1 СОЛУНЯН

ВСТУП

Місто Солунь.  Місто Солунь процвітало сотні років, і частково завдяки своєму дуже вдалому місцю розташування. Воно знаходилося на берегах гостинної гавані у Термаїкосі поблизу північно-західного краю Егейського моря. В часи Апостола Павла це місто було ключовим морським портом римської провінції Македонія. Солунь прирівнювалася до Корінту та Ефесу, головних портів провінцій Ахая та Азія, і вважалася великим судноплавним торговельним центром.

Місто Солунь мало також іншу перевагу. Тут знаходилася Via Egnatia, головна дорога, яка сполучала Рим із країнами сходу й проходила через Візантію (сучасний Стамбул). Це надало Солуні прямий доступ до багатьох інших важливих міст як сушею, так і морем. В часи Павла це місто було одним із найбільш заселених і мало велике значення як для уряду, так і для військових сил.

Кількість населення міста Солунь в часи Нового Завіту складала приблизно 200000 людей. (Everett F. Harrison, Introduction to the New Testament , Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1964, p. 245). Більшість мешканців були корінними греками, однак і багато римлян проживало там. Вихідці з країн сходу та євреї також населяли це місто. Де б не процвітала торгівля у стародавньому світі, там однозначно можна було віднайти єврейських торговців. Єврейська синагога у місті Солунь була дуже впливовою. Коли Павло там проповідував, то бачив багатьох греків-прозелітів (Діян. 17:4).

Перше Послання до Солунян відображає духовний стан даного міста. Язичницька релігія греків, яку сповідувала більша частина населення Солуні, породила багато форм аморальності, однак і загострила бажання інших спізнати духовну дійсність. Вочевидь, саме високі стандарти юдаїзму приваблювали розчарованих греків, римлян та вихідців зі сходу до синагоги.

Місто Солунь збудував Кассандр у 315 році до н.е. поблизу колишнього місця розташування стародавнього міста Терма, яке отримало свою назву від гарячих джерел у цих краях. Він обрав це місце за його дуже вдале розташування і назвав його на честь своєї дружини, Солуні, яка була зведеною сестрою Александра Великого. Кассандр служив у Александра грецьким полководцем.

Багато років по тому, коли римляни завоювали ці землі (168 рік до н.е.), вони розділили Македонію на чотири округи і зробили Солунь столицею одного з них. У 42 році до н.е. Солунь отримала статус вільного від Антонія й Октавіана (якого згодом назвали Цезарем Августом) міста, бо якось її мешканці допомогли їм розгромити їхніх ворогів, Брута і Кассія. Римляни керували цим містом доволі демократично. І хоча римський проконсул (або намісник) там проживав, у місті не було жодних римських військ. Мешканцям міста дозволяли керувати самостійно, як і будь-якому іншому місту-державі, що вони й робили за допомогою чотирьох або п’яти політархів, сенату і громадських зборів.

Під час Першої світової війни у місті Солунь розмістилися війська союзників, а під час Другої — нацисти вивели з міста 60000 євреїв і стратили їх. Місто Солунь існує і в наш час з населенням приблизно 300000 людей. Воно називається Салоніки (або Фессалоніки).

Євангелізація міста. Апостол Павло вперше проповідував Євангелію у місті Солунь під час своєї другої місіонерської подорожі. Повторно відвідавши церкви у провінції Азія, де Павло і Варнава проповідували під час першої подорожі, Павло, Сила, Тимотей, Лука та, ймовірно, інші пішли у місто Троада після невдалих спроб податися в інших напрямках. У Троаді Павло отримав видіння чоловіка з Македонії, який кликав на допомогу. Зважаючи на це, уся група подалася в Європу і проповідувала у Филиппах, головному македонському місті. Ціла низка обставин спонукала місіонерів покинути Филиппи, подолати близько 100 миль на захід дорогою Via Egnatia і дістатися наступного густозаселеного міста Солунь (Діян. 17:1-9).

Дотримуючись свого власного звичаю, Павло відвідав у Солуні єврейську синагогу, де, як він знав, є багато людей, які мають багато спільного з ним: повагу до Старого Завіту, теологічні поняття і культурні звичаї. Оскільки Павло був досвідченим учителем, він отримав дозвіл промовляти у синагозі. Його звістка, як підсумував Лука, містила два пункти: Старий Завіт передбачає страждання, смерть та воскресіння Месії; і ці передбачення здійснилися в Ісусі з Назарету. Павло також міг навчати, хоча й Лука цього не казав, тому, що Ісус Христос повернеться, щоб здійснити решту пророцтв стосовно Месії (Діян. 17:7). У Посланнях до Солунян Павло шукав відповіді на запитання, які постали під час його навчання. Завдяки проповідуванням Павла певна кількість людей таки навернулася, серед них: (а) декілька євреїв, (б) декілька греків-язичників, які прийшли у синагогу, бо повірили в Бога або ж мали бажання дізнатися більше про Бога євреїв і (в) дружини декількох видатних мешканців Солуні (17:4).

Науковці, які вивчають Послання до Солунян, мають дещо відмінні погляди на те, скільки ж часу Павло провів у Солуні цього разу. Деякі з них стверджують, наче згадка про присутність Павла у синагозі впродовж трьох субот (17:2) означає, що він залишався в Солуні лише 21 день (наприклад, James E. Frame, A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles of St. Paul to the Thessalonians , p. 7). Інші вважають, що Павло, скоріш за все, пробув там довше, можливо, і цілих шість місяців (наприклад, Richard B. Rackham, The Acts of the Apostles , London: Metheun & Co., 1901, p. 296). Прихильники останньої думки відштовхуються від ймовірних на це вказівок, які містяться в самому тексті послань. Наприклад, під час свого перебування у Солуні Павло займався виготовленням наметів (1 Сол. 2:9; 2 Сол. 3:8), а, отже, мешкав там впродовж тривалого часу, хоча й не обов’язково. Ще інші тлумачі стверджують, наче з Флп. 4:16 випливає, що віруючі люди з міста Филиппи двічі надсилали дари Павлові, поки він перебував у Солуні, а тому малоймовірно, що він провів там лише три тижні. Інші ж коментатори наполягають на тому, що у цьому вірші просто засвідчено факт надсилання филип’янами двох дарів. Вони заявляють, що тут немає чіткої вказівки на перебування Павла саме у Солуні, коли він ці дари отримував.

Тривалість перебування Павла у Солуні має велике значення, адже від цього залежить глибина знань його читачів і їх змога зрозуміти те, про що йдеться в Посланнях до Солунян. Звісно ж, інформація про те, що відбувалося у солунській церкві після того, як Павло пішов звідти, та й під час його перебування там, є лиш приблизною. Та, здається, Павлові вдалося багато чому навчити новонавернених за доволі короткий проміжок часу. А також, Павло писав так, наче покинув місто Солунь раніше, аніж планував. Отож, декілька місяців він, мабуть, таки у Солуні провів.

Цілком імовірно, що Павло продовжував своє навчання і євангелізацію з домівки Ясона, після того як євреї збунтувались проти нього (Діян. 17:5-10). Його супротивники вважали звістку Павла загрозою для юдаїзму, як і всі інші євреї, щойно добра новина вперше була проголошена у Єрусалимі. Євреї-нехристияни у Солуні вирішили позбутися Павла, як зробили колись вороги Ісуса та обвинувачі Стефана. Вони найняли підбурювачів натовпу і намовили їх викрикувати неправдиві обвинувачення. Прийшовши до дому Ясона, але не знайшовши там місіонерів, вони поволокли Ясона до політархів. Євреї обвинуватили Ясона у наданні притулку заколотникам, які замислювали зраду, навчаючи людей не коритися римським законам, а слідувати за царем, а не Цезарем. Хоча це обвинувачення було дуже серйозне, особливо у Солуні, яка через це могла втратити свій статус вільного міста, наставники міста розуміли справжні спонуки заздрісних євреїв. Тому вони лиш змусили Ясона пообіцяти, що Павло та його друзі більш не будуть збурювати спокій їхнього міста. Через це місіонери були вимушені покинути Солунь. Однак новонавернені християни міста й надалі зазнавали переслідувань від євреїв, і не лише від самих євреїв, але й також від язичників, яких намовляли невіруючі євреї (1 Сол. 2:14; 2 Сол. 1:4).

Привід для написання Послання.  Коли Павло і Сила покинули Солунь, то, подолавши приблизно 40 миль на захід дорогою Via Egnatia, вони дісталися до міста Верія. Там вони проповідували недовго, оскільки вороже налаштовані солунські євреї, щойно дізналися про те, що Павло проповідує у Верії, вистежили місіонерів і спонукали верійців вигнати Павла з міста. Після цього Павло пішов на південь до Атен, а Сила і Тимотей залишилися у Верії. Щойно Павло добрався до Атен, він надіслав їм звістку, прохаючи приєднатися до нього, що вони й зробили (Діян. 17:10-15; 1 Сол. 2:1-5). Тяжке становище новонавернених солунян так сильно непокоїло Павла, що він послав Тимотея назад у Солунь перевірити стан справ тамтешньої церкви. Тимотей знову воз’єднався із Павлом уже у Корінті, де й сповістив йому добрі новини (Діян. 18:1, 5; 1 Сол. 3:6-7). Власне це й спонукало Павла написати Перше Послання до Солунян.

Деякі науковці, які вивчають це Послання, вважають, що Павло написав його не лише, щоб похвалити віруючих солунян за їхню стійкість під час переслідувань, але й також, щоб відповісти на запитання, які вони надіслали йому через Тимотея. Хоча немає жодного зовнішнього свідчення стосовно існування документу, який би містив ці запитання, з тексту стає зрозуміло, що Павло давав відповідь на деякі із цих запитань (див. 1 Сол. 4:9; 5:1). Тимотей міг передати ці запитання Павлові в усній формі. Іншою підставою для написання даного послання могло бути бажання Павла розвіяти хибну інформацію й обвинувачення, які ширилися містом Солунь після того, як Павло звідти пішов. Павло також писав для того, щоб закликати віруючих солунян й надалі продовжувати свій поступ у вірі.

Мета написання Послання. Поза всяким сумнівом, це Святий Дух надихав Павла писати Послання, щоб досягти декількох цілей. Він заохочував своїх дітей у вірі бути стійкими, незважаючи на переслідування. Він спростовував неправдиві обвинувачення, озвучені місцевими супротивниками Євангелії стосовно того, що місіонери проповідували лише з метою збагачення та з інших корисливих спонук; що Павло так швидко покинув Солунь і не повернувся, бо був боягузом і лицеміром. Павло також мав на меті виправити деякі помилки, які несподівано з’явилися у церкві: схильність до моральної недбалості і лінивства, неповага до духовних лідерів церкви. Окрім того, Павло залишив вказівки стосовно того, що ж саме трапиться з християнами, які помруть до повернення Господа.

Місце і час написання.  Посилання в Діян. 17 та 18, а також в 1 Сол. свідчать про те, що Павло писав дане послання з Корінту.

Вочевидь, цей лист було створено після того, як Павло прибув у Корінт (Діян. 17:1-10; 18:1). Згадка про проконсульство Галліона у Корінті (див. 18:12) на стародавніх написах дає змогу доволі точно встановити час перебування Павла у Корінті — початок 50-тих (Jack Finegan, Light from the Ancient Past , Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1969, p. 282). Консервативні науковці датують 1 Сол. 50-54 роками н.е. З цього випливає, що дане послання Павла було одним із перших творів Павла, які він написав під впливом Святого Духа, ймовірно, другим (після Послання до Галатів).

Автентичність Послання.  Той факт, що автором 1 Сол. є саме Павло, науковці, які вважають текст книги достовірним, під сумнів не ставлять. Однак впродовж останнього століття деякі критики почали заперечувати цей факт, та їхні доводи не є слушними (див., наприклад, A. Rovert and A. Feuillet, eds., Introduction to the New Testament , New York: Desclee Co., 1965, p. 390).

ПЛАН

І. Вітання (1:1)

ІІ. Похвала і пояснення (1:2-3:13)

А. Подяка за солунян (1:2-10)

1. Підсумовуюче зауваження (1:2-3)

2. Конкретні причини (1:4-10)

Б. Нагадування солунянам (2:1-16)

1. Як добру новину подавали (2:1-12)

2. Як добру новину сприймали (2:13-16)

В. Турбота про солунян (2:17-3:13)

1. Плани Павла (2:17-20)

2. Відвідини Тимотея (3:1-5)

3. Звіт Тимотея (3:6-10)

4. Молитва Павла (3:11-13)

ІІІ. Напоумлення і заклики (4:1-5:24)

А. Християнське життя (4:1-12)

1. Поведінка загалом (4:1-2)

2. Чистота тіла (4:3-8)

3. Братня любов (4:13-18)

Б. Вхоплення Церкви на небо живою (4:13-18)

В. Особиста пильність (5:1-11)

1. Господній день (5:1-3)

2. Необхідна готовність (5:4-11)

Г. Церковне життя (5:12-15)

1. Ставлення до лідерів (5:12-13)

2. Міжособистісні стосунки (5:14-15)

Ґ. Святе життя (5:16-24)

1. Приватне життя (5:16-18)

2. Суспільне життя (5:19-22)

3. Божественна допомога (5:23-24)

IV. Підсумок (5:25-28)

А. Особисті прохання (5:25-27)

Б. Благословення (5:28)

КОМЕНТАРІ

І. Вітання (1:1)

1:1.  У греко-римській культурі першого століття було прийнято розпочинати листи із зазначення імені автора (імен авторів), імені отримувача (імен отримувачів) і формального привітання. В Першому Посланні до Солунян усе це є.

