2 КОРІНТЯН

ВСТУП

Небагато книг Нового Завіту створюють стільки труднощів для перекладачів і тлумачів, як 2 Послання до Корінтян. Тому й небагато проповідників вдається до докладного пояснення його змісту. Однак тим, хто насмілиться це зробити, може відкритися дуже особиста картина душі пастора, коли апостол Павло повчав норовливих корінтян і дарував їм любов, яка може сходити лиш від Бога.

Автор і читачі. Не зважаючи на певні частини послання, які іноді називають вставними і такими, що не належать Павлу (наприклад, 6:14-7:1), більшість науковців погоджується, що 2 Кор. було написано не анонімним автором, а саме апостолом Павлом. Воно адресувалося церкві, яку він заснував (Діян. 18:1-17) під час своєї другої місіонерської подорожі. Там він пропрацював півтора року. Як і його зимові моря, Корінт був неспокійним містом. (Див. його місце розташування на карті між Діян. і Рим.) Та побоювання Павла частково розвіялися, коли уночі він отримав видіння (Діян. 18:9-10), у якому Господь запевнив його не лише у тому, що йому нічого не загрожує, а й показав, що багато людей цього міста щиро увірує. На той час, однак, в це важко було повірити. Не так багато місяців тому Павла побили й ув’язнили у Филиппах, а потім вигнали з Солуні та Верії розлючені юдеї. В Корінті ж мешкало багато юдеїв. Тож це місто не видавалося Павлові родючим полем, на якому він міг би засіяти зерна доброї новини і зростити їх. І справді, хоча новий Корінт уже не був тим містом, яке драматурги й філософи Атен називали домівкою розпусти і перелюбу (див. Вступ  до 1 Кор.), та все ж воно мало змінилося стосовно моралі після відродження з допомогою Риму у 46 році до н.е.. Коли Павло писав Послання до Римлян і описував деградування непокірного людства (Рим. 1:21-32), він перебував у Корінті, де, вочевидь, і був безумовним свідком того, про що писав.

На жаль, церква у Корінті не була захищена від цієї розпусти, що власне й засудив Павло у своєму першому до них листі (наприклад, 1 Кор. 5-6). Однак корінтяни грішили не лише розпустою. Вони приділяли занадто багато уваги красномовству і надзвичайній людській мудрості (1 Кор. 2), а також захоплювалися зовнішнім виявом дару мов (1 Кор. 12-14). Вони ходили видінням, а не вірою (див. 2 Кор. 5:7). Саме це Павло намагався в них змінити з допомогою своїх послань і відвідин.

Контакти й листування.  Характер і кількість контактів та листів Павла до корінтян є доволі спірним питанням. Суперечності виникають і з приводу того, скільки ж саме листів Павло надіслав у Корінт (три, чотири чи п’ять), і через те, скільки ж разів (два чи три) він відвідував їх. Більше інформації про це можна віднайти у книгах, зазначених у Бібліографії  (наприклад, Barrett, Hughes). Не впливаючи на розуміння 1 Кор., прийнята схема відвідин і листів Павла у Корінт таки допомагає розтлумачити 2 Кор. У наступних коментарях до тексту взято за основу ту думку, що Павло надіслав корінтянам чотири листи і три рази їх провідав.

1. Вперше Павло прибув у Корінт навесні 51 року н.е. і проповідував там півтора року. Восени 52 року н.е. він поплив разом з Прискиллою і Акилою в Ефес, де вони й залишилися. Сам Павло ж тим часом рушив далі у Єрусалим. В Ефесі Прискилла і Акила зустріли Аполлоса, якого навчали, а потім відіслали у Корінт проповідувати (Діян. 18:18-28).

2. Поки восени 53 року н.е. Аполлос проповідував у Корінті (Діян. 19:1), Павло повернувся в Ефес зі своєї третьою місіонерською подорожжю. Він провів там два з половиною роки, утворивши центр євангелізму для навчання ще й людей з довколишніх земель (Діян. 19). Лист, про який ідеться в 1 Кор. 5:9 (яке корінтяни так і не зрозуміли [1 Кор. 5:9-11] та яке тепер утрачено), було, вочевидь, написано на початку проповідницької діяльності Павла в Ефесі.

3. Павло дізнався про те, що його не зрозуміли, та про інші проблеми у корінтській церкві від людей Хлої (1 Кор. 1:11). Тоді він відразу надіслав туди свою офіційну делегацію, куди входили Степана, Фортунат і Ахаїк (1 Кор. 16:17), які й підтвердили отриману інформацію та озвучили конкретні запитання, що розділяли церкву. Перше послання до Корінтян, яке було вже другим листом Павла до цієї церкви, власне й розглядало детально ці проблеми.

4. Та, вочевидь, труднощі у цій церкві все ж не було подолано. Існує ймовірність, що саме Тимотей (див. 1 Кор. 4:17; 16:10) приніс Павлові цю звістку. Тоді Павло вирішив удруге провідати корінтську церкву і поплив з Ефесу прямо в Корінт. Та, як зазначено в 2 Кор. 2:1, ця подорож завдала йому “смутку”, мабуть, через дії чоловіка, який згадується в 2:5 та 7:12 ,та неспроможність корінтян підтримати Павла.

5. Після того, як Павло відвідав корінтян і повернувся в Ефес, він надіслав третій лист корінтянам (тепер утрачений, як і перший) за допомогою Тита. Павлу важко було писати цього листа (2 Кор. 2:3-4), зважаючи на його непростий виховний зміст (7:8-9). Після заворушення, викликаного золотарями (Діян. 19:23-41), Павло покинув Ефес навесні 56 року н.е. і попрямував в Македонію (Діян. 20:1), зупинившись ненадовго в Троаді, де сподівався зустрітися з Титом (2 Кор. 2:13) та отримати він нього звістку про ситуацію в Корінті. Оскільки він не зміг знайти там Тита, то пішов у Македонію, сповнений тривоги, вочевидь, турбуючись про безпеку Тита (7:5-6). Там він і зустрів Тита, який повідав йому добрі новини про корінтську церкву, і погані про те, що певна група людей налаштована проти Павла.

6. З Македонії Павло написав свій четвертий лист, 2 Послання до Корінтян.

7. Потім Павло втретє відвідав Корінт взимку 56-57 років н.е. (Діян. 20:2-3).

Коротко це усе можна подати наступним чином: (1) Перший візит у Корінт. (2) Перший лист до корінтян (тепер утрачений). (3) Другий лист до корінтян (1 Кор.). (4) Другий візит у Корінт (“у смутку”, 2 Кор. 2:1). (5) Третій лист до корінтян (тепер утрачений). (6) Четвертий лист до корінтян (2 Кор.). (7) Третій візит у Корінт.

Вочевидь, Бог не мав наміру включати два утрачених листи у біблійний канон.

Мета і характер Послання. Жоден лист Павла не є таким особистим і задушевним за своїм характером, як 2 Кор. Тут він розкрив свою душу і засвідчив свою любов до корінтян, не зважаючи на очевидну мінливість їхнього ставлення до нього.

Павла найбільше хвилювала присутність у корінтській церкві лже-вчителів, які називали себе апостолами. Вони озвучували свої власні ідеї, в той же час намагаючись зганьбити і справжнього апостола, і його звістку. Друге послання до Корінтян Павло написав з метою засвідчити справжність і свого апостольства, і своєї звістки. У ньому Павло не намагався себе захистити, адже він знав, що те, як корінтяни сприймуть його проповідницьку діяльність та послання, дуже тісно пов’язано з власним духовним добробутом корінтської церкви.

Ким же були ці суперники Павла? На це запитання немає одноголосної відповіді. Одні вважають, що це були юдеї-геленісти (наприклад, юдеї, рідна мова яких була грецька і які були родом з Палестини, як Стефана, або ж з діаспори, як Тимотей). Хоча вони називали себе послідовниками Христа, вони подавали себе як вихідці з роду Мойсея.

Згідно другого припущення чоловіки, які називали себе апостолами Христа, були юдеями-гностиками або юдеями-докетиками, що заперечували земні страждання Ісуса у Його страстях і визнавали славу Ісуса у Його возвеличенні як стандарт життя у цьому світі. Ці лже-вчителі вже були в Корінті, коли Павло писав 1 Кор. (див. 4:8-21; 12:3), але згодом вони почали агресивніше ставитися до Павла і його теології.

Прихильники третьої точки зору твердять, що ці чоловіки були палестинськими юдеями, які власне й називали себе апостолами Христа. Вони вдавали, наче підтримують єрусалимських апостолів: Якова, Петра і Йоана. Ці лже-вчителі зверталися до Закону і спонукали людей ставитися до них, як до його тлумачів.

Мабуть, точно сказати, ким були ці противники Павла, ніколи не буде змога, однак шкоду корінтській церкві вони завдавали чималу, чим дуже засмучували Павла. Хоча лише в останніх частинах Кор. 2 Павло їх прямо критикував, їхній вплив помітний в усьому листі, що складається з трьох розділів.

1. Перші сім частин — це, головним чином, розгляд проповідницької діяльності Павла, а саме того, як вона вплинула на його стосунки з корінтянами зокрема і відображала парадокси, характерні для діяльності слуги Христа, в цілому. Обвинувачення, яке, поза всяким сумнівом, висловлювали опоненти Павла стосовно того, що його проповідницька діяльність і його звістка є такими ж підозрілими, як і його плани подорожі, він впевнено тут спростував.

2. Частини 8 і 9 стосуються збірки грошей для бідних в Єрусалимі. Спершу корінтяни зраділи можливості долучитися до цієї збірки, але згодом перестали дотримуватися своєї обіцянки, мабуть, через те що супротивники Павла змогли переконати їх у тому, що Павло привласнює собі їхні пожертви.

3. Останні чотири частини містять: (а) свідчення істинності його апостольства та (б) осуд тих, хто виступав проти нього і Христа. Та попри все це характерним для даного листа є також ототожнення Павла з самим Христом. Його твердження, адресоване галатам: “Живу вже не я, а живе Христос у мені,” (Гал. 2:20) — детально розкривається у 2 Кор. 10-13.

Цілісність . Усі листи Павла містять частини, які є вставними або не мають продовження, але в жодному листі ця тенденція не є такою очевидною, як 2 Кор. Вочевидь, цьому сприяли обставини, за яких даний лист створювався, однак таке пояснення не надто задовольнило тлумачів, які вважають, що цих вставних частин є надто багато у 2 Кор. Зокрема, можна виділити, п’ять вставних частин.

1. Дехто вважає, що 2 Кор. 2:14-7:4 — це окремий лист, який порушує плавний зв’язок між 2:13 і 7:5.

2. В межах більшої частини, щойно зазначеної, уривок 6:14-7:1 часто вважається зовсім непов’язаним з попередніми й наступними віршами. Деякі науковці, що вивчають Біблію, стверджують, що даний уривок є тим попереднім листом, про який йдеться в 1 Кор. 5:9.

3. Дехто дотримується думки, що 2 Кор. 8 — це вставна частина з зовсім іншого листа, адже 9:1 розпочинається так, наче до цього моменту не було жодного коментаря щодо збірки грошей, тоді як перехід до цієї теми у част 8. є надто раптовим.

4. Дехто гадає, що част. 10-13 — це окремий лист, який або передує част. 1-9 й утворює “суворий лист”, або ж слідує за цими частинами, але вже через певний проміжок часу й таким чином утворює п’ятий і останній лист Павла до корінтян.

5. Вірші 2 Кор. 11:32-33 видаються недолугим втручанням у плин думки між 11:31-21:1 і вважаються пізніше доданими якимсь переповідачем даного листа.

Хоча зазначені вище частини вважаються спірними, запропоновані рішення та обрізаний текст створюють ще більше труднощів. Не існує жодного загальноприйнятого пояснення того, як саме ці вставні частини з’явилися й ввійшли у канонічне 2 Послання до Корінтян. Це все, разом з тим фактом, що не існує жодного ані найменшого клаптика рукопису, який би засвідчував походження цих вставних частин, створює проблему, яку жодна теорія не може обґрунтовано пояснити. Тому 2 Кор. має свою цілісність, але з вставними частинами.

ПЛАН

1. Вступ (1:1-11)

А. Привітання й опис автора та читачів (1:1-2)

Б. Подяка Богові за утішання (1:3-11)

ІІ. Апостольська проповідницька діяльність (1:12-7:16)

А. Обґрунтування зміни планів (1:12-2:11)

Б. Опис славної проповідницької діяльності (2:12-7:16)

1. Переможний у Христі (2:12-3:6)

2. Слава від Духу (3:7-18)

3. Сила від Бога (4:1-15)

4. Вічна нагорода (4:16-5:10)

5. Слово примирення (5:11-6:2)

6. Характеристики проповідницької діяльності (6:3-10)

7. Очікувані відповідні дії (6:11-7:16)

ІІІ. Благодійність (част. 8-9)

А. Приклади щедрості (8:1-9)

Б. Поради стосовно збірки й порядок її проведення (8:10-9:5)

В. Винагорода за щедрість (9:6-15)

IV. Заклик до дій (10:1-13:10)

А. Заклик до послуху (10:1-6)

Б. Відповідь лже-апостолам (10:7-11:15)

В. Апостольська ревність (11:16-12:10)

Г. Рекомендовані наступні дії (12:11-13:10)

V. Підсумок (13:11-14)

А. Відповідна поведінка (13:11-12а)

Б. Вітання та благословення (13:12б-13)

КОМЕНТАРІ

1. Вступ (1:1-11)

Перебуваючи у Македонії і плануючи свій третій візит у Корінт, Павло вирішив підготувати корінтську церкву до своїх відвідин, надіславши цей лист. Той факт, що тут спершу вказано ім’я автора листа та кому воно адресоване, а потім озвучено привітання, відповідає загальноприйнятому стилю написання листів у першому столітті (див. Діян. 23:26).

А. Привітання й опис автора та читачів (1:1-2)

1:1. Хоча той факт, що Павло назвав себе апостолом, не є дивним, та все ж у жодному іншому листі слово “апостол” не звучить так суперечливо. Засвідчення того, що Павло і дійсно “апостол Христа Ісуса”, є головною темою даного листа. На відміну від лже-апостолів, які протидіяли йому в Корінті, Павла послав сам Христос Ісус (Діян. 9:15). Це не був його особистий вибір, а воля Бога (Діян. 22:14).

Одним із найулюбленіших товаришів Павла стосовно проповідницької діяльності був Тимотей. Він також згадується у вступних віршах до інших послань: Филип’ян, Колосян, 1 і 2 Солунян, Филимона. Тимотей приєднався до Павла майже на початку його другої подорожі (Діян. 16:1-3) і показав себе як безцінний товариш-однодумець (див. Флп. 2:19-22). Тимотей також проповідував у Корінті (Діян. 18:5; див. 1 Кор. 16:10-11; 2 Кор. 1:19), тож його присутність у вітаннях Павла була не лише формальною. І хоча Тимотей був товаришем Павла, апостол вважав його своїм братом (як і в Кол. та Флм.).

Хоча і справді було про що хвилюватися стосовно майбутньої долі церкви Божої, “що в Корінті” (див. 2 Кор. 11:3), Павло був певен, що ті, хто її утворили, належали Богові (див. Діян. 18:10), і жодна сила не могла їх відвернути від Нього (Рим. 8:38-39). Звісно ж, це стосувалося не лише корінтян, але й також усіх християн, які мешкали на землях довкола столиці “Ахії”. Вони теж були “святими”, призначені Богом на службу Йому, але вони не мали змоги опиратися чварам у Корінті чи їхнім наслідкам.

1:2.  “Благодать” — це Божа любов в дії, наслідком якої є “мир”. Значеннях цих слів було розкрито під час проповідницької діяльності Ісуса (Йн. 1:14; 14:27). Павло сподівався, що дане привітання знайде свій вияв в житті корінтян, адже таким чином він їх навчав і направляв. (Див. таблицю “Вступи Павла до його послань” поблизу Рим. 1:1-7.)

Б. Подяка Богові за утішання (1:3-11)

Одним із багатьох парадоксів життя корінтян було те, що ласка Божа тут виявлялася не за найкращих, а, вочевидь, за найгірших для цього умов. Хоча багато корінтян бажало собі возвеличення (див. 1 Кор. 4:8), та, як правило, лиш у смиренні можна віднайти Божу ласку (див. 2 Кор. 12:9). Дана тема пронизує ввесь лист і знаходить свій доречний вияв у подяці Павла.

1:3-4. Слово тхліпсеі  (“горе, скорботи, труднощі”) зустрічається у даному листі 9 разів (вірші 4 [двічі], 8; 2:4; 4:17; 6:4; 7:4; 8:2, 13). Павло також тричі у цьому посланні використав пов’язане з ним дієслово тхлібо  (“терпіти, зносити”; 1:6, 4:8; 7:5). Труднощі спіткають усіх християн. Та апостол Павло, мабуть, зазнав за своє життя більше труднощів, аніж усі його читачі разом узяті. Однак труднощі, як сказав Павло, допомагають християнам перейти від зовнішнього і тимчасового до внутрішнього і вічного (див. 1:9; 4:17-18).

Джерелом “усякої втіхи” посеред цих скорбот є Сам Бог, якого Павло назвав Богом і Отцем “Господа нашого Ісуса Христа” (див. Еф. 1:3; 1 Пт. 1:3), Отцем (тобто Творцем) “усякого милосердя” і Богом “усякої втіхи”. Той самий Бог підтримував Павла в часи його страждань (2 Кор. 1:8-9) і визволяв його від них (вірш 10). Слово “милосердя” — це переклад до грецького оіктірмон . Воно зустрічається у Новому Завіті ще лиш чотири рази (Рим. 12:1, Євр. 10:28, Флп. 2:1 та Кол. 3:12). Як духовні дари призначені не лише приносити користь тим, хто їх отримав, але мають використовуватися для служби іншим (див. 1 Пт. 4:10), так і втіха, “якою Бог нас утішає”, допомагає віруючим людям утішати інших засмучених. Утіха від Бога приходить через людей (див. Діян. 9:10-19; 2 Кор. 7:6) і через молитву (1:11). (Павло використав слово “втіха” п’ять разів у тексті грецькою мовою у віршах 3-4 і ще п’ять разів у віршах 5-7!)

1:5-7. Страждання, яких зазнав Павло, були наслідком того, що він був ревним послідовником Христа (див. Мт. 5:11; Кол. 1:24). Коли Павло проповідував добру новину, то страждав від ненависті людей (наприклад, 2 Кор. 11:23-26) і злиднів, які були частиною його завдання (11:27). Але страждання Павла за Христа цілковито покривалися втіхою, яку він від Нього отримував.

Говорячи про Христові страждання (1:5), скорботи, які “ми терпимо” (вірш 6), і наші страждання (вірш 7), апостол, вочевидь, мав на увазі або страждання, яких він зазнавав у Азії і про які буде йтися далі (вірш 8), або ж горе, яке йому завдавали проблеми у корінтській церкві (див. 11:28-29). Насправді, тут може йтися про все це разом, але якщо він мав на увазі саме проблеми у корінтській церкві (див. 7:5), тоді власні страждання корінтян були подібні. Цей виховний лист (7:8) засмутив їх, адже вони зрештою зрозуміли, як сильно їхня поведінка засмучувала Павла (7:9). Йому справді було дуже важко його писати (2:4), але він це зробив з великої до них любові, задля їхньої втіхи і спасіння (див. 7:10). Спасіння, про яке тут іде мова, має стосунок до їхнього майбутнього освячення, до чого власне й приведе їх даний лист (див. 7:11). Відповідні дії корінтян потішили і їх, і Павла (7:13) та зміцнили надію апостола на те (1:7), що Бог справді їх Собі обрав (див. Євр. 12:7-8). Окрім того, втіха корінтян допомагала їм “переносити терпеливо” ( хипомоне , бути стійкими за несприятливих обставин) усі їхні страждання (див. 2 Кор. 6:4; Рим. 5:3; Кол. 1:11; Як. 1:3).

1:8-11.  “Надія” на Бога, яка підтримувала Павла у його стосунках з корінтянами, допомагала йому й у його особистому житті. Те, що трапилося з Павлом у Азії (див. карту між Діян. і Рим.), дуже його пригнітило. Вочевидь, корінтяни дещо знали про це, імовірно, почувши розповідь Тита, та не усвідомлювали усієї суворості його страждань. Та замість того, щоб приховати свій відчай і відчуття безпомічності у даній ситуації, Павло зумисне на них наголосив, щоб показати, якими безсилими є вони і сам він, якщо живуть без допомоги Бога, і звернути увагу на те, що саме молитва допомагає отримати милосердну підтримку Бога.

Існує чимало припущень, якими саме були їхні скорботи. Тлумачі 19-го століття і ще більш ранніх років вважали, що фраза “в Азії” мала стосунок до Ефесу. Страждання Павла були пов’язані з тим, про що йдеться в 1 Кор. 15:32, де він зазначає, що боровся з дикими звірами. Проте це могло слугувати лиш порівнянням до бунту, спровокованого Димитрієм та іншими золотарями (Діян. 19:23-41). Однак у тій оповіді не має жодної згадки про яку-небудь шкоду, завдану Павлу. Згідно думки тлумачів двадцятого століття усе це відбувалося десь за межами провінції Азія (у західній частині теперішньої Туреччини). Одним із можливих місць називають долину Лікус, де Павла, імовірно, побили юдеї (див. 2 Кор. 11:24) так, що мало не вбили. Або ж там він, можливо, захворів на якусь важку хворобу, що мала для нього подібні наслідки. Усі ці думки є лише здогадками. Неспроможність точно визначити, якими ж саме були ці скорботи, дозволяє віруючим людям наших днів застосувати ці слова до себе, особливо коли вони потрапляють у безвихідні ситуації, де порятунок видається неможливим.

