ЕФЕСЯН

ВСТУП

Автор . У даному Посланні Павло двічі назвав себе на ім’я як автор книги (1:1; 3:1). І все ж останнім часом існує чимало суперечок з приводу того, чи й справді Павло був автором Послання до Ефесян. Деякі критики стверджують, що словниковий запас, стиль і вчення даної книги відрізняються від інших творів, написаних Павлом. Хоча дана книга дуже подібна на Послання до Колосян, критики все ж заявляють, що Послання до Ефесян за усіма аспектами є нехарактерним для творів Павла. Вони твердять, що дана книга написана під його псевдонімом, тобто що її написав хтось інший, але замість того, щоб вказати своє власне ім’я як автора, написав, що це Павло її автор.

Однак у ранніх християн не було звичаю писати під псевдонімами. Окрім того, багато хто вважає цю книгу вінцем усіх творів Павла. Тож, видається дивним, що учень Павла перевершив апостола у теологічному і духовному світосприйнятті. До того ж, рання церква широко і безумовно визнавала Послання до Ефесян як лист самого Павла. Тож не існує жодної переконливої підстави вважати, що автором даного Послання є хтось інший, окрім апостола Павла.

Перші читачі.  Деякі науковці вважають, що дане послання не мало свого єдиного адресата, а мало передаватися по черзі усім місцевим церквам у провінції Азія чи деінде. На це вказують два спостереження: (1) фрази “в Ефесі” (1:1) немає в перших трьох александрійських грецьких рукописах і (2) дивно, що Павло не згадав на ім’я жодну людину з церкви, у якій мешкав і працював впродовж трьох років (Діян. 20:31). Однак все ж краще, мабуть, вважати, що фраза “в Ефесі” була у тексті відразу, бо існує чимало широко поширених грецьких рукописів, де ця фраза присутня. Окрім того, у жодному іншому рукописі даного послання немає згадки про будь-яке інше місто, і ніде немає лише слова “в”, після якого йде пропуск, куди можна було б вписати назву якогось міста. Заголовок “До Ефесян” з’являється в усіх рукописах даного послання. До того ж, усі листи, які Павло писав церквам, містять вказівку на його перших читачів.

З огляду на те, що в Еф. не згадується ім’я жодної віруючої людини в Ефесі, Павло, вочевидь, не мав наміру когось виділяти у цьому короткому посланні, адже знав там багатьох.

Та все ж вважається, що даний лист призначався не одній церкві, хоча ефеська церква мала отримати його першою, адже Павло провів там дуже багато часу і Ефес був столицею провінції Азія. Це допомагає пояснити відсутність особистих імен віруючих ефесян. Адже після того, як його прочитали ефесяни, воно мало потрапити до інших церков, мабуть, в Лаодікею і Колосси, адже коли Павло писав Послання до Колосян, то закликав віруючих людей: “А лист Лаодікеї щоб ви також прочитали” (Кол. 4:16). Тут Павло, вочевидь, мав на увазі саме Послання до Ефесян. (Щодо місця знаходження Ефесу, Азії, Лаодікеї та Колосси див. карту між Діян. та Рим.)

Послання до Ефесян, скоріш за все, доправляв Тихик (Еф. 6:21-22), який також доставляв Послання до Колосян (Кол. 4:7-9).

Ефес був провідним центром Римської імперії. Павло перебув у Ефесі якийсь час, коли повертався в Антіохію після своєї другої місіонерської подорожі (Діян. 18:19-22). Під час своєї третьої місіонерської подорожі він провів у Ефесі три роки (Діян. 20:31). Тоді у Ефесі трапилося декілька визначальних подій. Павло охрестив багатьох послідовників Йоана Христителя (Діян. 19:1-7) та провів бесіди у школі Тирана (19:8-10). Тоді ж відбулися неабиякі чуда (19:11-12) та дивні події (19:13-16), навернулися заклиначі (19:17-20). А також місто збунтувалося супроти Павла під проводом золотаря Димитрія, який збанкрутував через те, що навернені до Христа люди уже не поклонялися великій ефеській богині Артеміді, фігурки якої він виготовляв (19:23-41). Повертаючись у Єрусалим зі своєї третьої місіонерської подорожі, Павло дуже зворушливо попрощався зі старійшинами Ефесу у прибережному місті Мілет (20:13-35). Тут він бачився з ними востаннє (20:36-38), хіба що йому таки вдалося потрапити у Ефес після своєї подорожі в Рим (див. 1 Тим. 1:3 та 3:14).

Місце і дата написання. Павло перебував у в’язниці на момент написання даного листа (Еф. 3:1; 4:1; 6:20). Науковці розходяться в думках, чи Павло писав це послання, коли був ув’язнений у Кесарії (Діян. 24:27) у 57-59 роках н.е., чи в Римі (28:30) у 60-62 роках н.е. Якщо врахувати усі свідчення, то, скоріш за все, це було саме римське ув’язнення. Прийнято вважати, що у цей період часу Павло написав не лише Послання до Ефесян, а й до Филип’ян, Колосян та Филимона, які через це й називаються “Послання з неволі” (див. Флп. 1:7; Кол. 4:10; Флм. 9). Оскільки в Еф. немає жодної згадки про його звільнення з в’язниці, що є у Флп. (1:19-26) та Флм. (вірш 22), є підстави думати, що він написав дане послання на початку свого ув’язнення або ж близько 60 року н.е. Це могло трапитися, коли Павла тримали під вартою у “найнятій хаті” (Діян. 28:30). Після свого звільнення він знову подорожував, написав 1 Тим. і Тит., знову був арештований, написав 2 Тим. і загинув мученицькою смертю у Римі.

Мета . Хоча у даному посланні не розглядається жодна конкретна проблема, причина, з якої апостол написав дане послання, стає очевидною, якщо розглянути взаємозв’язки Павла з ефесянами. Повертаючись зі своєї третьої місіонерської подорожі, Павло наказав старійшинам з Ефесу, з якими він зустрівся у Мілеті (57 рік н.е.), бути пильними стосовно лжеучителів, які ще прийдуть і які вже є поміж віруючими ефесянами та уже говорять “пагубні речі” (Діян. 20:29-30). З Одкровення стає зрозуміло, що ефеська церква успішно вирізняла лжеучителів (Одкр. 2:2), але не спромоглася зберегти відданість своїй першій любові до Христа (Одкр. 2:4). Даний факт засвідчено у Тим. 1:5, коли Павло, перебуваючи в Македонії, написав Тимотею у Ефес (близько 62 року н.е.), що метою його навчання була “любов із щирого серця, з доброго сумління та невдаваної віри”. Тому саме тема любові потребувала окремої уваги святих у Ефесі.

Усе це цілком узгоджується зі змістом Послання до Ефесян, адже дієслівна форма “любити” ( агапао ) зустрічається тут 9 разів, тоді як в усіх інших своїх листах разом узятих Павло використав це слово лиш 23 рази. В Еф. цей іменник ( агапе , “любов”) зустрічається 10 разів, тоді як в усіх інших посланнях — 65 разів. Отож, з усіх 107 випадків, коли Павло використав дієслово “любити” чи іменник “любов” та їхні похідні форми, 19 разів воно зустрічається у Еф. Тому виходить, що у цьому маленькому посланні до Ефесян апостол використав більш ніж одну шосту частину усіх своїх слів зі значенням любові. Даний лист розпочинається з любові (Еф. 1:4, 6) і завершується любов’ю (6:23-24).

Окрім того, Послання до Ефесян навчає, що віруючі євреї і віруючі язичники є єдиним цілим у Христі, про що свідчить їхня любов один до одного. Їхня любов може бути лише від Бога. Можливо, саме тому, що Павло відчув їхню готовність забути свою першу любов, він і написав це послання, щоб знову заохотити їх любити і Бога, і інших святих.

ПЛАН

І. Покликання Церкви (част. 1-3)

А. Пролог (1:1-2)

Б. Хвала Богові за задумані Ним духовні благословення (1:3-14)

1. Дар духовних благословень (1:3)

2. Основа духовних благословень (1:4-14)

В. Молитва за мудрість та об’явлення (1:15-23)

1. Похвала (1:15)

2. Прохання (1:16-23)

Г. Новий стан кожного зокрема (2:1-10)

1. Колишній стан: мертві для Бога (2:1-3)

2. Новий стан: живі у Богові (2:4-10)

Ґ. Новий стан усіх разом (2:11-22)

1. Твердження про єдність (2:11-13)

2. Роз’яснення єдності (2:14-18)

3. Наслідки єдності (2:19-22)

Д. Розповсюдження тайни (3:1-13)

1. Вступ (3:1)

2. Тайна (3:2-6)

3. Проповідницька діяльність (3:7-12)

4. Прохання (3:13)

Е. Молитва за зміцнення любові (3:14-21)

1. Вступ до молитви (3:14-15)

2. Прохання у молитві (3:16-19)

3. Виголошення хвали (3:20-21)

ІІ. Поведінка Церкви (част. 4-6)

А. Життя у єдності (4:1-16)

1. Основа єдності (4:1-6)

2. Збереження єдності (4:7-16)

Б. Життя у святості (4:17-32)

1. Поведінка старої людини (4:17-19)

2. Поведінка нової людини (4:20-32)

В. Життя у любові (5:1-6)

1. Любіть інших (5:1-2)

2. Утримуйтеся від гріха (5:3-6)

Г. Життя у світлі (5:7-14)

1. Уникайте грішників (5:7-10)

2. Уникайте грішних діянь (5:11-13)

3. Підсумок: освітлення Христа (5:14)

Ґ. Життя у мудрості (5:15-6:9)

1. Застереження (5:15-21)

2. Застосування (5:22-6:9)

Д. Життя у боротьбі (6:10-20)

1. Одягніться в зброю (6:10-13)

2. Стійте у броні (6:14-16)

3. Візьміть останні елементи зброї (6:17-20)

Е. Підсумок (6:21-24)

1. Повідомлення (6:21-22)

2. Вітання (6:23)

3. Благословення (6:24)

КОМЕНТАРІ

І. Покликання Церкви (част. 1-3)

Усі знання можна поділити на дві категорії: чисті або теоретичні знання і прикладні чи практичні знання. Більшу частину своїх послань Павло розпочинає чистими або догматичними знаннями і завершує прикладними чи практичними знаннями. У даному посланні перші три частини мають стосунок до вчення (покликання церкви), а останні три — до його практичного застосування (поведінка церкви).

А. Пролог (1:1-2)

1:1.  Павло став апостолом Ісуса Христа “волею Божою” або згідно Його рішення. Це не був його особистий вибір чи задум, бо на діяльність апостола його уповноважив сам Бог, і Він доручив Павлові проповідувати добру звістку.

Дане послання адресується “святим, що в Ефесі”. “Святі” ( хагіоіс ) — це ті, ким послуговується Бог. Вони є частиною вселенської церкви завдяки отриманому у Христі спасінню. У деякий перших рукописах фрази “що в Ефесі” немає (див. підрозділ “Перші читачі” у Вступі ), однак переконливі зовнішні і внутрішні свідчення слугують підтвердженням існування цієї фрази в оригінальному тексті. Якщо це послання призначалося не лише одній церкві, то не дивно, що саме Ефес, важливе зі стратегічної точки зору місто Малої Азії, отримало його першим. Фраза “вірним у Христі Ісусі” надалі слугує синонімом до слова “святі” і може перекладатися як “віруючі у Христа Ісуса”. Ці святі були вірні в Христі Ісусі, а не в Адамові чи в богині Ефесу Артеміді. Хоча віруючі люди мають географічне місце проживання (наприклад, Ефес), духовно вони завжди перебувають у Христі (див. “святим у Колоссах і вірним братам у Христі” у Кол. 1:2). Павло використовував фрази “у Христі Ісусі”, “у Христі” або “в Ньому” доволі часто. В Еф. 1:1-14 ця фраза зустрічається дев’ять разів! Християни і справді живуть у Христі.

1:2.  Фраза Павла “благодать ( чаріс ) вам і мир” відрізняє це його послання від звичних на той час грекомовних листів, у який було лиш слово “вітаю” або “привіт” ( чаіреін ; наприклад, апокрифічна книга 1 Мак. 10:18, 25; тисячі стародавніх листів на папірусі; та Діян. 15:23; 23:26; Як. 1:1). “Благодать” передає Божу непохитну любов до людей, а “мир” засвідчує стосунки між ними, які є наслідком цієї благодаті. Павло розпочав свій лист до ефеської церкви з вітання тамтешніх віруючих людей і висловив своє бажання, щоб Божі благодать і мир були з ними. (Див. таблицю “Вступи Павла до його послань” біля Рим. 1:1-7.)

Б. Хвала Богові за задумані Ним духовні благословення (1:3-14)

Тепер Павло перейшов від загальних привітань святих у Ефесі до розгорнутої дискусії стосовно причини, з якої Бог заслуговує на хвалу, — бо Він дарував Свої задумані духовні благословення віруючим у Христа людям.

В оригіналі грецькою мовою вірші 1:3-14 є одним реченням, яке деякі науковці вважають найбільш громіздким у грецькій мові! Насправді, в Еф. є вісім довгих речень (1:3-14, 15:23; 2:1-7; 3:1-13, 14-19; 4:1-7, 11-16; 6:14-20). Однак навіть у наші дні такими довгими можуть бути молитви і доксології.

1. ДАР ДУХОВНИХ БЛАГОСЛОВЕНЬ (1:3)

1:3. Павло тут заявив, що Бога слід благословляти і вихваляти. Слово “благословен” ( еулогетос ) походить від дієслова, яке означає “гарно відзиватися про когось”. У Новому Завіті воно зустрічається лише у стосунку до Бога (Мк. 14:61; Лк. 1:68; Рим. 1:25; 9:5; 2 Кор. 1:3; 11:31; 1 Пт. 1:3), тоді як у Септуаґінті воно іноді стосується людей (Бут. 26:29; Втор. 7:14; Рут. 2:20). Благословляти слід Бога і Отця “Господа нашого Ісуса Христа”. В Еф. 1:2 Бог є Отцем віруючих людей, а тут, у вірші 3, Бог — Отець Христа (див. вірш 17; див. подібні словосполучення у Рим. 15:6; 2 Кор. 1:3; 1 Пт. 1:3). В Еф. 1:2 перша Особа Святої Трійці належить віруючим людям, про що свідчить слово “нашого”. Тут, у вірші 3, займенник “нашого” показує, що віруючі люди належать Христові, другій Особі Святої Трійці. Оскільки Він є Сином Божим, а віруючі люди пов’язані з Ним, вони також пов’язані й з Отцем.

Цей Бог, якого слід благословляти, — це Той, Хто “благословив нас”. Тут використано дієслівну форму ( хо еулогесас ) прикметника “благословен” ( еулогетос ), який зустрічається на початку вірша. Це дієслово означає “добре відзиватися про когось, вихваляти, возвеличувати”. Тут воно має значення “обдаровувати”. У класичній грецькій літературі дане слово не використовується. Наприклад, про Зевса ніде не говориться, що він обдаровував кого-небудь своїм благословенням. Там, скоріш, йдеться про те, що він міг спричиняти до успіху та вдачі. Однак дієслово еулогео  зустрічається в Новому Завіті 400 разів, й це засвідчує той факт, що Бог обдаровував благословенням Своїх дітей у різні часи. Сказано ж про Марію у Лк:42: “Благословенна ти між жінками й благословен плід лона твого.”

Дієслово “благословив” тут використано у минулому часі, завдяки чому Павло показав, що це благословення чи благополуччя віруючих людей було даровано їм ще у минулому вічності. Чим же Бог благословив віруючих людей? “Всяким духовним благословенством” (у грецькому тексті дана фраза передує словам “із неба”). Всяке духовне благословенство ( еулогіа ) стосується будь-якого духовного багатства, необхідного для духовного життя. Оскільки ці благословення вже були даровані віруючим людям, їм не слід їх просити, а лише відповідати їм силою своєї віри. Саме тому Ісусу Навинові не треба було просити землю у Бога, оскільки Бог уже пообіцяв її йому (ІсНав. 1:3-4). Але він мав увійти у радість даного провидіння.

Проявляються ці багатства лише “у Христі”. А сходять ці благословення “із неба”, тобто із небесного царства на відміну від земного царства ефеської богині Артеміди. Тому ці благословення є духовними, а не матеріальними, небесними, а не земними, вічними, а не дочасними (2 Кор. 4:18; Кол. 3:1-4). В Еф. Павло використав фразу “із неба” п’ять разів: 1:3, 20; 2:6; 3:10; 6:12.

В Еф. 1:3 багато говориться про Божі благословення, які мають віруючі люди, зокрема вказано: (а) коли  це відбулося: у минулому вічності; (б) про що саме  тут йдеться: будь-які духовні благословення; (в) звідки  вони: із неба; (г) як  вони проявляються: у Христі.

2. ОСНОВА ДУХОВНИХ БЛАГОСЛОВЕНЬ (1:4-14)

Павло продовжив обговорення духовних благословень віруючих людей, показуючи, що в їхній основі є діяння трьох Осіб Святої Трійці: вибір  Отця (вірші 4-6), жертва  Сина (вірші 7-12) та печать  Духа (вірші 13-14).

а. Вибір Бога для Себе (1:4-6)

1:4.  Спершу апостол сказав, коли саме Бог зробив Свій вибір: “перед заснуванням світу”. Слово “бо” на початку даного вірша не є таким дослівним перекладом грецького прислівника катхос , як “навіть як” (АСП, ВСП) або “так як” (НАСБ). Слово “як” вказує на спосіб , з допомогою якого Бог благословив віруючих людей (вірш 3), — на триєдину діяльність Святої Трійці. Однак цей прислівник може вказувати й на причину, а тоді його переклад звучатиме як “оскільки”, “тому що” або “натомість” (див. 4:32). Головна думка тут полягає у тому, що віруючі люди отримали духовні благословення (1:3) внаслідок  або на основі діянь Святої Трійці: Бог благословляє віруючих людей внаслідок вибору Отця, смерті Сина і печаті Духа. Здається, тут обидва поняття є вірні: духовні благословення є діянням трьох Осіб Святої Трійці, і діяння Святої Трійці є основою усіх духовних благословень віруючих людей.

Духовні благословення розпочинаються з вибору і ґрунтуються на ньому (“Він нас вибрав”), де Бог — суб’єкт, а віруючі люди — об’єкт. Вибір — це Боже верховне діяння, згідно якого обираються ті, хто увірує (див. Рим. 8:30; Еф. 1:11; 1 Сол. 1:4; 2 Сол. 2:13; Тит. 1:1). Спасіння — це діяння Бога, а не людини (Уф. 2:8-9). Однак, хоча спасіння є благодаттю (Рим. 11:5-6; 2 Тим. 1:9), яка ґрунтується на Його волі (Еф. 1:5, 9, 11), людина має повірити (вірш 13). “Бог вибрав вас ..., щоб ви спаслися ... вірою в правду” (2 Сол. 2:13).

Фраза “в Ньому” вказує на те, де проявляється (див. “у Христі” в Еф. 1:3) цей вибір, оскільки Він є Головою і Представником духовного людства (вірші 10,22; Кол. 1:18). Вибір було зроблено у минулому вічності, а мета вибору полягає у тому, щоб віруючі люди “були святі й бездоганні перед Ним” у вічності. Те, що Бог розпочав у минулому, здійсниться і завершиться у майбутньому. Християни — “святі” ( хагіоус ; див. хагіоіс , “святим”, Еф. 1:1), тобто виокремлені Богом, що власне і є Його вибірковою милістю. Окрім того, мета Його вибору — зробити християн бездоганними. Це слово амомоус , “бездоганні”, у Новому Завіті зустрічається вісім разів (вірш 4; 5:27; Флп. 2:15; Кол. 1:22; Євр. 9:14; 1 Пт. 1:19; 2 Пт. 3:14; Одкр. 14:5). У Септуаґінті воно використовується стосовно жертовних тварин, бо лиш бездоганних тварин можна було жертвувати Богові.