Апостол Павло був автором даного послання. Його ім’я з’являється першим, і він говорив тут про себе в першій особі, як і деінде у цьому листі (наприклад, 3:5). Колись він мав давньоєврейське ім’я Савло із Тарсу, яке означає “випрошений”. Його римське ймення Павло, за яким його знала більшість, означає “малий”. “Сильван (Сила) і Тимотей” приєдналися до Павла у надсиланні 1 Сол., тобто Павло писав дане послання і від їхнього імені, і від свого. Ймовірно, Сила служив у Павла секретарем. В 1 Сол. Павло часто використовував займенник “ми”. Отож, цим самим він або засвідчував, що ці його співпрацівники розділяли в усьому його думки (наприклад, 1:2; 2:1; тощо), або ж це було його редакторською задумкою. Сильван — це римський варіант імені Сила, який Павло неодноразово використовував у своїх писаннях, як і Петро (1 Пт. 5:12). Лука називав ту ж особу іменем Сила (Діян. 15:22; тощо). Сила був головним помічником Павла під час другої місіонерської подорожі (Діян. 15:40). Тимотей — це, звісно ж, той молодий чоловік, якого Павло привів до віри в Ісуса Христа (1 Тим. 1:2), ймовірно, під час своїх відвідин у Малу Азію за першої місіонерської подорожі (Діян. 13-14). Безумовно, Тимотей (“вшанований Богом” або “той, що шанує Бога”) отримав ім’я від своєї віруючої богобоязливої матері Евніки (2 Тим. 1:5). Коли Тимотей народився, його батько був, вочевидь, греком-язичником (Діян. 16:1). Цей молодий чоловік нещодавно повернувся до Павла після своєї подорожі у місто Солунь і приніс новини про стан справ у тій церкві (1 Сол. 3:1-2, 6). Віруючі солуняни, поза всяким сумнівом, найкраще знали і найбільше шанували саме цих трьох чоловіків з-поміж християн-місіонерів.

У привітанні даного Послання його отримувачів узагальнено однією фразою “солунській Церкві”. Місцеву церкву формувала група людей, яких Бог покликав з-поміж інших людей для життя в служінні Йому.

Описуючи цю церкву, Павло додав: “що в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі”. Для Павла Господь Ісус Христос був таким же Богом, як і Отець. Він проповідував це у Солуні (Діян. 17:3), і засвідчив це знову у посланні. Опис Бога як Отця передбачає безпеку, любов і силу. Павло врівноважив цей опис згадкою про те, що Бог Син — це також Господь. Він — Всевишній, Йому слід коритися. Ісус — це людське ім’я Господа, яке означає “Спаситель”. Христос — це грецькою мовою переклад до слова “Месія” зі Старого Завіту, що означає “Помазаний”.

Скорочене вітання, яке Павло не один раз використовував у своїх посланнях, присутнє і тут. Слово “благодать” було звичним грецьким вітанням, яке означало “вітаю” або “радійте”. Грецькою мовою слово “мир” є еквівалентом до єврейського салом , що означає “прихильність”, “процвітання” і “благополуччя”. Цікаво, що ці два слова вітання завжди йдуть у такому порядку у Новому Завіті. З теологічної точки зору, Божа благодать є основою для миру між людьми і веде до нього.

ІІ. Похвала і пояснення (1:2-3:13)

В цілому, перші три частини 1 Сол. стосуються виключно солунян, а останні дві — усіх віруючих людей.

А. Подяка за солунян (1:2-10)

У першій частині розглядається, головним чином, питання про спасіння. Декілька особливостей стосовно спасіння солунян спонукали Павла виголосити у цих віршах подяку Богові.

1. ПІДСУМОВУЮЧЕ ЗАУВАЖЕННЯ (1:2-3)

У цих двох віршах Павло висловив подяку Богові і коротко пояснив, чому саме він був таким вдячним за солунян.

1:2. Павло, Сила і Тимотей дружно раділи з того, що Бог зробив у житті їхніх новонавернених товаришів. Вони “завжди” і безперервно дякували, а солуняни повсякчас тішили їх. Коли б ці місіонери не молилися за солунян, вони щиро дякували Богові за них. Бо ці християни не змушували їх сумувати, лиш викликали почуття глибокої вдячності. У цьому солуняни слугували прикладом для наслідування усім християнам.

1:3.  Павло тут мав на думці три характерні якості цих віруючих людей. По-перше, вони виконували надзвичайно важливе “діло ... віри” у Христа. У вірші 9 згадується, що вони “від ідолів повернулися до Бога”. Віра у Христа призвела до щирого каяття. По-друге, Павло відзначив їхній “труд ( копоу , “важку працю”) ... любові” до Христа, який виявлявся у їхньому служінні живому і правдивому Богові (вірш 9) “посеред численних утисків” (вірш 6). По-третє, вони мали “терпеливість ( хипомонес , досл., “терпеливо несли важкий тягар”; див. 2 Сол. 1:4) ... надії на ... Христа”, а саме очікували “з неба” Божого Сина (1 Сол. 1:10). Ці три надзвичайно важливі чесноти, якими мають володіти усі християни, — віра, любов і надія — були завжди присутні в житті віруючих солунян (див. 1 Кор. 13:13). Кожна з цих чеснот адресувалася Ісусові Христові, і кожна з них мала за наслідок поведінку, достойну похвали. Солуняни виявили спасенну віру в Христа у минулому, коли повірили у добру новину, вони любили Христа у теперішньому і надіялися на Його повернення у майбутньому. В центрі їхнього життя, поза всяким сумнівом, був Ісус Христос. Тож не дивно, що Павло і його співпрацівники дякували за них.

2. КОНКРЕТНІ ПРИЧИНИ (1:4-10)

1:4.  Те, як солуняни сприйняли проповідування доброї новини, слугувало незаперечним доказом їхнього спасіння. У цьому вірші Павло знову про це згадав, розвиваючи щойно озвучену свою думку.

Примітно, що Павло звернувся до віруючих солунян словом “брати”. Він використав даний термін ( аделпхоі ) 15 разів у цьому короткому посланні (1:4; 2:1, 9, 17; 3:7; 4:1, 10, 13; 5:1, 4, 12, 14, 25-27) і 7 разів в 2 Сол. (1:3; 2:1, 13, 15; 3:1, 6, 13). Він не заявляв, що є вищим за них, а, навпаки, визнавав, що усі відкуплені люди є рівними перед небесним Отцем. Цьому навчав він (наприклад, 1 Кор. 12:14-27), і навчав Господь (Мт. 23:9; тощо). Павло пройшов довгий шлях від пихатого фарисея, яким колись був, і до того Павла, який визнавав язичників рівними собі перед Богом. Він нагадав своїм читачам, що Бог любить їх. Навіть, здавалося б, випадкові зауваження Павла свідчать про Божу сердечну присутність серед них (1 Сол. 1:3) і любов.

Доказом Божої любові до солунян був сам факт того, що Бог обрав їх для спасіння (“ваше вибрання [ еклоген ]”). Про те, що Бог обрав собі людей, яким було, є чи буде дароване вічне життя, говориться не один раз як у Старому Завіті, так і в Новому (наприклад, Втор. 4:37; 7:6-7; Іс. 44:1-2; Рим. 9; Еф. 1:4-6, 11; Кол. 3:12; 2 Сол. 2:13). Так само зрозуміло, що кожна людина особисто несе відповідальність перед Богом за своє рішення вірити в Ісуса Христа чи ні (див. Йн. 3; Рим. 5). Трудність для розуміння тут полягає, однак, в тому, як божественний вибір і особиста відповідальність людини можуть співіснувати й одночасно бути правдивими. Що  і те, й інше є правдою — навчає Біблія. Як  таке можливо — обмеженому людському розумові не осягнути. Ніхто і ніколи не міг дати вичерпного пояснення цій антиномії. Це завдання перевершує розумові можливості людини, як і змога бачити ангелів перевершує зорові можливості людини, і змога чути високошвидкісні звуки — слухові можливості людини. Та, попри все, реакція солунян у відповідь на добру звістку довела, що Бог обрав їх для спасіння.

1:5. Реакція новонавернених Павла була наслідком надприродних діянь Бога, а не звичайною природною реакцією людей на правильно подану проповідь. Коли Павло їм проповідував, то не лише ділився з ними своєю людською точкою зору і філософією (див. 1 Кор. 2:1-5). Його звістка була “й у силі” Божій (див. Рим. 1:16). Святий Дух доніс її до їхніх душ “в повнім переконанні” (Йн. 16:8). Звістка Павла відтворювала його власну певність у тому, що вона змінить їхнє життя так, як і цілковито змінила його.

Павло та його товариші, які подорожували разом з ним і перебували у Солуні, не лише проповідували переконливу звістку, але й вели життя, яке цілковито їй відповідало. Солуняни бачили, який спосіб життя вели їхні вчителі, і розуміли, що ті старалися принести користь їм, солунянам. Звістка, яку проповідував Павло, — Євангелія Божої благодаті — увійшла в серця та розум цих македонців і їх порятувала. І вже з їхньої віри проросло чудове життя.

1:6.  Чудовим плодом віри у добру новину стала зміна поведінки солунян. Вони почали “наслідувати” своїх духовних батьків, місіонерів. Це — нормально для християн. Солуняни також “заходилися наслідувати ... і Господа”. Це теж нормально, як і саме такий порядок розвитку подій у житті. Новонавернений християнин спершу шукає зразок для наслідування серед інших віруючих людей, а потім, коли стає більш зрілим, то усвідомлює, що Ісус Христос є найкращим зразком (див. 1 Пт. 2:21).

Незважаючи на численні утиски, солуняни “з радістю” прийняли “Слово”. Євреї, що були поміж них, відчували, напевно, сильну ненависть з боку своїх невіруючих братів за плоттю, які, як уже зазначалося, виявляли особливу ворожість до Євангелії у тому місті. Язичники ж, мабуть, відчували сильний опір і несприйняття з боку інших язичників Солуні, які складали більшість у цьому торговельному місті. А жінки місцевих визначних чоловіків, які стали християнками, мали повертатися додому до своїх невіруючих чоловіків, які навряд чи раділи новим релігійним уподобанням своїх дружин. Та все ж, незважаючи на труднощі, віруючі солуняни раділи, бо їхні гріхи були прощені. Цікаво, що християни, які зазнають труднощів у своєму щоденному житті, часто мають більшу радість у Господі, аніж люди, які живуть за більш сприятливих духовних обставин. Радість християнина має визначатися не обставинами, які його оточують, а його стосунками з Христом. Саме це справджувалося стосовно солунян. І джерелом їхньої радості був Святих Дух, що оселився в них.

1:7.  Поведінка цих християн здійснювала вплив не лише на інших мешканців Солуні, а й на інших людей “у Македонії”, й навіть “в Ахаї”, сусідній провінції з півдня. Наслідуючи місіонерів і Господа (вірш 6), вони “стали зразком ( типон ; див. 2 Сол. 3:9)” для інших віруючих людей. Коли Павло писав до корінтян, то ставив в приклад саме цих македонців щодо добровільних пожертв (2 Кор. 8:1-8). Він писав, що вони давали гроші іншим потребуючим віруючим людям, хоча й самі були бідні. Одним із найбільш характерних засвідчень того, що християнин володіє правдивою духовністю, є те, як він розпоряджається своїми грішми. У цьому випробуванні солуняни постали як золото, випробуване у вогні.

1:8. У даному вірші пояснюється, як саме солуняни стали прикладом для інших християн. Отримавши добру новину (вірш 5), вони передали її іншим. Слово ексчетаі , яке тут перекладено як “рознеслося”, можна перекласти як “відбилося”. Адже вони не лише прийняли звістку про добру новину, але й поширили її далі, надавши їй ще більшої сили і охопивши нею ще більше людей. Завдяки їм слова Павла звучали у таких віддалених куточках, де він сам ніколи навіть не бував.

Вочевидь, усе це відбувалося не через добре продумані кампанії з євангелізації людей, хоча проповідування Павла у Солуні й деінде демонстрували цей підхід. Скоріш, саме їхнє особисте життя і свідчення цих перероджених людей зробили так, що “віра в Бога розійшлася по всіх усюдах”, так що й апостольської місіонерської кампанії не було потрібно.

1:9.  Інші люди розповідали Павлові про те, що трапилося після його проповідування доброї новини у Солуні. Про його туди відвідини дізналося дуже багато людей у тій частині світу, і не тому, що Павло сам особисто поширював це слово, а завдяки прямим свідченням віруючих солунян. Їхня відвага має слугувати прикладом для кожної дійсно Божої дитини.

Віруючі солуняни “повернулися до Бога”, єдиного правдивого Бога, “від ідолів”. Дані слова безпосередньо свідчать про те, що чимало з числа цих віруючих людей були колись язичниками. Євреї, звісно ж, ненавиділи ідолопоклонство. Хтось колись зазначив, що люди мають свободу обирати собі пана, але не мають свободи не обрати жодного. Солуняни обрали “служити Богові живому і правдивому”, а не Божим створінням чи сатанинським силам (див. Рим. 1:18-23). Той факт, що Бог є живою Особою, мав дуже велике значення для євреїв і Павла. Саме ця Його якість часто допомагала виділити Його з-поміж інших так званих богів у Старому Завіті. Він — єдиний живий Бог. Усі інші боги — неживі, а тому не вартують поклоніння.

1:10. Солуняни не лише повернулися до Бога з каяттям і почали Йому служити, але й також очікували на повернення “з неба Його Сина”. Павло, вочевидь, тут мав на увазі “хмари” (множина), які взяли Христа, коли Він возносився з землі (Діян. 1:9-11), а не місце Його небесного правління праворуч від Отця “на небі” (однина, Одкр. 4:2-11). Якщо так, тоді він сказав, що солуняни очікували на сходження Христа по хмарах, дослівно, “з небес”.

Та найбільше непокоїли цих віруючих людей не хмари чи знаки Його приходу, а чи Його звільнення. Сама Особа Ісуса, Сина живого Бога цікавила їх. Він був об’єктом їхньої надії та уваги. Тож хай Сам Ісус, а не те, що прийде разом з Ним чи характеризуватиме Його повернення, завжди наповнює надії Його святих!

Згадка про людське ім’я Христа “Ісуса” прямо вказує на божественну природу Ісуса Назарянина. Далі Павло назвав його Сином Божим, якого живий Бог “воскресив з мертвих” . Вже сам факт Воскресіння є незаперечним доказом (див. 1 Кор. 15:14-19) божественного походження Ісуса.