Павло був певен, що помре. Він був “над міру й над силу так” пригнічений, що не мав “вже надії і жити” (див. 4:10-12, 16; 11:23-25). Тож очевидно, що християнське життя не було для нього легким і безтурботним! Дехто припускає, що цей пережитий досвід безповоротно змінив думку Павла щодо його власної долі. До цього часу він, мабуть, сподівався, що буде серед живих, коли вдруге прийде Христос (див. 1 Кор. 15:51-52; 1 Сол. 4:15-17). Тепер він зосередив свою увагу на воскресінні (див. Флп. 3:10-11).

Павло, безумовно, щиро вірив у те, що Бог визволить його від “смерти” (див. 2 Кор. 4:8-14), допоки його шлях не завершиться (2 Тим. 4:7), а його завдання не буде виконано. Він також знав, що потім Бог воскресить його з мертвих (див. 1 Кор. 15:55; 2 Кор. 4:14). Павло мав тверду віру у корінтян (1:7) і в Господа (вірш 10). Він сказав, що молитви (вірш 11) корінтян були необхідною складовою такого спасіння. Адже саме через них Бог здійснює Свою волю серед людей.

ІІ. Апостольська проповідницька діяльність (1:12-7:16)

Однією з причин, чому Павло написав цей лист, була необхідність відповісти на чутки, які ширилися у Корінті, стосовно дійсності його апостольства, правильності його поведінки і щирості його відданості тамтешнім християнам. Згодом (у част. 10-13) Павло засвідчив істинність свого апостольства. Запитання стосовно правильності його поведінки, особливо стосовно “збірки”, розглядаються в част. 8 і 9. А всі попередні частини (1:12-7:16) слугують емоційним засвідченням Павла своєї щирої відданості проповідницькій діяльності в цілому і корінтянам зокрема.

А. Обґрунтування зміни планів (1:12-2:11)

Хто ж спонукав корінтян замислитися над тим, що Павлові, можливо, бракує відданості корінтській церкві або ж що він не зовсім щирий з ними? Ніхто не знає напевне. Однак, можливо, це були саме лже-апостоли (11:4, 13), які намагалися зганьбити свого головного супротивника. Хоча Павло приберіг своє відкрите засудження таких учителів аж до підсумку свого листа, воно пронизує навіть ці перші частини.

1:12. Павло відкрито прийняв запитання стосовно своїх істинних рушійних сил. Він міг з усією впевненістю стверджувати (“це свідоцтво”), що високоморальність його “сумління” (див. 4:2; 5:11) і його знання Божого Слова були бездоганні стосовно його поведінки, “зокрема щодо” корінтян (див. 1 Кор. 4:3-4). Він сказав три речі про свою поведінку. (1) Вона була сердечною. Замість слова “святості” ( хагіотеті ) Павло, мабуть, написав “простоті сердечності” ( хаплотеті ; див. 2 Кор. 11:3). Переписувач рукопису міг легко переплутати ці два слова. (2) Його поведінка була щирою (див. 1 Кор. 5:8; 2 Кор. 2:17) й могла витримати найприскіпливішу перевірку. (3) Його поведінка не була “в мудрості тілесній” ( саркіке ), тобто людській, бо це є вершиною служіння собі. Вона була у “Божій благодаті”, тобто він керувався любов’ю до інших і шукав те, що було найкориснішим для них.

1:13-14. Листи Павла були такими ж, як і його поведінка: простими, щирими, не у тілесній мудрості, а в Божій благодаті. Ці листи до корінтян не містили жодного прихованого підтексту чи якихось корисливих спонук. Павло був чесною і прямолінійною людиною. Таким він був і у своїх листах. Він хотів, щоб корінтяни визнали це хоча б “частинно”, і сподівався, що одного дня ця тимчасова поступка переросте у їхнє повне і щире сприйняття та схвалення (“зрозумієте ... повнотою”). Ось як насправді Павло ставився до них. Він був певен у щирості їхнього навернення (див. 1 Кор. 9:1-2). І він відчував, що зрештою вони зрозуміють його і навіть називатимуть своєю славою (“ваша слава”, каучема ) “в день Господа ... Ісуса Христа” (див. Флп. 2:16), тобто біля судного престолу Христа (див. 2 Кор. 5:10-11).

1:15-16.  Маючи таку певність у своїх стосунках з корінтянами, Павло озвучив своє бажання прийти до них з Ефесу, щоб двічі їх провідати. Це, вочевидь, і була та зміна, про яку Павло говорив раніше (1 Кор. 16:5-7). Тоді він мав намір піти у Корінт через Македонію й провести там зиму. Власне так він згодом і зробив (див. Діян. 20:1-3). Зміна стосувалася можливості двічі прийти у Корінт: спершу з Ефесу в Корінт і звідти в Македонію, а потім тим самим шляхом назад. Той факт, що він планував відвідати їх двічі, вказував на глибину його любові до них. Він бажав бачити їх так часто, як це було можливо.

1:17.  Але Павло змінив свою думку щодо цього маршруту (див. 2:1), і його супротивники сказали, що така його невизначеність свідчить про його цілковиту ненадійність, яка впливає не лише на те, куди він прямує, а й на те, що він говорить. Павло палко заперечив це. Він складав свої плани не “з людських міркувань” (тобто шукаючи власної вигоди; див. “тілесній” у 1:12), змінюючи їх так, щоб задовольнити свої інтереси. І ніколи він водночас не говорив і “так”, і “ні”, щоб не прогавити якихось вигод. Згодом він пояснить причину такої зміни в планах (1:23-2:2), але зараз його більше турбувало обвинувачення у тому, що його звістка сумнівна й ненадійна.

1:18-20. Джерелом постійності Павла у його проповідницькій діяльності був Сам Бог, і Він йому “свідок”. Тож звістка, яку проповідував апостол, була не менш певною, ніж Господь. Оскільки Павло ніколи не вагався щодо своєї звістки (“Так і Ні”, вірш 18), то й не вагався він щодо своїх планів («Так, Так», і «Ні, Ні», вірш 17). В центрі його звістки була особа Ісуса Христа, яка цілковито засвідчує усі Божі обітниці перед людьми. Єдиною відповідною реакцією на Божу звістку є слово “Амінь” (досл., “хай так і буде”). Саме така реакція і послух Богові перш за все привели Павла, Сильвана (Силу) і Тимотея у Корінт та спонукали їх прославляти Христа серед корінтян у синагозі (Діян. 18:5). Через Христа обіцянки, які Бог дав Авраамові й Давиду, здійснилися (Рим. 1:3; 11:5; Гал. 3:16), і дія Закону завершилася (Рим. 10:4), що так палко заперечували противники Павла (див. 2 Кор. 3). Та не зважаючи на це, звістка, яку проповідував Павло і його товариші привела корінтян до спасіння, “Богові на славу”.

1:21-22. Хто промовляє “Амінь” у відповідь на добру новину, відчуває певність і безпеку у Христі. В той момент, коли з’являється віра, Бог помазує кожну віруючу людину Святим Духом. Тож тепер, як і Христос ( Христос  означає “Помазаник”), вона може прославляти Бога своїм життям (див. Мт. 5:16). Йоан написав, що віруючі люди отримують це помазання від Бога (1 Йн. 2:20, 27). Під час нього на віруючу людину сходить Святий Дух, як під час помазання миром священиків.

Наступним наслідком присутності Святого Духа є “печать” (див. Еф. 1:13-14), яка також накладається у момент, коли з’являється віра. Печатка на документі у часи Нового Завіту засвідчувала його і його власника, який відтоді мав “захищати” його. Таким саме чином, у спасінні, Святий Дух, немов печать, засвідчує, що християнин ототожнюється з Христом і стає власністю Бога, яку Він тепер захищатиме (див. 1 Кор. 6:19-20). Вочевидь, саме така думка спонукала Павла назвати себе слугою Христа (Рим. 1:1; Флп. 1:1).

Третім наслідком діяльності Духа у спасінні є Його запевнення — те, що розпочав Бог, Він тепер завершить. Теперішній викуп є лише часткою того, що очікує на людину у вічності (див. Рим. 8:23), а присутність “Духа” у наших серцях (див. Рим. 5:5; 2 Кор. 5:5) — це наче “завдаток”, який засвідчує все те, що буде. Слово “завдаток” є перекладом до грецького аррабона  і має значення передоплати, яка зобов’язує платника здійснювати наступні платежі. Те саме грецьке слово знову використовується у 5:5 та Еф. 1:14 (див. “зачаток Духа,” Рим. 8:23).

1:23-24.  Дещо раніше Павло почав пояснювати зміну в своїх планах (вірш 15). Тоді він згадав своє “слово” (вірш 18) у стосунку до своєї цілісності і послідовності, через що у віршах 19-22 відхилився від теми. Тут він знову повертається до роз’яснення зміни у планах.

Він зрозумів, що зміна в його планах стала причиною непорозумінь у Корінті. Про це можна судити із глибокої емоційності його наступних слів: “Я прикликаю свідком Бога на мою душу” (див Рим. 1:9; Флп. 1:8; 1 Сол. 2:5, 10). Даною присягою (де Бог — Суддя) Павло підкреслив, що готовий віддати своє життя, якщо казав й казатиме неправду. Корінтяни не замислювалися над тим, що Павло відклав свій візит, щоб не картати їх (“щадивши вас”). Хоча він мав владу апостола (2 Кор. 10:2-8; див. 1 Кор. 5:4-5; 1 Тим. 1:20), Павло не хотів нею послуговуватися. Він не панував над їхньої “вірою”, тобто не зловживав тим фактом, що вони прийшли до віри у Христа завдяки йому. Диктаторські способи впливу могли змусити людей коритися, але не слухати усім серцем, що можливо лише через істинну віру, яку він від них і хотів отримати. Провладне домінування — це спосіб впливу лжеапостолів та царства, якому вони служать (див. 2 Кор. 11:13-15), але цим шляхом не йшов ні Христос (Лк. 22:25-27), ні Його послідовники (1 Пт. 5:3). Павло запевнив корінтян: “Ми хочемо співпрацювати” (див. 1 Кор. 3:9), — а не протидіяти чи керувати.

2:1-2. Слуга Христа чимало знає про біль і страждання (Мт. 5:10-12; Йн. 15:18-20; 1 Пт 2:21). Павло також відчув це все на собі (див. 2 Кор. 1:4-10, 11:16-32). Але він не був дурнем. Якщо була змога уникнути болю та страждань і при цьому досягти поставленої цілі, він обирав цей шлях. Саме віра у таку можливість і спонукала апостола змінити свої плани стосовно відвідин до корінтян.

Достеменно невідомо, коли саме відбувся його перший візит “у смутку”. Це могло трапитися після того, як він заснував у Корінті церкву, але перед написанням 1 Кор. Принаймні багато науковців, які вивчають Біблію, так вважають. Однак малоймовірно, що так воно й було, адже жодної згадки чи навіть натяку на такі відвідини у тому листі немає. Більш імовірно, він пішов у Корінт з Ефесу вже після того, як написав 1 Кор.. Його відвідини “у смутку” можуть бути пов’язані з планованим подвійним візитом, про який іде мова дещо вище (2 Кор. 1:15-16), а саме з першим із тих двох відвідин. Під час того візиту трапилося щось доволі неприємне, що й засмутило корінтян і самого Павла (див. коментарі до 2:5). Щоб уникнути ще більшого смутку як для себе, так і для корінтян, Павло власне й відклав свій візит.

2:3-4.  Замість цього він вирішив написати листа, що було доволі ризиковано, зважаючи на схильність корінтян невірно його розуміти (див. 1 Кор. 5:9-10). Якщо його візит “у смутку” (2 Кор. 2:1) відбувся до того, як він написав 1 Кор., тоді лист, про який тут іде мова (“написав я те”), і є тим листом. Однак якщо візит “у смутку” трапився вже після того, як він “написав” 1 Кор., що більш імовірно, тоді лист, про який Павло тут говорить, було написано після 1 Кор. і тепер є утраченим (очевидно тому, що Бог не мав наміру включати його до Святого Письма, написаного під впливом Святого Духа). (Див. пункт 5 у підрозділі “Контакти й листування” у Вступі .)

Що саме містилося у тому письмі — можна лиш гадати, спираючись на коментарі до 2 Кор. 2:5-11 та 7:5-12. Проте очевидно, що Павло щиро любив корінтян і відчував глибокий смуток, створюючи цей лист (“з великого бо горя [ тхліпсеос ; “труднощі, скорботи”; див. 1:4] та туги серця ... крізь ревні сльози”) й очікуючи звістку від Тита стосовно їхньої відповіді (див. 7:5-8).

2:5.  Подія, яка засмутила його під час відвідин (вірш 1) і спонукала до написання такого виховного листа, має, здається, стосунок до дій одного чоловіка у Корінті. Достеменно невідомо, чи він був членом корінтської церкви, чи просто їхнім відвідувачем. Однак Павло називає його християнином.

Також невідомо, що саме вчинив той чоловік. У минулому багато авторів ототожнювало його з чоловіком, який вступав у кровозмісні стосунки і якого Павло засудив (1 Кор. 5). Проте в наш час небагато тлумачів дотримується цієї думки, зважаючи на суворість покарання (див. 1 Кор. 5:5) у порівнянні з даною ситуацією, і на дуже малу ймовірність того, що 1 Кор. — це лист, про який йдеться в 2 Кор. 2:3-4.

Невпевненість Павла, яка звучить у даному вірші, свідчить, скоріш за все, про те, що його авторитет як апостола було або поставлено під сумнів, або відверто заперечено в якийсь момент під час тих сумнозвісних відвідин (вірш 1). Корінтяни, вочевидь, не пов’язали виклик, який було кинуто авторитетові Павла, зі своїм власним духовним добробутом. Вони поставилися до цього, як до особистої проблеми Павла, яка не вимагала жодних дій з їхнього боку. Власне це Павло й засудив у своєму листі, і саме це вони зрештою й зрозуміли.

2:6.  У відповідь корінтяни покарали того чоловіка. Слово “кари” є перекладом до грецького слова епітіміа . Та його, мабуть, краще було перекласти як “осуду”, тобто корінтяни цього чоловіка засудили. Далі тут сказано, що це покарання “наклала більшість” (див. 7:11), однак фраза хе хипо тон плеіонон  має, скоріш, значення “в цілому, загалом”.

2:7-8.  Павло мав підстави думати, що їхнє покарання було надто суворим (див. 7:11). Вони більш не були байдужими споглядачами гріха, але тепер, вочевидь, стали запеклими переслідувачами. В такому випадку “надто великий смуток” міг зламати того чоловіка, який скоріш за все, каявся у вчиненому. Тому Павло закликав церкву “простити і втішити” його (бо насправді це вони поступили невірно, 2:10) і показати йому “любов”. Як церква, вони мали засвідчити, що люблять свого ближнього християнина і не відкидають його (див. 1 Кор.5:11). (Слово “покажіть” є перекладом до грецького киросаі . У НЗ це слово також зустрічається в Гал. 3:15, де його переклад звучить наступним чином: “укладеного, як годиться”.)

2:9-11.  В даному випадку Павло непокоївся не лише про самовиправдання чи про покарання брата, який схибив, а про те, чи зможе корінтська церква показати свою відданість йому (див. 7:2). Адже лиш послуг “в усьому” може засвідчити їхню любов і відданість апостолові (див. Йн. 15:14).

Вони в усьому мали бути з ним єдині, навіть у тому, щоб пробачити кривдника, який скривдив їх, скривдивши Павла. Оскільки реакція церкви на негідний вчинок чоловіка (2 Кор. 7:8) спонукала його покаятися (див. 7:9), Павло міг його простити. Якщо ж корінтяни разом з Павлом цього не зроблять, то стануть “жертвою сатани”, який, скориставшись гіркотою душі, зможе звести нанівець усю проповідницьку діяльність Павла і корінтян. Тож, щоб між Павлом і церквою не з’явилася прірва, корінтяни мали відновити люблячі стосунки з Павлом і тим кривдником. Адже тоді “задуми сатани”, яким Павло так наполегливо намагався завадити, буде зруйновано.

Тож у підсумку його плани змінилися. Але це було заради добробуту самої ж корінтської церкви. Замість того, щоб податися туди самому, Павло надіслав до них Тита, який доправив корінтянам його листа і досяг поставленої мети. Але Павло про це знав, аж допоки не зустрів Тита у Македонії. Увесь період невизначеності був справді нелегким для Павла, як свідчать 2:12-16.

Б. Опис славної проповідницької діяльності (2:12-7:16)

Час, який минув від того дня, коли Павло відіслав Тита до корінтян зі своїм листом (2:4; 7:6-7), і до його повернення зі звісткою про стан справ у корінтській церкві, був дуже неспокійним для Павла. Тоді він, вочевидь, дуже гостро відчував свою безпомічність та слабкість і знову почав розуміти, як сильно залежить від Бога у своїх спробах досягти тривалого ефекту своєї проповідницької діяльності. Саме ця тема є головною у даній частині. Проповідницька діяльність є славною, бо Бог є в ній.

1. ПЕРЕМОЖНИЙ У ХРИСТІ (2:12-3:6)

2:12-13.  Павло мав намір зустрітися з Титом у Троаді (див. карту між Діян. і Рим.) і отримати звістку стосовно стану справ у Корінті. Перш ніж податися у Грецію, Павло планував провести якийсь час у Троаді, улюбленій римській колонії, проповідуючи там. Фраза “двері були мені відчинені в Господі” (див. 1 Кор. 16:9; Кол. 4:3) означає, що він мав чудову нагоду, “щоб проповідувати Євангелію Христову” там.

Але його сподівання виявилися марними, коли Тит там так і не з’явився. Окрім занепокоєння стосовно церкви у Корінті, Павло тепер хвилювався ще й про безпеку Тита. Адже Павло знав, що Тит мав при собі гроші, зібрані корінтянами для бідних у Єрусалимі (див. 2 Кор. 8:6), і боявся, що через це він міг стати жертвою грабіжників. Чому ж іще він не зустрівся з Павлом у Троаді? Через це Павло й “не мав спокою для свого духа” ( анесін то пнеуматі , також зустрічається в 7:5 та 8:13).

Відчуваючи неспроможність сконцентруватися на проповідницькій діяльності у Троаді (див. 7:5-6), Павло попрощався з тамтешньою церквою і “пішов у Македонію”. Двері, однак, і надалі залишатимуться для нього відчиненими, і після повернення (див. Діян. 20:5-11) Бог допоможе йому досягти чимало звершень серед них, але в даний момент Павло покинув Троаду, почуваючись, поза всяким сумнівом, як побитий пес (див. 2 Кор. 4:9).

2:14. У даному місці Павло обриває своє звернення до корінтян, щоб повернутися до нього аж в 7:5. (Див. слово “Македонію” у 2:13 і 7:5.) Але цей перехід є доречним. Пригнічений Павло концентрує увагу вже не на собі, а на переможному Христі, у “почеті” якого він завдяки Богові віднайшов себе.

У вірші 2:14 згадується переможний парад, яким римляни зазвичай відзначали свої завоювання. На чолі цієї процесії йшов сам воєначальник, а за ним — полонені. Через Христа Бог-Переможець подолав своїх ворогів (див. Рим. 5:10; Кол. 2:15), і Павло, полонений Христа, тепер ішов у його “переможнім почеті”! Павло, якого Христос узяв колись у полон (у Флм. 23 “товариш неволі”; див. 1 Кор. 4:9), тепер ступав переможно. Цей “тріумф у поразці” вільного слуги і був парадоксом проповідницької діяльності Павла, який надалі лиш посилюється (наприклад, у 2 Кор. 4:7-12; 6:9-10).

Під час переможної ходи у Римі палили ладан. Павло порівняв його зі знанням Христа, яке, немов пахощі, поширювалося світом через проповідування Євангелії.

2:15-16. Добра новина призводить до парадоксальних наслідків. Як вісник цієї новини Павло ототожнився із нею так, що зміг назвати себе пахощами Христа. У Септуаґінті слово “пахощі” ( еуодіа ) використовувалося стосовно старозавітних жертвоприношень (Бут. 8:21; Вих. 29:18; Лев. 1:9; Чис. 15:3). Життя Павла і було тим жертвоприношенням (Рим. 12:1) на радість Богові. Його життя, яке він присвятив проповідуванню Божої звістки і яке в той же час приносило йому чимало страждань, зречення і відкритої агресії з боку багатьох людей, було продовженням життя Ісуса як Божого Слуги (див. Кол. 1:24).