А з чим пов’язана фраза “у любові”? Дехто погоджується з НМВ в тому, що вона пов’язана зі словами “призначив ... наперед” (Еф. 1:5). Якщо це дійсно так, тоді Божу любов видно з огляду на те, що Він наперед призначив. Та більш імовірно, що фраза “у любові” пов’язана зі словами “були святі й бездоганні перед Ним”, на що вказують три наступні факти: (1) У даному контексті додаткові фрази завжди слідують після головних (вірші 3-4, 6, 8-10). (2) Інші п’ять випадків використання фрази “у любові” в Еф. (3:17; 4:2, 15-16; 5:2) мають стосунок до людської любові, а не до божественної. (3) Любов чудово узгоджується зі святістю і бездоганністю, адже тоді зберігається баланс між любов’ю та святістю. Бог — це любов, і віруючі люди завдяки Божій вибірковій любові мають проявляти цю любов своєю святістю.

1:5.  Бог вибрав віруючих людей, бо наперед призначив їх бути “Його синами” (див. “призначені наперед” у вірші 11). Фраза “призначив ... наперед” є перекладом до слова проорісас , “виділив заздалегідь”. Отож, тут зроблено більший наголос на тому, що  ж саме вимагається від вибраних, а не на тому, хто  є вибраним. Адже наперед призначені віруючі люди мають стати Божими синами “через Ісуса Христа”, який виступає Посередником такого всиновлення. Поняття всиновлення також присутнє у Рим. 8:15 (НМВ, примітки), 23; Гал. 4:4-7. Усиновлений син стає повноправним членом родини, як і син, народжений у цій сім’ї.

Зважаючи на даний контекст, можна припустити, що призначення наперед логічно передує виборові. Після того, як Бог захотів дарувати славетну долю віруючим людям і прийняти їх у Свою сім’ю, Він поглянув вниз на грішне людство і обрав віруючих (див. Рим. 8:30, де фраза “наперед призначив” передує слову “покликав”, яке має стосунок до Його спасіння). Усе це було зроблено “за рішенням ... доброї волі” Бога (див. Еф. 1:9; див. вірші 1, 9,11), тобто Він з радістю наділив своїх дітей Своїми духовними благословеннями.

1:6. Зрештою, головною метою Божого вибору було створити відповідні передумови, згідно яких з’явилися б ті люди, які зможуть виголошувати “хвалу слави ... благодаті” Божої. Подібний вияв хвали також присутній після опису діянь Сина (вірш 12) та Духа (вірш 14). Славою Своєї благодаті (незаслужена ласка; див. вірш 7) Він нас “обдарував”, тобто дав її просто так. Слово “обдарував” є перекладом до дієслова ечарітосен , яке походить від іменника чаріс, “милість, ласка”. Така дієслівна форма зустрічається у Новому Завіті ще лиш один раз (Лк. 1:28, де говориться, що Марія “благодатна”). Дослівно Еф. 1:6а можна було б перекласти наступним чином: “на хвалу слави Своєї благодаті, якою Він благодарив нас”. Оскільки спасіння — це виключно Божа милість, християни, звісно ж, мають воздавати Йому за це хвалу! Саме тому вони були обрані: щоб Його благословляти (див. “Благословен Бог”, вірш 3). Фраза “у любім Своїм Сині” засвідчує любов Бога до Свого Сина (див. “Свого улюбленого Сина”, Кол. 1:13). Дана згадка про Христа також слугує плавним переходом до обговорення другої Особи Святої Трійці в Еф. 1:7-12.

Бог Отець любить свого Сина. Тому й віруючі люди, які перебувають у Христі, також відчувають на собі Божу любов.

б. Боже відкуплення у Христі (1:7-12)

1:7.  Слово “відкуплення” ( аполитросін ) позначає звільнення або визволення зі стану рабства (див. Кол. 1:14). Поняття звільнення можна віднайти й у деяких інших віршах, де це грецьке слово з’являється (Лк. 21:28; Рим. 3:24; 8:23; 1 Кор. 1:30; Еф. 1:7, 14; 4:30; Кол. 1:14; Євр. 9:15; 11:35). (Див. таблицю “Слова Нового Завіту зі значенням викупу” поблизу Мк. 10:45.) Це відкуплення є від гріхів (Євр. 9:15), а тому цей учинок Христа звільняє віруючих людей від рабства перед гріхом. Далі це позначено фразою “відпущення гріхів” (див. Еф. 4:32; Кол. 1:14), що є миттєвим наслідком звільнення віруючої людини з-під влади гріха. (Слово “гріхів” є перекладом до грецького слова параптома , досл., “хибні кроки або переступи”, також зустрічається в Рим. 4:25; 5:16-17, 20; Еф. 2:1, 5, тощо.) Бог не міг просто так відпустити гріхи, бо це вимагало кровної жертви (див. Євр. 9:22).

Відкупленням послугувала жертовна смерть Христа за інших (“маємо відкуплення Його кров’ю”; див. Еф. 2:13; 1 Пт. 1:19), яка цілковито задовольнила праведного Суддю — Бога (Рим. 3:24-25). Це стало можливим лише “згідно з багатством Його благодаті”; див. Еф. 1:6; 2:7). Ціна Христової крові є міркою багатства Божої незаслуженої ласки, якою Він обдарував усіх віруючих людей. Й це трапилося не “з багатства”, а “згідно з ( ката ) багатством” Його благодаті (див. Флп. 4:19). В Еф. Павло шість разів згадав Божі багатства (1:7, 18; 2:4, 7; 3:8, 16).

1:8-10.  Бог подарував людям Свою благодать, щоб вони змогли осягнути Його волю, щоб перебували “у всій мудрості” ( сопхіа ; див. вірш 17; 3:10; Кол. 1:9, 28; 2:3, 23; 3:16; 4:5), тобто відчули істинну природу Божого одкровення, та в “розумі” ( пхронесеі ), тобто збагнули усе своїм людським розумінням. Таким чином віруючі люди спроможні осягнути, хоча й лиш частково, божественний задум віків і побачити його присутність у теперішньому часі. Це стало можливим, бо Бог “дав нам пізнати тайну Своєї волі” (див. “волею” в Еф. 1:1, 5, 11). Тайною є прихована колись істина, яка стала явною завдяки Божому одкровенню (див. Рим. 16:25; див. Мт. 13:11 стосовно переліку тайн у НЗ). Цією тайною (прихованою істиною) є Божий “задум доброзичливий і ухвалений у Ньому (Христі)” (див. Еф. 1:5), щоб одного дня “об'єднати все ...: небесне і земне” під Його проводом. Слова “коли настане повнота часів” дослівно звучать наступним чином: “до правління повноти часів”. Це “правління” ( оікономіа ) має стосунок до певного керівного органу. Ним буде тисячолітнє царство Христа, коли настане кінець (повнота) “часів” згідно Божого задуму, і все на світі — і духовне, і матеріальне — опиниться під владою Христа (див. 1 Кор. 15:27; Кол. 1:20).

Фраза “об’єднати все” є перекладом до одного грецького слова (деінде воно зустрічається в НЗ лиш в Рим. 13:9), яке має значення об’єднання усіх заповідей під егідою любові. У тисячолітньому царстві усе буде відновлено і об’єднано під проводом Христа, “у Христі”. Тут не йде мова про те, що усі будуть порятовані, адже безлад гріха буде усунуто. І на всій землі запанує вселенський мир (Іс. 2:2-4; 11:1-10).

1:11-12.  Внаслідок духовного благословення, яке дозволило віруючим людям певним чином осягнути тайну Божої волі (вірші 8-10), Павло зауважив, що віруючі євреї також є в Христі. Слово “ми” у вірші 11 відрізняється від неозначених слів “нас” чи “нам” у віршах 3-10. Про це свідчать два факти: (1) у вірші 11 присутнє слово “також”, й (2) у вірші 13 є фраза “й ви”, яка стосується віруючих язичників. Хоча і євреї, і язичники мають частку у Божих благословеннях, все ж євреї були покликані першими (див. Діян. 3:26; Рим. 1:16).

В Еф. 1:11 сказано, що віруючі євреї були “призначені наперед”, і не з Божої примхи чи забаганки Бога, а за Його “рішенням” ( протхесін , “задум”; див. Рим. 8:28; 9:11; Еф. 3:11), бо Він “все чинить за радою ( боулен ) Своєї волі ( тхелематос ; див. 1:5, 9)”. Поєднання цих слів — протхесін, боулен, тхелематос —  підкреслює усю силу верховного рішення Бога стосовно включення віруючих євреїв до складу церкви, Головою якої є Христос. Бог обрав Собі віруючих євреїв, щоб вони “були на хвалу Його величі”. Ці слова нагадують вірш 6. Фраза “на хвалу Його величі” слугує рефреном після опису діянь кожної Особи Святої Трійці (див. вірші 6, 14). Підрядне речення “що вже раніш були свою надію поклали на Христа” також доводить, що вірші 11-12 мають стосунок до віруючих євреїв, які є окремою від віруючих язичників групою людей, адже вони й справді раніше за язичників прийшли до віри (Діян. 1:8; 13:46; 28:25-28; Рим. 1:16 [див. там коментарі]; 2:9-10).

Христос звільнив грішників від їхніх гріхів і об’явив волю Бога стосовно того, що усе на світі буде підпорядковане Христові наприкінці часів, в тому числі віруючі євреї, які першими увірували в Нього.

в. Боже запечатування Духом (1:13-14)

Божі духовні благословення, якими володіють віруючі люди, ґрунтуються не лише на тому, що їх верховним чином вибрав Отець (вірші 3-6) і відкупив Своєю смертю Його Син (вірші 7-12), а й на печаті Святого Духа.

1:13-14а.  Слова “й ви” стосуються язичників, які певним чином протиставляються євреям (див. коментарі до віршів 1-12). Коли вони почули “Слово правди” (див. Кол. 1:5; 2 Тим. 2:15; Як. 1:18), яке далі описано як “благовість нашого спасіння”, й “повірили”, то “були запечатані обіцяним Святим Духом”. У БКЯ говориться, що запечатування відбувається “після” того, як людина послухала і повірила, й таким чином має місце вже друга благодать. Така думка є помилковою, бо віруючі люди запечатуються Духом саме тієї миті, коли слухають і вірять.

Останню частину вірша 13 дослівно можна перекласти наступним чином: “... були запечатані у Ньому [у Христі] обіцяним Святим Духом.” Слово “запечатувати” має стосунок до гарантування безпеки (Мт. 27:66; Еф. 4:30), завірення й схвалення (Йн. 6:27), засвідчення істинності (Йн. 3:33) та визначення приналежності (2 Кор. 1:22; Одкр. 7:2; 9:4). Бог є Тим, Хто запечатує віруючих людей, Христос є Тим, у Кому запечатані віруючі люди, а Святий Дух є засобом для запечатування віруючих людей. Фраза “обіцяним Святим Духом” має стосунок до обіцянки Христа, яку Він колись дав Своїм учням, кажучи, що пошле до них Духа (Лк. 24:49; Йн. 14:16; 15:26; 16:13; Діян. 1:5).

Святий Дух, який запечатує віруючих людей, “є завдатком нашої спадщини”. Завдаток — це не застава, яку можна повернути. Це передоплата, яка слугує гарантом подальших виплат (див. “зачаток Духа”, Рим. 8:23). Слово “завдатком” є перекладом до грецького слова аррабон  (яке в НЗ зустрічається ще лиш у 2 Кор. 1:22; 5:5). Він гарантує, що віруючі люди успадкують спасіння і небеса (див. 1 Пт. 1:4). (Див. коментарі до слова “спадщини” в Еф. 1:18.) По суті, завдаток Святого Духа — це часточка небес у житті віруючих людей, яка є гарантом того, що невдовзі вони отримають набагато більше.

1:14б.  Віруюча людина запечатана Святим Духом “для повного визволення викуплених ( аполитросін ; див. таблицю “Слова Нового Завіту зі значенням викупу” поблизу Мк. 10:45)”. Тут не йде мова про визволення від провини за вчинений гріх, адже про це вже йшлося в Еф. 1:7, і віруюча людина уже належить Богові. Тут йде мова про кінцеве, остаточне звільнення віруючої людини від присутності гріха (див. Рим. 8:23б; Флп. 3:20-21). І знову тут використано рефрен “на хвалу Його величі”, як і після опису діянь Отця (Еф. 1:6) та Сина (вірш 12).

В. Молитва за мудрість та об’явлення (1:15-23)

1. ПОХВАЛА (1:15)

1:15.  Зважаючи на (“тому і”) усі духовні благословення, які стали надбанням віруючих людей — обраність, визначеність наперед, усиновлення, благодать, відкуплення, прощення, мудрість, розуміння, знання тайни Його волі, печать Святого Духа і спадщина, — Павло тепер молився, щоб його читачі пізнали Бога особисто й добре. Вірші 15-23 є одним реченням в оригіналі грецькою мовою, як і вірші 3-14.

Павло почув про “віру” ефесян у Христа, тобто про їхнє ставлення до Того, Хто є вищим за них, і “про любов до всіх святих”, тобто про їхнє ставлення до таких, як вони (див. Кол. 1:4; 2 Сол. 1:3). Правильні стосунки з Богом мають вести до правильних стосунків з іншими християнами. Цікаво, що в 6:23 Павло написав про “любов з вірою”.

2. ПРОХАННЯ (1:16-23)

а. Прохання мудрості й об’явлення (1:16-18а)

1:16.  Зважаючи на віру ефесян і їх любов, Павло не переставав “дякувати за” них (див. Рим. 1:8; 1 Кор. 1:4; Флп. 1:3; Кол. 1:3; 1 Сол. 1:2; 2 Сол. 1:3) і просити за них (див. Флп. 1:4; Кол. 1:9; 1 Сол. 1:3).

1:17. У НМВ тут розпочинається нове речення, але, насправді, даний вірш є продовженням вірша 16. Павло адресував своє прохання до Бога “Господа нашого Ісуса Христа” (див. вірш 3), Отця “слави”, тобто Отця, якому належить уся слава (див. “Бог слави” в Діян. 7:2 і “Господа Слави” в 1 Кор. 2:8). А просив апостол про те, щоб Він “дав ... дух мудрости та об'явлення”. Хоча перекладачі НМВ тлумачать слово “дух” ( пнеума ) у стосунку до Святого Духа, все ж краще розглядати його як схильність чи здібність до чогось, зважаючи на два наступні іменники, які використані у родовому відмінку (“мудрости та об’явлення”; див. “духом лагідности” в 1 Кор. 4:21). З іншого ж боку, ніхто не може здобути схильність чи здібність до мудрості та об’явлення без допомоги Святого Духа. Як писав Ісая: “Дух Господній спочине на Ньому [на Месії], дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости, дух знання й страху Господнього” (Іс. 11:2). Мудрість ( сопхіа ; див. Еф. 1:8; 3:10) дає внутрішнє бачення істинної природи речей, а об’явлення — засвідчення предмету обговорення, в даному випадку Самого Бога. Потрібні ж ці мудрість та об’явлення для того, “щоб Його (Бога) добре спізнати”. Це пізнання ( епігносеі ) має стосунок не до абстрактного знання про Бога чи якихось об’єктивних фактів про Нього, а дуже особистого і справді доброго знання Його (див. “спізнання”, епігносеос , в 4:13). Сюди входить якнайкраще розуміння Божої природи і волі. Філософи кажуть: “Пізнай себе.” А християни: “Пізнай Бога через Ісуса Христа.”

1:18а. У НАБ, НАСБ та НМВ тут озвучено наступне прохання Павла: “Я молюся також про те, щоб очі вашого серця просвітліли.” Однак в оригіналі грецькою мовою тут немає нового речення. Воно, скоріш за все, є вставним, як у БКЯ, АСП та ВСП. Тобто Павло просив у своїй молитві (вірш 17), щоб вони отримали внутрішнє бачення Бога, з огляду на що й додав фразу “щоб Він просвітлив очі вашого серця” (ВСП). Прохання Павла про те, щоб вони пізнали Бога, не виходило за межі можливого, адже їхні серця уже були просвітлені (в оригіналі грецькою мовою тут використано доконаний час, який засвідчує, що ця дія вже  здійснилася і має відповідні наслідки), як зазначено у віршах 3-14, особливо в 7-9. У Біблії серце є центром особистості людини.

б. Мета мудрості й об’явлення (1:18б-23)

Помолившись (вірші 16-17) за те, щоб віруючі люди спізнали Бога особисто, Павло тепер озвучив мету такої мудрості й об’явлення: “аби ви зрозуміли” три факти, озвучені у віршах 18б-23 (перший є у вірші 18б, другий — у вірші 18в, а третій — у віршах 19-23). Слово “зрозуміли” ( еіденаі , вірш 18) стосується фактичного знання, щось на кшталт знання полководця про наявну у нього зброю та кількість людей перед боєм.

1:18б. Перший факт, який віруючим людям слід було зрозуміти, стосувався минулих часів. “Надія” віруючої людини черпає свою силу з минулого, коли її було покликано (див. Рим. 1:6; 8:30; Еф. 4:1, 4; 2 Тим. 1:9) до спасіння. Надія у Святому Письмі — це абсолютна певність у перемозі Божої віруючої людини (див. Рим. 8:23-24; Еф. 4:4; Кол. 1:5; 1 Сол. 1:3; 1 Пт. 3:15).

1:18в.  Другий факт, який Павло хотів, щоб його читачі засвоїли, стосується майбутнього: “багатство славної спадщини між святими.” У мить воскресіння віруючих людей (“святі” — це люди, яких Бог обрав для Себе; див. вірш 1) Бог успадкує тих, кого придбав за велику ціну згідно з багатством Своєї благодаті (вірш 7). Тут удруге з шести разів у Еф. Павло згадав про “багатство” (1:7, 18;2:4, 7; 3:8, 16). В 1:14 Павло написав, що спадщиною християн є остаточне звільнення від присутності гріха. Тут же, у вірші 18, він написав про спадщину Бога, якою є самі святі! Оскільки благодать Отця слави (вірш 17) є славною (вірш 6), Він отримає славну спадщину (вірш 18).

1:19-23. Третій факт, який Павло хотів, щоб його читачі знали, має стосунок до теперішніх часів: “безмірна велич Його сили для нас, що повірили”. Слово “сили” ( динаміс ; див. 3:20) стосується духовної, повсякчас живої сили. І ця Божа сила спрямована на віруючих людей. Потім Павло використав ще декілька слів, щоб описати цю Божу силу, і додав фразу: “за діянням ( енергеіан , “енергійна сила”, звідси походить слово “енергія”) могутности ( кратоус , “сила, яка долає опір”, як у чудах Христа; це слово використовується лише у стосунку до Бога і ніколи до віруючих людей) Його сили ( ісчиос )” (див. 6:10; 1 Пт. 4:11). Це чудове поєднання слів для означення Божої сили підкреслює усю велич Його сили, яка власне й доступна християнам.

Потім Павло пригадав три об’явлення Божої сили у Христі Ісусі (Еф. 1:20-23). По-перше, Свою енергійну силу Бог “здійснив ( енергекен ) у Христі, коли воскресив Його з мертвих і посадовив на небі праворуч Себе.” Божа енергійна сила, яка воскресила і возвеличила Христа у минулому (див. Рим. 8:34; Еф. 2:6; Кол. 3:1; Євр. 1:3; 8:1; 12:2; 1 Пт. 3:22) — це та сам сила, яка доступна віруючим людям наших днів (див. Флп. 3:10). Яке дивовижне джерело духовної міцності, сили і потуги, щоб жити життям християнина! (див. Кор. 1:11). Той факт, що Христос вознісся і сидить праворуч Бога, свідчить і про те, що Він “вище” будь-якої влади (див. Кол. 1:16), людини і надлюдини (див. Флп. 2:8-11), чи то “на цьому світі”, чи “на тому, що буде” (див. 1 Кор. 15:23-28). Слова “начала, власти, сили й володарства” можуть стосуватися, головним чином, ангелів (див. Рим. 8:38; Еф. 3:10; 6:12; Кол. 1:16; 2:15; Тит. 3:1).