Повернення Ісуса є джерелом надії християн із декількох причин, але причиною, яку Павло тут згадав, було те, що Ісус звільнив святих “від грядучого гніву” Божого. Гнів Божий виллється на неправедних людей, бо вони не спромоглися повірити в Христа (Йн. 3:36; Рим. 1:18). Це трапляється повсякчас і має різні форми, та суд перед великим білим престолом буде найстрашнішим (Одкр. 20:11-15). Однак “скрутний ... час для Якова” (Єр. 30:4-7), який також називається горем великим (Одкр. 7:14), буде часом, коли Божий гнів виллється на землю так, як ніколи іще (див. Одкр. 6-19).

Чи мав тут Павло на увазі якийсь певний час виливання Божого гніву на людство (1 Сол. 1:10), а чи говорив про грядучий Божий гнів у більш загальному його розумінні? Павло, віруючі солуняни та християни наших днів уникнуть усіх форм Божого гніву, загалом і зокрема, в тому числі Періоду Великих Страждань. З цього вірша стає зрозуміло, що Павло сподівався на те, що Господь повернеться вже скоро. Інакше Павло б сказав своїм читачам підготуватися до Періоду Великих Страждань.

У фразі “від грядучого гніву” слово, перекладене як “від”, означає, що християни уникнуть цього взагалі, а не що просто в якийсь час будуть із цього порятовані. Те саме дієслово (“визволює”) і прийменник (“від”) зустрічаються у 2 Кор. 1:10, де Павло сказав, що був визволений від смерті. Звісно ж, це не означає, що Павло помер, а потім воскрес. Проте допомагає зрозуміти, що християни зможуть взагалі уникнути Божого гніву, а не лише успішно і безпечно пережити його (див. коментарі до Одкр. 3:10).

Ця частина, як і будь-яка інша частина даного послання, завершується згадкою про повернення Ісуса Христа (1 Сол. 1:10; 2:19; 3:13; 4:13-18; 5:23).

Б. Нагадування солунянам (2:1-16)

Тут думка Павла, яку вів Святий Дух, перейшла від реакції солунян на його проповідування до інших важливих подій його нещодавнього до них візиту.

1. ЯК ДОБРУ НОВИНУ ПОДАВАЛИ (2:1-12)

У першій частині даної частини містяться коментарі Павла стосовно його відвідин у місто Солунь. Його слова дають зрозуміти, що люди, які не належали до церкви, обвинувачували його у недостойних спонуках і невідповідній поведінці.

2:1.  У віршах 1-6 Павло пригадав своїм читачам, якими були його дії серед них, та озвучив свої спонуки. Уся друга частина є продовженням і поясненням вірша 1:9. Слово “ви” дуже наголошується в оригіналі тексту грецькою мовою. Павло закликав своїх читачів ретельно пригадати факти стосовно його приходу до них. Згадуючи минуле, вони б засвідчили, що відвідини Павла не були марними. “Наш прихід до вас не був даремний.” Павло прийшов до них не лише для того, щоб виголосити свої промови. Самі зміни у житті віруючих солунян засвідчували цінність та успішність його відвідин.

2:2. Павло і його товариші не відпочивали у Солуні. Вони прийшли тули після того, як “зазнали страждань та зневаг”, а також побиття й ув’язнення за проповідування Євангелії “у Филиппах” (Діян. 16:22-24). Нелегко їм було виконувати своє призначення, але Бог дав їм незвичайну сміливість виступати в синагозі у Солуні і проповідувати ту саму звістку, за яку у Филиппах їх переслідували. І навіть коли протидія з’явилася й у Солуні, вони продовжували проповідувати. Така поведінка не притаманна людям, які намагаються заробити грошей чи збудувати власну репутацію за рахунок своїх слухачів. Павло закликав своїх читачів пригадати ці вчинки місіонерів і визнати безкорисливість їхніх спонук. Їхня мужність в умовах сильної протидії була знаком того, що це Бог діє у Своїх слугах, і слугувала доказом їхньої щирості.

2:3.  Вчинки Павла (які солуняни бачили на власні очі) засвідчували його щирість і його справжні спонуки (побачити які вони не могли, але які Павло тут озвучив). Павло заперечив три обвинувачення: (а) його звістка  не була оманливою; це була правда, не “облуда”; (б) його спонуки  не мали в собі “нечистоти”, а були чисті й безкорисливі; (в) його методи  не знали “підступу”, не зводили із правильного шляху й не вводили в оману, а були справді чесні і прямі.

2:4.  На противагу усім цим недостойним характеристикам Павло засвідчив, що його спонуки були “гідними”, і що це сам Бог випробовував їхні “серця”. Він і його товариші говорили не для того, щоб “подобатися ... людям, а Богові”. “Визнавши” ( дедокімасметха , “дослідивши і довівши щирість”) і схваливши їх, Бог “доручив” їм “Євангелію”. Павло 5 разів використав слово “Євангелія” в 1 Сол. (1:5; 2:2, 4, 8; 3:2). Павло і його співпрацівники були вже досвідчені та пройшли не одне випробування чи перевірку за довгі роки своєї служби. Бог не благословив би їхню роботу, якби їхні спонуки не були правильними. Апостол вважав себе посланцем, якому Бог доручив принести Його звістку про спасіння загубленим чоловікам і жінкам (див. 1 Кор. 9:17). Павло не обирав собі роботу. Це Бог обрав його для високого покликання проголошувати добру новину. Це доручення мало для Павла дуже велике значення, адже він був певен, що Бог повсякчас його перевіряє. Тож він би не посмів служити Йому з невідповідних спонук.

2:5. Проповідуючи солунянам, Павло не мав на меті справити на них хороше враження. Він попрохав їх пригадати, як саме він говорив. Він ніколи їм не лестив і не намагався здобути щось для себе від них. Оскільки вони про це знати не могли, то Павло закликав Бога засвідчити щирість його спонук.

2:6.  Місіонери “не шукали ... слави” від людей, лиш хвали від Бога. Мандрівні філософи й оратори були звичним явищем у Римській імперії. Вони подорожували з одного міста в інше, розважаючи людей й шукаючи особистих прихильників, щоб здобути славу та багатство. Павло і його співпрацівники не мали нічого спільного з такими людьми! Замість того, щоб шукати щось для себе, вони з радістю і щирим серцем давали іншим.

2:7.  У віршах 7-9 Павло перейшов від діянь проповідників до дій слухачів. Павло, Сила і Тимотей цілком правомірно могли розраховувати на фінансову підтримку від своїх новонавернених братів та мали змогу заохочувати їх до цього (див. 1 Тим. 5:18). Звісно, вони мали право на винагороду, однак обрали допомагати, а не приймати допомогу від новонавернених солунян. Павло і його товариші турбувалися про новонавернених, немов “годувальниця”, яка ніжно “піклується про своїх дітей”. Така виховна й зразкова поведінка слугує чудовим прикладом усім, хто несе відповідальність за турботу про новонавернених віруючих людей. Якщо годувальниця не споживатиме їжу сама, вона не зможе годувати своє дитя. Якщо вона їстиме шкідливу їжу, дитя захворіє. Подібним чином і духовна дієта християнина, який є батьком для новонавернених, має життєво важливе значення для їхнього здоров’я. Лагідність і безкорисливість Павла як духовного батька яскраво проглядається в усьому цьому прикладі.

2:8. Замість зажерливості (вірш 5) місіонери “раді були передати” солунянам “не лише” звістку про вічне життя, “Божу Євангелію”, але й також “власні душі”. Вони віддавали все, що мали, щоб допомогти своїм дорогим солунянам. Любов Павла і його товаришів є очевидною, бо щира любов знаходить свій вияв у даванні людям — не лише для задоволення їхніх духовних потреб, які є першочерговими, але й також їхніх потреб тілесних.

2:9.  Павло проповідував серед своїх новонавернених віруючих людей, прикладаючи “труд ( копон ; див. те саме слово в 1:3) та ... працю ( мочтон )”, і все заради них, солунян. Він працював “вночі і вдень”, щоб не обтяжувати їх своїми потребами (див. 2 Сол. 3:8). Скоріш за все, він виготовляв намети, раненько прокидаючись і працюючи допізна, як він власне робив у інших містах (Діян. 18:3). Попри те він проповідував “Божу Євангелію” і навчав новонавернених стільки, скільки міг, і в денний час, і в нічний.

2:10.  У віршах 10-12 коротко підсумовано звернення Павла до солунян. Апостол закликав своїх читачів і Бога засвідчити безкорисливість поведінки та спонук місіонерів. Їхні внутрішні переконання виявлялися у їх побожній (“свято”, хосіос ) поведінці. З огляду на Божі стандарти вони поводилися “справедливо”, намагаючись відповідати тому, що Бог очікує від них і вимагає. Їхня поведінка була неперевершена (“бездоганно”, амемптос ; див. 5:23) й могла витримати найприскіпливішу перевірку їхніх супротивників, бо й справді була правильною. І солуняни, і Бог були свідками (див. 2:5) правдивості заяв Павла.

2:11. Порівнявши поведінку місіонерів з люблячим і безкорисливим піклуванням годувальниці (вірш 7), Павло також порівняв їх поведінку з діями батька. Тут йдеться про те, що вони навчали і виховували солунян так, як чинив би відповідальний за своїх дітей батько. Слово текна , перекладене як “дітей”, підкреслює незрілість віруючих людей і глибину любові апостола до солунян. Тут Павло вже вп’яте використав фразу “самі знаєте” (див. 1:5; 2:2, 5).

2:12. Це навчання містило правильні заклики (“просили”, паракалоунтес ), утішні заохочення (“умовляли”, парамитхоуменоі ), які мали підбадьорити і надихнути віруючих людей на правильну поведінку, а також урочисті та щирі благання (“заклинали”, мартироменоі ). Таке поєднання прохань виявилося дуже ефективним, адже спонукало солунян до дій з переконливою силою Святого Духа.

Заклик жити “достойно” перед Богом є найвищим з усіх для тих, хто вже відчув на собі, що таке Богом дароване спасіння. Павло підсилив свій заклик нагадуванням своїм читачам про те, що Бог прикликав кожного з них зокрема, закликав увійти і стати частиною Його “Царства”, та прославитися і розділити з Ним Його славу.

2. ЯК ДОБРУ НОВИНУ СПРИЙМАЛИ (2:13-16)

Радість Павла звучить і у даній частині, на що вказує вступний сполучник “і”, хоча тепер він перейшов від того, як добру новину подавали солунянам, до того, як вони її сприймали.

2:13.  У даному вірші Павло зазначив другу причину своєї безкінечної радості. Апостол радів не лише тому, що новонавернені солуняни виявляли плоди праведності у своєму житті (1:3), але й також тому, як вони сприйняли проповідуване “Слово Боже”. Ця фраза має прямий стосунок до звістки, яку проповідували місіонери. Коли солуняни почули його, то зрозуміли, що це було не просто “слово людське”, а послання, джерелом якого був сам Бог (див. 1:5). Хтось якось сказав, що Євангелія — це та звістка, яку жодна людина не могла б вигадати, навіть якби цього дуже хотіла. Віруючі солуняни відчули надприродну правдивість доброї новини, яку проповідував Павло, бо це Святий Дух оселив в їхніх серцях таке переконання. Коли християни діляться своєю вірою, вони не лише передають своє особливе бачення життя, як одне з безкінечної кількості людських теорій, вони проголошують божественну об’явлену Божу істину, Слово від Бога.

Промовлене Слово Боже має властивість змінювати. Саме тому Боже Слово, яке промовляли старозавітні пророки, вважалося дуже сильним, і ним ніколи не нехтували (не вважали пустим, тобто таким, яке не мало достатньої сили сягнути своєї цілі чи виконати своє призначення; див. 1 Сам. 3:19). Слово Боже містить творчу силу самого Бога (Бут. 1:3). Павло визнавав, що змінами, які відбулися у солунянах, він завдячує промовленому Слову Божому. Воно не лише змінило їх у минулому, воно й далі їх міняло, адже вони продовжували вірити йому. (Слово “діє” використано у теперішньому часі, чим підкреслюється постійність цієї дії.) Божа правда, як і хороші ліки, буде й надалі лікувати душі, що захворіли на гріх, стільки часу, скільки віруючі люди прийматимуть її з вірою.

2:14.  Павло заохотив своїх читачів визнати це свідчення Божих діянь як правдиве стосовно усіх віруючих людей, привернувши їх увагу до того, що є спільним для усіх святих. Він знову говорив в тому числі і про себе, звернувшись до них словом “брати” (див. 1:4; 2:1). Люди, життя яких міняє Бог, часто стають об’єктами критики і нападів з боку тих людей, в яких немає божественного життя. Окрім того, коли християни зазнають переслідувань, вони схильні вважати, що Божі благословення покинули їх. Павло заперечив цю брехню, джерелом якої є сатана, і нагадав своїм читачам: вони “терпіли те саме”, що і їхні старші брати та сестри у вірі, які стали християнами “в Юдеї”. Вони також зазнавали протидії з боку своїх “земляків”, якими були і юдеї.

2:15.  Солуняни не були одинокими у своїх стражданнях. Багато достойних людей розділяло з ними переслідування й інші нещастя. Їхні переслідувачі “вбили” самого “Господа Ісуса” та старозавітних “пророків”, гналися за їхнім батьком у вірі, апостолом Павлом, і його товаришами-місіонерами. Хоча Павло зазначив, що саме юдеї вбили Христа, він покладав провину за цей злочин не лише на них. Римляни, які також судили Ісуса, а потім і стратили Його, були також винні (1 Кор. 2:8), як і кожна людина, за чиї гріхи Христос віддав Себе на смерть (Євр. 2:9). Найбільш імовірно, що Павло спершу згадав про вбивство Ісуса, а вже потім про власні переслідування тому, що смерть Христа була значно важливішою.

Хто переслідує віруючих у Христа людей, той протидіє і Богові, й людям. Павло знав, про що казав, адже сам переслідував церкву і був тим, кому Бог об’явив, що таким чином він боровся проти Господа, якому гадав, що служить (Діян. 26:14-15). Хто діє супроти Божих людей, той діє і супроти Бога. А також завдає шкоди іншим нехристиянам. Найгіршим у невірі є не те, що вона є прокляттям для невіруючої людини, а те, що вона перешкоджає спасінню інших. Такі люди намагаються загасити світич правди, й коли чинять так, то змушують інших спотикатися у темряві невіри.