В центрі доброї новини є звістка про те, що через смерть Ісуса люди можуть отримати життя і воскресіння (1 Кор. 15). Для тих, хто зрікався доброї новини і не вірив у звістку про розп’яття та воскресіння Христа, Павло був наче сморід “смерти” в їхніх ніздрях (Діян. 17:32). Вони й надалі йшли шляхом до знищення. Однак тих, хто вірує, порятунок веде до прославлення (див. 2 Кор.4:17; Рим. 8:18, 30). Для них добра звістка є наче “запах ... життя”.

Такі двоякі наслідки проповідницької діяльності Павла бентежили його. “Хто, отже, здатний до цього?” Він дав відповідь на це запитання згодом (2 Кор. 3:5-6). Однак у той момент він пригадав діяння лжеапостолів. Вони вважали себе найрозумнішими, а все тому, що їхня звістка і справжні спонуки цілковито відрізнялися від задуму Павла. І про це він мовчати не міг.

2:17.  В часи Павла лжеапостолів було, вочевидь, удосталь (див. 2 Пт. 2:1). На думку апостола проповідницька діяльність багатьох лжеапостолів зводилася до отримання власної вигоди. На відміну від них він проповідував у Корінті безоплатно (див. 2 Кор. 11:7-12; 12:14), хоча, по суті, мав право приймати матеріальну винагороду за духовну працю (1 Кор. 9). Лжеапостолів характеризували їхні звістки і їхні спонуки. Як нечесні продавці, вони егоїстично гналися за вигодою. Павло сказав, що вони торгували “словом Божим”. Це слово капелеуонтес , “гнатися за вигодою, торгувати”, зустрічається лиш тут. Павло міг мати на думці слова Ісаї про єрусалимських недобросовісних ізраїльтян, які розводили своє вино водою, щоб збільшити прибуток (Іс. 1:22; див. опис Лукіана [ Hermotimus  59] недобросовісних філософів). Так і ці лжеапостоли торгували “словом Божим” задля наживи. Вони служили собі, а не Богові, якого представляв Павло. Вони робили усе “для лихого зиску” (1 Пт. 5:2), що й свідчило про їхню нещирість. А Павло проповідував “щиро” (див. 2 Кор. 1:12).

3:1-3. Знаючи про задуми своїх супротивників, Павло усвідомлював, що його критика лжеапостолів та виправдання власної проповідницької діяльності можуть бути використані супроти нього. Його перше запитання у вірші 1 (“Чи починаємо знову самих себе поручати?”) свідчить, що таке вже траплялося (див. 1 Кор. 9).

З огляду на це дехто може припустити, що Павло мав поручатися за себе сам, бо не міг знайти для цього нікого іншого. Його супротивники, скоріш за все, приносили поручальні листи, що було звичним у першому столітті (див. Оксіринхські папіруси 1. 32). Павло сам не один раз послуговувався ними на користь тих, хто служив разом з ним (Рим. 16:1-2; 2 Кор. 8:22-24). Однак Павло мав підстави сумніватися у справжності їхніх листів (4:2). На відміну від тих фальшивих листів, які, безумовно, не витримали б прискіпливої перевірки людьми, поручальний лист Павла “усі люди” могли прочитати. Його листом були самі корінтяни! І вони були листом, написаним “Духом Бога живого” й доставленим Самим Христом. Поручителями лжеапостолів були люди, а поручителем Павла — Господь (див. 1 Кор. 2:1-5).

Коли Павло казав, що цей “лист написаний у серцях наших”, то, вочевидь, мав на увазі і Тимотея, і Тита. А його фраза “на тілесних таблицях серця” нагадує сам Новий Завіт (Єр. 31:33). На відміну від Старого Завіту, написаного “на камінних таблицях”(Вих. 24:12), Новий Завіт написаний у людських серцях (Єз. 11:19; 36:26). Як Новий Завіт значно перевершує Старий Завіт, так і поручальний лист Павла перевершує листи лжеапостолів.

3:4-6. “Довір’я” Павла ґрунтувалося не на людських джерелах, а на божественних. Він був певен у корінтянах, бо Святий Дух діяв у них. Їхня віра спиралася на могутність Бога (1 Кор. 2:1-5). Й таким саме чином його власна здатність і “здібність” вести проповідницьку діяльність походили цілковито “від Бога” (див. 1 Тим. 1:12).

Той факт, що Павло наголошує на Новому Завіті, свідчить про те, що його супротивники проповідували Старий Завіт. Завіт Мойсея був письмовим об’явленням праведності, якої Бог вимагав від Ізраїлю (наприклад, Вих. 19-23). Його було прийнято з клятвою послуху і кровною жертвою (Вих. 24). Коли Ізраїль виявився неспроможним і неохочим залишатися вірним цьому Завітові, Бог милосердно втрутився і пообіцяв Новий Завіт (Єр. 31:31-34; 32:40), новий ( каінес ) і стосовно часу, і стосовно якості. Сам Христос ознаменував його початок Своєю жертвою на хресті (Лк. 22:20). Увійти у нього можна лише через віру (Флп. 3:9), а жити — лише в залежності від Духа (Рим. 7:6; 8:4). (Однак, матеріальний і національний аспекти Нового Завіту, які мають стосунок до Ізраїлю, не стосуються церкви. Сучасна церква має свою частку у сотеріологічних аспектах того завіту, який був заснований кров’ю Христа для усіх віруючих людей [див. Євр. 8:7-13].)

Опиратися на людську, а не на божественну владу у поручальних листах було недалекоглядно і небезпечно (2 Кор. 3:1-3), не кажучи вже про спробу досягти Божої праведності без Його допомоги. Хто робив це, той зрештою з’ясував, що “буква убиває” (див. Рим. 7:10-11). Але хто вірить у Христа, той повсякчас переконується, що “Дух же оживлює” (див. Рим. 8:2).

2. СЛАВА ВІД ДУХУ (3:7-18)

У попередній частині даного послання (2:12-3:6) Павло почав пояснювати і захищати свою проповідницьку діяльність. Дійшовши висновку, що його доводів недостатньо, Павло сказав, що внутрішнє засвідчення Духа є вищим за будь-які зовнішні людські свідчення. При цьому він також дав зрозуміти, що ті лжеапостоли, які ставили під сумнів його діяльність, проповідували несправжню звістку, що ґрунтувалася на Старому Завіті і могла призвести лиш до загибелі.

Щоб підкреслити вищість Нового Завіту над Старим, особливо стосовно того, як його проповідували супротивники, Павло звернувся до розгляду Вих. 34:29-35. Він мав на меті показати, що сам по собі Старий Завіт був славним, бо це Бог його дав. Однак, зважаючи на те, що його здійснення ґрунтувалося на людській ініціативі, він зрештою став тимчасовим і мав “зникнути” ( катаргео , 2 Кор. 3:7, 11, 13), а замість нього мав з’явитися вічний Новий Завіт і вічна діяльність Духа (Євр. 9:14). Щоб показати це на прикладі, Павло порівняв згасаючий блиск Божої слави на обличчі Мойсея (2 Кор. 3:7) з повсякчас зростаючим блиском християн (вірш 18).

3:7.  Проповідування Старого Завіту Мойсея було служінням “смерті” для людей. Та повинен у цьому був не Мойсей чи “Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра” (Рим. 7:12; див. 1 Тим. 1:8). Винен у цьому був людський гріх (Рим. 7:10-11). Та все ж навіть це “служіння смерті” було “в славі”, хоча вже тимчасовій і зникаючій (див. 2 Кор. 3:11, 13), що було видно на прикладі того, як Старий Завіт втрачав свою дієвість.

Коли Мойсей зійшов з гори Синай з таблицями, на яких було викарбувано Десять Заповідей, його обличчя “було в (такій) славі”, що люди боялися до нього підходити (Вих. 34:29-30). Однак у Старому Завіті не згадується згасання того блиску. Навпаки, в євреїв прийнято вважати, що обличчя Мойсея аж до смерті сяяло славою від тієї зустрічі (Таргум Онкелоса; Втор. 34:7). Однак Павло навряд чи говорив би про те, що можна було б з легкістю заперечити, особливо якщо це стосувалося його головного доводу, адже до цього моменту у своєму листі він дуже старанно й обережно розкривав свою думку.

3:8-11. Розвиваючи далі тему згасання слави Мойсея, Павло знову наголосив на вищості Нового Завіту. Проповідування Старого Завіту через заповіді засуджувало людей (див. Рим. 7:11). Проповідування Нового Завіту через Духа веде людей до віри у Христа і прийняття Його справедливості (Рим. 3:21-22; 4:24). Немов свічка на сонці, Старий Завіт бліднів і зникав (Гал. 3:19-25) перед величчю Нового і вічного (Євр. 13:20). І якщо Старий Завіт славний, то Новий Завіт — “багато більше” славний!

3:12.  Оскільки Новий Завіт вічний, люди, які його приймають, мають певну “надію”, що Бог прийме і їх. Саме це дозволяло Павлові бути повним “сміливости” і відвертим у словах та вчинках.

3:13. Тим-то діяльність Павла відрізнялася від проповідницької діяльності Мойсея, який ховав своє “обличчя”, коли звертався до ізраїльтян, через що вони не могли бачити, як зникав той блиск (від зустрічей із Богом). Навіщо він це робив? Невже Мойсей думав, що бунтівні ізраїльтяни будуть менш схильними слухати Бога, якщо побачать “зникнення” того божественного сяйва? Чи, можливо, Мойсей вважав їх недостойними такого вияву Божої слави, а тому й ховав своє обличчя, чим і засвідчував затверділість їхніх сердець? Мабуть, останнє припущення вірне.

3:14-16.  Якою б не була причина того, що Мойсей “на обличчя клав собі покрівець”, його діяння виявилися пророчими. Адже не лише ізраїльтяни давноминулих років не хотіли і не могли (“їхній розум притупився”) усвідомити тимчасову і підготовчу природу Старого Завіту, але й наступні їх покоління залишалися нечутливими до цих істин. Євреї часів Павла (“аж по цей день”) не спромоглися зрозуміти, що Старий Завіт був попередньою звісткою, а не завершальним словом Божого одкровення. Хоча “покрівець”, який приховував славу Мойсея, і Старий Завіт зникли, Павло сказав, що “той” духовний “покрівець” і зараз “зостається невідкритий” (див. 4:3-4; Рим. 11:7-8, 25).

“Покрівець” невіри, який лежить “на серці їхнім”, може усунутися лише через Христа (2 Кор. 3:14), тобто тоді, коли людина “звертається до Господа”. Мойсей усунув свій покрівець у присутності Господа. Так і в кожного єврея — чи в будь-кого іншого, — хто навертається з вірою до Христа Господа, “спадає покрівець”. Господь, який передав людям Старий Завіт, — це той самий Господь, який заснував Новий.

3:17.  У Старому Завіті сказано, що коли Мойсей з’являвся перед Господом, то знімав покривало (Вих. 34:34). У Новому Завіті це покривало усуває Дух. Святий Дух є особистим “Посланцем” Христа. Він — “Господній Дух” (див. Рим. 8:9). Двоє є Одним і стосовно мети (Йн. 15:26; 16:6-15), і стосовно здобутків (Рим. 8:15; Гал. 5:1). Промовивши “Господь же — Дух” (2 Кор. 3:17; див. вірш 18), Павло не сплутав двох Осіб Святої Трійці, а засвідчив божественність Святого Духа.

Головним здобутком Нового Завіту є “воля”. В дещо іншому місці Павло порівняв тих, хто дотримується Старого Завіту з дітьми рабства, а тих, хто вірить у Новий — з дітьми волі (Гал. 4:24-31). Ця воля стала можливою завдяки тому, що Христос відкупив від покарання згідно Закону тих, хто вірує, і вони стали Божими синами (Гал. 4:5-7). Таку волю засвідчує Дух, який власне й дає змогу християнам прикликати Бога Отця (Рим. 8:15; Гал. 4:6).

3:18.  Блиск слави на обличчі Мойсея зникав (вірші 7, 13), тим часом як обличчя християн стає все більш просвітленим (“від слави у славу”; див. 4:6). Слава християн, як і Мойсея, — це віддзеркалення Господньої слави. Та на відміну від тимчасової слави Мойсея, слава віруючої людини є вічною. А все тому, що Бог завжди у ній присутній через Святого Духа (4:17). Ця слава є виявом спасіння, що є в Новому Завіті і передається через Духа, який власне й веде християн від виправдання через освячення й до прославлення. Коли віруючі люди засвідчують плоди Духу (Гал. 5:22-23), вони переображаються (“переображуємось”, те саме слово Павло використав у Рим. 12:2) “у Його образ”. Подібність на Христа є метою діяльності християнина (Еф. 4:23-24; Кол. 3:10). Тож не дивно, що Павло назвав Новий Завіт значно вищим за Старий!

2. СИЛА ВІД БОГА (4:1-15)

Проповідування Нового Завіту є славним завдяки безумовній перемозі Христа (2:14) і переображаючій діяльності Духа (3:18), але відбувається воно не без труднощів. З фізичної точки зору Павлові часом було надто важко проповідувати добру новину (див. 1:8; 11:23-27). Не менш болісними були й духовні труднощі (див. 7:5; 11:28-29) тих, хто служив, і тих, хто протидіяв (наприклад, 2:5). Павло згадав про все це у даній частині і вказав на те, що повсякчас слугувало йому підтримкою, а саме на силу від Бога (4:7).

4:1.  “Служіння” ( діаконіа ; також зустрічається у 5:18; 6:3; 8:4; 9:1, 12-13; 11:8) Новому Завітові було даровано Павлові, незважаючи на його минуле (див. 1 кор. 15:9-10; 1 Тим. 1:13), бо Бог ставився до нього милостиво й милосердно. Ця ж сила підтримувала його у багатьох доволі болісних обставинах, які траплялися на його шляху проповідника (див. 2 Кор. 1:3-11), і не один раз допомагала побороти відчай (див. 7:6). Тому він і зміг написати наступне: “Ми не втрачаємо відваги” (4:1, 16). Фраза “падати духом” у Лк. 18:1 — це переклад до того ж дієслова, яке тут перекладено як “втрачаємо відваги”. Хоча часом і неабияк пригнічений, великий апостол ніколи не здавався.

4:2.  Однією з причин смутку був тривожний стан справ у Корінті через діяльність лжеапостолів та пасивність християн. Зважаючи на суворі обвинувачення, Павло відчував необхідність виправдати себе перед людьми, які мали вірити йому беззаперечно. Він уже декілька разів вправно відповідав на напади своїх обвинувачів у даному листі (наприклад, 1:17; 2:17; 3:1), але почувався зобов’язаним зробити це знову (наприклад, 6:3; 7:3; 10-13). Дехто обвинувачував його у тому, що він “лукаво” послуговувався доброю новиною для досягнення власних корисливих цілей (слово “лукаво” є перекладом до грецького паноургіа ; в 11:3 це слово використано у стосунку до сатани). Павло, мабуть, мав на увазі збірку грошей (12:16-18; див. 2:17). Відповідаючи на це, він вказав на свою відкритість (“ми не поводимося лукаво, ... проповідуючи явно правду”) і відважність (див. 3:12), які були притаманними його проповідуванню Євангелії. На відміну від своїх супротивників, він не викривлював “Слово Боже”. Тож і міг поручитися за себе (див. 6:4) перед іншими людьми та Богом (див. “сумління” у 1:12; 5:11).

4:3-4. Звісно ж, багато людей, й особливо юдеїв (3:14-15), не приймало “Євангелії”. Для них вона була “закрита”. Але Павло не збирався це змінювати для того, щоб зробити її більш приємною, хоча це власне й робили його опоненти (11:4). Євангелії зрікалися люди, які не могли або не хотіли приймати її (див. 1 Кор. 1:18; 2:14). Вони не вірили, і в цьому їм допомагав сам сатана, “бог цього віку” (див. Еф. 2:2), який, хоча й поборений Христом (Євр. 2:14), все ж продовжує керувати теперішнім світом (1 Пт. 5:8; 1 Йн. 5:19). Власне через те, що він засліплює “розум” людей, вони стають неспроможними бачити “світло Євангелії”.

Тож Євангелія не є чимсь незрозумілим. Насправді, вона вказує на Христа, який, як “образ Божий” (див. Кол. 1:15), об’явив Бога Отця за допомогою Своїх слів і вчинків (див. Йн. 1:18; 14:9).

4:5.  Христос був у центрі звістки Павла і тим, що його непокоїло. Усупереч тому, що стверджували обвинувачі Павла (вірш 2), він працював, щоб іти шляхом Христа (“ради Ісуса”), а не до власної вигоди. Ісус — це розіп’ятий Христос і воскреслий Господь. Оскільки Павло служив Христові, то також служив церкві, тілу Христа (Еф. 1:22-23). А прислуговуючи корінтянам, якими б недостойними вони не були, Павло служив своєму Господові (див. Мт. 25:40).

4:6.  Причиною того, що Павло служив церкві і відкрито проголошував добру новину, були діяння Бога у його житті. Створюючи світ, Бог зробив так, що “із темряви світло” засяяло (Бут. 1:2-4). Так і в Своєму духовному створінні Він освітлює “серця” тих, хто перебуває у темряві (див. Лк. 1:78-79; Діян. 26:18). Саме це трапилося з Павлом по дорозі у Дамаск, коли “засяяло навкруг нього світло з неба” (Діян. 9:3). Зустрівшись з воскреслим Господом, він став новим створінням (див. 2 Кор. 5:17). “Світло” в житті віруючих людей — це “знання” про Боже спасіння і славу, “що на обличчі Ісуса Христа”, яку Павло віддзеркалив (див. 3:18). Коли люди перебували у темряві гріха, вони не знали ні про Бога, ні про Його життя, ні про спасіння (Еф. 4:18).

4:7.  Звістка про спасіння та наслідки цієї звістки є славними і божественними, хоча той, хто її розповсюджував, був лише звичайною людиною. Це можна порівняти з великим скарбом, який міститься у звичайних “глиняних посудинах”. Глибоке відчуття власної нікчемності у порівнянні з величчю цієї звістки було завжди притаманне Павлові у його житті (див. Еф. 3:7-9). Бог зумисне задумав такий контраст, щоб ніхто не ставив під сумнів джерело Євангелії і її “велич сили”. Спасіння є діянням Бога, а не людей (див. 1 Кор. 2:5; 3:7).

4:8-9. У своєму попередньому листі Павло порівняв себе і своїх товаришів апостолів з останніми людьми, які немов призначені на страту (1 Кор. 4:9). Метафори, які він використав тут, формують той самий образ і показують, чого від них вимагає проповідницька діяльність, протиставляючи людську безпомічність божественній допомозі. Ці протиставлення стосуються як тілесних (див. 2 Кор. 1:8-9; 6:5, 9), так і психологічних скорбот (див. 6:4, 8; 7:5-6). Слово “пригноблені” є перекладом до грецького дієприкметника тхлібоменоі , яке пов’язане зі словом тхліпсіс  (“труднощі, скорботи, біди”; див. 1:4). Цікаво, що фрази “в труднощах” та “втрачаємо надії” є перекладом до двох подібних грецьких слів: апороуменоі  (“у відчаї”) та ексапороуменоі  (“у цілковитому відчаї”). Без втручання Бога ці труднощі зламали б Павла (див. 1:8-10).

4:10-11. Парадокси у віршах 8-9 яскраво протиставляють слабкість, яка була притаманною земному життю Ісуса у немочі, та силу, що ототожнюється з Його небесним прославленням (13:4). В 1 Кор. Павло сказав, що суть його послання — це проповідь про “Христа розп’ятого” (1 Кор. 1:23). У цьому ж листі він описував своє життя як вияв цієї немочі й приниження. І саме це слугує повсякчасним нагадуванням, що через слабкість людей силу Бога видно якнайкращим чином (2 Кор. 12:9-10). У своєму власному тілі він носив “мертвоту Ісуса”, тобто чимало страждав за Ісуса й отримував тілесні шрами від побиття та каменування за своє свідчення на користь Христа (див. 1 Кор. 4:11; 2 Кор. 6:5, 9; 11:23-25; Гал. 6:17). Його “ввесь час” живим віддавали “на смерть”, тобто він дуже часто був близький до того, щоб вмерти (див. 2 Кор. 1:9). Павло зауважив, що Бог зазвичай обирав слабких людей Собі на службу (див. 1 Кор. 1:26-29). А потім засвідчив істинність свого апостольства на основі своїх страждань (2 Кор. 11:23-24) і своєї слабкості (11:30; 12:5).

Однак “життя Ісуса” також “було явним” і в тілі Павла, тобто було очевидно, що він — духовно живий (див. 4:16). Завдяки цьому його подібність на Христа ставала ще більшою (3:18).

4:12.  Однак, хоча Павло і розглядав страждання як певний зиск для себе (Флп. 3:10), його головною рушійною силою був приклад Господа, який віддав Своє життя за інших (Мк. 10:45; див. Флп. 2:5-8). Павло вірив, що його власні страждання були засобом, за допомогою якого Бог міг проповідувати до корінтян (2 Кор. 1:5-6; див. Еф. 3:10; 2 Тим. 2:10). Як Христос дав життя іншим через Свої страждання і смерть, так і страждання Павла (“і так смерть діє в” ньому [див. 2 Кор. 4:10-11]) були засобом, за допомогою якого духовне “життя” приходило до інших (Кол. 1:24).

