for Schools and Colleges. Cambridge University Press, 1915.
Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.
Kapelrud, Arvid S. Joel Studies . Uppsala: A.B. Lundequistska Bokhandeln, 1948.
Keil, C.F. “Joel.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 10. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.
Price, Walter K. The Prophet Joel and the Day of the Lord . Chicago: Moody Press, 1976.
Smith, George Adam. The Book of the Twelve Prophets . 2 vols. Rev. ed. New York: Harper & Brothers, n.d.
Smith, John M.P.; Ward, William H.; and Bewer, Julius A. A Critical and Exegetical Commentary on Micah, Zephaniah, Nahum, Habakkuk, Obadiah and Joel . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1974.
Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 1. Reprint (3 vols.). Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.
Thompson, John. A. “The Date of Joel.” In A Light unto My Path: Old Testament Studies in Honor of Jacob M. Myers . Philadelphia: Temple University Press, 1974.
Watts, John D.W. The Books of Joel, Obadiah, Jonah, Nahum, Habakkuk and Zephaniah . The Cambridge Bible Commentary. Cambridge: Cambridge University Press, 1975.
Wolff, Hans Walter. Joel and Amos . Translated by Waldemar Janzen, S. Dean McBride, Jr., and Charles A. Muenchow. Philadelphia: Fortress Press, 1977.