2:16.  Невіруюча людина, яка хоче жити і дає іншим жити, ставлячись з повагою до особистих переконань кожного стосовно Бога, є менш небезпечною, аніж людина, яка не лише не вірує сама, але й також намагається завадити іншим слухати добру новину. Невіруючі юдеї у місті Солунь належали до останньої категорії людей.

Вчинки таких людей завдають шкоди і їм, і іншим, бо “доповнюють ... провини”, за які Бог судитиме їх. Бог лиш дозволить людині чи групі людей накопичити певну кількість гріхів, а тоді їх і засудить. Він не судитиме їх дочасно, а лиш тоді, коли вони вичерпають призначений Богом для цього ліміт (див. Бут. 15:16). Переслідувачі солунян наближали час Божого суду над ними своїми ж власними діями.

Точиться чимало суперечок стосовно вияву Божого гніву, про який у даному вірші говорив Павло. Можливо, він мав на увазі руйнування Єрусалиму римлянами у 70 році н.е., яке трапилося всього лиш за кілька років по тому, як Павло написав це послання. Він міг знати, що це трапиться, тому й говорив про це так, наче усе вже відбулося. Або ж він міг мати на думці той факт, що Бог відвернувся від юдеїв, щоб створити Собі унікальне тіло з віруючих людей, серед яких були і євреї, і язичники, які тепер були рівними перед Богом (Еф. 2:13-16). А чи, можливо, Павло думав про гнів Божий, який перебуває над кожною людиною, яка не спромоглася повірити в Христа (Йн. 3:36). Або ж цей гнів може мати стосунок до Періоду Великих Страждань, який, безумовно, спіткає юдеїв через те, що вони зреклися Ісуса Христа. Саме це, мабуть, мав на увазі Павло, оскільки в інших місцях даного послання, де йде мова про неминучий гнів, Павло говорив про Період Великих Страждань. Хоча достеменно невідомо, що саме апостол мав тут на увазі — адже усі варіанти можливі, — все ж історично засвідчено, що гнів Божий таки сходив на невіруючих людей, які перешкоджали проповідуванню доброї новини, і не в один із перелічених способів. Можливо, Павло вирішив тут висловитися в загальному, а не говорити про щось конкретне, бо мав на думці не лише щось одне. Божий гнів досяг своєї межі у стосунку до тих людей.

Чому Павло так переймався долею переслідувачів солунян? Вже ж не з особистої до них ненависті (Рим. 9:1-5). Скоріш, таким чином він наголошував на серйозності провини тих, хто перешкоджає проповідуванню доброї новини. Дана звістка змінювала віруючих солунян, і вони оповіщали її іншим людям повсюди. Ці вірші дають зрозуміти, яке важливе значення полягає в тому, щоб добра новина сягнула кожної людини (Мт. 28:19-20).

В. Турбота про солунян (2:17-3:13)

В цей момент Святий Дух повів думку Павла від його відвідин у місто Солунь до його більш недавніх досягнень у розвитку стосунків із тією церквою.

1. ПЛАНИ ПАВЛА (2:17-20)

З того, скільки часу Павло витратив на пояснення своєї неспроможності повернутися у місто Солунь, стає зрозуміло, що Павло хотів надати вичерпні і переконливі пояснення своїх дій. Вочевидь, деякі солуняни ставили під сумнів його поведінку або ж критикували її.

2:17.  Словом “але” Павло мав намір протиставити те, про що він збирався невдовзі оповісти (3:1-10), тому, що він уже написав про своїх братів із Солуні.

У цьому вірші якнайкраще описуються почуття Павла до цих віруючих людей. Тут він знову використав слово “брати”, звертаючись до них. Апостол описав свою розлуку з ними, як вимушену обставинами необхідність, над якою він влади не мав. Дієслово апорпханістхентес  дослівно перекладається як “стати сиротою” і використовується у Новому Завіті лиш тут. Для Павла це був неначе розрив із сім’єю, коли він змушений був покинути їх. Він сподівався, що ця розлука буде короткою, адже його серце краялося від думки про те, що він покинув їх, немов немовлят, у Христі. Хоча тілом Павло був далеко від них, вони все ще займали визначне місце у його думках. Він не забув про них, щойно перестав із ними бачитися.

Павло і його співпрацівники робили декілька спроб повернутися у Солунь, бо дуже тужили за своїми братами. Піклування й годування духовними істинами нових християн не було для цих місіонерів лиш певним зобов’язанням перед Богом. Це було щось таке, до чого вони прагнули усім своїм серцем, бо в них перебувала любов до Христа. Вони навіть не зважали на небезпеку, яка загрожувала їм у Солуні.

2:18.  Павло обвинуватив сатану у своїх невдалих спробах повернутися у місто. Чи була це провина сатани, чи Божа воля, а чи бажання інших людей? Павло дуже хотів повернутися у Солунь, бо відчував потребу у додатковій духовній допомозі новонаверненим. Й на це, поза всяким сумнівом, була Божа воля. А тому будь-яка перешкода цьому вважається протидією Божій волі. Незалежно від того, хто став перешкодою на рівні людства, головним супротивником тут виступав сатана. Як написав Жан Кальвін: “Коли б безбожники не завдавали нам труднощів, вони діють під егідою сатани і слугують його інструментами впливу на нас” ( The Epistles of Paul the Apostle to the Romans and to the Thessalonians , p. 351). Бог дозволив, щоб так трапилося, але Він не більш за це відповідальний, аніж за будь-які інші гріхи, які чинять Його створіння і які Він чинити дозволяє.

Доволі незвично, що Павло вставив тут у лист своє ім’я. Він дуже рідко це робив у своїх натхненних Духом листах. Підставою для цього, мабуть, було його бажання знову наголосити, вже в інший спосіб, на тому, що він і справді особисто це робив. Він не один раз намагався повернутися у Солунь, а “раз і вдруге” він шукав способу потрапити знов у це місто.

2:19-20.  Любов Павла до солунян сягнула своєї найвищої точки у цьому майже ліричному уривку. Лише віруючі филип’яни також отримали від Павла такі теплі слова, що засвідчували глибину його особистої до них любові.

Він озвучив риторичне запитання, щоб розкрити усю силу свого до них почуття. Насправді, тут він запитував, яке б найбільше благословення він міг би отримати біля судного престолу Христа. Їх! Бо вони містили в собі все, що мало цінність для Павла. Вони були його надією (“надія”). Заради їхнього розвитку він жив, як батько, який хоче бачити зростання і дорослішання своїх дітей, як вони сягають зрілості, дають і передають його плоди. Вони були його радістю (“радість”). Вони заповнювали його життя світлом, коли він думав про те, якими вони були, якими вони стали і якими вони будуть з Божої благодаті. Вони були його вінцем (“вінець”). Вони собою символізували Боже благословення у житті Павла і його проповідницькій діяльності. Вони були його славою (“слави”), і не лише його, але і його співпрацівників. По суті, Павло тут сказав: “Коли життя завершиться і ми стоятимемо в присутності нашого Господа Ісуса за Його приходу, ви, солуняни, будете нашим джерелом слави та радості, адже маєте надзвичайно велике значення для нас.”

Такий вияв любові мав усунути будь-які думки християн у місті Солунь стосовно того, що Павло не повернувся до них, бо йому було байдуже до них.

2. ВІДВІДИНИ ТИМОТЕЯ (3:1-5)

Думка, яку Павло почав озвучувати у 2:17, продовжується й у цій частині. Апостол знову засвідчив свою щиру турботу про солунян.

3:1. Обставини завадили Павлові повернутися у Солунь особисто. Тож він і Сила вирішили послати у Солунь Тимотея, щоб підбадьорити тамтешніх святих. Вочевидь, Павло подорожував із Верії в Атени без Тимотея та Сили. Коли він дістався до Атен, то надіслав у Верію лист (через верійських християн, які супроводжували його), в якому прохав Тимотея та Силу якнайшвидше приєднатися до нього в Атенах (Діян. 17:15). Скоріш за все, Тимотей та Сила так і зробили. Їхнє спільне занепокоєння справами солунської церкви призвело до того, що Павло і Сила вирішили послати Тимотея у Солунь (1 Сол. 3:1-2). Сила також повернувся в Македонію невдовзі після відправлення Тимотея, вочевидь, для того щоб перевірити стан справ церкви у місті Филиппи. Потім Сила і Тимотей повернулися у Македонію, щоб приєднатися до Павла у Корінті, наступному місці перебування Павла після Атен (Діян. 18:1, 5).

3:2.  Те, як Павло описав тут Тимотея, свідчить, здається, про те, що цей молодий чоловік потребував більш, аніж звичайного схвалення Павла. Можливо, тому що Тимотей був ще молодий, за що його старші співпрацівники не дуже охоче його визнавали і не надто поважали. Павло назвав Тимотея своїм братом (“нашого брата”), засвідчивши тим самим його рівність у служінні Господеві з Павлом і Силою. Тимотей був дуже старанним Господнім слугою, дуже наполегливим і в той же час смиренним. Він був братом і слугою “в Євангелії Христовій”.

Завдання Тимотея полягало в тому, щоб бути благословенням і поміччю солунським християнам. Він мав “зміцнити” ( стерізаі ; див. вірш 13) їх, зробити їх стійкими й непохитними у вірі. Він був також посланий до солунян, щоб “підбадьорити” ( паракалесаі ; див. 2:12) їх, додавши їм усе необхідне для успішної боротьби “у ... вірі”, кожному зокрема та усім разом. Велику частину проповідницької діяльності апостолів займало укріплення новонавернених у вірі, що є дуже потрібним й у наш час, як і тоді, у першому столітті.

3:3.  Ще одним завданням Тимотея було зробити так, щоб тамтешні християни не втрачали своєї духовної рівноваги й постійності під тиском різноманітних випробувань (“в цьому горю”; див. 2:14). Слово саінестхаі , перекладене тут як “не хитався”, зазвичай використовувалося в описі собаки, яка виляє своїм хвостом. Тому тут воно передає значення коливання солунян то в один бік, то в інший через переслідування.

Намагаючись зміцнити віруючих солунян у їхній вірі, Павло від себе їм нагадав, що випробування не обов’язково є свідченням невдоволеності Бога, а є частиною долі кожного християнина (“така наша доля”). Коли приходить біда, християни часто гадають, що зробили щось невгодне Богові. Вони часто думають, що вчинили щось неправильне, за що Бог і розгнівався на них. Навіть деякі досвідчені християни схильні так думати, як свідчать слова Павла, спрямовані утішити Тимотея багато років по тому: “Усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані” (2 Тим. 3:12). І все ж ці випробування часто трапляються в житті віруючих людей, щоб їх зміцнити, а не знищити (див. 2 Кор. 4:15-16).

3:4.  Павло нагадав своїм читачам, що коли був “між” ними, то попереджав про можливі переслідування. І “сталось” воно саме так, як він передбачав. Тож таке нагадування мало їх заспокоїти.

3:5. Повертаючись до своєї головної думки (див. вірш 2), Павло пояснив, що він послав Тимотея назад у Солунь, бо щиро непокоївся про їхній духовний добробут. Стан віри віруючих солунян дуже турбував Павла. Чи вірили вони й надалі в Бога, а чи покинули Його та повернулися до язичництва? Павло не хвилювався про те, що вони втратили своє спасіння. Цього просто не могло трапитися (1:4). Однак вони могли зійти зі свого шляху віри і перестати покладатися на Бога за будь-яких обставин у їхньому житті. Павло непокоївся, щоб його “труд не був даремним”, а не щоб їхня віра не була марною. Слово “спокусник”, яке тут використав Павло, нагадує про діяльність сатани в Едемському саду (Бут. 3) та в юдейській пустелі (Мт. 4). На думку Павла, сатана використовував переслідування, яких зазнавали солуняни, з метою відвернути їх від того, що, як вони знали, було Божою волею, а саме від непохитності під тиском випробувань. Павло непокоївся про те, що сатана вихопить зерно, яке Павло посіяв в душах цих солунян, ще до того, як воно пустить міцне та плодоносне коріння.

3. ЗВІТ ТИМОТЕЯ (3:6-10)

Починаючи з 2:1 й до 3:5 Павло описував те, що трапилося за останні декілька місяців. А вже з 3:6 він перейшов до того, що відбувалося тоді, коли він власне і писав даний лист.

3:6.  Фраза “тепер же” протиставляє попередній стан занепокоєння Павла теперішньому полегшенню з огляду на звіт Тимотея, який повернувся до апостола у Корінт. Тимотей приніс йому не погані новини про те, що віра солунян похитнулася, а, навпаки, хороші новини, що їхня віра давала плід любові. Ця добра звістка була такою хвилюючою для Павла, як і сама Євангелія. Адже він використав те саме слово стосовно обох новин.

Солуняни мали міцну віру в Бога і любов до Його апостолів (див. 1:3). Хоча Павло не говорив тут прямо про їхню надію, він зробив це опосередковано, зазначивши, що у них було бажання “побачити” апостолів знову, чого вони з нетерпінням й очікували. Той факт, що солуняли “гарно” згадували колишні відвідини місіонерів і щиро бажали побачити їх знову, засвідчив їхню щиру любов до апостолів. Павло також любив віруючих солунян і нагадав їм про це, вкотре заявивши, що бажає “побачити” їх знову.

3:7.  Звіт Тимотея врешті заспокоїв стурбованих місіонерів. Вони і справді були з солунянами братами, яких пов’язувало не лише життя в Христі, а й любов один до одного. Як колись Павло і нещодавно Тимотей підбадьорювали солунян “посеред злиднів та клопотів”, так тепер немовлята у Христі підтримали своїх старших братів, які непокоїлися про стан їхньої церкви.

3:8.  Ніщо не приносило апостолам стільки радості, як новини про те, що їхні новонавернені брати міцно стояли “в Господі”. Саме цього вони прагнули досягти своїм служінням Богові, і саме в цьому вони віднаходили якнайкраще сповнення свого призначення. Фраза “ви стоїте ( стекете ; див. 2 Сол. 2:15) в Господі” передбачає стосунки, які зміцнюють людину за будь-яких несприятливих обставин у її житті.