4:13-14.  Що ж допомагало Павлові зносити усі ці страждання? Його цитата з Пс. 116-10 дає на це запитання відповідь. Псаломщик тут згадав про “пута смерти” (11:63) і водночас засвідчив свою впевненість у тому, що Бог порятує його “від смерти” (116:8). Ту саму певність мав і Павло. Тож, як і псаломщик, він міг заявити: “Я вірував.” Другу частину цитати: “Тому й говорив,” — було взято зі слів псаломщика про його власні страждання: “Я ... казав: «Який же я нещасний!»” Павло не цитував ці останні слова з Пс. 116:10, але він, вочевидь, сподівався, що його читачі зрозуміють: він мав на увазі свої власні страждання, озвучені у попередніх віршах (2 Кор. 4:8-12) і в інших місцях даного послання.

Павло міг говорити про свої страждання і смерть, бо був певен: Бог визволить його (див. 1:9-10). Ця певність ґрунтувалася на воскресінні Христа, Первістка й Гаранта воскресіння для усіх, хто вірує у спасіння через Нього (1 Кор. 15:12-19; 1 Сол. 4:14).

4:15. Усі ці страждання Павла були “ради” християн, в даному випадку корінтян (див. вірш 12). Однак дещо раніше Павло казав, що страждав “із-за Ісуса” (див. вірш 11). Таким чином він показав, що ототожнює церкву з Христом. Діяльність Павла на користь церкви, тіла Христа (Еф. 1:22-23), була також діяльністю заради Христа (див. Мт. 25:40).

Божа “благодать” і Його доброта, часто не заслужені людьми, поширювалися на “багатьох” через Євангелію, яку проповідував Павло. Хто чув і приймав її з вірою, отримував спасіння та дякував Богові (див. Еф. 1:6, 12, 14). І чим більше людей приходило до віри у Спасителя, тим більше було подяки Йому. Даний вірш показує, що Павло не переслідував жодних власних корисливих цілей, проповідуючи серед людей. Усе це він робив “ради” інших, “на славу Божу” (див. Мк. 12:33), а не для себе (див. 2 Кор. 2:5).

4. ВІЧНА НАГОРОДА (4:16-5:10)

Павло добре знав, як це — страждати, проповідуючи про Христа. Його смуток через те, що він не зміг віднайти у Троаді Тита, був також виявом тих страждань. Згадка про цей болючий досвід (2:12-13) та Божі утішання (7:5-6) й стали причиною вставних роздумів (2:12-7:4) про велич проповідування Нового Завіту. Переможне у Христі проповідування (2:12-3:6) було славним завдяки діянням Духа (3:7-18) та силі, отриманій від Бога (4:1-15). Тепер Павло звернувся до іншого аспекту цього проповідування — його вічної нагороди.

4:16.  Павло не раз відчував пригнічення під час своєї проповідницької діяльності (1:8). І той факт, що Тит не зміг з ним зустрітися у Троаді, також сильно його засмутив (2:13; 7:5-6). Та це був лиш один випадок із багатьох (наприклад, 4:8-9; 11:23-29), який сильно його непокоїв і який нагадав йому, що він — смертна людина (4:11). Але це Бог дав йому “це служіння” (вірш 1), і сам Бог — переможний Син (2:14), славетний Дух (3:18) та могутній Отець (4:7) — діяв у ньому. Бог був також гарантією його воскресіння (4:14). Саме завдяки усьому цьому Павло й не втрачав “відваги” (тобто не здавався; див. вірш 1; Лк. 18:1).

Та й справді, його тілесна смертність ставала все очевиднішою: зовні він занепадав (див. 2 Кор. 1:8-9; 4:8-12). Проте його небесна доля також ставала все зрозумілішою (вірші 17-18). Поки тіло його слабшало, його дух оновлювався (див. Рим. 12:2; Кол. 3:10) завдяки діянням Святого Духа “день-у-день”. Він щодня ставав все більш подібним на Христа (2 Кор. 3:18). Та, насправді, це був лиш початок усього того, що чекало на нього у майбутньому (див. Рим. 8:23; 1 Йн. 3:2).

4:17-18.  Одним із засобом, який використовує Бог для цього перетворення і оновлення, є страждання (див. 1 Пт. 4:1, 13-14). Павло порівняв ті суворі страждання, яких зазнав (2 Кор. 11:23-29), з легким горем, яке “одну мить триває” (див. 1:4). Вони — ніщо у порівнянні з вічною славою, яка буде у нього, коли він постане перед Ісусом (4:14) і стане, як Він (1 Кор. 15:49; Флп. 3:21; 1 Йн. 3:2). Це просто дивовижно: усі свої важкі і повсякчасні труднощі він назвав легкими (“легке” від грецького елапхрон , що означає “легке за вагою; таке, що легко нести”; в НЗ зустрічається лиш двічі: тут і в Мт. 1:30) й короткочасними (“що одну мить триває” від грецького параутіка , що означає “короткий, миттєвий, негайний”) Хоча, як він написав у 2 Кор. 1:8, його скорботи були “над міру” ( хиперболен ) важкими для нього, тут він сказав, що його майбутня слава переважує їх “понад усяку міру” ( хиперболен еіс хиперболен , досл., “надзвичайна поруч з надзвичайною”).

Вічна нагорода і надія на те, що буде, слугувало підтримкою для Павла під час його дочасних страждань, що були притаманними його проповідницькій діяльності. Як він уже неодноразово зазначав у Кор., світ і його теперішні страждання скороминущі (1 Кор. 7:31). “Видиме (матеріальне) бо — дочасне, а невидиме (духовне) — вічне.” На зміну тимчасовому прийде “нев'янущий вінець слави” (1 Пт. 5:4), радість “вічної ... слави у Христі” (1 Пт. 5:10). А тому Павло й сказав, що віруючі люди мають дивитися “не на видиме, а на невидиме”. Те, що людина може бачити своїм внутрішнім зором, значно перевершує те, що вона може бачити очима.

5:1.  У даному Посланні є небагато частин, які так незрозуміло розриваються, адже наступні вірші (5:1-10) розкривають думку, озвучену в 4:16-18. Даний факт ще більше ускладнює розуміння і без того важких для сприйняття віршів, бо тут певним чином втрачається зв’язок між текстами.

Павло вже казав, що його смертне тіло (4:10-11) “занепадає” (4:16). Тепер він порівняв своє тіло з земним ( епігеіос , “на землі”) наметом ( скеноус ), який розпадається. У Своєму земному тілі Христос оселився (“оселилося” від ескеносен , досл., “мешкати в наметі”) “між нами” (Йн. 1:14). Ось чому вічна нагорода (2 Кор. 4:17) має настати (в 5:1 грецьке слово гар  [“бо”] вказує, що далі розкривається причина того, про що йшла мова перед тим). Земне тіло — дочасне, небесне ж тіло — вічне.

Згадка про небесне тіло як про “будівлю Божу, будинок нерукотворний, вічний на небі” нагадує опис воскреслого тіла Христа як нерукотворного храму (Мк. 14:58). В 2 Кор. 5:1 коротко підсумовується те, про що Павло уже писав корінтянам стосовно природи воскреслого тіла (1 Кор. 15:34-54). Беззаперечне запевнення (“бо знаємо”) ґрунтується на доводах, детально розглянутих в 1 Кор. 15.

5:2-4.  Павло вже писав, що намагається дивитися “не на видиме, а на невидиме” (4:18). У цих віршах висловлюється та ж спонука. Тілесне життя Павла занепадало (4:16), і він уже думав про смерть (4:11-12), про що свідчать такі слова, як “зідхаємо” (5:2) і “стогнемо” (5:4; див. Рим. 8:22-23). Але одного дня, коли “небесне житло” (2 Кор. 5:2, 4) стане постійним помешканням, увесь цей смуток “під гнітом” зникне, а на його місце прийдуть сміх і насолода (див. Лк. 6:21; 1 Кор. 15:51-55). “Що ... смертне, було проглинуте життям” і мешкатиме у безсмертних, нетлінних тілах на небесах (Флп. 3:21). Для Павла його теперішнє смертне тіло було наготою, яка свідчила про злиденність і немічність. Хто ж захоче думати про таке жалюгідне становище, якщо знає про вічну славу, яка очікує на нього? (2 Кор. 4:17-18)

Чимало тлумачів і теологів побачило у цих віршах згадку про “проміжний стан”, період часу між смертю і воскресінням. Цю думку можна озвучити двома способами: (а) Померлі (хоча все ще свідомі) віруючі люди залишаються без тіл, поки очікують на свої воскреслі тіла, або (б) померлі (хоча все ще свідомі) віруючі люди отримують “проміжне тіло”, яке певним чином відрізняється від їхніх майбутніх воскреслих тіл. (Згідно з першим чи другим варіантом стосовно думки про проміжний стан виходить, що Павло сподівався дожити до повернення Христа, щоб не перебувати у цьому проміжному стані.) Однак така думка не є обґрунтованою. Починаючи з 4:16, Павло мав на увазі лише два стани: дочасний і вічний. А тому поява третього стану тут малоймовірна. З 5:4 стає зрозуміло, що перебування у “наметі” (див. 2 Пт. 1:13) і нагота символізують смертність, тоді як одягненість і “небесне житло” — безсмертя. І ні про які проміжні стани тут не йдеться.

5:5.  Хоча цей теперішній стан, який веде до тілесної смерті, може завдавати чимало страждань, все ж він має свою мету. Як Павло уже зазначав, пересічні смертні люди, наче звичайний глиняний посуд, є засобом, за допомогою якого Бог показує Свою власну неперевершену силу (4:7).

Подібним чином може підбадьорити й усвідомлення того, що в житті кожного християнина Бог вже розпочав процес перетворення, яке одного дня дасть змогу отримати небесне тіло і досконалу подібність на Христа. Гарантом цього є сам Святий Дух, чия присутність та діяльність (3:18) і є початком тих перетворень, а також запевненням того, що в майбутньому буде досягнутого повного Божого милостивого спасіння (Рим. 8:23; Еф. 4:30). (Щодо слова “завдаток” див. коментарі до слова аррабона  у 2 Кор. 1:22.)

5:6-8.  Маючи надію на таку винагороду, Павло міг бути повен “відваги” (5:6, 8; див. 7:16; 4:1, 16), навіть у своєму смертному тілі. У цих віршах (5:6-8) повторно озвучується тема, яка вперше розглядалася у 4:16-18. Жити “в тілі” — це те саме, що мешкати у земному наметі (5:1), занепадати тілесно (4:16) і бути смертним, перебуваючи “далеко від Господа” (див. 1 Корю 13:12).

Павла підтримувало усвідомлення того, що цей стан дочасний і перехідний (2 Кор. 4:18). Він зосереджував свою увагу не на теперішньому, а на майбутньому, не на видимому, а на невидимому. Жити в такий спосіб — це, отже, жити “вірою, а не видінням”, з огляду на кінцеву, а не на найближчу дійсність (див. Рим. 8:24-25), та виконувати Божі заповіді, незважаючи на труднощі на шляху до їх здійснення (наприклад, 2 Кор. 11:23-29). Таким було життя Павла. Якби він сам міг обирати, то повсякчас шукав би можливості облишити це життя паломника й оселитися (“жити”) “біля Господа” (Флп. 1:21-23). Однак обмеженість його повноважень змушувала його й надалі залишатися у смертному тілі (див. Флп. 1:24; Еф. 3:1-13).

5:9-10.  Та попри все Павло виявляв неабияку наполегливість, і до цього його спонукало бажання “подобатися” Господу (див. Гал. 1:10; Кол. 1:10), чи то “в тілі, чи поза тілом” (див. 2 Кор. 5:6).

Досягти цієї мети Павлові допомагало знання того, що одного дня його судитиме його Господь. Він хотів догодити Йому й почути від Нього у відповідь: “Гаразд, добрий слуго!” (Лк. 19:17) У своєму попередньому листі Павло згадував про суд (1 Кор. 3:12-15) у стосунку до слуг Христових (1 Кор. 4:1-5). Тепер він стверджував, що усі християни з’являться “перед судом Христовим” (див. Рим. 14:12), що трапиться після того, як церкву візьмуть не небо. Тоді кожен отримає свою винагороду “згідно з тим, що зробив, як був у тілі”. За свої добрі справи віруючі люди отримають одне (див. 1 Кор. 4:5; Еф. 6:8), а за погані (“зле”, пхаулон , “нікчемні”) — інше (1 Кор. 3:15; Кол. 3:25). Тут не йде мова про спасіння. Доля людини у вічності не буде визначатися на Христовому суді. Людина отримує спасіння через віру (Еф. 2:8-9), на суді ж розглядатимуться діла цієї віри (1 Сол. 1:3).

Знання про день суду й очікування вічності позитивно впливали на Павла. Усе це давало йому змогу наполегливо долати навіть найскладніші труднощі (2 Кор. 4:7-12) і спонукало його бути відданим своїй проповідницькій діяльності (5:11; див. 1 Кор. 4:2-4).

5. СЛОВО ПРИМИРЕННЯ (5:11-6:2)

Опис проповідницької діяльності Павла мав також стосунок до діянь Христа (2:12-3:6), діянь Духа (3:7-18) і діянь Отця (4:1-15). Він також говорив про бачення вічності, яке було необхідним для ефективного ведення проповідницької діяльності (4:16-5:10). Тепер він звернувся до центрального предмету своєї діяльності — послання.

5:11-12.  Хоча Павло знав, що вже отримав спасіння і вічне життя завдяки своїй вірі у Христа (Еф. 2:8-9), думка про те, що одного дня він постане перед своїм Спасителем (2 Кор. 5:10), лякала його. Він знав, що таке “острах Господній”, і керувався ним у Своїй службі (див. Мт. 10:28). Й під час своєї проповідницької діяльності ставив собі за мету переконати “людей” у необхідності примиритися “з Богом” (2 Кор. 5:20).

Наступне бажання виправдати себе (вірші 11-12) вказує на те, що Павло зустрів протидію під час виконання свого доручення. Цілком зрозуміло, що послання християнина цілком і повністю пов’язане з його життям і діяльністю (1 Сол. 1:5). Їх неможливо розділити. Саме тому Павло мав виправдати й пояснити свою поведінку, адже завдяки цьому він міг сподіватися, що вони його звістку приймуть. Він зробив так, як дещо раніше у даному листі, а саме засвідчив перед Богом щирість своїх спонук (див. 2 Кор. 1:12, 23) і закликав корінтян підтвердити це, спираючись на власний досвід стосовно нього (див. 1:14; 4:2).

На відміну від своїх супротивників апостол не покладався на зовнішні свідчення чи зв’язки (3:1-2; див. 5:16а). Адже не зовнішня видимість Закону, а лиш внутрішня дія Духа могла засвідчити його діяльність (3:3; див. Рим. 2:28-29). Він жодним чином не турбувався виключно про свою власну репутацію серед корінтян (див. 1 Кор. 3:21; Гал. 1:10; 1 Сол. 2:6). Його непокоїв той факт, чи приймуть вони його послання, а чи ні. Йому потрібно було, що вони ставилися до нього, як до Христового слуги, адже лиш тоді вони вважатимуть його послання як таке, що сходить від Бога (див. 1 Кор. 4:1). Якщо вони будуть “хвалитися” ним, посланцем, то матимуть що “відповісти” його і своїм супротивникам, які дивилися лиш на зовнішній вигляд людини (“які хваляться видимим”), а не на те, якою вона є всередині (“в серці”; див. 1 Сам. 16:7).

5:13. Щоб засвідчити свою щирість, Павло хотів, щоб його вважали нерозумним (див. 11:16-17, 21). Адже хто, окрім такої “не при собі” (божевільної; див. 11:23; Мк. 3:21) людини, демонструватиме байдужість до себе? (див. 1 Кор. 4:9-13) Хто, окрім безумного, захоче перебувати серед розлюченого натовпу, який жадає його смерті? (Діян. 19:30; 21:35-40).  Кому вистачить навіженості, щоб знову повернутися у місто, де нещодавно його каменували і звідки виволікали? (Діян. 14:19-20) Лише особа, яка цілковито присвятила себе Богові, демонструватиме так мало турботи про себе. І таким був Павло.

Та все ж корінтяни також добре знали Павла як мудрого учителя (діян. 18:11) і люблячого батька (1 Кор. 4:14-16). Не зважаючи на те, чи вони вважали його божевільним, а чи ні, його проповідницька діяльність не мала жодних егоїстичних спонук: “То для вас.” У свій власний спосіб Павло підсумував Закон, люблячи Бога усім своїм серцем, душею і розумом та люблячи свого ближнього, як самого себе (Мк. 12:26-31).

5:14-15.  Чому Павло жив таким життям? (вірш 13) Бо так жив Христос (див. Мк. 3:21). Маючи привілеї божества, Він добровільно увійшов у людське тіло та пройшов дорогою покори аж до хреста (Флп. 2:6-8), де й “умер за всіх” (а не лише за вибраних, як дехто припускає; див. 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Йн. 2:2). Через віру Павло ототожнився з Ісусом у Його смерті та воскресінні (Рим. 6:3-4; Гал. 2:20) і жив тим самовідданим життям, що й Господь. “Любов” Христа, яка навернула Павла, тепер спонукала його в усьому відповідати їй (див. 1 Йн. 3:16).

Згодом, розглядаючи “службу примирення” (2 Кор. 5:18-19), Павло розкрив історичні й об’єктивні наслідки примирення з Христом. В центрі його уваги було суб’єктивне застосування об’єктивної діяльності Спасителя. Усі люди, які через віру отримали спасіння завдяки жертві Христа (і тепер “живуть” духовно), мають бути самовідданими і брати участь у службі “примирення”. Їм вже більш не слід жити “для самих себе, а для” Нього. Павло, поза всяким сумнівом, так робив. Тому корінтяни мали ним хвалитися (вірш 12).

5:16. Після свого навернення Павло більш ніколи не судив про людину за її зовнішністю. Однак його супротивники і до певної міри ті люди, які потрапили під їхній вплив, робили так (вірш 12).

В якийсь час це мало слушність й у стосунку до Павла. Він виступав проти Христа і Його послідовників (Діян. 22:4-5; 1 Кор. 15:9), бо уявляв “собі Христа (досл., “знав Христа”) по-людському (досл., “як тіло”; див. 2 Кор. 1:12)”. Він мав певні знання про Ісуса, але це не могло зрівнятися із вірою у Нього. Самі знання про Ісуса не можуть зробити з егоїстичної людини самовіддану (5:15). Лиш через навернення цього можна досягти, що власне й трапилося з Павлом (Діян. 9:1-20).

5:17.  Жодна інша людина не могла слугувати більш яскравим прикладом такої переміни, як Павло, який, бувши переслідувачем Христа, став проповідником Христа (Діян. 9:5, 20-22). Він був “у Христі” (Павло неодноразово використовував цю фразу у своїх посланнях стосовно духовного взаємозв’язку між віруючою людиною і Христом), бо вірив у звістку про добру новину і через віру ототожнився з Христом (2 Кор. 5:14-15; див. Рим. 6:3-4; Гал. 2:20; 6:14). Перебувати у Христі — це, отже, бути новим створінням (див. Гал. 6:15). Це “нове створіння” з’являється завдяки Святому Духові, який перероджує людину (Тит. 3:5) і дає їй божественне життя (Йн. 3:3, 6-8). Початок нового Божого створіння, який закладено у кожну віруючу у Христа людину, одного дня досягне свого повного завершення на всесвітньому рівні (Одкр. 21:4-5). “Старе” життя раба гріха й корисливих бажань “минуло” (2 Кор. 5:16; див. Рим. 6:6-14; Еф. 4:22; Кол. 3:9). “Настало нове” життя і відданість Христу. Й це означає, що людина вже по-новому думає і діє (див. 2 Кор. 5:14-15; Рим. 6:4; Еф. 4:23-5:2).

5:18-19.  Як і перше Створіння (всесвіту), нове створіння — це Божий задум: “Усе ж від Бога” (див. 4:6; 1 Йн. 4:10). А також, як і перше Створіння, нове створіння стає дійсністю “через” діяння “Христа” (див. Кол. 1:16). Смерть Ісуса на хресті зробила можливим примирення людей із Богом (Рим. 5:10-11). Однак воно передбачає, що буде усунуто бунтівну й гріховну нелюбов до Бога (Рим. 5:10). Це одне з багатьох дивовижних досягнень Бога на користь людини в той момент, коли вона починає вірити у Христа й отримує спасіння від гріха. Оскільки Христос взяв гріх усього людства на себе (1 Пт. 2:24), Він зробив можливим мир (Еф. 2:11-19). Люди більш не мусять бути об’єктами Божого гніву (Рим. 5:9) Віддавши себе службі “примирення” Христа, замість Божого гніву на людей будуть сходити Божі благословення (Діян. 16:30-31; Рим. 8:1), а замість духовної смерті вони отримають духовне життя (Йн. 5:24; Еф. 2:1, 5). Тоді переступи людей вже більш не будуть рахуватися супроти них, бо Христос узяв їх на Себе (2 Кор. 5:21; 1 Пт. 2:24; 3:18). В цьому й полягає скарб доброї новини, яку проголошував Павло (2 Кор. 4:7), “слово примирення” (5:19), яке поширюється через “службу (див. 4:1) примирення (5:18)”.