Друге об’явлення Божої сили у Христі видно з того, що Він “усе підкорив під Його ноги”. Колись Адам утратив через гріх Своє головування на Творінням, тож тепер над усім Творінням головний Христос (див. Еф. 1:10). Ця істина проявиться усією повнотою у майбутньому (Пс. 8:6; 1 Кор. 15:27; Євр. 2:6-8).

Третім об’явленням Божої сили у Христі є те, що Він зробив Його Головою “Церкви”. Хоча Христос цілковито стане головним над усім Творінням лиш у майбутньому, Він уже зараз є Головою над віруючими людьми. Про те, що Він — Голова Церкви, йдеться також у Еф. 4:15; 5:23; та Кол. 1:18. Хоча в Еф. 1:10 і мається на увазі церква, все ж вперше вона згадується прямо в Еф. 1:22б. Церква є “Його тілом” (вірш 23; див. 4:4, 15-16; Кол. 1:18). А Його тіло, сформоване вселенською церквою, яка складається з усіх віруючих людей, є “повнотою Того, Що виповнює все в усіх”. Значення даного опису Його тіла важко розтлумачити. Слово “виповнює” можна розглядати у позитивному значенні, згідно якого Христос, Голова тіла, виповнюється  церквою. Тобто, коли церква збільшується, вона заповнює Христа. Однак все ж краще розуміти слово “виповнює” у наступному значенні: Христос, Голова тіла, виповнює ( для Себе ) церкву благословеннями. Тоді цей вірш можна перекласти так: “яка є Його тілом, що виповнюється Тим, Хто виповнює все (благословення) в усіх.” Дане тлумачення є кращим з декількох причин: (1) У Новому Завіті більш ніде не говориться, що Христос сповнюється повнотою церкви. (2) Ця думка чудово узгоджується з контекстом, оскільки Особи Святої Трійці самі діють (див. Еф. 1:10). (3) Даний погляд цілковито відповідає віршам 4:10-11, де йдеться про те, що Христос сам усе дає, а саме обдарованих людей церкві.

На цьому молитва Павла завершується. Показавши, що віруючі люди мають усі духовні благословення (1:3-14), апостол помолився за те, щоб вони спізнали Бога особисто й повно (вірш 17) і щоб їм відкрилися три факти: (1) покликання до спасіння у минулому , що власне і дало надію (вірш 18), (2) майбутня  спадщина Бога у вигляді Його святих (вірш 18), і (3) теперішня  сила Бога, яка доступна усім віруючим людям і яка (а) об’явилася у минулому, коли Христос воскрес і вознісся, (б) об’явиться у майбутньому, коли Христос правитиме усім Творінням, і (в) об’являється в теперішні часи, коли Христос головує над церквою.

Г. Новий стан кожного зокрема (2:1-10)

У част. 1 Павло розглянув незмінний Божий задум, а саме те, що Він обрав Собі тих, кого наперед призначив бути Його синами, і що усі віруючі люди на землі й на небі об’єднаються під проводом Христа, Голови церкви. В част. 2-3 подано роз’яснення, як саме цей непорушний задум буде здійснюватися, на прикладі того, як Бог робить грішників святими, а тоді поміщає їх у церкву, тіло Христа. У 2:1-10 Павло показав, як грішники, які не заслуговуються ні на що, окрім Божого гніву, можуть стати переможними здобутками Його благодаті.

1. КОЛИШНІЙ СТАН: МЕРТВІ ДЛЯ БОГА (2:1-3)

Ще на самому початку слід мати на увазі, що підметом у цьому довгому реченні (вірші 1-7) в оригіналі грецькою мовою є “Бог” (вірш 4), а трьома головними присудками є: “оживив ... разом із” (вірш 5), “разом з ... воскресив” (вірш 6) і “разом посадовив” (вірш 6). Додатком до кожного з цих присудків є слово “нас”, тобто віруючих людей (вірші 5-6). Отож, головне твердження у віршах 1-7 полягає у тому, що Бог оживляє віруючих людей, воскрешає їх і садить поруч з Христом. Усі інші речення у даному вірші є підрядними і лиш доповнюють основне твердження. У НМВ це, насправді, нелегко зрозуміти, адже там містяться три додаткові дієслова (одне у вірші 1 і два у вірші 3), окрім тих трьох, про які вже йшла мова, у віршах 5-6.

У віршах 1-3 описується стан невіруючих людей до того, як Бог перемінив їх.

а. Опис стану (2:1)

2:1.  Неперероджені люди “мертві ... провинами (див. вірш 5) й гріхами” (Кол. 2:13). Ця смерть — духовна, а не тілесна, адже непорятовані люди тілесно є навіть дуже живими. Смерть символізує відсутність зв’язку з живими. Той, хто мертвий духовно, не має зв’язку із Богом. Він відділений від Нього. Фраза “провинами й гріхами” показує, що саме спричиняє до смерті, а, отже, і вбиває людей (Рим. 5:12; 7:10; Кол. 2:13), які тепер змушені перебувати у духовно мертвому стані. Хоча слова “провинами” ( параптомасін , “хибні кроки, переступи”; див. Еф. 1:7; 2:5) та “гріхами” ( хамартіаіс , “дії, які виходять за певні рамки”) мають дещо відмінні основні значення, все ж, у цілому, вони є синонімами. Обидва стосуються зумисних дій супроти Бога і Його праведності, а, отже, неспроможності жити, як слід. Множина цих двох іменників свідчить про те, що люди неодноразово чинять гріх, через що повсякчас перебувають у непереродженому стані.

б. Окреслення стану (2:2-3)

2:2-3. Неперероджений стан людства окреслюється трьома наступними фразами: (1) Неперероджені люди живуть “звичаєм цього світу”. Невіруючі люди наслідують спосіб життя, яким живуть інші невіруючі люди, а тому й перебувають під його владою. Слова “цього світу” ( космос ) мають стосунок до сатани, який ненавидить і протидіє усьому побожному (див. Йн. 15:18, 23).

(2) Непорятовані люди живуть “згідно з владою князя повітря”, тобто сатани. “Ввесь світ лежить у лихому” (1 Йн. 5:19), він — “бог цього віку” (2 Кор. 4:4). Посеред періоду Великих Страждань його буде скинуто на землю, щоб він уже не мав влади над світом і не міг знаходитися у присутності Бога (Одкр. 12:9). Непорятовані люди наших днів перебувають під впливом цього “князя” й протидіють разом з ним Богові.

(3) Фраза “духа, що діє тепер у синах бунту” може мати стосунок до слів “звичаєм цього світу”, але це малоймовірно. Дехто (наприклад, НМВ) припускає, що ця фраза пов’язана зі словом “князя” і вказує на особисті діяння сатани у синах бунту. Однак, видається, що тут слово “духа” має стосунок до слова “повітря” ( ексоусіас , досл., “влада”). Воно знаходиться поруч Із ним і має відповідне граматичне значення. Зважаючи на це, слово “духа” стосується певної сили чи області, якою керує сатана (1 Йн. 5:19). Цей дух завжди присутній у невіруючих людях і “діє” ( енергоунтос ) в них. Фраза “у синах ( хуіоіс ) бунту” має особливе значення. “Син бунту” — це людина, яка цілком свідомо виявляє непослух Богові. Грецьке слово, яке тут перекладено як “бунту”, зустрічається у Новому Завіті декілька разів (Рим. 11:30, 32; Еф. 2:2; 5:6; Євр. 4:6, 11). Воно має значення свідомої й активної протидії Богові.

Однак ненавернені люди не лише перебувають під владою цього світу і сатани, вони також отримують від цього задоволення. Фраза “між тими і ми всі колись жили” — це нагадування Павла своїм читачам-язичникам про те, що євреї (“ми всі”) також бунтували проти Бога. Слово “жили” ( анестрапхемен ; “поводилися”) відрізняється від слова “жили” ( періепатесате ) в Еф. 2:2. Непорятовані люди живуть у “похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів”. Слово “тілесних” походить від слова саркос  й позначає неперероджену людську природу, яка може проявлятися і достойним, і ганебним чином. Слово “нахилів” ( діаноіон , тут використано у множині, хоча зазвичай це слово використовується в однині) свідчить про те, що навіть думки (чи вдумливі підрахунки) невіруючих людей є ганебними. І ці хибні нахили чинять безпосередній вплив на їхні бажання та вчинки (див. Рим. 1:21).

“Як і інші”, ми (тобто євреї та язичники) є “з природи (природно) дітьми гніву”. Слово текна , яке тут перекладено як “дітьми”, свідчить про близькі стосунки з батьками. Невіруючі люди мають ці близькі стосунки, але не з Богом, а з Його гнівом! Адже бунт і невіра викликають Божий гнів (Рим. 1:18-2:29; Йн. 3:36).

В Еф. 2:1-3 подано опис безнадійного становища непереродженої людини, яка заслуговує лиш на Божий гнів.

2. НОВИЙ СТАН: ЖИВІ У БОГОВІ (2:4-10)

Однак життя невіруючих людей не обмежується лиш Божим гнівом. Адже Бог виявляє до неперероджених і Своє славетне милосердя. У віршах 4-10 власне й розкривається ця Божа благодать, яка здійснює вплив на деяких невіруючих людей й оживляє їх (вірші 4-5), воскрешає (вірш 6а) та садить їх на небеса поруч із Христом (вірші 6б-10).

а. Бог оживив їх (2:4-5)

2:4-5.  Сполучником “та” вводиться опис Божих діянь стосовно грішників, який цілковито протиставляється їхньому тяжкому становищу, розглянутому у віршах 1-3. В оригіналі грецькою мовою слово “Бог” також йде відразу після слова “та”, що власне демонструє бажання Павла виділити дане слово. Бог є центральною фігурою всього цього уривку. А фраза “Та Бог” слугує вступом до яскравих протиставлень з попередніми віршами! Тут Він “багатий милосердям”. (Див. “багатство” Божої благодаті [1:7; 2:7], Божої славної спадщини [1:18], Христа [3:8] і Його слави [3:16].) У Септуаґінті слово “милосердям” ( елеос ) є перекладом до давньоєврейського слова хесед  (“законна любов”). У Новому Завіті елеос  означає “незаслужена доброзичливість” до грішників. Отож, Бог ставиться з доброзичливістю до грішників “з-за великої Своєї любови, якою полюбив нас”. Іменник агапе , який тут перекладено як “любови”, походить від дієслова агапао , яке означає “шукати якнайбільше добро у тому, кого любиш”. Оскільки грішники духовно мертві для Бога, нема за що їх похвалити перед Богом. Ось чому Павло назвав цю любов великою.

Своєю любов’ю Бог (а) “оживив нас разом із Христом”, (б) “разом з Ним воскресив нас” (2:6) і (в) “разом посадовив на небі у Христі Ісусі” (вірш 6). Невіруючу людину, яка є духовно мертвою, Бог все ж “оживив разом із Христом” (див. Кол. 2:13). Займенник “нас” стосується і євреїв, і язичників (див. “нас” в Еф. 2:3-4). Духовно мертва людина може поспілкуватися з Богом лише, якщо повернеться до життя, а оживити її може лиш Той, Хто Сам живий. Він — живий Бог, “що оживляє мертвих” (Рим. 4:17).

Бог чудово знає про стан невіруючих людей. Цей стан чітко описано у віршах 2:1-3, й подібний його опис подано тут: “мертвих нашими гріхами” (див. вірш 1). Цей учинок Бога, коли Він оживляє неперероджених людей, є дуже милосердним: “Благодаттю ви спасені!” Павло деталізував це твердження, яке, по суті, є вставним, у вірші 8. Слово “спасені” використано у доконаному часі, який засвідчує, що теперішній стан є наслідком колишнього вчинку. Оскільки Бог духовно “оживив” віруючих людей разом з Христом, вони були і є порятовані (“спасені”).

б. Бог воскресив їх (2:6а)

2:6а.  Бог не лише оживив колишніх невіруючих людей, він також “воскресив” їх “разом з” Христом. Стан Христа після Його воскресіння був новим, могутнім й унікальним. Так само й християни, у яких перебуває Христос, отримують нове, могутнє й унікальне життя і становище. Це нове життя, могутність і становище вимагають від віруючих людей наявності нових цінностей, як зазначив Павло в своєму іншому посланні, адресованому колосянам: “А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне” (Кол. 3:1-2).

в. Бог посадив їх (2:6б-10)

2:6б. Бог не лише оживив і воскресив разом з Христом багатьох людей, які колись були невіруючими, а й також “разом посадовив на небі (див. 1:3, 2; 2:6; 3:10; 6:12) у Христі Ісусі”. Віруючі люди духовно перебувають на небесах, там, де є Христос. Вони тепер вже не лише земляни, бо мають також “громадянство” в небі (Флп. 3:20). Він — возвеличений Божий Син, і вони — возвеличені Божі сини й доньки. Ці вчинки Бога у стосунку до невіруючих людей подібні на те, що Бог зробив для Христа: “Він ... воскресив Його (Христа) з мертвих і посадовив на небі праворуч Себе” (Еф. 1:20). Тоді померло тіло Христа (1:20), невіруючі ж люди були мертві духовно (2:1-3). Тоді воскресло тіло Христа (1:20), невіруючі ж люди ожили і воскресли разом з Христом духовно (2:5-6). Тепер Христос сидить на небі у Своєму тілі (воскреслому, вознесеному тілі; 1:20), віруючі ж люди сидять на небесах з Христом духовно (2:6). Ця божественна сила, яка може оживити невіруючу людину, воскресити її і посадити поруч з Христом, — це та сама сила, яка постійно перебуває у віруючих людях.

2:7.  У майбутньому вічному стані Бог покаже усьому Своєму Творінню “надзвичайне багатство Своєї благодаті”. Слово “показати” — це переклад до грецького слова ендеіксетаі , яке означає “проявляти або демонструвати” (див. Рим. 2:15; 9:17, 22; 2 Кор. 8:24; Тит. 2:10; 3:2). Те, що Бог покаже, проявиться у Його відкуплених людях. “Багатство ... благодаті” тут згадується у стосунку до відкуплення віруючих людей, що дало їм прощення гріхів (Еф. 1:7). Це “багатство Своєї благодаті” Бог покаже “у Своїй доброті до нас у Христі Ісусі”. Тут не йде мова про спасіння. Слово “доброта” ( хрестотеті ) зазвичай стосується чогось “відповідного або підхожого”. (Дане слово також зустрічається в Рим. 2:4; 3:12; 11:22; 2 Кор. 6:6; Гал. 5:22; Кол. 3:2; Тит. 3:4.) Відповідним виявом Божої любові до тих, хто духовно мертвий, є дар життя. Ось що є надзвичайним багатством Його “благодаті у ... доброті”.

2:8-9.  У даних віршах Павло пояснив, що таке “надзвичайне багатство” Його “благодаті” (вірш 7), й детально зупинився на тому, про що заявив у вірші 5. Він сказав: “Ви спасені благодаттю, — і додав, — через віру.” Отже, в основі спасіння лежить благодать, а засобом його отримання є лиш віра (див. Рим. 3:22, 25; Гал. 2:16; 1 Пт. 1:5). Віра — це не “діло”. Нею неможливо заслужити спасіння. Це лиш засіб, з допомогою якого людина приймає Боже спасіння, доступне абсолютно всім.

Павло продовжив: “І це не від нас: воно дар Божий.” Точиться чимало дискусій довкола вказівного займенника “це” ( тоуто ). Хоча одні вважають, що він має стосунок до “благодаті”, а інші — до “віри”, жодне з цих припущень не є вірним, бо цей вказівний займенник вжито у середньому роді, тоді як “благодать” і “віра” — іменники жіночого роду. А також тут, мабуть, просто не існує жодних підстав згадувати ці два слова. Адже, скоріш за все, цей займенник середнього роду тоуто , як і зазвичай, пов’язаний з попередньою фразою або реченням. (В Еф. 1:15 і 3:1 слово тоуто  пов’язане з попередніми частинами.) Отож, дане слово стосується поняття  спасіння (2:4-8а), в основі якого є благодать, а засобом отримання — віра. Джерелом спасіння є не людина (“це не від вас”), а Божа благодать, адже це — “дар Божий”.

У вірші 9 знову про це йдеться, а саме, що “воно (спасіння) не від діл”, оскільки в його основі благодать (Рим. 3:20, 28; 4:1-5; 11:6; Гал. 2:16; 2 Тим. 1:9; Тит. 3:5), а засобом отримання є віра (Рим. 4:5). А тому, оскільки жодна людина не може здобути для себе спасіння своїми ділами, “ніхто” не може “хвалитися” (див. Рим. 3:27; 1 Кор. 1:29). Хвалитися люди можуть лише у Господі (1 Кор. 1:31).

2:10. У цьому вірші, який розпочинається словом “бо”, говориться про те, чому це спасіння не від людей чи за діла. А все тому, що спасіння — це Боже творіння. Слово “створіння” ( поіема ) зустрічається лиш тут та в Рим. 1:20, де його перекладено фразою “яку він здійснив”. Тут воно позначає певний витвір мистецтва або шедевр і відрізняється від слова “діл” ( ергон ), що в Еф. 2:9. Віруючі люди є Божим створінням, бо вони були “створені (на таке лиш Бог здатен) у Христі Ісусі” (див. “у Христі Ісусі” у віршах 6-7). А створив Бог віруючих людей “для добрих діл”. Боже створіння неможливо здобути за добрі діла, але воно ці добрі діла має за наслідок (див. Тит. 2:14; 3:8).

У реченні “які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили” слово “які” стосується слова “діл” з попередньої фрази. Фраза “щоб ми їх чинили” в дослівному перекладі звучить наступним чином: “щоб ми в них ходили”. Отож, мета цих наперед приготованих діл полягає не втому, щоб “ми їх робили”, а щоб “ми в них ходили”. Іншими словами, Бог приготував стежку з добрих діл для віруючих людей, які Він здійснюватиме в них і через них, в той час як вони ходитимуть з вірою. Тут не йде мова про здійснення якихось діл для Бога. Навпаки, це Бог здійснює Свої діла у віруючих людях і через них (див. Флп. 2:13). Павло детально розглянув цю стежку з добрих діл в Еф. 4-6.

Підсумовуючи сказане Павлом у віршах 2:1-10, можна зазначити, що хоча люди були духовно мертві і заслуговували лише на Божий гнів, Бог, будучи надзвичайно милосердним, дав їм спасіння через віру. Віруючі люди є Божим створінням, в яких і через яких Бог здійснює добрі діла.

Ґ. Новий стан усіх разом (2:11-22)

Люди, які отримали Боже милосердне спасіння, не одинокі, бо в такий спосіб об’єдналися з іншими віруючими людьми. У 2:11-22 Павло детально зупинився на понятті єдності порятованих євреїв і язичників у церкві, тілі Христа (див 1:22-23).

1. ТВЕРДЖЕННЯ ПРО ЄДНІСТЬ (2:11-13)

а. Колишня роз’єднаність (2:11-12)

2:11.  Завершивши свою думку про те, що віруючі люди є Божим створінням (вірші 1-10), Павло розпочав наступну частину часткою “тож” ( діо ), щоб нагадати ефесянам, що колись вони не мали жодного стосунку до Бога. Павло звелів їм пам’ятати, що “колись”, до свого навернення, вони були “погани тілом”, яких євреї називали “необрізанням”. Євреї ж, будучи обрізаними (“на тілі”), зневажали усіх неєвреїв, називаючи їх “необрізанням”. Ця тілесна відмінність між євреями і язичниками здійснювала вплив на усі сфери їхнього життя. Між ними існувала величезна соціальна і духовна прірва.