3:9. По суті, це глибоке риторичне запитання Павла можна перефразувати наступним чином: “Ми не можемо віддати Господеві подяку рівнозначну тому, як сильно ви нас потішили своєю непохитністю у вірі за цих випробувань.” Тут варто зауважити, що Павло дякував саме Богові  за поведінку солунян, а не приписував цю заслугу собі . Павло усвідомлював, що їхньою витривалістю він завдячує діянням Бога в них (див. Флп. 2:13). Він похвалив солунян і водночас визнав наявність Божого проводу у їхньому житті.

3:10.  Новина про стійкість солунян у вірі не позбавила Павла бажання повернутися до них. Хоча вони достойно зносили випробування за віру, вони потребували додаткового навчання і зростання. Павло мав намір “доповнити те, чого” ще бракувало їхній вірі. (Слово “доповнити” є перекладом до давньогрецького катартісаі ; див. Еф. 4:12, де фразу прос тон катартісмон  перекладено як “для вдосконалення”.) Солуняни нагадували собою ніжні молоді паростки. Їхнє ніжне коріння міцно утримувало їх під час буревію, але їм потрібно було й далі рости та розвиватися. Тут уперше згадується про якусь недостатність у їхній духовності — недостатність, яка стосується незрілості, а не бездоганності. До цього моменту Павло описував їх як таких, що володіють характерними ознаками новонавернених християн. Тепер він сказав, що в певних аспектах вони ще мали нестачу, як дитина у порівнянні з дорослою людиною. У част. 4 та 5 Павло описав деякі з цих нестач.

У даному вірші розкривається ще один аспект приватного життя апостола Павла. Він молився “ніч і день якнайревніше”, щоб Бог дозволив йому знову “побачити” солунян. Тут мова йде про те, що він молився щоночі і щодня, а не впродовж усіх ночей і днів. Ця та інші подібні згадки (див. 1:2; 2:13) засвідчують правдивість наступного твердження: “З Послань Апостола Павла стає зрозуміло, що дуже велику частину свого приватного життя Павло проводив, молячись і дякуючи Богові” (G. W. Garrod, The First Epistle to the Thessalonians , London: Macmillan & Co., 1899, p. 89).

4. МОЛИТВА ПАВЛА (3:11-13)

Перша велика частина послання, яка, головним чином, призначалася виключно солунянам, завершується реченням, де Павло висловив своє бажання, з яким неодноразово звертався до Бога у своїх молитвах. Вірші 11-13 доповнюють вірш 10.

3:11. Павло молився за те, щоб у нього з’явилася змога повернутися у Солунь (вірш 10). Тут він озвучив те саме бажання, але більш емоційно. Бог був об’єктом його молитви. У цьому вірші апостол назвав Його Отцем своїм і своїх братів по службі, а також віруючих солунян. У молитвах Павла “Господь Ісус” займав місце рівнозначне Отцеві. Про це свідчить і те, що Павло використав присудок в однині (“вирівняє”) поруч із підметом, який має форму множини: “Нехай же сам Бог і Отець наш та Господь наш Ісус вирівняє нашу до вас дорогу!” “Важко собі уявити більш кращий спосіб, у який Павло міг би засвідчити своє безумовне прийняття того факту, що Ісус — це Господь, єдиносущний із Отцем” (D. Edmond Hiebert, The Thessalonian Epistles , p. 154).

3:12. Про любов солунян уже йшла мова, однак тут Павло молився за те, що її було ще більше — “нехай ... примножить ( плеонасаі ) і наповнить ( періссеусаі )”. “Щира християнська любов ... — це те єдине у християнському житті, чого не може бути забагато” (Hiebert, The Thessalonians Epistles , p. 155). Образ любові, яка переповнює людину, свідчить про те, що християнська любов цілком природно має своє безкінечне джерело в душі кожного християнина. Павло непокоївся про те, щоб вона виявлялася “один до одного”, і не лише між християнами у церкві. Його любов була для них прикладом для наслідування.

3:13.  Солунянам потрібно було, щоб Бог зміцнив їхні “серця”. Слово “зміцнив” ( стерізаі ), яке Павло використав у вірші 2, описує те, як Тимотей укріплював солунян у вірі. Павло не молився за те, щоб вони були безгрішні, бо це неможливо. Він молився, щоб вони були “бездоганними” (див. 2:10), тобто після вчинення гріха діяли так, як того вимагає Бог, а, отже, були бездоганними в очах своїх братів, які просто не матимуть за що їх обвинуватити. Перед Богом вони мають бути святі (“у святості”), відокремлені для Бога стосовно і своїх внутрішніх переконань, і своїх звичок. Павло дуже хотів, щоб у момент, коли повернеться Ісус Христос, вони були бездоганними перед людьми і святими перед Богом. Фраза “з усіма Його святими”, вочевидь, має стосунок до приходу разом з Христом душ святих, які покинули це життя та відійшли, щоб бути з Христом, і чиї тіла воскреснуть у момент Його приходу (4:16). Отож, тут йшлося, скоріш, про християн, а не ангелів.

ІІІ. Напоумлення і заклики (4:1-5:24)

Частини 4 та 5 утворюють другий великий розділ Першого Послання до Солунян. Тоді як част. 1-3 містять похвальні слова Павла, адресовані солунянам, та пояснення дій і спонук місіонерів, в част. 4-5 йдеться про практичні настанови у питаннях того, чого солунянам не вистачало, а також заклики до відповідної поведінки з огляду на істину.

А. Християнське життя (4:1-12)

У даній частині розглядаються три аспекти відповідного християнського життя: один — загальний, стосовно поведінки, і два конкретних, про чистоту тіла і братню любов.

1. ПОВЕДІНКА ЗАГАЛОМ (4:1-2)

4:1.  Фраза “а втім”, якою Павло розпочав част. 4, не мала на меті повідомити читачів про завершення послання, як стає зрозуміло з усього, що слідує за нею (див. “Врешті” у Флп. 3:1, після чого є ще дві частини, як і тут в 1 Сол.). Ця фраза слугує вступом до останньої великої частини листа, яка власне стосується фрази “чого бракує вашій вірі” (3:10). І знову Павло нагадав своїм читачам про те, що говорив, коли перебував у Солуні. А тоді перейшов від їх поточного становища до наступного етапу їхнього духовного розвитку. Колись вони вже прийняли вчення Павла стосовно християнського життя. Хтось якось сказав, що кожна людина живе для того, щоб комусь подобатися: собі, своєму чоловікові чи жінці, своїм батькам, своїй дитині, своєму Богові чи ще комусь. Павло ж зазначив, що головною спонукою до праведного життя має бути любов до Бога. Багато людей розглядає християнське життя як низку правил, яких обов’язково слід дотримуватися, або ж як перелік певних заборон, яких слід уникати. Однак, на думку Павла, життя християнина — це сповнений любов’ю вияв бажання “жити на вподобу Богові”, який його й обрав (1:4). Таке його розуміння допомогло підготувати читачів до позитивного сприйняття його наступних закликів.

Ці настанови не призначалися для того, щоб спонукати читачів поводитися якось по-іншому, а лиш для того, щоб вони робили ще більше того, що уже робили. Така поведінка мала дуже велике значення для Павла, а тому він не лише просив віруючих людей про це, а й благав (“благаємо”, паракалоумен , також зустрічається у вірші 10; див. 2:12; 3:2; 4:18). Щоб підсилити значення свого заклику, Павло навіть додав фразу “у Господі Ісусі” (див. 2 Сол. 3:12). На ці слова його надихав Святий Дух й уповноважував сам Ісус Христос. Павло ж промовляв у даному випадку за Христа і прохав сягати “дедалі більшого поступу” (див. 1 Сол. 4:10).

4:2. Щоб вони не оминули це зауваження своєю увагою, Павло знову озвучив тут його. Він сказав, що вони знали, що “накази” ( парангеліас ), які він їм давав, були “від Господа Ісуса” (див. вірш 1). Те, що він і його товариші-місіонери проповідували солунянам, вони називали Євангелією Христа (3:2). Поточна звістка також сходила від Нього. Інколи християни бажають почути нову істину, тоді як насправді їм потрібен лиш заклик старатися далі й сягати більшого з тими істинами, якими вони вже послуговуються, але дуже обмежено.

2. ЧИСТОТА ТІЛА (4:3-8)

Після загального заклику, озвученого у віршах 1-2, ідуть два конкретні заклики. Перший стосується чистоти тіла.

4:3. Божа воля стосовно цього питання чітко зазначена у багатьох місцях Святого Письма, хоча християни часто, здається, мають труднощі з цим, приймаючи щоденні рішення (див. 5:16-18; 1 Пт. 2:15). Та “воля Божа” є однозначною: щоб Його люди були святі (“святість”, хагіасмос ; див. 1 Сол. 3:13). Це слово може мати значення стану відокремлення від гріха для Бога, або ж процес формування більшої відданості Богові. Вочевидь, тут Павло мав на увазі останнє значення. Він не говорив тут про останній етап поступу християн, коли усі вони будуть відділені від присутності гріха, як і від покарання за нього і його сили. Скоріш, він думав тут про поступове освячення своїх читачів, з допомогою якого вони уподібнювалися образу Христа у своєму щоденному поступі відповідно до Божого Слова і Святого Духа. Це стає зрозуміло із трьох зауважень Павла у віршах 3б-6а, кожне з яких починається словом “щоб”.

Перша настанова, метою якої є збільшення святості християн, — це стриманість “від розпусти”. Павло закликав своїх читачів уникати цього, тобто виявляти самодисципліну у даному питанні з допомогою Божого Духа. Християни не зобов’язані уникати чи стримуватися від будь-якої чи й усіх форм статевих стосунків, які не стосуються прямо об’явленої Божої волі стосовно перелюбу, дошлюбних і позашлюбних стосунків, гомосексуалізму та інших збочень. Слово порнеіа , яке тут перекладено як “розпусти”, має широке значення і включає усі перелічені форми. Солуняни жили в умовах процвітання язичництва, за якого статева недбалість не лише відкрито практикувалася, але й також заохочувалася. У грецькій релігії блуд вважався привілеєм священиків. Тож позашлюбні стосунки часом були актом поклоніння. Для християнина воля Божа є беззаперечною: святість і розпуста — взаємовиключні. Жодна згадка про християнську свободу не може слугувати виправданням перелюбу.

4:4. У даному вірші Павло продовжив свою думку стосовно перелюбу. Людина може уникнути розпусти, якщо навчиться контролювати пристрасті свого тіла. Самодисципліну у стосунку до статевих пожадань, на думку Павла, можна і слід опановувати. Християни не є жертвами обставин чи своїх тілесних пристрастей. Кожен християнин може керувати своїми статевими бажаннями з допомогою Божої сили. Павло тут не уточнював, як саме керувати своїми пристрастями. Однак він мав на увазі наявність не одного для цього засобу. Та, у будь-якому разі, християнин має обрати той засіб, як допомагає йому “тримати своє тіло у святості ( хагіасмо ) й пошані ( тіме )”. Тобто дія, до якої вдається християнин, коли стримується від розпусти, має відповідати поведінці, що відокремлює його від гріха для Господа, та визнаватися іншими як така, що і справді заслуговує на повагу (див. 1 Кор. 6:13-20). Кожен християнин несе відповідальність за власне, а не сусіда, тіло й поведінку (див. 1 Кор. 10:13). Кожен юний християнин, як і солуняни, має навчитися правильним чином опановувати статеві спокуси.

4:5.  Солуняни не мали жити “в пристрасті жагучій ( ен патхеі епітхиміас ), як погани”. Бо така поведінка є ознакою язичництва, а язичник “Бога” не знає. Тут Павло показав, що ж найбільше допомагає у боротьбі зі статевими спокусами. Християнин може їх подолати, бо знає Бога. Ось у чому різниця! Павло не казав, що язичники не знають про  Бога. Причина їхньої невідповідної поведінки полягає в тому, що вони не знають Бога особисто, хоча й можуть володіти певною інформацією про Нього. Коли людина приходить до особистого спізнання Бога через віру в Ісуса Христа, то не лише змінюється її ставлення до статевих стосунків, вона також дізнається, що Бог дає їй змогу діяти у відповідь на статеві спокуси так, як ніколи досі вона не могла. Спізнання Бога є основою для святого життя. Ось чому збереження життєво важливих стосунків із Богом має величезне значення для збереження чистоти тіла і поступу перед Богом.

4:6. У попередніх двох віршах заклик Павла ґрунтувався на неабиякому значенні чистоти тіла заради самого ж християнина. У цьому ж вірші Павло розглянув сторону іншої людини, яка бере участь у розпусті. Слово “брата”, стосується тут, найбільш імовірно, іншої людини, й не обов’язково саме віруючого чоловіка. Це стає зрозуміло з того факту, що у даному випадку ця особа є жертвою недозволених статевих стосунків. Розпуста завдає шкоди й партнерові цих заборонених стосунків, адже змушує його поводитися всупереч Божій волі, а, отже, й заслуговувати на Його осуд. Двоє або й більше людей, які вступають у статеві зносини усупереч Божій волі, накликають на себе Божий гнів (Євр. 13:4). Ініціатор таких зносин просто використовує свого партнера у гріху, роздмухуючи вогонь пристрасті, допоки не втрачається самоконтроль.

Павло озвучив дві причини (1 Сол. 4:6б-7) того, чому розпусти слід уникати. По-перше, розпуста — це гріх, а Бог судитиме усі гріхи (Рим. 6:23а). Фраза “все те” стосується, найбільш імовірно, різних форм нечистоти тіла, і не лише тих, які згадувалися у даному тексті, а й усіх, що об’єднуються словом “розпуста”. Кожна людина, яка боїться гніву Божого, має утримуватися від розпусти, бо за такий гріх вона понесе покарання так само певно, як ніч слідує за днем. Те, що Бог завжди засуджує гріх, є основною християнською істиною, якої Павло навчав віруючих людей і щодо якої застерігав, коли був у Солуні.

4:7.  Другою причиною уникати розпусти є те, що вона суперечить Божому покликанню для християн. Перша причина, озвучена Павлом (вірш 6б), стосується майбутнього покарання, а друга — мети, задля якої Бог колись покликав кожного з присутніх християн до Себе. Божий задум стосовно християнина містить і очищення його життя. А розпуста зводить нанівець мету Божого покликання. Певні язичницькі культи використовували нечисті обряди, а задуми Христа стосовно християнина передбачають його очищення. Святе життя (“святости”) засвідчує Божу надприродну силу в дії, яка долає тілесні спокуси і прославляє Бога. Грецький іменник хагіасмос  (“святість”) зустрічається тут вже вчетверте з восьми віршів (3:13; 4:3-4). (Дієслово хагіазо  [“освятить”] присутнє в 5:23.)