5:20. Небагато є таких віршів, де так влучно підсумовано проповідницьку діяльність Павла і його послання (див. Діян. 26:16-18). Оскільки Христос проповідував мир усім людям (Еф. 2:17) на основі того, що збирався зробити (Еф. 2:16), Павло продовжував проголошувати його вже “замість” Нього. Найпершим прикладом Божого слова примирення був сам Павло, за яким власне й слідують усі люди “у Христі” (2 Кор. 5:17, 19). Усі віруючі люди мають служити Христові як Його “посли”. Заклик Павла не був якимсь поверховим проголошенням, а пристрасним проханням (“ми переконуємо людей” [вірш 11]), адресованим світові замість Христа: “Примиріться з Богом!” (див. 1 Тим. 2:3-4).

5:21.  Тут Павло підсумував те, що є основою даного послання. Хрест показав любов Бога (Йн. 3:16) і Христа (Йн. 15:13; Рим. 5:8). Спаситель був безгрішний (“не знав гріха”). У Ньому не було гріха (Євр. 4:15; 1 Йн. 3:5). Але Він взяв на Себе гріх світу (Йн. 1:29; 1 Пт. 2:24; 1 Йн. 2:2). Бог “зробив” Його гріхом “за нас” (див. Іс. 53:4-6, 10). Гріхи світу було покладено на нього, завдяки чому віруючі люди змогли стати “Божою праведністю” і, отже, перебувати “в Ньому”. Дар праведності можна отримати лише через віру (Рим. 3:22; 6:23; Еф. 2:8-9; Флп. 3:9).

6:1.  Як саме корінтяни могли “марно” приймати Божу благодать? Одним певним способом була невіра у звістку Павла, озвучену в 5:21. Лжеапостоли у Корінті проповідували звістку, яка відрізнялася від Євангелії Павла (11:4). Якщо вони були євреями (див. 3:7-11; 11:22), то, напевно, заперечували звістку Павла про те, що Божу праведність можна здобути лише через віру. Вірити у спотворену Євангелію — це те саме, що вірити “марно” (див. 1 Кор. 15:2). Павло мав підстави вважати, що дехто у Корінті саме так і робив (2 Кор. 11:2-3). Слово “марно” є перекладом до грецького кенон  (“порожньо, без змісту, без здобутків, даремно”; див. 1 Кор. 15:14, 58; Гал. 2:2; Флп. 2:16; 1 Сол. 3:5).

6:2.  Цитата Павла з Іс. 49:8 була докором для євреїв, які хотіли зробити Закон Мойсея засобом для досягнення праведності. У Книзі Ісаї Бог засвідчив, що спасіння буде даровано усім людям на землі, тобто не лише упертим ізраїльтянам, а й усім язичникам (Іс. 49:6). В даній цитаті підкреслюється той факт, що “спасіння” є Божим задумом: “Сприятливого часу я вислухав тебе, і ... допоміг тобі.” Ісус неодноразово проголошував цю звістку про Божу милість під час Своєї проповідницької діяльності (Лк. 4:18-21), й Павло робив те ж саме. “День спасіння” — це теперішній милостивий вік. Павло спонукав корінтян не відкидати цю милість і не навертатись до юдейської відданості Законові (див. 2 Кор. 3:12-16; Гал. 3:1-6). Якщо ж вони це робитимуть, то прийматимуть Божу благодать “марно” (2 Кор. 6:1).

6. ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (6:3-10)

В 5:11-14 Павло почав розтлумачувати свою проповідницьку діяльність й зокрема своє послання (5:15-21). Тепер він знову повернувся до теми своє діяльності і її труднощів (6:3-10).

Павло наголосив, що корінтянам (5:12) не слід приймати поручительні листи від своїх проповідників (3:1) чи їхні саморекомендації (10:18), або ж якісь релігійні посвідчення (11:22), лиш звертати увагу на внутрішнє свідчення Духа (див. Рим. 2:28-29). Тепер Павло заявив, що є  певні зовнішні засвідчення, які характеризують Божого проповідника, однак корінтяни навряд чи самі звернули б на них увагу, а його супротивники не змогли б їм відповідати. Засвідчуючими ознаками проповідницької діяльності Павла були його страждання як слуги Божого і божественна підтримка, яка допомагала їх зносити (див. 2 Кор. 4:8-10). Самі ці засвідчення мали дійсну вагу для “слуг Божих” (6:4; див. 11:16-12:10; 1 Кор. 4:9-13; Гал. 6:17).

6:3. Павло більше турбувався про те, щоб засвідчити істинність свого “служіння” ( діаконіа ; див. 4:1), аніж про самовиправдання. Саме тому він старанно уникав будь-якої поведінки, яка б компрометувала його діяльність як Христового посла (5:20) і Божого співробітника (6:1). Звісно ж, Павло знав, що звістка про Хрест багатьох розсердить (2:16; 1 Кор. 1:18). І він знав, що багато людей вважало його нерозумним (див. 2 Кор. 11:16). Але він не хотів ображати їх своєю корисливою поведінкою, яка могла скомпрометувати самого Бога або ж духовно зруйнувати іншого християнина. (Слово “спотикання” є перекладом до грецького слова проскопен ; в 1 Кор. 8:9 у цьому ж значенні використано слово “падіння”, яке є перекладом до проскомма і синонімом до слова в 2 Кор. 6:3).

6:4-5.  Виявляючи себе як “слуг ( діаконоі ; див. “служіння” [ діаконіа ] у вірші 3) Божих”, Павло і його товариші проходили різноманітні випробування, не думаючи про самих себе. Але з Божою допомогою вони перебували у “великій терпеливості ( хипомоне , “стійкості”, також зустрічається в 1:6; див. 4:7-9)”. Саме такі засвідчення корінтянам слід було вимагати від своїх проповідників (див. 3:1; 5:12). Павло перелічив дев’ять випробувань, три групи по три (6:4-5). Потім згадав дев’ять внутрішніх якостей (вірші 6-7) і дев’ять пар парадоксів (вірші 8-10). В 11:22-27 він групував це, головним чином, по чотири. Спершу він згадав загальні труднощі й сказав, що він і його товариші виявляли себе у “скорботах ( тхліпсесін ; див. 1:4), у нуждах, у тіснотах (в Рим. 8:35 це слово перекладено як “утиск”)”. Потім апостол перелічив три конкретні види переслідувань, яких він зазнавав під час своєї проповідницької діяльності, і згадав, як був “під ударами (див. 1 Кор. 4:11; 2 Кор. 6:9; 11:23-24; Гал. 6:17), в темницях, у заколотах”. Усе це він пережив у місті Филиппи (Діян. 16:19-23). Третя група описує необхідні умови, які стали частиною його проповідувань. Він розповів, що чимало часу проводив “у трудах (1 Кор. 4:12; Діян. 18:3-4), у неспанні (2 Кор. 11:27), у постах (1 Кор. 4:11; 2 Кор. 11:27)”.

6:6. Після того, як Павло перелічив свої дев’ять випробувань (три групи по три), він описав дев’ять внутрішніх якостей. Перші вісім згруповано по чотири. “У чистоті” — це, отже, у дійсній праведності, “у знанні” — це з дійсним розумінням інших людей, “у довготерпеливості ( макротхиміа )” — у спроможності зносити кривду з боку інших людей і не мститися їм (див. Гал. 5:22; Еф. 4:2; Кол. 1:11; 3:12; 2 Тим. 4:2; Як. 5:10), “у лагідності ( хрестотеті ; див. Гал. 5:22; Кол. 3:12)” — з любов’ю у вчинках.

Фраза “у Святому Дусі” — це, ймовірно, метонімія, художній засіб, за допомогою якого причину називають наслідком. Якщо це так, тоді Святий Дух символізує те, до чого Він призводить, а саме духовні плоди (Га. 5:22-23), або ж сповнення Духом (Еф. 5:18). Або ж, можливо, дану фразу ( ен пнеуматі хагіо ) слід перекладати “у дусі святості”, яка характеризує відданість Павла своїй діяльності. Він сподівався, що його читачі зрозуміють: він проповідував “у щирій ( анипокріто , досл., “без лицемірства”; див. “невдаваної [ анипокрітоу ] віри” в 1 Тим. 1:5) любові” (див. Рим. 12:9), і що це спонукає їх до відповідних дій (2 Кор. 6:12-13).

6:7.  Проповідницька діяльність апостола і далі розвивалася, бо він опирався на духовні джерела. Він проповідував добру новину “у слові правди” (4:2) і покладався на Бога, завдяки чому перебував “в силі Божій” і за допомогою Святого Духа досягав результатів (10:4; див. 1 Кор. 2:4-5). Довіряючи своє життя Богові, Павло був “у зброї справедливості в правиці і лівиці”, що й допомагало йому справлятися з нападами ворогів, які чигали на нього зусібіч і змушували раз-по-раз утікати (див. 2 Кор. 10:3-6; Еф. 6:11-18; Як. 4:7).

6:8.  У дев’яти парах парадоксів (вірші 8-10) Павло написав про суперечливі відгуки, які він отримував стосовно своєї проповідницької діяльності (вірші 8-9а), про свою власну реакцію на протидію (вірші 9б-10) та про результати своєї праці (вірш 10б, в). Люди, що увірували, вітали Павла немов Самого Христа (Гал. 4:14), але все ж частіше йому доводилося зазнавати кривди і безчестя (1 Кор. 4:10; 1 Сол. 2:2). На нього зводили наклепи (1 Кор. 4:13) як цілком сторонні люди, так і дехто з тих, хто належав до церкви (Рим. 3:8). Він та його товариші були правдивими апостолами, та все ж знаходилися люди, які ставилися до них, як до самозванців. Тому Павло і відчував потребу засвідчити істинність своєї проповідницької діяльності супроти наклепів цих опонентів (1 Кор. 9:1-2; 2 Кор. 10:7).

6:9.  Павло сказав, що був незнаний, імовірно, у тому розумінні, що люди не визнавали його чи його проповідницьку діяльність. Але його знав Бог (2 Тим. 2:19). І хоча він помирав (див. 2 Кор. 1:8-9; 4:10-11; 11:23), та все ж був живий (див. 1:10; 4:16), і хоча був битий (6:5; 11:23-25), та все ж не вбитий. Він мав змогу зносити (6:4) усі ці страждання, бо його підтримував Бог (див. 4:7-9).

6:10. Таке життя, здавалось, мало дуже його пригнічувати. Та завдяки своїй вірі у Бога Павло був “завжди” веселий (див. Діян. 16:23-25; Флп. 4:4). Будучи бідним і не маючи змоги задовольнити хоча б основні свої матеріальні потреби (див. 1 Кор. 4:11), Павло все ж міг “багатьох” збагачувати духовними цінностями (див. Еф. 3:8). І хоча в матеріальному плані він не мав “нічого”, йому, проте, належали усі духовні благословення (1 Кор. 3:21-23; Еф. 1:3).

7. ОЧІКУВАНІ ВІДПОВІДНІ ДІЇ (6:11-7:16)

У даній частині Павло підсумував свої слова стосовно служби корінтській церкві. Він уже пояснив, що змінив свої плани з поваги та любові до корінтян (1:12-2:11), а потім описав свою апостольську проповідницьку діяльність, у якій протиставив свою власну безпомічність Божій всемогутності (2:12-6:10). Не приймаючи компромісів, Павло мав намір провести деякі зміни у корінтській церкві. Він намагався зробити так, щоб вони не лише прийняли його проповідницьку діяльність і послання, а й позбулися впливу його супротивників, лжеапостолів. Та на цьому Павло свою думку не закінчив (див. част. 10-13), це був лиш потужний вступ.

6:11-13. Яких би помилок не робив Павло, та він ніколи нікого не обманював. Відвертість у словах і щирий вияв любові ( спланчноіс ; див. 7:15; Флп. 1:8; 2:1; Кол. 3:12; Флм. 7, 12, 20; 1 Йн. 3:17) були притаманними його посланню (наприклад, 2 Кор. 2:3-4). І він хотів, щоб корінтяни відповідали йому тим самим. Глибину його почуттів передає навіть саме звертання “корінтяни”. У своєму листі він лиш зрідка таким чином звертався до своїх читачів. Коли, наприклад, Павло дізнався про занепад церков Галати, то різко докрив їм, прямо звертаючись до них (Гал. 3:1). З іншого ж боку, коли він згадував про те, як щиро його підтримала церква у Филиппах ще на початку його проповідницької діяльності і коли він був у в’язниці, то також прямо до них звертався. Поєднавши розчарування і любов, Павло щиросердно звертався до корінтян і закликав їх відповісти йому такою ж любов’ю (“А ви взаємно, — мов до дітей говорю, — зробіть теж широким ваше серце!”; див. 2 Кор. 7:2-3).

6:14-15.  Що ж перешкоджало корінтянам відповісти Павлові щирою й відкритою любов’ю, до якої він їх закликав? (вірш 13) Відповідь: це вороги Павла здійснювали безпосередній вплив на їхню любов і відданість Павлу. Хоча вірші 14-15 часто відносять до різних видів зв’язків (наприклад, мішаних шлюбів, невідповідних трудових зв’язків), Павло, мабуть, перш за все мав на увазі церковні зв’язки. Ворогами Павла були, імовірно, язичники-ідолопоклонники (див. 1 Кор. 10:14) або, що більш імовірно, лжеапостоли (див. 2 Кор. 11:2-4). Павло ж однаково був відвертий і в своїй любові, і в осуді (див. 6:11).

Вирішити цю проблему можна було лиш одним способом. Для цього корінтяни мали відмежуватися від лжеапостолів. Якою б не була їхня власна думка про свій духовний статус, Павло вважав лжеапостолів невіруючими (див. 11:13-15). Саме тому корінтяни мали від них від’єднатися. Однак Павло не казав, що християни ніколи не повинні контактувати з невіруючими людьми. Дещо раніше він показав абсурдність даної думки (1 Кор. 5:9-10). Та релігійні невіруючі люди могли відхилити віруючих “від простоти й чистоти щодо Христа” (2 Кор. 11:3). І даний факт дуже непокоїв Павла. Адже віруюча людина може правильно впрягтися у “ярмо” лише з “Христом” (Мт. 11:29-30).

Щоб показати це на прикладі, Павло задав п’ять риторичних запитань (2 Кор. 6:14-16), використовуючи протиставлення, які чітко показують, якою ж великою є відмінність між царством Христа і царством сатани (див. Кол. 1:13). Слово “Веліялом” (грецькою Беліар ) є транслітерацією до старозавітного слова, яке означає “нікчемна особа”. У перекладі з грецької воно має значення “беззаконна особа”. Тому його й використовували до сатани, найнікчемнішої і найбеззаконнішої особи.

6:16.  П’яте риторичне запитання Павла допомогло йому плавно перейти до цитування декількох старозавітних віршів. Їхній сукупний ефект сприяв заклику Павла (вірш 14а). Церква є “храмом Божим” (див. 1 Кор. 3:16), де мешкають Дух Божий і Христос (див. Мт. 28:19-20; Еф. 2:22). Обіцянка Бога жити серед Свого народу цілковито здійснилася через Христа (Мт. 1:23).

6:17.  Щоб мати змогу радіти присутності Бога, треба прагнути особистої святості. Павло процитував уривок з Іс. 52:11 та Єз. 20:41, де йдеться про викуп ізраїльтян. Божий народ викуплено з рабства у язичників (“вийдіть з-поміж них і відлучіться”), щоб він був чистий перед Богом (“нечистого не дотикайтесь”) і таким чином мав змогу радіти близькості до Нього (“і Я вас прийму”). В Гал. Павло говорив про рабство тих, хто залежить від Закону (Гал. 3:13-14; 4:5; див. 2 Кор. 3:7-9). Павло написав Титу, що викуп передбачав наступне: (а) звільнення “від усякого беззаконня” і (б) очищення народу, який “був би Його власний, ревний до добрих діл” (Тит. 2:14). Лиш особиста чистота дозволяє служити Богові та бути Ним прийнятим.

6:18. Викуплені люди потрапляють в особливі стосунки з Богом Отцем, бо стають Його “синами та дочками” (див. Іс. 43:6). Хто ототожнюється з Христом через віру у Нього, той може називати Бога “Отцем” (Еф. 2:18; Гал. 4:5-6). Від цих синів і дочок Бог очікує послуху (Втор. 32:19-21), як від Давида, головного представника обраного народу, та Давидових нащадків (2 Сам. 7:14; див. Пс. 89:30-34).

7:1. Фраза “такі обітниці” стосується Божих запевнень щодо Його присутності (6:16) та близькості (6:17б-18) до тих, хто слухає Його. Цей послух вимагає очищення (“очистьмо себе”), яке тут передбачає відділення ( катхарісомен ; див. Мт. 8:3; Втор. 19:13) “від усякої скверни тіла і духа” і від будь-якої людини, яка спотворює істину (див. 2 Кор. 2:17; 4:2). Фраза “тіла і духа” стосується усієї людини, і тілесного, і духовного її життя (див. 7:5). Лише “в Божому острасі” (див. 5:11), яке веде до послуху, можна отримати “освячення”, тобто стати довершеним або зрілим. Це і є все зростаючою святістю, все більшою подібністю на Христа (3:18) і все поступальним освяченням (не безгріховною досконалістю).

7:2. Застерігши корінтян стосовно своїх ворогів (6:14-7:1), Павло знову закликав їх до взаємної любові, про яку йшла мова у 6:11-13. Обвинувачення, висунуті супроти нього, були безпідставними. Він міг їх заперечити (наприклад, 2:17; 4:2; 6:3), однак переконаність корінтян у його відданості була б для нього найкращою відповіддю. Та, на жаль, її ще не було.

7:3-4.  Павло не звинувачував корінтян у непевності. Його вороги були більш переконливими (11:3-5) за нього, принаймні у тому, що стосувалося усього зовнішнього. Проте вагання корінтян не змусило Павла любити їх менше. Навпаки, його любов до них, як і його “довір’я”, були незмінні (див. 6:13; 7:1). Він пишався ними і був “переповнений радістю посеред усіх ... напастей ( тхліпсеі ; див. 1:4)” (див. вірш 7). Поза всяким сумнівом, усе це завдяки його певності у тому, що Бог діяв у них (1 Кор. 1:4-9), і частково завдяки новинам, які Тит йому приніс, коли зрештою вони зустрілися у Македонії (2 Кор. 7:5-7).

7:5-7.  До прибуття Тита ні “тіло”, ні розум Павла не мали “ніякого спокою ( анесін , “полегшення”: також зустрічається в 2:13; 8:13). Великий апостол не завжди був в усьому певен, що він не вагаючись сам і визнавав (див. 2:4; 6:10). Він відверто говорив, що його труднощі, “страхання” і пригнічення були наслідком очевидної протидії чи переслідувань у Македонії, тривоги за Тита, за те, як його прийняли корінтяни і як вони відреагували на його послання.

Однак Бог надзвичайно утішив Павла (див. 1:3-7) “приходом Тита” і доброю звісткою, яку він йому приніс. Корінтяни гарно прийняли Тита. Вони справді любили Павла, сумували за ним і непокоїлися про нього. А також вони були сповненні каяття через те, що не підтримали його під час його відвідин “у смутку” (2:1). Вони позитивно відреагували на його суворий лист (2:4).

7:8-9. Непростий лист Павла (див. пункт 5 у підрозділі “Контакти й листування” у Вступі ) засмутив їх. Й Павла він засмутив також. Він не отримував задоволення від необхідності критикувати їх, і насправді, скоріш за все, шкодував, що надіслав його їм через Тита. Та все ж, зважаючи на результати, він про цей лист не жалкував, бо у смутку корінтяни визнали свою помилку і виправили її (див. 2:6).

7:10-11. Вони показали приклад каяття та зміни свідомості за допомогою дій, що відповідали Божій волі. А тому це був “смуток задля Бога” (як каяття Петра після того, як він тричі зрікся Христа), але він не спричиняв “смерть” (як “смуток” Юди після того, як він зрадив Господа; Мт. 27:3-5). Щирий смуток корінтян призвів до кількох наслідків і “спричинив”: (а) “старанність” або погоджені спроби провести зміни, (б) “виправдання” на свій захист, (в) “обурення” на кривдника Павла (2 Кор. 2:5-11), (г) “страх” стосовно їхньої пасивності та шкідливі наслідки цього (2:1-4), (ґ) “палке бажання” і “горливість” за Павлом (див. 7:7) та (д) “відплату” як звершення правосуддя (2:6).

В усьому цьому вони “показали свою невинність” через каяття. Вони згрішили не стільки тим, що робили зло, скільки тим, що не робили добро (див. Як. 4:17), і в цьому вони покаялися (2 Кор. 7:10).

7:12.  Павло створив цей лист (2:3-4), головним чином, “задля” корінтян. Адже насамперед він турбувався про їхній добробут, який на думку Павла був тісно пов’язаний з тим, як вони приймають його звістку і його самого як апостола. Павло “написав”, що він не мав наміру повчати “того, хто образив”, чи виправдовувати “ображеного”. Таким чином, вочевидь, говорили семіти, і це означало, що безпосередньо ці люди не були його головною  турботою (в Лк. 14:26 є ще один приклад того, як за допомогою виключень зазначалося головне). Сумнівно, що слово “ображеного” стосується випадку в 1 Кор. 5:1, бо там не згадувалися ображені. (Насправді, ображена сторона у випадку з кровозмісними стосунками могла просто померти.) Імовірно, тут саме Павло був ображеною стороною (див. 2 Кор. 2:5). Однак, якщо це так, тоді це було дуже завуальованим самовизначенням (див. Мк. 14:51; Йн. 13:23).