2:12. Відсутність у язичників зовнішнього свідчення обрізання також означала, що їм були недоступні ті п’ять привілеїв, які Бог дав ізраїльському народові. По-перше, вони “того часу були без Христа”, і не лише кожен особисто (що є вірним стосовно багатьох євреїв), а й також у тому, що їхній народ не мав надію на Месію.

По-друге, вони були “відлучені від прав ізраїльського громадянства”. Вони не належали до теократичної Ізраїльської держави (див. Рим. 9:4). Слово “відлучені” є перекладом до грецького слова апеллотріоменоі , “віддалені” або “відсторонені”. Дане слово зустрічається ще лиш два рази (Еф. 4:18; Кол. 1:21). Хоча деякі язичники приймалися в юдаїзм як прозеліти, все ж у цілому вони були відлучені.

По-третє, вони були “чужі заповітам обітниці” (див. Еф. 3:6). Вони не мали частки у Божих завітах, а, отже, не мали надії на майбутню славу і благословення, як ізраїльський народ. До обітниць Ізраїлю входять: завіт з Авраамом (Бут. 12:1-3; 15:18-21; 17:1-8), палестинський завіт (Втор. 28-30), завіт з Давидом (2 Сам. 7:16; Пс. 89:1-4) і Новий Завіт (Єр. 31:31-34; Єзек. 36:24-30). Усі ці завіти вказували на прихід обіцяного Месії та сходження через Нього благословень. Саме вони гарантували існування ізраїльського народу, землі, Царя і духовних благословень.

По-четверте, язичники були “без надії”. На відміну від ізраїльтян, вони не сподівалися на прихід Месії-Визволителя і Його тисячолітнього царства.

По-п’яте, вони були “без Бога ( атхеоі , “окремо від Бога”) в цьому світі”. Язичники перебували у безнадійному становищі. Вони не мали розуміння, надії, мети і спрямування у своєму житті.

б. Теперішня єдність (2:13)

2:13.  Фраза “Тепер же в Христі Ісусі” демонструє протиставлення і колишнім часам (порівняйте слова “колись” [вірш 11] і “тепер”), і колишньому станові (порівняйте “без Христа” [вірш 12] і “в Христі Ісусі”). Язичники, які “колись були далекі” (див. вірш 17) і від Бога, і від євреїв (вірш 12), “стали близькі кров'ю Христовою” (див. 1:7). Вони стали ближчими до Бога і євреїв завдяки жертовній смерті Христа. Гріх відділяє людей від Бога і лише спокутна жертва Христа може усунути перешкоду, яку створює гріх.

2. РОЗ’ЯСНЕННЯ ЄДНОСТІ (2:14-18)

Озвучивши факт єдності язичників і євреїв (вірш 13), Павло тепер пояснив, про що власне тут іде мова. У даній частині він розглянув два питання: встановлення миру між віруючими язичниками і євреями та миру між Богом і людьми, які у Нього вірують.

а. Твердження про мир (2:14-16)

2:14.  Сам Христос — це “мир” між віруючими євреями і язичниками, адже Він “зробив із двох (груп) одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу”. Слово “мир” згадується чотири рази у трьох віршах (вірші 14-15, 17 [двічі]). Існує чимало тлумачень до слова “перегородою”, адже у Новому Завіті воно зустрічається лиш тут. Дехто припускає, що у даному вірші йде мова про стіну у Єрусалимському храмі, яка відділяла двір язичників від двору євреїв. Однак це припущення не є вірним, адже Павло тут не згадував Єрусалимський храм, та й стіна ця все ще стояла, коли Павло писав дане послання. Дехто вважає, що тут йдеться про завісу у Єрусалимському храмі між святилищем і святая святих. Але то була завіса, а не стіна. Інші ж гадають, що тут описується “паркан” довкола Закону, про який згадували деякі рабини. Однак цей паркан стосувався захисту, який давав Закон, а не ворожості, про яку йдеться у даному контексті. Будова цих грецьких слів вказує на те, що стіна, “яка була перегородою”, характеризує не якусь матеріальну перешкоду, а духовну ворожнечу між євреями та язичниками, яка власне й розділяла їх. Оскільки Христос знищив цю ворожнечу (див. вірш 16), між віруючими євреями та віруючими язичниками не повинно бути ніякої неприязні.

2:15-16. Тепер Павло описав, як і чому цій ворожнечі настав кінець. Незгода між віруючими євреями та віруючими язичниками зникла завдяки смерті Христа (фраза “в ... тілі” свідчить про Його тілесну смерть; див. Кол. 1:22). Він “скасував ( катаргесас ) Закон” у житті віруючих людей. Євреї і язичники ворогували, бо євреї намагалися дотримуватися усіх “заповідей у своїх рішеннях” (див. Кол. 2:14, 21-23), тоді як язичникам було байдуже до них. Ця відмінність і була перегородою між ними. Але тепер, коли Закон скасовано (“Бо мета закону — Христос” [Рим. 10:4]), ворожнеча між євреями і язичниками зникла. Деякі переклади (наприклад, БКЯ, НАСБ) створюють враження, наче сам Закон був цією ворожнечею, але це не так. Закон був причиною ворожнечі. Христос знищив перегороду (ворожість), скасувавши Закон.

Христос мав на меті дві цілі, знищуючи цю ворожнечу. Перша — “щоб із двох зробити в Собі одну нову людину, вчинивши мир між нами”. Слово “нову” ( каінон ) позначає щось нове за властивостями чи якістю, а не нове стосовно часу ( неос ). Цю нову людину (Еф. 2:15) чи нове людство також названо одним тілом (вірш 16), церквою. В церкві язичники не стають євреями, і євреї не стають язичниками. Віруючі євреї і язичники стають християнами, цілком новим і окремим творінням.

Друга ціль Христа, який знищував ворожнечу, полягала в тому, “щоб примирити” віруючих євреїв та язичників “в однім тілі з Богом” (див. 3:6). А досягти цього примирення можна було лише “через хрест”, з допомогою чого Христос убив (“убивши”) і ворожнечу між людьми та Богом. Хоча Він Сам був убитий, та при цьому Він убив “ворожнечу” між віруючими євреями та язичниками. В 2:14 йде мова про примирення між віруючими євреями та язичниками, а у вірші 16 — про примирення між людьми та Богом. Павло говорив про це примирення (усунення ворожості) між людьми та Богом не один раз (див. Рим. 5:10; 2 Кор. 5:18-20; Кол. 1:20).

б. Оголошення миру (2:17-18)

2:17-18.  В оригіналі грецькою мовою вірш 17 розпочинається словом “і” (в НМВ його перекладу немає), яке пов’язує вірш 17 з віршем 14. Адже Христос — не лише “наш мир” (вірш 14), Він також звістував цей “мир”. Коли ж саме Христос це робив? Звісно ж, тут, скоріш, іде мова про проповідування миру апостолами, а не Самим Христом, бо Христос проповідував майже виключно серед євреїв (Мт. 10:5-6; 15:24-27). Окрім того, в основі миру, який апостоли звістували, була смерть Христа, а не Його життя на землі. Цей мир оголошується і тим, “що були далеко” (див. Еф. 2:13), тобто язичникам (які були без Христа і відлучені від Ізраїлю та його заповітів, вірш 12), і тим, що були близько”, тобто євреям (які мають заповіти “обітниці”, вірш 12).

Завдяки оголошенню цього миру і євреї, і язичники мають “доступ до (Бога) Отця в однім Дусі” (див. 1 Кор. 12:13). Під словом “доступ” Павло тут міг мати на увазі “вступ” у тому розумінні, що Христос і є  “вступом” віруючої людини до Отця. Однак все ж видається за краще тлумачити цю фразу у тому розумінні, що Христос дає  цей доступ віруючим людям. Грецьке слово зі значенням доступ ( просагоген , “підхід”) зустрічається у Новому Завіті ще лиш в Рим. 5:2 та Еф. 3:12. Тут знову, як і вже не раз у даній книзі, стає очевидною діяльність Святої Трійці. Віруючі люди мають доступ до Бога Отця через Святого Духа завдяки смерті Христа на хресті.

В 2:14-18 Павло чотири рази підкреслив, що двоє (євреї та язичники) об’єдналися в одне: (1) “зробив із двох ( та ампхотера ) одне ” (вірш 14), (2) “щоб із двох зробити ... одну  нову людину” (вірш 15), (3) “щоб примирити їх обох ( тоус ампхотероус ) в однім  тілі” (вірш 16) і (4) “одні й другі ( хоі ампхотероі ), маємо доступ ... в однім  Дусі” (вірш 18). Ніщо не може бути більш очевидним за те, що цей новий союз замінив тепер ворожнечу.

3. НАСЛІДКИ ЄДНОСТІ (2:19-22)

Озвучивши та пояснивши єдність, яка тепер існує між віруючими євреями і язичниками, Павло перейшов до розгляду наслідків такої єдності.

а. Факт: нові стосунки (2:19)

2:19. “Отже ж ( ара оун ) ви (тобто віруючі язичники) більше не чужинці ( ксеноі ; див. вірш 12) і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі.” Вони увійшли у число тих, хто був відкуплений за усіх часів, починаючи від Адама. Однак це не означає, що церква успадковує благословення, обіцяні Ізраїлеві, про що свідчать три наступні факти: (1) У даному контексті Павло розглядав “одну нову людину” (вірш 15), одне тіло (вірш 16). Тому тут не йдеться про те, що язичники приєдналися до ізраїльтян, а про те, що віруючі євреї та язичники об’єдналися в одне нове тіло. (2) Павло чітко зазначив, що язичники об’єдналися зі святими і домашніми Бога (вірш 19). Він не використав тут слова ізраїльтяни чи Ізраїль. Якби Павло мав на увазі, що церква стала частиною Ізраїлю, то назвав би дві групи людей, як у вірші 11. (3) Павло пояснив, що ці нові стосунки “побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем — Сам Ісус Христос” (вірш 20). Вони утворилися в день П’ятидесятниці, а не за часів Старого Завіту. Це правда, що віруючі язичники входять в число відкуплених за всі часи (вірш 19). Але їхнє об’єднання з віруючими євреями в “одну нову людину” розпочалося саме з утворення церкви у день П’ятидесятниці.

б. Причина: нове утворення (2:20-22)

Павло назвав церкву великою будівлею, святим храмом, у якому мешкає Сам Бог. Цей образ Бога, який перебуває у храмі, взято зі Старого Завіту. Павло тут написав про підвалини (вірш 20), структуру (вірш 21) і призначення (вірш 22) даної будівлі.

2:20.  Спершу Павло описав підвалини будівлі. Язичники є співгромадянами святих (вірш 19), бо “побудовані на підвалині апостолів і пророків”. Ці пророки належать уже до часів Нового Завіту, а не Старого. Слово “пророків” іде після слова “апостолів” тут та в 3:5 і 4:11. Ці люди отримали об’явлення таємниці церкви у теперішньому віці. Вона були прихована у часи минулі, тобто у старозавітні часи (3:5).

Фраза “апостолів і пророків” може змінювати значення слова “підвалині”. Тут може йти мова про те, (1) що ця підвалина була ними і збудована, або (б) що ця підвалина з’явилася завдяки їм, або (в) що вони володіють цією підвалиною, або, (г) що, мабуть, найбільш імовірно, вони і є цією підвалиною. Отож, цю фразу можна перекласти наступним чином: “на підвалині, яка складається з апостолів і пророків”. Таке розуміння даної фрази є найкращим з огляду на 4:11, де говориться, що апостоли і пророки є обдарованими людьми, яких Сам Господь дав церкві. До того ж, це чудово узгоджується з даним контекстом, де йдеться, що “наріжним каменем — (є) Сам Ісус Христос”, тобто що Він є частиною цієї підвалини. У стародавніх будівлях наріжний камінь ставили з великою турботою, бо уся будівля вирівнювалася згідно нього. Підвалина церкви, тобто апостоли і пророки, мали в усьому відповідати Христу, адже усі інші віруючі люди будуються на цій підвалині, співвідносячи своє життя з Христом.

2:21. Потім Павло розглянув структуру будівлі. “На Ньому (Христові) вся будівля міцно споєна.” В АСП присутня фраза “кожна окрема будівля” (а не “вся будівля”). Але краще все ж тлумачити цей грецький вислів у стосунку до однієї цілісної надструктури, яка, можливо, і складається з декількох частин. Фраза “міцно споєна” є перекладом до грецького слова синармологоумене  і зустрічається лиш тут та в 4:16. Вона свідчить про те, що різні частини цієї будівлі дуже вправно прилаштовані одна до одної, а не накидані абияк. Ця структура “росте (досл., “невпинно росте”) святим храмом у Господі”. Це свідчить про те, що церква є живим організмом, який може рости, коли нові віруючі люди долучаються до надструктури цього храму (див. 4:15-16; 1 Пт. 2:5). І віруючі євреї, і віруючі язичники “міцно” споєні в одну сутність, яка має назву “святий храм” (див. “одну нову людину” [Еф. 2:15] і “в однім тілі” [вірш 16]). Слово наос  (“храм”) завжди має стосунок до святилища у Єрусалимському храмі, а не до усього цього храму з його відкритими дворами ( хіерон ).

2:22.  Тепер Павло розглянув призначення храму. Бог поміщає віруючих людей у цю структуру. Отже, у ній вони будуються “разом”. Метою цього храму є збудувати місце “на житло Бога в Дусі”. У Старому Завіті у храмі перебувала Божа слава, яка символізувала Його присутність серед людей. У цьому віці Бог мешкає у Своєму новому храмі, який збудований не з бездушних матеріалів, а з живих віруючих людей. Святий Дух мешкає у кожній віруючій людині (див. Йн. 14:17; Рим. 5:5; 8:9, 11; 1 Кор. 2:12; Гал. 3:2; 4:6; 1 Йн. 3:24; 4:13), яка, отже, і є храмом (1 Кор. 6:19). Але храм в Еф. 2:21-22 має стосунок до спільного  помешкання Святого Духа (див. 1 Кор. 3:16; 2 Кор. 6:16), Його храму, який складається з усіх  віруючих євреїв та язичників.

Фраза “в Дусі” дослівно звучить “через Духа”, як її власне і перекладено в Еф. 3:5.

Отож, Павло тут показав, що хоч язичники колись не були “домашні Божі” (вірш 19), та зараз вони є однією сутністю разом із віруючими євреями. Ця сутність є неначе храм, яка збудована на апостолах і пророках, має наріжним каменем Ісуса Христа і є житлом Бога через Духа.

Д. Розповсюдження тайни (3:1-13)

Розглянувши єдність віруючих євреїв з віруючими язичниками у церкві (2:11-22), Павло вже готовий був виголосити молитву за цих віруючих людей. Але він спинився прямо посеред речення (наприкінці 3:1) і вирішив розглянути тайну Христа. Він пояснив цю тайну і свій обов’язок поширювати її, а потім у вірші 14 повернувся до своєї молитви.

1. ВСТУП (3:1)

3:1. Слова “ось чому” (які також зустрічаються у вірші 14) стосуються 2:11-12, де говориться, що віруючі євреї і язичники стали однією сутністю. Однак вони також мають стосунок до усієї першої частини послання, де Павло розглядав Божу благодать, даровану язичникам. Фраза “я, Павло, — в'язень Христа Ісуса за вас, поган” стосується ув’язнення Павла у Римі за служіння Христові (див. 4:1; 2 Тим. 1:8; Флм. 1, 9), й зокрема за його апостольську діяльність серед язичників (2 Тим. 1:11-12). Саме за відданість Павла Божому покликанню проповідувати серед язичників (Еф. 3:2) юдеї й збунтувалися проти апостола. Через це на нього було здійснено напад у Єрусалимі, а потім відправлено до суду у Кесарію та в Рим.

2. ТАЙНА (3:2-6)

а. Розповсюдження Божої благодаті (3:2)

3:2. Обірвавши себе посеред речення у вірші 1, Павло розпочав нове довге речення, закінчення якого є аж у вірші 13 (це одне з восьми довгих речень в Еф.; див. коментарі до 1:3-14). Це речення є умовним, де вірш 3:2 слугує вступом, а вірш 13 — підсумком. Павло написав тут про “ухвалу Божої ласки, яку” Бог дав йому (вірш 2) і завершив проханням до ефесян не “падати духом з приводу” його ув’язнення у Римі (вірш 13). Деталі його звістки і проповідницької діяльності подані у віршах 3-12. Вочевидь, у НМВ на початку вірша 2 використано слово “звісно ж”, бо наступний текст свідчить про певність Павла в тому, що ефесяни вже чули про його зобов’язання. Тепер він розглянув свій обов’язок детальніше. Слово “ухвалу” ( оікономіа ; див. вірш 9) має значення доручення чи розпорядження, яке слід було виконати ( в 1 Кор. 9:17 слово оікономіа  перекладено як “доручену роботу”, а в 1 Кол. 1:25 як “розпорядженням”). Павло мав розповсюджувати Божу благодать (див. Еф 3:7), яка була йому дарована, що він власне й роз’яснив у віршах 3-6. Та, головним чином, він мав діяти серед язичників (вірш 1), в даному випадку у Ефесі (“для вас”), бо був апостолом язичників (Гал. 2:7; Еф. 3:8).

б. Об’явлення тайни (3:3-5)

3:3.  Словом “тобто” Павло розпочав своє пояснення того, що тайною є благодать, яка згадується у вірші 2. Ця тайна (досі невідома істина) не розкривається аж до вірша 6. Павло ж отримав відповідне об’явлення, яке й відкрило йому цю тайну. Насправді, цю тайну він вже “описав ... коротко”, і не в іншому посланні, а таки в цьому (в 2:11-22).

3:4. Ефеські християни зможуть “збагнути, яке” Павло мав “розуміння ( синесін ; див. Кол. 1:9; 2:2) тієї Христової тайни” (див. Кол. 1:27; 2:2), перечитавши те, що він вже “описав”. Наступні слова Павла спрямовані на те, що покращити їхнє розуміння цієї тайни. Адже його “розуміння” — це не його заслуга чи досягнення. Це Бог об’явив його йому.

3:5.  Потім Павло написав, коли ж саме ця тайна була відкрита. “Вона бо не була відкрита синам людським у минулих поколіннях, як то вона тепер відкрита.” Це речення викликало певні дискусії серед науковців, що вивчають Біблію. Проблема полягає у використанні порівняльного прислівника “як” ( хос ). Дехто вважає, що тут воно свідчить про те, наче в часи Старого Завіту ця тайна була частково відкрита, а тепер, вже у Добу Церкви, вона відкрито повністю. Тобто, на їх думку, у минулому Бог не об’являв цю тайну у тому обсязі , в якому відкрив зараз. Інші ж науковці стверджують, що прислівник “як” має описове значення і свідчить про те, що у часи Старого Завіту не було жодного об’явлення цієї тайни, і вона вперше була об’явлена у Новому Завіті.

Друга думка є кращою з п’яти причин: (1) хоча слово “як” частіше вживається у порівняльному значенні, його описове значення часом також використовується (наприклад, Петро сказав, що учні не були п'яні, “як” гадали юдеї [Діян. 2:15]).

(2) Даний контекст також свідчить на користь даної думки, адже Павло написав, що ця тайна була захована у минулому (Еф. 3:9).

(3) У вірші Кол. 1:26, який є подібним на Еф. 3:5, не використовується порівняльний прислівник “як”, але тут чітко зазначено, що ця тайна була захована “від віків та поколінь, але ... тепер” ( нун де ) відкрита для святих.

(4) Місце знаходження прислівника часу “тепер” ( нун ) узгоджується з Кол. 1:26, де власне також протиставляються ці дві доби. У минулому ця тайна не була відомою, але “тепер” вона відома. На користь цієї думки свідчить і той же прислівник часу ( нун ) в Еф. 3:10: “безконечна мудрість Божа” (яка і є тайною) “тепер” “об’явилася ... началам і властям небесним”. Якщо вже вони не знали про цю тайну в часи Старого Завіту, то як люди могли про неї знати бодай щось? Небесні начала і власті дізналися про цю тайну через церкву (яка з’явилася лише у день П’ятидесятниці), тому й очевидно, що люди часів Старого Завіту не знали її.