4:8.  У цьому вірші Павло підсумував усі свої попередні зауваження. Чистота тіла ґрунтується на об’явленні “Бога” стосовно Його суду над гріхом і Його покликання до святості. Чистота тіла — це просто практичне застосування базового вчення. Ставлення Павла до статевої нечистоти тіла не є відображенням його власного досвіду чи особистих уподобань. Воно є логічним наслідком божественного одкровення. Солуняни і наступні читачі даного послання повинні усвідомлювати, що той, “хто ... не зважає” на ці настанови, той “зневажає” й саму Особу, яка є першоджерелом цих настанов, тобто самого Бога.

Щоб ніхто не думав, що Бог вимагає чогось надзвичайного від слабких смертних створінь, Павло завершив даний заклик нагадуванням про те, що Бог також дав віруючим людям “Свого Святого Духа”. Святий Дух, який повсякчас перебуває у віруючих людях, має достатньо сили для того, щоб допомогти християнинові зрозуміти, як керувати своїм власним тілом, навіть якщо довкола панує язичництво і процвітає розпуста. Заклик полягає в тому, щоб кожен християнин уникав розпусти. А допоможе йому в цьому Святий Дух.

3. БРАТНЯ ЛЮБОВ (4:13-18)

Другий конкретний заклик щодо християнського життя стосується позитивного досвіду. Тоді як розпуста є небезпекою, яку слід уникати (вірші 3-8), братню любов слід розвивати. І те, і інше має стосунок до потреби любити ближнього свого, як самого себе, що є головним аспектом християнського життя.

4:9. Деякі настанови приходять до християн через їхніх братів у Христі. Однак є й такі уроки, які Бог особисто дає Своїм дітям, те, що на інтуїтивному рівні видається правильним у поведінці християнина. Любов до інших християн є таким уроком. Християни швидко засвоюють, що між віруючими людьми існує справжня близькість, і вони ставляться до інших християн так, як не ставляться до тих, хто перебуває поза Божою сім’єю. Солуняни вже були “навчені ... любити один одного”, хоча й нещодавно стали християнами. Павло відзначив, що сам Бог навчив їх цьому (“від Бога”).

4:10. Павло не мав потреби писати і розповідати їм про необхідність любити один одного, але він мусив писати та спонукати їх робити це знову і знову (див. вірш 1) та “досягати в цьому дедалі більшого поступу”. Свідченням того, що вони добре засвоїли урок братньої любові, була їхня глибока, безкорислива любов до християн, які мешкали в інших частинах “Македонії”. Тут йдеться про їхніх ближніх у Филиппах, Верії та, напевно, в інших містах, де проживали християни. Павло хвалив віруючих людей за їхню любов щоразу, коли писав “Церквам” (див. 2 Кор. 8:1-5). І все ж їм було куди ще рости у заповзятості та цілісності їхньої любові.

4:11.  В щоденних турботах життя братня любов також проявляється, як і в більш особистих виявах цієї любові. Саме про це Павло закликав солунян думати у світлі братерської любові. Він вважав ці цілі вартими уваги задля розвитку більш зрілої любові. Звідси може випливати, що стан справ у їхній церкві не був ще наразі досконалим.

Пе-перше, його читачі мають вести спокійне життя. Слово, яке тут перекладено як “спокійно” ( хесичазеін ), означає тихо, сумирно (див. Діян. 22:2; 2 Сол. 3:12; 1 Тим. 2:2, 11), проте не слугує антонімом до слів голосно, шумно ( сігао ; див. Діян. 21:40; 1 Кор. 14:34). Перше значення засвідчує стан відсутності занепокоєння, внутрішній мир і тишу, тоді як друге — стан, коли людина мовчить, а не говорить. Павло навчав тут солунян менше метушитися, а не бути менш життєрадісними. Людина, яка ввесь час метушиться, часто заважає собі та іншим продовжувати поступ з Богом. Галас і шум можуть змусити людину почати метушитися, але християнин, який намагається жити в мирі з собою та Богом, буде джерелом миру і спокою для своїх братів. Такий спокій є, отже, виявом любові до інших.

По-друге, Павло радив кожному “клопотатися ... своїми справами”. Зв’язок із любов’ю до інших тут є очевидним (див. Прип. 25:17).

По-третє, хто працює “власними руками”, той, отже, виявляє любов до своїх братів, бо людина, яка сама себе забезпечує не є тягарем для інших. Павло сам був у цьому прикладом, адже працював “власними руками”, коли був у Солуні (1 Сол. 2:9). Надто спокійне життя також може бути проблемою, і Павло застерігав від нього цією ж настановою. У даному вірші величається праця рук. І це, вочевидь, вказує на те, що багато людей, можливо, навіть більшість із тих, хто навернувся, вийшли з робочого класу. Греки вважали працю рук негідною себе, а тому зазвичай доручали її виконувати рабам. Однак євреї поважали працю рук. Кожен єврейських хлопчик опановував якесь робоче ремесло, незалежно від статків своєї родини. Сама по собі праця — це вже благословення. Тож християни ніколи не повинні зневажати працю рук. Людина, яка має намір працювати руками, демонструє любов до своїх братів тим, що готова принизитися й самостійно дбати про задоволення власних потреб, а не залежати від інших.

4:12.  Ці настанови є дуже слушними. Адже така поведінка й справді викликає повагу в очах нехристиян, а, отже, й прославляє християнського Бога. Любов в такому вигляді цінують усі. Тут Павло підкреслив важливість свідчення християн серед “тих, що зовні”, невіруючих людей. Однак така поведінка викликає повагу і серед християн. Люди цінують тих, хто не використовує їх. Павло застерігав солунян супроти очікування фінансової допомоги від своїх братів лиш тому, що вони були однієї віри. Проте він також не закликав їх до крайніх форм незалежності. Він не казав, що кожен християнин має стати цілковито самодостатнім. Апостол лиш підкреслював важливість особистої відповідальності, як стає зрозуміло з даного контексту. Адже в цьому виявляється зріла християнська любов до братів.

Б. Вхоплення Церкви на небо живою (4:13-18)

Апостол Павло привернув тут увагу до іншої нестачі солунян, про що йому, вочевидь, повідомив Тимотей. Хоча Павло вже говорив у даному листі про майбутнє (1:10; 2:12, 19; 3:13), тут він знову повернуся до цієї теми і приділив чимало уваги настановам та закликам, що мають стосунок до повернення Христа (4:13-5:11). Предметом другої половини част. 4 є взаємозв’язок між поверненням Господа з віруючими людьми, які померли. Це — класичний уривок з Біблії, де йде мова про вхоплення Церкви на небо живою.

4:13.  Павло подав ці настанови так, щоб солуняни не відчували ніякої провини за нестачу знань. Зрештою, вони ж були новонавернені. Він знову звернувся до них словом “брати”, чим підкреслив, що вони є рівними перед Богом поруч з іншими християнами, незважаючи на брак певних знань.

В оригіналі слово “померлих” звучить як “ті, що заснули”. Такий опис стану смерті неодноразово зустрічається в Новому Завіті (див. Мк. 5:39; Йн. 11:11). Однак це не сон душі, бо Павло вже якось писав, що християнин, який знаходиться поза тілом, перебуває з Господом (2 Кор. 5:8; див. Флп. 1:23; 1 Сол. 5:10). Це, скоріш, “сон” тіла, яке перебуває у землі до свого воскресіння, трансформації у прославлене тіло і возз'єднання з душею (1 Кор. 15:35-37; 2 Кор. 5:1-9).

Павло хотів, щоб солуняни не залишались “у незнанні” і “не сумували, як інші”, тобто невіруючі люди, з приводу смерті своїх віруючих друзів. Християни, звісно ж, сумують через втрату своїх рідних та близьких. Це нормально для звичайної людини. Навіть Ісус так почувався (Йн. 11:35). Однак смуток християн відрізняється від горя невіруючих людей, бо ті “не мають надії” на тілесне воскресіння й прославлення з Христом (1 Сол. 4:16).

4:14.  Павло тут озвучив дві причини, чому християни не повинні сумувати, як невіруючі люди, з приводу смерті рідних їм людей. По-перше, християни мають такі стосунки з Богом, які дають їм надію. А, по-друге, вони мають прославлене майбутнє з Христом. Так само напевно, як і те, що “Ісус умер і воскрес” з волі Отця, “Бог приведе” воскреслих померлих у Христі людей до їхнього Спасителя за Його Приходу.

Смерть і воскресіння Ісуса Христа належать до найдоведеніших історичних фактів. Позаяк християни знають про це, вони можуть мати, як сказав Павло, таку ж певність у тому, що душі померлих віруючих людей повернуться з Христом, коли Він прийде за Своїми ще живими святими. Пророцтво стосовно вхоплення Церкви на небо живою є таким же певним, як і пророцтва про смерть та воскресіння Христа.

4:15. Об’явлення такого воскресіння прийшло від самого Ісуса Христа. Як Павло його отримав — невідомо, але, напевно, це було пряме одкровення. Не лише душі померлих у Христі людей повернуться разом із Ним (вірш 14), але й їхні тіла воскреснуть за Його приходу. Тіла померлих християн воскреснуть відразу перед тим, як іще живі християни будуть вхоплені на небо.

Безумовно, Павло вірив, що він і його солунські читачі ще житимуть, коли повернеться Господь. Він вірив, що вхоплення Церкви на небо живою трапиться вже незабаром, що воно могло відбутися у будь-який момент (див. 1:10; 1 Кор. 7:29, “час короткий”; Флп. 4:5, “Господь близько”). І це справді втішало (1 Сол. 4:18).

4:16. Тепер Ісус Христос сидить праворуч Бога на небі (Рим. 8:34; Еф. 1:20; Кол. 3:1; Євр. 1:3). Однак він покине це місце та зійде на землю. Використавши фразу “Сам Господь”, Павло наголосив, що це буде той самий Ісус, який зійшов на небо по хмарах (див. Діян. 1:11).

Звуки, що згадуються у даному вірші — “на даний знак, на голос архангела та при сурмі Божій” — важко розтлумачити. Хто дасть “даний знак”? Чи це сам Ісус (див. Йн. 11:43), чи архангел Михаїл (Дан. 10:13; Юд. 9), а чи інший ангел? Чи тут у буквальному значенні йдеться про сурму, а чи Павло так образно описав голос Бога, який оголосить прихід Свого Сина? (див. 1 Кор. 15:52). Ці три явища можуть мати стосунок до одного і того ж, однак все ж, мабуть, тут йдеться про три окремі проголошення повернення Христа. І хоча даний уривок не дає вичерпний опис цих аспектів вхоплення Церкви на небо живою, одне все ж цілком зрозуміло: повернення Христа за святими буде оголошено з небес дуже гучно й драматично.

Як саме Бог воскресить тіла людей, які були поховані сотні років тому? Як щодо тих християн, чиї тіла було спалено, а попіл розвіяно, чи тих, що потонули в морі? Воскресіння мертвих створює труднощі для віри багатьох. Напевно, саме тому Павло наголосив, що це одкровення прийшло від самого Ісуса Христа, і що воно є такою певною майбутньою перспективою, як і сам факт воскресіння Ісуса у минулому. Бог, який створив всесвіт із нічого лиш з допомогою Свого слова, цілком спроможний відновити розкладені тіла усіх Своїх святих всього за одну мить (див. 1 Кор. 15:35-58).

4:17. Тоді як у попередньому вірші йдеться про майбутнє померлих святих за повернення Христа, у цьому вірші розповідається про те, що трапиться з іще живими віруючими людьми (див. 1 Кор. 15:51-52). Після того, як Бог воскресить тіла померлих християн, ті, що ще житимуть і залишатимуться (“що живемо, що лишимось”) будуть “разом з ними вхоплені на хмарах у повітря назустріч Господеві”. І знову Павло, вкотре використавши слово “ми” (“Ми, що живемо, що залишимося”; див. 1 Сол. 4:15), відніс себе до живих християн. Він гадав, що Христос повернеться ще за його життя, або ж принаймні допускав таку можливість. Лиш одна мить відділятиме воскресіння мертвих і вхоплення живих християн на небо (1 Кор. 15:51-52), а потім вони всі разом зустрінуться з Христом у хмарах (див. Діян. 1:9). Події, описані тут й у подібному уривку в 1 Кор. 15, дуже відрізняються від тих, які трапляться за повернення Христа на землю для заснування Його царства на землі (Одкр. 19:11-21). Ця відмінність доводить, що вхоплення Церкви на небо живою і Друге Пришестя — не одне і те ж.

Воскреслі та перенесені на небо тіла усіх християн возз’єднаються з Христом й одне з одним в момент вхоплення Церкви на небо живою. З того часу й навіки віків вони будуть з Господом. Господь візьме живих віруючих людей у місце, яке зараз для них власне й готує (Йн. 14:2-3). Однак місце, де перебуватимуть християни, не мало для Павла такого великого значення, як сама Особа, з якою вони там перебуватимуть. Як сказав Борхеманн: “Вся суть та цінність небес, уся благодать вічного життя поєдналися для Павла в одній думці про возз’єднання з Ісусом, його Спасителем і Господом” (George G. Findlay, The Epistle of Paul the Apostle to the Thessalonians , Cambridge: University Press, 1904, p.103).

4:18.  Логічним і цілком реальним наслідком даного об’явлення є втіха і підбадьорення. Павло сам застосовував свою есхатологію в житті й закликав своїх читачів втішати (“втішайте”, паракалеіте ; див. 2:12; 3:2) “один одного цими словами”. Те, що померлі християни воскреснуть, щоб приєднатися до живих святих і Господа Ісуса, коли Він прийде, що це трапиться відразу перед тим, як живі християни будуть вхоплені на небо, що живі християни об’єднаються з колись померлими, а тепер воскреслими віруючими людьми, що усі вони разом вічно перебуватимуть з Христом — усе це створює чимало підстав для радості. Християни не лише не сумують, як невіруючі люди, а як послідовники Христа насправді з нетерпінням очікують на той великий день. Саме в цьому велика надія церкви: побачити Господа і воз’єднатися з Ним навіки. Саме цього має прагнути кожна віруюча людина в теперішньому віці. Бо це — благословенна надія (Тит. 2:13) як для померлих у Христі людей, так і для живих!