7:13-16.  Позитивна реакція корінтян на Павла і його лист була великою втіхою для нього (див. вірш 4). На додаток до цього, ще й Тит був радісний з огляду на їхній прийом. Адже не зважаючи на непохитну впевненість Павла у корінтянах, Тит міг вагатися щодо безпеки даної місії (див. 1 Кор. 16:10-11). Проте будь-які тривоги, які мав Тит, виявилися безпідставними. Насправді, корінтяни прийняли його з повагою, “острахом та тремтінням”. Вони дуже старанно намагалися виконувати вказівки Павла (2 Кор. 7:7, 11). І в результаті “серце” Тита стало до них “ще прихильніше” ( спланчна ; див. 6:12; Флп. 1:8; 2:1; Кол. 3:12; Флм. 7, 12, 20; 1 Йн. 3:17). Павло знав, що це було Боже діяння (2 Кор. 7:6), і як добрий пастир похвалив корінтян та висловив свою певність (5:6, 8) в них, отримавши їхню позитивну відповідь. Він міг лише сподіватися, що теми, які він збирався тут розглянути (у част. 8-9 та 10-13), вони зустрінуть у тому ж дусі.

ІІІ. Благодійність (част. 8-9)

Пояснивши зміну своїх планів (1:12-2:11) та описавши природу і спрямування своєї проповідницької діяльності (2:12-7:16), Павло знову повернувся до теми милосердного дарунку. Ця тема не була абстрактною. Вона стосувалася збірки грошей для бідних у Єрусалимі, яку Павло організовував впродовж кількох років (див. Гал. 2:10; Рим. 15:25-28). Корінтяни, почувши про збірку, запитали Павла, як саме вони можуть долучитися до неї (див. 1 Кор. 16:1). Тоді Павло пояснив їм, як проводити збірку (1 Кор. 16:2-3). Однак їхні добрі наміри так і залишилися намірами, без жодних відповідних дій. Через це Павло й попросив Тита розібратися в усьому (2 Кор. 8:6).

Які ж фактори вплинули на добрі наміри корінтян? Ніхто не знає. Єдиним можливим поясненням може бути те, що між корінтянами тоді були лжеапостоли, яких місцева церква підтримувала. Вони могли присвоювати собі якусь частину грошей зі збірки (див. 2:17; 11:20). Тому небажання Павла брати гроші було доволі болючою темою у його стосунках з корінтянами (див. 11:6-12; 12:13-18).

Тит бачив, що корінтяни потребують заохочення, яке Павло і дав їм у частинах 8-9 даного листа. Саме це — у поєднанні з діяльністю Тита та невідомих його помічників (8:23; див. Діян. 20:1-4) і, зрештою, відвідинами Павла (Діян. 20:3) — й посприяло тому, що питання збірки у Корінті було успішно вирішено (див. Рим. 15:26; Діян. 24:17).

А. Приклади щедрості (8:1-9)

За будь-якої можливості Павло намагався виховувати та спонукати інших до дій і своїми словами, і вчинками. Він щоразу закликав корінтян, як і багатьох інших людей, слідувати його способу життя (див. 1 Кор. 4:16; 11:1а; 1 Сол. 1:6; 2 Сол. 3:7-9). Але він також неодноразово ставив у приклад інших достойних людей, наприклад, Тимотея (1 Кор. 4:17; Флп. 2:19-20), Епафродита (Флп. 2:18), і звісно ж, Христа (Флп. 2:5; 1 Кор. 11:1б; 1 Сол. 1:6) та Бога Отця (Еф. 5:1). Павло навів корінтянам два приклади щедрості: діяння македонських церков і Христа.

8:1-2.  Македонські церкви — ті, що у Филиппах, Солуні та Верії — першими отримали “ласку” від Бога в особі Павла та його проповідувань доброї новини (Еф. 3:2-12) під час його другої місіонерської подорожі. У Филиппах (Діян. 16:12-40), Солуні (Діян. 17:1-9) та Верії (Діян. 17:10-15) Павло проголошував Євангелію і заснував церкви. Віруючі люди цих міст зазнавали чимало страждань через віру (Флп. 1:29-30; 1 Сол. 1:6), але вони залишалися непохитними (Флп. 1:5; 1 Сол. 1:7). Вони навіть змогли підтримати тоді Павла у матеріальному плані (Флп. 4:15).

В той час як їхній матеріальний добробут погіршувався, їхнє духовне життя пропорційно зростало. Павло казав, що це завдяки Божій ласці та Його милості. Вони мали чимало підстав бути засмученими (“серед численних турбот” [ тхліпсеос ; див. у Кор. 1:4]), але вони раділи. Хоча їх супроводжувала “глибока бідність”, вони були здатні на “багату щедрість” до інших. Хоча вони не мали нічого, вони мали все, що справді мало значення (6:10). Як і Павло, македонські церкви засвоїли, що Божої ласки достатньо для того, щоб терпеливо зносити усі труднощі і проявляти таким чином Божу силу (4:7-12; 12:9; Флп. 4:13).

8:3-5. Македонці жили у відповідності до “Божої волі” (вірш 5), а тому через них на людей неодноразово сходили Божі благословення. Їхні дії демонстрували глибину їхньої любові і відданості Богові та іншим (див. Мк. 12:28-31; Флп. 2:3-8, 20-21; 1 Сол. 4:9-10). Цілковито “добровільно” македонці долучилися до збірки. Павло вважав, що вони самі потребують допомоги, а тому вагався, чи приймати від них допомогу для бідних у Єрусалимі. Однак, як і та бідна вдова, яку похвалив Ісус (Мк. 12:41-44), вони не вважали себе надто бідними, щоб не допомогти іншим і долучилися до збірки справді щиро, віруючи, що Бог задовольнить їхні власні потреби (Флп. 4:19). Було б добре, якби й у наші дні було більше таких церков, як македонські, які “вельми наполягаючи, просили ... ласку брати участь у” збірці для інших.

8:6-7.  З огляду на ласку Божу, яка вилилася на македонців (вірші 1-5), корінтяни, які так щедро були обдаровані Божою милістю (відзначалися “у всьому — у вірі, у слові, у знанні, у всякій пильності й у ... любові”; див. 1 Кор. 1:4-7), могли зробити значно більше. Тому Павло й надіслав до них Тита, який мав допомогти їм долучитися до збірки та дати можливість відзначитися “і в цій добродійній справі”. Тит уже мав досвід збирання і розподілу грошей для нужденних (див. Діян. 11:29-30; Гал. 2:1). Однак невідомо, коли саме він збирав гроші у Корінті.

У Посланні до Римлян Павло згадав про дар (духовну спроможність від Бога) задовольняти потреби інших. І робити це слід “у простоті” (Рим. 12:8). Павло сам віддавав усього себе корінтянам, і вони у відповідь демонстрували свою любов до нього (2 Кор. 8:11). Однак Павло хотів, що вони відзначилися й у своєму “даванні”, бо таким чином вони також виявили б свою любов (1 Йн. 3:11, 16-18).

8:8-9.  Павло, знаючи про обвинувачення стосовно того, що він домінує над церквами, які заснував (див. 1:24), не хотів наказувати щось корінтянам (наприклад, 8:7б). Він бажав, щоб спонукою для них була їхня щира відданість (“щирість вашої любови”) йому і, що більш важливо, Господові, щоб вони могли достойно витримати порівняння з македонськими церквами і навіть з самим Господом, який є найвищим прикладом для наслідування.

Небагато є віршів, у яких так, як і у вірші 9, коротко та влучно підсумовано добру новину (див. 5:21). “Бувши багатим”, Христос прийшов на землю і “став бідним”. Народження у людському тілі стало для нього цілковитим зреченням від духовної і матеріальної слави. Той, Хто мав усе, применшив Себе і став нічим (Флп. 2:7). Він узяв на Себе гріх людства і заплатив за це Своїм життям (Флп. 2:8). Він став таким, як вони (бідними), завдяки чому вони могли стати такими, як Він (багатими). Тож, зважаючи на це, невже вони не могли дати матеріальну пожертву Йому (див. Мт. 25:34-40; 1 Кор. 9:11)?

Б. Поради стосовно збірки й порядок її проведення (8:10-9:5)

Дійшовши висновку, що корінтяни не відмовлять йому, Павло запропонував коротке обґрунтування цієї збірки і дав їм поради щодо порядку її проведення.

8:10-12. Павло радив (див. вірш 8) їм завершити те, що вони “почали” (див. вірш 6). Бо навіть найгарячіші бажання не замінять добрих вчинків (див. Як. 2:15-16). Сума грошей, які людина жертвує, має відповідати тому, “хто що має” (див. 1 Кор. 16:2). Згідно цього, з одного боку, зовсім неважко зробити такий дар, який зробили македонці, що подібний на пожертву бідної вдови (Мк. 12:41-44), але з іншого боку, перевершити його справді складно.

8:13-15.  Головним принципом матеріального взаємообміну поміж церквами була “рівність”. Павло не хотів, щоб певні церкви мали “надмір” ( анесіс , див. 2:13; 7:5), поки корінтяни мали “нестачу” ( тхліпсіс ; див. 1:4). Це було б наче грабування Петра на користь Павла!

Не має жодного сумніву, що Павло схвалював колишні спроби єрусалимської церкви мати все у спільній власності, щоб ніхто ні в чому не відчував нестачі (Діян. 2:44). Такий підхід виражав взаємотурботу між усіма членами тіла Христа (див. 1 Кор. 12:25) і відповідав Божому задуму. Коли Бог давав їжу ізраїльтянам у пустелі, то розподіляв її згідно їхніх потреб (Вих. 16:16-18). Церква має робити так само.

8:16-17. Як і Тимотей (Флп. 2:19-20), Тит щиро турбувався про добробут тих, хто служив Богові. В егоїстичному світі така “горливість” була дуже важливою рисою, яку Павло високо цінував у своїх товаришах. Павло не наказував (див. вірші 8, 23), а просив Тита допомогти у збірці грошей серед корінтян, що він, “повний запалу” і власного бажання (“доброхіть”), і вирішив зробити.

8:18-21.  Тита супроводжував один високошанований (“якого за Євангелію усі Церкви хвалять”) чоловік, вочевидь, представник македонських церков. Він мав доправити їхні пожертви до Єрусалиму. Спонукою Павла до цієї збірки було бажання служити “на славу самого Господа” (див. Мт. 25:40; Гал. 2:10). Та, щоб це зробити, він щиро намагався уникнути будь-яких наклепів і обвинувачень у недоцільному використанні цих коштів чи надмірних сум цих збірок (див. 2 Кор. 8:20; див. 12:17-18).

8:22-24.  Окрім брата, про якого йшла мова вище (вірш 18), і Тита, товариша і співробітника Павла, з ними був іще третій чоловік (“нашого брата”). Вочевидь, його послали македонські церкви. Павло назвав його дуже пильним, а також сказав, що він разом із іншим братом (вірш 18) — “слава Христова”. Його присутність допомагала Павлові уникнути обвинувачень стосовно особистого збагачення за рахунок цих пожертв, а також спонукати корінтян завершити те, що вони вже розпочали. Долучившись до цієї збірки, корінтяни могли продемонструвати (див. 9:13) свою любов (див. 8:8).

9:1-2.  Корінтяни мали завершити те, що так охоче розпочали (8:6, 10). Саме цього палко бажав Павло. Він не вважав, що їм варто було “писати” про необхідність допомагати єрусалимським християнам. Корінтяни самі виявили “добру волю” і засвідчили своє бажання (8:11) служити “на користь святим” ( діаконіас ; див. 8:4; 9:12-13). Вони хотіли допомогти (див. 8:4), і за це Павло хвалив їх “македонянам” рік тому, що власне й спонукало македонян долучитися до збірки (“ваш запал заохотив багатьох”). Однак відмінність між македонянами і корінтянами полягала у їхній старанності довести задумане до кінця. Македоняни зробили все швидко, а корінтяни, хоча й повні бажання в душі, потребували допомоги, яка б могла заохотити їхню плоть (див. Мт. 26:41; Рим. 6:19).

9:3-4. Тому Павло послав Тита і двох інших братів, які згадуються у 8:18-24, щоб ті допомогли корінтянам провести збірку. Павло хвалився (див. 9:2) готовністю корінтян до пожертв (8:10-11) і сподівався, що вони таки зроблять те, що розпочали (див. Ос. 6:3-4; Юд. 12). Якщо ж обіцянка корінтян не буде виконана, то і сам Павло, і корінтяни осоромляться перед менш спроможними, та більш шляхетними македонянами, які можуть приєднатися до нього під час його третього візиту у Корінт (2 Кор. 13:1).

9:5.  Щоб попередити таку імовірність, Павло попросив Тита і “братів” допомогти корінтянам здійснити свою обіцянку. Двома братами Тита могли бути македонці: Ясон із Солуні (Діян. 17:5) і Сопатр з Верії (Діян. 20:4; див. Рим. 16:21). Коли ж Павло прибуде, то жодних збірок проводити не слід (1 Кор. 16:2), бо це може видатися тиском і зловживанням владою (див. 2 Кор. 7:2; (:7; 12:17-18). Така спонука є недостойною для слуг Христа. Навпаки, пожертви мають бути добровільними у відповідь на Божу ласку, а не “як вимушений даток”. Тепер Павло звернувся до цієї теми.

В. Винагорода за щедрість (9:6-15)

У Божій ласці християни отримують за свою щедрість три винагороди: (1) хто дає, той збагачується (вірші 6-10); (2) хто потребує, той отримує (вірші 11-12); і (3) Бог, як Джерело усіх благословень, має хвалу (вірші 13-15).

9:6-7. Навіщо корінтянам виявляти щедрість? (вірш 5) Павло навів дві причини: (1) Даний принцип справджується і в матеріальній, і в духовній сферах: багатство врожаю залежить від об’єму посіву (див. Прип. 11:24-26). Чоловік може або спожити усе зерно і отримати від цього задоволення, або ж “втратити” якусь його частину, засіявши, і згодом зібрати щедрий врожай. Звісно ж, духовний врожай може певним чином відрізнятися від посіву зерна. Та засіявши матеріальне зерно, можна отримати духовний врожай (2 Кор. 9:9; див. 1 Кор. 9:11). (2) Ще однією причиною бути щедрим є те, що Бог любить щедрість. Бог оцінює не розмір дару (див. Діян. 11:29; 1 Кор. 16:2), а щирість того, хто дає (“не з жалю чи з примусу”), і його радісне бажання (“хто дає радо”).

9:8.  Зрештою, християни можуть віддати лише те, що отримали: чи то щось матеріальне (Діян. 14:17), чи то духовне (Рим. 5:17). Добрі діяння стають можливі завдяки спроможності, яку дарує Бог (див. Флп. 1:6). Тому, незважаючи на безнадійність обставин, той, хто хоче дати, може зробити це з допомогою Бога (див. Флп. 4:11-13; наприклад, удова з Сарепти, 1 Цар. 17:9-16; і македонці, 2 Кор. 8:1-3). І знову Павло озвучив думку, що неспроможність людини за допомогою протиставлення демонструє силу Божих діянь (4:7). Даний вірш містить чимало слів, які вказують на всеохоплюючі можливості Божої допомоги: “А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло.” Слова “усякою благодаттю”, “завжди” і “в усьому мали ... те, що ... потрібне” є перекладом до трьох послідовних грецьких слів: панті пантоте пасан . Бог і справді може дати все! “ Кожна ” Його ласка сходить на віруючих людей щедро , а тому вони можуть бути щедрими у “ кожній  добрій справі”.

9:9-10.  Щедра ласка, про яку йде мова у вірші 8, стосується не лише задоволення потреб людини в якийсь певний час. Благодійність дає вічну винагороду (див. Прип. 19:17; Мт. 25:40). Людина, яка боїться Господа (Пс. 112:1) і дає “убогим” (з Пс. 112:9, який Павло процитував), матиме нагороду останнього дня (див. Мт. 6:1). Істинна “праведність ... перебуває вічно” і не лише в діяннях, а й у тому, хто їх чинить, адже така людина поступово стає подібною на Христа (2 Кор. 3:18). Зрештою, винагорода віруючої людини і є тріумфальним завершенням її духовного росту (Флп. 3:14, 21). Лише Бог може дати усе, що людині потрібно (Флп. 2:13). Він (“Той, хто достачає насіння сіячеві, ... і хліб на поживу”) примножує “плоди” (винагороди чи благословення), згідно того, наскільки праведне і щедре життя вела кожна конкретна людина. Багатства “справедливості” є неоціненними (див. 6:10).

9:11-13. Чим більше людина дає іншим, тим більше вона збагачується сама, а тому може бути щедрою “у всьому”. Таке щедре ставлення до інших спонукатиме все більше і більше людей складати “Богові подяку”.

Одним із виявів такої щедрості була збірка для єрусалимських святих, яку проводив Павло. Однак це “служіння” (вірші 12-13; див. 8:4; 9:1) могло не лише задовольнити “потреби” християн у Єрусалимі, а й стати “ще обильнішим завдяки численним подякам Богові”. Якщо корінтяни долучаться до такого вияву благодійності, це покаже істинність їхнього послуху “у визнанні Євангелії Христової” і глибину їхнього духовного росту.

9:14-15. Коли корінтяни надсилали матеріальну допомогу, то “пожинали” молитви єрусалимських християн, які, вихваляючи Бога, прикликали Його благословення на своїх корінтських братів. Така самовідданість є наслідком “надмірної благодаті Божої” (див. 8:1, 9; 9:8), що досягла свого найвищого вияву у проповідницькій діяльності Господа Ісуса Христа (8:9). Дана частина про пожертви завершується (9:15) тим, чим і розпочалася (8:1), — Божою благодаттю. Слово “подяка” у 9:15 — це переклад до слова чаріс  (“милість, ласка”). Віруючі люди мають дарувати “ласку” Богові, бо Він дарує Свою ласку їм. Його найбільшим даром ( дореа ) є вічне спасіння, духовні багатства, що можна отримати через Його багатого Сина, який став бідним (8:9). Такий дар є “несказанний” ( анекдіегето , зустрічається лиш тут у НЗ). Хто отримав цей духовний дар (завдяки Божій милості), той має без вагань обдаровувати потребуючих матеріально. Тож корінтяни зрештою зібрали пожертви і надіслали цей дар у Єрусалим (Рим. 15:26).

IV. Заклик до дій (10:1-13:10)

Павлу нелегко було перейти до теми, яку він приберіг насамкінець. Саме тому існує припущення, що ці чотири частини взято з іншого листа, який, можливо, був написаний раніше (див. підрозділ “Цілісність” у Вступі ), або ж що це — п’ятий лист, надісланий після того, як було написано і передано частини 1-9. Але перехід до важких тем є завжди непростим і часто відкладається насамкінець розмови чи листа. Хоча Павло і був певною мірою полемістом у попередніх частинах (наприклад, 2:17; 3:1, 7-18; 4:2-4; 5:12, 16; 6:14), він приберіг аж на цей момент свою пряму відповідь лжеапостолам, бо не міг цього не зробити. Лжеапостолів слід було засудити відкрито, а корінтяни мали знову присвятити себе та свою любов Христові і Його апостолу.

А. Заклик до послуху (10:1-6)

Зауваження стосовно збірки (част. 8-9) перейшли у незлобливе прохання і заклик до дій. У частині 10 напруга щодо головної теми і його звертання зростає. Павло вірив, що і справді існує реальна небезпека для тих, хто зрікався його і його доброї новини. Закликаючи до послуху, Павло також перевіряв певність корінтян у ньому, яку, як сказав Тит, вони мали (7:16).

10:1-2.  Павло не любив вдаватися до суворих дій, але ситуація цього вимагала. Прикладом йому слугував Христос. Лагідність Христа (див. Мт. 11:29) була силою духу, яка допомагала Йому сумирно приймати кривду, якої Йому завдавали інші (наприклад, Мт. 27:12-14), але діяти cуворо заради інших (наприклад, Йн. 2:15-16). Лагідність є вершиною сили, яка з’являється тоді, коли любиш інших більше, ніж себе.

Ласкавість (“ласкавістю”, епіеікеіас , зустрічається в НЗ лише тут та в Діян. 24:4) є наслідком такого лагідного ставлення. Саме такою була й проповідницька діяльність Павла, яку за звичними стандартами цього світу можна було легко назвати слабкою і боязливою. Його супротивники, лжеапостоли (2 Кор. 11:13), також так думали. Проте у листі (див. 1 Кор. 4:19) і через посланця такого, як Тит, Павло був “сміливий”. Та це, як казали лжеапостоли, було лиш пустою погрозою.

10:3-5.  Зброєю світу є знання, особистий вплив, значні повноваження (1 Кор. 1:26), риторична вправність (1 Кор. 2:1), тощо. Усе це не мало значення і ваги для Павла (Флп. 3:4-8). Він не використовував цю зброю.