(5) Слово “відкрита” має значення “оприлюднена, об’явлена” і стосується чогось, що до цього часу було закрите і приховане. А тому, хто вважає, що ця тайна була частково  нерозкрита у часи Старого Завіту, той помиляється.

Прихильники ж першої думки (згідно якої “як” є порівняльним прислівником) стверджують, що такі уривки як Іс. 2:1-4 та 61:5-6 вказують на те, що язичники отримали Божі благословення разом з ізраїльтянами. Однак у цих уривках йде мова про тисячолітнє царство Христа, а не про те, що віруючі язичники і юдеї є одним тілом, церквою.

Ця тайна було об’явлена “через Духа” (див. Еф. 2:22), а призначалася вона Божим “святим апостолам і пророкам” (див. 2:20; 4:11). Дехто висловлює думку, що це об’явлення було даровано Павлові, але в 3:5 чітко зазначено, що ця тайна була “відкрита” апостолам і пророкам, а Павло мав її розповсюджувати.

в. Зміст тайни (3:6)

3:6.  Тепер Павло пояснив, що ж то була за тайна. Використавши три складені іменники, він заявив, що віруючі язичники разом з віруючими євреями: (а) “мають доступ до ... спадщини” (див. “співгромадяни”, 2:19, БКЯ) Бога, тобто до Його багатства (1:3-14), (б) є членами “того самого тіла” (див. 2:16; слово сиссома  зустрічається в НЗ лиш у 3:6) і (в) “мають участь у тій самій обітниці (стосовно приходу Месії; див. 2:12; Гал. 3:29) в Христі Ісусі”. (Див. коментарі до Еф. 2:19 і 3:5 щодо стосунків між церквою та Ізраїлем.)

Отож, ця тайна не є якогось загадкою, а священною таємницею, прихованою у минулому й розкритою тепер. Саме “через Євангелію” людство зрештою дізналося: віруючі євреї і віруючі язичники є в одному тілі. Тайна полягала не в тому, що язичники будуть порятовані, адже у Старому Завіті це вже засвідчено, а в тому, що віруючі євреї і віруючі язичники об’єднані в єдине ціле. Це поняття було цілковито новим як для євреїв, так і для язичників!

3. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ (3:7-12)

Завершивши опис тайни (вірші 2-6), Павло зупинився на розгляді своєї проповідницької діяльності і своєму обов’язкові розповсюджувати цю тайну серед язичників.

а. Доручення проповідувати (3:7-8а)

3:7-8а.  Фраза “я став ... слугою” Євангелії (див. “Євангелію” у вірші 6) власне і слугує означенням служіння Павла (див. Кол. 1:23). Слово “слугою” ( діаконос ) розкриває поняття не підкорення комусь чи чомусь (як слово доулос  “раб”), а поняття служби або служіння, як от офіціант (Йн. 2:5, 9). Павло здійснював цю службу “за даром благодаті (див. Еф. 3:2), що нею Бог наділив ... (його) чином своєї сили” (див. 1:19; Кол. 1:29). В оригіналі грецькою мовою чітко зазначено, що Павло був уповноважений служити “за даром Божої благодаті” і здійснював цю службу “чином ( енергеіан ) ... (Його) сили ( динамеос )”. Проповідувати цю благодать — з допомогою Божої сили, а не власної — і було зобов’язанням Павла, хоча він вважав себе найостаннішим (“найпослідущому) “з усіх святих” ( хагіон ; див. Еф. 1:1, 15). Така його думка про себе вказує на його неабияку скромність, адже він розумів, якою надзвичайно і незрівнянно щедрою є Божа благодать.

б. Проповідницька діяльність (3:8б-9).

3:8б-9.  Описуючи своє завдання як проповідника, Павло використав два інфінітиви. По-перше, він мав “звістувати поганам незбагненне багатство Христа”. По-друге, він мав “навчити всіх про спасенний задум тієї тайни”. Хоча Павло проповідував і серед євреїв, і серед язичників (див. коментарі до Діян. 9:15), він був покликаний проповідувати саме “поганам” (Рим. 11:13; Гал. 1:16; 2:7-8).

Язичники можуть дещо знати про багатство благословень Христа (див. “багатством його благодаті” в Еф. 1:7 та 2:7 і “багатий милосердям” в 2:4). Та все ж ніхто і ніколи не зможе цілковито збагнути усю повноту духовного багатства Христа (“незбагненне” від анексічніастон , досл., “що неможливо віднайти за слідами”; зустрічається лиш тут та в Рим. 11:33). Павло мав відкрити тайну усім , а не лише ефесянам (див. Еф. 3:2). А вона “захована була в Бозі” (див. вірш 5), у Творцеві Всесвіту. Ще до того, як Бог “усе” створив, ця істина уже була частиною Його всевишнього задуму стосовно вічності (див. 1:4, 11).

в. Мета проповідницької діяльності (3:10-12)

3:10-12.  Мета ( хіна ) проповідницької діяльності Павла полягала в тому, щоб “безконечна мудрість ( сопхіа )” Бога “об'явилася тепер началам і властям небесним”. В класичній грецькій літературі прикметник “безконечна” ( полипоікілос ) слугував описом краси вишитого візерунку або розмаїття кольорів у квітів (див. поікілес , “різноманітної Божої благодаті” в 1 Пт. 4:10). Фраза “безконечна мудрість Божа” не стосується відкуплення як такого, а, скоріш, нових стосунків між віруючими євреями та язичниками, які тепер перебувають в одному тілі. Посередником, через якого ця мудрість розкривається, слугує церква, а одержувачами цієї мудрості є ангельські начала і власті небесні (див. Еф. 1:3). Ці начала і власті можуть бути і хорошими, і поганими, як видно з 6:12 (див. 1:21). Оскільки вони засвідчують церкву, то мають визнавати, що перебування євреїв та язичників в одному тілі є свідченням Божої мудрості.

Тайна про те, що віруючі євреї і віруючі язичники є в одному тілі (3:6), була об’явлена апостолам та пророкам (вірш 5) і розповсюджувалася Павлом (вірші 7-9). А все для того, щоб ангельські створіння змогли побачити безкінечну Божу мудрість. Увесь цей задум цілковито узгоджувався “з відвічним рішенням, що його Бог ухвалив у Христі Ісусі, Господі нашім” (вірш 11). Це значить, що або Бог зараз здійснює Свій непорушний задум, або Він здійснив його у Христі приблизно 2000 років тому. Останнє припущення є більш вірогідним, адже (а) слово “ухвалив” використано у минулому часі, а не в теперішньому, і (б) віруючі євреї та язичники стали одним тілом завдяки смерті Христа.

“Через віру” у Христа християни мають “сміливість ( парресіан ; див. Євр. 3:6; 4:16; 10:19, 35) і повний надії доступ ( просагоген ; див. Еф. 2:18; Рим. 5:2)” до Бога. Хоча Бог здійснив у Христі свій задум стосовно вічності ще два тисячоліття тому, віруючі люди і в наш час можуть звертатися до Бога та йти до Нього з усією сміливістю і певністю.

4. ПРОХАННЯ (3:13)

3:13.  Цим віршем завершується речення, що розпочалось у вірші 2. Якщо ефесяни і справді зрозуміли “ту спасенну ухвалу Божої ласки, яку Він дав” Павлові (вірш 2), тоді їм не слід “падати духом з приводу” його страждань за них. Адже горе Павла було їм на користь і на славу. Якби Павло не розповсюджував цю ухвалу Божої ласки серед язичників, євреї не сердилися б на нього і не ув’язнили б його. Його проповідування принесло спасіння язичникам, але воно ж і накликало на нього гнів багатьох євреїв. Однак завдяки проповідницькій діяльності Павла членами церкви, тіла Христа, стало багато новонавернених, і це було їхньою славою.

Е. Молитва за зміцнення любові (3:14-21)

Зазначивши, що віруючі язичники і віруючі євреї є однією новою людиною (2:15), тобто тілом Христа, Павло тепер помолився за зміцнення їхньої єдності та любові. Він хотів, щоб вони усім серцем пізнали і відчули любов Христа та щиро виявляли її один до одного.

1. ВСТУП ДО МОЛИТВИ (3:14-15)

3:14-15.  Вірші 14-19 в оригіналі грецькою мовою утворюють ще одне довге речення Павла у Еф. (див. коментарі до 1:3-14). Фраза “ось чому” присутня також у вірші 1, коли Павло збирався помолитися. Він тоді обірвав себе посеред речення, щоб розкрити поняття тайни і тіла Христа та пояснити, що його проповідницька діяльність полягала у розповсюдженні цієї тайни. Той факт, що Павло тут згинав “свої коліна”, молячись, засвідчує одну із поз для виголошення молитви, опис яких присутній у Святому Письмі (стоячи, на колінах, лежачи ниць). Коротка фраза “перед Отцем” є кращою стосовно оригіналу за довгу, яка присутня в БКЯ, “перед Отцем нашого Господа Ісуса Христа”. Вислів “від якого бере ім'я все отцівство” свідчить про те, що усе Створіння, в тому числі ангели і люди, є однією сім’єю на чолі з Богом Отцем. Однак таке пояснення викликає певні сумніви з граматичної точки зору, адже в оригіналі грецькою мовою перед словом “все” немає ніякого займенника (наприклад, Його). З теологічної точки зору тут також виникають певні запитання. Тому кращим перекладом і з граматичної, і з теологічної точок зору є все ж фраза “від якого ... все отцівство” (див. АСП, НАСБ, ВСП). Павло не казав, що Бог є Отцем усіх, а, скоріш, те, що Він є Прототипом усього отцівства. “Отець” походить від Бога, не людини. Він — перший Отець і Єдиний, чиє отцівство ні від кого не походить. Тому кожна людська сім’я “бере ім’я”, тобто існує як сім’я на чолі з отцем, завдяки Йому. І саме до цього Отця молився Павло.

2. ПРОХАННЯ У МОЛИТВІ (3:16-19)

Хоча дане речення розпочинається віршем 14 і завершується віршем 19, Павло почав озвучувати своє прохання у вірші 16. У цій молитві він просив лиш про одне.

а. Озвучене прохання: скріпитися на зростання внутрішньої людини (3:16-17а)

3:16-17а. Спершу Павло попросив, щоб Бог “за ( ката , досл., “згідно з”) багатством Своєї слави” (див. 1:7, 18; 2:4, 7; 3:8) дав “скріпитись” ( кратаіотхенаі , “бути сильним, щоб подолати опір”; див. кратоус  у 1:19 і кратеі  у 6:10) віруючим людям “у силі ( динаміс , повсякчас зростаюча життєва сила; див. 3:20) через ... (Святого) Духа, на зростання внутрішньої людини” (тобто людської душі). А все для того, “щоб Христос вірою оселивсь у серцях” віруючих людей, тобто у їхніх душах. Тут слово “оселивсь” ( катоікесаі ) не має стосунку до початку перебування Христа у віруючих людях у момент спасіння. В даному випадку воно слугує озвученням бажання, щоб Христос перебував у самому центрі життя віруючих людей або був їх повсякчасною основою. Вони мають дозволити Христові стати визначальним фактором їхнього ставлення один до одного і поведінки.

б. Озвучена мета: спізнати любов Христа і сповнитися Божою повнотою (3:17б-19)

3:17б-19. Павло продовжив свою молитву, повторивши прохання стосовно того, щоб Христос був у центрі життя віруючих людей. Він озвучив це у вигляді строкатої метафори, використавши біологічну та архітектурну термінологію: “... закорінені (як рослина) й утверджені (як будівля) у любові.” Дана фраза має доконаний час, що вказує на минулу дію, яка має тривалі наслідки. Мета цього прохання полягає в тому, щоб віруючі люди “спромоглися ( ексісчисете ) зрозуміти з усіма святими, яка ... ширина, довжина, висота і глибина” любові Христа. Усі ці характеристики належать не силі пізнання, а всеосяжності того, що слід було пізнати.

Примітно, що тут Павло знову, як і в (а) 1:13-14; (б) 1:17; (в) 2:18; (г) 2:22; і (ґ) 3:4-5, говорив про Святу Трійцю: Отця (вірш 14), Духа (вірш 16) і Сина (вірш 17).

Змістом даного пізнання є необхідність на практиці “спізнати ... любов Христову”, яка “перевищує всяке уявлення” (див. Флп. 4:7). Чим більше християнин знає про Христа, тим більше його вражає любов Христа до нього.

Кінцева ж мета полягає в тому, щоб віруючі люди “таким чином сповнились усякою Божою повнотою”. З даного перекладу помилково можна припустити, що життя віруючої людини може сповнитися усією повнотою Бога. Однак в оригіналі грецькою мовою тут є прийменник еіс , який позначає ціль. У НМВ цю фразу перекладено точніше як “сповнились мірою усякої Божої повноти”. Божа повнота є лише в Христі, і лише через Нього цієї повнотою сповнюється віруюча людина (Кол. 2:9-10). Хоча у Христі ця божественна повнота в ідеалі уже належить віруючій людині, все ж Павло молився, щоб вона практично реалізувалася у кожній людині (див. Еф. 4:13). Пізнаючи на практиці моральну досконалість і велич Бога, віруючі євреї та язичники зможуть полюбити один одного. Вони є єдиним цілим у Христі, тож і мають любити один одного як єдине ціле у Ньому.

3. ВИГОЛОШЕННЯ ХВАЛИ (3:20-21)

3:20-21.  Павло завершив цю молитву доксологією. Він воздав хвалу Богові, який “може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо за діючою ( енергоуменен ; див. 1:19) в нас силою ( динамін ; див. вірш 16; 1:19)”. Жодна людина, жоден ангел (див. 3:10) ніколи б не помислили, що євреї і язичники можуть існувати разом в одному тілі. Але з Божою силою любові в житті кожного віруючого Павло був певен, що віруючі євреї і язичники можуть співіснувати та щиро любити один одного. Це й справді приголомшує, і хоча з людської точки зору це є чимсь недосяжним, Бог спроможний це зробити. Тому Павло й прославив Бога “в Церкві”, де власне й трапиться це чудо любові, “та у Христі Ісусі”, який зробив цей союз віруючих язичників і євреїв можливим.

Хвала Йому за здійснення цього “по всі роди на віки вічні” (див. Рим. 11:36; 2 Тим. 4:18). Ця доксологія слугує відповідним підсумком не лише цієї молитви, але й також перших трьох частин даної книги.

ІІ. Поведінка Церкви (част. 4-6)

Озвучивши у перших трьох частинах догматичні положення, у частинах 4-6 Павло перейшов до опису їх практичного застосування. Тут він детально розглянув, як саме мали жити ( періпатео , “ходити”) віруючі люди.

А. Життя у єдності (4:1-16)

Пояснивши єдність віруючих євреїв та язичників, і помолившись за цю єдність через взаємний вияв Христової любові, тепер Павло показав, як саме вони мали жити в єдності цього тіла. А допомагати їм у цьому будуть обдаровані люди, яких сам Христос дав церкві, щоб тіло Христа зростало в усіх аспектах.

1. ОСНОВА ЄДНОСТІ (4:1-6)

а. Заклик до єдності (4:1-3)

4:1.  Павло закликав їх “поводитися достойно покликання”. З перекладу в НМВ створюється враження, наче така поведінка має ґрунтуватися на тому, що Павло був Господнім в’язнем. Однак оригінальний текст грецькою мовою не має такого значення. Тут іде мова про те, що Павло, виходячи з того, про що вже написав у частинах 1-3, просив їх поводитися достойно. Слово “достойно” ( аксіос ) означає “відповідно, рівнозначно”; покликання і поведінка людини мають бути відповідні і рівнозначні. Слово “покликання” стосується не лише спасіння віруючих людей (див. Рим. 1:5-6; 1 Кор. 1:9), але й також їхньої єдності в одному тілі. А тому поведінка християнина має стосунок і до його особистого життя, і до його зобов’язань перед іншими віруючими людьми у церкві.

4:2-3. Ставлення віруючих людей один до одного також має велике значення. Павло перелічив три чесноти, які можуть покращити життя християн. Першою з них є покора. У грецькій культурі покірність вважалася слабкістю і була притаманна лише рабам. Але Павло зазначив, що святі мають кожен свій день проживати “в повноті покори”. Покора є протилежністю до гордині. Однак християни не повинні піддаватися хибній покорі. Вони мають усвідомлювати, яку роль відіграють у задумі Бога (див. Йн. 3:30; Рим. 12:3). Ця чеснота озвучена першою, бо Павло наголошував на єдності (гординя призводить до розколу; покора призводить до єдності) та необхідності протидіяти їхній колишній гордині, щоб була змога вільно виявляти послух Богові і щиро покладатися на нього. Найкращим прикладом такої покори слугував Христос (Флп. 2:6-8).

По-друге, віруюча людина має бути лагідною (“лагідности”, праутетос ; див. Гал. 6:1; 2 Тим. 2:25; Гал. 5:23; Кол. 3:12; 1 Пт. 3:16). Ця чеснота є протилежністю до самоствердження, грубості та жорстокості. Вона передбачає, що людина тримає свої емоції під контролем. Однак тут не йде мова про слабкість. Це така собі золота середина між тим, хто ввесь час сердитий, і тим, хто ніколи не сердиться. Той, хто знаходиться під контролем Бога, сердиться у відповідний час і ніколи не сердиться, коли цього робити не треба. Мойсея вважали найлагіднішим з усіх людей (Чис. 12:3, БКЯ). І все ж він сердився, коли ізраїльтяни грішили супроти Бога (Вих. 32). Христос був лагідним і покірним в душі (Мт. 11:29). І все ж Він розсердився, коли деякі євреї використовували храм як печеру для розбійників (Мт. 21:12-13).

По-третє, віруюча людина має виявляти довготерпеливість ( макротхиміас ). Терпеливість допомагає не здаватися і триматися до самого кінця, навіть за дуже скрутних обставин (Як. 5:10). Довготерпеливість — це стриманість. З її допомогою людина не робить поспішних кроків у відповідь на кривду (див. Гал. 5:22; Кол. 1:11; 3:12; 2 Тим. 4:2).

Покора, лагідність і довготерпеливість сприяють єдності між християнами. Озвучивши ці три чесноти, Павло розповів, як саме їх слід виявляти у своєму житті: “... терплячи один одного в любові, стараючися (досл. з грецької, “роблячи все можливе щоб”) зберігати єдність духа зв'язком миру.” Християнам не треба створювати цю єдність, лиш доглядати те, що Бог уже зробив, створивши “одну нову людину” (Еф. 2:15-16). А зробити вони це можуть, “вчинивши мир між” собою. Турбуючись про мир, християни будуть з любов’ю і терпеливістю ставитися один до одного, навіть якщо між ними є розбіжності.

б. Складові єдності (4:4-6)

4:4.  Тут Павло перелічив сім складових єдності, в центрі якої є три Особи Святої Трійці. Власне це й слугує основою для духу єдності, який має існувати у тілі віруючих людей. Фраза “одне бо тіло” стосується вселенської церкви, усіх віруючих людей (1:23; 2:16; 3:6). “Один Дух” — це Святий Дух, який мешкає у церкві (2:22). Вислів “а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані” вказує на те, що усі віруючі люди мають спільну надію стосовно майбутнього з Богом (див. 1 Пт. 1:3; 3:15), певність, яка бере свій початок в часи, коли їх було покликано до спасіння (Еф. 1:4, 18; 2:7; 4:1).