В. Особиста пильність (5:1-11)

У попередній частині (4:13-18) озвучена радісна надія, а в цій — урочисте застереження. Перший заклик солуняни ще ніколи не чули (4:18), а цей, другий, вже чули.

1. ГОСПОДНІЙ ДЕНЬ (5:1-3)

Тут Павло розглянув інший аспект теми появи Господа. Тепер у центрі його уваги було вже не вхоплення Церкви на небо живою, а доволі довгий період в історії світу після вхоплення Церкви на небо, а саме Господній день. У даних віршах зроблено наголос на тому, що час повернення Господа передбачити неможливо.

5:1.  Павло знову тут засвідчив свою любов до віруючих солунян, вкотре використавши слово “брати”. Фраза “часи та пори” має стосунок до часів ( чронон ) та подій ( каірон ), які безпосередньо передуватимуть Господньому дню. Павло не мав “потреби ... писати” про це так багато, як про взяття Церкви на небо живою, оскільки вже навчав їх про Господній день.

5:2. “День Господній” — це певний день у майбутньому, коли Бог діятиме у світі ще більш безпосередніше і драматичніше, аніж будь-коли з часів проповідницької діяльності Господа Ісуса Христа на землі. Про цей час писало багато старозавітних пророків (наприклад, Іс. 13:9-11; Йоіл. 2:28-32; Зах. 1:14-18; 3:14-15). Як зазначено у цих та інших старозавітних віршах, день Господній стане і днем суду, і днем благословень. Він розпочнеться відразу після того, як Церкву буде вхоплено на небо і завершиться наприкінці тисячолітнього правління Христа. Саме цей день є головною темою пророцтва, що найповніше розкривається в Одкр. 6-19.

Цей день настане цілком несподівано для тих, хто на той час житиме на землі, і “прийде, як злодій уночі” до сонного господаря (див. Мт. 24:43-44; Лк. 12:39-40). Однак дане порівняння на цьому й завершується. Вся суть полягає в тому, що цей день настане раптово, і необов’язково вночі. Звісно ж, у певних частинах світу на той момент буде ніч, а в інших — день.

5:3.  Цей день розпочнеться тоді, коли у світі буде наче спокій, мир, який настане з підписанням семирічної угоди, передбаченої в Дан. 9:27. Примітно, що Павло не включав себе та своїх читачів до людей, які на власні очі бачитимуть день Господній, в той час як, описуючи вхоплення Церкви на небо, не один раз згадував і себе, і їх (1 Сол. 4:15, 17). Тож, поза всяким сумнівом, фраза “на них” стосується тих людей, які залишаться на землі після вхоплення Церкви на небо, тобто нехристиян. Ні про що не здогадуючись, вони очікуватимуть на “мир і безпечність”, та замість цього “злетить на них погибель”. Ця “погибель” ( олетхрос ; див. 2 Сол. 1:9) — це не повне знищення, а кінець миру і безпеці, бо в той момент на землю виллється гнів Божий і настане Період Великих Страждань. Погибель настане “зненацька”. Порівняння із болем вагітної жінки вказує і на непередбачувану раптовість, і на сильний дискомфорт (див. Мт. 24:8; Мк. 13:8). Гнів Божий, що накопичуватиметься впродовж якогось певного часу, раптово виллється на ввесь світ. Знаки наближення цього моменту будуть видимі, хоча точно передбачити, коли ж саме це трапиться, буде неможливо. Світ не зможе уникнути Божого гніву так, як і вагітна жінка — родових болів. В оригіналі грецькою мовою тут використано сильне подвійне заперечення ( оу ме ), щоб підкреслити усю безуспішність спроб врятуватися втечею ( екпхигосін ).

2. НЕОБХІДНА ГОТОВНІСТЬ (5:4-11)

У цій частині Павло пояснив, для чого його читачам потрібні знання про Господній день.

5:4.  Його читачі не були “в темряві” стосовно цього дня. Адже Павло навчав вже їх про це. Однак апостол мав тут на увазі не лишень це. Він говорив про те, що його читачів не буде серед тих людей, яких цей “день” захопить “зненацька”. Бо вони не належали “ні ночі, ані темряві”, а лиш світлу (1 Сол. 5:5; див. Кол. 1:13). Прихід Господнього дня не стане несподіванкою для обізнаних християн, бо їм вже говорилось, що цей день близько. Окрім того, на той момент вони вже будуть з Господом (1 Сол. 4:13-18).

5:5.  Християни живуть у відмінному від нехристиян світі. Це наче відмінність між днем і ніччю (див. Еф. 5:8). Християни — “сини світла й сини дня”. Тобто їх життя просвітлене, бо вони живуть у реальності, яка характеризується світлом, теплом і зростанням. Тут Павло знову згадав про себе, використавши займенник “ми”, щоб підготувати своїх читачів до наступного свого заклику, який звучатиме правдоподібніше і з більшою готовністю буде сприйнятий, якщо апостол говоритиме тут і про себе, аніж якби адресував його виключно солнунянам.

5:6.  Тут Павло закликав своїх читачів поводитися відповідно до свого просвітленого становища і бути готовими з огляду на прихід Господнього дня. Він озвучив цей заклик, як логічний підсумок того, про що йшлося вище. Окрім того, що поводитися так цілком логічно, це ще й також безумовний обов’язок кожного християнина. Християни не повинні ставитися байдуже до повернення Господа. Вони мають бути пильні (“чуваймо”). Слово “спімо” ( катхеудомен ; див. вірш 10) відрізняється від того, яке тричі використано у 4:13-15 і яке має значення смерті ( коімао ). Тут йдеться про духовну млявість та нечутливість. Саме в такому стані перебувають непорятовані люди, “інші”. Християни ж мають бути “тверезі” і готові до повернення Господа (1 Кор. 1:7; Тит. 2:13; Євр. 9:28; 2 Пт. 3:12), тобто підтримувати самодисципліну з огляду на наближення визначних подій.

5:7.  Невіруючі люди нічого не відають про ці духовні реалії. Вони просто сплять та піддаються впливу зовнішніх сил — наприклад, п’янству, — що робить їх неспроможними реагувати правильним чином. Ось такими є звичні характеристики людей, які живуть у царині ночі.

5:8.  Описуючи тверезе ставлення до Господнього дня, Павло тут використав метафору, одне зі своїх найулюбленіших порівнянь християнина зі солдатом (Рим. 13:12б; Еф. 6:10-18; 1 Тим. 6:12; 2 Тим. 2:3-4; 4:7а). У своєму закликові він відштовхувався від становища християн. Оскільки вони належать “дневі”, то мусять жити відповідно. Перебуваючи на порозі подій, які раптово перенесуть одних на небо, а інших — винищать, християни мають озброїтися добрими вчинками і відповідною поведінкою. У римлян броня покривала солдата від шиї і до пояса та захищала більшість його життєво важливих органів (див. Еф. 6:14). Сам таку дію мали християнська віра та любов. Віра у Бога захищає зсередини, а любов до людей — ззовні. Ці дві благодаті неможливо розділити: якщо людина вірує в Бога, то вона й також любитиме інших людей (див. 1 Сол. 1:3; 3:5). Усе це допомагає християнам бути завжди готовими до вхоплення Церкви на небо живою. Окрім того, надія “на спасіння” захищає їхній розум від нападів на їхній спосіб мислення. Спасіння, якого вони очікують, і є тим порятунком від Божого гніву, коли повернеться Господь. Саме про це говориться у даному тексті. Тут не йде мова про палке бажання отримати одного дня вічне спасіння. Така думка зовсім не притаманна Новому Завітові. Послідовники Христа мають певну надію. Вони не подібні на тих, хто не має жодної надії.

5:9.  З допомогою слова “бож” ( хоті ) Павло озвучив ще одну причину, з якої віруючі люди мають бути готові. Бог “призначив” їх “не на гнів”, який виллється на землю у Господній день, а для повного “спасіння”, яке настане, коли Господь повернеться до них у хмарах. Гнів Божий, про який тут іде мова, має стосунок до Періоду Великих Страждань. Про це стає зрозуміло із контексту. Звільнення від цього гніву і є Божим призначенням для віруючих людей. Це конкретне спасіння приходить “через Господа ... Ісуса Христа” так, як і вічне спасіння.

5:10. Що ж саме мав на увазі Павло під фразою “чи чуваємо, чи спимо”? Може, “чи живі, чи мертві” або ж “чи духовно пильні, чи байдужі”? Здається, він говорив про останнє, бо використав ті самі слова грегоромен  (“чуваємо”) та катхеудомен  (“спимо”), що й у вірші 6, де вони, поза всяким сумнівом, передають значення духовної пильності та духовної байдужості. Якщо це дійсно так, тоді головна думка Павла тут полягає в тому, що християни гарантовано житимуть “з Ним”, чи будуть вони духовно пильними, чи ні. Бо заради того, щоб вони могли жити з Христом, Він власне й помер за них. Вони уникнуть  Божого гніву, незалежного від того, пильні вони чи ні (див. 1:10). І це дуже переконливий доказ того, що Церкву буде вхоплено на небо до Періоду Великих Страждань.

Павло написав, що Христос “умер”, а не, що Його було вбито. Ісус Христос сам віддав Своє життя. Жодна людина не забирала його в Нього (Йн. 10:18). І Він помер “за нас” (див. 2 Кор. 5:21). Це просте твердження про жертовну смерть Христа не потребувало додаткового роз’яснення для солунян. Немає жодного сумніву, що Павло вже добре пояснив їм цю базову істину, коли вперше особисто їх навчав.

5:11.  Заклик, з допомогою якого Павло завершив цю частину, є природним наслідком того, що він тут пояснив. Його читачі мали втішати і будувати “один одного”. Його власного втішання та будування у даному листі замало. Тому цю нову настанову варто не один раз повторювати і наголошувати. Її слід було додати до тіла істини, яке солуняни вже отримали, і коли вони втішали один одного стосовно інших об’явлених істин, вони мали щоразу згадувати і цю надзвичайно важливу істину. Віруючим людям не треба щоразу чути щось нове, але вони часто потребують нагадування про те, що уже засвоїли, щоб ніколи цього не забувати. Цей вірш дає певне розуміння мети зібрань ранньої церкви. Вони давали віруючим людям можливість взаємобудування. Взаємовтішання та взаємобудування все ще потрібні у кожній місцевій церкві. А втіха і будування у зв’язку з надією на повернення Христа є особливо потрібною.

Г. Церковне життя (5:12-15)

У цій частині Павло нагадав своїм читачам про їхні поточні зобов’язання як віруючих у Христа людей. Він перейшов він настанов стосовно майбутнього до закликів стосовно теперішнього. Його загадковий й доволі уривчастий стиль написання, приманний даній частині, міг бути зумисно замислений Павлом з метою повернути своїх читачів від роздумів про майбутнє до зосередженості на їхніх поточних зобов’язаннях. Спершу він дав їм настанови щодо стосунків із їхніми духовними лідерами.

1. СТАВЛЕННЯ ДО ЛІДЕРІВ (5:12-13)

Наступні вказівки адресуються усім християнам загалом.

5:12.  З огляду на те, як Павло описав церковних лідерів, це були, вочевидь, старші церкви. Ці люди дуже старанно працювали і дбали про християн, як пастухи про своє стадо, вочевидь, приділяючи цьому свій вільний час, позаяк в часи ранньої церкви місцеві церковні лідери часто працювали на звичайній роботі, поза церквою, повний робочий день. Далі Павло їх описав як тих, “які над вами в Господі”. Вони займали посади духовних лідерів церкви й несли відповідальність за тих, про кого піклувалися (див. Євр. 13:17). Така відповідальність включала й критику, якщо було потрібно. Оскільки Павло використав займенник “тих”, який має форму множини, для опису їхніх лідерів, то, вочевидь, у солунській церкві їх було декілька, як і в інших церквах, до яких Павло писав (див. Флп. 1:1).

Павло озвучив три заклики, адресовані церкві, стосовно відповідного ставлення до їхніх лідерів. По-перше, вони мали їх поважати. Слово еіденаі  (“шануйте”) зазвичай означає “знайте”, однак тут воно закликає ще й цінувати та поважати їх і їхню роботу.

5:13.  Необхідність шанувати лідерів знову наголошується й у другому закликові. Члени церкви мають цінувати й поважати своїх лідерів “за їхню працю”. Тут Павло навіть додав: “шануйте їх у надмірі любови” ( хегеістхаі аутоус хиперекперіссос ). І так вони мають ставитися до своїх церковних лідерів повсякчас. Деякі лідери не викликають такої особистої поваги, як інші, проте Павло навчав, що усіх їх слід цінувати, зважаючи на природу їхніх зобов’язань перед Богом. Ці лідери вартують не звичайної поваги, а якнайвищої, і джерелом такої до них поваги (“у надмірі любови”) є їхня праця, якщо не якісь особисті на це підстави. Павло озвучив даний заклик, зважаючи на природу їхньої роботи і той факт, що церковні лідери приносять користь іншим.

Третій заклик — “живіть у мирі між собою”. А це можливо, якщо дотримуватися попередніх настанов. Головна думка полягає тут, скоріш, у тому, щоб зберігати, а не ініціювати мир. У солунській церкві було мирно, однак вони й надалі мали цей мир підтримувати. Даний заклик має наказову форму. І невипадково: багато розбрату у сучасних церквах є наслідком того, що члени церкви порушують ці настанови.

2. МІЖОСОБИСТІСНІ СТОСУНКИ (5:14-15)

Усі члени церкви, як і церковні лідери, мають служити один одному.