Його ж зброєю було проголошення Слова Божого і молитва (Еф. 6:17-18) — те, що було сильне “в Бозі”. З допомогою Бога (1 Кор. 2:4-5) ця зброя, хоча й слабка за світовими стандартами, все ж спроможна руйнувати лихі “задуми і всяку гордість” ворогів Євангелії. Ні бог цього віку (2 Кор. 4:4), ні його послідовники (11:15) не можуть протистояти спізнанню (або силі) Бога, на що Павло власне й опирався. Ніякий “розум” ( ноема ; див. 2:11), в тому числі його супротивників, не може сягнути Того, хто “ловить мудрих їхніми хитрощами” і знає, що “думки мудрих ... марні” (1 Кор. 3:19-20; див. Іов. 5:13; Пс. 94:11).

Павло боровся лиш за те, щоб люди виявляли “послух Христові”. Він не мав наміру підкоряти їх чи когось іншого собі так, як було прийнято у світі (див. 2 Кор. 1:24; 11:20; Лк. 22:25).

10:6.  Його підхід до цієї конкретної ситуації у Корінті був двояким. По-перше, корінтська церква мала продемонструвати свій послух Христові, виявивши відданість Його представникові Павлу (5:20; див. 7:15). У такий спосіб їхній “послух буде звершений”. По-друге, коли Павло пересвідчиться, що вони зреклися його супротивників (див. 6:14-18), він зможе прямо звернутися до лжеапостолів, знаючи, що церква його підтримує. Він готовий був “покарати” їхній ”непослух” до Христа. Слово “покарати” ( екдікесаі ) можна було б перекласти більш емоційно як “помститися” (див. 1 Кор. 3:17). В інших контекстах воно описує гнів Божий, спрямований супроти ворогів Його обраного народу (Чис. 31:2; Втор. 32:43; Одкр. 19:2).

Б. Відповідь лжеапостолам (10:7-11:15)

Хоча Павло вже дав відповідь на звинувачення своїх супротивників у попередніх частинах даного листа (3:1, 7-18; 4:2-4; 5:12, 16; 6:14), там він не звертався до них безпосередньо. Тепер же вони були в центрі його уваги. Важко сказати напевне, ким саме були ці супротивники. Вочевидь, це були євреї (11:22), але звідки вони прийшли — невідомо. Вони вважали себе апостолами Христа (10:7; 11:23), що Павло власне й заперечував (11:13). Вони приносили поручительні листи (3:1), поручалися за себе самі (10:18) і ототожнювали себе з так званими архиапостолами (див. 11:5).

Цих лжеапостолів могли надіслати ті, хто на Єрусалимському Соборі виступав за обрізання язичників і послух Законові Мойсея (Діян. 15:5). Звісно ж, таке їхнє клопотання апостоли і старші відхилили (Діян. 15:23-29). Лжеапостоли стверджували, що проповідують звістку праведності (2 Кор. 11:14), однак Павло назвав її неправдивою Євангелією (11:4). Вони, скоріш за все, проповідували таку праведність, яка ґрунтувалася на зовнішній відповідності постановам Мойсея (3:7-15), і, головним чином, служили лиш собі, шукаючи матеріальних вигод за рахунок корінтян (2:17) та догоджаючи бажанням свого тіла (12:21). Відданість приписам Закону та егоцентричність — це дві сторони однієї проблеми (Мт. 6:2, 15-16; 23:5-7), де самодогоджання є кінцевою метою (Мт. 23:25; див. Флп. 3:2).

10:7-8. Головним чинником, який створював труднощі для корінтян стосовно розуміння повноважень апостолів, була їхня поверховість та обмеженість. Вони дивилися лише “на зовнішній вигляд”, орієнтувалися на тілесну мудрість (див. 1 Кор. 3:1) й таким чином вносили розлад у розуміння істини серед віруючих корінтян. Тому, щоб порятувати корінтську церкву, Павлові довелося вдатися до того, що він особисто вважав ганебним — до самопоручительства. Він ставив собі за мету не зміцнити свій авторитет серед корінтян, а повернути їх до правильного розуміння істини. Для цього він скористався своєю апостольською “владою”, і зробив це, не соромлячись. Він зруйнував твердині, задуми і гордість своїх супротивників (2 Кор. 10:4-5) та зміцнив віруючих корінтян.

10:9-11.  Павло передбачав, що його попередні слова стосовно його апостольської влади (вірш 8) чи його листи могли “налякати” корінтян. Він також передбачав, що його слова (вірші 4-6) можуть викликати посмішку на устах лжеапостолів і принизливе зауваження про те, що його погрози насправді пусті. Він не заперечував, що його публічна діяльність особливо не вражала (див. вірш 1). Він не був вправним оратором (11:6), але був “у силі Божій” (див. 1 Кор. 2:1-5). Якщо ж лжеапостоли не захочуть цього визнати, то гірше буде їм. Бо й справді листи Павла містили чимало закликів видати грішних людей сатані на “погибіль тіла” (1 Кор. 5:5; див. Діян. 13:11; 1 Тим. 1:20). І наступні його дії доведуть: що він говорить — те він і робить.

10:12. Супротивники Павла (й усі їхні послідовники) заслуговували на декілька нищівних зауважень. По-перше, вони слідували невірним стандартам. Лжеапостоли порівнювали себе не з Христом, як найвищим прикладом для наслідування, а з іншими людьми відповідно до людських стандартів. Тож Павло сказав, що коли вони так роблять, то не має значення, як високо вони оцінюють свою тілесну мудрість, насправді їм “бракує глузду” (див. 1 Кор. 1:20).

10:13-14.  У цих віршах озвучено другий докір лжеапостолам. Навіть якщо Павло хоч на якусь мить погоджувався з тим, що вони і справді апостоли, то це він, а не вони, був призначений апостолом серед язичників (див. Гал. 2:8). Бог засвідчив повноваження Павла, зробивши плідною його діяльність у Корінті — “ми ж таки й справді до вас прибули з Євангелією Христовою” (див. 1 Кор. 3:6). Лжеапостоли хвалилися “надмірно” (див. 2 Кор. 10:15), тоді як Павло — “за мірою правила, що його Бог призначив як мірку”.

10:15-16. Третє зауваження Павла стосувалося гучних заяв лжеапостолів, адже вони хвалилися не лише “надмірно”, а й “чужими трудами”. Корінтська церква утворилися завдяки Павлові, а не їм. На відміну від своїх супротивників, він ніколи не хвалився тим, що зробили інші. Корінтяни могли мати багато так званих провідників, проте лиш одного “батька”, Павла (1 Кор. 4:15). Саме на нього вони мали рівнятися (1 Кор. 4:16). Й коли їхня “віра” зросте, і вони стануть зрілими, Павло зможе піти далі, до інших язичників, і проповідувати “Євангелію ген поза” їхніми землями, навіть у самій Іспанії (Рим. 15:23-24). Вони зможуть долучитися до цієї місії молитвою (Еф. 6:19-20) і матеріальною підтримкою (див. 1 Кор. 16:6; Флп. 4:15-17). Але спершу вони мали привести до ладу власний стан справ (2 Кор. 10:6).

10:17-11:1.  Хто хвалиться людьми, той зрештою стає збіднілим (див. 1 Кор. 3:21). Якою б виправданою і необхідною не була потреба засудити своїх супротивників і засвідчити істинність своєї діяльності, все ж Павло вважав, що і те, і інше було безумством (11:1). Павло вже говорив про це корінтянам у попередньому посланні (1 Кор. 1:31), цитуючи Єр. 9:24, як і тут. Чому ж корінтяни і далі продовжували захоплюватися людьми, які вихваляли себе, коли насправді їхня духовна життєва сила залежала виключно від Божої ласки? (1 Кор. 1:30; 3:7). Павло, звісно ж, ніколи не намагався отримати хвалу від корінтян і не хвалив себе сам. Він знав, що одного дня постане перед судним престолом Христа (2 Кор. 5:10), і лише Його схвалення має значення (Лк. 19:17). Самопоручительство і хвала людей (див. Мт. 6:2, 6, 16) не мають жодної ваги (Рим. 2:29; 1 Кор. 4:5). Тож хай корінтяни не обманюють себе: Павло докоряв своїм супротивникам і розглядав свою власну працю не заради себе. Він вдався до такого “безумства”, бо любив корінтян і знав, що вони його потребують (2 Кор. 12:11). Любов Павла до них була настільки великою, що він готовий був стати безумцем, якщо це могло допомогти йому їх порятувати.

11:2-4.  Хоча корінтяни могли думати й інакше, та все ж вони перебували у справжній небезпеці. Те, що трапилося в Едемському саду, тут могло повторитися. Колись Павло порівнював Христа з Адамом (Рим. 5:14; 1 Кор. 15:21-22, 45). Тут же він порівняв корінтську церкву з Евою. Замість того, щоб опиратися заклику до непослуху, Ева слухала і погоджувалася (Бут. 3:1-6). Змій “обманув” її “своїм підступом” ( паноургіа , “хитрістю”; див. 2 Кор. 4:2). Посланці диявола у Корінті (11:13-15) також були спокусливими. Корінтянам слід було від них відвернутися (див. 6:14-15), а вони їх слухали (11:4). І це зрештою могло призвести до того, що корінтська церква, як і Ева, дослухається до цієї брехні і стане повинна у непослуху перед Богом і невірності перед Христом, яких вони власне й мали любити і слухати.

Використовуючи метафору, Павло порівняв церкву з “чистою дівою”, яка заручилася з Христом під час свого навернення. Будучи слугою Божої милості, Павло діяв між ними, як їхній духовний отець (1 Кор. 4:15). До того часу, як даний шлюб буде засвідчено за Другого Пришестя Христа, необхідно виявляти щиру відданість Христові повсякчас (див. Еф. 5:25-27). Однак корінтяни дуже небезпечно наблизилися до порушення цієї відданості і підміни духа свободи, в межах якого ця відданість зростала. Вони були близькі до того, щоб прийняти “іншу Євангелію” та “іншого Духа” (тобто рабство перед Законом; 2 Кор. 3:7-18; див. Гал. 4:17-5:1).

11:5-6.  Відданість корінтян Господові була непевною через три оманливі заяви лжеапостолів. По-перше, ці лжеапостоли ототожнювали себе і свою місію з діяльністю справжніх апостолів. Достеменно невідомо, чи то вони самі називали себе “архиапостолами”, чи то Павло так іронічно описав їхнє самовихваляння у подібності до Дванадцятьох апостолів (чи на Петра, Якова та Йоана; Гал. 2:9). Лжеапостоли сподівалися здобути владу серед корінтян, ототожнюючи себе з Дванадцятьма. Не применшуючи авторитет Дванадцятьох апостолів, Павло засвідчив, що є апостолом подібного рівня: “Я нічим не нижчий” (див. 2 Кор. 12:11). І детально обґрунтував це своє твердження дещо згодом (11:22-12:10).

По-друге, лжеапостоли користалися схильністю корінтян захоплюватися ораторськими здібностями людей. Павло вже визнавав, що не є красномовним (“неук словом”; див. 10:10). (Та навіть якщо у нього і були ці здібності, він обирав не використовувати їх; див. 1 Кор. 2:1-5). Його апостольська діяльність відзначалася на видовищністю, а змістом. Те, що  говорив Павло, було важливіше за те, як  він це говорив. Корінтяни не могли заперечити глибину його послання і позитивні наслідки, до яких воно призводило (дви. 1 Кор. 4:15; 9:1-2).

11:7-9.  По-третє, лжеапостоли переконували корінтян, що ті зобов’язані в усьому їх підтримувати. Коли Ісус послав своїх учнів з дорученням проповідувати серед людей, Він дозволив їм просити там, де вони проповідували, притулок та їжу (Лк. 9:3-4; 10:4-7). Це правило, вочевидь, стало звичним для християн-місіонерів (1 Кор. 9:4-6; див. Дідахе  11:4-6), і ним керувалися лжеапостоли у Корінті. Однак Павло і його послідовники (наприклад, Варнава, 1 Кор. 9:6) відрізнялися від усіх, адже намагалися самостійно забезпечити себе усім і не приймати винагороди за свою проповідницьку діяльність (див. 1 Кор. 4:12; 1 Сол. 2:9; 2 Сол. 3:8). Час від часу Павло приймав добровільну підтримку від церков, де проповідував (наприклад, від церкви у Филиппах, що у “Македонії”; Флп. 4:15-16), але йому було важко це робити (див. Флп. 4:10-13). Він навіть називав приймання допомоги від бідних грабунком (“я оббирав”; 2 Кор. 11:8). Павло не хотів “бути тягарем” для них.

11:10-12.  Павло мав чимало підстав для того, щоб так чинити (наприклад, 1 Кор. 9:17-18; 2 Сол. 3:9-10). Та головною причиною такої його поведінки було, мабуть, бажання в усьому наслідувати Христа, який залишався бідним навіть тоді, коли збагачував інших (2 Кор. 8:9). Нагальною ж підставою дотримуватися свого власного принципу у Корінті було те, що це не давало можливості лжеапостолам стверджувати, що вони рівні Павлові у його апостольській діяльності (11:12), й через це Павло був прокляттям для них. Однак це не особливо подобалося й самим корінтянам. Вони гадали, що небажання Павла приймати винагороду свідчило про те, що він не любить їх. Та незважаючи ні на що, Павло і “далі” чинив згідно свого власного принципу.

11:13-15. Хоча раніше Павло висловлював доволі м’які зауваження стосовно “архиапостолів” (вірш 5), тут він жорстко їх розкритикував. Вони лише вдавали, що є посланцями Христа, а насправді, були послами (“слуги”, діаконоі ) сатани. Як сатана вдавав із себе “ангела світла”, так і вони вдавали (“вдають”, метасче - матізоменоі , “змінюють зовнішній вигляд”) “апостолів” і “слуг праведности”. Вони могли виглядати праведними, як ті побілені могили, але всередині у них були лиш смерть і загнивання (Мт. 23:27-28), тож “кінець їхній” буде відповідний (див. 1 Кор. 3:17).

Ким же були ці лжеапостоли? Існує чимало припущень, починаючи від геленістів-харизматиків і до палестинських гностиків (див. J.J. Gunter, St. Paul’s Opponents and Their Background . Leiden: E.J. Brill, 1973). Однак декілька фактів свідчать на користь того, що це були палестинські євреї, члени єрусалимської церкви, які, на думку Павла, були облудними братами (див. Гал. 2:4). Вони мали при собі поручительні листи від церкви (2 Кор. 3:1), і перебували, імовірно, під заступництвом Єрусалимського Собору, щоб перевіряти, чи люди виконували Єрусалимську постанову (Діян. 15:20-21). Проте, очевидно, що перед тим існували й самопроголошені делегації, які мали на меті зміцнити приписи Мойсея (Діян. 15:24). Тож, можливо, лжеапостоли у Корінті і були вихідцями із цих груп. Павло не оскаржував їхню заяву перед людьми про те, що вони “архиапостоли”. Але він таки доводив, що дана заява не має жодної цінності, адже поняття апостольської влади — це справа не людська, а божественна.

В. Апостольська ревність (11:16-12:10)

Як і більшість людей, корінтяни дуже повільно приймали істину про те, що божественні стандарти цілковито відрізняються від стандартів цього світу. Павло намагався пояснити це у своєму попередньому листі, описуючи слово про Хрест. Мудрість Божа є глупотою для світу (1 Кор. 1:18-25). Однак, якщо корінтяни і далі судитимуть про все з тілесної точки зору, він пристосується до їхнього способу сприйняття. Але все одно буде намагатися привести їх до розуміння того, що божественне призначення слід оцінювати не за величчю людини, а за її слабкістю. Характерними рисами апостола були риси Христа, в тому числі слабкість і страждання (2 Кор. 13:4; див. Іс. 53:3-4; Мк. 9:12). У цій частині (2 Кор. 11:16-12:10) Павло перелічив свої слабкості та з уїдливою іронію сказав, по суті, наступне: “Ось що є поручительством апостола” (див. 1 Кор. 4:9-13).

11:16-18.  Слідуючи пораді з Прип. 26:5, Павло знову відповів немудрим корінтянам відповідно до рівня їхньої немудрості. Він уже якось просив їх “потерпіти трохи” його безумства (2 Кор. 11:2). Тепер він це прохання повторив. І зробив це не за власним бажанням, а виходячи з необхідності, адже віруючі корінтяни слухали й вітали лжеапостолів. Коріняти приймали лжеапостолів, бо ті мали поручительства і вміли себе похвалити. Це нагадувало ситуацію, коли коштовний камінь оцінювали не за якістю, а за розміром. Тож Павло вирішив звертатися до віруючих корінтян “немов у безумстві”, маючи на меті порятувати їх. Слово “безумного” (вірші 16-17, 19, 21; 12:6, 11) є перекладом до грецького слова апхрон , що означає “нетямущий”, а не до слова морос , яке в перекладі звучить як “нерозумний”. В 2 Кор. Павло часто говорив про вихваляння, але не в розумінні вияву пихи, а з метою засвідчити, що він істинний апостол. Хвалячи себе, він говорив “не в Господі”, бо Господь ніколи не виправдовував Себе подібним чином, а ось Павло, хоча і дуже неохоче, все ж до цього вдався.

11:19-21а. Іронія у цих віршах межує з сарказмом. Гострі зауваження Павла тут дещо пом’якшуються його бажанням повернути корінтську церкву на вірний шлях. Корінтяни гадали, що “розумні”, бо терпіли “безумних”. Як же це наївно і безглуздо! Хоча вони могли обвинуватити Павла у тому, що він панував над ними (1:24), та саме лжеапостолів їм слід було боятися. Адже ті в ім’я Христа робили корінтян рабами, щоб возвеличити себе. Ісус також засуджував законослухняних фарисеїв у жадобі (Мк. 12:40). Та Павло сказав, що він занадто слабкий для цього. Він був для корінтян слугою заради Христа, який мав стати для них єдиним Господом (2 Кор. 4:5).

11:21б-22. Тепер Павло був готовий порівняти зовнішні поручительства лжеапостолів і власні, в які корінтяни вірили, а лжеапостоли вважали надзвичайно важливими. Прийнято вважати, що запитання і відповіді, озвучені тут Павлом, описують його і лжеапостолів. Однак існує імовірність, що Павло порівнював себе тут з так званими “архиапостолами” (вірш 5), Дванадцятьма головними апостолами, які, як казали лжеапостоли, і надали їм відповідні повноваження і з якими вони себе ототожнювали. Якщо це так, тоді це надає ще більшої сили даному порівнянню (див. вірш 5 та 12:11) і чудово узгоджується з тим, що Павло вже написав про себе і про Дванадцятьох апостолів раніше (1 Кор. 15:20). А також завдяки цьому усувається незрозумілість стосовно вірша 2 Кор. 11:23, де вже напевне йде мова про лжеапостолів, про яких Павло вже говорив у вірші 13. Отож, хоча ці запитання можуть описувати лжеапостолів, які стверджували, що уповноважені Дванадцятьма, їх можна також розуміти, як такі, де Павло порівнює себе з Дванадцятьма і свою вищість, з точки зору людини, з їхньою.

Слово “євреї” може характеризувати походження, однак у даному контексті воно (як і слово “ізраїльтяни”) має також і лінгвістичне значення. Це слово зустрічається в Новому Завіті ще лиш двічі (Діян. 6:1; Флп. 3:5). В Діян 6:1 воно чітко розмежовує євреїв, що розмовляли семітською мовою, і євреїв, рідною мовою яких була грецька. Хоча Павло народився в Тарсі, він, вочевидь, зростав серед євреїв, які розмовляли семітською мовою і які вважали своєю батьківщиною Палестину.

А також Павло, дослідивши свій родовід через народ Веніяминів (Флп. 3:5), знав, що є ізраїльтянином. І як один із потомків “Авраама”, він був обрізаний на восьмий день (Флп. 3:5; див. Бут. 17:9-14). Та більш важливо те, що Павло був нащадком Авраама за вірою (див. Рим. 4:16). З точки зору звичайних людей, ці поручительства Павла були бездоганні (див. Флп. 3:4-6).

11:23.  Якщо у цих віршах Павло порівнював себе з лжеапостолами, а не з Дванадцятьма (див. коментарі до віршів 21б-22), тоді фраза “слуги Христові” описує те, як вони називали себе самі. І хоча раніше Павло уникав таких слів у стосунку до них (вірш 13), але тут він їх використав для підсилення своїх доводів. Його доводи ґрунтувалися на тому, що лжеапостоли оцінювали своє служіння у кількісному співвідношенні, що саме по собі було абсурдом (в 1 Кор. 3:13 Павло наголосив, що Бог оцінює якість служби християн). Павло сам підкреслив абсурдність такого порівняння (“Говорю неначе нерозумний”; див. 2 Кор. 5:13), але схильність корінтян усе таким чином порівнювати змусила його вдатися до цього теж.

У наполегливості та обсязі проповідницької діяльності жоден апостол і навіть група апостолів (див. 1 Кор. 15:10) не могли зрівнятися зі службою Павла. Та що найбільш вражає у переліку досягнень Павла, так це те, що він акцентує увагу не та тому, що можна було б назвати перемогою у його проповідницькій діяльності, а на поразках. Він залишив поза увагою часи, коли божественна сила допомагала йому бути на вершині слави, наприклад у Ефесі (див. Діян. 19:11), і перелічив випадки, коли життя завдавало йому ударів. Як і його Господь, який продемонстрував славу Господа у Своїх страстях і смерті (Йн. 13:31), Павло хвалився своїми стражданнями і слабкощами (див. Гал. 6:14).