4:5. Фраза “Один Господь” (див. Рим. 10:12) стосується Христа, Голови церкви (Еф. 1:22-23; Кол. 1:18). Вислів “одна віра” говорить, найбільш імовірно, не про об’єктивну віру, тобто не про тіло істини, в яку вірують християни (як у Діян. 6:7; 1 Тим. 3:9; 4:1, 6; Юд. 3), а про суб’єктивну віру, яку мають усі християни у Христі своєму Господові (див. Кол. 2:7). Фраза “одне хрищення” може мати стосунок до хрещення водою, що є зовнішнім символом внутрішньої переміни, або ж може стосуватися ототожнення віруючої людини з Христом і Його смертю (Рим. 6:1-11; Гал. 3:27). Та все ж видається малоймовірним, що тут іде мова про хрещення Духом, бо це належить до трьох складових, притаманних Христові, другій Особі Святої Трійці. А також ніщо навіть у ширшому контексті (Еф. 4:1-16) не вказує на те, що це таки хрещення Духом. Якби тут ішла мова про хрещення водою, тоді тут озвучено думку, що за допомогою лиш цього одного вчинку віруючі люди демонструють свою духовну єдність.

4:6.  Фраза “Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх” стосується Бога Отця і Його відносин з усіма віруючими людьми. Слово “усі”, яке тут використано чотири рази, хоча й у різних відмінках”, слід розуміти як “усі віруючі люди”, а не “все людство”. Адже така якість притаманна не усім людям. Бог є Отцем усі віруючих людей. Вони — Його діти (Йн. 1:12; Гал. 3:26). І Він є “над” усіма ними як Всевишній. Він живе “через” них і проявляє Себе “в” них.

Тут слід озвучити два спостереження стосовно даного переліку з семи об’єднуючих складових (Еф. 4:4-6). По-перше, Свята Трійця є невід’ємною частиною даного переліку. Один Дух  вдихає життя в одне тіло віруючих людей, тому усі віруючі люди мають одну надію. Це тіло об’єднується в одного Господа  (Христа) однією дією кожного його члена, а саме вірою, тоді як його тотожність з Ним засвідчена одним хрещенням. Один Бог  Отець є “над усіма”, діє “через усіх” і перебуває “в усіх”. Тож усі сім складових об’єднуються у Святу Трійцю.

По-друге, цікавим є порядок, у якому перелічено три Особи Святої Трійці. Павло розпочав зі Святого Духа, а не з Отця. А все тому, що у своїх попередніх віршах він розглядав “єдність Духа” (вірш 3), а у віршах 7-13 — дари Духа. Той самий порядок переліку Осіб Святої Трійці подано в 1 Кор. 12:4-6, де Павло також розглядав дари Духа.

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ ЄДНОСТІ (4:7-16)

Розглянувши основу єдності (вірші 1-6), Павло тепер проаналізував засоби, за допомогою яких цю єдність (див. “зберігати єдність”, вірш 3) тіла можна зберегти, а саме різноманітні дари.

а. Розподіл дарів (4:7-11)

4:7-8.  Перед цим Павло розглядав єдність усієї церкви (вірші 1-6). Тепер же він привернув увагу до відмінностей між її членами (див. єдність в 1 Кор. 12:12-13 і відмінності в 1 Кор. 12:4-11, 14-20). Від Бога кожна віруюча людина отримує “благодать” або якусь змогу “за мірою ( метрон , також зустрічається в 4:13, 16) Христових дарів”, тобто дарів, які надає людині Христос. Кожна віруюча людина має діяти у тілі Христа згідно Божої благодаті і відповідно до Христового дару (духовної змоги). Це свідчить про велику кількість різних дарів, які будуть подаровані людям, як видно з вірша 11; Рим. 12:4-6; та 1 Кор. 12:4-6. До того ж, оскільки кожна віруюча людина отримує “благодать”, то і духівники, і миряни — якщо говорити сучасними термінами — однаковою мірою отримують ці дари.

В Еф. 4:8 міститься цитата зі Старого Завіту, яка засвідчує той факт, що Бог наділяє людей Своїми дарами. Більшість науковців гадає, що тут процитовано Пс. 68:18, але внесено п’ять незначних і дві помітні зміни. До двох великих змін належать: зміна другої особи на третю і зміна напрямку дії, тобто дари вже отримуються не від людей, а даруються “людям”. Однак краще все ж вважати, що Павло цитував не якийсь один певний вірш із псалма, а, скоріш, підсумував усе сказане у Пс. 68 і використав багато слів, подібних на ті, що є у Пс. 68:18. Суть даного псалма полягає в тому, що переможець на війні має право наділяти дарами тих, хто ототожнив себе з ним. Здобувши Собі грішників через відкуплення, Христос став Переможцем і дає їх церкві як дари. Тоді як в Рим. 12 та 1 Кор. 12 говориться про дари віруючим людям, в Еф. 4:7 більше йде мова про те, що обдаровані віруючі люди надаються церкві (див. вірш 11).

4:9-10. Вірші 9-10 слугують коментарем до двох слів із цитати у вірші 8, а саме “зійшов” (вірші 9-10) і “настановив” (вірш 11). У віршах 9-10 Павло прокоментував фразу “Він був зійшов”. Ці два вірші є, по суті, вставними, бо головна тема даного уривку — це розподіл дарів. Перш ніж Христос зміг зійти нагору, Він змушений був зійти “на низ”. Та що ж саме означає вислів “і в найнижчі частини землі”? Родовий відмінок слова “землі” можна розтлумачити трьома різними способами: (1) “І в найнижчі частини, тобто на землю” (як прикладка). Тоді тут іде мова про втілення Христа, Його сходження на землю. (2) “І в частини нижчі за землю” (як порівняння). Тоді тут говориться про сходження Христа у пекло після Його смерті і перед воскресінням. (3) “І в найнижчі частини, які належать землі” (як приналежність). Тоді тут ідеться про смерть Христа і Його поховання у могилі. Третє припущення є найбільш вірогідним і якнайкраще узгоджується з контекстом, адже саме завдяки Своїй смерті Христос отримав перемогу над гріхом і викупив тих, кого потім передасть церкві як “дари”.

Сходження Христа “найвище всіх небес, щоб усе наповнити”, вочевидь, має стосунок до Його права як царя усього світу, згідно якого Він наділяє дарами людей так, як цього Сам бажає, зважаючи на Свою смерть на хресті. Така думка чудово узгоджується з 1:23, де говориться, що Христос наділяє церкву й увесь всесвіт усією повнотою Своїх благословень. Христос, який і є повнотою Божества (Кол. 2:9), виповнює увесь всесвіт і є Головою над ним (див. Кол. 1:18).

4:11.  Даний вірш є коментарем Павла до другої частини цитати у вірші 8, а саме до того, що Христос розподіляє між християнами Свої дари. Дарами для церкви слугують обдаровані люди. В оригіналі грецькою мовою наголошується підмет “Він”, що підкреслює той факт, що Христос “Сам” дає цих обдарованих людей. Тут перелічено п’ять груп обдарованих людей. Перші дві — апостоли і пророки — вже згадувалися у 2:20 і 3:5, як основоположні дари для церкви. У цьому вірші йде мова про Дванадцятьох апостолів, які перебували з Христом (Діян. 1:21-22) та були призначені Ним особисто (сюди також входить Павло; 1 Кор. 15:8-9; Гал. 1:1; 2:6-9), і про інших людей, яких також називали апостолами. Сюди належать: Яків (1 Кор. 15:7; Гал. 1:19), Варнава (Діян. 14:4, 14; 1 Кор. 9:6), Андронік та Юнія (Рим. 16:7) й, імовірно, Сила та Тимотей (1 Сол. 1:1; 2:7) і Аполлос (1 Кор. 4:6, 9). Ці люди мали дар апостольства, але не належали до першопризначених, як Дванадцятеро апостолів і Павло. Отож, апостолами були люди, які розповсюджували добру новину за дорученням самого Бога. Саме ж слово “апостол” означає “той, кого послали як уповноваженого делегата”.

Новозавітні пророки були дарами для церкви “на повчання, попередження, розраду” (1 Кор. 14:3). Вочевидь, саме вони об’являли Божу волю церкві, коли біблійний канон ще був неповний. Оскільки апостоли і пророки були основоположними, вони вже не існували після становлення першого покоління віруючих людей.

“Євангелистами” були люди, які брали участь у розповсюдженні доброї новини, щось на кшталт сучасних місіонерів. Пастирі і вчителі згадуються разом, адже і ті, і інші проповідують серед людей на певних зібраннях (на відміну від мандрівних проповідувань апостолів та євангелистів). Більш імовірно, що ці дві назви стосуються двох характеристик однієї й тієї ж особи, яка навчає віруючих людей (втішаючи їх і спрямовуючи) і в той же час оповідає їм про Божі шляхи (наглядачі або старші мають бути здібними навчати; 1 Тим. 3:2; Тит. 1:9).

б. Призначення дарів (4:12-16)

Призначення цих обдарованих віруючих людей (вірші 7-11) полягає в тому, щоб давати змогу й іншим віруючим людям проповідувати, й таким чином забезпечувати догматичну і практичну стабільність, яка вестиме до взаємозбудування. Як і декілька інших уривків в Еф (1:3-14, 15-23; 2:1-7; 3:1-13, 14-19; 4:1-7; 6:14-20), 4:11-16 є одним довгим реченням в оригіналі грецькою мовою.

4:12.  Христос дав людям обдарованих віруючих людей ще й “для вдосконалення ( катартісмон ; див. дієслово катартізо  у Мт. 4:21, “лагодити або готувати” сіті; в Гал. 6:1 “наставляти”; див. 2 Кор. 13:11; Євр. 13:21) святих на діло служби ( діаконіас )”. Обдаровані люди (Еф. 4:11) мають проповідувати Слово іншим так, щоб і ті у свою чергу були спроможні брати участь у проповідуванні іншим (див. 2 Тим. 2:2). Головною ж метою усього цього є “будування Христового тіла” (див. Еф. 4:16). Отож, усі святі, а не лише деякі лідери, мають брати участь у проповідницькій діяльності. Адже усі святі мають певний дар (вірш 7), щоб служити іншим духовно.

4:13.  Обдаровані люди мають займатися проповідницькою діяльністю, “аж поки” вся церква не досягне (слово “дійдемо” є перекладом до грецького слова катантесомен ; це слово використовується у Діян. стосовно мандрівників, які прибувають на своє місце призначення) трьох цілей, кожна з яких вводиться грецьким прийменником еіс  (“до”): (1) “до єдности в вірі (див. Еф. 4:5) й до повного спізнання ( епігносеос ; див. 1:17) Божого Сина”, (2) “до звершености мужа”, і (3) “до міри ( метрон ; див. 4:7, 16) повного зросту повноти Христа”. Коли кожна віруюча людина діє згідно із даром (дарами), який дав їй Христос (вірш 7), тоді усе тіло відчуває єдність (див. вірші 3-6) та стає більш духовно зрілим (див. вірш 15) і більш подібним на Ісуса Христа в усій Його повноті (див. 1:23; 3:19).

4:14-16.  Тут Павло озвучив найвищу мету, згідно якої усі обдаровані люди дають змогу святим служити Господеві та іншим. Віруючі люди не повинні більш бути незрілими “малолітками”, яких легко звести з правильного шляху чи спантеличити і “яких кидають хвилі” (див. Лк. 8:24; Як. 1:6) та “обносить (досл., “крутить довкола”, несамовите крутіння, що викликає запаморочення) усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю ( кибеіа , досл., “кидаючи кості”) й обманом ( паноургіа , також зустрічається в Лк. 20:23; 1 Кор. 3:19; 2 Кор. 4:2; 11:3)”, й спрямовуючи до хибної системи вірувань. Лжевчителі саме так і спотворювали істину, щоб схилити віруючих людей до своїх помилкових вірувань. “Але” ( де , Еф. 4:15), як заявив Павло, віруючі люди мають “жити по правді та в любові (досл., “бути правдивими в любові”, тобто зберігати істину в любові і у своїх словах, і у своєму житті), в усьому зростаючи в того, хто є Головою — у Христа”. Отож, Христос є Джерелом зростання віруючої людини, а також Метою і Ціллю її зростання (див. вірш 13). Саме від Голови (див. 1:22; 5:23; Кол. 1:18) тіло “бере зріст на будування” (Еф. 4:16). Кожен член тіла турботливо приєднаний до Нього (2:21), в якому усі члени тримаються разом завдяки взаємодопомозі (див. Кол. 2:19) “згідно з ( ката ) відповідним діянням ( метро , від метрон ) кожного члена”. Завдяки цьому тіло Христа зростає (див. Еф. 4:15) і будує “самого себе (див. вірш 12) в любові”. Фраза “в любові” зустрічається тут три рази (вірші 2, 15-16) й таким чином вказує на засіб, з допомогою якого можна зберігати єдність. Примітно, що слово метрон  (міра, відповідне діяння) також використовується у даному контексті три рази (вірші 7, 13, 16). Кожна віруюча людина має діяти у Христовому тілі згідно Божої благодаті відповідно до дару, якою її наділив Христос (вірш 7). І коли кожен так діє, тоді й уся церква відповідно росте (вірш 16) і зрештою стає в усьому подібною на Христа (вірш 13). Однак цей ріст сповільнюється, коли хтось не діє згідно свого дару або не дає іншим використовувати свій дар чи дари на збудування себе та інших.

Збереження єдності належить до обов’язків Божих обдарованих людей у церкві (вірші 7-16). У цій єдності кожен виконує свою унікальну функцію. Та, як наголосив Павло, усе це здійснюється на збудування тіла, а не лиш самого себе. Кожна людина робить свій внесок у це об’єднане збудування, коли дозволяє відповідному дару чи дарам проявлятися у житті.

Б. Життя у святості (4:17-32)

Віруючі люди мають жити у святості так само, як і в єдності. Спершу Павло показав, як віруючі люди не мають жити, а потім розкрив позитивні аспекти поведінки справжнього християнина.

1. ПОВЕДІНКА СТАРОЇ ЛЮДИНИ (4:17-19)

а. Її природа (4:17-18)

4:17-18.  Віруючі ефесяни, які колись були язичниками (2:1-2, 11-12), не мали жити, “як ... погани”, або, як тут власне і мається на увазі, так, як вони жили колись. Язичники жили “у марноті свого ума”. Слово “марноті” ( матаіотеті ; див. Рим. 1:21) передбачає відсутність корисної мети чи цілі. (Цей іменник зустрічається лиш тут та в Рим. 8:20 [стосовно Створіння] і 2 Пт. 2:18 [стосовно слів]. Дієслово матаіоо  зустрічається в Рим. 1:21, “осуєтились у своїх мудруваннях”.) Невіруючі язичники не були спроможні досягти істинної мети розуму, тобто отримати Боже об’явлення, яке б спрямовувало їх у житті. Оскільки їхній розум не міг отримати Боже об’явлення, вони були “запаморочені умом (Рим. 1:21; 2 Кор. 4:4), далекі (див. Еф. 2:12) від життя в Бозі (яке Він власне і дає)”. А все “із-за ... неуцтва, що є в них”, незнання Бога (див. 1 Пт. 1:14), “та через зачерствілість свого серця”, неспроможність відчувати Бога й пізнавати Його шляхи.

б. Її поведінка (4:19)

4:19. Оскільки їхні серця були зачерствілі, язичники “віддали себе (“кинули себе”; див. Рим. 1:24, 26, 28) непогамованій розпусті ( аселгеіа , “розбещенню””; див. Мк. 7:22; Рим. 13:13; 2 Кор. 12:21; Гал. 5:19; 1 Пт. 4:3; 2 Пт. 2:2, 7, 18; Юд. 4)”, життю без турбот про особисті моральні принципи чи соціальні обмеження. Вони мали на меті ( еіс ) “з ненаситністю коїти всяку нечисть”, прагнучи все більшого задоволення, ні на мить не замислюючись про інших. Така їх поведінка слугує огидним прикладом егоїстичного і розбещеного життя грішних людей.

2. ПОВЕДІНКА НОВОЇ ЛЮДИНИ (4:20-32)

а. Її позиція (4:20-24)

4:20-24.  На противагу ( де ) старій людині (вірші 17-19) віруючі люди “не так Христа вивчили”. Їхній розум більш не затьмарений. Вони вже не ходять без Бога. Їхні серця уже не затверділі і не розпусні. Христос є Предметом (“про Нього чули”) і Наукою (“навчилися у Ньому”), які вивчає віруюча людина. Це навчання й наука є істинними, бо сам Він є Істиною (Йн. 14:6). Зміст же даного вчення полягає в наступному: (1) Віруючій людині “треба позбутися, за ... попереднім життям, старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті” (див. Еф. 4:17-19). Егоїстичні пожадання є оманливими, адже обіцяють задоволення, та не дають його. (2) Віруюча люди має “одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди” (вірш 24). Ця правда цілковито протиставляється звабливим пристрастям егоїстичного життя (див. вірші 14-15). Віруючі люди мають “відновитись духом ... ума”. Їхній розум уже не марний, їх розуміння не зачерствіле, вони вже більш не неуки (вірші 18-19). Усі ці фрази не є наказами, адже будова речень тут (як і в подібному уривку у Кол. 3:9-10) не має наказової форми. Вони лиш розкривають факти, які віруючі люди уже засвоїли, про що також засвідчено в Рим. 6:2-10 та 2 Кор. 5:17. Віруючі люди є новими людьми у Христі, а тому вони вже більш не можуть жити, як язичники. Саме це й озвучено в наступних закликах.

б. Її поведінка (4:25-32)

Кожен з наступних п’яти закликів складається із трьох частин: (1) заклик не робити щось, (2) заклик робити щось і (3) підстава для заклику щось робити.

4:25.  “Відкинувши брехню”, віруючі люди мають говорити лиш правду (див. вірш 15). Правда узгоджує слова людини з дійсністю. Підставою для цього заклику слугує той факт, що віруючі люди є “один одному члени” у Христовому тілі, церкві (див. вірші 4, 16).

4:26-27. Хоча часом віруючі люди можуть гніватися (праведним “гнівом” супроти гріха; див. Йн. 2:13-16), вони не повинні грішити. А для цього зобов’язані опановувати свою лють до того, як “сонце ... заходить”. Бо диявол робитиме усе можливе, щоб посилити праведний гнів християнина супроти гріха настільки, що він сам стане гріхом. Саме це дасть дияволові змогу (“місця”) вводити християнина в гріх й надалі, аж поки лють не почне керувати віруючою людиною, а не віруюча людина своєю люттю.

4:28.  Християни не повинні красти, навпаки, їм слід працювати, щоб мати “змогу дати тому, хто потребує”. Грабіжник забирає в інших для власного збагачення, тоді як віруюча людина працює, “творивши власними руками добро ( агатхон ; див. вірш 29)”, щоб ділитися з убогими і потребуючими. Ось у чому полягає християнська благодійність. Праця приносить багато користі: вона допомагає задовольнити свої власні матеріальні потреби, дає змогу робити щось корисне (щось, що приносить користь і самій людині, й іншим), а також створює відповідні умови для матеріальної допомоги іншим.

4:29-30.  Віруючі люди не повинні вживати “жадне погане ( сапрос , “гниле”) слово” (див. 5:4), а “лише гарне ( агатхос ; “корисне”; див. 4:28)”, на збудування. Божі слова приносять “користь” (досл., “дають благодать” або якусь змогу) тим, “які чують” їх. Слова людини мають бути правдивими, чистими, а також приносити користь іншим. Святий Дух не лише керує свідомістю віруючої людини, Він також допомагає їй зберігати контроль на своєю мовою. Той факт, що Святий Дух може бути засмучений, вказує на те, що Він має особистість. Його печать зберігається аж до дня “відкуплення”, коли віруюча людина отримує своє нове тіло (див. 1:14; Флп. 3:20-21).