5:14.  Усі християни мають чотири постійні зобов’язання один перед одним: (а) “Ледачих” слід карати. Хто нехтує своїми щоденними обов’язками, того слід у будь-який спосіб спонукати до дій. (б) “Малодушних” ( олігопсичоус ) потрібно підбадьорювати. Ці слабкодухі люди схильні втрачати віру й впадати у відчай частіше, аніж інші. Вони потребують підбадьорення, заохочення старатися далі та додаткову допомогу для того, щоб вести християнське життя. (Примітно, що дієслова у цих двох закликах [ паракалоумен  та парамитхеістхе ] зустрічаються у тому ж порядку, що й на початку 2:12.) (в) “Безсилих” слід підтримувати. Такі люди ще не навчилися покладатися на Господа у своїх духовних потребах так, як це слід робити. Допоки вони цього не навчаться, інші віруючі люди мають їх дуже у цьому підтримувати. Звісно ж, усі християни слабкі та мають потребу у силі, яку дають відповідні стосунки з Христом, однак духовно безсилі люди потребують цього більше, аніж інші. Четверте зобов’язання підсумовує попередні три: (г) “Супроти всіх будьте терплячі”. Хоча з даного контексту наче випливає, що лиш інші християни знаходяться в центрі уваги, це зобов’язання стосується усіх людей. Спроможність людини допомагати іншим, які у чомусь менш сильні, потребує неабиякої Божої любові, виявляти яку допомагає Святий Дух (1 Кор. 13:4; Гал. 5:22).

5:15.  Протилежністю до терплячості є помста. Помста чи відплата не притаманна християнам. Навіть коли брат зробив “зло” з певної нужди або з якихось злих намірів, ображений не має ніякого права відплачувати злом за зло (див. Мт. 5:38-48; Рим. 12:17-21; 1 Пт. 3:9). У таких випадках віруюча людина має відповідати добром. Однак просто утримуватися від зла недостатньо, слід повсякчас робити добро іншим — “старайтеся робити добро один одному і для всіх”. Християни мають робити це не лиш тоді, коли є змога, а завжди працювати над цим. Така поведінка вимагає зусиль та мусить бути постійною.

Ґ. Святе життя (5:16-24)

Ця остання низка настанов містить загальні заклики до святого життя.

1. ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ (5:16-18)

Ці заклики, які мають стосунок до відповідної поведінки християн, адресуються віруючим людям кожному зокрема та пов’язані з їхнім приватним життям перед Богом.

5:16. Бог хоче, щоб Його люди “завжди” раділи, і Він щомиті дає їм для цього змогу. Однак Павло добре знав людську натуру й чудово усвідомлював необхідність щоразу про це нагадувати (див. Флп. 3:1; 4:4). Адже радість християнина не повинна залежати від обставин, а від благословень, які уже йому належать завдяки тому, що він у Христі. “Християнин, який перебуває у смутку або депресії, насправді порушує заповідь: тим чи іншим чином він не довіряє Богові — не достатньо вірує в Його силу, Його провидіння чи Його прощення” (A.J. Mason, “The Epistles of Paul the Apostle to the Thessalonians,” in Ellicott’s Commentary on the Whole Bible , vol. 8, p. 145). Ці два слова ( пантоте чаірете ) утворюють найкоротший вірш у Новому Завіті грецькою мовою.

5:17. Безперервна молитва — це молитва не без будь-яких перерв, а така, яка продовжується щоразу, коли для цього з’являється нагода. Фраза “без перерви” ( адіалеіптос , також зустрічається в 1:3) використовувалася у грецькій мові для опису безперервного кашлю. Отож, тут Павло говорив про збереження постійного зв’язку із Богом настільки, наскільки це можливо посеред щоденних турбот, за яких зосередженість на духовному часто порушується.

5:18. Два попередні заклики стосуються часу людини (“завжди”, “без перерви”), а ця — обставин. Християни мають дякувати Богові за будь-яких обставин у житті, “за все”. Той факт, що Бог діє виключно на благо тих, хто Його любить (Рим. 8:28), є основою даного прохання.

Ці три заклики, озвучені у віршах 16-18, — це не лише добрі поради, це — “воля Божа щодо” кожного християнина. Звісно ж, воля Божа ними не обмежується, проте вони є дуже важливою її складовою. Воля Божа передбачає радість, молитву і подяку та стосується усіх, хто “у Христі Ісусі”.

2. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ (5:19-22)

У попередніх віршах наголос зроблено на особистій відповідальності кожного християнина у приватному житті, а тут — на відповідній поведінці серед інших віруючих людей. Усі п’ять наступних вказівок озвучено дуже коротко.

5:19.  У Біблії Святий Дух часто порівнюється з вогнем (Іс. 4:4; Мт. 3:11; Діян. 2:3-4). Він зігріває серця, освітлює розум, додає внутрішньої сили людям. Власне супроти перешкоджанню цьому Павло й застерігав. Його вогонь може зменшитись і навіть згаснути, якщо Йому протидіяти. Діянням Святого Духа спроможні перешкодити самі віруючі люди, на чому й наголошував апостол. У наступному ж вірші міститься відповідь на запитання про те, як саме солуняни могли посприяти загашенню Духа.

5:20.  Напевно, у ранній церкві і, зокрема, у солунській церкві, існувала тенденція недооцінювати значення пророцтв. Дар прорікати передбачав спроможність отримувати та передавати іншим прямі одкровення від Бога до завершення Нового Завіту (1 Кор. 13:8). Іноді ці одкровення стосувалися майбутніх подій (Діян. 11:28), але частіше — поточних справ (Діян. 13:2). Ймовірно, люди, які не отримували пророчих одкровень, навчали інших, ґрунтуючись на власному розумінні, наприклад, Другого Пришестя, через що пророчі одкровення оцінювалися з огляду на певні зовнішні заслуги (як-от красномовство оратора), а не зважаючи на їх істинне походження.

Отож, віруючі люди не повинні зневажати ніякі одкровення, які прийшли до церкви і були визнані як такі, що походять від Бога і зафіксовані Святим Духом у Святому Письмі. Спокуса поставити думки людей на один щабель поруч зі Словом Божим все ще має місце в наш час.

5:21.  З огляду на цю небезпеку християни мають перевіряти усе, що чують і читають, порівнюючи все зі Словом Божим, щоб з’ясувати, чи воно від Бога. Це важко, але можливо для віруючої людини, яка має в собі Духа (1 Кор. 2:14). Кожен християнин спроможний і зобов’язаний це робити, хоча дехто може мати краще розуміння, аніж інші (див. Діян. 17:11; 1 Йн. 4:1). Те, що виявилося “добре” (тобто відповідає тому, що Святий Дух дав через Слово), слід зберігати.

5:22. З іншого ж боку, слід відкидати й уникати будь-якого лукавого вчення чи способу життя. Тобто не лише лжепророцтв, але й також, як зазначив Павло, “усякого роду лукавства”. Дане застереження стосується усього, що лиш виявляється поганим. Однак, “в той час як віруючі люди мають стримуватися від дій, які свідомо можуть нашкодити іншим, не завжди є можливість уникнути всього, що може видатися поганим обмеженому й нерозумному судженню” (Hiebert, The Thessalonian Epistles , p. 249).

3. БОЖЕСТВЕННА ДОПОМОГА (5:23-24)

Позаяк ці вимоги є високими, Павло висловив своє щире бажання, щоб Бог допоміг його читачам виконувати їх.

5:23.  Щоб підбадьорити своїх читачів, Павло підкреслив той факт, що Бог спроможний творити мир. Церква у місті Солунь жила у мирі завдяки проповідуванню доброї новини. Коли Павло писав цей лист, солуняни також мирно жили один з одним. Тож Бог, який дав їм цей мир, і буде їхнім джерелом сили у майбутньому, як був колись у минулому. Павло молився за те, щоб Бог освятив (“нехай освятить”, відокремить) їх для Себе в усіх сферах їхнього життя. Павло не мав на увазі, що вони можуть досягти цілковитого освячення по цей бік небес, бо це неможливо. Проте він також молився за те, щоб його читачі були збережені “без плями” ( амемптос , тобто без жодної законної підстави для обвинувачення; див. 2:10) з огляду на “прихід ( пароусіа ) Господа ... Ісуса Христа” й до того часу, як Він їх — Своїх святих — забере.

Хоча Павло описав християнина як “дух і душа, і тіло”, в інших місцях Святого Письма зазначено, що людина має дві складові — тіло і дух (Як. 2:26; 2 Кор. 7:1), або тіло і душу (Мт. 10:28). Також неодноразово йдеться про те, що людина має серце, розум, свідомість та інше. Тож тут Павло, вочевидь, використав ці три слова не для того, щоб зазначити, що лише з них складається людина, а щоб підкреслити різні аспекти особистості, на яких власне й збирався наголосити. Дух  є найголовнішою і найвизначнішою складовою людини. Саме він дає змогу людині спілкуватися з Богом. Душа  — це та частина людини, яка дає їй самоусвідомлення. Саме тут перебуває її особистість. Тіло , звісно ж, — це матеріальна частина людини, за допомогою якої людина виражає себе і завдяки якій її відразу впізнають. Отож, Павло тут казав про те, що хоче, щоб Бог допомагав солунянам залишалися бездоганними стосовно відносин із Ним у своєму внутрішньому, приватному житті, а також у соціальних взаємозв’язках із іншими людьми.

5:24.  Той самий Бог, який покликав християн, “здійснить це” через Святого Духа, який перебуває у них. Бог — “вірний”, Він завершить роботу, яку розпочав у віруючих людях (Флп. 1:6). Бог не просто дарує людині спасіння, а потім покидає її саму досягати духовного росту ділами (Гал. 3:3). Як покликання та виправдання Божі є Його благодаттю, так і освячення є Його благодаттю також.

IV. Підсумок (5:25-28)

Цей підсумок є неначе постскриптум до всього листа. Він містить ще три заклики і благословення.

А. Особисті прохання (5:25-27)

На відміну від усіх інших послань Павла, заключні вірші даного послання не містять згадки про те, чи він писав цей лист особисто, а чи через секретаря.

5:25. Тут уперше в даному листі слово “брати” (яке зустрічається в 1 Сол. 15 разів; див. коментарі до 1:4) використано на початку речення в оригіналі грецькою мовою. Тож воно тут особливо наголошується. Фраза “моліться за нас”, написана в теперішньому часі, має також дуже велике значення. Павло адресував своє прохання молитися тим, кого вважав своїми братами. Безумовно, Павло міг великою мірою завдячувати успіхом своєї проповідницької діяльності молитвам солунян та інших віруючих людей. Адже він цілковито усвідомлював свою особисту недостатність і Божу цілковиту достатність (див. 2 Кор. 3:5). Окрім того, Павло просив молитися не лише за нього, а й за його співпрацівників.

5:26. У культурі часів Павла, як і в багатьох сучасних культурах, було прийнято вітати друзів поцілунком у щоку. В такий спосіб вітали один одного як чоловіки, так і жінки. Цей поцілунок свідчив про взаємну прихильність, а не про романтичну любов. Спонукаючи до такого вияву прихильності, Павло заохочував віруючих людей до зовнішнього, матеріального вияву щирої християнської любові у тій формі, яка була прийнятною на той час. Цей поцілунок мав бути “святим”, а не пристрасним чи тілесним. Прийнятною заміною у сучасній західній культурі є обійми, поплескування по спині чи рукостискання. Дж.Б. Філліпс перефразував даний вірш для читачів 20-го століття наступним чином: “Тисніть руки усюди всім своїм братам.”

5:27. Останній заклик стосується наполегливого прохання Павла “прочитати цього листа всім братам”, вочевидь, усій солунській церкві. Звичне використання грецького слова анагностхенаі  (“прочитати”) передбачає читання вголос. Дані слова Павла є, на диво, дуже сильними. Він просто зобов’язав своїх читачів (“заклинаю вас”, еноркізо химас ) зробити це і дав зрозуміти, що Бог покарає їх, якщо вони його не послухають. Чому Павло так вчинив? Можливо, тому що у солунській церкві були певні проблеми, які Павло хотів вирішити з допомогою того, що усі прочитають його листа. Чи, можливо, він усвідомлював, що дане послання було написано під впливом Святого Духа і, отже, мало надзвичайну духовну цінність? Що ж, можливо, і те, і інше.

Б. Благословення (5:28)

5:28.  Павло звертався до Божої благодаті у кожному благословенні зі своїх послань. Божа “благодать” була для Павла великою радістю (див.1:1). Тут він описав її як благодать, що сходить через “Господа нашого Ісуса Христа”. Бо в Ньому християни мають усе. Звісно ж, благодать Божа завжди перебуває “з” Його дітьми. Однак Павло непокоївся про те, щоб його читачі щомиті відчували цю Божу благодать і раділи їй. Усім, що людина має у Христі, вона завдячує Його благодаті.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barclay, William. The Letters to the Philippians, Colossians and Thessalonians . The Daily Study Bible. Edinburgh: Saint Andrews, 1959.

Calvin, John. The Epistles of Paul the Apostle to the Romans and to the Thessalonians . Translated by Ross Mackenzie. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1961.

Ellicott, Charles J. A Critical and Grammatical Commentary on St. Paul’s Epistles to the Thessalonians . Andover: Warren F. Draper, 1864. Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1971.

Frame, James Everett. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles of St. Paul to the Thessalonians . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1912.

Hendriksen, William. Exposition of I and II Thessalonians . New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1955.

Hiebert, D. Edmond. The Thessalonian Epistles.  Chicago: Moody Press, 1971.

Hogg, C.F., and Vine, W.E. The Epistles of Paul the Apostle to the Thessalonians . Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1959.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of St. Paul’s Epistles to the Colossians, to the Thessalonians, to Timothy, to Titus and to Philemon . 1937. Reprint. Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1961.

Lightfoot, J.B. Notes on the Epistles of St. Paul . Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1957.

Mason, A.J. “The Epistles of Paul the Apostle to the Thessalonians.” In Ellicott’s Commentary on the Whole Bible , vol. 8. Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, n.d.

Milligan, George. St. Paul’s Epistles to the Thessalonians . Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1952.

Morris, Leon. The Epistles of Paul to the Thessalonians . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1957.

______. The First and Second Epistles to the Thessalonians . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1959.

Ryrie, Charles Caldwell. First and Second Thessalonians . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press. 1968.

Thomas, Robert L. “1 Thessalonians” and “2 Thessalonians”. In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 11. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.

Walvoord, John F. The Thessalonian Epistles.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1958.

Wiersbe, Warren W. Be Ready: A Practical Study of 1 and 2 Thessalonians . Wheaton, Ill.: SP Publications, Victor Books, 1979.