Інформація стосовно проповідницької діяльності Павла, яку він у даному вірші розкрив, показує, настільки неповними є біографічні дані про нього у Книзі Діянь. Написання цього послання співпало по часу з подіями, які згадує Лука у Діян. 20:2. На цей момент в оповіді Луки було зазначено лише одне ув’язнення (у Филиппах), одне побиття (також у Филиппах; Діян. 16:22) і один випадок, що загрожував йому смертю (каменування у Лістрі; Діян. 14:19). Але в 2 Кор. Павло говорив про численні випадки таких випробувань. Можливо, вони трапилися ще до його місіонерських подорожей (Лк. 13-20), або ж Лука не вважав, що їх потрібно згадувати.

11:24. Даний вірш показує, що слова Павла у Рим 9:3 про те, що він готовий бути проклятим, якщо це якимсь чином допоможе порятувати ізраїльтян, не були порожніми. “П’ять” разів Павло приймав покарання від синагоги (“по сорок (ударів) без одного”) під час своєї проповідницької діяльності серед “юдеїв”. Від такої кількості ударів людина могла померти, адже згідно Мішни особа, яка здійснювала це побиття, не несла відповідальності за смерть своєї жертви (Маккот 3.14).

11:25-26.  Апостол, який проповідував язичникам, зазнавав побиття від своїх же юдеїв. Римляни також карали його, але вже побиттям “киями”, і робили це цілком законно, адже він був громадянином Риму (Діян. 16:37). Проголошення Римом миру також не надто захистило Павла. Римський закон і порядок мало допомогли йому, коли розлючений натовп каменував Павла і покинув помирати (Діян. 14:19). І не були римські сухопутні чи морські дороги спокійними для нього. Окрім того, що “корабель” з ним тричі “розбивався” (див. Діян. 27:27-44, хоча тут описуються все ще майбутні події стосовно 2 Кор.) та що під час переправ через ріку йому неодноразово загрожувала смерть від потоплення, під час своєї мандрівної проповідницької діяльності (він був “у подорожах часто”) Павло чимало разів наражався на небезпеку. Він мав остерігатися “розбійників” (див. Лк. 10:30) і нападів євреїв (своїх же “земляків”) та “поган” (наприклад, Діян. 14:19; 16:19). Смерть чигала на нього усюди — “у місті, у ... пустині, у ... морі” (див. “у безодні”, вірш 25). Навіть серед віруючих людей, наприклад, корінтян, йому загрожувала небезпека через підбурювання “братів неправдивих”.

11:27. Окрім життя в постійних небезпеках, Павло добровільно зазнавав чимало обмежень, коли здійснював апостольську діяльність. Його рішення про відмову від винагороди за свою діяльність (див. вірші 7-9) також створювало йому чимало труднощів. Адже навіть працюючи днями й ночами (див. 1 Сол. 2:9), щоб не обтяжувати інших, він все ще не міг достатньо забезпечити себе їжею й питтям, а також одежею, яка б задовольняла хоча б найменші його потреби. Він “часто” недосипав, перебував “у голоді та спразі, ... у холоді й наготі”.

Дещо раніше у 2 Кор. Павло вже говорив, що зазнавав переслідувань (2 Кор. 4:9), був близький до смерті (4:10-12), жив “під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах” (6:5). Тут же (11:23-27) його перелік страждань є значно повнішим.

11:28-29.  Насправді важко собі уявити весь обсяг того болю, якого Павло зазнавав від цих фізичних знущань та обмежень. Але духовна боротьба під час проповідницької діяльності була для нього ще більшим тягарем.

Цими віршами завершується перелік його страждань під час проповідувань. “Журба про” інших, не про себе, доволі сильно його пригнічувала. В 1 Кор. (12:25) Павло написав, що церква, неначе тіло, складається з різних членів, які пов’язані між собою взаємною турботою. Тут він написав, що щоденно відчував неспокій не лише за добробут корінтської церкви, яка могла дорікнути найшляхетнішій душі, а й за “всі Церкви”, які він заснував під час своєї проповідницької діяльності.

В 1 Кор. 12 він зазначив, що коли у духовному тілі “страждає один член, страждають усі з ним члени” (1 Кор. 12:26). Тут же він показав, як ця істина справджувалася у його житті. Він ототожнював себе зі слабкими, чи то тілесно (див. Флп. 2:26), чи, більш імовірно, духовно (1 Кор. 9:22), і розділяв із ними їхнє жалюгідне становище (див. 1 Кор. 8:12; Рим. 14:15). “Хтось слабкий, а я не слабкий?” Коли хтось потрапляв у гріх, Павло ототожнював себе з цим грішником і також зазнавав наслідків такого вчинку. “Хтось спокушається, а я не розпалююся?” Давид порівняв свій гріховний стан із літньою спекою: “Бо вдень і вночі Твоя рука тяжіла надо мною, висохла моя сила, немов під літню спеку” (Пс 32:4). Таким же було внутрішнє “палання” Павла, коли він дізнавався, що його брат пішов невірним шляхом.

11:30.  Павло взяв стандарти корінтян та лжеапостолів й застосував їх навпаки. Навряд чи вони сподівалися побачити такий довгий перелік страждань. Він хвалився не своєю силою, а своєю “неміччю”. (У част. 11-13 Павло часто казав, що був слабкий [11:21, 29; 12:10; 13:4, 9] і мав слабкощі [11:30; 12:5, 9-10; 13:4].) І все ж для Павла це було вихвалянням, а не вигадана чи іронічна оповідь. Павло хвалився тим, що його життя було подібне на життя Христа. Ісус був “зневажений, останній між людьми” (Іс. 53:3), і Павло був таким (2 Кор. 11:23-27). Ісус брав “наші недуги ... на Себе, (і) ... ніс на Собі наші болі” (Іс. 53:4), і Павло, хоч і в дещо іншому розумінні, так робив (2 Кор. 11:28-29). Павло хвалився тим, що був немов страждаючий Слуга. Такі його слова і справді були сильними, однак малоймовірно, що лжеапостоли та віруючі корінтяни, які полюбляли красномовство, їх відповідним чином оцінили (1 Кор. 3:3).

11:31.  Кожне з тих суворих страждань, які Павло описав у попередніх віршах, могло вбити звичайну людину. Але Павло — всього одна людина — зносив їх усі.

Павло знав, що його надійність поставлено під сумнів серед корінтян (див. 1:12-18). Саме тому він наголосив: “Я не говорю неправди” (див. 1:18; 11:11). Ця клятва говорити правду стосувалася не лише його попередніх страждань, але й також наступного опису випадку із ним у Дамаску (11:32-33) та розповіді про його видіння (12:1-6).

11:32-33. Павло пригадав цю втечу із Дамаску, яка трапилася ще на початку його християнського життя (див. Діян. 9:19-25), як характерну і найістотнішу подію зі свого апостольського життя. Вона слугувала своєрідним підсумком перетворення, яке відбулося у його стосунках із Богом, і різко протиставила його становище становищу лжеапостолів. Як і вони, він ніс у Дамаск свої рекомендаційні листи з Єрусалиму (Діян. 9:2), та на шляху туди Бог вразив його і він зустрів воскреслого Христа. Він подався у Дамаск з великими людськими повноваженнями і неабиякою завзятістю супроти християн (Діян. 9:1), а вийшов звідти з повним усвідомленням своєї слабкості. Його переслідували і євреї, і язичники (Діян. 14:5), але Бог визволяв його за допомогою його товаришів-християн. Його вихід (“спущено віконцем у коші з муру”), а не вхід, символізував його апостольське життя (див. 1 Кор. 4:9-12). Наскільки ж відрізнялися від нього лжеапостоли, які були неначе ненавернений Савло!

12:1. Наступні порівняння, вдатися до яких Павла змусили корінтяни (див. вірш 11), стосувалися “видінь та ... об’явлення”. Як і зовнішні свідчення (11:22-23) Павла, так і ці свідчення були, на його думку, марними, адже не слугували розбудові церкви (10:8). Однак він навів їх, сподіваючись, що це змусить його критиків замовкнути і дасть йому змогу вільно проповідувати. А також він доволі вправно відвернув увагу своїх читачів від цих неважливих свідчень і привернув до тих, які були характерними для апостольської діяльності. Слуг Христа (11:23) вирізняла їхня подібність на страждаючого Слугу (Іс. 53). Якщо хтось вихваляється своїми видіннями та об’явленнями (2 Кор. 12:1), то має відповідним чином цінувати й свою власну слабкість та неміч (вірші 9-10) .

12:2-4. Непряма згадка Павла про себе як про “чоловіка у Христі” показала, що він розглядав цей величний досвід не як наслідок гідної поведінки чи духовної досконалості, а як факт перебування “в Христі”. У такий спосіб він показав те, з чим кожна людина у Христі одного дня зіткнеться, а саме присутність на небі Христа.

Г. Рекомендовані наступні дії (12:11-13:10)

Павло сподівався, що коли навідається до корінтян, то стане свідком таких двох наступних їхніх дії: (1) розкаяння у гріху (в тому числі послух Богові) та (2) засвідчення їхньої відданості йому і його товаришам як істинним слугам Христа.

12:11. Хвастощі завершилися. Павло до кінця відіграв свою роль нерозумного, вдатися до якої його змусили корінтяни. Замість того, щоб захистити Павла від злосливих натяків і наклепів лжеапостолів, корінтяни залишалися пасивними споглядачами, змушуючи цим Павла самому себе захищати. Павло знав, що може витримати будь-яке порівняння навіть з Дванадцятьма апостолами (див. 11:5), як видно з переліку свідчень, які він щойно навів. Однак такі старання були б немудрими, адже усі ці свідчення є, зрештою, заслугою Бога, а не його. Він був “ніщо”. Він уже колись казав корінтянам: “Я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною.” (1 Кор. 15:10).

12:12. Надприродних діянь, які здійснювалися з Божої благодаті, мало бути достатньо для того, щоб вгамувати підозри стосовно апостольства Павла. “Ознаки апостола” виявлялися в усьому: “в знаках ( семеіоіс , чуда з наголосом на їхньому значенні; наприклад, сім “знаків” Ісуса у Йоана), чудах ( терасін , незвичайні події, які породжують благоговіння) та силах ( динамесін , чудотворні діяння, які є результатом надприродної сили)” (див. Діян. 2:22, 43; Євр. 2:4). Хоча жоден знак чи чудо не занотовані в Діяннях, а саме в оповідях про проповідницьку діяльність Павла у Корінті, такі дива, поза всяким сумнівом, були (вони “виявилися між вами”). Павло здійснював чуда і до, і після проповідувань у Корінті. У Филиппах він вигнав демона зі служниці (Діян. 16:18), та й у Ефесі здійснив чимало чуд (Діян. 19:11). Звісно ж, найбільшим дивом було створення корінтської церкви, яку заснував Павло, але якій дав життя сам Бог (1 Кор. 3:6). Також характерними були його терпіння (“в усякому терпінні”), зносити які йому знову ж таки допомагав Бог (Діян. 18:9-11). Усі ці свідчення підтверджували, що Павло — істинний апостол, а його супротивники — “апостоли неправдиві” (2 Кор. 11:13).

12:13-15.  Лише в одному Павло відрізнявся від інших істинних апостолів: він сам себе забезпечував і не брав винагороду за свою службу від корінтян. І він не мінятиме цього, адже вирішив, що не буде для них “тягарем” (вірші 13-14, 16). Його неминучий третій візит не буде іншим (див. 13:1; і див. пункт 7 у підрозділі “Контакти й листування” у Вступі ). Як батько своїх духовних дітей, Павло хотів турбуватися про церкву безоплатно. Він відмовлявся від винагороди з різних причин (див. 11:10; 1 Кор. 9:17), та не на останньому місці було те, що він любив корінтян і щиро бажав, щоб ця любов була взаємною (див. 2 Кор. 6:11-13).

12:16-18.  Павло міг прийняти той факт, що любов корінтян до нього буде меншою, ніж його, але не міг стерпіти їхні обвинувачення, адресовані і йому, і його товаришам, в тому, що вони прагнуть використати корінтян (коли істина була у протилежному). Вочевидь, лжеапостоли стверджували, що небажання Павла приймати від церкви підтримку була просто ширмою, яка приховувала його любов до грошей та корисливі задуми, які він мав стосовно збірки. Про Тита, поза всяким сумнівом, також так говорили, як і про одного з двох братів, які за порадою Павла супроводжували його (див. 8:22). Павло поставив очевидні запитання: Які власне підстави були у них, щоб висувати таке обвинувачення? Чи був хоча б якийсь натяк на це у поведінці Тита чи його “брата”? Невже діяння самого Павла не були в цьому бездоганні? Невже хтось із них коли-небудь використовував (див. 2:11; 7:2) корінтян? Павло сподівався, що відсутність свідчень втихомирить його критиків (хоча історія його стосунків з корінтською церквою навряд чи передвіщала такий розвиток подій).

12:19-21.  Говорячи про це усе, Павло не ставив собі за мету виправдатися. Суддею Павла був Бог, а не якийсь людський суд (1 Кор. 4:3-4; 2 Кор. 5:10). Він написав цього непростого листа лише тому, що дуже непокоївся про корінтян (“вам ... на збудування”) і мав надію очистити цю церкву від безладу до того, як покарання стане невідворотним для них (13:2). Будучи батьком для корінтян, як і будь-який батько для своїх дітей, він засмутиться, коли буде змушений застосувати до них покарання (12:21). Саме тому він відмінив свій попередньо запланований третій візит до них (1:23-2:4). Вони правильно відреагували на його попередній лист (7:8-13), але поява лжеапостолів загрожувала повернути їхні колишні розбіжності.

Вісім гріхів, які Павло тут згадав (12:20), можна пояснити в контексті розколу церкви, як і три гріхи з вірша 21, що свідчать про слабку мораль, яка власне й призводить до розколу. (Див. коментарі щодо цих трьох гріхів в Гал. 5:19.) Хоча бажання лжеапостолів в усьому дотримуватися Закону може видатися дієвим у придушенні гріхів плоті, які перераховані в 2 Кор. 12:21, сумна правда полягає в тому, що легалізм та аморальність часто ходять пліч-о-пліч (див. Флп. 3:3, 19; Йн. 8:3-7).

13:1-3.  Другий візит Павла у Корінт (2:1) був принизливим (12:21), і не лише через образу, якої йому завдали (див. 2:5-11), а й тому, що багато віруючих корінтян жило усупереч волі Бога (12:21). Павло тоді застеріг їх щодо наслідків їхніх гріхів, і те ж саме він зробив у даному посланні. Слідуючи прикладу Ісуса, який застосував Втор. 19:15 до грішних братів (Мт. 18:16), Павло пообіцяв, що покарає тих, хто не розкається. Вони отримають доказ його апостольської влади, якого так хотіли, але у вигляді, якого їм було б краще уникати (див. 1 Кор. 5:5). Хоча Павло і був слабкий, Христос, якому він служив, не був (див. 2 Кор. 10:4).

13:4. Парадокс Христа був і парадоксом Павла. Маючи Божу силу (Мт. 26:53), Христос, тим не менш, пройшов шляхом “немочі” аж до хреста. Лиш у Воскресінні уся велич тієї невикористаної сили проявилася (Еф. 1:19-21). У цьому житті Павло, як і Ісус, ішов шляхом “немочі”, і як у житті Ісуса, проблиски “Божої сили” виявляли себе (наприклад, Мт. 4:23; 2 Кор. 12:12). Павло хотів використовувати цю силу на збудування, а не для покарань (див. 13:10; 10:2-6), хотів, щоб вона допомагала йому служити.

13:5-7. У даному посланні Павло детально описав себе і свою проповідницьку діяльність. А тепер він поставив виклик перед корінтянами і закликав їх дослідити “самих себе” і свою власну поведінку. Зазвичай Павло будує свої запитання таким чином, щоб відповідь на них була позитивною. Тут він запитує: Ви християни чи ні? Але в даному випадку це запитання стосується, головним чином, освячення на ділі: чи вони і справді демонстрували , що живуть “у вірі” (див. 1 Кор. 16:13) і що Христос “перебуває” в них, виявляючи послух Його волі. Якщо вони “випробувані”, то мають діяти відповідно. Якщо ж “невипробувані” ( адокімоі ; див. адокімос  в 1 Кор. 9:27) і виявляють непослух, то зазнають Божої кари.

Які б сумніви не мали корінтяни стосовно поведінки Павла (наприклад, 2 Кор. 1:17, 2:17; 7:2), він вірив, що ясний розум і твереза оцінка допоможуть їм виправдати його. Він сподівався, що вони не будуть “невипробувані” Богом і що вони побачать: він  — випробуваний. І все ж його непокоїла їхня репутація і становище, а не його власні.

13:8-10. Павло знав, що безсилий супроти “правди”, волі Божої. І зрозумів це завдяки випадку, який трапився із ним по дорозі у Дамаск (Діян. 9:1-6). Як і Ісус, його Господь, він готовий був віддати своє життя за інших (див. 2 Кор. 8:9; 12:15). У своїй немочі він був міцний (12:8, 10), такими були й вони (13:9). Та він непокоївся про добробут корінтян (див. Флп. 2:20-21). Слово “досконалість” ( катартісін ) можна перекласти як “відбудова”. Цей іменник зустрічається в Новому Завіті лиш тут, але він споріднений з дієсловом катартізестхе , яке перекладено фразою “прагніть до досконалости” в 2 Кор. 13:11 і фразою “лагодили свої сіті” в Мт. 4:21.

Як підсумок даного застереження (2 Кор. 12:20-21; 13:5-7), ця молитва про відбудову їхніх життєвих шляхів була дуже влучною. Адже тоді Павло не зазнаватиме болі через необхідність карати тих, кого любить (див. 2:2), а замість цього зможе працювати з ними, їм на радість (1:24) і на збудування (13:10).

V. Підсумок (13:11-14)

Чи були наступні дії корінтян у відповідь на застереження Павла правильними? Так, були. Бо Павло колись поставив був умову, згідно якої він обіцяв продовжити свою проповідницьку діяльність і в інших землях лише тоді, коли усі проблеми у Корінті буде вирішено (10:15-16). Після написання даного послання він таки відвідав корінтян і пробув у них три місяці. Саме тоді він написав Послання до Римлян. У тому листі він зазначив: “Тепер же, не (маю) ... більше поля праці в цих країнах” (Рим. 15:23). Його прохання було задоволено. Тепер корінтяни виявляли послух.

А. Відповідна поведінка (13:11-12а)

13:11-12.  На завершення Павло закликав корінтян до єдності: “Прагніть до досконалости (тобто “відбудовуйтеся або довершуйтеся”; див. коментарі до слова “досконалість” у вірші 9), підбадьорюйтеся, будьте однієї думки (див. Флп. 2:2), живіть мирно”. Однак така єдність була можливою лише за умови, що вони цілковито покладатимуться на Бога, який дає любов (див. 2 Кор. 13:14) та мир. Засвідчували ж корінтяни цю єдність “святим цілунком” (див. Рим. 16:16; 1 Кор. 16:20 [див. там коментарі]; 1 Сол. 5:26; 1 Пт. 5:14).

Б. Вітання та благословення (13:12б-13)

13:13-14.  “Всі святі” з Македонії, з якими перебував Павло, коли писав 2 Кор. (див. Вступ ), передавали корінтянам свої вітання. На завершення Павло попрохав Триєдиного Бога зіслати на них Свої благословення так, щоб корінтяни відчули на собі “благодать ... Христа”, “любов Бога” (див. “Бог любови”, вірш 11) і “причастя Святого Духа”.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barrett, C.K. The Second Epistle to the Corinthians . Harper’s New Testament Commentaries. New York: Harper & Row, 1973.

Bruce, F.F. 1 and 2 Corinthians.  London: Oliphants, 1971.

Gromacki, Robert G. Stand Firm in the Faith: An Exposition of II Corinthians . Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Hanson, Richard P.C. 2 Corinthians. London: SCM Press, 1954.

Hering, Jean. The Second Epistle of Saint Paul to the Corinthians.  London: Epworth Press, 1967.

Hodge, Charles. An Exposition of the Second Epistle to the Corinthians . Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Hughes, Philip Edgcumbe.  Paul’s Second Epistle to the Corinthians. The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1962.

Kent, Homer. A Heart Opened Wide: Studies in II Corinthians . Grand Rapids: Baker Book House, 1982.

Moule, H.C.G. The Second Epistle to the Corinthians . Fort Washington, Pa.: Christian Literature Crusade, 1976.

Plummer, Alfred. A Critical and Exegetical Commentary on the Second Epistle of St. Paul to the Corinthians . The International Critical Commentary. Edinburg: T. & T. Clark, 1915.

Schelke, Karl. The Second Epistle to the Corinthians.  New York: Herder & Herder, 1969.

Tasker, R.V.G. The Second Epistle to the Corinthians: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmands Publishing Co., 1958.

Thrall, Margaret E. The First and Second Letters of Paul to the Corinthians . London: Cambridge Press, 1965.