4:31-32.  Віруючі люди мають позбутися шести пороків, серед яких “досада, гнів ( тхимос , “вибухи гніву”), лють ( орге , “постійне відчуття гніву”), крик ( крауге , “галас”) та хула ( бласпхеміа ) ... разом з усією злобою ( какіа , “злими намірами, гріховністю”). Декілька із цих пороків перелічені в Кол. 3:8. “Натомість” віруючі люди мають: бути “добрі ( хрестоі , досл., “що задовольняє потребу”, (2) “милосердні” ( еуспланчноі ; деінде у НЗ зустрічається лиш в 1 Пт. 3:8; див. спланчноі  в 2 Кор. 6:12; 7:15; Флп. 1:8; 2:1; Кол. 3:12; Флм. 7, 12, 20; 1 Йн. 3:17); (3) прощати “один одному” (досл., “бути милостивими”, чарізоменоі , від дієслова чарізомаі , “давати добровільно, охоче” або “давати милостиво як ласку”). Підставою для цих закликів є те, що “Бог у Христі” є добрий (Еф. 2:7), милосердний (Мк. 1:41) і милостивий (Рим. 8:32) до віруючих людей.

В. Життя у любові (5:1-6)

Описуючи практичне застосування своїх догматичних положень, Павло втретє використав термін “ходіть” ( періпатео , яке перекладено як “живіть” в БКЯ; 4:1, 17; 5:2). Отож, це вже третя частина, де апостол розглядає поведінку віруючих людей. Божі діти мають ходити (жити) в єдності, святості і в любові.

1. ЛЮБІТЬ ІНШИХ (5:1-2)

5:1-2. Кожен християнин має бути послідовником Бога, бо він — Божа дитина. Як дитина наслідує своїх батьків, так і віруюча людина має наслідувати Бога (див. Мт. 5:28; Лк. 6:36).

Слово “і” слід було перекласти як “тобто, а саме”, щоб показати, що в Еф. 5:2 подано роз’яснення того, як саме віруюча людина має наслідувати Бога: живучи в любові. Найкращим прикладом такої любові є любов Христа до Своїх людей (“полюбив”), яку Він засвідчив, жертовно віддавши Своє життя за тих, хто увірує. Він добровільно “видав Себе (див. вірш 25; Йн. 10:11, 15, 17-18; Гал. 1:4; Євр. 9:14), як принос та жертву приємного (а, отже, прийнятного) Богові запаху” (див. Лев. 1:17; 3:16; Іс. 53:10). (Про запах чи то пахощі також іде мова у 2 Кор. 2:15-16; Флп. 4:18.) Християни можуть наслідувати Бога, виявляючи любов до інших, навіть ідучи на смерть, якщо потрібно (1 Йн. 3:16).

2. УТРИМУЙТЕСЯ ВІД ГРІХА (5:3-6)

а. Обов’язок: утримуватися від грішної поведінки (5:3-4)

5:3. Егоїстичні вчинки і “непристойна” мова (вірші 3-4) є цілковито протилежними жертовній любові, про яку йдеться у віршах 1-2. Оскільки ці пороки характеризують егоїзм та відсутність турботи про інших, віруюча людина навіть згадувати про них не повинна. “Розпуста ( порнеіа ) й усяка нечистота та захланність ... не ... личить” віруючим людям, “святим” ( хагіоіс ; див. 1:1; 15).

5:4.  “Так само безсоромність ( аісчротес , “безсоромні розмови або поведінка”) чи балачки безглузді ( морологіа , досл., “дурні слова”) й порожні жарти” ( еутрапеліа , “вульгарна, фривольна дотепність”) недоречні там, де є послідовники Ісуса, бо такі пороки часто шкодять (див. 4:29), тоді як подяка допомагає. Павло не казав, що гумор сам по собі є гріхом, але він може таким стати, коли використовується для зруйнування або приниження.

б. Причина: жодного спадку грішникам (5:5-6)

5:5-6. Павло суворо застерігав віруючих людей, що причиною того, чому їм слід утримуватися від грішних учинків (а саме, розпусти, нечистоти й захланності; див. вірші 3 і 5), є те, що люди, які так чинять, не мають частки у Божому царстві. А хто немає “спадщини у ... царстві”, той не був ні вмитий, ні освячений, ні оправданий, як зазначено у 1 Кор. 6:9-11. Захланна людина є немов “ідолослужитель” (див.Кол. 3:5) у тому розумінні, що жадоба, як і ідоли, головним робить речі, а не Бога.

Християни не повинні думати, що це застереження насправді є лиш “марними словами” ( кеноіс , “пусті, позбавлені змісту”), бо “на ... бунтівливих”, тобто неперероджених (див. Еф. 2:2) людей, “спадає гнів Божий” (див. Кол. 3:6). До Божого розуміння гріха слід слід ставитися дуже серйозно. Адже віруючі люди мають наслідувати Бога, а не грішників.

Г. Життя у світлі (5:7-14)

Причиною того, що новий пункт плану розпочинається тут, а не між віршами 5 і 6 (чи між віршами 7 і 8), є наявність вставної частки ( оун , “отже”), яка вказує на початок кожного наступної частини: 4:1, 17; 5:1, 7, 15.

1. УНИКАЙТЕ ГРІШНИКІВ (5:7-10)

а. Наказ: не майте нічого спільного (5:7)

5:7.  Християни, будучи об’єктами Божої любові (вірші 1-2), є непослідовними, якщо мають щось спільне з тими, хто є об’єктом Божого гніву і кому немає місця у царстві (вірш 5).

б. Причина: християни — це нові люди (5:8а)

5:8а.  Причиною того, що віруючим людям не слід мати нічого спільного з непереродженими, є те, що християни вже більш не являються “темрявою”, у якій вони колись жили (див. 4:18; Йн. 1:5; 3:19-20), але є “світлом у Господі” (Мт. 5:14-16; Йн. 3:21; 8:12; Рим. 13:12; 1 Сол. 5:4-5). Їх було визволено з темряви (Кол. 1:13). Тож тепер, перебуваючи “у Господі”, який є Світлом (Йн. 8:12), вони також є світлом.

в. Наказ: поводьтеся як діти світла (5:8б-10)

5:8б-10.  Поведінка святих має узгоджуватися із їхнім новим станом. Оскільки вони — “діти світла”, тобто оскільки їхньою теперішньою натурою є духовне світло, вони зобов’язані поводитися відповідно (Рим. 13:12). В Еф. 5:9 вставлено пояснення, згідно якого “плід світла є в усьому, що добре, що справедливе (див. Флп. 1:11) та правдиве”, адже це відображає Божу натуру в житті віруючих людей. (У БКЯ присутня фраза “плід Духу”, однак вона не відповідає контексту.) Грішники, які перебувають у темряві, мають якості, протилежні цьому плодові. Вони злі, грішні і брехливі. У вірші 10 продовжено думку, озвучену у вірші 8б, і сказано, що для того, щоб поводитися як діти світла, людина має “пильно” шукати те, “що Господеві подобається” (див. 2 Кор. 5:9; Кол. 1:10). Слово “шукайте” є перекладом до слова докімазонтес , дослівний переклад якого звучить як “досліджуйте”, “випробовуйте” або “помічайте” (див. Рим. 12:2).

2. УНИКАЙТЕ ГРІШНИХ ДІЯНЬ (5:11-13)

Хто проповідує Христа, має ходити у світлі і не повинен мати нічого спільного з невіруючими людьми (вірші 7-10). Тепер Павло згадав, що християни не повинні брати участі у діяннях невіруючих людей (вірші 11-13).

а. Наказ: не беріть участі, а картайте (5:11)

5:11. Християнам не треба мати “нічого спільного з” ( симметочоі , вірш 7; див. меточоі  в Євр. 1:9; 3:1, 14; 6:4) бунтівними синами. А також, як зазначено вже тут, їм не слід брати “участи” ( синкоінонеіте ) в ділах невіруючих людей. Адже їхні вчинки є безплідними на відміну від плоду “світла” (Еф. 5:9). Гріхи не дають жодного корисного плоду, вони не приносять нічого доброго ні тому, хто їх чинить, ані іншим людям.

Християни, які живуть як “діти світла”, мають картати діла “темряви”. Однак тут ці діла мають стосунок до вчинків інших віруючих людей, які не ходять в світлі. А все тому, що лиш Бог може судити діла невіруючих людей (1 Кор. 5:12-13). Віруючі ж люди можуть картати грішні діла інших християн, які є членами церкви. Ось що корінтяни не спромоглися зробити (1 Кор. 5).

б. Причина: їхні діла — ганебні (5:12)

5:12. Про те, що робиться “потай ..., соромно й казати”. В НМВ тут присутнє слово “бунтівні”, яке помилково можна розтлумачити у стосунку до невіруючих людей. Однак в оригіналі грецькою мовою тут є фраза “ті люди”. Отож, у даному вірші Павло міг говорити саме про віруючих людей, які чинять діла темряви.

в. Пояснення: все стає явним у світлі (5:13)

5:13.  Коли світло проливається на грішні діла, вони стають явними, тим, чим насправді і є. Коли віруюча людина бачить це зло, вона очищається від нього (1 Йн. 1:5-7), усвідомлюючи, що такі діла є згубними не лише для неї, а й для інших віруючих людей.

3. ПІДСУМОК: ОСВІТЛЕННЯ ХРИСТА (5:14)

5:14.  Вступна фраза “Тому говорить”, здається, вказує на цитату зі Старого Завіту, але яку саме — важко сказати, хіба що тут йдеться про декілька цитат, разом узятих (наприклад, Іс. 26:19; 51:17; 52:1; 60:1). Можливо, це цитата з колишнього християнського гімну. Віруюча людина, яка вчинила діла темряви, має прокинутися та встати “із мертвих”, оскільки таким чином вона долучилася до діл грішників. Той факт, що тоді Христос “освітить” цю людину, свідчить про Його схвалення, адже в такий спосіб віруюча людина покаже, що шукає “того, що Господеві подобається” (Еф. 5:10).

Отож, у віршах 7-14 йдеться про виховні заходи в межах самої церкви. Віруючі люди мають жити у світлі, і при цьому картати інших віруючих людей за будь-які безплідні діла, щоб вони також жили у світлі та чинили те, що Господеві подобається.

Ґ. Життя у мудрості (5:15-6:9)

Тут Павло вже вп’яте використав слово “поводитися” ( періпатео ), яке також часом перекладається як “ходити” або “жити” (4:1, 17; 5:2, 8, 15). Апостол навчав віруючих людей бути мудрими у своєму житті або ж поводитися згідно Святого Духа, який сповнює їх.

1. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ (5:15-21)

а. Правильна дія: живіть як мудрі (5:15-16)

5:15-16. Фраза “Тож, уважайте пильно, як маєте поводитися” в дослівному перекладі звучить наступним чином: “Уважайте, тож, пильно, як ви поводитеся.” Тут постає запитання, прислівник “пильно” ( акрібос , досл., “старанно”) пов’язаний зі словом “уважайте” чи зі словом “поводитеся”? Якщо зі словом “уважайте”, тоді першу частину вірша 15 можна перекласти так: “Тож, уважайте пильно, як ви поводитеся.” (Саме такий переклад подано в АСП, НАСБ та НМВ). Якщо ж прислівник “пильно” пов’язаний зі словом “поводитеся”, тоді переклад звучить наступним чином: “Тож, уважайте, щоб ви поводилися пильно” (див. БКЯ). Цей другий варіант перекладу є кращим, бо в грецьких рукописах слово акрібос  знаходиться ближче до грецького слова зі значенням “поводитись”, а також тому, що у Новому Завіті грецьке слово “уважайте” ( блепете ) жодного разу не було пов’язане з прислівником. Отож, віруючі люди мають ходити (жити) пильно, — “не як немудрі, а як мудрі”. А для цього їм слід відповідним чином використовувати “час” й будь-яку для цього можливість (див. Кол. 4:5), “бо дні лихі”. Багато людей живе у гріху, та оскільки час спливає швидко, віруючі люди зобов’язані якнайкращим чином використати його, щоб повернутися із темряви до світла. А для цього слід жити мудро.

б. Правильний стан: ставайте мудрі (5:17-21)

5:17.  У даному вірші Павло радить віруючим людям наступне: “Тому не будьте необачні ( апхронес , “нетямущі” чи “немудрі”, асопхоі , як у вірші 15), а збагніть ( синіете , “осягніть розумом”), що є Господня воля.” Лише тоді, коли людина зрозуміє, що саме подобається Богові (вірш 1), вони зможе це робити у своєму житті.

5:18.  Переходячи від загального до конкретного, Павло пояснив, як мудрість, тобто розумова і духовна змога, здійснює вплив на поведінку людини. У вірші 18 озвучено дві поради. Перша — “не впивайтеся вином”, адже це призводить до непоправних вчинків. Слово асотіа  перекладено як “розпуста” (НМВ, ВСП), “нездержливість” (БКЯ), “невгамовність” (АСП) і “неощадність” (НАСБ). Усі ці варіанти перекладу свідчать про марнотратне й розбещене життя. У даному вірші буквальне значення слова “розпуста” видається найкращим, адже п’яна людина саме так і поводиться. Нею вже керує вино, а не її свідомість. Другою порадою Павла є фраза “сповнюйтеся Духом”. Отож, віруюча людина вже не сама собою керує. Нею керує Святий Дух. Святий Дух наповнює людину (див. Гал. 5:16), а Христос слугує змістом цього наповнення (Кол. 3:15). За таких умов віруюча людина підвладна Господеві, і саме Він нею керує. А вона стає спроможна щоразу виявляти плід Духа (Гал. 5:22-23). Святий Дух сходить на людину (Йн. 7:37-39; 14:17; Рим. 5:5; 8:9; 1 Кор. 2:12; 6:19-20; 1 Йн. 3:24; 4:13), запечатує її (2 Кор. 1:22; Еф. 1:13; 4:30) й охрещує (1 Кор. 12:13; Гал. 3:27) в момент переродження. Тож Його нема до чого закликати. А ось віруючих людей Павло закликав, щоб вони повсякчас сповнювалися Святим Духом. Кожен християнин має усього Духа, та заклик, озвучений у даному вірші, полягає в тому, щоб Дух мав усього його. Тому мудре життя є ознакою того, що людина перебуває під контролем Святого Духа.

5:19-21. Потім Павло озвучив чотири наслідки сповнення Духом. Перший — це проказувати “між собою вголос псалми ( псалмоіс , старозавітні псалми, які виконувалися під акомпанемент струнних інструментів, таких як арфа), гимни ( гимноіс , хвалебні пісні, складені християнами) та духовні пісні (загальний термін)”. Другий — це спілкуватися з Господом за допомогою пісень (“співайте та прославляйте”, псаллонтес , співати під акомпанемент струнних інструментів) “у серцях” своїх. Отож, церковна музика має стати засобом, за допомогою якого віруючі люди проповідують один одному, а співи мають стати засобом, з допомогою якого християни поклоняються Господу. Третій наслідок — це подяка Богові Отцеві (див. 1:2-3, 17; 3:14) “за все” і “завжди” (див. Кол. 3:17; 1 Сол. 5:18). Четвертий — це покора віруючих людей, які перебувають під контролем Святого Духа, “один одному”, їх добровільне служіння іншим та відсутність бажання домінувати і возвеличувати себе. Та головним у поведінці християн стосовно інших людей є необхідність перебувати “у Христовім острасі”. Далі Павло більш детально розглянув цей вид покори (Еф. 5:22-6:8).

2. ЗАСТОСУВАННЯ (5:22-6:9)

Закликавши віруючих людей бути мудрими під контролем Святого Духа, Павло тепер розглянув усе це на реальних прикладах з життя. Неважко показати життя, сповнене Духом, впродовж однієї або двох годин на тиждень під час перебування в церкві, та щоб показати побожність не лише по неділях, але й у щоденних стосунках між жінками і їхніми чоловіками, між дітьми та батьками, між рабами й панами, потрібна неабияка робота Святого Духа. У кожному з наведених прикладів люди, які згадуються першими, мають підкорятися і виявляти послух (5:22; 6:1, 5). Однак і люди, які згадуються другими, мають демонструвати покору через піклування й увагу до інших. Обидва партнери мають діяти стосовно один одного так, наче це служіння самому Господеві.

а. Жінки та їхні чоловіки (5:22-33)

5:22-24.  “Жінки” мають коритися “своїм чоловікам”. (Дієслова “коряться” у вірші 22 в оригіналі грецькою мовою немає, воно запозичене із вірша 21.) Фраза “як Господеві” не означає, що жінка має коритися своєму чоловікові так, як вона кориться Господу, а, скоріш, що її покора своєму чоловікові є  її служінням “Господеві” (див. Кол. 3:18). Підставою для такої покори є те, що “чоловік голова жінки” (див. 1 Кол. 11:3). Тут Павло пригадав головування Христа над церквою (Еф. 5:23; див. 4:15; Кол. 1:18). Як Христос є Спасителем церкви, “Свого тіла”, так і чоловік має бути захисником своєї дружини, яка є “одним тілом” із ним (Бут. 2:24). “Як Церква кориться Христові, так” і жінка має коритися своєму чоловікові. Безглуздо навіть думати про те, що церква може бути головою Христа. Однак покора — це не підлеглість, а лиш засвідчення того факту, що жінка визнає свого чоловіка головою сім’ї і ставиться до нього відповідно.

5:25.  Розглянувши покору жінки своєму чоловікові (вірші 22-24), Павло тепер зазначив, якою ж саме має бути любов чоловіка до своєї дружини (вірші 25-32). “Чоловіки” мають любити “своїх жінок (див. вірш 33), як і Христос полюбив Церкву”. Слово “полюбив” ( агапао ) має значення пошуку найвищого добра для іншої людини (див. 2:4). Така любов позбавлена егоїзму, що власне й продемонстрував Христос, жертовно віддавши Своє життя, коли “видав Себе за” церкву (див. 5:2; Йн. 10:11, 15, 17-18; Гал. 1:4; Еф. 5:25; Євр. 9:14). Покірність дружини своєму чоловікові жодним чином не дає йому право розпоряджатися нею, немов якийсь тиран, що принижує раба. Покірність і любов між жінкою та чоловіком є запорукою повної гармонії у шлюбі.

5:26-27. Христос помер для того, “щоб ... освятити” ( хагіасе , “відділити” для Себе й назавжди; див. Євр. 2:11; 10:10, 14; 13:12) церкву, що Він і зробив, “очистивши (її) купіллю води зо Словом”. Тут не йде мова про переродження через хрещення, адже це суперечило б вченню Павла у даній книзі, як і в усіх інших його книгах та й у цілому Новому Завіті. Процес переродження лиш метафорично зображується як очищення водою (див. “купіллю відродження” у Тит. 3:5). Слово “Словом” ( рхематі ) має стосунок до Слова, яке проповідується і яке чують невіруючі люди (див. рхема  в Еф. 6:17; Рим. 10:8, 17; 1 Пт. 1:25). Найвища ж мета смерті Христа полягає в тому, “щоб появити собі Церкву славну”.

Ця Церква має бути “без плями чи зморшки (без натяку на гріх чи духовне загнивання) або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна”. За допомогою слів хагіа , “освятити”, і амомос , “бездоганна” (неначе ягня без жодної вади) в Еф. 1:4 озвучено мету Божого вибору, яка полягає в тому, щоб Христос зміг “появити” Собі Свою церкву в усій її досконалості (див. “освятити” в 5:26; а також див. хагіоус  та амомоус  в Кол. 1:22). Як у людей наречена готує себе до заміжжя, так і Христос готує Собі Свою власну наречену.

5:28-30. У віршах 28-32 Павло показав, як на практиці слід застосовувати істини, озвучені у віршах 25-27. Як церква є продовженням Христа, так і жінка є продовженням свого чоловіка. “Ніхто” не ненавидить своє тіло, лиш піклується про нього. Фраза “годує ( ектрепхеі ; див. “виховуйте їх” у 6:4) і піклується ( тхалпеі ; див. 1 Сол. 2:7) ним” дослівно звучить як “живить і леліє”. Отож, як Христос любить церкву, Своє тіло (членами якого є усі віруючі люди; див. Еф. 4:25), так і “чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла” (5:28; див. вірш 33). Чоловіки турбуються про свої тіла, навіть не зважаючи на те, що вони неідеальні. Так само вони повинні піклуватися про своїх жінок, хоча вони й неідеальні.

5:31-32.  Вірш 31 є вільною цитатою Бут. 2:24, яка вказує на те, що зв’язок між чоловіком та жінкою є міцнішим за зв        ‘язок між батьками й дитиною. Велич тайни полягає в тому, що двоє стають одним тілом. Тут Павло згадав і про чудовий зв’язок, який існує між Христом і Церквою, тотожний любові чоловіка до своєї дружини.

5:33. У даному вірші знову озвучені зобов’язання чоловіка і жінки стосовно один одного: “нехай” чоловік “любить” (див. вірш 25), а “жінка нехай поважає”.

б. Діти і батьки (6:1-4)

Життя під контролем Святого Духа (5:18) є необхідним для правильних стосунків між батьками і дітьми.

6:1-3.  “Діти” мають слухатися своїх “батьків”. Фраза “в Господі” не означає, що діти мають слухати своїх батьків, лише якщо батьки — віруючі люди. Як прямо зазначено в Кол. 3:20, послух дитини своїм батькам подобається Богові. А все тому, що “це справедливо” ( дікаіон ). Тож за цим принципом має жити будь-яке суспільство. Потім Павло процитував п’яту заповідь (Вих. 20:12; Втор. 5:16), щоб засвідчити необхідність дітей виявляти послух батькам (Еф. 6:2а, 3). У вставному реченні зазначено, що це — “перша заповідь з обітницею”. Та, насправді, це друга заповідь з обітницею (див. Вих. 20:6). Дехто вважає, наче Павло тут мав на увазі, що це є перша заповідь, яку слід засвоїти дітям. Однак саме перша, а не п’ята заповідь, із Десяти має бути засвоєна першою. Більш імовірно, що Павло тут мав на увазі, що ця заповідь “перша” в тому розумінні, що вона є “найважливішою”, тобто, найважливішою для дітей, в якій також міститься обітниця. Цією обітницею для того, хто слухає батьків своїх, є те, що тоді йому буде “добре” і “на землі (він буде) ... довголітнім”. Звідси маємо загальний принцип, який свідчить, що послух виховує самодисципліну, яка у свою чергу приносить стабільність і довголіття в життя людини. (Якщо перефразувати цей принцип, тоді виходить, що недисциплінована людина навряд чи зможе прожити довге життя. Ізраїльтянин, який повсякчас виявляв непослух до своїх батьків, не мав привілею насолоджуватися довгим і спокійним життям на ізраїльській землі. Яскравим прикладом цьому слугують сини Елі, Хофні і Пінхас [1 Сам. 4:11].) Хоча ця обітниця була дарована Ізраїлю ще за часів Старого Завіту, даний принцип справджується і в наші дні.

6:4. У даному вірші Павло звертається саме до батька, а не до матері, бо він є головою сім’ї і він відповідальний за виховання дисципліни у дитини. Отож, “батьки” не повинні дратувати (не “дратуйте”, пароргізете , не “викликайте гнів”; зустрічається лиш тут та в Рим. 10:19; див. Кол. 3:21) своїх “дітей” необґрунтованими вимогами, незначними правилами чи призначенням улюбленців. Такі дії батька можуть призвести до того, що дитина впаде “на дусі” (Кол. 3:21). Добрий батько, навпаки, виховуватиме (“виховуйте”, ектрепхете , “задовольняйте матеріальні і духовні потреби”; також зустрічається в Еф. 5:29) дитину так, щоб вона зростала “у послусі ( паідеіа , “дитячій дисципліні”, в тому числі спрямовувати її та виправляти; див. “виховувати у справедливості” [2 Тим. 3:16] і Боже “картання” віруючих людей [Євр. 12:8)]) й напоумленні ( ноутхесіа ; див. 1 Кор. 10:11; Тит. 3:10) Господньому”. Діти мають виявляти послух “у Господі” (Еф. 6:1), а батьки мають у Господі навчати і виховувати. Він має бути в центрі їхніх стосунків, навчання та виховання.

в. Раби та пани (6:5-9)

Тепер Павло перейшов до обговорення третьої групи людей. Тоді як перші дві групи брали безпосередню участь у родинних стосунках (жінки та їхні чоловіки, діти і батьки), ця група людей не була ріднею. Рабство існувало в часи Павла, та він не робив спроб змінити це (1 Кор. 7:17-24). Вочевидь, тут апостол говорив про рабів-християн і панів-християн.

6:5-8.  У цих віршах окреслено зобов’язання рабів перед своїми панами. “Раби” мали слухатися (див. вірш 1) своїх “панів” (1) із “страхом” (досл., “тремтінням”), (2) з “пошаною” (див. 5:33), (3) “у простоті” ( хаплотеті , від хаплоус , “простий”), (4) наче це служіння Христові (“як Христа ... як Христові слуги, що з душі чинять волю Божу ... як Господеві”), (5) послідовно (“працюючи не задля ока”, а ввесь час), (6) з внутрішніх міркувань (“серця” [6:5] і “з душі [ вірш 6]) та (7) “охоче” ( мет’ еуноіас , “з доброї волі і сумирного духу”). Приводом для такого служіння є те, що “кожен одержить нагороду від Господа за” добру службу. Бо лиш Він може точно і безпристрасно оцінити їхню роботу і їхні спонуки (див. 1 Пт. 1:17).

6:9. “Пани” мали ставитися до своїх рабів так само, тобто їм слід було чинити так, щоб їхні стосунки з рабами подобалися Господеві. Пани мали облишити “погрози” і поводитися зі своїми рабами чесно і справедливо (див. Кол. 4:1; Як. 5:4), бо вони самі були рабами, чий Пан слугував їм за найкращий приклад. Тут, звісно ж, іде мова про Господа, адже Він є Паном і над панами на землі, і над їхніми рабами. Він судить неупереджено і не зважає на статус (див. Еф. 6:8).

Отож, підсумовуючи усе вищесказане, слід відзначити, що лише людина, яка перебуває під контролем Духа (5:18), має змогу виконувати усі зобов’язання, озвучені у цій частині (5:15-6:9). У багатьох із цих віршів зроблено наголос на відсутності егоїзму, що призводить до гармонії в житті й слугує одним із свідчень діяння Духа у віруючій людині.

Д. Життя у боротьбі (6:10-20)

У той час як кожен розділ в межах віршів 4:1-6:9 розпочинався грецькою часткою оун  (4:1, 17; 5:1, 7, 15) та дієсловом “поводитися” ( періпатео ; 4:1, 17; 5:1, 8, 15), на початку цього останнього розділу присутнє слово “нарешті” ( тоу лоіпоу , “зрештою”). У цій частині розглянуто способи використання віруючими людьми Божих ресурсів з метою вистояти супроти сил зла.

1. ОДЯГНІТЬСЯ В ЗБРОЮ (6:10-13)

а. Що: кріпитися в Господі (6:10)

6:10.  Павло закликав віруючих людей кріпитися “в Господі та в могутності ( кратеі , “сила, яка долає опір”, використовувалася у чудах Христа) Його сили ( ісчиос ; див. “безмірна велич [ кратоус ] Його сили” [ ісчиос ] в 1:19)”. Отож, віруючі люди можуть кріпитися не лише самою Особою Господа, але і Його ресурсами (див. Флп. 4:13).

б. Як: одягнутися в Божу зброю (6:11а)

6:11а.  Наказова форма грецького слова “одягніться” свідчить про те, що віруючі люди зобов’язані негайно одягти на себе Божу (не свою) “повну зброю” ( панопліан , також у вірші 13; уся зброя разом називалася хапла ; див. 2 Кор. 6:7). Детальний опис зброї (поданий у Еф. 6:14-17) може бути наслідком того, що Павло був прикріплений до римського воїна, коли перебував у в’язниці й очікував на суд (див. Діян. 28:16, 20).

в. Чому: щоб дати відсіч хитрощам диявола (6:11б-13)

6:11б-12.  Віруючі люди мають одягнутися у Божу зброю, що мати змогу “дати відсіч хитрощам (чи задумам, метходеіас , зустрічається в НЗ лиш тут та в 4:14) диявольським” (див. 4:27). Християни не повинні чинити напад на сатану чи виступати супроти нього. Їм лиш треба вистояти або утримати територію, яку Христос і Його тіло, церква, завоювали. Без Божої зброї віруючі люди зазнають поразки через хитрощі диявола, які були дієвими впродовж багатьох віків.

Ця боротьба не “проти тіла й крови”. Це — духовний конфлікт із духовним злом. Хоча сатанинські війська важко класифікувати, перші дві групи (“проти начал, проти властей”) уже згадувалися в 1:21 та 3:10. Тут Павло додав ще дві (“проти правителів цього світу темряви [див. 2:2; 4:18; 5:8], проти духів злоби”), які діють “в піднебесних просторах”. Ця фраза зустрічається вже вп’яте, тобто у НЗ вона присутня лиш в 1:3, 20; 2:6; 3:10; 6:12. Сатана, який знаходиться на небі (2:2), аж допоки не буде вигнаний на землю посеред Періоду Великих Страждань (Одкр. 12:9-10), намагається позбавити віруючих людей тих духовних благословень, якими Бог наділив їх (Еф. 1:3).

6:13.  Дехто припускає, наче головною думкою даного вірша є те, що віруюча людина, здолавши усе, може вистояти й отримати перемогу. Та все ж, мабуть, краще тлумачити цей вірш як підсумок того, про що говорилося вище, а саме, що лиш тоді, коли людина зробила усі необхідні приготування (й одягнена “в повну зброю Божу”; див. вірш 11), вона готова “міцно встоятися” у боротьбі. Дане тлумачення краще узгоджується з контекстом, бо відразу після даного вірша Павло дав опис зброї, яку слід було вдягти на себе. Тому було б дивно, якби у вірші 13 основною темою була перемога. А також, тоді б вірш 13, в якому, як припускають, іде мова, головним чином, про перемогу, не узгоджувався б з віршами 11 та 14, в яких ідеться про те, як вистояти у боротьбі. Окрім того, слово “встоятися” у вірші 13 є перекладом до грецького слова антістенаі , що означає “протистояти або вистояти супроти чогось” (див. Як. 4:7; 1 Пт. 5:9).

2. СТІЙТЕ У БРОНІ (6:14-16)

а. Наказ: стояти (6:14а)

6:14а.  Вірші 14-20 утворюють восьме довге речення у даному посланні. Іншими є: 1:3-14, 15-23; 2:1-7; 3:1-13, 14-19; 4:1-7, 11-16).

Наказова форма слова “стійте” засвідчує гостру потребу у цьому. Далі йдуть чотири грецькі дієприкметники, які позначають або причину, або засіб для встояння. Ці дієприкметники перекладені наступним чином: “підперезавши”, “вдягнувшись”, “взувши ноги” і “візьміть” (6:14-16).

б. Метод: озброїтись (6:14б-16)

6:14б.  Перш ніж римський солдат одягав на себе зброю, він підперезував свої “бедра” поясом. Завдяки цьому увесь його одяг утримувався разом і була змога почепити на цей пояс зброю. Слово “правдою” стосуються не істини доброї новини, а суб’єктивної правди, чесності віруючої людини і її відданості. Як пояс солдата полегшував його рухи і давав свободу пересування, так і правда дає свободу перед собою, іншими та Богом.

6:14в. Фраза “вдягнувшись у броню справедливости” має стосунок не до виправдання, яке стає доступним під час навернення (Рим. 3:24; 4:5), а до освячуючої праведності Христа (1 Кор. 1:30) у житті віруючої людини. Як броня солдата захищала його тіло від ворожих атак, так і освячення та праведне життя (Рим. 6:13; 14:17) захищають душу віруючої людини від нападів диявола (див. Іс. 59:17; Як. 4:7).

6:15.  У даному вірші не йдеться про розповсюдження доброї новини, адже християни зображуються у віршах 10-16 у стані непохитності, а не руху. Тут іде мова про стійкість віруючої людини або її впевненість у добрій новині, яка дає їй внутрішній спокій і “готовність” вистояти у боротьбі.

6:16.  “Щит” у вбранні солдата був виготовлений з дерева, мав пропорції 2 1/2 в ширину до 4 в довжину. Зверху він був покритий лляним полотном і шкірою, щоб гасити “розпечені стріли”. Таким чином щит захищав від пошкодження й інші частини озброєння. Саме тому Павло тут додав фразу “а над усе”. Слово “віри” подано у родовому відмінку. Отож, щит віруючої людини складається із віри. Головна ж думка тут полягає в тому, що тверда віра християнина у Господа може спинити і погасити “всі розпечені стріли лукавого”, спрямовані у нього. (Див. “лихого” [сатани] в Йн. 17:15; 1 Йн. 5:19.)

3. ВІЗЬМІТЬ ОСТАННІ ЕЛЕМЕНТИ ЗБРОЇ (6:17-20)

а. Наказ: взяти (6:17)

6:17.  Тут розпочинається наступна частина, бо грецьке слово зі значенням “візьміть” має, на відміну від інших дієприкметників, наказову форму. Воно подібне на слово “стійте” у вірші 14. Шолом і меч — це останні елементи зброї, які бере собі солдат. Шолом, в якому було доволі жарко і незручно, солдат одягав лише у випадку крайньої небезпеки. Однак, як той, хто одягає собі на голову шолом, почувається у безпеці, так і “шолом спасіння” дає відчуття безпеки від теперішніх нападів диявола чи надію на майбутнє звільнення, “шолом надії на спасіння” (1 Сол. 5:8).

Зрештою, римський солдат бере в руки “меч”, свою єдину наступальну зброю. Слово “духовний” вказує на джерело або походження цього меча. Тому це Дух дає людині меч. В даному випадку “духовний меч” — це “слово ( рхема ; див. Еф. 5:26; Рим. 10:8, 17; 1 Пт. 1:25) Боже”, яке є Словом проповідувань або висловом Бога, що озвучується в душі людини Святим Духом. Віруючі люди потребують цього меча, щоб відбити напад ворога, як Христос, який тричі відповідав відмовою на спокушання диявола (Мт. 4:1-11).

б. Метод: піклуватися (6:18-20)

6:18.  Спосіб, у який воїн бере ці останні два елементи зброї, розкривається за допомогою двох грецьких слів: “моліться” і “чуваючи”. Коли ворог нападає, та й “завжди”, християни мають безперервно молитися “в дусі” (тобто в силі або в сфері діянь Духа; див. Юд. 20). Фраза “всякою молитвою і благанням” вказує на старанність й інтенсивність їхньої молитви. І як воїни, на яких можна покластися, вони мають бути пильні (“чуваючи з повною витривалістю”, ен пасе проскартересеі ; цей іменник зустрічається у НЗ лиш тут). Їм слід молитися “за всіх святих”, бо це — духовна війна сатани супроти Христа і церкви. У даному вірші в оригіналі грецькою мовою слово “всі” використано чотири рази. Тут його перекладено наступним чином: “завжди”, “всякою”, “повною”, “всіх”.

6:19-20.  Павло просив своїх читачів не лише молитися в цілому за усіх святих, але й також молитися конкретно “за” нього, щоб він мав змогу “сміливо звістувати тайну Євангелії”. Тут Павло, напевно, наголошував не на свідченні або проповідуванні доброї новини про Христа. Він, скоріш, звертав увагу на свою потребу бути сміливим і говорити “як ... належить” про “тайну Євангелії”, коли стоятиме на суді перед Цезарем у Римі (коли і якщо юдейські обвинувачі висунуть супроти нього обвинувачення). Римляни розглядали християн як певну юдейську секту, а юдеї вважали їх єретиками. На своєму суді Павло мав довести, що християни не є ні юдейською сектою, ні єретиками, але цілковито новою структурою, церквою, тілом Христа, яке складалося з віруючих євреїв та язичників. Тут пригадується довга промова Павла стосовно цієї тайни Євангелії у 2:11-3:11. Саме тому Павло був послом “в кайданах” (див. Діян. 28:16, 20; Еф. 3:1; 4:1; Флп. 1:7, 13-14, 16; Кол. 4:3, 18; Флм. 1, 9-10, 13).

Е. Підсумок (6:21-24)

1. ПОВІДОМЛЕННЯ (6:21-22)

6:21-22.  Вочевидь, саме Тихик доставляв дане послання. Павло вважав його своїм любим братом і вірним слугою “в Господі”. У Кол. 4:7 Павло так про нього і написав, та ще й додав, що він — його “співробітник” ( синдоулос , “співслуга”). Тихик також згадується в Діян. 20:4; 2 Тим. 4:12 і Тит. 3:12. Саме Тихик мав поінформувати ефесян про “справи” Павла, а саме, як він почувався і що він робив, щоб таким чином утішити їхні “серця” (див. Еф. 3:13).

2. ВІТАННЯ (6:23)

6:23.  У цьому вірші згадуються три духовні якості, про які Павло неодноразово писав, а саме мир, любов і віра. Фрази “мир братам” більш ніде у Новому Завіті немає. Це та “любов з вірою” (див. 1:15) сходять “від Бога”. Павло хотів, щоб вони продовжували любити інших християн, своїх духовних братів (оскільки вони усі є “один одному члени”, 4:25, тобто члени одного тіла, Христа) і поєднували цю любов зі своєю вірою у Бога, якою власне і славилися. Фраза “Бога Отця і Господа Ісуса Христа” подібна на слова Павла в 1:2-3, 17; 5:20.

3. БЛАГОСЛОВЕННЯ (6:24)

6:24. Словом “благодать” завершується дане послання, яке ним і починалося (1:2). Фраза “що люблять ... в нетлінності” є перекладом до фрази ен апхтхарсіа  (див. Рим. 2:7; 1 Кор. 15:42, 50, 53-54; 2 Тим. 1:10). Вона передає думку, що любов віруючих людей до “Господа ... Ісуса Христа” має бути чистою, не заплямованою хибними спонуками чи прихованою відсутністю віри. На жаль, деякі віруючі ефесяни таки втратили свою завзяту відданість й любов до Христа (Одкр. 2:4). Хоча ці благословення Павла і незвичні (див. таблицю “Заключні благословення Павла у його посланнях” поблизу Рим. 16:17-20), вони, безумовно, були справді доречні.

БІБЛІОГРАФІЯ

Abbott, T.K. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles to the Ephesians and to the Colossians . The International Critical Commentary. 1897. Reprint. Edinburgh: T. & T. Clark, 1979.

Barry, Alfred. “The Epistle of Paul the Apostle to the Ephesians.” In Ellicott’s Commentary on the Whole Bible . Reprint (8 vols. in 4). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Barth, Markus. Ephesians . 2 vols. The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1974.

Bruce, F.F. The Epistle to the Ephesians . Old Tappan, N.J.: Fleming H. Revell Co., 1961.

Chafer, Lewis Sperry. The Ephesian Letter: Doctrinally Considered . Findlay, Ohio: Dunham Publishing Co., 1935.

Ellicott, Charles J. St. Paul’s Epistle to the Ephesians . 5th ed. London: Longmans, Green, & Co., 1884. Repint. Minneapolis: James Family Publishing Co., 1978.

Foulkes, Francis. The Epistle of Paul to the Ephesians: An Introduction and Commentary.  The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1963.

Hendriksen, William. Exposition of Ephesians.  New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1967.

Kent, Homer A., Jr. Ephesians: The Glory of the Church . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1971.

Mitton, C. Leslie. Ephesians . New Century Bible Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1973.

Moule, H.C.G. Studies in Ephesians . Cambridge: University Press, 1893. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1977.

Robinson, J. Armitage. Commentary on Ephesians . 2d ed. London: Macmillan & Co., 1904. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1979.

Simpson, E.K., and Bruce, F.F. Commentary on the Epistles to the Ephesians and the Colossians. The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1957.

Vaughan, Curtis. Ephesians: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1977.

Westcott, Brooke Foss. Saint Paul’s Epistle to the Ephesians . Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1979.

Wiersbe, Warren W. Be Rich.  Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1976.

Wood, A. Skevington. “Ephesians.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 11. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.